| Сторінки (1/18): | « | 1 | » |
Я ніколи не уявляла собі, яка вона. Я знала, що сум одягається в біле і супиться, я бачила радість, що кружляла в надзвичайно барвистому, обшитому тонкими блискучими стрічками, вбранні, а на голові вінок, немов в України. Так, Україна радіє, завжди радіє, навіть крізь сум. Та я ніколи не могла уявити собі смерть… Яка вона? Кажуть, чорна і з косою у руках. Ні… така смерть приходить косити в епідемії, голодомори… А «ця» смерть зовсім інша… Я не знаю, яка. Думаю, холодна і зі скляними очима, з білим лицем і яскравими контурами обличчя. І для всіх різна. Можу лише уявити, яка смерть прийшла до Неї. Така гарна-гарна, прийшла вранці, поки всі спали, щоб ніхто не заважав… поговорити… про життя. Так, саме про життя. Смерть не знає життя, їй про нього розказують такі, якою була Вона. Розказують про те, як хочеться ще трошки жити, хоча б день, і в цей останній день побачити все і всіх. Просто побачити, обійняти, торкнутись теплим цілунком сухих губ до дитячого лобика, востаннє. Вона розповіла смерті про своїх дітей, онука, матір, чоловіка. Просто, щоб та знала, що таке «жити». Вони говорили так спокійно, виважено, пошепки, щоб ніхто не чув. А смерть розповідала про себе, втішала, розкривала таємницю свого приходу і нескінченного існування. Трохи вихвалялася своєю незнищенністю і нетлінністю, бо поки є люди, доти є й вона. Вона знала, що її не люблять, бояться, тікають від неї. Та вона знала, що наздожене кожного, переможе усіх. Багатьох їй було шкода. Як ось зараз. Вона заплуталася в липкій павутині холодних думок, та не могла піти звідси, бо вже переступила поріг оселі… Такі правила. І край….
У неї не було ніякої коси, ніякого чорного одягу. Важка світло-сіра, майже біла, сукня ховала голі ноги, а високий мереживний комір та довгі вузькі рукава таїли під собою зморщену шию та сухі руки з тонким пальцями. У її очах не було злості чи ненависті, лише співчуття, співчуття до Неї, Її дітей, онука, матері, чоловіка. Вона навіть плакала, вона уміла жаліти. А в руках у неї був маленький букетик із восьми жовтих троянд, який вона завжди залишала біля голови. І в її волоссі були малесенькі жовті і білі трояндочки, що утворювали собою тонкий і ніжний віночок.
Розпитавши про життя, розказавши про смерть, вона підхопила Її, мов пір’їнку, поцілувала в лоб, торкнулась щоки зворотнім боком долоні і дала заснути. Заснути, щоб вже ніколи не прокинутися. А за вікном, під ранковими променями сонного сонця, вже тріпотіли крильцями малі янголята, вони перехопили Її в свої маленькі пухкі ручки і понесли десь ген-ген у небо, де немає дітей, онуків, матері і чоловіка, де лише спокій, тиша, і чистота блакитного неба. Десь там уже була наготована Їй постіль з білих хмаринок і вічний спочинок у обіймах Бога.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=186388
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 27.04.2010
Мені так часто пахне тобою…
Свіжо, ніжно й приємно,
Немов солодкою нугою,
Казково-дивно.
Мов цукерки, легко тануть
Твої поцілунки
І до себе, наче манять
Очі, як дарунки
Гляну зачаровано – мовчиш:
Гарно, лагідно, спокійно,
Мабуть, тихо спиш:
Казково-мрійно.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=176920
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 12.03.2010
Весна… А за вікном – зимова прохолода,
Нема яскравих та чарівних барв.
Вдягати чорне вже давно не мода -
Я зав’яжу барвистий шарф.
Весняний день чомусь не гріє,
Лиш гріє шалик-рятівник.
А у кишені тихо тліє
Давно забутий записник,
Забутий мною і весною,
Закинутий з німих висот.
Даремно, він лежав зимою,
Не списаний, малий блокнот.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=174886
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 01.03.2010
Дивитися у даль, а бачити тебе…Ти розчинений у повітрі, а значить поряд, зовсім близенько… Моя свідомість – твоя. Моє тіло.. Воно теж, мабуть, тобі належить… Залежність… Та чия? Невже моя? Я ж була сильна! Ні, напевно, я була слабка… То ж слабкість – не любити, живучи. Я сильна лиш тепер, з тобою. Коли кохаю. Тілом і душею, свідомістю, єством. Я ладна все віддати. Й все тобі. Хотіла би усі слова зібрати: ласкаві, ніжні, тихі, голосні. Для тебе. Лиш тобі. У подарунок чи…точніше, як подяку. За життя… Бо я живу лише тепер. Бо я кохаю…
Не знаю. От сьогодні день: такий же сніжний, зимній і морозний, такий, яких я мала десь десяток. Подібних днів. Але сьогодні яскравіший сніг і сонце дивиться ніжніше. На мене. Твоїми очима. У мої очі. Якби цей погляд відчула зима, вона, мабуть, розтанула б. Такий він палючий, пронизливий, глибокий і теплий-теплий, навіть гарячий, люблячий. Якби я була зимою, я б кружляла заметіллю лише навколо твого будинку, скидала найкращі сніжинки під твої ноги, затуляла б твоє обличчя своїми долонями від лютого вітру. А щоранку на шибках свого вікна ти б бачив нові візерунки твоєї зими. Крихкі. Вразливі. Холодні. Мереживні. Сплетені дивною любов’ю.
Темною ніччю бігти навпомацки до мрії. Щоб боляче зіткнутися з нею у темряві. І відмовитися від…болю, але не від мрії. Проте…Спочатку був біль, вже потім – довгождана мрія. І вона варта того болю. Нестерпного. Тупого. Глухого.
Плакала.. Збирала сльози у долоні , хотіла розкидати їх дощем. Над сухою землею. Хоча…Так і не розвіяла. Спалила. Спалила спогад, як спалюють мертвих. Мій спогад став мертвим. Раніше все було мертвим. Поки не прийшов ти. І життя.
Стомлена насолодою… Впаду на білий сніг. І чекатиму тебе. Дивитимуся у даль, щоб там побачити тебе… А ти ж зовсім поруч! Скрізь…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=174643
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 28.02.2010
Безбарвна ніч : лиш чорне й біле.
Печальна темрява і тихо пада сніг
Із неба місяць усе світло збайдужіле
Зі спокоєм жбурля мені до ніг.
Немає барв і кольорових квітів,
Ясного світла, райдужних надій.
Лиш місяць і сузір’я самоцвітів
Кидають легкий поблиск свій.
І чорний колір загадковий,
Лякає містикою ночі.
Від нього ліс, мов мармуровий,
Хова у хащі свої сизі очі.
Усе потрапило в полон,
Здається, ніч прийшла навіки.
Та ранок прийде, зникне сон,
Промінчик впаде на повіки....
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=146056
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 19.09.2009
Усе так звичне і таке одноманітне:
Життя нудне й до болю жалюгідне.
Уже набридли ці повторювані дні:
Постійні будні і приречено сумні!
Усе ти робиш, аби просто жити
Й так мало часу щоби щось творити.
Творити усмішку, палку любов...
Немає часу й ти печальний знов.
Життя різке, в нього нема пощади,
Немає співчуття і примітивної відради.
Ти зайвий в світі, непотрібний,
А, може, навпаки, цей світ тебе негідний.
Усе так сіре, тьмяне і брудне.
Здається, світла вже нема ніде.
Але у цій спокійній простоті
Ми разом, ми, на щастя, не одні.
Бо є у мене ти – моя відрада
І знищить нас лиш чиясь зрада.
Прошу тебе, мені допоможи:
В житті ганебному любов знайди.
Вона врятує все моє брудне буття,
Де так багато прикростей, морального сміття.
Вона піднесе душу до небачених висот
В рядок життя додасть бадьорих кілька нот.
Усе так звичне і таке одноманітне:
Життя нудне й до болю жалюгідне.
А ти зміни його!!! І зовсім кардинально
І жити стане краще, ніж нормально.
Розбий вразливу чашу смутку і печалі,
Звільни мене від всього, хай іду я далі.
Не стій на місці й я піду з тобою
Туди, де метушня й нема цього спокою.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=146055
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 19.09.2009
Зійди, янголе, із чистого неба,
Ступи на землю цю грішну,
Навчи мене, як жити треба,
І я з нуля усе почну.
Одітий ти у білі шати,
На мені ж чорне все вбрання.
І як посміла я прохати
Мені віддать твої знання?
Твої божественні зіниці
Так світло дивляться у даль,
Що хочеться лиш в них дивиться
І бачить радісну печаль.
Ти втілення краси й добра,
А хто є я? Людина!
Життя моє – для тебе гра,
Мої роки для тебе днина.
Ти був зі мною лиш хвилину,
Згадав про свої небеса
Й, змахнувши крилами, ти линув
Забув про землю ту, де я.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=145997
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 18.09.2009
Безмежна радість, тихі сподівання,
Казкові спогади, надії.
Таємна пристрасть і легкі зітхання.
Реальні мрії, потаємні мрії.
Феєрія кохання, янгольські слова,
Життєва станція спокою.
Ти моя філософія життя,
Що стала сенсом, стала мною.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=145996
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 18.09.2009
Подивися у вись,
Де колись
Я літала
У мріях.
Дивись!
Я не впала,
Літала...
Понад степом,
Під небом,
Над рікою,
Лукою,
Над лісами,
Гаями.
Доки тебе
Не вгледіла,
На хмарі
Не сіла .
Ти глянув
На Неї
І мрії
Схитнулись
Й заплакала,
Вже схаменулась
Внизу,
Де немає
Ні неба,
Ні мрії
І сонце
Не гріє
Лиш біля мене
Любов попеліє.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=145980
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 18.09.2009
Прийшов пізно, привітався. Примружився, провів поглядом, поцілував. Повільно, прогулюючись, пішли проспектом повз попсований паркан престарого парку. Парк простягся по пагорбу, примарним поглядом проводжав прохожих. Поволі почали пригадуватися перші палкі поцілунки, приємна посмішка, перша пристрасть. Починаю плакати. Питаєш причину. Подумки придумую паралітичні промовки, позбуваюся песимізму просто примусово. Потік приємного прохолодного повітря примусив прокинутися. Пошепки прошу притулитися поближче, ЩОБ повільно померти поряд…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=145978
рубрика: Інше, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 18.09.2009
Коли жити несила,
То помалу вмираєш…
Твоя посмішка мила..
І ти нею вбиваєш!
Розбудив ти кохання,
Але знищив життя.
Залишились зітхання
І гіркі почуття.
Вийняв серце, погрався,
Тілом бавився теж…
Щиро так обіцявся,
Що кохаєш без меж….
Як нестерпно і гірко
Просто згадувать це.
Ті хмельні надвечірки…
Твоє гарне лице…
Все омана, омана!
І немає життя.
Прикра зрада. Жаданна
Мить мого каяття.
Ти негідник, а люблю,
Ти нікчема, я знаю… .
Своє серце я гублю
І жива помираю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=145836
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 17.09.2009
Світанок десь, а де не знаю
Хова серпанок у прозорі роси,
Що всипали колосся урожаю
Щедріш, ніж літні, теплі грози.
А з’явиться з пташиним співом,
Землі промінчики торкнуться
Й своїм многоголосим тріо
До нас тихесенько озвуться.
Замиготять нитки дощу
І десь сховаються у віти.
Свічки намокнуть комишу
І будуть лиш потроху тліти.
Шмигне у небо мала пташка,
Бджола завзято прожужить.
Здається, що усе це казка,
В якій тобі припало жить.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=145834
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 17.09.2009
Якби приснився ти мені
На фоні ночі...Або ні!
На фоні неба, в висоті
В польоті, десь на видноті.
Приснися, я прошу, явись!
Щоб раз побачити колись,
Молитимусь я день і ніч
Біля воскових жовтих свіч.
Приснись де-небудь і коли-небудь,
Але приснися, не забудь.
Тебе побачити – потреба.
Приснись, повір, мені це треба.
Я тільки гляну і зникай
До кого хочеш і куди...Нехай.
Нема нічого ліпше на землі,
Ніж сон, де ти приснивсь мені.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=145802
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 17.09.2009
На небі ледь почало з’являтися сонце: бадьоре, усміхнене, веселе. Воно гралося своїм промінням, жбурляло крізь світанкові хмари свій сонний погляд і намагалося розбудити стомлене місто. Де-не-де у вікнах горів вогонь ламп, ще з ночі сяяли вогні вуличних ліхтарів та світилися кольорові рекламні щити. Здавалося, місто не спить..., або ж так швидко прокидається. Сонце не встигало посилати свої сонячні зайчики у вікна житлових будинків, як звідти уже кудись бігли люди, воно ще не заповнило своїм сяйвом широких вулиць, коли вони були повні автомобілів. Усі кудись поспішали. Люди й автомобілі разом снували благу павутину буденного життя, що не могла витримувати тягарю повсякденних турбот і проблем, щомиті рвалась на шматки. В цю ж мить її підхоплювали інші люди і так до нескінченності.
Все в русі, а якесь неживе! У жодній людині нема запалу, іскорки, від якої розпочинається життя. Вони, мов роботи, кудись бігли і вже наперед знали, що з ними станеться, бо не могло бути інакше у їхньому до секунди розпланованому житті. Заклопотанні своїм гидким існуванням не помічають нічого святого, лише борсаються у пилюці, у купі смердючого сміття, що самі викидають через вікна будинків, надіючись на двірника. Та він змітає пил лише із сірого асфальту, а не з душі людської. Лише низькі придорожні деревця дихали повітрям життя. Воно було брудним, бо іншого не було у задимленому місті, але якимось особливим, життєдайним. Сіра від пилу газонна травичка, здавалося, щомиті струшувала пил і раділа ранішньому сонечку. Що далі, тим спекотніше ставало у місті. Чорний асфальт дихав гаряче і обпалював своїми подихами перехожих. Усе прагнуло води. Дерева здіймали свої віти вгору, напевно просили у неба дощику, квіти ховалися між листям, затуляючи своє яскраве личко від гарячого проміння, і навіть люди раз у раз дивилися в небо, виглядаючи хмарку.
Де-не-де у небі пролітали відважні пташки, що проносилися над пекучою безоднею і втікали за місто. Їм, мабуть, дуже заздрили рослинки, що не мали крилець і не могли злетіти, покинувши позаду наодинці з людиною її місто-монстра, що пожерало їх. Єдиною їх втіхою був маленький метелик, що заблукавши у нетрях міста знаходив відраду у пахучому квітнику. Він бадьоро перелітав з квітки на квітку, намагаючись розвеселити їх. Він то складав, то розкладав свої барвисті крильця, ворушив кумедними вусиками і щось собі наспівував. Зрадівши несподіваному гостеві, квіти висували свої голівки з листя і усміхалися, дивлячись на безтурботні пустощі малого. З радістю віддаючи йому свій солодкий нектар, просили прилітати ще. Махаючи своїм райдужним крильцем , метелик пурхнув з квітки і полетів далі, шукаючи нових друзів поміж квіток-городянок, які так радо зустрічали його. Він летів на приємний запах їх незвичних парфумів, що вабили його, чарували. Метелик ладен був здолати все, аби зануритися в ці пахощі і на хвильку там спочити. Засліплений палким бажанням він пурхав над головами поспішаючого натовпу у пішохідний перехід, де прохолода та вологість нарешті розбудили його. Спантеличений своїм дивним візитом у це моторошне місце, метелик злякався, але раптом помітив велику клумбу квітів, яка й заманила його сюди. Прилаштувавшись на темно-червоній трояндочці він не відчував її приязні, квітчині очі були закриті, а дихала вона якось важко і дивно. Метелик озирнувся і ніде не помітив жодної посмішки! Що ж трапилося? Вони не пригощали його смачним нектаром, не тішили усміхненим обличчям. Вони були мов мертві, але такі красиві й ароматні. Метелик втомився й приліг спочити, відчуваючи знемогу і голод. Хотілося рвонути і вилетіти із цього моторошного підземелля та виходу не було видно. Стомлений марними надіями, він змахнув крильцями і підлетів до знайомої троянди, поцілував її і приліг на підв’ялому пелюсточкові, мріяв побачити хоч у вісні ще раз сонечко, блакитне небо, живі квіти. Метелик не знав, що вже востаннє цілував рум’яні щічки попеліючої троянди.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=145799
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 17.09.2009
….померти, або просто зникнути. Зникнути і не бачити тебе, не чути тебе, не відчувати тебе! Ні, тоді краще померти…
Дивний світ, дивне життя. Перестаю їх розуміти, заглиблююся в себе і розчиняюся в тобі, точнісінько, як цукор в каві. Він втрачає свою суть ,підсолоджуючи напій і я змінюю тебе. Але як? Вношу гіркоту чи солодкий присмак у твоє життя? Ненавиджу солодку каву, люблю тебе без свого присмаку – він тебе псує.
…Твій поцілунок – ковток гіркої кави…без цукру.. Більше не можу так! Люблю гірку каву, а не поцілунки. Вони гіркнуть в мені, проходячи крізь призму розуму. Розум відсіює почуття і губить їх десь далеко поза моїм сприйняттям.
Поцілуй мене солодко! Глянь так, щоб твої очі сягнули розуму і знищили його! Хочу жити почуттями, тобою і твоїми поцілунками.
Хочу…але не можу, бо помираю..Мене вбиває гіркота ,гіркота твого байдужого поцілунку (але такого гарячого!) ,як цукор вбиває справжній смак кави…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=145617
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 16.09.2009
Літня гроза. Чи є щось красивіше? Більш вражаюче чи більш нещадне і грізне?
Сірі суцільні хмарки враз заступили яскраво-блакитне чисте небо. Воно стало похмурим і насупленим. У повітрі запахло свіжістю. Рвані блискавки раз у раз шмигали у небі, прорізали хмари і десь зникали, не залишивши по собі й сліду. Через декілька секунд озивався грім. Він суворо гуркотів і примушував здригнутися усе живе. Він котився землею, наводячи страх на людей і заганяючи їх у домівки. Він оповіщав про прихід Грози своїм сильним і дужим голосом. Було спокійно. Було... Поки не увірвався вітер: молодий і енергійний, він гасав скрізь, мотлошив верхівки дерев, лоскотав малі трави, ламав слабке гілля і дужі стовбури гігантських дерев. Вітер почував себе володарем, якого не в силі зупинити ніхто. Раптом з неба впали перші важкі краплі, що летячи з висоти, розбивалися об землю і злегка гуркотіли. Потім їх стало більше, але менших. Розпочався дощ, літній дощ, що тривав лише кілька хвилин, але приносив радість, що утворювалася із нещодавнього страху перед невідомою грозою. Усе пройшло, затихло. Яка вона загадкова, ця літня гроза!
Втім, напевно, така, як ти... Чекаючи на твій прихід, твою появу, все холоне, а серце б’ється так, ніби має статися щось страшне чи ... дивовижне. Невідомість! Аж раптом чую твій запах: свіжий, чаруючий і дивовижний. Ти вже близько. Чую твій голос десь ззаду. Я здригнулася. Він, немов солодкий акорд, вривається десь у свідомість і зваблює. І чим ближче він звучить, тим моторошніше і дивно стає мені. Було спокійно. Було... Поки не відчула твій подих: лагідний і звабливий, що лоскоче не лише лице , а й душу. В цей момент відчуваю себе крихітною, малесенькою, напевно, розчиняюся у твоїх міцних чоловічих обіймах... І... починаю плакати... з радості. Це вперше. Ти витер сльозу з моєї щоки і схвильовано подивився прямо в очі, здавалося, ти теж заплачеш. Неспокій, невпевненість, невідомість зникають. Залишається лише якийсь дивний спокій, радість. Усе пройшло, затихло. Яке воно загадкове, це кохання.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=145613
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 16.09.2009
Оголошують потяг…
Але рано, не наш.
Трохи холодно, протяг,
Чути тихе «не плач»
Він її проводжає,
Може, це назавжди.
Міцно так обіймає
І шепоче «зажди»..
Його сльози холодні
Мочать щоки сухі.
Це востаннє. Сьогодні
Вже не буде її.
Він цілує щомиті.
Просто гляне й мовчить.
Як же буде він жити?,
Коли зараз тремтить…
Оголошують потяг…
Ще одна тільки мить.
Трохи холодно. Протяг
Буде сльози сушить.
В ці останні хвилини…
Я дивлюся з вікна.
Чую, потяг ось лине
Й не поїде вона.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=145588
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 16.09.2009
Місто втомлене спить…
Може, тільки дрімає…
Темна ніч. Не гудить…
І людей вже немає…
Тепла кава в руках
Майже геть охолола...
Погляд зник у зірках
Я втомилася, квола…
Від постійних думок,
І безглуздих вагань
Все змоталось в клубок
Нечітких сподівань.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=145587
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 16.09.2009