| Сторінки (1/5): | « | 1 | » |
Шерхіт листя тихо шепотів свою смуту під легким швидким кроком,рух маршрутки все далі і далі вив мереживо думок,а в товстій шибці відбивався подих ночі,що розбивався у відблиск мерехтіння нічних ліхтарів,у цьому плині тисячі обличь з емоціями догораючого дня спішили, наче кудись в своїх думках,а дверцята маршрутки та дух прохолоди віщував їм тільки теплоту домашніх стін та запах кави,яка зринала в мріях під струни буденноЇ роботи. Дзенькіт здачі сірі пальта,тіні іншої ходи не відбивались у мені і не залишали чогось невідомого для здогаду,все окутано в погляд сну під іменем життя і ти вже не тут все помалу зникає,тільки озеро душі так легко тримало обриси твого обличчя ,що незримо наповнює ароматом печалі червоні пелюстки,ніжні троянди,що посилають дитячі мрії маленькому місту за вікном,яке пливе рікою часу відкриваючи в собі то щиру посмішку світанку,то таємничість серця сутінків. Квіти надій та просто мрій двох різних доль ,двох тіней життя,що так важко опускались у безодню страждань та сліз болю душі. А у шибці красуються вони,подаровані незнайомою рукою,але такі рідні несуть дивне незнане тепло іншого серця. Їх колючки гордістю пригортають покору долонь ,вони наче тремтять від щастя,а несміливий дотик щоки до пелюсток горить румянцем незнайомого відчуття. Дивно,що так буває на наштовхнуться дві душі на долю хвилі,стежки у перехрестя зійдуться, рух губ зронить промовлене слово, загадкою впаде в закуток серця , і віддзеркалення голосу частинкою спогаду ляже на шепіт пожовклих сторінок памяті,а надрукований рядок зникне. Присмак кави і голубляче слово,що залічило сумні думки,ще довго оживатиме у тобі з приходом барви осені. І дарма,що знайшлись ці дві людини не в житті і навіть не в атмосферах надреальності,а інтернетною строкою тепла от зустрілись. Передчуття незрозумілої тривоги малює небажану фразу «це так насмішка долі,просто далеке і не твоє»,а в руках перші рози горять соромливим «люблю» ось і кінець,але як приємно відчути підтримку чужої душі і просто розповісти їй все,що наболіло,щоб забути і жити і лиш інколи,згадуючи цю частинку казки,в якій ти була не собою,а просто дівчинкою з електронної пошти.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=220764
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 07.11.2010
В кожного міста є своя таємниця,що впивається минулим та майбутнім безмовниж стін будівель, своєрідна душа,все розкривається для тебе якось-по-іншому,ти розчиняєшся у власній незбагненній філософії думок. Крок за кроком,звук бруківки,що навіває присмак давніх часів, шепіт римських доріг...Вузькість вулиці вражає і огортає тебе в пелену середньовіччя,так хочеться відчути на собі мереживо корсету і легкі обійми манірних з брошею туфельок. А в повітрі пахне Відродженням,мимоволі намагаєшся вловити в русі пензля барв його слід.Хоча власна свідомість відображає ледь помітні очерки імпресіонізму.Картини природно прикрашають стіни будівель,що так і рясніють вишуканістю,руху ліній,з відблиском Барокко...Крокуючи,забуваєш про все,ти,наче поза виміром,час зупияється і не має влади. Тільки постмодерні вивіски кафе та малих крамниць,розривають вуаль чар і стрілка годинника прискорює свій хід... і ти мовчки,з застиглою емоцією на обличчі,стоїш перед пам'ятником І. Франку. А в найпотаємніші куточки задуми,прокрадається бажання,знову опинитися біля цієї чудової арки.По щоці біжить перлина самотності екзистенції,омана вуалі романтизму розірвана на тисячі відтінків жестів минулого символу,чому ж так струна відчуття звучить?А душа серце в тінь реалізму ховає,щоб десь на світанку розбита мрія не ранила крила надії.Ні,я не потону в цьому "Потоці свідомості",легким рухом руки зірву цю не зрозумілу сторінку постмодерну,і начерком синтементалізму на пишу тихе романтичне слово"ти"
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=213694
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 30.09.2010
Тепло та тихо,наче дотик талої води розмовляла шибка вікна з пелюстками троянд.Вони так легко просиналися від барвистого сну під покривом ночі...в темряві відчутний подих пурпуру вроди троянд.І тільки місяць золотом вуалі нічного неба соромить їх.Троянд небагато лише одна,але така дорога найдороща понад усе.У ній тисячі пелюсток,тисячі несказаних слів.А вона така самотня у вазі,самотою грається зоревом зорі,Це її таємнича перша ніч в обіймах цих незвичних стін.Нідуші навколо,все спить,десь поділась ніжність рук і погляд,що промовляв "Люблю",немає вже шуму денної суєти,є тільки троянда,що згорає від невимовного болю та щастя.Вона не плаче,не хилить свою голівку та листочки до вікна,троянда знає,що за мить її подих розцвіте в шовковому одіянні ранку.І леше відблиск сонячного проміння даруватиме шибці спогад про неї.Даремно пелюстки марніють з чару нічного мережива,що скоро заплямиться молоком дня.Вони одна за одною опускаються в лет вічності,падаючи у свій останній притулок,біле підвіконня.Адже,пелюстки не загинуть,кожна з них відчує дотик закоханих губ,вічно житиме пелюстка на сторінках роману,воскресить,пройме життям та першим відчуттям кожне німо надруковане слово.І силою почуттів вітру сторінки вивільнять книжку і рознесуть пелюстки по всій кімнаті.Можливо,одна залетить у душу і серце затремтить.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=199291
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.07.2010
Париж-місто бажань,скритних таємниць,дитячих інтриг пристрасного погляду,а подих зітхання мрій мого серця,що летить на зустріч теплу в п’янких поцілунках.І ти так близько,ці парфуми ночі,вони так полонять душу. І вже немає стрімких вуличок,що ведуть в нікуди,сірих стін,що так впиваються денним шумом,тануть у вирі життя,закидають бездумну самоту.А тут, у цій тиші,що тінню обіймає мури собору,не важливо хто є хто,тільки пройняте те,що погляд бережно плекає відображення душі,несе ранішній зорі румянець сорому, безхмарне небо дихає нестримними бажаннями відчувати твою долоню....Цей пил сну скоро покине нас,коли в цій тишині двох в маренні зірок,де все злелось в єдине,як і ми прокрадеться світанок,він розіб’є ледь відчутні нотки ілегії,що звучать у моїй душі струною кохання скрипки, своєю симфонією дня,може навіть безглузду насмішку в серце заронити. Як мені добре в цій безмежності,омані,що ніч,як володарка таємниць сноведінь , пройметься хвилиною забуття і залишить тебе у моїх обіймах,хоч на мить,таку дорогу немов загублену краплину у вічності.А ти не бажаєш вірити у кінець,його не існує для нас,це лиш порошинка дня,що пророкує довге розлучення.Та це просто ілюзія,що воно охопить нас і моя рука з дотиком твого слова зникне у вирі незгод.Навіть бездушне єcтво мого корсету відчуває стук твого серця,подих щастя...цей танець відчуття.А під хвилями оксамиту,надмірного шарму шовку,що так і чевоніє безглуздям меж суспільства, горить моя душа в глухому передчутті світанку,в ній народжується "Ні"усьму крім тебе...Твої риси освітлені місяцем, легко падають ніжністю мені у вічі,вони ще купаються у блідності бажань перемогти все і мати право огортати мене обіймами....Та все це лиш мрії жорстока метелиця суспільства огріх у нашому леті душі відкрила.А ось і ранок,як і небуло нічого,тінь ледь втримує очерки краси на траві,сірість омиває будні життя...І ми з тобою на лавочці,наче чужі люди підемо у різні сторони...Я у розкіш мартіні полину,нестримний сміх манірних дам і бал,що крутить голову в марені лицемірства,а ти у злидні та чар щастя краєвидів природи...Та я не живу у цій золотій клітці,я помираю,щоб ще раз з приходом півночі народитись для тебе,для цієї тіні кохання,що не криє фальшивості мого світу,а проймає наскрізь тобою і щирістю природи.Навіщо я зустріла тебе,напевне,щоб не задихнутися у цій самоті життя...Як я хочу змінити це дворянське лахміття на скромність сукні гувернантки,щоб дихати тобою на повні груди.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=190860
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 20.05.2010
Сторінками минулого,безмірного забуття кожен крок звучить,як луна.Тихо падає листок,купаючись в ніжності вітру,мабуть,він мріє про щастя,нерозбиту
мрію,відчутно та легко,філософією скрипки,опускається на мою долоню.Так звично торкається моєї душі,як дотик талої води наповняє її іронією печалі. Крок за кроком і ти не відчуваєш гамору людних вулиць та стукотіння асфальту,"вузьких",сірих буднів життя. Тільки погляди і чужі обличчя падають тінню на серце.Вони пронизують тебе наскрізь,якоюсь самотністю та приречиністю.Ні,це не печаль і зранене коханням серце.Це просто ти,твій дотик,погляд,голос увібрало все навколо,і від тебе справді не можливо сховатись.Старе фортепіано і досі памятає дотик твоїх рук.О,як гралось воно нашими серцями,зачаровуючи душу,вселяючи в неї звучанням нот,пустої мелодії,щастя.Мені не потрібна ненависть,щоб поринути в наш,неначе штучно розбитий світ.Його дрібні частинки склеєні в дзеркалі моєї памяті.Воно,наче навмисне береже твій образ.Легкий шерих плаття і я коло вікна,з болем розумію,що навіть безцвітна шибка ввідрала наші налиті почуттями слова,вона така холодна від заметілі,зігрівала ними своє єство.Та що,за мистецтво дарує мені стікло без душі та відчуття,лише ілюзію зустрічі з
тобою,коли тихою ходою вона йтиме з тобою алеєю нашого щастя.А мій погляд упаде на вас грозою байдужості та замаскованого хвилювання.Ти,звичайно,не помітиш його,легко тримаючи її долоню в руці.Та він западе в душу і серце відчує,посмішка затремтить,і слово пусте та беззвучне промовлять твої уста,а серця стук відлунням спогадів запече.Тихі карі очі,що дивують манірністю,відштовхнуть тебе,милі риси личка з під капелюшка не заглянуть в ушу.Та,що вже серцю казати,коли її долоня в руці.А твоя душа,вражена першим почуттям лине до вікна.Та воно самотнє з дотиком мого подиху,вічно існуватиме в закутках твого "Я",легко зринаючи в памяті,поглядом надії,що за вуаллю часу горить вогник недавніх почуттів,а не розбите серця попелище. "Лілі",ось слово,що стало між нами. Може прилине північний вітер і занесе мою печаль на край землі,розвіє смутком дощу,і музика прощення душу окрилить,до сонця щастя піднесе.Сльоза по щоці весь докір виплюсне у щирість дитячої посмішки.А ти стоятимеш біля порогу,як колись.Скрип дверей підкорить час і стіни знову чутимуть шепіт коханих губ.Теплий запах кави пронесеться під музику дощу.А ми сидітимемо непорушно,тишина пануватиме в серці,лише погляд...Незбагненне ні для кого більше спілкування збурюватиме таєну душі.Адже,те,що ми відчуваємо не потребує зради слова.Це щось високе,невимовне.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=134705
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 22.06.2009