| Сторінки (1/34): | « | 1 | » |
Моя звезда, моя родная фея,
Так горестно и зыбко без тебя,
Душой вздыхая, сердцем леденея,
Пишу слезами преданно любя.
Пусть не со мной моменты наслаждений,
Пусть вдалеке прекрасные мечты,
Но, не унять моей души видений,
Сладчайшей, нежной, робкой красоты.
Пусть засыпают гордые метели,
И закрывают тучи горизонт,
Я все равно один в своей постели,
Болезненно смотрю на небосвод.
И в час ночной, душою леденея,
Пишу слезами голову клоня:
Моя звезда, моя родная фея,
Так горестно и зыбко без тебя.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=598249
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 07.08.2015
На столі догорала свічка. Навколо неї лежали розірвані фотографії молодого подружжя і дві охайно одягнені ляльки. В тиші впевнено крокував стукіт годинника.
Серед кімнати, на стільці, стояв чоловік й щосили стримуючи сльози дивився на зав’язану петлю. Обличчя його було худе й до гіркоти жовте. В тремтячій руці він тримав листа якого раптом відпустив. Той легкими коливаннями впав на підлогу.
Чоловік підняв руки, взяв ними петлю, просунув крізь голову й добре затягнув на шиї. Тіло його судомно затремтіло, а солоні сльози хлинули по запалих щоках. Він закрив очі і зціпивши зуби видихнув повітря. Ноги вже хотіли відкинути стільця, як відчуття чиєїсь присутності змусило його подивитися в кімнату.
Жах переповнив душу чоловіка, бо перед ним стояла Смерть і свердлила поглядом чорної безодні. Самогубець від страху похитнувся і ноги зіслизнули з опори. Стілець впав на підлогу, а тіло тріпаючись зависло в повітрі.
Бліде обличчя Смерті пройнялося відтінком гордості і той стоячи як володар над завершенням всього сущого пильно спостерігав за безпорадними рухами самогубця.
Ось вона! Мить переходу в небуття. Жнець замахнувся косою й різнув мотузка.
Чоловік впав на підлогу й швидко звільнивши шию від смертельної петлі вдихнув на повні груди.
Смерть злегка нахилилася до самогубця, невдоволено покивала головою й показала пальцем на годинника. Чоловік з величезним страхом подивився їй в обличчя й побачив в ньому красиву й так знайому його душі дівчину. Вона ніжно посміхнулася й блиснула голубим поглядом.
Самогубець від здивування на секунду закрив очі, щоб пересвідчитись чи це не сон, а коли знов відкрив, то в кімнаті вже нікого не було.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=175324
рубрика: Інше, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 04.03.2010
Крізь відчинене вікно в кімнату увірвався потік вітру й сколихнув тоненьку тюль. Разом з ним влетіли білосніжні пелюстки квітучої абрикоси і тихо впали на підлогу.
Серед кімнати в інвалідному візку сидів восьмирічний Сашко й читав невеличку книжечку. Поруч нього на дивані сиділа молода мама й вишивала зграю веселих ведмедиків.
Раптом за вікном почувся сміх дітлахів і стук футбольного м’яча. Хлопчик здригнувся, відірвав очі від читання і блискучими оченятами подивився у вікно. Було чути, як ціла команда юних футболістів весело пробігла вулицею. Згодом стало тихо, але Сашко ще якусь мить сидів пильно прислухаючись у віддалені голоси. Потім він повільно перевів сумний погляд на стіл. Там в скляній оправі стояла фотографія дружньої команди, серед яких з щасливою посмішкою був і Сашко.
Мама припинила рукоділля й болісно подивилась на обличчя свого сина. Він повільно опустив голову й щосили стиснувши тоненькі губи продовжив читати.
Сльоза впала на сіреньку сторінку книги й залишила між рядків гіркий слід. Вслід за сином тихо заплакала й мама.
31.05.09.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=172698
рубрика: Інше, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 19.02.2010
Убей! Вскричал холодный нож.
Я кровь твою хочу отведать.
Ну! Посмотри, на что похож…
Тебе любви святой не ведать.
Давай! Резни живую плоть,
Дай к венам теплым прикоснуться,
Отдай, отдай им свою злость,
Позволь в блаженстве окунуться.
Чего стоишь, слезу пускаешь?
Аль может веришь, что придет?
Наивный! Ты еще не знаешь…
Ты просто… Просто - идиот!
Ах! Наконец-то засверкал!
Мой острый краешек металла.
Смотри, смотри, дурак упал,
А! Вот и шельма прискакала.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=169849
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 04.02.2010
Вонзи свой взор в дыханье смерти,
Пройдись по лезвию ножа,
Шагни за грань холодной тверди,
И ты поймешь: Я – Госпожа.
Я власть неразрушимой бездны,
Я гость, что дарит сладкий яд,
Я враг святой и чистой Ездры,
Я есть почтенье на весь ад.
Приду к тебе в час полнолунья,
Нарушу тихий, сладкий сон,
Схвачу, как мерзкая колдунья,
И ты поймешь: Я – Абаддон.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=169457
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 02.02.2010
Іноді часом зникає життя
Ховає свій погляд у вічність
Зникають думки і власне ім’я
Безслідно зникають і квіти
Душа поливається тілом дощу
Думки затверділі мов камінь
Я більш не благаю я більш не молю
А ще більше не проклинаю
Я слухаю тишу я чую свій час
Я бачу як ти відлітаєш
Я міг би сказати три слова про нас
Але ти нажаль поспішаєш
24.01.2006 рік.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=168055
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 25.01.2010
Мерцает взгляд свечи шипящей,
Благословляя час ночной,
Час вдохновенный, час неспящий,
Час несравненно дорогой.
Танцуют тени стройных мыслей,
Вздымая мудрости покров,
И взор струится плавный, чистый,
Играя таинством миров.
Эфирный дух размыл пространство,
Окутав воздух пеленой,
И вмиг создал святое царство,
Благословляя час ночной,
Час вдохновенный, час неспящий,
Час несравненно дорогой.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=166452
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 16.01.2010
Средь вечности мглистой и пыли безбрежной
Средь духа седого и бледных миров
Мерцает звезда то печально, то нежно
Укутав мой лик в серебристый покров
С заветной мечтой и печальной улыбкой
С сапфирной слезой и хрустальным лучом
Целует мой сон и прохладою зыбкой
Сдувает пыльцу, что блестит под плечом
Гляжу на тебя и страдаю от боли
Гляжу на тебя средь печальных миров
Глядит седой дух благоуханной воли
Укутав твой лик в серебристый покров
Средь вечности мглистой и пыли безбрежной
Средь нашей мечты то печальной, то нежной
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=165876
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 13.01.2010
Душою, чувствуя усталость,
Ты ищешь теплый, яркий свет.
Страдаешь тяжкою судьбою,
Что не дает тебе ответ.
В степи далекой, одинокой,
Общенье с ветром: - Где ты, Жнец?!
Луною бледною, шальною,
Ты освещен и ждешь конец.
Роняешь мысли в злую бездну,
Где темнота и дикий смрад.
Ты дерзко смотришь влево, вправо,
Но жуть пришла смотреть назад!
Туман окутал твое тело,
Приятно белым полотном,
И тихий голос за спиною,
Заговорил хмельным вином:
- Испей воды: святой и чистой,
Приляг тихонько ты усни,
И сон твой ярко-серебристый,
Сожжет унылые пути.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=163273
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 28.12.2009
Залепила солнце грозовая туча,
Пронеслась по небу на гнедом коне,
Разразились громы с молнией трескучей,
Осветив просторы в мрачной тишине.
Затряслись сырые каменные стены,
Застонали в храмах мощи и кресты,
Разрешилось небо обнищалой веры,
Набросавши кистью Божие черты.
Расходился ливень из кипящей крови,
Разгорелось пламя, воспевая смерть,
Появился всадник черный и суровый,
Грозно проклиная вековую твердь.
Разнеслись ветрами немощные крики,
Задрожала скверно пакостная плоть,
Исказились в страхе алчущие лики,
Слезно обращаясь: помилуй нас Господь!
Но не воссияло светлое спасенье,
И не расступилась роковая мгла,
А Господь, рыдая на свое творенье,
Говорил сурово: все сожгу дотла!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=161534
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 17.12.2009
Лежит на вуали, звездой серебрится,
Мерцает, струится загадочный путь,
И пыльными крыльями машет, как птица,
Неся глубочайшую, мудрую суть.
Спокойно глядит ледяными глазами,
Как сказочный гений далеких миров,
И тихо чарует глубокими снами,
Блуждая ветрами средь тайных дворов.
Как старец седой все идет по скрижали,
Шурша под ногами пыльцою небес,
И мудро считает все звездные дали.
Все яркие дали древнейших чудес,
Лежат серебром на холодной вуали,
Лежит и струится святой занавес.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=159202
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 04.12.2009
Золотое перо, словно тень между строк,
Томно рыщет средь пасмурной мысли,
И уныло молчит пожелтевший листок,
Наблюдая за лунною высью.
Тихо дремлет свеча, освещенная сном,
И сипит желтым контуром лика,
Легкой дымкою чай согревает весь дом,
Дожидаясь горячего пика.
Звездокрылая ночь под открытым окном,
Словно муза, мерцает глазами,
И чернила, струясь под холодным пером,
Горько блещут святыми слезами.
Золотое перо, словно тень между строк,
Томно рыщет под лунною высью,
И уныло молчит пожелтевший листок,
Наблюдая за пасмурной мыслью.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=158695
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 01.12.2009
Спой мне, луна, о колодце желаний,
Спой серебром сладострастной воды,
Звездным лучом ярко-жгучих признаний,
Тихо шепни о ларце красоты.
Спой, моя спутница звездную песню,
Спой о величии чистых сердец,
О родниках с благодатною вестью,
Спой и одень благородный венец.
Звонкою песней чистейших желаний,
Мудрою песней святых берегов,
Спой, моя спутница тайных познаний,
Спой, моя муза древнейших богов.
Воспламенились ночные светила,
В сладком порыве запела луна,
Сказочным духом миры возбудила
И запьянела, как в сказке: до дна.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=158497
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 30.11.2009
Безликая ночь, что воспета луной,
Рисует портрет белоснежных туманов,
Средь них и чернец, со стальною косой,
Считает рогатое стадо баранов.
Корявое дерево с толстой петлей,
Готовит подножье для узников ада,
И змий между веток сипит клеветой,
Вкушая познание жуткого смрада.
Коса засверкала, баран захрипел,
И липкая кровь на палитру упала,
Вдруг колокол в бездне глухой зазвенел,
Терзая все стадо под звуки металла.
Второго петля захватила в кулак,
Что плоть завертелась в порыве конвульсий,
Сгустился под звездами пакостный мрак,
Съедая благие частицы иллюзий.
Кровавою кистью рисует портрет
Художница-ночь, со стальною косою,
Рождая туманами сказочный бред,
И страстно, метая, больной головою.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=156468
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 19.11.2009
В порыве вольного познанья,
Мы приняли телесный мир
И, несмотря на все страданья,
Устроили священный пир.
Как роднички текли садами,
Шумели сочною травой,
Кружились снегом над горами
И спать ложились тишиной.
Сидели под мерцаньем звезд
И чаровались синим цветом,
Пьянели от дыханья роз,
Питали дух царящим летом.
Но грозный час позвал домой,
Расправив крылья - все взлетели,
А я остался с тишиной,
Смотря за дальние метели.
Ветра летели над горами,
Шептали мудрые слова,
А я, сидя один в печали,
Лишь слышал, как поет сова.
И будто воздух чище лилий,
И будто мир весь на руках,
И сколько всяческих идиллий
Творил бы в этих небесах.
Но над душой стояли горы,
Душили тяжестью камней,
И счастье крали будто воры,
Кладя на сердце злобу дней.
Как было грустно в мире том,
Сидеть под алыми цветами,
И думать только об одном:
Быстрее б встретиться с друзьями.
Но час молчал, смотря на звезды,
Взошла луна над сединой,
А я сидел и слушал грозы,
Что плакали во мне рекой.
Но вдруг пришла святая дева,
И гордо глянув мне в глаза,
Идти в миры она велела,
А я молчал. В руке слеза.
Друзья мои меня заждались!
Но, как же розы, звезды, ночь!
Они, ведь, тоже мне казались,
Как милый сын, святая дочь!
Я их туда возьму с собою!
Я подарю их всем друзьям!
Им тоже лучше быть с луною!
Им тоже хочется к цветам!
Но дева с хитрою улыбкой
Пустила облачный туман,
И следуя дорогой зыбкой
Хвалила горестный обман.
Но я молчал, я шел покорно,
Смотря на мертвый сад миров,
А дева, фыркая проворно,
Витала средь искусных слов.
И вдруг я ощутил блаженство,
Оно воззвало меня вверх,
В душе моей восстало царство,
Что есть понятно не для всех.
Мои друзья, луна и розы:
Все было чудно в мире том,
Там не было вранья, угрозы,
Как предлагалось мне в ином.
Я обнял всех, смочил слезами,
Мы вознесли хвалу сердцам,
И видя Бога, что над нами,
Ушли к священнейшим лугам.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=156242
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 18.11.2009
Мир печальный, мир в огне,
Тонет в дьявольской реке,
Молчаливо созерцая
Вечность в сильном старике.
Кто споет про злую ложь,
Тот познает эту дрожь,
Упадет и не заплачет,
Как угрюмый, серый дождь.
Угасает вечный свет,
Пряча образ в дикий бред,
Тихо в бездне пропадая,
Нанося коварный вред.
Упадут черты веков,
Накрывая дураков,
Что летали над твореньем
В роли мыльных пузырьков.
А года пройдут как сон,
Пряча лик за небосклон,
Но сверкнет во мгле надежда,
Разнося священный звон.
Мир прекрасный, мир в огне,
Разрешиться в вышине,
Станет ярким, чистым небом
В новой, радужной стране.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=156077
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 17.11.2009
Серебряный дом, освещенный луной,
Стоит на краю мирозданья.
Царит в этом доме безликий покой,
Что пишет всем снам предсказанья.
К нему не подходит ни ангел, ни бес,
Хотя, он их всех не пугает.
В него, за всю вечность, никто и не влез,
Никто его толком не знает.
Он тихая вечность, он темная ночь,
Он вольно витает над бездной.
Его не пытается Бог превозмочь,
Хотя, мог открыть к нему дверцу.
Серебряный дом в гробовой тишине,
Стоит одинокий, безликий.
К нему не дойти ни тебе и ни мне,
К нему не придет и Великий.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=156062
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 17.11.2009
Влез на дерево познанья
Змий лихого созиданья.
Черным взглядом осмотрелся,
Величаво завертелся,
Распознал нагую Еву,
Хвост зеленый махнул влево,
Засипел токсичным ядом,
Загорелся жарким адом,
Просверлил ее глазами,
Й обратился со словами:
- Плод запретный, плод прекрасный!
Сочный, сладкий, страстный, страстный!
Прикоснись к нему тихонько,
Не страшись! Вот так, легонько.
Да не бойся! Улыбайся!
Прикасайся, увлекайся.
В сладость молодого тела,
Ева, задыхаясь, ела.
Тут гремучий спохватился,
Вокруг Евы весь обвился,
Показал ей дверцу к счастью,
Задышал могучей властью,
Целовал прохладным ветром,
Согревал горячим пеплом,
Пел луною романтичной,
Ел улыбкой саркастичной,
Й отворив святое царство,
Вдохновил во плоть коварство.
Подойдя к черте астрала,
Ева вся в блаженстве пала,
Й пробежав под звездным небом,
Стала сытой свежим хлебом.
Змий в успехе убедился,
Божьим благом причастился,
Посветлел, прихорошился,
Й между пышных веток скрылся.
Ну, а Ева все лежала
И с улыбкой вспоминала:
Плод запретный, плод прекрасный,
Сочный, сладкий, страстный, страстный.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=155275
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 13.11.2009
У вікно, місячними очима, зазирала тиха, тепла ніч. На кухні, за столом, сидів старий Макар. Перед ним стояв дідівський стакан і дві пляшки горілки: одна порожня, а друга наполовину повна. В баночці, з-під шпротів, тліла цигарка, над якою крутився тоненький струмок білого диму. Поруч стояло засалене блюдце з шматком черствого хліба. Біля газової плити сидів чорно-білий кіт і пильно стежив за своїм хазяїном. З крана дзвінко капала вода.
В стакан полилася горілка. Макар випив і, не кривлячись, почав жваво оглядати кухню. Крім кота нікого не було. Знов налив, знов випив і знов почав оглядатись довкола. Під столом не було, під стільцями теж, лише кіт з зеленими очима.
- Чого дивишся, ніби в припадку? – запитав він Барсика. Кіт навіть вусом не моргнув. Макар знов випив. Під столом нема, під стільцями теж. Він почав прислухатись. В тиші набридливо капала вода. Макар не стримався, підвівся на ноги, щоб міцніше перекрити кран, і, зробивши два кроки, полетів на підлогу, вдарившись головою об тумбочку. Якусь мить він лежав ніби непритомний, але невдовзі почали з’являтись ознаки життя. Він повільно відкрив очі і взявшись рукою за голову ледь вимовив:
- Оце загримів.
Старий підвівся і, злегка хитаючись, знов роздивився всі кутки тісної кухні. Нічого не побачивши, крім свого кота, який так і сидів, ніби статуя, Макар пішов на своє місце.
- Ти мені хоч що-небудь скажеш? - знервовано гаркнув старий до хатнього звіра сідаючи за стіл. Кіт заблискотів великими очима, але ні пари з уст. Раптом із-за холодильника вискочив волохатий чорт і виляючи хвостом запитав:
- Макар, хіба ж коти розмовляють?
- Ах ти - свиняче рило! - з неймовірною радістю защебетав Макар. - Я думав, що вже не з’явишся.
- Як же не з’явитись! – відповів чорт сідаючи за стіл. – Я, так як і ти, горю бажанням зіграти декілька партій.
- А де всі інші? – запитав Макар блиснувши карими очима.
- Ти ще стакан випий і вся дружня компанія тут як тут.
Макар швидко налив, випив і перевівши дихання почав довкола роздивлятись. В дверях з’явився чорт з головою цапа, а з-під стола виліз чорний бичок. Макар розвів руками і, щиро посміхаючись, ледь не заспівав:
- Нарешті всі в зборі!
Чорти з поклоном привітались і повсідались за стіл. Свиняче рило витяг колоду карт і почав тасувати. Макар, не спускаючи щасливої посмішки з уст, запитав у чорного бичка:
- Як там поживає чорноволоса відьма?
- В монашки подалася! – відповів той, чухаючи погризене вухо. Макар від здивування відхилився назад:
- Ба! І що тепер робитимеш?
- Я вже все зробив. Однієї ночі зайшов до неї в келію, в людському образі, бачу – молиться на колінах. Підійшов ззаду і ніжно провів по спині гарячими руками. Відчувши мене, вона забула всі молитви і підкорилася почуттям.
- Відтоді в монастирі і живе, - додав цап потираючи борідку. – Скоро монахом стане.
- Це ненадовго, - пропищав свиняче рило і роздав кожному по три карти. – Хто програє, той отримає ось цією пляшкою по голові. Всі погодились.
Чорний бичок першим відкрив карту. Випала шістка. В Макара висвітився туз, у свинячого рила валет, а цап перевернув короля.
- Хе-хе! – гордо захрипів Макар, гребучи до себе перший виграш.
Чорний бичок знов першим висвітив карту і знов шістку.
- Тобі, як завжди, везе! – насміхаючись сказав цап і поклав десятку. Свиняче рило перевернув вісімку і злегка посміхнувся. В Макара знов випав туз.
- Ніхто в тобі й не сумнівався, - невдоволено пробуркотів цап. Макар гордовито задер кирпатого носа й загріб виграш.
- Кидай вже свою шістку, - звернувся цап до чорного бичка. Той з якимсь піднесенням перевернув третю карту і всі гуртом засміялись.
- Тільки до справжнього чорта липнуть три шістки, - сказав бичок піднімаючи доверху копито.
- Це точно! - покивав сивою шевелюрою старий Макар.
- Хай йому грець! – загорланив цап перевернувши сімку. Свиняче рило висвітив туза і витріщив очі від здивування. В Макара знов випав туз від чого злість заблискотіла в очах цапа. Чорнявий міцно стиснув зуби й болісно видавив:
- Зараз будуть колотить.
Свиняче рило, не довго думаючи, схопив пусту пляшку й тріснув бичка по голові. Той скривився. Наступним вдарив Макар і передав естафету.
- Хто так б’є! – закричав цап встаючи з місця. – Дивись, як треба!
Він замахнувся й так лупнув бичка, що пляшка розлетілася на маленькі шматки. Скло задзвеніло по всіх кутках. Чорнявий похитнувся і з тріском пав ниць.
- Апокаліпсис! – вигукнув кіт лупаючи очима.
- Заговорив, собака! – закричав Макар сплеснувши в долоні. Свиняче рило, дивлячись на Барсика, почухав потилицю. Тут під столом почувся стогін бичка. Всі кинулись до нього й посадили на стілець.
- Оце удар! Оце я розумію! – хвалився цап своїм вчинком.
- Ось ти програєш, - почав Макар до цапа, - то візьму і зроблю з твоєї шкіри кожуха.
- Ага! - відповів цап сідаючи за стіл. – Не знаю, як там кожух, а от коли ти помреш, то з твоєї шкіри такого жупана пошию, що вся бісівська рать мені заздритиме.
- Пошиєш, пошиєш, - відповів Макар посміхаючись. Свиняче рило знов роздав карти і зайшов сімкою. Цап перевернув даму й злегка випрямився. Чорний бичок висвітив шістку й схопився за голову. Всі знов засміялись дивлячись на другу пляшку. В Макара випав король. Цап аж затремтів від злості:
- Немає на тебе справжнього гравця.
- Звісно ж немає! – гонористо відповів Макар забираючи собі виграні карти.
- Е-е ні! – закивав головою цап.
- Не говори так, Макар, - з серйозністю в очах прошепотів чорний бичок.
- Чому ж не говорити, коли я - непереможний?! Чи, може, в пеклі є така рогата худоба, що мені не по зубах?
- Так, є. – тихим голосом сказав свиняче рило.
- І хто ж це такий? – крикнув Макар стукнувши кулаком по столу.
- Не варто говорити його ім’я в слух. – сказав чорний бичок пройнявшись морозним страхом. – Це князь третьої ієрархії пекла. Сосуди гніву під його крилом. Саме він вигадав ігри, які існують в творінні.
Макар нахилився до чорнявого й тихо запитав:
- Скажи на вухо його ім’я.
Бичок теж нахилився й щось прошепотів. Макар пройнявся злим вогнем і підвівшись на ноги загарчав скрегочучи зубами:
- І де ж цей Веліал?!
Бісів ніби кип’ятком ошпарило. Вони з диким страхом порозлітались в різні сторони, що духу після себе не залишили. Раптом в дверях з’явився молодий чоловік з красивими рисами обличчя. Очі мав голубі, волосся довге й світле, а на тонких устах царила легка посмішка.
- Щось хотів? – запитав він Макара приємним голосом.
- Так, - ледь відповів той, повільно підіймаючись з місця.
- Можна пройти?
- Так.
Веліал пройшов і сів за стіл. Макар, не відриваючи від нього очей, теж сів. Між ними пробігла тиша.
- Роздавай! – вигукнув князь. Макар ніби прокинувся, взяв карти й почав тасувати.
- Я, звичайно, все життя за жінками пробігав, але визнаю, що ти красень, – сказав старий, зиркаючи на нього з-під лоба.
- Дякую, – відповів Веліал. – А чому ж на жодній не одружився?
- Не знаю? Мабуть гидко жити з постійною бабою.
- Гидко? Чи страшно бути відповідальним?
- Гидко! - знервовано відповів Макар роздаючи карти. Веліал просвердлив його холодним поглядом не спускаючи посмішки з уст.
- Що будемо робити з тим, хто програє? – запитав князь.
- Вигадай що-небудь ! Все одно тобі приймати удар. – впевнено відповів старий.
- Я люблю, коли щось ріжуть: руки, горлянку…
Макар звів бровами:
- Добре. Хто виграє, той відрізає пальця.
Вогняний блиск промайнув в очах князя.
- За тобою, мабуть, все відьмацьке кодло сохне? Так? – запитав Макар блиснувши щирою посмішкою. Веліал голосно засміявся і в знак згоди покивав головою.
- А що це в тебе за прикраса на плащі? Якась муха…
- Ця муха є свідченням найвищого ордена, - відповів Веліал.
- Ордена чого? Тамплієрів? – сказав Макар і покотився від сміху. Веліал нічого не відповів і перевернув першу карту. Старий так і залився сміхом:
- До вас, бісів, тільки шістки й липнуть!
- Так, липнуть, - відповів князь тримаючи приємну посмішку.
Тут Макар перевернув свою карту і поблід як привид.
- Шістка?
Не довго чекаючи, Веліал знов перевернув карту. Знов випала шістка. Макар одразу випрямився і теж висвітив карту:
- Знов шістка? – ще сильніше поблід старий, ховаючи тремтячі руки під стіл.
- Невже не очікував? – запитав князь, змінивши посмішку на суровий погляд.
- В мене такого ще ніколи не було, - відповів Макар переводячи подих. Веліал потягнувся рукою до останньої карти і перевернув туза. Старого ніби громом вдарило. В очах на мить потемніло, а на лобі виступив холодний піт.
- Не змушуй мене чекати, - твердо сказав князь, опустивши праву руку під стіл. Макар важко ковтнув слину і висвітив останню карту.
- Туз! – закричав старий, стукаючи кулаками по столу. – Туз! Туз!
- Роздавай, - перебив його біс, злегка посміхнувшись.
- Ні! Краще ти роздавай, бо я завжди собі погану карту підтасовую.
Веліал спокійно взяв колоду, добре перемішав і декількома майстерними рухами підготував нову гру.
- Це ж треба, - сказав Макар, дивуючись таким фокусам.
- Заходь першим, - сказав князь блиснувши холодним поглядом. Макар обтер піт на лобі й перевернув туза. Радість так і підкинула його на стільці. Веліал висвітив даму. Макар випрямився і перевернув наступну карту.
- Шістка? – прохрипів він сухим голосом відчуваючи, як серце відійшло в п’ятки.
- Король. - спокійно сказав Веліал перекинувши свою карту. Макара ніби струмом вдарило. Він відчув як похолоділа його рука, а пальця ніби ножем різнуло.
- Тягни останню карту, всесильний гравець. – сказав князь твердим голосом і знов опустив праву руку під стіл. Макар стримуючи тремтіння потягнувся до карти і перевернув її. В схвильованих очах заблискотіла шістка. Обличчя старого витяглось і поблідло як у смерті. Веліал дунув на свою карту і перевернувся туз. Макар так і скорчився в три дуги, дивлячись на князя крізь раптові сльози.
- Ложи пальця. – твердо сказав біс. Макар навіть не ворухнувся.
- Ложи пальця! – гаркнув князь, як дикий звір. Макар стиснув губи, до яких вже встигли дотекти краплинки сліз, і положив вказівного пальця на центр стола.
Веліал різко скочив з місця і, блиснувши важким мечем, рубонув жилясту руку біля самого ліктя. Гаряча кров бризнула старому в очі.
Макар прокинувся лежачи на підлозі. Кіт сидів біля його руки й лизав пальця. Гравець різко підвівся на коліна й налякано схопився за праву руку.
- На місці. - прошепотів він і тричі перехрестився. Його погляд тривожно пробігся по кухні. Все було на своїх місцях. В тиші дзвінко капала вода. Макар подивився на свого кота, що спокійно сидів навпроти, й тихо сказав:
- Мабуть перепив.
- Мабуть. – відповів Барсик.
11.11.09.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=155233
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 13.11.2009
Трепещите небеса!
Прячьтесь все под Богом!
Орден Мухи меч поднял
Пред святым порогом.
Треснул звон колоколов
В страшной бездне ада,
Рухнул столп святой любви
И покрылся смрадом.
Легион пошел вперед
Вместе с Астаротом,
Сзади конница ликует
С дерзким Бегемотом.
Разнеслись по бытию
Алчущие бесы,
Закрутили черный вихрь,
Словно правят мессу.
Стал пред образом небес
Вельзевул проворный,
Плюнул с диким отвращеньем
В лик нерукотворный.
Закричал на все творенье,
Замахал руками,
Поднял меч над головою,
Заблестел глазами.
- Кто восстанет против князя?
Кто у нас Всесильный?
Пусть же станет предо мною
Этот щепетильный!
Пусть покажет свою силу
Властелину павших!
Пусть сразится с нечестивым
Из огня восставших!
Пусть посмотрит в образ смерти
И узрит коварство!
Вот тогда и рухнет с миром
Все святое царство!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=155009
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 12.11.2009
Холодные тени гранитных крестов
Засеяли мертвое поле.
Луна, освещая просторы ветров,
Кружится в серебряном море.
Пред стенами ада, над бездной глухой,
Раскинуло ветки сухие
Корявое древо с судьбою лихой,
Что лепит фигуры гнилые.
Висят на нем разные колокола
И тихо ликуют минуты,
Когда же в их честь прозвучит похвала,
Чтоб мир залить красками смуты.
Туман бледноватый, холодный как снег,
Окутал змеей все подножье
И гадкой улыбкой хихикает грех,
Да чтит Вельзевулово ложе.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=155002
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 12.11.2009
Над туманним кладовищем світив повний місяць. Я стояв перед свіже викопаною чорною могилою. Вона була призначена саме для мене. Хтось ззаду підійшов. Мороз пройшовся моїм тілом. Я не наважувався повернутись. Це був він.
- Ти ж так цього хотів, - пролунав хриплий голос за спиною.
- Так, я зробив свій вибір, - сказав я впевнено.
Міцний удар в спину і сира яма поглинула мене. Повернувшись обличчям до зоряного неба я впився в контури могутньої постаті. Він стояв на краю й спостерігав за мною. Раптом могилу почало засипати холодною землею. Страх оволодів мною від чого тіло судомно затремтіло. Тут роздався сильний удар дзвону. Я прокинувся.
Ніч. В кімнаті була тиша. На столі горіла свічка. Легке світло палахкотіло на подертих стінах. Я лежав обличчям до стіни. Відчуття могильного холоду було присутнє навіть після сну. Раптом душа моя затремтіла вказуючи на кімнату. Я різко повернувся й ледь дух не спустив. За столом сидів він і свердлив мене великими, чорними очима. Я затремтів і відчув як піднявся чуб. Крик рвався на волю, але сильно здавило в горлі. Я ніби душевно хворий притиснувся до стіни тягнучи на себе ковдру. Його бліде обличчя було схоже на маску, а від чорного плаща тягло могильною сирістю. Він повільно підвівся, тихо підійшов і протягнув свою руку. Я ледь не збожеволів. Серце колотило, подих переповнило…
- Ходімо. – сказав він спокійним голосом. Я хотів відповісти, та язик онімів.
- Ходімо, – повторив він, - ти ж так цього хотів.
Я згадав пережите й почав тягнути до нього тремтячу руку, але раптом щось застогнало в мені. Я ніби прокинувся й стрімголов кинувся до дверей. Вони самі переді мною відчинилися. Я ступив за поріг і не відчувши під ногами підлоги, полетів донизу.
Знов кладовище, місяць, туман. Я лежав в могилі на штучних квітах. Мене закопували. Тіло було сковане сильним холодом, тому не міг поворухнутись. Страх ніби проковтнув мене. Я кричав. Крик рвав горло. Ось і голову прикидало. Намагався вдихнути повітря, але наковтався сирої землі. Не міг дихати. Хотілося лише повітря, тільки повітря. Душно, душно…
Я прокинувся в полум’ї страху. Тіло тремтіло, а душа задихалась. За вікном царила ніч. Срібні промені місяця тихо лежали на підлозі й легко освітлювали сонну кімнату. Я з острахом подивився на письмовий стіл. Свічка не горіла, бо її там взагалі й не було. Вставши з ліжка я перевів подих і оглянувся навколо. Все було як завжди: шафа в дальньому кутку, полиці з книгами, торшер біля вікна… Раптом з’явилось відчуття спраги, що примусило мене піти на кухню. Світла вмикати не став, бо було достатньо видно. На столі стояла тарілка з захололою яєчнею та черствим шматком хліба, а поруч недопитий чай. Я жадібно схопив чашку й висушив до останньої краплини. «Чомусь без цукру» - подумав здивовано. Повернувшись в кімнату я підійшов до стола і увімкнув світильник. Серед різних книжок і списаних листків лежала записка. На ній кривими буквами було написано: «рівно о четвертій». Годинник, що висів на стіні, показував четверть на четверту. Я різко кинувся до шафи й витяг звідти білу сорочку з чорним костюмом. Одягнувся, причесався, подивився в дзеркало і помітив, що не вистачає краватки. Кинувся шукати. Немає. Оглянув кімнату й побачив її висячою на торшері. Підійшов, взяв і здивувався: «Чорна?». Почухавши потилицю все ж натягнув на шию й красиво заправив. Годинник показував без п’яти. Часу ще вистачало, тому сів на ліжко чекати. По підлозі шастав досить великих розмірів тарган і зиркав на мене блискучим поглядом. Я простежив за ним доки той не зник в дверях. Потім задзижчала муха. Вона зробила декілька жвавих кругів і сіла на столі. Я вставив в неї байдужий погляд і за мить відчув тремтіння. Воно наростало. «Землетрус», - подумав я оглядаючись навколо. Будинок настільки сильно затремтів, що книги з полиць повалились на підлогу, а згодом і торшер опинився у моїх ніг. Крім цього жахливого явища, почав наростати й страшний тупіт коней. Та за мить все стихло. Я сидів як статуя й не розумів, що коїться. Тут у під’їзді заскрипіли двері і важкі кроки, ніби кентавра, почали підійматись по сходах. Я схвильовано подивився на годинник. До чотирьох залишалось тринадцять секунд. З кожним ударом стрілки, кроки ставали гучнішими, що навіть серце здригалось. «Рівно чотири», - прошепотів я, після чого вдарив гучний дзвін. В мені все похололо, але підвівшись пішов в коридор і відчинив двері. Клубки білого туману увірвались в квартиру. На порозі стояв елегантно одягнений чоловік. Обличчя його було сухим і достатньо блідим, але очі мав голубі з чарівним блиском. Він холодно глянув на мене й неприємно прохрипів:
- Пора!
Я без всяких питань пішов за ним. Спустившись три поверхи донизу ми вийшли на вулицю. Там на нас чекала княжа карета запряжена в шістку вороних коней. Поруч стояв Москвич мого сусіда. Вулиця була пуста. В небі блискотів місяць. Ми підійшли до транспорту. Я звернув увагу на кучера і відчув, як холоне моя кров. Це була якась примара окутана з ніг до голови чорним лахміттям. Тут чоловік схопив мене за шию і пихнув в темний салон. Двері захлопнулись, в повітрі пролунав удар батога і могутня шістка рушила вперед. Земля затремтіла під стальним тупотом копит. Повітря різко змінилось зі свіжого на затхле. Я намацав руками шкіряний диван і зручно вмостився. «Куди я їду», - крутилось в моїй голові. Все ж не витримав. Відсунувши шторку поглянув за вікно. Карета неслась серед туманного, освітленого повним місяцем, кладовища. Земля була всипана похилими хрестами, серед яких, де-не-де, росли сухі, коряві дерева. В небі пролетіла відьма на мітлі, а за нею декілька фосфорних душ. Я відчув, як очі мої збільшились вдвічі, а щелепу потягло донизу. Мороз пройшовся по спині й добряче сіпнув тіло. Було страшно, але не міг не наважитись. Я просунув голову у вікно і подивився вперед дороги. Коні, гордо підіймаючи пишні гриви, стрімголов мчали за вказаним напрямком примари. Перед ними чорною змією тягнулася дорога, де далі зникала в тонкій ковдрі білого туману. Я сів на місце й вирішив чекати. Це було не так вже й довго. Шістка зупинилась. Хтось жваво зіскочив з карети і відчинив двері. Не гаючи часу я виліз з екіпажу. Боязливим поглядом оглянув того ж самого чоловіка, а після і всю місцевість. Він міцно схопив мене за краватку й потягнув за собою. Я не пручався. Проходячи крізь кучера я подивився йому в обличчя, але під капюшоном була лише густа темрява. Потім погляд перевів на коней, що збуджено фиркали й тупцювали на місці. Ми вийшли на широку галявину, перед якою росло велике дерево. На його корявому гіллі висіли різних розмірів дзвони, а підніжжя було всипане людськими черепами. Чоловік вдарив мене ззаду по ногах і я впав на коліна, потім схопив за волосся й притиснув обличчям до холодної землі. Тут я відчув як його рука почала тремтіти. Відкривши очі я побачив, що він теж лежить. Такого страху, яке було на його блідому обличчі, я ніколи не бачив; навіть чув цокотіння зубів. Раптом біля наших голів з’явилось поле чорного плаща. Я теж затремтів відчуваючи, як кров холоне в жилах. Ніхто з нас не наважився навіть очей підняти. Тут над нами пролунав твердий, хриплий голос:
- Харон!
Чоловік аж підскочив на місці, коли почув своє ім’я.
- Так, мій повелителю, - ледь видавив він тремтячим голосом.
- Пішов геть!
Харон відпустив мене і, ніби хробак, поповз назад. В повітрі роздався удар батога. Шістка з дзвінким іржанням помчала десь в сторону. Настала тиша. Було так тихо, що у вухах тиснуло. Раптом його міцна нога стала мені на спину від чого сильний мороз скував тіло. Хриплий голос загримів над головою:
- Я подарую тобі смерть, якщо ти віддаси мені свою душу.
Спочатку я хотів погодитись, та щось сіпнуло мене:
- Моя душа належить одному Богові. Він мені її дав, Він її і забере.
Тут його нога настільки притиснула мене до землі, що аж ребра затріщали. Я щосили стиснув зуби відчуваючи жахливий біль.
- А де ж був Бог, коли кохана тобі зраджувала? Га? Де був Бог, коли на твою творчість плювали? Де був Бог, коли батько помер на твоїх руках…
Мені несила було це чути і я заревів звіриним голосом:
- Замовкни!
Міцна рука схопила мене за волосся й підняла голову. За мить біля мого підборіддя блиснуло лезо важкого меча і гострий край глибоко різнув горло. Терпка кров наповнила мій рот і розлилася по тремтячих устах. Я захрипів. Він швиргнув мене обличчям в землю й за мить вдарив у дзвін. Земля застогнала від сильного тремтіння, вітер засвистів з неймовірною силою, підіймаючи до зір удушливий пил. В моїх очах почало темніти, доки не настала сліпа темрява. Земля заспокоїлась, вітер зник. Я лежав ніби серед якоїсь безодні. Невдовзі почулося гидке шипіння змій. Вони почали лізти мені на ноги, на руки, на спину, а одна підповзла до розрізаного горла і сунувши голову в глибоку рану почала жадібно смоктати теплу кров.
Я знов прокинувся в своєму ліжку, міцно тримаючись за горло. Все нутро в мені вило від страху. Тіло тремтіло. Подушка була мокрою від холодного поту. За вікном царила глуха ніч. На подертих шпалерах мерехтіло світло тоненької свічки. Я повернув голову до стола. Він сидів дивлячись на мене своїми чорними очима. Гіркі сльози потекли по моїх холодних щоках. Він витягнув з-під плаща лист, поклав на стіл і, тихо піднявшись, пішов до дверей. Я провів його заплаканим поглядом не маючи сил підвестися. Вдарив дзвін.
Я прокинувся відчуваючи себе знищеним. Був ранок. Перші промені літнього сонця гріли мої віконні рами. Я встав з ліжка маючи принижене відчуття духу. Голова тріщала по швах, а душа боліла до сліз. Я подивився на стіл, де ніколи не стояла клята свічка, і побачив листа. В мене ледь нерви не здали, але, стримуючи себе, підійшов і прочитав те, що було написано кривим почерком:
«Я повернусь через тридцять три роки».
01.11.09.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=153061
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 02.11.2009
Насувалася нічна гроза. В невеликій кімнаті художника, яку сміливо можна назвати майстернею, було тихо. По всіх кутках жовтогарячим кольором палахкотіли свічки й сіяли навколо себе легке освітлення. Посеред кімнати був розміщений старий диван. На ньому, в пишному, білому платті, лежала дівчина з обережно розкинутим золотим волоссям. Спокійний погляд блакитних очей дивився перед собою, а з тоненьких уст сочилася кров. Її оголена, молода, білосніжна рука, звисала до підлоги й маленькими пальчиками торкалася леза ножа.
За вікном засвітила блискавка й залила кімнату холодно-синім світлом. В дальньому кутку стояв мольберт, за яким працював молодий, темноволосий художник. Він з насолодою робив обережні мазки по палітрі і час від часу, гарячим поглядом, зиркав на свою музу.
- Кохана! – раптом порушив він тишу піднесеним голосом. – Ти не уявляєш, якою успішною буде ця картина. Всі попередні роботи проти цієї – пуста мазанина! Ось побачиш, як вона нас підніме на ноги. Вся слава буде за нами. Тоді я зможу купити тобі дорогий рояль.
- Так, коханий, так, – почув він у відповідь ніжний голос.
- Ти будеш мені грати свої улюблені пісні, а я даруватиму тобі польові квіти. Ти ж їх так любиш. Не смійся, бо мій пензлик якраз на твоїх витончених устах. Ах, які ж вони в тебе… а кров, кров… Кохана, ти тільки поглянь, як ми чудово розмістили кров! Це буде справжній шедевр! Тепер ми доведемо всім, що наші роботи заслуговують пошани.
- Так, заслуговують.
Раптом за вікном роздався тріск блискавки, а за ним і сильний удар грому. Важкі краплини забарабанили по підвіконню. Хлопця труснуло. Він припинив малювати і завмер як статуя. Обличчя його витяглось і стало блідим, а в очах спалахнув страх.
- Милий мій, не бійся, це лише звичайнісінький грім. Він не завдасть тобі ніякої шкоди, - почувся голос коханої від чого хлопець ніби прийшов до тями. Легка посмішка зійшла на його уста.
- Так, лише грім, - заговорив він ледь тремтячим голосом і якось розсіяно почав розглядати картину. Шум дощу змішався з запахом фарб і розбавив атмосферу більш романтичними тонами. Легке шарудіння жіночого одягу пробігло по тихій кімнаті. Всі свічки одночасно затріскотіли і тоненькі ниточки чорного диму закрутились в повітрі. Невдовзі на другому поверсі залунав рояль. Художник почув знайомі акорди й злегка посміхнувся.
- Знов не стрималась і втекла грати.
Він тремтячою рукою зробив декілька мазків, потім поклав фарби на стілець і пішов на гору. Піднявшись по сходах і пройшовши темний коридор, хлопець відчинив двері і увійшов в невелику бібліотечну залу з тусклим освітленням. Посередині був розміщений письмовий стіл, на якому горіли три свічки, а поруч нього стояв і рояль. Дівчина, сидячи до коханого спиною й легко коливаючись під ритм музики, грала на улюбленому інструменті. Він же, не зачинивши двері, тихо підійшов до неї. Відчувши його тепло, дівчина різко підвелася й кинулася в теплі обійми.
- А давай потанцюємо, - сказала вона ніжно дивлячись в його карі очі. Він без розмов міцно притиснув її до себе і вони в легкому пориві закрутили вальс.
- В тебе чудово виходить, - сказала вона маючи лагідну посмішку ангела.
- Але ж ти знаєш, що я не вмію танцювати.
- Так, знаю.
- А ще я не вмію забивати цвяхи.
- Не вмієш.
- А ще…
- А ще ти не вмієш готувати каву, - перебила вона й засміялася.
- Так, не вмію, - відповів митець і сам засміявся.
- Пам’ятаєш, як на нашому весіллі мене викрав твій найкращий друг?
- Так, мені це не сподобалось.
- І те, що на мене постійно дивились чоловіки, тобі теж не подобалось.
- Ти ж мене знаєш, - сказав він сором’язливо.
- Так, знаю. Але мені все це байдуже. Головне, що ти поруч.
Вони різко зупинились. Дівчина легким дотиком руки провела по його злегка небритому обличчю і кінчиком гостренького носика потерла по сухих, гарячих устах.
- В тебе жар, - сказала вона схвильовано й притулила свою тоненьку руку до його лоба.
- Коханий, ти весь гориш. Швидко спускайся вниз, а я зараз спробую віднайти якісь ліки.
- Добре. Вже спускаюсь. Тільки не барися.
- Я миттю, - відповіла вона блиснувши тоненькими рисами чарівного обличчя.
Хлопець посміхнувся й відпустивши її з теплих обіймів вийшов з кімнати. Він почав сходити донизу, як блискавка засвітила по всіх кутках будинку. Раптом роздався сильний тріск грому. Таке відчуття, ніби небеса розірвало навпіл. Митець зупинився. Холод пройшовся по спині від чого тіло судомно затремтіло. В очах його попливло, а потім настала густа темрява.
- Де світло? – прошепотів він схвильовано. – Чому свічки потухли?
Знов по кімнатах спалахнуло яскраво-синє проміння і знов грім сколихнув змертвілу оселю. Хлопця сильно труснуло від чого похитнувся назад і впав на сходи. Він принишк і лише чув, як сильно колотить його серце. Раптом відчуття чиєїсь присутності з’явилось в будинку. Мороз пройшовся по спині художника. Він якомога тихіше підвівся, стримуючи різкий подих, і обережно спустившись донизу увійшов в свою робочу кімнату.
На журнальному столику горіла лише одна єдина свічка, а поруч, на дивані, продовжувала лежати його дівчина. Освітлення було досить тусклим. Спалахи блискавок падали на меблі, картини і вимальовували видовжені тіні різних предметів. Хлопець тремтів і ледь тримався на ногах. Краплина холодного поту скотилася зі скроні. Він повільно рушив до коханої, не спускаючи з її обличчя своїх зволожених очей. Вона лежала нерухомо й скляним поглядом дивилася на мольберт. Не пам’ятаючи себе, художник підійшов до неї, повільно став на коліна й тремтячою рукою торкнувся її тоненьких пальчиків. Неприємний холод взяв за живе. В очах заблискотіло лезо стального ножа від чого обличчя гірко скривилось, а сльози хлинули по щоках. Хлопець, зібравшись з останніми силами, підняв голову й подивився коханій прямо у вічі. Тут серце і занило потягнувши на себе всі судини. Він підніс руку до її обличчя й провівши тремтячими пальцями по блідій щоці, прийняв з її шиї пишні кружева. Крик так і застряг в його душі, коли побачив глибоко розрізане горло і калюжу темної крові на дивані. Він різко посунувся назад і впавши на підлогу вдарив рукою журнального столика. Підсвічник захитався й за мить опинився на паркеті. Свічка не потухла, але так затріскотіла, що чорний дим повалив як із заводської труби. Хлопець міцно схопився руками за своє довгувате волосся й щосили потягнув його. Він хотів кричати, але тільки тоненький писк виривався з середини. Тут його ніби струмом вдарило і відчуття чиєїсь присутності злегка скувало тіло. Раптом у вухах загримів могутній сміх могильної безодні, від чого душа ледь не вискочила з тіла художника. Він щосили закрив вуха руками й дико зціпив зуби, але марно. Сміх продовжував наростати, заповнюючи своєю величчю всі кутки темної оселі. Неприємний запах сирої землі закрутився над тілом митця. Хлопець не витримав і впавши в стан божевілля щосили закричав:
- Ні-іііі…!!!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=152261
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 28.10.2009
Цей шепіт книг. Ця мудра думка.
Ці голоси – твоє ім’я.
Невже не чув, що твоя мука
Сльозами топить власне Я.
Твоє життя – як цвіт любові,
Згасає в сутінках думок,
В твоїх сльозинках краплі крові,
Якими змочений листок.
В сльозах ростуть червоні рози,
В сльозах кричить твоя душа,
Чим би зігнати смутку сльози,
Щоб хоч була, як в ніч роса?
Ти є невільник. Ти в полоні.
Ти маєш дар – він ліг на дно,
Ховаєш погляд свій в долоні,
А чуєш шепіт все одно.
Вірш був опублікований
в журналі: «ВремяZ» 2005-го року.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=151507
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 23.10.2009
Сьогодні увесь день лив осінній дощ. Від нього квартира була сирою і, як ніколи, темною. Я стояв біля вікна й довго спостерігав за падінням жовтого листя. Я завжди любив за чимось спостерігати, а особливо любив мріяти. Скільки подій я міг вигадати за один день. Жаль, що вже два тижні, як чорнило закінчилось, а купити нових ручок немає змоги, бо ледь не останні кошти віддав хазяйці за житло. З роботи вигнали ще три місяці тому за те, що відстоював права свого нудного сценарію. Але це тільки вони вважають його нудним, а мені він завжди подобався. В ньому вся моя любов і всі мої мрії про неї. Ах! Як же я любив про неї мріяти. Бувало день пролітав як година, бо був з нею серед нічного поля. Ми спостерігали за срібними зорями, за білими метеликами, за хвилями золотого колосся і прислухалися до легкого шепоту помірного вітру. Її тепла, ніжна рука була в обіймах моєї і це єдине, в чому я мав потребу. Які ж витончені в неї уста, а носик, а брови… Все в неї було ніби намальоване, от тільки очі мала такі, яких більше ніде не зустріти. Коли я в ці очі дивився, то бачив справжню райдугу чуйної блакитної душі. Волосся в неї було темне, довге й пряме. Так, так… саме такою вона постійно жила в моїм серці. Як же я її хотів зустріти насправді. Я цим жив кожну хвилину. Я щодня ходив по місту з надією її побачити. Тепер же розповім правдиву історію, яка трапилася зі мною рік тому.
Була літня, зоряна ніч. Місто спало. Я йшов по освітленій ліхтарями алеї й шукав ідею для нового сценарію. Тут попереду почувся плач. Я підняв голову і в двадцяти кроках від себе побачив дівчину. Вона сиділа на лавочці закривши обличчя руками. Я зупинився й відчув, як тривога крадеться в мою душу. Дивлячись на неї здалеку я помітив в ній щось знайоме. Мені здалося, що ми вже десь бачились, та щоб краще розгледіти, я повільно пішов вперед не спускаючи з неї очей. З кожним кроком мені ставало все важче й важче. Це чарівне волосся, ці ніжні ручки, ці… Боже, це ж вона. Мене ніби струмом вдарило від чого просто застиг на місці. Серце моє заколотило у всі дзвони, руки затремтіли, а в голові запаморочилось. Не пам’ятаючи себе я підійшов до неї й запитав:
- Чому ви плачете?
Вона різко прийняла долоні від заплаканого обличчя й безстрашно глянувши на мене, відповіла подавленим голосом:
- А тобі яке діло. Йди куди йшов.
Мене в ту мить ніби кип’ятком ошпарило. Я дивився в її обличчя й не міг очам повірити. Це дійсно була вона. Це дійсно був той носик, брови, уста…
- Може вам чимось допомогти, - запитав я в якійсь надії.
- Нетреба мені нічиєї допомоги. Облиш мене, - відповіла вона ще більш подавлено, витираючи заплакане обличчя руками. Та я не хотів йти. Я не хотів її покидати, тому стояв на місці й боляче дивився в її очі.
- Чого стоїш? Йди собі, куди йшов!
Я ж все одно стояв.
- Допомогти він хотів! Мені непотрібна ваша допомога. Собі краще ради дай. Всі ви жорстокі й бездушні.
Я, киваючи головою, відповів:
- Неправда. Не всі.
- Всі, всі, - твердила вона шморгаючи носом. – Всі ви такі, бо не вмієте любити. Ви не знаєте, що таке любов.
Я не хотів сперечатися, тому вирішив мовчати. Вона ж продовжила тремтячим голосом:
- Ви говорите, що любите і в той же час дивитесь на юбку, що промайнула поруч. Тільки не кажи, що це не так. Мовчиш? Чи, може, ти скажеш, що зраджувати не так вже й погано? Га? Мені гидко на вас всіх дивитись. У вас немає серця, у вас на меті тільки одне і це одне свідчить про вашу безсердечність. А я була такою наївною, такою ж наївною. Думала, що зустріла своє кохання, а він виявився підлим брехуном. Він брехав мені щодня, зате, як вірно дивився у вічі, що я навіть і не підозрювала того. Я його любила і зараз люблю, і таке відчуття, що любитиму вічно, навіть якщо він зрадник. Хай так. Хай живе з ким завгодно, зате я буду жити одна й берегтиму свою любов до нього. Я буду з ним лягати спати і буду з ним прокидатися, хай навіть лише в думках, але з ним і тільки з ним. Ти чуєш мене? Чого опустив голову? Чуєш? Тільки для нього моя вірна душа. Тільки для нього! Тепер йди собі куди йшов. Ну, чого стоїш, як вкопаний? Забирайся!
- Пробачте, що потурбував, - сказав я досить впевнено й пішов геть.
В квартиру я увійшов близько четвертої години. Душа моя була розбита вщент. Я зняв куртку, жбурнув її на підлогу й пішов на кухню. Сівши на стілець я відчував, як сильний біль тиснув у грудях. Все нутро в мені горіло. Я подивився на свої долоні й відчув, як гіркі сльози починають давити в горлі. Я тримався, щоб не плакати, я з усіх сил тримався, але щось вибухнуло в мені і зло підкорило нерви. Я різко кинувся до шухляди й за мить гостре лезо блиснуло в моїй руці. Пам’ятаю, як тремтіли мої руки, як погляд дико дивився то на вени, то на холодного ножа. Я зціпив зуби й різнув себе. Крик намагався вирватись з мене, але я терпів. Я терпів в її ім’я. Гаряча кров розлилась навколо рани і тихо закапала на паркет. Знов гостре лезо різнуло плоть. Тілом пройшовся мороз від чого слабкість в ногах повалила мене на підлогу. Я затремтів стримуючи біль. Я терпів. Я до того часу терпів, доки не почав вгамовуватись, а потім спокій став оволодівати мною. Темрява.
Не знаю, хто мене врятував. Можливо я забув зачинити двері на замок, а можливо комусь зателефонував. Не пам’ятаю. Зате постійно згадую сон: якийсь красивий незнайомець, ніби херувим, забрав в мене ножа й коли сказав, що все буде добре, я відчув ніжний запах лілій.
16.06.09 рік.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=151231
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 21.10.2009
Искалеченный путь - и не мертв и не жив,
Лег на плечи судьбы душной пылью небес,
И лежа, словно труп, образ дня позабыв,
Опустил на глаза кровяной занавес.
Мой последний билет в искалеченный путь,
Скалит зубы, как зверь, под холодной луной,
Твой стальной приговор не унять, не вернуть,
Словно нож между вен и не мил, и не злой.
И не яд, и не мед - искалеченный путь,
Я на нем, как ничто, как расколотый лед.
Ухожу в твою даль, испивая всю ртуть,
Ухожу в вечный мрак, где никто и не ждет.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=150406
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 16.10.2009
1.Передчуття кінця.
Невже я знаю власний світ?
Невже це він так гірко плаче?
Лишаючи позаду слід,
В якому кожний крок щось значить.
Він відбирає в мене все,
Наводить смуток і страждання,
Вбиває мрію і несе,
Нові, невідані бажання.
Він взяв в неволю сильне Я
І водить сірими степами,
Там вітер є моє ім’я,
Там зорі ллють думки сльозами.
Я сів під деревом старим,
Сухим безбарвним і холодним,
Поглянув в даль чуттям сумним,
Де крик мерців луна невтомний.
І так щодня і так щоночі,
Я залишаюсь у пітьмі,
Лиш темний лик чарує очі
І жовклий лист дає мені…
2. Лист в нікуди.
Пишу листа у власний світ,
Пишу і чую подих смерті.
Чому тяжкий твій творчий слід?
Чому зі мною невідвертий?
Я наодинці в самоті,
Я прагну болі лиш з тобою.
Чому твої уста німі?
Чому смієшся наді мною?
Мовчиш весь час, життям керуєш,
Вбиваєш сковані думки,
Благання сліз моїх не чуєш,
В яких пливуть тяжкі роки.
Ти ніби вбивця наді мною,
Ти прагнеш смерті власним снам,
Ти тягнеш мертвою рукою
До дерева прощань з життям.
Я знов з тобою засинаю,
Я знов втрачаю ясні дні,
Закривши очі – споглядаю,
Як руку Жнець дає мені…
3.До смерті.
Нарешті я впіймав твій погляд,
Нарешті впав тобі до ніг,
Відчув цей вишуканий одяг,
Що легким вітром тілу ліг.
З тобою я пішов у вічність.
Ти показав мій власний світ.
З тобою темна потойбічність,
З тобою смерть любовних бід.
Ти залишив мене у мрії,
Де я є вітер і туман,
Де зоряний поет в надії
Шукає вірші без оман.
Тут моє дерево всихає,
Тут моє слізне каяття,
Душа моя лиш тут витає
І в цьому світі - тільки я.
09.11.2005 рік.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=150390
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 16.10.2009
Блаженна та ночь, что живет под луной,
Она, романтична и сладка,
Она, как девчонка-загадка,
Пьянит, вдохновляя душевный покой.
Блаженна та ночь, что рождает туман
И славит его в чистом поле,
Поет под серебряным морем,
И тихо танцует, обнявши за стан.
Ах! Как же чиста эта темная ночь!
Шуршат тихо листья от ветра,
Что дух несет теплого пепла
И крутит пушинки, как царскую дочь.
Блаженна та ночь, что живет среди нас!
Рождая игривые тени,
Что прячутся в сонные сени
И тихо проводят божественный час!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=150339
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 16.10.2009
Льняные, багряные, золотые нити,
Длинные, кудрявые локоны волос,
Дева непорочная в тихом лунном свете,
Нежно склонив голову, пряла занавес.
Вдруг сиянье белое, запах чистых лилий,
Воссоздали образ ангела вестей:
Огненные крылья, лик из нежных линий,
Мудрый, милосердный, сильный Габриель.
«Не страшись Мария, ангела Господня,
Обрела Ты милость средь святых небес,
Чудотворным духом Ты зачнешь сегодня,
И родишь Ты сына с именем: Иисус».
Дева поклонилась вестнику святому,
Ощущая радужный и блаженный страх:
«Я раба Господня, все по Его слову».
Говорила трепетно с прядями в руках.
И исчезло после дивное явленье,
А в глазах Марии пурпурный покров.
Лунная дорога – Божие творенье,
И приятный запах сказочных цветов.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=150200
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 15.10.2009
Тяжка хвилина, ніби вічність,
Заполонила подих мрій,
Розвіяла їх в потойбічність,
У світ без віри і надій.
Прийшов цей час. Женця я кликав.
Чекав його, благав, просив.
Я рвав волосся злісно й дико,
Я вихваляв його, молив.
Я поливав сльозами тіло,
Палив вогнем в душі свій страх,
Та Жнець не йшов, душа не мліла,
Він не з’являвся на очах.
Чому залишив мене долі?
Яка весь час мене гнітить!
Чому стою без тебе в полі?
Прийди й візьми жахливу мить!
Кричав як звір перед бідою,
Кричав до Бога й стихлих мрій,
Та шепіт пролунав за мною:
- Нажаль не можу. Час не твій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=150027
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 14.10.2009
Ти є пізнання вічності та крок святої смерті,
Світогляд твій молитва і всім мудрець порок.
В корінні-таємниці, а в яблуках-відвертість,
На стовбурі: Люблю тебе, на гілці - мотузок.
Шепочуть нам листи твої закони про пізнання,
Коріння тягне в глиб душі чуттєвість сновидінь.
Добро тлумачить істину й відсутність покаяння,
А гріх стоїть із дзеркалом для зміни поколінь.
Нема в тобі лихих плодів і добрих ти не маєш,
Пророк Матвій забув тебе: - незрячий він пророк!
Поглянь лиш за межу свою і погляд ти піймаєш,
- Пізнай добро гріхом своїм! Ось шепіт між гілок.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=149831
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 13.10.2009
Ночная комната без света,
В окошке полная луна,
Стоит в дверях душа поэта,
Из вены кровь, в глазах вина.
Везде разбросаны бумаги,
Лежит потухшая свеча,
Средь них, с седыми волосами,
Немая плоть и дух ножа.
Поэт погиб от истощенья,
Поэт резнул свои мечты,
В глазах его порок творенья
И бездыханность красоты.
Последний стих, увы, изрезан,
Он кровоточит в чувстве сна,
Исканья шаг судьбою сделан
И между строк - лишь тишина.
Душа недолго унывала,
Подняв глаза, ушла с луной,
А плоть поэта все лежала,
С холодной, бледной тишиной.
Бумаги, мертвое дыханье,
Стихи дождливых смутных лет.
Лишь ночь и лунное мерцанье,
А на полу – мертвец-поэт.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=149812
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 13.10.2009
Вітрам всім посмішка тлумачить,
Вустами істину несе:
- Хто може мудрий погляд бачить,
Той знає світ понад усе.
В країні зір, де сон блукає
І таємницю береже,
Ридає істина й прохає:
- Мій мудрий погляд, досить вже!
Де мій герой, що стане богом?!
Де той, хто подолав кінець?!
Що скинув гріх перед порогом,
Нехай прийде й візьме вінець!
Та мудрий погляд відмовляє:
- Герой живе лиш кілька днів,
І в днях цих співчуття тримає,
Які жадають давніх слів.
В цих співчуттях одні пороки
І гріх нескорених вітрів,
Брехня, що сіяли пророки
І цим втішали бунтарів.
Він не знайшов себе в системі,
Де між добром і злом – життя.
Він не обрав себе по темі,
Яка тлумачить: Бог – буття.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=149779
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 13.10.2009
Небеса спалахнули від зорі до зорі,
Жнець стоїть на порозі у святих при дворі,
Кров’ю лик окропила ненаситна війна,
Боже! Де Твоя сила! Чом не діє вона?
Божевілля повстало за вінець у Раю,
Гострий меч дарувало свят-зорі королю,
́Бій за владу Господню час собі дарував,
Страх розлив чашу з кров’ю, ангел вічність прокляв.
Суть буття заридала на гнідому коні,
Мудрість сяйво сховала у глибокій пітьмі,
Доля книгу відкрила й зміст вогню віддала,
Боже! Де Твоя сила! Чом не діє вона?
Не питай більш нічого, проживи без жалю,
Покажи свою владу гріх-зорі королю,
Зрозумій грішну справу, що в ідею поклав,
Відірви звичний погляд, щоб ти богом вже став.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=149609
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 12.10.2009