| Сторінки (1/4): | « | 1 | » |
боже
кому такими ми потрібні?
брехливі та зрадливі
безчестні та боязливі
до життя збайдужілі.
ненавистні та депресивні
полохоливі, в прикиді по моді
з манією величі чи може якою фобією
переслідувані та загнані
йдучи вулицею наче злодії
ховаємось у провулках
забиваємось в закутки
у пошука розради смутку
не взмозі до протидії
боже
нове покоління...
ще і старе
не оговталось від падіння
як нове вже впало
й нехоче підводитись
старі, хоч вміють молитись
хочуть надіятись
старість не радість.
острах предсмертний
біль у зап*ястях
голос молебенний
боже
жити як далі?
боже
на що надіятись?
в кого питати напрямок?
як навчитись принаймні мріяти?
відчаю очі сповнені
болем віддає в голосі
та нічого "ржем" і шкіримось
це ж бо тепер по моді
це ж бо тепер тривіально
сховати все й не показувати
в душі плакати й далі сміятись
до якого ж тунелю дивимось?
де те світло, що бити буде сигнально?
маяком стане й міткою пристані.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=251581
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 04.04.2011
\"Привет, давно не виделись.Как сам? Что изменилось?\" - cпросила ты когда мы впервые за 5 лет встретились.
Хотелось материться. Хорошие у тебя вопросики, так и стучало в моих весках, серцебиение задавало тэмп и смысл слов. Но не хотелось тебя обидеть. Решился ответить, но как? В голову ишел лишь бред, мысли сплетались в одну, в голове преобладал хаос.
Вот уже несколько месяцев думал только о тебе. Не знаю почему. Не знаю зачем но ты пришла в мои мысли. А сейчас ты предо мною. Говориш \"привет\".
И это после того как бросила меня посреди того ноябрьского дожливого дня. Те слезы ноября до сих пор ранят мне сердце. Еще ни разу не смог прожить конец осени как нормальный человек. Вот уже четыре года вспоминаю о тебе. Каждый ноябрьский день. Каждую его минуту. Каждый вдох, делает мне больно : ведь продлевает жизнь... мне и моим воспоминаниям, мыслям в голове.
Мой айпод уже не выдерживает. Вот уже более чем 5 лет на рипите Synkro\'s Everybody Knows. Музика без которой я не могу жить. И в то же время, музика, которая причиняет мне боль. Она напоминает о тебе, твоих глазах цвета лазури, о днях, проведенных вместе. О белом песке, о лете, о бессоных ночах на пляже, и долгих дождливых днях в горах. Небо лило слези, оно уже тогда понимало, что мне не стоит влюбляться, я не для этого здесь.
Голоса рвуться из моей груди, влетают в уши, ищут что то... почву на которую можно опереться. Так хочеться заорать, заплакать. Как тежело вспоминать о том, что ты со мной сделала. Как тежело думать о том дождливом ноябрьском дне. Дне, который подвел черту под моей жизнью. Осень, длиною в жизнь... 5 лет длиною в бесконечтость. И этот короткий ноябрь. Ноябрь, который розрушил все что у меня было. Все, что я имел осталось в нем.
Жолтые листья подногами, холодный воздух не дает дышать.Говоря хватит, пытаеться прекратить мое существование. Прячу лицо в шарф. Небудем сушить кожу. Казалось бы мне не об этом сейчас думать, но кроме этого там пустота. Легкие перестают вдыхать воздух, сердце перестает биться, в голове кончаеться реальность. Я засыпаю...и никогда уже не проснусь. Тот ноябрьский день, точнее вечер да это не особенно важно. Ты достала те слова как будто девятимилиметровую беретту и выстрелила ими прямо в голову ну или середце. Думаю, они находяться очень близко... Думаю, моя жизнь кончилась. Не очень долгий полет. Привет бесконечность. Привет прошлое,мысли пятилетенй давности стали реальностью. А значит стали теперешним.Все в жизни неустойчиво, все относительно.Вот и я жил незачем 5 лет. Мечтая о тебе. О лете в горах. О слезах, пролитых небом.
Смерть длиною в пять лет. Жизнь длиною в 3 месяца. Все наваливаеться на тебя и ты уже не можешь из этого выгрести. Мысли стают концом, конец превращаеться в смерть, а она - длиться 5 лет.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=238135
рубрика: Проза, Очерк
дата поступления 01.02.2011
Якби не стороння допомога, то мене певне вже давно не було. Як я опинився тут? Знов ця велика біла кімната, білі простирадла, «казенна» постіль. На столі алюмінієва кружка наповнена коньяком, від якої разить за кілометр спиртом, напевне це вона купила його, напевне в кіоску на розі вулиці.
Де б знайти якусь цигарку, хоч недопалок, затягнутись та зігріти легені, які наскрізь просочились вологою, болем та криком, що застиг в них, так і не змігши вирватись. Кімната така холодна, воно й не дивно, стеля ж бо висока… Дуже навіть, на вікнах грати, за ними наркологічка, сіра, майже до небес, не приступна наче середньовічна фортеця. Довкруг неї високий паркан, за яким навіть весну побачити важко, всередині тільки асфальт, купи бетону. Якби був наркоманом та втрапив до такого місця, то, мабуть, здійснив би самовипил, бажано в голову, хоч можна і лезом або «зламатись» простирадлом.
Сповзаю на підлогу – єдине місце з якого не можна впасти – корчусь від болі… Фак, шо за трабли зі мною. По голові наче місяць молотком товкли, в середині якийсь кислотно-гіркий присмак болю, який і забути нелегко, та й пам’ятати про нього ще важче.
Фуф, десь через півгодини починаю приходити в себе. Досить знайоме місце, певне сни стають реальністю. Дістало вже бачити постійний біг, втечі від самого себе, сповнені жахів та вимазані кров’ю простирадла, вічна блін проблема – слабкі судини носа. Бувало серед ночі від побаченого починав так волати, що вуха не витримували й приєднувались до очей, правда звідти бігли не сльози. Прокидався в холодному поту та скривавлених простирадлах, в очах стояли сльози, в грудях не було місця повітрю – нутро сповнене болю.
Муторна реальність, холодний паркет, шов за швом, шкіра прикипає до нього, наче бажаючи познайомитись з новою лярвою.
Отак валяючись по підлозі я дійшов висновку шо вода – мокра, сонце – тепле, життя – сповнене лайна, в яке вже і мені пора було б перетворитись, та хрін там мене важче зламати. Навіть не міг від себе чогось подібного очікувати.
Ах, так-так… Забув представитись, я один з тих бобрів, що злізли давненько, перейшли на більш людські знеболюючі: горілку, спирт, шмаль… Ше море всякої дряні, від якої все ж легше відмовитись ніж від того на чому сидів.
Звичайний ранок, звичайного програміста , поета в душі…. поламаної особистості. Щось не те коїлось з нашим персонажем… Вже з півроку постійні кошмари як в снах, так і на яву. Реальність переповнена видінь, все хотілось викласти на папері, записати, голова стала якоюсь лайв-стрічкою новини, новини, і ще раз новини – аби встигав записувати, запам’ятати…
З місяць назад почалась осінь, якось дуже стрімко ввійшовши в свої права. Дощі, вересень , та дерева вже жовті та якогось дивного сіруватого відтінку. Кава, сигарета, ноутбук – звичний ранок фрілансера.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=238134
рубрика: Проза, Нарис
дата поступления 01.02.2011
Якби мої пурпурні пальці
(від холоду, що б`є по ребрах)
зловили шепіт тонких нервів
та цю незвану злість у поведінці,
тоді "врачі" поставили б діагноз моїй психіці.
Я захлинаюсь в зливі мрій,
якими живиться розчарування.
В мені кипить твоє мовчання,
а розум адекватність не сприймає.
Повір, так іноді буває.
Я бачу матовість в очах,
і це лякає, їде дах.
Моя "медична карта" заповнена тобою.
Ти – розлад шлунку, нежить, перевтома,
невроз, весняна алергія, залежність несвідома.
Коли ж імунітет почне тебе вбивати?
Заплющу очі, вуха повні вати - я не хочу знати.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=169957
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 05.02.2010