Claud

Чого ми варті?

Прошу  тебе,  не  біжи.  Не  біжи!  Ти,  не  встигнеш.  Не  встигнеш  до  кінця  шляху!  Там  ліфт  який  поїхав  у  верх  без  тебе.  Можливо  і  не  ліфт,  просто  не  встигнеш.  Не  біжи.  Ти  не  встигаєш!  Він  відправився.  Ти  неначе  купив  білет  та  не  встиг  на  потяг.  Він,  також  як  і  ліфт  поїхав,  а  можливо  і  не  поїхав,  можливо  ти  його  просто  не  бачиш.
Що?  Що  зі  мною?  Нічого!  Ти  неначе  психічно  хворий:  кудись  біжиш,  метушишся,  прагнеш  чогось!
Чого?  Чого  ти  прагнеш?  Поясни  мені!  В  тебе  є  все:  в  тебе  є  щастя,  в  тебе  є  кохання,  ти  живеш  а  не  існуєш!  Чого  ти  прагнеш?  Чого  тобі  ще  потрібно?
Ти  живеш  у  мені?  Чи  ні?  Де  ти?  Я  живу,  я  знаю,  що  я  живу.  А  ти,  десь  глибоко  живеш  в  мені,  і  чогось  досягаєш,  можливо  не  досягаєш,  та  прагнеш  цього  досягти!  Чого?  Просто  скажи  мені  чого  ти  хочеш.  Можливо  я  це  зроблю,  можливо  ні,  можливо  воно  мені  і  не  потрібне!  Можливо  те  чого  ти  хочеш  Я  вже  маю,  але  те,  що  маю  Я  для  тебе  не  існує,  ти  цього  хочеш,  а  для  тебе  цього  не  існує.  Не  існує!  Ти,  ніколи  не  будеш  мати  те,  що  маю  я,  і  навпаки.  У  кожного  є  Oxymoron.  Є  дві  сторони,  хороша  та  погана.  Ти  зло,  а  Я  щось  посереднє,  насправді  добра  та  зла  не  існує,  є  дві  протилежні  теорії,  хоча  ці  теорії,  також  можуть  бути  хибними.  Я  не  знаю  чи  вони  хибні,  чи  вони  існують,  можливо  я  їх  не  бачу,  можливо  я  перебуваю  і  там  і  там.  Світ  дивний,  ти  прагнеш  добра,  а  твориш  зло,  прагнеш  зла,  а  твориш  добро,  прагнеш  добра  і  твориш  його,  а  кінцевий  результат  виходить  протилежним.  Кожен  з  нас  дивне  створіння.  Чому  створіння?  Нам  дали  порядковий  ряд  у  еволюції,  який  назвали  людиною,  ми  відрізняємось  від  тварин  псевдосвідомістю,  а  насправді  це  система.  Система  не  навкруги,  а  система  у  тобі,  хтось  у  силах  її  зруйнувати,  а  хтось  просто  нікчема.  Хоча  нікчемність  також  є  привілегією  цього  світу.  Таким  роблять  поблажки,  а  нам-вам  утворюють  перепону.  Від  нас-вас  потрібен  захист.
Кожен  з  нас  є  особливим,  і  перед  кожним  з  нас,  так  само  як  і  ми  одягаємо  маски.  Ми  ще  одна  сходинка  еволюції,  яка  рано,  чи  пізно  зникне.  Коли?  Де?  Як?  Ніхто  не  знає.  Ми  просто  зітремось.
А  який  смисл  існування?  Задля  когось  чи  за  для  себе,  але  кожен  з  нас  не  знає  достеменно  мети.  Навіть  не  миту,  а  саме  поняття.
Рани  чи  пізно  думки  яких  ми  дотримувались,  виявляються  хибними.  Як  ж  так,  нас  створили,  але  не  задали  програми.  В  нас  забули  помістити  мікросхему,  яка  б  відповідала  за  сутність.  Чому  в  такий  час  прогресу  не  знаємо  чого  варті?  Я  не  знаю  чого  прагну  Я,  не  знаю  чого  прагне  він,  вона,  вони,  ми,  ви.  Чого  прагне  людство?  Знищення?  Можливо,  та…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=253279
рубрика: Проза, Езотерична лірика
дата поступления 12.04.2011

Катенька

21:00.  Тихий,  уютный  вечер  в  полуразрушенном  доме.  Шестилетняя  Катенька  сидит  перед  черно  –  белим  экраном  телевизора.  Время  от  времени  на  нем  мелькает  трип  и  25  –  й  кадр.
-  Катенька,  солнышко  ты  уже  досмотрела  фильм  “Звонок”  ?
-  Да  мама.  А  ты  даш  мне  “Сказку”  ?
Мама  идет  на  кухню,  берет  столовую  ложку,  запаливает  плиту.  Через  5  минут  она  приносит  дочке  куб  “Сказки”.
-  Хороших  снов  доченька.
10:00
-  Мама,  мама!  Я  видела  GlamourGothicJesus!
-  Да?  И  как  он?
-  Он  помогает  нашему  папе.  Он  хочет  чтоб  они  были  в  одной  палате.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=253278
рубрика: Проза, Езотерична лірика
дата поступления 12.04.2011

Дежавю

Частина  1
Розділ  0
Був  багряно  –  чарівний,  грозовий  вечір.  Краса  заходу  сонця,  який  супроводжується  ідеально  –  прозорими  сльозами  неба.  У  цій  красі  були  помічені  дві  постаті.  Він…  та  Вона…
Вони  гуляли    вулицями  середньовічного  міста  тримаючись  за  руки.  Ці  люди  знали  один  одного  лише  кілька  годин,  та  цього  було  достатньо  аби  зрозуміти,  що  це  назавжди.  Йшов  проливний  дощ  та  вони  не  мокли.  Чому?  Можливо,  тому,  що  від  секунди  їх  перших  поглядів,  від  моменту  їхнього  знайомства  вони  стали  надлюдьми?  А  можливо  через  те,  що  були  уже  настільки  закохані,  що  для  них  капель  просто  не  існувало?
Пара  зупинилась  на  мості.  Очі  вже  не  могли  ховати  тієї  пристрасті,  яка  розгорілась  у  серцях.  Їхні  губи  відчули  перший  поцілунок.
Розділ  1
Велике,  просторе  поле.  Дивишся  на  горизонт,  а  тобі  здається,  що  воно  продовжується,  неначе  перетинає  усю  планету.  “Складався”  цей  “килимок”  із  різних  квітів,  різних  кольорів  та  запахів,  і  з  соковитої,  зеленої  трави,  і  з  хорошого  родючого  ґрунту.  Та  таке  дивне  відчуття  створювалось  у  середині.  Відчувався  великий  подив  у  душі:  як  таке  безцінно  –  красиве  поле  розкинулось  між  двома  лісами?  Між  двома  старими,  здавалося  б  вічними,  високими  смугами  “велетнів”.  Ніхто  ж  їх  не  насаджував,  ці  ліси,  це  все  творіння  мистецьких  “рук”  природи.
Прекрасно,  таке  безтурботне  це…

Гам,  шум,  крик,  стукіт,  іржання.  Нестерпна  какофонія  знищила,  спаплюжила,  можна  сказати,  зганьбила  візуально  –  ідеальний  кадр  пейзажу.  Людина  стала  на  цю  землю.
Дві  ворожі  нації,  дві  різні  за  змістом  хоругви,  дві  купи  злісного  м’яса,  заковані  у  сталь,  чекають  наказу.  Це  війна.  Вона  ось-ось  вибухне,  ще  кілька  напружених  миттєвостей  очікування  і  почується  скрегіт  зброї.  Проллється  багряна  рідина  людського  роду.  Почнеться  гра  (життя)  за  виживання  нації.  Виграє  той  у  кого  більше  ненависті  та  жадоби  у  серці,  а  не  той  у  кого  гостріший  чи  міцніший  меч.  Невже  люди  так  просто,  за  якийсь  шмат  землі,  перетворюються  на  лютих  звірів?  Хоча  і  звірами  їх  уже  не  назвеш.
По  переду  однієї  “хмари”  -  він,  на  добре  доглянутому,  чорному  коні.  Граф  тримався  у  сідлі  впевнено  та  мужньо.  Ну  а  як  інакше,  якщо  на  ньому  така  відповідальність.  Як  це,  бути  опорою  для  багатотисячного  люду?  Чуються  заохочувальні  фрази  цього  “сталевого”  лідера.  Кожному  воїнові  передається  його  енергетика,  його  тверде  слово  перемоги.  Стукіт  його  серця  став  для  них  ознакою  їхнього  ж  життя.
Поруч  із  графом  вона  –  його  дружина.  Вона  завжди  поруч,  на  кожній  сутичці,  і  не  йшла  з  поля  битви  доти,  доки  він  не  покине  “м’ясорубку”.  Графиня  завжди  билась  із  таким  самим  завзяттям  як  і  у  інших,  хоча  і  з  слабшою  майстерністю,  та  все  одно  цього  було  достатньо.
Воїни,  кожен  із  них,  вважали  перспективу  загинути  за  нього,  за  неї,  за  себе,  за  людину  поруч  у  шерензі  радіснішою  ніж  опинитися  в  полоні.  Вогонь  у  їхніх  очах  горів  із  такою  силою  як  і  у  нього,  як  і  у  неї.  Цій  кількатисячній  армії,  здається,  не  потрібні  були  “команди  нападу”,  їм  достатньо  і  легенького  мімічного  натяку  на  слова:  Вперед!  Їхні  нерви  –  високовольтні  лінії  електропостачання,  і  що  секунди  їхня  напруга  зростала.  Та  вони  тримались.
Раптом,  через  усе  це  поле  пронісся,  неначе  грім  у  найлютішу  осінню  зливу,  твердий,  рішучий  голос  жінки:  Вперед!  До  перемоги!
Розділ  2
Здійнявся  шум,  здалось  ніби  глухий  побачивши  картину  “сталевої  хмари”  за  мить  отримає  слух.  За  секунди  поле  чистої  краси  перетворилось  на  поле  “пекла”.  Постать  графа  була  по  переду,  та  стрімголов  летіла  у  “серце”  ворога.  Чулись  важкі  та  відважні  кроки  мужчин  у  обладунках,  відчувався  кожен  удар  їхнього  серця,  здавалось  ніби  кожен  їхній  рух  чувся  усій  планеті.
Жінка  ще  щось  волала,  лунали  якісь  нерозбірливі  слова,  та  за  такою  “красою”  звуку  вже  не  розібрати  змісту,  карбувалось  тільки  ревіння  народу.  У  обладунках  не  розібрати  чоловік  це  чи  жінка,  не  розібрати  також  по  голосу,  адже  у  такій  ситуації  голос  у  всіх  “твердіє”.
Момент,  спалах,  екран  темніє.  Ніби  заїжджаєш  у  тунель  на  потязі,  і  що  далі  не  знаєш.  Темрява,  темрява…  темрява  і…  Спалах,  світло,  картинка.  Зіштовхнулись  два  війська.  Ріки  крові,  насичені  ріки  крові  зафарбували  це  поле!  Ця  битва  перетворилась  не  на  жагу  отримання  перемоги,  а  на  потребу  виживання  кожного  воїна.  Запанувала  кривава,  не  виправдана  жорстокість  людського  розуму.  Граф,  графиня,  усі  воїни  перемагали,  та  щось  пішло  не  так.  Не  так  як  мало  б  бути.
Розділ  3
Їх  залишилось  двоє.  Останні  після  довгої,  нікому  незбагненної  війни.  Вони  втратили  все:  військо,  народ,  землі.  Все  крім  фортеці  яка  була  їхньою  споконвіку,  її  подарували  їм  на  згадку.  Еїм  полюбляла  зустрічати  сонце  на  високому  урвищі,  за  їхньою  фортецею.  Вона  сиділа,  мовчки  спілкувалась  з  вітром  і  чекала  його  ранкових  обіймів.  Еїк    прокидався  трішки  пізніше,  бачив  що  її  немає  поруч  і  без  роздумів  йшов  до  неї.  Знав  де  вона,  чого  вона  хоче  і  чого  прагне.  Прийшовши  він  цілував  її  голі  плечі,  які  не  закривав  корсет,  торкався  губами  шиї  та  обіймав  за  талію.  Вони  деякий  час  спілкувалися  дотиками  та  поглядами.  З  цього  починався  кожен  їхній  ранок.
¬-  Я  кохаю  тебе,  -  Еїк  промовляв  ці  слова  так,  наче  казав  це  вперше,  та  востаннє.
-  Я  тебе  також,  -  Еїм    знала  що  він  не  бреше,  знала  що  все  це  правда.
Вони  могли  сидіти  на  скелі  годинами,  аж  поки  не  відчували  ранкового  голоду.  Повертались  у  фортецю,  замовляли  у  прислуги  сніданок,  і  продовжували  прогулянку  по  кімнатам.  Вони  спілкувались  з  прислугою  на  рівні.
Після  сніданку  повертались  у  спальню,  лежали  на  ліжку  та  мовчки  насолоджувались  один  одним.  Вона  дякувала  Еїку,  що  не  загинув  під  час  поєдинків,  він  дякував  Еїм  що  боролася  з  ним  пліч  о  пліч  тримаючи  у  руках  важкого  меча.  
Графиня  відчувала  що  повинно  щось  статись,  статись  таке,  що  ще  не  відбувалось  у  цьому  світі.  Це  снилось  їй  щоночі,  але  вона  не  знала  як  це  йому  пояснити.
Вони  лежали  на  ліжку.  Він  торкався  шкіри  губами,  торкався  її  губ,  шиї,  грудей,  живота.  Кусав  за  зап'ясток,  лоно.  Однією  рукою  обіймав  її,  а  іншою  пестив.  Вона  роздирала  його  тіло  нігтями,  шепотіла  та  кусала  його  за  вухо.  Вони  були  один  в  одному,  вони  належали  один  одному,  вони  були  одним  цілим.  Еїк  лежав  поруч,  коли  вона  спала,  і  думав  чому  він  програв  битву.  Він  не  знав  відповіді.  Він  хотів  запитати  це  у  тих,  хто  був  з  ними.  
Еїм  прокидалась  у  ночі,  а  його  не  було  і  Вона  чудово  знала  де  його  шукати.  У  такий  час,  у  таку  пізню  годину  він  належав  іншим.  Вона  вдягала  на  стан  тоненький  халатик  та  йшла  на  цвинтар  воїнів.  Він  сидів  біля  склепів,  плакав,  хоча  очі  були  сухими,  ставив  запитання  та  вкотре  не  отримував  відповіді.  Завжди  коли  Еїм  підходила  до  нього,  починався  дощ.  Злива.  Та  вони  не  мокли.  Тому  що  коли  вони  познайомились  також  йшов  дощ.
-                Заспокойся!  Ти  божеволієш!  –  казала  вона  йому.
-                Чому?  Чому  так?  Я  не  розумію!  Стільки  відданих  людей,  стільки  друзів  полягли  за  поразку!
-                У  цьому  немає  твоєї  вини.
-                Немає?  Я  ж  був  головним,  а  зараз  я  …
Вона  обіймала  його,  і  він  втрачав  відчуття  часу,  тіла,  простору  та  мозку.  Прокинувшись  зранку  у  кімнаті,  Еїк  не  міг  пригадати  як  тут  опинився,  він  пам’ятав  все  до  її  обіймів.
Знову  день,  схожий  на  попередній.  Знову  він  знаходив  її  на  скелі,  сніданок,  кімната,  склепи  та  забуття.  Для  інших  це  були  б  банально-прямолінійні  дні,  але  для  них  це  було  щастям.  Вони  були  разом,  вони  кохали  один  одного.
Літо  закінчувалось  і  насувалась  осінь.  Вона  не  йшла  внормованим  часом,  вона  ніби  хотіла  як  найшвидше  увірватись  до  них.
Розділ  4
Одного  туманного  ранку  до  Еїм  підійшов  дід.  Він  стояв  і  посміхався  їй.  Старенький  виглядав  так,  ніби  живе  понад  сто  років:  лице  все  у  зморшках  часу,    від  лівого  вуха  до  брови  виднівся  чіткий  шрам.  Очі  були  виразні  та  чорні,  настільки  чорні,  що  іноді  здавалось  ніби  їх  взагалі  немає,  а  на  їхньому  місці  дірки.    Довге  та  сиве  волосся.  Простий    селянський  одяг,  чорна  накидка.
-                Добрий  ранок  графине,  -  промовив  старий.
Еїм  розгубилася,  адже  не  знала  звідки  він  узявся.
-                Можна  біля  вас  присісти?
-                А-а-а-а…
-                Не      потрібно  зайвих  запитань:  ні  як  мене  звати,  ні  хто  я  такий,  ні  як  я  тут  опинився.  Просто  вислухайте  мене,  це  піде  вам  на  користь.
-                Але    скоро  повинен…
-                Заспокойтесь,  -  знову  перебив  він  її.  –  Еїк  прокинеться  тоді  коли  це  буде  потрібним.  Отож,  я  розпочну?
Вона  не  встигла  нічого  відповісти.
-                Рік  тому  ви  програли  війну  до  якої  довго  готувались,  вас  нещадно  розгромили.  Еїк  страждає,  він  зневірився  у  своїх  силах,  він  живе  тільки  заради  вас.  Вам  уже  близько  року  сниться  один  і  той  самий  сон.
-                Звідки  ви  все  це  знаєте?  –  не  втрималась  Еїм.
-                Не  потрібно  зайвих  питань,  у  нас  мало  часу,  тай  старших  перебивати  неввічливо.  –  відповів  старий  спокійно.
-                Вибачте.
Помовчавши  кілька  секунд  дід  продовжив.
-                Цей  сон  лякає  вас,  а  уявіть  як  буде  йому,  якщо  ви  розкажете  що  бачите  це  кожної  ночі.  Що  буде  з  ним,  якщо  він  почує  про  сон  у  якому  ви  з  ним  помираєте  від  старості  у  фортеці.  Він  просто  закриється  в  собі.  Я  можу  це  змінити.  Вирішувати  вам,  у  вас  є  час  на  роздуми  до  наступного  ранкового  туману:  рівно  сім  днів.
-                Цікаво,  але…
-                Ніяких  але.  Просто  обдумайте  це.  Вибачте  але  мені  час  іти,  я  не  можу  довго  знаходитись  у  цьому  вимірі.  До  того  ж  Еїк  уже  прокинувся,  і  не  розповідайте  йому  про  мене.
Дійсно  за  декілька  хвилин  до  неї  підійшов  Еїк,  починав  збуджувати  її  свідомість  ковзаючи  губами  по  її  тілу.
-                Вибач,  але  мені  певний  час  потрібно  побути  на  одинці.  Не  ображайся…
-                Заспокойся,  я  все  розумію.
Вона  піднялась  і  пішла  у  бік  фортеці.  Еїк  не  бачив  її  шість  днів.  Він  снідав,коли  її  не  було,  вона  вечеряла,  а  він  був  на  кладовищі.  Протягом  п’яти  днів  Еїм  таємно  спостерігала  за  ним:  як  він  вправлявся  з  мечем,  як  ночами  сидить  з  мертвими.  Зранку  шостого  дня  він  нарешті  зустрів  її  за  сніданком,  вона  була  радісна  та  світла.
-                Як  ти?  Подумала  над  своєю  проблемою?
-                Так.  Все  добре,  все  буде  добре.
Вони  навіть  не  встигли  доторкнутись  до  їжі.  Еїк  взяв  її  на  руки  та  поніс  її  по  сходах  на  гору  так  урочисто  та  гордо,  неначе  вручав  нагороду  воїнові.  Зайшовши  у  спальню  він  просто  здер  з  неї  одяг,  він  так  дико  хотів  її,  немов  вовк  крові  у  ніч  повного  місяця.  Вони  займались  коханням  так  дико  та  пристрасно,  що  здавалось  ніби  вони  не  на  ложі,  а  в  повітрі  над  ним.  Ця  вишукана  картина  тривала  до  глибокої  ночі.  Еїм,  заснула  одразу,  адже  пам’ятала  про  ранковий  туман,  Еїк,  дивлячись  на  неї  заснув  аж  під  ранок.
Розділ  5
Зранку  сьомого  дня  вона  прокинулась  на  годину  швидше,  і  одразу  ж  попрямувала  до  скелі,  щоб  оголосити  свій  вердикт.  Сиділа  на  тому  ж  місці  та  чекала.  Чекала  незнайомця  який  повинен  змінити  їхню  долю.
Сьомий  день,  ранок,  туман,  година,  дві.  У  голові  хаос,  неначе  падіння  у  криницю  у  якій  стіни  такі  відшліфовані,  що  за  них  неможливо  зачепитись:  безлад  думок,  а  старого  нема.  Еїм  нервувала,  не  могла  повірити  що  він  може  не  з’явитись,  та  за  спиною  почувся  голос.
-                Доброго  ранку.  Зачекались?
-                Доброго,  так,  -  вона  трималась  стримано,  хоча  і  нервувала.  –  Де  ви  були?  Я  вже  гадала  що  ви…
Недоговоривши,  подивилась  на  обличчя  старого  та  зрозуміла,  що  він  увесь  цей  час  знаходився  тут,  за  спиною.  Дід  був  поряд  та  спостерігав  за  її  поведінкою.
-                Вибачте  за  очікування,  просто  я  хотів  переконатись  що  ви  дійсно  бажаєте  змін.
-                Переконались?
-                Так,  -  посміхнувся  ”ранковий  дід”,  -  Ну  що  ви  вирішили?
-                Я  хочу  змін.  Я  хочу  щоб  Еїк  був  щасливий,  щоб  він  не  страждав.  Ви  гадаєте,  що  страждає  тільки  він?  Гадаєте  мені  не  важко?  Я  страждаю,  коли  дивлюсь  на  нього,  я  страждаю  коли  дивлюсь  на  себе,  я  страждаю  коли  хочу  жити  щасливо  та  немає  можливості.  Як  це  змінити?  Ви  казали  що  можете.
-                Так  можу.  Ви  відважна  жінка,  та  перед  тим  як  я  розкажу  що  потрібно  зробити,  ви  повинні…
-                Що  я  повинна?
-                Повинні  самі  собі  пролити  кров  на  землі  фортеці,  це  буде  доказом  того,  що  це,  ваша  земля  і  залишиться  вашою  після  змін.  Вона  проллється  по  кожній  часточці  ґрунту,  вбереться  у  кожне  коріння,  проникне  у  кожен  камінь.  Це  буде  печаттю  на  цій  землі.
Еїм  без  роздумів  побігла  у  фортецю.  ЇЇ  не  було  всього  кілька  хвилин,  вона  повернулась  з  кинжалом  у  руці,  який  був  з  нею  на  полі  битви.
-                Де  різати?
-                Де  завгодно,  для  цього  не  потрібно  багато  крові.
Потрібно  зробити  поріз  там,  де  його  не  побачить  Еїк,  але  ж  він  кожної  ночі,  кожного  дня  бачить  її  тіло.  Вибравши  оптимальний  варіант  кинжал  торкнувся  ступні.  Жінка  якій  всього  лише  28  років,  але  яка  побачила  багато  чого  у  цьому  світі  не  відчула  болю,  не  відчула  дотику  холодної  сталі  до  свого  ніжно  –  п’янкого  тіла.  Червона  субстанція  людської  сутності  розтеклась  химерними  візерунками  загадкової  вічності.  Сталь  знаходилась  ще  біля  плоті,  та  Еїм  зрозуміла  що  ставлення  до  землі  змінилось,  але  не  змінилась  їхня  доля.  Відчула  що  означають  для  неї  ці  стіни  фортеці.
Дивлячись  на  свою  кров  вона  втратила  почуття  простору.  Здавалось,  ніби  кров,  Еїм,  на  першому  плані  кадру,  а  все  інше:  старий,  скеля,  стіни  фортеці  відсунулось  на  задній-другий  план  кадру,  неначе  картонна  декорація,  усе  стояло  за  спиною.  Дід  щось  казав,  та  жінка  не  чула,  чула  лише  зайві  звуки  схожі  на  мову  які  заважали  тиші  споглядання  ставлення  печаті.
-                      Еїм!  Еїм!  –  промовив  вкотре  старий.  –  Не  милуйтесь  процесом  початку.
-                      Що?
-                      Заспокойтесь.  Все  добре?  Ви  як?
-                      М-м-м…  Та  все  в  нормі,  здається.
Дід  милувався  цим  п’янким  створінням,  цими  надзвичайно  витончими,  вишуканими,  зваблюючими  лініями  тіла.  Мислив  над  тим,  що  буде  далі.  Напевне  буде  цікаво,  якщо  Еїм  увійшла  у  такий  глибокий  стан  початку  перенесення,  то  далі,  не  може  бути  не  цікаво.  Думки  збив  голос  жінки.
-                      Що  далі?  Що  я  повинна  зробити?
-                      Все  просто,  для  перенесення  не  потрібно  багато  зусиль,  а  от  для  повернення…
-                      Так-так!  Зачекайте,  для  якого  це  ще  перенесення?
-                      Перенесення  і  є  зміною.  Потрібно  розглядати  все  по  порядку.  Розповідати  далі?
-                      Так,  я  слухаю.
-                      Завтра  буде  повний  місяць,  ви  повинні  не  пустити  Еїка  уночі  на  кладовище.  Воїни  знали  відповіді  на  всі  його  питання,  та  не  хотіли  відповідати.  Вони  знали  що  прийду  я,  вони  зараз  там  куди  ви  відправитесь,  тільки  виглядають  інакше.  Не  можна  залишати  вашого  чоловіка  там,  із  старими  спогадами.  Ви  повинні  забрати  його  опівночі  на  скелю  та  при  повному  місяці  зайнятись  коханням.
-                      А  чому  саме  такий  спосіб?
-                      Це  ніби  кисень  для  того  світу.
-                      І  що  далі?
-                      А  далі,  далі  я  зможу  бути  біля  вас  і  біля  нього  одночасно  та  допомагати  вам.
Еїм  рішуче  встала  та  пішла,  пройшовши  метрів  з  десять  обернулась  та  промовила:
-                      Добре,  все  буде  виконано.
Розділ  6
Зайшовши  у  “кам’яний  щит”  вона  знайшла  прислугу  та  попросила  папір,  перо,  чорнило  та  свічок  для  кращого  освітлення.  Сказала  щоб  все  це  їй  занесли  у  кімнату,  запитала  де  чоловік.  Їй  відповіли  що  він  пішов  вправлятись  з  мечем.
-                      Знову?  Нічого  все  зміниться  скоро.  –  промовила  вона  тихо  до  себе,  та  схаменулась.  –  Принесіть  це  все  мені  за  п’ять  хвилин.  Добре?
-                      Так,  графине.
-                      Дякую.
Графиня  піднялась  до  себе  у  спальню,  сіла  біля  вікна  та  подумала:  куди  ж  це  вони  повинні  перенестись,  де  ж  можуть  знаходитись  всі  їхні  воїни,  друзі.  У  рай?  У  пекло?  Ні,  цього  не  може  бути,  адже  вони  не  християни.  Вони  не  вірять  у  це,  але  це  може  вірити  у  них.  А  яка  різниця?  Головне  що  все  зміниться.  Вона  згадала  як  різала  свою  плоть,  як  “ставила”  печать,  згадала  наскільки  відійшла  від  цього  світу  у  якийсь  дивний  стан.
Стукіт  у  двері.  Питання,  чи  можна  увійти.  Стверджувальна  відповідь.  Розставлення  свічок.  Питання,  чи  потрібно  щось  іще.  Задумливе  похитування  головою,  яке  означає  спростування.
Еїм  сіла  за  стіл,  взяла  у  руку  перо  та  почала  викладати  на  папір  свої  відчуття  процесу  початку:  “Війна,  страждання,  мертвий  народ,  втрачена  доля  та  честь.  Все  це  було  невід’ємним  атрибутом  цієї  землі.  Земля  залита  кров’ю,  довкола  неї  “натягнуті  нерви”,  у  землі  залишені  знаряддя  здобуття  волі.  Ні  я,  ні  він  не  можемо  цього  змінити,  та  прийшов  він  і...  Хто  він?  Старий?  Так!  Це  все,  що  я  знаю  про  нього.  Ми  підемо,  перенесемось,  змінимось,  повернемось.  Але  як?  З  ким?  Невідомо.  Невідомо  також  ким  повернемось  ми.”
Графиня  поставила  перо.  На  папері  не  було  ні  дати,  ні  підпису.  Вже  не  знала  який  місяць  і  число,  просто  орієнтувалась  за  порами  року.  Жінка  поглянула  у  вікно,  на  вулиці  уже  стемніло  і  вона  вирішила  весь  вечір  і  ніч  оглядати  те  що  вони  захищали.  Одягнулась  у  теплий  одяг,  вийшла  з  фортеці  і  нікого  та  нічого  не  чикаючи  рушила.  Розглядала  і  таврувала  у  пам’яті  мури,  башти,  костел,  донжон1,  пусте  селище.  Стіни,  запам’ятовувала  кожну  тріщинку,  кожну  маленьку  рослину  що  виросла  з  неї.  І  все  це  лише  за  вечір.
Донжон1  –  головна,  житлова  і  найкраще  укріплена  башта  у  середньовічній  Європі
Розділ  7
Настала  ніч.  Тіні  згущувались.  Еім  дивилась  у  пітьму,  і  їй  здавалось,  що  там  йде  рух.  Там  немає  нікого,  просто  пітьма  живе  своїм  життям.  Вулиці  закінчились.  Пройшла  ворота  та  рушила  у  ліс.  У  цьому  лісі  вона  полюбляла  гуляти  у  дитинстві.  Дерева  стали  вищими,  а  через  темряву  здавалось  що  вони  врослись  у  хмари,  а  можливо  і  вище.  До  графині  підкрались  спогади,  вона  згадувала  “  відео  ролики  ”  боїв,  запах  крові.  Ноги  підкошувались  і  Еім  вирішила  присісти  біля  дерева.  Очі  заплющувались  і  вона  знову  входила  у  дивний  стан.  У  мозку  знаходився  “  проектор  ”  який  показував  їй  незрозумілі  події.  Вона  бачила  підвищення,  невідомих  їй  людей  з  дивними  предметами,  відчула  сильний  шум,  миготіння  світла.  Ці  події  перемішувались  з  дивними  конструкціями  форм  на  півкола,  сходами  та  ще  чимось  не  зрозумілим  на  той  час.
ЇЇ  розбудив  спів  птахів.  Графиня  піднялась  на  ноги  з  запамороченням  у  голові.  Згадала  що  сьогодні  вирішальний  день,  і  одразу  побігла  до  нього.  Хотіла  провести  цей  день  з  користю  та  виконати  накази  діда.  Небачичи  нічого  навкруги,  прямувала  вперед  –  до  цілі.  Забігла  у  спальню  та  побачила  що  Еїк  спить.  Розбудила  його  поцілунком  та  промовила:
-    Прокидайся,  сьогодні  чудовий  день!  Ходімо  снідати.
-    Встаю  –  встаю.  Іди  у  низ  я  зараз,  тільки  одягнусь.
-    Добре,  чекаю  за  столом.
Еїм  бігла  вниз  по  сходах  неначе  летіла  на  крилах  янгола.
За  кілька  хвилин  до  графині  спустився  Він.  Сьогодні  одягнувся  найвишуканіше  за  останній  рік.  Сів  за  стіл  навпроти  неї,  і  побачив  її  щасливе  лице.  Подали  сніданок.
-                Смачного.  –  Промовив  чоловік.
-                Дякую,  і  тобі.  Проведи  зі  мною  увесь  цей  день.  Добре?
-                Ну  добре,  якщо  ти  так…  подумавши  сказав.  –  Без  ніяких  “якщо”.  Добре!
Пізніше  вони  гуляли,  та  як  все  своє  життя  разом  насолоджувались  один  одним.  Вона  змусила  його  сьогодні  викластись  на  повну,  до  кінця,  до  останнього.  Цей  день  був  унікальним,  він  був  схожим  на  Едем  у  якому  так  як  і  має  бути,  панує  щастя.
Розділ  8
Непомітно  насувався  вечір  який  скорочував  відлік  зміни.  Графиня  “тримала”  Еїка  біля  себе,  не  даючи  зробити  жодного  кроку  без  її  нагляду.  Вона  оберігала  його  для  щастя.  Ходячи  вони  тільки  змінювали  “декорації”  та  світ  лишався  той  самий,  без  змін.  Один  із  “реквізитів”  –  небо,  уже  потемнішав.  Це  означало  що  Еїм  повинна  прямувати  до  скелі.
-                Я  хочу  дещо  зробити  сьогодні.  –  промовила  грайливо  жінка.
-                Цікаво  що?
-                Займемось  коханням,  на  скелі,  сьогодні  опівночі?
-                А  чому  там?  Чому  опівночі?
-                Ну  а  що  такого?  Ми  там  ще  не  пробували.  –  голос  жінки    був  впевнений,  приховував  справжні  наміри.
-                Холодно  –  осінь  на  дворі.
-                Розпалимо  вогнище,  візьмемо  ковдри.  Гаразд?
-                Добре,  я  йду  за  ковдрами  та  сказати  челяді,  нехай  принесуть  хмизу.  А  ти  зачекай  мене  тут  на  “місці  ранкових  зустрічей”.
Доки  Еїк  повернувся,  вогнище  вже  горіло.  Він  розстелив  одну  ковдру,  вложив  Її,  ліг  біля  неї  та  накрив  другою.  Розпочав  торкатись  її  тіла.  За  кілька  хвилин  їм  уже  не  було  потрібне  вогнище,  вони  самі  випромінювали  більше  тепла  ніж  будь  яка  ватра.  Він  скинув  з  неї  одяг,  “грів”  її  тіло  своїми  розжареними  вустами.  Вони  пливли  за  течією  пристрасті.  Еїм  віддалась  йому  можливо  останній  раз  у  житті.  Жар  який  вони  випромінювали  спричинив  спалах,  а  за  секунду  вони  зникли  з  цього  світу.
 
Частина  2
I  розділ
Інгуз  сидить  на  підвіконні  та  курить.  Сьогодні  у  нього  з  групою  концерт.  Не  перший,  та  він  завжди  не  спить  перед  ними.  Уже  04:00  ночі  та  в  очах  не  має  ні  втоми,  ні  хвилювання.  Докуривши  двадцять  восьму  цигарку  за  останніх  три  години,  хлопчина  вирішив  прогулятись  містом.  Літо.  Одягнув  футболку  з  логотипом  гурту,  зайшов  у  вітальню,  відкрив  шухляду,  перевірив  чи  заряджений  пістолет  і  сунув  його  за  пасок.  У  коридорі  Інгуз  знайшов  ще  одну  пачку  цигарок,  її  також  узяв  з  собою.  Замкнув  двері,  спустився  з  другого  поверху  та  рушив  праворуч.  Він,  та  ще  троє  його  друзів  з  якими  він  грав,  живуть  у  дивній  частині  міста.  Масив  старих,  не  діючих  заводів.  Хлопці  люблять  гуляти  масивом,  він  нагадує  їм  картинки  з  фільмів  про  пост  апокаліпсис.  
Дійшовши  до  місця,  у  якому  компанія  завжди  збиралась,  він  помітив  знайому  постать.  Підійшовши  ще  на  кілька  метрів,  Інгуз  збагнув  що  це  Турісаз.  Як  завжди  із  своєю  гітарою-бас,  друг  сидить  у  центрі  “Кола”  (так  називався  двір  між  будинків),  та  щось  дудлить.
- Привіт,  брате,  ти  чого  так  рано  прийшов  на  “точку”?
- Привіт,  Інгузе.  Я  й  і  не  йшов  з  відси  від  вчорашньої  зустрічі.
- Ти  що,  охоронцем  найнявся?  –  пожартував  Інгуз.
- Та  пішов  ти  в…
- Ну  –  ну,  тихо,  розійшовся.  Не  кричи  –  люди  сплять.
- А  котра  година?
- 04:30.
- М-м-мда.  А  зустріч  на  10:00.
- Не  нервуй.  У  тебе  є  щось  пити?  У  горлі  пересохло.
- Тільки  енергетики.
- Ну  давай.
Коли  Турісаз  відкрив  рюкзак,  Інгуз  побачив  зо  тридцять  банок  енергетиків,  та  ще  десять  порожніх  на  асфальті.
- Це  ти  коли  встиг?  –  Вказав  Інгуз  на  порожні.
-  Це  –  вчорашні,  сьогодні  ще  нічого  не  пив.
- Ну  гаразд,  давай  свій  енергетик.
Відкривши  банку  він  зробив  кілька  ковтків,  поставив  її  на  парапет  і  закурив.
Все,  що  вони    робили,  протягом  півтори  години  -  сиділи  мовчки  та  просто  думали.  Хто  і  про  що,  не  важливо.  Чому?  Тому  що,  якщо  людина  думає,  вона  вже  чогось  варта.  За  цих  півтори  години  Інгуз  докурив  другу  пачку  та  відкрив  ту,  що  знайшов  у  коридорі.  Не  дивуйтесь,  він  так  безбожно  курить  ще  від  тоді  як  почав.  Турісаз  щось  малював  вибираючи  “файли”  з  своєї  уяви.
- Можна  ще  баночку?
- Бери  стільки  скільки  влізе.
- Я  тебе  за  язик  не  тягнув.
- Ага,  тільки  за  патла  у  дитинстві.
Вони  двоє  посміхнулись,  потисли  один  одному  руки  та  подумки  подякували.  І  знову  тиша.
Через  дві  години  у  Інгуза  закінчились  цигарки.  Він  поглянув  на  годинник.  08:00.  Рушив  у  напрямку  магазину.
- Ти  куди?
- По  цигарки.
- Скільки  можна  кур…
- Не  твоє  діло.  Ти  зайди  тим  часом  до  Наутіза  за  ноутом.
- Ок.
Повернувшись,  курець  побачив  разом  із  Турісазом  заспаного  Наутіза  у  якого  волосся  стирчало  у  різні  боки  і  який  був  тільки  у  джинсах.
- Здоров,    Наутізе!
- Угу.  Турісазе,  я  колись  тебе  заб’ю,  чесне  слово.
Чути  щирий,  дружній  сміх.
- Наутізе,  ввімкни  щось  швидке.
- Гаразд,  цигарку  дай.
- Ось  бери.  –  Інгуз  кидає  пачку  на  парапет.
2  розділ
-  Ісо,  обережно!
-  Заткнись,  я  знаю  що  роблю!  Я  вже  два  роки  займаюсь  цим!
-  Ну,  як  знаєш.
Вона  знову  обрала  найскладніший  шлях  перешкод,  за  останній  рік  для  неї,  в  паркурі  все  просто,  вона  профі  у  цьому  місті.  У  неї  є  команда  з  десяти  чоловік.  Минулого  тижня  надійшло  ще  п’ять  заявок  на  прийняття.  Сьогодні  Іса  робить  для  них  вступний  іспит.
- Ісо,  ми  новеньких  на  турнір  беремо?
- Ні.
Дівчина  була  твердо  переконана,  що  цього  року  вони  все  ж  таки  здобудуть  перемогу.  Минулого  року  їх  обійшла  команда  «Angels  for  jumps».  Це  дало  їй  ще  більше  сили  і  жадання    перемоги.
- Ейвазе,  ти  повинен  ідеально  виконати  свою  програму.
- Ще  кілька  годин  і  я  непереможний
- Добре.  –  посміхнулась  Іса.
15:30.  Новачки  прибули  на  заводи  –  територію  тренувань.  Побачивши  їх,  дівчина  сказала  собі  подумки:  який  жах,  і  це  ви  називаєте  трейсирами?  Ну  добре,  не  буду  судити  з  першого  погляду.  Не  питаючись  імен,  вожачка  підійшла  до  них  та  пильно  вдивлялась  кожному  у  вічі.
- Доброго  дня!
- Доброго!  –  відповіли  новобранці.
- Чому  ви  хочете  цим  займатись?
- Ну…  м-м-м,  як  вам  сказати?  –  відповідали  вони  не  сміливо.
- Досить  мямлити.  Ви  повинні  бути  сміливішими,  вас  тут  бити  не  будуть.  Отже  готуйтесь,  рівно  за  десять  хвилин  чекаю  вас  на  отому  даху,  хто  запізниться    -  вилітає  одразу.  Ясно?!
- Так.
Іса  заховалась  від  очей  люду  та,  закривши  власні,  прораховувала  кожен  рух  на  шляху  перешкод.  Вона  ніби  медитувала.  Рівно  за  десять  хвилин  вона  була  на  даху.  Туди  ж  піднялись  всі  новобранці  -    не  дивно,  адже  її  команда  одна  з  найкращих,  і  потрапити  сюди  мріє  кожен.
- Усі  є?
- Так,  усі.
- Рушаймо.
Один  вивихнув  ногу  на  першій  же  перешкоді.  Це  означало  для  нього,  що  він  “вилітає”  без  права  подання  повторної  заяви.  Інші  четверо  добрались  із  дівчиною  до  фінішу,  та  це  не  означало,  що  пройдуть  усі.  Вона  дала  їм  віддихатись  та  одразу  ж  оголосила  вердикт.
- Ви  четверо  не  погані  екстримали,  та  зрозумійте  -  нам  потрібні  кращі  з  кращих.  Як  вас  звуть?
- Рол.
- Мот.
- Споч.
- Тейваз.
- Гаразд,  Рол,  Споч  та  ти  Тейвазе,  ви  прийняті.  Моте  вибач,  у  тебе  техніка  “кульгає”,  а  у  нас  турніри  і  немає  часу  тягти  тебе.
- Нічого  страшного,  я  можу  подати  заяву  ще  раз?
- Так,  звичайно.  Дякую  за  спробу,  ми  всі  були  такими,  як  ти  зараз.  В  тебе  є  потенціал,  тренуйся.
- Дякую,  до  побачення.

Отож  команда  поповнилась,  це  добре.  У  Іси  є  ідея  фікс  –  світ  у  русі,  весь  світ  в  паркурі.
- Відпочиньте  два  дні,  а  сьогодні  можете  прийти  в  “Коло”,  на  турнір,  в  якості  глядачів.
- Гаразд,  дякуємо.  –  відповів  за  всіх  Рол.
3  розділ
Спочатку  на  всю  гучність  грав  «5diez»,  і  люди  реагували  ще  більш  менш  стримуючись,  та  коли  хлопці  ввімкнули  «Dir  en  Gray»  -  натовп,  який  поспішав  на  роботу  та  бабусі  які  “перемивали”  кісточки    молодим  сусідам,  не  стерпіли  та  “вибухнули”,  як  мобільний  у  ввімкнутій  мікрохвильовій.
- Хлопці,  як  так  можна?  Ви  забули  народну  українську  музику?  Хоча,  напевне,  ви  її  ніколи  і  не  знали!  –  горланили  бабки.
- Вимкніть,  або  скрутіть!  В  мене  дитина  ще  спить.  –  просила  мати,  яка  поспішала  на  маршрутку.
- Ану  забирайтесь  звідси,  хулігани!  Щоб  я  вас  тут  більше  не  бачив!  А  як  побачу  то,  курча  мать,  голови  вам  повідриваю!  –  кричав  місцевий  п’яниця.
Інгуз  тільки  цього  й  чекав  -  якоїсь  розрядки  за  стільки  днів.  Він  і  Наутіз,  будучи  найбільш  холеричними,  запальними,  “хворими”  і  забіякуватими,  вилізли  на  парапет  та  почали  кричати  і  насміхатись  з  людей.  Навіщо?  А  тому  що,  це  вже  не  люди,  хтось  з  них  став  роботами,  хтось,  маючи  колись  можливість  працювати  вченим  -  спився,  хтось  просто  закрився  у  собі  та  став  схожим  на  зомбі.  Але  загалом  вони  втратили  відчуття  того,  що  вони  живуть,  втратили  смак  адреналіну,  на  завжди.
- Ми  не  хворі  атрофованим  мозком!  Ми  рухаємось,  нестандартно  міркуємо!  На  відмінно  від  вас,  ми  ще  живі.  Живі!!!  Ви  -  неначе  ходячі  трупи.  –  Інгуз  надривав  горлянку,  неначе  він  на  концерті.
- Мені  соромно  жити  у  світі  в  якому,  неначе,  запущено  механізм  гальмування  мозку!  Хоча  цей  механізм  –  ви  самі,  і  ви  не  усвідомлюєте  цього,  створюєте  ідеології,  правила,  закони.  Нам  це  не  потрібно.  –  підхопив  Інгуза  Наутіз.
Це  тривало  ще  цілу  годину,  люди  не  сприймали  їх,  а  вони  людей.  Друзі  не  помітили,  як  підійшли  районні  розбишаки  –  гопи.  Їх  було  шестеро.  Турісаз,  не  будучи  задіяним  у  сварці  з  людьми,  першим  побачив  їх.  Підійшовши  до  парапету,  шестірка    мовчки  витріщилась  на  “клієнтів”.
-  Блін,  ще  й  пики  доведеться  бити  до  концерту.  –  промовив  Турісаз  ледь  чутно.
Та  ці  слова  почув  Інгуз  та  посміхнувся.
- Ти  чого  либишся,  придурок?  Ви  що,  рокери,  на  нашому  районі  робите?
- Закрий  рот,  сволото!  Ми,  на  відміну  від  вас,  тут  народились  та  живимо,  а  ви  просто  діти,  які  заблукали  серед  груди  заліза  зруйнованих  заводів.  Ви  помилка.  –  пронісся  ейфорійний  крик  Інгуза.
- Ти  що,  по  морді  давно  не  получав?  Я  тобі  зараз  вріжу  по  твоїй…  -  недоговорив  лідер  шестірки.
- Досить  розмов!  –  Інгуз  ударив  лідера  взуттям  по  обличчю.
- Почалось!  –  промовив  Наутіз,  та  теж  кинувся  у  бійку.
Лідер  шестірки  плюхнувся  на  землю.  За  падаючим  тілом  була  помітна  цівка  крові.
- Валіть  їх!!!  Цей  придурок  мені  носа  зламав!
П’ятірка  накинулась  на  Наутіза,  Туріаза  та  Інгуза.  Та  вони  не  врахували,  що  трійка  дійсно  з  дитинства  живе  у  цих  місцях,  та  старші  від  них  на  років  сім,  отож  бійки  для  них,  є  невід’ємною  частиною  дитинства,  юнацтва  тай  усього  життя.
Туріаз  зацідив  одному  з  п’яти  кулаком  прямісінько  у  щелепу,  настільки  вправно,  що  той  упавши  у  кущ  троянд,  більше  не  підіймався.  Маючи  кілька  вільних  секунд,  поки  не  набіг  наступний  учасник,  тепер  уже  квартету,  бас-  гітарист  поглянув  на  того,  котрому  Інгуз  зарядив  першому.  Він  якраз  підняв  голову.  На  обличчі  Туріаза  з’явилась  посмішка,  адже  лідер  гурту  зламав  йому  не  тільки  ніс,  а  й  роздер  пів  писка.
Бабки  на  лавках  почали  горланити,  що  викликають  міліцію,  що  їх  усіх  зараз  заберуть  у  відділок,  що  вони  нелюди.  Та  цьому  маленькому  екземпляру  пого  було  далеко  не  до  цього  світу,  а  тим  паче  до  бабуль.
Отож,  залишилось  ще  чотири  гопніки  та  невгамовна  трійця.  Вони  стояли  один  напроти  одного  “стінами”,  та  відносний  баланс  порушився  –  до  четвірки  приєднався  алкоголік,  який  сварився  із  Інгузом  та  Наутізом.  Він  тримав  у  руках  каменюку.
Та  такого  повороту  подій  з  гурту  «The  problem  of  ideal  brain»,  не  чикав  ніхто,  квартет  сам  “виключив”  п’яницю.  Один  із  них  просто  відлупцював  його  не  враховуючи,  що  йому  ще  потрібні  будуть  сили.
Наутіз  поглянув  на  годинник,  09:30.  Угуз  завжди  приходить  на  зустрічі  скоріше  на  пів  години.  Та  де  ж  його  чорти  носять?
- Ось  коли  ти  треба,  тебе  нема,  а  як  ні,  то  ти  тут  як  тут!  –  Промовив  соло  гітарист  до  себе.
Раптом,  двоє  із  квартету  рухнули,  просто  як  мішки  із  желатином.  За  ними  стояв  Угуз,  з  піднятою  ногою  у  стійці.
- Вибачте  за  запізнення!  –  промовив  барабанщик,  та  посміхнувся.
4  розділ
На  вулиці  розпочався  дощ.  Розібравшись  з  новобранцями,  Іса  вирішила  піти  додому,  прийняти  душ  та  щось  перекусити.  В  її  очах  уже  не  було  хвилювань  щодо  турніру,  навіть  через  непогоду.
- Ейвазе,  я  схожу  до  дому,  а  ти  припильнуй  тут  все.  Гаразд?
- Нема  питань!
- І  нагадай  Райду,  щоб  не  забув  рукавиці.
- Так  він  сьогодні  їх  і  не  знімав,    від  09:00  по  дахах  бігає.
- Гаразд.  –  посміхнулась  Іса.  -  Якщо  щось,  то  дзвони  на  мобільний.
Домашнього  у  дівчини  не  було  уже  рік.  Хлопчина  на  ім’я  Ейваз  був  правою  рукою  Іси  у  команді.  Середнього  зросту,  з  коротким  білим  волоссям  та  швами  на  обличчі  після  не  вдалого  бек  фліпу,  він  не  пропустив  жодного  тренування  після  того,  як  ввійшов  у  команду.
Екстрималка  повернула  ключ  у  замку,  відчинила  двері,  ступила  крок  у  квартиру  та  відразу  ж  звалилась  на  старенький,  давно  не  лакований  паркет.  Різкий,  нестерпний  біль  уп’явся  у  праву  ступню.  Але  чому?  У  неї  не  було  жодної  травми  у  цій  частині  тіла.  Тай  взагалі,  найвагомішим  пошкодженням  був  вивих  зап’ястка.  Вона  не  могла  навіть  пояснити  що  відбувалось,  здавалось  що  шкіра  на  ступні  розходиться,  як  при  глибокому  порізі,  а  свідомість  “казала”,  що  з  все  в  порядку.
Іса  пролежала  цілих  пів  години  у  коридорі  з  відкритими  навстіж  вхідними  дверми.  Що  вона  бачила?  Та  нічого  суттєвого,  якісь  поля,  ліси,  мури.  Та  прокинувшись,  а  краще  сказати  оклигавши,  вона  не  могла  згадати  жодного  кадру.  Дівчина  піднялась  з  підлоги  вся  у  пилюці.
-  Потрібно  нарешті  підлогу  помити.  –  Сказала  вона  сама  собі.
Зайшла  у  ванну,  відкрутила  кран…  Води  не  має.  На  кухні  у  неї  завжди  є  невеличкі  запаси  води  для  приготування  їжі.  Тож  Іса  вирішила  попити  кави  з  печивом.  Вона  любила  намащувати  печиво  маслом.  Поставила  чайник  на  плиту  та  промовила  до  себе  подумки:  «Під  дощем  покупаюсь,  як  буду  на  турнір  бігти».
ЇЇ  відволік  дзвінок  мобільного.  Дзвонив  колишній  хлопець.
- Алло!!!
- Алло,  Ісо,  привіт…
- Іди  до  задниці  з  своїми  вибаченнями!!!
Вона  поставила  трубку  лишаючи  юнакові  лиш  гудки.
Розійшлись  рік  тому.  Його  звали  Семіт.  Чому  звали?  А  тому,  що  його  більше  не  існує  для  неї,  після  того,  як  вона  ледве  не  загинула  через  нього.  Вони  були  в  одній  команді.
Рік  тому:  Семіт,  лідер  команди  з  паркуру  Jump  in  smoke.  18:00  простий  день  з  стандартним,  запланованим  тренуванням.  Семіт  та  Іса  зараз  перелітають  з  даху  на  дах,  за  приземленням  -  пробіжка,  а  за  нею  знову  повинен  бути  стрибок.  Та  майже  перед  самим  поштовхом  він  “підрізає”  її.  Висота  споруди  п'ятнадцять  метрів.  Обранець  навіть  не  намагався  зловити  свою  дівчину.  Іса  летіла  до  долу  так  стрімко,  неначе  літак  у  терористичному  акті.  Кадри  перед  її  очима  мало  фіксуються,  та  за  метрів  чотири  до  асфальту,  вона  завдяки  своїй  майстерності  зачіпляється  за  єдиний  виступ  на  стіні(ось  тобі  і  травма).  За  десять  хвилин  юнака  уже  не  було  на  місці  пригоди.  Він  просто  зник  на  одинадцять  місяців.  І  ось  уже  цілий  місяць  вона  уникає  його,  уникає  тому,  що  якщо  зустріне  то  просто  вб’є  на  тому  самому  місці  на  якому  зустріле.
Дівчина  повернулась  з  “кінотеатру”,  поглянула  на  годинник  у  телефоні,  17:30.  Турнір  розпочинається  у  18:10.
- Потрібно  вибиратись,  адже  ще  й  сама  лінії  перешкод  не  бачила.  Уявляю  як  зараз  команді.
Іса  знайшла  рюкзак,  кинула  у  нього  змінну  майку  та  змінне  взуття.  Вийшовши  з  квартири  набрала  номер  Ейваза.
- Збирай  усіх!!!  Чекаю  вас  у  Колі  у  18:00.  Хто  запізниться  -  виключу    до  бісової  матері.  –  не  чикаючи  відповіді  поклала  трубку.
На  вулиці  дощ,  вожачка  одягнула  навушники,  взяла  курс  на  Коло  та  зникла  у  прозорій  крові  ідеальності.  Вона  не  знала,  що  кави  у  своїй  квартирі  вона  більше  не  вип’є,…  Та  й  взагалі  у  неї  не  повернеться.
Розділ  5
Дует,  розуміючи,  що  їм  не  вистояти,  кинувся  тікати.  Тікаючи,  вони  ще  щось  викрикували,  на  зразок:  та  ми  вас  завтра  порішаєм!!!  Троє  яких  вони  забули,  не  піднімались,  по  їх  фізичному  стану  було  зрозуміло  що  підведуться  вони  ще  не  скоро.
- Угузе,  ти  чого  так  затримався?  –  запитав  Наутіз.
- Я  палички  шукав!  –  пожартував  барабанщик.
Поки  компанія  раділа  появі  Угуза,  Інгуз  непомітно  відійшов  у  бік.  Знайшов  єдину  вцілілу  банку  енергетику,  сів  на  парапет  та  закурив.  Руки  побиті,  та  це  додає  йому  сили  та  радості,  неначе  нове  видіння  психічнохворому.
- Угузе,  ти  бачив  Беркана?
- Ні  Інгузе,  думав  ви  знаєте  де  він.
- Він  дзвонив  до  когось  з  вас?
- Ні.  –  відповів  Туріаз
- А  я  свій  мобільний  загубив  вчора.
- Якщо  через  нього  у  нас  не  відбудеться  концерт,  я  його…
- Все,  досить,  нічого  не  зірветься!  Він  напевне  на  студії.  –  перебив  Беркан.
Компанія  мовчки  рушила  на  студію.  Вона  знаходилась  у  приміщенні,  до  якого  вела  довга  конвеєрна  шахта  на  одному  із  районів  заводу.  За  п'ятнадцять  хвилин  вони  підійшли  до  воріт,  які,  як  завжди,  закриті.  Праворуч  стояв  старенький,  поржавілий  ЛАЗ,  якого  покинули  тут  на  цькування  дітям  одразу  ж  після  закриття.  Це  сталось  настільки  організовано  що  за  два  дня  зупинились  усі  механізми.  Зупинились  на  вічно.  Ось  уже  двадцять  років  тут  не  чути  навіть  стуку  молотка.  За  допомогою,  тепер  уже  ексклюзивного  “виду  транспорту”,  хлопці  перелізли  через  огорожу.  Перед  ними  відкрився  світ  статики  (Otto  Dix-Атомная  Зима),  цей  світ  настільки  рідний  їм,  тут  вони  у  дитинстві  грали  у  хованки,  у  козаків-розбійників.  Навіть  зараз  їм  здається  що  ця  місцина  це  їх  клаптик  серця.  Вони  ніколи  не  знали,  яке  призначення  мала  певна  будівля.  Якісь  вишки,  приміщення,  та  для  чого  вони?
Вони  затримались  за  спогляданням  на  кілька  хвилин,  і  ніхто  не  міг  відірватись  від  краси.  Першим  отямився  Угуз.
- Хлопці,  йдемо!!!  У  нас  часу  на  репетицію  до  18:00!!!
- Ну  і  що,  як  Беркан  пропав!  –  відповів  з  нотками  злості  Інгуз.
- Якось  буде.  Ходімо.
У  шахті  -  багато  пилу  та  дрібних  камінців;  кут  нахилу  сорок  п’ять  градусів,  якби  хтось  із  незнайомців  ішов  цим  «атракціоном»,  то  летів  би  носом  уперед,  як  томагавк,  запущений  вправним  індіанцем.  Та  група  знала  дорогу  досконало,  і  могла  пройти  її  з  заплющеними  очима  (хоча  там  і  так  темно).  Шлях  займав  не  великий  відрізок  часу,  всього  лише  якихось  десять  хвилин.  І  ось,  нарешті,  бункерні  двері  у  їх  репетиційну  базу.  Інгуз  увійшов  першим,  увімкнув  світло,  кімната  освітилась  разюче-проникним,  давлючим  червоним  світлом.  Їхні  очі  і  так  були  голодні  на  адреналін,  а  при  такому  освітлені,  здавалось,  що  побачивши  навіть  у  галюцинації  скелю,  вони  без  роздумів  кинулись  у  низ.
11:00.  У  “голодуючих”  залишилось  тільки  сім  годин,  а  вони  ще  навіть  не  склали  програми  виступу.
- Хто  про  концерт  домовився?  –  запитав  Туріаз.
- А  ти  як  думаєш?  –  відповів  знервовано  Інгуз.
- Ясно,  то  хоч  поясни  коли  ми  граєм  і  за  яких  обставин.
- Сьогодні  на  території  наших  рідних  заводів  відбувається  турнір  з  паркуру,  початок  у  18:10,  ми  граємо  від  18:00  до  кінця  турніру.
- І  що  платять?  –  запитав  Беркан,  який  увійшов  у  двері,  увесь  брудний,  з  побитим  обличчям  та  роздертими  джинсами.
- Задоволенням  платять!!!  А  тебе,  заразо,  я  зараз  заб’ю!!!  –  Інгуз  кинув  мікрофон  та  кинувся  на  ритм-гітариста.
Та  Інгуза  зупинив  Угуз  та  Наутіз,  якраз  тоді  коли  кулак  був  у  двох  сантиметрах  до  обличчя  Беркана.
- Заспокойся,  я  сім  годин  у  відділку  просидів.  Годі,  я  після  концерту  розповім.  За  інструменти!
У  16:00  на  вулиці  розпочався  дощ.
Розділ  6
Дощ  огортав  доволі  накачане,  та  все  одно  миле  та  привабливе  тіло  дівчини.  Вона  бігла  по  дорозі  із  заплющеними  очима,  вона  ніби  втекла  на  деякий  час  від  цього  світу.  Поодинокі  постаті  людей,  які  йшли  їй  на  зустріч  дивувались:  як  можна  бігти  з  заплющеними  очима?  Та  Іса  знала  кожну  вибоїну  на  своєму  шляху,  знала  на  пам'ять,  тому  для  неї  це  тільки  перевірка  координації  рухів  відносно  зорової  пам’яті.
У  навушниках  звучав  невідомий  їй  гурт  та  цю  пісню  вона  десь  чула.  Пісня  мала  назву:  Місто  тіней.  
“Місто  загублених  силуетів,
Місто  питань,  та  без  відповідей.
Місто  у  якому  росли  квіти,
Місто  зруйнованої  краси.

Місце  де…”1
За  чотири  метри  поворот  на  право,  а  за  ним  пряма  дорога,  довжиною  у  три  кілометри,  до  місця  проведення  турніру.  Забігши  у  поворот,  Іса  підсвідомо  відчула  що  вона  вже  не  одна,  що  за  спиною  її  команда  разом  із  новачками.  Дівчина  зняла  навушники,  зупинилась,  обернулась  до  них  та  сказала:    «Дякую,  за  те  що  залишаєтесь  зі  мною.  Дякую  за  те,  що  жодного  разу  мене  не  підвели.  У  нашій  команді  відтепер  немає  лідера,  лідером  є  наша  команда.  Ми  одне  ціле,  ми  один  організм!»  З  тринадцяти  чоловік  тільки  Ейваз  зрозумів,  що  з  очей  екстималки  зараз  потечуть  сльози.  Він  підійшов  до  неї  та  обійняв,  неначе  брат.  Він  прошепотів  до  неї.
- Не  смій  тут  плакати,  не  при  них.  Заспокойся.
- Просто  я  щаслива.
- Я  знаю.  Ходімо,  у  нас  пів  години  до  початку.
- Ходімо.
Ейваз  відпустив  її,  обернувся  до  команди  та,  нічого  не  промовляючи,  не  рухаючи  навіть  жодним  м’язом  обличчя,  тільки    очима  “сказав”  їм:  Рушаймо!  Всі  без  заперечень  рушили,  а  Ейваз  затримався  на  кілька  секунд,  аби  все  ж  таки  витерти    дві  сльозинки,  які  підступно  виступили  з  Ісиних  очей.
За  кілька  хвиль  вони  були  уже  на  заводі.  Кожен  з  учасників  розбігся  на  випробування  різних  перешкод.  Кожен  з  них  навіть  тут  на  імітованому  тренуванні  викладався  на  повну.  Кожен  з  них  знав,  що  перемога,  залежить  від  кожного  їхнього  м’яза.  Тільки  Іса  ходила  між  багато  чисельним  людом,  який  уже  зібрався  на  концерт  та  турнір.  Вона  шукала  ватажка  цих  нав’язливих  Angels  for  jumps.
- Ісо,  зачекай!  –  закликав  її  Семіт.
- Відвали  поки  живий!!!
- Давай  поговоримо.
- Нема  про  що  говорити!!!
- Ну  тоді  вітаю!
- З  чим?
- Вгадай  хто  я.
- Сволота,  яку  я  зараз  розмажу  по  …
- Я  лідер  «Angels  for  jumps»!!!  –  перебив  він  її.
- Ну  тим  краще  для  нас!
Їй  потрібно  було  кудись  негайно  піти,  якщо  вона  зараз  не  відверне  від  нього  голову,  то  її  дискваліфікують  за  бійку,  а  можливо  й  посадять  за  вбивство.  Раптом  вона  почула  надзвичайно  знайому  пісню:  Місто  тіней.  ЇЇ  увага  переключилась  на  сцену  (звук  вимикача  –  перемикача  –  замикача)Здавалося  ніби  колонки  зараз  розлетяться  у  всі  сторони  заводу  від  скрімо2  якогось  стрибаючого  психа  по  сцені.  Отож,  ще  десять  хвилин  і  команди  з  паркуру  стартують.

“Місто  загублених  силуетів,
Місто  питань,  та  без  відповідей.
Місто  у  якому  росли  квіти,
Місто  зруйнованої  краси.

Місце  де…”1    -  дослівний  переклад    з  російської  мови  пісні  гурту  DeCore.

скрімо2  –  (scream  –  з  англійської  мови  перекладається  як  крик)  у  сучасних  різновидах  року  це  є  окремим  напрямком,  також  це  виконання  слів  пісні  з  надривчастим  голосом  який  може  доходити  до  “стіни  шуму  ”
Розділ  7

До  17:30  хлопці  були  готові,  із  складеною  програмою  та  хорошим  настроєм.
Зараз  вони  уже  на  сцені.  Наутіз,  з  таким  запалом  грав  на  своїй  соло  гітарі,  що  звук  розноситься  далеко  за  межі  заводу,  ці  звуки  схожі  на  крик  одинокого  ворона,  який  вказує  своєму  власнику  на  певні  події.  Беркан,  своєю  ритм  гітарою  задав  такого  запалу  що  вже  й  сам  не  стримався,  та  почав  стрибати  по  сцені,  здавалося,  що  через  його  звуки  загориться  все  та  кожен  навколо.  Туріаз,  видавав  такі  баси,  що  старі  стіни  заводу  могли  ось-ось  розсипатись  на  дрібний  пісок,  у  якому  все  поглинається.  Угуз  закривши  очі  уявляв  що  веде  марш  осіб,  що  втекли  із  ПНД,  можна  сказати,  він  бачив  обстановку  завдяки  ехолокаторним  здібностям.  Інгуз…  Інгуз  просто  віддавав  свою  душу  звукам,  і  його  у  цю  хвилину  не  зміг  би    зупинити  навіть  загін  БЕРКУТу  у  кількості  п’яти  чоловік.  Він  вийшов…  вийшов  у  тільки  йому  відомі  двері,  у  світ  хаото  –  вариво  –  музики.  І  все  це  тільки  на  першій  пісні.  Люд  втямив,  що  сьогодні  найкращий  концерт  гурту  «The  problem  of  ideal  brain».
Вони  зіграли  дві  своїх  найвідоміших  пісні:  Місто  тіней  та  Безіменний  день  майбутнього1.  Отож  18:10  час  старту.
- Доброго  вечора,  відвідувачі  ЗОНИ,  доброго  вечора,  фанати  і  звичайно  ж  доброго  вечора,  командам  «Angels  for  jumps»  та  «Jump  in  smoke».  Нам  надзвичайно  приємно  грати  для  вас.  Отже,  поки  ви  стрибаєте,  ми  розпалимо  це  місце  для  вас  до  фіналу!  –  у  Інгуза  однозначно  були  ораторські  здібності.
- Вперше,  для  вас,  звучатиме  пісня  -  Новий  дім!  –  до  промови  втрутився  Наутіз.
- Вперед  ледащо!  СЛЕМ!!!!!!  Мені  потрібен  слем!  Запалимо  кожну  цеглину  на  їхньому  шляху.  Стрибайте  янголи  у  дим!
Як  тільки  прозвучали  перші  акорди,  команди  одразу  ж  розпочали  свою  “велику  битву”.
Прослухавши  нову  композицію  глядачі-слухачі  просили  ще  добавки,  ще.  Вони  хотіли  ще  тих  слів  у  своїх  серцях,  ще  надії  на  майбутнє.  І  гурт  залюбки  виконував  їх  забаганки,  це  мабуть  єдиний  концерт  у  якому  немає  часових  обмежень.  Десь  на  тридцятій  хвилині  виступу,  Інгуз  разом  із  Берканом  проломили  сцену.  На  тому  місці  де  вони  стрибнули  востаннє  утворилась  дірка,  хоча  сцена  була  із  міцних  дощок,  вона  не  витримала  ейфорії  цих  “підривників”.
Беркан  стояв  на  ногах  та  продовжував  грати  далі,  а  Інгуз  качався  по  землі  та  горлав  у  мікрофон  з  такою  силою,  що  у  якоїсь  би  іншої  людини  кров  з  горлянки  лилась  як  із  фонтана,  якби  тут  був  відділ  психіатрії  на  колесах  а  не  карета  швидкої  медичної  допомоги  то  вони  б  дуже  зраділи  такому  екземпляру  у  своїх  кімнатках.
Безіменний  день  майбутнього1  –  авторська  пісня  Риги  Святослава.
Розділ  8
Іса  стояла  у  нірвані,  чуючи  пісню,  це,  напевне,  хіт…  у  майбутньому,  думала  вона.  Та,  за  деякий  час,  відчула,  що  еластичний  бинт,  який  був  у  неї  на  руках  для  турніру,  став  мокрим.  Дівчина  й  сама  не  зрозуміла  як  опинилась  у  слемі.  Мабуть  він  сам  дійшов  до  неї  від  епіцентру,  можливо  й  сама  заскочила  у  нього.  Та  й  яка  різниця.  Двох  уже  винесли  –  під  час  її  перебування.
Зі  сцени  у  натовп  полетіли  дві  пляшки  води,  одна  від  горе-психо-вокаліста,  інша  від  барабанщика-руйнівника.  Після  цього  жесту  очі  у  “відвідувачів”  загорілись.  Вони  ніби  стали  емоційними  вампірами.  Вони,  включно  з  Ісою,  хотіли  ще  і  ще.
У  цьому  натовпі  її  шукав  Райдо,  адже  за  п’ять  хвилин  старт,  хоча  вона  й  не  біжить  першою,  їй  потрібно  дати  команді  настанови,  сказати  їм  слова  підтримки.  Безсумнівно  Ейвазу  нічого  такого  не  потрібно,  та  він  не  може  виконувати  за  неї  таку  роботу.
Райдо,  як  і  Ейваз,  був  замісником,  тільки  трішки  нижче  за  рангом.  Його  тіло  було  все  у  шрамах,    бо  років  два  тому  він  дружив  із  п’ятьма  покидьками  у  Колі  та  завжди  устрявав  у  бійки  разом  із  ними.  Два  роки  тому  вони  почали  займатись  музикою,  засідали  на  репетиційній  базі  з  ранку  до  ночі,  інколи  не  вилазили  з  відти  по  кілька  днів,  тому  Райдо  і  припинив  з  ними  спілкуватись.  Група  на  сцені  і  була  тими  відморозками  та  їх  зовнішність  настільки  змінилась,  що  він  їх  не  впізнав.
Замісник  номер  два,  нарешті  знайшов  Ісу  у  тому  ж  слемі,  вона  стала  головним  ворогом  для  цього  “організму”.
- Ісо,  у  нас  залишилось  дві  хвилини  до  початку!!!  –  прокричав  Райдо.
- Блін,  я  й  забула  про  час,  вибач.  Де  всі?
- Біля  стартової  лінії,  у  палатці.
- Побігли!!!
До  палатки  залишалось  ще  кільканадцять  метрів,  як  зі  сцени  почувся  нормальний  голос  психо-горе-вокаліста.  Він  вітав  усіх  присутніх  з  таким  драйвовим  концерто-турніром.  Жалів  тих  хлоп’ят  яким  у  слемі  якесь  божевільне  дівча,  як  мінімум,  вибила  зуби.
Забігши  у  палатку  вона  побачила  Рола,  Спота  та  Тейваза.
- Привіт  хлопці,  дякую,  що  прийшли.
- Нема  за  що!  Ми  прийшли  вас  підтримати,  ми  ж  від  тепер  одна  команда.
- Так,  звісно!
Іса  нічого  не  казала  занадто  розумного,  тільки  те,  що  здоров’я  важливіше  за  спорт,  отож,  якщо  у  когось  щось  трапиться,  нехай  просто  вийде  з  гри  та  не  боїться  за  виліт.  Підійшла  до  кожного  та  подивилась  в  очі.
Турнір  був  задуманий  таким  чином:  пара  учасників,по  одному  від  кожної  команди,  проходять  дистанцію  двічі,  якщо  один  з  них    виграє  обидва  рази  -    отримує  5  балів,  переможений  0  балів.  Якщо  один  із  забігів  переміг  один  учасник,  а  другий  забіг  інший,то  суддя  призначає  третій  вирішальний  забіг.  Коефіцієнт  балів  за  кожен  етап  зростає  на  п’ять,  так  хтось  із  наступних  двох  отримає  10  балів.  Кількість  учасників  від  кожної  команди:  десять  чоловік.
- Зі  сцени  пролунало:  “Вперед,  ледащо!  СЛЕМ!!!!!!  Мені  потрібен  слем!  Запалимо  кожну  цеглину  на  їхньому  шляху.  Стрибайте  янголи  у  дим!”  Після  них  перша  двійка  рушила  з  лінії  старту.
Розділ  9
Уже  піднявшись  на  сцену,  Інгуз  помітив,  що  побите  не  тільки  лице(воно  і  так  було  не  дуже,  після  сьогоднішнього  ранку),  а  й  об  цвях  він  роздер  футболку  та  шкіру  на  грудях.  Кров  уже  добряче  замастила  джинси,  та  він  не  звертав  на  це  уваги.  Головним  для  нього  було  підтримування  адреналіну  у  крові  людей.  Адреналіну  за  який  він  так  бореться.  Зняв  футболку  та  кинув  її  у  дірку  у  сцені.
З  натовпу  у  Туріаза  полетіла  пляшка  з  землею  у  середині.  Угуз  встиг  збити  друга  з  ніг  аби  у  нього  не  влучив  чийсь  “жарт”.  Вони  двоє  упали  на  землю  і  пляшка  вдарилась  у  вивіску  за  сценою.  Це  була  остання  крапля  терпіння  для  Інгуза  та  Наутіза.  Дует  поглянув  у  натовп,  там  стояло  дві  “помилки”  зі  своєю  компанію  у  двадцять  –  тридцять  облич.
Наутіз  мовчки  спокійними  та  повільними  рухами  зняв  гітару,  поставив  її  біля  колонки  та  поглянув  на  друга-розбишаку-вокаліста.  Інгуз  прокричав  у  мікрофон:
- Друзі  ви  грайте,  а  ми  з  Наутізом  зараз  повернемся!!!  Народ  налітай  на  отруюючі  нас  своїми  “панятиями”  писки.
Він  кинув  мікрофон  на  сцену,  дав  Наутізу  “зелене  світло”  та  із  стійкою  в  руках  кинувся  на  ворогів.
Люд  рушив  за  ним.  Безперечно  це  був  не  рівноправний  бій,  адже  проти  ранкових  “знайомих”  вийшло  чоловік  з  шістдесят.
Троє  музикантів,  які  залишились  на  сцені,  ще  ні  разу  не  бачили  Наутіза  у  такому  стані  ефекту,  він  просто  не  відходив  від  ворога,  допоки  той,  безсилий  уже  просто  не  міг  піднятись.  Та  де  ж  Інгуз?  Де?  Не  видно  мікрофонної  стійки.  Ніхто  не  знав,  що  він,  виключивши  п’ятьох,  упав  під  самою  сценою  (ні-ні,  не  від  удару  якось  супротивника),  впав,  та  вийшов(рипіння  старих  масивних  дверей)  у  світ  видінь.  Він  бачив  ідеальну  режисерську  роботу  стосовно  їх  текстів,  він  бачив  кожне  слово  у  кінотеатрі  під  назвою  «Моя  голова  втікає».  Видіння  були  настільки  болючими,  що  із  очей  витекла  кров  так  само  як  течуть  сльози.
Бій  продовжувався  всього  лише  кілька  хвилин,  та  травмпункти  сьогодні    матимуть  прибуток.  За  кілька  хвилин  Іншуз  виліз  з  під  сцени  на  неї  саму,  те  що  у  нього  були  закриті  очі  побачив  мабуть  кожен.  Оскільки  музиканти  вже  імпровізували,  до  них,  одразу  після  закінчення  бійки,  піднявся  Наутіз,  він  узяв  до  рук  мікрофон  та  розпочав  щось  співати,  інколи  не  римоване,  інколи  не  нашою  мовою,  а  інколи  просто  волав.
Організатори  не  очікували  такого  концерту  від  мало  відомого  гурту,  вони  не  знали,  що  їм  робити  -    майно  пошкоджено  та  люди  просто  в  захваті.
Розділ  10
 Зрозуміло,  що  перша  двійка  була  гіршою  у  техніці,  не  те  щоб  поганими  трейсерами,  просто  у  порівнянні  з  технікою  Іси,  їхня  кульгала.  Команда  «Jump  in  smoke»  так  як  і  «Angels  for  jumps»  була  розподілена  ієрархічними  рангами.
Через  кожні  два  будинки  висіли  монітори  на  яких  транслювався  текст:  «Філософія  паркуру».
Імена  у  цьому  турнірі  ролі  не  грають,  тут  оцінюється  лише  техніка.
Першою  перешкодою  були  перила  та  машини,  першопрохідці  пройшли  їх  за  допомогою  таких  трюків  як:  спрін1,  блайнд2  та  акурасі3.  Це  просто,  якщо  подивитися  зі  сторони  –  то  насправді,  потрібні  добре  треновані  ноги.  Я  вас  не  здивую,  якщо  напишу  (скажу),  що  першим  та  ліпшим  в  техніці  був  учасник  команди  «Angels  for  jumps».  Отже,  вона  отримує  5  балів.
Наступна  двійка,  лінія  перешкод  збільшується  на  двісті  метрів.
Вони  повторили  ті  самі  трюки,  і  виконали  їх  з  такою  майстерністю,  що  просто  емоційно  “розірвали”  глядачів  на  шматки.  Далі  в  рух  вступили  дропи4,  гепи5  та  затяжний  перекид.  Другий  учасник  «AFJ»(Angels  for  jumps,  надалі  назви  команд  пишуться  абревіатурами)  перед  самим  фінішем  невдало  приземлився  та  зламав  вісім  ребер.
«JIS»  отримали  десять  балів  і  стали  лідерами.
   Після  дев’ятьох  пар  учасників  кількість  балів  була  130  на  95,  на  користь  «AFJ».
На  старт  вийшли  вожаки:  Іса  та  Семіт.  Двоє  запеклих  ворогів.  Шлях  по  якому  вони  повинні  бігти  збільшився  до  одного  кілометра  вісімсот  метрів.  Вони  прагнули  перемоги,  як  священики  раю  на  Землі.  Уже  ними  проявилась  вся  краса  цього  спорту.  Вони  продемонстрували  глядачам  саму  суть  та  філософію  паркуру.
Коли  вони  забігли  за  стіну,  за  якою  їх  не  бачили,  то  зупинилися,    Іса  сказала    Семіту:
- Я  ніколи  тобі  не  пробачу!!!НІКОЛИ!!!  Ти  людина,  яка  йде  по  трупах!  Ти  нічого  не  вартий  з  такими  методами!  Тепер  ти  будеш  страждати!
- Я  не  хотів  тебе  підр…
Іса  з  надзвичайною  силою,  яка  тільки  притаманна  дівчині,  ударила  ворога  кулаком.  Цілилась  в  обличчя,  проте  він  відвернувся  і  удар  припав  на  корпус,  прямо  у  груди.  Хлопчина  упав,  але  коли  підвівся  то  Іса  була  уже  метрів  за  п’ятдесят.  Іса  бігла  до  фінішу,  як  автомобіль  Ferrari  на  трасі,  це  можливо  її  остатній  шанс  на  перемогу…  Розрив  плівки…
Іса,  перетнувши  фінішну  лінію,  обернулась,  Семіт  більше  не  прямував  за  нею,  він  залишився  на  тому  ж  місці,  а  можливо    знову  втік  на  невизначений  термін.
Отож  JIS  перемогли,  маючи  сто  сорок  п’ять  балів  за  плечима.  Вони  зробили  це  –  досягли  того  чого  прагнули.  Здобули  першу  сходинку  на  шляху  до  ідеї  фікс.  Тепер  з  чистим  сумлінням  можна  розслабитись.
Спрін1  –  стрибок  через  якийсь  об’єкт,  не  торкаючись  його.  Наприклад:  стрибок  через  кущ  або  автомобіль,  виконується  найчастіше  з  розбігу.
Блайнд2  –  варіант  спріна,  але  його  особливість  у  тому,  що  при  поштовху  трейсер  не  бачить  точки  приземлення.  Головне  під  час  польоту  нічого  не  зачіпити,  і  прорахувати  приземлення  так  щоб  не  було  травм.
Акурасі3  –  стрибок  на  якийсь  невеликий  об’єкт(наприклад  перила  або  парапет),  і  наступне  втримання  рівноваги  на  ньому.  Виконується  з  місця.  Інколи  при  приземленні  використовується  обхват  руками  або  дотик  до  об’єкта.
Дроп4  –  стрибок  на  будь  яку  горизонтальну  поверхню.
Геп5  –  (англ.  Gap  jump)  -  як  і  блайнд,  це  один  із  видів  спріна.  Різниця  у  тому,  що  подолана  перешкода  –  це  геп,  тобто  велика  відстань  на  висоті.  Трюк  виконується  як  з  місця,  так  і  з  розбігу.  Для  красоти  в  польоті  використовуються  греби  або  ножиці.
Розділ  11
Цілу  годину  продовжувався  сюрреалістичний,  психоїдальний  концерт.  Здавалось,  що  Інгуз  та  гурт  були  чимось  не  сумісним,  та  якщо  їх  роз’єднати,    то  вийде  теж  саме,  що  автомобіль  без  двигуна.
Уже  02:00,  та  судячи  з  цього  “клаптика”  психопатії  концерт  в  самому  розпалі.  В  Інгузовій  голові  розмістився  “проектор  та  великоформатний  екран”,  пройшов  клІп  -  як  дівчина  перемагає  у  змаганні.  Невже  так  Скоро  у  паркурі  з’явились  дівчАта?  Раптово  рухи  вокаліста  стали  повільними  та  поетапними,  голова  поверталась  так,  неначе  японський  робот,  з  не  дуже  прогресивними  технологіями  (здається,  ніби  чути  звук  роботи  гідравлічної  системи).
Так  ось  вона,  він  щойно    бачив  її  обличчя  у  своїй  голові!  Точно  це  вона,  ті  самі  очі,  губи,  руки,  все  те  саме.  Все!  Кадри,  які  сприймали  його  очі  починають  йти  у  нормальному  русі.  Інгуз  повернувся  з  незрозумілого  стану,  зупинив  свій  новітній  репертуар,  поглянув  на  гурт.  Вони  жестом  показали,  що  потім  усе  пояснять,  та  не  закінчуючи  мелодії  почали  грати  свою  програму.
Концерт  закінчився  о  04:00,  музиканти  вже  зійшли  зі  сцени,  пили  пиво,  спілкувалися  із  фанатами  та  роздавали  автографи.  Рок-слухачі  та  глядачі  турніру  уже  почали  знайомитись.  Тільки  Туріаза  та  Інгуза  не  міг  ніхто  знайти.
Розділ  12
JIN  були  у  центрІ  уваги,  вони  святкували  свою  перемогу.  Тільки  Іса  та  Ейваз  стояли  остороНь  за  кілька  метрів.  Вони  трішки  по  іншому  бачили  це  дійство:  ділились  враженнями.  Люди  Гуділи,  у  них  було  стільки  вражень,  і  ця  подія  ще  надовго  залишиться  у  пам’яті  цього  міста.  Екстрималка  не  підозрювала  що  її  шукає  винУватець  такого  фурору.
- Туріазе,  де  ж  вона?  Я  ж  бачив  її,  це  не  було  галюцинацією!
- Ну  навіщо  тобі  та  дівчина?  У  нас  після  сьогоднішнього  дівчата  не  відстануть,  а  ти  за  якоюсь  там…
- У  них  очі  “мертві”,  а  якщо  очі  такі,  то  й  моЗок  такий,  а  за  ним  і  серце  і  душа!  Ясно?  І  вона  не  хтось  там,  а  …
- Ну  –  ну  і  хто  ж?
- Я  не  можу  пояснити,  та  коли  я  її  побачив  щось  перевернулось,  та  ще  хто  зна  скільки  разів  билось  об  серце.
- Ти  подивись  скільки  тут…
- Туріазе!  Он  вона!  Побігли!
Інгуз  шарпнув  бас  гітариста  за  собою.  Вони  бігли  до  неї  збиваючи  людей  та  постійно  вибачаючись.  Спинився  вокаліст  перед  нею,  відкинувши  Ейваза  у  сторону  добігаючого  заді  Туріаза.  Поглянув  у  її  очі  та  завмер.
Іса  не  могла  відвести  погляду  від  нього,  він  не  те  щоб  загіпнотизував  її,  просто  якісь  невидимі  руки  тримали  її  голову  не  даючи  рухатись.  На  них  неначе  опустився  зверху  циліндр,  вони  опинились  у  полоні  спогадів  минулого  життя.  Закрили  очі  та  одночасно  бачили  події  із  “старого  чорно-білого  фільму  ”:  першу  їхню  зустріч,  битву,  початок  страждань  та  ніч  перенесення  зі  світу  у  котрому  їх  не  стало.  Відкривши  очі  вони  побачили  стоячих  пліч  о  пліч  Еваза  та  Туріаза,  котрі  одночасно  та  одним  голосом  промовили:
- Нарешті  ви  зустрілись  та  все  згадали.  Тепер  я  можу  стати  тим  ким  я  є.
Було  чітко  видно  як  душа  (а  може  щось  інше)  просто  без  перешкод  вийшла,  мов  крізь  прочинені  двері  з  тіла  Ейваза  та  так  само  легко  увійшла  у  Туріаза.  Поки  з  новоутвореної  матерії  пробивалось  крізь  шкіру  світло,  тіло  Ейваза  розпорошилось  та  розвіялось  вітром,  який  не  очікувано  трасформувався  зі  світла  “сусіда  ”.
Закінчивши  процес  трансформації  нова  людина  звернулась  до  Інгуза  та  Іси.
- Ісо,  я  той,  хто  приходив  до  тебе  на  урвищі.  Звати  мене  Ансуз.  Знаю,  що  маю  не  такий  вигляд  як  тоді,  просто  я,  ви,  ми  не  можемо  виглядати  однаково  у  різних  часах.  Ісо,  ти  пам’ятаєш  що  повинна  знову  повернутись  у  той,  дійсно  ваш  світ  разом  із  Інгусом?
- Так,  але  ти  казав,  що  тут  будуть  наші  воїни.  Де  вони?
- Бачиш  цих  людей  що  прийшли  на  концерт  та  турнір?
- Так.  Але  ж  їх  максимум  шістсот  чоловік.
- Я  знаю.  А  тепер  дивись.
Промовивши  якісь  слова,  мабуть  на  давно  мертвій  мові,  Ансуз  став  дивитись  та  натовп.
- Милуйся.  –  промовив  він  до  Дівчини.
Піднявся  Аквілон1,  звуки  які  почали  розвиватись  після  слів  “перенощика”,  “плавили”  мозок,  неначе  температура  пластмасу,  аж  до  початку  якогось  процесу.  Якого  конкретно,  пара  не  знала.  Та  ось  із  кожного  тіла  утворювалось  ще  одне  (звук  заіржавілих  шестерній  які  запустили  у  дію),  а  з  нього  два,  з  тих  двох  по  чотири,  і  так  далі.  Іса  зрозуміла,  що  кількість  їхня  буде  величезною  та  обернулась  до  Ансуза.
- І  що  далі?  Як  ти  нас  відправиш  назад?
- Ви  просто  зникнете  коли  кількість  “інкубаторних  людей”  дійде  то  тої  позначки  з  якою  ви  разом  воювали.
- Але  ж  ти  казав  ,що  повернення  буде  важчим!
- А  згадай  –  скільки  ти  часу  уже  тут,  і  скільки  горя  було?..  Як  не  спала  ночами  після  програшу  минулого  року.
- Ясно,  тобто  різниця  в  коефіцієнті  часу  та  емоцій.
- Саме  так.  Той  і  цей  світ  живиться  співвідношенням  ваших  емоцій  до  часу,  за  який  вони  проявлені.
Кількість  дійшла  до  позначки  ГДК2,  і  Інгуз  та  Іса  просто  розчинились,  під  акомпонемент  ранкового  сонця.

Аквілон1  –  різкий  та  холодний  північний  вітер.
ГДК2  –  екологічний  термін  (гранично  допустима  концентрація).
 
Частина  3

Розділ  1
На  дворі  обідня  пора,  та  із  самого  ранку  у  фортеці  розпочався  гамір.  Ковалі  щось  підрихтовували,  дехто  з  них  кував  нові  мечі.  Лучники  все  не  переставали  тренуватись.  Вершники  годували  та  поїли  своїх  коней,  сьогодні  вони  їх  не  ганяли,  а  дали  спокій  та  відпочинок.  Це  остатній  день  підготовки.  Еїм  та  Еїк  у  своїй  спальні,  також  готувались  до  бою.  Граф  не  одягав  обладунків,  не  вправлявся  з  мечем,  а  тільки  нервово  сидів  на  ліжку  та  готувався  морально.  Адже  він  відповідальний  за  велику  кількість  життів,  навіть,  якщо  хоч  комусь  із  воїнів  завдадуть  травми,  він  буде  себе  картати.  Хоча  знає,  що  травми  будуть  практично  у  всіх.  Раптом  Еїк  промовив  до  жінки:
- Цього  разу  ти  не  братимеш  участь  у  битві!
- Чому?  –  запитала  здивовано  графиня.
- Тому,  що  не  хочу,  аби  з  тобою  щось  трапилось.
- Але  ж  ти  знаєш,  я  вмію  користуватись  мечем!
- Так,  знаю,  і  все  ж  ти  не  братимеш  участі.  Обговоренню  не  підлягає.
Еїм  не  гнівалась  на  нього,  просто  вона  готова  вмерти  за  своє  графство,  а  цього  разу  її  навіть  не  буде  на  полі  битви.  Жінка  розчарувалась.
Граф  піднявся  із  ложа  та  попрямував  до  дверей.  Зупинившись  коло  них,  він  обернувся  та  подарував  їй  ніжний  погляд:
- Я  кохаю  тебе.
- Я  знаю,  і  я  тебе.  –  відповіла  Еім.
- Заспокойся,  там  все  буде  добре,  обіцяю,  я  повернусь.
- Гаразд.  Йди,тебе  чекають  воїни.
У  дворі  фортеці  Еїк  допомагав  тим,  кому  це  було  необхідно.  Час  від  часу  до  нього  підходи  воїни  та  щось  розпитували.  Він  був  добрим  лідером,  без  зарозумілості  та  пафосу.
За  декілька  годин  їм  вирушати  до  місця  битви,  йти  доведеться  у  ночі,  а  воїни  цілий  день  працюють,  отож  граф  вирішив  відпустити  усіх,  нехай  хоча  б  трішки  посплять.
Розділ  2
У  глибокій  ночі,  граф  тихенько  розпочав,  щоб  не  налякати,  будити  воїнів.  За  декілька  хвилин  уже  всі  стояли  на  ногах,  по  такій  швидкості  можна  було  судити  про  дисципліну  у  війську.  Остатні  приготування  завершено.  І  ось  багатотисячне  військо  вийшло  з  воріт  фортеці  та  попрямувало  по  степу,  який  оточував  їхній  дім,  у  сторону  лісу.
У  лісі  їх  чекала  непроглядна  темрява  ночі.  У  такій  темряві  не  те  щоб  людину  перед  тобою  не  видно,  у  ній  не  видно  навіть  власних  рук.  Чути  було  лише  дзвін  обладунків,стукіт  копит  та  шурхіт  листя  під  ногами  вояків.
Лице  Еїка    зосереджене.  Усі  його  думки  про  майбутню  битву.  З  ліва  від  нього,  на    чорному  коні,    постать  в  обладунках.  Він  не  зауважив  нічого  дивного,  допоки  не  придивився  пильніше.  Дивним  видалось  те,  що:  чоловік  не  може  їхати  на  коні  з  такою  грацією,  як  їхав  його  супутник.  Без  сумніву  -  це  жінка.  Однозначно  ,жінка  у  війську  Еїка  -  могла  бути  тільки  Еїм.
- Я  ж  сказав  тобі,  що  ти  залишаєшся  дома!
- Так,  сказав,  та  я  не  збираюсь  там  сидіти  поки  помирає  мій  народ!
- Ти  їдеш  тільки  за  умови,  що  будеш  знаходитись  у  тилу.
- Лише  в  твоєму.  Ти  ж  чудово  розумієш,  я  тут  не  лише  заради  тебе  чи  нас,  я  тут  заради  нашого  народу.
- Добре,  я  не  маю  ,бажання  з  тобою  сперечатись.
Еік  знову  занурився  у  свої  думки.  Еім  усміхалась,  у  неї  було  хороше  передчуття.  
Здавалось,  що  ліс  оповитий    легким  сірим  туманом  з  якого  визирали  чорні  стовбури  дерев    величного  Чорного  лісу.  Військо  рухалось  досить  швидко,  а  дзвін  збруї  та  зброї  створював  ефект  музики.  Зі  сторони    це  дійство  видавалось  жахаючим  –  тисячі  загартованих  в  баталіях  молодих  людей  йдуть  пліч-о-пліч  і  кожен  знає,  що  готовий  покласти  голову  за  свою  мету.  У  кожного  з  них  в  очах    горить  полум’я,  яке  спалить  будь-якого  ворога,  яке  рухає  їхніми  руками  в  сутичці,  яке  рятує  їм  життя  на  полі  бою.  Вони  йдуть  поруч  зі  своїм  ватажком    воювати  за  свою  свободу.


Розділ  3
Туман  почав  розсіюватись,  ліс  був  вже  не  таким  густим,  з  гори,  через  крони  дерев,  пробивалось  сонячне  проміння.  Під  ногами  з’явилась  трава.  Згодом    ліс  закінчився  .Попереду  залитий  сонцем  луг.  На  другому  краю  якого  виднівся  інший  ліс.  Їм    на  зустріч  з  того  боку  вийшло  таке  ж  військо.  А  можливо  і  більше,  хоча  яка  різниця,  вони  прийшли  сюди  не  для  підрахування  люду,  а  для  оборони  своєї  рідної,  нічим  не  замінимої  фортеці.
За  якісь  хвилини  військо  вишикувалось  для  сутички.  Усім  кортіло  як  найшвидше  покінчити  з  цим  та  повернутись  до  своєї  сім’ї.  Гамір  та  “музика”  обладунків  помалу  стихала.  Воїни  чекали  наказу  графа,  чекали  його  мужнього  слова  перемоги.  Кожен  стояв  там  де  і  потрібно  стояти,  кожен  знав,  що  якщо  все  виконає  правильно,  то  вони  переможуть.  Ви  коли  не  будь  відчували,  що  щось  є  поряд  та  ти  його  не  бачиш,  проходить  секунда  (хвилина,  година,  день,  тиждень,  місяць,  рік,  десятиліття)  і  ось  воно  виринуло  з  невідомості.  Це  щось  муляло,  хотіло  тебе.  Так  як  це  щось,  лицарі  прагнули  почути  слово:  Вперед!  Здавалось,  що  їхні  слухові  рецептори  були  у  стані  почути  це  слово  у  форматі  ультра  та  інфра  звуку.
Та  вони  так  і  не  почули  його  від  графа,  він  попросив  щоб  заклик  проголосила  Еїм.  Еїк  вчинив  так,  бо    хотів  щоб  захисники  відчули,  що  не  залежно  від  того  хто  їх  веде,  вони  в  першу  чергу  відстоюють  себе.
Ворог  боявся  дивитись  на  цю  “хмару”  наелектризованого  заліза.  Вони  відчували  що  воїни  графства  «Дежа  вю»  будуть  воювати  не  стільки  зброєю,  скільки  мозковою  діяльністю  та  переконаннями.  Ні,  не  жорстокістю,  а  вбивчою  обороною.
Еїм  було  приємно  що  чоловік  надав  їй  можливість  розпочати  бій.  Це  перший  та  мабуть  остатній  раз  у  її  житті.
Графиня  скомандувала:  “Вперед,  до  бою!  Не  віддамо  їм  наше  славетне  графство,  не  дамо  на  спаплюження  свою  честь.”  Орда  зірвалась  з  місця  з  такою  швидкістю,  неначе  астероїд  летів  на  площину  місяця,  у  них  не  було  ненависті  у  серці,  а  тільки  повага  до  пращурів  та  любов  до  свого  дому.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=190386
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 18.05.2010

Війна свого життя

Він  появився  тут  з  метою.  Але  за  сто  років  перебування  у  “світі”  не  збагнув  її  до  кінця.  Його  не  ранила  найкраща  зброя  –  емоції.  Інгуз  спав  лише  у  костелах.  Найпривабливішими  вважав  костели  ХІІ  ст.  
Можна  сказити  він  був  добрим  месником,  та  поводився  як  розбійник,  як  безжальний  вбивця  коли  винищував  собі  подібних.  Інгуз  ненавидів  їх  за  те,  що  вони  користувались  своїм  становищем  –  Вони  розважались.  Якщо  гвалтуваня  та  безмірні,  безкарні,  безсутєві  вбивства  можна  назвати  розвагами.
Століття  назад  йому  подарували  вічність.  Вічність  подорожуючого.  Очі  перетворились  на  орлині.  Вилазив  на  найвищу  будівлю  та  вивчав  ними  нове  місто.  Він  був  досить  привабливим,  ось  чому  до  нього  безплатно  чіплялись  “нічні  метелики”.  Здавалось  б,  чого  ще  бажати?  Жінки  є,  їжа  не  потрібна,  почуття  відсутні.  Вічна  радість!  Вічне  життя!
Інгуз  вів  війну.  Війну  свого  життя.  Не  знав  виснаження.  Не  знав  до  сьогоднішньої  ночі.  Він  змарнів  духом,  його  очі  зогнили  від  вічності,  від  спостерігання  деградації.  Безсмертний  “помер”  як  людина,  яка  ходить  по  колу  у  замкненій  кімнаті.
Навіть  вічність  проходить  циклічність,  а  циклічність  проживає  у  вічності.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=173747
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 24.02.2010

Херувим

Перехрестя    доріг    у    невеликому    місті  ,  та  навіть  у  ньому  достатньо  метушні.
13.01.2000  у  центральній  точці  перехрестя  появляється  стілець.  На  ньому  сидить  ще  доволі  сильний  та  “свіжий”  херувим.  Він  розхитується  на  стільці  вперед  –  назад  як  наркоман.  Його  погляд  пильно  стежить  за  подіями  “театру”.  Зараз  у  його  серці  немає  агресії  та  ненависті.  Через  декілька  секунд  він  зникає.
16.04.2003  у  тому  ж  самому  місці  появляється  стілець.  На  ньому  сидить  доволі  сильний  херувим.  Він  розхитується  на  стільці  вперед  –  назад  як  наркоман.  Його  погляд  пильно  стежить  за  руйнуванням  “декорацій”.  Зараз  у  його  серйі  немає  агресії.  Через  декілька  секунд  він  зникає.
19.07.2006  в  точності  до  міліметра  появляється  той  самий  стілець.  На  ньому  сидить  херувим.  Він  розхитується  на  стільці  вперед  –  назад  як  наркоман.  Його  погляд  пильно  стежить  за  стадом.  Зараз  у  його  серці  немає  нічого.  Через  декілька  секунд  він  зникає.
21.10.2009  бісове  дежа  вю  з  тим  самим  стільцем.  На  ньому  сидить  закривавлений  херувим.  Він  розхитується  на  стільці  вперед  –  назад  як  наркоман.  Його  погляд  пильно  стежить  за  блядством  яке  колись  було  людьми.  Зараз  у  його  серці  біль.  Через  декілька  секунд  він  зникає.
25.01.2012  стілець.  Напівзогнилий  херувим.  Відсутність  руху.  “Погляд”.  Серце  відсутнє.  Через  декілька  секунд  він  зеикає.
0.0.0  нічого,  пустота.  Ні  стільця,  ні  руху.  Де  він?  В  одиночній  камері  для  особливо  небезпечних  психічно  хворих.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=165223
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 10.01.2010

Коридори

Будинок.  Безліч  кімнат  та  коридорів.  Немає  ні  вікон  ні  дверей.  Що  це?!  Це  –  лабіринт.  Тиша,  мертва  давляча  на  свідомість  тиша.  Жах,  енергетика  жаху.  У  кімнатах  різні  предмети:  інвалідні  каляски,  кавалки  бляхи  від  операційних  столів,  лампи,  скальпелі,  ляльки,  крісла  –  качалки,  уколи,  нитки,  ліжка,  довідки,  карточки  хворих  та  бите  скло.  Обідрані  стіни,  побита  плитка  на  підлозі,  вічно  розгойдані  лампочки  на  довгих  дротах.  Уявили?  Та  у  цих  тунелях  цілодобово  біжить  він,  тікає  від  неуникності  вічного  увязнення  лабіринтом.Руки  побиті,  ноги  порізані  до  кісток,  незначна  кількість  бинтів  почервоніли.    Як  вам  обстановка?  Жахлива?  Хм-м!  А  він  живе  там  уже  ціле  своє  життя,  рухається  хоча  пульс  та  дихання  відсутні,  вони  не  потрібні  йому.  Бродить,  шукаючи  вихід.  Він  там  сам,  ніхто  не  може  йому  сказати,  що  з  відти  немає  виходу.  Це  найхимерніше  переплетіння  коридорів  відносно  зорового  сприйняття  людини.
P.  S.  Ось  що  таке  скалічена  підсвідомість.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=165031
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 09.01.2010

Анонімне життя

Він  грав  з  людьми  у  хованки.  Ховався,  щоб  його  нарешті  не  помічали.  У  маршрутці  завжди  сідав  на  задні  місця,  якщо  вони  були  заняті,  не  сідав  у  неї.  У  нього  було  довге  волосся,  яким  він  ховав  обличчя.  Дотог  ж  навіть  у  літку  одягав  на  голову  капішон  “кодуючи”  очі  від  людей  та  сонця.  Ходив  швидко,  щоб  люди  не  встигали  спостерігати  за  постатю.  Вдягався  у  темні  тони,  щоб  відобразити  серце,  іноді  у  червоне,  щоб  показати  життя.  У  дома  він  ховався  по  кутках  від  батьків  неначе  психічно  хворий  від  псевдоліків.  Коли  хтось  із  батьків  заходив  у  кімнату  він  відразу  ж  з  відти  виходив.  Курив  стільки  неначе  це  його  остайній  день,  безмірно  “закидався”  енергетиками  бо  вважав  що  за  декілька  секунд  серце  зупинеться  без  дозаправки.
   Одного  дня  у  червні  вона  знайшла  його  коли  він  відбував  ще  один  день  у  своєму  бісовому  ПНД.  Ви  думаєте  він  один  такий?Це  тільки  на  цьому  листку  їх  двоє,  а  насправді  їх  безліч,  тільки  кожен  ховається  по  своєму!
Вони  грали  з  людьми  у  хованки.                      Виносьте  своїх  мерців!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=165029
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 09.01.2010

Депрессия

День    и    ночь    ты    ходишь    по    кругу,
Не  знаешь  -    куда    девать    депрессивную    скуку.
Куришь,    не    находя    себе    места,
Ищешь  -    куда    пропала    невеста.

Хочется    верить,    что    всё    будет    нормально,
Мир    для    тебя    -    территория    аномальна.
Не    хочется    пить,    не    помнишь    как    есть.
Теперь    есть    только    одно    слово    -    МЕСТЬ!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=160291
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 10.12.2009

Дзеркало планети

Викиди  та  радіація,  хвороби  та  мутації,  олігархи  та  бідні.  Вам  досить?  Чи  продовжувати  далі?!
Поясніть,  як  можна  знищувати  те  у  чому  живеш?  Те,  чим  є  ти  сам.  Ходиш  по  землі  яку  в  принципі  дали  тобі  в  “оренду”.  Ходиш!  І  руйнуєш,  мучиш,  катуєш,  убиваєш,  знищуєш!  Вступаєш  до  Грінпісу  щоб  відкрити    свого  паскудного  рота  і  хвастатись:  а,  який  я  файний,  я  в  Грінпісі.  До  сраки  цей  маразм  який  ти  твориш,  немає  ніяких  організацій,  є  тільки  ти  і  Земля.  Досить?  Ні!
Оті  “зверху”  кажуть:  Замутім  бабосікі,  тоді  й  замутим  екологію.  Тупа  агітація  із  СМІ!  Ці  мажорні  мальчіки  щось  обіцяють  і  ніхрена  не  роблять.  Заплати  йому  більше,  і  знаєш  що  він  вам  скаже?  “На  курву  маму  мені  та  екологія  і  ті  люди!”  Воно  нагодує  свою  пику  і  буде  дивитись  на  тебе  з  екрану,  ніби  нічого  і  не  сталось.
Війни!  П’єса  для  мажоріків?  Чи  масовий  дебілізм?  І  те  і  інше.  Кожен  день  одне  і  теж,  хтось  когось  підірвав,  застрілив,  зарізав,  загнобив  і  т.д.  і  т.п.  За  що?  За  ресурси?  Як  це  називається?  “А  в  мене  є  то,  а  в  тебе  нема,  і  я  тобі  то  не  дам!”  Блін,  як  діти  в  пісочниці.  Страшно  коли  дитя  бере  в  руки  АК47,  і  міцно  його  тримаючи  шукає  жертву  для  виконання  наказу.
Стоп,  годі,  досить!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=160269
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 10.12.2009

Кіно (Життя) – Життя (Кіно)

Покинута  зона  міста.  Старі,  Деструктовані  заводи.  Територія  у  якій  вже  немає  обмежень.  Для  них,  це  ідеальний  тренувальний  майданчик.  Великі,  масивні  стіни,  залізні  балки,  незрозуміло  розташовані  грати.  Царство  металу  та  бетону.  Вони  поділили  цю  територію  на  дві  локації.  Один  знав  західну,  а  другий  східну.  Тут  практично  не  з’являються  люди,  хіба,  що  команди  райтерів,  та  нікчемні,  бездомні  алкоголіки.
Їх  двоє.  Тритон  та  Еїк,  люди  для  яких  немає  обмежень  у  житті,  дві  свідомі  особи  про  яких  люди  кричать,  надриваючи  горлянку:  “Психи!  Їм  “зірвало”  голову!  Це  загроза  спокійному,  банальному  нульовому  розвитку  суспільства”.  Вони  навідались  сюди  сьогодні  не  вперше,  і  не  востаннє.  Їм  так  приємно  надавати  своїми  тілами  динаміки,  цим  «плямам»  розрухи.
 Осінній  вечір,  спокій,  19:00.  Жодного  шуму  живого,  тільки  звуки  машин  на  мості.  Та  ці  двоє  «нахаби»    порушили  його.  Вони  бігли  пліч  о  пліч  по  асфальту,  багнюці,  калюжах.  Ось,  перша  будівля,  підбігаючи  до  неї  вони    не  скидали  швидкості,  зникали  у  дирі  яка  колись  була  вікном.  Очікування  нового  кадру.    Тритон  першим  появився  на  даху  двохповерхового  будинку,  призначення  якого  вони  досі  не  визначили.  За  ним  вибіг  Еїк.  Вони  зупинились  на  краю  даху,  поглянули  один  на  одного  і  зрозуміли  :  ще  секунда  і  вони  вільні.  Посміхнулись,  та  сальтом  уперед  піднялись  у  повітря.  Під  час  цього  польоту,  нарешті,  показалась  грація  цих  двох  жмутиків  м’язів.
За  ці  декілька  секунд,  вони  відчувають  справжній  світ,  світ  без  обмежень,  світ  у  якому  твоє  здоров’я,  життя  і  психологія  залежить  тільки  від  тебе.  Вони  не  психи,  вони…  Розрив  плівки.
P.  S.  Паркур  –  це  дихання  вільного  мозку.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=159048
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 03.12.2009

Тепло - Утопія

Він  подзвонив  їй  у  17:30.  Еїк  знав  цей  номер  на  пам’ять  уже  давно:80637882087.  Йшли  гудки…  ніхто  не  взяв  трубки,  другий  дзвінок,  те  саме.  Третій  дзвінок,  набридливі  гудки  та  тривожні  думки:  «що  трапилось?  Де  її  шукати?  Як  їй...?».  Та  ось  почувся  рідний  голос!
-                  Алло,  привіт,  я  не  чула,  як  ти  дзвонив.
-                  Нічого,  все  добре,  -  Еїк  стримався  щоб  не  вилаятись.  –  Тебе  забрати  з  роботи?  Може  підемо  кудись?
-                  Ні,  я  вже  дома,  нас  відпустили  швидше.
-                  Чудово,  щось  потрібно  купити  додому?
-                  М-м-м…  ну  хіба  що  пляшку  вина.
-                  Добре,  до  зустрічі.  
У  18:40  Еїк  вийшов  з  свого  авто,  яке  припаркував  біля  будинку.  Навіть  у  сутінках  було  видно,  що  він  стомлений,  але  він  так  хоче  подарувати  їй  клаптик  щастя.  Він  тихенько  зайшов    у  квартиру,  поставив  вино  на  стіл,  підкрався  до  неї  і  обійняв  за  талію.
-                  Привіт,  я  вдома.
Еїм  обернулась  до  нього,  простягнула  руки  до  його  обличчя  та  ніжно  торкнулась  шкіри.
-                  Привіт,  як  добре,  що  ти  вже  є.  Я  щаслива.
-                  Я  купив  вино,  як  ти  і  просила,  через  скільки  буде  готова  вечеря?
-                  Через  15  хвилин.
-                  Добре.  Я  тим  часом  у  душ.
У  19:00  вони  сиділи  за  красиво  сервірованим  столом,  вечеряли  та  милувались  один-одним,  милувались  щастям.
P.S.  Ви  мабуть  скажете,  що  це  утопія,  але  для  них  це  буде  ідеально-реальне  майбутнє.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=158961
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 02.12.2009

Диалог врача с Викой, и молчание любимого мяса

Одного  вечора,  до  патологоанатома  прийшла  дівчина  з  пакетом  мяса.  Пакет  був  настільки  переповнений,  що  з  нього  лелась  кров,  та  виднілись  частини  людської  плоті.  Та  щось  стукотіло  у  ньому.  Так,  це  було  серце.
–  Зшийте  його  в  одне  ціле,  будь  ласка.
–  Кого?
–  Мого  коханого.
Холодний  кахель,холодний  стіл.  Здається  ніби  холод  один  із  компонентів  створення  життя.  Голка,  чорна  товста  нитка,  бризги  крові  (венозної  і  артеріальної),  все  в  ній.  Просто  закрийте  очі  і  уявіть  цю  картину.  Уявили?  Навіть  таким  варварським  способом  відтворюється  життя.  Дивно  “чиста”  людина  заробляє  на  хліб  чорною  роботою.
P.  S.  Ви  запитаєтесь:  а  навіщо  ти  це  написав.  Можливо  для  когось  це  просто  набір  слів,  та  для  мене  це  стан  чи  рівень  який  уже  пройдено.  Ніколи  не  робіть  з  коханих  чи  друзів  фарш,  не  кожному  везе    із  лікарями.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=158923
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 02.12.2009

Механізм

Грань,  межа.  Запуск  механізму  гріха.  Ніхто  і  ніщо  не  ідеальне.  Усі,  включно  всі  мають  гріх.  Немає  поділу:  маленький  і  великий.  Є  тільки  гріх  і  все!  Ти  грішиш,  потім  спокутуєш  його  і  думаєш  що  все?  Думаєш  ти  виправився?  А  дулю  тобі  в  писок!  Зрозумій  механізм  запущено,  його  не  зупинити  він  вічний!  Ти!  Ти  запустив  його.  Приходить  твоє  майбутнє  покоління,  і  воно  страждає,  розплачується.  Думав  тебе  нема  і  все  буде  добре?  Ні!  Грішні  шестерні  не  зупинні.  Гріх  стає  уже  не  гріхом  а  проростає  у  карму.  Вона  йде  з  коліна  в  коліно.  Здається  неначе  світ  помре  у  гріху  з  нього  і  почавши.  Дивно,  одні  роблять,  інші  спокутують.  Залишається  відкритим  питання:  що?!  Що  ми  повинні  робити,  якщо  механізм  вічний?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=158922
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 02.12.2009

Відчуття пір року

Розпочнемо  з  осені.  Осінь  –  це  жовто-червоне  відображення  нашої  дійсності.  Опадання  листків,  настільки  тривожить  тебе  неначе  це  опадають  кавалки  твоєї  душі.  Невже  вони  можуть  падати  так  легко  на  землю  та  не  розпадатись  на  друзки?  А  якщо  кавалок  листка-душі  кинути  з  9-го  поверху?  Нічого.  Нічого  не  зміниться!  Голі  гілки  дерев,  неначе  твої  оголені  нерви  які  колишуться  під  дією  вітру.  Гілки-нерви  чекають  іншої  пори.  Пори  тепла.  Осінь  –  це  не  відчуття  депресії,  а  побудова  осінньо  дивного  стану.
Далі  зима.  Зима  –  це  біло-холодне  відчуття  природи.  Час  неначе  зупиняється,  для  того  щоб  біле  полотно  вкрило  чорну  субстанцію  по  якій  ходять  істоти  яких  називають  людьми.  Куріння  цигарки  на  холоді  –  це  приємно  та  трішки  боляче.  Руки  мерзнуть,  їх  паралізує  зупинка  часу  –  зима.  А  у  легенях  відчуття  вбивчого  тепла.
Настає  весна.  Весна  –  це  час,  коли  природа  знову,  мать  його  за  ногу,  знову  починає  рухатись.  Все  цвіте,  розпускається,  починає  розвиватись.  У  когось  (наприклад  у  мене)  це  супроводжується  алергією.  Алергією  не  від  викиду  феромонів,  а  від  початку  нового  життя.  Чому  не  можна  залишити  вічну  зиму  чи  осінь?  Навіть  люди  у  цю  пору  року  починають  спішити,  метушитись.
І  ось  літо.  Літо  –  це  задушлива  зупинка  світу.  Спека,  вона  виснажує  тебе  (мене),  ти  ніби  гниєш  із  середини.  Неначе  щось  рветься  із  середини,  якийсь  дивний  запах,  а  можливо  і  стан.  Літо  вбивчий  період  організму  природи.
Все,  досить  я  знову  хочу  осені!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=158747
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 01.12.2009

Мить питань

Я  увійшов  в  кухню.  Тьмяно  світив  місяць  пробиваючись  крізь  вікно.  У  дворі  лаяв  собака,  лай  якого  не  міг  заглушити  мій  стогін.  Погляд  впав  на  стіл  на  якому  лежав  ніж.  Я  раптом  схопив  його,  і  хотів  було…  Та  мій  закатований  до  смерті  ангел  поглянув  на  мене,  і  я  впустив  холодне  знаряддя  катування  себе  самого.  Я  провів  цей  “кидок”  поглядом  і  сів  під  вікном,  біля  холодної  батареї.  Із  силою  стиснув  голову.  Раніше  в  таких  випадках  мені  дуже  хотілось  щось  розтрощити.  Ось  це  вікно,  цю  батарею,  вбити  цього  собаку  що  лає.  Що  попаде.  Але  я  завжди  стримувався.  Чому?  Незнаю!  Дуже  боліла  голова,  її  так  тиснуло  із  середини,  що  я  таки  цього  разу  не  втримався.  Встав,  ступив  пару  кроків  до  протилежної  стіни  і  з  усієї  сили  йобнувся  об  неї  головою.  Відчув  лише  як  з  губ  пішла  кров,  а  окуляри  роздерли  ніс  та  вухо…
Я  оклигав  через  якісь  хвилини…  Лежав  на  спині,  боліли  рани  психозу.  Де  всі?  Нема  нікого  поруч!  Я  підтягнув  ноги  до  живота.  З  уст  лунали  шепотом  прокльони.  Голова  знову  боліла,  нічого  не  змінилось.  За  що  мені  ця  самотність?!  За  що  в  мені  ця  злість?!  За  що  я  це  все  ненавиджу?!  Чому?  Чому  я  маю  мати  когось?!  Дайте  мені  спокій!  Дайте  хоч  на  хвилину,  або  назавжди  темряву!  Дайте  мені  ніщо!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=158746
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 01.12.2009

Заключення

Як  пояснити  свій  сьогоднішній  стан?  Незнаю!  Незнаю  як  відобразити  біль,  біль  душевний  чи  фізичний,  яка  різниця?  Різниці  немає  тому  що  біль  –  це  біль…  Душа  розривається  по  швам,  через  те,  що  хтось  щи  щось  хоче  вирватись.  Скоріше  це  –  щось,  адже  я  відчуваю  у  ньому  тваринні  інстинкти.  Душа?  А  може  тіло  розривається  на  кавалки  які  більше  не  скріпиш?  Я  бездушний?  Яка  кому  різниця  який  я?  Адже  і  так  всі  бачать  маску.  Моє  я  –  пустеля  без  жодного  оазису.  Навіть  якщо  тут  і  є  оазиси,  я  не  збираюсь  їх  шукати.  Все  одно  втрачу.
Заключення  патологоанатома:  Всі  ми  –  це  в’язниця  для  чогось,  навіть  для  піску  з  пустелі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=157817
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 26.11.2009

Клітка, чи в’язниця?

Чому  люди  придумали  обмеження  характеру  і  поведінки?  Вони  придумали  правила  та  “клітки”!  Але  у  “клітці”  обмежень,  ти  вже  не  ти.  Стаєш  рабом,  поводишься  так  як  тобі  кажуть,  а  не  так  як  цього  хочеш  ти.  Починаєш  руйнувати  “клітку”,  правила  та  людей  які  їх  створили,  але  можна  захопитись  руйнуванням  і  опинитись  у  “в’язниці”  самотності,  у  якій  тільки  ти,  та  стіни.  Ти  починаєш  будувати  свій  світ,  жити  песимістом.  І  все  це  призводить  до  психологічної  смерті.  То  що  краще,  клітка  та  правила,  чи  в’язниця  самотності?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=157816
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 26.11.2009

Організм ночі

Здається  що  нічне  місто  мертве.  Але  це  хибна  думка,  тому  що  воно  живе,  воно  рухається.  Воно  відкривається  тим  людям  які  живуть  нічним  містом.  Ці  люди  просто  шукають  спокій,  у  статичних  архітектурах  будинків,  у  флегматичних  рухах  автомобілів  які  час  від  часу  проїжають,  у  ліхтарях  які  світять  і  замінюють  їм  сонце,  у  незначних  поодиноких  вікнах  що  горять.  Нічне  місто  це  чудово.  Нічне  місто  –  це  інший  організм.  Ти  починаєш  його  розуміти  коли  приходить  час.  Коли  ти  вже  не  можеш  дивитись  на  метушню  денного  міста,  коли  просто  хаос  та  мурашник  надоїли.  Ти  просто  крокуєш  з  одного  кінця  міста  у  інший.  Вперед,  вправо,  назад,  вліво.  Ідеш  у  різні  сторони  різних  вулиць.  Ти  хочеш  побувати  там  і  там,  на  оцій  вулиці  і  ще  на  отій,  ще  можна  зайти  і  на  ту.  Йдеш  просто  туди  куди  несуть  ноги.  Вдихаєш  цей  запах  спокою  і  насолоджуєшся  ним  доти  доки  можеш,  доти  доки  не  наступить  ранок,  поки  знову  не  почнеться  хаос.  На  мою  думку  місто  в  день  а  не  в  ночі  вважається  мертвим.  Навіть  покинуте  місто  вдень,  не  настільки  прекрасне,  не  настільки  спокійне  як  уночі.  Коли  йдеш  у  ночі    по  місту  самі  по  собі,  незалежно  від  тебе  формуються  думки,  мрії,  бажання.  Ці  формації  мозкової  діяльності  нічного  слайд-шоу  можна  реалізувати  одразу,  можна  за  секунду,  секунди,  хвилину,  хвилини,  годину,  години.  Ти  йдеш,  думаєш,  дихаєш,  дивишся,  чуєш,  доторкаєшся,  відчуваєш  і  тобі  нічого  не  заважає.  Навіть  одяг  який  на  тобі,  навіть  одяг  який  можливо  був  на  тобі  минулої  ночі,  також  не  заважає.  Це  чудово,  просто  йти  і  відчувати  нічне  місто.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=157727
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 25.11.2009

Кілька годин щастя з небом сам-на-сам, або релакс під полотном.

Щастя  –  це  коли  небо  затягується  темно-димовим  кольором.  Щастя  –  це  коли  важко  дихати  під  полотном  невідомого  художника.  Щастя  –  це  коли  ти  сидиш  на  траві,  дивишся  у  небо  якого  ми  не  помічаємо,  і  чекаєш  коли  художник  намалює  дерево  з  катіонів  та  іонів,  вдихаєш  цей  розряд  “краски”  і  відчуваєш  що  дихати  насправді  легко.  Щастя  –  це  коли  у  таку  погоду  ти  ідеш  у  одязі,  а  вітер  все  одно  проникає  під  нього  до  твоєї  шкіри,  крові,  м`язів,  кісток,  нервів  і  нарешті  думок.  Ти  відчуваєш  кожен  його  дотик,  ніби  жінка  старших  літ  закривши  очі  грає  на  фортепіано.  Щастя  –  це  коли  з  неба  ллється    прозора  кров  ідеальності,  ідеальності  яку  ми  забруднюємо  щосекунди.  Спочатку  краплі  маленькі,  ніжні,  вони  падають  так  дивно  ніби  наша  людська  кров  коли  ми  поріжемо  палець.  Та  згодом  ти  мокнеш  і  розумієш  що  льє  наче  з  відра,  ця  мелодія  дощу  прискорюється,  та  все  одно  це  приємно,  ти  наче  змиваєш  із  себе  людський  покрив  суспільства  який  насправді  і  не  потрібний.  Щастя  –  це  коли  зупиняєшся  і  відчуваєш  що  секунда  насправді  довша,  вона  ніби  нескінченність  яка  кінчається.  Щастя  –  це  коли  хочеться  під  колір  полотна  і  милуватись,  милуватись  людською  простотою.  Простотою  яку  люди  не  хочуть  відчувати  просто.  У  такі  моменти    хочеться  тікати  в  поля,  на  вершини  гір,  подальше  від  думок  і  відчувати  всю  насиченість  цього  світу.  Щастя  –  це  коли  хочеться  відкинути  все  зайве,  все  що  нас  вбиває,  забруднює,  знищує.
Так  я  відчував  це.  Ці  відчуття  найцінніші,  адже  вони  природно  не  фальшиві.  Галерея  картин  відкрита  щодня.  І  щодня  інша  картина.  Дивіться  і  насолоджуйтесь.
P.  S.  Присвячується  невідомому  художнику  та  його  картинам.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=157726
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 25.11.2009