| Сторінки (1/23): | « | 1 | » |
терпко, нестерпно, втомлююче.
я згадую сон, де ми з тобою гуляли густим лісом.
і натрапили на старий будинок.
де навіть повітря пахло минулим. а пташки переставали співати.
ми піднялись сходами на другий поверх.
розглядали картини на стінах. химерні. тихі. насторожують.
велюрові штори. темно вишневі.
тут наче не було часу.
світ зупинився у цьому будинку.
ще тоді, коли з нього востаннє хтось вийшов.
я не знаю, як там було. колись. лише чорно-білі фото в голові.
а може, світ був тоді безколірним.
ми йдемо довгим коридором.
стеля розписана античними візерунками.
легкість. це більше, ніж краса.
ледь вловима. як пісок, що сипеться крізь пальці.
не втримати. та відчути.
відчиняю двері. білі, високі.
за столом сидить багато людей.
спокійні. мовчазні. холодні.
порцелянові люди у середньовічному одязі.
серце розривається від дивних, незрозумілих почуттів.
страшно. але і спокійно. все здається знайомим.
виринає обірваними шматками фотокарток у сонній пам*яті.
ляльки сидять. ніби чекають на вечерю.
вже майже не можуть мовчати, бо скільки всього треба розповісти.
чекають.
а тебе наче немає за спиною. і я не озирнусь.
бо холод фарфору наче зупинив мою кров.
по шиї стікають краплі гарячих сліз.
раптом керамічна жінка із довгим чорним волоссям подивилась на мене.
така красива, жіночна. у синій сукні кольору її глибоких очей.
ти вхопив мене за руку. і ми тікали з будинку так швидко, як могли.
ми бігли. сонце вже зайшло.
я бачила лише гілля дерев, яке змінювалось новим і новим.
ні звуку у лісі. мертва тиша.
я ніколи не скажу тобі, що наступного дня я повернулась до лісу.
ти не знатимеш. що будинку там більше немає.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=333313
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 26.04.2012
мы стояли на обрыве. босые ноги неприятно скользили по теплой глине.
я забыла о похоронах. я не помнила, кого хоронили.
наш дом среди степи. где только ветер слышит наши голоса.
вдали лес. но я всегда боялась его.
кого убили? я не могла вспомнить, кого убили.
перед его домом стояла гора мусора и старой обуви.
в каждом башмаке по куску тела.
кого убили? я не кусала губы, это снова ветер. и рванное белое платье.
люди в черном. они приехали издалека. опять.
костюмы, галстуки, колпаки, трости.
кого убили? у меня не было сестры. но я знаю ее волосы. и запах.
кто-то аккуратно сложил его тело в старую обувь. отдельно в каждый башмак.
кубиками ровными. у него были серые глаза. и вязаный свитер.
кого убили? внизу река темная. беспокойная.
мы бежали и прятались. как в детстве от старого дерева.
в тот день чайки были белыми. и порох летел в глаза.
нас убили в тот день.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=235991
рубрика: Проза, Философская лирика
дата поступления 20.01.2011
нових повідомлень не було.
крізь прочинене вікно волосся на руках відчувало вітер.
чай вже холодний.
а де ж грань між реальністю і ледве дихаючими мріями? кров на губах.
темні лінії по кутах кімнати створюють негармонійний квадрат.
незатишно і незручно. ногам не тепліше ні від ковдри, ні від чаю.
вони мають право жити своїм життям. такі самотні і сумні.
нехай замерзли, байдуже. я надто жорстока до них.
я надто жорстока до людей. або нелюдей.
більше не бачу зірок на небі. наче їх там і не було.
темно синя матерія. вильветове. чи це те небо?
чому так багато ліній на долонях? а я вже не пам*ятаю твоїх.
а мала би знати. кожну.
кіт мене більше не любить. не сидить на колінах.
не говорить і не лізе цілуватись.
а так хочеться холодного носа до щоки.
хай би хоч одна впала. вперше б загадала бажання.
думай про мене. хоча б раз на тиждень.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=235207
рубрика: Проза, Філософська лірика
дата поступления 16.01.2011
листьями летели линии любви
нитями нарисовали нежность
стало серым сердце серебро сорви
вновь верни ветрами веры верность
окрыляет осень отпуская от
темных теней тающей тревоги
колят кости кожу камень-кислород
небеса несут немые ноги
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=235206
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 16.01.2011
.
я люблю спины и плечи
кожу цвета молока
почему чужой меня лечит
не твоя по спине рука
.
я люблю большие матрасы
и знакомый двоим потолок
на столе стоят ананасы
и молчанье за слогом слог
.
слишком тихо и слишком не ты
я узнать не могу свои руки
за окном открытие рты
все стучат зубами от скуки
.
я забыла свой цвет волос
и не помню свои привычки
а он водит меня за нос
отбирает опять мои спички
.
я раскрашу нефтью глаза
обмотаю руки бинтами
из моста так близка гроза
я лечу от людей с зонтами
.
там где небо из целлофана
упаду я на поле гвоздей
расцвету серебристым фонтаном
это я лишь глаза седей
.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=199354
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 05.07.2010
кров полуниць на колінах
літо
хвилясті пасма зліва
світом
блудить вона і ронить
насіння
по битому шклі біжить до
спасіння
хто він чому біля тебе
ходить
білі думки за спиною
виводить
тікай же до лісу бо надто
не він
та віриш тому і біжить
навздогін
криками сов розцвітає
єдине
губи солоні в обох
голос лине
прямо з душі однієї
на двох
тільки тримайся бо то є
твій бог
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=195459
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 13.06.2010
топтали руки стомлені нам душі
і шепотіли димом не вернусь
кружляла вихром я в зимовій тузі
а зараз тісно так ще крок й зірвусь
зіслали небеса касети болю
ти слухав їх мовчав і лиш курив
а зараз на руках доріжки солі
по шкірі білій тій яку любив
у молоці розтало моє тіло
промінням сонця виткане воно
твоє волосcя під ногами тліло
а я летіла пташкою в вікно
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=195305
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 12.06.2010
Вона знову постукає в двері о 19:10, тримаючи в руках чергове печиво власної випічки чи торт, за рецептом вмерлої 13 років тому бабусі. Чекатиме, що відчиню і посміхнусь. Обійму і скажу, що чекав. Проведу до кімнати, заварю чаю, розповідатиму, як цікаво було у Празі. Подарую їй дерев'яну фігурку, яку вона завжди носитиме з собою як символ її почуттів до мене.
Неочікувано для самого себе в пориві миттєвого бажання відчути себе в молодому рожевому тілі, роздягну її, й вкотре "по-дружньому" кину на ліжко. Проте цигарка в моїй правій руці не дозволить мені впустити її в квартиру, чи навіть поворухнутися. Сонно спостерігатиму за димом, відкинувши голову на спинку улюбленого дивану, чекаючи телефонного дзвінка, надія на який викручує руки в нестерпних болях передсмертних конвульсій. Він зателефонує.. Мусить.. Тиша розриває зсередини, залишаючи перед очима лише картини нестерпно солодких днів у Празі. Днів, що перевернули моє життя з ніг на голову. Раніше я міг блукати вулицями міста, чіплятись до хтивих маленьких дівчаток, які бездушно реготали на будь-які мої слова, сигналізуючи про те, що вони готові хоч тут і зараз. Я, звичайно, обирав якусь мішень для себе, пізніше задовольняючи нею свої бажання і, за звичкою, забувши те тіло і злякані оченята на наступний день, залишаючи дівча наодинці із власною приземленістю й безпорадністю перед власною нікчемністю. Займаюсь далі своїми справами, наче нічого й не було, паралельно підсвідомо шукаючи наступних жертв.
Моя робота мені завжди подобалась. Ще з дитинства намагався проаналізувати слова та вчинки однокласників. Регулярно вражаючись тому, що логіка і раціональний аналіз у них в більшості частково, або й загалом відсутні. Вивчав мову жестів, усвідомлював, що словами можна довести будь-яку людину до суїциду. Паталогоанатомом так і не став, хоча ця професія мене завжди цікавила. Часто уявляв у своїй руці блискуче лезо над білосніжним тілом, огорнуте спокоєм та холодом. Уявляв, як проводжу скальпелем по шкірі грудей, звідки повільно з'являється червона смужка крові, яка, можливо, ще тримає щось у собі. Вода ж пам'ятає все. Уявляв остеотому і те, як натхненно виконую трепанацію черепа під знайомі ноти опер Баха, згадуючи нещодавні сни із рудоволосим Вівальді, який намагався розповісти мені якомога більше всього, поки сон ще не закінчився. В нього трусились руки і погляд ніяк не міг сконцентруватись на чомусь одному.
Проте психіатр - це не менш цікаво. Щодня бачити очі людей, які розуміють набагато більше за отих сірих мишок, маленьких цвяшків у великій системі, про вихід із якої не має права думати будь-хто із її вівцемозкових пікселів. Мої пацієнти інші. Я відчуваю їх. Для мене душа - легкий згусток енергії, що простягається тілом. І, як правило, не має виходити за його межі. Душа розумово відсталих людей на кілька сантиметрів нижче тіла, тобто, вона лише частково заповняє мозок і це є причиною трисомії, гаргоілізму чи, до прикладу, хвороби Луі Бара. Протилежним явищем чого є, наприклад, аутизм чи шизофренія. Тут таки я б не погодився з багатьма сліпими психіатрами, тим більше зараз, вивчивши десятки, а то й сотні їх праць. Не думаю, що шизофренія є хворобою, швидше - відхилення від стереотипного мислення, що зазвичай широкий загал відштовхує від сірої маси, вважає носія таких думок чужинцем, якого потрібно якнайшвидше виключити із стада. Що і призводить до абсолютного усамітнення, замкнутості у собі, настільки глибокій, що характеризується рядом симптомів, приписаних шизофренії. Такі загублені люди, які ніде не можуть знайти притулку, перебувають у нас. Я часто спілкуюся з ними навіть у позаробочий час. Мабуть, вже й потребую розмов із ними. Їх душа наче трохи вище тіла. Ближче до неба. А руки й ноги у них часто холодні. Вони усвідомлюють набагато більше, ніж звичайні. Можливо, саме у їх словах криється істина.. Я залежний від думок цих людей, щось незрозуміле зв'язує мене з ними.
Мій спокій тріскає по швах і розсипається вкотре на дрібні шматки. Бачу за вікном обличчя свого пацієнта, з яким працював минулого тижня. Цигарка падає на коліно і я зриваюся з місця у криці, тріпаючи штани від попелу. Стискаючи зуби від болю пропаленої цигаркою ноги. Підіймаю очі, а за вікном вже нікого. Мара, сон, реальність? Для мене ці поняття тотожні, відколи працюю тут. Стоп. Цей пацієн з Опави. Як же він опинився в Ізраїлі? Мабуть, примарилось. Неважливо. Мабуть, Із все ще чекає за дверима. Я не можу бачитись з нею. Світло вимкнене. Подумає, що приїду завтра. Стомлено підпалюю чергову цигарку. Це Він навчив мене курити опій. Навчив правильно проводити церемонію "тчанду". І тепер холодними вечорами це єдине, чим можу займатися. Єдине, що нагадує про Нього. Він змінив моє ставлення до життя. До всього. Змінив кут сприйняття. Вже четвертий день після роботи не виходжу з квартири, думаючи про Нього. Я не забуду Його очі. Руки. Погляд. Волосся. Голос. Сміх. Аромат диму кульок опію огортав мене при кожній розмові з Ним. Тому й зараз ніяк не можу заборонити собі це задоволення. Раптом почувся телефонний дзвінок, різко обриваючи тонку нитку спогадів про Чехію.
- Слухаю.
- Тім Калтон?
- Так.
- Ваша дружина Ізабель Бьорк була знайдена мертвою сьогодні о третій ночі в готелі, що на вулиці Ейлат у Холоні.
Сьогодні зранку ми приходили повідомити вас про це, та не застали вас вдома. Зараз вона у місцевій клініці Вольфсон.
- Як?.. Із.. Мертвою?.. Що трапилось?..
- Вона покінчила життя самогубстовм. Померла від втрати крові внаслідок того, що порізала вени медичним скальпелем.
Її знайшли вже вночі мертвою, після того, як весь день пролежала в номері.
- Наші співчуття.
Короткі гудки. Слухавка впала на паркет. І я, застигши, дивився на відчинені двері шафки, де лежали мої інструменти.
- Із.. Маленька Із..
Я закрив обличчя долонями, проте не міг ні кричати, на плакати. Впав на коліна. І далі стрічка обірвалась.
Розплющивши очі, побачив маленьку сіру кімнату, обладжену різними медичними апаратами. Не міг зрозуміти, де я. Не міг поворухнутись. Навіть промовити слова. Я лежав, наче прикований, думки були спотворені дією якихось ліків, адже все було затьмарене. Ледве хапався за думки.
Скрип дверей. Повільні, важкі кроки. Перед моїми очима пацієн. З яким я працював у Чехії. Він скажено посміхався, я не міг зрозуміти, що він тримає в руках. У нього шизофренія. Я бачився з ним чотири рази.
Він плакав і казав, що знайде того, хто згвалтував його матір.
Я намагався допомогти йому, та це був перший пацієнт, який не піддавався моєму лікуванню.
Легке поколювання в області грудної клітки.
Падаю.
Тисячі голок висять наді мною, я лечу вниз. Вони летять все швидше і швидше, наздоганяючи мене.
Світло зникає.
Невагомість.
Удар.
Чорний екран.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=187261
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 01.05.2010
місто мороком манило
море містом мерехтить
місяцем мина могили
маски - молодості мить
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=186422
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 27.04.2010
посипались з долонь пістряві сни
і спогадами б'ються в клітці тіла.
у сірості очей душа зітліла,
не дочекавшись голосу весни.
повільно до небес летить невміло,
лишаючи ланцюг думок тісний.
навіки засина в руках зими
і димом розтає у марі білій.
розплющиш очі і не бачиш неба,
безпомічний і безпорадний, як амеба
ти далі рухаєшся внікуди.
прокинся! може час тобі іти?
та досить спати. все життя тікає.
навчись відчути смак земного раю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=186421
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 27.04.2010
триста кроків у безодню
дива
чорні нитки вже сьогодні
крила
майже розум в майже тілі
гнеться
в павутині божевілля
рветься
шклом малюєш на обличчі
ліс
корінь сліпості у горло
вріс
а крізь ребра ніжно лізе
фея
а ти голосом сліпого
де я
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=170390
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 07.02.2010
Посеред ринку великий темно-зелений будинок,я там живу. Біжу по сходах вниз. Через вікно бачу двох чоловіків,які шось роблять із третім,простим дядьком. Двоє одягнені абсолютно у чорне, стоять біля того третього і шось говорять до неба,махаючи руками. Мені треба було до цих двох чоловіків. Я тримала в руках фіолетову стрічку,у якій було загорнуто шось дуже важливе. Я хотіла цю стрічку кинути через вікно,бо знала,шо вона долетить саме до них. Я намагалась її протиснути назовні через вікно,але почула,як тріщить віконне скло і ріже руки. Далі намагаюсь протиснути. Ясно бачу, як скло розрізає шкіру і починає текти кров. Червона кров. Знову намагаюсь випустити фіолетову стрічку через вікно і нарешті вона летить. Я швидко біжу по сходах вниз,ше далеко до виходу. Чую ззаді якісь кроки: мене хтось доганяє. Це були два дідусі,ще не дуже старі. Один одягненй у світло-коричневі штани та ше світлішу коричневу куртку. Його обличчя було встелене густою сивою бородою. А в очах я побачила нотку чогось божевільного. Іншого розгледіти я не встигла,вони швидко обігнали мене і побігли вниз до виходу. Чомусь в голові промайнула думка,шо вони від чого тікають. Й справді були дуже злякані. Я пішла далі по сходах (перший поверх, чорні двері справа,пожовтілий від часу коврик. Ні,шмата. Ше мокра. Нею мили недавно підлогу. Чую цей запах. Запах вологої шмати) З правого боку під моїм будинком, це я побачила вже на вулиці,коли вийшла, сиділи троє хлопців,четвертий стояв,невпинно шось розповідаючи. Одного із них я знала. Але це була людина,яку я викреслила із свого життя. Тому я зробила вигляд,що не помітила їх і побігла до вищезгаданих осіб у чорному. Була літня спека. Повітря було сухим,таке відчуття,шо то пустеля якась. Небо безхмарне. Не чути навіть пташок, й вони,певно, поховалися від жахливої спеки. Дуже хочеться дощу..або хоча б ковток води. Проте небо не мало наміру виконувати моє бажання. Я була вже близько до них. Чула їх голоси,але не могла розібрати жодного слова. Це була якась особлива мова,я такої раніше не чула. Довге сиве волосся яскраво виділялося на фоні чорного одягу. Закриті очі,лице підняте вгору. Руки розставлені в боки,ніби вони на уявному хресті розіп*яті.Четверо хлопців. Вони були зайвими. Кров стікає по ногах. Весь мій одяг у бридкій липкій червоній рідині. Порізи глибокі. Болю не відчуваю. Біжу. Вже близько. Він сидів на землі,закривши очі обома руками. Вони стояла нерухомо біля нього,шось шепотіли. Я почала говорити,та вони не чули мене. Стала навпроти них,та вони не дивились на мене. Вони були не тут. Захотіла торкнутися до одного із них,вищого,щоб той побачив,що я тут є. Проте невідома сила тримала мене,я не могла торкнутися до нього. Два сантиметри..якихось два сантиметри! Але далі палець не рухався,між нами була наче стіна. Третій,який сидів на землі, був ше зовсім молодим. Років так з двадцять два від сили. У нього почались судоми. Його кидало в різні боки і я не розуміла,шо було причиною цього. Це була досить неприємна картина. Його так тріпало,наче він був скажений. Почала текти піна з роту. Ці дві особи далі стояли нерухомо,шось собі під ніс бурмочачи. Я не розуміла,чого вони нічо не роблять. Людині ж погано! Я почала кричати. Вони мене не чули. Я побігла до тих хлопців,шо сиділи під моїм будинком. Вони курили і розмовляли,Ніби не бачили,шо там твориться! Я почала кричати,та вони мене не чули. Ніхто з них мене навіть не бачив. Я побігла назад,хотіла відтягнути того хлопця від тих чоловіків, але не змогла навіть підійти до нього. Зрозуміла,шо не можу нічого вдіяти. Не могла збагнути,шо відбувається. Сіла біля них і почала кидати камінням ( у нас на ринку його до фіга) Цікаво було спостерігати,як камінці,ше не торкнувшись тіла того дибіла ( в чорному ),відбивалося (фіг знає від чого) і падали на землю. Мені сподобалося так гратись і я тупо кидала в них камінці,при цьому по-ідіотськи шкірячись. Мене це заспокоювало. Глянула на руки. Кров далі текла. Зараз здалось,шо вона була зеленою. Не відчувала. Сухість у роті? Я зрозуміла,шо то не від спеки. А спеки взагалі не було. Я продовжувала свою гру з камінцями. Подивилася вгору. Насправді над небом нависли чорні густі хмари,я просто не помітила цього раніше. Хлопець перестав трястись і дригатись. Ти диви,помер. Люди в чорному почали збирати свої речі в портфель. При цьому звертаючись до мене : "Більше не грайся так. Ти ж знаєш,ми не довго. Для чого заважати? Дурненька. Пішли,вставай." Вони вели себе так,наче вже сто рокі мене знають. Але жодне їх слово не викликала у мене анінайменшого здивування. Плила за течією. Ми пішли. Той,шо вищий,тримав у руках маленьку колбочку. Вона покрилася жовтизною,певно від часу. "Остання"- сказав він зполегшенням. Хотіла запитати,шо у ній,але в останню секунду зрозуміла. Там була душа. Душа того хлопця. Я нічого не питала. Ми просто йшли. До речі,я не пам*ятаю,як ми йдемо,де і куди. Мене не здивувало навіть те,шо я побачила,як з якогось моста стрибали ті двоє (шо бігли по сходах в моєму будинку) Було всеодно. Ми йшли. Лиш тепер згадую,шо спочатку падав сніг,потім дощ. Та ми ніби й не довго йшли..А за цей час кілька разів змінювались пори року. А здавалося,шо то кілька хвилин чи годин. Захотілось подивитись у небо. Так,для цікавості. А там нічого не було. Земля. Просто море землі і пітьма. Ми йшли під землею. За весь цей час ніхто із них не сказав ні слова. (Куди? Для чого? Хто вони? Куди мене ведуть? Хто я,врешті-решт?? ) Мовчали. А може й говорили,та я не помічала. Я побачила велитенські ворота. (Уявляєш,суцільна темрява,а я ше шось бачу?) Неймовірно великі ворота. Вони відкрились перед нами. Ввійшли. Темрява. Неде нема світла. (Де я? Шо я тут роблю?? Куди тікати??) Різні думки переповнювали мою голову. Та жодну не хотілось втілити в дію. Великий обрив. Тонка стежечка з нізвідки в нікуди. Вони сказали,шо далі я повинна йти сама. ( Як?? Та ж обрив тут! Ви шо? Я ж можу впасти! Та й куда взагалі йти треба??) Я нічого не сказала. Просто пішла. Бачила,шо під ногами нічо нема. Прірва. Неповнена невідомо чим. Все покрито темрявою. Не відчувала страху. Йшла. На іншому боці обриву мене чекали (Звідки я це знала??) Я йшла прямо до нього,хоча нічого наче й не могла бачити. Нічого не сказав. Повів далі. Кілька раз я вже було хотіла шось запитати,але чомусь переборювала себе. (Куди ми йдемо? Для чого я вам? Шо ви збираєтесь зі мною робити? Я хочу втекти звідси! Відпустіть!) "Вас вже чекають."- абсолютно ніяк сказав він("мертво"-чомусь подумала я) А я нічого не відповіла. Плила за течією. (а це була можливість шось запитати?...) Потім я перестала звертати увагу на будь-що. На те,чи був біля мене той поводир,чи вже інший. Я просто йшла. Думки помалу почали закінчуватись. Я ввійшла у великі двері (здається,то був замок) Далі все обривається. Нічого не пам*ятаю. (Шо я там побачила...за дверима?..) Коли отямилась,побачила,шо біля мене бігають якісь молоді дівчата.Одні розчесували волосся,інші міряли мене(певно одяг шити мені надумались) Я була абсолютно спокійна. Мене нічого не дивувало. Я заснула. Прокинулась від того,шо якась дівчина розбудила мене із словами : "Треба збиратись." Я встала,вони почалм одягати мене. Це було чудесне пишне плаття чорного кольру. Воно справді було красивим. Ну,не буду вдаватися у дрібниці(хоча я детально пам*ятаю його) От. І я опинилась фіг знає де. (точніше із фіг знає звідки перемістилась у фіг знає куди) Сиділа на кріслі. Це була велика зала,де було видно лише підлогу,яка палала. Я так зрозуміла,шо маю когось чекати. Чекала. Знову чекала. Це чекання мені набридло,бо я не знала,чого я чекаю. Я вже хотіла встати і піти,як почула кроки. Чиїсь кроки. Дивно,але мені не стало страшно. Почула голос. (Звідки я знаю цей голос?..) "Нарешті ти прийшла" І шо мені треба було на це сказати?.. "Так,прийшла. І шо?.." Це перше,шо спало на думку. А він - "Ти ж сама все розумієш. Не буду пояснювати,це зайве." Він чекав,шо я маю шось сказати,а я понятта не мала,шо саме. І тут я зрозуміла все. абсоля=ютно все. Починаючи від тих чоловіків на сходах і тих двох у чорному,закінчуючи цим голосом і тим,де я. Він хотів змусити мене думати,що іншого виходу немає. Шо я маю йому підкоритись. Я все розуміла. Я знала,шо не можу тут залишатись. Шо потрібно шось робити. Він казав,шо я не можу піти проти долі. Та я могла. Я знала. Я хотіла. Я вірила. Це він. Ненавиджу. Тепер розумію,шо він мовчав. І я мовчала. Я просто бачила думки,які він мені посилає. А він бачив мої. Він думав,шо не наважусь. Шо слабка. Шо це не правильно,шо це буде помилкою. Але я не могла вчинити інакше. Його душа така бридка..така огидна і страшна. Це була його душа. Знаю,моя не краща. Але при мені був розум і логічне мислення,я не могла цього допустити. Я сказала собі,шо не дозволю. Бігти. Почала бігти. Кричав,шо не втечу. Шо ніхто ніколи не тікав від нього і я не зможу. Я бігла. Бігла з неймовірною швидкістю. Мене ніщо не могло зупинити. Ні він,ні я сама. Я знала,який вихід. Я знала,що у мене на плечах сумка (звідки??),я зрозуміла,ті два чоловіки в чорному. Це вони мені допомогли. Це вони дали мені портфель. І те,шо було у ньому (хлопець,судоми,колбочка,покрита жовтизною від часу) Я знала,шо маю робити. Витягла те,шо було всередині. Кинула вгору. Я знала,шо воно долетитьсаме до нього (знайоме?..) Потім прірва. Я не озиралася. Бігла до прірви. Обрив. Крок. Порожнеча. Пітьма. Кінець плівки.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=167669
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 23.01.2010
Вона сиділа на підвіконнику, роздивляючись гілля розмольваних фарбами снігу дерев. Вітер бавився її пурпуровим волоссям та небесно-синім мереживним платтям. Вона не відчувала холоду. Лише ледь чутні голоси, що гармонійно перепліталися на полотні її божевілля.
Я стояв внизу і дивився на неї. Здавалось, вона ніби поруч.. Здавалось, я навіть бачив її глибокі зелені очі. Була такою близькою, рідною..
Її шкіра біліша за сніг. Ця картина була настільки божественною, що я не міг повірити своїм очам. Лише захоплено дивився, піднявши очі до неї. Так хотілось торкнутись її волосся, вдивлятись в її очі, відчувати, як стукає серце. Я стояв нерухомо, милувавшись неземною красою цієї юної дівчини. Вона була втіленням чистоти і цноти. Наче випала із сторінок чиїхось таємних недосяжних мрій. Наче мара, яка от-от зникне.
Дивилась то на небо, то на дерева, які стали мені надто рідними за цей час, поки я тут. Вона наче говорила з ними очима. Така світла..
Я бачив сум в її очах, хоча, мабуть, це здавалося б нереальним розгледіти це, коли вона сидить на підвіконні шостого поверху. Та мені здавалось, що я чую, як вона дихає. Здавалось, вона зовсім поряд.
Час від часу поправляла волосся, яке не давало їй спокою. Раптово опустила очі вниз, глянула прямо на мене. Не можу навіть пояснити, що відчув у ту мить, наче я підглядав за чимось, що для мене є недозволеним, недоступним, наче дивився у шпаринку дверей до Раю, кольори якого мені не можна було бачити.. Тоді захотілось тікати, сховатись.. Або зробити все можливе, щоб тільки вона не пішла. Вона глянула на мене, і миттю вернулася до своєї кімнати, зачинивши вікно. Я ще довго стояв там, проте вона більше не виходила. Надворі вже темніло. Я рушив повільними кроками сонною вулицею, що вкрилася густим туманом.
Я ніколи не бачив її раніше. Думка про те, що можу більше її не побачити мене просто вбивала. Йшов і уявляв нашу майбутню зустріч. Те, як ми познайомимося, як я почую її голос. Розглядав дерева, якими вона так довго милувалась. Не міг думати більше ні про що, лише про неї.
Так пройшли і наступні дні. Я щовечора у тій же годині приходив на те ж місце, з надією дивився на її вікно, проте вона не виходила.
Океан думок бився скаженими хвилями в моїй голові. Я не міг з собою нічого зробити. Добре розрахував, який її під'їзд і двері. Не розумів, куди йду, що говоритиму, коли побачу її. Просто повільно підіймався сходами. Шостий. Направо. 32. Дзвінок. Двері відчинила дівчина з чорним густим хвилястим волосся. " Це не вона. Не вона.."
- Привіт. Чим можу допомогти? - дівчина посміхнулась, чекаючи відповіді. Я не знав, що казати. Як запитати про Неї, де її знайти..
- Вибачте.. Я.. Шукаю дівчину.. З пурпуровим волоссям і зеленими очима.. Ви не знаєте, де б я міг знайти її..? "
Дівчина посміхнулась:
- Вайолет? А.. Ви її друг, мабуть? Чому ж ви її тут шукаєте? Чи ви ще не знаєте?.."
Дівчина опустила очі, похмурившись..
" Вайлі в клініці.. У неї були великі проблеми з серцем.. Кілька днів тому у неї стався серцевий напад.. Якраз перед тим вона дуже плакала, ночувала у мене, я була всю ніч з нею. Вона постійно говорила про когось, хто знайшов її, а у неї надто мало часу, щоб любити його.. Ніяк не могла заснути, говорила про якісь крапки, що переслідують її.. Це було справді дуже страшно.. Коли сутеніло, у неї стався напад, її забрали в клініку. "
Я наче потрапив під зливу крижаного дощу. Я не усвідомлював, що говорить ця дівчина.
" Зараз вона у комі. "
Я не міг поворухнутись. Сльози повільно стікали по щоках. Я надіявся, що все це сон. Не хотів нічого розуміти.
" Де я.. Де я можу її знайти.."
Вона схопила куртку і ключі, - " Я якраз збиралась до неї іти. Клініка недалеко. Підеш зі мною?"
Дівчина зачинила двері, натиснула кнопку виклику ліфту,здивовано дивившись на мене.
" Так, я.. Йду.."
Я не пам'ятаю, що було далі, це наче шматки обірваних фотографій, які хтось перебирав в моїй голові.
Ось ми уже тут. Холодні білі стіні. Блискавкою перед очима з'явилась та знайома картина, її шкіра.. Волосся.. Я хотів зловитися за якусь думку. Та не міг. Хтось наче знущався з мене, бризкаючи на потріскане від холоду шкло душі огидними фарбами сірих пошматованих думок.
" Ось її палата. Йди першим, я поки що посиджу тут. "
Жінка в білому прочинила двері і я ввійшов у білу, як мертві ромашки, кімнату. Вона лежала поміж цього холоду, така невинна..
Дуже важко було навіть просто підійти. Здавалось, вона спить і от-от проснеться. Світло..
Я плакав безупину, вириваючи волосся з голови. Розумів, що не всиг зробити щось дуже важливе. Я ж мав тоді піднятися до неї, але залишив її саму, тому її хочуть зараз забрати в мене. Знову потоком болі ввірвались голоси. Вони були всюди. В мені. Вони йшли наче зсередини мене, розриваючи тіло по швах. Я просидів з нею всю ніч. Коли почало сутеніти, я відчинив вікно. Дев'ятий. Це єдиний шлях. До неї.
" Я знайду тебе.. Чуєш? Лише заберу їх всіх з тебе.. Звільню тебе.. Я повернусь.. Повернусь.. "
На ранок моє тіло знайшли у саду клініки. Вайлі прокинулась.
Вона житиме далі, нічого не пам'ятаючи. Нічого з минулого. Я випустив з неї всіх. Зараз вона вільна.
Вона помре без правди. Бо почути мене не зможе. Та я завжди поруч з нею, де б вона не була. Берегтиму її від усього.
Скоро третє лютого. І ми зустрінемось. Лише смерть стане її ключем до розуміння.
Дерево розцвіте.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=164473
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 05.01.2010
ти дерево гіллям колючим мене
туди забери де біль моя мине
незбагненна
і снігом ти чорним засип мої сни
заклей мої очі склом вітру тісним
надто темним
хай крізь мої мрії минають літа
і сиві три зими з теплом виміта
світлом тіней
світанком розтану останнє життя
віддам на пробудження та каяття
у грі ліній
це сон пробудись від земних сподівань
умийся росою у цю світлу рань
розплющ очі
не падай за ними не слухай німих
і годі чекати щоб вітер твій стих
неминучий
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=154543
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 09.11.2009
диким криком реки снимков в голове
светлым бликом в странной дыма пустоте
степью воли ветром боли вновь рождаюсь
силой жизни ядом правды задыхаюсь
этот голос изнутри меня порезал
лето осенью вернется мертвым лесом
мы в словах лишь существуем чувствуй цвет
я уйду а ты лети за мною вслед
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=154305
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 08.11.2009
больными римами
рыдая
анонимами
куда я
без тебя ни удара
радуга ада
------
ты стоишь и молчишь
дышишь
куришь-ноешь воздухом
пишешь
улыбаюсь тебе
слезами
но ведь я не хочу
они сами
ветер тихо поет
о воли
я пишу на стене
от боли
в каждой строчке тебя
вижу
я люблю я люблю
ненавижу
мы за руки взлетим
в небо
я с тобою где бы ты
не был
я ловлю этот снег
губами
это голос внутри
снами
отпусти я прошу
улетаю
в тихом омуте боли
таю
поглощаю в себя
твой страх
я лечу я лечу
на ветрах
этот круг это дверь
понимаешь
я вернусь за тобой
ты знаешь
отпусти мою руку
слышишь
отпусти я вернусь
дышишь
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=154238
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 08.11.2009
спелыми вишнями губ расскажи
пламенем правды тенями лжи
дом твой построен из снежной коры
ветром невзрачным лети из норы
это твой шепот пугает меня
бьет болью ноет в сердце звеня
тихо украдкой за мною иди
нас не увидят там свет впереди
голос лесов пробуждает изгоя
прошлая жизнь не дает мне покоя
вижу стеклянные лица и все же
странны чужды мне твое всех дороже
даже когда сотрут память во мне
помнить тебя буду каплей в окне
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=154196
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 08.11.2009
холод на віях страх на устах
вітер навіяв дивні слова
світлом ти грався стиха у снах
вмить закохався в розумі мла
літери линуть з твого волосся
синіми мріями спогади б'ють
прямо у серце ні то здалося
тихо біль травнем дощі заплюють
в місяці правда димом розтане
холодом стукає в серце весна
шепіт надії сумними містами
стане неволею доля тісна
ти не дивися що сльози квіткові
капають з неба тобі на долоні
вітер це я мої мрії до крові
завше залишуться в твоїм полоні
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=154193
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 08.11.2009
.маленький старий чорно-білий телевізор.
.16:16.
.вмикати його щовечора.
.слухати його розповіді.
.про чотири білі стіни.
.про маленьку біляву дівчинку з небесними очима.
.яка жила у ромашково-білій кімнаті.
.обклеєній старими газетами.
.у стінах наскрізь пропитаних ваніллю зим.
.пронизливим до тонких струн самої душі.
.холодний ароматом цигарок.
.терпкістю срібних сліз на устах.
.картинами стін.
.вкритих червоними фарбами.
.її ж руками.
.ромашкового кольору.
.її шкіра плетена із найтоншого шовку.
.фарбу для її очей брали з палітри самих небес.
.думки її виткані із світла.
.вона щовечора вмикала телевізор.
.слухала його теплий.
.ніжний шепіт.
.вдивляючись в незбагненні картини.
.що заворожували.
.не дозволяли відірвати від себе очей.
.її вікно завжди було.
.відчинене.
.завжди мовчала.
.посміхалася.
.лише коли ніжні промені Сонця.
.прокрадалися у вікно її кімнати.
.торкалося її обличчя.
.заплющувало їй очі.
.вимальовуючи ніжну посмішку.
.вона щодня малювала.
.на шматках розбитого болем дзеркала.
.червоною фарбою.
.відчуттів.
.вона ніколи не забуде ті слова.
.сказані їй.
.
ти любиш червоні фарби?
люби
малюй
для мене
на шклі битих вікон
на асфальті мертвих вулиць
на стінах давно знесених будинків
на очах сліпих перехожих
на теплому попелі спогадів
на кожному ніжному згині вітру
на кожному погляді
доторку думок
малюй
серцем
собою
дарую
море
фарб
своїх
лише
тобі
бо фарби
то є
кров
моєї
душі
для
тебе
.
.сяйво.
.що прилетіло на Землю.
.щоб ввімкнути світло.
.встигнути.
.зробити те, для чого Тут.
. і піти.
.вона пішла.
.просто пішла.
.через прочинене вікно.
.хапаючи руками вітер.
.вимальовуючи на серці крила.
.що несуть її додому.
.назад.
.до світла.
.залишився лише.
.маленький чорно-білий телевізор.
.який пам'ятає.
.все.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=154174
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 08.11.2009
смотри три моря рядом я
иду дождями слепо
за мною вслед любовь моя
иди смеясь нелепо
почувствуй голос серых птиц
лови рассвет губами
и в пепле памяти страниц
найди двух с именами
что рай рисуют на окне
несмело вдохом фальши
закрой глаза иди ко мне
не важно что там дальше
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=154132
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 08.11.2009
Проснись, это сон. Ты слышишь.
Проснись. Я прошу, проснись.
Вот сердце стучит. Ты дышишь.
Вернись. Умоляю, вернись.
Я помню твою улыбку.
Закат тёплой осени глаз.
Печальная песня скрипки
Звучит в последний раз.
Маленькая девочка Осень
Держит в руках талый лед.
Холодные ладони уносят
Туда, где боль расцветет.
Она кричит. Она плачет.
И бьется руками в сознание.
А всё ведь могло быть иначе.
Если б Ад не убил внимание.
Ты спишь, Солнце.
Слышу дыхание.
Никто не нарушит твой сон.
Мы вместе.
Режим ожидания.
Для мести.
В пепле икон.
Солнце,
я помогу Тебе
уничтожить Ад.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=154130
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 08.11.2009
.глибокі сині небеса
.торкаються твоїх долонь
.сиди під столом сиди
.сліди минулого сліди
.рви папір рви
.ти незахищена душа
.і сліпить очі той вогонь
.веди за руку веди
.біди уникнути біди
.спи сліпа спи
.світанок променів іша
.у серці терпкістю полонь
.лети подалі лети
.знайди ти істину знайди
.сни згадай сни
.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=154115
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 08.11.2009
ты сидишь на подоконнике
своих снов
вспоминаешь картины
забытых слов
и течёт сквозь пальцы
медленный яд
ты травишь свою душу
всем подряд
восход солнца
улыбки
странной мечты
закрываешь глаза
и чувствуешь ты
вспоминаешь те краски
что в небе горят
чёрные вороны прошлого
над тобою летят
ты увидишь рассвет
и почувствуешь боль
упадешь камнем вниз
об асфальт головой
ты раскроешь секрет
океана иных
осознаешь всё то,
чего нет у слепых
ты войдёшь в эту дверь
но молчи, не стучи
холод чувства потерь
выбрось эти ключи
тёмно синий рассвет
восходящей мечты
я почувствую цвет
ультрамарин
это ты
тёмно красные капли
лучи бытия
осознание ада
твоя боль
это я
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=154112
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 08.11.2009