| Сторінки (1/16): | « | 1 | » |
Я хочу бути щасливою. Я хочу мрію в реальності. Я хочу знайти стабільність, підтримку, надію, допомогу, не пасивність, не душевну слабкість, не фізичну слабкість. Хочеться мати плече, що завжди біля тебе. Хочеться бути для когось теплом, що гріє домашнє вогнище.
А ти?
Коли ми познайомились ти почав мене дратувати, з першого ж слова. З першого ж питання я відчула себе товаром. Ти людина, яку побила доля. Навіщо вона так вчинила? Чому ти викликаєш жаль?
Я не маю права так думати, так чинити. Але ти викликаєш жаль. Я шукаю опору і можливість сховатись. Хочу знайти місце де тепло, затишно, спокійно, стабільно.
Вибач мені! Я спробую, я хочу обірвати нитку, що пов’язала нас. І навіщо доля нас звела? Тебе для болю, мене для відчуття провини!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=171149
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 11.02.2010
Гул голосів, стукіт жіночих каблуків, чоловічий вигук, дзвінкий дитячий сміх, шурхіт крил голубів, темний згусток неба над головами, щебет солов’я, гавкіт собак, передзвін годинників, ме-рехтіння вікон по колу, поступове стихання – СОН.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=170972
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 10.02.2010
Муха бачить перед собою ціль, таку реальну, що можна розгледіти кожну деталь своєї мрії, кожен відтінок переживання бажаного. Зараз, вона туди дістанеться. Через мить вона буде біля своєї долі, свого призначення. І муха набравши розмах крил мчить до цілі, але удар, удар об віконне скло, страшний біль і розчарування, гнітюча безвихідь і неминуча слабкість волі. Але ж є мрія, вона там перед нею, сяє у своїй красі. До неї можна доторкнутись, можна долетіти, можна... Потрібно спробувати ще раз, потрібно злетіти, але знову удар безвиході, безсилля, постійні болючі кола, кола навколо бажаного міражу мрії. Незважаючи на це, в середині пульсує, гріє, б’ється щось непереможне. І знов порив. І знов болючий рух по колу. І знов опускаються крила. Проте душа летить до мрії. Хоча серце очікує удару...
Ніжна колиска свіжості огортає все тіло. Ти з легкістю несеться до мети, дорогої мети, тяжкої. Шляхом котрий ти шукав, доклавши безліч зусиль. І опинившись в центрі мрії розумієш, що без зусиль, пошуків і напруження мрія б не здавалась такою справжньою.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=170948
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 10.02.2010
Вулиця заповнена сонячними променями. Бруківка огороджена великими будівлями. Люди рухаються в різні боки, завантажені своїми думками.
Раптом, цю одноманітність розбавили різнокольорові стайки випускників. Щебет пташенят, що перший раз покидають батьківські гнізда, ввірвався в сірість існування, наче подих свіжого пові-тря. Вони розправили свої тендітні, ледь оперені крила.
Так приємно, радісно, щиро, весело, райдужно.
Дівчатка прикрасили голови великими бантами, наче в першому класі. Уже зараз підсвідомо сумують за дитинством . Юнаки в ділових костюмах, вважаючи себе дорослими чоловіками, підшу-кають місце для того, щоб протоптати стежину свого життя.
Так хочеться бути схожим.
Юнак в широких бриджах, хіповій футболці бере в випускника його білосніжний піджак, йо-го випускну стрічку. З захватом відчуває на собі цю ауру невинності і ранку життя, сподіваючись, що він на них схожий,
- Я схожий – запитує він
- Так відповідає перехожий з ностальгією поглядаючи на зрадливі хіпові шорти.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=170584
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 08.02.2010
- де ще ти будеш відчувати такий затишок?
- Де ще тебе буде огортати турбота?
- Де ще будуть раді твоєму приходу?
- Де ще кожна розлука буде роздирати душу?
- Де ще скажуть, відпочинь, а я приготую вечерю?
- Де ще закутавшись в теплу ковдру, можеш лягти серед подвір’я перенісшись в чари ніч-ного неба?
- Де ще, не залежно від віку, тебе любитимуть за те, що ти просто є?!
- Там кожен погляд відкритий, кожне слово щире, кожна думка добра, кожна дія тобі на благо!
- Головне не забувати, що це буде не вічно і ловити кожен порух душі батьків, а також не забувати віддавати добро, що тобі дарують вони!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=170500
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 07.02.2010
Наша держава вміщує в себе 453 міста, 887 селищ, 28612 сіл, і кожне з них по своєму неповторне і різноманітне. З впевненістю можна сказати, що Україна – це міні – світ, вміщений в 603, 7 тис. кв. метрів. У нас є вихід до Чорного і Азовського морів тож кожен мешканець має можливість дізнатись, що таке ніжна і ласкава морська вода. Крім того ми маємо можливість спостерігати за прекрасними краєвидами, створеними матінкою – природою з гори Говерли, висота якої складає 2061 м над рівнем моря.
Наша батьківщина дає можливість насолодитись красою подарунків всіх пір року. Літом, з лагідними теплом, котрим нас ніжить сонце, запахом квітів, зеленню дерев і свободою. Осінню, що змінює барви дерев і заколихує мрії шелестом листя, що покриває золотистим килимом нашу родючу землю. Зимою, що загартовує нас своїми суворими морозами і збагачує фантазію загадковими написами на вікнах та різноманітністю форм сніжинок. Весною, що пробуджує нас вибухом почуттів, які оживають після зимової сплячки і не дають зупинитись ні на мить. Ми разом із потоками талого снігу рухаємось лише вперед з повними легенями свіжого повітря і новими сподіваннями на майбутнє.
Дорога нашому серцю матінка – Україна потурбувалась по-справжньому про наше благополуччя, забезпечила родовитою землею і багатими корисними копалинами.
З давніх-давен улюбленим відпочинком після тяжкої праці був спів, тому нас і називають співучою Україною. Мешканці нашої держави завжди були волелюбними, сміливими і здатними захищати своїх батьків, жінок і дітей за рахунок власного життя. Про це свідчить єдине й неповторне явище – «козаччина». Це одне з перших демократичних утворень, де існували по-справжньому чесні і справедливі закони, які в першу чергу захищали свободу людей.
Україна – це земля, полита потом і кров’ю, це море, це гори, це надії, це пісні, це люди. Це охайна хата, вибілена крейдою і підведена кізяком. Це садок з соковитими яблуками, грушами, вишнями… це грядки з картоплею, капустою, помідорами, огірками…це безкраї посіви хліба, це безмежні зелені луки з худобою. Це ліси з сильними дубами, плакучими вербами і стрункими осиками та смачними грибами. Це стрімкі та звивисті річки. Це спокійні з безмовною рибою.
Це ласкаве, побите зморщками бабусине обличчя, стерті тяжкою працею руки, які мають темне забарвлення, але так смачно пахнуть пареним молоком і хлібом, щойно витягнутим з печі, в якій ще червоніють жаринки. Піч… Піч з її теплою грубою, що не охолоджується протягом всієї ночі.
Це мама, яка, не покладаючи рук, працює заради своєї дитини. Це тато, суворий ззовні, але серцем ладен взяти страждання дитини на себе. Це донька, яка ніколи в житті не віддасть батьків до притулку. Вона доглядатиме за ними так, як колись вони за нею, коли вона була немовлям. Це син, котрий з ім’ям батьків на вустах доб’ється будь-яких вершин.
Це Тарас Григорович Шевченко, Григорій Сковорода, Пилип Орлик, Михайло Грушевський, Леся Українка, Григір Тютюнник, батько Махно, Маруся Чурай, В’ячеслав Чорновіл, Павло Попович, Оксана Баюл, Сергій Бубка, Левко Лук’яненко, Руслана, брати Клички, Яна Клочкова, Андрій Шевченко, Борис Грабовський, Ігор Сікорський…
Переживши в собі всю історію з часів заснування України до наших часів, по моєму тілу проходить тремтіння, адже в мені вирують бажання до дії та боротьби, почуття гніву, радості, любові. Адже багато зроблено, а скільки ще треба зробити!
Адже Україна – це МИ!!!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=170463
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 07.02.2010
З пильністю придивляєшся до нічного небосхилу. З захопленням подиху чекаєш падаючої зірки, Чекаєш, щоб загадати бажання. Хочеться зупинити цю мить, затриматись у цьому часовому проміжку, але проблиск, сяйво, падіння і знову темно!
Так. Справді ми друзі. Ми три друга. Ми разом один день, одну мить в колі. Ми мріємо, ми зірвались з буденного небосхилу і несемось в миті. Там лише райдужні емоції. Там лише яскраво світить сонце. Огортає теплою ласкою вода і мрія є реальністю! Як добре, що дружба це не лише мить падаючої зірки!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=167850
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 24.01.2010
Прийшов час для поєднання душі і тіла. Прийшов час стати одним цілим, стати об’єднавшись непереможним ідеальним створінням. Адже коли ми були порізно то мали свої плюси та недоліки, а зараз позитив іншої половинки перекриває негатив партнера. Отже твої "+" та "–" мої "+" та – створили три позитивних "+++". Ми єдині, непереможні, вільні! Ми життя, єство, матерія. Зараз ми з тобою - це всі наші пращури та майбутні нащадки! Мені боляче і приємно, я щаслива. Дивно звучить – «щастя починається з болю», - але така філософія життя.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=167849
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 24.01.2010
Красиво-не значит что это на долго.
Красиво лиш то что веками стоит.
Любовь ведь придумана - раньше за долго.
Чем солнце встает и огонь ух горит.
Красиво тогда, когда солнце заходит,
Красиво тогда когда вместе поют,
Красиво тогда когда боль не проходит.
Того кто так любыт о скалы не бьют.
А знаеш красиво еще когда вместе.
Красиво когда за руки даже в мороз.
Красиво когда слезы не только в невесты.
И ванна да края забита от роз....................
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=155449
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 14.11.2009
Дві сестри, народжені від одних батьків, разом ростуть, мріють, призвичаюються до життя, мають єдиний кровавий зв'язок, розуміють, доповнюють, відчувають одна одну. А потім доля вносить свої корективи і розкидає їх по світу. Кожна звиває своє гніздо, у кожної з’являються власні родинні турботи. І тепер вони мають власне коло спілкування. З’являється інша, некровна, сестра, яка близько, яка переживає з тобою разом погодні зміни життя. Виникає сильний зв'язок, сильніший?! Тепер ти з нею можеш говорити цілі ночі безперервно. Не помічаючи плину часу, а кровна сестра... А що сестра? Вона далеко, а зв’язок - ніжний, слабкий, сильно натягнутий через відстань. Якщо його не плекати, то він порветься – навіть кровний.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=137025
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 11.07.2009
Травень – сонячний місяць, місяць краси, місяць, коли буяє зелень, небосхил підіймається над нашими головами. І йде сніг, так справді сніг – лапатий, пухнастий, м’який і теплий на дотик, сніг, що романтично вимальовує історії в повітрі, розмовляє з весною, кружляє з вітром, граючи музику кохання.
Як сніг може бути теплим? Ой я помилилась адже це тополиний пух, що вводить людей в оману, наганяє страх, попереджує, говорячи, щоб раділи сьогодні, щоб вбирали кожен колір і аромат весни у себе, щоб не втрачали і хвилини, адже мить не вічна і колись обов’язково піде справжній сніг!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=137008
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 11.07.2009
Красуня береза - білосніжна шкіра, з симпатичними темними цяточками, тонкий стан, пишна зачіска, щира постава, відкрита і рада для всього світу.
Краса, що дає натхнення. А чи витримає, чи виживе, чи вистоїть вона…
Її кудрі безжально тріпає вітер, гне її тонкий стан, намагаючись повалити її.
А вона стоїть, прихиляється до матінки землі, але стоїть на місці!!!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=135560
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 29.06.2009
Ніч тиха, темна, чиста, прозора, прохолодна, ароматна – засвітила нічні ліхтарі, для своїх помічників, які наповнюють її співом.
Своїм протяжним тьох – тьох вони наспівують сонному місту нічні казки, і з їхніми трелями лунає протяжний, ріжучий слух, наче нічний жах, який вривається в сонну людську свідомість, крик групи п’яних молодиків, які уявили себе нічними солов’ями...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=135557
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 29.06.2009
Одноманітно, бентежно, пусто! Майбутнє здається безбарвним! Навколо тиша! Несподівано підстрибує телефон на робочому столі і я разом з ним.
А звідти:
- Алло тебе звонит твой лучший друг!
Вихід з депресії відкрито!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=132760
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 05.06.2009
Щільна темна тиша огорнула місто в нічну сплячку. Вже б час вставати сонцю, але його не видно – мабуть проспало. А хто ще, прокинувшись розчинить тьмяну імлу ночі? Страшно, сумно, бентежно. Невже всюдисущі теплі та світлі промені не проникнуть у кожен земний закуток? Треба запалити світло, але хто ж це зробить? Адже воно таке велике, сильне, недосяжне – хто ж його роз-будить?
Віть-віть!
Тр-р-р-р!
Цвірінь!
Ку-ку!
Ф-р-р-р!
Так от хто будить сонце!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=132261
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 01.06.2009
На екскурсію до молодого яблуневого саду направлялась група дітей.
Вони зупинились біля початку насаджень, де вихователька намагалась вгамувати струмуючу ключем енергію молодого життя.
- Діти, вдихніть це чисте і свіже повітря. Відчуваєте! Не те, що в місті! Скажіть чому?
- Фотосинтез, - відповіла чорнява дівчина.
- Вірно, Марино, а що таке фотосинтез?
- Це, коли під дією сонячного проміння листочки дерев поглинають вугле-кислий газ, а натомість виділяють кисень.
- Молодець! Погляньте на листочки, які вони зелені та гарні.
- А он як сонечко переливається на них! Так, наче вони перемовляються між собою.
- Ну ти фантазерка, Сашо.
До групи дітей наближався чоловік середнього зросту зі світлим волоссям і блакитними очима.
- А от і Максим Петрович! Привітайтесь з ним! Це завдяки йому дерева виростають такими гарними та сильними. Він спостерігає за тим, щоб вони давали багато плодів і виділяли для нас багато кисню.
- Доброго ранку, діти! Ну що, хочете послухати про те, як доглядати за молодими, як оце ви, яблуньками?
- Так.
- Ну коли готові, то ходімо перевіримо, як себе почувають недавні наса-дження.
Вони пройшли поміж дорослих дерев і опинились на галявинці, де рівними рядами красувались дерева висотою в півметра. У них щойно порозпускались яскраво- зеленого забарвлення листочки. Паростки були з обох сторін оточені дорослими деревами ніби батьками, що охороняють своїх діточок, даруючи тепло і ласку.
Максим Петрович йшов попереду, показуючи з любов’ю на дерева. Оглядаючи їх, пояснював дітям:
- Дивіться, дітлахи: спочатку це були дички, тобто яблуньки, що мають однаковий смак, колір і величину плоду. Це означає, що матінка-природа заклала в них однакове життя, однакові дані і однакову можливість ввібрати в себе все те, що подарує їм біосфера.
- Ви хочете сказати, що ці дерева одного сорту? – запитав хлопчик.
- Я сказав, що вони всі ідентичні на даному етапі росту до того часу, коли їм зроблять прищепу, як, наприклад, немовлята: вони мають ручки, ніжки, схоже плачуть, коли хочуть їсти або до мами, а вже потім в процесі виховання батьки закладають в них думки та ставлення до життя.
- Максим Петрович, діти не розуміють, – втрутилась вчителька.
- Я хочу сказати, що ми, садівники, беремо дички-яблуньки, що проросли із насіння, висаджуємо їх у рівні ряди, дивлячись, щоб вони приймались, а потім ро-бимо прищепу, тобто відрізаємо гілочку від дорослого дерева, робимо надріз на паростку та приєднуємо пагінець до нього. Сік яблуні–матері проникає до соку дички–дитини і тоді з малюка виростає дерево, що приносить такі ж самі плоди, як її предок.
- Тобто вона така сама як її мама? – запитала Марина.
- Ні, однакових дерев не буває так само, як людей. Ви ж з ненькою не зовсім схожі, проте ви маєте певну подібність: кольором волосся, очей, ямочками на щоках. Ви робите деякі рухи однаково, навіть думки вгадуєте одне одного. Так і в яблуньок стають схожими плоди.
Вони саме проходили біля молодого деревця, яке було значно меншого зросту, ніж інші та мало багато понівечених, покручених гілочок, але було живеньким. Максим Петрович похитав головою і показав на нього дітям:
- Ось погляньте, а бувають і такі випадки, коли в результаті якихось пошкоджень, можливо шкідника в корінні чи зовнішнього ушкодження чи може в його генетичній структурі - у дерев же також є ДНК - воно має таку покручену форму. Ми їх викидаємо, а натомість садимо рівні та наповнені життям деревця. І в процесі росту вони швидко наздоганяють своїх старших братів.
Він обвів рукою навколо себе.
- В результаті отримуємо всі дерева одне в одне - наче 33 богатиря, що приносять хороший та смачний урожай.
- Але ж воно ще живе, лише трохи слабше від інших, а ви його хочете вбити?! – вигукнуло дівча з рудим волоссям та ластовинням на щічках.
- Життя в саду таке ж як в і світі людей: щоб вийшов плідний результат потрібно здорове створіння.
До екскурсійної групи приєдналась жінка в довгій червоній жилетці та щось тихо промовила йому на вухо. Після чого чоловік засвітився на обличчі та промовив:
- Діти, у мене з’явились невідкладні справи. Екскурсію продовжить Марина Василівна. Дякую за увагу. Сподіваюсь ви все зрозуміли. До побачення!
* * *
Максим вистрибнув з таксі та швидко попрямував в бік лікарні. Він майже біг, внаслідок чого через мить його рука вже трималась за ручку дверей, але тут він зупинився і застиг на місці: на небі, яке майже все було затягнуте сірувато-білою „ватою”, саме зараз сонячні промені розірвали цю депресивну вату та огорнули своїм сяйвом та теплом лікарню.
Він з задоволенням набрав повні легені повітря і ніби відчув запах щастя.
Неподалік пробігла медсестра та настирливо подивилась на нього. Він опустив очі й подумав:
- Мабуть звикла спостерігати за такими-от татусями, які ведуть себе наче божевільні в такі моменти.
Він відкрив двері й опинився всередині. Знаючи куди йти далі, попрямував до палати. Серце калатало.
Саме з потрібних йому дверей випливла медсестра та направилась до нього.
- Вітаю Вас, Максим Петрович, з бійцем. У вас – хлопчик.
- Хлопчик,- сказав Максим Петрович з виразом обличчя, який свідчив про всі його теперішні почуття.
- Бачу, що ви вже любите сина всим серцем, бо з його хворобою живуть, але все ж любові потрібно більше, ніж іншим дітям.
- „..ніж іншим дітям”? Що ви маєте на увазі?
- ДЦП! Воно таки проявилось і в досить важкій формі.
- Але чому більшість лікарів стверджували, що ймовірність ДЦП була досить малою, майже нереальною.
Медсестра заспокоююче поклала руку на плече. Її підізвав інший тато. А Максим Петрович не міг впоратись із думками, що так водночас з’явились у нього в голові: роїлись там погані, які він хотів негайно викорінити та ще багато інших - хороших і не зовсім. Й врешті-решт в голові стала тиша, лише перед очима було те слабке молоде деревце.
* * *
У яскравий сонячний ранок Максим Петрович стояв біля порогу будинку з пишним букетом троянд. Біля нього нервово переминались з ноги на ногу радісні мати з батьком, тепер уже дідусь і бабуся. Тесть з тещею, що були поряд, не знаходили собі місця. Пробігали прохожі з щасливими виразами облич, радіючи весні, оскільки вона - народження мрій, надій, тепла в душах, любові в серцях. Він бачив все це й хотів теж бути щасливим, він повинен бути щасливим, він мусить, він думає, думає. В нього все добре: він чекає на дружину–красуню з його сином... і знов бій думок в голові, й знов вони зводяться до того кривого деревця.
І ось виходить медсестра з дружиною. У душі стає тепліше та як завжди вини-кає відчуття гордості: яка гарна у нього жінка. А сьогодні ще гарніша, ніж завжди: вся світиться щастям. У неї в руках був згорточок–дитинка, на якій вона поправила покривальце, що закривало обличчя немовляті, цим самим сховавши за довгими чорними віями свої карі очі. Дружина підняла голову та зустрілась з його поглядом. Які в коханої виразні очі, саме за них він її полюбив, особливо зараз, коли іскряться любов’ю й гордістю за немовля. Так вона любить своє дитя! Точно любить.
- Ну, тату, досить стояти на місці як вкопаний, беріть сина у дружини, - порушила мовчанку медсестра.
І він уже тримає сина на руках: такого легкого, такого слабкого. Батьки оточили його та сюсюкають до немовляти, і всі щасливі. Цікаво, що вони відчувають. Чи справді думають як кажуть, що маля гарне та очима схоже на Надію, знаходять схожі на його риси. Він же бачить лише те покручене деревце, що в’їлось в пам’ять.
* * *
Уже другий день як його син живе з ними. Максим Петрович, одягнений у вихідний одяг, притулився до одвірок і спостерігав, як Надя з його матір’ю клопотали біля немовляти.” Чому вони щасливі? - знову з’явилась вперта думка і, сказав вголос,- Надю, ви тут з мамою без мене впораєтесь? Мені треба на роботу за новими насадженнями спостерігати, адже Андрій хворіє, а Сергій взяв відгул. А за рослинами догляд потрібен.” Надя йому кивнула в знак згоди.
- За деревами потрібен догляд, а до дитини не торкнувся з самої лікарні. Мені здається він ці ДЕРЕВА любить більше за свого сина.
- Не турбуйся, він завжди довго звикає до нових речей,- відповіла бабуся з турботою, кинувши погляд в бік дверей, за якими щойно сховався Максим Петрович.
- Це його рідний син, а не якась нова річ. Ми навіть не дали йому ім’я. Коли забалакую про це, він байдужіє, хоче, щоб назвала його сама. Що сталось з Максимом? Він же не через... він не такий.
* * *
Максим Петрович зайшов до свого садка й знову по тілу пройшов легкий тре-піт. Він знав, що це через те, що займається улюбленим заняттям.
- Максим, що ти тут робиш? А маля? Я гадала ти будеш з ним? - здивувалась Марина Василівна
- А з ним багато людей – без мене впораються, ти ж ...
- Знаю, знаю ”... пропустиш момент і ріст дерев буде погіршено”,- перебила його жінка.
- От і займусь новою посадкою, почищу її та викоріню слабкі та сухі рослини. Насамперед знищу те нав’язливе дерево.
Максим проходився між насадженнями, витягуючи сухі та придивляючись на живенькі, шукаючи молодих пагінців, але їх ще не було. У нього вже не вистачало терпіння. Він хотів швидше дійти до того нав’язливого дерева, але підійшовши ближче, застиг на місці. Чоловік підійшов і присів біля нього. Майже з кожної покрученої гілочки пробивався слабенький зелений пагінець.
Ці паростки були направлені вертикально вгору. Вони були такі тоненькі та слабкі, наче вирвались із самої душі дерева, намагаючись дотягнутися до росту дерев, що його оточували.
Максим доторкнувся рукою до пагону, перевіряючи чи це не витвір його уяви. Він машинально опустив долоню до основи стовбура і його наче струмом вдарило від думки, що щойно хотів витягнути його з землі, забрати у нього любов і опіку матінки.
- „ ...воно ж живе...”,- відлунюють у голові слова дівчинки.
Воно ж таке живе, як й інші, а він хотів позбавити його життєдайної сили.
-Дивно, таке покручене, а найперше проявило себе. Он як хоче рости. Жаль, що прийдеться його вирвати. – мовила жінка, що йшла за ним.
- Ні в якому разі!!!- майже викрикнув Максим,- дерево бореться за право жити і, можливо, заслуговує на нього більше за он тих однакових рослин, воно просто трохи виділяється з основної маси і все. Я впевнений з нього буде багатий і хороший врожай.
* * *
Максим беззвучно відкрив вхідні двері й почув схлипування дружини. Його пронизав біль за сина, РІДНОГО сина. Було так образливо, душила злість на себе, на безглузду дурість, вину перед немовлям.
Максим, перетнувши коридор опинився біля дружини:
- Надя, що з сином? Що сталось?
На столі поверх пелюшки лежало немовля, інтенсивно рухаючи ручками та ніжками. Біля нього сиділа Надя, плачучи. На запитання чоловіка, вона підняла на нього заплакані очі.
- Твоя мама пішла, а сина треба перепеленати, я його загортаю, а він постійно виплутується.
- Надь, ну це нічого, ну чому ти плачеш, що сталось?
Надя нервово почала йому показувати, як вона пеленає дитя і жалітись:
- Дивись: я його загортаю, як твоя мама вчила, так, щоб не виглядали ні ручки, ні ніжки, дивись-дивись, щоб дитині було зручно, але й щоб не туго, перев’язую його, а він через хвилину розкручує все, дивись,- вона істерично показувала на дитя. А немовля і справді через хвилину витягнуло обидві рученята з пелюшки.
- Раз - і все, – крізь сльози бурчала Надя.
Максим дивився на маленьку, худеньку ручку й перед очима з’явився той слабенький пагінчик деревця. Він доторкнувся до синової рученяти і його струмом вдарила любов та приємним теплом розлилась по всьому тілу. Він,тремтячи, поцілував немовля.
- Ну що ти оце скажеш!- продовжувала скаржитися дружина.
- Борець росте!- Максим подивився Наді в очі.-Давай назвемо його Боря. Він уже встиг вибороти мою любов і ще боротись йому прийдеться багато разів!!!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=117490
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 21.02.2009