| Сторінки (1/15): | « | 1 | » |
Я забуваю все і я не помічаю,
Як час зникає поміж спогадів моїх.
Стою на місці, бо шляху не знаю,
Не розумію я безглуздих задумів своїх.
Вдивляюсь в кадри чорно-білого кіно
І вгадую слова по рухам губ німих.
Я свою роль у ньому вже зіграв давно,
Я став в шеренгу глядачів сліпих.
І чую я із глибини віків,
Коментарі забутого життя.
Записую не бачучи рядків,
Не розуміючи чи автор цього Я...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=294920
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 21.11.2011
Роздягайся і танцюй, сьогодні ти в ціні.
Ей! Сутинере! Запакуй, візьму її собі.
Та де ж ти чиста, де свята?
Гукають бідаки.
Ні, ми доб’ємся, будеш наша...
Наївні віслюки.
Ей ви! Що там гомоните! Вже куплена вона.
Вона не по кишені вам і не для всіх одна.
Продалась шльондро???!!! Та кому!!! Останнім брехунам!!!
За нашу службу і любов ти так віддала нам?!
Ану притихніть!!! Хто такі!!! Хто право дав вам знову!!!
Єй! Лицеміри й брехуни!!! Гукніть по охорону!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=220942
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 08.11.2010
Ги де Мопассан. Одиночество
Из сборника "Господин Паран"
-------------------------------------------------------------------
Ги де Мопассан. Собрание сочинений в 10 тт. Том 6. МП "Аурика", 1994
Перевод Н. Касаткиной
Примечания Ю. Данилина
Ocr Longsoft http://ocr.krossw.ru, март 2007
-------------------------------------------------------------------
Мы только что весело пообедали в мужской компании. Один из участников обеда, старый мой приятель, сказал мне:
— Давай пройдемся пешком по Елисейским Полям. И мы пошли медленным шагом по длинной аллее, под деревьями, едва опушенными листвой. Кругом ни звука, только обычный глухой и неустанный гул Парижа. Свежий ветерок веял в лицо, по черному небу золотой пылью были рассыпаны мириады звезд.
Спутник мой заговорил:
— Сам не знаю отчего, здесь мне ночью дышать вольнее, чем где-либо. И легче думать. У меня здесь бывают минуты такого озарения, когда чудится, что вот-вот проникнешь в божественную тайну мироздания. Потом просвет исчезает. И все кончается.
Временами мимо нас, прячась под деревьями, скользили две тени; мы проходили мимо скамеек, где двое, сидя рядом, сливались в одной черное пятно.
Мой приятель вздохнул:
— Бедные люди! Они, внушают мне не отвращение, а безмерную жалость. Из всех загадок человеческого бытия я разгадал одну: больше всего страдаем мы в жизни от вечного одиночества, и все наши поступки, все старания направлены на то, чтобы бежать от него. И они, эти любовники, приютившиеся на скамейках под открытым небом, подобно нам, подобно всем живым тварям, стремятся хотя бы на миг не чувствовать себя одинокими; но они, как и мы, всегда были и будут одиноки.
Иные ощущают это сильнее, другие слабее — вот и вся разница.
С некоторых пор меня мучает жестокое сознание страшного одиночества, в котором я живу и от которого нет, слышишь ты, нет спасения!
Что бы мы ни делали, как бы ни метались, каким бы ни был страстным порыв наших сердец, призыв губ и пыл объятий, — мы всегда одиноки.
Я уговорил тебя пойти погулять, чтобы не возвращаться домой, потому, что мне теперь нестерпимо безлюдье моего жилища. Но чего я достиг? Я говорю, ты слушаешь, и оба мы одиноки, мы рядом, вместе, но мы одиноки. Понимаешь ты это?
Блаженны нищие духом, сказано в писании. Им кажется, что они счастливы. Им, этим нищим духом, непонятна наша одинокая тоска, они не бредут по жизни, как я, не зная другой близости, кроме мимолетных встреч, не зная другой радости, кроме сомнительного удовлетворения, что именно я увидел, понял, разгадал и выстрадал сознание нашей непоправимой вечной разобщенности.
По-твоему, у меня голова не в порядке? Выслушай меня. С тех пор, как мне стало ясно, до какой степени я одинок, мне кажется, будто изо дня в день я все глубже спускаюсь в угрюмое подземелье, стен его я не могу нащупать, конца ему я не вижу, да и нет у него, быть может, конца! Я иду, и никто не идет вместе со мной, рядом со мной, больше ни один человек не совершает этого мрачного пути. Это подземелье — жизнь. Временами, мне слышится шум, голоса, крики... Я ощупью пробираюсь навстречу этим невнятным звукам, но я не знаю, откуда они доносятся; я никого не встречаю, никто в этих потемках не протягивает мне руки. Понимаешь ты меня?
Бывали порой люди, которые угадывали эту нестерпимую муку. Мюссе восклицал:
Кто-то зовет меня, шепчет уныло...
Кто-то вошел. Моя келья пуста.
Нет никого, это полночь пробило...
О одиночество! О нищета!
[1] Перевод А. Н. Апухтина
Но у него это была лишь случайная догадка, а не бесповоротная уверенность, как у меня. Он был поэт; он населял жизнь видениями и мечтами. Он никогда не был по-настоящему одинок. Вот я — я одинок! Недаром Гюстав Флобер, один из величайших несчастливцев в мире, потому что он был, одним из величайших ясновидцев, написал женщине-другу такие безнадежные строки: ''Все мы живем в пустыне, никто никого не понимает".
Да, никто никого не понимает, что бы люди ни воображали, ни говорили, ни пытались сделать. Ведь не знает земля, что творится вон там, на звездах, огненным зерном разметанных на таком далеком пространстве, что до нас доходит сияние только немногих из них, а несметные полчища остальных затеряны в беспредельности, и таких близких между собой, что, быть может, они составляют единое целое, молекулы одного тела.
Так вот, человек столько же знает о том, что творится в другом человеке. Мы дальше друг от друга, чем звезды небесные, а главное, больше разобщены, потому что мысль непостижима.
Какая это пытка — постоянно соприкасаться с теми, кого нам не дано понять!
И любим мы так, словно нас приковали рядом, к одной стене, и мы простираем друг к другу руки, но соединиться не можем. Мучительная потребность полного слияния томит нас, но все усилия наши бесполезны, порывы напрасны, признания бесплодны, объятия бессильны, ласки тщетны. Стремясь слиться воедино, мы устремляемся друг к другу и лишь ушибаемся друг о друга.
Сильнее всего ощущаю я одиночество, когда раскрывают сердце другу, потому что непреодолимость преграды становится мне тогда еще виднее. Вот он здесь, передо мной, смотрит на меня ясным взглядом, но душа, скрытая за этим взглядом, недоступна мне. Он слушает меня. А что он думает? Да, что он думает? Понимаешь ты, как это страшно? Что, если он ненавидит меня? Или презирает? Или издевается надо мной? Он обдумывает мои слова, порицает меня, осуждает, решает, что я ограничен или глуп. Как узнать, что он думает? Как узнать, любит ли он меня, как я люблю его? Какими мыслями полна эта круглая, как шар, голова? Какая непостижимая тайна — неведомая мысль другого человека, скрытая и вольная мысль, которую мы не можем ни узнать, ни направить, ни подчинить, ни побороть!
А сам я, сколько ни стараюсь отдаться весь, целиком, распахнуть настежь двери моей души, — я не могу открыться до конца. Где-то в глубине, в самой глубине остается тот тайник моего "я", куда нет доступа никому. Никому не дано найти его, проникнуть в него, потому что никто не похож на меня, никто никого не понимает.
А ты, понимаешь ты меня хоть сейчас? Нет, ты считаешь, что я не в своем уме! Ты наблюдаешь меня со стороны, и я чужд тебе! Ты думаешь: "Что это с ним сегодня?" Но если когда-нибудь ты постигнешь, разгадаешь до конца мою ужасную и утонченную муку, приди и скажи только: "Я понял тебя!" И ты сделаешь меня счастливым хотя бы на миг.
Женщины, как никто, заставляют меня ощущать одиночество.
Горе мне! Горе! Сколько я выстрадал из-за них, потому что они чаще и больше, чем мужчины, создавали мне иллюзию, будто бы не одинок! Когда приходит любовь, душа наполняется неземным блаженством. А знаешь почему? Знаешь, отчего это ощущение огромного счастья? Только оттого, что мы воображаем, будто пришел конец одиночеству. Мы думаем, что перестанем быть заброшенными, затерянными в мире. Какое заблуждение!
Еще больше, чем нас, чем наши одинокие сердца, терзает вечная жажда любви женщину — женщину, этот великий обман мечты.
Ты и сам переживал чудесные часы подле этих длинноволосых обольстительниц с чарующим взглядом. Какой бред туманит наш рассудок! Какое самообольщение увлекает нас!
Не правда ли, так и кажется, что сейчас, сию минуту, мы с ней будем одно. Но эта минута не наступает никогда, и после долгих недель ожиданий, надежд, обманчивых наслаждений приходит день, когда я остаюсь одинок, более одинок, чем прежде.
С каждым поцелуем, с каждым объятием отчуждение растет. И как это больно, как ужасно!
Ведь написал же один поэт, г-н Сюлли Прюдом:
О трепет ласк людских! Как жалок твой удел.
Беспомощной любви бесплодная попытка
Достичь слиянья душ в сплетенье наших тел... [1]
[1] Перевод Б. В. Горнунга.
А затем — прощай! Все кончено. И уже с трудом узнаешь ту женщину, которая была для нас всем в какую-то минуту нашей жизни и в чей сокровенный и без сомнения пошлый внутренний мир нам так и не удалось заглянуть! Даже в минуты таинственного слияния двух существ, полного смешения чувств и желаний, когда я, казалось, проникал до самых недр ее души, одно слово, маленькое словечко, показывало мне, как я заблуждался, и, точно молния во мраке, освещало бездну, зияющую между нами.
И все-таки лучшая отрада на земле — провести вечер подле любимой женщины, ничего не говоря и чувствуя себя почти счастливым от одного ее присутствия. Не будем требовать большего, ибо полное единение двух человеческих существ невозможно.
Я же теперь замкнулся в себе. Я не говорю уже никому, во что верю, что думаю, что люблю. Зная, что я обречен на жестокое одиночество, я смотрю на окружающий меня мир и никогда не высказываю своего суждения. Какое мне дело до человеческих мнений, распрей, удовольствий, верований! Я ничем не могу поделиться с другими и охладел ко всему. Мой внутренний мир, незримый для всех, для всех недоступен. На обыденные вопросы я отвечаю общими фразами и улыбкой, которая говорит "да", когда у меня нет охоты тратить слова.
Ты понял меня?
Мы прошли всю аллею вплоть до Триумфальной арки, потом вернулись к площади Согласия, так как излагал он все это очень медленно и говорил ещё многое другое, чего я не запомнил.
Вдруг он остановился и указал рукой на высокий гранитный обелиск, стоящий посреди парижской площади и своим длинным египетским профилем уходящий в звездное небо, на одинокий, памятник, отторгнутый от родины, история которой странными письменами запечатлена на его гранях.
— Смотри, все мы подобны этому камню, — промолвил мой приятель.
И ушел, не добавив ни слова.
Был ли он пьян? Был ли он безумец? Или мудрец? До сих пор не могу решить. Иногда мне кажется, что он был прав; а иногда — что он потерял рассудок.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=166030
рубрика: Проза, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 13.01.2010
Причину хочу знати мук людини,
Шукаю мудрості в самотності своїй.
В Широкім Лузі народився і загину
І буду милуватися собою в глупості твоїй.
Шукаю сенс життя ще при житті
І буду помирати ще до смерті.
За заздрість мою вибачте мені
Я маю право, бо гріхом усі ми сперті.
***
Я, Петре, бачиш, пишу все за п'ять хвилин.
Та на питання відповідь мені подай:
Достойніший насіння кинувший глупець
Чи в одинокості незбувшийся мудрець.
На телеінтервю Петра Мідянки
16.12.08р. на 21 каналі (М-студіо)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=165150
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 09.01.2010
Вчора ще ти почував себе нормально,
Та сьогодні щось тебе гризе...
Це вона, своїм маленьким жалом,
Теплу, кислу кров твою сосе.
Ти хотів би вирвати її, убити,
Знищити, забути, розлюбити.
Впасти із найвищої вершини,
Щоб тебе рознесло, розчавило в прах.
А всередині лиш плач дитини,
І страшенний, дикий, чорний, темний страх.
А вона нап’ється і засне,
Коли тихо спиш вона піде.
Вона знає міру, бо також жива.
Вона твій контроль – совість твоя.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=165147
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 09.01.2010
Приблизно так все й починалось,
Та вже забуті прогріхи батьків.
Уже не знаю, як він вгадував, що стати малось,
Життя своє він викладав поміж рядків.
Писав натхненно, сумно, з гіркотою,
Та не були розмиті краплями рядки.
Стогнав папір і корчився від болю,
Й чорнило з ручки лилось в жолобки.
Те, що потрогать можна – те усе дрібнота,
Бо знає він, що все те пропаде.
Те, що побачить можна – те усе пустота,
Бо в снах своїх він бачив й не таке.
Те, що почути можна – краще б і не чути,
Бо лицеміри, дурні й брехуни.
Як він колись хотів собою бути...
Та руки, очі й вуха вже були.
Та сила розуму все може перекрити,
Й слова лягають вже не із душі, а з рук.
І вже спокійно й легко стало жити,
Та лиш папір подякував за визволення з мук.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=164997
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 08.01.2010
Десь далеко, навіть дуже,
Де проходили літа байдуже,
Дерева висохлі росли і квіти чорнії цвіли.
Там ріки смутку протікали
І хвилі гори розбивали,
Живили висохлі дерева,
Змивали чорні хмари з неба.
У тому мертвому раю
Спало щастя у гаю.
Воно не знало, що десь там,
Де чути стогін, плач і гам,
Його чекають живі люди:
Шукають, молять, кличуть всюди.
Воно не знало, що вони –
Нещастя вічнії раби.
Воно не спить, воно живе, воно плодиться і росте,
Вростає в їхнії серця, ламає біднії життя.
І тільки він один зібрався,
Шукати щастя одізвався.
Пройшовши довгий й важкий шлях,
Знайшов він щастя в своїх снах.
Він бачив, як дерева оживали,
Як чорні, мертві квіти розквітали.
Він відчував на собі все тепло,
Що сонце йому з неба донесло.
Зривав руками сочную траву,
Кричав: “Я щасливий! Я живу!!!”.
Він сказав собі: “Ти більше не заплачеш!”...
Що тільки в снові не побачиш...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=164992
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 08.01.2010
Упала капля, за нею друга,
Поморщились від вологи твої долоні.
Тягне тебе в землю страшенна недуга,
Мішки під очима, посинілі скроні.
***
Серце в конвульсії дає тілу ритм,
І капля за каплею в долоні стікає.
З горла, рвучи зв'язки, виривається крик:
Він тебе не чує, він тебе не знає.
***
Ти не можеш встати, ти лише лежиш,
Мокре лице ховаєш руками.
Плачеш у долоні, плачеш і кричиш,
Лаєш його страшними словами.
***
Упала капля, за нею друга,
Серце в конвульсії дає тілу ритм.
Та вони не твої і воно не твоє,
Долоні не твої, і не твій крик.
***
Долоні розпрямились, синява пропала...
З монетами на очах в дереві лежиш.
Ти тепер, навіть, красивіша стала,
І падають каплі з почорнілих криш...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=164959
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 08.01.2010
Закриваючи очі дивишся в небо,
На дивовижні, безкраї, незнані світи.
На зорі, що дивляться з неба на тебе,
На космічно-далекі телепорти.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=164958
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 08.01.2010
Закриті вікна, й двері на замки,
Й навряд чи варто стукати й дзвонити.
І не побачити нічого крізь запилені шибки,
А, все-таки, цікаво кожен день сюди ходити.
Букет чудовий, сам такий красивий,
Й вино напівсолодке приховав...
Відкоркував, хильнув, – ніхто не відчиняє...
Й назад хмільний пошкандибав.
Скрипить підлога під несмілою ходою,
Даєшся диву: як таке буває?
Не уявляв собі її такою
І з подивом, в вікно розбите, вітер заглядає.
Ходив сюди до тебе уже хтось:
Запилені кутки й обдерті стелі.
Ідеш на вихід в безнадії, що знайдеш когось.
Й увагу привертають лиш мала кімнатка і залізні двері.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=164914
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 08.01.2010
Жовті дерева кличуть зиму
І осінь стомилась чекати.
Я до тебе сьогодні прийду,
Я хочу тебе приласкати.
І очі твої сумні,
Дивляться в мої очі.
Вчора тебе я бачив вві сні,
А тепер торкнутися хочу.
Я хочу проникнути в твою красу,
Відчути губ твоїх смак.
Я до тебе сьогодні прийду ,
Мене ти не спиниш ніяк.
Жовті дерева кличуть зиму,
І осінь стомилась чекати.
Я у снах своїх до тебе прийду,
Бо не можу тебе не кохати.
Чому про тебе співаю пісні,
Чому згадую засмучені очі.
І знову тебе я бачив вві сні,
І знову торкнутися хочу.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=164913
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 08.01.2010
Любов...
Краса очей твоїх, краса твого обличчя,
Краса волосся твого, рук твоїх краса.
Краса душі твоєї знову мене кличе,
Як сонця кличе стомлена роса.
Скажу тобі, скажу, що маю:
Я маю сонце, небо, вітер і весну.
Якби ти знала, як тебе кохаю,
Якби ти лише знала, як тебе люблю.
Спитай у сонця, спитай у неба,
Спитай у вітру і весни:
Я віддам своє життя для тебе,
Лиш ти її від себе не жени,
Любов мою, обдерту й зубожілу,
Прийми – це все, що маю я.
А віджени від мене думку наболілу,
Що ніколи вже не будеш ти моя.
...Любов
Судилось, мабуть, нам з тобою
Прожити це життя на самоті.
І любуватись здалеку красою,
І бозна що робити в темноті.
Чому, чому так має статись?
Чому не можем жити, як усі?
Чому ми вдвох не можем їй зізнатись,
Що ти і я... Що любимо її!!!
За що, за що, моя любове,
Що Богом була даная мені,
Даруєш ти мені одні тривоги,
І мучиш мріями небесними вві сні.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=164894
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 08.01.2010
Життя прекрасне,– кажуть люди.–
Жити треба, хоч би що,
Бачити лиш користь всюди
І не зважати ні на що.
Та що, коли нічого доброго не бачиш,
Ходиш ніби зомбі по землі:
Не веселишся, не сумуєш, не радієш і не плачеш,
А день і ніч живеш в пітьмі.
Що тоді робити – жити чи померти?
Життю радіти натягнувши маску?
Себе обманювати, підбілюючи чорні краски?
Ми будем жити, веселитися й співати,
Вгадувати чужі маски і свої кожен день міняти.
Кожен ранок ти встаєш, натягаєш маску,
І щоб вийти в чорний світ,
Береш білу краску.
І красиш все, підбілюєш до блиску.
А ввечері лягаєш спати й закриваєш кришку...
Свідомості своєї.
Та за ніч усе чорніє,
І боїшся ти,
Що скінчиться біла краска,
І помреш в пітьмі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=164891
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 08.01.2010
Чини високі, почесті безславні,
Прописано про Вас мільйон життів.
Любов до Вас - що сподівання марні -
Стара та сива тягнеться з віків.
***
Примарно бачу я себе на троні,
Мабуть і мою старість сива украдеш.
І що тепер дивитись у долоні -
Тупіє мозок і причини не знайдеш...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=164877
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 08.01.2010
Крилата ніч втрачає свої крила,
І ранок підіймається сонливо,
І мрії наші забирає писемізм,
І вже не милий сон, а реалізм.
***
У сутінках тривог й переживань,
У непроглядній темноті бажань -
Болота насолоди і гріха,
Думки розпусти, що не коштують гроша.
***
Мораль насилля, зради й підлості,
Самотні монстри, що не мають гідності.
Честь і правда під ногами,
Пошиті душі чорними нитками.
***
Одвічні цінності, залишені для сміху,
Рогатим монстрам продані за втіху.
Шалені швидкості для втілення бажань,
Нікчемності кривляння, а не красота признань
***
Безпринциповість й продані надії,
Загнані у нанорамки мрії,
Збудовані любові резервації,
Майбутнє покоління - генетичні комбінації.
***
І ядра атомів, роздерті,
Мегатоннами на обліку у Смерті.
Земля завмерла в стомленні чекати
І Всесвіт вже кує на Землю лати.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=164876
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 08.01.2010