| Сторінки (1/1): | « | 1 | » |
[quote]Выходи в сад, слышишь, выходи в сад —
Я вновь притворюсь живой
На полтора часа.[/quote]
Амелія знервовано подивилась навкруги. Що змусило її,аристократку давнього походження й крові, піддатися молодшій кузині й сховатись у садку,намагаючись побачити того самого привида старого саду.
Їх маєток й справді був стародавнім,в рази стародавнішим ніж усі ті,що розмістились на центральній вулиці їх міста. Старша кузина Клара завжди порівнювала їх із бліднуватими денді,що із якимось засудженням дивляться на сивочолого старця,вдягнутого у старовинний сюртук. Мелія кивала,бо просто обожнювала старшу кузину,як і кожна дівчинка,тягнучись до старшого оточення,в котрому таїлось щось заборонене. Амелія мріяла забути про дитячі бали.
Тепер же немов дитина сидить між гілками бузку й вдивляється в темряву.Старий сад в темряві ночі й справді здається не таким. Мабуть,саме у таких садах танцює свої танці королева Меб, саме у таких садах творить свій трон безсмертний Вільшаний король.
Мелія відмахнулась від думок про те,чого просто не може бути.Магія? Тільки не зараз,коли людство робить із світом все,що тільки бажає.
-Амеліє,ти щось бачила?
Тихий шепіт пролунав десь коло вуха дівчини й через хвилину перед її обличчям,появилось ще одне ,схоже на неї як дві краплі води. Три доньки герцогині Кембриджу,мають по одній доньці й кожна із них схожа на свою аристократку-бабусю. Такі ж світловолосі й зеленоокі:
-Не мели дурниць,Кетрін .Тут нічого й не може бути. Що ти бажаєш побачити? Як привиди правлять свою месу,чи що? Цього не буває,дорога моя сестричко. Не буває.
Амелія знервовано потрясла кучериками. Вся ця ситуація почала їй набридати. Чорт би побрав Кетрін із її привидами та знищеними дзвіницями. Мелія потягла сестрицю за руку. Залишалось тільки кілька кроків до маєтку,коли Кетрін коротко вскрикнула й потягла її за руку:
-Перстень. Амеліє,ти загубила перстень.
Перстень,котрий бабуся подарувала середній із онук,на її десятиліття. Перстень,у котрому Мелія ховала золотисту стрічку старшої сестри,котрої більше ніколи не побачить. Кілька миттєвостей перед очима дівчинки кружляли різнокольорові кільця паніки. Вона зашипіла до сестриці,наказуючи їй швидко йти в маєток й не потрапляти їй на очі. Хоч ближчі кілька днів.
Амелія спішила назад в сад,намагаючись пригадати де саме,вона в останній момент бачила вишуканий перстень на власному пальці. В маєтку? Ні,здається пізніше. Та в темряві саду вона не звертала уваги на дорогу серцю річ.
Готова кидатись на пошуки,Амелія завмерла.Перед залишками старої дзвіниці стояла тоненька фігурка,біловолоса та зеленоока.Фігурка,котру Амелія знала під ім'ям Клаудії. Її старшої та улюбленої сестри. Ровесниці Клари,котра не дожила до п'ятнадцятиліття ,сгорівши від лихоманки. Клаудії,котра уже як три роки,лежала у холодній могилі серед заростей терену. Клаудії,котра була кращої й не заслужувала такої долі.
Сестричка стояла в білосніжній сукні дебютантки,котру ніколи не одягнула. Золотисті локони розвивались під подихами вітру котрого в темній ночі просто не було. Легка посмішка сестри,Амелія,що кидається в обійми давно не живої,давно не її,давно не Клаудії. Кидається в обійми та пропадає у білій імлі,скрикуючи від болючого удару об землю.
Ранком біля неї будуть бігати служниці,хитати головою старенький лікар,а вона вперто посміхнеться,й із образою в голосі скаже Кетрін,що так й не найшла свого персня. В душі знаючи,що Клаудії просто немає чим заколювати волосся. От сестриця й прийшла про свою золоту стрічку.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=716696
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 06.02.2017