| Сторінки (1/73): | « | 1 | » |
Мобільний зв'язок вже давно увійшов у наше життя і став навіть звичнішим, ніж користування стаціонарним зв’язком. Кожен оператор намагається розробити оптимальні тарифні пакети. Все робиться ….
Тут можна було б написати «для нашого з вами блага»…
проте як відбувається насправді?
Нові вигідні тарифи, пакети хвилин, пакети смс, пакети ммс, мобільний інтернет з пакетами мегабайт.
От і я нещодавно придбав собі пакет «Life півлимона хвилин» з послугою Інтернет + Росія. Дзвони безкоштовно в мережі, до Росії по 0,60 копійок за хвилину, ще й 20 МБ інтернету щодня.
Проте ейфорія розвіялась дуже швидко. Виявилось наступне:
1. Неправда про вартість тарифного пакету.
Придбавши пакет і ЗАПЛАТИВШИ ГРОШІ (15 грн.) ви НЕ КУПУЄТЕ ЗАЯВЛЕНИЙ ТРАФІК. Для того, щоб тариф був активований, Вам необхідно ПОПОВНИТИ РАХУНОК ще на 10 грн. Отже, сам пакет НАСПРАВДІ коштує 25 ГРН.
2. Неправда про тарифікацію дзвінків до Росії.
Навіть поповнивши рахунок ще на 10 грн. ВИ НЕ ЗМОЖЕТЕ ДЗВОНИТИ ДО РОСІЇ ВСЬОГО ЛИШЕ ЗА 0,60 ГРН. Бо така послуга виявилась ПЛАТНОЮ. Для підключення послуги Інтернет + Росія ВАМ ТРЕБА БУДЕ ВИКЛАСТИ ЩЕ 6 ГРН. А ПОТІМ ЗНОВУ І ЗНОВУ.
3. Неправда про безкоштовний Інтернет.
Як написано на тарифному пакеті щомісяця Ви отримуєте 600 МБ безкоштовно. Але це неправда. ДЛЯ ОТРИМАННЯ МБ ВАМ ТРЕБА БУДЕ ВИКЛАСТИ 6 ГРН. (підключення вищезгаданої послуги Інтернет + Росія. Отже платити доведеться. Причому щомісяця.
Але не такі то вже й великі гроші – 25 грн. одноразово (А ЗОВСІМ НЕ РОЗРЕКЛАМОВАНІ 15) та по 6 грн. щомісяця. Якби не…
…
Користуючись пакетом іншого оператора (не будемо називати його, щоб не було прихованої реклами) для дзвінків у мережі, при щомісячному поповненні на певну суму (заздалегідь повідомлену), отримую певну кількість безкоштовних хвилин на певну кількість часу. І все це повідомлено заздалегідь. Перевіряючи рахунок USSD запитом бачу кількість грошей на рахунку, кількість бонусних хвилин і термін дії бонусів. За три дні до закінчення терміну дії бонусів отримую СМС «Зверніть увагу! Термін дії бонусних хвилин у тарифному плані «…» закінчується ….».Навіть, коли я забуваю перевіряти рахунок, мене повідомляють про його стан. Прекрасний сервіс! ….Але на жаль, це не про Life.
Власне, якщо вчасно не надавати повну інформацію, то можна настругати непогано грошенят. НЕЧЕСНО, АЛЕ Ж ДЛЯ ОПЕРАТОРА ВИГІДНО. У пунктах 1,2,3 ми вже переконались, що НЕПОВНА ІНФОРМАЦІЯ (а тим більше НЕПРАВДИВА) ВИГІДНА ОПЕРАТОРАМ.
…
Отже, підключили Ви послугу Інтернет + Росія, радісно линете у безмежний WEB-простір. … СТОП! Не поспішайте.
Спочатку ПЕРЕКОНАЙТЕСЬ, ЧИ ПОСЛУГА ВЖЕ ПІДКЛЮЧЕНА.
Але запевняю Вас, Ви не зможете це зробити, поки не увійдете в Інтернет. Кумедно? На жаль, ні! Якщо у Вас на рахунку є кошти, але немає мегабайтів ( і коли Ви вже користуючись послугою, вже використали їх), Ви не побачите на екрані мобільного жодного мегабайту. НЕПОВНА ІНФОРМАЦІЯ (хоча, власне це є навіть не неповна, а НЕПРАВДИВА ІНФОРМАЦІЯ). Інформація про використаний трафік зявляється лише після того, коли трафік почали використовувати. Нонсенс, але для Life це правило, як любязно пояснює оператор.
Користуючись Інтернетом, та вже дещо навчений досвідом формату «Ми – Лайф, ти – дурень» Ви, певно будете перевіряти кількість використаних МБ щохвилини. … Та перевіряйте хоч щосекунди. У оператора вже про все потурбувались. І мабуть саме тому ВІДОМОСТІ ПРО ТРАФІК НЕ ОНОВЛЮЮТЬСЯ ВЧАСНО. Тобто, КОЛИ ОПЕРАТОР ГОВОРИТЬ, ЩО У ВАС НА РАХУНКУ 6 МБ ( а хто ж як не він знає, Ви ж не сидите з калькулятором, складаючи докупи використаний трафік)… так от, КОЛИ ОПЕРАТОР ПОВІДОМЛЯЄ, ЩО У ВАС НА РАХУНКУ 6 МБ, НАСПРАВДІ НА РАХУНКУ 2 МБ. А може й менше. ЩЕ хвилину тому було 6 МБ і гривень 12 на рахунку, і ось вже на рахунку все по нулям. Кінець у Life приходить непомітно. А МБ понад тарифних коштують ой як недешево! От і виходить, що влетите у копієчку.
І, звісно, НІХТО ВАС НЕ ПОВІДОМИТЬ про закінчення терміну дії тарифного Інтернету. А навіщо? Менше знаєте, більше грошей витратите.
Памятається, як колись Life увірвався на мобільний ринок. Вигідні тарифи приваблювали, як гарячі пиріжки. Проте дуже швидко охололи покупці. Кепський, іноді вкрай поганий зв'язок, сумнівні акції, після яких без причини знімались кошти з рахунку. Пригадую, як років зо три тому з мого рахунку було знято понад 12 грн. Додзвонившись (за 56 хвилин, постійно чуючи запис «ми постійно працюємо над покращенням покриття» вже самому хотілось когось «покрити») отримав відповідь, що кошти зняли за підключення якогось віртуального плеєра. Але ж я не замовляв, - навіть розгубився я від такого нахабства. Оператора на мить заціпило. Проте подальша відповідь ошелешила ще більше. – Вам надходила СМС про можливість підключення плеєра?, - суворо запитала дівчина. – Можливо, я не памятаю, якщо смс була суто рекламною і не зацікавила мене, я її просто стер. – Вам запропонували підключити віртуальний плеєр і Ви не відмовились. – Що значить не відмовився? Мені ваш плеєр не потрібен. Я не погоджувався. – Шановний, - вже менторським тоном продовжила дівчина, Ви чуєте мене, чи Ви взагалі слухати не вмієте і слухаєте лише себе. Треба було надіслати слово «Ні» на вказаний в смс-ці номер. Ви не відмовились від запропонованої послуги. Послуга вже підключена і гроші, відповідно знято. Ви хочете відмовитись від послуги на майбутнє? Тоді наступного місяця грощі зніматися не будуть. …Такого нахабства я вже не стерпів. – Ні, шановна, я хочу, щоб ви мені повернули незаконно зняті кошти. - Це не можливо.
Врешті не стану описувати нашу розмову з оператором, бо дуже непросто було переконати у своїй правоті. Довелося цитувати статті законів. Звісно, я не погрожував і тим більше не просив. Просто знав, що я правий. І не тому, що юрист, і не тому, навіть, що знаю законодавство. А тільки тому, що це саме законодавство існує і воно рівне для всіх. Гроші мені таки повернули. У повному обсязі. У той же день. Проте…
Як ми всі памятаємо, після гучного приходу Life серйозно втратив позиції і майже занепав.
Привабливі тарифні плани говорять про велике бажання повернути втрачене. Але втрачене що? Закони, але вже ринкові, закони маркетингу говорять, що прибуток (оте втрачене) збільшується при охопленні більшої кількості споживачів. Але ті ж закони, ті ж правила говорять, що прибуток збільшується при покращенні якості товару, обслуговування. А однією зі складових якісного обслуговування є повага. Якщо споживачів, тобто нас з Вами поважають, то з нами перш за все чесні.
З нами чесні?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=254334
рубрика: Проза, Нарис
дата поступления 17.04.2011
«Казалось ли тебе когда-нибудь, что ты живешь зря?
Тихо сползает на землю вечерним заревом непреодолимая, неуемная тяжелая тоска. Тоска о вчерашнем дне, о тревожном неводомостью дне завтрашнем. Время проходит сквозь уставшее тело и я не в силах удержать его. Краешком оно цепляется за сердце и выворачивает наизнанку всю мою душу. Глаза устали выглядывать извечный мираж неизведанного счастья. Они гаснут вместе с опустившимся солнцем.
Порою мы не в силах совладать с внутренней свободой. Она намного шире наших тщедушных тел, бессмысленных, безмысленных, бесформенных душ. Эта свобода порабощает нас. Но как больно разрывает плоть все разрастающийся комок мыслей и чувств! Кто хоть раз прикасался к медузе может представить всю жгучесть одиночества изнутри. Острыми лучами опустившегося солнца расплываются по телу ослепляющие огни. Вены, мышцы, кожа словно сплетаются в какую то невообразимую фигуру – фэнтэзийного монстра, пытающегося сломать собственный хребет, побороть самого себя. Перехватывает дыхание и все плывет перед глазами.»
Меня зовут Надия. Все думают, что я такой же как все. Хожу в ненависный мне «бурситет», вижу как растворяются в мерцании телеэкранов предки. Мой брат Анна – еще школьник - единственное живое существо на планете Земля. Вряд ли с кем либо можно быть так же откровенным, как с ним. Да с другими и поговорить не о чем. Сплошное мещанство, то бишь «попса». Бескрайний «маскульт» - культ масок. Не масс, а одной сплошной безликой массы. Все всегда и всюду – одно и то же. До тошноты противно. Года два назад мы с Анной как-то начали посещать спортклуб, подкачаться. Но очень быстро мне надоели эти тошнотики-качки с тупыми упражнениями. И Анна тоже перестал ходить. Скушно одному.
Кто-нибудь когда-нибудь задумывался, зачем мы живем? Однажды Анна сказал мне, что вся жизнь для него раньше была сплошным стрессом. Thes versions of violence…Und viele andere… Никто не понимает, но все хотят, чтобы ты понимал. И принимал. Потому, что должен. А с какой стати?... Помниться лет в восемь Анна принял каких-то таблеток, - хотел отравиться. Бабушка потом откачала, промыла желудок и сделала это тайною великою. Предки до сих пор считают Анну наивным неискушенным. Анна вообще мальчик немного не от мира сего. С детства представлял себя убитым. Именно убитым, а не умершим спокойной собственной смертью. Его иногда пробивает на откровенность. И тогда узнаю такое… Бедный мой братик, я на 3 года старше, но многое из его жизни для меня как академия для первоклашки. А примерно полгода, нет где-то месяцев девять назад он начал брать меня на свои «эксперименты». Это, скажу я вам, что-то…
Как разнообразен этот удивительный мир! Зашибись!
Не поверите, но я, в свои уже почти семнадцать еще никогда по настоящему не встречался с девушкой. То есть просто потрахаться - было, но так, чтобы по настоящему, встречаться, дарить цветы, стихи читать… А вот братишка даже сам стихи писал. Как всегда в поросячий голос я узнал, что его даже напечатали в нескольких газетах. А об интернете и говорить нечего. Кстати он и забросил все из-за опять же попсовости. Нетовские писаки ведь как тусят? Написал, кликнул корешам, они завалили сайт одами и дифирамбами – дело сделано. Сидят, долбофени, балдеют от себя самих. А то еще круче – какие-нить эмигранты открывают сайт, а может и газетенку какую-нибудь у себя на «чужбине» - тупо, смысла никакого, но ведь публикуються (на собственном сайте, либо сайте «своих»), но ведь Заграница. Типа человек добился сногсшибательных результатов. А это чудо плоско косит под других, даже не косит, а тупо «першивает». Как вам Сапфо или Ахматова «в обработке» какой-нибудь Клавы из Полтавы? А если ента Клава, да по трасе перебралась скажем в Париж или Бонн? Тут уже без аплодисментов ну никак! Величина! Издаёт даже книги. Правда, за всой счети только для родных да близких и на полочку. Для галочки. Но ведь образина малюется какая! И уже на любую критику может ляпнуть «Хотите попиариться? Дешевенькая, я Вам скажу, затея, дешевенькая». Типа она такая Звезда Звездунова, что даже просто критика в ее адрес – золото в анналах истории. А «уполномоченные огрызки» таких-вот «гениев», - друзья-подруги - вообще Кащенко. Сойдаётся впечатление, будто единственно главное- это где-то себя застолбить. Жить в вирте. А на деле ведь все – пурга зелёная. Вот вам и поэзия, романтика, типа искусство… проза жизни.
А любовь, даже просто дружба…
Мы раз пошли с Анной «прогуляться по проспекту». Да… Можно и за 50, и за 40, и за 30, да что-там… за пятерку можно. И верти как хочешь. Одна крашенная в солому брюнетка немного встревожилась видону моего братца – все-таки 13 летний пацан. А так – че хочешь, как хочешь, были бы деньги. Есть и особая категория. Но это уже не девочки, а мальчики. Менюшка та же, да и прейскурант не отличается. В принципе, в такой «ипостаси» даже проще найти на халяву. Это девочки выламываются, им положено, а мальчикам просто хочется сЕкАса. Я читал, мол проститутки мужчины стоят шибко дорого… Прям элита животноводства! Ни фига. Ну, может, конечно, кто-то, где-то … наверху…
Самый прикольный момент, конечно же был с Сагиком. Это он так представился, - Сагик. Здоровенный лось, метра два ростом. Познакомились в сети. Анна познакомился. Я и не думал, на каких сайтах бывает мой братишка. Нет, не только на «оригинальных», или как говорят «по интересам». Как вам библиотеки, музеи, а классический музон? Кто отличит Брамса от Вагнера, а Моцарта от Баха или Бетховена? А Анна, прикинь, отличает их опусы, симфонии и все такое один от другого. Знает, где у Бетховена, скажем пятая симфония, а где девятая. Он вообще парень офигенно башковитый. Не пойму чего ему надо, зачем ему все это?
Так вот, списался Анна с этим Сагиком и договорился встретиться у Сагика на хате. Уже возле дома «клиента» он посвятил меня в подробности предстоящего увеселения. Оказывается, Сагик хочет, чтобы его «чморили», любит унижения. Это, конечно было что-то. Капец. Что мы только ни делали. Но трахнуть он себя не дал. Типа ни с кем никогда. Правда, когда Анна вышел на балкон, мне Сагик сказал, что отдастся. Впервые. Только мне. Мол, понравился я ему жутко. Позже Анна говорил, что тет-а тет и ему Сагик предложил то же самое. И тоже впервые. И тоже только ему. Отаки дила. В целом, все было прикольно. Я узнал, что такое писсинг, римминг, футфетишь и многое другое. Но вот поплохело мне почему-то, когда Анна плевал Сагику в рот. Фу, какая гадость, я чуть в Ригу не уехал. А Сагик смотрел по собачьи верными глазами и шептал как во сне «Да, мой господин, я твоя сучка». Мне стало так жалко его. Потом мы вместе пили кофе. Сагик с трудом глотал, но глаза сияли. Он оказался интересным собеседником. Очень даже не глупый парень. При деньгах, при не хилом положении в долбаном социуме. «Чего же тебе не хватает, остроты ощущений? – хихикнул я и встретил укоризненный взгляд Анны, мол, «че тупишь? Совсем не этого». Сагик как-то не весело улыбался и молча смотрел в стенку. Как потом сьязвил Анна «а глаза такие грустные-грустные».
Но это все так - баловство. Г-рят, от скуки, безделия… Нет. Скорее от безысходности. Да, именно от нее, родимой. Родимой, накрепко к нам привязанной. Говорят, Бог отдал своего единственного сына за нас. Чтобы обмануть смерть, обойти закон, правило, распорядок. Закон, им же самим созданный. Из принципа! Ну не тупизм?! По-фиг родной сын, лишь бы не отменить собственное слово! А что такое слово? Фигня, пыль, пустой звук. «Да, мой господин, я твоя сучка», - тоже ведь слова. Кстати, обзывать Сагика можно было как угодно, кроме слова «гнида». Я сдуру несколько раз ляпнул. Видели бы вы глаза Сагика. Думал, он щас нам все ребра перелопатит. Даже стрёмно стало – все-таки центнер силушки немерянной. «Я же сказал, как угодно, но не гнидой.»
Вот она – сила слова. Прав был Анна. Все это до черноты серо.
Однажды я спросил Анну, не педик ли он.
Он посмотрел на меня снизу вверх (сверху вниз получается ток у меня), - А я че, к тебе пристаю?
- Дык, может я тебе не нравлюсь.
- Не нравишься… Вопросами своими. Попей витаминов для улучшения мозговой деятельности, - Анна ржал что было силы.
Да, класный он парень. Мне почему-то жалко его. Такое чувство, словно что-то должно произойти. Какая-то беда, ЧП, катастрофа. Что все изменится. И Анна никогда больше не будет улыбаться.
Я разочек чуток полистал его дневник… Ну, был грешок… Успел прочитать совсем ничего- но такую преинтереснейшую заметочку. «Эти чувства, этот порыв. .. Тоска, отчаяние, раскаленные добела глаза…Как порыв ветра… Он такой твердый, но такой нежный на вид. Я пытаюсь сдержать его. Он вроде стихает, слабеет, мякнет и опускается. Падает вниз, вглубь. Но только до поры. Дремлет. Но когда нибудь он подниметься во весь рост, во всю свою силу, во всю мощь. И я боюсь этого рассвета, … расцвета. А вдруг он принесет с собой рай? А вдруг мне понравится?...» Я, дурак счел тогда всё пошлятиной, фантазиями, ухмылялся про себя.
… … …
Девять месяцев назад Анна начал брать меня на свои «эксперименты». А сегодня девятый день. Я всегда боялся за будущее. Боялся, что какой-то не подвластный ничему злой и неумолимый рок сотрет все основы, все опоры, ветви и пенёчки, за которые хоть немножко можно уцепиться. Что весь наш мир вместе с собственным маленьким, таким вымученным мирком исчезнет навсегда. И Анна никогда больше не будет улыбаться… Теперь он улыбается всегда. Это самая красивая фотография. Самая красивая из тех, что я когда-нибудь видел. Самая красивая из тех, что вообще могут быть. Самая лучшая. Самая светлая.… Просто фотография…
Мне кажется, я живу зря…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=208465
рубрика: Проза, Очерк
дата поступления 30.08.2010
Помнишь, как мы голышом купались в небе? Резвились в лучах, плескались в березовом соке утреннего озона. Я прыгал и визжал, как ребенок, разбрызгивая свой смех по округе. А твои серые искрящиеся нежностью угольки источали аромат свежести, бодрости, и в то же время спокойствия, добра и теплоты. «Это всё – наше», - читал я в них.
Неужели Фторнек не придет? Сегодня же суббота… Выходной. Можно было бы…
Каждый раз я словно боюсь потерять этот шанс – снова быть вместе. Может кому-то это и покажется не таким уж и важным, - подумаешь, не в последний же раз… А вдруг! … не дай Бог! … даже произносить это … губы немеют… Последний… Какая неуемная тоска тянет, давит и душит при одной только мысли, даже тени мысли, что это последний раз…
Сигарета за сигаретой… В пепельнице сложены башни, танки и коварно заходящие с тыла солдаты. … Сегодня суббота. Где же мой Фторнек, мой маленький Фторнек? Солнышко, расплавляющее сердце лазурного неба…
Потолок резво слинял с карусели и наконец стал на место. Где я? … … …
Есть идея!
Бегом хватаю сумку, в ней блокнот, в нем – Фторнек. В блокноте – книге моих недопрожитых днейночейночейдней. Книжка в сумці… Сумка, кошелек. А, блин, хоть бы ничего не забыть. Всегда боюсь опоздать. Вроде все. Ничто не забыто! Вперед!
Автобусы, поезда, дороги, очереди, пробки. Жизнь в пути… Но это того стоит!
… Странно… Не повстречались мне в пути ни старушки, которых надо переводить через дорогу, ни голодные котята… Неужели не повезет?...Повстречался, правда, голодный волк. Но я был в автобусе. Все бросились к окнам и тыкали пальцами. А я думал и размышлял. Что же это такое? Знаки судьбы? А что они значат? Я так боюсь потерять… Как будто никогда не терял. Горизонт опустился так низко, тяжелым покрывалом нависли тучи над узкой гранью.
- Где-то идет дождь, - услышал я сзади, но не хотелось даже оборачиваться. Как-то… всё … никак… А где-то дождь смывает все знаки. Но он – там, а я – тут.
Мы вьехали в город, как фашисты в красную деревню – внезапно и «зрання», на рассвете. И так же, как драпающие оккупанты кинулись галопом из автобуса. И я тоже бегом. Но не потому, что как все, а потому, что ко Фторнеку. У меня причина уважительная.
По дороге забежал купил семечек (Фторнек их любит). Не пережаренных, крупных, сам выбирал. Глупо, но в душе ликовал… Как в душе со Фторнеком. Вот ведь обрадуется зайчук! И халву надо не забыть купить. Где халва? Вот халва. Свежая?
- Девушка, халва свежая? – улыбнулся на все скоко-то продавщице.
- Свежая будет завтра. У нас завоз халвы раз в неделю. Прямые поставки с Байконура. Только по четвергам.
- Чет… Чёт не понял… Как по четвергам. Вы же сказали… завтра…а сегодня что?
- Молодой человек, сегодня среда – Казалось все покупатели огромного супермаркета бросили свои дела и кинулись обьяснять мне, дубу, что сегодня среда, а четверг завтра. А напоследок ещё и выстроились в одну шеренгу и хором рявкнули:
- Сегодня – среда, а завтра – четверг.
И совсем напоследок из разорванной цепи отмороженных консюмеров вышла девочка с рыжими косичками и выпалила.
- А Фторнек заФтра.
У меня, наверное, весь интерфейс стал, как её косички. Она что-то знает? Тоже ведь именно так и сказала, - Фторнек, а не вторник, как положено. Ёмаё, ёкэлэмэнэ, ёханый… Блин, то есть, как ни прискорбно, надо что-то с языком делать, - пересилив себя подумал я, но от этого снова вспомнилось ликование в душе и ещё сильнее загорелся мой лик. А поскольку в магазине не было ещё и зажигалок и все желающие принялись подкуривать от моей «румяности», пришлось немедленно остыть и ретироваться.
Плюхнувшись в родное кресло со стопкой водки и стаканом минералки (на этот раз без транквилизаторов, - закончились, как в магазине) я уже готов был страдать и страдать снова. Но вдруг зазвенел телефон. Кто говорит?... … … … … Он…
… Он! Он! Он! Он! … … … … … … … … ОоооооооооооНнннн……
-Малыш, ну как ты? – всколыхнуло воздух магичское заклинание…
… Какие удивительные узоры можна сложить в пепельнице из простых, ничем не примечательных окурков… Надо будет насобирать к отпуску. Хотя как раз теперь уже и не надо.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=205827
рубрика: Проза, Интимная лирика
дата поступления 14.08.2010
Десь високо в небі линуть птахи. Я стежу за ними, лежачи на поляні посеред зеленого лісу, неначе занурюючому землю у смарагд стародавньої чистоти і ніжності. Я відчуваю пульс землі, кожнен її пагорок, кожну улоговинку – все це злилося в єдиній аурі, єдиній кармі. Мені так легко дихати чарівливими пряними ароматами лісу. Тільки вони можуть подарувати істинне дихання моєму горлу, тільки вони наповнюють життям мої легені.
Птахи кружляють над поляною, неначе пустують у якійся веселій грі. Весь світ із його суєтою і турботами, здається, відступив перед грою цих птахів. Я люблю цих птахів. Я лежу на поляні і знаю – там, за межами нев'янучого лісу все зовсім не так. І букет, який я тримаю в руках, там, за межею лісу, і пахне і виглядає зовсім не так.
Біля моїх ніг виглядає з під вицвілого пошарпаного капелюха старий гриб. Він знає кожну травину на поляні. Колись його тіло було молодим і ніжним. Я читав, що з таких грибів можна приготувати багато дуже смачних блюд. В пору збору грибів сотні любителів лісових ласощів розбрідаються по лісу у пошуках такої бажаної здобичі. Тихе полювання. Трава і квіти шепотілися якось, що кожний грибок хоче бути корисним, щоб при нагоді його зрізали і кинули в козуб, де вже лежатимуть з десяток таких же як і він. Є в цьому бажанні вилитися в світ якась невідома сила, якась могутність. І воно наповнює собою ліс і тому такі солодкі його казки і байки.
Старий гриб теж був колись молодим. І він колись думав про той жаданий козуб. Скільки там буде його братиків, скільки історій вони розкажуть йому в дорозі, як уважно вислухають. Але час ішов, а його ніхто не помічав. Вся душа його пропахнула очікуванням. Але час ішов.
Тепер він усміхається мені беззубим ротом і всіляко прагне показати якій він свіжий, ласкавий і доброзичливий, який він потрібний ... Але я ж бо знаю наскільки просочилася отрутою його плоть. Старий гриб, навіть якщо він був найсмачнішим і найпоживнішим неминуче стає отруйним. Він неначе вбирає все зло, всю ворожість, що витала в повітрі. Він сам просяк цією злістю і я бачу це в його награній усмішці і хитрих очах. Як вабить і водночас насторожує, а то й лякає цей лабіринт хитросплетінь його снів і думок. Чи знає він сам різницю?
Але чи не тому таке чисте небо наді мною, настільки безтурботний політ птахів? Чи не тому немає жодної хмари в ясному небі? Вся журба і негоди немов увібралися через міцелій і проникли в цей старий гриб. І він проникся всім негативом? Мабуть так. Тому так горять вогні десь там у самому серці його зіниць, хоч він і намагається, жмурячись, приховати це. Він стоїть біля моїх ніг і неначе все так само чекає. Він не відриваючись дивиться на мене, неначе я – єдина людина на землі, неначе я – його остання надія. .
... Я згадую … неначе це було так давно!
Ми удвох в ліжку. Я милуюся тобою, вслухуюся в твоє дихання, серцебиття. Як же хочеться стати світлом, теплом, ласкою, ніжністю!!! Щоб так ніжно, щоб так потрібно!... Мої очі стають вологими, мені хочеться продовжити цю мить на все життя. На все Наше життя – нашу з тобою. І мені не треба більше нічого, аби милуватися тобою в цій безтурботності. Аби берегти твій сон, твій спокій. Але ні, я помічаю – ти теж не спиш, ти ніжишся в солодкій дрімоті і на землі більше немає нікого, окрім нас. Я губами торкаюся твоїх вік, мої руки пестять твоє тіло. Я відчуваю кожну частинку твого тіла, як воно наливається силою і бажанням. І ось ми падаємо в цю безодню раю, де немає нічого, що затьмарило б або навіть збентежило наші душі. Тільки яскраве світло, немов сотні сонць, тільки тепло наших душ і жар наших тіл. Я чую твоє дихання, воно все більш прискорене і через це я просто задихаюся від захоплення. Я проникаю в кожну твою клітину, в кожен твій атом і дарую тобі ще більше себе, ще більше своєї сили і світла. Я знаю твій запах, я знаю твій смак, я впізнаю їх серед міріад зоряного неба. Завжди і скрізь! Я знаю, в твоєму серці немає місця для будь-кого, окрім мене. І на твоєму тілі немає місця не обласканого мною. І так само в моєму серці немає місця для будь-кого, окрім тебе. І так само немає місця на моєму тілі, не дослідженого, не приголубленого тобою. Кожний твій-мій пагорок, кожна улоговинка – все це злилося в єдиній аурі, єдиній кармі. Нам так легко дихати одним диханням, знову і знову наповнюючи життям наші легені! Твої руки тріпають, пестять моє волосся, я ловлю губами твої тонкі, легкі, як дихання, пальці. І все повторюється знову і знову. Як в райському танці грають дивними сплетеннями тіні. Ця медова пелена закутує нас, вбирає в себе і розчиняє у Вічності.
... Я підіймаюсь, беру зібраний раніше букет, що лежить біля мого узголів'я і йду. В будинок, посеред величезної планети, в якому ти завжди мене чекаєш. І навіть далеко від будинку я бачу твої очі, кода ти дивишся у вікно, виглядаючи мене. Твій погляд пронизує світ, розсіює тумани і вгамовує бурі. Я відчуваю, який він ласкавий і ніжний, як він потрібен мені. Вся твоя душа пропахнула очікуванням. Я знаю, наскільки просякла від цього сонцем моя плоть. Як вабить, і водночас зачаровує лабіринт хитросплетінь наших снів і думок, що так часто відображається в сплетенні наших тіней. Як ніжні бутони в букеті складені одне до одного наші з тобою життя, злиті воєдино наші долі.
Я знову бачу хитру усмішку, повні таємниці очі, чую вкрадливий шепіт, але я проходжу мимо. Я все ще відчуваю, як сильно утримувані мої руки, як тисне моє горло, як щільно-міцно затиснені мої вуста. Але тепер я бачу свій шлях і йду по ньому. І немає нічого і нікого здатного зупинити мій шлях до тебе.
.. За вікнами давно розплавлене небо і, остигаючи, стає свинцевим. Я ставлю вазу на підвіконня і ще раз дивлюся на далекі вогні зоряного неба. Ти підходиш ззаду і ніжно обіймаєш мене. Твої руки ковзають по моєму коміру, краватці, брюкам. Я відчуваю як незбагненне світло розчиняє мій розум, невідома сила наповнює моє тіло. Ти відчуваєш мою хитру усмішку, те, наскільки пропахнула очікуванням вся моя душа. Я чекаю тієї чарівної неззрозумілої і незбагненної миті, в якій зберігається якась невідома сила, якась могуть, ти знаєш, як вона потрібна мені, яка вона для мене ніжна. Ти підносиш свою тверду, але ласкаву немов точену долоню до моїх губ і твої пальці чіпко упиваються в мої губи. На мить застигає увесь Всесвіт. І ось ми падаємо в безодню раю, де немає нічого, що затьмарило б або навіть збентежило наші душі. Медова пелена закутує нас, вбирає в себе і розчиняє у Вічності. Мов у райському танці грають дивними сплетіннями тіні. І все повторюється знову і знову, знову і знову...
Квіти у вазі дивляться як виплітаються лабіринтів наших тіней, і наповнюються диханням смарагдового лісу.
Букет
Где-то высоко в небе парят птицы. Я слежу за ними, лежа на поляне посреди зеленого леса, как будто окунающем землю в изумруд древней чистоты и нежности. Я чувствую пульс земли, каждый ее бугорок, каждую ложбинку – все это слилось в единой ауре, единой карме. Мне так легко дышать чарующими пряными ароматами леса. Только они могут подарить истинное дыхание моему горлу, только они наполняют жизнью мои легкие.
Птицы кружатся над поляной, как будто резвятся в какой-то веселой игре. Весь мир с его суетой и заботами, кажется, отступил перед игрой этих птиц. Я люблю этих птиц. Я лежу на поляне и знаю – там, за пределами неувядающего леса все совсем не так. И букет, который я держу в руках, там, за чертой леса, и пахнет и смотрится совсем не так.
У моих ног выглядывает из под выцветшей потрепанной шляпы старый гриб. Он знает каждую травинку на поляне. Когда-то его тело было молодым и нежным. Я читал, что из таких грибов можно приготовить много очень вкусных блюд. В пору сбора грибов сотни любителей лесного лакомства разбредаются по лесу в поисках такой желанной добычи. Тихая охота. Трава и цветы шептались как-то, что каждый грибочек хочет быть полезным, чтобы при случае его срезали и бросили в лукошко, где уже будут лежать с десяток таких же как и он. Есть в этом желании вылиться в мир какая то неведомая сила, какое-то могущество. И оно наполняет собой лес и потому так сладки его сказки и байки.
Старый гриб тоже был когда-то молодым. И он когда-то думал о том вожделенном лукошке. Сколько там будет его братиков, сколько историй они расскажут ему в дороге, как внимательно выслушают. Но время шло, а его никто не замечал. Вся душа его пропахла ожиданием. Но время шло.
Теперь он улыбается мне беззубым ртом и всячески старается показать какой он свежий, ласковый и дружелюбный, какой он нужный. … Но я же знаю насколько пропиталась ядом его плоть. Старый гриб, даже если он был самым вкусным и сверхсьедобным неизбежно стает ядовитым. Он как будто впитывает все зло, всю враждебность, витавшую в воздухе. Он сам проникся этой злобой и я вижу это в его наигранной улыбке и хитрых глазах. Как манит и в то же врямя настораживает, а то и пугает этот лабиринт замысловатых сплетений его снов и мыслей. Знает ли он сам разницу?
Но не потому ли так чисто небо надо мной, так безмятежен полет птиц? Не потому ли нет ни одной тучи в ясном небе? Все кручины и ненастья словно впитались через мицелий и проникли в этот старый гриб. И он проникся всем негативом? Наверное, да. Потому так горят огни где-то там в самом сердце его зениц, хоть он и пытается, щурясь, скрыть это. Он стоит у моих ног и как будто все так же ждет. Он не отрываясь смотрит на меня, как будто я – единственный человек на земле, как будто я – его последняя надежда. …
… Я вспоминаю … как будто это было так давно!
Мы вдвоем в постели. Я любуюсь тобой, вслушиваюсь в твое дыхание, биение сердца. Как же хочется стать светом, теплом, лаской, нежностью!!! Чтобы так нежно, чтобы так нужно!… мои глаза становятся влажными, мне хочется продлить этот миг на всю жизнь. На всю Нашу жизнь – нашу с тобой. И мне не надо больше ничего, только бы любоваться тобой в этой безмятежности. Только бы беречь твой сон, твой покой. Но нет, я замечаю – ты тоже не спишь, ты нежишься в сладкой дреме и на земле больше нет никого, кроме нас. Я губами касаюсь твоих век, мои руки ласкают твое тело. Я чувствую каждую частицу твоего тела, как оно наливается силой и желанием. И вот мы падаем в эту бездну рая, где нет ничего, что омрачило бы или даже смутило наши души. Только свет, яркий, словно сотни солнц, только тепло наших душ и жар наших тел. Я чую твое дыхание, оно все более учащенное и из за этого я просто задыхаюсь от восторга. Я проникаю в каждую твою клетку, в каждый твой атом и дарю тебе еще больше себя, еще больше своей силы и света. Я знаю твой запах, я знаю твой вкус, я узнаю их среди мириад звездного неба. Всегда и везде! Я знаю, в твоем сердце нет места для кого-либо кроме меня. И на твоем теле нет места не обласканного мною. И так же в моем сердце нет места для кого-либо кроме тебя. И точно так же нет места на моем теле, не исследованного, не обласканного тобой. Каждый твой-мой бугорок, каждая ложбинка – все это слилось в единой ауре, единой карме. Нам так легко дышать одним дыханием, снова и снова наполняя жизнью наши легкие! Твои руки треплют, ласкают мои волосы, я ловлю губами твои тонкие, легкие, как дыхание, пальцы. И все повторяется снова и снова. Как в райском танце играют удивительными сплетениями тени. Эта медовая пелена окутывает нас, впитывает в себя и растворяет в Вечности.
….. Я подимаюсь, беру собранный ранее букет, лежащий у мого изголовья и иду. В дом, посреди огромной планеты, в котором ты всегда меня ждешь. И даже вдалеке от дома я вижу твои глаза, кода ты смотришь в окно, выглядывая меня. Твой взгляд пронзает мир, рассеивает туманы и усмиряет бури. Я чувствую, какой он ласковый и нежный, как он нужен мне. Вся твоя душа пропахла ожиданием. Я знаю, насколько пропиталась от этого солнцем моя плоть. Как манит, и в то же врямя завораживает лабиринт замысловатых сплетений наших снов и мыслей, так часто отражающийся в сплетении наших теней. Как нежные бутоны в букете сложены одна к одной наши с тобою жизни, слиты воедино наши судьбы.
Я снова вижу хитрую улыбку, полные тайны глаза, слышу вкрадчивый шепот, но я прохожу мимо. Я все еще чувствую, как сильно удерживаемы мои руки, как давит мое горло, как накрепко зажаты мои уста. Но теперь я вижу свой путь и иду по нему. И нет ничего и никого могущего остановить мой путь к тебе.
…. За окнами давно расплавлено небо и, остывая, стает свинцовым. Я ставлю вазу на подоконник и еще раз смотрю на далекие огни зведного неба. Ты подходишь сзади и нежно обнимаешь меня. Твои руки скользят по моему воротнику, галстуку, брюкам. Я чувствую как непостижимый свет растворяет мой разум, неведомая сила наполняет мое тело. Ты чувствуешь мою хитрую улыбку, то, насколько пропахла ожиданием вся моя душа. Я жду тот волшебный необъяснимый и непостижимый миг, в котором хранится какая то неведомая сила, какое-то могущество, ты знаешь, как он нужен мне, как он для меня нежен. Ты подносишь свою твердую, но ласковую словно точеную ладонь к моим губам и твои пальцы цепко впиваются в мои губы. На миг застывает вся Вселенная… И вот мы падаем в бездну рая, где нет ничего, что омрачило бы или даже смутило наши души. Медовая пелена окутывает нас, впитывает в себя и растворяет в Вечности. Как в райском танце играют удивительными сплетениями тени. И все повторяется снова и снова, снова и снова...
Цветы в вазе смотрят на выплетающиеся лабиринты наших теней и наполняются дыханием изумрудного леса.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=167183
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 20.01.2010
Присвячується П.А.Є.
Це серце вилилося в землю, неначе намагаючись заповнити ту пустку, яка колись розривала своїм відчаєм увесь Всесвіт.
Спочатку я боявся зробити крок, ступити, боявся навіть тінню своєю тиснути над землею, в якій б'ється це величезне, раниме серце. Я ж бо знаю, яким крихким воно було. Але щось подібне до незбагненного голосу, витікаючого з невідомого і немов відображеного в моїй голові, шелестіло як листя розпускаючих квіти яблунь, шепотіло мені – йди, не бійся, це серце вже знайшло спокій, йому вже не боляче. Навпаки, воно завжди з тобою. І з кожним своїм кроком ти відчуватимеш усе більше сили і спокою. І чутимеш пульсацію землі, яка береже це крихке серце. І ніхто і ніщо не зможе зламати його. І ніхто і ніщо не зможе порушити його величний і вічний спокій.
Небо затягло білим туманом – це дихання серця. Так воно нагадує душі, що покоїться на небесах про спокій і мир, даровані Богом. І я чую, я відчуваю це дихання. Я відчуваю мир і спокій, любов і безсмертя любові. Я намагаюся звикнути до того, що зі мною завжди буде тільки це серце. Цього так мало. Але я радий, що хоч це буде зі мною. Завжди, скрізь і у всьому. Хіба цього мало?....
В нічній тиші я вдивляюся в розсип зірок Чумацького шляху – шляху, яким пішла ця ніжна, як це не боляче ніким так і не зрозуміла душа. Я відчуваю биття цього самотнього серця і розумію – це вже не біль. Це серце вже не самотнє. Воно б'ється нарівні з усіма, хто любив його. І хай тоді, коли це серце ще було серед нас і все ніяк не могло знайти місця в змученому тілі, зараз світло, яке творила любов, пульсуюча в цьому величезному серці, зірвало з очей пекучу пелену безпросвітності. І лише спокій і вічна веселка в пухнастому білому тумані оточує це серце. Це серце не замовкне ніколи. Воно тихо і заспокійливо стукає і в такт з ним б'ють годинник, напливають хвилі, рухається планета.
..
Я п'яний і як білий туман застилають очі сльози. Ноги немов ватяні, не слухаються і мені важко навіть рушити з місця. Неначе магніт, вабить мене щось незрозуміле і тримає, притягує. Але це не тяжіння землі, - це тяжіння серця. Воно тримає мене на цій землі, нагадуючи про те, що я не один. Ми не одні.
Я беру жменю землі в долоні і згадую, що це вже було. Ця жменя землі – лише частинка покриву, який дбайливо береже величезне, але таке крихке серце. Я підношу цю жменю землі до губ і цілую її. Я цілую це ніжне серце і вдихаю як повітря землю, що береже його спокій. Я живу. Я не один. Ми не одні. Ми всі любили це величезне, але таке крихке серце. І лише тепер це серце пізнало, що є любов, що любов є. І воно з легкістю ділиться цим світлим почуттям з усіма нами.
Це серце ніколи не було спокійним і ніколи не заспокоїться. І саме тому я йду по землі. Землі, яка береже спокій і мир величезного, але ніжного, крихкого і ранимого серця. Я не один. Ми не одні.
Посвящение
Это сердце вылилось в землю, как будто пытаясь заполнить ту пустоту, которая когда-то разрывала своим отчаянием всю Вселенную.
Вначале я боялся сделать шаг, ступить, боялся даже тенью своей довлеть на д землей, в которой бьется это огромное, ранимое сердце. Я же знаю, каким хрупким оно было. Но что-то вроде необьяснимого голоса, исходящего из неизвестного и словно отражающимся в моей голове, шелестело как листва распускающих цветы яблонь шептало мне – иди, не бойся это сердце уже обрело покой, ему уже не больно. Наоборот, оно всегда с тобой. И с каждым своим шагом ты будешь чувствовать все больше силы и покоя. И ощущать пульсацию земли, которая хранит это хрупкое сердце. И никто и ничто не сможет сломать его. И никто и ничто не сможет нарушить его величественный и вечный покой.
Небо заволокло белым туманом – это дыхание сердца. Так оно напоминает душе, покоящейся на небесах о покое и мире, дарующем Богом. И я слышу, я чувствую это дыхание. Я чувствую мир и покой, любовь и бессмертие любви. Я пытаюсь привыкнуть к тому, что со мной всегда будет только это сердце. Этого так мало. Но я рад, что хоть это будет со мной. Всегда, везде и во всем. Разве этого мало?....
В ночной тишине я всматриваюсь в россыпь звезд Млечного пути – пути, по которому ушла эта нежная, как это ни больно никем так и не понятая душа. Я чувствую биение этого одинокого сердца и понимаю – это уже не боль. Это сердуе уже не одиноко. Оно бьется наравне со всеми, кто любил его. И пусть тогда, когда это сердце еще было среди нас и все никак не могло найти места в измученном теле, сейчас свет, который созидала любовь, пульсирующая в этом огромном сердце сорвал с глаз жгучую пелену беспросветности. И только покой и вечная радуга в пушистом белом тумане окружает это сердце. Это сердце не замолчит никогда. Оно тихо и умиротворяюще стучит и в такт с ним бьют часы, накатывают волны, движется планета.
….
Я пьян и как белый туман застилают глаза слезы. Ноги словно ватные, не слушаются и мне тяжело даже двинуться с места. Как будто магнит, манит меня что-то необьяснимое и держит, притягтвает. Но это не притяжение земли, - это притяжение сердца. Оно держит меня на этой земле, напоминая о том, что я не один. Мы не одни.
Я беру горсть земли в ладони и вспоминаю, что это уже было. Эта горсть земли – лишь частица покрова, который бережно хранит огромное, но такое хрупкое сердце. Я подношу эту горсть земли к губам и целую ее. Я целую это нежное сердце и вдыхаю как воздух землю, хранящую его покой. Я живу. Я не один. Мы не одни. Мы все любили это огромное, но такое хрупкое сердце. И только теперь это сердце познало,что есть любовь, что любовь есть. И оно с легкостью делится этим светлым чувством со всеми нами.
Это сердце никогда не было спокойным и никогда не успокоится. И именно поэтому я иду по земле. Земле, которая хранит покой и мир огромного, но нежного, хрупкого и ранимого сердца. Я не один. Мы не одни.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=167092
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 19.01.2010
Ліхтарику, промінчик мій,
Світи мені, святи і грій,
Де б я не був, твоє тепло
Завжди мене вело.
Як хочу я одразу все.
Нехай нас хвиля понесе
Подалі від журби й біди
У вічності сади.
У тих садах розмай поем,
Там буде спільний наш Едем.
Минеться сум і біль пройде,
І щастя розцвіте.
Немов троянда у росі
Сади у запашній красі,
Неначе пісня неземна,
Немов сама весна!
Ніхто не скаже «так» чи «ні»,
Потонемо у тій весні,
Крізь нас її тепло пройде,
Негоди відведе.
Що буде – у моїх віршах,
Поглянь – аж світиться душа
Через очей розбите скло.
Добро перемогло.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=166679
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 17.01.2010
Знов потяг щемний, невідомий
І душу й серце полонить,
До тебе прагну знову, знову,
Щоб аж до дна тебе допить.
У глибині твоїх очей
Кружляють сизі голуби,
Крильми бють смуток, мов мечем,
І тане марево журби.
Русяве сонечко моє,
Шукай, знайди і обери
Мене, бо я обрав тебе…
Тебе, душа любов ятрить.
Я постелю із квітів ложе -
Духмяне марево святе.
Любов і всесвіт переможе
І в наших сонцях проросте.
Весняним приворотним зіллям
Я твою душу напою.
І стане сніг сріблясто-білий
Пухким і теплим у раю.
… Мякий, солодкий мед усмішки,
Вуста… і сонячні слова.
Ми підемо в любов і ніжність
І не прогнеться вже трава.
Я вірю в тебе, і щодня, щоночі
Я потребую твоїх ніжних слів,
Я хочу жити, лиш погляну в очі
…і танути від щирих почуттів.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=166376
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 15.01.2010
Скрипками, тулумбасами,
Шовками і атласами
Моє серце бринить.
Мальвами і лілеями,
Парками і алеями
Стелиться і горить.
Солов’ями, лелеками
І шляхами далекими,
Маревом на путі,
То ессе, то романами,
То віршами духмяними –
Слів потоки святі.
Світ, здолавши, очолю я,
Захоплю його ж зброєю,
Що є – спільний батіг.
Загорну його в істину,
Покладу, вже очищеним,
До твоїх святих ніг.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=166370
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 15.01.2010
Наш Герасим громко плачет-
'Уронился' в речку Шарик.
Плач Герасим, плач,
Не утонет Шарик.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=166039
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 14.01.2010
Мы были вместе, и я видел ангелов
В лазоревой ночи летящих птицами.
Но ты ушла, ... а мне как-то по-фиг ...
... Всё очень странно.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=166037
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 13.01.2010
" Чи вiд того моя душа
розмовляе вночi ? "
Я так стомився жити, -
Навкруги свiтло лити,
Ховатися в пiтьму.
Душа моя блукає
Забродою, шукає
Може себе саму.
Що треба, щоб ожити,
Вiдчути смак, горiти
Негаснучим вогнем?
Може не прагну, - мрiю
I жеврiю i тлiю,
Нiччю живу, не днем.
Та нi ж бо - я прямую
До сонця, але чую-
У скронях аж трiщить-
То небо стелить лунко
Слова нових гатункiв,
Та все одно болить.
Я падаю у трави,
Топлюся у загравах
I попiл в очi б'є,
I хочеться розбитись,
На мiсяць вовком вити,
I вигризти своє.
Я так стомився битись
За сонце , злитись, грiти-
Я хочу, щоб хтось грiв.
Знайти б струмочок тихий,
Покликати пiд стрiху
Зефiрних голубiв.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=166002
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 13.01.2010
Моє сонце упало з неба...
Я молюся, та не за себе,
За усмішку твою молюся,
І у власній душі гублюся.
Ти пульсуєш у травах соком
І занурюєш свої кроки
У моїх очей сон відкритий.
І я з рук твоїх можу пити.
Певно знаю, - усе здолаю.
Бо для тебе межі немає.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=165997
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 13.01.2010
I знов душа влаштовує дебати
Зi зграєю розбурханих думок.
Вони летять, їм хочеться пручатись,
Пронизують iстотнiсть до кiсток.
Пустуючи, знаходять надзвичайне
I швендяють у маревах моїх
Я їх зловлю i розстелю негайно,
Щоб знову цвiт на дiл паперу лiг.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=165970
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 13.01.2010
Я просто пiдiйду
I, зазирнувши в очi,
Скажу тобi одне -
\"Менi так важко зараз\",
Ти вiдведеш бiду -
Я дуже цього хочу,
I, знаю, - бiль мине
I розiйдуться хмари.
Я просто усмiхнусь,
Коли захочу злитись
I обiйму тебе,
I зникнуть думи чорнi.
Я сонцем подiлюсь
Ми зможемо розлити
Промiння мiж небес -
Хай землю всю огорне.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=165966
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 13.01.2010
Із небес, із полів,
Із невимовлених слів,
Із часів, із віків -
Складай мене.
З іскор, диму, з води
Ти складай мене завжди.
Мов фортецю зведи -
Складай мене.
Із років, зі століть,
Рано-зранку й мимохідь,
Крок на крок, мить на мить -
Складай мене.
Зі своїх почуттів.
Із твоїх бажань і снів,
Що я в свої уплів -
Складай мене.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=165939
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 13.01.2010
Вона – прекрасна квітка,
На ній – сліпуча сітка,
Вона у власних мріях
Утоплена давно.
Він звідав дно із брудом
І каже - „Так не буде”
Він завітав у той сад,
Де в ній тече вино.
Для нього відчинилась
Якась незнана сила
Із вогнищем чудовим
І затишком весни.
Для нього відчинилась
Якась незнана сила
Із вогнищем чудовим,
І затишком весни.
Це – змога, переміна
До світла йти із тіні,
Шаленим сяйвом сонця
Залити свої сни.
Вона ж свої бажання,
Надії на кохання
Знайшла в розкутих,
Таких святих словах.
Мов здобрена, полита
Цвісте, щоб заясніти,
Пролитися зірками
В палких його віршах.
...Вона і він... на карті
Вбачають свою вартість,
Не хочеться миритись
Зі скалкою пустель.
В очах іскриться власна
Самолюбов, все гасне, -
Це входить потаємне
До схованки осель.
Ось так полум'яніє
Те, що цвісти не вміє,
Жене, чи, може, манить, -
Та все лиш у вогні.
Бо хочеться забутись
Напившися отрути,
Втопитися в бокалі
Солодкої брехні.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=165938
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 13.01.2010
Зацілуй мене тишею,
Світлих дум полонезами,
Що, мов соком березовим,
Рядна сонця розвішують.
Заколиш мене колосом,
Стиглим небом вечірніх див,
Щоб я знов воскресав і жив
У всесвітньому полюсі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=165811
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 12.01.2010
Шукала сонця душа моя
Але просила «не опали
Все, що було, було зопалу.
Все, що було – то все був не я».
Буває, я забуваю все
Свої вітри не применшую
І камені за одежою
І ті яри, у які несе.
Блукала морем, шукала штиль
Пустелі вітру нескорені
Там, де мої очі зморені
Шукають світ, де ще можна йти.
До мого сонця нема промінь,
Для мого раю нема причин
Батіг втомився від ницих спин,
І світло вже засліпила тінь.
Я так хотів розуміння слів,
Усмішок, поглядів, щирих рук
Та певно сам і не розумів,
Що світ можливий без наших мук.
Тобі не треба садів моїх
Ваги не мають мої думки,
Я так хотів, аби на віки,
Але занадто мали мій вік.
Все, що було – було тільки в нас,
Все, що було – було тільки нам.
Та я ніколи не буду сам,
Бо твій вогонь у мені не згас.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=165803
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 12.01.2010
Сонце абрикосом
В оченята босі
Заганяє мрії
З вітерцем надії
А веселка плаєм
До землі лягає.
І зуміє кожен
День ясний і гожий
Увібрати в груди
І, що схоче - буде.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=165771
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 12.01.2010
Ткаля-зоря вигаптовуе тишу, -
Вранiшне сонце в легенях вiтрил...
Що по собi я пiду i залишу ?
Лише жагу до нескорених крил.
Наче в лещата затиснену вiру
Вiтер зi сходу умить воскресить.
Небо ніколи не буде вже сірим
Днину триватиме радості мить.
Кожен спроможеться линути небом,
Щоб назбирати хмаринок вінок
Рими й акорди нас кличуть до себе,
Зробимо разом веселкою крок.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=165767
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 12.01.2010
Блукав, балакав бал про лак,
Та то все - кабала і шлак.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=165735
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 12.01.2010
Любовь может быть злой и гневной.
За мною лети, чтоб познать, -
Дракон похищает царевну
Увы, для того, чтоб сожрать.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=165727
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 12.01.2010
У виявах ми всі - зірки,
Розмай розмов - самі голки,
Бо суд - це легше, ніж думки.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=165653
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 12.01.2010
Знов - любов ...
Востаннє - кохання.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=165652
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 12.01.2010
Глибоко в калюжах сiрих
Озером хмаринок - свiтло,
В них - слiпучо-тепла вiра,
З нею ми простi, мов дiти.
Кличе в далi, зазирає
В очi, мрiє тихо, нiжно
I стає дзвiнким ручаєм,
Отже, - каменем нарiжним.
Гуси вiдлiтають, небо
Забирають за собою,
Але з мене, але з тебе
Знову лине рiй любовi.
Трав хвости в калюжах вiтер
Розгойдав розкутий,голий.
Я вдихаю сяйво й жити
Хочу знову, як нiколи.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=165568
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 11.01.2010
Хвацько цвьохають дощі,
Краплями лоскочуть трави,
А в обшарпаній душі –
То акорди, то октави.
Бавовніють вдалині
Сукнями стрункі берези,
Щоб наснитися мені
Зіллям, здобою поезій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=165545
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 11.01.2010
Ні, не болять давні рани.
Знову хворію снами.
Доньками і синами,
Прадідами, дідами.
Очі мої спрагли,
Вкотре в руках – попіл.
Серце без вод чахле
В душу впліта опір.
Вростають в очі ночі, дні –
Моїх Батуринів вогні.
Мені мій біль катує мить,
Мені болить, що не болить
Моїм братам жага землі.
Імла рождається у злі –
Коли слабкі, коли малі.
То – мого серця люта бранка,
Богом зневажена коханка,
Яку вже сором і згадати…
Та не болить це тобі, брате!
Ні, не болять мої рани.
Очі спекли тумани
Ні, не болять вбиті весни,
Тим, хто вже не воскресне.
Спалахи-ночі сполохали дні.
Моїх Батуринів вічні вогні.
…Серце без вод чахле
В душу впліта опір.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=165544
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 11.01.2010
Зло ділить сонце, та любов
Нетлінне множить,
Ти легко зрадила мене,
А я ... не можу.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=165512
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 11.01.2010
Чужа увага душу бавить
І я вдаю, що це - любов.
Тавруючи, кажу цікаве,
А отже, стверджуюся знов.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=165511
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 11.01.2010
Волею скутий ти невільний,
Питаєш у рухомих стін, -
Один ти тому, що ти - сильний,
Чи сильний, тому, що один?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=165459
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 11.01.2010
Ти можеш все здолати й досягти.
Ти можеш, ... я не можу ...
не могти.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=165455
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 11.01.2010
На відстані простягнутого серця
Лишаю тінь свою і тихо йду.
Хоч я мовчу, мій сон в тобі озветься
І забрунькує сонцем у саду.
Ні пасток, ні парканів не готую,
Лиш повсякчас приборкую свій тил,
Бо той хто хоче чути, той почує
Як б'ється серце неба в сотнях крил.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=165367
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 10.01.2010
Моє ніжне безсоння,
Зорі – пух лебединий.
Розчиняюсь і лину
У їх ниви безмежні.
Твоє ситцеве сонце
Заціловує серце,
Воно тане, сміється,
Знову необережне.
Забуваю залізо, -
Чи кайдани, чи лати,
Розкладаю валізи,
Щоб з тобою зостатись
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=165364
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 10.01.2010
Відчай
засліплює очі,
Білою плямою затьмарює біле,
Димом
стелить до ніг,
Щоб я впав і встати не зміг,
Підступність несподівано імлою огортає,
Я гублюся, я зникаю, світ помирає.
Сумнів
знебарвлює душу,
Серце стискається і стягує ребра,
Наче
щось на мені
Висне, тисне, топить в багні,
Неначе щось ламається, а я питаю „Чому ?”,
„Чому я ?” і, наче втома - щось невідоме.
Воно…
Спалахуєсерце,
Воно…
Спалахуємозок,
Воно…
Спалахуєвсесвіт…
Воно…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=165332
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 10.01.2010
Місяць грає на віолі,
Срібнолиций, сивочолий
Сонця син.
Прислухаюсь до музики,
Я вже вільний, це аж дико,
Я – один.
Лиш хотів лишити спокій,
А тепер – хмаринок кроки
По щоці,
Щастя навіть і не сниться,
Ні журавки, ні синиці
У руці.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=165329
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 10.01.2010
Крізь очей твоїх зіниці,
Через імпульси незримі
Потрапляє у криниці
Мого мозку насінина,
Проростає в серце, в душу,
У життя, брунькує, квітне,
Надихає мене й душить,
Спалахне, а потім блідне.
Жадібно ловлю твій подих,
В такт щоб дихати з тобою,
Почуття це з глузду зводить,
А наречене любов’ю.
Складова усіх клітинок –
Це – жага, нестача, голод,
Серце грає сон невпинний
Лиш для тебе, моя доле.
Ненароком в бік мій глянеш,
Мов народжена крилата,
Я пишаюся і тану,
Кожен погляд твій – це свято.
Коли ти женеш і лаєш
Я гублюсь, не розумію,
Ніби ти цим вибиваєш
Грунт з під ніг моїх, - надію.
Боже, як тебе кохаю,
Ніжний, світлий, теплий, чистий,
Моє сонечко, мій раю,
Мій солодкий, мій барвистий...
Твої руки, твої кроки....
Я сліди твої цілую,
Мій вельможний, мій високий,
Може ти мене врятуєш.
Якби пальців твоїх море
Ніжно вік моїх торкнулось,
Я б відкрила справжні зорі,
В них би туга потонула.
Я не хочу щось над силу,
Лиш очей блажений світоч,
Ти не можеш буть немилим,
Хоч у мріях не зігріти.
Знаю, це – хвороба, проза
Чи нап’юсь з твоїх потоків ?...
Я чекаю у тривозі,
Коли згасне біль високий.
Я ловлю твій погляд
Жаром непохитним
І вбачаю лезо
Ніжним і тендітним
Я не розумію,
Вірити не хочу
В те, що не для мене
Квітнуть твої очі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=165304
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 10.01.2010
Я паростю проб’юсь у твою душу
І спокій твій скуйовджу і розрушу.
Я твоє сонце вип’ю до останку,
Не полоню, бо ти – вже моя бранка.
Вплетусь корінням я у твою волю
І зацілую до крові й до болю.
Ти зрозумієш все, що знати треба,-
Я дихаю , живу лише для тебе.
Без тебе не живу, а тільки тлію,
Ні, не горю, бо навіть і не грію.
Без тебе я старезний, сивочолий,
Без тебе я – Ніде, Ніяк, Ніколи.
...І я не знаю шансів і надії.
Я сам тебе у спокій свій посіяв.
І у тобі зійшов бруньками неба.
Для мене- ти і я - лише для тебе.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=165301
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 10.01.2010
Розхристані очі, розпатлане серце
Розлоге корінням.
Скажи лише - стану водою, росою,
Повітрям, промнням.
Заплющені очі, прочинені двері
І серце розкрите...
Не хочу звільнятись, я хочу об тебе
На порох розбитись.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=165272
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 10.01.2010
Я так люблю твої листи,
Бо в них твого тепла частина,
Це – найдорожче, це безцінне,
Це вириває з самоти.
Я так люблю твої слова,
За ними теплота безмежна,
Гортаю тихо, обережно
Листи, і серце ожива
Вдягнувшись вітром, мов свята
Душа, мов сонця наречена,
Коли ти думаєш про мене
Промінь краплини у листах.
Моє джерельце, я люблю
Ту воду, що тече з потоків
Небес твоїх святих, високих,
Я в ній печаль свою топлю.
І оживає небокрай,
Навіть коли життя безбарвне,
Сонце засмучене негарне,
У тих листах живе мій рай.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=165271
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 10.01.2010
Я пам'ятаю ту солодку муку,
Я пам'ятаю вибух у менi,
Кипляча кров у мозок, ноги, руки
Лилась, мене плекала у вогні.
Як дивно - iншi, любi та коханi
Не простелили небо аж до нiг,
Лише з тобою я знайшов єднання,
Тiльки в тобi я всесвiт перемiг.
Ти одягаєш мiсячнi перлини,
Я пещу жар пронизливих зiрок.
I тiло враз твої вуста розчинять,
Ти мов рiка, а я - стрiмкий струмок.
I ти одна пiдкориш мої зливи,
Мое насiння, стовбури i цвiт.
Твоя весна вражаюче вродлива
Затьмарила для мене цiлий свiт.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=165143
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 09.01.2010
Зустрiлись двi душi самотнi
У нiч тендiтну i просту,
Щоб разом вийти iз безоднi,
I подолати самоту.
Свiтилась тиша, говорили
За нас свiчки, очей тепло.
Що нiжно пестили i грiли,
I краще того не було.
Душа моя в твою влилася
Бузку суцвiттям, ми пливли...
Та звiдки та межа взялася,
Яку бездумно перейшли.
Я не хотiв такого дива, -
Пiсля вогню згасає свiт,
Душа чаруюче-вродлива
Тепер пуста, закляк полiт.
Поривом вiтру прагло небо
Вологих шат, блажених снiв,
Та рай, в якому все для тебе,
Вiдчути серцем не зумiв.
...Мовчанка,наче в чомусь виннi.
Вчорашнiй спокiй вже - нiщо,
Серця закрило,наче тiнню
Моє "Пробач", твоє "За що?"
Щоб бiльше болю не завдати,
Вертаюсь в себе, я - не я....
...Зустрiлись душi розiп'ятi
I новий викували цвях.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=165140
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 09.01.2010
Він ніколи не думав, що знає слова
Такі ніжні і теплі, солодкі, п'янкі,
Він ніколи не знав, як душа ожива,
Розпускаючи в небі свої пелюстки.
Він пускає джерела у серце своє,
Щоб пізнати всю сутність вологих небес.
Його серце тьмяніє і холодом б'є,
Та він знає, в її руках він би воскрес.
Він ніколи не відав вологих очей
І ніколи не нудився з шалу весни.
А тепер він пізнав суть звичайних речей,
Це вона розгойдала його білі сни.
Він готовий до бою з імлою навкруг,
У руках стає списом думок водограй,
Бо єдина вона і кохана і друг,
Тільки з нею він знайде загублений рай.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=164934
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 08.01.2010
Ти усміхаєшся щасливо уві сні,
А я ховаю сам від себе вогкість вій,
Щаслива мить, врочистий буревій,
І плавлять серце думи, світлі і ясні.
Зів'яле сонце докотилося межі,
І виграє у його сяйві листопад,
Неначе трон – цей наш з тобою сад,
І тому так приємно в мене на душі.
Гаряче листя все недобре спопелить,
А листопад – неначе ковдра нам на двох.
Віднині нам позаздрить навіть Бог,
І моє серце то сміється, то щемить.
Щось незбагнене у одне єднає нас,
Мої легені повні подиху твого,
А навкруги – і золото й вогонь,
Не мають влади вже ні простір, ані час.
Вустами вогкими торкнусь твоїх очей,
Розвію сон і на твій шал перетворюсь,
Здолаю все, але тобі скорюсь,
У потаємне стану зоряним ключем.
Легкий зефірний дотик пальчиків твоїх,
Уразив м'язи, скам'янілі від напруг,
Просякнув мозок медом і ущух
І десь на дні очей проміння жмутком ліг.
Невже то – осінь, наша перша осінь
Усе фарбує кольором жаги?
Ми ще такого не знали досі,
Як схожі наші, наче різні береги.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=164933
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 08.01.2010
Блукає десь самотня Маргарита,
I жовтi квiти в'януть без уваги,
А я не змiг життя своє змiнити,-
Забракло чи то сил, чи то вiдваги.
Напевно дивне неземне кохання,
Передусiм звичайнiстю, красою.
Та це нiтрохи не моє надбання,-
Мої нi справи, нi слова не гоять.
Щити мої розвилися у стiни,
I знов чужу любов екзаменую.
Моє тепло, лише з'явившись, гине,
I знов душа обпечена шкодує.
Шукаю свiтла, але нищу лiто,
Що додало б довiри i наснаги
... Блукає десь самотня Маргарита,
I жовтi квiти в'януть без уваги.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=164733
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 07.01.2010
Я пам'ятаю ту солодку муку,
Я пам'ятаю вибух у менi,
Кипляча кров у мозок, ноги, руки
Лилась, мене плекала у вогні.
Як дивно - iншi, любi та коханi
Не простелили небо аж до нiг,
Лише з тобою я знайшов єднання,
Тiльки в тобi я всесвiт перемiг.
Ти одягаєш мiсячнi перлини,
Я пещу жар пронизливих зiрок.
I тiло враз твої вуста розчинять,
Ти мов рiка, а я - стрiмкий струмок.
I ти одна пiдкориш мої зливи,
Мое насiння, стовбури i цвiт.
Твоя весна вражаюче вродлива
Затьмарила для мене цiлий свiт.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=164732
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 07.01.2010
Ти знай, - серед усiх перлин
Лише тебе я хочу,
Стану п'янкiшим кращих вин,
Твердим, жарким напрочуд.
Я пiдведуся й не впаду,
Зведусь лише для тебе,
Тебе в блаженнiсть поведу,
У райськi соти неба.
Волога нiжнiсть увiйде
Під твого неба стріху,
I cпiльна доля доведе -
У злуцi наша втiха.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=164642
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 06.01.2010
Усе навкруг слiпучо бiле -
То моє сонце набрякає,
Звiдкiль взялись i мiць i сила
Я навiть сам iще не знаю.
А ти немов зiйшла по небу,
Напруга, вшита в моє тiло
Так хоче влитися у тебе,
Щоб навiть зорi захмелiли.
Чужi та iншi, мов на диво,
Не залишили в серцi повiнь,
Лише твоя душа вразлива
Лягає у мої долонi
З тобою мозок вибухає
I насолода оксамитом
В клiтини, атоми лягає
У радощах несамовитих.
I знаєш, - так лише з тобою.
Тобi промовлю нiжно, тихо-
"Не нiч, а вiк цвiти зi мною,
Моє життя i вiчна втiха."
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=164641
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 06.01.2010
Наповни сяйвом мою тінь,
А сміх мій - пухом тополиним,
Щоб я воскрес і знову линув
У неба срібнолицю синь.
Наповни сіном подих мій,
А серце – свіжою травою,
Немов у чесному двобої
Я виграв вітер- духовій.
Я буду литися струмком
Між рук твоїх у неба кручі,
Я буду ніжним і жагучим
Для тебе потайним замком
І тільки ти знайдеш ключі
У дзеркалі думок прозорих,
Я буду там, де пахнуть зорі
І сяють вдень як уночі.
Лишусь у серці, мов поема,
Хвилюючим і теплим, вогким,
Щоб соловей натхненно тьохкав
Від наших зоряних взаємин.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=164603
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 06.01.2010
Я Вас зустрів, хоч і не сподівався
Зустріти сонце в царині пітьми.
Чи я зміцнів, чи, може, я зламався,
Та йшов у латах в гості до зими.
Ви в мою душу влились первоцвітом,
Пробивши сніг моїх пісних думок,
Це Ви мені подарували літо
І я побачив, що до раю – крок.
Тепер пірнаю у палітрі новій,-
Пастелі у мереживах надій.
Мене живить єдине Ваше слово,
Бо є стихія в іскорці малій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=164602
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 06.01.2010
Щастя лапою ялини
Доторкнулось рук моїх
І запах мій настрій сіном,
На папір віршами ліг.
Розгорнулося довкілля
І злетіло до небес.
Вільного напившись зілля
Я цвіту, бо я воскрес.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=164075
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 03.01.2010
Привет, зима, я вернулся.
Думал – уже не выберусь
То ручейки, то проталины,
Будто хватали за ноги.
Нынче пригрело раненько,
Только не рад я солнышку –
То жарко мне, то парко мне
Все места не найду.
Сердце мое холода
Ждало, млея от духоты.
Где ж не устать от вешних снов
Да рассветов с надеждою.
Привет зима, я вернулся,
Обогрей меня заревом
Ночью студеной лунною
Да укутай метелицей.
Да смотри же, в глаза мои
Не впускай лучей солнечных,
Чтоб с ресниц не сорвали лед,
Чтоб душа не пролилася.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=164073
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 03.01.2010
Ти-мудра пташка,ти завжди цiкава,
Твоя весна навiк здолала час.
Ти загадкова завжди i ласкава,
Така ж принадна,як i в перший раз.
Пашiє серце хмелю дивоцвiтом
I цiвка сонця сiється на нас.
Твiй погляд знов дає наснагу жити,
З тобою кожна мить - це перший раз.
Ти - завжди свiжа,витончено-нiжна,
Тендiтна i незламна водночас,
Спокуслива, п'янка,свята i грiшна,
Така ж прекрасна,як i в перший раз.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=163980
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 02.01.2010
Моє зачовгане корiння
Ураз скасовує мене,
Виснажує моє начиння,
В жалобi в далечiнь жене.
Уявних зiр мечi-уламки
Моi прошарки збагатили
I знову я - кордони й рамки,
I знов нестача, знов несила.
Та що тi лiки, замовляння,
Тут головує дивний сон,
Шикує думи й намагання,
I я вже - холостий патрон.
Приходив Бог, про щось балакав,
Вiдводив очi при розмовi.
I я зiбгався i заплакав,
Злякався, що не стану новим.
Мене привласнить владний вiтер,
На власний розсуд обпече,
Примусить скаргами горiти,
I пошинкує, посiче.
Я - челядь вiхол, суховiїв.
Я - стебла, я- звичайний засiб,
Колись я зможу i посмiю,
Та трохи згодом, iншим часом.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=163976
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 02.01.2010
Ти так дивитись любиш у садок
Як осiнь заплiтає свiй вiнок,
У спорi з листям грає сяйвом фарб,
Вплiтає в листя золотавий скарб.
В повiтрi пахло маревом жоржин,
Дивуючись,спинився часу плин,
В одне сплiтались тiл легкi вогнi,
Вiдображались тiнню на стiнi.
Ти мрiяла, що вас у рай несе,
Ти так хотiла, отже,мала все.
Погасло свiтло-наче згас весь свiт.
То був лише даремних мрiй полiт.
Ти думала,що це-дорога в рай,
Лiтала за далекий небокрай,
Бо час спливав сльозою по щоцi,
Ти обрала синицю у руцi.
I ти вдавала,що це- справдi Вiн-
Та мрiя,що iз глибини глибин,
Єдиний,Перший,вартий тисяч прав,
Хто ж у тобi мрiй пагони зламав?
Ти вiддала йому своє життя,
Ти знала,що не буде вороття,
Не змиють сум нi сльози,нi вода.
Спитай себе:що вiн тобi вiддав?
Де вiн знайшов такi п'янкi слова?
Здавалося-природа ожива
Ти вiддала усе - що й не могла,
Неначе й вiн тобi дав свiт тепла.
Як нiжно вiн в лiлеях рук топив,
Вiн їв тебе i пив, але ж не жив.
Шукала з шалом у очах тепло,
Але давно їх снiгом замело.
...Не золото у листi, швидше - мiдь.
Що грала добре аж до сліз болить,
Так гірко пізнавати дивну річ-
Ніколи вже не прийде перша ніч...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=163946
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 02.01.2010
Так, біль – це він, а не вона…
І річ не в тому, що то – мова…
Ніяких втом, лише умови,
Що не образа - то стіна
На згадку спільний водограй
Лишиш, і знову – до шпаківні,
Та я собі удам все рівно,
Що то був рай,… та що за рай?
Пашіє сонце у очах …
Я так молив, я так молився,
І злив, і сам на себе злився,
Лиш тінь тримаючи в руках.
Я в тебе душу переклав,
Але його! щоразу очі…
Я забуваю, що я хочу,
І хто мене в тобі тримав.
Я б загубився у очах
Твоїх, щоб вічно там лишитись,
Аби щораз промінням литись
До рук, що на твоїх плечах.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=163315
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 28.12.2009
Душа-то храм, а Бог- то є любов
Кохання вище сонця пiднiмалось,
Немов троянда у саду цвiло,
Iскрилося, святим вогнем палало.
Смiялось передзвоном кришталю,
У росах чистих вранiшнiх купалось,
Тихенько шепотiло -"Я люблю"
Кайдани зла iз рук моїх знiмало.
Я нiс його крiзь терни i пiтьму,
Цвiла любов - свiтилися долонi.
I зазирали зими у весну,
Лишалися в її п'янкiм полонi.
Лилось кохання мов стрiмка рiка,
Ламало перешкоди i шумiло.
До рук моїх торкнулася рука-
Вони перетворилися на крила.
Дуетом лилося сердець биття
I в унiсон пiдспiвували квiти.
Так на землi з'явилося життя,
З'явилося палати, а не тлiти !
Допоки розпускаються квiтки
I рiки витiкають в буйне море
Лише любов'ю свiтяться стежки,
В нiй - сенс життя, в нiй iстина говорить.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=163138
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 27.12.2009
Ось вечір барвами пачулі
Віллється в душу і сп’янить,
І знов мене вона розчулить -
Та дивно давня вічна мить…
Ця мить потворно неповторна,
Зваблива, добра і страшна,
Укупі візьме біле й чорне,
Розбавить келихом вина.
Бузком просякнута шипшина
І мотлох дивних почуттів
Розчинять світ, немов провина,
А мою душу й поготів.
Немов засну і пригадаю
Очей дитинства широчінь,
Що загубили серед раю
До мого спокою ключі.
Далекий приворотний вітер
Повіє запахом води,
Калюжі-кола, наче квіти,
І я пірнаю весь туди…
Але не час водою литись,
Шляху не видно у пітьмі…
Шкода, що ми уже не діти,
Шкода, що ми тепер німі…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=163006
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 26.12.2009
Смерть не страшна, жахлива її постать,
Який метал зозуля нам кує?
Лиш навеснi, коли не прийде розталь,
Ти зрозумiєш - серце справдi б'є.
Недолiкiв моїх не долiчитись,
Не долiкуєш, може й не збагнеш.
Не кожен келих можна й треба пити,
Земля i небо вже не мають меж.
Не всi вовками стануть вовченята,
Та всi захочуть в дивнiм свiтi жить.
Всi в цьому свiтi вимушенi грати,
Вогонь горить, та то все – тільки мить.
Осiннє золото себе знецiнить
Коли дороги замете зима,
А твої руки все ще пахнуть сiном,
Хоча в тобi вже зеленi нема.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=163003
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 26.12.2009
В степах iз оксамиту,
Смарагдiв i атласiв
Помiж двома рiчками
Пречистої води
Розкрив свої простори
Щедрот, добра i ласки
Край зi звичайним людом
Таким , як кожен з нас.
Народ у тiй країнi
Життя лив, мов у землю
I виростала парость
I досягала зiр
I зорi серед неба
Натхненністю пашiли,
Своїми пелюстками
Освiтлювали нiч.
Та раптом чорна звiстка
Затьмарила промiння
I мiсяця i сонця
I впевнених очей
Цар злiсний i жорстокий
Повзе, мов чорна хмара ,
Щоб людство пiдкорити,
Здолати цiлий свiт.
Край неба захопивши,
Неначе простирадло,
Вiн сунеться на землю,
Гнiтить, тривожить дух.
На сполох б'ють у дзвони,
Народ збирають разом
На бiй, на люту битву,
Щоб вiдстояти свiт.
Збираються в дорогу
I пiшi i кiннота,
Прощаються з народом,
Обiтницю дають,
Що сонячне промiння
Загарбане й закуте
Звiльнивши, мир повернуть
Для любих їм людей.
Бо в тому краї сонце
Вважалося священним
Без нього не розквiтне
Душа, не оживе.
I обiцяє людству
Князь-воїн мирну долю,
Що сонце усмiхнеться
Рiднiй землi не раз.
Плачуть жiнки i дiти,
Зiтхають, виряджають
Своїх мужiв, благають
Очима - "Будь живий"
Сто днiв триває битва
I сто ночей невпинно
Кров ллється i чорнiють
Зажуренi степи
I рiки повнi болю
Хвилюються, всихають-
Не хочеться їм дати
Для ворога води.
I ось останнi сили
Зiбравши, богатир-князь,
Пронизуючи натовп,
Пробився до царя,
До деспота-тирана,
I меч над ним заносить,
Щоб визволити волю
Розрубує з плеча.
I сонечко веселе,
Хоч спрагле i нужденне,
З кишенi покотилось,
Злетiло догори.
Вiд нiжного промiння
Пощез i лютий ворог,
Лишилися на полi
Лиш князь i кiлька душ.
Пораненi, побитi
Та гордi i щасливi
Вертаються додому,
Щоб радувати люд.
Та звiстку ту донесши
Вiд ран князь помирає
З усмiшкою на серцi
I щастям у душi.
Вiн бачить рiдну землю
Спокiйну i щасливу
Де радiсть наче повiнь
Наповнює серця.
Вдячний народ будує
Йому могилу-стеллу
I в каменi навiки
Шанують князiв дiм.
Йому приносять квiти,
Вважають, що на щастя
Хоч постояти поруч,
Молитву пiднести.
А князь з темницi-стелли
Зорить навкруг i гiрко
Йому, що свiтле сонце
Затьмарене людьми.
Вiн бачить затвердiлi
Серця i душi й очi,
Що хочуть своє свiтло
Над сонцем понести.
Це не за них пролита
Кров князя i так прикро,
Що ручаями сльози
По каменю бiжать
То плаче серце князя,
Бо сяйва зiр i сонця
Не бачить, все затьмарив
Брехнi цiлункiв бруд.
Усе, що було милим,
Святим, все те, чим жив вiн
Спаплюжене в букетах
Кладуть йому до нiг.
...В степах з шовкiв майстерних
В несправжньому промiннi
Загублений i скутий
Мов пляма дивний край...
...Край зi звичайним людом,
Таким, як кожен з нас.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=162975
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 26.12.2009
Бандери, знамена, хоругви і стяги
Тріпочуть крильми і жадають висот.
То – сила, то – міць, то велична наснага
Сплітає коріння у стовбур-народ.
Щоб серце озвалось крізь вічну дрімоту,
Розбило кайдани солоджених снів.
І кожен збагне – лише в думці – робота,
І справи зведуться зі зважених слів…
Розмаєм весна забуяла у гіллі
І пуп´янки п´янко пашіють теплом.
У плетиво часу луна небо виллє,
Що сонцем засяє над моїм чолом.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=162974
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 26.12.2009
Була собі в одній країні Людина. Така як усі, не гiрша
і не краща. Щодня ходила вона по землi i з вдячнiстю дивилась на величне Небо, на якому спочивав Бог. Нічого не просила людина у Бога, лише слова хвали та вдячностi лилися променями з очей, що вдивлялися у безмежне.
Та ось одного разу почула людина, що багато людей у своїх молитвах просять Бога покращити їх життя. Хтось у молитвах оспівує Бога i просить виконати їх бажання, а хтось просто просить. І задумалася людина, -"чому ж я нiчого не прошу у Творця? Адже це так просто... А менi це й на думку не спадало..."
Отож упала людина навколiшки i спрямувала птаство своїх слiв до могутнього, древнього Неба, на якому спочивав Бог, i застелила мереживом вуст своїх вологi хмари. Почув це вiчний Бог i промовив до людини :
- Що сталося, дитино моя, що примусило твоє серце спалахнути незвiданим донинi вогнем ? Якi сонця згасли у твоїй утробi, що твоя душа тепер плавиться ? Нащо тобi той великий клопiт бажань ?
- Великий Володарю,добрий,чистий i прекрасний. Жив я пiд крилом Твого Неба та й не знав про всю велич Твого світу. Та кажуть люди, даєш ти всяке благо,чого лише душа забажає. Прошу Тебе, Господи, дай i менi дарунок своєї милостi.
- Хiба душа Твоя нещасна, - начебто здивувався Бог, - Чого ти не маєш ? Чи є краї, яких я не знаю, чи голоси, яких я не чую ?
- Боже свiтлий, не знала я всієї величi руки Твоєї..., - гнiтила свої слова людина,- будь милостивим, дай менi, недостойному, те чого душа моя шукає пустельними вiтрами.
- Чому називаєш себе недостойним, сину мiй. Чи правду кажеш,коли так говориш ?
- Пробач, Всемилостивий, - заволала людина, - пробач менi, Боже, але молю, задовольни моє прохання.
- Нащо тобi цей клопіт…. . Та,коли так, то проси.
- Дай менi, Боже всього, всього, що й iншi люди мають. - залопотiла людина, - дай усього !
- Май совiсть, дитино моя. А чи не забагато просиш ? Не вистачить руки твоєї, щоб охопити i крихту. Проси чогось одного. Тож чого саме ти хочеш ? Або те, або інше.
Задумалася людина. Чого ж просити у Бога? Боялася помилитися. Та врештi - решт визначилася.
- Дай менi, Всевладний, слави. Хай усi, i малi i великi далекi й близькi вклоняються менi i ходять пiд кроною моєї слави.
Дав Бог людинi славу й успіх. Хто де не був, усі як один уклонялися величi та пишнотi людини. З усiх усюд лилися величальнi пiснi та віншування. Але мабуть, не так гріє вогонь,розпалений у палацi i принесений у дім. Тісно було людинi в амулетах та оберегах пустих. І закричала вона:
- Гей, Найвеличнiший i Найлiпший! ...Дай менi, Боже високий, багатства. Багато¬, багато грошей, коштовностей, золота та срiбла, смарагдiв, рубiнiв та дiамантiв. Щоб переливалися у сяйвi сонця.... Твого, найдобрiший, сонця.
Дав Бог людинi багатство. Незлічені коштовностi мерехтiли, грали у промiннi сонця. Божого сонця. Їх веселкове сяйво начебто змагалося із самим Небом, на якому спочивав Бог. Дні й ночi милувалася людина багаттям свого багатства.
Та раптом сталася біда. Ніколи до цього не знала людина розпачу виснаженого ложа. Та з пiзнанням бажань її, певно, пробудила свої бажання бiлоока млява стара Хвороба. І зайнялося тiло людини в гострих лезах болю, i не було вже спокою людинi анi хвилини. Корчилася душа, пiдвискуючи скорботнiй плотi й не було жодного промiнчика у Небi, на якому спочивав Бог. Знову повалилася людина навколiшки i стала благати Бога:
- Боже Всесильний, зглянься, змилуйся на мене, пропащого, допоможи. Не хочу я нi перлiв, нi смарагдiв, не тiшать мене нi килими, нi парча, бо не хочуть вони вiдвести вiд мого чола тягар. Не стають персні та намиста нi мурами, нi щитами, а нi колісницями. Забери вiд мене, Наймилiший Пане, важкi коралi та камеї і дай менi, прошу Тебе, здоров'я мiцного, щоб не страждала душа моя в болотi глевкої недуги.
Виконав i це прохання Бог. І стала людина здоровою та могутньою,мов стиглий колос. Як схiд сонця сяяла щаслива усмiшка у барвистiй душі. Радісно працювала людина на нивах своїх. I пiт її ставав солодким вiд радощiв щасливої працi. Кожен день був днем творiння власного успiху й добробуту.
Та не лише у людини прокинулися руки. Налетіли чорною зграєю заздрощiв злi розбiйники, чи то непоступливi, чи то нескоренi, i не лишилося у людини нічого. Заплакала гiрко людина. Засліплювала, рiзала очi розпачлива темрява зпустошеного крову. Вибухнула людина вогнем та слiзьми, мов грiм та блискавка розколов її крик Небо на якому спочивав Бог:
- Господи всесильний, хiба ти не бачив, яка бiда мене сповила ? Чи не чув ти, як мов гармати душили мiй край копита чужих скакунiв ? Заступися, ти мусиш, Боже! Я - Твiй син ! Я твоє дитя, хочеш ти цього, чи нi ! Допоможи,
Ти мусиш допомогти ! Знаю я, що в далекому краї є Безмежний Простiр слави та багатства, здоров’я i краси. Дай менi таку силу i зброю, щоб збороти далекi зорi, полонити чужi казки, захопити чуже щастя, - захопилася, мов полум'ям, стрiмкими своїми клопотами людина. - Забери вiд мене Совiсть, бо вплітає вона менi квiти у м’язи i дай менi завiрюху та мороз, щоб вишили на моїх очах бiлi мережива пустоти,щоб жоден всесвiт не влився в душу мені. Дай менi силу i зброю, щоб перемагати.
- А хiба ти не знаєш, як перемагати, - пролунало у вiдповiдь,- Ти хочеш, щоб я забрав у тебе совiсть ? А хiба це можливо ?
- Не хочу совiстi, - закричала людина, - не хочу нiчого! Хочу iншого Бога! Iншого Бога хочу !
Так i лунали метушливi барви пiд Небом,
на якому спочивав Бог, рiжучи вуха архангелам та херувимам...
...А Бог попросив сам у себе, щоб людина стала смiливою i вiльною.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=162952
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 26.12.2009
Десь високо в небі линуть птахи. Я стежу за ними, лежачи на поляні посеред зеленого лісу, неначе занурюючому землю у смарагд стародавньої чистоти і ніжності. Я відчуваю пульс землі, кожнен її пагорок, кожну улоговинку – все це злилося в єдиній аурі, єдиній кармі. Мені так легко дихати чарівливими пряними ароматами лісу. Тільки вони можуть подарувати істинне дихання моєму горлу, тільки вони наповнюють життям мої легені.
Птахи кружляють над поляною, неначе пустують у якійся веселій грі. Весь світ із його суєтою і турботами, здається, відступив перед грою цих птахів. Я люблю цих птахів. Я лежу на поляні і знаю – там, за межами нев'янучого лісу все зовсім не так. І букет, який я тримаю в руках, там, за межею лісу, і пахне і виглядає зовсім не так.
Біля моїх ніг виглядає з під вицвілого пошарпаного капелюха старий гриб. Він знає кожну травину на поляні. Колись його тіло було молодим і ніжним. Я читав, що з таких грибів можна приготувати багато дуже смачних блюд. В пору збору грибів сотні любителів лісових ласощів розбрідаються по лісу у пошуках такої бажаної здобичі. Тихе полювання. Трава і квіти шепотілися якось, що кожний грибок хоче бути корисним, щоб при нагоді його зрізали і кинули в козуб, де вже лежатимуть з десяток таких же як і він. Є в цьому бажанні вилитися в світ якась невідома сила, якась могутність. І воно наповнює собою ліс і тому такі солодкі його казки і байки.
Старий гриб теж був колись молодим. І він колись думав про той жаданий козуб. Скільки там буде його братиків, скільки історій вони розкажуть йому в дорозі, як уважно вислухають. Але час ішов, а його ніхто не помічав. Вся душа його пропахнула очікуванням. Але час ішов.
Тепер він усміхається мені беззубим ротом і всіляко прагне показати якій він свіжий, ласкавий і доброзичливий, який він потрібний ... Але я ж бо знаю наскільки просочилася отрутою його плоть. Старий гриб, навіть якщо він був найсмачнішим і найпоживнішим неминуче стає отруйним. Він неначе вбирає все зло, всю ворожість, що витала в повітрі. Він сам просяк цією злістю і я бачу це в його награній усмішці і хитрих очах. Як вабить і водночас насторожує, а то й лякає цей лабіринт хитросплетінь його снів і думок. Чи знає він сам різницю?
Але чи не тому таке чисте небо наді мною, настільки безтурботний політ птахів? Чи не тому немає жодної хмари в ясному небі? Вся журба і негоди немов увібралися через міцелій і проникли в цей старий гриб. І він проникся всім негативом? Мабуть так. Тому так горять вогні десь там у самому серці його зіниць, хоч він і намагається, жмурячись, приховати це. Він стоїть біля моїх ніг і неначе все так само чекає. Він не відриваючись дивиться на мене, неначе я – єдина людина на землі, неначе я – його остання надія. .
... Я згадую … неначе це було так давно!
Ми удвох в ліжку. Я милуюся тобою, вслухуюся в твоє дихання, серцебиття. Як же хочеться стати світлом, теплом, ласкою, ніжністю!!! Щоб так ніжно, щоб так потрібно!... Мої очі стають вологими, мені хочеться продовжити цю мить на все життя. На все Наше життя – нашу з тобою. І мені не треба більше нічого, аби милуватися тобою в цій безтурботності. Аби берегти твій сон, твій спокій. Але ні, я помічаю – ти теж не спиш, ти ніжишся в солодкій дрімоті і на землі більше немає нікого, окрім нас. Я губами торкаюся твоїх вік, мої руки пестять твоє тіло. Я відчуваю кожну частинку твого тіла, як воно наливається силою і бажанням. І ось ми падаємо в цю безодню раю, де немає нічого, що затьмарило б або навіть збентежило наші душі. Тільки яскраве світло, немов сотні сонць, тільки тепло наших душ і жар наших тіл. Я чую твоє дихання, воно все більш прискорене і через це я просто задихаюся від захоплення. Я проникаю в кожну твою клітину, в кожен твій атом і дарую тобі ще більше себе, ще більше своєї сили і світла. Я знаю твій запах, я знаю твій смак, я впізнаю їх серед міріад зоряного неба. Завжди і скрізь! Я знаю, в твоєму серці немає місця для будь-кого, окрім мене. І на твоєму тілі немає місця не обласканого мною. І так само в моєму серці немає місця для будь-кого, окрім тебе. І так само немає місця на моєму тілі, не дослідженого, не приголубленого тобою. Кожний твій-мій пагорок, кожна улоговинка – все це злилося в єдиній аурі, єдиній кармі. Нам так легко дихати одним диханням, знову і знову наповнюючи життям наші легені! Твої руки тріпають, пестять моє волосся, я ловлю губами твої тонкі, легкі, як дихання, пальці. І все повторюється знову і знову. Як в райському танці грають дивними сплетеннями тіні. Ця медова пелена закутує нас, вбирає в себе і розчиняє у Вічності.
... Я підіймаюсь, беру зібраний раніше букет, що лежить біля мого узголів'я і йду. В будинок, посеред величезної планети, в якому ти завжди мене чекаєш. І навіть далеко від будинку я бачу твої очі, кода ти дивишся у вікно, виглядаючи мене. Твій погляд пронизує світ, розсіює тумани і вгамовує бурі. Я відчуваю, який він ласкавий і ніжний, як він потрібен мені. Вся твоя душа пропахнула очікуванням. Я знаю, наскільки просякла від цього сонцем моя плоть. Як вабить, і водночас зачаровує лабіринт хитросплетінь наших снів і думок, що так часто відображається в сплетенні наших тіней. Як ніжні бутони в букеті складені одне до одного наші з тобою життя, злиті воєдино наші долі.
Я знову бачу хитру усмішку, повні таємниці очі, чую вкрадливий шепіт, але я проходжу мимо. Я все ще відчуваю, як сильно утримувані мої руки, як тисне моє горло, як щільно-міцно затиснені мої вуста. Але тепер я бачу свій шлях і йду по ньому. І немає нічого і нікого здатного зупинити мій шлях до тебе.
.. За вікнами давно розплавлене небо і, остигаючи, стає свинцевим. Я ставлю вазу на підвіконня і ще раз дивлюся на далекі вогні зоряного неба. Ти підходиш ззаду і ніжно обіймаєш мене. Твої руки ковзають по моєму коміру, краватці, брюкам. Я відчуваю як незбагненне світло розчиняє мій розум, невідома сила наповнює моє тіло. Ти відчуваєш мою хитру усмішку, те, наскільки пропахнула очікуванням вся моя душа. Я чекаю тієї чарівної неззрозумілої і незбагненної миті, в якій зберігається якась невідома сила, якась могуть, ти знаєш, як вона потрібна мені, яка вона для мене ніжна. Ти підносиш свою тверду, але ласкаву немов точену долоню до моїх губ і твої пальці чіпко упиваються в мої губи. На мить застигає увесь Всесвіт. І ось ми падаємо в безодню раю, де немає нічого, що затьмарило б або навіть збентежило наші душі. Медова пелена закутує нас, вбирає в себе і розчиняє у Вічності. Мов у райському танці грають дивними сплетіннями тіні. І все повторюється знову і знову, знову і знову...
Квіти у вазі дивляться як виплітаються лабіринтів наших тіней, і наповнюються диханням смарагдового лісу.
Букет
Где-то высоко в небе парят птицы. Я слежу за ними, лежа на поляне посреди зеленого леса, как будто окунающем землю в изумруд древней чистоты и нежности. Я чувствую пульс земли, каждый ее бугорок, каждую ложбинку – все это слилось в единой ауре, единой карме. Мне так легко дышать чарующими пряными ароматами леса. Только они могут подарить истинное дыхание моему горлу, только они наполняют жизнью мои легкие.
Птицы кружатся над поляной, как будто резвятся в какой-то веселой игре. Весь мир с его суетой и заботами, кажется, отступил перед игрой этих птиц. Я люблю этих птиц. Я лежу на поляне и знаю – там, за пределами неувядающего леса все совсем не так. И букет, который я держу в руках, там, за чертой леса, и пахнет и смотрится совсем не так.
У моих ног выглядывает из под выцветшей потрепанной шляпы старый гриб. Он знает каждую травинку на поляне. Когда-то его тело было молодым и нежным. Я читал, что из таких грибов можно приготовить много очень вкусных блюд. В пору сбора грибов сотни любителей лесного лакомства разбредаются по лесу в поисках такой желанной добычи. Тихая охота. Трава и цветы шептались как-то, что каждый грибочек хочет быть полезным, чтобы при случае его срезали и бросили в лукошко, где уже будут лежать с десяток таких же как и он. Есть в этом желании вылиться в мир какая то неведомая сила, какое-то могущество. И оно наполняет собой лес и потому так сладки его сказки и байки.
Старый гриб тоже был когда-то молодым. И он когда-то думал о том вожделенном лукошке. Сколько там будет его братиков, сколько историй они расскажут ему в дороге, как внимательно выслушают. Но время шло, а его никто не замечал. Вся душа его пропахла ожиданием. Но время шло.
Теперь он улыбается мне беззубым ртом и всячески старается показать какой он свежий, ласковый и дружелюбный, какой он нужный. … Но я же знаю насколько пропиталась ядом его плоть. Старый гриб, даже если он был самым вкусным и сверхсьедобным неизбежно стает ядовитым. Он как будто впитывает все зло, всю враждебность, витавшую в воздухе. Он сам проникся этой злобой и я вижу это в его наигранной улыбке и хитрых глазах. Как манит и в то же врямя настораживает, а то и пугает этот лабиринт замысловатых сплетений его снов и мыслей. Знает ли он сам разницу?
Но не потому ли так чисто небо надо мной, так безмятежен полет птиц? Не потому ли нет ни одной тучи в ясном небе? Все кручины и ненастья словно впитались через мицелий и проникли в этот старый гриб. И он проникся всем негативом? Наверное, да. Потому так горят огни где-то там в самом сердце его зениц, хоть он и пытается, щурясь, скрыть это. Он стоит у моих ног и как будто все так же ждет. Он не отрываясь смотрит на меня, как будто я – единственный человек на земле, как будто я – его последняя надежда. …
… Я вспоминаю … как будто это было так давно!
Мы вдвоем в постели. Я любуюсь тобой, вслушиваюсь в твое дыхание, биение сердца. Как же хочется стать светом, теплом, лаской, нежностью!!! Чтобы так нежно, чтобы так нужно!… мои глаза становятся влажными, мне хочется продлить этот миг на всю жизнь. На всю Нашу жизнь – нашу с тобой. И мне не надо больше ничего, только бы любоваться тобой в этой безмятежности. Только бы беречь твой сон, твой покой. Но нет, я замечаю – ты тоже не спишь, ты нежишься в сладкой дреме и на земле больше нет никого, кроме нас. Я губами касаюсь твоих век, мои руки ласкают твое тело. Я чувствую каждую частицу твоего тела, как оно наливается силой и желанием. И вот мы падаем в эту бездну рая, где нет ничего, что омрачило бы или даже смутило наши души. Только свет, яркий, словно сотни солнц, только тепло наших душ и жар наших тел. Я чую твое дыхание, оно все более учащенное и из за этого я просто задыхаюсь от восторга. Я проникаю в каждую твою клетку, в каждый твой атом и дарю тебе еще больше себя, еще больше своей силы и света. Я знаю твой запах, я знаю твой вкус, я узнаю их среди мириад звездного неба. Всегда и везде! Я знаю, в твоем сердце нет места для кого-либо кроме меня. И на твоем теле нет места не обласканного мною. И так же в моем сердце нет места для кого-либо кроме тебя. И точно так же нет места на моем теле, не исследованного, не обласканного тобой. Каждый твой-мой бугорок, каждая ложбинка – все это слилось в единой ауре, единой карме. Нам так легко дышать одним дыханием, снова и снова наполняя жизнью наши легкие! Твои руки треплют, ласкают мои волосы, я ловлю губами твои тонкие, легкие, как дыхание, пальцы. И все повторяется снова и снова. Как в райском танце играют удивительными сплетениями тени. Эта медовая пелена окутывает нас, впитывает в себя и растворяет в Вечности.
….. Я подимаюсь, беру собранный ранее букет, лежащий у мого изголовья и иду. В дом, посреди огромной планеты, в котором ты всегда меня ждешь. И даже вдалеке от дома я вижу твои глаза, кода ты смотришь в окно, выглядывая меня. Твой взгляд пронзает мир, рассеивает туманы и усмиряет бури. Я чувствую, какой он ласковый и нежный, как он нужен мне. Вся твоя душа пропахла ожиданием. Я знаю, насколько пропиталась от этого солнцем моя плоть. Как манит, и в то же врямя завораживает лабиринт замысловатых сплетений наших снов и мыслей, так часто отражающийся в сплетении наших теней. Как нежные бутоны в букете сложены одна к одной наши с тобою жизни, слиты воедино наши судьбы.
Я снова вижу хитрую улыбку, полные тайны глаза, слышу вкрадчивый шепот, но я прохожу мимо. Я все еще чувствую, как сильно удерживаемы мои руки, как давит мое горло, как накрепко зажаты мои уста. Но теперь я вижу свой путь и иду по нему. И нет ничего и никого могущего остановить мой путь к тебе.
…. За окнами давно расплавлено небо и, остывая, стает свинцовым. Я ставлю вазу на подоконник и еще раз смотрю на далекие огни зведного неба. Ты подходишь сзади и нежно обнимаешь меня. Твои руки скользят по моему воротнику, галстуку, брюкам. Я чувствую как непостижимый свет растворяет мой разум, неведомая сила наполняет мое тело. Ты чувствуешь мою хитрую улыбку, то, насколько пропахла ожиданием вся моя душа. Я жду тот волшебный необъяснимый и непостижимый миг, в котором хранится какая то неведомая сила, какое-то могущество, ты знаешь, как он нужен мне, как он для меня нежен. Ты подносишь свою твердую, но ласковую словно точеную ладонь к моим губам и твои пальцы цепко впиваются в мои губы. На миг застывает вся Вселенная… И вот мы падаем в бездну рая, где нет ничего, что омрачило бы или даже смутило наши души. Медовая пелена окутывает нас, впитывает в себя и растворяет в Вечности. Как в райском танце играют удивительными сплетениями тени. И все повторяется снова и снова, снова и снова...
Цветы в вазе смотрят на выплетающиеся лабиринты наших теней и наполняются дыханием изумрудного леса.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=162951
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 26.12.2009
Десь угорі сонце горить тьмяно
Я загорну жмутки промінь в себе
І дам тепла, щоб зажили рани,
Мрію вдихну і відпущу в небо.
Я так люблю ніжне його тіло,
Що променить краплями зір соку
Я розпростав свої стрімкі крила
Щоб замолить збуджений свій спокій.
Небо впаде і огорне літом,
Радо вберу подих його мрійний
Душу свою я просякну світлом,
Щоб не забуть, що я таки сильний.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=162898
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 25.12.2009
Видишь, мама, ангелы летят.
Как горят святые их глаза!
Как же я хочу сейчас туда,
Где остался мой такой же взгляд!
Так тревожно в омуте ночей.
Ни спросить, ни взять, ни удержать,
Места нет на сердце, чтоб прощать,
Нет еще для тех оков ключей.
Я почти сумел, почти не смог
Одарить себя, себя дарить,
Озарить, зарницею разить.
Кошкой терся и лежал у ног.
Видишь, мама, ангелы во мне
Все перевернули, отпусти
И заклей глаза мои, прости…
Сколько томных лет я шел во сне.
Я зажегся факелом живым,
Я горячий, светлый, как заря.
Будто и не мимо и не зря.
Как же мне не превратится в дым?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=162897
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 25.12.2009
Зіллє залізо в лезо зілля
І буду будь-як, як будяк,
Щоб мати дозвіл на дозвілля
Я згоден згодом знати знак.
Даю, та поки покидаю,
Лише мости лишу, мости
Шляхи шляхетні, не охляю,
Буду вести, щоб довести.
Веду, а отже, доведу.
Подужаю, бо дуже жду.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=162872
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 25.12.2009
Пожовклою осінньою травою
У сходу, чи-то заходу промінні
Повз мене і крізь мене у сувої
Повзе пронизливе до щему тління.
І падає земля, і світ кружляє,
І я тепер один на цій планеті
Я весь той час, що був у мене, згаяв
В залитих тугою глевких тенетах.
В моє драглисте серце вкорінилась,
Пустує, пестить надпуста отрута …
Але я так жадаю мати силу…
Але я так жадаю бути… бути…
…Самотній острів серед океану
Вбирають хвилі берегову душу
В полон беруть, насаджують оману,
А стиглий захід мої очі душить.
Лози золою, залозою злою
Поманить зміна, та мине в омані,
Так рано норов рану не загоїть
І грають очі, у заграві тануть.
На гору горнуть і горять прегарно,
У них вогонь навіки льодом стане.
І хмари, наче мари – міра марна,
Латають лати – карані і карні.
Бузок овитий димом тютюновим
Бентежить душу, млосно кроки лічу
У ніжні очі сиві лину знову,
Донизу серце впаде – наче ближче...
…та більший біль…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=162867
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 25.12.2009
Яка біла і пухнаста ця перина! Наскільки ніжна вона і наскільки чиста! Господи, як було незатишно там, - на землі! Але я піднявся над землею – над її суєтою і тлінністю, печалями і страхами. І там унизу залишилося все, що колись тримало. Листя, стебла, гілля, коріння. Я став вільним і крила розгорнулися, подібно до квітки, що розпустилася.
Я злетів над землею, поринув над межами, наповнився свободою, як значенням. І значенням, як свободою. Всі мої думки обійняті колись ніжним, але чіпким стеблом, що зростав із самої маківки землі, знайшли тепер свободу. Я злетів наче птах і знайшов цю солодку млість, це величне ложе серед вражаючої чистоти блакитного неба – хмару, що пестить навіть моє серце своїми ажурними пушинками.
І тепер, дивлячись на неначе сонну, застиглу в суєті і нелюбові землю, я навіть майже не згадую ту обпалюючу, солону як море, сльозу, яка розірвала моє серце, вирвавши з нього крила, що ще тільки зароджувалися. І як я холодними, синіючими від вітру скривавленими руками закривав, загоював рану, зяючу в моїх грудях і заколисував, пестив і леліяв ці ніжні крила. Білі з тонкими рожевими прожилками незабутих снів, ще не розгорнуті вони нагадували бутон яблуневої квітки. Я лагідно зігрівав їх своїм диханням і трепетно гладив цю ніжну плоть. І ось вони ожили, я почув їх глухе серцебиття. О, це була справді казкова мить! Ніжний бутон розгорнувся подібно гігантській, непереборній у своєму бажанні жити квітці. Затріпотіли на вітрі пухнасті білосніжні пера, все сильніше запульсувала кров в жилах. Я знайшов свободу. І свобода прийняла мене.
Ніби підкоряючись невідомому, закладеному в підсвідомість самою природою інстинкту або ритуалу, я підняв руки до неба і одним ривком крила рвонулися вгору і прилипли до моєї спини між лопаток. На мить я відчув біль, але лише на мить. .. Ось. я вільний. Крила підняли мене вгору, мені навіть не довелося докладати яких-небудь зусиль. Я лечу!
Я досяг хмар! Скільки разів я піднімав очі до неба і мріяв про те, як було б добре зануритися в цей молочний пух, лягти на це священне ложе і забутися у спокої і блаженстві! І тепер я тут, серед цих небесних кульбаб, а сіра, безглузда земля - там унизу. І мені немає ніякого діла до того, що відбувається серед цієї вічної штовханини і суєти.
Яке чудово це зефірове ложе! Яке величне убрання неба! Величезна квітуча кульбаба Сонця і тисячі, мільйони вже відцвілих кульбаб – хмари. А вдалині – мільйони і мільярди таких же яскраво палаючих, як Сонечко, кульбаб, але всі вони здаються такими маленькими, деякі навіть дрібніше за макове зернятко. І все це поруч, я рукою можу дотягнутися до пропливаючої повз хмари, можу перестрибнути на неї і так увесь день кататися небом, задихаючись від захоплення. Це просто казка!
. ..Знесилений від веселощів, я, втомлений, упав на що вподобану мною хмару і занурився в сон. А вгорі наді мною все ще так само пустували, граючи з вітром пухнасті хмари. У променистій безтурботності, переливаючись на сонці, вони плавали по небу туди-сюди, туди-сюди.
Я забувся в солодкій дрімоті. Але одна з хмар ненароком поглянула на сіру землю зі снуючими на ній вічно суєтними людьми. І від цього швидкоплинного, ненароком кинутого погляду потьмяніло ніжне серце безтурботної хмарки і пролилася сльоза. Зкотившись пухнастими його краями впала вона вниз. Неначе час застигнув від цього. Раптом закляк, замовк вітер, завмерло сонячне проміння. І лише самотня сльоза продовжувала своє падіння, повільно і невблаганно наближаючись до нерухомої землі.
І на цьому слізному шляху не було нічого, що б могло стати перешкодою для цих уламків поглядів неба, розчинених у безвір'ї сльози. Нічого, окрім такої же, як і інші, хмари. Моєї улюбленої хмари. Хмари, яка прийняла мене в свої обійми і так дбайливо берегла мій спокій. Хмари, з якої я хочу почати свій старт у нове життя – життя без страждань і болю, без печалі і відчаю. Хмари, з якої почнеться моя подорож по незвіданих ще закутках прекрасного світу, про який там унизу на землі навіть не здогадуєшся. Тільки ця хмара була перешкодою на слізному шляху.
. . . Я одразу відчув різкий біль у грудях, неначе хтось величезним кинджалом пронизав мене до самого хребця – це встромилася в мене самотня сльоза посірілої хмари. Сльоза від сірості і суєтності, досі ще незнайомої небожителям. Я спробував піднятися з м'якої перини моєї хмари, але не зміг навіть поворушитися. Не зміг навіть зітхнути на повні груди. Моє дихання перехопило і я відчув себе неспроможніше дитини. Це жахливе відчуття непереборної туги, безмежної безвихідності – відчуття безпорадності. Як безглуздо! Тепер я був прикутий до хмари. Тепер я у небі, серед свободи. Але не вільний. Я прикутий до хмари. До полюбленої мною хмари.
. . . Наді мною завжди хмарно...
Одиночество
Какая белая и пушистая эта перина! Как нежна она и как чиста! Господи, как неуютно было там, - на земле! Но я поднялся над землей – над ее суетой и бренностью, печалями и страхами. И там внизу осталось все, что когда-то держало. Листва, стебли, ветви, корни… Я стал свободен и крылья развернулись подобно распустившемуся цветку.
Я взлетел над землей, взмыл над границами, наполнился свободой, как смыслом. И смыслом, как свободой. Все мои мысли обьятые когда-то нежным, но цепким стеблем, произрастающем из самого центра земли, обрели теперь свободу. Я взлетел как птица и нашел эту сладостную негу, это величественное ложе среди поражающей чистоты лазурного неба – ласкающее даже мое сердце своими ажурными пушинками облако.
И теперь, глядя на как будто сонную, застывшую в суете и нелюбви землю, я даже почти не вспоминаю ту обжигающую, соленую как море слезу, которая разорвала мое сердце, вырвав из него еще только зарождавшиеся крылья. И как я холодными, синеющими от ветра окровавленными руками закрывал, заживлял рану, зияющую в моей груди и убаюкивал, ласкал и лелеял эти нежные крылья. Белые с тонкимы розовыми прожилками незабытых снов неразвернувшиеся они напоминали нераскрывшийся бутон яблоневого цветка. Я ласково согревал их своим дыханием и трепетно гладил эту нежную плоть. И вот они ожили, я услышал их глухое сердцебиение. О, это был поистине сказочный миг! Нежный бутон развернулся подобно гигантскому, непреодолимому в своем желании жить цветку. Зетрепетали на ветру пушистые белоснежные перья, все сильнее запульсировала кровь в жилах … Я обрел свободу. И свобода приняла меня.
Будто повинуясь неведомому, заложеном в подсознание самой природой инстинкту или ритуалу, я поднял руки к небу и одним рывком крылья рванулись вверх и прилипли к моей спине между лопаток. На мгновение я почувствовал боль, но лишь на мгновение. .. Вот… я свободен. Крылья подняли меня вверх, мне даже не пришлось прилагать каких-либо усилий. Я лечу!
Я достиг облаков! Сколько раз я поднимал глаза к небу и мечтал о том, как хорошо было бы окунуться в этот молочный пух, возлечь на это священное ложе и забыться в покое и блаженстве! И теперь я здесь, среди этих небесных одуванчиков, а серая, нелепая земля - там внизу. И мне нет никакого дела до того, что происходит среди этой вечной толкотни и суеты.
Как прекрасно это зефирное ложе! Как величественно убранство неба! Огромный цветущий одуванчик Солнца и тысячи, миллионы уже отцветших одуванчиков – облака. А вдали – миллионы и миллиарды таких же ярко горящих, как Солнышко, одуванчиков, но все они кажутся такими маленькими, некоторые даже мельче макового зернышка. И все это рядом, я рукой могу дотянуться до рядом проплывающего облака, могу перепрыгнуть на него и так весь день кататься по небу, задыхаясь от восторга. Это просто сказка!
… Выбившись из сил от веселья, я, усталый, упал на полюбившееся мне облако и погрузился в сон. А вверху надо мной все так же резвились, играя с ветром пушистые облака. В лучезарной беззаботности, переливаясь на солнце, они плавали по небу туда-сюда, туда-сюда.
Я забылся в сладкой дреме. Но вот одно из облаков ненароком взглянуло на серую землю с копошащимися на ней вечно суетными людьми. И от этого мимолетного, ненароком брошенного взгляда потускнело нежное сердце беззаботного облачка и пролилась слеза. Скатившись по пушистым его краям пала она вниз. Как будто время застыло от этого. Вдруг застыл, замолчал ветер, замерли солнечные лучи. И только одинокая слеза продолжала свое падение, медленно и неумолимо приближаясь к недвижимой земле.
И на этом слезном пути не было ничего, что бы могло стать преградой для этих осколков взглядов неба, растворенных в безверии слезы. Ничего, кроме такого, же как и другие, облака. Моего излюбленного облака. Облака, которое приняло меня в свои обьятия и так бережно хранило мой покой. Облака, с которого я хочу начать свой старт в новую жизнь – жизнь без страданий и боли, без печалей и отчаяния. Облака, с которого начнется мое путешествие по неизведанным еще закоулкам прекрасного мира, о котором там внизу на земле даже не догадываешься. Только это облако было преградой на слезном пути.
… … … Я сразу почувствовал резкую боль в груди, как будто кто-то огромным кинжалом пронзил меня до самого позвонка – это вонзилась в меня одинокая слеза посеревшего облака. Слеза от изведанной серости и суетности, незнакомой прежне небожителям. Я попытался подняться с мягкой перины моего облака, но не смог даже пошевелиться. Не смог даже вздохнуть на полную грудь. Мое дыхание перехватило и я почувствовал себя беспомощнее ребенка. Это ужасное чувство непреодолимой тоски, безграничной безысходности – чувство беспомощности. Как нелепо! Теперь я прикован к облаку. Теперь я в небе, среди свободы. Но не свободен. Я пригвозжен к облаку. …К возлюбленному мною облаку.
… … … Надо мной всегда облачно...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=162838
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 25.12.2009
Я знову і знову згадую ті давно минулі дні. Як і раніше облітає листя з дерев, так само по середах ідуть дощі. Я проходжу повз тролейбусної зупинки, де щодня, за будь-якої погоди, за будь-яких обставин щось таки та продається. Зупиняюся біля старенької, що торгує квітами. Коло її ніг завжди багато троянд, гвоздик, нарцисів, тюльпанів, жоржин. Але мені потрібні не вони. Мене ваблять білі як сніг, ніжні і витончені, величезні лілії. Вони неначе випромінюють тепло, ласку, ніжність. Мені так подобається дихати їх ароматом. Я купую цю величезну білосніжну хмару і вже збираюся йти, але повертаюсь. Вже вечір, а біля ніг бабусі ще п'ять букетів – троянди, жоржини, гвоздики. Я розплачуюся і забираю їх усі. Як завжди...
З цілим оберемком запашного різноцвіту сідаю в авто і їду додому. Мені подобається мій затишний будинок. В ньому завжди багато квітів. На фоні білосніжних стін вони виглядають немов вишивка. Я сідаю в крісло, милуюся ніжністю їх пелюсток. Хвилина, і я знову опиняюся там ... в тому далекому світі, в тих незабутих снах.
Ще підходячи до будинку я чую, як стукає її швейна машинка. І коли я відчиняю хвіртку, і коли відкриваю двері, я чую цей рівномірний стукіт. Я знаю – вона знову провела у своїй комірці за вишивкою увесь день, поки мене не було. І вночі, коли я лягаю спати, мені здається, що я знову чую цей рівномірний стукіт, але це вже не голки, це її кроки. Неначе вона всю ніч блукає будинком там унизу. Їй немає тут місця, вона всю ніч ходить з кута в куток, від вікна до вікна, від дверей до дверей. Або мені це тільки здається....
Я підіймаюся сходами нагору, до своєї кімнати і з кожним кроком чомусь все голосніше стає стукіт її швейної машинки. Неначе її сіра кімнатка знаходиться не внизу, а нагорі, десь поряд з моєю кімнатою. Я йду по коридору і проходжу повз Його кімнати. Там висить Його портрет, він займає всю стіну і краями неначе запливає на підлогу, стелю, інші стіни. Навіть з під зачинених дверей просочується край Його портрета. Я прагну йти якомога тихіше. У кінці коридору на маленькому журнальному столику, як на вівтарі стоїть кришталева ваза. Переливаючись на світлі своїми веселковими гранями, вона неначе кличе до себе. В обіймах крихкого, чистого як думки Бога, кришталю ніжатся величезні, як серце Бога білосніжні лілії. Вони немов відчувають, немов чують мої кроки, і здається всіма своїми листочками-пелюсточками, всією своєю тонкою душею хочуть обійняти мене своїм витонченим ароматом, зігріти і приголубити. Я відчуваю, як потоки їх теплого дихання входять мені в душу. І хоч у господині цих квітів ніколи не було очей, замість них зяяла нескінченна незряча безодня, дихання Її лілій - найтепліше, що було коли-небудь на землі. Але наступна черга монотонного дробу виводить мене з казки білих лілій.
Я спускаюся вниз до її сірої похнурої кімнатки, де вона вже давно чекає, перебираючи в руках пасма, мотки і клубки різнокольорових ниток. Сідаю на маленький, розміром у дві долоньки стільчик навпроти неї і спостерігаю за її рутинною роботою. Ось вона піднімає голову, і я помічаю на її щоках сльози. Немов краплі дощу на склі котяться сльози її щоками і перетворюються на маленькі намистини. Вона збирає ці сльозинки, що остигнули, зачерствіли, в кошик, де вже повно бісеру її сліз. Всі намистини переливаються ніжним перламутром, і від цього сам кошик здається якимось міфічним скарбом, скринею, повною золота і перлів. Я тихо підіймаюся і йду до великої, оббитої білим ситцем кімнати. У ній все біле – стіни, стеля і навіть підлога. А посередині кімнати, в самому її центрі стоїть велике, величне, немов трон, крісло. Я сідаю в нього і чекаю, перебираючи в руках краї білосніжної ряднини, граючи, складаючи його пасмами, мотками і клубками. Вона входить абсолютно безшумно, ніби пливучи повітрям, але я відчуваю її присутність. Я знаю, що зараз вона стоїть за моєю спиною. Я знаю, що зараз буде. Вона ласкаво гладить мене по голові, тріпає пасма мого волосся, заколисуюче мовчить. Вона знає, що я не зможу встати, я не зумію піти. Продівши нитку в тоненьке вушко голки, вона нанизує на нитку бісер. Один спритний рух м'яких, здавалося б, шовкових пальців і вона чіпко тримає мою голову. Тепер я не можу поворушитися, навіть якщо б дуже схотів. Навіть якщо б було боляче. Навіть якщо б було дуже боляче, я б не зміг піти. Її рука з голкою невблаганно тягнеться до мого обличчя, до очей. У мене перехоплює подих, але Що я...? Холодне вістря голки пронизує мої очі, проходить крізь зіниці, білок. Я відчуваю цей крижаний метал, але мені не боляче, я звик. Мені вже давно не боляче і не страшно. Мить – і кулька бісеру щільно пришита до моїх очей. Потім ще і ще. Намистина до намистини виплітаються на моїх очах візерунки, зливаються воєдино тони і відтінки. І ось вже розцвіли білою казкою на моїх очах ніжні, витончені лілії. У дзеркалі мої очі виглядають як два вікна, на яких мороз закував до весни свої дивоплетіння. Щоб ніхто не пізнав до часу його душу. Щоб ніхто не протинав його очі.
Я йду до свої кімнати й не помічаю Його портрета, який запвнив усю кімнату, і в його краях, що розповзлися вздовж коридору, вже можна заплутатися. Я не помічаю столик з вазою в кінці коридору, не чую аромат лілій, не відчуваю їх тепло. Замкнувши двері сідаю в крісло перед дзеркалом, милуюся ніжністю лілій, вишитих бісером на моїх очах. Хвилина, і я знову опиняюся десь в далекому світі, в незабутих снах.
Мачеха
Я снова и снова вспоминаю те давно ушедшие дни. Все так же по старинке облетают листья с деревьев, все так же по средам идут дожди. Я прохожу мимо троллейбусной остановки, где каждый день, при любой погоде, любом раскладе, любой обстановке на этой остановке что-нибудь да продается. Я останавливаюсь возле старушки, торгующей цветами. У ее ног всегда много роз, гвоздик, нарциссов, тюльпанов, георгин… Но мне нужны не они. Меня влекут к себе белые как снег, нежные и утонченные, огромные лилии. Они как будто излучают тепло, ласку, нежность. Мне так нравится дышать их ароматом. Я покупаю это огромное белоснежное облако и уже собираюсь уходить, но возвращаюсь. Уже вечер, а у ног бабушки еще пять букетов – розы, георгины, гвоздики. Я расплачиваюсь и забираю их все. Как всегда… С целой охапкой благоухающего разноцвета я сажусь в авто и еду домой. Мне нравится мой уютный дом. В нем всегда много цветов. На фоне белоснежных стен они смотрятся словно вышивка. Я сажусь в кресло, любуюсь нежностью их лепестков. Минута, и я снова оказываюсь там, … в том далеком мире, в тех незабытых снах.
… Еще подходя к дому я слышу, как стучит ее швейная машина. И когда я отворяю калитку, и когда открываю двери, я слышу этот равномерный стук. Я знаю – она опять провела в своей каморке за вышивкой весь день, пока меня не было. И ночью, когда я ложусь спать, мне кажется, что я снова слышу этот равномерный стук, но это уже не иглы, это ее шаги. Как будто она всю ночь бродит по дому там внизу. Ей нет здесь места, она всю ночь ходит из угла в угол, от окна к окну, от двери к двери. Или мне это только кажется.
Я поднимаюсь по лестнице наверх, в свою комнату и с каждым шагом почему-то все громче становится стук ее швейной машинки. Как будто ее серая комнатка находится не внизу, а наверху, где-то рядом с моей комнатой. Я иду по коридору и прохожу мимо Его комнаты. Там висит Его портрет, он занимает всю стену и краями как будто заплывает на пол, потолок, другие стены. Даже из под закрытой двери просачивается край Его портрета. Я стараюсь идти как можно тише. В конце коридора на маленьком журнальном столике, как на алтаре стоит хрустальная ваза. Переливаясь на свету своими радужными гранями, она как будто зовет к себе. В объятиях хрупкого, чистого как мысли Бога, нежатся огромные, как сердце Бога белоснежные лилии. Они словно чувствуют, словно слышат мои шаги, и, кажется всеми своими листочками-лепесточками, всей своей тонкой душой хотят обнять меня своим утонченным ароматом, согреть и приласкать. Я чувствую, как потоки их теплого дыхания входят мне в душу. И хоть у хозяйки этих цветов никогда не было глаз, вместо них зияла нескончаемая невидящая бездна, дыхание Ее лилий - самое теплое, что было когда-нибудь на земле. Но очередная очередь монотонной дроби выводит меня из сказки белых лилий.
…
Я спускаюсь вниз в ее серую унылую комнатку, где она уже давно ждет, перебирая в руках пряди, мотки и клубки разноцветных ниток. Я сажусь на маленькую, размером в две ладошки табуретку напротив нее и наблюдаю за ее рутинной работой. Вот она поднимает голову, и я замечаю на ее щеках слезы. Словно капли дождя на стекле катятся слезы по ее щеками и превращаются в маленькие бусинки. Она собирает эти остывшие, очерствевшие слезинки в корзинку, где уже полно бисера ее слез. Все бусинки переливаются нежным перламутром, и от этого сама корзинка кажется каким-то мифическим кладом, сундуком, полным золота и жемчуга. Я тихо поднимаюсь и ухожу в большую, обитую белым ситцем комнату. В ней все белое – стены, потолок и даже пол. А посередине комнаты, в самом ее центре стоит большое, величественное, словно трон, кресло. Я сажусь в него и жду, перебирая в руках края белоснежного покрывала, играя, складывая его прядями, мотками и клубками.
Она входит абсолютно бесшумно, будто плывя по воздуху, но я чувствую ее присутствие. Я знаю, что сейчас она стоит за моей спиной. Я знаю, что сейчас будет. Она ласково гладит меня по голове, треплет пряди моих волос, убаюкивающе молчит. Она знает, что я не смогу встать, я не сумею уйти. Продев нитку в тоненькое ушко иголки, она нанизывает на нить бисер.
Одно ловкое движение мягких, казалось бы, шелковых пальцев и она цепко держит мою голову. Теперь я не могу пошевелиться, даже если бы очень захотел. Даже если бы стало больно. Даже если бы стало слишком больно, я бы не смог уйти. Ее рука с иголкой неумолимо тянется к моему лицу, к глазам. У меня перехватывает дыхание, но Что я…?
Холодное острие иглы пронизывает мои глаза, проходит сквозь зеницы, белок. Я чувствую этот ледяной металл, но мне не больно, я привык. Мне уже давно не больно и не страшно. Мгновение – и шарик бисера плотно пришит к моим глазам. Затем еще и еще. Бусинка к бусинке выплетаются на моих глазах узоры, сливаются воедино тона и оттенки. И вот уже расцвели белой сказкой на моих глазах нежные, утонченные лилии. В зеркале мои глаза выглядят как два окна, на которых мороз заковал до весны свои чудоплетения. Чтоб никто не прознал до поры его душу. Чтоб никто не пронзал его глаза?
Я иду в свою комнату и не замечаю Его портрета, который заполонил всю комнату, и в его краях, разползшихся по коридору, уже можна запутаться. Я не замечаю столик с вазой в конце коридора, не слышу аромат лилий, не чувствую их тепло. Заперев дверь сажусь в кресло перед зеркалом, любуюсь нежностью лилий, вышитых бисером на моих глазах. Минута, и я снова оказываюсь где-то в далеком мире, в незабытых снах.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=162833
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 25.12.2009
Тепер ти знаєш, що таке любов?
Тепер ти знаєш, що таке самотність?
Це не тоді, коли ти один. Ти можеш бути оточений сотнею, тисячею людей, і не просто людей, - це можуть бути твої друзі, близькі родичі. Але й серед них ти самотній. І всі твої близькі далебі не близькі твоїм думкам, твоїй душі. Так, ти не один, але ти самотній.
Я знаю, де витоки тих магнітних річок, якими оповита душа, в яких захлинулася свобода. Я ніколи тебе не відпущу... Я ніколи тебе не впущу. Ні в оселю, ні в душу.
Твої руки назавжди скуті намистом пристрасті. Ти – полонений і ніколи не станеш вільним. Легіони моїх жарких слів, армії мого дихання, списи і колісниці моїх думок поневолили тебе. Я ніколи тебе не залишу. Ти п'янієш від горя, божеволієш від самотності, не знаходиш себе. Але я завжди прийду до тебе на допомогу. Я дам тобі надію. Хіба треба нам шукати мотив, причину, зачіпку... та все, що завгодно ...?
Ти тонеш, я знову і знову прямую до тебе у своєму дряблому човні. Біда в одному. Це море не має берегів. Мені нема до чого причалити, щоб дати тобі притулок. Мій маленький дряблий човен не витримає двох. Єдине, що я можу – виловити тебе з води, вдихнути у твої легені своє дихання і знову відпустити. І ти знову борсатимешся у безвиході, задихаючись від вічної боротьби, захлинаючись страхом і відчаєм.
Ось ти підіймаєш руки догори і з силою занурюєшся у воду. Темні води з радістю розступаються, щоб прийняти твоє змучене боротьбою тіло. Ти гадаєш, вони тобі допомагають? Я спостерігаю за тобою і, вже вкотре ти намагаєшся зробити це. Ще мить, і твоє тіло навіки залишиться у воді. Ти ніколи не піднімешся над водою. Але ні, я не дозволю тобі цього зробити, я ж бо поруч. Я ніколи тебе не залишу. Я завжди буду з тобою.
Ти намагаєшся відштовхнути мої руки, занурюючись у воду, вдихаєш її повними грудьми. Дурнику, тобі не вдасться піти. Любов безсмертна. Пам'ятаєш, я обіцяв, що ніколи тебе не залишу. Так і буде. Ми завжди будемо разом. Я ніколи тебе не відпущу. Вдих, поштовх, ще вдих і знову поштовх.. Так, так, ти знову почав дихати... Твої губи ворушаться, але голосу не чутно. Я читаю по губах: «Господи»...
У важку хвилину ми завжди згадуємо про Бога, про Вище, про Вічність. Але чомусь боїмося цїєї вічності. Але Бог і є – любов. І лише він направляє наші стопи на шлях праведний. Ми йдемо, ведучі любов'ю, в невідомий світ і намагаємося розгледіти у темряві. І в темному тунелі від факелів нашої любові нам іноді лишається лише кіптява. Але навіть на ній ми намагаємося накреслити імена наших коханих. А на наших долонях назавжди залишається темний слід кіптяви. Нам вже немає дороги до раю, нам не дозволено торкатися святих, щоб не заплямувати їх білосніжний одяг.
Може тому і не знаходить нас рука Господа, що боїться залишити темний слід в тунелях наших душ?
Ти беззвучно плачеш і тремтиш. Від холоду, від безсилля, від напруги і відчаю. І здається від цього холодне море стає ще більш бездонним. Твої очі повні ненависті, але ти просто не розумієш, наскільки вище за всі наші клопоти те єдине вічне і непереможне відчуття, яке примушує нас спалювати наші душі. Воно непереборне. Це любов. Хіба не про неї ти мріяв, хіба не вона потрібна тобі більш від усього на світі? Більше повітря і світла, більше життя. Хіба не вона? Тепер вона назавжди з тобою. Не втрать її. Не проміняй її. Ні на повітря, ні на світло ... ні на життя.
...
Тепер ти знаєш, що таке любов?
… Це море не має берегів.
Море
Теперь ты знаешь, что такое любовь?
Теперь ты знаешь, что такое одиночество?
Это не тогда, когда ты один. Ты можешь быть окружен сотней, тысячей людей, и не просто людей, - это могут быть твои друзья, родственники, близкие. Но и среди них ты одинок. И все твои близкие далеко не близки твоим мыслям, твоей душе. Да, ты не один, но ты одинок.
Я знаю, где истоки тех магнитных рек, которыми бывает окутана душа, в которых захлебнулась свобода. Я никогда тебя не отпущу... Я никогда тебя не впущу. Ни в дом, ни в душу.
Твои руки навсегда скованы ожерельем страсти. Ты – пленник и никогда не станешь свободным. Легионы моих жарких слов, армии моего дыхания, копья и колесницы моих мыслей поработили тебя. Я никогда тебя не оставлю. Ты пьянеешь от горя, сходишь с ума от одиночества, не находишь себя. Но я всегда приду к тебе на помощь. Я дам тебе надежду. Разве надо нам искать повод, причину, зацепку… да все, что угодно …?
…Ты тонешь, я снова и снова направляюсь к тебе в своей ветхой лодке. Беда в одном. У этого моря нет берегов. Мне не к чему пристать, чтобы дать тебе приют. Моя маленькая ветхая лодка не выдержит двоих. Единственное, что я могу – выловить тебя из воды, вдохнуть в твои легкие свое дыхание и снова отпустить. И ты снова будешь барахтаться в безысходности, задыхаясь от вечной борьбы, захлебываясь страхом и отчаянием.
Вот ты вскидываешь руки вверх и с силой погружаешься в воду. Темные воды с радостью расступаются, чтобы принять твое измученное борьбой тело. Ты думаешь, они тебе помогают? Я наблюдаю за тобой и, уже в который раз ты пытаешься сделать это. Еще мгновение, и твое тело навеки останется в воде. Ты никогда не поднимешься над водой. Но нет, я не позволю тебе этого сделать, я же рядом. Я никогда тебя не оставлю. Я всегда буду с тобой.
Ты пытаешься оттолкнуть мои руки, погружаясь в воду, вдыхаешь ее полной грудью… Глупышка, тебе не удастся уйти. Любовь бессмертна. Помнишь, я обещал, что никогда тебя не оставлю. Так и будет. Мы всегда будем вместе. Я никогда тебя не отпущу. Вдох, толчок, еще вдох и снова толчок…. Вот, вот ты снова начал дышать… твои губы шевелятся, но голоса не слышно. Я читаю по губам: «Господи»….
В тяжелую минуту мы всегда вспоминаем о Боге, о Высшем, о Вечности. Но почему-то боимся этой вечности. Но Бог и есть – любовь. И только он направляет наши стопы на путь праведный. Мы идем, ведомые любовью, в неведомый мир и пытаемся рассмотреть в темноте. И в темном тоннеле от факелов нашей любви нам иногда достается лишь копоть. Но даже на ней мы пытаемся начертить имена наших любимых. А на наших ладонях навсегда остается темный след копоти. Нам уже нет дороги в рай, нам не позволено прикасаться к святым, тобы не запятнать их белоснежные одежды.
Может потому и не находит нас рука Господа, что боится оставить темный след в тоннелях наших душ?
Ты беззвучно плачешь и дрожишь. От холода, от бессилия, от напряжения и отчаяния. И кажется от этого холодное море стает еще более бездонным. Твои глаза полны ненависти, но ты просто не понимаешь, насколько выше всех наших хлопот то единственное вечное и непобедимое чувство, которое заставляет нас сжигать наши души. Оно непреодолимо. Это любовь. Разве не о ней ты мечтал, разве не она нужна тебе больше всего на свете? Больше воздуха и света, больше жизни. Разве не она? Теперь она навсегда с тобой. Не потеряй ее. Не променяй ее. Ни на воздух, ни на свет, … ни на жизнь.
…
Теперь ты знаешь, что такое любовь?
…У этого моря нет берегов.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=162767
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 24.12.2009
В некотором царстве, в некотором государстве, в маленьком захолустном городишке жили–были дети. Конечно же у них, как и у всех детей в других городах, городках, да наверное и в селах, были родители. И вот решили как то дети поубивать к чертовой матери всех взрослых. А что? Конфеты лопать до отвала не дают – раз, гулять допоздна не разрешают – два, ну а три, четыре, пять – это уже само собой решится – не все дети еще и до трех считать умели. Но возмущены были шибко. До предела!
Собрались они на совет у песочницы и давай предлагать, что со взрослыми делать, как поступать, чтоб ни одного старше двенадцати лет не осталось. Тут, кстати, и причины новые нашлись, только не все говорили - «третья, четвертая, пятая» – некоторые – «еще одна». И насобирали таких причин где-то около тысячи – отдельную книгу написать можно, да только не все писать умели.
Ну, с причинами разобрались, стали искать способы, как же все таки всех взрослых-то разом укокошить, чтоб ни одного не осталось, а то еще надают по попе да в угол поставят, ежели выживут. «Вот, вот, ежели выживут, - крикнул Гоша, пацан лет эдак семи-восьми. – Значит надобно найти такой способ, чтобы всех и сразу. У кого какие идеи?» Гоша, кстати, парень был очень смышленый и, наверное, поумнее многих десяти-двенадцатилетних лоботрясов.
Стали они думать что-бы такое сотворить. «Может травонем, - мой папа - директор завода, где краску делают, у него отравы этой- хоть на тыщу, хоть на миллион» - тараторил Гена. «Нет, нет, лучше всего рвануть, - закричала Маша, - взрывчатку кинуть – оно как бабахнет – костей не соберут. Мой папа завсегда рыбу в пруду глушит – так прям вся и всплывает кверху животами – хватай, да в ведро». «А может их лучше сжечь, - предложил Ваня, - мы на шашлыки как поедем, бывало как запалим, так потом пол леса сгорит – даже в новостях про нас показывают, только не говорят, что это про нас, но это про нас, просто мы хвастаться не любим, стесняемся признаться, что про нас, но это про нас». «А может лучше пострелять всех как собак бродячих?», - раздался вдруг писклявый голосок. Все оглянулись. Ах, это Женька, маленький Женечка, он недавно только говорить толком научился, а уже вон как здраво рассуждает!
«Молодец, малый, хорошо говоришь, мы это учтем», - как можно басовитее рявкнул Гоша. И дискуссия продолжилась. Мальчики кричали «Раздавим!», девочки визжали «Порежем!», кто-то предлагал душить, кто-то топить.
Но тут вдруг послышалось из окон домов – «Маша, иди кушать», а вслед за этим – «Ваня, домой, обед стынет», а потом еще и еще полилось разноголосьем «Гена, иди обедать, Вася, бегом домой». «Да что ж это за напасть такая - и поговорить не дадут», - завозмущались дети, но решили пока дабы не выдавать своих тайных замыслов, спокойненько и без шума пойти и покушать. А вечером собраться в условленном месте. «Хотят нас заманить на замануху, но нам такие интересности не интересны, простите за тавтологию», - деловито заявил Гоша и вся детвора разошлась по домам. Молча, ни слова ни говоря удивленным родителям покушали, так же молча легли спать. А вечером вереницею потянулись к месту сбора. Но было одно Но, большое НО! Собраться то решили, а вот место сбора не оговорили. И пошли детишки в плащах да пальтишках кто куда, разбрелись по округе, по некоторому царству-государству, по континентам. Ни один из детей того захолустного городка домой не вернулся. И никто никогда из горожан не видел больше злополучных ребятишек.
А взрослые…взрослые умерли. Все до одного. От старости … и от одиночества.
Риб'ячий бунт
За царя Гороха, як було людей трохи, за царя Панька, як була земля тонка, в маленькому глухому містечку жили–були діти. Звичайно ж у них, як і у всіх дітей в інших містах, городках, та мабуть і в селах, були батьки. І ось вирішили якось діти повбивати до чортової біса всіх дорослих. А що? Цукерки наминати досхочу не дають – раз, гуляти допізна не дозволяють – два, ну а три, чотири, п'ять – це вже саме собою вирішиться – не всі діти ще й до трьох рахувати вміли.
Але обурені дуже. Вкрай!
Зібралися вони на пораду біля пісочниці та й нумо пропонувати, що з дорослими робити, як вчинити, щоб жодного старше за дванадцять років не залишилося. Тут, до речі, і причини нові знайшлися, тільки не всі говорили - «третя, четверта, п'ята» – деякі – «ще одна». І назбирали таких причин десь близько тисячі – окрему книгу написати можна, та тільки не все писати уміли.
Ну, з причинами розібралися, стали шукати способи, як же всіх дорослих та й разом вбити, щоб жодного не залишилося, а то ще дадуть по попі та в куток поставлять, якщо виживуть. «От, от, якщо виживуть, - крикнув Гоша, хлопчак років семи-восьми. – Отже, треба знайти такий спосіб, щоб усіх і відразу. У кого які ідеї?» Гоша, до речі, хлопець був дуже тямущий і певно розумніший багатьох десяти-дванадцятирічих лобурів.
Стали вони думати щоб таке учинити. «Може травонемо, - мій тато - директор заводу, де фарбу роблять, у нього отрути цієї- хоч на тисячу, хоч на мільйон» - тараторив Юрко. «Ні, ні, краще всього рвонути, - закричала Марійка, - вибухівку кинути – воно як бабахне – кісток не зберуть. Мій тато завжди рибу в ставку глушить – такий прямо вся і спливає догори животами – хапай, так у відро». «А може їх краще спалити, - запропонував Івась, - ми на шашлики як поїдемо, бувало як запалимо, так потім півлісу згорить – навіть в новинах про нас показують, тільки не говорять, що це про нас, але це про нас, просто ми хвалитися не любимо, соромимося признатися, що про нас, але це про нас». «А може краще постріляти всіх як собак бродячих?», - пролунав раптом писклявий голосок. Всі озирнулися. Ах, це Женька, маленький Женєчка, він нещодавно тільки говорити до ладу навчився, а вже он як розсудливо міркує!
«Молодець, малий, добре говориш, ми це врахуємо», - якомога басовитіше гаркнув Гоша. І дискусія продовжилася. Хлопчики кричали «Роздавимо!», дівчатка вищали «Поріжемо!», хтось пропонував душити, хтось топити.
Але тут раптом почулося з вікон будинків – «Марійко, іди-но їсти», а услід – «Іванку, додому, обід вичахає», а потім ще і ще полилося різноголоссям «Тарасе, йди обідати, Васильку, бігом додому». «Та що ж це за халепа така - і поговорити не дадуть», - заобурювалися діти, але вирішили поки аби видавати своїх таємних задумів, спокійно й без шуму піти і поїсти. А увечері зібратися в обумовленому місці. «Хочуть нас заманити на замануху, але нам такі цікавості не цікаві, вибачайте за тавтологію», - діловито заявив Гоша і вся дітвора розійшлася по будинках. Мовчки, ні слова не кажучи здивованим батькам поїли, так само мовчки лягли спати. А увечері низкою потягнулися до місця збору. Але було одне Але, велике АЛЕ! Зібратися вирішили, а ось місця збору не обумовили. І пішли, мов сирітки у пальтечках та свитках хто куди, розбрелися по окрузі, по деякому царству-державі, по континентах. Жоден з дітей того глухого містечка додому не повернувся. І ніхто ніколи з городян не бачив більше нещасних дітлахів.
А дорослі … дорослі померли. Усі, як один. Від старості ... і від самотності.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=162765
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 24.12.2009
Жил был как-то один дяденька. И этому дяденьке очень нравились молодые девушки. Точнее даже не молодые девушки, а молоденькие девчушки. И даже не молоденькие девчушки, а маленькие девочки. Ему хотелось дотрагиваться до них, гладить, а дальше даже сказать страшно. У него была жена и трое детей. Но все три – мальчики. И он захотел, чтобы родилась девочка. Но у него опять родился мальчик. А потом еще и еще. Так родилось у него целых двенадцать мальчиков. Это к уже имеющимся троим мальчикам. А это хлопоты, заботы, а потом сразу и стресс. А времечко плыло…
От этого ему еще больше хотелось дотрагиваться и гладить маленькую девочку. Даже малюсенькую. И вот, наконец родилась у него дочка. И как только родилась у этого дяденьки девочка, так сразу и стала ему нравиться. Ему хотелось дотрагиваться до нее ней, гладить ее, а дальше даже сказать страшно, чего хотелось этому дяденьке. Тетенька, жена этого дяденьки готовила кушать, убирала, стирала, купала детей. А дяденька, когда тетенька-его жена купала мальчиков сидел под телевизором. А как только тетенька-его жена начинала купать девочку, все время искал повод войти в ванную и посмотреть. То за кремом заходил, то за ножницами, то просто в зеркало посмотреть. А тетенька его жена каким-то образом вычислила, что дяденьке нравиться, но как-то не так нравится их маленькая дочка, поэтому она начала возмущаться. И тем более, когда дяденька сам захотел купать малышку-дочку, - даже кричать начала и из ванной выгнала. Дяденька тогда вышел, но злобу затаил. После того тетенька его жена три раза случайно чуть не отравилась, два раза ее откуда-то чуть-было не прибило кирпичом, и один раз сама чуть было не задушилась. Но вот когда она чуть было не задушилась, но не додушилась, а осталась живой, она некоторое время болела и дяденьке пришлось самому готовить кушать, стирать … и детей купать. Впрочем, до последнего дело не дошло, потому, что ему надоело готовить кушать и стирать и тогда он вызвал бабушку. А о маленькой девочке покамест оставалось только мечтать. А времечко уплывало….
После этого дяденька решил, что ему теперь должны нравиться только чужие маленькие девочки. И стали они с тетенькой его женой жить счастливо, и никто уже даже подумать не мог, какие у дяденьки нехорошие желания, и уж тем более какие ужасные у него планы. А планы у него уже появились. Каждый день он ходил к зданию садика на соседней улице и выжидал там, надеясь, что какая нибудь маленькая девочка выйдет за территорию двора. Тогда он возьмет ее за ручку и поведет в сквер рядом с детсадом. А затем поведет на аллею в сквере, а затем – в заросли сирени на аллее. И только на следующее утро, а может через неделю, а если повезет ему, но крупно не повезет девочке, то и через месяц, а может и больше, девочку найдут. А может, и найдут не девочку, точнее не всю сразу, а только эту самую ручку. Но для этого нужен очень острый инструмент, -нож или топорик, или хотя бы пилку. А таких инструментов у дяденьки не было. Да и не планировал он так уж обязательно разрезать или распиливать девочку. Ему хотелось только дотрагиваться, гладить. Ему нравились маленькие доверчивые и наивные девочки. Когда он только принимался думать об этом и мечтать, сразу было видно, что ему, и правда, нравятся его мысли и мечты. Но времечко уже вообще линяло не знамо куда!….
И вот однажды возвращался он с работы и, как обычно, остановился в сквере возле школы в надежде подстеречь какую-нибудь одинокую маленькую девочку. Но все маленькие девочки шли домой кто с мамой-папой, кто с бабушкой-дедушкой, кто братом-сестрой, а Аллочка из соседнего подъезда даже с соседской теткой, которую мама Алки уговорила сегодня забрать свое дитя, потому как сама была чем-то жутко занята. Так, что встретить маленькую девочку и при этом еще и одинокую оказалось ох как трудно. Но дяденька решил все таки подождать еще, нельзя же так просто сдаваться, если есть мечта, цель, надо достичь ее, чего бы это не стоило. «Если только захочу, и луну я проглочу» , вспомнил дяденька слова из сказки. И тут же вспомнил слова из песни – «Мы рождены, чтоб сказку сделать былью», - это предыдущая цитата, которая из сказки была, навеяла. А что, какой-то или древнеримский или древнегреческий или древнерусский или кельтский или готский то ли политик, то ли оратор, а может философ или полководец вон волны перекричать или переговорить, а может быть и перешептать (предположим упражнение такое) пытался для чего то там и чего то все таки достиг. Наперекор всему. Значит и мне надо добиваться и достигну». Так подумал дяденька и это его подбодрило. И остался он и дальше выжидать и подстерегать невинную жертву.
И вот, к его огромной радости, дяденька увидел одиноко идущую маленькую девочку. Она была немножко вроде чем-то расстроена. Дяденька не знал, что девочка расстроена тем, что с ней никто не хочет дружить. Потому, что она была злой, грубой и взбаламошенной девченкой. И дружить с ней для других ребятишек не представлялось не то, что привлекательным, но даже возможным. Родители у нее пили, братья, сестры - кто наркоманил, кто воровал, кто путанил (и братья, между прочим тоже, а не только сестры) а кто и сидел уже в местах не столь отдаленных. У родителей их было много. Но не потому, что родители девочки хотели родить мальчика вместо девочек или наоборот (как дяденька), и не потому, что хотели заселить весь город своими родственниками с коварной целью в будущем захватить землю. Нет, мама девочки рождение каждого ребенка аргументировала просто - «так получилось». Вот и получилась девочка эта, которая одна шла домой, злой, грубой и невоспитанной. Потому и шла одна.
Дяденька, как увидел ее, сразу же за ней увязался. Девочка из школы пошла в сквер, из сквера – в парк, из парка – на бульвар, с бульвара – на площадь поглазеть. Хотела даже увлекшись пойти в оперу, но передумала. Да и что там интересного? Пошла она снова в сквер, потом – опять в парк, и дальше по новой по уже пройденному маршруту. Тут дяденька даже не выдержал, уже темнеть начало, пора бы затянуть девочку куда нибудь в безлюдное место и совершить задуманное. Руки у дяденьки дрожали от нетерпения, а глаза горели, как у бешенного. Верный, кстати, признак всяких разных дядек с нехорошими желаниями.
Так вот, надоело дяденьке туда сюда за соплячкой какой-то как на веревочке бегать. Увидел он, что рядом никого нет, выбежал из засады своей, схватил ее за шиворот и потащил в кусты, ворча: «Хорошь шляться, давай домой чеши, к папке с мамкой». Девочка, конечно, не ожидала такого поворота событий и сразу вся даже опешила. Поэтому дяденьке удалось затащить ее в кусты подальше от людей. Но как только затянул он ее в дебри глухие, девочка вцепилась зубами в его нос, руками – в его волосы, а ногами начала бить его по коленкам и туда, куда в фильмах видела, да как братья-сестры говорили в беседах явно не задушевных. Дяденьке, конечно же это жутко не понравилось, больше даже, чем девочкины плутания по городу. Он вспомнил, что у него в кармане ножичек складной, выхватил его и тут уже мог прийти девочке конец… Но девочка отпустила дяденькины нос и волосы схватила свой портфель и вытащила из него… о ужас, серп. Острый, как бритва. Схватила и, рыча, начала махать им перед дяденькиным носом. У дяденьки в глазах посерело. А девочка снова потянулась к портфелю и вытащила из него уже… молот. У дяденьки в глазах почернело. Не хватало еще так нелепо подохнуть… И из за чего, из за кого? Из за какой-то девченки ненормальной, которая невесть что в школу таскает. Навешать бы ее родителям хорошенько, чтоб следили за дитем своим – где шляется и что с собой таскает. И что теперь делать? Прирежет-прибьет это чудо малолетнее, и глазом не моргнет. И найдут его только на следующее утро, а может через неделю, а то и через месяц, а может, вообще не найдут. А может и найдут не дяденьку, точнее не всего сразу, а только ручки-ножки отдельно. Очень острый инструмент у нее, блин, есть - серп.
Понял дяденька, что пора сваливать. Но не тут то было. Девочка оказывается, еще и бегала, как негры на дистанциях. Как ни пытался убежать дяденька, все никак не мог. Он в сквер – и она за ним, он – в парк, и она за ним. Тогда решил дяденька бежать к вокзалу. Может, повезет, запрыгнет в какую нибудь электричку или товарняк (в кино ведь запрыгивают), да и спасется как нибудь от этой девочки ужасной. А завтра утром другим поездом домой вернется. Но и девочка рванула за ним.
И тут наша история могла бы закончиться. Причем печально. Для дяденьки. Можно было б тогда придумать очень поучительный эпилог. Что, мол, нельзя взрослым дяденькам мечтать о маленьких девочках. Пусть лучше мечтают о тетеньках или, на худой конец, о дяденьках, ну, в общем, о себе подобных. Но не о девочках. Да и не о мальчиках. Только о себе подобных. Но…. Впрочем поучится и поучительный финал! Поучительный для родителей. Чтоб девочек воспитывали хорошо. Чтоб не разрешали гулять одним. Да, в принципе, и чтоб думали, нужно ли столько детей рожать, а потом пить водку и злиться на этих самых детей, тем самым их делая злыми. В общем финал этой истории в любом случае печальный. Какая тут разница для кого он более печальный. Важно, что печальный в целом для общества. Но не будем отвлекаться от дяденьки с девочкой. Дабы не пропустить самого важного.
Так вот, дяденька убегает, а девочка не отстает. Он петляет по рельсам, преодолевает шлагбаумы, покоряет вершины (мостов), и девочка не отстает, тоже петляет, преодолевает и покоряет. И получилась бы довольно таки умилительная картина … спортивная даже. Но вдруг откуда ни возьмись появился поезд. Раз и все! И прекратилась нелепая гонка по железнодорожным путям. И перестало биться сердце воинствующей в своем гневе первоклашки. Осталось на ж/д полотне только алое пятно – как ни крути, а абстракция и все! Нелепо все как то кончилось.
Пошел дяденька домой…
Но на платформе остался лежать портфель. А на нем – отпечатки пальчиков дяденьки, который девочек маленьких любил. Точнее не так любил, как хотел любить. И сколько граждан не вертели в расстерянности портфель в руках вопрошая «Чей же портфель, не нашей ли девчушки?», а все равно следы дяденьки на портфеле остались. Потому и задержали дяденьку до выяснения, а потом арестовали, а потом осудили, а уже опосля и вовсе в тюрьму посадили.
А времечко плыло…
… Постепенно все жители города из города поуезжали и стали жителями других городов. И папа убитой девочки тоже хотел уехать подальше из города, где была убита его дочка, но мама убитой девочки наоборот не хотела уезжать из города, где жила их дочка. Не осталось уже в городе ни почты, ни телеграфа, ни магазинов, ни банков, ничего. Остались только дяденька, которой мотал срок в тюрьме, охранник, который ему готовил, стирал и убирал, и девочкины папа с мамой. Папа девочки устроился на три работы и две подработки в другом городе, рано поутру уезжал, почти под утро возвращался. Чтобы поутру снова уехать на работу. Мама девочки готовила, стирала и убирала. Но папа девочки убитой столько работы нагреб вовсе не из жадности. И не от маниакального трудолюбия какого-то. Преступника в тюрьме надо содержать, он хоть и преступник, а все же право имеет. Кроме него и его жены – мамы убиенной девочки в городе никого не было. Ну разве что охранник, но сколько там у него денег? А папе девочки аккурат после убийства дочки сон приснился. В нем дева Мария-заступница в костюме Джавахарлала Неру призвала его заботиться обо всех чадах Божиих, и воздастся тогда на небесах. Потому и старался, горбатился девочкин папа, работая на четверых. Дабы воздалось.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=162733
рубрика: Проза, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 24.12.2009
Жила-была девушка Оксана. Простая такая, даже немного застенчивая. Жила в обычном маленьком провинциальном городке посреди многолюдной столицы и мечтала о большой и чистой любви. Как, впрочем, многие в ее возрасте.
Шла она как-то по парку в центре улицы. Уже была осень, листья с деревьев срывались и медленно летели, подхваченные знойным ветром. На некогда никогда не пустующей клумбе красовалась одна единственная роза. Как ни банально, розовая. Оксана бегло пробежалась взглядом по попам пап, выгуливающих своих разодетых детишек и пошла себе дальше. Но вдруг услышала свист. С непривычки Оксана вся зарделась. Она начала оглядываться по сторонам, ища обьект, издающий сей высокочастотный звук. Но, кроме розы и вышеупомянутых поп, ничего способного на такое издевательство над Бетховеном, Моцартом и Глюком, не было. Разве, что роза. Одинокая роза, некогда никогда не одинокая на близлежащих клумбах. «Бетховен, Моцарт и Глюк, Бетховен, Моцарт и Глюк, пятнадцать с половиной раз зачем то повторила про себя Оксана, - Нет, это далеко не Глюк». Мелодия скорее была похожа на свадебный марш в ускоренном темпе. … Это роза…»
Да, да, да, и еще сто раз по сто этих самых да. Это была роза. Розовая роза. Розовая, как небеса во время заката, как небеса во время рассвета, как небеса, если смотреть на них через розовое стекло. Это была роза. Не тетя Роза из Нежина, которая задолжала всем на свете все на свете и ей все как-то розово, и не бабушка Роза, которая умерла шесть лет назад. Это была именно роза, одиноко стоящая на клумбе. «Прямо как сиротка» - подумала Оксана и сорвала эту одинокую розу.
Она принесла ее домой и сразу же поставила в вазу. А вазу - на подоконник. Да, да, именно так она и сделала. Сразу же поставила в вазу, и сразу же – на подоконник. Чтоб с улицы заметно было. Люди посмотрят и заулыбаются. Класно же!
Оксана еще с первого класса помнила, что если срезанный цветок сразу же не поставить в воду, то он завянет. Причем на протяжении не долгого времени. Может даже очень непродолжительного времени. И по рассчетам Оксаны, то же самое случится и с сорваным цветком, а не только со срезанным. А Оксана с раннего детства была очень способной девочкой. Даже в некотором смысле талантливой. Поэтому она все сделала правильно и теперь могла радостно завалиться на диван, закинув ноги на шкаф (нижнюю полку, не подумайте, что Оксана была акробаткой или каким-то образом отделяла ноги от туловища, - нет, просто на нижнюю полку шкафа) и забалдела, прям вся аж закайфовала от удовлетворения выполненной работой. День ведь прошел не зря. Вон какую розу с клумбы сперла. Розовую. С чужой между-прочим клумбочки. «Интересно, а кому принадлежат цветы, растущие на клумбах города, - подумала Оксана. – А может в осень они уже ничьи. А если б сорвала целый букетище летом, а за это какая-то статья, ну, там уголовщина и все такое, но никто не видел и ищи-свищи, что тогда? Ну тогда, наверное, и приятнее было бы принести это чудо в дом. А так… Может и не стоило мараться? Ну, да ладно, дело сделано….. Но, чья же все таки клумба?» Но думать об этом у Оксаны не было времени. Да и когда думаешь, да еще и лобик морщишь, морщинки появляются, а это ужасно старит. А кому ж хочется плохо выглядеть. Тем более в этот вечер. У Оксаны ведь и времени подумать не было не потому, что думать не приучена или там не любила. Очень даже любила. Да и приучена была очень даже. Но в этот вечер Оксана ждала в гости своего парня. Бойфренда. Самого, самого, прям пальчики оближешь. Ей вообще с ним повезло. Такой хороший, прямо хвали, не нахвалишься.
Любила его Оксана.
И вот пришел ее суженный-ряженный. С бутылкой вина и кульком «Барбариса». Оксана страсть как любила леденцы в блестящей обертке. Оно ведь и вкусно и нарядно. А как-то хотела обклеить кухню фонтиками от леденцов, чтоб красиво было и нестандартно. Свое, значит, лицо чтоб у кухни было. Но все как-то вдохновения не было. А оно ведь в любом деле нужно. А с фантиками, да без вдохновения – это как под венец, да без родительского благословения - фигня это, нельзя так, не по божески это, не по человечески.
Радостно встретила любимого Оксана. В кресло усадила, чаем напоила, новости вместе по телеку посмотрели. Откупорили вино, разлили по бокалам и …вдруг они услышали свист. Протяжный и пронзительный, режущий слух на мелкую капусту. Свист заполонил всю комнату своим наглым потребительским отношением ко всему происходящему в комнате. Оксана испугано завертела головой в надежде понять, что же это за свист, откуда он. А ее парень так же завертел головой и тоже в надежде понять, что же это за свист, откуда он, но только не испугано, а с удивлением. Свист доносился из окна. Точнее, со стороны окна, как сразу же догадалась Оксана – это роза. Роза, стоящая в вазе, которая, в свою очередь, стоит на подоконнике, вот и кажется, что свистят в окно, а это – роза. Она еще на клумбе вела себя как последняя …., и сейчас такое устроила.
Но парень то не знал, что у его девушки на подоконнике стоит такое чудище клубное, или правильнее, наверное, будет сказать клумбовое. Он то думал, что это кто-то с улицы в окно свистит. «Ничего себе, деваха! Ей вон в окно свистят, вызывают, как какую-то девочку нехорошую, какую то ббббб…безотказную, безответственную (он никогда не ругался, потому-что воспитывался в строгости – папа, все-таки - генерал). Так вот, вскочил он поскорее, да дал деру. – Еще наградит чем-нибудь, всю жизнь потом лечись»
Как ни отговаривала его Оксана, как ни убеждала, - роза это, на подоконнике, - ничего и слушать не хотел. «Что ты меня совсем за дерево держишь, я тебе не Буратино какой!»
Парень то сбежал, а Оксане бедной что делать? Заплакала она горько, легла на диван, скрутилась калачиком (или розочкой, это как кому больше нравится называть такую позу), и уснула. И приснился ей сон дивный. Как будто подьехал к ее дому парень ее разлюбезный на мотороллере. Крутом, дорогущем. Все соседи из окон выглядывают, хвалят его, не нахвалятся. А он кричит Оксане: «Галю, выходь! Поглянь, якый гарный я козак самэ у розквити сыл! Вже й крыга скресла! (хотя, при чем тут это?) Выходь!» И засвистел что-то похожее на Альбиони, но как-то туманно. «Я не Галя какая-то, я Оксана, и между прочим, Оксана Ивановна» - крикнула про себя во сне Оксана. Чего он так о ней? - все так-же про себя подумала она. И тут же проснулась. И вспомнилось ей, что еще пра-пра-прадед (нет, то есть да, правда, чистая правда,- пра-пра-прадед), еше ппра-пра-прадед этого самого парня еще при царском режиме ( до 1917 года – сейчас, поди, мало кто и вспомнит, че оно за бурда), так вот его предок работал в детском саду сторожем и до смерти закармливал детей шоколадками. В подвале детсада нашли пять истерзанных трупиков, - шумиха была на весь город. Но, правда, поскольку у него были родственники при дворе еще со времен Екатерины II, его «отмазали», дело закрыли, а сам он вскоре стал прокурором уезда. «Яблоко от яблони» - подумала Оксана и заулыбалась. И так ей стало радостно, что она легла на диван и уснула.Но в этот раз ей уже ничего не снилось. Просто легла, уснула, и как-то сразу же проснулась. И вспомнилось ей, что в детстве как только папа с мамой привели ее в детсад, какие-то подонки подло поиздевались над ней. Ей подбросили записку, в которой каракулями было нацарапано - «Мы похитили твою куклу и она грязно надругалась над нами. Если ты не предприимешь меры по ее перевоспитанию, мы знаем, куда писать жаловаться.» Это очень пагубно сказалось на ее неокрепшей психике. Оксана тогда надолго слегла. Да, повозились в ту пору с ней родители с ней родители – и по больницам, и по психологам, и по бабкам да экстрасенсам всяким. Еле поставили на ноги. И так от этого горько стало Оксане, что она уже собиралась заплакать, ну и как в предыдущих ситуациях лечь на диван и уснуть. Но передумала. Взяла сумочку и пошла пройтись по ночному городу, послушать как птички поют, воздухом подышать, пока еще заводы не поотключали фильтры на ночь.
И проходя мимо одинокой клумбы Оксана снова услышала странный звук. Она оглянулась по сторонам и увидела … розу. Возле клумбы. Возле той клумбы, где она сорвала ту дурацкую розу теперь стояла роза и играла на баяне. И звук этот странный был ничем иным, как игрой на баяне. Это играла Роза – тетя Роза из Нежина, котарая задолжала всем на свете все на свете, и теперь ей это, видимо, не розово. Она стояла возле клумбы, плакала и смеялась, и играла на баяне. А у ее ног лежала шляпа. «Доигралась», - подумала Оксана и остановилась…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=152689
рубрика: Проза, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 30.10.2009
Он всегда неподвижен. Только маковка его головы с темной, будто липкой, прядью волос и бездонными глазами видна из темной, полной тайных сновидений воды. Сновидений, затопленных глубиной печалей и страхов.
Он всегда неподвижен. И только его глаза не могут обрести покой. Никогда…. Под вечный, тоскливо вязкий ворчащий шепот, исходящий из глубин темной воды его глаза бродят, словно скользят по нескончаемой, неведомой воде и следят….
Всегда….
Иногда он закрывает глаза и его ресницы плавно погружаются в воду, полную тайн, растущих из нее, подобно мутным водорослям. И кажется, что в этот миг его ресницы соприкасаются с длинными, вьющимися с самого дна водорослями. И как будто сплетаются с ними в едином движении. И в этот кратчайший миг они рассказывают друг другу о тайном и прорастают друг в друга. И только в этот миг, короткий, как удар молнии, только в этот короткий промежуток времени его глаза не скользят по поверхности воды…
И в этот короткий миг я могу сделать шаг – одно короткое движение, словно неуловимое скольжение по мутной, пугающей неведомой безграничностью воде.
И дальше снова замереть в неизмеримом страхе, тянущем мои волосы к небу и будоражищем колким морозом кожу, и в то же время в щемительном ожидании того томительно завораживающего мига, когда он снова окунет свои длинные черные ресницы в темную неведомую воду и снова такой же тонкой как эти темные, неестественно ворсистые от врастающих в них тайных вибраций воды ресницы окажется грань между предчувствием и ожиданием, скользящим и ускользаемым, мной и им.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=152688
рубрика: Проза, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 30.10.2009