| Сторінки (1/28): | « | 1 | » |
Карбувати слова? Навіщо?!
Я бажанням зливаюсь в ніщо.
Тихо крастиму попіл зіниць,
І кохатимусь дзвоном химерних дзвіниць.
Ніжно впасти до лона барвінку,
Задихнутись духмяним вином.
Що ж, дівич-сонце? Хтивість плети...
До безумства вкрадливо мого ти взлети.
Так нікчемно кусаєш за серце,
Зуби в посмішці шкіриш блудливо.
Пожираєш! Чуття моє роздерте
На світанку. Зиркну я на тебе гидливо.
Ніжно впасти до лона барвінку,
Задихнутись духмяним вином.
Що ж, дівич-сонце? Хтивість плети...
До безумства вкрадливо мого ти взлети.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=723746
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.03.2017
Заплющ очі. На мить, темрява поглинула тебе. Ти відчуваєш її присутність у голові. Вона лоскочить твій розум буремними думками, не дозволяючи тілу застигнути восковою свічкою. Ніс відчуває терпкий дурман безмежного степу, котрий забирає у тебе зір і слух, щоб покласти їх на листя ковили. Маленький дар за безцінний здобуток. Чи не так?
Твої очі - мої очі. Твоє життя - моє життя.
Я повертаю тобі зір і слух. Дивись на світ моїм серцем і захлинись нестримним потоком мого чорного нещастя.
Хочеш знати моє ім'я? Так знай!!! Я гріх! Я Каїн і Авель! Я Бог і Сатана!
Я ненависть і кохання! Я ніщо...
Перевтілюсь вужем і повзу крізь суху траву до її оголених ніг. Дотик тіла, змушує священну землю кричати до небес срібними імпульсами зарядженого повітря. Тонкі пальці заколихують мене на грудях і я вмираю у її роті. Відчуваю, як міцні зуби розжовують м'ясо на атоми ефіру. Він стікає кров'ю через розтулені вуста на землю. З людської вологи народжуюсь конем. Вперше й в останнє вдихаю на повні груди, а потім дивлюсь на те, як вона безсоромно пестить свою душу чоловічим началом. Помічає мене. Не зупиняється. Заливається джерельним сміхом. Нахиляється, щоб взяти кам'яну чашу з прозорою рідиною. Вказівник пальцем кличе мене. Я не противлюсь і повільно підхожу до неї. Спочатку фиркав, та все ж випиваю трунок. Стає холодно та водночас спекотно. Зір туманиться і я знову падаю в обійми землі. Тоді, жінка розтинає моє чрево. Залазить всередину, щоб скупатись у живій ванній. Через мить вилазить крізь хребет на зовні уже молодою відьмою.
Не смій мені перечити. Обряд продовжуються.
Розсипаюсь на міріади голодних мурах. Комахи шепчуть заклинання і формують з мене рухоме кодло. Із мурашиним замовленням на язиці, відьма кладе роздерту паляницю у кодло. Зжираю плоть Ісуса і проростаю дубовим хрестом у вись. Мої коріння тягнуться до надр розпеченою лави.
На руках у відьми помічаю відкриті стигмати, коли вона оголеною піднімається на хрест. Мурахи до литок об’їдають її шкіру й закінчивши трапезу, лізуть до носа. Відьма звисає головою до низу, чекає мого втручання.
Я обростаю шипами, даруючи їй розп'яття.
Замовкаю. Чую дихання на межі екстазу.
Крізь важкі хмари пробивається золота смужка проміння. Воно падає на лоб відьми й випалює тавро.
Обряд завершено.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=694761
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 16.10.2016
[i]
Я в Смерть бывал мучительно влюблён, —
Когда во мраке слышал это пенье,
Я даровал ей тысячи имён,
Стихи о ней слагая в упоенье.[/i]
[b]Джон Китс [/b]
Планета згасла і маленький принц не поверне її до життя. Він дивитиметься, як Всесвіт закипить палаючими хвилями галактик й виблискуватиме останньою зіркою Андромеди. Шукатиме в кишенях Бога кольори минулих ностальгій. Та лише хапатиме синіми губами недопалки свічок над котрими читались її думки, окутані запахом озону.
Заплаче від прикрощів та й полізе в долоні до Всевишнього, де між рубцями вічності досі живуть Адам із Євою. Підслухає краєм вуха:
[i]Я вирву темряву з твоїх грудей і вип'ю тепло серця, щоб ти змогла вбити мене списом зелених очей. [/i]
Гратиметься їхніми кістами. Складатиме паперових солдатиків із шкіри, а вони зростуть титанами, що розірвуть на шмаття мертву планету, де, колись, безмежний ліс тулився щокою до тектонічних плит, котрі згордували ним, втопили у лаві і з’їли його плоть, запиваючи вином, настояного на ароматах грози.
І коли все загусне в карамелі крові, вмостившись на віях Юпітера, він тихо гратиме оду смерті тендітним волошкам. А вони, зриватимуть пелюстки й прикладатимуть їх до ран маленького принца.
Ода закінчиться.
Заснуть слова. Засне і він під срібною ковдрою минулих жахіть.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=672476
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 15.06.2016
Інколи, світ може існувати у просторі семи літер. Інколи, у числах від одного до дев’яти.
[b]Невідомий.[/b]
Нині ранок розпочався із чаю. Кава зрадила чорними гіркими сльозами. А мала ж стати ритуальним нектаром.
Дрібниці… Вечір заплатить посмішками.
Сонце хлюпало йому на спину молоком й забирало в обійми тіні, коли він тримаючи в зубах цигарки піднімався драбиною на дах. Чай десь за пазухою, дрімав в коконі термоса й теплом шепотів до хлопця: «Скоріше, вона чекає».
Поклала голову на зігнуті коліна й вдивлялась на позбавлений логіки танець космічних світил, які руйнували власні тіла, натикаючись на космічний пил й згорали німим криком Андромеди.
Сів поруч. Дзенькнула запальничка й випустила на волю джина із потойбіч легень.
Посміхнулась.
Зробила ковток.
Повернулась у світ чотирьох літер.
Заговорила.
Він слухав її.
Дим.
Сизий дим тікав у небо із розумом хлопця. І звідти, десь між сонцем та місяцем кидав йому на голову божевілля.
Дрібниці… Вечір заплатить посмішками.
Сьогодні
Завтра
Не пізніше.
Бо далі, не буде нічого.
Зник із світу семи літер. Ніхто не знає, де він подівся. Та старі люди говорять, що буцімто один українець нещодавно збудував на березі Гренландії маяка.
Тільки світла немає…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=665857
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 14.05.2016
[b][/b]
Не довіряйте сліпцям. Вони одержимі незвіданим.
[i] Невідомий[/i]
Вулкан прокидався.
Старезна Гея сейсмічними імпульсами поцілувала сина в чоло.
Тихий подих у відповідь.
Матір сердилась за кволість чада. Хмурилась над діамантовою колискою підземними янголами, котрі шматували крила й здіймалися в похмуре небо. А воно, молекулами води прирекло бездушних на метаморфозу ядерного букету. Сталеві потоки мчали униз до жерла вулкана.
Крапля за краплею, вона осідала на зіницях сліпця, що задихався власною темрявою в оточенні застиглої лави. Срібними звуками весни оповила тіло й через шкіру просочувались у вени чоловіка.
Темрява чинила опір. Корозією кусала за вуста холодної сталі. Та лише спромоглася капітулювати. Перетворитись на гіркий шоколад й осісти у підсвідомості зимових снів.
І ось, нарешті з’явились паростки молочного світла:
Дикого.
Теплого.
Незрозумілого.
Хвилюючого.
Чистого.
Дивиться у небо, а сама вкладає у руки малий соломонів ключ, котрий згорає до тла; спадає до ніг й проростає малахітом трави під акомпанемент зречення сімдесяти двох демонів.
Прозріння дарує біль й нове розуміння.
Розуміння холодної сталі, яка насправді є солодким вином. Ти будеш прагнути завжди його пити, та не сп’янієш від хмелю. Можливо, ти не заслуговуєш від неї цього дару.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=664488
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 07.05.2016
Розділ 1
- Ну що, друзі? – Прошелестіла сухими вустами
- Так. – Пробелькотів собі під ніс
Вона тікала в далечінь, немов пісок Сахари крізь пальці, а я, як йолоп стояв укопаний по кісточки в снігу, і не знав, що роботи. Бігти за нею чи йти бухати із змученим відображенням. Та зараз, найбільше мене дивує та химерна й зачарована думка: «Бля. Зламала сторінку Ані. І як тепер її знайти?! Переспати ж збирався».
Вже тоді, я запустив ланцюг фатальних помилок. Тільки ось в чому дилема – брехня собі, виявилась правдою. Потім, назвуть це все «Гра у піжмурки». Люди плюватимуться, обливатимуть мене брудом. Але я знаю точно – я був праведним грішником між гнилих праведників.
Це моя історія.
Бухати все таки пішов. Хлептав пиво як навіжений. Відпустив усе. Біль. Страх. Хтивість. Взяв за пана-брата пустоту й холодну німоту. Хотілось нарешті забутись. Закопати минуле й дивитись в нове рожеве майбутнє приперчене блудливою посмішкою. Думав, влізу на «Еверест сексу». Банальність? Звичайно. Та це моя банальність – жива й рухома. Справжня. Не та, що буває на сторінках бульварних жахів від компанії BBC.
Сидів у конченій барчині, заливав у шлунок тепле пиво й мутним поглядом ловив брудний сніг, що ставав компотом під ногами чужих людей. Чи можливо це все сірість через засмальцьоване вікно барчини на якому мухи займались непристойними речами. «Батьки, закрийте дітям очі» - пустив погляд під лоба.
Хміль не йшов до вен. Лише віддалено дзвенів у скронях перегаром. Зробив останній нудотний ковток й вийшов на вулицю. Намагався абстрагуватись від запаху чебуреків, що літав над плечами бабаєм і кістлявою каргою. Нарешті, відносно чисте повітря остудило мій розум до нуля. Ось тоді вже почав відчувати кігті невпевненості. Відігнав його швидко. Тримався молодцем, як справжній квашений огірок.
Сонце тикало мені золотавий фак, коли йшов вулицею до автостанції. Як завжди вдивлявся собі під ноги. Піднятий комір старого пальто кусав за шию тримаючись за руку з цигарковою золою, що падала моїми гріхами на черевики.
Хлюпало під ногами. Не знаю чому, але тоді нагадувало мені збуджену жінку. Мабуть через те, що секс передбачався ой як не скоро. Записався у монахи з лейбом «на невизначений термін».
Перш ніж продовжити, хочу зробити коротку ремарку. Вся ця каша заварилася на моєму, як легше сказати - «недотраху». Уявив собі маленьку секс-революцію. Банальність продовжується, так? Та ліпше щира правда, ніж яблука в карамелі. Тому, востаннє, пропоную тобі кинути затію читати історію до кінця. Якщо набрався терпіння – заверши почате. Вислухай мою сповідь.
Зупинився на півдорозі до автостанції, якраз на мосту. Пускав слюні у воду й розглядав риб’ячі баталії над моєю ДНК. Краєм вуха ловив шепіт пішоходів. Цілий калейдоскоп на долоні. Відчував себе дегенератом з діркою у грудях. Вона пішла, а я не розумів цього. Не сприймав, душив у собі. Мабуть, перестарався, занадто закрутив вентиль глузду. Кисень бився до голови, як Отелло душив Дездемону.
Нарешті доплентався до автостанції. Всередину не заходив. Нехай слякоть пограється мною. В такі моменти обожнюю природній мазохізм. Інстинкт самозбереження затухає до мінімуму, як ото буває, коли камфорка газової плети починає сопіти кіптявою. Чи ліпше сказати – свічка під час тризни.
Поки чекав богданчика, бавився в кишені із zippo. Вимушені сусіди розцінили мої забави як напад онанізму; відступали від мене, ніби на мені виросли роги чорта. Якби уявили німб, не образився б. Чесне слово. Не піонерське звичайно. Десь між «зуб даю» та «за базар відповідаю».
Богданчик з іржавим фінгалом, замість здорової фари припхався о 6:20. Заліз в його металеве нутро розмореним вареником. Топтав ноги сусідам. Мені, здається, є спеціальні автобусні ігри (тоді були під номером 2014). Можеш привітати, тоді я виборов золото. Хтось через мене змінив 42 розмір на 46. Блондинка – пробач, твій 36 здався мені занадто цнотливим в той час, як тіло прагнуло на язик дитячу загадку: «Без вікон і дверей, повна хата людей». Хоча, одні двері, а ліпше сказати брама, все таки була.
Додому прийшов, коли місяць чистив срібні нігті й підморгував рубцем на прекрасному тілі. Кудлаті хмари змилостивились. Прикрили його горе. Голі вишні кидали в очі колючу тінь. Обіймалися вітами й співали одна одній лесбійські колискові.
«Хоч їм добре» - хмикнув.
Кудлай мовчав. Навіть не визирав із буди. Відчував, ліпше мене не чіпати. Я не в адекваті. Ходячий мрець під кайфом самогубства. Гупнув дверима. Не допетрав, що батьки можуть спати. Бовдур.
Шукав в каструлі щось поїсти. Скрипнули двері. В проході з’явилась заспана мама. Включила світло. Бо я, як мара, світив обдертим самсунгом в каструлю і ловив виделкою тушковану картоплю, а вона зараза, пручалась й показувала мені голомозу сраку.
- Сину, ти з голодного краю? Чи може, руки відсохли увімкнути світло? – матуська позіхнула.
- Не хотів тебе будити. – Кинув медову посмішку.
- Твій жест доброї волі не був оцінений, після того, як ти намагався вивалити двері.
- Вибач. – Знітився по справжньому.
- Сідай. Накормлю. – Взяла виделку з моїх рук.
- Не треба, мамо. Я наївся.
Моя байдужість до світу білого дала тріщину на мамі. Обійняв. І так захотілось стати знову білобрисою малишньою. Бігати полем. Спалити його до рижої щетини, як тоді. Красти протигази із школи, а потім відчувати бузинову палицю на спині під крики найріднішої жінки – матері.
Вона стривожилась. Подивилась на мене. Я злякався, що загляне мені в душу. Відсторонився.
- Андрію, що з тобою? – Очі спохмурніли.
- Все гаразд. – Отруйний мед, так і стікав по зубах. – Втомився лише.
Поцілував неньку в щоку.
- Побажай татові від мене хороших снів.
Дременув до своєї кімнати. Тікав від її погляду й небажаних розпитувань. Завалився на ліжко. Не роздягався. Так і заснув. Останній глибокий і тихий сон. Бо завтра, розпочнеться індивідуальне пекло, що спалить душу. І взагалі, чи тоді була вона у мене?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=662489
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 27.04.2016
Сталь жива. Прислухайтесь до вуглецевого серця і ви почуєте - мертві феї заколихують надію. Як тоненькі голосочки, кришать марганцеві руки холодної душі. Бо вона палає холодними зірками божественного чорного світла, котре чорними хвилями плавиться на білих плечах.
Але вона сталь. Холодна сталь. Вічно далеко. Вічно пуста для тепла. Для дивини. Для зелених перемін і невизначеності. Та не лякайтеся, коли побачите як вона тектиме бетонним каньйоном, натикаючись на змарніле вересневе листя. Як її довгі фосфорні пальці обніматимуть самозакоханий гнучкий стан. То лише жива холодна сталь. Відкрита для прагматичного й вірного. Та зривається на гострі метеорити, лише від звуку про непокору силам природи, а очі вихлюпують зелену сірку на тінь, що крокує вороном позаду, немов хоче випити її трунок до дна. Від її подиху марганець розсипається срібними пелюстками дикої троянди.
Закарбовуйте у пам’яті, як сталь вливається у ранішній туман, засипає поцілунками квітку, колихає страшний біль у середині ефірного єства, що тягнеться думками до неї, бажає возз’єднатись з її холодом.
Не кричіть гієнами від смороду дійства. Ось вона підносить кремнієвий ніж до горла дурного лиса, чиї різношерсті лапи роздирають власні груди у спробі дістати іскру первобутнього і чистого бажання. Бажання відчувати присмак церезину, кінчиком брехливого язика, коли хіть de facto струменить борознами мозку й заливає ультрамаринові очі.
Здіймайте руки до неба й прославляйте Бога, хто мудрим словом дав життя сталі. Відкрив її для світу й вдихнув євову красу.
Але мовчіть сліпим мовчанням. Поховайте її там, де фіалковий рай задихається в обіймах мертвого сонця.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=660816
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 20.04.2016
Не довіряйте сліпцям. Вони одержимі незвіданим.
[i] Невідомий[/i]
Вулкан прокидався.
Старезна Гея сейсмічними імпульсами поцілувала сина в чоло.
Тихий подих у відповідь.
Матір сердилась за кволість чада. Хмурилась над діамантовою колискою підземними янголами, котрі шматували крила й здіймалися в похмуре небо. А воно, молекулами води прирекло бездушних на метаморфозу ядерного букету. Сталеві потоки мчали униз до жерла вулкана.
Крапля за краплею, вона осідала на зіницях сліпця, що задихався власною темрявою в оточенні застиглої лави. Срібними звуками весни оповила тіло й через шкіру просочувались у вени чоловіка.
Темрява чинила опір. Корозією кусала за вуста холодної сталі. Та лише спромоглася капітулювати. Перетворитись на гіркий шоколад й осісти у підсвідомості зимових снів.
І ось, нарешті з’явились паростки молочного світла:
Дикого.
Теплого.
Незрозумілого.
Хвилюючого.
Чистого.
Дивиться у небо, а сама вкладає у руки малий соломонів ключ, котрий згорає до тла; спадає до ніг й проростає малахітом трави під акомпанемент зречення сімдесяти двох демонів.
Прозріння дарує біль й нове розуміння.
Розуміння холодної сталі, яка насправді є солодким вином. Ти будеш прагнути завжди його пити, та не сп’янієш від хмелю. Можливо, ти не заслуговуєш від неї цього дару.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=660814
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 20.04.2016
Він вибрав час, коли галактика заснула,
У мареві зірок і безкінечності планет.
Коли шепталася із духом, страшна, понура.
І в руку метеора вклала стилет.
І ось, її холодним жаром
чаклун проводить ритуал.
Схилив обличчя над кривавим даром.
Безмежно вірний їй васал.
На шкіру власну наклада печать
Щоб лемет став йому за брата,
А Греморі не смів кохать,
Під крик небесного абата.
У темряві й загробній тиші
Солодкий лик з'явився перед ним.
Цілунок свій дала без фальші
Він став для нього першим і єдиним.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=660366
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.04.2016
Мій гнів до тебе розцвіта червоним маком.
Їх чорт насіяв у книжках сліпих зіниць.
Де подих вуст сплелтуться з жахом,
Кидаючи мене в підвал в'язниць.
І гнів цей смуток витягне на світло,
Запалить димом завтрішніх обличь.
Крізь грати чавуна моргне привітно,
Торкаючись руки нових сторічь.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=659287
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.04.2016
Подай мені ножа, зпороти груди,
Щоб той шматих живої плоті,
Віддать собакам на бенкет.
Для тебе я, лиш тінь Іуди,
Котрий кляне життя на ешафоті
За срібну пригорщу монет.
І ці рядки понурі у мовчанні
Роз'ятрать пустку між ребер,
У пошуках лихої долі.
В очах крука і на вінчанні,
Коли ідеш ти під вінець тепер.
Зкінчу обряд і вирву серце мимоволі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=658520
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.04.2016
Мабуть, не варто лити воду,
Про темний час замріяних лісів,
Де ти і я любилися до скону,
Щоб він із нами захмілів.
Та все ж, скажу я небагато
Відкрию пляшку джинових страхіть.
Нап'юся горя, приймаючи за свято
Холодну весну мимохідь.
Зніму із себе терн вінковий
До ніг твоїх, його я покладу
І кров'ю змию випадковий
Блаженний шал і тихо відійду.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=658105
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.04.2016
Хлюпоче вітер в піднебесній,
І стогне криком сизих хмар.
За що клянеш мене ти, страх тілесний,
Коли живу тавром земних примар?
Їх пальці риють нам могили,
Зривають кігті об рудий метал.
Спаплюжили зелені схили
І мовчки тішаться з дзеркал.
А ті скляні бездушні глиби
Накрили світ безатомних речей.
Смієшся ти у їх прозорі шиби,
Торкаючись його плечей.
Для тебе він, безсмертний бог,
Що в тінях правди дім будує,
І голову поклав на вічний епілог.
Живим мелодію твою почує.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=657971
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.04.2016
Ніхто не бачив сиву тінь,
Яка минала поле серед ночі.
Заснули люди в подиху тремтінь
До меду й крові стиглої охочі.
І сон їх лився трунком диким,
Поміж хрестів минулих літ.
Стікав у чашу смертним ликом
Цілуючи у лоб терновий цвіт.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=657509
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 05.04.2016
Я проклинаю той вчорашній сучий біль,
Котрий загнав мене у край пекельних спецій,
Де руки кластиму в зелену сіль,
Забувши сотню інших інкарнацій.
І не кажи мені веселих слів
Закутаних у сяйво перших згадок
Байдужим став до крихітних послів,
Купців й катюг твоїх вигадок.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=657174
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.04.2016
Я благаю! Не цілуй мої ти вуста
Обпалені солоним вітром.
Мовчи! Ти зрадиш нас в останню мить.
Не пиши при свічах крихкого листа
Бо стане нам останнім літом,
Коли серце моє від болю і жаху збринить.
Іди у зиму! В чужі, терпкі обійми,
Та лиш візьми шматок мого гнилого я.
Тікай у вирій, ховаючи від мене карі очі,
Щоб я помер від ран Сардинської війни.
Злети у небо й розкрий мені ти крила каяття,
І я засну у подиху палкої ночі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=657037
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.04.2016
Небо стояло навколішках. Ридало сліпим дощем й опадало на вологу землю лапатим снігом. Білі зірки танули від скреготу лопати.
Стук.
Стук.
Стук.
СТук.
СТУк.
СТУК.
Сніг падав на голову чоловіка, кусав за волосся, а потім зливався із ДНК й похмуро мовчав, коли заступ лопати знову вдарився об пощерблений свіжими ранами камінь. Метал не витримав, зігнувся в дугу й ламаною ясницею жалібно задзвенів.
Чоловік випростався. Підняв голову до неба видихаючи ніздрями клубки сизої пари. Чекав на відповідь неба.
Воно мовчало.
Тиша продовжували кричати снігом.
Схилив голову. Оглядав могилу з нерівними краями, що натикались один на одного запалими грудьми. Так і стояв у ній тримаючи понівечену лопату. Спокійно відкинув її у бік розриваючи плоть тіней, що скупчувались над ним чорним вогнем. Всього на мить, у довгих язиках полум’я угледів бліді обличчя.
Тіні затягували петлю.
Одинак не зважав на мертвий світ навколо себе. Все продовжував рити могилу. Зривав нігті об камінь, що пелюстками опадали в багнюку під ногами й тонули в темних водах. Стрічки крові на пальцях розливались в химерні руни маків, коли поклав останню брилу на край могили.
Чоловік сумирно ліг на дно кургану. Вхопився за краї й почав закидати тіло крихтами землі.
Віддавав плату за свою несхожість до інших.
Обличчя дивились на нього. Поволі набули рис живих дикунів.
Підступали хижаками. Гризли зубами багно, пережовували сирий коктейль й випльовували вміст гнилих шлунків на голе тіло мертвого від життя чоловіка. Ще трохи й курган, немов матір обніме своє немовля. Співатиме колискову й ніжно пеститиме русяву чуприну.
Остання крихта землі, і зір його летить до зеленого небосхилу її очей. А потім, темні води увібрали в себе його посмішку, розшматували на атоми й запили багрянцем сторічного літа.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=656894
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 03.04.2016
Я говоритиму до вас тишею.
[i]Невідомий[/i]
Покинутий.
Забутий.
Смиренний.
[i]Його звали Тур. Останній воїн із славетного роду Малавів. Батько легендарного Деора і Батіса. Охоронець міфічного колодязя Сівіна. Король-віщун. Сьогодні ліс Дродна зашепче йому пісню.
Остання путь, ще до народження сонця засурмить в ріг Леодона й славетний воїн упаде на коліна перед богинею лісу. [/i]
Сили покидали Тура. Витікали крізь численні рани й опадали зернами гранату на порослу мохом землю. Дивились незрячими очима на зламані стріли, що виднілись із спини, котрі припнули до тіла брудний плащ. Червоні ореоли липкими обіймами тягнулись до них.
Дідівський шолом давно залишив позаду. Реліквії мають згинути в полум’ї часів на землі предків. Меч залишив. Давно загрубілий.
Давно забутий голосом війни.
Давно спраглий.
Спирався на зброю як на милицю. А та, постійно ковтала болотяну землю, примушувала його завчасно ставати на коліна.
Не час. Зажди, Туре.
Обладунки вкрились багном й павутинням. Ненароком кидав погляд на віддзеркалення в карликових калюжах й вбачав примари загиблого спадку.
Деора.
Батіса.
Ванура.
Грембола.
Тіру.
Правиця стискала шовкову стрічку жінки. Блакить сукна потьмяніла від часу. Та була жива. Вітер колихав її в чуйних руках. Підносив до крон дерев, що мерехтіли холодним світлом гостроносого місяця. Небесний улігся на могутніх гілках і стежив боротьбою Тура з власним тілом, що відмовлялось йти вперед.
[i]Йди мій любий. Я чекаю тебе під тінями маків. [/i]
Твердь зрадила його. Перетворилась на гіркі соки води і душі голема. Ноги по коліна бовтались у чорній каші. Тяглися до нього й благали попестити його м’язистий стан. Піддався. Занурився дедалі глибше. Махав рвучко руками, шукав опору й проклинав увесь світ. Закидав голову назад й кричав несамовито в глухе до молитов небесне склепіння, що перегорнуло сторінку до ночі, де Естер розчісувала волосся й кидала на землю світлячків. Маленькі створіння заюрбились навколо Тура. Розпливались зеленими хвилями на вустах легкого бризу й ніби зачаровані вистроїлись в тонку доріжку. Любисткове світло привідкрило таємницю, котру смакувала темрява.
Грубі кам’яні сходи, що вгризались у пагорб тікали далеко угору. Потріскані ліани вкривали східці й безсоромно занурювались у болоту.
З останніх сил, Тур ухопився за ліану й підтягнувся. Болото знехотя відпустило. Важко дихаючи, звівся на ноги. Почав важкий підйом угору закрученою стежкою.
Масивна арка промайнула над головою, коли воїн ступив на верхівку пагорба. Зробив декілька невпевнених кроків й покосився.
Упав.
Підніматись не хотілось.
Щоку приємно обдавало заспокійливим теплом. Малахітовий килим мартанок пружнів під ним. Ліс не забуває хоробрий дітей.
[i]Ти прийшов, Кохання моє. [/i]
Голос лоскотав серце.
Підведись.
Могутній воїн затремтів.
Страху не цурався.
Прийняв його.
Коліна потопали в росі, коли звів очі до неї.
До Тіри.
Клен – в’язниця для неї. Чорні ланцюги впивались змієподібними ланцюгами у кісті, пронизували наскрізь й виходили кільцями уробороса. Ноги заслужили такої ж кари. Металеві вервечки тяглися до стовбура дерева й зникали глибоко всередині. Тіра зависла в повітрі з піднятими до гори руками. Білосніжне плаття ховало наготу гнучкого тіла.
Змарніла.
Велична.
Божественна.
Тур схилив голову на її коліна. Спав. Довгі пальці куйовдили волосся. Пестили шию. Пригортали до лона змучене обличчя. Тіра нахилилась й поцілувала чоловіка у вкрите рубцями чоло. Воїн посміхнувся.
А десь із сходу линула пісня лісу…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=656892
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 03.04.2016
Крізь темряву Всесвіту до світла Землі.
Невідомий
Безкінечність видихнула із себе метеор й згусток полум’я ховаючись від липких долонь пітьми летів у незвідність.
Без страху.
Без минулого.
Лише вперед.
Він з’їдав безкінечність, коли Земля покликала до себе. Безкрилим янголом падав у її обійми й відкривав своє єство з кожним шаром металевого тіла, що згорало маками в атмосфері. Запалював ефемерними барвами небосхил малюючи диких коней. Безтілесні стрімголов мачали на схід, щоб омити свої гриви в рідкому бурштині Сонця.
Повітря шмагало метеора підганяючи його до метаморфоз. І ось, крізь ширму попелу й грому з’явились крила іскри.
Багряним снігом спадала дедалі униз в холодне лоно степу під шум древнього моря. За мить до поцілунку із землею втікачка вибухнула пульсацією, котра стиснулась в білу цятку. Вогняний сироп, поволі, крапля за краплею витікав із неї. Набував обрисів й зливався у єдину картину.
Він
Незграбно йшов до моря. Залишав позаду себе багряні тавра, що розповзались пожежею на сухій шкіри степу. Спотикався, падав, але не зупинявся. Впивався у землю й тягнувся до моря.
До хвиль?
Чи до життя?
Спина оголилась від багрянцю. Природа смакувала її наготу й чужого світу, який нажахано проглядав крізь неї. А потім зірвався на шалений крик зграєю пташок, які вилетіли із спини в ранішнє небо. Таке ж пусте як і його очі.
Зіпнувся на ноги. Пройшов вічність й упав зламаним големом у пісок. Відчував щокою як той перетворюється на річку скла під гарячим диханням. Голем звів погляд до моря, що манив до себе танцем. Простягнув долоню до води й ніжно, мов коханець затримав над нею пальці. Тишею опустив правицю у море, а воно скипіло саваном міріад срібних голок. Лише, коли буря втихла Сонце побачило новий початок.
Там, де було море шумів густий ліс, який переливався малахітом.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=656507
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 01.04.2016
Усмішка, чи твій крик, торкнеться першим цнотливого лона планети?! Не відвертай очей, а хапай мої легені й наповни їх ефіром дикості.
Лише не люттю.
Лише не злістю.
Лише твоїм словом.
Плигаю крізь твої зіниці у смерч застиглої лави, що виштовхує мене до стрункого хмарочосу. Він кліпає на мене прозорими вікнами й оголюється древніми горами.
Супиться хмарами й чхає блискавицею.
Кидає на груди валуна, який вибиває із мене подих, коли спиною торкаюсь землі. Розпадаюсь на міріади зелених плазунів. Вони регочать з орлів, котрі шматують свій рід гнилими дзьобами. Їхні крила давно забули відчуття польоту.
Плазую із гадами крізь призму годинника до ніг коней, що везуть на спинах мертвих кочівників. Здіймаюсь вужами до жилавих ший тарпанів й впиваюсь в чорні троянди очей. Моє чрево ненаситне. Зжираю їхню плоть і душу. Крізь пазурі народжую гієн на колісницях, які запряжені дикими людьми. Їх не треба підганяти. Вони бичують себе плацентою моїх дітей.
Люципер
Мамона
Вельзевул
Вельфеґор
Аамон
Абаддон
Дитячі руки тягнуться до Вас і впускають в нутро рижу чуму. А ви не плачте, коли самі молились не тим богам, занурюючи голову в екстаз війни.
Запізно.
Дешевість ваша нікудишня.
Цілуйте мої руки, бо вам вкраду шматочок їхнього щастя.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=656506
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 01.04.2016
[i] Найбезболісніша смерть у світі – це смуток. [/i]
Арам Пачян
Інколи темрява говорить зі мною.
- Скажи, людино, як смакує для тебе щастя?
Кидаю ковдру на голову, скручуюсь ембріоном й вдихаю колючий аромат живого тепла.
- Маками.
- Чому? – Дивується сліпа.
- В усьому винен сон з його маковим вином. Слухай мене, Темряво, і я розкажу, як топтав босими ногами стежку до твоїх обіймів.
- …
Вона летіла ластівкою над вузькою стежиною, що припадала до грудей безкінечного маргінесу. Вершкове небо жадібного ковтало поле з його маковими річками. Хвилі плескали на босоногу дівчину ранішньою росою, а ті розбивались на міріади ртутних голок й падали на щоки дівчини. Вона посміхалась до Бога щастям й тримала в руках горе.
Моє горе.
Наше горе й нещастя.
Я лежав стежкою. Вдивлявся у бездонні очі, де помічав лише дике полум’я. Вона спалювала непрочитані листи з моїм ім’ям. Дмухала на попіл, що разом із сльозами падав на моє сухе тіло й проникав глибоко у шкіру, де макове коріння ще зберегло шматочок мене.
Шматочок пам’яті.
Твій гнів душить. Злизує останні крихта світла з кінчиків золотавих пасм й дарує атомну війно моєму серцю. Стискаю в долоні. Торкаюсь кінчиком язика солодку ненасить й піднімаю до тебе очі. Тихо шепочу:
- Дякую…
Нахиляєшся. Твої вуста цілують маки.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=656182
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 31.03.2016
1
Я дивився у його вологі жовті очі, котрі висмоктували мою душу. Висока худа постать з довжелезними руками всиляла у мене жах. Бачив його лише декілька секунд, а потім – зник в хащах ліщини.
Із спогадів Святослава Бравицького,
мисливця в третьому поколінні.
У дзеркалі заднього виду своєї тойоти хайлендер, Мирослав бачив, як величезний банер з надписом «Ласкаво просимо у Вітряне» зникає за поворотом.
- Вітряне… Скільки я тебе не бачив. Рік? Два?
Авто мчалось звивистою дорогою, що розпороло ліс асфальтним ножем. Широкоплечі дерева ховали тойоту в зелений курган, припорошували золотистим снігом із тіней та мертвого листя. Ті, що падали на дорогу, розтрощували жилаві обличчя під колесами бензинових коней. А шмаття, що залишалось від них, злітало в повітря й тонуло в сонячному вінку.
Мирослав не спав другу ніч. Все поспішав, щоб вчасно приїхати на храм до батьків. Свято припадало на чотирнадцяте жовтня. Якраз на річницю з Леською. Батьки любили її. Відносились як до дочки. Йшло все до весілля, доки Мирослав не напартачив. Йому це властиво. Спочатку слухає хтивість, а потім мозок. Леська не пробачила. Зібрала речі й без пояснень переїхала до подруги. Хлопець вдавав із себе кам’яну брилу. Не звертав увагу на тривогу, яка лавиною накочувалась на серце, а потім з’їла нерви. Протримався два тижні, а після терміти догризли останні крихти дверей в депресію. Вимолював пробачення. Падав на коліна, як перед Богом й трусився від лихоманки. Навіть тягнув її у церкву й клявся у вірності до смерті. Мав останню надію на релігію. А вона згнила листям барвінку в її холодних очах. Дивися на Леську, на бліді губи, що шептали:
- Нічого більше не буде.
- Дай мені останній шанс. Лише місяць. Я все зміню. – Цигарковий дим лоскотав горло.
- Ні, Мирославе. Ні. Це все пусті балачки.
- В тебе інший?
- Мені запропонували зустрічатись. – Опустила донизу очі.
- Той імбіцил?
Мирослав затрусився від люті.
- Та він не відрізнить свої пальці від виделки! Цей тупий качок жре на сніданок стероїди і запиває дегенерадством!
- Не смій про нього так говорити… - Очі не підводила.
- Ти сказала йому «так»? – Повітря виштовхнулось із рота вуглекислими снарядами, що миттю розпорошились інієм.
- Майже. Сказала, що подумаю…
Ось в той момент в Мирославові усе перевернулось. Кохання до неї вистоялось отрутою й залило серце терпким божевіллям.
Із роздумів Мирослава витягла смска від матері: «Синку, ти скоро будеш?». Швидко набрав відповідь: «Вже біля Вітряного. Через півгодини буду вдома».
Місто кохалось в імлі. Сизі потоки тулились до берегів висоток й ковтали старі садиби, що грибами вискакували на узбіччі. Сповзали із пагорбів молочними ріками й розбивались на струмочки, коли торкались молодих яблунь.
Тойота припаркувалась неподалік двоповерхового будинку. Зелена брама із вишень та берез ховала садибу подалі від вулиці. Лише подекуди стіни лисніли білими ребрами. Кудлай розривався від гавкоту, коли хвіртка зачинилась за Мирославом. Не минуло й десяти секунд, як двері на терасі відчинились. На порозі стояла мама. Чоловік дивився на неї і чомусь пригадав усі образи, які завдав їй. Скільки гострих слів кидав в її сторону. А вона приймала його отруту й вибачала. Не дорікала, навіть тоді, коли звинувачував у розлученні з Леською. Коли вішав усі смертні гріхи на слабкі плечі й проклинав сім’ю. Ось так згадавши біль, що завдав цій жінці, Мирослав знітився, тупцював на місці й не наважувався підійти до матері. Так і закляк із сумками в руках.
- Мирославе, чого ти там стоїш, як нерідний? Ану йди я тебе обніму.
Сумки вислизнули із рук. Любов Миколаївна як завжди посміхалась. В такі моменти хлопець чомусь уявляв кульбабове поле.
- Скучив за вами, мамо. – Бережно обійняв, ніби боявся виплеснути свої емоції, котрі булькотіли десь у серці й піднімались спинним мозком до голови.
- Що ж ти так забарився, голубе… - Відсторонилась. Розглядала його. Волосся хлопця подекуди грало сріблом. Навіть тут, Леська залишила слід. Мати тяжко видихнула. Погладила сина по голові.
- Всього два дні. Швидше не міг через кепські дороги. Як не яма в коліна, так грунтівка. – Скривився.
- А мені здалося, ніби їхав два роки. – Голос у шепіт. На очах виступили сльози. Руку з голови сина так і не прибрала.
Кудлай не замовкав. Продовжував маніфест непокори. Навіть пес, якого Мирослав пам’ятає щеням, злився на нього.
Мати відвела погляд від сина у сторону будки.
- Ах ти ж псяка вошива! Ну скільки можна гавкати! Вже голова болить від тебе. – Мирослав посміхнувся. Материн запал нікуди не подівся. – Залазь у будку, бо інакше скуштуєш дубця.
Кудлай скорився. Мовчки подався до буди. Лише коли Мирослав обернувся до нього, пес загарчав.
- Любо, впусти вже сина до хати. – В дверному проході з’явився батько. Постарів. Зморшки поорали обличчя. Та все ж, Андрій Степанович залишався кремезним чоловіком. Здоров’ям так і пашів. Був насупленим.
- Привіт, тату. – Подав руку батькові.
Андрій Степанович сухо відповів на рукостискання.
- Дай ключі від машини. Зажену до гаража.
- Не потрібно. Я зараз сам поставлю. – Вже розвернувся, щоб йти ,але батько зупинив.
- Ти тут не командуй. – Узяв ключі й пішов до машини. – Занеси ліпше валізи. Покинув їх, ніби на вокзалі.
Мирослав обернувся до матері в надії одержати підтримку. Чи можливо відповідь.
- Нічого. Він скоро пересердиться. Ти ж знаєш, він гордий.
- Знаю… Мій же характер як у нього.
- Ось сядемо за стіл. Вип’ємо по чарочці наливки за твій приїзд, він і розм’якне.
Любов Миколаївна мала рацію. Крига зійшла, мов під промінням весняного сонця й розмова потекла рікою. Мирослав відчув такий потрібні як повітря затишок й батьківську любов. Столиця забрала усе це. Він купався в його неонових спалахах й замерзав із середини. Можливо, місто стане для нього домівкою, але не зараз. Немає рідних берегів… Немає Леськи…
Пізніше Андрій Степанович зізнався, що давно вибачив сина. А сьогодні напустив хмари на очі для спецефектів.
- Тату, ну ти як завжди. Не можеш без цього. – Посміхався Мирослав й наминав мамин салат. Запивав наїдки наливкою, як водою. Хміль по трохи кусав за вестибулярний апарат.
- Якби не Люба, що згодилась допомогти, в мене нічого б не вийшло. – Батько схрестив руки.
- Миросю, не ображайся. Я за твого батька у вогонь і воду піду.
Андрій Степанович нахилився до жінки й поцілував у кутики губ.
- Вам треба на театральні курси записатись. – Погрозив їм виделкою. Але потім спохмурнів. - Жаль, що я не маю таких крил. Обрізав же власними руками.
Мати, що сиділа неподалік від сина, вкрила його долоню своєю.
- Синку, не плач за прахом минулого. Лови фенікса й тримай його міцніше. Те, що вмерло, воскресити неможливо.
- Ну все, не будемо про сумне. – перебив батько. – Ти ліпше розкажи, як іде робота над новою книгою. Щось давно не чув новин про тебе в газетах.
Любов Миколаївна піднялась за стола й заходилася прибирати брудні тарілки. Десерт чекав на розправу. Мамина випічка, як завжди стане мажорною нотою в закінчення смачної вечері. А поки що розмова батьки й сина тривала.
- Я взяв перерву на два роки, тому і не чутно було про мене. Хоча інколи писав. Знаєш, для себе… Роздуми. Переважно заглиблювався у минуле, пірнав з головою у вир осінніх спогадів й зимових вакханалій. Часом навіть заглядав крізь шпарину в майбутнє і бачив пітьму, коли трупом лежав на холодному ліжку й ковтав сірий краєвид за вікном. Бувало, вночі прокидався в холодному поту, бо відчував запах її парфум «Ozon». Тоді одягався і виходив з квартири у пошуках жіночого тепла. Та знаходив лише хтивість і бруд, в якому із задоволенням потопав. Біль відступав, і я міг знову існувати декілька днів.
Мирослав відпив терпкої наливки й продовжив.
- Колись, мені сказали, що я насолоджуюсь душевним болем. Звик до такої міри бути в депресії, що це стало природнім станом. Ніби не можу жити без неї. А потім, на мене зійшло ніби осяяння й прозріння. Я пишу ліпше, коли страждаю. Це жене мене вперед, змушує створювати химерні світи наповненні жахів і апатії.
Андрій Степанович вже хотів перебити сина, але стримався, дозволив завершити сповідь малого.
- Так і прийшла до мене ідея наступної книги «Гра у піжмурки». Працюю над нею півроку
- Навіть питати не буду, про що вона. І так знаю відповідь. Знову кров і жахи.
- Не зовсім, але маєш рацію. – Мирослав обернувся до матері, яка поставила на стіл горнятка із кавою й невеличкий торт. – Дякую, мамо. – Пригорнувся до неї немовлям. – Поцілував їй руки.
- В мене є надія, що ти напишеш про щось світле й близьке цьому світові? – Розколочував цукор.
- Ніяких.
- Іншого й не очікував. – Андрій Степанович зробив паузу, а тоді додав. – Хоча, я просто так не відступлю й покажу тобі інший шлях, де стежки топтатимеш сам, а я буду за поводиря.
- Ти про що? – звів погляд на батька, котрий лукаво посміхався. Запримітив, як мама закотила очі під лоба.
- Андрію, ти вже й сину хочеш голову заморочити своїми байками?
- Любо, не втручайся. І це зовсім не байки. – Батько починав сердитись. Мирославу здалося це дивним.
- Про що це ви? – Цікавість зростала. Скептицизм також.
- Не звертай на цього старого пня уваги. Він, бач, вдарився в язичництво. Відновлює зв'язок з природою й пропагандує інших навернутись в язичництво. Люди вже сміються з нього. Називають сектантом. Хоч ти, Мирославе надоум його. – Лепетала мати. Жінка стояла біля раковини й протирала вимитий посуд.
- Любо, ти мене дістала. Мий там мовчки й не втручайся в чоловічі справи.
Жінка бурмочучи розвернулась й більше не втручалась.
- На чому я зупинився? – Андрій Степанович потер чоло. – Згадав. Так ось, я хочу, щоб тебе вчила природа. Нехай її сила струменить твоїми жилами й наповнює теплом і спокоєм.
- Ти ж знаєш. Я матеріаліст і не вірю в забобони. Тим паче, я атеїст – Мирослав зробив пальцями кавички.
- Тому, я хочу, щоб ти змінив ставлення до природи. Повірив у щось більше, ніж закони фізики.
- Мені це не протрібно.
- Ти ліпше за мене знаєш? – Хлопець звів брови дашком.
- Так. - Мирослав злякався впевненості батька у своїй правоті. – Але, все ж таки, якщо не вийде – ми добре відпочинимо на природі. Як батько і син. Як два товариші. Згода?
Чоловік простягнув руку синові.
Мирослав завагався. Та все ж простягнув руку.
- Згода.
2
Ранок для Мирослава видався не найкращим. Знову приснилась Леська. Останнім часом хлопець дедалі частіше бачив її, коли провалювався у володіння Морфея. Його це злило, та нічого не міг зробити. Думки про минуле вилазили із шпарин й падали осіннім листям до рук. Тоді він брав пачку Lucky Strike й мовчки йшов до маяка. Збудував його власноруч (допомогу будівельної бригади не брав до уваги), ніби пам’ятник нездійсненим мріям. Чи можливо життя із нею. Піднімався вгору крутими металевими сходами. Сідав на крісло й запалював цигарку. А потім, брався за колупання минулого. Але ліпше сказати самобичування із спроб розплутати зашморг на шиї, де саме він оступився й стежка завела не туди. Через півроку Леська все таки дала надію. Зміг нарешті бачитись з коханою, не відчуваючи льоду в її грудях. Вона посміхалась до нього зеленющими очима й говорила про спільні чудові моменти. Про те, як боляче перенесла розлуку. Хлопець відчував знову себе щасливим. Міг вночі вибігати босоніж на берег моря й кричати на всю горлянку: «Я живу!». Падав спиною на колючий пісок й вдихав прохолоду, заглиблював долоні в піщаний пудинг, залишаючись в солодкому трансі. Тільки він забув про маленьку деталь. За все треба платити…
- Ти спала з ним? – Люті не було. Тільки чорнило безодні заглянуло до очей і потекло до ніг. Він ледве стояв.
- Прости мене, Миросю! – Ридала в нього на грудях. Притискала міцніше до себе.
- Чому? Навіщо ти це зробила? Ти ж знала, що вб’єш мене цим. – Руки безсило звисали по швам. Його лякало те, що він нічого не відчував.
- Я гадала, ми більше не побачимось. Хотіла тебе забути. – Підняла до нього заплакані очі.
- Ну як, вийшло? – На Леську не дивився. Його нудило. Хворобливо вдихав повітря.
Такі стрічки минулого не найкращий засіб для чудового настрою. Вони ніби похмілля, тиснуть на скроні й заливають до рота кислий суп. Аспірин тут не допоможе. Хлопець мав надію лише на прогулянку лісом. Навіть стерпить теревені про язичництво.
Виїхали о дев’ятій. Погода не підвела. Тойота мчалась наввипередки з веселкою, котра ніби Атлант, тримала на плечах ранкове небо. Нічний дощ умив потріскане обличчя заспаної землі. Рідке срібло роси зливалось з морквяним смузі осені й підігрівалось на сонячній пательні. А вітер розливав цю химерну суміш по бокалах й цокався із хмарами, що кокетливо підморгували. Фарби проходили крізь їхнє прозоре тіло й осідали на капот автівки. Мирослав на повну гучність слухав SepticFlesh. Андрій Степанович не заперечував. Це вдруге хлопець дивувався поведінці батька. Раніше він просто вимкнув би програвач, навіть не запитуючи у сина. А зараз мовчки сидів й вдивлявся у поля, які колосились перестиглим ячменем. Механічно стукав долонею по коліні. Чоловіка щось турбувало. Зиркав на Мирослава, але розмову не заводив. Явно чекав на перше слово від сина. Хлопець піддався:
- Ти хочеш про щось поговорити? – Запитав Мирослав й перейшов на третю передачу.
- Дрібниці. Не забивай собі голову. – Батько продовжував дивитись у вікно.
- Тату, я ж тебе знаю. І бачу як ти хвилюєшся.
- Ну гаразд. - Андрій Степанович нарешті вимкнув програвач. – Ти знав, що ти кричиш у вісні?
- А я думав, ми будемо говорити про язичництво. – Кисло посміхнувся хлопець.
- Мирославе?!
- Ну гаразд. – Мигцем глянув на батька. – Так, я знаю. Мені про це Леська говорила.
- Це довго триває?
- Рік. Можливо більше.
- Ми з мамою хвилюємось за тебе. Ти сьогодні всю ніч простогнав. Люба вже збиралась йти до тебе, але ти раптом затих.
- Те не переживайте ви так. Воно минеться саме.
- Не думав сходити до невропатолога?
- Ви робите з мене хворого?
- Чого ти сердишся? Ми ж бажаємо тобі добра.
- Розмова завершена.
- Розмова завершиться, коли я це скажу. – Голос батька набирав металу.
- Або ми затихаємо й спокійно їдемо до лісу, або я повертаю автомобіль і наша прогулянка завершується навіть не почавшись. – Хлопець раптово зупинив автомобіль.
- Роби що хочеш. Слово батька тобі вже не закон.
Мирослав заграв вилицями. Якщо не промовчить, розмова переросте у сварку. Цього бажав найменше. Глибоко вдихнув, розслабився. Завів двигун.
- Куди повертати? Я забув дорогу.
- Зараз повернеш направо.
- Ми їдемо до дуба?
- Практично. На місці все тобі поясню.
Батько мав рацію. Дуб минули, навіть не зупиняючись. Йшли все далі вглиб старезного лісу. Вікові гіганти салютували покрученим гіллям, в той час як молоді осики вигинали зелені тіла під хтиві руки сонця. Мирослав спиною відзначив мамині старання. Любов Миколаївна наготовила повний рюкзак смаколиків, ніби виряджала сина й батька на декілька тижнів. Чого був тільки вартий її шашлик, замаринований у медові. Під звуки бурчання невдоволеного шлунка, котрого жорстко розвели як останнього лоха, вже не вистачало сил, щоб розводити філософію про інші наїдки. Хлопцю залишалось лише чекати.
- Ти так і не сказав, куди ми йдемо? – Хлопець зупинився. Відхекувався. Андрій Степанович йшов попереду. Маленький загін піднімався по крутому схилу.
- Зараз сам побачиш – Розвернувся батько й посміхнувся.
- Повірю тобі на слово.
Піднімались ще хвилин зо двадцять. Для Мирослава це перетворилось у пекло. Відчував себе Сізіфом. Тільки Сізіф не труїв легені смолами від цигарок. За це, батько брав хлопця на кпини. Насміхався над його майже «титанічними» зусиллями підкорити схил (Мирославові він здавався безкінечним). Пекло закінчилось, розпочалось чистилище. Схил до хлопця виявив миролюбивість. Спіткнувся лише один раз. В додачу, гілка ліщини хльоснула по оці. Вулкан мав скоро прорвати. Тільки присутність батька змушувала стримувати від крику божевільного й плюванням лайки на всі боки. Нестримно захотілось курити. В роті пересохло, а до язика прилипнув комар.
- Ось тобі й жити в гармонії з природою. – Сплюнув.
- Що ти там говориш? – Промовив батько знизу. Чоловік тримався за молоденьке деревце, спускаючись з останнього уступу.
- Та кажу, як я обожнюю матінку природу.
Батько промочив.
Та через декілька хвилин Мирослав забув про всі дрібниці.
- Трясця твої матері! – У хлопця відвисла щелепа.
- Не очікував такого? - Поплескав сина по плечі.
- Гадав, йдемо до якоїсь захаращеної поляни. Але, згоден, такого не очікував.
- То чого ми чекаємо, гайда таборитись. – Андрій Степанович минув хлопця й рушив вперед.
Мирослав вдихав шматок первозданності, ковтав очима полохливу казку. Змагався із бажанням роздерти груди й випустити на волю звіра. Вбачав у ньому оленя. Навіть не знав чому. А місцина продовжувала закохувати у себе хлопця. Озеро глибоко врізалось у берег й нагадувало стрілу Аполлона. До стріли Амура не дотягувала. Кришталева вода пашіла холодом й манила напитись. Але якщо бажаєте стати козлом (місяць назад випав радіоактивний дощ) – вперед. Пощастить – станете фавном. Сопілка в придачу не йде. Та не біда. Сходіть до Шлапака. Зробить за годинку й шматок сала. Якщо розкошелитися на горщик меду, то і свистик глиняний подарує. А німфу якось знайдете…
Невеличкий човник, котрий захлинався водою, гойдався на мотузці накрученої на згнивший пеньок. Мирославу він нагадував засмажений хвіст опецька.
Гостроносий очерет мереживним ореолом тулився до берега, щоб потім без фанфар осісти на кучері озера золотою короною. Мирослав злітав дедалі у вись й натикався грудьми на скелю. Суцільна брила гуділа від пташиного співу. Перегукувалась із небом сапфірами маленьких сердець. Крилаті розцвітали маковими полями, ромашковими гаями, сизими тернами. В очі хлопця запала тінь. Висока худорлява постать на вершині скелі затулила сонце. Проміння окутало чужинця саваном праведника.
- Тату, ти бачиш його? – розвернувся до батька, який розкладав харчі на плед.
- Кого? – Випрямився. Взявся за поясницю. Скривився.
- Ось там. – розвернувся і тицьнув на верхівку скелі. – Чоловіка…
Чужинець зник.
Андрій приклав пальці дашком до лоба.
- Нікого я там не бачу. – Сонце било в обличчя. Зажмурився. – Іди мені ліпше допоможи, ніж витріщатись.
Впорались швидко.
Багаття пахнуло шашликом й цибулею.
Наїдки спочивали у шлунках.
Мирослав розтягнувшись на пледові солодко позіхнув. Він так і не почув від батька розмов про язичництво. Либонь, мамині залякування гайнули по світу.
- І де ж твоя промова?
- Ти про що? – Відповів Андрій Степанович.
- Про рідновірство. Злиття з природою. - Хлопець малював у повітрі каракулі.
- А ти очікував побачити тут капище з черепами биків, а навкруги ідоли богів? – Батько перевернув шашлик.
- Щось в цьому дусі. Принаймні черепи биків. – Залився сміхом. Батько приєднався.
- Миросю, я говорив тобі про щось набагато глибше, древніше. Культи не мають значення. Тільки Бог. Люди видумають для нього безліч імен, намагаючись звести до чогось зрозумілого. Та це їхня помилка. Словом, вони відокремлюють себе від нього, стають байстрюками. А істина зовсім близько. Її можна відчути кінчиками пальцями, ловити поглядом, вдихати як зараз із димом й запахом осені. Природа - це і є Бог. Він пронизує нас, тримає за руку, коли прагнемо впасти у прірву. Цілує очі немовляти разом і з матір’ю і йде в могилу із прахом покоління, коли приходить час.
- Я не вірю у цю маячню. Говорив же тобі, я атеїст. – Хлопець сперся на лікті.
- Але описуєш бога. Постійно натикався у творах на біблійні мотиви.
- Я сприймаю це лише як політ фантазії древніх. Вони були не спроможні раціонально обґрунтувати природні явища, от і видумали байочки.
- Прийде час, і ти зрозумієш свою неправоту.
- Сумніваюсь.
Вечір підступав невблаганно. Тіні осідали на дерева. Їхні воронячі крила майоріли під легким бризом, коли батько із сином рушили назад до автомобіля.
Знову підйом.
Знову спуск.
Повний шлунок тягнув Мирослав каменюкою в земляний колодязь. Хлопець пихтів, кректав, але сяк-так вийшов з Андрієм Степановичем на пологу частину лісу. Сутінки доковтували останні листочки з дерев, а йти залишалось ще довго. Прогулянка явно затяглася, та хлопець не шкодував. Коли ще випаде нагода зануритись з головою в нічний ліс – такий багатющий ґрунт для ідей в новій книзі. Встигай лише записувати. Лише Любов Миколаївна кожні п'ятнадцять хвилин гепала по кумпалу телефонними дзвінками. Андрій Степанович заспокоював жінку, клав слухавку й чекав наступної атаки рінгтону.
Хлопець йшов позаду. Роль піонера-відкривача нічних просторів вручив батькові разом з ліхтарем. А той як справжній джедай кремсав густу темряву на скибки кавуна й гордо йшов вперед. Не вистачає лише плаща конкістадора. Ось така збірна солянка героя творилась в запалених ілюзіях Мирослава. Думати про завтрашній день, який розпочнеться знову про язичництво та іншими побрехеньками не хотілось. Подекуди ноги загрузали в острівцях пухкого листя, та найбільше Мирославу подобалось слухати смачне тріскотіння гілочок. Це те саме, що їсти крекери TUC, тільки без начинки.
Зупинились біля дуба.
- Ти там не відставай. – Промовив Андрій Степанович закидаючи рюкзака на плечі.
- І не думаю.
Рушили. Хлопець зробив лише один крок, але нога за щось зачепились й Мирослав заїхав писком у листя. Гіркий запах сторічної деревини гепнув хуком прямісінько у ніздрі. Малий завошколупився немов личинка. Руки ковзали по чомусь слизькому. Паніка лизала нерви.
- Що ти риєш землю, як порося? – Пирхнув батько. Усмішка сповзла за мить.
- У що я вліз? – скривився Мирослав. Руки склеювались і плямкали немов карасі.
- Бігом піднімися! – Андрій Степанович спрямував ліхтар на груди хлопця.
- Це ж кров… - Навіть у темряві батька помітив, як син сполотнів.
Хлопець відступився назад. Говорять, два рази в одне русло не вступиш. Він зумів. Мирося перечепився й осів на гепу. Під ногами лежало тіло косулі. З того, як клубки пару здіймалися над її нутрощами, навіть дурень може сказати – тваринка віддала душу матінці природи всього декілька хвилин назад. Навіть довгі повіки( дівки позаздрять) бились в конвульсіях, зволожуючи очі-вуглинки.
- Заспокойся, це всього лише косуля. – Подав термос з водою. – Умийся.
- Хто міг з нею таке зробити? – Мирося покосився на тушу. Вода приємно обдавала теплом.
Батько віддав ліхтар синові. Сам присів над косулею. Провів рукою по шерсті. Краплини багряниця встигли засохнути й шкірились вохрою.
- Схоже на великого хижака.
- Ведмідь?
- Ти ж знаєш, ведмеді у нас не водяться. – Відповів батько знімаючи наплічник. Кинув поруч.
- Ну може якийсь чамрений забрів? На худий кінець скажений. - Колір повернувся до хлопчачих щік.
- Не верзи дурниць. Пазурі занадто глибокі. Таке враження, ніби її шматували людськими руками з….
- З нестриженими нігтями? – П’ять копійок від Мирослава.
- Щоб тебе джміль за язик вперіщив! – Батько скипів. – Ти можеш стулити пельку?
- Вибач. Я просто себе так заспокоюю. – Передав Андрію Степановичу термос. – Ти ж не хочеш, щоб я тут свідомість втратив, як кисільна баба. Сімдесят кіло - не так вже й багато, але тяги на спині ой як не весело. Дивись ще й надірвешся.
- Ту тут мені поговори, молокососе. Я ще не старий, щоб тобі нам’яти вуха. – Сипнув іскрами Андрій Степанович. – Пишеш про страхіття, а від одного виду крові пищиш, як миша.
- Світ думок і реальність - це дві роздільні іпостасі. В моєму житті вони йдуть поруч, але ніколи не перетинаються. Тому досить тут сарказму.
- Це вендіго. – Видав батько, як грім серед ясної днини.
- Що? – Брови Мирося полізли на лоб. – Індіанський людоїд? Ну це вже остання стадія...Такого безглуздя я не очікував від тебе почути. Мама була права. Час тобі, тату зав’язувати з цим язичництвом. – Хлопець взявся за чуприну. – І якщо припустити в найфантастичнішій теорії, яка не заслуговує на життя, навіть якби її розглядав Ейнштейн, то яким боком тут опинився вендіго. – Хлопець зімітував щось схоже на вий собаки.
Здавалось, батько таки говорить серйозно
- Природа це потік. Вона пульсує енергією мов хвилі океану, розносить по світові дітей Нави. І ти не знаєш де тебе викинуть на береги Яви. Так він, вмерши у колисці гір, переродився тут із волі Сварога.
- Це все цікаво слухати, –Мирослав закинув рюкзак на плечі й подав руку батькові, який ще сидів над твариною, - особливо в нічній глухомані, але я б радив дременути звідси як найшвидше. Байдуже чи це вендіго ,чи вовк, чи борсук на стероїдах. Та хоч навіть чорт. Але хтось цю косулю зжер, і думаю він не відмовиться закусити нами. Тому ноги в руки і бігом.
- Маєш рацію. – Випрямився батько, тримаючи за синову руку. – Затримались тут. Люба й так хвилюється.
Сімейну ідилію перебив шурхіт, котрий долинав попереду із чагарників. Батько блискавично направив потік світла в сторону шуму. Щось велетенське рвалось до них, несучи стрічки утробного хрипу. Мирослав закляк на місці. В голові тарпанами мчались найкривавіші варіанти. Вже тричі промайнуло життя перед очима. Залишалось тільки перехреститись й із спокійною душею іти до пащі тварюки. Хлопець ще раніше докумекав – вони можуть побігти. Але мізерні шанси на порятунок зведуться до нуля.
Оголять спину. Смерть.
Мирось різко скинув наплічник. Руки тряслися в пропасниці. Рев наближався. Відчув холод металу. Кинув ножа батькові. Той спіймав на льоту. Хлопець продовжив ритись. Під руку нічого не потрапляло.
- Ну що там копаєшся! – Загарчав батько.
- Все, дістав. – Голос піднявся на тон.
Андрій Степанович обернувся через плече.
- Ти жартуєш?
Мирося тримав виделку.
- Так, жартую. – У другій тримав шампур.
- Д’Артаньян недорослий.
Вся комічність ситуації мала великі шанси захлинутись у крові. Тільки не відомо чиєї… Момент Раґнарок настав.
Із ліщинових хащ з’явилась висока постать, заросла мов чугайстер. Кашель розривав бісівські груди. Дрібні гілочки стирчали із рудої шерсті, яка взялася ковтунами. Чужинець помалу ступав уперед. Батько наставив ножа. Мирослав не відставав.
- Давай, іди! Я розпорю твою волосате пузо! – Підбадьорював себе батько.
Мирослав проковтнув язика. Хоча декілька хвилин назад, кидався словами на всі боки.
Тварюка зупинилась. Втамувала кашель. Й несподівано пробелькотіла.
- Кому це ти хочеш пузо розпороти? – Вологий хрип.
- Миколо? – Батько сахнувся назад. Ножа не опустив.
- А хто ще? Вендіго? – Зареготав.
Мирослав з полегшенням видихнув.
- Ах ти ж сучий сину! Ти ж так людей до інфаркту можеш довести! – Закричав батько.
- То нема чого лазити вночі у лісі. – Обурився мисливець.
Батько передав ніж синову.
- Косуля ваша? – Втрутився в розмову син. Спаковував рюкзак.
- Моя.
- Сезон полювання закритий.
- А ти поживи на тисячу і я побачу, як ти щебетатимеш. – Огризнувся старий.
- Ну годі, заспокойся. - Знову метал у голосі. Батько не вгавав.
- А що я?! я нічого... – Запал мисливця розкипівся, як позаторішня картопля.
- Нащо ти так покоцав тушу? – Андрій Стпепанович склав долоню в кулак й великим пальцем вказав на косулю.
- Хех. Та цих єгерів обдурити як першокласниці забрати цигарку. Пошматував, що не прикопались. Спитають, де м'ясо узяв, а я їм – це падаль, дарагіє стражі парядка. – Мисливець нагнувся й скорчив рожу Гуїнплена.
- На ніж не схоже. – Мирослав порівнявся із батьком.
- Рукавиці маю з пришитими пазурами. Діють на всі сто. Комар носа не підточить. – Старий закашлявся. Виплюнув слиз.
- Вам ліпше варто перестати дивитись фільми жахів. – Не вгавав хлопець.
- Ти диви, яйце курку вчить жити. – Микола глянув на Андрія, й пошкодував за свої слова.
Продовжив батько.
- Чого покинув її тут?
- Срачка напала. Так припекло, що аж очі з орбіт повилазили. Побіг в ліщину, сиджу, на зорі поглядаю. Коли чую, голоси. Спочатку, від страху думав ще дві кучі паралельно наваляю. Ось і єгері по милу душу прийшли. Говорю до себе: «Микола ріж сухарі й купляй валянки». Прислухався. Впізнав твій голос. Від радості, так і поліз із кущів. Ледве штани встиг натягнути.
- Про тебе взаємне не можу сказати. – Батько спохмурів. – Єгерям тебе на здам. Сусіди ж, та й в одному місті живемо.
Батько наблизився до мисливця. А той зіщулився, мов гриб дощовик.
- Але затям. Побачу ще раз, добра від мене не чекай.
- То може вам м’яска. Хи-хи. – Пискнув старий.
Батько не відповів. Обернувся до сина.
- Ходімо.
Малий кивнув.
Автівка стояла неподалік від траси й мигнула фарами. Місячне сяйво заливало узлісся рідкою ртуттю. Скапувало в байраки й охолоджувалось до смоляних тіней в щетині рідкого підліску. Син з батьком спускались пагорбом, про щось гомоніли. Син сміявся, жестикулював руками. Андрій Степанович кивав. Посміхався у вуса.
У темряві, стоячи на вершині скелі, за двома подорожніми слідкувала висока худа постать. Вологі жовті очі прикипіли до чужинців й не відпускали їх, аж поки авто не зникло за рогом.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=656180
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 31.03.2016
Планета Курган прокидалась під хлюпіт сонячних струмків, котрі лилися із келиху небесного світила. Тіні відступали у схованки, ніби боялись обпалити свої щупальці. Дивились, як буря, іржавого снігу здіймає крила над землею, повністю закуту в метал. Величезні пластини вкривали усю планету. Деінде, зменшувались до розмірів комахи, щоб облизувати стовбури дерев й галопом мчати до небесних висот по хребтах древніх гір й безтямно падати в чорні провалля. Заклепки, які з’єднували метал в суцільну мозаїку, блищали на сонці мертвими очима.
Та ліпше сказати – ромашками, притрушеними корицею.
Буря розважалась на повні груди. Завивала вовками й гавкала на силуети, що майоріли на горизонті. Жбурляла у них коричневу пелену іржі.
Цятки збільшувались. Злилися воєдино.
Чужаків, долина прийняла з насторогою. Не гоже живим блукати дорогою мертвих. Їх було двоє.
Бігфут.
Хлопчик.
Дитина сиділа на плечах гіганта. Рученята міцно стискали білосніжну гриву. Колюча шерсть пробивалась крізь пальці пучками хвої. Очі малого ховались за окулярами пустельника. Засмальцьований кашкет спадав на вуха, немов зонтик гриба. Вигорілий на сонці комбінезон прикривав запалі груди. Куці штанці досягали середини щиколоток, а босі ноги вибивали ритм давно забутого гопака. Замість правиці у хлопчика був металевий протез. Тонкі проводи облітали живе залізо густою сіткою, постачали мастило до поршнів в суглобах, які при кожному русі викидали густі клубки пари. Вони гніздились над головою дитини, ніби химерні істоти з його уяви. Потоки вітру куйовдили шерсть, творили з хазяїна розпатланого хіпі. Здоровань нахилив голову, ховаючи очі від пилу та іржі.
Крім малого, Бігфут ніс закритий плетений кошик. Хлопчик якраз обперся на кришку. Склав вільною рукою дашок біля очей й застиг вороном. Бігфут не зупинявся. А так і човгав долиною. Онуччі, що захищали від розпеченого металу, стерлись. Біль кусав за п’яти, вимагав евтаназії шкіри й горілої плоті. А він, ніби, не відчував, покірно йшов вперед. Щось бубонів собі під ніс, дмухав на довгу шерсть, що прилипла до лоба.
Раптом хлопчик забив сильніше ніжками. Малий привертав увагу старого гомініда. Той підвів очі догори. Дитина нахилися вперед. Зустрілись поглядами. Набурмосене обличчя змінилось на посмішку. Протезом тикав вперед, кудись за горизонт. Бігфут нічого не бачив. Та через мить після кількасекундного збудження малого уздрів те, що й він.
Фабрика.
Краєвид потрохи змінювався. На перший погляд безкінечна долина заговорила скелястим серпантином. Подекуди, байраки чинили опір залишкам долини. Малі западини обходили, глибші та широкі, що простягались на декілька кілометрів - спускались. Малому це подобалось. Бігфут не протестував. Температура, тут була нижча. Усім заввиграшки.
Буря раптово стихла, як і почалась.
Увечері циклон ковтнув їх повністю, якраз, коли проходили ущелиною Херувима. Кажуть, Першотворець скинув на землю янгола за любов до язичницької богині. Коли він упав, то розбився насмерть. Величезний Кратер став за могилу. Тіло стліло, залишились тільки кістки. Скелі й справді нагадували ребра. Зависали куполом над головами мандрівників.
За часів перших колонізаторів, сюди приходили самогубці. Писали цидулки нещасному коханню й кидались із скель у прірви.
Та це було давно. Тепер, усе вкривав метал. Нехай спочинуть, буйні серця.
Гримнуло.
Хлопчик підняв голову. Жував сухофрукт.
Вдруге гримнуло.
Нахабна краплина впала на брудний ніс малого. Той від несподіванки зойкнув й гепнувся на кошик. Бігфут хрипотою розреготався. Не втримався, добряче чхнув, та так, що малий полетів сторч головою.
Впіймав за ногу.
Мабуть вже й не такий старий, цей друзяка.
Хто він?
Фантом минулого?
Знайшли печеру, якраз на двох.
Ось, вже третю годину дощ їм за приятеля. Водянистий закутався у саван пітьми й розмовляв до них німими казками. Переповідав легенди й притчі. Грав на кобзі та виляскував старих козацьких пісень. Підживлював уяву батогами громовиць, малював на полотні кривав битви з ляхами. Коли згадував Сагайдачного, чорні очі спалахували бісиками й накручував довгі сиві вуса. Хлопчик, давно вже спав у кошику, а гігант прихилившись до стінки, обвив руками коліна й вперто слухав теревені доща.
Ступні палали. Шкіра потріскалась. На місці ран утворилась кірочка від крові, лімфи і гною. Здоровань випростав ноги. Підставив змучене тіло потокам води. Холод цілував рани й дарував блаженство й дитячий трепіт.
Бігфут заплакав. Схлипував обережно, щоб не розбудити хлопчика. А потім обійняв кошик, який стояв поруч. Згорнувся навколо нього калачиком. Так і заснув.
Прокинувся вдосвіта.
Малого розбудив писк, що ставав дедалі голоснішим. Підняв кришку й отетерів від страху. Зграя щурів, оточувала їх півколом. Жива петля мала от-от затягнутись. Бігфут продовжував мирно спати, навіть не підозрюючи про небезпеку.
Дитина миттєво виплигнула із кошика на груди здорованя. Заляскала долонями по щоках. А той, лише пирхнув носом й махнув рукою, мовби намагався зігнати нав’язливу муху. Якби хлопчик вчасно не пригнувся, то вже кормив би зграю щурів.
Небезпека йшла на таран. Вже перший щур заліз на волосаті ступні Бігфута. Принюхався, носом мацав повітря. Чорні вусика тремтіли від задоволення. Трапеза мала були чарівною.
Незвані гості дістались колін. Хлопчик не вгавав, та все марно. Бив кулачками по грудях. Здоровань так і спав. Дитина кидала погляд то на щурів, то на друга. Він гнівався. Брови сповзли на очі. Ні, так легко здатись не має права. Залишився останній шанс. Нехай потерпить. Сам винний.
Протезом торкнувся до лоба Бігфута. Мерехтливе світло пробігло крізь кінчики штучних фалангів й задихнулось у шерсті. Здоровань заревів. Підскочив. Маківка поцілувала стелю печери. Щури розлітались немов краплі бруду. Гігант лютував, скалив зуби, чавив вусатих немов комах. Малий сидів у кошику й хихотів.
Затихло.
Малий принишкнув. Відчув, як піднявся кошик. Бігфут закинув її на спину. Гойдалась від кроків. Знав, що далі буде.
Волохате лапище згребло хлопця в долоню. Мовчки посадив на плечі. Здоровань образився, тому йшов мовчки. Навіть не мугикав пісеньку
Дитині стало його шкода. Старий завжди піклувався про нього. Дбав як про сина. Захищав ціною власного життя. Ніхто не міг повірити в союз людини із міфом. Та вже не має кому їх судить.
Усі мертві.
Усі вони щасливі.
Хоча знав, що гомінід сердитий більше на себе ніж на нього. Проґавив таку халепу. Він гордий, не визнає свою провину.
Хлопчик згадав про сухофрукти. Смаки, щодо ласощів збігались. Шмигнув до кошика й видобув мішечок із фруктами. Розкрив його. Залишилось зовсім трохи. Відклав собі одну сливу, все інше висипав на долоню. Переліз через голову старого й тицьнув рукою перед ротом. Пащека відкрилась й маленькі плоди згоріли в темряві. Бігфут задоволено чавкав. Примирення минуло вдало.
Ополудні дійшли до фабрики.
Пам’ятник людських гріхів.
Дурості.
Ненажерливості.
Жорстокості.
Пихатості.
Пам’ятник роду людському.
Старезна будівля здіймалась на сотні метрів вгору. Потріскані димарі, схилялись відпочити на цегляні мури, єдині місця без металу. Ніби гола плоть. Інколи, цеглини летіли униз й розбивались на міріади теракотових насінин. Безплідних у штучних.
Не все тут позбавлене життя.
Гострі тіні падали на площу, вкривали голови мандрівникам, котрі зачаровано вдивлялись на камінний хрест минулого.
Старий оговтався. Добряче запекло у ноги. Чимдуж побрів до парадних аркових дверей.
Зачинені.
Безглуздо.
Ходили навколо. Знайшли круті сходи донизу. Кроки дзвеніли відлунням й підморгували цвіллю, що зміїлась на стінах. Сяйво із протеза було за ліхтар. Хлопчик тримав руку високо над собою й ішов поруч з Бігфутом. Низьке склепіння не давало змоги блаженствувати неробством.
Тунель звернув направо.
Двері.
Над порталом шкірився барельєф: Ліберус Морті.
Іржа та час невблаганні. Хідник дихав на ладан. Здоровань зіжмакав їх, немов ті із картону. Дике повітря вдарило в обличчя, несло із собою самотність і жах. Малому здалося, ніби почув голоси. Можливо й Бігфут чув.
Не скаже. Промовчить.
Очі сліпило. Ще довго не могли звикнути до світла, коли вийшли в простору кімнату. Кругом лежали понівечені станки, хромовані прилади. В повітрі літала густа пилюка. Хлопчик плескав в долоні, й та розліталась дикими тарпанами навсібіч, кидали сухі іскри в обійми зору.
Скло хрумтіло під ногами, але не різало.
Дивно. Чому?
Отаборилися біля заваленого станка. Каркас нагадував звичайну табуретку. Тільки ширшу й криву.
Кошик поставили у центр табору. Бігфут потирав запалені ступні. Вже збирався йти на розвідку в пошуках їжі. Малий зупинив, погрозливо помахав пальцем й розчленився за наступним станком.
Бродив лабіринтом кімнати, малював у голові фавнів, тарисів і чомусь карасів. Ось так, під час наступної фантасмагорії, знайшов шафу. Дверцята лежали поруч, вирвані із лямками. Хлопчик, навіть не хотів думати, що за істота на таке здатна.
В утробі шафи найшов декілька банок консерв. Зрадів й бинтам. Бігфуту пригодяться. Щось мало лежати на верхніх полицях. Поліз, як справжній дряпун підкоряти вершини. Не втримався, гепнувся на спину, аж забило подих. Доки лежав відхекуючись, дивився, як із полички злетів пожовклий аркуш й обпаленим крилом янгола ляпнувся біля ніг.
Підвівся. Схрестив ноги. Аркуш насправді виявився фотокарткою. Краї обдерті, зачовгані. Та все ж, обличчя можна розгледіти. Високий чоловік із попелястим волоссям пригортає до себе тендітну жінку на фоні нічного міста. Знову примари минулого.
Перегорнув фото.
Атей разом із Калі, біля Морітурі. 1935 рік.
Її не залишив. Пожбурив у залізяччя.
Ноги Старого обмотував обережно. Кожний зайвий рух причиняв біль й скрегіт зубів. Бинта вистачило лише на легку перев’язку. Але вистачить. Подорож закінчувалась.
Відчували.
Бачили і двері, куди слід іти, та не поспішали. Просто насолоджувались спокоєм. Малий звідкілясь дістав олівці. Малював просто на підлозі, каракулі. Бігфут вбачав там їхнє життя. Ось запримітив, як вони тікають стежкою крізь палаюче поле, а за ними женуться вовки…. На іншому – як він, лежить на спині посередині озера, а хлопак сидить в нього на грудях й грає на очеретяній сопілці…
Гомінід згріб його в обійми. Колихав, як немовля. Наспівував химерну колискову. Ніжно скуйовдив йому волосся й натягнув на очі кашкет. Малий знову красувався в нього на плечах.
Кошик приріс до спини.
Рушили. Минули декілька кімнат, схожих на попередню. Інколи, траплялись людські кістки, переважно дитячі. Бігфут не звертав на це увагу. Ковтав поглядом зелену браму, що виросла перед їхніми носами. В обох скажено закалатало серце.
От і все, кінець мандрівки.
Здоровань обережно доторкнувся до брами. Та на диво легко піддалась й розчахнула своє нутро.
Краєвид не змінився. До сказу нудний. Ті ж пластини, що вкривали усе довкола. Вироджували із себе сліпу білизну. Стерильну…
Та все ж, зміни були…Малий запримітив одразу. Бігфут потім, аж коли підійшли до чорного клаптику.
Без металу.
Без іржі.
Без дикого холоду.
Лише чорнозем. Але сухий мов руки осені. Нічого, вони це виправлять.
Тепер настала черга плакати малому.
Кошик стояв обабіч.
Старий помер. Віддав життя заради життя.
Кров цебеніла з перерізаних вен. Багряниця напоювала землю. Забрала спрагу й подарувала його думки.
Його душу і сміх.
Його спогади.
Хлопчик, зарюмсаний поліз до кошика. Перехилився через край й дістав мішок в його зріст. Смикав нервово за шнурочок. Кричав не весь голос. Гукав Старого…
Нарешті розв’язав. З мішка посипалось насіння. Чорні цятки застелили залізний килим. Дитина набирала їх в пазуху й засівала вологу від крові землю. Болото чавкало під ногами, хапало за литки й намагалось затягнути.
Малий вперто сіяв. Покривався багном і потом.
Син деміурга став малим евпатридом.
Завершив під ранок. Висіяв кожну насінину. Останні кидав на поталу долі. Його місія завершилась. Передав ключі у руки Атропос.
Стомленим, хлопчик улігся біля Бігфута. Вкрив себе його рукою. Притиснувся щокою до волохатих грудей.
Заснув.
Уже не бачив, як земля взялася за діло. Як вкрилася зеленими паростками, що тягнувся до неба молодими стеблами. Вони кружляли навколо себе, заплітались в спіралі. Кохались цвітом й пахощами. Міцніли з кожним днем. Тягнулись до сонця.
Ставали фіалковим садом.
Ось, нарешті, бутон за бутоном, відкрили себе під проміння нового дня. Пелюстки загомоніли дитячим палачем.
Спи, мій хлопчику.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=655854
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 30.03.2016
Сьогодні ніч щедра на подарунки. Зіткала для мене плащ з осіннього листя. Збирала довго. Терпляче. Навіть зараз відчуваю гіркий аромат кори дуба. Він окутує мої згадки коричневою стрічкою, зав’язує морські вузли навколо шиї та примушує ковтати дистильовані сльози, що мали пестити зів’ялий горицвіт у старій вазі.
Зеленоока гадає – я живу у лісі. Нехай так і буде. Дитяча фантазія солодша для мене навіть за секс з Ягою.
Я закутую плечі у тонкий плащ й далі споглядаю на вікно дівчинки. Собаки ночі зжирають на очах прудконогих місячних ланей й невагома кров стікає рідким сріблом по склу й капає розлогим потоком на брудну стіну, подекуди вкриту мохом. Торкаюсь малахітового килиму. Холодно. Приємно. Життя. Та це не для мене.
Позаду старий ясен заводить скрипучу мелодію, а кістяна сопілка сміється до мене пустими очницями, лоскочить слух. Я дарую йомі свій погляд. Не можу втриматись. Божевільний танок розриває мою душу й ноги від напруги. Плащ злітає у небо й розсипається міріадами згаслих світил, а осідає коричневим снігом. Вітер підхоплює мертве листя й жбурляє пригорщами у вікно. В останнє дивлюся на щербатий місяць, чиє обличчя спотворене глибокими рубцями.
Спи, мій друже.
Час настав.
Північ облизала язиком мої альвеоли й розсіяла мене туманом.
Зеленоока чекала на мене. Дівчинка як завжди сиділа на ліжку обхвативши коліна руками. Закуталась по самі вуха теплою ковдрою. Гріла маленьке тільце. Бездонні очі рентгеном просвічували мене, вимагали наступної розповіді.
Ніколи не чув від неї слів. Тільки пітьма і німота. І біль. Всепоглинаючий біль, котрий не міг витримати. Він заливав мене отруйним океаном, спалював із середини й зацвітав полином у грудях.
І тут мій стогін прорізав затишну кімнату. Відомий, жахливий стогін Бабая від якого кров застигає й кристалізується у венах.
Вибач дитинко, сьогодні розповіді не буде.
А вона просто підійшла й взяла моє обличчя у свої крихітні долоньки, дивилась на мене зеленими фіалками. Й мовчала.
Бабай також плаче….
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=655853
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 30.03.2016
Для них пустеля стиснулась в безмежність.
Вервечка із слідів людських ніг паплюжила бездоганний етюд снігу та люду мальований кістлявою рукою ночі. Попереду йшов чоловік. Задубіла мотузка звивалась навколо стану й бігла назад струною. Закінчувалась на жінці.
Смолоскип в руках чоловіка ридав кіптявою й мав віддати полум’яну душу Перуну. Колючий вітер зірвав скупу жменю іскор, коли смолоскип задихнувся біля ніг жінки. Вона зачаровано зупинилась дивлячись як темрява ковтає іскри. Чоловік терпляче чекав. Лише злегка смикнув за мотузку. Жінка перевела змучений погляд на нього й рушила вперед. Лихоманка спалювала її зсередини. Краплини поту на високому чолі перетворились в Чумацький Шлях.
Буревій прикінчив вітра й узявся танцювати шалений танець із Калі.
Чоловік не зупинявся. Хапався поглядом за маяк – сухе дерево, яке гидким шрамом лягло на обличчя місяця. Він молив Бога, щоб мотузка не ослабла…
Вони тулились спинами до дерева. Ось і дійшли…
Обійняв гострі плечі. Тулився до її тіла й безнадійно намагався зігріти. А вона незрячими очима торкалась яблуневого саду й блаженно посміхалась до чоловіка.
Вервечка із слідів тягнулась за небокрай, туди, де місяць цілує спраглу землю. Старезне дерево залишилось далеко позаду наодинці із самотністю. Лише грубим вітам дісталась забава. Вони грались мотузкою, яка колихалась на грудях вітру й стежила за ним, як той підганяв постать дедалі вперед.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=655591
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 29.03.2016
Ти вела мене за руку, немов раба, котрий благає ковток води із рук Ісуса. Мовчала. Ковтала мої пальці своєю долонею й тягла вперед крізь чорний коридор, наповнений ароматами шафрану і чебрецю. Гарячка твого тіла, осипала мене цвітом яблунь.
Кімната незатишна. Очі ріже всепоглинаюча сепія в різкому танці холодного вітру, що долинає з відкритого вікна. Німі крики міста псують настрій.
Однак тебе я бачу весною.
Ти закликаєш підійти.
Повільно, не поспішаючи підходжу до тебе. За мить до тебе зупиняюсь. П’янію від силуету твого тіла. Не вірю, що ти поруч. Лякаюсь свого дихання, серцебиття. Вони стривожать марево і ти розтанеш сизим туманом, розтечешся молоком крізь тріщини моїх рубців на зап’ястях.
Секунда. За нею інша мчить галопом. Нічого не відбувається, і я підходжу. Стою позаду тебе, практично торкаюсь. Нахиляюсь, цілую оголене плече, а руки сплітаються вінком навколо лона. Піднімаюсь вище мармуровою шкірою. Вона обпалює мене жаром холоду. Відчуваю твоє серце, коли губи вимучені спрагою припадають до шиї. Руки піднімаються у такт твого дихання. Я голублю твоє тіло. Не поспішаю.
Звільняю від пут одягу. Хвилі шовку лоскочать ноги.
Зуби стискаються навколо мочки вуха. Притискаєш мої руки до грудей. Шукаєш мої вуста. Я дражню тебе. Кладу немов дитину на ліжко. Ловлю твій вологий погляд. Бачу тільки тебе.
Ми живемо і вмираємо один для одного. А світ, нехай зачекає. Викурить тіні минулого й прийдешнього.
Зависаю над тобою. Дарую легкий поцілунок в пухкі вуста.
Ти прагнеш більшого. Ще не час.
Рука прослизає під твою спину. Піднімаю до себе і ти вигинаєшся стрілою. Віддаєш мені своє бажання. Воно розпалює атоми мозку бузковим вином, розтікається по тілу приємним болем і терпкістю. Кінчики пальців біжать від твоєї шиї крізь груди, опадають дедалі нижче. Цілую ложбинку і кладу назад у теплі обійми ліжка.
Ти зриваєш поцілунок, немов стиглі вишні. Не відпускаєш, горнишся до мене голубкою, облітаєш мене барвінком. Зливаєшся зі мною в потоці свідомості і насолоди. Ти віддаєшся мені, немов в останнє. Даю тобі те, чого прагнеш, а взамін, випалюю твою душу, злизую останні краплі твого «Я».
Одність.
Тепло розтікається і руйнує береги здорового глузду.
Я божеволію від тебе, моя Весно.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=655590
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 29.03.2016
- Подаруй мені місяць. – Шепоче над вухом.
Посміхаю до неї. Кладу жовтий папір собі на коліна й ніжно провожу рукою по колючій поверхні целюлози. Вдихаю на повні груди вогні міста, а потім беруся за роботу, щоб довгі, мов пензлики пальці заграли у танці, складаючи папір у холодне тіло небесного світила.
Штрих.
Згин.
Удар серця.
Прорізаються ріжки німого, що лоскочать мені шкіру й діляться зі мною легким тремтінням паперової усмішки. Торкаюсь до нього щокою. На мить затамовую подих і вслухаюсь, як він говорить до мене зорепадом, що летить солодким цукром крізь кавові зерна липневої ночі.
Здіймаюсь на ноги. Вона не зупиняє, мовчки спостерігає, як вішаю місяць на кінчик носа атланта. Хитає голову смертельним маятником, коли мої руки зривають електричні проводи сліпого міста. Плескає в долоні, ніби підганяє, щоб поспішав.
В’яжу до ріжок проводи. Спускаю до землі. Місяць кривиться від болю. Стікає кров’ю, та не кричить.
Його не шкода.
Вгризають зубами в бетонний скелет хмарочоса. Відриваю шматок й закінчую робити гойдалку.
Запрошую до себе.
Підходить й обережно сідає на гойдалку. Торкається моїх вуст й встромляє ножа у спину.
Згасаю на її руках.
Куйовдить моє волосся й відштовхується від землі. Злітає дедалі у вись.
- Подаруй мені небо. – Шепоче над вухом.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=655351
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 28.03.2016
[i]Ранок. Помаранчева заграва. [/i]
Гострий ніс човна прорізав тендітні стебла польових квітів й не зважав на те, як весла цілували пелюстки. Чоловік, розмореними від тепла рухами, спрямовував судно у води степу. Споглядав, як жінка торкалась квітів у пошуках досконалості для вінку. Снувала прозорими пальчиками, творила німб для русої корони пишних локонів. Вслухався у кожну ноту веснянки на її вустах, рожевих від молодої старості.
- Ти чуєш? – Жінка продовжувала плести вінок. Декілька жовтих пелюсток відбились від стада й заснули на лляному платті. – Він наближається.
Чоловік кивнув.
- Поглянь у море над нами. – Звела оракулом очі до неба. – Я відчуваю, як хвилі розбиваються об його плоть.
Каштановий парусник закрив від них мокре сонце, ніби хотів, щоб сіль упала завчасно їм у долоні, коли жінка торкнеться мачти його парусів. Вона не поспішала. Зачекала морського дощу на їхні обличчя, допоки краплини не згуснуть в луски на порепаній шкірі, а потім витонченим рухом торкнулась кінчика мачти.
Парусник затремтів усім єством, скидаючи із себе дерев’яні пута, кайдани із мотузок. Виривався на світ Божий із кокона. Кричав метаморфозами. Та тільки не метеликом. Мобі Діком.
- Він прекрасний! – Шанобливо поклала на голову вінок. Німий же говорив здивуванням у очах.
Гігантський кит, палаючи блакиттю пірнув у глиб неба. Натомість залишив по собі тінь із ниток, що спустились на човен туманом. Подорожні чули, як велетень стогнав від болю.
- Здається, він укусив сонце за бік. – Взялась за мочку вуха.
Німий здвигнув плечами.
[i]День. Блакитна заграва.[/i]
Німий пихтів від натуги, намагаючись занурити весла у густу нафту. Чорнота легко приймала, проте із жадобою дивилась на нього, коли той повертав своє назад. Інколи, злилась на чоловіка, випускала в обличчя стовпи полум’я, що встигло накрутити вії до максимуму. Косився на Веснянку. Не міг зрозуміти, чому вона їсть вінок. Можливо, хотіла в такий спосіб уподобатись киту, який із зграєю дельфінів розшматували сонце на міріади світлячків. Комахи сідали на жіночі руки, чорні від сажі й відкладали у пори нові сонця.
Човен дзвінко стукнувся об край скелету Венери. Планету, ще до початку часів обгризли люди і викинули на Землю.
- Візьми мене на руки, Німото. – Заблагала Веснянка.
Взяв на руки.
Плигнув за човен.
Здійняв нафтові зірки, що осіли на платті.
- Зачекай, я хочу набрати нам вина.
Веснянка обернулась до човна. Тримаючись за шию чоловіка, нахилилась до борта й довго щось шукала.
Бокали виблискували фальшивими діамантами. Скляні тільця стогнали, коли жінка занурила їх у нафту.
- Все, тепер можемо йти. – Ніжно провела по щоці. Німота відгукнувся усмішкою.
Йшли скелетом Венери, крізь бетонний ліс давно забутих споруд. Вони пустими очницями вдивлялись у чорний слід непроханий гостей. Каркали зграєю воронів, коли ті здійнялись на пагорб.
Німота поставив Веснянку на обвуглену землю. Тендітні ноги, ще відчували дихання пожежі. Жінка скривилась, однак, запросила Німоту сісти поруч.
- Присядь біля мене. – Поплескала по землі недалеко від себе.
[i]Вечір. Багряна заграва.[/i]
Ніжились в обіймах й чекали на дивовижу.
Вона прийшла атомним грибом. Розпеченим хрестом.
Тихо.
Без попередження.
Жінка обернулась до чоловіка, котрий знімав із себе плоть.
- За нас, Німото. – Здійняла келих Веснянка…
…Двоє скелетів допивали нафтове вино, а десь попереду, атомне блаження змішувало с\Світ у брудну акварель.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=655348
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 28.03.2016