gudzyk

Відродження України 2

Продовження.

6.

З  другим  духовним  народженням  у  трактатах  Г.  Сковороди  пов'язуються  мотиви  "воскресіння"  і  "проростання":  "Ти  лиш  намагайся,  щоб  із  твоєї  облудної  землі  сяйнула  правда  Божа.  Молися,  щоб  тобі  випав  той  третій  день,  у  котрий  земля  Богом  здіймає  трав'янисті  рослини".  [51]  ""Встань,  встань,  Єрусалиме!"  Слухай  вухом  іншим  про  іншу  плоть.  Чи  чуєш:"І  зацвіте  плоть  моя"  Чи  чуєш  про  інші  кості:  "Зрадіють  кості  смиренні"?  "Не  втаїться  кість  моя  від  тебе..."  Слухай  приточника:  "Зцілення  кісткам".  Слухай  Ісайю:  "І  кості  твої  проростуть,  як  трава,  і  розгалузяться,  і  породять  роди  родів"".  [51]  ""І  був  голос,  -  голосить  Єзекіїль,  -  коли  мені  пророкувати,  і  це  потрясіння!  І  поєднаються  кості,  кістка  до  кістки,  кожна  до  суглоба  свого.  І  бачив,  і  це  було,  -  їм  жили  і  плоть  росли...""  [51]  "Слухай  Йоіля:  "Як  ранок,  розіллються  по  горах  люди  численні  й  міцні,  подібних  до  них  не  було  відвіку...""  [51]  ""Відкрию  гроби  ваші  і  виведу  вас...""  [52]  "Як  у  джерелі  людське  обличчя,  так  у  словах  Ісайї,  наче  райдугу  в  хмарі,  видно  цього  Нарцисового  амура.  "Буде  Бог  твій  з  тобою  завжди,  і  наситишся,  як  бажає  душа  твоя,  і  кості  твої  зажиріють  і  будуть,  наче  сад  напоєний,  і  як  джерело,  в  якому  не  висохне  вода,  і  кості  твої  проростуть,  як  трава,  й  розгалузяться,  й  породять  роди  родів,  і  стануть  вічними  твої  пустелі,  і  будуть  вічні  твої  основи  родам  родів,  і  назвешся  творцем  огорож,  і  шляхи  твої  закінчиш  посеред  себе"".  [66]  "Силу  зерна  ти  мудрим  оком  побачив.  Відкрий  же  око  віри  й  побачиш  у  собі  також  божу  силу,  божу  правицю,  Закон  божий,  слово  боже,  мову  божу,  царство  й  владу  божу,  таємну,  невидиму,  а  пізнавши  сина,  пізнаєш  і  батька  його.  Прастара  на  колосі  солома  не  боїться  загибелі.  Вона  як  із  зерна  вийшла,  так  знову  в  зерні  заховається,  яке  хоч  зовнішньою  шкіркою  зогниє,  та  сила  його  вічна".  [88]  ""Якщо  не  пізнала  саму  себе,  о  добра  жінко,  то  йди  слідом  за  чередою,  й  паси  своїх  козенят  біля  наметів    пастуших".  Напишіть  же  ці  слова  вічними  фарбами  у  серці  вашому  й  у  думках  ваших.  Передайте  голос  цей  божий  у  спадок  і  потомкам  вашим,  хай  їх  останки  будуть  благословенні  і  поселяться  на  землі  добрій,  і  наситяться  пшениці,  вина  й  елею,  і  виховаються  на  воді  спокійній,  і  ожиріють  хлібом  слова  божого,  і  так  землю  свою  вдруге  успадкують,  і  веселість  вічна  буде  над  їхньою  головою.  А  якщо  хто  не  пізнає  себе,  той  не  може  слухом  почути  голосу  господа  Бога  свого,  щоб  відкрив  йому  Господь  скарб  свій  благий  -  небо  і  не  одержить,  не  побачить,  не  зрозуміє  цих  пресолодких  божих  обіцянок  у  Ісайї:  "Тоді  розкриється  вранці  світло  твоє,  і  зцілення  твої  скоро  засяють,  і  прийде  перед  тебе  правда  твоя,  і  слава  божа  обійме  тебе.  Тоді  покличеш,  і  Бог  почує  тебе  і  ще  мовлячому  тобі  скаже:  "Оце  прийшов".  І  буде  Бог  твій  з  тобою  завжди,  і  наситишся,  як  бажає  душа  твоя.  І  кості  твої  ожиріють  і  будуть,  як  сад  напоєний,  і  як  джерело,  в  якому  не  забракне  води.  І  кості  твої  проростуть,  як  трава,  і  розгалузяться,  і  розмножать  роди  родів"".  [111]  "Ах,  Ісайє!  І  твоя  лаванда  дала  запах  свій?  Він,  благовіщуючи  жебракам,  здається,  з  Сираховим  сином  дуже  погоджено  співає:  "Послухайте  мене,  преподобні  сини,  і  проростіть,  як  рожі  й  як  ладан,  дайте  пахощі,  піднесіть  запах"  .  А  який?  "Заспівайте  пісню,  благословіть  Господа  у  всіх  ділах  його".  Пізнавши  брата  свого,  й  інших  до  нього  ж  ведуть  за  собою".  [134-135]  "Якщо  б  ти  пізнав  себе,  то  міг  би  сказати  з  тим  же  пророком:  "Була  на  мені  рука  господня,  і  вивела  мене  в  дусі  господньому,  і  поставила  мене  серед  поля,  а  воно  було  повне  кісток  людських".  Оживляє  Єзекіїль  мертві  кістки,  наводить  на  них  жили,  плоть,  шкіру  -  все  нове  й  дух  життя.  Чудо!  Встає  на  ноги  свої  зібрання  численне.  Кістки  ці  є  дім  біблійний,  і  ти  сам  є  дім".  [155]  "З  усіма  цими  була  рука  господня,  і  вийшли,  і  раділи  як  телята,  позбавлені  пут!"  [155]  "А  як  душевний  сум  (можна  сказати:  життя  й  гниття)  виникає  від  поваленого  стерва,  так  оживленням  і  підняттям  на  ноги  цього  ж  бовдура  зображається  сердечна  веселість:  "Воскреснуть  мертві".  Глянь  на  Енея,  що  встає  перед  Петром!  Він  ходить  і  скаче,  як  олень,  і  як  товида,  тобто  сарна  або  сагайдак:  "Встануть  сущі  в  гробах"".  [185]  "Та  нужда  в  тому,  що  глиняна  твоя  природа  зачне,  прийме  і  вмістить,  як  нива  зерно,  насіння  нагірної  породи  й  нових  людей".  [378]  "Щоб  із  твоєї  купи  гною  блиснув  алмаз,  а  від  піщаної  твоєї  гори  відкотився  отой  наріжний  камінь.  Щоб  болото  й  грязь  твого  трупа  проростили  стебла  трави,  які  випускають  насіння  за  родом  божественним.  Щоб  польові  й  дібровні  лілії  та  запашні  кущі  виникли  із  землі  й  понад  землею  твоєю.  Хай  твої  мертві  кістки  проростуть,  як  трава,  хай  підніметься  тінь  тільця  твого  і  пустеля  твоя  вічною  в  роди  родів.  Оце-то  й  є  народитися  вдруге,  тобто  з  Вишнього,  і  знайти  в  собі  те,  що  ніколи  не  починало  бути,  а  ти  лиш  глухо  про  це  чув  без  будь-якого  смаку,  і  на  серце  тобі  воно  не  спадало...".  378-379  

Власне,  в  цьому  розділі  йдеться  про  подолання  смерті.  А  воскресіння  можна  трактувати  не  лише  як  оновлення  людини  за  життя,  але  і  як  здобуття  Царства  Небесного.

7.

Тепер,  повертаючись  до  твору  Кобзаря  «Стоїть  в  селі  Суботові»,  слід  зазначити,  що  постання  нової  України  з-під  розваленої  "церкви-домовини"  має  в  своїй  основі  християнські  (а  також  язичеські)  уявлення  про  смерть  і  воскресіння,  з  якими  пов'язаний  і  доробок  Сковороди.  Згадаємо  рядки  поета:

Церков-домовина
Розвалиться...  і  з-під  неї
Встане  Україна.
І  розвіє  тьму  неволі,
Світ  правди  засвітить,
І  помоляться  на  волі
Невольничі  діти!..

Порівняємо  їх  з  найяскравішими  висловлюваннями  філософа:  "Відкрию  гроби  ваші  і  виведу  вас..."  -  пряма  цитата  з  Біблії.  І  ще:  "З  усіма  цими  була  рука  господня,  і  вийшли,  і  раділи  як  телята,  позбавлені  пут!"  Різниця  полягає  лише  в  одному:  Шевченко  прагне  перетворення  в  реальному  житті,  а  у  Сковороди  переважає  духовно-релігійний  аспект.

8.

Теоцентрична  епоха  бароко  вважала  плоть  нікчемною.  Прийдешній  Апокаліпсис  має  взагалі  знищити  все  матеріальне.  Радість  від  споглядання  природи,  яку  знаходимо,  зокрема,  й  у  поезіях  Г.  Сковороди,  (див.  збірку  "Сад  божественних  пісень")  значною  мірою  є  передчуттям  загробного  блаженства.  Натомість  у  часи  романтизму  з'явилися  питання  національного  та  соціального  визволення,  а  релігійні  та  духовні  цінності  мали  прислужитися  також  і  для  справедливого  облаштування  земного  існування.  Тому  ідеал  Т.  Шевченка  переважно  посейбічний.  І  пише  він  про  постання  нової  України  -  як  про  суспільство,  що  живе  на  певній  території.

9.

Звернемо  увагу  на  ще  одну  особливість.  Світ  бароко  був  "двоповерховий":  над  нижчою  матеріальною  частиною  здіймалася  вища  духовна,  або  Бог,  яку  Г.  Сковорода  помістив  всередині  людини.  Зв'язок  між  двома  "натурами"  (тобто,  пізнання  божественного  начала)  здійснювався  за  допомогою  молитви,  церковних  відправ,  читання  Біблії,  духовних  книжок,  а  головне  -  праведного  способу  життя.  Світ  Т.  Шевченка  "двокамерний",  і  його  частини  розташовані  на  одній  площині.  Гріховне  "поле  згуби"  перетворилося  на  злочинну  дійсність  Російської  Імперії  або  Речі  Посполитої,  тоді  як  "небесна  сутність"  стала  ототожнюватися  з  пригнобленим  українським  середовищем.  Бог  загалом  виводиться  за  межі  людського  розуміння.  Але  емоційний  зв'язок  з  ним  можна  було  встановити  лише  в  українському  середовищі  -  наприклад,  сховавшись  у  бур'яні  або  зайшовши  в  хату.  І  якщо  у  Г.  Сковороди  "земляні  земляності"  нічим  не  можуть  зашкодити  всеосяжній  божественній  натурі,  то  у  Т.  Шевченка  злочинна  дійсність  Імперії  домінує  над  українським  середовищем  -  над  залишками  світлого  начала.  І  не  просто  домінує,  а  поглинає,  погрожуючи  цілковитим  винищенням.  Імперія  стає  труною  для  України.  Саме  тому  з'являється  образ  "церкви-домовини".  

10.

Але  "церков  Богданова"  -  не  лише  сумне  й  безрадісне  сьогодення.  Вона  також  є  уособленням  помилки,  якої  припустився  народ  в  минулому,  прагнучи,  "Щоб  москаль  добром  і  лихом  З  козаком  ділився".  Тут  можна  згадати  про  наївних  сковородинських  тетеруків:  птахи  потрапляють  у  пастку  "ловця-хитруна",  сподіваючись  смачно  поїсти.  І  хоч  здається,  що  українці  в  часи  Богдана  Хмельницького  були  в  скрутній  ситуації,  без  особливого  вибору,  критика  Т.  Шевченка  на  адресу  гетьмана  змушує  задуматися,  а  чи  не  потрапили  ми  в  лабети  диявольської  Імперії  через  власну  нерозбірливість  і  через  бажання,  щоб  наші  проблеми  вирішив  хтось  інший  -  сильніший  та  вдаліший?  Отже,  є  сенс  розглянути  образ  "церков-домовина"  крізь  призму  твердження  Г.  Сковороди:  "Похоті  наші  то  суть  гроби  наші".  

11.

Тепер  спробуємо  осягнути,  яким  чином  відбудеться  перетворення  "домовини"  на  нову  Україну,  а  також  простежимо  зв'язок  цієї  рушійної  сили  з  філософськими  положеннями  бароко.

Як  знаємо,  Г.  Сковорода  вважав,  що  перемогти  тлінний  світ  можна,  тільки  долучившись  до  божественного  начала.  Т.  Шевченко  в  посланії  "І  мертвим,  і  живим,  і  ненарожденним"  закликає  до  вивчення  історії  та  відновлення  історичної  пам'яті:

Подивіться  лишень  добре,
Прочитайте  знову
Тую  славу.  Та  читайте
Од  слова  до  слова,  
Не  минайте  ані  титли,
Ніже  тії  коми,
Все  розберіть...
 
Так,  героїчне  минуле  надихає  на  боротьбу  за  національне  та  соціальне  визволення.  Але  увагу  треба  звернути  на  інше:  божественне  начало  та  історична  пам'ять  пов'язані  між  собою.

Задля  наглядності  згадаємо  побажання  К.  Транквіліона-Ставровецького,  ще  одного  представника  епохи  бароко:  "Пізнайте,  чиї  сини  єсте  і  в  якому  домі  вас  народила  мати".  Тепер  порівняємо  з  Шевченковим:  

                                       ...  та  й  спитайте
Тойді  себе:  що  ми?...
Чиї  сини?  яких  батьків?

У  першому  випадку  йдеться  про  духовний  вибір  та  пізнання  Бога,  а  в  другому  -  про  розуміння  історії.  Але  поза  контекстом  ці  рядки  дуже  схожі.  Г.  Сковорода  пояснює  причину  подібності:  пам'ять  ототожнюється  з  істиною.  Поглянемо:  "Пам'ять  є  недремне  сердечне  око,  що  бачить  всі  створіння,  незахідне  сонце,  що  просвітлює  Всесвіт.  О  пам'ять  вранішня,  як  нетлінні  крила!  Тобою  серце  злітає  у  висоту,  в  глибину,  в  ширину  безконечно,  у  стократ  швидше  від  блискавки.  "Візьму  крила  мої  рано  з  Давидом"...  Що  таке  пам'ять?  Це  незабутність.  Забуття  греки  називають  ліфа,  незабутність  -  аліфія;  аліфія  ж  є  істина.  Яка  істина?  Це  оця  господня  істина:  "Я  шлях,  істина  й  життя".  Христос  господь,  Бог  наш,  йому  ж  слава  навіки,  амінь!"  [458-459]  

Тобто,  закликаючи  в  "Посланії"  збагнути  "А  чиєю  кров'ю  Ота  земля  напоєна",  поет  намагається  не  просто  відновити  "зв'язок  поколінь",  а  вказати  на  наріжний  камінь,  який  лежить  в  основі  щастя  всіх  народів  світу.  Сакралізоване  минуле  з  майже  обожненими  героями  має  стати  істинним  дороговказом  для  сьогодення.  Власне,  таємниця  Великого  Льоху  в  тому  й  полягає,  що  національні  цінності  поєднуються,  по  суті,  з  релігійними  і  створюють  своєрідну  матрицю  для  відродження.

Наостанок  слід  зазначити,  що  за  осягненням  історії  у  Т.  Шевченка  стоїть  спроба  пізнати  Бога  і  відбудувати  "верхній  поверх"  бароко.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=643769
рубрика: Інше, Лірика кохання
дата поступления 14.02.2016

Відродження України 1

Відродження  України  у  творі  Т.  Шевченка  «Стоїть  в  селі  Суботові»  крізь  призму  філософії  Г.Сковороди.

1.

Розглядаючи  доробки  Т.  Шевченка  та  Г.  Сковороди,  можна  помітити  цікаві  паралелі  -  обумовлені  не  так  прямими  впливами  (хоч  без  них,  ясна  річ,  не  обійшлося),  як  загальнокультурними  моментами.  Згадаємо  закінчення  твору  Кобзаря  «Стоїть  в  селі  Суботові»:

                                       …Може,  й  справді!
Нехай  і  так  буде!
Так  сміються  ж  з  України
Стороннії  люди!
Не  смійтеся,  чужі  люди!
Церков-домовина
Розвалиться...  і  з-під  неї
Встане  Україна.
І  розвіє  тьму  неволі,
Світ  правди  засвітить,
І  помоляться  на  волі
Невольничі  діти!..

Отже,  недоглянута  церква  подається  як  символ  сучасної  поетові  України.  Вона  впаде,  а  на  її  руїнах  у  майбутньому  виникне  інша  Україна.  

Але  виникає  запитання:  яким  чином  відбудеться  це  перетворення?  Адже  проста  руйнація  не  призводить  до  побудови  чогось  нового.  Також  не  треба  забувати,  що  «на  горі  високій»  стоїть  "домовина  України"  і  що  в  іншому  творі  Т.  Шевченка  -  "Сон  (Гори  мої  високії)"  -  можливість  відродження,  по  суті,  заперечується:

А  онде,  онде  за  Дніпром,
На  пригорі,  ніби  капличка,
Козацька  церква  невеличка
Стоїть  з  похиленим  хрестом.
         Давно  стоїть,  виглядає
         Запорожця  з  Лугу…
         З  Дніпром  своїм  розмовляє,
         Розважає  тугу.
         Оболонками  старими,
         Мов  мертвець  очима
         Зеленими,  позирає
         На  світ  з  домовини.
         Може,  чаєш  оновлення?
         Не  жди  тії  слави!
         Твої  люде  окрадені,
         А  панам  лукавим…
         Нащо  здалась  козацькая
         Великая  слава?!..

Якщо  ця  церква-капличка,  церква-мрець  впаде,  то  замість  неї,  напевно,  нічого  не  з'явиться.  А  може,  й  не  впаде  вона  так  і  стоятиме  «з  похиленим  хрестом»,  означаючи  консервацію  ситуації,  коли  народ  безсилий,  а  пани  байдужі.

"Оновлення"  здається  неможливим  і  в  містерії  "Великий  Льох",  в  якій  одна  з  ворон  розповідає  про  знущання  царських  чиновників  над  Україною:

Тепер  уже  заходились
Д  р  е  в  н  о  с  т  и    шукати
У  могилах...  бо  нічого
Уже  в  хаті  взяти:
Все  забрали  любісінько.
Та  лихий  їх  знає,
Чого  вони  з  тим  поганим
Льохом  поспішають?
Трошки,  трошки  б  підождали,
І  церква  б  упала…
Тойді  б  разом  дві  руїни
В    П  ч  е  л  е    описали.

Тобто,  якщо  церква  розвалиться,  про  її  залишки  можна  хіба  що  в  якомусь  журналі  розповісти.

Але  у  творі  «Стоїть  в  селі  Суботові»,  написаному  одразу  після  містерії  "Великий  Льох",  автор  передбачає  віродження,  постання  вільної  України  з-під  зруйнованої  "церкви-домовини".  І  це  положення  має  паралелі  в  філософії  Г.  Сковороди.

Спробуємо  з'ясувати  модель  світу  епохи  бароко,  прослідкувати  мотиви  перетворення  і  поглянемо  на  їхню  трансформацію  у  творі  Кобзаря.

2.

Як  відомо,  Г.  Сковорода  вбачав  "у  всьому  два  єства:  боже  і  речовинне".  [467]1  "Весь  світ  складається  із  двох  натур:  одна  видима,  друга  невидима.  Видима  називається  створіння,  а  невидима  -  Бог.  Ця  невидима  натура,  або  Бог,  всі  створіння  пронизує  й  утримує,  скрізь  і  завжди  був,  є  і  буде".  [85]  Те  саме  і  з  людиною:  "Є  у  тілі  нашому  дві  храмини:  одна  рукотворна,  друга  небесна,  нерукотворна.  Вона  похована  у  храмині  нашій  земній".  [122]  "Кожна  ж  людина  складається  з  двох  начал,  які  протистоять  собі  і  борються,  або  сутностей:  із  гірного  й  ницого,  тобто  із  вічності  й  тліні.  Тому  у  кожному  живуть  два  демони  чи  ангели,  тобто  вісники  й  посланники  своїх  царів:  ангел  благий  і  злий,  хоронитель  і  губитель,  мирний  і  бентежний,  світлий  і  темний...".  [197]  "...якщо  дві  людини,  земна  й  небесна,  у  тій  же  людині,  то  і  два  начала:  одне  зміїне,  або  плотське,  друге  боже".  [371]  "Розділи  себе  всього,  все  твоє  тваринне  тіло  надвоє".  [123]

Отже,  модель  світу  бароко  була  теоцентричною  і  мала  два  "поверхи"  -  вищий  духовний  та  нижчий  матеріальний.
                                                                                   
3.

Відтак  Г.  Сковорода  вважав,  що  людина  може  стати  щасливою,  отримати  життєву  наснагу  (кураж),  а  також  потрапити  до  Раю  після  смерті,  тільки  якщо  пізнає  Бога,  пізнає  боже  начало  всередині  себе,  тобто  пізнає  саму  себе.  Тих,  хто  далекий  від  нематеріального  Бога  та  від  його  премудрості,  філософ  порівнював  зі  "сплячими",  "ув'язненими",  а  також,  що  цікавить  нас  більше,  з  "мерцями":  "Розбий  сон  твоїх  очей,  о  нещасний  мрець!  Піднімись  на  ноги!  Може  зрозумієш,  що  таке  Христос,  світло  світу?"  [93]  "Встань,  нещасний  мрець!  Зведи  око  твоє  і  пізнай  себе!  Чи  не  гадаєш,  що  бридка  гнилість  становить  сутність  твою?"  [127]  "Тормосить  цих  похованих  і  Павло:  "Встань  же,  мертвий,  і  воскресни  із  мертвих!..  Доти  землею  ти  будеш  і  не  перетворишся  із  неї  в  Христа,  поки  не  побачиш  світлу  небесну  людину"".  [45]  "Трупом  є  будь-яка  смертна  людина,  і  Біблія  є  людина  й  труп".  [176]  "Чи  довго  тобі  гойдатися  по  стихіях?  О  нещасний  мрець!  Підійми  хоч  трішки  поховані  твої  думки  вгору,  вище  стихійної  тіні,  і  побачиш  людину  живу,  що  сяє  неприступним  світлом".  [216]  "Та  якщо  не  наблизишся  й  не  поєднаєшся  з  тим,  хто  є  головою  твоїй  голові,  то  залишишся  мертвою  тлінню  й  трупом".  [74-75]  "Чи  може  прах,  що  лежить  у  гробі,  встати  й  стати  й  визнати,  що  є  ще  й  невидимість,  є  ще  й  дух?  Не  може...  Чому?  Не  може  встати  й  стати  перед  Господом.  Чому  ж?  Тому  що  цей  прах  не  може  прийняти  в  себе  цього  насіння.  Якого?  Щоб  вірити,  що  є  вище  ще  й  те,  чого  не  можемо  обмацати  й  аршином  виміряти...".  [83]  "Труп  наш  сидить  і  спочиває,  а  серце  наше  йде.  Проходить  від  трупа  до  Бога,  від  безумного  до  премудрого".  [389]  

Словом,  все,  що  пов'язане  зі  смертю,  носить  переважно  духовниий  характер.  І  земне  існування  потрібне  людині  для  того,  щоб,  пізнавши  божественне  начало,  перейти  від  стану  "трупа"  "в  гробі"  до  життя.

4.

Матеріальний  світ,  на  думку  Г.  Сковороди,  гріховний,  оманливий  і  минущий.  Проте  переважна  більшість  людей  не  можуть  цього  збагнути.  Зазирнемо  до  трактатів  філософа:    "...видимість  є  трава,  лестощі,  мрія  й  зникаючий  цвіт".  [84]  "Похоті  наші  то  суть  гроби  наші.  Уганяємо  за  марнотами  світу,  шукаючи  в  них  бажаного  блаженства  й  насолоди.  Та  послухай,  що  полонена  наречена  говорить:  "Встану  й  обійду  в  місті.  Шукала  його  і  не  знайшла  його".  А  чому?  Тому  що  шукала  на  торговищах  та  на  вулицях.  Вулиці  ті  є  не  що  інше,  як  шлях  чи  рада  безбожників,  які,  крім  тлінних  видимостей,  нічого  не  розуміють  і  на  них  спираються.  А  шукають  усього  поза  собою  земляних  земляностей".  [122]  "...сини  Ізраїлеві  не  могли  дивитися  на  блискуче  від  слави  лице  Мойсея,  людини  божої.  А  на  що  ж  вони  дивилися?  Лиш  на  покривало,  яке  затіняло  обличчя.  Який  же  ти  Ізраїль?  Ти  обрізаний  тілом,  але  не  обрізаний  змістом.  Пітьму  зносять  твої  очі,  а  на  істину  дивитись  не  можуть.  Лежиш  на  землі,  валяєшся  з  тією  блудницею  і  задоволений,  відвертаючи  від  батька  твого  око  своє,  яке  соромить  батька  і  робить  прикрощі  старості  материній,  як  говорить  Соломон".  [45]  "А  той,  хто  задивився  зміїним  оком  на  беззаконня  п'яти  своєї,  на  нечистоту  плоті  й  крові  своєї,  повік  не  успадкує  царства  божого,  крім  Ізмаїла,  не  породить  Ісаака,  і  будуть  діти  його  погублені  на  землі  не  своїй".  [126]  "Ось,  наприклад,  безбарвне  слово:  "Всі  загинуть".  Але  як  гарно  це  ж  саме  висловив  Ісайя:  "Всяка  плоть  -  сіно".  Віхоть  трави  -  це  вдалий  образ  усієї  загибелі".  [185]  "Чи  ти  до  цього  часу  не  розумієш,  що  все  це  плоть,  і  ніщо,  і  тінь,  яка  вкриває  височенну  премудрості  гору?  І  ця  завіса  повинна  свого  часу  повністю  роздертися...".  [45]  "Навчилися  ми  братію  нашу  судити  за  плоттю:  так  і  на  Христа  дивимося,  помічаючи  на  ньому  лиш  пустоти,  ні  на  нього  самого,  ані  на  славу  його  не  зважаючи".  [46]  "Скажи  ж  тепер,  що  таке  розумієш  під  цим  іменем  Христос?  Якщо  розумієш  якусь  тлінь,  то,  без  сумніву,  під  іменем  Христовим  розумієш  пустоту.  І  оце-то  є  приймати  ім'я  його  марно!  А  що  ж  є  суєта  і  брехня,  якщо  не  те,  що  тлінь?  І  оце-то  є  не  життя,  а  погибель  свою  бачити:  "Хай  побачать  очі  його  своє  вбивство!"  Кричить  Йов:  "Від  Господа  хай  не  врятується!"  Оце-то  тління  є  справжнє  поле  згуби...".  [112]  "Плоть,  тричі  народжена,  є  лиш  грязь  і  лиш  той  же  земний  бовван".  [378]  

Окремо  слід  зазначити,  що  людина,  яка  сподівається  на  "видимість",  потрапляє  в  тенета  диявола,  стає  його  спільником  і  втрачає  свою  безсмертну  душу.
                             
5.  

Нематеріальна  сутність,  на  думку  Г.  Сковороди,  є  основою  життя:  "Оця-то  найблаженніша  натура,  або  дух,  підтримує  в  русі  весь  світ,  наче  механікова  хитрість  механізм  годинника  на  вежі...".  [55]    І  якщо  хтось  пізнав  у  собі  боже  начало  -  на  нього  чекає  цілковите  оновлення.  Ба  навіть  більше  -  він  народиться  вдруге:  "У  якийсь  час  з  вишнього  вдруге  буваємо  народжені  чистою  дівою,  яка  зачала  й  вмістила  того,  хто  лиш  один  і  один  святий".  [379]  "...народжене  від  духа  є  друге,  нове  й  інородне,  крім  того,  що  народжене  від  плоті".  [378]  "Якщо  ж  комусь  прийшов  час  і  вдалося  розкусити  самого  себе,  то  цей  у  своїй  світлиці,  коли  й  на  думку  не  спадало,  без  надії,  викопав  золото.  Яке?  Оте.  "Золото  тієї  землі  добре,  і  там  рубін".  "Радійте  зі  мною"".  [379]  "Якщо  хто  не  народжений  природою  з  отої  вишньої  країни,  то  не  може  знайти  отого  шляху  й  зійти  в  нагірне".  [378]

Продовження  http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=643769

                                                                               Примітка.

1.  Цитати  з  трактатів  подаються  за  виданням:  Григорій  Сковорода.    Пізнай    в    собі    людину.  -  Львів:“Світ,  1995.  У  квадратних  дужках  вказується  сторінка.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=643768
рубрика: Інше, Лірика кохання
дата поступления 14.02.2016

Рубаї лісника.

1.  Як  почуваюся  у  лісі  я?
Кущі,  дерева  -  гарна  візія...
Але  закінчується  чай  -
І  починається  депресія.

2.  Мама  бідкається:  я  знавіснів
І  життя  марно  трачу  посеред  лісів,
Вона  дума,  що  треба  плекати
Свиней-корів,  а  не  лосів.

3.  Приїжджав  дільничий  до  мене  -  Захар...
Ми  почули  крик,  і  я  сказав:  "Глухар!"
Страж  порядку  сіпнувся:  "Атож,
Та  кого  тут  знайдеш  між  дерев  і  хмар!"

4.  Я  у  лісі  наткнувся  на  міну...
Із  засідки  вискочили  військові-фіни
Й  закричали:  "Ще  раз  на  неї  наступиш  -
Отримаєш  по  голові  карабіном!"

5.  У  діброві  зустрів  свою  "екс"
Й  зрозумів  попри  герпекс:
Якщо  довго  цілуватись  -
Можна  збитися  на  секс.

6.  Я  зголоднів,  думаючи  про  ліс,
Під  качку  за  яйцем  поліз.
А  качка  -  трохи  не  сказилась!
І  дзьоб  у  неї  -  наче  ніж!

7.  У  лісі  я  шукав  закопану  горілку,
Хотілось  випити,  у  горлі  дерли  білки.
Чотири  дні  з  лопатою  прошвендяв...
Можливо,  пляшку  я  повісив  десь  на  гілку.

8.  Мій  кіт  із  гучними  піснями
Блукає  в  лісі  цілими  тижнями,
На  мене  дивиться  з-під  лоба,
Бо  якась  кішка  пробігла  між  нами.

9.  "Що  діяти  двом  чоловікам,
Як  ведмедя  здибали?"  -  "Затям,
Нічого  не  треба  робити!
Клишоногий  усе  зробить  сам!"

10.  Молоденький  тетерук
Їв  щодня  із  моїх  рук,
Потім  -  подорослішав,
І  вже  він  мені  не  друг...

11.  Один  бізнесмен  пробрався  до  лісу
І  закопав  велику  валізу.
А  що  всередині?...  Він  шепотів:
"Я  поховав  кризу...".

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=501555
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.05.2014

Елементи психоаналізу у Г. Сковороди і Т. Шевченка.

                                                                                     1
К.  Г.  Юнг  не  приховував  зв'язок  своєї  теорії  із  середньовічним  богослів'ям,  зокрема,  визнавав,  що  термін  "архетип"  був  узятий  саме  звідти  -  дивимося  твір  "Про  архетипи  колективного  позасвідомого".  Тому  не  слід  дивуватися  яскравим  паралелям  між  ідеями  швейцарського  вченого  і  настановами  видатних  діячів  української  культури.  

Звернемо  увагу  на  трактат  Г.  Сковороди  "Книжечка  про  читання  Святого  Письма,  названа  Жінка  Лотова"  і  поему  Т.  Шевченка  "Невольник",  яка  в  іншому  варіанті  має  назву  "Сліпий".  Обидва  твори  піднімають  проблему  істини  та  істинної  людини.  Щоб  досягти  досконалості  і  вільно  орієнтуватися  не  лише  в  житті  повсякденному,  а  й  у  "думках  Божих",  треба  пройти  певний  шлях,  набути  досвіду.  Треба  перетворитися,  щоб  прозріти.  

                                                                                                 2
Як  вважає  К.  Г.  Юнг,  перетворення  починається  з  зацікавлення  позасвідомим.  В  той  же  час  характерною  ознакою  сучасної  людини  є  гіпертрофований  розвиток  свідомості,  що,  будучи  лише  частиною  особистості,  повністю  перебрала  владу  над  нею.  Негативних  наслідків  раціоналізації  багато,  а  найголовніший  -  схильність  людини  до  неврозу.  Коли  в  голові  виникають  "нерозумні"  ідеї,  Его-свідомість  терміново  намагається  їх  позбутися,  нібито  забути.  Але  ці  ідеї  не  зникають,  вони  витісняються  до  позасвідомого,  яке  можна  порівняти  з  комп'ютерною  пам'яттю.  І  що  активніші  процеси  витіснення,  то  загрозливішою  стає  ситуація.  Надходить  момент,  коли  переповнене  позасвідоме  "заливає"  свідомість  -  це  призводить  до  духовної,  а  згодом  і  до  фізичної  смерті.  К.  Г.  Юнг  цитує  Ф.  Ніцше:  "Твоя  душа  помре  раніше  за  тіло".

Слід  зауважити,  що  раціоналістична  Его-свідомість  вважає  позасвідоме  вмістилищем  усього  найгіршого,  усіх  можливих  і  неможливих  вад  та  пороків.  Тому  взаємодія  між  двома  частинами  особистості  дуже  ускладнюється.  Картина  змінюється,  лише  коли  людина  розуміє,  що  занурення  у  позасвідоме  -  це  зустріч  із  самим  собою,  і  що  увесь  негатив  насправді  є  нашим  темним  обличчям,  яке,  на  думку  швейцарського  вченого,  "ми  ніколи  не  демонструємо  світові,  ховаючи  його  за  Персоною,  за  акторською  личиною".

Тобто,  найперше,  що  має  зробити  індивідуум,  ставши  на  шлях  перетворення,  -  подолати  власну  Тінь.  

На  переконання  К.  Г.  Юнга,  якщо  людина  часто  свариться,  постійно  знаходить  ворогів  або  бачить  довкола  лише  хиби,  то  швидше  за  все  вона  проектує  на  світ  особистісне  позасвідоме,  яке  формується  протягом  життя,  вбираючи  в  себе  витісненні  із  свідомості  уявлення,  і  яке  називається  Тінню.

"Підійти  до  переживання  Тіні  надзвичайно  складно,  адже  на  передньому  плані  постає  вже  не  людина  з  її  цілісністю,  -  пише  вчений,  -  Тінь  нагадує  про  її  безпомічність  та  несилу."  Але,  не  зважаючи  на  це,  Тінь  є  вузькими  воротами,  крізь  які  заходять  до  колективного  позасвідомого.  Побачивши  на  склі  власне  відображення,  ми  можемо,  напруживши  зір,  перевести  погляд  на  те,  що  знаходиться  за  склом.

Колективне  позасвідоме  є  результатом  життя  певної  цивілізації.  "Це,  -  вказує  К.  Г.  Юнг,  -  вроджений  значно  глибший  шар".  Він  містить,  "на  противагу  особистісній  душі,  змісти  та  образи  поведінки,  які  cum  grano  salis  є  всюди  і  у  всіх  індивідів  одними  й  тими  ж.  Іншими  словами,  колективне  позасвідоме  ідентичне  у  всіх  людей  і  створює  тим  самим  загальну  основу  життя  душі  кожного,  будучи  згідно  своєї  природи  надособистісним".

Колективне  позасвідоме  можна  назвати  Царством  Мертвих  (бо  змісти  та  ідеї  знаходяться  там  у  розібраному,  фрагментарному,  "зогнилому"  стані)  і  світом  Великої  Матері,  адже  йдеться  про  без-образну  психічну  матерію,  з  якої  виникають  нові  поняття  або  уявлення.  І  якщо  свідомість  ототожнюється  з  чоловічою  частиною  душі,  то  позасвідоме  -  з  жіночою.  А  провідницею  у  цьому  фантасмагоричному  середовищі  є  Аніма.

Пов'язана  з  постаттю  Великої  Матері  Аніма  буває  позитивною  та  негативною,  виступаючи  в  образах,  наприклад,  прекрасної  богині  або  жахливої  відьми  і  намагаючись  передати  людині  щось  на  кшталт  інформації  чи  спонукання  до  дії.  "Як  мудрість  вона  являється  лише  тому,  хто  знаходиться  у  постійному  спілкуванні  з  нею,  і  в  результаті  важкої  праці  готовий  визнати,  що  за  всією  темною  грою  людської  долі  проглядається  певний  прихований  зміст,  який  відповідає  вищому  пізнанню  законів  життя",  -  пише  швейцарський  вчений  у  творі  "Про  архетипи  колективного  позасвідомого".  Недалеким  людям  Аніма  може  принести  загибель.  Вона  якоюсь  мірою  грає  роль  змія-спокусника:  поманить  здалеку  і  зникне.  Їй,  на  думку  К.  Г.  Юнга,  притаманна  ельфійська  поведінка,  зрозуміла  лише  для  втаємничених.

Тих,  хто  не  піддався  на  її  провокації,  Аніма  приведе  до  Самості  -  центру  тотальної,  безкінечної  та  безвимірної  психічної  особистості,  якому  насправді  підкоряється  свідомість  і  розрив  з  яким  фактично  спричиняє  невроз.  Юнг  порівнює  Самість  з  дорогоцінним  камінням  і  навіть  з  філософським  каменем.  Самість  містить  в  собі  своєрідний  план  розвитку  особистості,  головна  перевага  якого  полягає  в  збереженні  рівноваги  між  свідомістю  та  позасвідомим.  Самість,  на  переконання  швейцарського  вченого  пов'язана  з  "архетипом  старого  мудреця"  або  "архетипом  змісту".  Античний  бог  Гермес  -  провідник  між  небом  і  землею  -  є  найпоширенішим  їхнім  уособленням,  яким  також  можуть  бути  Заратустра,  Ісус  Христос,  Магомед,  Мойсей  та  інші  історичні  чи  неісторичні  діячі,  що  принесли  в  цей  світ  певне  одкровення.  А  найяскравішою  постаттю  тут  є  шаман:  може  перетворюватися  на  птаха  або  змію  і  переноситися  до  божественних  сфер  для  отримання  відповідної  інформації.

                                                                                                 3
Г.  Сковорода  не  вдавався  до  детального  опису  гностичного  процесу,  але  схожість  його  настанов  з  думками  К.  Г.  Юнга  сумнівів  не  викликає.  "Знай,  що  весь  ти,  як  Нарцис  твій  у  водах,  втопився  у  наявності",  -  звертається  український  філософ  до  книжника,  "що  спить  на  Біблії",  у  трактаті  про  читання  Святого  Письма.  Цей  "безпам'ятний  богослов"  нібито  все  знає  і  готовий  дати  відповідь  на  будь-яке  запитання  -  неважко  здогадатися,  що  згідно  психоаналітичної  термінології  він  уособлює  схильну  до  неврозу  Его-свідомість.  "Наявність"  є  суспільним  каноном  -  нібито  єдино  правильним,  а  на  ділі  поверховим  і  спрощеним.  Тому  Біблія,  пройшовши  крізь  руки  таких  богословів,  перетворюється  на  важкий  фоліянт,  на  річ,  яку  прийнято  шанувати,  не  докопуючись  до  суті.  І  якщо  хтось,  дотримуючись  цього  канону,  вирішить  прочитати  Святе  Письмо,  то  зіткнеться  з  неподоланими  труднощами,  адже  воно  не  вкладається  в  одні  рамки.  Адже  потрібно,  щоб  кожен  індивід  виробив  свій  план  прочитання.  І  тут  можна  сказати,  що  Г.  Сковорода  трактує  Біблію  як  позасвідоме.

Безперечно,  звичайна  людина  може  бути  заскоченою  багатьма  біблійними  епізодами.  І  жодне  тлумачення  канонічних  богословів  не  допоможе.  "Незлічених  розтлила  отрута  Давидового  перелюбства,  а  в  старості  його  -  уявна  дурість  діволожства,  -  пише  Сковорода,  -  не  менше  отрути  в  повістях  про  його  сина.  Читаємо  про  ревнощі  Іллі  й  гостримо  ніж  на  ближнього"  і  т.  д.  Але  філософ  закликає  не  робити  поспішних  висновків:  "Саме  це  зерно  Боже,  тобто  слово  це  (віра),  спокушає  нас,  кидаючи  в  стихії  зовнішнього  світу".  "Коли  читаєш  в  Божих  книгах:  пиятика,  наліжництво,  кровозмішення,  амури  і  т.  ін.,  то  не  барися  на  содомських  цих  вулицях,  а  проходь  не  задумуючись  по  них  і  на  шляху  грішних  не  стій".  "Не  спало  на  думку,  що  Біблія  є  храм  слави  Вічного,  а  не  плотського  твого  паскудства?  Навіщо  ж  ти  там  знаходиш  пиятику,  марнотратство  й  твої  амури?".  Отже,  Г.  Сковорода,  як  і  К.  Г.  Юнг,  радить  людині  пам'ятати  про  власну  Тінь  і  власні  нахили,  що  заважають  дійти  істини,  завертаючи  на  манівці  спокуси.  Усе  найгірше  не  в  книгах  пророків,  -  ніби  говорить  нам  філософ,  -  усе  найгірше  в  людському  розумі.

Через  увесь  трактат  про  читання  Святого  Письма  червоною  ниткою  проходить  заклик  "Згадуйте  жінку  Лотову!".  Згідно  біблійного  оповідання  вона  озирнулася  на  рідне  місто  -  Содом,  яке  за  наказом  Всевишнього  треба  було  залишити,  і  перетворилася  на  брилу.  "Жінка  й  Содом  є  одне  й  те  саме,  -  пише  Г.  Сковорода,  -  Содом  означає  те,  що  й  таїна.  Ось  куди  жінка  привела  -  в  Содом.  А  Содом  куди  веде?  Туди,  куди  дим  здіймається.  Дим  його  здіймається  в  небо.  Дим  його  знявся  вгору.  Дим,  чад,  дух,  думка,  сенс  є  те  ж  саме.  Бачиш,  куди  веде  Содом?  Жінка  й  Содом  суть  ноги.  Бачиш,  що  йдуть  на  гори?"

"О  жінко,  жінко!  -  продовжує  філософ,  -  Ти  й  горе,  і  насолода  моя.  Живиш  і  умертвлюєш...  Якщо  б  ми  любили  тебе  так,  як  твій  найсолодший  муж  Лот,  як  і  Христос  церкву  свою,  то  ніколи  б  ми  не  розлучали  тих,  кого  Бог  поєднав.  Тайна  ця  велика..."  Після  наведених  слів  відпадають  сумніви:  маємо  справу  з  жіночою  частиною  душі  -  Анімою,  згідно  термінології  К.  Г.  Юнга,  яка  може  бути  і  позитивною  (вести  до  прозріння),  і  негативною  (сприяти  загибелі).  Саме  тому  Г.  Сковорода  радить  перед  виходом  у  біблійне  море  (фактично,  у  позасвідоме)  потурбуватися  про  досвідченого  лоцмана  -  знайти  справжнього  богослова,  зокрема,  когось  з-поміж  отців  церкви.

Справжній  богослов  у  нашому  випадку  є  аналогом  психоаналітика.  Спираючись  на  його  вказівки  і  не  вдаючись  до  механічного  повторення,  кожна  людина  здатна  витворити  своє  бачення  Святого  Письма.

Біблію  теж  можна  розглядати  як  Аніму,  як  жінку.  Недаремно  Г.  Сковорода  порівнює  її  з  Євою  і  називає  "матір'ю  нашою  спільною"  -  отже,  й  Великою  Матір'ю.  Вона  може  запропонувати  яблуко  з  дерева  спокуси.  Але  ти  не  повинен  припускатися  помилки  Адама.  "Принесли  з  собою  злість  у  серці  своєму,  тому  й  не  знайшли  доброти  і  в  серці  жінки  Лотової,  крім  слів  потопних  і  мови  облесної,  з  якою  прийшли.  До  доброти  тієї  прихованої  не  дісталися".  Так  учить  наш  філософ,  просячи  "полюбіть  зі  мною  неплодовиту  оцю".  Фактично,  він  закликає  до  символічного  шлюбу  свідомості  та  позасвідомого,  чоловіка  та  жінки,  гностика  та  Біблії.  Інакше  не  вдасться  розірвати  "лева  рикаючого",  щоб  "знайти  у  жорсткому  ніжне,  в  гіркому  -  солодке,  у  лютості  -  милість  і  т.  д.",  і  не  вдасться  впізнати  преславну  славу  "дочки  царевої".  У  цьому  шлюбі  чоловік  також  повинен  грати  роль  батька  для  своєї  нареченої,  як  Христос  для  своєї  Церкви.  Отже,  Біблія  виступає  в  якості  без-образної  матерії,  потребуючої  обробки.  Вона  не  пропонує  готових  рішень,  її  дійсно  треба  вміти  читати.  Треба  дати  жінці  "два  крила  орла  великого".  Але  перед  цим  має  надійти  прозріння:  "...глиняна  твоя  природа  зачне,  прийме  і  вмістить,  як  нива  зерно,  насіння  нагірної  породи  й  нових  людей",  -  пише  Г.  Сковорода,  -  "Щоб  із  твоєї  купи  гною  блиснув  алмаз,  а  від  піщаної  твоєї  гори  відкотився  отой  наріжний  камінь.  Щоб  болото  й  грязь  твого  трупа  проростили  стебла  трави,  які  випускають  насіння  за  родом  божественним".

Дорогоцінне  каміння,  як  уже  відомо  з  настанов  К.  Г.  Юнга,  означає  Самість,  центр  психічної  особистості,  де  міститься  план  її  розвитку.  Той,  хто  досягне  Самості,  дійсно  переживе  друге  народження,  ставши  справжньою  людиною.  Український  філософ  теж  на  цьому  наголошує  і  навіть  вважає,  що  слова  з  Книги  Буття  -  "Сотворив  Бог  людину"  -  стосується  саме  другого  духовного  народження,  а  не  першого  тілесного.  Той,  хто  прозрів,  стає  вільним:  "У  висоту,  вглиб,  вшир  літає  без  меж.  Не  заважають  їй  (духовній  людині  -  gudzyk)  ні  гори,  ні  ріки,  ні  моря,  ні  пустелі.  Провидить  віддалене,  прозирає  приховане,  заглядає  у  минуле,  проникає  у  майбутнє,  ходить  по  поверхні  океану,  увіходить  зачиненими  дверима".  І  у  нас  не  лишається  сумнівів:  вдруге  народжений  є  шаманом,  провідником  між  земним  світом  і  Царством  Мертвих,  де  заправляє  Велика  Матір.

                                                                                               4
Спираючись  на  вищенаведені  схеми,  спробуємо  розглянути  поему  Т.  Шевченка  "Невольник".  Старий  батько  хоче  одружити  дочку  Ярину  зі  Степаном,  але  не  може  зробити  це  одразу.  Степан  був  Ярині  ніби  за  брата,  а  тепер  має  стати  чимось  більшим.  "Хто  не  вміє  заробить,  Той  не  вміє  і  пожить",  -  говорить  старий,  і  далеко  не  меркантильні  проблеми  його  хвилюють.  Ми  розуміємо,  яке  "добро"  має  здобути  юнак  -  йдеться  про  Самість  та  прозріння.  Г.  Сковорода  вважав  за  потрібне,  щоб  кожна  людина  виробила  своє  власне  бачення  Біблії  і  світу  загалом.  Подібна  вимога  ставиться  й  перед  Степаном,  хоч  старий  батько  нібито  не  від  того,  щоб  хлопець  скористався  його  -  вже  готовим  -  баченням:  "Коли  здобудеш  -  принесеш,  А  коли  згубиш  -  проживеш  Моє  добро,  то  хоч  звичаю  Козацького  наберешся  Та  побачиш  світа,  Не  такого,  як  у  бурсі,  А  живі  мисліте  З  товариством  прочитаєш...".  І,  ясна  річ,  лише  тоді  Степан  зможе  узяти  Ярину  за  жінку  як  справжній  чоловік.

У  Шевченковій  поемі  знаходимо  образ,  схожий  із  самовпевненим  богословом  Г.  Сковороди.  Це  -  бурса  і  ченці,  які  не  моляться  Всевишньому,  а  "харамаркають".  Вони,  очевидно,  представляють  суспільний  канон,  тобто,  згідно  термінології  К.  Г.  Юнга,  є  уособленням  близької  до  неврозу  Его-свідомості.  Ченцям  протиставляються  запорожці,  що  по-справжньому  спілкуються  з  Богом.  

Запорожців,  напевно,  можна  ототожнити  зі  свідомістю,  яка  намагається  розібратися  з  Царством  Мертвих,  намагається  зайти  туди,  щоб  відшукати  Самість  і  прозріти.  Неспростовним  доказом  спуску  до  світу  Великої  Матері  є  козацький  морський  похід  на  Туреччину.  З  прадавніх  вірувань  народних  нам  відомо,  що  саме  за  морем  знаходиться  Царство  Мертвих  і  про  цей  контекст  забувати  не  слід.

З  огляду  на  слова  ворожки,  до  послуг  якої  вдалася  Ярина,  напрошується  висновок,  що  Степан  досяг  Самості,  злякавши  дивного  діда:  "Ото  гроші;  Якби  догадався  Козак  отой  злякать  діда.  Злякав  та  й  сховався  За  могилу,  лічить  гроші...".  Потім  хлопець  і  сам  перебирається  старцем,  нібито  вводячи  в  оману  ворогів.  Дід  з  грошима  безперечно  вказує  на  Самість.  

Але  також  виникає  підозра,  що  Степан  просто  став  на  місце  свого  названого  батька,  погодившись  з  пропозицією  пожити  його  "добро"  в  разі  нездобуття  власного.  І  подальші  події  це  підтверджують.  "Я  загинув,  Навіки  загинув!"  -  тяжко  говорить  осліплений  хлопець.  Ми  розуміємо,  що  йдеться  про  друге  народження,  якого  не  відбулося.

Ситуацію  прояснює  дума,  співана  героєм  Шевченка:  "І  згадав  сирота  Степан  в  неволі  Свою  далеку  Україну,  Нерідного  батька  старого,  І  коника  вороного,  І  нерідную  сестру  Ярину.  Плаче-ридає,  До  Бога  руки  здіймає,  Кайдани  ламає,  Утікає  на  вольную  волю...  Уже  на  третьому  полю  Турки-яничари  догнали,  До  стовпа  в'язали,  Очі  виймали...".  Використовуючи  настанови  К.  Г.  Юнга  та  Г.  Сковороди,  легко  встановити,  що  сестра  Ярина  є  Анімою,  яка  має  привести  до  Самості,  а  старий  батько  -  справжнім  богословом,  якого  треба  мати  на  увазі,  щоб  не  заблукати  в  темних  сферах.  Турки-яничари,  що  фактично  завадили  прозрінню,  виступають  Тінню.  І  нам  стає  зрозумілою  причина  сліпоти  Степана:  його  захопила  Тінь.  Іншими  словами,  світова  неправда  виявилася  настільки  страшною,  що  не  знайшлося  жодної  можливості,  щоб  від  неї  абстрагуватися.  І  далі  ми  бачимо:  хлопець  звинувачує  у  зраді  старшинську  верству,  викриває  підступність  москалів,  але  не  знає,  як  змінити  ситуацію.  Врешті-решт,  усе  зводиться  до  розпуки  і  слів  "Я  щасливий,  Що  очей  не  маю...".  Між  тим  світ  божий  у  пута  заковують.

Слід  зазначити,  що  у  випадку  зі  Степаном  Тінь  містить  і  позитивний  аспект,  особливо  коли  розглянути  її  як  козацький  дух,  або,  за  словами  старого  батька,  "звичай  козацький"  -  ніколи  не  миритися  з  існуванням  зла  та  несправедливості.  Проте  сліпота  в  сакральних  сферах  призводить  до  сліпоти  в  земному  житті.  Тож  Степанові  як  гіпотетичному  провідникові  нації  важко  сподіватися  на  перемогу.  Козаки-українці  у  поемі  Т.  Шевченка  "Невольник"  приречені  на  вигнання.  Можливо,  на  Кубані  вдасться  заснувати  щось  схоже  на  Січ  -  підвалини  нової  і  щасливішої  батьківщини.  Переселення  під  проводом  Головатого  виглядає  як  спроба  знайти  свою  землю  обітовану,  де  козаки  зможуть  врешті-решт  вирватися  з  лабет  власної  Тіні.  Та  жодної  впевненості  в  тому  немає.  Не  виключено,  що  їхню  потугу  буде  спрямовано  на  чергову  ворожу  країну,  і  блискучі  вояки  заблукають  навіки  в  темних  шарах  Царства  Мертвих,  і  не  визволять  їх  ні  кохані  наречені,  ні  шановані  батьки.

                                                                                                 5
У  поемі  Т.  Шевченка  прослідковується  доля  трьох  поколінь.  Старий  козак  вірно  служив  Вітчизні,  "наївся  всіх  хлібів",  був  у  турецькій  неволі,  повернувся  -  саме  на  таку  відповідь  світовому  злу  він  спромігся,  і  це  дозволяло  тримати  націю  на  плаву.  Степан  не  знайшов  нового  вирішення  давньої  проблеми,  Степан  повторив  шлях  названого  батька,  але  не  здобув  власне  "добро",  і  вже  свого  сина  він  не  відправить  на  Січ,  позаяк  її  зруйновано.  Покоління  Степана  дало  збій,  і  народ  не  просунувся  вперед,  а  відкотився  назад.  І  козацький  дух  або  звичай  не  допоміг.  Останні  рядки  поеми  говорять,  що  славетна  войовничість  перетворюється  на  звичайне  солдафонство,  і  старий  батько,  який  колись  дбав  про  "живі  мисліте",  "вчить  внука-пузанчика  Чолом  оддавати".

Вище  ми  згадували  про  постать  шамана,  що  обов'язково  з'являється  після  досягнення  людиною  Самості,  після  прозріння  та  другого  народження.  Тепер  можемо  зробити  висновок:  старий  козак  збагнув  істину  лише  для  свого  часу  і  недаремно  шукав  собі  заміну.  Суть  нації  постійно  змінюється,  тож  її  треба  осягати  кожному  поколінню.  Степан  не  виправдав  сподівань,  для  нового  моменту  він  обрав  стару  суть.  Зламалася  одна  ланка,  і  це  призвело  до  загального  занепаду.  Його  син  уже  не  шукатиме  прихованих  змістів  і  не  буде  прагнути  стати  шаманом,  щоб  вказати  шлях  цілому  народові.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=472560
рубрика: Інше, Лірика
дата поступления 14.01.2014

Рубаї-діалоги.

1.  -  Лікарю,  я  була  на  морі  й  захворіла.
-  Значить,  море  не  для  Вас,  моя  мила.
-  А  що  для  мене?  Може,  Карпати?
-  Релаксуйте  краще  на  городі  -  політь  зілля…

2.  -  Куди  поділась  група  «Екс-президенти»?
-  Заборонили,  скориставшись  моментом.
-  Чому?...  Навіщо?...  Який  сенс?...
-  А  щось  не  сподобалося  президенту.

3.  До  онуки  телефонує  бабуся:
-  А  що  твій  батько  робить,  Марусе?
-  Лається,  -  каже  мала…  І  тато  з  бритвою  дирчить:
-  Не  лаюся  я,  а  голюся.

4.  -  Як  почуваєшся,  коли  до  тещі  -  на  вихідні?
-  Мов  у  жахливому  сні:
Стоїть  ніби  купа  народу,
А  я  десь  загубив  штани.

5.  -  Я  була  на  базарі  й  купила  хустку  червону.
-  З  написом  «Ліверпуль»!  «You’ll  never  walk  alone»!
-  Колір  хороший…  Футбол  -  не  цікавий.
-  Дивись,  не  здибайся  в  селі  з  фанами  «Евертона»!

6.  Шість  років  я  студіював  книги,
Диплом  отримав  під  радісні  крики.
І  добре:  я  тепер  магістр…
Шкода  лише,  що  не  Великий.

7.  Корова  телиться,
Свиня  -  пороситься,
Собака  щениться,
А  кішка  -  котиться.

8.  Якось  плямиста  корова,
Неначе  дівчина  чорноброва,
Сказала  мені:  "Привіт,  юначе!"
Я  ж  у  відповідь:  "Му-у...".  (Не  знайшов  потрібного  слова).

9.  -  А  що,  наркодилере,  попався!
Нащо  тобі  стільки  пігулок?  Признавайся!
-  Для  консервації,  пане  міліціонер...  
"Три  пігулки  на  банку",  -  так  учила  мене  бабця.

10.  -  Де  знаходиться  лиса  гора?
В  темному  лісі  чи  біля  Дніпра?...
-  Навіть  не  знаю,  люба...
А  що,  тобі  вже  летіти  пора?

11.  До  бабусі  приїхали  малята.
Ходять  по  неприбраній  хаті
Та  й  питають  здивовано:  "Бабуню,  
А  тобі  що,  дозволяють  речі  розкидати?"

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=462157
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 22.11.2013

Рубаї знову.

1.  Чому  у  присмерку  знаходжу  я  слова?
Чому  вночі  ясніша  голова?
Чому  опівночі  все  розумію  швидко?
Тому  що  я  -  сова!

2.  Щасливі  люди  шахтарі:
Приймають  від  землі  дари,
І  світло  у  кінці  тунелю
Бачать  щодня  разів  зо  три.

3.  Розлучайся,  доки  молода
І  майно  ділити  не  шкода:
Нехай  візьме  він  собаку,
А  ти  забирай  кота.

4.  Тепер  багато  хто  волає,  мов  олень:
«Грошей  мені  бракує,  мов  кисню  для  легень!»
Краще  б  у  дзеркало  поглянули  й  спитали:
«А  може,  я  працюю  неповний  трудодень?»

5.  Встав  я  з  ліжка,  наступив  на  мишу,
З  переляку  вистрибнув  на  діжу
Й  трохи  не  кричав  «рятуйте»…
Але  миша  настрахалась  більше.

6.  Відчиняю  шафу,  а  там  -  голий  мужик.
Квилить:  «Тихіше,  я  з  Нарнії  втік…
Мене  з  хати  вигнала  Біла  Чаклунка,
І  ніде  нам,  фавнам,  дожити  свій  вік».

7.  -  Доню,  а  як  у  тебе  справи  з  хлопчиками?
-  Начебто  все  добре,  мамо:
Когось  із  класу  вижену,  комусь  поставлю  «двійку»…
А  буйних  відправляю  за  батьками.

8.  Цікаву  тенденцію  бачимо  нині:
Зростає  зарплата  -  зростають  і  ціни.
Отже,  треба  менше  платити  -
І  знизяться  ціни  у  нашій  країні.

9.  Коли  кішка  стрибає  на  плечі
Й  запускає  пазурі  до  кровотечі,
Я  розумію:  це  -  любов…
Хоч  непогано  бути  й  зайвим  третім.

10.  До  ранку  сперечався  весь  кишлак:
Хто  кращий,  верблюд  чи  ішак?
Старійшина  знав  відповідь  напевне:
Все  буде  так,  як  скаже  падишах.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=396967
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 31.01.2013

Рубаї з гумором.

1.  Через  поле,  через  гай
Вовки  ідуть  на  трамвай.
Пасажири  водієві:
-  Двері  швидше  зачиняй!

2.  Взяв  за  жінку  я  циганку,
І  відтоді  біля  ґанку
Увесь  гамірливий  табір…
Й  чиїсь  коні  на  світанку.

3.  У  будинок  другий  нумер
Залетів  мажорський  бумер.
Міліція  відказала:
-  Ну  и  что?  Никто  ж  не  умер…

4.  Встав  ні  світ  я,  ні  зоря,
Зустрів  привид  шинкаря…
І  до  батюшки  побіг  я,
А  потім  до  лікаря.

5.  Не  дивуйтеся  в  Дарфурі,
Що  вірші  мої  похмурі,  -
Їх  пише  кіт,  гуляючи
По  клавіатурі.

6.  Не  треба  думати  години,
Над  чим  сміятися  людині,
Адже  давно  усім  відомо:
Найкращий  сміх  -  сміх  без  причини.

7.  Що,  дістала  сучасності  спека?
Страшно,  бо  завтра  дорога  далека?
Ось  тобі  порада,  мій  друже:
Тікай  до  бібліотеки!

8.  -  Давай  попросимо  цигарку
В  роззяв,  які  сидять  у  парку.
-  Та  ми  ж  уже  не  школярі…
-  Про  це  їм  скаже  хто,  поштарка?.

9.  Немає  сенсу  обирати
Директора  в  спецінтернаті,
Адже  все’дно  ти  залишишся
Хворим  з  четвертої  палати.

10.  -  Звідкіля  взялося  світло?  -
Запитали  ми  в  учителя.
Він  задмухав  свічку  і  сказав:
-  Думайте  краще,  куди  світло  зникло.

11.  Щоразу,  прийшовши  додому,
Я  відчуваю  страшенну  втому
Й,  складаючи  тест  на  життя,
Дихаю  на  пляшку  з  ромом.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=375662
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 05.11.2012

На природу.

Україна  2065  року.  Поле  поблизу  великого  міста  засипане  промисловими  та  побутовими  відходами.  На  небі  хмари.  Віє  легенький  вітерець.  Маленькі  шматочки  поліетилену  перелітають  з  місця  на  місце.  По  землі  стелиться  сірий  дим.
Людей  не  видно.  Чути  далекий  гуркіт  трамваю.  Потім  –  завивання  сирени  і  вибух  автомобільного  колеса.  Дає  знати  про  себе  і  літак,  що  править  до  аеропорту.
З’являється  дівчина  у  зеленому  платті  та  з  розпущеним  волоссям.  Вона  нагадує  русалку  або  якусь  іншу  казкову  героїню.
ДІВЧИНА  (зупинившись  і  здійнявши  руки  до  сонця):  Вирвалась!  Нарешті  вирвалась!  Ось  вона  –  природа!  Цілий  рік  я  чекала  на  зустріч  з  нею.  Цілий  рік  сиділа  у  ненависному  кабінеті  на  47  поверсі…  (Пауза).  Ледве  ублагала  того  бегемота  дати  відпустку.  Ледве  умовила…  Боже!  Аж  не  віриться!
Вона  нахиляється  і  піднімає  уламок  червоної  пляшки.
ДІВЧИНА  (дивлячись  крізь  скло):  Так!  Я  справді  це  зробила!…  Моє  небо  уже  не  синє!  І  я  –  не  на  47  поверсі…  Я  –  на  твердому  ґрунті!
Вона  кидає  пляшку  додолу,  прислухаючись  до  дзенькоту.
ДІВЧИНА  (радісно):  Який  звук!  Я  все  життя  мріяла  про  нього…  
Вхопивши  інші  скельця,  жбурляє  їх,  немов  каміння.  Кожен  вдалий  бренькіт  дівчина  вітає  радісними  вигуками  та  експресивними  жестами.
ДІВЧИНА  (замахнувшись):  Колись  у  метро  мені  позакладало  вуха…  (Кидає  і  плескає  в  долоні).  Так!  Чудово!…  Я  вийшла  з-під  землі  і  усвідомила,  що  нічого  не  чую…  (Знову  кидає.  Цього  разу  скло  розбивається  тихо).  Не  знаю,  можливо,  то  була  депресія,  але  я  справді  оглухла…  (Пауза).  Директор  –  цей  гладкий  бегемот!  –  кілька  разів  кликав  і  не  отримував  відповіді…  (Кидає).  А  потім  зварила  йому  кави…  Несла,  спіткнулася  –  і  все  полетіло  об  підлогу…  Ось  так!  (Кидає,  прислухається).  Ні…  (Знову  кидає).  О!  Тепер  схоже…  Нагадує  дзвін,  що  прокинувся  темної  ночі…  (Заплющивши  очі,  завмирає  на  якусь  мить.  Потім  продовжує).  Я  почула  дзенькіт  падаючої  чашки  і  наче  прочумалася…  Я  стояла  мов  заворожена.  Мені  ніколи  ще  не  було  так  добре…  (Пауза).  Я  могла  б  розбити  сотню,  тисячу,  навіть  мільйон  чашок…  Я  шкодувала,  що  несла  тільки  одну.
Враз  починає  дзвінко  сміятися.
ДІВЧИНА:  А  та  тварина,  здається,  зрозуміла,  як  мені  було  добре…  Очі  вирячилися,  пика  почервоніла…  Ха-ха-ха!…  Кричав:  я  тебе  звільню!  (Передразнюючи).  Кричав:  я  тебе  викину!  (Заливається  сміхом).  І  після  цього  я  ледве  відпустку  вибила!…  Де  там  “викину”!…  (Пауза).  Зрештою,  всі  начальники  –  кретини…
Озирнувшись,  знаходить  дірявого  капелюха.  Нахиляється  і  підіймає.
ДІВЧИНА  (зачаровано):  Ой,  яка  краса!  (Роздивляється).  Природа  є  справжнім  митцем.  Вона  дивовижно  змінює  речі.  Вона  надає  їм  нових  і  нових  форм…
Надягає  капелюх  на  голову  і  дістає  маленьке  люстерце.
ДІВЧИНА  (крутиться  перед  люстерцем):  Я  –  красуня!    Тепер  я  найкраща  в  світі!  Такого  капелюшка  немає  ні  в  кого!
Долинає  гуркіт  трамваю.  Вона  озирається  на  будинки,  що  десь  на  обрії.
ДІВЧИНА  (суворо):  Як  я  ненавиджу  місто!…  Воно  вже  не  росте  навіть  угору…  Сьогодні  людина  заривається  під  землю…  Глибше  і  глибше!  (Пауза).  Тебе  дратують  хмарочоси?  А  хмарочоси  –  це  вчорашній  день…  Розумні  голови  винайшли  землебури.  Тепер  на  тому  самому  місці  будують  нове  місто…  Дарма,  що  догори  дригом…
Вона  відвертається  і  йде  в  протилежному  напрямку.
ДІВЧИНА:  Хіба  я  ворона,  щоб  висіти  десь  за  хмарами?…  (Пауза).  І  хіба  я  мумія  якась,  щоб  гнити  під  землею?…
Її  увагу  привертає  калюжа  яскравої  рідини.
ДІВЧИНА  (сплеснувши  руками):  Господи,  оце  колір!  Я  ніколи  такого  не  бачила.  Просто  фантастика!…  Нагадує  сонце,  але  очей  не  ріже.    
Присідає,  щоб  помилуватися.  Потім  бере  рідину  на  палець  і  підмальовується.
ДІВЧИНА  (роздивляючись  себе  у  люстерце):  Ні,  погано.  Такий  макіяж  роблять  у  міських  салонах…  А  я  хочу  бути  польовою  царівною,  зовсім  не  схожою  на  подіумних  примар…
Вона  замислюється.  І  несвідомо  проводить  пальцем  по  обличчю.  На  щоці  залишається  жирна  лінія.
ДІВЧИНА  (подивившись  у  люстерце):  Звичайно!  Слід  по-іншому  мислити!
Вона  довільно  розмазує  рідину  по  обличчю.  Далі  викидає  люстерце  геть.
ДІВЧИНА  (радіючи):  Тепер  я  справжня  польова  царівна!  Тепер  я  керую  вітром!
Підходить  до  тліючої  купи,  з  якої  виривається  тоненька  цівка  білого  диму.
ДІВЧИНА  (грайливо):  Я  наказую  вітрові:  дми  на  захід!  (Дим  хилиться  в  один  бік).  Я  наказую  вітрові:  дми  на  північ!  (Біла  цівка  змінює  напрямок.  Дівчина  стрибає  на  радощах).  Ану  ще  спробую…  Вітре,  дми  на  схід!
Дим  потрапляє  прямісінько  в  обличчя.  Вона  починає  кашляти.
ДІВЧИНА  (весело):  Мабуть…  кахи-кахи…  Перестаралася…  Кхи-кхи…  Заганяла  бідолашного  Еола…
Цей  випадок  не  зіпсував  їй  настрій.  Навпаки,  ніби  підбадьорив.  Дівчина  з  особливим  завзяттям  почала  ходити  полем  –  милувалася  блискучими  підшипниками,  підкидала  догори  великі  шматки  поліетилену,  пересипала  з  руки  в  руку  дерев’яну  стружку,  складала  обгорілу  цеглу,  перекочувала  порепані  шини,  читала  уривки  старих  газет,  грала  на  зруйнованих  роялях,  розглядала  розбиті  телеприймачі,  керувала  понівеченими  авто…
Під  вечір  притомилася.  Знайшла  посеред  поля  каркас  від  ліжка,  намостила  на  нього  різного  ганчір’я,  лягла,  солодко  позіхнула  і  заснула.
І  побачила  сон:  ніби  вона  опинилася  серед  великого  лісу.  Сонячні  промені  ледь-ледь  проникають  крізь  потужні  крони  сосен.  Колюче  гілля  опускається  дівчині  на  плечі.  Від  запаху  хвої  паморочиться  голова.
Дівчина  хоче  тікати.  Але  густий  чагарник,  що  виріс  під  деревами,  заступає  шлях  і  неможливо  пробитися  крізь  нього.  Ноги  заплітаються,  одяг  постійно  за  щось  чіпляється.  Тваринний  жах  охоплює  молоду  душу.
Капелюх  падає  додолу.  Дівчина  тіпається  на  ліжку,  хапаючись  руками  за  іржавий  каркас.  Та  прокинутися  не  може.  Натомість  уві  сні  вона  опиняється  на  просторій  лісовій  галявині.  Хтось  ніби  кидає  її  обличчям  у  зелену  траву.
Схоплюється  на  ноги  і  обтрушується.  Обличчя  дівчини  виражає  огиду.  Робить  крок  назад,  оступається  падає  на  спину.  Очі  спрямовані  до  неба.  Велетенські  сосни  ніби  дивляться  на  дівчину  звідусіль.  Вона  встає,  нестямно  озирається  і…  прокидається.
ДІВЧИНА  (підіймаючись  з  ліжка):  Ох…  І  насниться  таке…  (Протирає  очі).  Цікаво,  а  що  то  було?  Велике,  колюче,  темне…  (Замислюється).  А  потім  якийсь  бридкий  зелений  килим…  Нічого  схожого  я  й  не  бачила…  Просто  жах!
На  землі  знаходить  свій  капелюх.  Нахиляється  за  ним.
ДІВЧИНА  (лагідно):  Мій  ріднесенький…  Ти  маєш  сидіти  на  голові,  на  найпочеснішому  місці…  (Надягає  капелюх).
Знову  долинає  віддалений  гуркіт  трамваю.  Знову  чути  вибух  автомобільного  колеса.
ДІВЧИНА:  Місто  нагадує  про  себе.  Мовляв,  як  не  крути,  а  все  одно  повернешся  до  мене…  Повернешся  на  свій  47  поверх,  до  гладкого  директора-бегемота…  (Зітхає.  Потім  говорить  рішуче).  Це  буде,  але  не  скоро!  У  мене  –  відпустка!  І  доки  вона  не    закінчиться,  я  не  хочу  ні  чути,  ні  знати  про  існування  міста…
Підводиться  з  ліжка  і  простягає  руки  до  звалища.
ДІВЧИНА:  Природо  моя!…  Благаю,  захисти  мене  від  гранітного  монстра!  Не  віддавай  на  поталу!…  Бажаю  розчинитися  в  тобі,  бажаю  стати  твоєю  частинкою.
Дівчина,  радісно  вимахуючи  капелюхом,  біжить  углиб  поля.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=343690
рубрика: Інше, Лірика
дата поступления 13.06.2012

Оповідь про інтернат. Р. 9.

9.            
                 –  А    що    ти    відчув,  коли    визнав,  що    хрестився?  –  запитав    Михайло.
                 –  Нічого,  –  я    підніс    голову    і    посміхнувся,  –  Нічого,  бо,  власне,  “перерви    на    обід”  не    було:    вихователька    вирішила,  що    “споживача”    треба    дотиснути…    Я,  бачите,    забув    їй    розповісти,  хто    підштовхує    мене    до    релігії.
                 –    Ого!  –  вигукнув    Михайло,  –    Оце    так!
                 І    трохи    водою    не    похлинувся.
                 –    Ти,  –    стукаю    його    по    спині,  –    й    не    уявляєш,  наскільки    це    смішно…    Я    рідко    коли    залишав    інтернат.    Я    за    парканом    знав    лише    кількох    чоловік    –    сусідів    у    будинку    –    і    всі    вони    не    підходили    на    роль    пасторів,  бо    постійно    пиячили…    Я    потрапив    у    дурну    ситуацію.    Я    ні    з    ким    не    спілкувався    і    мав    когось    видати…      Нарешті    згадав    про    стару    бабусю,  яку    іноді    відвідував    на    вихідних.    Вона    була    дуже    богомільною,  хоч    до    церкви    й    не    ходила.
                 “Так    он    воно    що!  –  сказала    Степанида    Іванівна,  вислухавши    мене  –    А    я    думаю,  звідки    це    в    нього…    Начебто    ж    нормальний    учень,  начебто    ж    повністю    керований…”.
                 “А    як    ставляться    до    релігії    батьки?”  –    запитала    вихователька    згодом.
                 Я    знову    замислився,  бо    не    знав,  що    відповісти.    Мої    тато    і    мама    не    дуже    навантажували    мене    якимись    серйозними    речами    –    тим    більше,  що    вдома    мені    випадало    гостювати    лише    у    неділю    та    на    канікулах.    
                 Нарешті    я    промовив:  
                 “Батьки    гадають,  що    насправді    ніхто    не    знає,  чи    є    Бог,  чи    нема”.
                 –  Софіст    знайшовся!  –    видихнув    Михайло,  –  Ану,  відміннику,  признавайся,  ти    читав,  що    є    12    доказів    на    користь    існування    богів    і    12    доказів    проти?
                 –    Розумієш,  –  посміхаюся,  –  в    інтернатівській    бібліотеці    я    бачив    тільки    атеїстичні    книжки.    Вони    докази    “на    користь”    розглядали    під    рубрикою    “курйози    тижня”.    Тож    моя    відповідь    виховательці    була    лише    виявом    розпуки    та    відчаю…    Але    Степанида    Іванівна,  здається,  цього    не    збагнула.
                 “Значить,  –    сказала    вона,  –    після    інтернату    ти    маєш    вступити    до    інституту    і    потім    остаточно    довести…”.
                 “Що    довести?”  –    не    второпав    я.
                 “Що    Бога    немає!”
                 Михайло    від    подиву    схопився    за    голову:
                 –    І    треба    ж!…    Слухай,  а    під    білим    халатом    у    неї    не    було    смугастої    піжами?
                 –    Не    знаю,  –  кажу    весело,  –  не    перевіряв.
                 –    Погано,  дуже    погано,  –  мовив    товариш,  зайорзавши    на    стільці,  –    Треба    перевіряти!    Треба    мати    інформацію    про    супротивника!…    
                 Я    ковтнув    води    і    поглянув    на    Мишка:
                 –  Загалом,  схожі    випадки    траплялися    й    раніше.    В    інтернаті    часто    передають    куті    меду.    Однак    мене    не    полишає    думка,  що    того    ранку    Степаниду    Іванівну    вкусила    якась    особлива    муха…
                 –  Ну,  пояснення    лежать    на    поверхні,  –  сміється    телеоператор,  –  Ідеологічна    зашореність,  постійний    пошук    ворога…  Також,  можливо,  її    спіткали    проблеми    особистого    характеру...    Чоловік    пішов    до    коханки,  донька    завагітніла    поза    планом,  син    потрапив    до    поганої    компанії...  
                 Я    відкусив    тістечко:
                 –    Ні,  коли    б    вона    мене    за    щось    інше    вилаяла,  я    б    зрозумів…    Але    ж    подумай    сам:    ми    стільки    років    знали    одне    одного,  бачилися,  розмовляли    ледве    не    щодня…    І    раптом    вона    вирішила,  що    я    перехрестився!...
                 Товариш    наморщив    чоло:
                 –  Знаєш,    людині    всяке    може    привидітися...    А    якщо    її    підігріти,  то    взагалі    вийде    анекдот    про    кота    з    рогами.
                 –  На    мій    погляд,  –  міркую    весело,  –  Степанида    Іванівна    мала    б    спочатку    вивчити    ситуацію.
                 –  Вона    й    вивчила,  –  каже    Мишко,  запихаючись    тістечком,  –  Навіть    дуже    глибоко...
                 Я    продовжую    гнути    свою    лінію:
                 –  Могла    б    поспостерігати    за    мною…    Почекала    б,  доки    я    перехрещуся    вдруге...
                 –  Ти    сам    коли-небудь    спостерігав    за    шилом    у    мішку?  –  посміхнувся    студент,  випустивши    кілька    крихт    з    рота,  –  Ото    ж    бо!...    Раз    штрикне  –  більше    не    захочеш!
                 –  Дивні    в    тебе    порівняння!  –  тупаю    ногами    під    столом,  –  Не    було    ж    ні    шила,  ані    пів-шила!
                 –  Чому    “не    було”?  –  каже    Михайло,  –  А    рукою    навіщо    махав?
                 –  Просто    пожартував,  –  відповідаю,  –  Гадаєш,  це    злочин?
                 –  Просто    так    нічого    не    трапляється!  –  підморгнув    товариш,  –    Напевно,  “воно”    довго    в    тобі    сиділо,  доки    не    вистрибнуло.
                 –  Ніколи    не    сиділо,  –  заперечую    голосно,  –  Я    не    хрестився…
                 –  Та    досить    уже    відмовлятися!    Фантазії    на    тебе    не    вистачає!  –  гукає    телеоператор,  удавано    гніваючись,  –  Зрештою,  ти    сам    усе    визнав...    Майже    поставив    підпис    під    документом...
                 –  Я    тільки    хотів    залишитися    старостою    класу,  –  пояснюю,  трохи    ніяковіючи,  –  Мене    могли    розжалувати    до    рядового…
                 Товариш    примружився:
                 –    То    виходить,  вихователька    даремно    тобі    повірила?...    Виходить,  ти    її    обдурив?…    
                 –    Вигадуй    далі!...  Вона    сама    заплуталася!...  Я    лише    підлаштовувався!...
                 Ми    сперечалися    протягом    години.    Реготали    досить    голосно    і    навіть    озиралися,  щоб    подивитися    на    реакцію    оточуючих.    Михайло    намагався    закидати    мене    своїми    жартами,  чи    то,  пак,  поясненнями.    А    я    не    міг    уподобати    жодного.    Розмова    наша    нагадувала    якусь    нескінчену    гру.
                 Звичайно,  я    відчував,  що    зловживаю    увагою    товариша,  змушуючи    його,  по    суті,  відповідати    замість    Степаниди    Іванівни.    Проте    зупинитися    було    важко.    Я    дуже    хотів    “розкусити”    випадок,  який    трапився    в    інтернаті    і    який    залишив    у    моїй    душі    глибокий    слід…
                 –    Ну    добре,  –    мовив    Мишко,  коли    йому    все    набридло  –    І    що    сталося    з    тобою    потім,  після    “викриття”?
                 –    Нічого    особливого,  –    відповідаю,  –    Я,  звісно,  залишився    “великим    активістом”,  я    продовжував    боротися    з    порушниками    дисципліни    та    трієчниками.    І    ставлення    виховательки    до    мене    не    змінилося.    Ніби    й    не    теревенили    ми    біля    порожніх    спалень…    А    за    кілька    років    я    почав    думати,  що    то    була    мара,  бо    почалася    “перебудова”    і    все    полетіло    шкереберть…    Все    навкруги    заговорило    іншою    мовою.
                 –    Слухай,  а    Степанида    Іванівна    випадково    не    стала    віруючою?  –  запитав    телеоператор,  лукаво    посміхаючись.
                 –    Напевно,  ні,  –  чухаю    потилицю,  –    Але    вона    почала    закликати    до    толерантності…    
                 Товариш    замріяно    підняв    голову:
                 –    Так,  я    пам’ятаю    другу    половину    80-х.    Дивовижний    був    час…    Шкодую,  що    не    мав    тоді    камери…
                 –    А    я    тоді    знову    відчув,  як    земля    тікає    з-під    ніг,  –    кажу    весело…
                 Нарешті    ми    розійшлися.    Михайло    пообіцяв,  що    в    боргу    не    залишиться    і    наступного    разу,  коли    зустрінемося,  розповість    про    випадки    з    власного    дитинства…
                 –    Попереджаю,  –  мовив    він    на    прощання,  –    Всі    мої    проблеми    виникали    від    нещасливого    кохання…    Тому    сміху    буде    –    під    самісіньку    зав’язку!



                                                                                                                                                             Анекдот.
                 Мужик    прийшов    до    психіатра    й    каже:
                 –  Розумієте,  у    мене    вдома    кіт    з    рогами.
                 –  Еге!  –  зітхає    лікар,  –  Напевно,  у    Вас    “білочка”…
                 Мужик    не    погоджується:
                 –  Та    хіба    я    кота    від    білочки    не    відрізню?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=298173
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 06.12.2011

Оповідь про інтернат. Р. 8.

8.
                 У    підземному    кафе    було    людно.    Але    нам    пощастило    знайти    вільний    столик.    Офіціант    приніс    якісь    тістечка    та    фруктову    воду    і    безшумно    зник,  пересуваючись    ніби    повітрям.
                 –    Слухай,  ти    наче    з    місяця    упав,  –    перебив    мене    Михайло,  –  Вона    нікому    б    і    не    натякнула,  що    в    неї    піонери    хрестяться…
                 –    Розумієш,  –    чухаю    потилицю,  –    коли    б    я    опирався    до    кінця,  то    невідомо,  чим    би    це    закінчилося…    Ясна    річ,  за    межі    класу    справа    б    не    вийшла.    Але    мені    від    того    легше    б    не    стало.
                 Товариш    гучно    чмихнув.
                 –    Треба    було    вимагати    зустрічі    з    директором,  –    сказав    по    хвилі,  –    Вона    б    одразу    позадкувала…    
                 –    Та    ну,  –    посміхаюся,  –    про    таке    зухвальство    я    не    міг    і    подумати…    Степаниду    Іванівну    я    вважав    надзвичайно    авторитетною    людиною.    Я    все    робив    за    її    вказівками…    Вона    була    моїм    духовним    провідником.    
                 –      Що?  –    закричав    товариш,  –    Оце    номер!    Тримайте    мене,  бо    впаду!
                 –    Посиди    сам    з    вихователькою    в    чотирьох    стінах,  –    кажу    весело,  –    Почнеш    молитися    на    неї…    
                 –    Знаєш,  я    про    це    тільки    й    мрію,  –    іронізує    Михайло,  показуючи    язика.
                 –    Ти    не    розумієш,  –  гукаю    крізь    сміх,  –    Вона    не    заспокоїться,  доки    не    зламає    тобі    хребет…
                 –    Нічого,  –    продовжує    студент,  –  Я    теж    кілька    прийомів    знаю.    Хук    зліва,  хук    справа…    І    кидок    через    плече.
               –    Зараз,  –  відповідаю,  запихаючись    тістечком,  –  У    неї    проти    тебе    буде    стільки    засобів,  що    тільки    дивись!    До    бійки    навіть    не    дійде!…    Вона    легко    перетворить    на    пекло    твоє    навчання    в    інтернаті.    Вона    зможе    отруїти    тобі    навіть    подальше    життя.
                 Мишко    засміявся:
                 –    Яким    чином?    Зачарує,  напевно…    Зробить    з    мене    дерево  –  клен    або    тополю…
                 –    А    про    товстий    зошит    забув?  –  питаю    весело,  –  Варто    лише    забажати    –    і    отримаєш    таку    характеристику,  такі    папери,  що    від    тебе    усі    коні    тікатимуть.      
                 Товариш    ковтнув    води:
                 –  Послухай,  про    людей    таке    написано    –    просто    жах!    І    нічого:    живуть    собі,  їдять,  п’ють,  займають    високі    посади…    Я    знаю    одного    бізнесмена    –    його    б    ніколи    в    почесні    піонери    не    прийняли…
                 –  Знайшов,  з    ким    порівняти!  –  кажу    весело,  –  Принаймні,  його    особова    справа    не    схожа    на    медичну    картку!    
                 –  Поспішаєш    із    висновками,  –  відповідає    Михайло,  –  Діагноз    йому    вже    давно    поставили...
                 І    ми    зареготали,  мов    давні    приятелі,  які    помирилися    після    маленької    суперечки.    А    помітивши,  що    посуд    на    столі    порожній,  замовили    ще    тістечок    та    фруктової    води    і    продовжили    розмову…
                 Тепер  –  року    98-го,  –  сидячи    у    підземному    кафе,  я    розумів:    Михайло    має    рацію,  і    його    жарти    є    дуже    доречними.    Степанида    Іванівна    завжди    перебільшувала    своє    значення.    І    мій    страх    перед    нею    неможливо    виправдати.    
                 Але    в    інтернаті    я    менше    всього    думав    про    опір…    Ще    й    тому,  що    сподівався    отримати    щонайбільшу    кількість    “правильних”    документів,  серед    яких    обов’язково    мала    опинитися    характеристика,  написана    Степанидою    Іванівною.    Ці    папери    були    моїм    єдиним    шансом    на    нормальне    життя    поряд    зі    звичайними    людьми  –  я    мріяв    вступити    до    інституту,  а    потім    влаштуватися    на    роботу…    
                 Вихованцям    інтернату    давали    мало    інформації    про    ставлення    суспільства    до    інвалідів.    Вихователька    іноді    казала,  що    “дехто”    нас    не    сприймає,  –  тому    й    треба    добре    вчитися,  щоб    потім    вразити    оточуючих    своїми    знаннями.    Та    я    розумів:  усе    набагато    гірше.    Мій    досвід    спілкування    із    зовнішнім    світом    був    переважно    негативним.    Моїми    уявленнями    про    фізику    чи    історію    ніхто    не    цікавився  –  люди    не    могли    повірити,  що    я    взагалі    щось    вивчаю.    Отже,    хороші    випускні    документи    були    мені    вкрай    потрібні.    І    я    старанно    уникав    конфліктів    не    лише    зі    Степанидою    Іванівною,  а    й    з    іншими    працівниками    школи-інтернату.
                 Але,  навіть    отримаши    бажані    аркуші,  мені    не    вдалося    переломити    ситуацію.    
                 І    пересічних    громадян    ще    можна    вибачити.    Випадково    зустрівши    інваліда,    який    незвично    виглядає,  вони    переживають    шок    і    далі    вже    не    можуть    думати    про    щось    хороше.    Безглузді    жалощі    або    сміх    та    глузування  –  це    все,  на    що    здатна    більшість    співвітчизників.    
                 Лише    збагнути    так    званих    спеціалістів    мені    дуже    складно…
                 Хоч,  здавалося    б,  я    мав    сподіватися    на    їхню    допомогу    чи,  принаймні,  на    сприяння.    Якщо    вже    хтось    вважає    себе    знавцем    людських    душ    та    життєвих    шляхів,  то    чому    б    не    підказати    “хворому    хлопцеві”,  куди    йти?    Не    можна    ж    опускати    шлагбаум    і    байдуже    позіхати…
                 Маю    на    увазі    лікарів,  від    яких    залежало    моє    майбутнє.
                 Коли    я    прийшов    до    районної    поліклініки,  щоб    узяти    дозвіл    на    вступ    до    інституту,  на    мене    поглянули    такими    очима,  ніби    побачили    інопланетянина.    “Чому?  –  запитає    хтось,  –  У    чому    справа?”    А    у    тому,  що    різні    медики    по-різному    тлумачили    мій    діагноз.    В    інтернаті    казали:  “Нічого!    Усе    залежить    від    тебе!    Захочеш  –  навіть    космонавтом    станеш!”    Світила    в    поліклініці    стверджували,  що    я    розумово    відсталий    і    що    мені    треба    сидіти    під    постійним    наглядом.    От    тільки    не    уточнювали,  в    якій    установі.    І    не    обіцяли,  що    особисто    за    мною    наглядатимуть…
                 Я    намагався    спростувати    домисли.    Я    поривався    показати    документи.    Але    у    відповідь    чув    лише    нервові    зітхання…    
                 Розмова    тривала    десь    із    пів-години.    Лікарі    геть    забули    про    професійну    етику.    І    я    почув    про    себе    ще    багато    цікавого  –  мов    незграбний    перехожий    від    базарних    баб.    Зокрема,  мене    називали    “клієнтом”.    Мені    говорили:    “ти    не    усвідомлюєш,  куди    зібрався”.    Мене    запитували,  “де    твій    опікун    чи    той,  з    ким    ти    живеш?”…    А    потім    мене    узяли    та    й    відфутболили:  дали    направлення    до    психо-неврологічного    диспансеру.
                 –  Якщо    там    дозволять,  –  проспівала    завідувачка    відділенням,  –  то    ми    не    заперечимо    й    поготів.    
                 Звичайно,  вона    сміялася    просто    в    обличчя.    Вона    знала,  що    “клієнт”    зараз    піде    і    назад    зі    своєю    “божевільною”    ідеєю    не    повернеться.    
                 У    мене    вибору    не    було    жодного.    Довелося    вирушати    за    адресою.    Хоч    розумів,  що    ловити    там    нічого.    Адже    п’ять    років    тому    мене    поставили    на    облік    у    психіатра...    
                 Багато    читачів    вважають    роман    Ф.  Кафки    “Процес”    вигадкою    або    філософським    узагальненням:    суд    виносить    вирок,  але    матеріали    справи    залишаються    невідомими,  і    в    чому    полягає    злочин    підсудного  –  не    розкривається.    Я    ж    на    власному    досвіді    переконався,  що    події,  змальовані    письменником,  цілком    можуть    бути    реальними.    Щоб    стати    винним  –  не    обов’язково    чинити    злочини.    Іноді    щоб    стати    винним  –  треба    просто    народитися…
                 Я    був    зразковим    школярем.    Моє    фото    висіло    на    дошці    пошани.    Я    добре    поводився,  добре    навчався,  грав    у    шахи,  любив    читати    книжки,  нікого    без    вказівок    не    займав    і    нічого    зайвого    не    чіпав.    І    раптом  –  я    потрапив    на    олівець    до    психіатра.    Раптом    виявилося,  що    я    начебто    несповна    розуму.    
                 Звичайно,  це    викликало    подив    та    обурення.    Виникла    купа    запитань:    чому    облік?    на    якій    підставі?    хто    взагалі    проводив    медогляд?…    А    найголовніше,  з’явилося    відчуття,  що    наді    мною    познущалися.    І    познущалися    ще    гірше,  ніж    на    вулиці…  Виглядало,  ніби    ошатний    незнайомець    у    білому    халаті    прочинив    двері    з    кабінету,    зиркнув    у    мій    бік    і    замість    слів    підтримки    вимовив:    “Старайся,  не    старайся  –  ти    ніколи    не    станеш    людиною…”
                 Лікарі    в    інтернаті    заявили,  що    диспансер  –  це    “контора    із    заморочками”.    Там    нікому    й    нічого    не    можна    довести.    Там    щороку  –  з    доброго    дива!  –  ставлять    на    облік    наших    вихованців    і    потім    чіпляються    за    них,  мов    потопаючі    за    соломинку.      
                 Мої    батьки    кілька    разів    намагалися    вияснити,  яку    нову    хворобу    знайшов    у    мене    психіатр.    І    постійно    отримували    незбагнені    відповіді:    “Це    не    ваша    справа!”    Або    “Вас    це    не    стосується!”    Хоч,  здавалося    б,  найближчим    родичам    мали    повідомити,  від    чого    мене,  можливо,  треба    рятувати.    
                 Я    підозрював,  що    став    жертвою    жахливої    безвідповідальності.    Я    здогадувався,  що    насправді    усе    дуже    просто.    Одного    разу,  коли    ми    з    мамою    приїхали    за    банальною    довідкою,  дільничий    психіатр    звернув    увагу    на    мій    зовнішній    вигляд,  а    також,  напевно,  почув    мій    сміх.    Потім    він    дізнався,  що    навчаюся    я    у    спецінтернаті…    Ось,  власне,  і    все.    Проводити    якісь    глибокі    дослідження,  якось    розбиратися    в    діагнозі    та    в    особливостях    мого    стану    психіатр    не    схотів.    Те,  чого    не    вистачало,    він    спокійно    домислив.    Для    годиться    ще    потеревенив    зі    мною    двадцять    хвилин    про    погоду    та    про    спорт    і  –  завів    теку    чи    товстий    зошит.    Словом,  додав    на    фюзеляжі    чергову    зірочку.
                 Про    мою    долю    цей    “спеціаліст”    не    думав    ані    хвилини…    Та    й    хто    зважає    на    людину,  яку    виштовхують    з    автобусу?    Пасажири    в    салоні    байдуже    їдуть    далі,  не    запам’ятовуючи    облич    і    не    прислухаючись    до    лементу    на    зупинці.    
                 Я    не    цікавив    психіатра    як    особистість.    Мої    бажання    він,  напевно,  зводив    до    найпростіших    інстинктів.    Йому    й    у    страшному    сні    не    привиджувалося,  що    невдовзі    я    захочу    вступити    до    інституту.    
                 Але    найкумеднішим    було    те,  що    і    як    хворий    я    виявився,  по    суті,  нікому    не    потрібний.    Протягом    п’яти    років    до    “контори”    мене    жодного    разу    не    викликали    і    ніяких    процедур    зі    мною    не    проводили.    Про    облік    психіатр    згадував    лише    тоді,  коли    мої    батьки    приходили    лаятися.
                 Про    облік    він,  ясна    річ,  згадав    і    тепер  –  щойно    ми    зустрілися…
                 На    перший    погляд,  мати    картку    в    психо-неврологічному    диспансері  –  це    не    більше,  ніж    формальність.    За    тобою    ніхто    не    стежить.    Чи    гаруєш,  чи    байдикуєш  –  психіатрам    байдуже.    Хочеш  –  їдь    до    іншої    країни,  хочеш  –  розмовляй    з    потойбічними    силами.    Хочеш  –  стрибай    з    мосту,  тебе    не    зупинять.    Є    тільки    один    нюанс:    якщо    причвалаєш    за    якимось    дозволом  –  тобі    обов’язково    відмовлять.    Адже    ти  –  на    обліку…    
                 Я    закликав    до    людяності.    Я    пояснював    лікарю,  що    не    вступивши    до    інституту    і    не    отримавши    фах,  мені    буде    складно    знайти    роботу  –  працювати    ж    вантажником    або    прибиральником    я    не    зможу    через    слабкість    м’язів.    І    кому    від    того    стане    краще?    На    чиєму    обличчі    з’явиться    радісна    посмішка?
                 Здавалося    б,  настав    час    пофілософствувати    протилежній    стороні.    Мій    опонент    у    білому    халаті    мав    би    хоч    якось    обґрунтувати    свою    позицію.    Облік  –  це,  звичайно,  чудово.    Але    на    хліб    його    не    намажеш.    І    в    магазині    ним    не    розрахуєшся.
                 “Дурень    думкою    багатіє!”  –  стверджує    народна    мудрість.    Так    і    я    багатів,  гадаючи,  що    хтось    буде    переді    мною    розпинатися.    Психіатр    не    бажав    спілкуватися    з    відвідувачами,  а    тим    більше    з    “клієнтами”.    Він    помітно    нервував.    І,  напевно,  запитував    себе:    “Чому    під    кінець    зміни    приходять    різні    …?”
                 Я    стояв    біля    столу    і    дивувався:    як    же    треба    ненавидіти    свою    професію,  щоб    за    п’ять    років    не    розібратися    в    ситуації  –  ба    навіть    спроб    таких    не    зробити!    Можна    було    б    провести,  врешті-решт,  медогляд.    Можна    було    б    призначити    додаткові    експертизи.    Можна    було    б    документи    з    інтернату    попросити.    Можна    було    б    і    самому    до    інтернату    завітати  –  якщо    вже    не    ймеш    віри    мені    або    моїм    батькам…    Так    ні  –  він    просидів    увесь    час    у    кабінеті,  мов    на    іншій    планеті,  нічого    не    чуючи    і    нічого    не    знаючи!…    
                 –  Я    вже    маю    йти,  бо    на    мене    чекають,  –  пробурмотів    лікар,  щоб    нарешті    покласти    край    моїм    змаганням,  –  Жодних    дозволів    ми    не    видаємо…    У    нас    немає    навіть    бланків…
                 –  То    зробіть    якусь    виписку    з    історії    хвороби,  –  підказую    вихід,  –  Ну,  щоб    показати    у    поліклініці…
                 –  Це    неможливо,  –  пролунала    відповідь,  –  Нам    заборонено    розголошувати    інформацію…    Про    пацієнтів…    Спочатку    повинен    надійти    офіційний    запит.
                 І    тут    я    почав    сміятися.    Стриматися    було    несила.    Хотілося    запитати:  “Лікарю,  коли    Ви    вже    мене    вилікуєте?    Покращення    мого    стану    Ви    хоч    у    перспективі    бачите?”…    І    досі    жалкую,  що    промовчав,  а    точніше  –  прореготав.    Тож    можу    лише    здогадуватися,  як    би    відреагував    психіатр.    Напевно,  він    би    заявив,  що    час    мого    одужання  –  це    державна    таємниця,  про    яку    знають    лише    кілька    осіб    у    міністерстві…
                 Отже,  я    не    отримав    ані    дозволу    на    навчання,  ані    найменших    відомостей    про    себе.    Хотів    ще    поїхати    за    “офіційним    запитом”,  але    не    поїхав:    не    міг    второпати,  звідки    він    має    надійти    до    диспансеру  –  з    поліклініки    чи,  може,  з    інституту?    Та    й    сенсу    не    було    жодного:    на    дільничого    психіатра    нічого    б    не    вплинуло.    Хоч    по-справжньому    ми    з    ним    ніколи    не    розмовляли,  він    не    вбачав    у    цьому    великої    проблеми    і    спокійнісінько    вважав    мене    “неадекватним”…
                 Я    пропонував    йому    документи    з    інтернату  –  їх    там    наскладали    цілу    купу.    Зокрема,  я    привіз    висновки    головного    лікаря,  в    яких    було    зазначено:    “інтелект  –  норма”.    Я    мав    атестат    зрілості    з    двома    четвірками,  а    також    довідку,  що    моє    навчання    здійснювалося    за    загальноосвітньою    програмою.    Знайшлася,  ясна    річ,  і    добра    характеристика    від    Степаниди    Іванівни…    Але    психіатра    це    не    зацікавило.    Мої    папери    він    не    взяв    навіть    до    рук…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=297953
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 05.12.2011

Оповідь про інтернат. Р. 7.

7.
                 І    трапився    зі    мною    ще    один    випадок.    Не    знаю,  чи    написала    вихователька    про    нього    в    товстому    зошиті.    Шкільні    образи    забуваються    через    кілька    років    після    випускного    вечора.    А    та    розмова    пригадується    мені    знову    й    знову    –    особливо    в    транспорті,  коли    довго    їхати.    І    я    нагадую    людину,  яка,  побачивши    моторошний    сон,  спочатку    жахається,  а    потім    постійно    намагається    відновити    ланцюг    подій,  бо    розуміє,  що    химерні    форми    звичних    речей    і    потворний    вигляд    знайомих    істот    –    це    не    продукт    ірраціональної    нічної    уяви,  а    найпевніший    вияв    їхньої    суті…
                 Вихователька    зняла    мене    з    першого    уроку    й    повела    на    те    крило,  де    знаходилися    порожні    спальні    і    де    від    восьмої    години    гомоніли    лише    труби    у    ванній    кімнаті.
                 Я    слухняно    йшов    слідом,  міркуючи:    можливо,  хтось    порушував    дисципліну    після    сніданку.    Можливо,  якась    інша    справа    потребує    обговорення.    Я    тоді    був    старостою    класу    і,  за    словами    самої    Степаниди    Іванівни,    відповідав    “майже    за    все”.      
                 Ми    зупинилися    посеред    коридору    і    вихователька,  зазирнувши    до    кількох    спалень,  запитала:
                 –    Де    ти    бачив,  щоб    у    нашій    школі    хтось    хрестився?
                 Отак    відразу,  без    жодного    попередження    –    наче    змінився    розклад    уроків,  і    замість    фізкультури    поставили    геометрію.    
                 Звичайно,  я    знав,  що    є    люди,  які    хрестяться,  бо    вірують    у    Бога.    І    звичайно,  я    вважав    їх    пережитками    капіталістичного    минулого.    Тому    був    просто    ошелешений,  коли    усвідомив,  що    вихователька    звинувачує    мене    в    релігійності.
                 –    Ніколи    не    хрестився    й    не    хрещуся,  –    відповів    я,  нервово    посміхаючись.
                 –    Он    як,  –    мовила    Степанида    Іванівна,  –    Ти    хочеш    відбрехатися…
                 Ноги    почали    слабнути.    Я    зробив    кілька    кроків    назад    і    притулився    спиною    до    стіни.
                 –    Я    не    можу    хреститися,  –  кажу    нерішуче,  –  Не    можу,  бо…    Ну,  ми    з    вами  багато    говорили    на    цю    тему.    І    лектор    з    товариства    “Знання”    приходив…    Ісус      Христос    –    це,  можливо,  історична    постать.    Але      ніяким    Богом    він    не    був…    І    взагалі    Бога    немає…    Наші    космонавти    літали    в    космос    і    нікого    там    не    бачили.
                 Ефекту    –    нуль.
                 –  Солодко    співаєш,  –  іронізує    вихователька,  –    Та    настав    час    говорити    правду,  якою    б    гіркою    вона    не    була.
                 –  Я    кажу    правду,  –  відповідаю    боязко,  –    Я    є    прихильником    теорії    Чарлза    Дарвіна…    Він    був    на    Галапагоських    островах    і    відкрив    закон    еволюції    видів.    Минули    мільярди    років,  доки    з    найпростішої    живої    маси    виникли    складні    організми…    А    в    Біблії    написано,  що    світ    було    створено    за    6    днів.    Та    це    ж    просто    неможливо!
                 Вихователька    скривилася:
                 –    То    ти    збираєшся    переповідати    зараз    усе,  що    чув    або    читав?    Облиш,  друже!    Марна    справа!…    Бо    ти    хрестився    сьогодні    в    їдальні!    Хрестився    впевнено    і    з    великим    задоволенням.    
                 –  У    їдальні?  –  перепитав    я    тріснутим    голосом.
                 І    одразу    в    надрах    пам’яті    щось    блимнуло...
                 Встаючи    з-за    столу    після    сніданку,  я    помітив,  що    хлопець    із    сусіднього    ряду    якось    кумедно    вимахує    рукою.    Передразнюючи    його,  я    зробив    схожі    рухи.    А    Степаниді    Іванівні,  напевно,  здалося    –    що    перехрестився.
                 –  Послухайте,  –    кажу,  зібравшись    з    силами,  –    нічого    такого    й    близько    не    було…    Я    за    хлопцем    повторював    з    4-го    “Б”.      
                 –    Ага,  –  зраділа    наставниця,  –  він    хрестився    і    ти    разом    з    ним…
                 –    Ні…,  –  заперечую    тихо,  –  Ніхто    не    хрестився…    Та    давайте    запитаємо    у…
                 –    Не    треба    питати!  –    перебила    Степанида    Іванівна,  –    Взагалі,  за    кого    ти    мене    маєш?    Я    бачила    –    і    цього    достатньо!    Зрозумів?
                 Мешканець    інтернату    частенько    стає    об’єктом    агресії    з    боку    “обслуговуючого    персоналу”.    Ось    коли    випадає    нагода    випробувати    свої    барабанні    перетинки!    Але    того    ранку    я    дійшов    морального    виснаження    від    загалом    спокійної    розмови.    Степанида    Іванівна    іноді    скидалася    на    людину,  яка    раптово    застудилася    й    не    здатна    підвищувати    голос.    
                 Вона    навіть    мовчала    кілька    хвилин,  бо    я,  витративши    усі    аргументи    для    захисту,  перестав    реагувати    на    закиди.    Потім,  ніби    щось    пригадавши,  наставниця    взялася    за    боки:
                 –    Добре…    Я    знала,  що    розговорити    тебе    буде    непросто.    Тому    зробимо    наступним    чином:    ти    постоїш    тут    і    подумаєш…    Про    те,  що    все    у    нашій    країні    вирішує    колектив…    А    коли    я    повернуся,  ти    скажеш    мені    правду.
                 Вона    знову    застосувала    методу    Макаренка.
                 У    моїй    душі    було    багато    слабких    сторін.    І    того    ранку    вони    виявилися    усі    одночасно.    Я    залишився    стояти    і    переляканий,  і    приголомшений,  і    розгублений.    Я    усвідомлював,  що    ті    обвинувачення    несправедливі.    Я    знав,  що    пів-класу    можуть    підтвердити    їхню    безпідставність.    Але    я    не    відав,  як    це    все    розтлумачити    виховательці.    Вона    ж    слухати    нічого    не    хотіла.    Ще    й    страшною    карою    погрожувала…
                 Ні,  я    не    боявся    виключення    з    піонерії.    Але    жахала    сама    думка,  що    мене    будуть    розпікати    привселюдно.    А    далі    –    позбавлять    усіх    громадських    доручень…    І    зі    старости    класу    я    перетворюся    на    злісного    порушника…    Наді    мною    обов’язково    хтось    візьме    шефство    і    буде    слідкувати    за    кожним    рухом,  щоб    я,  крий    Боже,  не    перехрестився…    І    я    остаточно    зламався.    І    поплив    за    течією.
                 Повернувшись,  вихователька    почула    свою    “правду”:    я    сказав,  що    дійсно    хрестився    у    їдальні…  Також    я    запевнив,  що    цілком    усвідомив    свою    провину    і    вже    повністю    розкаявся…
*****************************************************
                 До    самого    вечора    згадував    інтернат.    Подумки    ходив    його    коридорами    з    настінною    агітацією    і    чув    віддалений,  ніби    крізь    час,  спів    піонерських    пісень.        
                 А    наступного    дня    я    вирішив,  що    обов’язково    розповім    Михайлові,  як    колись    з    мене    “зробили”    віруючого.    І    розповім    уже    не    подумки.    Нехай    товариш    знає,  які    дива    трапляються    за    високим    парканом…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=297952
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 05.12.2011

Оповідь про інтернат. Р. 6.

6.
                 Сівши    до    вагону    метро,  я    знову    уявив    товариша.    Він    ходить    з    камерою    по    всьому    місту,  виїжджає    у    відрядження    й    дізнається    про    цікаві    та    вражаючі    події…    Подумалося:    навіщо    Михайлові    мої    розповіді    про    інтернат?    Врешті-решт,  це    не    в’язниця    і    не    армія:    годують    п’ять    разів    на    день,  часто    міряють    температуру,  двічі    на    рік    призначають    масаж,  ванни    та    інші    лікувальні    процедури.    Звичайні    люди    про    таке    можуть    лише    мріяти.    Інтернат    –    це    санаторій,  інтернат    –    це    курорт…
                 Але    поїзд    рушив    і    спогади    покотилися,  мов    на    колесах.    
                 –    Якось    за    поданням    виховательки    обрали    мене    до    ради    дружини.    Чесно    скажу,  не    відмовлявся.    Важкого    й    незрозумілого    там    нічого    не    було.    Потроху,  потроху    –    і    закипіла    робота.    Плани,  сценарії,  зустрічі.    Працював,  ясна    річ,  і    в    рідному    класі.    Зокрема,  опікувався    проблемою    успішності.    
                 Якщо    хтось    із    піонерів    раптом    починав    учитися    “нижче    рівня    своїх    можливостей”    і    ланка    нічого    не    могла    вдіяти,  це    ставало    справою    цілого    колективу.    
                 Я    говорив,  що    всі    біди    трапляються    через    ледарство,  і    пропонував,  не    гаючи    часу,  викликати    “таких”    просто    “на    дружину”.    Вихователька    не    заперечувала,  але    наполягала,  що    спочатку    треба    розібратися    самим.    І    за    методою    Макаренка    виходила    з    кімнати,  залишаючи    невдах    наодинці    зі    схвильованими    товаришами.
                 Але    траплялося,  що    трієчники    дуже    псували    нам    показники.    І    з    наближенням    кінця    чверті    розмови    ставали    дедалі    нервовішими.    Одного    разу    вихователька    вчинила    дуже    необачно:    сказала,  що    колектив    має    вжити    суворих    заходів    проти    порушників    навчального    процесу    –    аж    до    виключення    з    лав    піонерської    організації.
                 Звичайно,  вона    просто    хотіла    налякати    своїх    учнів,  щоб    якось    їх    розворушити,        розкочегарити.    Подібні    засоби    виховання    новиною    не    були.    Ми    ще    не    стали    піонерами,  а    нас    уже    намагалися    позбавити    цього    почесного    звання.    Та    того    дня    я    вирішив,  що    розуміти    наставницю    слід    буквально.    І,  коли    вона    вийшла,  у    класі    почалися    імпровізовані    піонерські    збори.
                 Швидко    взявши    слово,  я    змалював    складну    політичну    ситуацію    в    світі    і    вказав    на    те,  що    в    наші    ряди    проникли    люди,  з    якими    не    можна    йти    у    розвідку.    
                 –    Ми,  –  кажу,  –    прагнемо    їх    перевиховати!    Ми    розкриваємо    перед    ними    досягнення    великого    жовтня!    А    вони    займаються    саботажем    і    ллють    воду    на    млин    американських    імперіалістів.    
                 На    закінчення    я    висловив    думку,  що    таким    не    місце    в    наших    лавах,  і    запропонував    познімати    з    них    галстуки.
                 Проблема    успішності    завжди    завдавала    великих    клопотів.    Та    й    відповідальність    була    колективною.    Через    забудькуватість    одного    учня    увесь    клас    могли    не    пустити    в    кіно    або    позбавити    вечірньої    прогулянки.    Тож    не    дивно,  що    проти    моєї    пропозиції    ніхто    не    повстав.    Хлопці    та    дівчата    подумали,  що    виключивши    трієчників    з    піонерії,  ми    відплатимо    їм    за    всі    наші    страждання.    І,  ясна    річ,  вислужимося    перед    Степанидою    Іванівною.
                 Одразу    була    влаштована    лінійка    з    горнами    та    барабанами,  навіть    з    виносом    прапора.    Трієчники,  побачивши,  що    не    жартуємо,  щиро    розридалися    й    почали    давати    різні    урочисті    обіцянки.    Казали,  що    післязавтра    стануть    відмінниками.    Але    було    вже    пізно.    Їх    викликали    на    середину    кімнати,  звинуватили    у    порушенні    клятви    й    нагадали    про    існування    караючої    руки    товариша.    Потім    під    спів    гімну    СРСР    у    них    забрали    галстуки…
                 Невдовзі    повернулася    вихователька.    Вона    наївно    запитала:
                 –    Ну,  так    що    ви    вирішили?
                 Хотіла,  звичайно,    знову    почути    про    “останнє    попередження”,  шефство    та    додаткові    заняття..
                 Коли    я    доповів,  запанувала    мертва    тиша…    Вона    не    перепитувала,  як    у    випадку    з    вимпелом.    Але    дуже    напружено    обмірковувала    те,  що    сталося.    Потім    зажадала    пояснень.    Я    вже    розтлумачив    їй,  як    міг.
                 –    А    яке    ви    маєте    право?  –    запитала    вихователька,  помітно    змінюючись    в    обличчі.
                 Я    теж    був    досить    наївною    людиною.    Тому    сказав:
                 –    Ви    ж    самі    учите,  що    в    нашій    країні    усе    вирішує    колектив…    Ось    ми    й    розібралися    з    порушниками.    Тепер    їх    можна    викликати    на    раду    дружини.
                 Потім    вихователька    знову    мовчала.    Очевидно,    думала,  що    в    цій    ситуації    робити.    Одноосібно    скасовувати    вирок,  який    виніс    увесь    клас,  було    не    дуже    зручно.    А    погодитися    з    ним    Степанида    Іванівна    не    могла.
                 Нарешті    вона    знайшла    вихід:    запропонувала    відкласти    “важливе    рішення”    на    кілька    днів.    Мовляв,  треба    ще    раз    усе    зважити,  ще    раз    подивитися.    
                 Потім    розпочалася    самопідготовка,    потім    були    вечеря    та    футбол    по    телебаченню,  потім  –  відбій…
                 Наступного    ранку    життя    продовжувалося    так,  ніби    нічого    не    трапилося.    Про    випадок    з    галстуками    згадали    лише    за    тиждень:    до    нашого    класу    прийшли    і    з    ради    дружини,  і    з    комітету    комсомолу,  навіть    парторг    причвалав…    Говорили    про    щось    протягом    двох    чи    трьох    годин    і    спільними    зусиллями    таки    “умовили”    нас    скасувати    своє    рішення.    
                 Гадаю,  що    загалом    Степанида    Іванівна    була    задоволена.    З    одного    боку,  кількість    піонерів    не    зменшилася.    З    іншого    –    усе    начальство    побачило,  яких    безкомпромісних    ленінців    вона    виховує.
                 Щоправда,  мені    вихователька    сказала    кілька    теплих    слів  –  коли    ми    залишилися    вдвох    у    кімнаті:
                 –    О,  інквізитор    знайшовся…    Дивись,  як    би    сам    не    загурчав    на    вогнище…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=297744
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 04.12.2011

Оповідь про інтернат. Р. 5.

5.
                 А    потім    пригадався    інший    випадок.    Він    трапився,  коли    вихователька    призначила    мене    ланковим.    
                 –    У    класі    підтримувалася    атмосфера    постійного    суперництва.    Приятелювання    взагалі    не    віталося,  адже    всі    мали    дбати    тільки    про    честь    класу.    Іноді    вихователька    викликала    когось    і    говорила:
                 –    З    ким    ти    дружиш!    Як    ти    міг    так    низько    впасти!    Він    же    двійку    по    математиці    отримав!    І    ліжко    своє    погано    застелив!    І    не    знає,  де    розташована    Буркіна-Фасо,  дружня    нам    країна!
                 Отже,  він    тобі    не    рівня.    Ти    повинен    не    марками    обмінюватися    з    Петриком,  а    слідкувати,  щоб    він    усе    вивчив    і    щоб    завтра    отримав    гарну    оцінку.    Це    покращить    успішність,  і    директор    похвалить    нас    на    лінійці.
                 У    класі    був    запроваджений    перехідний    вимпел    –    трикутний    шмат    червоної    матерії    на    металевому    стержні.    Його    щотижня    отримувала    ланка,  яка    досягла    значних    успіхів    у    навчанні    й    при    цьому    не    порушувала    дисципліну.    Вимпел    присуджувався    на    класних    зборах,  де    помітна    роль    відводилася    виховательці  –  вона    “керувала    й    спрямовувала”.
                 Але    якось    так    трапилося,  що    протягом    кількох    місяців    питання    про    найкращу    ланку    взагалі    не    обговорювалося.    Можливо,    були    нагальніші    справи.    Можливо,  клас    не    виправдовував    сподівань    наставниці.    Можливо,  їй    набридла    ця    гра    й    заманулося    чогось    нового.
                 А    ми    тоді    працювали,  мов    прокляті.    Підмітали    ділянку    за    навчальним    крилом,  тягали    мішки    з    опавшим    листям,  мили    класну    кімнату,  спальню    та    підвал.    Ще    й    до    уроків    готувалися:    вночі    виходили    до    ванної    кімнати    й    на    підвіконні    дороблювали    те,  що    не    встигли    на    самопідготовці.    І    слідкували    за    відстаючими:    прогулянка    перед    сніданком    перетворювалася    на    суцільну    перевірку    знань.    А    якщо    хтось    на    уроці    отримував    погану    оцінку,  то    ланка    в    повному    складі    бігала    за    учителем    і    просила,  щоб    він    дозволив    невдасі    перескласти.
                 Звичайно,  за    свою    працю    ми    потребували    бодай    невеличкого    заохочення.    Не    даремно    ж    дитинство    витрачати!    На    старість    і    згадати    нічого    буде!    Тому,  узявши    слово    на    зборах,  я    нагадав    про    існування    вимпела.    І    весело    запитав:
                 –    Отже,  кому    ми    дамо    это?
                 Я    не    мав    на    увазі    нічого    поганого.    Хотів    лише    натякнути,  що    нагороду    треба    віддати    моїй    ланці.    Але    у    виховательки    виникли    якісь    інші    думки.    Вона    вмить    насупилася:
                 –    Що?…    Ану    повтори!
                 Я    повторив.    І    збори    закінчилися.    Почалася    буря.
                 –    Ти    завжди    намагався    мене    обдурити,  –    кричала          вихователька,  –    Прагнув    обвести    мене    довкола    пальця!    І    сьогодні    напевно    подумав,  що    це    вдалося!    А    я    ніколи    не    забувала,  яким    ти    до    нас    прийшов!    І    зараз    бачу,  що    ти    нітрохи    не    змінився.    Споживачем    був,  споживачем    і    лишився…    Став    тільки    хитрішим    і    підступнішим…    Ти    той,  хто    стріляє    в    спину!    Тихцем,  із-за    рогу!    Із    темного    кутка!…    Але    нічого!    Я    навчу    тебе    шанувати    ідеали!    Я    розтлумачу    тобі,  що    означає    слово    “вимпел”…    Бо    то    не    “это”!    То    частина    червоного    прапора,  який    поливали    кров’ю    наші    діди…    Наші!    І    твої    також!…
                 Вона    забрала    вимпел    і    сховала    в    столі.    Здається,  його    вже    нікому    ніколи    не    присуджували.    Директор    хвалив    наш    клас    на    лінійці    –    це    було.    Виховательці    виносили    подяку    –    і    це    було.    Але    найкращі    ланки    ніяк    не    заохочувалися.    Хоч    соцзмагання    тривало    й      надалі.
                 Зі    мною    Степанида    Іванівна    не    розмовляла    кілька    днів.    Натомість    відводила    душу,  роблячи    записи    в    товстому    зошиті.    І    я    згадав    перший    рік    перебування    в    інтернаті,  й    знову    відчув    себе    людиною,  яку    слід    перевиховувати.    Я    готувався    до    різних    покаянь,  до    вибачень.    Але    вони    чомусь    не    знадобилися.    І    цей    випадок    щасливо    пішов    у    забуття…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=297741
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 04.12.2011

Оповідь про інтернат. Р. 4.

4.
                 Тролейбус    прямував    до    метро.    Михайло    підозріло    мовчав.    Я    подивився    довкола    й,  ніби    прокинувшись,  згадав,  що    він    уже    з    пів-години    робить    репортаж    про    виставку.    Але    перебуваючи    у    вимушеному    очікуванні,  я    не    витримав    і    “запропонував”    товаришеві    історію,  яку    збирався    розповісти    на    зупинці.    
                 –    Одного    разу    наш    клас    мали    приймати    до    всесоюзної    піонерської    організації.    Ми    пів-року    повторювали    святкову    обіцянку,  біографії    Леніна    та    видатних    комуністів.    І    звичайно,  говорили    про    те,  що    повинні    виправдати    високу    довіру    –    добре    навчатися,  добре    поводитися    й    жодним    чином    не    зганьбити    ім’я    юного    ленінця.    Напередодні    урочистої    події    закінчили    усі    приготування    й    пішли    спати.
                 Я    був    старостою    спальні.    Оголосив    відбій    і    погасив    світло…    Але    двоє    хлопців,  збуджені    святковими    клопотами,  продовжували    розмовляти    й    не    реагували    на    мої    окрики.    Я    вже    і    те    їм,  і    се,  умовляв    і    погрожував    –    нічого    не    допомагало:    помовчать    трохи    й    знову    починають.
                 Врешті-решт    терпець    мій    урвався.    Я    підскочив    до    них,  штовхнув    одного,  другого    й    закричав:
                 –    Тихо!    Зараз    же    замовкніть!    
                 Потім    вони    на    мене    накинулися.    Зчинилася    сварка,  бійка.    Інші    учні    стали    нас    розтягувати.    Словом,  кожен    робив    добру    справу.    І    ніхто    не    думав,  що    трапиться    далі.    Тим    часом    з    коридору    долинули    кроки…  
                 Нас    застукали.    І    виявилося,  що    це    лише    пів-біди.    Безсмертний    дух    Ілліча    приніс    не    кого-небудь,  а    нашу    виховательку,  яка    залишилася    в    інтернаті    на    ніч…
                 Здавалося,  що    вона    приголомшена    лукавістю    своїх    “орлів”.    (Ми    ж    влаштували    колотнечу    одразу    після    гарних    розмов    про    ідеали    соціалізму  та    обов’язки    піонерів).    Протягом    кількох    хвилин    Степанида    Іванівна    нестямно    запитувала:    хто    кричав    “тихо!”    й    хто    порушував    тишу?    І    додавала:
                 –    Я    чула    вас    аж    на    тому    крилі!
                 Перелякані    хлопці    казали:    це    все    староста.    А    вона    не    звертала    на    них    жодної    уваги.
                 Потім    ніби    опам’яталась    і    скомандувала:
                 –    Ану    всі    отак    у    підштаниках    вийшли    на    коридор!
                 Наступного    дня    дехто    із    сусідніх    спалень    не    міг    второпати,  куди    це    водили    3-а    та    ще    й    у    трусах?    Виганяючи    напів-голих    хлопців    на    коридор,  вихователі    часто    погрожували,  що    поставлять    їх    у    дівочій    палаті.    Мовляв,  хай    подивляться    на    порушників    дисципліни.    Це    було    радикальне    переосмислення    методи    Макаренка.    Але    з    нами    того    вечора    трапилось    інше.
                 Вихователька    наказала    вишикуватися    в    колону    по    одному    і    марширувати    до    класу.    Коли    хлопці    посідали    за    парти,  обсмикнувши    майки,  наче    плаття,  вона    знову    запитала:    хто    крикнув    “тихо!”?    І    знову    ніби    не    почула    відповіді,  хоч    мене    видавали    відверто    і    безсоромно.    Далі    штовхнула    промову    на    пів-години,  яку    закінчила    дуже    патетично:
                 –  Ви    не    будете    піонерами!
                 Щось    ніби    згадала    й    повернулася    до    мене:
                 –    Ти    також    не    будеш    піонером!
                 По    тому    знову    відправила    усіх    спати.
                 Чи    потрібно    говорити,  як    ми    перелякалися?    На    таку    кару    ніхто    не    очікував!    Зі    слів    Степаниди    Іванівни    випливало,  що    галстуки    завтра    пов’яжуть    самим    дівчатам,  а    хлопці    й    надалі    залишаться    в    жовтенятах.    Це    була    не    просто    ганьба.    Це    був    жах    подвійний.
                 Дорогою    до    спальні    говорили,  що    в    усьому    винен    староста.    Я,  звичайно,  проклинав    себе    за    надмірне    прагнення    до    порядку    й    виливав    лють    на    тих    двох,  занадто    язикатих.    Ми    хвилювалися    до    самого    ранку.    І    то    була    справжня    ніч    привидів.    Саме    тоді    я    подумав,  що    немає    такого    знущання,  яке    б    не    витерпів    заради    прощення…
                 Тролейбус    відчинив    дверцята,  і    здалося,  що    поряд    зареготав    Михайло.    Я    швидко    збагнув:    це    мара.    Але    подумки    “приєднався”    до    товариша.    Бо    ситуація    з    прийомом    у    піонери,    справді,    нічого,  окрім    іронічного    сміху,  не    викликала:    наступного    дня    нам    усім    пов’язали    червоні    галстуки,  і    ніхто    й    словом    не    обмовився    про    вчорашнє.    Як    виявилося,  то    була    зайва    виховна    година…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=297522
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 03.12.2011

Оповідь про інтернат. Р. 3.

3.
                 Я    звертався    до    Михайла:
                 –    Знаєш,  на    третій    тиждень    перебування    в    інтернаті    мені    показали    товстий    зошит    з    моїм    іменем    на    обкладенці…
                 –    Ось    твоя    доля,  –    сказала    вихователька    в    білому    халаті,  гортаючи    чисті    сторінки,  –    Записане    тут    важитиме    дуже    багато.    Тому    намагайся    поводитись    добре…    Не    змушуй    нас    братися    за    перо.
                 Напевно,  вихователька    мала    неабиякий    літературний    хист,  бо    протягом    перших    місяців    вона    багато    паперу    зіпсувала.    Я    не    завжди    розрізняв    дійсність    та    сновидіння,  ще    й    мав    дуже    слабкі    нерви…    Я    своєрідно    реагував    на    оточуючі    події    і    міг    зареготати,  коли    завгодно:    на    уроці,  на    лінійці.    Якось    під    час    святкових    зборів    я    так    чмихнув,  що    увесь    зал    почав    озиратися,  а    заступник    директора    з    виховної    роботи    на    прізвисько    Шериф    помахав    мені    пальцем,  наче    револьвером.    
                 Я    також    міг    влаштувати    істерику    на    пів-дня.    І    тоді    взагалі    навчально-виховний    процес    згортався.    Ніхто    нічого    не    робив,  лише    мене    заспокоювали,  щоб    не    рюмсав.
                 Вихователька    писала    й    писала,  виконувала    свій    обов’язок.    Але    задоволення    при    цьому    не    отримувала.    І    казала,  що    краще    вночі    вийти    на    вулицю    до    бандитів,  ніж    панькатися    зі    мною.
                 А    тут    інша    біда:    директор    вимагає    результатів.    Погрожує    різними    перевірками    та    комісіями.    Словом,  треба    щось    робити,  треба    якось    виховувати.
                 –    Звичайно,  мене    виганяли    з    класу,  мене    лякали    іншими,  ще    страшнішими    інтернатами.    Кілька    разів    говорили,  що    відправлять    просто    до    психіатричної    лікарні.    Викликали    батьків,  яких    я    ледве    й    бачив,  сидячи    на    протилежному    кінці    міста.    Звичайно,  що    нічого    не    допомагало.    І    тоді    вихователька    вхопилася    за    думку,  що    всі    хвороби    мають    соціально-становий    характер.    Що    проти    істерик    слід    вживати    трохи    не    політичних    заходів.
                 І    моя    поведінка    стала    розглядалася    на    класних    зборах.    Я,  учень    “нулівки”,  виявився    прикладом    живого    споживача    –    рецедиву    капіталістичного    суспільства,  поваленого    років    із    60    тому.    
                 –    А    ми    ще    готуємося    до    вступу    в    жовтенята!  –    іронізувала    вихователька.
                 І    далі    діяла    за    методою    Макаренка,  тобто,  нацьковувала    на    мене    увесь    клас,  а    сама,  ніби    у    справах,  виходила    за    двері.
                 Хлопчики    та    дівчатка,  ясна    річ,  не    дуже    розуміли    свою    роль    у    моєму    вихованні.    Вони    здивовано    озиралися,  знизували    плечима.    Вони    тільки    й    могли,  що    запитати:
                 –    Чому    ти    не    слухаєш    Степаниду    Іванівну?
                 Та    незважаючи    на    це,  вихователька    досягла    бажаного    результату,  бо    на    побутовому    рівні    для    своїх    ровесників    я    став    справжнім    ізгоєм    –    людиною,  над    якою    не    тільки    можна,  але    й    треба    позбиткуватися.    Тому    мене    почали    ображати    з    особливою    винахідливістю.    І    скаржитися    не    було    кому.
             Я    певний    час    не    міг    збагнути,  що    відбувається,  і    нагадував    рибу,  яку    несподівано    витягли    з    води.    А    потім    ніби    прокинувся    і    зрозумів,  чому    ображають    саме    мене    –    бо    саме    я    не    подобаюсь    гарненькій    тітоньці    в    білому    халаті.    І    якщо    ситуація    не    зміниться,  то    завтра    наді    мною    знущатимуться    знову.    І    це    буде    дуже    неприємно.
                 Тому    одного    дня    я    покаявся    перед    усім    класом,  попросив    пробачення    за    свою    поведінку    й    урочисто    пообіцяв,  що    зроблю    висновки    й    виправлюсь.    
                 Плачі-сльози    припинилися    дуже    швидко.    А    от    “смішинки”    взяти    під    контроль    не    виходило.    Тому    стримувався    вже    як    міг:    коли    весела    хвилинка    підкрадалась    до    горла,  я    хапався    однією    рукою    за    носа,  іншою    затуляв    рота.    І    не    звертав    уваги    на    закладені    вуха    та    заплакані    очі.    
                 Це    не    завжди    допомагало.    Траплялося,  що    повітряний    потік    проривався  –  зі    страшним    звуком.    І    тоді    вже    рятуйся,  хто    може!    Але    частину    “вибухів”    вдавалося    стримувати,  тому    претензій    до    мене    стало    значно    менше…
                 Зупинився    й    чекав,  що    скаже    Мишко.    Та    він    чомусь    мовчав.    І    це    було    дуже    незвично.  
                 –    Дні    минали    один    за    одним,  –    розповідав    я    далі,  –    Довкола    інтернату    постійно    шастали    грабіжники,  убивці    та    маніяки,  зчиняючи    жахливі    злочини.    Але    я    вже    розумів,  кого    слід    боятися    в    першу    чергу    і    що    треба    робити    для    самозахисту.    Я    з    головою    поринув    у    навчання.    І    за    якийсь    час    став    відмінником.
                 Смішки-смішками,  але    окрім    мене    ніхто    не    знав,  де    розташована    Буркіна-Фасо,  і    ніхто    в    “нулівці”    не    читав    підручник    з    історії    для    четвертого  класу.    А    вже    про    американців    –    про    їхнє    хиже    імперіалістичне    єство    –    я    розповідав    мало    не    на    кожній    політінформації.  
                 Вихователька,  ясна    річ,  тріумфувала.    І    частенько    брала    мене    на    зустрічі    зі    студентами-медиками.
                 –    Це    наш    учень,  –    говорила    вона    пишаючись,  –    Давайте    його    послухаємо.
                 Я    розповідав    вірші    про    Леніна,  про    партію,  про    війну.    Відповідав    на    запитання.    Показував,  як    я    танцюю,  як    роблю    гімнастику.    Вихователька    хвалила.    А    ті    майбутні    світила    ніколи    мені    не    аплодували,  лише    щось    постійно    записували.    Це    дуже    і    дуже    насторожувало.
                 Також    мене    почали    брати    на    кладовище    –    прибирати    могили    ветеранів    війни.    Мертвих    я    боявся    навіть    більше,  ніж    вуличних    бандитів,  але    ще    більше    я    боявся    сказати    про    це    виховательці.    І    їздив    на    цвинтар,  долаючи    містичний    страх.
                 Потім    наставниця    збагнула,  що    нарешті    й    мене    можна    використати    для    суспільного    добра.    І    почала    давати    ще    не    зовсім    перевихованому    “споживачеві”    різні    доручення.    
                 Я    питань    багато    не    ставив    і    чітко    виконував    вказівки:    доповідав    про    всіх    порушників    дисципліни.    І    за    якийсь    рік    я    став    правицею    та    оком    виховательки.
                 Але    дистанція    між    нами    залишалася.    Її    постійно    насторожував    мій    сміх.    І    вона    багато    писала    щось    у    товстому    зошиті    з    моїм    прізвищем    на    обкладенці.    Я    це    бачив    і    прагнув    змінити    ситуацію.    
                 Помітивши,  що    вихователька    небайдужа    до    радянських    гасел,  я    почав    кидатися    ними    направо    і    наліво.    Іду,  наприклад,  до    їдальні    й    гукаю:    “Рішення    ХХVІ    з’їзду    КПРС    –    в    життя!”.    Роздаю    зошити    і    підморгую    хлопцям:    “Руки    геть    від    Куби!”
                 Спочатку    я    просто    хотів    сподобатися.    Потім    це    стало    частиною    моєї    свідомості…    
                 –    Якось    я    придумав,  що    ми    не    клас,  а    рота.    Вихователька    сприйняла    це    на    “ура”.    І    відтоді    щодня    командувала:    “Рота,  туди!    Рота,  сюди!”    Вона    також    мала    слабкість    до    армійських    порядків.    І    десь    вважала,  що    інтернат    має    нагадувати    казарму.    Тому    примушувала    нас    носити    однакові    штани,  піджаки,  сорочки,  майки    та    калісони    і    закликала    бути    пильними,  пам’ятаючи    про    загрозу    з-зовні.
                 Вихователька    часто    наголошувала,  що    наш    народ    не    хоче    воювати.    Ми,  як    сказано    у    вірші,  “Любимо    походи    в    ліси    та    поля”.    Але    якщо    ворог    нагряне,  то    тут    йому    буде    смерть.
                 І    ніхто    не    сумнівався    у    нашій    перемозі,  особливо,  якщо    справа    дійде    до    рукопашної.    Хвилювало    тільки,  що    кляті    американці    можуть    застосувати    ядерну    зброю    –    тоді    доведеться    непереливки.    Тоді    всі    переїдуть    на    проживання    до    підвалів.    А    для    нашого    інтернату    викопають    спеціальний    бункер.
                 Мені    ця    перспектива    була    не    до    вподоби.    І    я    постійно    думав,  як    відбити    ядерний    удар.
                 –    Май    на    увазі,  –    попереджала    вихователька    в    білому    халаті,  –    ворожу    ракету    потрібно    збити    так,  щоб    вона    упала    поза    нашою    територією…    Ну,  кудись    на    Польщу,  чи    вже    хай    на    Угорщину…    
                 Я    дуже    любив    читати    наукову    фантастику.    І    в    мене    постійно    виникала    підозра,  що    в    нашій    передовій    країні    уже    існує    якась    суперзброя.
                 –    Треба    використати    лазер!    –    сказав    я    виховательці,  –  Лазером    знищимо    усі    ракети!
                 –    Розумієш,  –    відповіла    вона    з    виглядом    спеціаліста,  –    променем    можна    розрізати    корпус.    Але    проблема    в    тому,  що    ядерна    начинка    полетить    далі.    І    засипле    нас    отруйною    радіацією.
                 Чорнобильська    АЕС    тоді    ще    працювала    без    ексцесів,  і    про    наслідки    радіаційного    забруднення    я    мав    кепське    уявлення.    Я    усвідомлював    тільки,  що    стримати    ядерну    атаку    буде    дуже    складно,  і    картав    себе    через    те,  що    не    можу    допомогти    рідній    країні,  не    можу    зупинити    американську    агресію.
                 Але    потуги    мої    не    минули    марно.    Вихователька    перестала    називати    мене    “споживачем”.    Натомість    почала    сміливіше    залучати    до    громадської    роботи.    У    подальші    роки    ким    я    тільки    не    був!    І    старостою    спальні,  і    командиром    зірочки,  і    старостою    класу,  і    політінформатором,  і    членом    учкому,  і    членом    ради    дружини,  і    навіть    відповідальним    за    випуск    стінгазети.    Іноді    мав    одразу    кілька    доручень.    
                 І    можна    було    б    сказати,  що    все    складалося    добре.    Але    велика    ложка    дьогтю    знаходилася    завжди.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=297521
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 03.12.2011

Оповідь про інтернат. Р. 2.

2.
                 Михайло    з’являється    несподівано,  ніби    виростає    з-під    землі.    Ти    вже    й    не    очікуєш    на    нього,  ти    поринаєш    у    якісь    тривалі    внутрішні    монологи.    І    раптом    озираєшся  –  ось    вона,  зустріч…    
                 Нагальні    справи    таки    витягли    мене    з    кімнати,  і    в    місті,  стоячи    на    тролейбусній    зупинці,  я    побачив    свого    товариша.
                 Михайло    теж    виявився    пильним:    трохи    не    з    десяти    метрів    почав    посміхатися    й    розмовляти    зі    мною.    
                 –  І    знаєш,  –    випалив    він,  наблизившись    впритул,  –  я    ледве    не    поїхав    туди    із    знімальною    групою…
                 –  Куди?  –  запитую    дивуючись.
                 –  Хіба    не    чуєш?  –  крикнув    телеоператор,  –  До    твого    інтернату!…    В    останню    мить    замінили…    Відрядили    на    виставку.
                 Михайлове    повідомлення    викликало    в    мене    нервову    посмішку.    Одразу    пригадалося,  що    12    років    свого    життя  –  ще    за    Радянського    Союзу  –  я    пробув    у    закритому    спецзакладі    з    красивою    назвою    “школа    санаторного    типу”.    Там    і    навчали,  і    лікували.    Ну,  й    виховували,  звичайно.
                 –    Тобі    пощастило,  –  кажу    до    товариша,  –  Навіть    не    сумнівайся…    На    виставці    можна    вино    пити    безкоштовно    і    пряники    їсти    до    несхочу…    А    в    інтернаті    що?    Каша    та    борщ…    Ще    й    погана    криміногенна    ситуація    довкола:    трупи,  маніяки    і    таке    інше.
                 Мишко    реготнув:
                 –    От    меле    й    засипає!    Та    ти,  певно,  злочинців    і    в    вічі    не    бачив!
                 –    Зате    чув,  як    вони    стукають    у    вікно,  –    іронізую,  –    І    це    ще    не    все!    Вихователька    з    паралельного    класу    казала,  що    на    алеї    поблизу    інтернату    бачили    “снігову    людину”.
                 Мишко    сплеснув    руками:
                 –    Господи,  я    вже    жалкую,  що    не    поїхав!    За    цим    типом    увесь    світ    бігає,  кореспонденти    летять    хтозна-куди…    А    він    тут    під    боком!    І    мовчить,  не    озивається!…    Завтра    ж    буду    вимагати    відрядження!…
               –    Чуєш?  –  студент    змінив    інтонацію,  –    Може,  то    якийсь    дурень    маску    кінг-конга    надягнув?
                 Я    намагався    не    сміятися,  але    марно.    Зареготав    так,  що    пасажири    на    зупинці    почали    сіпатися.
               –    Вразив    ти    мене,  –  весело    мовив    товариш    по    хвилі,  –  Ану    ще    розкажи    щось    про    інтернат…
                 Наша    розмова    набувала    звичних    форм.      З    тією    різницею,  що    Михайло    відмовився    від    своєї,  сказати    б,  вступної    частини    і    майже    одразу    передав    слово    мені.        
                 Я    не    став    довго    думати    й    запропонував    товаришеві    випадок,  який    нібито    мав    підтвердити    мої    слова    про    розгул    злочинності    в    районі    інтернату:
                 –    З    достовірних    джерел    стало    відомо,  що    колись    у    нас    на    географічному    майданчику    відбулася    бандитська    розбірка…    Здоровенні    мужики    в    товстих    кожухах    пів-години    борсалися    в    снігу.    Потім    в    оглядове    віконце    показували    посвідчення    майорів    КДБ    і    вимагали,  щоб    їх    пустили    переночувати.    Але    наші    чергові    виявилися    не    в    тім’я    биті    –    дверей    не    відчинили    і    змусили    непроханих    гостей    розійтися…
                 Михайло    пильно    поглянув    на    мене    й    запитав:
                 –    То    виходить,  сам    ти    не    бачив?…
                 І    ми    голосно    зареготали.    Якусь    мить    не    було    чути    гуркоту    машин.    Я    обійняв    свого    друга,  щоб    не    впасти.    А    він,  втрачаючи    контроль    над    собою,  заліз    рукою    до    моєї    кишені.    Люди    на    зупинці    оглядали    нас    і,  напевно,  думали,  що    двоє    п’яниць    набралися,  не    очікуючи    вечора.
                 Звичайно,  задля    сміху    я    змалював    події    на    географічному    майданчику    в    перекрученому    вигляді.    Насправді    тоді    зійшлися    міліціонер    та    злочинець.    І    билися    не    на    життя  –  на    смерть.    Аж    нарешті    вуркаган    завдав    удару    ножем    і    накивав    п’ятами.    Закривавленому    правоохоронцеві,  ясна    річ,  довелося    звернутися    по    допомогу  –  до    наших    чергових.    Але    вони    виявилися    такими    наляканими,  що    не    подивилися    ні    на    поранення,    ні    на    посвідчення.    І    бідолаха    був    змушений    самостійно    добиратися    до    свого    відділку.
                 –    Сам    не    бачив…  –    чи    то    кричав,  чи    то    гарчав    я,  –    Це    трапилось    у    вихідний    день…
                 Я    почувався    на    сьомому    небі    від    щастя,  бо    завжди    дуже    радію,  якщо    доводжу    когось    до    істеричного    реготу.    А    Мишко    просто    плакав    від    сміху.    І    його    сльози    могли    вільно    текти    по    руці    –    до    моєї    кишені.
                 Прийшовши    до    тями,  я    вирішив    розвинути    успіх,  якого    досяг    несподівано.    І    наступна    оповідь    мала    бути    ще    цікавішою…
                 –    Інтернат,  –  кажу,  –  взагалі    дуже    дивний    заклад.  
                 –    Мабуть,  –    посміхається    Михайло,  –    Оточення    зобов’язує.
                 Обіймаю    друга    за    плечі:
                 –    Є    ще    кілька    моментів…    Ось,  наприклад…    Уяви,  біля    дошки    стоїть    учителька…    Уявив?
                 –    Так,  –    каже    Михайло,  заплющуючи    очі,  –    Вона    гарненька?
                 –    Гарненька,  –    відповідаю,  –    але    в    білому    халаті…
                 Телевізійник    підняв    вії    й    подивився    так,  ніби    почув    щось    двозначне.    Я    не    дав    йому    опам’ятатися:
                 –    Уяви    виховательку,  яка    розповідає    дітям    про    Леніна,  яка    говорить    про    загрозу    з    боку    Америки    і    яка    закликає    до    пильності…    Ну,  що?…    Вона    теж    у    білому    халаті…    Уявляй    далі…    Шкільна    лінійка:    гудуть    горни,  б’ють    барабани,  ти    йдеш    рапортувати    і    зупиняєшся    перед    піонервожатою…    Вона    з    червоним    галстуком,  зі    значком…    І…    Правильно!    У    білому    халаті!…    Словом,  усі    співробітники    там    –    у    білих    халатах…
                 Тепер    уже    Мишко    обійняв    мене.    Криво    посміхаючись,  він    запитав:
                 –    Бідолашний,  як    ти    туди    потрапив?    Це    ж    справжнісіньке    “біле    братство”…
                 –    Звичайно,  не    сам,  –    відповідаю,  –    Комісія    спрямувала…    Попитали,  скільки    буде    “1+1”,  і    віддразу    накатали    дуже    поважну    “бомагу”…
                 Я    пригадав    свій    діагноз    і    зупинився...    Власне,  я    хотів    розповісти,  що    співробітники    інтернату    надягали    ще    й    марлеві    пов’язки    на    роти  –  під    час    карантину.    Але    Михайло    своїми    репліками    збив    мене    з    пантелику    і    спрямував    розмову    в    інше    русло.  
                     –  Слухай,  –  сказав    товариш    по    хвилі,  –    Мене    до    кісток    пройняла    постать    гарненької    наставниці    в    білому    халаті…    Вона,  напевно,  дуже    виокремлюється    на    тлі    учнівської    маси,  є    якоюсь    високою    і    майже    недосяжною…
                 Я    поглянув    на    Мишка    й    весело    прокричав:
                 –    Знаю,  що    тобі    від    неї    треба!…    Але    попереджаю,  ти    й    не    уявляєш,  до    чого    хочеш    наблизитися…    Вона    ні    з    ким    не    буде    доброю    й    лагідною…
                 Товариш    за    словом    до    кишені    не    поліз.
                 –    Ось    хто    в    нас    знавець!  –  випалив    він,  киваючи    в    мій    бік,  –  Певно,  в    інтернаті    часу    не    гаяв…    Вивчав    своїх    учительок    та    виховательок.
                 –    А    як    же!  –    відповідаю    весело,  –  Тому    й    хочу    тебе    застерегти.
                 –  Ну,  що    вони?    Порушників    дисципліни    зі    спальні    на    коридор    виганяють?  –  сміється    Михайло,  –  У    піонерському    таборі    я    це    теж    проходив…  Дуже    страшно!
                 Розводжу    руками:
                 –  Страшно…    А    знаєш,  якою    буває    інтернатівська    наставниця,  коли    медична    стерильність    поєднується    в    ній    з    ідеологічною    чистотою?
                 –    А-а,  –    регоче    товариш,  –    зрозуміло:    отримав    двійку    –    іди    під    трибунал!…    Або    підеш    на    консиліум…
                 –    Тобі    добре    знущатися,  –  кажу        весело,  –    У    таборі    ти    страждав    недовго…    І    в    школі    після    занять    тебе    ніхто    не    затримував.    Третя    або    четверта    година    дня  –  ти    вже    вдома…    А    в    інтернаті    знаєш,  скільки    треба    ночувати?  –  Від    понеділка    до    п’ятниці…    Спочатку    було,  навіть,  до    суботи…  І    ці    білі    халати    переслідують    тебе    постійно,  щогодинно    і    щохвилинно…    І    ти    готовий    до    будь-яких    принижень,  щоб    лише    не    потрапити    під    трибунал    чи    ще    кудись…    Ось    послухай,  розкажу    тобі    про    випадок,  коли    я    теж    відчув,  що    стояти    голим    на    коридорі    –    це    не    найгірша    процедура…
                 –    Ні,  –  раптом    сказав    Мишко,  зиркнувши    на    годинник,  –    Мені    треба    бігти…    Вибач…    Уже,  напевно,  апаратуру    підвезли…    Поговоримо    іншим    разом…
                 І    він    швидко    зник    у    своєму    напрямку.
                 Залишившись    на    тролейбусній    зупинці,  я    відчув,  як    десь    у    глибині    душі    наростає    невдоволення  –  і    наростає    нібито    всупереч    моїй    волі.    
                 Власне,  для    образи    не    було    жодних    підстав.    Зустрілися    ми    випадково.    Отже,  й    розійтися    мали    дуже    швидко.    Можливо,  Михайло    прискорив    процес,  але    він    завжди    відходить    раніше,  ніж    я    того    бажаю.    У    нього    ж    справи,  у    нього    ж    робота.          
                 “А    ти    гадаєш,  що    телеоператор    на    зйомку    побіг?  –  заговорив    зі    мною    хтось    невидимий,  –  Наївний!…    Він    пішов,  бо    хотів    здихатися    тебе!    Він    пішов,  бо    ти    йому    набрид!    Він    пішов,  бо    з    тобою    нічого      церемонитися!…”
                 І    я    не    зміг    подолати    свої    сумніви,  не    зміг    опанувати    свої    внутрішні    стихії.    “Мене      обірвали    на    пів-слові,  мені    зіпсували    свято    зреалізованості”  –  ця    іскра    породила    велике    полум’я.    І,  сівши,  врешті-решт,  до    тролейбусу,  я    кілька    разів    ловив    себе    на    тому,  що    продовжую    розмовляти    з    Михайлом,  що    продовжую    розповідати    йому    про    інтернат.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=297314
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 02.12.2011

Оповідь про інтернат. Р. 1.

ОПОВІДЬ  ПРО  ІНТЕРНАТ.




       Вітаю  шановне  товариство  і  пропоную  познайомитися  з  моїм  прозовим  твором.  Можливо,  невдалим.  За  жанром  це,  напевно,  повість,    хоч  і  дуже  коротенька  (дев’ять  розділів).  Сюжет  –  доволі  простий:  після  чергової  зустрічі  з  другом  головний  герой  осмислює  роки,  проведені  в  радянському  спецінтернаті.  Пам’ять  спочатку  видає  йому  загалом  кумедні  випадки.  А  потім  пригадується  “розмова”,  під  час  якої  людину  просто  поламали  об  коліно.
       Твір  присвячено  проблемам  інвалідів.  Також  зачеплена  проблема  інтернатів  –  у  цих  закладах  ніколи  не  буває  комфортно  й  затишно,  попри  всі  заяви  директорів.
       Тон  «Оповіді»  іронічний.  Багато  гумору  й  навіть  цинізму.  Отже,  прошу  не  дивуватися.
       Літературні  вади,  на  жаль,  також  є.
       Якщо  надійде  велика  кількість  несхвальних  відгуків,  твір  буде  знято.





                                                                                                                                                                         1.
                 Товариш    мій  –  Михайло  –  завжди    розповідає    щось    веселеньке.    Працює    він    на    телебаченні    і    водночас    навчається    в    театральному    інституті.    Тож    усіляких    бувальщин    у    нього  –  хоч    греблю    гати.
                 –    Висвітлював    я    партійний    з’їзд,  –  згадував    Михайло    якось,  –  Ну,  зняв    виступи.    Приходжу    на    телекомпанію,  а    редактор    питає:    “Де    фуршет?    Чому    нема    фуршету?”…    Виявляється,  з’їзд    потім    продовжується    за    столом…    Я    тільки    розвів    руками.    Ну,  що    робити?    Кажу,  вибачте,  тепер    знатиму…    І    наступного    разу    пішов    на      фуршет…    Приношу    матеріал,  а    редактор    знову    накинувся:    “Що    ти    відзняв!    Там    же    усі    п’яні!”…
                 –  А    в    інституті    одна    дівка    з    режисерського    відділення    вимагає    від    мене    грошей,  уявляєш?…  –  скаржився    товариш    іншого    разу,  –    Вона    стверджує,  що    я    зняв    учбовий    фільм    за    її    ідеєю!…    Це    комусь    сказати    –    не    повірять!    Студенти    роками    один    в    одного    списують    і    нічого…    А    тут  –  почула    на    лекції    про    захист    інтелектуальної    власності!…
                 Тоді    ми    з    Мишком    довго    реготали,  і    сміх    стискав    наші    м’язи.    
                 –    За    великим    рахунком    у    неї    можуть    бути    претензії    хіба    що    до    мого    режисера,  –  весело    пояснював    товариш,  –  Я    лише    оператор    і    за    ідею    не    відповідаю…
                 Під    час    наступної    зустрічі    Михайло      розповідав    про    подорож    до    Росії:    
                 –  Найняли    мене    протестанти,  щоб    знімав    там    богослужіння…    Дали    камеру,  мало    не    за    20    тисяч    доларів.    І    уявляєш,  я    ледве    проніс    її    через    кордон…    У    московському    аеропорту    причепилися:    “Плати    мито,  бо    ти    від    організації!”…    Кажу,  яке    мито?    Яка    організація?    Камера    –    моя    власна!…    А    особисті    речі,  зауважу    тобі,  податками    не    обкладаються!…    Ну,  митники    були    ошелешені.    Вони    не    вірили,  що    я    можу    мати    20    тисяч    “зелених”    і    протримали    мене    три    години…    Мабуть,  треба    краще    одягатися.
               І    так    щоразу:    яскравий    гумор    та    здорова    іронія…
                 Мені    подобаються    оповіді    Михайла.    Вони    покращують    настрій.    Спливає    певний    час,  і    у    мене    виникає    бажання    самому    прокричати    кілька    веселинок.    Відтак  –  я    перебиваю    товариша,    хоч    особливих    пригод    у    моєму    житті    немає:    називаюся    я    інвалідом,  бачу    довкола    лише    стіни    своєї    кімнати,  ходжу    хіба    що    до    нудної    поліклініки,  а    розмовляю    переважно    сам    із    собою.    
                 Щоб    розсмішити    студента,  я    зазвичай    вигадую    різні    байки,  складаючи    докупи    окремі    епізоди    або    перекручуючи    хід    якихось    подій.    А    якщо    зі    мною    вряди-годи    трапиться    курйозний    випадок  –  то    вже    перероблюю    його    по    двісті    разів.
                 Найчастіше    ж    я    розповідаю    про    свій    візит    до    психіатра:
                 –  Дочекався    черги,  заходжу    до    кабінету,  і    раптом    мене    такий    сміх    узяв!    Наче    я    десь    на    гуморині    опинився!    Уже    не    тихенько    чмихаю,  а    іржу,  мов    коняка!…    І    розумієш:  зупинитися    хочу,  та    не    можу.    Наче    мене    хтось    зачарував…
                   Михайло    напевне    не    в    захваті    від    мого    базікання.    Але    він    намагається    бути    уважним,  і    то    гучно    сміється,  то    вимагає    нових    подробиць.    То    жартома    дає    пораду:
                 –    Якщо    йдеш    до    психіатра,  треба    добре    виспатися.    Ти    ж,  гадаю,  цілу    ніч    гуляв    –    пиво    пив    і    під    буги-буги    танцював…
                   Іноді    Мишко    додає    щось    про    себе:
                 –  Я    колись    теж    реготав    у    професора    на    іспиті…
                   А    одного    разу    товариш    сказав,  що    слухати    мене  –  надзвичайно    цікаво…    Я    йому,  ясна    річ,  не    повірив,  але    дуже    вже    прагнув,  щоб    так    воно    й    було.    І    в    моїй    душі    почало    прокидатися    щось    на    зразок    марнославства.    Я    враз    відчув    себе    талановитою    людиною,  про    яку    чомусь    усі    забули.    І    в    мене    трохи    не    запаморочилася    голова:    заманулося    виголосити    щось    неймовірне  –  таке,  що    б    перевершило    усі    Михайлові    пригоди.    Хотілося    вигадувати,  фантазувати,  брехати    врешті-решт,  щоб    хоч    якось    довести    своє    право    на    існування.
                   І    я    почав    теревенити    про    гарну    медсестру:  вона    начебто    сидить    у    психіатра    в    кабінеті.    Ну    справжня    стюардеса,  а    не    медсестра…  
                 –  Ага,  ти    в    неї    закохався!  –  одразу    посміхнувся    Михайло,  –  І    як    справи?    Уже    освідчився?
                 Я    трохи    знітився.    Але    ховатися    в    кущі    не    став  –  дуже    вже    хотілося    побути    в    центрі    уваги.
                 –  Ми    з    Оксаною    ходили    по    коридору,  –  випалив    я,  –  Збирали    колекцію    печаток    на    різних    папірцях…    І    наступного    разу    я    поставлю    питання    руба!…
                 Товариш    схопив    мене    за    плечі:
                 –    Чому    ти    все    залишаєш    на    потім?  Якщо    почуття    спалахнуло,  про    нього    треба    говорити    одразу…
                 –  А    я    сказав,  –  відповідаю    з    посмішкою.
                 –  Кому?  –  регоче    Мишко,  –  Собі?  
                 –  Ну,  спочатку    собі,  –  чухаю    потилицю,  –    А    чому    ти    дивуєшся?...    Усе,  що    зі    мною    трапляється,  я    обговорюю    в    дуже    вузькому    колі…      І    далі    вирішую,  чи    варто    це    коло    розширювати…    
                 –  Поміркуй,  –  насідає    студент,  –  доки    ти    розмовлятимеш    сам    із    собою,  потяг    може    піти…    Тому    не    зволікай…    Напевно,  психіатр    теж    поклав    на    неї    око…
                 –  Ну    добре!  –  кажу    крізь    сміх,  –  Якщо    в    них    любов,  то    будь    ласка!…    Ми    чудово    житимемо    втрьох…
                 Мишко    теж    зареготав,  і    я,  мов    клоун    на    арені    цирку,  відчув    велике    задоволення.    Але    того    дня    тріумф    мій    тривав    недовго:    за    кілька    хвилин    ми    розійшлися…
                 Я    пишаюся    дружбою    з    Михайлом.    Не    в    кожного  –  навіть    серед    знайомих  –  є    телеоператор…    А    якщо    ми    тривалий    час    не    бачимося,  мене    охоплює    неспокій.    З’являються    сумніви:    раптом    він    навмисне    уникає    зустрічі?    Раптом    йому    набридли    мої    одноманітні    побрехеньки?    Раптом    його    нудить    від    самого    мого    вигляду  –  далеко    не    ідеального?
                 Звичайно,  я    розумію:    товариш    має    багато    важливих    справ,  у    нього    завжди    на    носі    або    сесія,  або    якесь    відрядження  –  не    враховуючи    щоденної    роботи.    Звичайно,  я    намагаюся    гнати    геть    погані    думки.    Я    переконую    себе,  що    жодних    підстав    для    них    немає,  і    що,  здибавшись    із    Михайлом,  мені    буде    соромно    про    них    згадати.    
                 Але    сеанси    самонавіювання    дуже    часто    виявляються    марними.    Хтось    біля    вуха    помовчить,  помовчить  –  і    знову    починає    свою    сумну    та    нав’язливу    пісню    “А    раптом,  а    раптом…”.    І    тоді    доводиться    лише    радіти  –  щиро    радіти,  що    товариш    не    здогадується    про    мої    сумніви    і    що    вони    не    можуть    отруїти    наші    стосунки.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=297312
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 02.12.2011

Чистий сміх

1.  –  Скажіть,  а  Петру  можна  якось  зателефонувати?
–  Ні,  в  його  мобільнику  Скайп  не  встановлено.

2.  Любовь  нечаянно  как  нагрянет,  да  по  голове  как  огреет…
–  Сколько  можно,  Люба!  Мы  же  уже  в  разводе!

3.  Бабуся  запитує  маленьку  онуку:
–  Оленко,  хто  перекинув  діжку  з  пшеницею?
–  Котик  Мурчик.
–  А  як  же  це  він?
–  Ну,  як…  Ляпками.

4.  –  Ви  не  бачили,  тут  нафтовики  не  проходили?
–  Це  ті,  що  з  вудками  і  на  лижах?

5.  У  шкільному  щоденнику  було  написано  разів  з  десять:  «Сміявся  на  уроці!  Сміявся  на  уроці!»  Потім  у  середу:  «Став  серйознішим  у  класі».  А  далі  протягом  кількох  тижнів  знову:  «Сміявся  на  уроці!  Сміявся  на  уроці!  Сміявся  на  уроці!»…  І  чого  це  дитина  раптом  посерйознішала?

6.  Два  водолази  розмовляють:
–  Ти  коли-небудь  у  ванну  пірнав?
–  Пірнав.
–  І  як  відчуття?
–  Дуже  незручно…  Ластами  стелю  чіпляєш.

7.  –  Що  ви  робите  у  гаражі?
–  Машину  лагодимо.
–  А  потім?
–  А  потім  п’ємо  за  її  здоров’я…  Щоб  усе  зрослося.

8.  –  Синку,  а  що  це  у  твоєму  щоденнику  написано?...  «Тримав  двері,  не  пускав  до  класу  учительку  з  іншого  класу».
–  Бо  нічого  їй  по  чужих  людях  швендяти!

9.  Спортивний  коментатор:  «Нашим  треба  атакувати  через  лівий  фланг.  Там  захисник  після  травми…».  Напевно,  ще  на  милицях.

10.  З  телепередачі:  “Гестапівці  захоплювалися  методами  НКВД,  і  найбільше  вони  хотіли  дізнатися,  яким  чином  маршала  Тухачевського  змусили  визнати,  що  він    –    німецький  шпигун”…  Гестапівцям  слід  було  образитися,  та,  напевно,  когось  не  могли  розколоти.

11.  Побутова  розмова:
–  Любий,  яку  сорочку  тобі  випрати?
–  Відчини  шафу,  люба,  і  бери  будь-яку.

12.  Реклама:  «На  півдні  України  ми  вирощуємо  найкращий  у  світі  кетчуп…».  Можна  уявити,  як  на  неозорих  просторах  Херсонщини  пасуться  величезні  отари  кетчупів.

13.  У  десятиградусний  мороз  на  кіоску  висить  оголошення:  “Є  холодні  напої”…  Це,  напевно,  для  “моржів”.

14.  Регбіст-ветеран  пояснив:  “Тільки  після  30-ти  років  людина  починає  розуміти,  що  треба  робити  з  м’ячем”…  Шкода,  що  я  не  регбіст.  А  то  б  також  зрозумів.

15.  Реклама:  «Наша  газета  для  тих,  хто  вміє  читати»…  Напевно,  є  видання  й  для  тих,  хто  вміє  розглядати  малюнки.

16.  Татусь  запитує  синочка:  
–  В  тебе  є  гроші?
Синочок  подумав,  що  зараз  отримає  десятку,  зрадів  і  каже:
–  Немає.  
Татусь  заклопотано  почухався:  
–  Шкода,  а  я  хотів  у  тебе  позичити.

17.  По  радіо  передали:  «Абсолютно  здоровий  заєць  напав  на  озброєного  мисливця»…  Цікаво,  яким  чином  встановили,  що  саме  заєць  був  абсолютно  здоровим?

18.  Інструкція  з  використання  ялинкових  прикрас:  «Не  вмикайте  гірлянду,  коли  вона  лежить  у  коробці»…  А  я  от  увімкнув.  І  нічого.

19.  –  Шкода  нашого  боксера!  –  вигукнула  жінка  після  поєдинку,  –  Його  побили,  і  він  ще  й  програв!

20.  Про  одну  команду  сказали:  «У  них  дуже  вузька  лава  запасних».

21.  Тиняючись  у  дворі,  маленький  хлопчик  потрапив  ногою  у  миску  з  водою  для  курей.
–  Добре,  що  це  ти  вступив,  а  не  батько,  –  сказала  матуся  і  полегшено  зітхнула.

22.  Радіоповідомлення:  “Зараз  відбувається  представницький  тенісний  турнір  з  шахів”.

23.  Виявляється,  у  Києві  є  групи  англомовних  анонімних  алкоголіків.  Так,  по-різному  люди  вивчають  іноземні  мови.

24.  Злякався  смерті  і…  помер.

25.  Один  політик  сказав,  що  без  рішення  суду  не  можна  бандитів  називати  злочинцями.

26.  Пародія  на  рекламу.  Сімейка  з  трьох  чоловік  промовляє  до  глядачів:
–  Ми  вже  не  користуємося  зубними  щітками.  Навіщо  нам  щітки  лише  для  зубів?  Ми  користуємося  чистилками  для  всього  рота!...
       І  демонструють  здоровенні  палиці  зі  щетиною,  що  стирчить  в  різні  боки.

27.  Патріотизм  по-українськи:  «Наша  країна  –  погана!  Наша  культура  –  нікчемна!  Наша  мова  –  нікому  не  потрібна!...  Але  нехай  хтось  зачепить  наші  труби  великого  діаметру  –  будь-кому  мармизу  розмалюємо!»

28.  На  пачках  сигарет  тепер  є  страшне  попередження:  «Ви  можете  захворіти  на  рак!»  Оце  правильно!  Щоб  душа  луснула  з  переляку!  А  раніше  писали  якусь  єрунду  –  «Минздрав  предупреждает»,  «опасно    для    здоровья».  Гадаю,  етикетки  алкогольних  напоїв  теж  слід  доповнити  страшилкою  на  зразок:  «Ви  можете  пропити  квартиру,  втратити  гроші,  потрапити  до  міліції  і  просто  обпудитися!»

29.  Побутова  розмова:
–    Люба,  та  ходімо  вже  їсти!
–    Хіба  не  бачиш?  Я  собі  щось  роблю!

30.  Жіноча  оповідь:
–  Їду  в  транспорті.  Чую:  мене  нудить  –  просто  вивертає…  І  я  перестала  читати  газету.

31.  Дивна  приказка  побутує  серед  юристів:  «Якщо  не  знаєш,  як  чинити  –  чини  по  закону»…  А  якщо  знаєш,  то  закон,  виходить,  непотрібний?

32.  Якось  у  школі  виявилося,  що  одна  учениця  завагітніла.  Я  висловив  свій  подив.  І  учителька  сказала:
–  Отакої!  Всі  уже  знають,  тільки  ти  не  знаєш!...
         А  я  не  зрозумів,  чому  мені  так  необхідно  було  про  те  знати.

33.  Футбольний  коментатор:
–    Іде  26  хвилина  поєдинку.  Поки  що  на  полі  одні  нулі.

34.  –  Агов,  сусіде!  Розумієте,  не  можу  увімкнути  телевізор!
–  Ну  то  вимкніть  його!

35.  Хлопець  у  день  виборів  вирішив  посміятися  над  товаришем.  Телефонує  його  тещі  і  каже:
–  Говорит  Кивалов,  ЦИК.  Вы  были  на  выборах?
Теща  дещо  шокована.
–  Була,  –  цідить  несміло.
–  А  зять  ваш,  Коля,  проголосовал?
Теща  лякається  не  на  жарт.  І  перед  тим,  як  кинути  слухавку,  каже:
–  Коля  ще  проголосує…
Наступного  дня  Микола  –  ні  в  тих,  ні  в  сих.  Ходить  похмурий  та  задумливий.  Потім  питає  у  товариша-жартівника:
–  Тобі  з  ЦВК  дзвонили?
–  Ні,  –  відповідає  той,  –  я  ж  ходив  на  вибори.
–  А  я  не  ходив,  –  мимрить  Коля,  –  Так  мені  Кивалов  дзвонив…

36.  Приходит  маленькая  девочка  с  улицы  и  восторженно  рассказывает:  «Возле  дома  так  бомбезно  забор  покрасили  –  просто  глаза  выпадают!  Я  как  посмотрела  –  у  меня  сразу  и  выпали!»

37.  Товариш  пояснив  мені,  чому  треба  закінчувати  школу.
–  Якось  біля  кабінету  історії  розлили  ртуть.  І,  ясна  річ,  усі  подумали,  що  це  моя  робота…  Уже  хотіли  викликати  батьків,  тягти  мене  до  директора.  А  потім  згадали,  що  я  вже  два  роки,  як  випускник.  Отже,  й  не  можу  бути  причетним  до  дитячих  витівок…  Ось  тому  школу  обов’язково  треба  закінчувати.  І  якомога  швидше.

38.  Розмова  у  міліції:
–  А  що,  наркодилер,  попався!  Розповідай  тепер,  навіщо  тобі  стільки  пігулок!  
–  Для  консервації…  Теща  закриває  помідори  і  до  кожної  банки  кидає  по  три  пігулки.

39.  –  Чому  заборонили  одягатися  в  стилі  «мілітарі»?
–  Військовим  у  місті  набридло  козиряти  на  кожному  кроці.

40.  Девушка  ходит  по  квартире  и  причитает:
–  Позвоните  мне…  Ну  позвоните  мне  кто-нибудь…  Хоть  смс-ку  пришлите…  Я  не  могу  найти  свой  мобильник.

41.  –  Ти  чув,  що  американський  літак  скинув  бомби  на  півночі  Великобританії?...  З  Іраком  переплутав,  мабуть…
–  Нічого  особливого…  «Дружній»  вогонь.  На  війні  таке  трапляється.

42.  Державний  чиновник  повинен  мати  міцне  здоров’я.  Адже  йому  доведеться  працювати  24  години  на  добу.  А,  можливо,  і  сидіти  5-10  років  у  в’язниці.

43.  –  Доню,  а  як  у  тебе  справи  з  хлопцями?
–  Нормально,  мамо.  Одному  поставила  «двійку»,  другого  вигнала  з  класу,  третьому  дала  по  шиї.

44.  Після  відпустки  залишається  тільки  одне  –  чекати  на  Новий  Рік.

45.  Сміх  без  причини  теж  має  свою  причину.

46.  Якось  уночі  двоє  учнів  пішли  до  школи.  Цікаво  ж,  що  робиться  в  епіцентрі  знань,  коли  всі  сплять…  На  першому  поверсі  знайшли  відчинене  вікно,  залізли  до  середини  і  піднялися  на  другий  поверх.
         У  коридорі  було  темно.  Лише  світло  маленького  ліхтарика  вихоплювало  позначки  на  дверях,  мов  написи  на  могильних  плитах:  «Кабінет  історії»,  «Кабінет  математики»,  «Кабінет  хімії».  На  табличку  «Директор»  хлопці  й  не  глянули,  ніби  точно  знали,  що  за  нею  ховаються  привиди.  Але  біля  кабінету  географії  їх  охопила  раптова  веселість  –  чи  то  від  страху,  чи  то  від  безкарності,  чи  то  від  закоханості  в  географічку.  Учні  почали  стрибати,  реготати,  грюкати  в  двері.  Також  кричали:  «Поліна,  відчиняй!  Ми  в  курсі,  що  ти  там!»  І  щоб  остаточно  приколотися,  вирішили  засунути  сірник  у  замок…  Ото  буде  номер  –  прийде  Поліна  вранці  і  не  зможе  відкрити  двері!
         Вовтузилися  пів-години.  Але  сірники  вперто  не  хотіли  залазити  –  ламалися,  мов  паперові.  Хлопці  дивувалися:  скільки  замків  зіпсували,  а  цей  не  можуть.  Халепа  та  й  годі!  
-  Он  воно  як!  –  сказав  Васько,  -  Значить,  Поліна  проти  нас!
-  Дійсно,  -  погодився  Гриць,  -  Ми  так  добре  до  неї  ставимося…  Ми  так  любимо  географію…  А  вона  якийсь  хитрий  замок  вкрутила…
         І  обидва  дали  добрячих  копняків  у  двері  –  від  образи,  звичайно,  не  з  хуліганських  мотивів.
         Раптом  з  кабінету  долинули  кроки,  клацнув  ключ  і  на  порозі  з’явилася  заспана  учителька  географії.
–  Скільки  можна  повторювати,  –  промимрила  Поліна,  –  я  дома  контрольні  роботи  не  приймаю…  Приносьте  завтра  до  школи…
         Але  розмовляти  вже  не  було  з  ким.  Хлопці  дременули,  мов  після  пострілу  зі  стартового  пістолету.  І  ледве  знайшли  своє  вікно  на  першому  поверсі…
–  Слухай,  а  чого  ти  побіг?  –  запитав  Грицько,  перелазячи  через  паркан,  –  Ще  й  мене  налякав.
–  Ну  так,  –  зіронізував  Васько,  –  Треба  було  сказати:  Поліна,  я  виконав  домашнє  завдання!  Знайшов,  де  живуть  папуаси!...  І  нащо  я  з  тобою  злигався!  Вона  нас  напевне  впізнала!...  Вранці  розповість  директору…  І  будемо  пояснювати,  що  ми  робили  у  школі  о  3-й  годині  ночі…
–  А  сама  вона  що  там  зараз  робить?  –  розвів  руками  Гриць,  зістрибнувши  на  землю,  –  Отже,  боятися  нічого!...  Інакше  шеф  дізнається,  що  його  підлеглі  порушують  виробничу  дисципліну  –  сплять  на  робочому  місці!
         Васько,  міцно  стоячи  на  ногах,  почухав  потилицю:
–  І  справді!...  Але  знаєш,  я  б  не  хотів,  щоб  у  Поліни  почалися  проблеми…  Вона  мені  подобається,  і  за  будь-яких  обставин  я  нічого  про  неї  не  розповідатиму.
–  Вона  мені  теж  подобається,  –  заявив  товариш,  –  Ну  то  й  що?...  Між  закоханими  трапляються  конфлікти.  І  коли  Поліна  поскаржиться  директору,  я  теж  не  мовчатиму…
–  Оце  новина!  –  насупився  Васько,  –  Я  думав,  ти  мій  друг,  а  виявляється  –  суперник!...  Ну,  і  як  ми  Поліну  ділитимемо?
       Гриць  замислився:
–  Згоден,  чортівня  якась  виходить…  А  ти  коли  плануєш  з  нею  одружитися?...  Я  -  одразу  після  випускного!
–  І  я  теж,  –  сказав  Васько  невдоволено.
–  Чуєш,  давай  не  будемо  сваритися!  –  тупнув  ногою  Гриць,  –  Нам  ще  п’ять  років  учитися!  За  цей  час  усяке  може  трапитися…
–  Ти  на  що  натякаєш?  –  закричав  Васько,  –  Я  її  з  1-го  класу  кохаю,  хоч  у  нас  тоді  й  географії  не  було.
       Гриць  посміхнувся:
–  Ну,  наприклад,  чиїсь  батьки  переїдуть  до  іншого  району,  і  тебе  або  мене  переведуть  до  іншої  школи...  А  там  буде  інша  географічка…  Ось  і  помиримося…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=282942
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 27.09.2011

Між священиком та ворожбитом.

МІЖ    СВЯЩЕНИКОМ    ТА    ВОРОЖБИТОМ.    

                                                                                                                                                                                               

                                                             1.  Постановка    питання.

           Роздумуючи    над    образами    благочинного    та    кобзаря    Волоха,  персонажів    поеми    Т.  Шевченка    “Гайдамаки”,  важко    не    помітити    посутній    між    ними    антагонізм.    Зокрема,  Волох,  який    співає    багато    жартівливих    пісень,  нехтує    молитвою    перед    початком    повстання:
                                                                                                         Ідіть    же    ви    та    молітесь,                                                                                                    
                                                                                                         А    я    доспіваю.    [91;  1]
Його      разом    з    іншими    веселунами    навіть    довелося    спиняти    отаманові,  який    приготувався    слухати    ченця:    
                                                                                                       Цу-цу,  скажені!    схаменіться!            
                                                                                                       Бач,  розходилися!    А    ти,
                                                                                                       Стара    собако,  де    б    молиться,                
                                                                                                       Верзеш    тут    погань.    От    чорти!    [92-93;  1]
Те    саме,  напевно,  крикнув    би    кобзареві    і    благочинний.    
           Звичайно,  ми    не    збираємося    стверджувати,  що    хтось    не    усвідомив    сенсу    народного    зібрання    у    Холодному    Яру.    Навпаки,  вже    у    першій    своїй    пісні    Волох    фактично    проводить    паралель    між    Коліївщиною    та    визвольною    війною    під    проводом    Богдана    Хмельницького.    І    взагалі,  кобзар    намагається    допомогти    повстанцям  –  якщо    не    ділом,  то    словом.    Він    підтримує    бойовий    дух    протягом    цілого    походу.    Він    оспівує    подвиги    гайдамаків,  створюючи    пам’ять    для    прийдешніх    поколінь.  Але    все    одно    очевидно,  що    цей    герой    особливий    і    що    не    просто    так    він    приєднався    до    повстання.  



                     2.    Деякі    особливості    образу    Шевченкового  кобзаря.

           Прямого    зіткнення    між    героями    не    відбувається.    Отже,  для    дослідження    конфлікту    доводиться    обирати    опосередковані    методи.    І    спочатку    слід    звернути    увагу    на    певну    символічність    постатей.  Зокрема,  Волоха    ми    вперше    зустрічаємо    “під    дубом”    (“а    під    дубом    сидить    сліпий    кобзар;  кругом    його    запорожці    і    гайдамаки”).    Благочинний,  як    відомо    з    розділу    “Свято    в    Чигирині”,  проповідує    біля    церкви.    Проаналізувавши    символіку    “дуба”    та    “храму    Божого”,  можна    вийти    на    протиставлення    язичества    та    християнства.    Тобто,  кобзар    у    поемі    Шевченка    постає    нащадком    давніх    жерців,  які    володіли    душами    людей    ще    до    зміни    віри    в    часи    Володимира    Великого.    Але    констатація    конфлікту,  що    ґрунтується    на    релігійних    протиріччях,  не    може    нас    задовільнити.    Тому    що    самі    релігії    є    виявом    глибинних    історичних    процесів,  які    визначають    долю    усієї    цивілізації.
           Осягнення    цих    процесів    розпочнемо    з    розгляду    деяких    аспектів    образу    іншого    Шевченкового    кобзаря  –  Перебенді,  героя    однойменного    твору:
                                                                                                                                                     Старий    заховавсь
                                                                                     В    степу    на    могилі,  щоб    ніхто    не    бачив,
                                                                                     Щоб    вітер    по    полю    слова    розмахав,
                                                                                     Щоб    люде    не    чули,  бо    то    Боже    слово,
                                                                                     То    серце    по    волі    з    Богом    розмовля,
                                                                                     То    серце    щебече    Господнюю    славу,
                                                                                     А    думка    край    світа    на    хмарі    гуля.
                                                                                     Орлом    сизокрилим    літає,  ширяє,
                                                                                     Аж    небо    блакитне    широкими    б’є…    [52;  1]
Усамітнення,  “могила”,  розмова    серця    з    Богом,  а    також    порівняння    думки    з    птахом    є    для    нас    дуже    важливими    моментами.    Вони    не    лише    вказують    на    широту    поетичного    погляду,  але    й    дозволяють    дослідити    постать    народного    співця    на    значно    глибшому    міфологічному    рівні.    І    тут    нам    не    обійтися    без    досягнень    аналітичної    психології,  яка    стверджує,  що      людська    свідомість    закорінена    у    колективному    позасвідомому    і    що    між    двома    частинами    психіки    відбувається    постійний    обмін.    Колективне    позасвідоме    К.-Г.  Юнг    та    його    послідовники    часто    порівнюють    з    потойбіччям,  в    якому    мешкають    боги,  а    також    різні    істоти,  добрі    і    злі  –  вони    представляють    залишки    архаїчної    свідомості,  відображаючи    (у    розібраному    вигляді)    стародавні    уявлення    про    світ.    Позасвідоме    активізується,  наприклад,  під    час    сну,  коли    до    людини    приходять    приємні,  дивовижні    або    жахливі    видіння.    Їх    дуже    багато  -  тисячі,  але    всі    вони    зводяться    до    значно    меншої    кількості    архетипів.  Простіше    кажучи,  архетипи    об’єднують    образи    з    позасвідомого,  класифікуючи    їх    за    приналежністю    до    різних    міфічних    постатей    або    явищ.
           Колективне    позасвідоме    в    контексті    людської    особистості    може    виконувати    рекреаційну    та    креативну    функції.  Тобто    воно    дозволяє    відпочити    і    здобути    нові    ідеї    для    творчості.    Є    ще    одна    функція  –  про    неї    ми    можемо    говорити,  аналізуючи    образ    Перебенді.
           Як    відомо,  кобзар    ховається    “В    степу    на    могилі”.    Цікаво,  що    в    російськомовній    повісті    Т.  Шевченка    “Близнецы”    на    вершину    пагорба    підіймається    Г.  Сковорода,  який    навчав    музичному    мистецтву    молодого    Никифора    Сокиру:    “Мистик-философ,  бывало,  наденет    на    себя    серую    свытку,  накроет    голову    соломенным    брылем,  флейту    в    руку    и    марш    куда    глаза    глядят.    .    Бывало,  пойдет    в    Березань,  в    30    верстах    от    Переяслава.    По    дороге    зайдет    на    древнюю    высокую    могилу,  называемую    Выбла,  и    зайдет    на    могилу    единственно    за    вдохновением.    И,  почерпнувши    из    недр    ее    малую    толику    сего    богам    единым    свойственного    дара,  спешил    делиться    сею    благодатию    с    другом    своим    Якимом    Лукашевичем    в    Березани”    [16;  2].    Тут    потрібно    зауважити,  що    сходження    героїв    на    пагорб    відбувається    не    лише    задля    натхнення  –  у    вузькому    розумінні    цього    явища.
           На    переконання    К.-Г.  Юнга    та    його    послідовників,  “могила”,  “гора”    або    просто    “узвишшя”    вказують    на    позасвідоме    і    символізують  –  на    міфологічному    рівні  –  місце    одкровення,  місце    спілкування    з    потойбічними    силами.    [418;  3]
           Отже,  співаючи    на    самоті,  Перебендя    водночас    отримує    або,  принаймні,  намагається    отримати    знання,  які    є    недоступними    для    звичайної    людини.    Згідно    твору,  думка    кобзаря
                                                                                     Спочине    на    сонці,  його    запитає,
                                                                                     Де    воно    ночує,  як    воно    встає;
                                                                                     Послухає    моря,  що    воно    говорить,
                                                                                     Спита    чорну    гору:    “Чого    ти    німа?”    [52;  1]
“Сонце”,  “море”    і    “чорна    гора”    приховують    щось    важливе.    Напевно,  це    інформація    про    облаштування    світу    на    наріжних    рівнях.    Можливо,  ця    інформація    допоможе    облаштувати    і    людське    суспільство.    
           Тепер,  розглядаючи    наведені    вище    уривки,  звернемо    увагу    на    порівняння    думки    Перебенді    з    ширяючим    “орлом    сизокрилим”.    Як    вважають    послідовники    К.-Г.  Юнга,  “птах”    виступає    одним    із    символів,  за    допомогою    якого    свідомість    отримує    доступ    до    змісту    позасвідомого.    Дж.  Хендерсен    пов’язує    цей    символ    з    постатю    шамана  –  знахаря,  первісного    майстра    ініціацій.  [180;  4]    Адже    шаман,  згідно    давніх    вірувань,  здатний    “залишати”    своє    тіло    і    літати    по    світу.    Дослідник    зазначає:    “У    даному    випадку    птах        утілює    специфічну    природу    інтуїції,  що    працює    через    “медіума”    (посередника),  тобто    індивіда,  спроможного    отримувати    знання    про    віддалені    події  –  або    факти,  про    які    свідомо    він    нічого    не    знає    й    знати    не    може,  –    входячи    в    трансподібний    стан”.    [180;  4]
           Повертаючись    до    кобзаря    Волоха,  потрібно    сказати,  що    він    теж    має    ознаки    людини,  яка    спілкується    із    сакральним    світом.    Розглянемо    наступний    уривок:
                                                                   З  а  п  о  р  о  ж  е  ц  ь
                             ...правду    старий    співа,  як    не    бреше.  А    що    б    то    з    його    за    кобзар  був,  якби    не    волох!
                                                                   К  о  б  з  а  р
           Та    я    й    не    волох;  так    тілько  –  був    колись    у    Волощині,  а    люде    й    зовуть    Волохом,  сам    не    знаю    за    що.    [88;  1]
           Чужина  –  символізує    позасвідоме,  яке    ототожнюється    з    потойбіччям.    Тому    подорож    за    кордон  –  на    міфологічному    рівні  –  може    прирівнюватися    до    спроби    духовного    пізнання.    Ясна    річ,  Шевченків    кобзар    не    вважає    себе    “занадто    розумним”    і    не    бачить    чогось    особливого    у    відвідинах    Волощини.    Він,  напевно,  не    затримувався    довго    на    одному    місці    і,  можливо,  побував    ще    у    якійсь    країні.    Проте    мандри    по    світу    не    минають    даремно.    Людина,  яка    подорожує,  набуває    специфічного    досвіду:    знайомиться    з    культурою    інших    народів,  переймає    дещо    з    їхніх    звичаїв,  а    також    бере    на    озброєння    найпривабливіші    положення    їхньої    життєвої    мудрості.    Повернувшись    додому,  мандрівник    може    вразити    співвітчизників    якимись    діями    або    висловлюваннями.    І    не    дивно,  що    до    кобзаря    з    поеми    “Гайдамаки”    причепилося    це    ім’я  –  Волох.    Для    простого    люду    він  –  майже    іноземець,  він  –  представник    якогось    іншого    світу,  він  –  ніби    й    схожий    на    інших    повстанців,  але    чимось    таки    від    них    відрізняється.
           На    потойбічність    кобзаря    вказує    і    його    фізична    вада  –  сліпота.    



                 3.    Міфологічна    еволюція    постатей    священика    та    ворожбита.

           Зараз    спробуємо    ближче    придивитися    до    тертя    між    Волохом    та    благочинним.    Оскільки    конфлікт    цей    носить    прихований    характер    (прямого    зіткнення    не    відбувається),    то    дослідити    його    потрібно    на    глибинному    міфологічному    рівні.
           Ми    уже    зазначали,  що    Волоха    можна    розглядати    як    нащадка    язичеських    волхвів,  або    шаманів.  Образу    кобзаря    у    творчості    Т.  Шевченка    взагалі    відведено    особливе    місце.    Таким    чином    поет    відображає    народні    спогади    про    Золотий    Вік,    про    казкові    часи,  коли    ще    не    було    поділу    влади    на    духовну    та    світську  –  коли,    як    стверджує    митрополит    Іларіон    (І.  Огієнко),  князь    “був    тільки    військовим    провідником    та    охоронцем    родів”    [342;  5],  а    керували    усім    жерці,  або    волхви  –  фахівці    у    зносинах    з    божеством.    
           “Люди    вірили,  –  пише    митрополит    Іларіон,  –  що    волхви    мають    надлюдські    знання,  що    вони    віщі,  відуни,  що    вони    добре    знають,  чим    і    як    уласкавити    богів,  а    тому    стоять    близько    до    них”.    [174;  5]    Волхви    могли    бути    лікарями.    “Поет  –  це    також    волхв,  жрець,  –  зазначає    дослідник,  –  бо    знає  божу    волю    й    уміє    по-божому    говорити.    От    чому    поети,  співці    в    давнину    виконували    й    ролю    жерців.    Вони    вважалися    людьми,  близькими    до      богів…”    [189;  5]    Митрополит    Іларіон    вказує,  що    під    час    молитви    волхви    впадали    в    екстаз    –    “вертимоє    плясаніє”.    [175;  5]    Ці    чарівники,  згідно    вірувань,  могли    перекидатися    на    звірів    –    “стають    конем,  вовком,  хортом    чи    птахом,  як    до  потреби”.    [185;  5]
           Будучи    провідником    роду,  жрець  також    визначав    адекватне    ставлення    до  оточуючого    середовища,  зокрема,  до    представників    інших    племен.  Наполягаючи    на    необхідності  триматися    певної    межі  –  визначеної    самими    богами    –    він    сприяв    збереженню    життя    і    зводив    до    мінімуму    негативні    впливи.    
           Однак    племена    розросталися,  збільшувалися    чисельно    і    потребували    нових    засобів    до    існування.    Матеріальні    інтереси    почали    брати    гору.    Відповідно    і    влада    перейшла    до    осіб,  які    були    спроможні    їх    задовольнити.    Тобто,  до    представників    військової    касти.    Часи    правління    добрих    чарівників  –  минули.
           На    переконання    К.  Юнга    та    його    послідовників,    сучасна    людина    характеризується    егоцентризмом,  в    результаті    чого    її    свідомість    позбавляється    можливості    вільного    спілкування    з    позасвідомим,  зі    світом    богів    –    як    із    чимось    забобонним    і    таким,  що    не    має    права    на    існування.    Людина    відгороджується    від    власної    суті,  відмовляючись    від    ідеалу    цілісного    індивідуума.  [214;  6]  Звичайно,  ця    тенденція    корінням    сягає    сивої    давнини.    “Заради    престижу    орди,  клану,  до    якого    він    належав,  воїн    ставив    на    кін    власне    життя”,  –    вказує    С.  де    Бовуар.    [75;  7]    Тому    воїн,  якого    можна    ототожнити    з    раціоналістичною    Его-свідомістю,    поставив    під    сумнів    настанови    жерця  –  особливо,  якщо    вони    йшли    у    розріз    з    матеріальними    інтересами    племені.    
           Історія    подає    нам    багато    прикладів    зіткнення    світської    влади    з    духовною.    Однак,  здається,  найголовнішим    наслідком    згаданих    подій    стало    те,  що    жерців    позбавили,  сказати    б,  монополії    на    Істину.    Ясна    річ,  до    них    могли    прислухатися.    Але    останнє    слово    залишалося    за    князем-воїном.    
           Зазнавши    страшної    поразки,  волхви    неодноразово    робили    спроби    повернути    світ    до    колишнього    стану.    Звичайно,  усі    зусилля    були    марними.    Тому    частина    жерців    пішла    на    компроміс    із    військовою    кастою,  зберігши    за    собою,  принаймні,  важливе    місце    у    суспільстві.    А    ті,  що    не    бажали    коритися,  повтікали    до    дрімучих    лісів,  пустель    та    неприступних    гір  –  і    звідти,  впливаючи    на    людей,  продовжували    боротьбу.
           Описана    ситуація    засвідчила    розкол,  сказати    б,  єдиного    духовного    середовища    Відтоді    ідейний    розвиток    цивілізації    відбувається    між        антагоністичними    центрами,  які    представлені    двома    постатями  –  умовно    їх    можна    назвати    “священик”    та    “ворожбит”.



                                                               4.  Щаблі    конфлікту.

           Завдяки    вдалому    переосмисленню    ролі    представника    вищих    сил    священик    посів    одне    з    провідних    місць    серед    людей.    Певним    чином    він    уособлює    аполлонічне    начало    –    “відчуття    міри,  самообмеження,  свобода    від    диких    потягів,  мудрий    спокій”.  [65;  8]    До    спілкування    із    сакральним    світом    священик    ставиться    дуже    обережно.    Можна    припустити,  що    воно    обмежується    церковними    догматами.    Священик    принципово    відмовляється    від    прямого    управління    суспільством    і    повністю    передає    це    право    військовій    касті.
           Ворожбит,  відповідно,  не    зумів    знайти    грунт    під    ногами    у    сучасному    середовищі.    Зміст    його    постаті    відображає    Арлекін:    “заплутавшись    в    ідеалах    денного    світу,  він    вдається    до    подорожі    Підземним    Царством,  проходячи    глибоке    минуле,  божевілля,  відьомські    шабаші    та    химеричні    видіння,  повертаючись    до    діонісійних    оргій”.    [89;  9]    Ворожбит    успадкував    демонічні    риси    жерця.
           На    перший    погляд,  маємо    справу    з    деструктивним    началом.    Але    загалом    падіння    у    хаос    не    є    безцільним.    Це    –    “спуск    до    печери    ініціацій    і    таємного    знання,  шестя    крізь    психічну    історію    людства,  що    має    відновити    цілісність    поглядів    за    допомогою    родової    пам’яті.    Це    побачення    з    Праматір’ю-природою,  яке    підійме    життєвий    тонус    невдахи”.    [90;  9]    Тобто,  ворожбит    уже    несе    на    собі    ознаки    наступних    стадій    розвитку.  [91;  9]
           Але    наступні    стадії    означають    знищення    сучасного    світу.    І    священикові    це,  ясна    річ,  не    подобається.    Він    настільки    зрісся    з    “сьогоденням”,  що    не    уявляє    собі    якогось    іншого    життя.    Навіть    Апокаліпсис,  який    не    заперечує,  зокрема,  християнська    теологія,  є    для    священика    швидше    карою,  ніж    початком    якісно    нового    існування.



                               5.  Гайдамаки    між    священиком    та    ворожбитом.

           Образ    кобзаря    у    Шевченка    наближається    до    ворожбита,    адже    характеризується    ущербністю,  яка    вказує    на    потойбічність.    “Старий    та    химерний”,  –    сказав    поет    про    Перебендю.    Кобзар    загалом    знаходиться    поза    сучасним    суспільством.    Він    може    бути    почутим    лише    за    однієї    умови  –  коли    послаблюється    вплив    священика.    Власне,  така    ситуація    й    склалася    серед    українського    народу,  Церква    якого    або    ледве    жевріла    (у    межах    Речі    Посполитої,  коли    відбувалася    Коліївщина),  або    й    просто    була    ліквідована    (у    Російській    Імперії,  коли    жив    Т.  Шевченко).    Отже,  ворожбит    мав    змогу    хоч    якоюсь    мірою    відновити    взаємини,  що    були    на    початку    Цивілізації,  коли    жерці    керували    племенами.    І    не    дивно,  що    кобзарі    користувалися    великою    любов’ю    серед    нашого    люду.  І    Т.  Шевченко    завжди    ставиться    до    них    з    пошаною.    Лише    у    містерії    “Великий    Льох”    ми    зустрічаємо    якусь    іронію    щодо    постатей    народних    співців.    Мова    про    трьох    лірників.
           А    ось    критика    на    адресу    священиків    (тим    більше    ксьондзів    та    єзуїтів)    у    поета    лунає  дуже    часто.    Причина  –  відома.    Представники    Бога    на    землі    не    відповідають    ідеалам    Добра    та    Справедливості.    У    цьому    плані    образ    благочинного    є    особливим    для    Шевченка,  адже    це  –  позитивний    образ    церковника.  
           Благочинний    освячує    виступ    гайдамаків,    вказуючи    на    порушення    людських    принципів    існування.    Ось    його    промова:        
                                                                                               Од    Конашевича    і    досі
                                                                                               Пожар    не    гасне,  люде    мруть,
                                                                                               Конають    в    тюрмах,  голі,  босі…
                                                                                               Діти    нехрещені    ростуть,
                                                                                               Козацькі    діти;    а    дівчата!..
                                                                                               Землі    козацької    краса
                                                                                               У    ляха    в’яне,  як    перш    мати,
                                                                                               І    непокритая    коса
                                                                                               Стидом    січеться;    карі    очі
                                                                                               В    неволі    в’януть;    розкувать
                                                                                               Козак    сестру    свою    не    хоче,
                                                                                               Сам    не    соромиться    конать
                                                                                               В    ярмі    у    ляха…    горе,  горе!    [93;  1]  
Тобто,  герой    поеми    каже,  що    всі    можливі    межі    давно    перейдено    і    що    аполлонічний    ідеал    у    сучасному    світі    втрачено,  тому    треба    брати    до    рук    зброю    і    виправляти    світ.    
           Однак    слід    зауважити,  що    благочинний    не    очолює    гайдамаків  –  ба    навіть    не    йде    з    ними    у    похід.    Між    священиком    та    воїном    існує    дистанція,  як,  наприклад,  між    Богом    та    святим.    Ідеальний    воїн    повинен    прислухатися    до    настанов    служителя    церкви,  але    впроваджувати    в    життя    ідеали    Добра    та    Справедливості    він    має    цілком    самостійно.
           Натомість    Волох    і    надалі    супроводжує    повстанців.    Ба    навіть    співає    для    них    під    час    бою.    Особливо    вражаючим    є    те,  що    пісні    кобзаря,  які    часто    лунають    на    тлі    пожежі    та    руїн,  носять    жартівливий    характер.    Тут,  звичайно,  Т.  Шевченко    на    повну    потужність    використовує    естетику    жаху.    Але    ми    спробуємо    розглянути    співанки    Волоха    з    точки    зору    аналітичної    психології,  щоб,  наскільки    це    можливо,  зрозуміти    його    загальне    ставлення    до    оточуючих    подій.
           Неважко    помітити,  що    у    деяких    піснях    присутнє    іронічне    потрактування    взаємин    між    чоловіком    та    жінкою.    Наприклад,
                                                                                               Ой    гоп    таки    так!
                                                                                               Кличе    Гандзю    козак:
                                                                                               “Ходи,  Гандзю,  пожартую,
                                                                                               Ходи,  Гандзю,  поцілую;
                                                                                               Ходім,  Гандзю,  до    попа
                                                                                               Богу    помолиться;  
                                                                                               Нема    жита    ні    снопа,
                                                                                               Вари    варениці”.
                                                                                               Оженився,  зажурився  –
                                                                                               Нічого    немає:
                                                                                               У    ряднині    ростуть    діти…    [91-92;  1]
Або:
                                                                                               Ой    гоп,  гопака!
                                                                                               Полюбила    козака,
                                                                                               Та    рудого,  та    старого  –  
                                                                                               Лиха    доля    така.    [111;  1]
І    далі:
                                                                                               Старий    рудий    бабу    кличе,
                                                                                               А    та    йому    дулі    тиче:
                                                                                               “Одружився,  сатано,  –
                                                                                               Заробляй    же    на    пшоно;
                                                                                               Треба    діток    годувать,
                                                                                               Треба    діток    одягать.
                                                                                               А    я    буду    добувать,
                                                                                               А    ти,  старий,  не    гріши,
                                                                                               Та    в    запічку    колиши,
                                                                                               Та    мовчи,  не    диши”.    [111-112;  1]
Або    ще:
                                                                                               Ой    сип    сирівець
                                                                                               Та    криши    опеньки:
                                                                                               Дід    та    баба,
                                                                                               То    й    до    ладу  –
                                                                                               Обоє    раденькі.    [112;  1]
Які    ж    висновки    можна    зробити,  читаючи    ці    рядки?    
           Із    настанов    К.  Юнга    ми    знаємо,  що    позасвідома    мудрість,  яка    є    підвалиною    щастя,  може    являтися    чоловікові    у    жіночому    образі    (Аніма).  [117-120;  10]    Отже,  Волох,  по    суті,  глузуючи    з    подружнього    життя,  вказує,  що    в    сучасному    світі    неможливо    знайти    долю.    Адже    проблема    сучасного    світу    полягає    у    відірваності    від    сакральних    сфер,  тому    й    виправити    його    неможливо.
           Тут    кобзар    кардинально    розходиться    з    благочинним,  який    вірить    у    можливість    “розкувати    сестру”,  тобто,  здобути    долю    за    допомогою    зброї.
           Також    у    піснях    Волоха    наскрізними    є    шинкарські    мотиви:
                                                                                                 Ой    гоп    того    дива!
                                                                                                 Наварили    ляхи    пива,
                                                                                                 А    ми    будем    шинкувать,
                                                                                                 Ляшків-панків    частувать.    [92;  1]
Або:
                                                                                                 Я    оддам,  я    продам
                                                                                                 Кумові    хатину,
                                                                                                 Я    куплю,  я    зроблю
                                                                                                 Яточку    під    тином;
                                                                                                 Торгувать,  шинкувать
                                                                                                 Буду    чарочками…    [108;  1]
Якщо    скористатися    методом    аналітичної    психології,  то    “шинкувати”    означає  –  насилати    божевілля.    У    нашому    випадку    це    божевілля    має    бути    передане    сучасному    світові,  щоб    його    зруйнувати    і    перетворити.
           Власне,  Волох    пропонує    гайдамакам    перейти    до    якісно    іншого    існування.    Напевно,  кобзар    “мріє”    про    повернення    до    суспільних    зв’язків,  які    були    за    родово-общинного    ладу,  але    на    значно    вищому    рівні.    І    під    кінець    поеми    ми    бачимо,  що    “програма”    Волоха    виявляється    більш    живучішою,  ніж    настанови    благочинного.    Руйнуючи    маєтки,  костьоли    та    католицькі    школи,  повстанці    знищують    самі    підвалини    сучасного    світу,  в    якому    неможливо    жити    за    законами    Добра    та    Справедливості.



                                                                     ПРИМІТКИ.

             1.    Шевченко    Т.    Твори    в    п’яти    томах.  –  К.,  1984,  Т.  1.
             2.    Шевченко    Т.    Твори    в    п’яти    томах.  –  К.,  1985,  Т.  4.
             3.    Яффе    А.    Символизм    в    изобразительном    искусстве.    //    Сб.    “Человек    и    его    символы”.  –    СПб.,  1996.
           4.    Хендерсен    Дж.    Древние    мифы    и    современный    человек.    //    Сб.    “Человек    и    его    символы”.  –    СПб.,  1996.
         5.    Митрополит    Іларіон.    Дохристиянські    вірування    українського    народу.    –    К.,  1992.
         6.  Нойманн    Э.    Творческий    человек    и    трансформация.    //    Юнг    К.  Г.,  Нойманн  Э.    Психоанализ    и    искусство.  –  Б.м.,  1996.
         7.    Де    Бовуар    С.    Друга    стать.  –    К.,  1994,  Т.  1.
         8.    Ницше    Ф.    Рождение    трагедии    из    духа    музыки.    //    Фридрих    Ницше    и    русская    религиозная    философия.  –  Минск,  1996,  Т.  2.    
       9.    Юнг    К.    Пикассо.    //    Юнг    К.  Г.,  Нойманн  Э.    Психоанализ    и    искусство.  –  Б.м.,  1996.
       10.    Юнг    К.    Об    архетипах    коллективного    бессознательного.  //  Архетип    и    символ.  –    М.,  1991.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=176268
рубрика: Інше, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 09.03.2010

Про Івасика.

Жив  Івасик  на  Троєщині,
Де  народ  увесь  охрещений,
Поряд  з  озером-каналом,
Жив,  щоправда,  у  підвалі.

І  одного  дня  Івасик
Вийшов  з  дому  погуляти,
Зайшов  до  кафе  й  побачив,
Що  за  столом  уже  квасять

Маяковський  із  Драйзером:
Пили  вони  ром  з  ликером
Й  сперечалися,  
Мов  на  баштані,
Про  великі  хмари  в  штанях.

Наш  Івасик  –  чемний  хлопець,
Він  не  став  їм  заважати:
Краще  з’їсти  пів-теляти,
Розмовляти  –  зайвий  клопіт...

Попоїв  та  покурив,
Подивився  на  прорив  –
Вулицю  всю  затопило,
Ніби  хтось  розлив  чорнило.

Вийшов  із  кафе  Івасик
І  помітив  страшну  жінку,
Що  в  руці  тримала  фінку,
Й  зиркала  на  нього  ласо.

„Ось  тобі  бубликів  в’язка!  -
Неспокій  пройняв  малого,  -
Почалася  моя  казка!
Відьма  утікла  з  острога!

Тепер  час  мені  вшиватись,
Бо  потраплю  
До  мікрохвильовки,
Піч  сучасна  дуже  ловка:
Раз,  два,  три  –  і  ти  вже  вата!”

Місто  славне  димарями,
Та  високими  стовпами  –
На  стовп  і  поліз  Івасик,
Майже  пійманий  карасик.

Сподівався  він,  що  відьма
Почне  стовбур  білий  гризти
Й  поламає  зубів  триста,
Доки  в  руки  його  візьме.

Та  стара  сховала  фінку,
З  торби  витягла  мобілку
Й  подзвонила  в  міненерго,
Щоб  надіслали  без  черги

Два  підйомники  потужні,
Мовляв,  зламався  ліхтар,
Іскри  ллє  на  тротуар  –
Перехожим  тут  сутужно.

Не  на  жарт  злякався  Йвасик:
Його  ж  пустять  на  ковбаси!
І  почав  галасувати,
Гусей  на  льоту  спиняти...

„Гуси  мої,  лебедята,
Візьміть  мене  на  крилята,
Понесіть  мене  до  тата  –  
Забув,  як  його  звати”.

Одна  гуска  довготіла
Дуже  помогти  хотіла  -
Місця  не  знайшлося  й  долі
У  причепленій  гондолі.

„Роблю  я  лелечу  справу,  -
Стукотіла  пташка  дзьобом,  -
Немовлят  ношу  неробам...
Певно,  буде  з  тебе  страва”.

Інша  гуска  гелготіла,
Що  вона  втрачає  сили:
Над  палаючим
Військовим  складом
В  неї  влучило  снарядом.

„Та  не  кляни  долю  всує,  -
Дружньо  плеснула  крилом,  -
Мій  гусак  летить  слідом,
Може,  він  тебе  врятує”.

Дійсно,  спливло  пів-години,
І  принеслася  махина  –
Ну,  гусак  –  не  гусак,
А  щось  схоже  на  літак.

І  воно  заговорило  -
Затремтіли  в  хлоця  руки
Від  страшенної  напруги...
Каже:  „Знаю  твоє  діло.

Не  лякайся  відьми  Фриди,
Підйомники  ж  не  приїдуть  –
Вони  в  мера  на  завданні,
Возять  виборцям  вітання.

А  до  того  ж  ти  –  безсмертний:
Якщо  й  зварять  тебе  часом,
Хвилинку  пробудеш  м’ясом
Й  оживеш,  не  встигнуть  зжерти.

Та  чого  ми  про  погане?
Власне,  все  іде  за  планом...
Зараз  дам  тобі  пігулку,
Невеличку  синю  кульку  –

Зробиш  кілька  ти  кульбітів
І  опинишся  з  привітом
В  найреальнішому  світі,
В  тридев’ятому  повіті...”.

Проковтнув  Івасик  зілля
Й  розтопилося  довкілля...
Потім  крик  почув:  „Параско!
Став  йому  кисневу  маску!”...

Одягли  щось  на  обличчя  –
Почав  дихати  Івасик,
Роблячи  страшні  гримаси
Втраченого  довголіття.

Потім  знову  крик:  „Антошин!
Їдьмо  швидше  у  Святошин!
Бо  лікарня  там  чергує,
Може,  хлопця  порятують...

Це  прорив  в  усьому  винен,
Щось  тут  витікло  з  труби  –
Запах  здохлих  коропів
Здатний  вимкнути  людину”.

Загурчав  мотор  „швидкої”,
Й  Івасика  по  вибоїнах
Повезли  аж  за  край  світу,
Мов  супутник  на  орбіту.

Якщо  Дніпро  перескочать
І  проїдуть  крізь  затори
Й  не  загубляться  у  горах,
То  устигнуть
До  настання  ночі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=130370
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 18.05.2009

Чому не працює Конституція?

Мудреці,  що    бачили    Конфуція,
Міркували,  сьорбаючи    чай,
Чому    не    працює    Конституція?
Чом    такий    звичай?
–  Конституцію    писали    років    тридцять,  –
Заявив,  облившись,  Оптиміст,  –
І    питання,  коли    її    вивчать  –
Прочитають,  тобто,  увесь    зміст?
За    сучасної    освіти
Людям    треба    пів-століття,
Щоб    дійти    до    середини,
Пропускаючи    світлини...
–  Конституція    не    книга,  а    істота,  –
Песиміст    підкинув    філіжанку,  –
Вона    трохи    схожа    на    койота,
Трохи    навіть    виє    на    світанку.
В    нас    тваринка    жити    може
Попри    лютії    морози,
Але  через  переляк
Не    розмножиться    ніяк...
–  Ви    обидва    не    маєте    рації,  –
Закурив    цигарку    містер    Янг,  –
Пригадайте    мою    дисертацію
„Конституція    як    збанкрутілий    банк”.
Громадяни  –  вкладники    завзяті,
Вони    хочуть    свої    кревні    зняти,
(Права  –  їхні    депозити    власні)
Й    усі    йдуть    до    каси    одночасно.
Тому    й    не    працює    Конституція,
Й    люди    чубляться,  мов    діти...
Треба    ж,  як    підказує    дедукція,
Правами    по    черзі    володіти.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=117736
рубрика: Поезія, Жартівливі вірші
дата поступления 23.02.2009

Хав’єр Солана

Хав’єр    Солана...
Це  –  постать    незнана.
Він    найрозумніший
Вкраїнський    шпигун.
Він    жив    у    Брюсселі,
В    казенній    оселі,
І    все    роздивлявся,
Мов    з    лісу    чаклун.
Розвідники    знають:
Їх    завжди    шукають,
І    рано    чи    пізно    
За    шкірку    візьмуть.
Його    ж    не    узяли:
За    мить    до    провалу
Устиг    маскувальну
Сорочку    обуть.
Сорочка-вовтузка,
На    шиї    мотузка
І    трохи    розірвана
Між    лопаток;
Бельгійці,  ну    звісно,
Подумали:    Крішна!
І    нишком    до    Франції
Дали    квиток.
І    ось    він    у    Страсбурзі
Лапки    смокче    жаб’ячі,
Впаде    щось    під    стіл    –
Не    зирне,  не    моргне.
Згадає    цілунки
Своєї    пластунки
І    тихо    поцмулить
П’янке    каберне.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=113734
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 27.01.2009

У театрі.

Якось    
Поздавали    ми    
Пляшки
Та    взяли
До    Опери    
Квитки.
І    одразу
З-за    колони
Вітер    нам    дмухнув
У    скроні.
Кожухи    
Ми    кинули    
На    діжку,
Шапки    
Зафутболили    
Під    ліжко.
Я    штовхнув    Івана:    
“Постривай,
На    галерку    ж    довезе    
Трамвай!”
Поруч    баба    
Стерегла    валізки,
Й    порадила:    
Краще    іти    пішки…
А    на    сцені    пили    
“Оболонь”,
Сімдесят    неголених    
Персон:
Швидко    нахиляли    
Келихи,
Животами    стрімко    бігали  
Струмки.
Але    найспритніший    
Переможцем    став:
Він    собі    за    пазуху    
Пиво    виливав...
Й    закінчилася
Вистава,    
Усі    закричали    
“Браво!”
Ми    з    Іваном    
Заніміли,
Бо    багато    чого  
Пили,
Та    нам    
Не    аплодували    
Й    задарма
Не    наливали...  
Вийшли    ми,  
Мов    ті    ікари,  
Що    попадали
З-під    хмари.    
Все,  галерко,
Прощавай,
Гроші  –  тільки
На    трамвай…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=112551
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 19.01.2009

Про ковдру.

Холодно    вночі    –    ще    й    як!
Зняло    хугу    добру.
Йду    по    хаті,  мов    хижак:
З    кого    б    здерти    ковдру?
Якщо    з    діда    –    закричить,
Батько    –    дасть    по    носі,
Тітка?..    Хай    собі    лежить,
Бо    незручно    зовсім.
А    от    брата    не    боюся    –
Він    біля    ящика    –
Нехай    мерзне    цей    Павлуся,
Щоб    менше    базікав!
           На    плече    беру    ковдрину,  
           Вона    ж,  мов    людина,    
           Обіймає    і    цілує  –
           Кров    у    жилах    стигне...
           І    говорить:    “Ти    хороший,
           Давай    разом    жити,
           Будеш    ти    мене    трусити,
           А    я    тебе    –    гріти.
           Бо    Павлусь    геть    ледацюга,
           Й    коли    спить,  кусається:
           Хапапне    крізь    сон    за    вухо    –
           Кривись    лише    й    чухай...”.
І    світає    вже,  і    ранок,
Біжу    я    до    міста,
Слідом    ковдра    дуже    вправно
Кучугури    місить.
І    про    зиму    теревенить,
Про    мороз,  про    сніжки...
Так,  вона    зігріє    мене,
Але    тільки    в    ліжку.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=111427
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 11.01.2009

Іде по місту рота.

Іде    по    місту    рота,
Команда:    “Запівай!”
І  загули    хлоп’ята
Під    вранішній    розмай.
Тікають    з    неба    хмари,
Пишається    майор:
Країна    хай    кимарить,
Ми    несемо    дозор!
І    бачить,  що    вампіри,
Прокляті    зубошкіри,
Аж    шибками    трясуть,
Бо    щойно    повмирали,
У    труни    полягали,
А    вже    їм    “Нумо    в    путь”!
І      здійметься    не    віхола:
Під    спалахи    ракет
На    вигострені    ікла
Піде    масний    багнет...
Коли  скінчиться  бійка
Й  поляжуть  прапори,
До  праці  стануть  швидко
Дантисти-зброярі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=111194
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 09.01.2009

Чарівний долар.

Одружився    Бондаренко
З    донькою  Тесленка,
Потім    дивиться:    конфліктів
Щось    забагатенько.
Пішов  сумний    Бондаренко
До    Кравченка-кума,
І    поскаржився    гарненько:
Він,  мовляв,  не    думав,
Що    Тесленкова    Оленка
Мастачка    на    чвари…
–  Від    світанку    до    ніченьки
Вона    мене    сварить.
Гаманець    дістав    Кравченко,
Посміхнувшись    тихо,
Й    заспокоїв    Бондаренка:
–  Це    лихо  –  не    лихо!
Ось,  візьми,  долар    чарівний…
Як    вуха    пожовкнуть,
Покажи    його    дружині  –
І    вона    замовкне.
І    відтоді    Бондаренко
Живе,  мов    блаженний,
Тільки    скривиться  Оленка,
А    він  –  до    кишені.
Й    не    розкриє    навіть    рота
Кохана    хороша,
Президент,  що    на    банкноті,
Її    заворожить.
–  Буде    злагода    в    домівці,  –
Говорив    Кравченко,  –
Як    не    даси    долар    дівці  –
Донечці    Тесленка.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=109947
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 30.12.2008

Пастухи поблизу Трої

Пастухи    поблизу    Трої
Говорили    про    надої,
А    коли    корів    приспали  –
То    про    дивину    згадали.
“Я    торік,  –  почав    вусатий,
Що    ніколи    не    мовчав,  –
Заблукав    у    власній    хаті,
Наче    з    вулиці    курча.
Остовпів  же  я,  брати:
Не    згадаю,  куди    йти…
Підійшов    би    до    вікна,
Але    скрізь  –  глуха    стіна”.
Бородань    махнув    ногою:
“Хоч    було    воно    вночі,
Та    подібне    і    зі    мною
Трапилося  –  на    печі…
Метушуся,  наче    жук,
Б’юся    об    якийсь    капшук,
Потім  –  носом    у    торбинку…
Потім  –  наступив    на    жінку…”.
Його    перебив    тихоня:
“А    мене    як    страх    пройняв!
Мені    здалося    спросоня,
Я    на    ліжку    заблукав…
Думав    стати    на    підлогу  –
Звісити    не    можу    ноги,
Хотів    знайти    черевик  –
Але    край    дивана    зник!
Докотився    я    до    столу
І    тоді    аж    зрозумів,
Що    вночі    упав    додолу,
Хоч    увечері    й    не    пив…”.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=109836
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 29.12.2008

Баба Тина

Кажуть,  баба    Тина    відьма,        
Вона    мешкає    під    бором,              
Вдень    ганяється    за    дітьми,      
А    вночі    на    лису    гору                        
Полетить    або    поскаче,                        
Хоч    того    ніхто    й    не    бачив.        
Але    я    собі    міркую:                                      
Люди    відьму    носом    чують.          
Я  –  місцевий    детектив...                
Закусивши    хріном,                                
Я    ліси    всі    обходив,                    
Щоб    викрити    Тину.                              
А    зустрівши    на    селі,                          
Хотів    запитати,                                  
Як    там    воно    на    мітлі?                    
Чи    добре    літати?                                        
Й    запитав...    Та    не    про    чари,        
Про    гіперінфляцію  –                              
І    спіткала    ж    колись    кара                      
Нашу    рідну    націю!...                                            
–    Торгував    мій    дядько    салом
Й    ледве    не    вдавився  –
Тоді    в    нього    постраждало
Дев’яносто    тисяч!…
Зажурилася    Хортина,
Й    на    колоду    сівши,
Розказала    все    про    скриню,
Що    не    має    днища…
–  А    скільки    там    старих    грошей  –
Мов    листя    в    діброві!
Щодня    чую,  як    шепоче
Прірва    паперова…
Я    замислився    в    суботу,
Згадував    курс    гривні,                                  
Днів    за    три    відкрив    я    рота  –        
Й    не    було    вже    Тини…    
Тож    скажу    їй,  як    зустріну:      
Треба    йти    міняти,
Бо    грошей    в    чарівній    скрині
Все    одно    багато.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=109835
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 29.12.2008

Шкільний жарт.

В    інтернаті,  мов    у    тундрі,
Ні    горілки,  ні    вина,
Лише    книжки    дуже    мудрі
Й    вихователів    стіна.
Тому    друзі    Хмара,  Бондар
І    четвертий  –  Колобок
Пішли    нишком    за    ворота    –
Постріляти    цигарок.
Обходили    усі    Нивки,
У    китайців    побули...
РОВД,  кафе,  зупинки    –
Скрізь    не    курять,  скрізь    “козли”!
Стріли,  правда,  якусь    кралю:
Ноги,  талія    –    та    ну!
Вона    їм    подарувала
Цілу    пачку    тютюну.
Роздивилися    –    коштовні,
Затягнулись    –    не    кефір!
Каже    Бондар:    “В    капюшоні
Оно    ще    йде    якийсь    чмир!”
“Чи    не    буде    сигарети?…
Дядечко,  ну    хоч    одну…”.
І    почули    хрипле:    “Шкети,
А    не    хочете    й    вогню?”
Капюшон    піднявся    хутко,
І    собача    голова
Визирнула,  мов    із    будки,  –
Ще    й    усмішечка    крива.
Ось    тобі    і    чолов’яга!
Пузо,  як    у    всіх,  висить,
Але    зверху    він    –    дворняга,  
Прихисток    для    злих    блошиць.
Дременули    хлопці    разом,
Вгамувалися,  коли
Ставили    їх    перед    класом,
До    директора    тягли.
Потім    прапор    цілували
Й    обіцяли    –    з    носа    кров!  –
Не    забути    ідеали,
Що    Ілліч    їх    винайшов.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=109756
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 29.12.2008

Про цигарки та подружнє життя.

Як    ішли    ми    вдвох    з    кінотеатру,
То    курив    він    сигарети    “Ватра”,
А    як    взяла    до    себе    у    прийми    –
Перейшов    на    “Приму”,  на    “Приму”.
Дуже    швидко    розбили    ми    щастя    глек:
Сидячи    у    в    ванній,  він    смалив    “Казбек”,
Я    кричала    на    весь    коридор:
“Скоро    гризтимеш    ти    “Біломор”
Й    заїдатимеш    снігом    торішнім!”
Де    там...  Пів-квартири    забрав    за    два    тижні…
І    тепер    я    ламаю    у    полі    березу,
Їм    гіркі    огірки    та    курю    “Стюардесу”…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=109755
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 29.12.2008

Про маленького хлопчика.

Коли    вип’єш    молоко,  на    дні    кухля    –    очі,
Мружаться,  підморгують,  щось    від    тебе    хочуть.
“Це    Якумба    визира”,  –
Подумав    Сергійко,
Об    підлогу    його    –    раз!
Полетіли    дризки!
Вранці  –  кухоль,  чашку  –  вдень
Розбив.  Потім  –  склянку...
А    Якумба    з    дна    не    йде,
Котить    свої    баньки.
Сполошилася    матуся:    “Чи    тобі    настарчиш!
Ще    раз  кинеш  –  покуштуєш    вербової    каші!”
А    поблизу    клали    труби,
Ізрадів    хлопчина:
“Ех,  дістанеться    Якумбі!
Де    й    штани    подіне!”
І    дотримується    слова:
Тихо    вийде    з    хати,
Посуд    жбурхоне    до    рова    –
Ніхто    й    не    побачить.
Розгубився    пан    Якумба:    уже    не    до    жартів,
Хочеться    ж    на    світі    жити,  хочеться    моргати.
І    помстився    він    небавом:
Покотились    грудки,
Впав    Сергійко    до    канави,
А    вибратись    –    дудки!...
Йшов    по    трубах,  мов    по    шпалах,
Упрів,  утомився,
Сонце    сіло,  ніч    примчала,
Хлопець    зажурився.
Дома    плакала    матуся,  сусіди    шукали,
А    знайшовши,  про    Якумбу    слухали    оспало.
“Бідненький,  змарнів    же    як,  –
Гуртом    пожаліли,  –
Неси,  Вірунько,  кисляк,
Хай    відновить    сили”.
“Там    він,  там!”  –    Сергій    кричав
Голосами    злими    –
Всі    довкола,  мов    у    став,
Блимають    очима…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=109624
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 28.12.2008

Про кота.

Господиня    утомилась    –
Дрімає    під    грушею:
Коли    звалить    сон,  байдуже,
Що    в    городі    зілля.
І    крізь    морок    забуття
Чує:    хтось    бурчить,
Тулиться,  немов    будяк,
Злазить    на    живіт…
–  Кицю,  ти    знайшов    хазяйку!
Мій    маленький    легінь…
От    заріжу    курку    Майку,
Віддам    тобі    гребінь…
–    Нявкую,  –    сказав    вусатий,
Трішки    потоптався,
Поправляючи    “перину”,  –
Я    також    спочину.
Ліг    і    важчає    невпинно,
З    кожною    хвилиною,
Не    дихнути    господині,
Наче    перед    зливою.
Повела    очима    кволо:
“Ох    ти,  боже    мій!
Це    ж    не    Мурчик!    Не    Муркола!
Це    –    якийсь    чужий!”
Натопила    б    вона    смальцю
З    сірого    нахаби,
Та    не    ворухне    і    пальцем,
Вклякла    наче    жаба.
Бідолаха    потерпала
До    самого    вечора...
Зілля    ж    цілий    день    буяло,
Картоплю    вбивало.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=109623
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 28.12.2008

Про тракториста.

Кум    Яким    посеред    ночі
Схоплюється    часто,
Смикає    куму    й    торочить:
“Мене    кличе    трактор…”.
Чує    він,  що    із-за    двору,
Де    колючий    верболіз,
Долинає    рев    мотору
Й    брязкання    коліс.
Раптом    з    кумового    рота
Дим    пішов,  мов    з-під    капоту.
Не    злякався,  не    ридав,
Тільки    смачно    задирчав…
Побивалася    Одарка,
Довго    думала    в    четвер:
Замість    чоловіка    –    трактор,
Як    бути    тепер?
У    Полтаві    їй    циганка
Накликала    кару:
“Бігатимеш    по    заправках,
Просячи    соляру…”.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=109568
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 27.12.2008

Пам’ятка пірнальнику.

Щоб    не    втопитися    в    Дніпрі
Потрібно    знатися    на    рибі.
Ось    уявіть    собі:
Пливете    Ви    і    раптом
Неначе    скумбрія    чи    то    ставрида
До    Вас    говорить,  мовби    до    сусіда:
“Давай    пірнемо    аж    на    дно,
Там    під    корчем    корчма,
А    в    ній    –    вино”…
Якщо    так    скаже,  то    –    русалка,  знайте,
І    від    біди    подалі    утікайте.
Бо    риба    хоч    і    не    мовчить,
Та    все    ж    п’є    воду,
А    не    могорич…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=109567
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 27.12.2008

Про студентку.

Наша    Галя    вчить    латину
Й    думає,  мнучи    чуприну:
“Одружуся    з    Ціцероном,
В    нього    книжок    на    мільйон”…
Та    побачила    Катулла    –
Ціцерона    враз    забула,
І    гарнесенько    заснула,
І    поринула    у    сон.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=109536
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 27.12.2008

Байкери

Байкери    суворого
Часу    тамагочі
Вибрались    волоком
До    бабусі    в    гості.
Зупинилися    за    містом:
Нема    отамана!
Десь    подівся    славний    Вінстон,
Кара    автобану!
Підняли    забрала    темні,
Покрутили    носом:
Аж    Вінстон    жене…    В    кишені    –
Букет  з    верболозу.
– Нумо    хлопці!…    Отакої!
Витріщили    фари!
Це    –    дарунок    для    старої!
Ми    ж    бо    не    варвари!..
І    бабуся    зустрічала,
Усіх    обіймала,
Мотоцикли    власноручно
У    хлів    заганяла.
І    піднесли    їй    пухнасті
Гілочки…    Зраділа:
– Ой    онучки,  догодили!
І    мені,  і    Насті!
Гукнула    козу    –    тварина
Примчала    рогата,
Впала    баба    на    коліна
Й    давай    годувати...
Молодую    кору    гризла  
Коза,  смакувала,
На    людські    обличчя    кислі
Скоса    поглядала.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=109535
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 27.12.2008