| Сторінки (3/231): | « | 1 2 3 | » |
крихітко,
твоя течія зі слів та фікцій
пливе на місці.
дай собі трохи часу,
а світу відсіч.
бачиш, скільки посічених
днів, людей, будівель…
світ трохи перекосився,
піддався гніву
-
подібний катівням,
де небо вшите касетами,
які щодня найвідважніші
тягнуть на себе.
крихітко,
твоя течія склубочилась
і заснула.
на жаль, інакше не буде,
лиш більше суму,
ще більше прірви,
менше віри в що-небудь,
та все ж залишається вдячність
вартовим неба.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1013158
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.05.2024
іменами зшиті та вишиті на крихтах повітря.
ти мені вір.
я зірву тобі промені кшталту віхтя,
ти мені будь в буденності злій та
безликій,
щоб я віднайшлася
і знову для себе не зникла.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009848
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.03.2024
якщо пройтися містом під час сирени,
то можна відчути,
як вітер стає смиренним,
як у мовчанні кожна цеглина будинків
наїжилася подібно до мʼязу людини.
як кожне вікно заніміло,
легені — охрипли,
як навіть притихли
дитячі буденні хлипи,
як очі заклякли в передчутті розрухи,
як подумки попрощався
із недругом/другом.
якщо прогулятися містом під час
сирени,
то можна побачити серед
людей смиренність,
як тиша все тихша,
секунди напружені, вогкі…
а потім кінець —
лунає
відбій тривоги.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009847
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.03.2024
криво стоїть ікона в бабусі на підвіконні.
криво й безрухо сіло збіднене голосом слово.
то губи моєї баби у плісняві й ніби з глини
шепочуть щось по-церковному
певне за всіх молитву.
а я на колінах вмощуюсь ближче до образу Матері
і мовчки вкриваюсь коциком її милосердного погляду.
літо. липнева спека. на вулицях люди-кратери
ходять-існують-дихають
з шматками власного горя.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=990341
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.08.2023
дівчинко,
ти колись станеш жінкою
і виляєш свою ніжність,
яку затоптали в розбіжностях.
але поки висиш на пружині.
лялькуєшся,
щоб після злетіти мутликом.
присновуєшся павутиною,
аби відтіснити до рук кисті
світ,
що калічить твою крихкість
і прагне тебе жорстку,
мужицьку.
сидиш там залялькована
власним вогнем та волоссям,
чужим смородом і зневагою,
що пробиваються ззовні,
жовчю та болем,
стомленим каяттям
і невпинною згадкою Бога.
всередині ти одна-однина,
гойдаєшся на пружині.
а колись ти станеш дружиною,
життям і храмом,
голосом та кров‘ю,
грамом кохання і пташинним «мамо».
розлялькуєшся, але без болю,
без жовчі, з жовтком сонця,
жовтком маленького щастя,
жовтком землі для когось,
хто з гусені виростить лялечку.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=963452
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.10.2022
крапля дощу за краплею,
мова стала незграбною,
мова, здається, висохла,
стогне невпевнено
звисока,
мова стає недоречною,
а речення
сипляться
г
р
е
ч
к
о
ю,
а речення
стали,
мов печиво:
розкри́шились місту на плечі,
розкри́шились місту до рота
-
тепер місто кольору жовтня.
розкри́шились містом люди,
а люди ті
кольору лютого.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=961666
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.10.2022
коли ти прийдеш, аби почути мій голос,
то знай, що я втерла його у стіночки горла,
списала ним руки й обличчя кожної вулиці,
залишила на дзвіниці
бжолиного вулика
[i]я ніби особина боса
і безголоса перед тобою
[/i]
коли ти прийдеш, аби прощупати тіло,
то знай, воно розплилось
аквареллю панельних будівель,
усіх будівель міста, що стало притулком,
що стало і батьком, і моїм порятунком.
розкрапалась світлом я
(раптом прийдеш навідати),
вгризлась у землю, мовлячи «Боже, помилуй мя»,
розвіялась попелом,
стала частиною фрески,
плямою чорною на одземках берези.
раптом згадаєш, при́йдеш,
то знай, я стихла
[i]я особина безголоса
як ти й просила.[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=959097
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.09.2022
дівчинко
смола, що стікає з твоїх очей
це грам одержимості й літр
озер
озернися і глянь,
скільки в‘їлось імен
хтось із них вбивця
і мародер
тіла твого
що пізнало красу
божого замислу.
смола випікає шляхи до злив
ті зливи в тобі заливають курсив
ті зливи в тобі виринають щосили
голосом матері
зі смáком смоли
дівчинко
твій турбулентний режим
турбує у ванній малих
лусківниць
неба корзину з малин і ожин
кожного з мертвих
нікого з живих.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956477
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.08.2022
живий
але водночас спалений
пускаєш
повітря слів зі сліз
та злість,
яку неможливо заспамити,
скиглить в подушечках пальців
і ти
десь
між.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954147
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.07.2022
колись між нами не буде жодних бар'єрів та недомовленостей.
колись я перестану боятись когось втратити, а особливо - тебе.
колись моє серце не зіскочить зі свого буденного ритму, коли ти йтимеш від мене.
колись я знову покохаю і це кохання буде зріліше, не таке вимогливе, не таке обтяжливе, не таке нестерпне. і це буде нове кохання, я знову покохаю тебе.
колись я притулюсь до тебе і ти зрозумієш, що зараз я потребую тиші та обіймів, тиші та поцілунків у маківку, тиші та звуку нашого дихання.
колись.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=947851
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.05.2022
слова, як масло на хлібі
пасують до всього, що бачиш
до всього, що пожираєш
очима
і навіть до тебе
мої слова пасують до тебе,
коханий.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=947704
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.05.2022
схочеш охолонути вчепитись завмерти
схочеш зізнатися квітам на моїй сукні
що зорі — то камери глядачі стратосфери
і після смерті ми станемо доданками
суми.
схочеш стягнути вразливість світу
отямити його повернути пам'ять
але ми домовились
ти шукатимеш змісту
а я копатиму йому ями
схочеш фарбувати мої уста сонячним заходом
списати блокноти слізьми збережені для загалу
притулити лоба до моїх плечей і плакати
тихо оплакувати запахи
що раніше спалахували
схочеш дім
сина і велике дерево
де буде гойдалка
я і моя сукня у квіти
то буде день
точніше літо
коли сонце зійде з моїх уст і спаде
у щілину між ребрами.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=935052
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.12.2021
слова промовлені
пережовані як жуйна гумка
молодими спраглими устами.
перетворені в повітряну кульку
змучені політиками
ними вибілюють зуби
та чистять ротову порожнину.
у дитинстві слово можна
було прикласти до рани
можна було подарувати
людині коханій
а зараз зморені
згорнені у газету
досі отруюють
смердять
досі ранять
сховані в головах
сховані в серцях
сховані під сукнями
молодих жінок
сховані у священних книгах
вибухають
вбивають.
(Tadeusz Różewicz, "słowa")
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=934987
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.12.2021
а далі що?
а далі міста
наповнені нежитем/ не́життям
і ми сонцезмучені
схрещені хрящиком смерті
схрещені черевом часу
що нас пережовує
та не кохання
воно є кінцем і продовженням
краплею поту і мозолями
Божими
кохання є поза-, і мета-
і просто гіпотезою
є крововиливом у
епігонській прозі
вишкрябаним на підлозі
пташиним співом
є чимось на кшталт
дитячої мови та сміху
це протяг і вихор
потяг до зморшок
до краю
нетлінного/заметільного
і шкірки від рани
кохання — це не про
шаленство або ж трагедію
воно про замовчане
і про забуті гени
наше ж кохання
наповнене нежитем/не́життям
трохи сонцезатьмаренням
сонцеосвітленням
наше кохання
не має жодного речення
має лиш кому з крапкою
цілунок в шию
сусідські співи
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=934489
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.12.2021
замість того щоб
відповісти на моє запитання
ти приклав палець до губ
мовив Єжи
хіба це не знак
що ти не хочеш
що не можеш відповісти
ось моя відповідь на твоє запитання
«який сенс життя
якщо я маю померти?»
приклавши палець до губ
я відповів тобі подумки
«життя має сенс лише тому що
ми маємо помирати»
життя вічне
життя без кінця
це буття без сенсу
світло без тіні
луна без голосу
(Tadeusz Różewicz "Ostatnia rozmowa)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=933511
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.12.2021
клітка настільки довго була зачинена
що в ній вилупився птах
птах настільки довго мовчав
що клітка відчинилася,
іржавіючи в тиші.
тиша настільки довго продовжувалася
що за чорними ґратами
пролунав сміх
(Tadeusz Różewicz "Śmiech")
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=933181
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.12.2021
забудьте нас
і наше покоління
живіть як люди
забудьте нас
ми заздрили
рослинам та камінню
ми заздрили псам
бути б щуром
промовив тоді я до неї
хотіла б не бути
хотіла б заснути
і прокинутись після війни
сказала вона заплющеними очима
забудьте нас
не запитуйте про нашу молодість
залиште нас
(Tadeusz Różewicz "Zostawcie nas")
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=933115
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.12.2021
Поет це той, хто пише вірші
І той, хто віршів не пише
Поет це той, хто cкидає вузли
І той, хто їх на себе вдягає
Поет це той, хто вірить
І той, хто не може повірити
Поет це, той хто брехав
І той, кому збрехали
Поет це той, у кого є уста
І той, хто ковтає правду
Той, хто падав
І той, хто підіймався
Поет це той, хто помирає
І той, хто померти не може
(Tadeusz Różewicz, "Kto jest poetą")
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=933023
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.12.2021
найбільшою подією
в житті людини
є народження і смерть
Бога
отче Отче наш
чому
наче злий батько
вночі
без знаку без сліду
без слова
ти чомусь залишив мене
і чому я залишив
Тебе
(Tadeusz Różewicz,"Bez")
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=933021
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.12.2021
Хто впізнає його
мати, батько, брати
можливо та інша жінка,
обличчя якої
стікає мов дощ у туманному дзеркалі.
а ти
коли дивишся на себе
що бачиш
бачу людину створену
за образом та подобою Бога
що помер.
(Tadeusz Różewicz, "Obraz")
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=932806
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.12.2021
cкинуті янголи
наче пелюстки сажі
наче рахівниці
наче голубці начинені
чорним рисом
наче град
розфарбований у червоне
наче голубий вогонь
з жовтим язичком
скинуті янголи
ніби комахи
ніби Місяці що втискаються
у зелені нігті покійників
у раю янголи
схожі на внутрішню частину стегна
незрілої дівчинки
вони наче зірки
світять у місцях безчестя
чисті мов трикутники та кола
наповнені тишею
скинуті янголи
як відчинені вікна моргу
як коров’ячі очі
як пташині скелети
як збиті літаки
як мухи в легенях
загиблих солдатів
як струни осіннього дощу
що зближають уста з відльотом птахів
мільйони янголів
бродять
долонями жінки
не мають пупка
пишуть на швейних машинках
довгі поеми у формі
білого вітрила
їхні тіла можна приживляти
до стовбурів оливок
сплять на стелі
стікають крапля за краплею.
(Tadeusz Różewicz "Domowe ćwiczenia na temat aniołów")
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=932561
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.12.2021
осінні хвилі розбудять дзвони костелу
і я засну
сном непохитно-п'янким
на кільканадцять годин
збіжаться будинки, дзеркала, коти,
калюжі та вікна з квартир
щоб викрити тінь мою
та цінність її наготи.
скорчаться пальці від стиглих дощів
і я перетворюсь у дзвін
у той, яким мариш ти
у дні, коли світла брак.
зостатися б звуком
у мушлі вушній
у храмі твоїм.
щоб так
ти не забув мене
у безсвітлі наготи.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=932062
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.11.2021
захід кисільний в'язко
згортає недільну сторінку
і каже: "стань у затінку
я розкажу де боляче
я покажу, де коле
де час від часу лоскотно
коли найчастіше хочеться
просто
бути
колом".
ще молоко недільне
не настоялось добре
а я вже напоготові
стою біля дамби гола
так ніби захід кисільний
в'язко згорнув весь одяг
звітую усім, де коле
чому перед світом млію
коли найчастіше хочеться
просто
бути
лінією.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=927287
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.10.2021
вулиця тулиться в закислені вікна
її не боюсь, бо давно безкиснева.
вулиця нишпорить, кличе до себе,
хоче убити в мені чоловіка
хоче забрати нас із тобою
недопоетів з безладом в шафах
інопланетним вкривається шаром
вулиця,
поки не поспіша ти
стягуєш межи лопаток істину
слізну,
злісну та необізнану.
/наче мене/
вулиця звісила руки донизу,
вимкнула варгами гасову лямпу
разом із нашими коливаннями
і моїм перманентним "кохаю"
що народжую, мов немовля я
що вбираєш, ніби Ґра́аль ти
в стінах рипучої сталінки.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=923035
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.08.2021
Часова спіраль пронизує її. Може здатися, що вона схожа на домашню великодню ковбасу. Кожне наближення вечора — се наближення апокаліпсису, де пташки б'ються дзьобами у вікна її мозку. Біль, який вона запрошує у своє нутро, змушує тіло тремтіти та битися з однієї стіни в іншу. В'юнкі думки утворюють торнадо, через що вода з очей перетворюється на перекис і все всередині піниться. В такі моменти я сиджу в кутку кімнати й дивлюся на це в 3Де окулярах, беру пульт і навожу на неї цю кульку для сигналу, аби навіжена трохи заспокоїлась.
Сьогодні, певне, повня. Бо навіть диявол не зміг би витерпіти цю різанину між однією маленькою людиною та її внутрішньою копією. Клац. І ось вона гладить своє волосся на голові пальцями ніг та промовляє чи то мантру, чи то заклинання.
Сьогодні я дивлюся уважно на цю виставу, Маріє, спостерігаю. Клац. І ось вона роздягається та стелиться на вологу підлогу (знову забула вимкнути у ванній кран!), її волосся вбирає іржаву воду й ось вона творить, ось вона поєднується з собою та Собою. Скільки ж у ній тих каналів (чи то болю?)?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=920852
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.07.2021
варто лиш дозволити собі додати у свою колючу буденність щось трепетне, подумати про щось абсолютно протилежне твоєму життю та імовірне, уявити себе щасливою на найвищому поверсі багатоповерхівки біля найкращого заходу сонця, як це все виявляється марною тратою часу всього надуманого та нафаршированого ілюзіями, бо тобі поки не час бути щасливою.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=920351
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 24.07.2021
дівчинка вибігла з дому, бо там її сварять
бо там вона оболонка наповнена часом
відверто між нами,
у неї важкі дисонанси
і сонця буханець
між легеневими ґратами.
дівчинка зачинялась в малому сараї
щілина давала світло легке від туману
вона діставала банку літрову - і била
пальцями,
мов по серцю:
"ой леле...ой мамо
я в ключику, у пташиному,
множена, спиляна,
де я по-справжньому справжня,
а де скопійована?
мамо, тут люде навколо
з ребристими спинами
сварять мене,
спиняють
ніби щось скоїла..."
відверто між нами,
я більше не бачив дівчинки
на третьому поверсі більше нікого не лаяли
але уночі заспівали усі лічильники
пісню, де хтось покликав "ой леле...ой мамо".
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=920054
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.07.2021
намащуйся мною, ніби я масть
і втирай в себе рай
мого серцевинного трепету
три рази денно
колоподібними вдихами
колоподібними рухами.
дивись, кісточки моїх яблук
штурмують неспілі демони.
антени хапають канали
давно заблоковані ерами
в яких ти був лише пуп'янком
та просто самотньою цяткою
а я ж хапаю, щоб стати полегшенням,
стати окремою,
щоб зцілувати смуток твого лиця.
втирай мене в себе і станеш незгасним,
кристалізованим, гойним
світлим проваллям, де я над тобою
ходжу по канатній дорозі
вбираю розтлінне,
стираю зіпсуте,
вишіптую варикозне
і колоподібними вдихами,
три рази денно
закохую(сь) як ніколи.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=919549
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.07.2021
краще зв'язатись у вузлик, вдати,
що ти - пустеля,
що зовсім безводно в роті,
але затопило очі.
і те, що шнурує шлунок
і те, що зогнило здавна,
скидає із себе шкіру
і зуби крихкі й молочні.
краще зв'язати руки і
бити зап'ястям цеглу,
влізти у неї та жити
доки не зачерствієш
доки ця одержимість
бути для когось кінцевою
як гематома не зійде
і не припинить вірити.
краще приїстися світу,
вдати, що ти - приземлена,
вирвана з коренем, до́чиста,
визнана немісцевою.
щоб не шукали тлумачення
твого, і ту оселю
в якій ти навчалася дихати,
всіваючи щастя у серце.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=918560
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.07.2021
дівчинко. йди у ванну і витри дзеркало,
яке ти заляпала маслом
інертних течій, до речі,
сусіди знизу втомились щовечора
слухати дикі воплі твого катарсису;
бити по стінах, давати смачного ляпаса
і вимивати плями від
кровотечі твоєї малечі,
яка недоречно
з'явилась у божих помислах.
це вже четверта, або, напевно,
вже восьма
малеча гине,
так і не ставши дорослою.
дівчинко, йди у ванну і вимий душу,
яка у виразках,
та непомітно втопи її під краном
в яблучнім оцті.
хтось не любив тебе,
дівчинко,
і підписав у свідоцтві,
що ти народилась
небажано -
й померла,
не ставши дорослою.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=916815
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.06.2021
блукають ноги,
блукають досі,
лізуть у кригу до спроби восьмої,
ринуть у прірви власних повір'їв
босі ноги.
Аби хтось зустрів їх,
щоб не боялись малих горизонтів.
завше їм за́тісно,
навіть назовні,
навіть під сонцем
(аби ж воно щезло!)
ріжуть між пальців травинок леза
босим ногам від того зле
і
серце гризуть в міжребе́р'ї тіла,
плутають вулиці,
їм це потрібно:
ступати у жала з піднесеним ша́лом,
ніби душа їх зреклася, шаманить,
ніби весь світ їм наказує бігти,
ноги сполохані, босі, тендітні
лізуть на край кам'яного провалля,
де хвилі скаженою піною ваблять,
де хтось місить море,
аби босі ноги
відмили весь бруд
до восьмої спроби.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=916296
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.06.2021
наздожени мене
у місті, де я живу
де голос мій не зникав
але тимчасово стих
і я тут не з тих творінь
і я тут не з тих мужчин
які залишають слід
і ладні свій хрест нести.
наздожени мене
у місці, де я мовчу
де хтось затулив уста
і розіп'яв язик
тут не читають Псалтир
і не співають Псалмів
тут я не з тих, хто встиг
на собі свій хрест знести.
наздожени мене
у світі, де я сама
де пасмо волосся мого
відбилось від стада пасм
де я не належу собі
і де припинила рости
бо забуваю свій слід
і хрест на собі звести.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=916290
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.06.2021
хто тебе так, комахо, прибив величезним чоботом?
а чи не той, що ввечері спалив у шухляді ноти
схлипів твоїх,
моря твого,
тиші твоєї та дотиком
випустив у безхмар'я отой надламаний човен,
ту маленьку пір'їну, ті саморобні вітрильця?
тепер вже не заіскриться вроджена віра у когось,
і ти вже, комахо, приплюснута,
шукаєш наосліп вихід,
а вихід все віддаляється, і ти дістаєш іконку
маленьку таку, як ніготь, де очі живі, наче власні
і просиш чогось насущного,
сама ж бо поки не знаєш
сама ж бо щойно з-під чобота сорок третього розміру.
комахо, не заспиртовуй тільця свого,
дай розуму
востаннє почути симфонію в шухляді, де пахне нотами,
де дике волання утоми ніяк не може замовкнути,
де ти вся немов протоптана
та хронічно розчавлена
здригуєш м'ятими крильцями
у човнику, що відчалює.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=916088
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.06.2021
раба Твоя, Боже, в панчохах обідраних, в платті,
крові облудної та душі низькосортної,
з лона земного прийшла до Тебе без пам'яті,
щоб пригадати, що вона всоте скоїла,
що вона викрила в собі та що відірвала.
раба Твоя, Боже, здича́віла серед
канонів курсивних
у міжміському підвалі.,
вони її не знайдуть у Велику середу,
не підкрадуться під шкіру, бо ... шкіри немає.
ця дівчина, певне, прийшла віднайтися чи виплисти
й виплести з Себе щось цілісне або вартісне,
меморіальну кімнатку на дні океану.
раба Твоя, Боже, з душею сітчастою, хрипами
знову прийшла зламати у со́бі всі сходинки.
-
на підборідді у неї цвіте дика родимка,
ще одна дозріває
нікому не видима.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=913021
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.05.2021
ти звідки, солом'яне видиво,
стільки набрала знятків
і крафтових вушок горняток?
залиш хоч комусь на згадку
щось магнетично невидиме,
викресане і невитоптане:
небо розтоплене,
в спідньому,
втомлені поштовхи в мідному
тім'ячку мегабітному.
поки він стягне мереживо
і пелену з твоїх витоків
виточи з нього
всі вигуки
викрій у видихах звиток
слів.
та заримуй узбережжя
в нім.
ти, засоромлене видиво
і засолонена вигадко,
стільки у тобі витканих,
зітканих ранніх променів.
ти залиши невидиме,
щось магнетично невидиме
і сповідайся пошепки
в тіло душею
скошене.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=911283
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.04.2021
ті очі ковтали айсберги.
не мене.
ковтали розломи асфальту,
перейми котів
та гнів всіх бабів без зубів
на латентних повій.
ті очі ковтали усе,
але не мене.
ті очі з'їдали плоскість монет.
не мене.
та жерли блискучі об'єми незрілих грудей,
їли по-псячи свічки у центрі костелу,
ті очі, мов пластир, стримують кров.
не мене.
і не бретельку, що ледве звиса з плеча,
і не цигарку у перехрестях фаланг,
і не мене з пательнею у руках.
ті очі не знали, ким я для них була,
(ніби той сенс,
якого таки нема).
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=910645
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.04.2021
водорості
на ключицях гинуть водорості,
з яких сюрчить розоране море,
і вкотре ті водорості знекровлені.
в'януть в сплетінні без тебе,
шепочуть у піні
"верни нам його о пів
на квітень".
а я лежу в позі вбитої лані
на лоні босих відтінків.
скільки ж моря і крові в мені,
що ніяк не замовкнуть, не витечуть...
і скручені квіти зелено-морські
на гострих ключицях
о пів на квітень молитимуть
"вичави з нас його, вичави".
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=910092
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.04.2021
[i]Давно не чулися,
мені здається, що я не зможу впустити у своє життя нікого і навіть тебе. Навідріз відмовлюсь позичати тобі шурупи, аби ти ними мене причепив до стіни та любувався моєю безнадійністю; не підпущу до вразливого місця на шиї, не дамся зранку обіймам, теплим рукам на персах, нестримним глибоким поглядам; не увійду в одну кімнату з тобою, не ляжу на одне ліжко, не запалю цигарку, не порахую родимки на спині, не...багато чого "не". Не тому що я боюсь, а тому що я втомилась. Я не вперше пишу про втому, але тут вона не від зневіри, не від розчарування, не від безрезультатних любовних інтриг, а просто вичерпано усе, що мала. Ліміт закінчився. Немає бажання на усмішки, на розмови, на прогулянки. Немає сил. Мені зручно бачити тебе ось тут, у листах, легко вигадувати з тобою моменти, які є нудотно милими, підлітково-дівчачими, зацукреними, аж занадто. Добре малювати спільну картину, але я б не змогла то все прожити насправді.
Пусті мрії, пусті думки від надлишку вільного часу. Кожна поїздка трамваєм закінчується мислями: "якби ж поговорити з кимось...". Але я ж не готова приймати когось, брати відповідальність за чужу людину, її кохання. Нема більше азарту, того енергійного сплеску, який підбурював мене на авантюрні знайомства. Навіть якщо ти прийдеш, навряд чи залишишся, бо побачиш мовчазну мене, яка ні слова не промовить, яка не матиме бажання віддаватися, дозволяти проникнути в здоровий глузд.
Зі мною або щось не так, або я просто обділена з народження оцим шансом пізнати любов. Не заслужила на довгу насолоду, лише кидають якісь нещасні шматки, ривки, фрагменти, де я навіть не встигаю звикнути, повірити. Просто повірити.
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=909792
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 01.04.2021
мимоволі торкнутися неба дисками нігтів
і мимовільно сказати дурницю нікому
ми з цим Ніким імовірно таки божевільні
я з цим Ніким спілкуюся криволінійно
і повертаюсь в життя цілком непритомна.
Можу зізнатися сонцю, що я його бачу
зіниця у нього не чорна, а в'їдливо жовта
зізнатись в коханні усім ліхтарям та
незрячим
білбордам, що так агресивно хапають гарячі
обличчя напівбезшовні.
любитися в римах, самітності, думці,
бо все ненадовго
і прокричати крізь шибу трамвая "жива!"
все ще вірити в дійсність
наївно, безмовно
бути в екстазі, жити цілком притомно
в чистій нічийності
без часових коливань.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=909264
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.03.2021
Клінічне життя
із шансом на спалах
із шансом прокинутись знову
в кращому місці мікрорайону
з іншою сімкою і телефоном,
-
де я би тебе не кохала.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=909263
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.03.2021
згустки слів
перекотиполем на мені.
застигають іменні́
цілунки, залишають алегорії
двох тіл, на повторі
сміх у наготі.
а ми ті,
хто не віршує зовсім.
з осені і до морозів млосних
простоволосі та мило́сні
ритми й такти
іскрами між нами,
мов теракти.
не вмирати нам у цій квартирі
без ноктюрнів, епопей і гриму.
тиша в кульмінації нам скаже,
що ми самозванці
і продажні,
що ми недолюди, мізантропи.
Світ наш впав -
А ми ось тут. Навпроти.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=909176
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.03.2021
окрім тиші, що ноги звісила,
окрім сонця без громадянства,
окрім дзеркала за завісами
та дощу зі смаком меліси
окрім танцю,
простого танцю
під під'їздом чи псевдонімом,
окрім маятників ілюзій
ти залишишся в мо́їм тілі
найболючішим анонімом
та симптомом нічних
контузій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=909174
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.03.2021
крихітко,
вернись додому,
на тебе чекає там ліжко,
щоденники під бетоном,
маленька розбита ваза,
капличне життя в метастазах
з цитатами Будди-кішки.
вертайся, нехай і грішна,
нехай і без Бога в пальцях
із викиднем та боргами,
з мішком своїх власних рішень.
ти ж інша, ну зовсім інша,
без форматувань, надрізів,
з крихітним жмутком візій
про щастя не під ногами.
вернись,
у тепличне й вологе ,
у пАвоть глибоких алюзій.
життя - це не ол-інклюзів,
це ніби постійні пологи.
це довгі прологи в дУші,
ридання із контра спем сперо.
будь соком алое вера
вертайся додому
із мушлі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=909072
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.03.2021
мій ампутований спогад на вішаку
так і висить не торканий, ще з весни.
не вистачає ліній скісних, та пісних
сенсів небу моєму.
у миш'яку
все розцвітає, все зодягає гнів
і розплітає вшитий у пульс рельєф.
я придивляюсь, а там у щілинах гниє
дивна й маленька я - у пальто до ніг.
дивна й маленька, із гребінцем в руках,
з брекетами і родимкою в душі,
знала б вона, який віддає рушій.
дивна й маленька
-
з крилами вітряка.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=907005
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.03.2021
пам'ятаєш, ми зайшли у єврейський район
і довго дивились на люки й котів,
сонцю тоді бракувало слів
нам тоді бракувало пів
горнятка чистого йоду;
волога білизни стікала в траву,
оголені тюлі ховались за склом,
ми ж були світлом і стали тлом,
гусячим пір'ям, потім крилом
небесного дежавю.
зривали "винайми кімнат" з цеглин
пірнали й пірнали у спрагле: "будь"
ми були певні, що наздоженуть
хвилини мовчання, вічність секунд
і стягнуть у морок та глиб.
в той день сонце мліло між нами і в нас
в той день ми відвідали сотню дахів.
я б прирівняла нас до птахів
з крилами кольору малахіт,
що воскресають не раз.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=906786
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.03.2021
- простягни свою руку.
- не буду.
- довірся.
- боюсь.
- ми так далі не йдемо.
- не можу.
- не хочеш.
- не можу.
- я гадав, ти кохаєш.
- кохаю!
- не впевнений...
- ось...!
- я довірила все.
- я прийняв тебе всю.
- я пішла за тобою.
- схоже...
- відчини всі страхи.
- ще не час.
- а чи треба він?
- треба.
- віддай їх мені!
- ти і є ним.
- чому?
- бо кохаю.
- ти не втратиш мене
- не впевнена
- вір.
- щоб умерти?
- щоб йти тільки разом
- а раптом...
- тихенько. благаю.
- я для тебе слабка.
- ти для мене усе.
- чесно?
- чесно.
- я сміюсь тобі в очі
- а я їх цілую
- тримай же
- навіки
- бачиш, я розцвіла
- а я знову живий
- віднайшлись
- під час меси
- лиш нікому-нікому...
- це тільки між нами.
- мовчатимеш?
- грітиму.
- ти знайшла мої рештки.
- ти добре тримався.
- на тебе чекав.
- дочекався.
- залиши мене тут
- на ключицях?
- на родимках
- шиї.
- я скажу тобі дещо
- м?
- я зникну.
- ти ж клявся!
- дещо змінилось...
- ти клявся!
- я йду.
*залишив*
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=904937
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.02.2021
на мілині
зі зламаним ребром
візьми його, прийми в своє нутро
візьми його й збудуй у сОбі храм,
допоки я чужинець,
емігрант.
допоки серце плавиться в іржі
зіткай з моїх колючок рубежі,
бо я одна, мов риба без хребта
і без хреста в житті,
на трьох китах.
-
я опромінена покійним часом і
хлюпочусь без ребра на мілині
а ти прийди, візьми мене і кинь
на інший берег -
буду там ніким.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=903812
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.02.2021
спірально, в буденності ранніх міських колій,
де Бог безсоромно, відверто усіх епігонить,
ніколи (чи майже ніколи), проходячи повз ікони,
не бачила в них полігони
людських падінь.
якби ж нам сказали малим найщирішу правду,
оту прапраправду, просту, як лоза винограду,
завбільшки з настоянки квітів та листя граба,
якою мене натирала звечора баба,
щоб спала міцніш.
де я ось така маленька - найменший атом
і теплоізоляційна, як та скловата,
більш емоційна і менш подібна до тата,
дивлюсь на усе і боюся при всіх вдихати
правду сліпих та глухих.
сіамські будинки різняться лише поверхами,
ростуть, як на дріжджах, як ті полігамні
сім'ї, стою біля них, а вони під ногами
у мене: похмільні, стерильні, немов поминальні
сльози усіх живих.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=902834
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.01.2021
луна́ стихла, відголоси чути,
не впустила їх до серцевини,
вся промокла при- та
голосними,
наголо токсична і безсила.
прийдеш на поріг, а я без зброї,
і вже не злякаюсь, і не зникну,
крізь вуаль тонку й огидну крикну:
"я ще не забула,
не відвикла,
не відмерло!"
затяглась лускою.
пальці б'ю, бо пишуть, навіжені.
кип'ятком заллю женьшенем
жмені,
не торкай лишень їх.
замело рубцями кожен вивих.
замело, а повесні розтане,
розіб'ю з моста чи над містами
щось живе і
що було востаннє.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=901364
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.01.2021
криками тихими зупини мене,
знеслав у світі повійному,
розплав на пательні покійною,
зате вільною.
стиш мене.
моє мігреневе радіо,
не бачиш, як зникла за шатами
і як емігрує душа моя,
шматтями?
будинок мій кроплений протягом,
зобижений, із наругами,
оточений лісосмугами,
під куполом і недугами.
зблизь мене.
лиш до Всевишнього,
невже ти не бачиш, що зорана
вздовж і впóперек, зморена
горами смороду?
облишмо це
й те, що замовчано.
стиха штовхни до моїх глибин,
і сколихни стиха смерті плин,
щоб була я одна
й ти
один.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=900865
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.01.2021
тривкими ривками,
малими кроками,
все ще невпевнені,
все ще не хрещені.
виросли ґронами
ягід покроплених
в світі ламкому,
трохи розбещені.
ми made in ліжку посеред
квітня,
ми made with богом
на вишці екстазу,
ми made for втіхи до повноліття,
ми made without душí консонансу.
кинуті в світ, наче крихти від хліба,
хочеш будь кормом,
хочеш - чимсь іншим,
чимсь неповторним áбо ж пригідним,
будь дещо іншим
áбо торішнім.
веслами - душами,
веслами - крилами
тонемо в омутах,
в диких оманах.
ми намальовані
пензлем й акрилами,
кинуті
в світ без підказок і плану.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=900145
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.01.2021
архів шкіряних сердець,
пуповини слів
радо віддала б за морфій
та Книгу книг.
кожна судина зривається
у вузлі,
кожен рядок розповзається
у томи,
кожен прихід - це ще одна
звичка/гра,
кожен відхід - це ніби абетка
сліз,
кожна обіцянка, ніби гнила ікра,
я її зберегла,
а ти - не зніс.
кожне зізнання тягне легкий дурман,
кожна мелодія - стан нервових клітин.
радо віддала б за морфій і за Коран
цвинтар своїх думок,
де волаєш ти.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=899457
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.12.2020
тихо, невинно, зрання, спросоння, в плече.
груди, над ними, ще вище, ось так, цілуй
вперше, повільно, тактильно,
в її мечеть,
пошепки, мовчки, у дощ,
після "ще" і "лю".
влітку, у сінях, під захід, в ключиці/ між
в тіло, у душу, у Всесвіт, під ковдрою /над
в очі зелені, під стогони, на межі
після обіду, надхтиві і без принад.
двоє, устами, без світла, в глибини тіл
щедро, щасливо, відчутно, без зайвизни
руки на стегнах, у вічності та в житті
сонце у сонці, у дотиках, восени.
на підвіконні, розпалені, в міру (ні),
лінії долі, сплетіння, блаженство й "лю",
пестячи душу, під грім, у малім човні
не відпускай і тримай її, ось таку.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=898800
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.12.2020
вона знищить руїни вщент
і залишить без іня - янь.
заштампує без дорікань
(неостаннього з могікан),
зліквідує серцевий щем.
увіп'ється в каскади днів
і знебарвить тебе для всіх.
заспіває сто голосінь
на окраїнах полюсів
(мо' на чорному полотні).
вона зрушить на плечі дим
і понівечить дику грань
у споріднених інь та янь,
без вагання чи дорікань
(як із нею зробив це ти).
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=898594
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.12.2020
[i]Мій і тільки мій,
кричу у подушку. в кімнаті нікого, тому почують лише павуки. кохати тебе це мов вбивство себе самого. нестерпно, так нестерпно! тупа, тупа ідіотка з цими казковими почуттями до казкового персонажа цього життя!
Я мов скринька Пандори: вмістила охайно все, перфекціоністично, ідеально. Для тебе закрилась, для тебе зберегла усі свої грішні та дитячі думки, омріяні рецепти ніжності та кохання, записки божевільних марень, бажань, склала карту нашої подорожі по життю, підготувала чайні пакетики для важливо-болісних одкровень, зшила мереживну білизну своєї цноти. Боюсь, якщо ти відкриєш, то тебе не вистачить, ти не втримаєш такого протягу, вітрюгана, торнадо. Боюсь, що нічого від тебе не залишиться, що і тебе поміщу в цю скриньку на саме дно, бо ти моя надія.
остання надія.
Кохати ж має бути приємно, то чому я страждаю, чому чекаю, чекаю, чекаю і страждаю? Чому нема отих метеликів, а лише маленькі спіралі всередині, які все крутять і крутять, тиснуть.
кричу. вже не в подушку відкрито до стін і стелі. нехай теж чують, нехай теж зі мною верещать, нехай теж розкажуть мені щось, аби цей час не протікав кислотою по венах, не здирав гнійники на душі, щоб залишив все пливти своєю течією. Хоч би це напруження мене відпустило.
Кохання - це єдине, від чого побічні ефекти виникають раптово, несподівано, неждано. І кожного разу якісь нові, менш адекватні, більш серйозні, болючі, інопланетні, аномальні. Когось зачепить легким подихом і той навіть не сколихнеться, не зійде з місця, стоятиме мумією, а когось зітре з лиця землі, змішає з попелом, з кістками людських душ, змусить зректись себе або ж визнати, побачити, змусить стати слабким, стати ніким або ж всемогутнім, перетворитись на божевільного, на параноїка, на будь-кого, але не на адекватну людину. В коханні завжди співіснують дві половини, які несумісні, не пасують один до одного, не приживаються і не зливаються між собою.
Кохання - це світло, на яке злітається різна комашня. Когось воно знищить, когось зігріє, комусь легенько спалить крильця. Отак і з людьми. Хтось наповнюється ненавистю, хтось гірким болем, когось переповнює почуття піднесеності, когось - розчарування. Це лотерея, а, ні! Це експеримент. Кохання - це чортів (божий?) експеримент, який проходять лише обрані. А які ті обрані? ніхто не знає.
Ми жертви обставин або космічного плану, або божого вченого, який мучить (або ж вчить?), псує (або ж береже?), знущається (або ж любить?).
Мої побічні ефекти кохання мають плачевний вигляд, бо розриваюсь я, тріскаються стіни всередині, як суха земля, яка вічність не бачила дощу, вибухають вулкани й заливають усю мою зелень душі. Попелить і не зжаліється, а потім я, мов фенікс, відроджуюсь, знову і знову злітаю до сонця, не знаючи, чим все закінчиться цього разу.
Подумай перед тим, як відкриватимеш мене.
З любов'ю,
Твоя...[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=898392
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 16.12.2020
[i]Моє життя,
горить у грудях, пече ось тут у ребрах, бронхах, легенях, в нервовій сіточці мозку. Очні яблучка сльозяться і я відчуваю, як у них підіймається тиск, вони червоніють; щоки палають, повіки тремтять і навіть легкий невидимий пушок над губою покрився хвилюванням, підлітковим таким, невпевненим. У венах пульсує кров, серце скаче зі зразковою старанністю. Не чую власного внутрішнього голосу, лише тебе, десь там за межами цього земного світу, цього всесвітнього сну, цього міжгалактичного життя.
Хвилювання. Якась тривога, яка поширюється настільки швидко і тримається настільки довго, що пальці німіють, ноги мерзнуть водночас з губами, а ті ще й синіють ледь-ледь. Світ здається таким великим, але без тебе таким мізерним, таким дріб'язковим, таким непотрібним, таким ницим. Як тільки згадую, що є ти...як тільки згадую, що нас чекають стільки непрожитих моментів з тобою, непобачених заходів сонця, світанків, ранкових кав, нічних пристрастей і ніжностей, обідніх дзвінків, капризних і водночас нестерпних мовчань (бо ж треба поображатися), терпких доторків, бавовняних слів, захмарних мрій, колискових вечорів, інтимностей, істин, відкриттів (у тілах і в душі), несподіванок, підпалених сніданків, не допрасованих сорочок, не порахованих родимок, не поцілованих ключиць, суперечок через"хто піде першим у ванну", а потім хитре рішення піти разом (так приємніше).
Дихання все ще не заспокоюється, повітря входить у легені нерозмірено, розгублено, так необережно, стримано. І від цього напружуються скроні, а під епітелієм, ніби пробігає маленьких струм, а потім такі бульбашки, які вибухають, ніби феєрверки, але приємно-приємно.
Щіпка моїх думок десь ходить за тобою, переслідує параноїдально, обіймає, мозолить твої думки, аби не розслаблялись, відчували її імпульсивність.
Не витримую більше. Ти тероризуєш мій світ, хочеться звільнитись, а не можу. Крила виростають. Злетіти хочеться, втекти, бо настільки мої мислі солодкі, що соромно і страшно. Не можна бути ось такою щасливою тільки з однією думкою про оту людину, яку ще не зустрів, але сподіваєшся зустріти.
Якби ж ти знав, як ось тут мені із собою...
чи може знаєш?
З любов'ю,
Твоя...[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=898104
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 14.12.2020
до мене прийшов вигнанець.
увесь горів
за безцінь хотів забрати щипту
гріхів,
яких не пробачить
вищий небесний суд
а в мене один лиш гріх
- я вкрала сльозу.
сльоза та була червива, багряна, глевка
стікала болюче
і пахла як з молока
вона неспроста, мов тягар,
мов потоп віків
вона пам'ятала усе -
крім чоловіків.
тремтіла від сонця,
вбирала історій туман,
дурманна сльоза --
не сльоза,
а звичайний тим'ян,
дика й вразлива,
без огріхів на щоці,
мов домовина,
ховала чужі рубці.
вигнанець горів
і тримав у руках ЇЇ,
глухонімий.
він кричав і на мить прозрів:
той гріх - невимовний біль
непочута я.
стікала сльоза
по лезу із пекла в рай.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=897496
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.12.2020
[i]Мій всесвіте,
Хотіла б попередити, що перед тим, як ти захочеш до мене торкнутися, заговорити, відкритися, освідчитися, я в дечому зізнаюсь: я не така чиста, невинна, як ти думаєш. Я жахлива людина, яка грішила в найгірший, найаморальніший спосіб. Моїм огріхам немає кінця краю і, якби ж це було щось дріб'язково дитяче, необдумане. Я намагалася бути святою, такою неторканою, не зіпсованою, правильною, але насправді я зовсім не з таких. Зрозумію, якщо ти захочеш мене покинути, забути, стерти, проклясти, зчистити зі своєї пам'яті, затоптати і не зустрічати знову. Я не просто це прийму, я сама в це віритиму, бо заслужила, вчиняла жорстоко щодо інших людей, егоїстично, нерозсудливо і так не по-людськи.
Та чи винна я, що мене кохають, а я ні? Чи мушу я відчувати цю провину за нездатність відповісти ніжністю на ніжність, коханням на кохання, залежністю на залежність, дурманом на дурман? Чи повинна я змушувати своє тіло підкорятися тому, хто мені байдужий, чужий, а свої думки прив'язати до того, хто не викликає у мені відчуття піднесеності, легкості, хто навіює лише постійний потік докорів, хто вимагає, потребує, висмоктує усе хороше, що я так хочу взяти від цього змінного світу? Хіба я не маю права на вибір, на щирі почуття, на душевні моменти, на щедротний сміх з нікому незрозумілих жартів? Чи маю я підгинатись, підлаштовуватись під закохану в мене людину, аби її життя набралося яскравими фарбами, а моє -- болотяними, аби у неї розправились величезні, пухнасті, білосніжні крила, в той час як мої крила в'янутимуть, сохнутимуть, зіщулюватимуться? Колись я намагалась покохати, змушувала себе кохати, наказувала собі кохати, але я лише вичавлювала з себе отруту замість соку, мої уста були повні сарказму, жорстких слів, викривлялись в дугу зневаги та непослуху. Тіло скручувалось в клубок, бо доторки нестерпні, навіть мінімальні, ледь відчутні, але такі гидкі. Чи повинна я себе ось так катувати, аби іншій людині було добре?
Через свою наївність, я часто робила те, чого не хотіла, що було поза моїми кордонами, нормами, принципами. Але час навчив цінувати себе, захоплюватись собою і плекати своє внутрішнє джерело, яке окрилює більше, ніж будь-хто і будь-що. Я покохала себе. Та чи покохаєш такою мене ти?
З любов'ю,
Твоя...[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=897446
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 07.12.2020
[i]
Любий,
Колись я тобі розповім усе, що зі мною трапилось, поки ти був десь у відрядженні. Хіба можна назвати твою відсутність "неіснуванням" або моєю хворою уявою? Звичайно ж ні. Ти саме у відрядженні -- далекому, а, може, близькому.
Всі ми у ньому. Не обов'язково навіть бути відсутнім. Можна бути у цьому "відрядженні" на відстані одного сантиметра від коханої людини, подумки, фантазіями, навіть пульсом. До одних ти мертвий, байдужий. буденний, до інших -- живий, ніжний, коханий. Добре, що ми лише ось так фізично на відстані, що наші червоні душевні ниточки передають усі повідомлення серця. Навіть його тиск.
Мені подарували нічну лампу і я засинаю лише під неї. Так спокійніше. Вона крутиться і відбиває по всій кімнаті зірки та місяць. Тепер у мене сформований власний Всесвіт, але не до кінця, ще один пазл залишився: ти. Я коли дивлюсь на ці зірки на стелі, то уявляю, як ти там шукаєш мені Велику Ведмедицю (її нема звичайно ж на тій пластиковій штуці), вдаючи романтику та астронома-романтика. Подумки усміхаюся і тішусь. Осінь і початок грудня доволі холодний і нестерпний, подібні теплі картинки гріють загальне мій стан, гріють також мої гормони, які щоразу мене дивують, впливаючи на мене з феноменальною силою.
Мені б на секунду подивитись у щілинку майбутнього. Поглянути, чи ти просто є, чи ми їмо з тобою хурму під фільм (бажано горор), чи перебираю твоє волосся, поки ти лежиш в мене на колінах. На секундочку. Глянути б.
З любов'ю,
Твоя...[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=897340
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 06.12.2020
сонце в депресії, сонце нервозне
допомогти йому нічим.
лічені дні не виходять з наркозу,
бо зачекались січня.
не доповзає грудень до ліжка,
де ́ми з тобою тактильні.
сонце, мов злодій вийшло на сповідь,
світить так примітивно.
ніби тікає від горизонтів,
від невимовної назви.
сірі заслони вже не врятують
сонце від сказу і спазмів .
-
небо набрякло в божому тілі
стиха занурилось в іній.
скоро відлига прийде до ліжка,
де́ ми разом животієм.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=896878
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.12.2020
граймо в хованки чи в обітницю.
пообіцяй без свідків,
опівночі,
що спалахнуть на твоїй орбіті
мої листопадові квіти.
ми напишемо в спільній Біблії
про кохання у божевільні,
про оману чи про обітницю
в центрі Вінниці.
граймо в шахи. я граю білими
ти граєш чорними
і потерпілими.
пообіцяй, як тоді, опівночі,
бути моїм світочем.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=896756
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.11.2020
Згоріли сторінки мого кохання,
Дотліли до кінця кульгаві вірші.
Розвіяв вітер щирі сподівання,
Які раніш були за сталь міцніші.
Мій час розбився, а за ним годинник.
Минуле , то лиш привид давніх літ.
Вже ніколи шукать у правді винних.
Мені вже ніколи. Вже в'яне душі цвіт.
Танцює танго дві півкулі мозку,
Там люта пристрасть
(Може й боротьба),
Я чую як стікають краплі воску,
Випалюють коротку мить життя.
Повільно тліють пелюстки надії,
Останній стукіт чути у словах,
Останній злет , останній помах вії,
Й остання рима плаче на устах...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=896097
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.11.2020
невловима моя струна
на тремкому, терпкому тлі.
я у внутрішньому котлі -
я - вербальний небесний знак.
за походженням - нічия
і коріння моє згнило.
мов обкутана волокном
ґанджовита, ламка свіча.
безтілесна,
безбарвна,
без-,
серед плісняви онкодуш.
я зіграю останній туш
на могилах
людських
небес.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=895295
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.11.2020
[i]Любий,
Бракує сміливості чи то кроків, аби покінчити з цим всім і почати...дихати. Бракує сміливості признати себе слабкою і не удавати, ніби не така, тримати свою внутрішню драбину, підійматись і підійматись, видряпуватись і видряпуватись, але не бачити кінцевої цілі та відпускати усе. Падати.
Бракує слів, аби назвати себе гарною і прийняти своє тіло/ душу/ звички/ риси, свій світ як щось автентичне і неповторне...
Я сиджу в собі, але мені тісно /неприємно/ часом бридко/ соромно/ страшно. Це місце, куди я не хочу повертатися, але не можу втекти й сховатися, бо це місце - я. Шкода, що тіло це не чохол і я не можу просто його зняти, випрати, залишити посушитись і знову одягнути свіженьким. Шкода, що серед людей мені краще почувається, ніж у самій собі. І дітись нікуди не можу, поплакати - теж, бо нема сенсу.
А життя вирує, а життя біжить і радіє собою, безгрішно плюнувши на людей, на обставини, на події, на час. воно летить, зупиняється, тішиться, нюхає, випиває віскі зі смаком неба і лежить на траві, слухає, як інші видираються і видираються, лізуть вверх і лізуть вверх, а потім здаються і падають.
Мої очі кохають інших, але не себе, не свої рухи, не свої родимки та шрами. Хіба таке можливо? Поки ти є у себе - ти існуєш. То виходить, що я мертва?[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=894690
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 11.11.2020
легше не буде
-
ти допалив останнє.
дотиком кожну родимку,а вустами -
щастя, яке прийшло і яке померкло.
щось таки надламалось,але не вмерло.
бідність зимових днів
і ми - найбідніші.
подумки: "будь зі мною,не будь як інші,
коси сплети міцніше і скинь весь одяг,
оди читай уголос під звук природи"
близкість холодних ночей
і ми - найближчі.
Буг за моїми плечима - і він нам личить
кличе несамовито його покора
світ, мій гірляндовий світ,
мов на моніторі
ось я на блюдці у тебе,
без плям/пороків:
серце чотирикамерне,сірооке.
шрами на тілі -несмілі твої відбитки.
ти покохав як вірші кохають ритми.
легше не буде
-
ти допалив останнє.
кухня. світанок. ділюся своїми листами
устами цілуєш коліна і кожне слово
-
ти покохав і це було випадково.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=894415
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.11.2020
🍂🖋️
гріємось в пальтах, мріємо вголос.
надто чутливі, надто щасливі.
пальцем малюєш душі навколо
миті
-
і нас накриває
хвилею.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=894106
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.11.2020
мій світ горить. без полум'я, у тиші.
і пульс думок зупинений (здалось?)
знебарвлена душа, мов попелище,
чекає самозцілення, як щось
несміло заіскриться,
затріпоче.
зітре серцеві спалахи обав,
зів'яння крику у благаннях
"отче,
віддай їй все, чого я сам не мав!"
мій світ збіднів, збліднів у листопаді,
мов вимер я і все, що так любив.
-
сріблястий дощ на тихій автостраді
знайшов мене,
але не розбудив.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=894061
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.11.2020
Гірчична осінь
пече у горлі
міста, що там, над Бугом.
Співають в хорі
свої лавсторі мешканці мертвим духом
У кожному домі замок у вікнах, а та́кож
замок у мізках
У кожного Книга Буття під ліжком, свята вода
і віскі.
Мешканці міста годують бога,
гукають сліпих бездомних
І ті бездомні човгають важко,
бо доля шманає їх довго.
У місті над Бугом говорять по - бузьки
і пишуть справа наліво
Живуть оніміло
і майже несміло без щипти кохання
і віри.
Жінки́ цього міста не дивляться в очі,
не мають інстинктів
і пульсу
А молодість їхня зникає під землю, зриває серця
від розпусти.
Щотижня о п'ятій вони плачуть хором, а моляться
в рік високосний
Малюють із воску осінь чи космос/
вінки
із рудого волосся.
Мешканці міста це люди нічийні,
душа їх давно
занепала
Миють дзеркала своїми тілами
з гріха і чужих недопалків
Місто над Бугом - місто під боком,
Місто без імені / слуху
Зшите, розхристане, недоцнотливе
Живиться
мертвим духом.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=893776
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.11.2020
запах інтимності, душі оголені.
ми - псевдостомлені
і псевдоскорені.
небом поділені, осінню скріплені.
у голові лише:
"вір мені, вір мені!"
в постілі згорнені, кавою всотані,
всоте змиваєш сльози
посолені,
всоте чекаєш на голос
з пропущених
(це не з прийдешнього
і не з минувщини).
падаєш градом, б'єшся у шиби,
ми мов зимові
і літні шини.
оксюморони божі, метафори,
я бас-гітара,
ти - синтезатор.
-
запах інтимності, душі одягнені.
осінь.взаємність
і тихе "дякую".
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=892551
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.10.2020
я просто є -
я просто гр(а)ію тінь
і просто задивляюся на листя.
ліричний відступ осені на кисті
ласкаво забирає в самотінь.
я просто мить -
у подиху, в усмішці.
я просто тут,
аби любити світ,
аби знайти свій істинний зеніт,
до сонця бути ближче.
зовсім трішки.
я просто - я,
ловлю проміння лиць,
хапаю хмарочосові вершини.
подібна до маленької пташини
-
люблю життя до спалаху зіниць.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=891816
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.10.2020
зажмуреними пальцями по склу,
що дивиться в міждушшя неохоче,
тривожу щось спокійно-непорочне
-
пульсуючу в артеріях смолу.
себе все не знайду в осінній млі
і місто впало в кому.
спить панічно.
боїться (як і я) всіх пересічних
і зневажає світло ліхтарів.
мости горять,
а ми з тобою - ні,
споріднені міжсвіттями,
в облозі.
я пальцями по склу, мов по волоссю
вдивляюсь,
чи пульсуєш
ти в мені.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=890634
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.10.2020
[i]Любий,
Навчи мене не тікати в безодню, як тільки стає важко і нестерпно.Ти ж знаєш мене, я слабка з тобою. Завжди буду тікати, знаючи, що ти мене наздоженеш, втримаєш, покажеш, що є інший вихід і можна не ховатись, не самозречено мовчати й крокувати в тінь. Завжди буду вдавати, що не можу відкрити ту дурну баночку з-під трояндового варення, що чомусь не вдається завантажити ту програму і я занадто дурна для цієї техніки. З тобою легше, бо я знаходжу себе, відчуваю себе, люблю себе ще більше…
Але…навчи мене бути такою і без тебе. Не бігати сліпо, а тримати себе міцно двома руками, ніби штурвал, коли має наближатися гроза у тихому морі. Навчи мене кохати себе, попри твою відсутність, попри твою тимчасовість у моєму житті. Іноді так важко просто довіритись собі в елементарних речах, а з тобою мені так легко зрікатись себе, спускатись з хреста і давати тобі можливість зализувати глибокі прорізи між грудьми та під лопатками. Та ж вічність то тривати не може, ти також хочеш видихнути з відчаєм, з полегшенням, хочеш мої сильні плечі, витривалий погляд, стійкі кроки, впевнений голос і просто сильну мене. А я, мов гілка: ламка, суха, з кількома живими листочками, які скрутились в очікуванні смерти. Навчи мене жити, бо життя є, а не співіснувати з тобою. Ти підеш і я зів’яну, буду шматком на розпалювання вогню, але не більше. А я хочу горіти й спалювати в собі ламкість, сухість, неспроможність – і горіти ще більше, ще яскравіше, ще динамічніше.
Навчи мене…
З любов’ю,
Твоя…
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=888865
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 16.09.2020
я - безсоння твоє і смерть,
що ночами цілує скроні,
ми, на щастя, такі бездонні
у задимленні сигарет...
у несмілості вигинів тіл
у тремтінні замовчених фраз
Ми заручники перифраз
Беззаконники в цім житті.
Мов нотатки просякнуті ніччю,
Нерозбірливі, трохи стерті,
Прочитай мене навідверто,
Покохай, ніби то навічно.
Ніби відліку не існує
Ніби я твій останній номер.
Покохай мене попри втому
Попри довгу
Осінню кому.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=887829
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.09.2020
Тобі б каву його без цукру і ще такий мінорно-хриплий голос, який би не давав спати щоночі, підкрадався б під ковдру і пальцями рахував би родимки. В тебе їх багато, а отже і насолода буде довга, мученицько-солодка, як ти любиш. Але ти сидиш навпроти нього і поглядом знімаєш вію з правої сонної щоки, а потім цілуєш те місце. Уявивши це, рукою мацаєш губи, бо відчула як його жорстка щетина торкнулась їх. Ти й досі сиділа навпроти, сканувала кожен його контур, поки він стояв біля підвіконня і пив свою каву без цукру.
Тобі хочеться приклеїтись до нього або настільки стати подібною до нього, аби відчувати його вдих і видих, вдих і видих, вдих-видих...
Така іронічна історія життя, що ти просто вже не дивуєшся, просто сидиш у светрі оверсайз з секонду, який все ще пахне секондом, цей запах осідає на твоїх легенях і тобі здається, що у його квартирі усе з того Єврошопу. Ліниво посміхаєшся і стримуєш себе, аби не підійти й не заговорити. Дивно, ти у нього вдома, була у його ліжку, але боїшся протверезіти, хочеш ще залишатися п'яною і втримати цю ніч. А що особливого в цій ночі?
Можливо нічого, майже нічого особливого, він просто порахував всі родимки на твоєму тілі, досліджуючи бліде і таке ніжне тільце. Пальці ковзали плавними рухами, якщо відчував маленьку подушечку, то говорив вголос "двадцять один..." і цілував. Чому ж зараз не цілує?
Можливо занадто...схожа до нього і йому страшно або лячно просто ось так...без страховки, дивлячись в очі віддавати себе людині, яку знав усе своє життя і навіть до цього. Вночі все було таким для тебе неземним і він був .... Вперше дозволив показати свою слабкість до тебе, вперше цілував шию і зупинявся, аби перевести подих, переконати, що це реальність і, якою ж вона може бути приємною...Ти була беззахисна і водночас смілива, дивилась йому в очі, входила кудись всередину, туди, де він сам буває рідко, розклала усі свої жіночі штучки в його душі та просто сіла у позі лотоса. Хитро усміхаєшся і благаєш, аби цей погляд нікуди не дівався, аби він був таким лише для тебе, аби не приховувався і не боявся, бо правда вона ось тут лежить, між вами двома, ти це відчувала. Та правда вже давно ходила між розкиданими книгами та недопитою рідиною в брудних чашках, в зім'ятих його футболках і твоєму платті, в гарячих тілах, в напіввідчиненому балконі, в голих словах і вдихах-видихах, вдихах-видихах, вдихах-видихах.
Прочитавши купу романів, згадуючи ті сюжети, ти сидиш все ще в цьому светрі, який не личить тобі, але робить мініатюрною та по-домашньому милою і розумієш, що він не один з головних героїв, що нема сталого сюжету і навіть така сакральна ніч може відгукнутися аж нічим, ехом, але беззмістовним, бездушним відлунням...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=884691
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 02.08.2020
[i]Привіт, любий
Уяви нашу з тобою маленьку квартирку з величезним балконом, де я зробила б живий куточок з квіток і вазонів; затишною кухнею, з маленьким симпатичним холодильником, який був би забитий на дверцях всілякими магнітами, пошарпаними записками типу «сніданок підгорів, але зроблено з любов’ю, гарного дня!», а по центру висіла б наша з тобою фотографія, де ми по-неземному щасливі. Уявив? І я…
Уяви наші вечори на цьому великому балконі. Я брала б з собою чашку кави й спиралася б на підвіконня, а ти притулявся б до мене ззаду. Ми б ніжились і говорили про все на світі й мовчали б про все на світі. Твої руки охоплювали б моє маленьке, худеньке тільце, яке пахло б молоком і трішки сонячним цілунком. Я б (запитувала в тебе щось дурне, ніби 5-тирічна дівчинка, а ти терпляче відповідав би, стискав би, насолоджувався і цілував би мене за вушко. Уявив? І я…
Уяви, якими будуть наші голодні серця і губи, коли ми зустрінемо один одного. Я не перестану готувати для тебе і дивитись на твоє кисле лице (певно знову забагато солі), не перестану тертись щокою об твою щетину і стискати твої грубі пальці своїми ніжними. Не перестану засмучуватись, бо надумаю чортзна-що і не перестану хотіти тебе, любити тебе, жити, бо є ти.
Уяви, як твій ранок починається з моїх доторків, з чогось справжнього, чого тобі так не вистачало увесь цей час. І закінчується день теж доторками, моїм й досі незрозумілим сміхом, залюбленим поглядом і губами, шепотом, рідним запахом тіла і покірними стогонами.
Уявив? Я теж.[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=884193
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 28.07.2020
я десь вірші згубила на тілі заледве тлінному
все ходила німою у видихах димарів
чи узрів ти мене на полОтнах живою/покірною?
чи відчув?
чи згадав уночі серед пасем її?
у неспілості літа я рими залишила в спокої
і бродила сухою у тінях мовчань та брехні.
не подужала скоїти
і не наважилась скоїти
втечу до образу Діви і божих Псалмів.
і зосталися літери:
зморені, зморщені літери
їх шукала сліпою в кімнатах без твого тепла.
у розсічених стінах нікого.
й вірити нікому.
безіменні видихи/вдихи
пусті імена.
У зопрілих кухонних шпалерах сховалися
ямби,
і між ними полОтна, де я серед тисяч ікон
Чи мине колись звичка кохати тебе до нестями?
Чи згадав мої пасма
в благаннях її молитов?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=881002
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.06.2020
Білий попіл думок у зізнаннях твоїх затиха
Серед нот, серед струн, серед ліній життя
і ролей.
У подобі весни причаїлась душа до гріха
Й залюбила тебе, завернувши у свій
гобелен.
Ти відкинеш свій лік і залишиш усе так, як є,
Цвілий хліб,
в'ялі сни
і непроханий згусток мольби.
Перекреслиш ім'я, бо воно не твоє
-
нічиє,
І повіриш в любов, мов сліпець у
цілющість води.
Запливеш у глибінь, звідки лине чаруючий спів,
Він проникне у кров -
і зламає частину судна,
Ти відчуєш в судинах блаженство без болю /
слідів
І пірнеш до сирени в обійми, а потім -
до дна...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=880999
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.06.2020
Пасма її кучериків здавалися літнім раєм,
трепетне й тихе "доню" вривалось і осідало.
Вплітала у мої коси
ромашки, (або ж рум'янки),
аби мене сонце гріло
й життя у мені співало.
Погляд її, мов ікона, здавався мені цілющим,
біль покидав навшпиньки місце нестерпних мук.
Співала вночі колиску,
казала: "люблю найдужче",
і клала на серце голівку,
щоб чути кожен мій "стук".
А руки її здавались мені найріднішим домом,
тендітні та білі-білі, неначе кульбабовий пух.
Малою дивилася знизу,
на вроду її незникому,
як вміло кучерились пасма
торкались рамен, шиї, вух...
А спогади з нею вічні, в'ються глибого в скронях,
там де я ще маленька, там, де вона красива...
Вривається й осідає в мені те домашнє "доню"
й слова, що "цей світ жорстокий,
але ти у ньому сильна".
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=877428
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.05.2020
[i]І знову привіт,
Гадала, що більше не повернусь до тебе. Я собі навіть то пообіцяла, але ось 2020 рік і пальці знову набирають ностальгію. Зараз дощить, грає іноземна музика та горять вогники, хоч Новий Рік давно минув. Це перший лист в цьому році до тебе, але він буде наповнений маленькою злістю. Невже тобі так важко прийти, а не чекати того моменту, коли я буду безсила? Коли в моїх очах ти не читатимеш наївне бажання любити, а лише доросле бажання ненавидіти. Невже тобі хочеться бачити мене кульгаву, зневірену, наповнену непотрібними спогадами та страхами? Тобі ось це подобається? Що ти робиш? Який твій план? Чого чекаєш?
Мені хочеться зараз лупцювати тебе по плечах і кричати щосили, аби ти мене нарешті почув, що [b]я[/b] для тебе, а ти -- для мене. І все. На цьому крапка.
[/i]
З любов'ю,
Твоя...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=877182
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 25.05.2020
Зрікаюся життя чи зарікаюсь жити?
Немов на схилі пресвятого суду,
Де все живе сакральне, без облуди,
Стискає ледве дихаючі жила.
Де запах слів навіює незриме,
Де спогад ріже слух і шепіт хмар,
Де бог – чужинець, мій нічний кошмар,
що на останок відсікає крила.
Де рими голосять на повні груди,
Вимучують мене посеред строф,
Видушують на сповідь, на Голгоф,
А там дощить - і оточили люди.
Вони такі безликі, мов споруди,
а суд мовчить, а суд – це я і ти,
Ми хворі, ми невинні, ми - світи,
Що живляться коханням щосекунди.
Ми янголи без святості, що впали
Й воскресли без надкраплення надії.
Зректись життя не хочу (чи не смію?)
Скажи мені!
Бо думи десь пропали...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=876685
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.05.2020
Забери мене, всесвіте, в райсько-чужі місця,
Забери, щоб не бачити зморених кригою душ.
Я втомилась знаходити тихі / пусті серця,
Я втомилася, чуєш?
Забери мене, весно, в ніжні / безликі моря,
Забери, бо чорнило вийшло з моїх берегів,
Розлетілись слова і зійшлися без дозволу в ряд
у подобі гріхів.
Забери мене, музо, до себе, в піоновий сад,
Забери, щоб згадала, як то цвісти попри все,
Там просторі рай-хмари/ небесна ранкова роса
І кошлатяться весни.
Забери, заховай, закохай, закарбуй, залюби!
Аби сни загойдали до голих підсніжних чуттів.
Рум'янково-духмяна молитва звучить із юрби
-
недомовлених слів.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=875106
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.05.2020
У мене немає слів. Від втрати тремтять уста.
Тиша колише мовчання, ріже наш спільний спогад.
А сльози, стіка кричать, про те, що земля пуста,
Пуста, бо нема тебе! Ти, квітко, десь там, із богом...
У мене немає слів!
І янголи теж мовчать...
Серце панічно стиска і так не по-людськи сумує...
-
Я дивлюсь, як в попільну ніч несміло горить свіча.
І бачу у ній тебе...
І пошепки так:"...бракує..."
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=875091
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.05.2020
Кохати тебе це, мов вбити себе самого,
Це знищити всесвіт, який ледве-ледве вижив.
Мов сумлінно зрікатись бога, це досить убого
Кохати тебе,
але хтось це за мене вирішив.
І все, що навколо здається дешевою драмою,
Фальшивим сценарієм,
п'яною казкою,
вимислом,
Поглине безсмертних і тих, хто з уявною кармою
Робить цей світ абсурдним, із вічними смислами.
Кохати тебе...
це мов виклик,
запалення мозку.
Чи варте воно ?
Не знаю. ніхто не запитував.
Я просто живу і чекаю, як хвилі із воску
Зітруть із землі моє тіло, без слів і помилувань.
Чи вдасться не вмерти?
Воскреснути в чистому, вічному?
тут ось це "вічне" має термін придатності
тут все надламане, дуже крихке і розвінчене,
Завжди кричить, надає собі більшої вартості.
Кохати тебе це, мов вбивство себе самого,
Це відмова від всього найвищого / найсвятішого
Мов сумлінно зрікатись бога, це досить убого
Кохати тебе.
Тому я залишаюсь... грішною.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=865127
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.02.2020
Вдих. Аромат вже давно обпалого листя, врізається в легені швидше, ніж ти встигаєш помітити його на потрісканому асфальті. Видих. Погляд падає на оголеність дерев, бачиш худе гілля, яке колише повітря туди-сюди, аби не було таким холодним, аби заспокоїлося. Звук резинових чобіт навіює спогади безтурботного дитинства, і на одну мить та калюжа, яка за декілька сантиметрів від тебе, шепоче: «Пригни до мене! Потупцюй! Лясни чобітьми, щоб всі навколо озирнулися!». Вдих. Утікаєш від цієї спокуси, бо ти прийшов сюди за іншим…за своїм осіннім наркотиком…за тим, що так легко відштовхнути, налякати. Видих. Заплющуєш очі, вимикаєш усі свої фізичні здібності, лягаєш на вологу, майже облисілу землю, забуваєш, де ти, хто ти, який ти, чи живий ти. Чуєш, як калатають груди пізньої осені, посміхаєшся, підіймаєш руки вгору і…вди-ха-єє-шшш запах отого забутого, затовченого людьми, зів’ялого листя. Тиша. Прийде відчуття, ніби час зупинився саме для тебе. Ти намацуєш щось між реальним та ірреальним, мов голодне дитя хапаєш його ( без різниці: руками, поглядом, ногами, серцем, душею), приносиш додому, сидиш декілька хвилин, поглинаєш у себе і починаєш творити. Чи… може жити?
Поки йтиме процес народження чогось невідомого, але такого прекрасного, то очі будуть блистіти, а руки тремтіти, а серце зупиниться! Що то було? М-м-мара? Благ-г-гословення? Чи…на-ат-т-хнення? Що далі з ним робити? Вдих-видих-вдих-видих. Мозок вимкнений, творить лише душа, яка за цей короткий проміжок часу увібрала в себе красу бурштинової осені. Осінь ось-ось готується до від’їзду, залишає зношений одяг, теплу напів холодну каву, недов’язаний светр і останні вперті листя на верхівках дерев, які відмовляються спадати. І навіть коли її не стане, в часи довгого застою буде звучати оте шалене калатання її грудей і руки потягнуться творити, сліпо, безтурботно, без вагань, без страху. Бо ти знайшов його сам, переродився завдяки йому і відчув оте ледь помітне, але таке прекрасне – видих пізньої осені.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=864137
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 08.02.2020
22 години з ним стали моїми рятувальними кругами в часи особистої руйнації. Можливо спогади про цей день стануть анабіозом, а можливо, остаточним ударом мого самознищення. Єдине чого я боялась, так це помилитися в його довершеності та унікальності, в образі, який поставав переді мною, я боялась, що він стане найбільшим моїм провалом і гріхом, яким я коли-небудь захоплювалась. Але водночас щось всередині мене хотіло, аби він виявився цим гріхом і показав себе гіршим, ніж є, хотіло, щоб він впав в моїх очах і я залишила його з тим багном, яке живе у душі.
22 години закарбувалися в пам’яті зрілих шпалер і вони всотаються в цегляні багряні стіни, які стануть жертвами ліквідації через декілька століть.
[i]«Дякую… дякую… дякую»[/i] під час поцілунків і нічого більше, всеосяжна вдячність.
Ми попрощалися так, ніби мали ще колись зустрітись. Він щось думав про ще одну зустріч, але я змусила промовчати про невідворотну хибність його суджень, сподівань і взагалі планів. Розуміла, що він ще блукає, зовсім наляканий і безпомічний, адже саме намагання втекти від самого себе нас такими робить. Він пообіцяв написати мене на полотні, я лише всміхнулась і запустила свої пальці у його таке м’яке волосся. Він казав, що я буду його дівчиною, а я лише цілувала його руки і розповідала про своїх коханців. Він все повторював, що я роблю його щасливою, а я лише прошепотіла «дурник».
Остання цигарка на балконі була чисто символічною для мене, як і кава, яку я пила з його чашки, як і його футболка, яка рельєфно розляглась по моєму тілу і чарівний вид Південного Бугу, який сумно-сумно співчував людям цього міста, але мені здавалось, що саме мені.
Ця людина стала моїм 22-годинним моментом, 22-годинною вічністю, 22-годинним спогадом, який закарбується в словах на папері та на пучках моїх блідих, наповнених запахом його волосся, пальців.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=861628
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 17.01.2020
Було б безглуздо соромитися очевидних речей і боятися надмірної відвертості. Я не приховувала свого захвату і своєї крихітної залежності його густим волоссям, не задумувалась «а чи варто..», знала, що варто і треба, бо… потім цього не буде. Ніякий момент не зможе повторитися з точною копією, з точним відтворенням… Я бачила в його очах вагання, у поцілунках крик (або ж попередження) про наближення кінця. Він сам цього не усвідомлював, але я була підготовлена, подумки повторювала «ніщо не триває вічно», мої груди кожного разу стискалися, як тільки я починала сподіватися на щось, як тільки починала вірити в його щирість, як тільки провалювалась у бездню незрозумілих солодких слів, як тільки ставила його вище за себе…
Я дякувала за кожен поцілунок і за кожну усмішку на моєму обличчі, за ніжність у голосі та таку турботу в погляді, за інтимне мовчання і безсоромне «моя», за неприховану захопленість і мимовільну байдужість. Я дякувала за те, що ще не відбулось.
Південний Буг, який виднівся з балкону, здавався мені таким могутнім, а будівлі, які оточували його, лише непримітними, безособовими декораціями. В житті тих декорацій повно, ба вони є замінниками самих людей. Ходячі павичі, з набундюченими обличчями, з думкою про те, що вони чогось варті, а насправді вони – фальшиві актори, які погано вивчили свої репліки і намагаються імпровізувати. Наш світ став Всесвітнім театром, де кожен хоче показати себе кращим за когось, щасливішим, багатшим, де всі усміхаються, не розуміючи, що ця усмішка скоріше звичка або ж наклейка, яка рано чи пізно в’їсться в корені зубів і стане лячною. Все менше і менше місць залишається для тихого видиху і вдиху, для особистої душевної терапії, для відвертого «я втомився...», для щирості. Нескінченний фестиваль чи карнавал, де за масками знаходяться тисячі інших масок.
[i]«Я отримала маленький шматок, 22-годинний подарунок справжності… Чи можу я назвати себе найбагатшою людиною в світі?» [/i]З-під напівзаплющених повік я побачила тонку нитку слабкого сонячного світла, яка сягала майже до середини кімнати. Сірі хмари того дня не хотіли давати домінувати сонцю, але дістали право на існування. Я б хотіла здобути таке право на існування власного затишку, щастя, власного маленького світу. Але, гадаю, за мене вже давно все було вирішено.
Момент. Часом буває нестерпний. Часом хочеться, аби він пішов, бо від нього нудить і болить. Сильно. Але навіть тут прокрадається маленька нотка задоволення і насолоди цим відчуттям глобальної несправедливості. Цей момент може перевернути свідомість людини на 180 градусів, а може стесати гострий кут усіх почуттів і вони отупляться, оніміють, вберуть форму байдужості.
Момент. Саме він може дати одночасно, або з перервою в декілька секунд, найцінніше – і забрати, привласнити собі.
Мені не шкода віддавати життю те, що воно прагне відібрати. Людина, яка робила мені каву і через плече споглядала крадькома на мене, гадаючи, що не помічу, була також у власних роздумах, ті роздуми були про мене. Я це знаю.
Я примостилась на балконі у кріслі, похиливши на його м’яку спинку голову, заплющивши очі, задерши оголені ноги на підвіконня, ближче до холодного повітря, підносячи цигарку до уст і опускаючи її, ліниво похитуючи. В той момент я подумала, що колись хочу стати сильним і важливим моментом для когось. Мені принесли гарячу каву і забрали ноги з підвіконня, загорнули їх в теплі шкарпетки, вкрили теплим покривалом. Все відбувалося мовчки, без надмірної ніжності та без надмірної байдужості. Я спостерігала за його руками та зосередженим поглядом, насупленими бровами і стиснутими устами. Він сердився. А я тішилась.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=861627
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 17.01.2020
Мені закортіло піти випалити одну цигарку, і цигарка теж чекала поки вбере в себе запах його уст і перетворить його у дим. Я б не хотіла цього, але пригадала, що у мене в запасі тисячі його поцілунків по всьому тілу, не лише на устах. Підіймаючись з ліжка, я відчувала, як він дивиться на мене, як він звівся на лікті, повільно підіймаючи кутики своєї усмішки, дивлячись на мою оголену спину, а потім на груди, на те, як одягаю на себе його футболку, він дивився на мене, як на рідкісну зірвану квітку, як на свій власний тріумф, перемогу. Мої сідниці відчували легкий доторк легкої тканини, яка була просякнута знайомим мені запахом, ноги ледь човгали в домашніх величезних важких чоловічих тапцях. З брудним волоссям, зі сонним обличчям ліниво попрямувала на балкон, аби холодне повітря огорнуло мене і розказало, що йому снилося, а я розказала, що снилося мені. Було дивне відчуття комфорту, якого раніше не відчувала поряд з чоловіком. Цей комфорт був у всьому. Його квартира повністю відображала його самого і сильно сподобалась моїй творчій натурі. Вітальня була обклеєна старими поцвілими шпалерами, від яких йшов запах чужого минулого, але те минуле чомусь видалось мені затишним. То був, як окремий вид мистецтва – страшний папір, який огортав усі стіни приміщення. Навіть не уявляю, скільки ті шпалери бачили до мене людей, скільки бачили його тріумфів і чи вони так само привітно всміхались моїм попередницям. У кутку стояв самотньо невеликий стіл, на ньому і на темно-коричневих полицях де-не-де виглядали книги. Я доторкалась подушками пальців до всього, що бачила. Аби запам’ятати. Мою увагу привернула нічим не примітна кухня, яка вміщувала в себе максимум троє людей. Вона була досить маленька з пошарпаними, роздертими меблями, наповнена брудним посудом, але чомусь це завдавало неймовірної незрозумілої втіхи. Тут кортіло кожного разу варити каву, готувати млинці і читати Іздрика під тихий шум радіо. Я пальцями намагалась закарбувати кожну подертість, непропорційність, недосконалість. Проводила вказівним пальцем по жовтих і змарнілих шпалерах, по запилюженій картині, по липкому від якоїсь рідини столу. Усе це наповнювало мене, і давало відчуття дому… Мені подобалася його квартира. В ній не було дорогих меблів, але навіть якась невідома неохайно написана картина, на якій було зображено незрозумілі фігури, відображала певну свою індивідуальність, а усе навколо промовляло про дорослий спокій і виваженість. Тут мені хотілось зустрічати світанки.
Я згадала, що йшла з певним наміром. Тому довго не барилась і пішла ділитися своїми відчуттями з цигаркою і привітним зимовим ранком. До кінця прокинулась я завдяки холоду. На балконі стояло два крісла, між ними – маленький столик. Вигляд на Південний Буг одразу мене причарував, я хотіла плакати. Можливо, навіть і зробила це, не хочу зізнаватись.
[i]«Скільки здатна пробудити почуттів за такий короткий проміжок часу одна людина…». [/i]Мене перебили обійми ззаду. Забрав цигарку, затягнув один раз і викинув, знов обіймав, і ховався в моєму волоссі. Я не відчувала ніяких метеликів у животі, я не була закоханою ідіоткою – я не чекала від нього жодних обіцянок, не потребувала його вірності, його відданості, його прихильності. Хотілось просто бути і відчувати. Він міг читати в моїх очах лише вдячність, – і цілував мене знов. Я не мала усього того, про що пишуть у книгах чи показують у фільмах, я отримала поряд з ним щось своє. Вперше мене цілували, ніби «потребували» у всіх сенсах цього слова, вперше так ніжно притулялись до колін, коли я читала якісь фрагменти з книги, вперше дивилась не на мене, а всередину мене, в найглибшу частину душі, в усі куточки мого серця і дарували найвище блаженство: момент.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=861564
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 16.01.2020
Момент. Він висить над нами і спостерігає, що будемо робити далі. Він посміхається по-дитячому і радіє, що ним насолоджуються. Він дивиться на мене і цілує руку в знак подяки, а я дякую йому за те, що був прекрасним, що був незабутнім, що був …неповторним.
Момент. Йому так кортить людської уваги і так набридла їхня байдужість, або ж сліпота. Чому люди такі дурні? Чому оминають саме те, що насправді є катастрофічно важливим. Яким би момент не був чудовим, чомусь у земних створінь відпрацювалась така звичка нехтувати ним і гадати, що таких, як він буде купа.
Момент. Його я любила понад усе на світі, ним я захоплювалась і щоночі згадувала усі деталі, які він у собі вміщував. Я була багата, я відчувала себе найщасливішою людиною на світі, бо вміла відчувати його…
Того ранку сонячне світло пестило мої долоні своїми непомітними доторками. Мене розбудив біль, який часто навідував мою голову, він стиснув мозок з такою силою, що я ледве втрималась, аби не закричати і не налякати людину, яку я знала всього 22 години. Поки я повільно починала прокидатися, тіло уже відчуло на собі чиїсь руки. Вони невинно лежали на моїх стегнах, а потім з більшою невинністю, піднімались трохи вище, ніби обстежуючи кожен вигин, кожен рубець, кожен міліметр не обцілованих місць. Я лягла на спину все ще відчуваючи ті руки на своєму животі і дивилась в стелю, не вірячи цій дійсності. В одну секунду з мене почав виходити потік свідомості, який ставав інтенсивнішим, як тільки я усвідомлювала всю масштабність одного моменту.
[i]«Вічність може сягати і одного дня, тривати лише 22 години, хтось про це знав? Раніше я гадала, що вічності не існує, що це абстрактне поняття, яке неможливо побачити людським оком, яке неможливо відчути або ж просто доторкнутися до неї. Це ірраціональна річ, яка означає щось.. що неможливо прорахувати, осягнути, виміряти... А що, як вічністю є момент? Так, дурня, але що, коли немає точного визначення вимірності. Що, коли одним моментом може бути життя, а одним моментом може бути ніч з людиною, яку ти знаєш всього 22 години?...»[/i]
Початок року здавався мені напрочуд дивним і приємним. Мене обіймали, і на той момент я була комусь потрібна. Не думала, що буде потім і чи буде існувати «ми» взагалі, але я, мов мала дівчинка, тішилася в теплих руках людини, яку вперше побачила лише ввечері, але, десь всередині, десь підсвідомо, знала… у минулому житті.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=861563
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 16.01.2020
[i]Одноактна п’єса[/i]
Дійові особи:
Іван – хлопець Наталки, інтелігентний, не впевнений в собі, працює офіціантом в елітному ресторані.
Наталія – молода дівчина 24 років, вразлива і дуже ніжна особистість, виглядає дуже стримано та тендітно – довге русяве волосся, темні карі очі, одягнена у звичайне літнє плаття, працює приватним вчителем гри на фортепіано.
Маленький Принц – чарівний хлопчик з іншої планети, але в цьому випадку хлопець 23 років з сусіднього під’їзду.
Самоповага – витончена дівчина, з блискавичною посмішкою, рівною поставою, з розумними очима, з неймовірною жіночністю, одягнена в пишне червоне плаття, на грудях дороге діамантове намисто, а волосся довге і переливається яскраво на світлі.
Меланхолія – худенька білолица дівчина, в звичайному білому платті і білосніжним волоссям, з тонким голосом і голубими очима.
Ява 1.
[i]Велика просторова кімната-студія, по середині стоїть біле фортепіано, на стінах висять картини і лише одна стіна у вигляді одного великого дзеркала. На фортепіано стоять різні книги, листочки з нотами, а також червоне вино. Грає Наталія свою тужливу музику, гойдається зі сторони в сторону і тихо-тихо схлипує.[/i]
Ява 2.
[i]До квартири дзвонить Іван. [/i]
Наталія (витирає сльози з очей, швидко чепуриться, аби приховати червоні очі). Хто там?
Іван. Ната, це я, Іван, відчини двері.
Самоповага. Він витер ноги, не говори геть до нього.
Іван. Ну, лялечко, невже не засумувала за мною.
Самоповага. Нато, він цілувався з іншою в тебе перед очима!
Наталія. Нам немає про що говорити, ми все вчора вияснили, йди до своєї «подруги» і живіть довго і щасливо і помріть в один день!
Іван. ти що знову пила? Що ти мелеш, яка подруга, впусти мене і ми поговоримо спокійно.
Наталія (стоїть за дверима і допиває келих вина). А нехай усі чують, що ти зрадник і гульвіса!
Іван. Кохана, я тебе благаю, відчини, я все поясню.
Самоповага. Якщо ти відчинеш, то я від тебе відкрікаюсь!
Наталія відчиняє двері.
Іван міцно обіймає майже наречену, цілує її припудрені щоки, пчихає.
Іван. Моя хороша, то був лише один поцілунок і ми з нею просто були п’яні.
Наталія виривається з обіймів, штовхає зрадника за двері і швидко зачиняє їх. Спускається до підлоги, сідає і плаче.
Самоповага. (обіймає дівчину). Ох, і серце в тебе дурне, яке ж дурне.
Ява 3.
[i]Наталія співає і танцює перед дзеркалом. Згадує, як вона колись виступала на великій сцені, як колись її обожнювали, як колись її хотіли слухати. Сідає за фортепіано і грає, наче востаннє.
Звучить пісня «Письмо» Марії Чайковської. [/i]
Меланхолія ( танцює разом з Наталією). Чому так сумно, чому ж так сумно… Життя – це суцільне страждання і нічого більше, когось кохаєш, а тебе ні, комусь віддаєш усю душу, а її топчуть, топчуть і топчуть. Не можу більше так! Не хочу відчувати цього, не хочу бути живою….
Самоповага (лежить на фортепіано і палить дорогу цигарку). Меланхоліє, дівко, ну чого ти ще більше заганяєш нашу Нату в депресію! Їй і так погано, дай я з нею порозмовляю, ти лише більше пригнічуєш.
Меланхолія. Я її надихаю! Вона пише музику, бо є я, грає, бо її серце наповнене тугою, вона відчуває серце, вимкнувши мозок. А ти навпаки хочеш увімкнути мозок! Їй не цього треба. Їй потрібне натхнення, а тобто я.
[i]Хтось знову дзвонить у двері. Наталя цього разу не відчиняє. Хтось настирливо дзвонить і дзвонить. Дівчина підходить, дивиться у вічко і бачить букет пурпурових троянд. Відчиняє.[/i]
Наталія. Ви хто?
Маленький принц. (трохи невпевнено Я…я твій сусід.
Наталія. А чому ховаєшся за букетом?
Маленький принц. Не знаю.
Наталія. А букет кому?
Маленький принц. Тобі
[i]Хлопець оговтується і дає квіти дівчині, та посміхається і цілує його у щічку.[/i]
Наталія. Дякую. Проходь до мене.
Маленький принц. Я чув, як ти граєш, я вже 5 років, як твій сусід зверху і я кожну ніч засинаю під твою музику. Заграй щось для мене.
[i]Наталія мовчки сідає за фортепіано і грає. Її тіло трохи тремтить, губи щось шепочуть. Маленький принц підходить до дівчини і обіймає за плечі. [/i]
Наталія. (розвертається до хлопця). Чому всі тебе називають Маленьким принцом?
Маленький принц. Бо у мене вдома є домашній лис (сміється) і я люблю вирощувати троянди.
Наталія. Але за казкою Екзюпері Маленький принц мав лише одну троянду.
Маленький принц. Моя душа давно була мертва, допоки одна троянда не зцілювала її кожної ночі свою музикою.
[i]Дівчина заплющує очі, тягнеться, аби поцілувати Маленького принца. Доторкається до нього губами, але раптом відчиняються вікна і залітає холодний осінній вітер. Наталія розплющує, та нікого немає, окрім пурпурових троянд на фортепіано.[/i]
Ява 4.
[i]Наталія бере колючі троянди в руки, притуляє їх міцно до грудей, лягає на фортепіано, де вже лежали Меланхолія та Самоповага. Вони обійнялись втрьох і поринули в міцний - міцний сон.
Завіса.
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=857741
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 12.12.2019
[quote]Пекло — це коли ти більше не можеш
бачити тих, кого любиш...
Анна Гавальда. Просто разом[/quote]
20.02.2020
В цей день Сонце дало збій і вимкнулось. Ще ніколи навколо не було так темно, як саме в цей день. Темрява перевершила настільки сама себе, що навіть зірки втонули у цій палітрі всепоглинаючої чорноти. Люди мовчки засіли у своїх норах, чекаючи голосу зверху: «Нехай буде світло». Але ці дурні створіння поки ще не знають, що Він безсильний, що Він пустомеля, що його місія – це давати надію і реготати з цієї земної наївності. Та в цей день він чомусь не регоче і Йому не смішно, бо темрява поглинула і його.
***
Коли Сергію виповнилося два роки, то відчуття несправедливості вже знайшло місце у його ще зовсім юній душі, адже як можна було спокійно сприймати той факт, що старші брати і сестри їдять запечену курку зі солоною скоринкою, а тобі до рота тулять якусь пережовану кимось кашу і ще й переконують, що це смачно. Тоді він подумав: «Якщо ви гадаєте, що я тупий, то ви сильно помиляєтесь». Чомусь після оцих думок його мама якось дивно поглянула в дитячо-дорослі очі, наче намагалась переконатись, що їй не здалося і син її прекрасно розуміє. Коли йому виповнилося сім років і він пішов у перший клас, то вчителька одразу чомусь посадила його за останню парту і намагалась не дивитися в його бік, а коли дивилась, то лише на одяг, на руки, на волосся, але не на обличчя, не в очі. Відчуття несправедливості набирало обороти і глибоко засідало такій ще зовсім юній душі. Коли хлопцеві виповнилося десять, то вперше він побачив мамині сльози вперемішку з кров’ю, яка так відчайдушно намагалась заспокоїти його і пояснити, що це черговий невдалий день у тата, що через декілька хвилин все буде добре. Але Сергій вже тоді розумів, що тато хворий і не вилікується, що буде це робити доти, доки йому хтось не висіче голову. Його мама була добра і дуже красива. Він ще не бачив таких красивих жінок у своєму житті і навряд чи побачить. Батьки назвали її Златою, вона завжди була для нього вересневим сонцем, адже воно не пекло занадто сильно і не було занадто холодним. Він розумів, що вона заслуговує кращого, не криваві сльози та чергові намагання сховати синці на тілі. Одного разу, коли хлопець прийшов додому, то йому здалось, що білі шпалери чомусь стали пурпурові і на диво була така чиста підлога, що в ній відображувалась люстра, яка висіла на стелі. Але коли ступив крок, то його давно зношені кеди увібрали незрозумілу речовину, коли ступив другий, то побачив у вітальні маму з кухонним ножем і з посмішкою на обличчі. Він зрозумів, що саме зараз вона щаслива як ніколи.
Коли Сергію виповнилось чотирнадцять, то Настя з паралельного класу плюнула йому в лице і сказала, що з таким обідранцем і невдахою ніколи не буде навіть поруч стояти. Тоді нове відчуття охопило його ще зовсім юну душу – пригніченість. З того моменту він почав ненавидіти себе.
Він і досі не розумів, чому вчителька в першому класі відводила від нього погляд, чому він і досі немає друзів і не може потоваришувати з однолітками, чому Настя вважає його обідранцем, коли всередині таким він не був. Несамовитий пекучий біль все глибше і глибше проникав в його ще зовсім юне серце, від чого хлопця вивертало, кидало з одного кутка кімнати до іншого.
Коли Сергію виповнилося вісімнадцять, мати купила йому гітару і сказала: «Твоя душа потребує говорити». А на наступний день в університеті хлопцеві повідомили, що мати з братами і сестрами потрапила у аварію, яка не залишила живим нікого.
Відтоді він не промов ні звуку, відтоді говорила за нього його душа.
***
Коли хлопець після похоронів прийшов у квартиру, то у ньому прокинулось бажання спалити себе живцем, спалити цей тупий сценарій його життя, а також людину, яка його писала. Всередині хотілось розбити лице цьому невидимому режисеру мордяку і просвітити, що почуття гумору у нього просто на висоті.
Але він мовчав, краплі сліз стікали не по щокам, а по горлу і скочувались аж в самі легені, а потім до шлунку. Не міг дозволити собі такої розкоші – слабкості. Брав гітару до рук і просто вимальовував мелодію несамовитої туги. В ту ніч кожен, хто чув його гру, на мить зупинялися і просто про щось думали. Не стукали в батареї, не кричали: «Йолопе, третя ночі, вимкни свою гармошку!», а розуміючи тужили разом з ним.
Та музика зняла зі всіх маску і дала волю жити життям, яким би вони хотіли жити, яке хотіли б мати і про яке мріяли ще з дитинства.
У його двері раптом хтось задзвонив. То була Настя з паралельного класу, яка колись назвала його «обідранцем»:
- Я до тебе.
- Заходь.
Вони дивились прямо один на одного, без будь-якого сум’яття, тривоги, ба навіть сором’язливості.
- А на скільки часу?
- А на скільки плануєш?
Вона лише посміхнулась і пішла на кухню. Через декілька хвилин він почув шум тарілок, сковорідки і звук увімкненого електрочайника. За цим шумом одразу прилетів запах смажених яєць, а також запах чаю з лимоном. Вона відклала його гітару, взяла за руку і повела до кухні, їсти вечерю о третій годині ночі.
Ось так. Без попередження, без ніякого повідомлення прийшла і заселилась в його житті. Тепер його зовсім юне серце огортало нове відчуття – любов, тепер його душа говорила до неї.
***
- Я тебе покохала відтоді, як плюнула тобі в лице і обізвала тебе «обідранцем», - якось вирвалось в неї серед ночі.
- Цікавий в тебе прояв симпатії, дуже оригінальний, - з ноткою сарказму відповів Сергій.
- Вибач.
- Я кохаю тебе.
***
Дивлячись на Настю, кожного разу в нього прокидались багато нових відчуттів, які раніше йому були невідомі. Дике бажання пестити її волосся і цілувати перед роботою. Навіть коли сильно спішив і забував про поцілунок, зупинявся на півдороги і повертався додому, за поцілунком. Єдина рідня, яка в нього залишилась – вона.
Якось перед його днем народження вона зізналась, що мріє створити з ним сім’ю і хотіла б мати від нього сина. Чомусь розплакалась і поцілувала настільки солодко, що той не встояв і розплакався теж. Вперше. Навіть не пішов на роботу, сказав керівництву, що захворів. Той день провів з нею, лише з нею та її мріями.
Коли Сергію мало виповнитися 23, то він планував зробити пропозицію Насті, а Настя натомість приготувала свій подарунок, дуже коштовний для Сергія. Вона це знала. Купила гарну маленьку коробочку, поклала туди подарунок, крихітну записку, поцілувала її, аби було видно відбиток її губ і загорнула в гарний папір.
Напередодні дня народження дівчині приснився сон, де вона у весільному вбранні, у руках білий букет троянд, а в грудях і під серцем відчутне хвилювання двох душ. Її і ще чиєсь…вона оглядається і бачить уві сні свою бабцю, яка вже давно покинула світ живих. Бабуся Василина сиділа за весільним столом і об’їдала так жадібно запечену курятину, що здавалося, що вона зараз з’їсть і свої зуби. Її руки були чорні, нігті здерті, ноги босі та темно пурпурові. Коли дівчина до неї доторкнулася, бабця гнівно розвернулася до неї, зиркнула глибоко в очі та по-зміїному прошепотіла: «За вас все давно вирішено».
Цей сон не розповіла Сергію, не хотіла дурним забивати його голову, але в середині щось було не так, відчувала якусь тривогу. Зранку привітала його і провела на роботу, сказала, що на нього ввечері чекатиме подарунок. Він помітив, що її погляд якийсь не такий, як зазвичай. Перед виходом цілував її, мов востаннє: жадібно, пристрасно, солодко.
20.02.2020 о 20:00 Сергій закінчив свою зміну і їхав додому.
Купив білі троянди, перевірив, чи обручка на місці, намагався себе заспокоїти, хвилювався, мов те цнотливе хлопчисько. Зателефонував коханій:
- Кохана, я вже їду додому
- Вибачте, ви чоловік цієї дівчини? – замість його Насті хтось невідомий поспіхом відповідає на його дзвінок.
- Так, а хто це говорить? Де Настя?
- Я…я не побачив її, вона якось з’явилась нізвідки…я…
- Де моя дружина???
- Вона в лікарні, в нашій обласній, я з нею, я..
Сергій кинув слухавку, зловив таксі і поїхав в лікарню. Дорога до лікарні була для нього пеклом, мукою, в його голову проникали будь-які думки, але не позитивні. Щось зламалось в ньому, наче по ньому проїхались тисячі вантажних машин, наче його кинули у м’ясорубку, наче душу хтось витряс, перекроїв, переламав, його нудило і голова наче відмовлялась працювати, наче вимкнулась. Він не пам’ятає, як дібрався до тієї лікарні, як побив того п’яного хлопця, який забрав у нього життя, його повітря, сенс, її…
Єдине, що він запам’ятає на все життя – це слова лікаря: «Мені шкода…». З того моменту його юне серце пізнало нове відчуття – пустку.
***
Хіба люди вині, що інколи все складається так, як буцімто хтось продав в рабство їхнє життя ще до народження? Чи вині люди, що життя їх робить такими черствими і такими замученими? Чи хіба вони вибирають собі такий хід подій?
Чи є в них цей клятий вибір зробити своє життя раєм чи пеклом? А чи не пекло це життя взагалі?
Коли Сергій відкрив подарунок коханої і побачив там позитивний тест на вагітність і записку: «Нашого кохання стане тепер більше. Ти будеш татом», він дико засміявся. Йому так хотілося, аби це був просто жарт, аби хтось повернув час назад, аби хтось змилувався над ним і залишив йому її…його останню надію жити, кохати, його маленький клаптик щастя, його шанс перетворити пекло в рай!
Наступного ранку несамовитий крик воронів змусив позатуляти вуха усіх мешканців міста. Вітер пробирався у найтонші щілини і гуляв по кімнатам кожної з квартир. Сергій не боявся того холоду, бо не відчував його. Нічого не відчував. Він тримав у руках гітару, мовчав і навіть душа не могла говорити. Сьогодні він грає востаннє. Для неї. А потім…а потім Сонце дасть збій і вимкнеться, можливо тоді нарешті закінчиться його пекло.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=857740
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 12.12.2019
[i]Привіт, сонце
Поговорімо про що-небудь,
ти розкажеш мені, яким ти любиш море, який чай ти полюбляєш, як влітку гуляєш один..і як тобі не вистачало - мене...
Ми обов'язково поговоримо. Прилітай першим рейсом.
Чекатиму.
Твоя...[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=855797
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 24.11.2019
Я забуду тебе, як і сотню незнаних імен,
як і більшість невивчених слів,
непобачених днів.
На планеті живуть сліпі в'язні скажених племен,
Ти один з тих скажених,
що часто згоряють в огні.
Я згадаю тебе, коли вип'ю терпкого вина,
Коли знову прокинусь у сні,
у пустому метро.
Я згадаю тебе, а також, що я зовсім одна
намагаюсь забути твій голос у закутках строф.
Я зашию тебе в сторінках непрочитаних книг,
у шматках сірих снів,
і у клаптях брудних рукавів.
Я сховаю тебе десь у стінах, щоб ти серед них
розчинився і мовчки лежав на верхівках дахів.
Я...залишу тебе, як і сотню незнаних людей,
як і більшість нездійснених мрій
і незвіданих міст.
Я згоріла дотла, щоб забути тебе хоч на день.
Я спалила себе, щоб ти зник, мов непроханий
гість.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=854724
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.11.2019
вони не знають, звідки ти прийшов,
ніхто й не бачив, що в твоїй кишені.
сховай уста, сховай потворний шов,
вони лиш посміються,
пхнуть в легені.
вони гадають, ти помер в той рік,
втопився у сльозах поетки Ніни,
вони праві, та вмер лише живіт,
печінки трохи, а душа вціліла.
вони шепочуть :"ти в житті ніхто!",
руками розбирають в тілі жили.
чому ж ніхто? віддай їм те пальто,
де у кишені сплять сумирно крила.
вони не знають, хто ти, звідки, чий,
але гадають, ти вбивав безгрішних.
вони не знають, що в тобі кричить.
а там кричить хтось інший..
зовсім інший.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=852825
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.10.2019
Знаєш, що я зараз відчуваю?
Я відчуваю платонічну потребу оберігати когось («тебе»). Прокинувся з цим відчуттям і не знав, що з ним робити і як живуть з цим люди. Шукають когось, аби цього спекатись? Але я не хочу шукати, не хочу наткнутися на дешевих душогубок, які лише цікавляться внутрішнім станом мого гаманця. Не хочу знову наткнутись на дешеві погляди і оцінювальні заміри моїх природніх даних. Не хочу цих пластмасових, скопійованих соціальними тенетами гусок, які лише знаються на нових брендах, модних кольорах для нігтів і на філософських цитатах з гугла.
Хочеться лише віддати щось чоловіче, щось незгасиме, щось по-справжньому невидиме, але таке тепле, тобі… Осінь перетворює мене на пластилінового хлопчика, хоч і всі знають мене як чоловіка беземоціного і бездушного. НЕ осуджуй. Ненавиджу життя усім своїм єством, але оте відчуття придавило пальцем сонну артерію і я лише хапаю ротом повітря, аби заспокоїтись і взяти себе в руки.
Коли перебуваю серед людей, то поглядом шукаю знайти…когось рідного. Я не знаю, чи таке взагалі існує, але розумом то пояснити не можу. Оту потребу надіятись. Сьогодні мого психолога замінює віскі та моя чудо-машина, яка витворює усі мої думки, які я боюсь сказати вголос. Боюсь, бо не хочу признаватись собі, що хочу любити, що у жилах тече не кров, а бажання обіймати і просто прокидатись поряд з пахущим русим волоссям. Кожен бісів ранок розплющую очі і заплющую, уявляючи, що вона така крихітна , сонна ховається , притуляється до мого плеча. Сопе. А чому я пишу «вона», якщо то ти?
Це якось лікується?
Зараз би мої друзі реготали до втрати пульсу, якби прочитали оту ванільщину… Але єдиний друг, у якому я впевнений і не соромлюсь відкритись, є звичайний прямокутний ноутбук.
Викурив уже десяту цигарку за останні 10 хвилин. Знову пишу це під стогони, але сусідських котів. Мій спить біля моїх ніг.
А я все ще прокидаюсь без тебе.
Писатиму ще…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=852756
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 26.10.2019
[i]Ти колись відчував велику потребу в комусь, кого ще не бачив, але дуже хочеш побачити?
Ну-от просто до панічних схлипувань сліз, до хрускоту в легенях. Коли хтось всередині тебе, ніби перебирає пальцями кожен живий червоний м’яз, перебинтований артеріями, перев’язаний дзеркальною ниттю спогадів. І тіло звертається, скручується, відбиває у собі усю різнобарвну гаму колючої дійсності.
Таке відчував?
Чи кипів твій мозок у стані міцного сну через відмову душевних органів співіснувати один з одним?
Чи відчував ти цю дискусію у собі? Коли ти не сприймаєш себе. Коли ти не бачиш себе і коли ти – втрачаєш себе у стінах власної в’язниці. В’язниці, яку збудував своїми ж руками-думками, яка виглядає, наче оперний театр, а вміщує у себе лише твою м’яку, таку крихку чорну душу…
Я не знаю як з-поміж ось цього всього підкрадається, влізає маленька світла картинка, де я вночі притуляюсь до тебе на нашому балконі й уважно слухаю, як вбирає твоє тіло отруйний, але такий рятівний для тебе дим. У цьому вбачаю власне умиротворення і твоє також. Цілую у родимку на спині й обв’язуюсь вузликом навколо тебе.
-
Твоя…[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=852754
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 26.10.2019
[i]Я вже палю десяту цигарку за останні 30 хв , сподіваючись, що цим випалю ледь живі залишки моєї душі та пам’яті. Людина – істота живуча, бо добре виправдовує цей клятий тваринний інстинкт, який з’являється взагалі не там , де потрібно. Шукаю вимикач, аби його приглушити назавжди, та все криві пальці не знаходять на стінах моїх легень маленької білої пластмасової кнопки, яка б припинила нікому не потрібну прелюдію. Цей світ мене потрохи випльовує. Тільки от питання: чим заслужив на це?
Я все колись думав, що душа десь в легенях. Коли виріс, зрозумів, що вона в голові, а деяким взагалі пощастило. Я їх називаю Божими любимчиками. Їх святий дядько поцілував у дупу і сказав їм : «Ця дупа, ці дві половинки, вам згодяться для великих справ! Нею ви підкорите світ!», а іншим , не таким щасливим, повідомив : «Ось вам душа , не знаю, що то таке, але на здоров’я» . – І викинув у паршивий світ, де людей з душею швидко топчуть підошвами в пекельне спагеті, де тебе зв’язує нікчемність, ницість, невпевненість, самовідданість, наївність і т.д, а гарні дупки люди топчуть цілунками у ті дві половинки. Так і живемо.
Не знаю до кого я це пишу, не знаю, чи ці слова до когось дійдуть, але… сподіваюсь, що я не один такий. Сиджу на балконі , пишу під звуки гарячих стогонів моїх диких сусідів і викурюю уже дванадцяту цигарку. Пішла 35 хвилина.
Кіт ластиться до моїх ніг і нявчить, ніби зараз не жовтень, а березень. Може, таким чином він намагається виразити братерську підтримку, типу : «мряяв-бррат-мррр- тинеодин-няяяв». Хоча.. хто його зна, може знову матюкається на мене, бо забув покормити зранку.
Година ночі, а так ще багато хочеться написати. Не знав, що слова рятують…
Лягатиму спати. Один. А потім прокидатися. – Теж один.
Писатиму ще…
Чомусь пальці писали в кінці «тобі…», але зупинились, злякались, що пишуть щось божевільне та ідіотське, адже адресата нема.
– Чи є?[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=852172
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.10.2019
[i]Любий,
Чому ж так затісно в цьому світі? Не знаєш?
Немає як розлетітись по цілому світу маленькими краплинками своєї безмежної фантазії. Все чомусь життя бере тебе зубами за шию, як маленьке котеня, і ставить на місце, де маєш бути. Нагадує про всесвітньо необхідні обов’язки, високі моральні цінності, загальноприйняті цілі, яких ти повинен дотримуватися. Повинен – це реалія сьогоденного життя. Раціоналізм – ось спосіб, за яким живуть люди, відмовляючись від свого другого «Я», від потреб відчувати «низькосортний» наркотик – любов, вважаючи не вартим того, аби витрачати час на ілюзію, яку вигадали слабкі люди. Зараз панує і верховодить "людина розумна", яка відрізняється від цифрової машини лише наявністю крові та води.
Мене не лякає таке майбутнє. Мене лиш лякає, що вони можуть зачепити Тебе. Якось заманити у свою ідіотську секту, нав’язуючи й запевняючи у своїй правоті, малюючи шалене майбутнє, яке вже належить їм (вони так гадають). Цей вірус розходиться усіма щиросердними, чудернацькими, життєлюбними людьми. Чим чистіша людина перед світом, тим підступнішим стає вірус, який з часом спричинює епідемію людської душогубності.
Коли їду тролейбусом додому, часто спостерігаю за людьми й бачу… пустку. Їхні очі оніміло бігають, дивлячись через вікно, не промовляючи нічого, ніяких думок, – лише свідчать про відсутність життя у цьому тілі. Каламутні погляди, які монотонними, повільними рухами намагаються зрозуміти щось, але їм ліньки, або ж не хочеться.
Осінь проходить повз таких людей дуже швидко, навіть не намагаючись достукатися до їхніх сердець. Марна трата часу. Осінь частіше і частіше йде від нас якоюсь розчарованою, немов з кожним роком щось її журить настільки, що забуває залишити по собі останні сонячні промені. Я не говорила з осінню, але бачила, як вона співала сумну пісню і витирала холодні сльози зів’ялим сухим листям. Вітер завив разом з нею. Не по-вовчому чи собачому, а по-вітрячому. Такий довгий, протяжний, сумний, але такий дзвінкий, по-осінньому дощовий звук…
Чому ж так затісно в цьому світі? Не знаєш?
Наче нічого не стискає ззовні, але хтось долонями робить то зсередини.
Катастрофічно не вистачає тебе. Як наважишся прийти, візьми собою абрикосового варення. Ну вже дуже воно для мене смачне та цілюще.
З любов’ю,
Твоя...[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=850949
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 09.10.2019
[i]Любий,
зараз у моїй душі дощ і він заливає повністю мої легені. Що робити? Рятуюсь кавою і...словами.
Краще б мене залляло Тобою.
З любов'ю,
Твоя...[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=850780
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 08.10.2019
[i]
Любий,
Я не припиню писати Тобі, допоки в мене не відсохнуть пальці й не відімре мозок. Чуєш? Не покину.
Жбурлятиму брудні чашки від кави у стіну, яка свердлить щоночі мене своїми бетонними очима, кричатиму у вухо самотності, щоб дала мені спокій, істерично бігатиму квартирою і лякатиму сусідів, аби думали, що божевільна…, але не зупинюсь писати.
Якби ж Ти міг відчути мою недостатність кальцію - Тебе. Зміг би хоч пальцем торкнутись мого тіла і побачити, як сильно я сумую за Тобою. Почути мої нічні схлипування і вранішню вдячність за новий день. Огорнути мене так, як огортає кожен день вітер і погляди чужих мені людей. Десь несподівано затиснути мене у провулку і жадібно висмоктувати карамель з моїх уст, роблячи їх багряними. Якби ж Ти тільки міг…
У мій простір часто навідується безнадія, але я відганяю її, кричу, аби вона йшла під три чорти й забула дорогу до мого життя. Але вона глуха і німа. Приходить і приходить. Так хочеться покинути все і залишити моє теперішнє життя в минулому. Йти і не думати про те, що буде завтра, що буде через 10 років. Просто поїхати в маленьке містечко, працювати в затишному кафе, зустрічати невідомих людей і також залишатись для них невідомою. Після роботи повертатись в однокімнатну маленьку квартирку, де на мене чекав би пес, фортепіано і недописані листи тобі. Приходити і не відчувати себе втраченою, хочу нарешті знайти себе і тішитись тому, що маю. Хай і не по багатому, хай і не у величезному замку, але в комфорті, в затишку, в гармонії…Але, на жаль, реальність зовсім інша і доводиться приймати у всіх її недосконалостях. Зокрема і сам факт, що Ти не зі мною.
***
Забула сказати, що … море хотіло побачити Тебе, і взагалі нас разом. Огортало хвилями мої ноги і дуже хотіло, аби то робив ти. Я заспокоїла море, сказавши, що Ти зайнятий, що поки не час, що потяг чомусь запізнюється.
А чи дійсно запізнюється? Чи, може, колій, які мали б вести до мене, поки не існує?
З любов’ю,
Твоя…
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=850777
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 08.10.2019
[i]Любий,
Єдине, чим я можу займатися восени, то це читати книгу і спостерігати на підвіконні за процесом розповсюдження вірусу, яким осінь намагається заразити дерева. Бідні. Видно, що противляться і категорично не хочуть відпускати відбитки літа, але та зухвало поправляє своє бурштинове волосся тим самим розвіюючи якесь своє чудернацьке зілля у повітрі. Вітер плюється від нещасного лиха і заспокоює усіх лісних мешканців, що то ненадовго, що скоро це закінчиться, що потрібно терпіння і зачекати 6 місяців. Помічаю, як гілля дерев, бунтуючи й обурюючись, махає в різні боки, через що ще швидше лисіє і помічає під собою золоту доріжку з її ж листя. Сподіваюсь Ти бачиш те саме, що і я.
Шкода, що той вірус діє не тільки на дерева, а ще й на простих смертних. Я теж піддаюсь впливу і дурманному вигляду осені. Мені аж самій хочеться бути такою вишуканою, як вона і зачаровувати усіх навколо, як то робить теж вона. Але я лише шморгаю не дуже привабливим носом через нежить і п’ю чай з медом, проклинаючи перехожого, який пчихнув на мене.
Моя сезонна хандра сидить у мене на плечі, ниє про все і про ніщо водночас. Але вона тим самим допомагає мені трохи прислухатись до себе і своїх переживань, які я намагалась кодувати деякий період часу.
А як осінь діє на Тебе? Чи ходиш так само під осіннім гіпнозом, як і я? А може у тебе є еліксир, або супер секретні ліки, які не дозволяють вірусу дістатися до тебе? Розкажи…
З любов’ю,
Твоя…[i][/i][/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=850666
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 07.10.2019