| Сторінки (1/6): | « | 1 | » |
(міні сценарій)
СЦЕНА 1 - 1942 рік.
Велике та широке село жило різнокольоровою плямкою неподалік густого, змішаного-темнохвойного лісу. Ще не заплямоване німецькими слідами, воно з острахом майоріло маками на зелененькій рівнині київських земель. Біля самої окраїни села дзюркотіла невеличка річечка і похапцем ниряла в ліс.
Цього вранішнього дня в повітрі витала якась неспокійна тиша. Сонце в небі припікало так, що аж горизонт плавився. Навіть річка присмирніла і не так гнала свої води на зустріч з лісовими тінями. Такий настрій природи частенько приводить до грозового дощу і буревію. Неподалік від села, на долині, що примикала до лісу, мале хлоп’я пасло з десяток поважних гусей. Пастушок буз зодягнений в, колись білу, а зараз сірувату сорочку та куці штани з пошматованими часом холошами. Тримаючи в руках більшу від себе хворостину, він длубався в носі і з відкритим ротом дивився в небо, де зловіще літав кібець.
Раптом гуси сполошились і попідіймали свої гордовиті голови. Вдалині, зі сторони лісу, почулося приглушене гуркотіння. Хлопець приложив долоньку до лоба, прижмурився і поглянув у ту сторону, звідки долинали звуки. З лісу, по напудреній пилюкою дорозі, виїхала машина (студобеккер). За нею ще одна і друга, і третя… Так, гуркочучи одна за одною, на дорогу виїхало десять (10) машин. Пилюка сполохано виривалася з-під впевнених коліс і клубами підіймалась в гарячому повітрі. Хлопець кинув хворостину і злякано побіг до села, залопотівши чорними п’ятами.
В цей час господиня (років 30-ти) невеличкої крайньої хати поралася біля курей. Побачивши машини і переляканого хлопця, що, як ошпарений, влетів у сіни, вона на мить застигла, а потім швиденько теж побігла до хати, кинувши миску з пшеницею, що розсипалась і золотистими капельками погрузла в зелену траву.
Машини біля села зупинилися. З-під зеленого брезенту, який був натягнутий на каркас кузова, шумно висипалися солдати у радянській формі. Вони розсипалися на берегу річки, швиденько розвели вогонь і почали щось готувати. Жінка в крайній хаті, визираючи з вікна, ще пильніше почала придивлятись до нежданих гостей. Побачивши, як до її двору впевнено зайшов високий, кремезний чоловік років 40-ка, вона схопила кочергу, що стояла неподалік, біля печі і принишкла біля стіни. Постоявши так, вона несміливо підійшла до вікна і визирнула в нього і тут же голосно зойкнула: гість теж з’явився в цей час у вікні і теж у нього зазирнув. Чоловік відсахнувся, нахмурив брови, прокашлявся, провів руками по поясу, провіривши, чи бува не висмикнулася де сорочка і легенько постукав у вікно. Хлопчик затаїв дихання і принишк на печі. Витримавши паузу, біля дверей почувся шелест. Двері відкрилися і в них з’явилася господиня. Капітан посміхнувся, приклавши руку до козирка, відрекомендувався:
- Сержант Кукушкин!
Жінка обвела поглядом чоловіка і зупинила його на запилених чоботях. А той, опустивши руку і жмурячись від сонця, продовжив:
- Хозяюшка, водички набрать можно?
- То наберіть, якщо треба, - відповіла жінка і не поспішаючи, пройшовши повз нього, повагом пішла в напрямку загорожі з курми, ніби нічого і не трапилось.
Сержант, посміхнувшись, хитнув головою і підійшов до криниці, взяв відо і, подивляючись на господиню, опустив його в горловину водяної скарбнички. Відерце поторохтіло до низу і незабаром похлинулося холодною прохолодою води. Коли цеп натягнувся, сержант почав не поспішаючи підіймати відро вгору. Все ж вирішивши завести розмову, він запитав:
- А где муж?
Жінка повернулась до нього, схиливши набік голову, і різонула карими очима.
- А де ж йому бути? На фронті.
- Скучаете небось?
- А то ж як?
З цими словами вона взяла миску і пішла в хату, із-зі дверей якої виглядав босоногий хлопець.
Зі сторони річки, що текла зовсім поряд біля цієї хати, почулося голосне гиготіння: це уже солдати, які з цікавістю спостерігали за сержантом, потішалися із його спроби позалицятись до жінки. Кукушкін посварився в їх сторону кулаком і, взявши відро, пішов з двору.
СЦЕНА 2
Після обіду, відпочивши, солдати уже збиралися в дорогу. Колоски ще не визрілої пшениці неспокійно похитувалися від вітру, що несподівано налетів зі сходу. Капітан 50-ти років суворо дивися на схід, звідки сунула чорна хмара. Потім він перевів погляд трохи правіше від себе, почувши дівочий сміх. Там один з його солдат хитренько щось казав дівчині, що стояла біля тину і сором’язливо зривала червоні стиглі вишні.
- Та шо ви мені ото таке кажете? – зніяковіло прощебетала вона.
- Да я говорю, что как выгоню немца, приеду за тобой и увезу в Одессу. Да за такими глазками я от куд хоч вернусь.
- Та таке кажете… - сказала дівчина і заховалась за стовбур дерева.
Капітан, від побаченого, ще більше нахмурив брови і похилив голову. До нього підійшов сержант Кукушкін і сказав:
- Капитан, состав готов продолжить дорогу!
- Вольно, Кукушкин, - похмуро відповів капітан. – Командуй двигаться в путь.
- Слушаюсь!
Кукушкін повернувся і закричав «Вперед!».
Солдат, що говорив з дівчиною озирнувся. Дівчина затаїла погляд і сум зявився н аїї молодому обличчі.
- Мне пора, - сказав солдат, не бажаючи розставатись. – Но я вернусь и заберу у мамки с папкой! Ой заберу!
Він підморгнув і намірився бігти до машини.
- Зачекай! – вигукнула дівчина і підбігла до самого тину.
Солдат озирнувся. Дівчина протягала йому в загорілих руках три соковитих яблучка білого наливу». Солдат посміхнувся, взяв дорогий йому подарунок і, підбігши зненацька до дівчини, поцілував у рум’яненьку щічку. Дівчина зашарілась ще більше і нахилила голову, прикривши щоку рукою, ніби намагаючись приховати щось від вітру, щоб той не відібрав у неї своїм поривом.
Сержант Кукушкін, побачивши це, закричав на все горло:
- Чижиков, в машину!
- Да йду, шо не видно!
Чижиков заліз в кузов останньої машини і сів з краю. Серед солдат пробіг смішок. Чижиков подивився на хлопців, зімітував, ніби плюнув на свої пальці і провів ними повагом по волоссю, копіюючи важну персону. Солдати гучно зареготали. Лише один серед них, що сидів напроти Чижикова, з тревогою подивився на темне небо і щось думав. Чижиков це помітив:
- Чего, Петя, такой грустній?
Той не відповів.
- Ревнуешь? Га-га-га!
- Ну й дурний же ти, - сказав солдат років 25-ти, що сидів поряд з Чижиковим.
Солдати засміялись. Веселий сміх солдат долинав до слуху сивого капітана і ще більш навівав йому смуток.
Кукушкін в цей час заскочив у кабіну тієї ж машини і рота рушила вперед на захід, ніби тікаючи від чорної грозової хмари, що впевнено їх здоганяла
В останній машині се так же весело бринів сміх. Чижиков уже сидів на підлозі машини і, обпершись об лавку, співав про те, що бачив по дорозі, кладучи вигадані находу рядки на музику пісні «Синий платочек»:
Еду я в край далекий,
Еду в степи я родной.
Вижу, как серая туча
Сунет на встречу со мной…
Солдати сміялись і підкидали йому жарти типу: «Це не та, що тобі яблучок нарвала?». Той, ніби не чув і, посміхаючись, продовжував:
…А рядом сидит друг мой Васька,
Тихо сопит у плеча.
Васька, ох, Вася, Василий,
Как же любовь далека…
Раптом його перебив солдат, що сидів засмучено навпроти і, все так же дивлячись на чорну хмару, що їх доганяла, сказав:
- А в далені стоїть босоніж мати та й ридає, сина виглядає…
Всіх наче громом вдарило. Затихли, похнюпились, замислились. Напевне кожен згадав свою домівку.
В кадрі машини від’їжджають в сторону темного лісу. Кадр переміщається по золотистому полі пшениці, що колишеться від уже сильнішого вітру, і в ньому незабаром з’являється темне небо, яке прорізає блискавка. Загримів грім.
СЦЕНА 3
Машини виїхали з лісу на невеличке поле, яке знову закінчувалося лісом. Небо повністю затягнуло темним покривалом, яке поодиноко розривала блискавка. В останній машині Чижиков, жуючи прицмокуючи соковите яблуко, визирав із-за брезентового навісу і дивився вгору. Хитнувши головою, він сказав:
- Э, товарищи, зальет нас ко всем радостям жизни!
- Не втонеш! – весело підмітив Вася, що сидів поряд Чижикова.
Той з-під лоба на нього глянув і відкусив голосно від яблука.
- Ну и умный же ты, - так же весело відповів він.
Раптом щось загуділо і почувся вибух страшенної сили. Машина різко зупинилася і Чижиков вдарився лобом об борт машини. Вилаявшись, він засунув пів’яблука в кишеню і швидко виплигнув з машини, міцно тримаючи в руках гвинтівку.
Вибігши із-за машини він блідий знову сховався за неї і, обпершись об борт спиною, завмер.
- Що там? – запитав Вася, що разом з іншими, теж виліз з машини.
- Не дочекавшись відповіді, він побіг за машину разом з іншими солдатами. Чижикв вдихнув повітря і побіг за ними.
Солдатам відкрилася страшна картина, від якої вони на мить зупинилися. На них з лісу на зустріч сунула тьма тьмуща танків ворога. Вася широко відкритими очима поглянув на першу машину їх роти, яка була розбита вщент і уже повністю покрита вогнем. Капітан гучно віддавав прикази повертатись до лісу. Навкруги все гриміло, димілось, розривалось, горіло. Солдати, вигинаючись від болю, падали скошені пулею чи снарядом. Крики, стогін, кров… Не можна було розібрати, чи то на небі гримить, чи то на землі вбивають… Почав накрапати дощ. Солдати бігли до лісу, лише на мить зупинявшись і відстрілюючись від ворога.
Один солдат вийняв гранату і кинув назад. Вибух. Ще одну витягнув, але не встиг кинути, як впав, скошений пулею. Другий, шкандибаючи, повертався, щоб дати чергу з автомату. Раптом він спіткнувся і впав. Танк їхав прямо на нього. Він з жахом почав відштовхуватись ногами і повзти таким чином на спині, в цей час стріляючи з автомату. А танк приближався. У відчаї він почав кричати. В останню хвилину він перекотився в сторону і танк проїхав мимо. Тоді солдат вихопив гранату і кинув на танк. Прогримів вибух, танк задимівся. Солдат почав стріляти у німців, що вилізли з кабіни танку. Розстрілявши їх, він побіг вперед до лісу, продовжуючи відстрілюватись.
Сили були нерівні. Ворог застав їх зненацька і вся рота була приречена на смерть. Добра її половина уже була вбита.
Чижиков, весь в пилюці, повернувся, щоб вистрілити, і побачив капітана, що відчайдушно кричав солдатам: «Назад!!! В лес!!!». Раптом він замовк, зупинився. Його погляд затьмарився. На обличчя лився дощ і стікав теплими капельками за рубашку. Капітан поглянув в небо, яке прорізала блискавка. Він відкрив ро, застогав і впав на коліна. Чижиков завагався куди бігти, вперед, чи до капітана. Закричавши: «Капітан!», він все ж побіг назад. Підібравши лежавший автомат біля вбитого солдата, він дав автоматну чергу. Підбіг до капітана, взяв під руку і потягнув в сторону лісу. Капітан застогнав:
- Отставить…
- Звините, не могу, - хрипло сказав Чижиков, відстрілюючись.
Раптом поряд розірвався снаряд і Чижикова відкинуло вибухом в сторону. Капітан виплюнув землю з рота, піднявся і побачив бездиханне тіло Чижикова. Він захарчав, плюючись кров’ю, взяв автомат і з криком почав стріляти в танки. Ще одна куля прорізала його тіло і випустила душу в небо.
А танки все сунули, сунули і сунули… Із-за танків вперед вийшла німецька піхота, підступаючи до лісу.
СЦЕНА 4
Тихе поле. Співають птахи, коники. Роса після дощу виблискує на сонці. Мирно лежать вбиті солдати. Літають біля них метелики, колишиться стоптана, пофарбована кровю пшениця. Біля маку бубонить джміль. Тихо, тихо.
В кадрі з’являється в траві тіло солдата. Волоссям грається невеличкий вітер. Голубі очі Чижикова дивляться в небо, де літає кібець. Кадр повзе повз нього і зупиняється на половинці яблука, що викотилося з кишені солдата. Те саме, яке дала йому дівчина в селі, в напрямку якого попрямували німці… В кадрі яблуко розпливається і з’являється другий план: поле пшениці, птахи, що літають над ним і звучить мелодія «Синий платочек».
Кадр підіймається над полем бою. Десь вдалині, там де село, в якому зупинялись солдати, видніється чорний дим пожару…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=117499
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 21.02.2009
Пройшла любов,
Прив’яли помідори.
Пішов і зник ти
В заростях густих.
Чекати думала
Та раптом схаменулась:
Прив’яли ці так виростуть другі ж!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=109338
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 26.12.2008
(оповідання)
Сонечко потайки вже підглядало за селом, визираючи із-за темного простирадла ще сопівших полів. Його кудлатенькі промінчики ліниво потягувалися, сонливо обмацуючи вскуйовджену покрівлю неба. Земля поволі прокидалася, солодко позіхаючи легеньким туманцем. Світало.
Невеличкі дверцята, заскрипівши старістю, впустили в маленьку хатиночку прохолодне, бадьоре, як дитя після сну, повітря. Дід Лаврін, скрегочучи, поволі сповз по кривеньким східцям, прицмокуючи, наче досі куштуючи солодкий нектар сонливої ночі. Напевне щось гарне приснилось.
Він попрямував до тину, почісуючи собі бік великою, як у ведмедя ручищею. Оченята, визиркуючи з вузеньких щілинок, ще ледь розкритих, підпухлих від сну повік, хитренько посміхались від лоскоту перших вранішніх промінчиків. Гарно. А головне – тихо. Постоявши босоніж на росистій травичці, Лаврін попрямував до криниці, що вросла глибоко в земю неподалік розцяцькованої намистом калини. Відерце, щось бурмочучи покотилося вниз по горлянці водяної скарбнички, то й діло лаючись, зіткнувшись зі стінкою. Розбудили. І ось «хлюп… буль… буль… буль…» захлеснулось воно і затремтіло від крижаного холоду. Дід Лаврін заглянув вниз, наче вітаючись із скуйовдженим, полохливим своїм відображенням, смикнув ланцюг. Тугенький, треба вже тягти. Хлюп і повненьке живої прохолоди відерце вже смирніше гуло: «Швидше, швидше, холодно».
Гарячий, золотистий коржик майже виповз із-за горизонту. Горобці, заплітаючи веселі візерунки співу, гарцювали на тинові, гріючись після прохолодної ночі. Це були вранішні глядачі, які щоранку збирались подивитись, як дід Лаврін проходе водні процедури. Насмішкувате відерце нахабно спостерігало, як дід в одних, закочених трохи вище покручених колін штанах, повагом, тягнучи час, йшов до криниці. Сива борода дрібненько тремтіла. Здавалось, ще трохи і з неї посипле лапатий сніг дідові на бліді, криві, як дві гілляки ноги. Щоб згаяти ще якось час, Лаврін почав потягуватись в гору, тріскаючи кістками, як очеретяне опудало. Потім пішло традиційне розмахування руками і ухкання та таке голосне, що гуси та індики в загорожі своїм гелготінням зчинили гвалт всіх сусідніх собак. Під такий супровід дід нарешті вмочив руки у відро і почав хлюпати на себе дрібненькі сріблясті голочки, що з дзвоном, весело виблискуючи, впивалися в тіло холодненькими носиками. Лаврін розчервонівся, очі витріщив, дивлячись кудись в степ, зачекав мить і як шубовсне на голову. Ото саме цікаве. Обплетена волоссям голова гучно випустила з величезної на ту мить пащеки пару, переляк і якесь незрозуміле гуготіння. «У-га-га-а-а, а-а-а, а-га-га! Ух ти ж, га!» - харчав дід, біжучи в дім, перекинувши по дорозі собачу миску, що поторохтіла кудись в кущі, здіймаючи ще більший галас в загоні з гусьми та індиками.
Знову тихо.
Декілька хвилин підтюпцем промайнули, як це буває вранішньої години, і зникли. На порозі з’явився «побєдоносно» Лаврін з червоною, як у вареного рака пикою. «Ги-ги! Мда-а!», - задоволений вранішнім подвигом, блекотів він, посміхаючись і човгаючи в курятник. «Час худобинку випускати на світ Божий. Цюп-цюп-цюп, маленькі опесточки», - гомонів дід до жоторотиків-курчаток, що висипались за квочкою і покотилися по зеленій травичці, як блукаюча кульбабка. «Он ди, які коцюпердики!», - гигикнув Лаврін і тепленька хвиля радості легенько ляснула його в груди. Хазяїн.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=104456
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 24.11.2008
(06/11/08 – час ночі)
Не закохуйтесь, дівчата
В хлопців дуже гарних.
У них очі «щирі» дуже,
А ви тоді «п’яні».
Задурити вони люблять
Голову нам дуже.
Погуляють, поспівають
Тай кудись тікають.
То «кудись», то значить в другі
Очі заглядають,
Там співають і кохають,
Ще й клянуться: «Дуже!»
Ви, дівчата, не дивіться
В очі їх гарненькі.
То гарненькі ненадовго,
Роблять з нас дурненьких.
Треба в серце закохатись,
А не в «теревеньки».
Вони добре заплітають,
Слово ж гарно гнеться.
Якщо любе, біля тебе,
Як барвінок в’ється.
Якщо губить, то не дуже
За тобою б’ється.
Той, хто хоче одружитись,
Береже, як зірку.
А хто хоче посміятись,
Цінить зовсім інше.
Ви, дівчата, не журіться,
Хай собі гуляють.
Прийде час, прийде єдиний
Раз і вже назавжди!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=104040
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 21.11.2008
(06/11/08 - час - приблизно 00.25)
Стук-стук-стук
Сердечко б’ється
Сильно-сильно
Аж в голові тріщить.
Чого ото запав ти мені в серце?
Робити нічого? Так ні,
Роботи «куча»,
Геть зморилась!
Та все ніяк не схаменусь.
Кохання в серці все ще б’ється,
Таке вже ж вперте!
Що ж робить?
Зробить ремонт?
Так вже робили.
Поїхать в гості?
Якось некрасиво.
В країні криза,
Хліб дорожча,
А я тут в гості.
Ні, не те...
А може, закохатись в когось?
Других то ген яка гора!
Гора велика, тільки толку
Від них ніякого нема.
Чого ото, питається, кохати,
Якщо не знаєш, що тепер робить?
Забути б краще,
Що його чекати?
Поки дождешся,
Можна посивіть.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=103999
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 21.11.2008
(…/10/08 – 06/11/08 – (00.40))
Ще не вмерла України
Ні слава, ні воля.
Ще нам, браття українці,
Усміхнеться доля.
Усміхнеться, може, доля,
Може і не схоче.
Адже нам «слова чужие
Слаще даже мёда».
Що ж ми то за українці,
Коли кривим личко,
Якщо нас «вдруг» запитають:
«Так ви українці?»?
Ми тепер всі сунем в НАТО,
Дуже ми там «надо».
Хочем бути незалежні
В лапах «евронравов».
Ми ж, рідненькі, таке маєм,
Хай другі нам заздрять:
Дух, культуру, добре серце
Та таке ж не знайдеш!
Що? Ви кажете: «Всі мають».
Мають й добре знають
Свою мову, своє серце,
Те з якого краю.
А що знаєм ми, рідненькі?
Та нічого рівно!
Сало з хріном наминаєм
І в Європу премся.
Ні культури, ні традицій,
Все позабували.
«Єстедей» і «Гутен морген»
Добре повивчали.
Ну ми наче іноземці
В рідній же сторонці.
Чи вам, пані і панове,
«Опыт нужен новый»?
Ви дивіться, бо той «опыт»
Зажене нас в хащі.
Будем потім «бомжувати»
В Україні ж нашій.
Ви ж, шановні, придивіться,
Де живемо, хто ми.
Ви згадайте історичну
Нелегку дорогу.
Полюбіть ви Україну
Серцем, словом, ділом!
Мати нам вона, не ворог!
Що ж то ми за діти?!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=103998
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 21.11.2008