Ніна Незламна

То мов безодня

Погляд    до  неба….  мов  безкінечність,
Голуба  й  сіра,  часом  мінлива,
Думка  літає…        життя  чи  смертність,
На  нас  чекає…    щастя  чи  диво.

Світ  потойбічний…    ніхто  не  знає,
То  мов  безодня,  домисли,  віра,
Як  хтось  уходить,  серденько  крає,
Сонце  сховалось,  пелена  сіра.

Чом  відбирає?  Тебе  не  спита,
І  хто  дав  дозвіл,  життя  забрати?
Яке  ж  то  горе….  в  молоді  літа,
Уходять  діти…  за,  що  й  не  знати.    
               

10.01.2020р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=861385
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.01.2020

Ой! Болить зуб, ой! /відп. на вірш dashavsky, з гум/

Немов  жарт  та  то  ж  біда,
Бо  той  зуб,  як  та  хандра,
То  болить,    а  то  ниє,
Тіло  потом,  аж  вмиє.

Чи  горілки  мо»  дати,
Біль  не  знать,  не  страждати,
От  халепа  не  бере,
Щоку  мабуть  роздере.

Вже  обличчя,  як  куля,
Онук  скаже  –  Дідуля,
Гайда  ноги  та  в  руки,
Хіба  зуби,  то  муки.

Де  сміливість,  роки  жив,
Хоча  старість,  дорожи,
Кожен  зуб,  як  кожен  рік,
Бережи,  його  як  сніп.

Не  кричи,  ото  -  Ой-  ой!
Хоч  старий,  та  ти  ж  ковбой,
Може  краще  лікувать,
Щоб  ще  силу  відчувать?

У  лікарні  дівичка,
Як  те  сонце  із  личка,
Причарує,  всміхнеться,
Втече    біль,  все  минеться.

                         13.01.2020р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=861132
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.01.2020

Сашко / проза /

                                                                                                                                                                 /  Трохи  з  минулого  /

               Зимовий  вечір  …    Все  вікно  в  білому  рядні,  чути  свист  вітру,  гуляє  хурделиця.  В  комині  час  від  часу,  аж  гуде  й  відразу  чути  сильний  тріск  дров.  На  плиті,  в  щілинах  між  кругами  видніються  язики  полум`я,  вони,  то  зовсім  маленькі,  то  від  вітру,  аж  вискакують  через  щілини.
Мама  на  кухні  в  своїх  справах,  старша  сестра  Оля  в  спальні,  читає  книгу.  А  я,  наполегливо  втримую  великі  ножиці,  вирізаю  з  газети  «Правда»  різні  картинки.
З  веранди  чути  голоси,  згодом  сміх  і  гупання  ногами.  За  мить  слова  мами,
-Он  віник,  обтрусіть  сніг  з  себе…  І  хто  в  таку  негоду  ходить…
   Я  зрозуміла  прийшов  брат  Микола  з  друзями…
В  кімнату  ввалились  хлопці,  веселі,  усміхнені,  хихикали  й  моргали  один  одному.  Як  на    мій  погляд  великі,  а  я  ж  тільки  піду  в  школу,  правда  вже  вісім  років  має  бути.
     А  в  сім  років,  мене    в  школу  не  взяли.    За  кілька  днів  до  навчального  року,  мама  одягла  мені  сукню  сестри,  правда,  в  якій    вона  вже  три  роки  в  школу  відходила.  Та  то  нічого,  я  до  цього  звикла.  Остання  в  сім`ї,  що  не  подерлось  зовсім,  чи  то  відремонтує  мама,  все  мені  перепадало.  Сукня  коричневого  кольору,  мама  сама  її  пошила,  на  жаль  вона  мені  була  майже  по  кісточки  ніг.  Мама  ж  вміло  й  швидко  підшила  низ  сукні,  зробила  трохи  нижче  колін.  Та  й  в  ширину  теж  була  трохи  завелика,  але  мама  посміхалася  й  цілувала  мене  в    чоло.  Втішала,  сказавши,  що  на  вид,  я    не  така  худенька,  що  обов`язково  мають  взяти  до  школи.
   Та  мої  мрії  не  збулися,  вчителька  запросила  мене    присісти  за  парту.  Я  така  задоволена,  сміливо  залізла  на  сидіння    парти.  Але  на  жаль,  мої  очі,  перед  собою  побачили  дошку  парти.  Мама  швидко  підклала  під  мене  кофтинку  та  й  так  із-за  парти    виднілись  тільки  очі.  Ніс  впирався  в  дошку,  я  скривилася,  ледь  стримувала  сльози,  щоб  не  розплакатися.  А    вчителька,  мило  посміхнувшись,  погладила  мене  по  голові  й  наказала  гарно  їсти.  Бо,  як  буду  така  мала,  то  й  на  наступний  рік  не  візьмуть  до  школи.    Ото  взнавши  про  це,  мій  брат,  він  за  мене  старший  на  сім  років,  прямо  при  своїх  друзях  назвав  «кнопкою».  Хто  був  в  кімнаті  всі  засміялися.  Тільки  Сашко,  друг  брата,  присів  біля  мене,  погладив  по  голові,
-        Ну  чого  ви  дитину  ображали?
 І  до  брата,-  І  не  сором,  дилда…    
 Мені  запам`яталися  його  сині  привітні  очі.  Я  дивилася  на  брата,  вони  ж  однолітки,  чого  такі  різні?
         Пройшло  три  роки…      За  цей  час    всі  підросли.  Хлопці  закінчили  десятий  клас.  Микола  з  Сашком  і  Віктором,    так  і  дружили.  В    нашій  сім`ї  їх  називали;  тополя,  дуб  і  верба.  А  й  справді,    їм  підходять  ці    назви.  Брат  був  чорнявий,  високий,  Сашко  ж,  русявий,  майже  такого  зросту,  як  брат,  тільки  добре  вгодований,  як  мама  казала.  Віктор  трохи  нижчий  за  них,    мав  красивого  кучерявого  чуба,  чомусь  мав  звичку  сутулитися.  Вражало  мене  те,  що  колір  очей  був  однаковим,  правда  погляд  Сашка  завжди  здавався  ніжним.
         Одного  дня,  мама  спекла  пиріжки  з  капустою.  Поклала  їх  в  миску,  прикривши  рушником,  поставила  в  кімнаті  на  столі,  де  я  робила  уроки.  Їх  запах    рознісся  по  кімнаті,  аж  слинка  потекла,  хіба  можна  було  втриматися,  не  взяти?  Смакуючи  пиріг,  я  читала    казку,  яку  нам    в  школі  задали  прочитати.  Це  казка  про  дванадцять  місяців,  тільки  й  відволікли  мене  пиріжки,  я  знову    занурилась  у  книжку.  Раптом  відчинилися  двері,  в  кімнату  зайшли  хлопці,  брат  відразу  два  рази  смикнув  мене  за  косичку  і  суворо,
-  Дивися  читанку  не  замасти,  ще  ж  іншим  по  ній  навчатися.
 Я  скривилася,  від  болю,  аж  сльози  виступили  на  очах.
Сашко  відразу  до  брата,
-        От  дурень!  Це  ж  твоя  сестра,  що  ти  її  ображаєш?!
І  нахилившись  до  мене,  погладив  по  голові,  вмить  різко  повернувшись,  дав  брату  щегля  зразу  відскочив      убік.
Віктор  розставивши  ноги,  вже  стояв  між  ними,
-Так  харе,  півні.  Миколо,  краще    пиріжками  пригости  та  й  підемо.
Я  забрала  біленький  рушник,  яким  були  накриті  пиріжки,  стиснутим  голосом,
-Беріть,  пригощайтеся.
Віктор    першим  схопив  пиріжок,  поспішив  до  дверей,
 -Пока  «кнопка»!
Сашко  знав,  що  я  ображалася,  коли    мене  так  називали,  сердито,  до  Віктора,
-Тю  …  Та  пішов  ти!  Яка  вона  кнопка,  подивися,  як  підросла,  а  вії    які  довгі  і  очі  має  красиві.
 Микола  не  звернув  уваги  на  ці  розмови,  теж  взяв  пиріг,
-Бери  Сашко  та    пішли.
-  Ой,  ще  теплі,  дякую!  –  взявши  пиріг,  сказав  Сашко  й  підморгнувши,  вийшов  за  хлопцями.
 А  час  летів…  Хлопців  призвали  в  армію,  служили  всі    в  різних  містах.
   Микола  повернувся  з  армії  останнім,  він  служив  водієм    в  Казахстані.
       Вечоріло…  Ми  всі  сиділи  за  довгим  столом  в  нашому  саду  .  Поруч  три  старі  яблуні  «шафран»,  яблука,  ще  невеликі,  не  стиглі,  але  тоненькі  червоні  смужки  виблискували  на  сонці.  Довкола  яблунь  цвіт  матіоли,  я  тримала  в  руці  декілька  квіток,  це  подарунок  Сашка.  Він  також  кілька  квіток  дав  і  Олі.  Хоч  і    зірвав  їх,  на  ходу,  підходячи  до  столу,  все  ж    мені  було  приємно.  Я  тішилася,  що  не  зробив  різниці  між  мною  і  сестрою.  Хоч  вже  навчаюся  у  восьмому  класі  та  мене  завжди    в  любій  ситуації  принижувала  сестра,  докоряючи  -  ти  ж  менша    за  мене.  Веселі  розмови,  розповіді  про  службу  затягнулися  до  пізнього  вечора.  Гуртом    зі  столу  прибирали  посуд,  хлопці  спішили  до  клубу.  Прощаючись,    усміхнений  Сашко  підійшов  до  мене,
-Ну,що  Нінок,  підросла,  мабуть    я    б  тебе  й  не  впізнав,  якби  десь  зустрів.  Знаю,  Микола    скоро  буде  одружуватись,  а  я  напевно  тебе  почекаю…
Він  пішов,  я  на  якусь    мить  наче    завмерла,  відчувши,  що  горять  щоки,  побігла  до  хати.  От  Сашко,  таке  вигадав!  Сам,  як  дядько  мені,  а  таке  утнув,  подумала  я.
 Брат  одружився,  адже  його  дочекалася  дівчина,  яка    проводжала  в  армію.
Пройшло  два  роки…    Я    після  восьмого  класу  пішла  на  шестимісячні  курси,  згодом  працювала  телефоністкою.
   Одного  разу,  приїхавши  з  нічної  зміни,  застала  в  нас  Сашка,    він  з  братом    за  столом    пив  пиво.  Здивувалася,  давно  не  бачилися,  розмови  були,  що  поїхав  на  будівництво,  а  тепер  повернувся,  бо  хворіла    його  мама.  Він  один  був  у  батьків,  я  тільки,  як  подорослішала,    дізналася,  що  в  нього  була  сестричка,  яка  маленькою  померла  від  запалення  легенів.  Тільки  тепер  я  зрозуміла  його  ставлення  до  мене.  Його  погляд  і  зараз  був  щирим,  ніжним,  як  завжди.  Та  він  побачивши  мене,  з  сумом  опустив  голову  і  раптом  мелодійно,  мов  заспівав,
*-  Ой,  Нинок  -  Нинок…  Сегодня  жизнь  моя  решается,  сегодня  Нинка  соглашается….*
Я  здивовано  до  нього,
-Тю….  ти,  що  п`яний?
Він,  вставши  з  стільця,  взяв  мене  за  плечі,  прямим  поглядом  дивився  в  очі.    В  його  очах    я  бачила  сльози,  ніяк  не  могла  второпати,  що  за  Нінка  й  чому  сумний?
Він,  розмахуючи  руками,  продовжив,
-  Бачиш,  чекав  коли  підростеш…  А  тобі,  ще  немає  сімнадцять.  А  мене  женять,  мама  каже,  вже  старий  дуб,    всі  одружені,  а  я  ще  гуляю,  пора  гніздо  вити.
Залягла  мовчанка,  Микола  смакував  оселедця  й  посміхнувся,
-От  набрався…    Напевно  перед  пивом  вже  щось  пив….
Я  дивилась  на  Сашка,  порівнявшись  зі  мною,  він  мав  вигляд  дядька  -  велетня.  Розуміла  ті  слова  -    «Я  тебе  почекаю»,  що  колись  мені  казав,  були  жартом.    В  душі  бажаю  йому  щастя.  Але  цікавість  ятрила  душу,
-Сашко!  А,  як  звати  твою  наречену,  чому  співав  такі  слова?
Він,  переводячи  подих,  присів  на  стілець,  нахилившись,  обійняв  голову  двома  руками,
-        Як…  Як…  Ніною  звати,  так,  як  тебе…  Якби  інакше,  я  б  на  ній  не  одружився…
         Я  розуміла,  що  в  цьому  винне  пиво…  Хоч  кажуть,  що  в  тверезого  на  умі,  те  в    п`яного  на  язиці.  Та  я  так  не  думала.    Мабуть,  ще  молода  була,  багато  чого  в  житті  не  знала,  не  розуміла
 Так,  таке  життя,  всі  одружуються,  але  чому  примушують  одружитися?  Хіба  можливо  не  кохає?  То  ж  нащо  одружуватися?!  Мені  по  неволі  пригадались  моменти  з  дитинства,  як  він  захищав  мене.  Якась  жаринка  пекла  під  серцем,  мені  було  його  шкода,  а  чому  й  не  знати…..
                                                                                                                                         *---*-  Рос  мовою.  2019р
                                                         

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=861072
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.01.2020

Світи зіронько

Світи  вечірняя  зірко,  світи,
Миру  і  щастя,  людям  принеси,
Додай  любові,  мудрості  й  тепла,
Щоб  закінчилась  огидна  війна.

Світи  ясніше,  зіронько  світи,
Людини  погляд,  на  краще  зміни,
Щоб  об`єднатись  і  в  дружбі  жити,
Щоби  синочків  не  хоронити.

Мрію  плекаєм,  адже  різні  всі,
Війну  убийте,  у  своїй  душі,
Несіть  надію,  слухайте  Бога,
Війна  то  пекло,  смерті  дорога.

Життя  цінуймо,  живем  тільки  раз,
В  єдності  сила,  давно  прийшов  час,
Порозуміймось!  Землю  збережем,
Всі  негаразди,  здолати  зможем!

Світи  вечірня,  зіронько  світи,
Щоб  зупинити  війни  на  віки,
І  побороти  ненависть  і  зло,
Щоб  панували,  радість  і  добро!
                                 
                                                   06.01.2020р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=860821
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.01.2020

Віщій сон про авіокатастрофу (вірш. розп. )

Місяць  по  обрію,  сховавсь  за  хмари,
Тікала  ніч,  поспіх  зібравши  зорі,
Забрала  й  сон,  вже  снилися  кошмари,
Мов  чорний  птах,  простягнувши  пазурі,
Хапав  розкиданий,  мотлох  по  землі.

Десь  відлітав    та  вкотре,  з`являвся  знов,
Пітьма,  імла  й  пилюка,  все  змішалось,
Від  страху  в  жилах,  аж  закипіла  кров,
Душі  тремтіння,  мов  поруч  ввижалось,
Тьмяний  вогонь  й  невеличка  куча  дров.

Ковтаю  я,    так  жадібно  повітря,
Горю  в  страху,  напевно,  десь,  щось  сталось,
У  горлі  спазм,  бажання  знайти  світла,
Забракло  сил,  пригніченою  встала,
Погляд  до  дзеркала,чомусь  вся  зблідла.

Свята  вода,  ледве  придала  сили,
Щось  знов  гнітить,  тиснуть  думки  тривожні,
А  за  вікном,    ясніли  небосхили,
Здолать  кошмар,увесь  цей  чи  й  спроможні,
Видіння  всі,  зробити  не  страшними.

Пташок  нема,    співу  не  чути,  так  давно,
Дерева  вряд,  напевно  теж  бачать  сни,
І  знову  мрія…  засяє  зірка,  Різдво,
Тож  почекаємо,  стрінем  щастя  й  ми.

Й  на  благодать,  мо»  позбудемось  війни,
Звістку  страшну,  ранком  почули  люди,
Народ  завмер,  біля  телеекранів,
Жах  і  кошмар,  мов  посланець  Іуди.

Мені  наснивсь,  серед  пітьми,  туманів,
Серце  болить,  від  нічної  приблуди,
Чи  й  взнаю  хто,  наперед  дає  знати,
І  присила  до  мене  сни,  ці  віщі,
Я  не  завжди,  здатна    їх  розгадати,
Хай  несли  б  радість  щодня  й  веселощі,
Мир  і  добро  до  будь  якої  хати.
***
Їм  би  всім  жити  й  жити..  молоді  ж,  радіти  б  життю,
В  царство  небесне,  їх  забрала  невідома  сила,
Потай  сховаю,  я  біль,  гірку  непрохану  сльозу,
Тож  вічна  пам`ять,  всім  тим,  хто  недолетів  додому.
Співчуття  рідним,  батькам.  В  журбі  вклонилась  країна.
                                                                                                                   
                                                                     08.01.2020р
                       

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=860713
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.01.2020

У окопі

В  горлі  тисне,  в  очах  сльози,
Тут  нелегко,  вже  морози,
У  окопах,  сніг  до  згуби,
Він  поранений  у  груди.

В  небо  погляд,  прости  Боже!
Проклятущий,  згинь  же  ворог!
Я  за  волю,  за  свободу,
Ти  ж  за  що?  Грошей  колоду?

У  Святвечір  зірка  сяє,
Лежить  воїн  і  не  знає,
Чи  хтось  прийде,  допоможе,
Ледь  –  ледь  хрипло  -  Спаси  Боже!

Мов  метелики  у  очах,
Ой,та  чом,  же  я  та  й  не  птах?
Десь  свистіло  і  гуділо,
Засвітилось…    біло-  біло.

Ледь  -  ледь  тіла,  відчув  трепіт,
Та  раптово  тихий  шепіт,
Гей,  хтось  є  ?  Як  янгол  з  неба,
Тут  ні  –  ні,    лежать  не  треба.

Гайда  брате,  підіймайся,
Лише  добре  пригинайся,
Падав  сніг,  світліли  мрії,
Є  тепло,    в  душах  надіі…

Бліндаж  поруч…  здаля  сяйво,
В  очах  радість…  слова  зайві.

                                 06.01.2020р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=860540
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.01.2020

З Різдвом Христовим!

[youtube]https://youtu.be/zgLcPemrnqg[/youtube]

Стрічали,  новорічну  ніч  казкову,
Сьогодні,  приходить  Святвечір  до  нас,
Нехай,    принесе  разом  із  любов`ю,
Вам  нині,  справжнє  щастя  повсякчас!

Мете,  хай  за  віконечком  пороша,
Снігами,  щедро  покриються  поля,
Усім,  бажаю,тільки  хорошого!
Хай  хилиться,  до  землі  колосся
Й  цьогоріч,    хай  буде,  багатий  урожай!

Нехай  відлітають  розчарування,
 Святвечір,  щедрий,  нам  радість  принесе,
Тепла,  здоров`я,  удачі,  натхнення,
В  достатку  жити  й  миру  понад  усе!

В  Різдвяну  ніч,  я  погляну  до  неба,
Прости  Всевишній  кожного  за  гріхи,
Пробач  провини,  дай  благословення!
Прошу  тебе,  Україну  захисти!
***
Шановні  друзі!  З    Різдвом  Христовим  Вас!
Хай  злагода  панує,в  кожній  хаті!
Достойні  будьте  божій  благодаті!
Хай  Бог  дарує  кожному  надії!
Й  збуваються,  усі  найкращі  мрії!
Христос  народився!  Славімо  його!

                                                     05.01.2020р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=860535
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.01.2020

Ой, берези плачуть. . / надихнув вірш Зої Енеївни /

Ой,  берези  плачуть  й  рідна  Україна,
Як  уже  набридла  ця  війна  огидна,
Десь  літають  кулі,    дні,  ночі  задовгі,
Воїн  там,  на  варті,  чатує  в  окопі.

Й  не  один,  ледь  живий,  страждає    в  полоні,
Засіяла  зірка...  Святвечір...застілля,
Бандюкам  байдуже,  в  них  давно  похмілля,
А    по  небу  сяйво...    янголи  спустились.

Не  до  втіхи,  батьки,  сумні,  зажурились,
Всюди  запахи,на  столі  страв  дванадцять,
Як  збороти,той  біль,  де  ж  то  силам    взяться,
Пом'янути,  щоби  сльозу  проковтнути,
 Та  із  святом  вітати,  плаче  батько  й  мати.
***
Ой,  під  серденьком  пече    і  нестерпно    болить,
Коли  ж  МИР    прийде  в  країну,    щоб  щасливо  жить.

                                                                             05.01.2020р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=860341
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.01.2020

Ще одна нічка

Нудно  душі,  ті  красиві  очі,
Вкотре  наснились,  посеред  ночі,
Погляд  –  метелик,  стіни  холодні,
Жага  спокуси,  тіло  голодне.

Ще  одна  нічка…  згасає  мрія,
Чом  журба  -  дружка…  втекла  надія,
Гріє  зізнання,    це  моя    вина,
Зникло  безсоння,  знову  засина…..


                                       24.12.2019р

                                     Вірш  до  картини

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=860231
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.01.2020

Вона чекала дива / проза /

           В  квартирі      з  телевізору  линуть  передноворічні  привітання…    За  вікном,  мерехтіння  різнокольорових  гірлянд….      Ну  ось,  вже  за  двадцять  третю,    подумки  зазирає  у  вікно….    Під    Новий  рік  всі  чекають  дива  та    чи    я  дочекаюсь?
 Не  знаю  де  ти…    Навіть  не  подзвонив,  чи  вже  й  забув?    Можливо    іншу  знайшов,  молоду  волонтерку,  чи    санітарку,  з    якою  перевозиш  поранених.  А  може  гріх  беру  на  душу?    Де  ти  нині  і  чому  мовчиш?  Хоч  подзвони,  бо  ж  під  серденьком  щемить.
Легенький  мокрий  сніг  прилипав  до  скла  й  розставав,  прозорі  краплини  котилися    донизу.  Та  ні  не  буде  мені  дива,  вже  вмовляла  себе,  гірка  сльоза  попала  на  вуста.    А  літо  ж  було  с  присмаком  солоду,  квітуче  і  щасливе.  І  та  обіцянка  гріла  їй  майже    півроку.  Чекала  радості,  добра,  хотіла  сімейного  тепла.  В  дощову  осінь…з  нею    виливала  сльози.  В  душі  вкотре  сперечання,  немов  грози.  А  чи  чекати?  Чи  він  просто    тоді  пожартував.  Та  його  погляд    здавався  щирим  і  теплим,  немов  вогник    в  казці  надій.    Серед    сірих,    похмурих,  низьких  хмар  шукала  відповідь  в  імлі.  Інколи  вийшовши  на  балкон,  дивилася,  як  вітер  гонить  при  землі    останній  зірваний    з  дерева  листочок  ,  а  то  підніме  й  понесе  його  так  швидко.    І  він  вже  зникне    з  поля  зору.  Та  вона  тримала  вогник  в  душі,  він,  то  згасав,  то  знову  набирається  сили  від  думок.Чи  буде  диво?  Чи,  принаймні,    хоч  почує  дзвінок?  Коли  ж  закінчиться  ця  війна?  Від  думок  холод  по  тілу.
 Кілька  хвилин  лишається  до  Нового  року…    До  дзеркала  підійшла,  для  кого  зачіску  зробила?  Як  важко    зустрічати  Новий  рік,    в  одинокості.    Легка  усмішка  на  обличчі  й  сама  до  себе,
-  Шампанське.  Як  кажуть,  все  є,  і  хліб,  і  сіль…  Тільки  тебе  нема…
По  телевізору  показують  вітання  президента,  здивовано  присіла  на  диван,
-          Ти,  ба  !  Ось  і  диво!  Він  без  краватки,  без  білої  сорочки..
Вона  уважно  прислухалася  до  слів,  раз  –  по  –  раз  кліпала  очима.    Вже    окрім  нього,    інші    люди  вітали.  У  горлі    ком,  зібралися  хвилюючі    почуття,  чи  й  вдасться  йому  все  зробити?  Він  зібрав  всю  Україну,  з  кожного  куточку  лунало  вітання,  намагається  всіх  примирити,  об`єднати.  На  віях  мерехтіли      непрохані    сльози..  Вона  не  помічала  їх.    Емоції  переповнювали  душу,  якби  ж  все    збулося,    що  сказав.  І  ти  б  повернувся    додому  назавжди.  Й  не  хоронили  б  матері,  жінки  соколів  своїх.  Тоді  б  нарешті  і    ми  побралися.    Їдеш  на  Схід,  зникаєш  місяцями  і  вкотре,  при  розлуці    прошепочеш  на  вухо,  що  так  треба,  треба    їхати,    служба  кличе  віддати  борг  країні.  
 Два  келихи  поставлені  на  столі  наповнила  вином,  на  спинці  стільця    повісила  його  військовий  плащ  .  Думки  джмелині,  ну  от,    ти  не  приїхав,  буду  пити  я  за  двох,  а  тобі  там,  хай  гикнеться!
     По  телевізору  лунає  відлік  секунд…    Здригнулася  від  дверного  дзвінка.    Метеликом  здійнялася,  швидко    до  дверей.      Гучно  билося    серце,  а  може  він,  жадана  мрія.  В  таку  пору,    хто  ж  там?  З  тремтінням    зазирнула    в    дверне  вічко…    Це  він,  скотилася  сльоза,  ну  от    і  я  дочекалася  новорічного  дива.
                                                                                                                                                                                             01.01.2020  р.
                                     

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=859940
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.01.2020

Частівки 5

[youtube]https://youtu.be/XR5IJbcx1YU[/youtube]

В  перукарні  парик  вділа,
Та  й  питаю  свого  діда,
Гарно  глянь,    грошей  не  шкода,
Він  до  мене  -  справжня  хвойда.

Маскарад-  бал  на  Новий  рік,
Вимивався  хитренький  кіт,
Вже  сумління  в  душу  кралось,
Де  ж  щурів  скільки  набралось?

Із  неба  летять  сніжинки,
Спішив  Дмитро  до  Маринки,
Чоловік  в  садку  на  святі,
Замість  нього  він  на  вахті.

Зима  ковдру  розстелила,
А  кум  каже  мені  мила,
Кучугури,  пухкий    сніжок,
Віддаси  нарешті  боржок.

Сповістив  радо  дружині,
На  корператив,  йдем  нині,
На  мить  наче  зашарілась,
Як  йти,  в  костюм  щура  вділась.

Я  замерзла,  як  бурулька,
В  домі  кум,-  А  ну    глянь  Юлька,
Бач  (горобчик)  вже  піднявся,
Давно  в  тебе  закохався.

Я  влюбився    в  карооку,
Тепер  маю  замороку
Кожну  нічку,    і  день  при  дні,
Спокушає,  усе  в  мені.

Лягли  спати  з  чоловіком,
А  він  старший  же    за  віком,
Я  ж  близенько,  і  так,  і  сяк,
А  там  в  нього,  давно  мертвяк.

Обіймалися  на  лавці,
Вже  й  освідчився,  я  Галці,
Так  промерз,  зігрітись  хотів,
Голубочком  завуркотів.

Стріла  кума,  я  під  вечір,
Обіймав  мене  за  плечі,
Горять  очі,  враз  вогнями,
 Та  й  розтав  сніжок  під  нами.

Одинокість  душу  їла,
Та  й    швидка  вже  прилетіла,
В  думках  лікар  молоденький,
Прийшов  Дід  Мороз  старенький.

Кажу  мамі  буде  свято,
Залицяльників  багато,
Та  прийшов  Іван  з  сватами,
Не  по  мене,  а  до  мами.

В  Дід  Мороза  забаганка,
В  рік  новий,  завжди  коханка,
Щоб  з  авто  й  німа  в  екстазі,
Йвеселила  по  дорозі.

Коли  сіла  на  дієту,
Шепчу  куму,  по  секрету,
Мо»  прийдеш?  Тихо  на  вушко,
Поглажу  там    й  твоє  брошко.

Білий  щур  господар  нині,
Посприяє  Україні,
Уладнати    чвари  вдасться,
Адже  всім  бажає  щастя!

***
З  Новим  роком  друзі!  З  Новим  щастям!
 Миру,  здоров*я,  достатку  тепла  і  любові  Вам!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=859877
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.12.2019

Ой, літай, літай / дит /

Ой,  літай,  літай    білесенький  сніжочок,
 Прикрашай,  приляж  на  землю  й  поріж  очок,
Закружляй!  У  танці,  прикраси  ялинки,
У  чарівний  блиск,  у  пухнасті  хустинки.

Прилітай,  повсюди  хутко  заіскриться
Хай  народ,  нарешті  радо  звеселиться!
Най  летять  й  літають,  сріблясті  сніжинки,
 Накрий  ковдрою  всі    криштальні  стежинки.

Не  барись,  здіймайся,  засіяй    по  полю
Рідний  край,    нехай    замає  кращу  долю!
Ой,  сніжок,  біленький,  дай  землиці  сили,
Щоб    врожай  та  й  гарний,  будемо  щасливі!

                                                                     30.12.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=859721
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.12.2019

Частівки 4

Зима  нині,  в  чорнім  пальто,
Й  на  що  буде,  схоже  свято,
Видно  Бога  розгнівили,
Гріхів    купу  заробили.

Заблукала,  влітку  в  лісі,
Стріла    кума  ,  на  узліссі,
Повернулись  до  дубочка,
Тепер    бавлю,    я  синочка.

Давно    пічку  розпалина,
В  вікні  свічку  запалила,
Знав    сусід,  готова  їжа,
Й  крапає  горілка  свіжа.

Сабантуй,  село  гуляє,
Дід  Мороз  бабу  вмовляє,
Каже-Ти  ж  моя  Снігурка,
Хоч  старенька  в  тебе    курка.

Ой,  болить,  життя  дістало,
Все  дорожча,  м`ясо  й  сало,
Знову  гривня  обвалилась,
Доживаєм  вік  у  злиднях.

Зайшов    до  хати,    Дід  Мороз,  
Пихтів  неначе,  паровоз,
Здіймалися  диму  клуби,
Ще  й  тхнуло,    так,  як  із  труби.

Прикрасили  ми  ялинку,
В  Снігурку  -  мента  Яринку,
Як  взнав,  Дід  Мороз  злякався,
До  лісу  втік,  заховався.

Ой,  мало  снігу,  каже  Гриць,
Благав  сусідку,  лягай  ниць,
Труси    ж  будуть    у  болоті,
Що  я,  скажу  своїй    Мотрі.

Новий  рік.  Салат  горою,
Пляшка,  коньяк  із  собою,
Балділи  в  барі  на  славу,
Біда,  влюбивсь  в  золотаву.

Плаче  баба,  б`є  посуду,
Кричить,  -  Ту  знайду  паскуду,
Снігова  краля  літала,
В  Новий  рік,  дідуся  вкрала.

На  дерев`яному  возі,
З  старим  кумом  при  морозі,
Ой,  холод,  погрітись  мріє,
Вмовляв,  каже,  -Все  твердіє.

Наш  колектив,  в  кооператив,
Всі  грошенята  запустив,
Тож    живу,  в  клубі  нічному,
Жінка  вигнала  із  дому.

Біля    офісу,  блищить  лід,
Фігуристом,  став  мій  сусід,
Недарма,  йшов  в  депутати,
Там  будЕ,  час  коротати.

                                     20.12.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=859433
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.12.2019

Давно минуло….

Давно  минуло,  моє  літечко,  давно,
Хоч  побілило,  знову  ледь  -  ледь  коси,
Та  я  думками,    вкотре  бреду  в  село,
Де  босонога,  струшувала  роси.

О  рідний  край  та  небесна  синява,
Де  ясне  сонце,  з  птахами  будили,
Вікно  відчинене,  шептала  листва,
Кожного  року,  яблука  родили.

Де  сад  квітучий,  з  бджілками  літала,
Буденно  в  праці,  під  п'янким  суцвіттям,
Та,  що  покину,  рідний  край  не  знала,
В    роки  юнацькі  мріяла  про  щастя.

Навпроти  поле…  волошки  синіють,
І  присмак  хліба,  у  зернах,  на  вустах,
Вишневий  ранок,  навпрошки  стрічаю,
По  між  колосся,  літала,  наче  птах.

А  на  подвір`ї  гуси  ґелґотіли,
У  очі  погляд,  які  ж  щирі  вони,
Мені  на  радість,  на  випас  хотіли,
 Та  хай  гуляють,  є  яр  і  пустир.

Частенько  бачу,  при  долині  в  квітах,
Вербу  сивеньку,    далеко  в  тумані,
Чи  серед  снігу,  при  суворих  зимах,
Де  мов  на  санях,    на  яву  не  у  снах.

Та  цьому  часу…  вороття  немає,
Солодкий  спомин,  зігріває  серце,
Часом  сльозина,  душенька  страждає,
Як  ти  без  мене,    рідненьке  озерце?

У  згадках  літо,  квітуче  буяє,
У  спориші,  стежка  листям  покрилась,
За  літом    й  осінь  стрімко  відлітає,
Й  морга  до  мене,  чого  зажурилась.

                                             20.11.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=859281
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.12.2019

У піднебессі

У  піднебессі  сірі  кораблі,
Стоять  на  місці,  то  за  мить  пливуть,
Ледь-ледь  гойдають  й    несуть  сум  мені,
Й  знов  вибирають,  надалі  свій  путь.

Потік  повітря,  підхопить  знизу,
Злегка  потрусить,  зловлю  краплину,
Немов  прозору,  сльозину  чисту,
Варто  спинитись,  хоч  на  хвилину.

Й  просто  подумать  -    погоду  люблю,
Кажуть    й  природі,    вона  все  гарна,
Чи  то  є  осінь,  чи  літо  ясне,
Зима  примхлива,  чи  весна  –  красна,
В  обійми  вхопить  й  зігріє  мене.

Адже  живемо,  ми  завдяки  їй,
Всіх  надихає  жити  і  творить,
Свіже  повітря,  той  цвіт  орхідей,
Скажіть,  будь  ласка,  можна  не  любить?

Думки  весняні,  полонять  серце,
Зима  відійде,  яку  Бог  нам  дав,
Держу  в  долоні,  надій  озерце,
Як  кожен  мрію,  щоб  день,    кращим    став!

                                             20.12.2019р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=859144
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.12.2019

Кроха / проза/

     Я  проснулся  от  громкого  разговора  родителей.  Лёжа  в  постели,  слегка  потягиваясь,  посматривал  в  окно.  Ну  вот,  опять  дождь  моросит.  Ух  и  наверное  холодный,  как  и  в  понедельник.  Не  люблю  осень,  надоела.  Желания  нет,  но  это  придётся,  на  себя  напяливать  ботинки  и  целый  ворох  одежды.  Увы,  это  не  лето,  да,  ушло,  убежало.  Ох,  как  печально,  но  надо  вставать  и  собираться  в  садик.  И  вдруг  вспомнил,  ведь  надо  спешить.  Вчера  к  нам  в  группу  пришла  новая  девочка,  звали  её  Светочкой.  Вы  знаете  имя  подходит  ей.  Ведь  такие  чудные  глазки,  как  цветы  фиалки  на  клумбе,  синие  -  синие,  а  ресницы  длинные  –  длинные.  Мне  кажется  я  на  неё  бы  смотрел  и  смотрел,  завораживает.  Да  разве  я    мог    не  обратить  внимание  на  неё?  Радостный  взгляд,  как  лучик  солнца  блеск  в  глазах  и  такая  милая  улыбка.  А  волосы  светлые  кучерявые,  едва  касались  плеч.  Ну,  просто  вылитый  ангелочек,  да,  подобна  тому,  которого  я  видел  в  церкви.  Мы    как  то  с  мамой  туда  заходили,  на  какой  то  праздник,  а  на  какой,  я  уже  и  не  помню.  Она  одета  в  красивое  платье,  в  белую  и  синюю  клеточку,  оно  ей  очень  подходило  к  цвету  глаз,  словно  маленькая  принцесса.    Света  стояла  возле  воспитательницы,  то  закрывала  глазки,  то  снова  открывала,  наверное  ждала,  что  она  ей  скажет.  Мне  показалось,  что  никто  не  заметил,  что  в  группу  зашла  новая  девочка.  Мальчишки  складывали  дворец  из  деревянных  кубиков,  а  девочки,  сидя  за  столиками,  что  -  то  рисовали.  А  я  сидел  возле  входа,  здесь  у  нас  на  столике  лежали  книги  и  раскраски.
Воспитательница,  Любовь  Ивановна,  увидев  меня,  сказала,
-Вот,  у  нас  новая  девочка,  зовут  её  Светочка,  ты  Алёша  представь  её  деткам,  мне  надо  на  минутку  отойти.
И  она  ушла  в  спальню.
Я  взял  девочку  за  руку,  думал  будет  вырываться,  но  нет,  она  хлопала  глазками  и  улыбалась.
Я,  не  мешкая,  позвал  всех  ребят,
-Вот  Любовь  Ивановна  сказала,  что  у  нас  новая  девочка,  знакомьтесь,  её  зовут  Светой.
Конечно  все  ребята  её  окружили  и  каждый  начал  называть  своё  имя.  В  это  время  вошла  Любовь  Ивановна,  с  улыбкой  на  лице,  хлопала  в  ладоши,
-Я  всё  слышала,  молодец  Алёша,  с  заданием  справился,  а  теперь  ребята,  идём  мыть  руки  и  будем  завтракать.
Я,  честно  признаться,  даже  не  заметил  как  прошёл  день.  На  завтраке,  Любовь  Ивановна  посадила  Свету  вблизи  себя,  наверное  думала,  что  не  будет  есть,  захочет  капризничать,  как  у  нас    некоторые  новенькие,  ,на  удивление,  всё  обошлось.
Затем  мы  со  Светой  складывали  пазлы  и    в  книгах  рассматривали  картинки.  Время  так  быстро  пролетело  и  уже  все  садились  обедать.  Я  конечно  сначала  удивился,  что  Любовь  Ивановна  её  посадила  за  наш  столик.  Ну,  а  потом  подумав,  решил,  может  и  правильно  сделала,  ведь  Серёжи,  который  прежде  с  нами  сидел  за  столиком,  уже  два  дня  не  нету,  наверное  заболел.  К  сожалению  у  нас  так  бывает,  можно  сказать  все  по  очереди  болеем,  но  я  пока  держусь.
После  обеда  все  ложились  спать,  я  уже  лежал  на  своей  койке,  когда  вошла  Любовь  Ивановна  со  Светой,  размахивая  рукой,  что  -  то  ей  рассказывала.  Мои  глаза  закрывались,  сквозь  дремоту,  услышал  голос  воспитательницы,
-Все  глазки  закрыли  и  спать.
Проснулся  я,  когда  почти  все  дети  были  одеты,  возле  моей  койки  стояла  Света.  Увидев,  что  я  проснулся,  мило  улыбнулась  и  сказала,
-Ну  ты  соня….  Что  дома  не  выспался?  А  я  вот,  на  чуть-  чуть  глаза  прикрыла,  вот  настолько.
Она  большой  и  указательный  палец  соединила,  а  потом  сделав  между  них  небольшой  промежуток  сказала,
-Вот  на  столько  уснула,  видишь?
Улыбаясь,  одевался,  было  приятно,  что  она  рядом  со  мной.
После  полдника  Свету  забрала  мама,  а  я  остался  играть  с  ребятами.  В  четверг,  меня  всё  время  забирает  папа  после  работы,  он  обычно  задерживается,  поэтому,  я  ухожу  из  садика  последний,  иногда  предпоследний.  И  он,  мне  каждый  раз  говорит,  »Извини  сын,  на  работе  задолбали».  Я  сажусь  в  машину,  где  вечно  на  сиденьях  валяются  его  чертежи  на  строительство  новых  домов  и  он  всегда  напоминает,
«Смотри  не  брось  под  ноги,  аккуратно  пожалуйста».
-  Алеша,  подъём,  -  позвал  отец,-  Бегом  в  ванную  чистить  зубы  и  одеваться…
Ну  вот,  подумал  я,  теперь  бегом,  нельзя  было  раньше  позвать.  Сейчас  мама  будет  торопить  и  так  каждый  день.
Отец  на  ходу  жевал  бутерброд,  почти  непонятно  что-  то  пробурчал  и  чмокнув  маму  в  щеку,  помахав  рукой,  скрылся  за  дверью.  Было  слышно  как  он  бежит  по  лестнице.  Мама,  прикрыв  дверь,  сказала,
-Кроха!  Давай  сынок  побыстрее  одевайся,  а  то  я  опоздаю,  первый  урок  математика,  мне  надо  было  бы  прийти  пораньше.
Я  возмутился,
-Мама  какой  Кроха?  Говоришь,  что  я  большой,  а  называешь  меня  так,  как  маленьким  называла.
Она  лишь  улыбнулась  и  заглядывая  в  зеркало,  подкрасила  губы,  продолжила,
-  Да  Кроха,  хорошо  не  буду.  О,  да,  сегодня  пятница,  с  садика  я  тебя  заберу,  как  всегда,  сразу  после  полдника.
Я  одевался,  не  мог  заправить  рубашку  в  штаны,  она  увидев,  возмущённо  сказала,
-Ох  сын,  пора  взрослеть!  Уже  должен  быть  самостоятельным,  а  ты  всё  возишься.
Мама,  что  -  то  искала  в  своей  сумке,  а  потом  побежала  в  спальню.  Она  держала  в  руке  телефон,
-Вот,  чуть  не  забыла,-  сказала  и  положила  его  в  сумку.
Я  одел  ботинки,  подтянув  шнурки,  стал  их  завязывать,  как  назло  у  меня  не  получалось.  Я  иногда  уже  завязывал  их  сам,  но  сейчас  спешил,  наверное  поэтому  не  получалось.
Она  нервничала  и  ко  мне  сердито,
-Надо  взрослеть  сын,  почему  не  научишься  быстро  завязывать?
Вздыхая,  завязала  мне  шнурки  на  ботинках  и  мы  поспешили  в  садик.
Через  дворы  идти  ближе,  поэтому  мама  решила  пойти  этой  дорогой.  Мне  казалось  мы  не  шли,  а  летели,  потому  что  её  зонтик  всё  время  клонился  то  в  одну,  то  в  другую  сторону  и  мелкий  противный  дождь  попадал  мне  в  лицо.
Она  поздоровалась  с  воспитательницей  и  оставила  меня  в  гардеробной,  сама,  как  мотылёк,  поспешила  в  школу.
У  двери  меня  ждала  Любовь  Ивановна,  я  тихо  поздоровался  и  взглядом  искал  Свету.  Она,  в  том  же  красивом  платьице,  сидела  у  окна.
-Привет,  Светочка!  –  я  коснулся  её  плеча.
Она  улыбалась,
-  О!  Привет,а  я  вот  сижу…  жду  тебя…  Давай,  те  пазлы  сегодня  сложим,  что  вчера  не  успели.
     Мы  весь  день  были  вместе,  я  видел,  что  она  со  мной  во  всём  соглашается  и  мне  это  нравилось.  Девочки  с  группы,  искоса  посматривали,  то  на  меня,  то  на  неё,  о  чём  -  то  шептались.  Некоторые  мальчишки  звали  её  в  свою  компанию,  но  она  мило  улыбаясь,  крутила  головой  и  мы  вместе  продолжали  играть.  Я  в  ответ  улыбался  ей.  Ведь  приятно,  что  из  всей  группы,  она  выбрала  играть  со  мной,  а  не  с  другими  ребятами,  хотя  они  тоже  неплохие,  но  иногда  бывают  задиристые.
После  сна,  уже  подали  полдник,  я  посматривал  на  дверь,  ведь  за  мной  должна  прийти  мама.
Едва  успел  выпить  какао  с  печеньем,  как  я  услышал  голос  мамы,
-Кроха!  Кроха!  Пойдём  домой!
Я  сдвинул  плечами,  вот  еще,  возмутился  про  себя.  Светочка  допила  какао,  поставив  чашку,  улыбнулась,
-  Ну,  пока,  до  понедельника!  Я  буду  ждать!
Я  слегка  опустил  голову,  в  ответ  махнул  рукой  ,
-  Пока!
Мне  так  было  не  приятно,  что  мама  при  всех,  опять  назвала  меня  Крохой.
К  моему  счастью,  ей  кто  -  то  позвонил,  она  разговаривая  вышла  на  лестничную  площадку,  я  не  спеша  одевался.  За  окном  уже  темнело,  дождя  не  было,  но  мне  на  душе  было  отвратительно.
Мы  вышли  из  парадного  входа,  освещенного  фонарями,  мама  весело  сказала,
-Ну  вот,  молодец  сын,  сам  оделся,  на  глазах  взрослеешь.
Я  подняв  голову,  неожиданно  для  себя,  от  лучей  фонарей  закрыл  глаза,
-  Мама,  я  думаю…  Знаешь,  твоё  время  взрослеть,  уже  давно  прошло.  Но  ты,  всё  ещё  как  ребёнок,  ведь  столько  раз,  я  тебя  просил,  не  называть  меня  Кроха.

                                                                                                                                                                     Ноябрь  2019  г

           

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=858848
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 22.12.2019

Зима не на коні

Ой,  не  дивіться,  що    так  сумно  мені,
Це  ж  все  тому…  осінь  не  покидає,
Грудень  прийшов...  а  зима  не  на  коні,
Душенька  тає,  здійснення  світлих  мрій.

Місяць  утік,    набридли  чорні  фарби,
Сірі  хмарки,  взяли  його  в  обійми,
Заплакав  дощ,  сміло  туливсь  до  верби,
Не  гони,  шепіт,  хоча  я  із  слізьми.

Вже  вечоріло…подивлюсь  до  неба,
Не  мерехтять,  зірочки  в  піднебессі,
 Під  серцем  щем,  морозу,  снігу  треба,
 Досить    блукать!  Їм  літати  на  часі.


                             21.12.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=858657
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.12.2019

Маю мовчати ( з гумором)

Скажіть  люди,  що  за  зима?
Крапа  дощ,  знов  снігу  нема,
Несу  з  лісу,  я    ялинку,
За  плечима,  ще  й  Яринку.

Потонув  чобіт,  в  багнюці,
Я  ж  сказав,  нині  тварюці,
Краще  б  вдома  почекала,
Ревнувала,  верещала,
Нагадала,  що  то  колись,
В  тому  році    був  похваливсь.

Що  ялинки  пишні,  славні,
Так  сподобались  Світлані,
Ліз  у  порваних,  я  трусах,
Помаду  вздріла  на  вустах.

Так  викручувавсь,  побілів,
Та  зізнатись  за  гріх  не  смів,
Від  вовків,  збрехав,  ховались,
І  під  страхом  обіймались.

Не  подумав,  пішла  нині,
Не  відмовлю  ж  господині,
Бо  боюсь,  як  кум  узнають,
Мене  й  Свєтку  розстріляють.

Хоча  й  ноша  завелика,
І  червона  в  мене  пика,
Та  тепер,  маю  мовчати
Сім`ю  маю  поважати.

                                 17.12.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=858560
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.12.2019

ДО ДНЯ МИКОЛАЯ

Світи  –  світи,  місяченько,
Спішить  дідусь,  далеченько,
Перейшов  поле,  минув  гай,
До  нас  крокує  Миколай.

Мигтять  зірки,  так  привітно,
Його  зустрінемо  дітки,
Вдягнувся  добре,  в  кожушку,
Ледь  білі  вуса,  у  сніжку.

Не  став  довгенько  чекати,
Ос  і  зайшов,  вже  до  хати
Приніс  дарунки  в  торбинці,
Слухняним  діткам  гостинці.

Тут  телефони,  планшети,
 І  заводні  є  ракети,
Швидкі  машинки  й  пожежні,
   Бійці  з  пластмаси  відважні,
Вони  здаються,  мов  справжні,
Іще  принцеси  і  ляльки
Ігри  і  кульки  й  свистульки.

Як  поспішав,  вітрець  віяв,
От  він  десь  й    різку    посіяв,
Та  то  ж  напевно  так  треба,
Нам  не  була  в  ній  потреба.

Бо  усі  гарні  малятка,
Хлопчики    любі  й  дівчатка!
Хоч  я  старенький  чарівник,
Ходить  щороку,  до  вас  звик,
Прийшов  із  святом  вітати!
*
Щастя  і  миру  побажати,
Щоб  радість  й  сонце  зустрічати,
Та  завжди  дружно  святкувати!

                                   18.12.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=858353
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.12.2019

Життя…життя

Життя…    життя.    Доріг  багато  так,
Вони  всі  різні,  вибереш  одну,
По  ній  пройти,  гадаєш  ти  мастак,
Завжди  бажаєш,    відчути  весну.

Себе  пригадуючи  в  дитинстві,
Все  безтурботні…  ранки,  вечори,
Здавались  нам,  суцвіття  барвисті,
Й  манна  впаде,  з  небесної  гори.

Не  все  так  є,  знімеш  окуляри,
Оті  рожеві.  Й  прийде  час  вагань,
Мов  кам`яні  попереду  мури,
Чи  й  перебориш?  Тайна  сподівань.
.
В  незламність  віриш,  згинуть  запони,
Надія  є,  зустріть  новий  день  йдеш,
Душі  політ,  мати  перемогу,
 І  долі    дякуєш,  що  ти  живеш.

                                   12.12.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=858117
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.12.2019

Де ж зими сміливість…/ дит /

Зима  не  вбралася  у  фату,
 Шкода    не  в  шубі,  як    щороку,
 Та  де  ж  поділа,  волохату,
От  тепер  й  має  замороку.

Десь  заховавсь  мороз  відважний,
Ніяк  не  вводить  у  спокусу,
 Чомусь  і  вітер,  геть  мінливий,
 Косу  тріпоче,  її  русу.

І  де  волосся    лебедине?
Її  веселість  і  сміливість?
Сповила  туга,  час  то  плине,
Тож  проганяй  свою  сонливість.

Подивлюсь  вкотре  до  віконця,
Там  сіро-сіро,  немов  осінь,
У  піднебессі    нема  сонця,
Поміж  хмарин  сміється  просинь.

Ти  прокидайсь,  не  будь  байдужа,
Сядь  у  карету  всі  чекають,
Нехай  злетить  на  землю  стужа,
Й  білі  сніжинки  хай  літають.

                               09.12.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=857894
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.12.2019

Проснись, зимонько

Ой,  час  летить,  життя  триває,
Зима  дріма  сором`язлива,
Дивина    колір,  свій  тримає,
Чи  боязка,  що  прийде  злива?

Розкине  паморозь  у  полі,
Згубить  надію  на  холоди,
Скрізь  чародійство  і  поволі,
Змиє  водиця…  її  сліди.

Вологи  мало,  то  є  правда,
І  суха  осінь,  забракло  сил,
Рідко  зимові,  дощ  розрада,
Його  немає,  сивий    небосхил.

Проснися  зимо,  сядь  на  сані,
Позви  у  гості,  стрімкий  вітер,
Хай  збудить    хмари  в  океані,
Нехай  розсипле  білий  бісер.

Ти  так  засяєш,  як  годиться,
Танець  з  морозом,  у  обіймах,
Хороший  сон,  землі  насниться
Вся  засріблиться,  мов  на    крилах!
                                                       
                                     11.12.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=857643
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.12.2019

Ти немов вітер

[youtube]https://youtu.be/PGXI-CY1jyw[/youtube]

Я  так  хотіла,  від  нього  заховатись,
Як  від    дощу,  холодного,  з  вітром,  градом,
Красунчик    мріяв,  що  здатна  закохатись,
Просив  настирно  -  давай  пройдемось  садом.

Очі,    як  зорі…  хитрий  і  смілий  погляд,
Здалось  все  добре,  в  обіймах  знайшла  спокій,
Та  в  тій  спокусі…  запали  страх  й  тривога,
Немов  тонула,    в  річці  стрімкій,  широкій.

Де  ж  береги  ті?    Хочу  з  води  тікати,
Я    в  ній  не  риба,  ловлю  ковток  повітря,
Волі  бажаю,  не  зможу  покохати,
Мов  рак  вчепився,  ті  руки  -  гострі  вістря.

Душа  волає,  я  благаю  відпусти,
Дихнуть  не  можу,  уста    ловив  миттєво,
На  смак  солоні…    це  ж  сльози,    не  руш  коси!
Мені  б  звільнитись…  не  марнуй    час  даремно!

Ти  зимній  вітер,  холодний,  неприємний!
Слова  пекучі…  .  спішила  по  стежині,
Нащо  терпіти,  лишать  осад  полинний,
Не  переслідуй    -  запам`ятай    віднині.

                                                           2000р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=857532
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.12.2019

Інколи мрії збуваються / проза /

      З  вікна  пахло  весною….      від    невеликого  вітру    разом  з  фіранкою  гойдалися  сонячні  промені.  По  кімнаті  наче  буря  пройшлася.  Галина  вкладала
 книги  в  останню  валізу.  А  поруч  Оксанка    -  у  свій  рюкзак  складала    одяг,    ледь  не  плачучи,  до  мами,
 -  І  ти    називаєш,  це  вірним  рішенням,  переїхати  жити  в  село.  Думаєш  так  буде  краще,  легше.    Як  же  я  звикну  до  іншого  класу?  До  незнайомих  вчителів?  Провчитися  шість  років  в  школі,  напевно  в  мене  є  подруги,  що  хіба  не  знаєш,  там  на  мене  не  знати,  що  чекає?
 -  Досить  суперечок!  Вже    все  давно    вирішено,  то  не  село,  а  селище  і  доволі  величеньке.  Буде    де  відпочити,    річка,  великий  став,  неподалік  ліс,  ти  ж  любиш  збирати  гриби,  хіба  ні?  Ну  а,  що  хата,  то  нічого,  все  можна  зробити  по-  сучасному,  воду  провести,  зробити  санвузол,  не  гірше  чим  в  нас,    -  не  поспішаючи  говорила  жінка  й  позирала  на  старий    будильник,  який  залишався  стояти  на  столі.
Останній  мотлох  скинула  в  мішок,
 -  Давай,  сонечко,  винесемо  цей  непотріб  до  сміттєвого  бака.  Та,    ящики  й    валізи,  бо  вже,  за  кілька  хвилин  таксі    приїде..
   Авто,  виїхавши  за  місто,  набирає  швидкість.    Оксана  раз  –  по  -  раз  дивилася  у  вікно  і  на  водія,  здорового,  з    густою  чорною  бородою  дядька,  який  їй  нагадував  Карабаса  -  Барабаса,  з  казки  »Золотий  ключик».  Їй,  ще    не  доводилося  бачити  таких  товстих  чоловіків,  ще    й  схожих  на  одного  з  персонажів  казки.  Дівчина  кілька  разів  нахилилася  до  нього,  хотіла  запитати,  чи    скоро  приїдуть  та  мама  брала  за  руку  й  показувала    вказівним  пальцем,  прикладаючи  до  губ,  щоб  мовчала.  Напевно  не  хоче,  щоб  відволікла  від  дороги,  зробила  висновки  і  на  якийсь  час  захопилась  краєвидом  за  вікном.  Вздовж  дороги  чорніли    поля  і  наче  вистроїлися  вряд  зовсім  голі  дерева.  Сонце  вже  піднялося  вище,    світило  в  очі,  вона    хитренько  примружила    їх,    від  задоволення      усміхалася.    Здалеку  виднівся  темно  -  сизий    ліс  і  перші    недобудовані  будинки,    а  далі,    поміж  дерев,    проглядали,  покриті  шифером,  одно  та  двоповерхові  будинки  і  з  куполами  церква.    
Трохи  хвилюючись  Галина    нахилилася  до  доньки,  обійняла    за  плечі,
-Ось  і  наше  селище,  дивися!
Вмить  догнала  думка-  можливо  тут  моя  доля.  Згадала  за  чоловіка,    поїхав  на  заробітки  в  Москву,  майже    відразу  подав  на  розлучення,    вже  минуло  п`ять  років,  відтоді  й  гризе  одинокість,  хоч  і  є  донька,живеться  веселіше  та    на  жаль  -  не  та  розрада.  
   Вона  працювала  в  одній  з  бібліотек,  на  краю  міста,  останнім  часом  їх  мали  розформувати,  тому  й  наважилася  на  переїзд.    Її  тут  ніщо  не  тримало,  цю  однокімнатну  квартиру,  (частину  якої  залишив  чоловік  замість  аліментів),    вирішила  продати.  За  фахом  бібліотекар,  а  кому    і  де  зараз  потрібна  ця  професія.  Одній,  без    чиєїсь  допомоги,  витягнути    доньку  важко,    час  іде,    поїде  вчитися,  а  мені  мабуть    вже  час  і    про  себе  подумати.  В  тридцять  п`ять  років,    не  хочеться  потонути  в  домашніх  справах,  в    одинокості.  Від  думок,  легенький  піт  виступив  на  чоло,  пригадала  пісню  Олега  Винника  »  Вовчиця».  Ті  слова    збуджували  жіночі  почуття,  торкалися    душі,  тріпотіло  серденько,  ні,  вона  не  вдова!    Та  на    молодий  місяць  в  душі  вила,  мов  та  вовчиця,  невже  більше  не  пізнає  чоловічої    ласки,  любові.  
   На  якусь  мить,  автівка  легенько  підскочила,  пробудила  від    думок,  вона  поправила  русяве  волосся    й  носовою  хустинкою  витерла  змокріле  чоло.  Звичайно  хвилювалася,  адже  хотілося  відкинути  всі  вагання,  самій  собі    підтвердити,  що  вона  права  в  своєму  рішенні.  Хіба  можна  прожити  без  любові,  без  ласки,  тієї  насолоди,  яку  всім  подарував  Бог?  Ні,  зарано  йти  в  монахині.    Життя  продовжила  донькою,  а  що  далі?!    Нічого,  терпіння,    іще  раз  терпіння,  будинок    непоганий,  тож  бачили  очі  ,  що  купували,    буде  все    гаразд,  з  трепетом    в    серці,  втішала  себе.  
 Три  кімнати  -    всі  прибрані    і  меблі    є,  доволі  й  непогані,  тож  щось  з  великих    речей  перевозити  сюди,  не  мало  сенсу.  Тим  паче,  що  квартиру  продала  з  меблями,  тож    не  прогадала.    
   Оксанка  вибрала    кімнату,  щоб  виднівся    схід  сонця.  Галина  мов  зробила  прищеплення  доні,    навчила    любити  книги.  Дівчинка  росла    розумною,  кмітливою,  часом  вона    дивує  своєю  хитрістю,  винахідливістю,спати    лягала  з  книгою  й  просиналася  з  нею.  Доню  -  вважала    молоденьким    жайворонком,  бо    прокидаються  дуже  рано.  Любила    спостерігати  за  сходом  сонця,  як  перші,  яскраві  промені  пестять  землю  й  заглядають  у  вікно,  раділа  -  немов  квіточка.
   Пройшло  майже  два  місяці,  Оксанка,  можна  сказати,  не  погано  вписалась  в  коллектив  класу.  Діти  проявили  цікавість  до  неї,    адже  дівчинка  навчалася  на  відмінно.    Не    скупа  на  поради,  чи    дати  телефон,  якщо  комусь  конче  треба  передзвонити,  чи    списати  домашнє  завдання  з  математики.    Дівчинка    загалом  було  слухняною  і  веселою,  вміла  логічно  мислити,  в  компанії  виділялася  сміливістю,  хитрістю  та  правда  інколи    й  гострим  слівцем.  Мати  помічала  спритність  доньки,    хорошу  пам`ять.  Допускала,  що  тут  не  тільки  в  її  вихованні  заслуга,  а  ще  й  велике  значення  мають  книги.  
   Галина    влаштувалася  на  роботу,  нянькою  в  дитячий  садок.  Вважала,  що  їй  пощастило,  саме  напередодні    її    приходу  в  відділ  кадрів,    одна  з  працівників  закладу  принесла  лікарняний,    пішла  в  декретну  відпустку.  
   На  новому  місці  добре,  сподобалася  земельна  ділянка,  не  дуже  встигло  зарости  травами,  тому  вчасно,  вдвох  з  донькою,    засадили  городиною.    Але  паркан  потребував  ремонту.  Не  хотілося  їй  молодиці,  щоб  було  гірше  ,  чим  у  інших,тому  й  проговорилася    в  одній  із  розмов    перед  співробітницями.Здавалося  і  з  сусідами  повезло.    Павло  і  Катерина  ,  майже  такого  віку,  як  і  вона,    жили  в  достатку,  тільки  бідкалася  жінка,  що  Бог  не  дав  дітей.  Вона  ніде  не  працювала,    а    Павло  працював  шофером,  при  консервному  заводі.  Але  за  браком  часу  спілкувалися  рідко.  А  можливо    Катерина    боялася  втратити  чоловіка,    намагалася,  щоб  він  якнайменше  зустрічався  з  нею.
   Багато  часу  не  прийшло…..    Буквально  через  два  дні,    Галина  з  роботи  поспішала  додому.  Біля  входу    в  дитсадок,  про  щось    розмовляли  два  чоловіки.  Вона  відразу    на  них  звернула  увагу,  цікаво,    кого  чекають  ,  чомусь  не  заходять  на  територію?  Такі  собі,  нічого,  здалеку  симпатичні,  мабуть  по  років  сорок  -  зробила  висновок.    Злегка  відчула  прилив  крові  до  обличчя,  чи  розпашіла?  Й  приклала  руку  до  щоки,  от  хтось  про  мене,  щось  говорить.    Намагалася  піймати  вітерець,  йти  швидше,  освіжити  обличчя,  зняти  напругу.    Вітер  злегка  куйовдив,  розсипав  волосся,  що    ледь  прикривало  плечі.  Вона    вийшовши  за  ворота    дитсадка,  зрівнялася  з  чоловіками,  один  з  них  вигукнув,
-  Ви  часом  не  Галина?
-  Я?  Так,  саме  вона…  Ви  щось  хотіли?-  відповіла  трохи  зніяковіло.  
-  То  ми  це,-    почав  другий…
Чоловіки  трохи  розгубилися,  а  потім    разом  один  перед  одним,  як    сполохані  сказали  свої  імена.  
 Іван,    чорнявий    чоловік,  середньої  статури,  погляд,  лагідний,  ніжний,  але  за  тим  поглядом  вбачається  хитрість.  Він  мило  усміхався,  змірюючи  її    з  голови  до  ніг.  Степан    -    білявий,  охайно  підстрижене  волосся,  підкреслювало  його    красиву  шию.  На  якусь  мить  Галина  сама  себе  піймала,  що  дивилась  на  нього.  На  зріст  вищий  за  Івана,  змужнілий.    Він  переминається  з  ноги  на  ногу,  несміливо  позирав  на  неї  й  відразу  ж    опускав  очі.
Іван  поспішив  йти  вперед,    потираючи  руки  весело  сказав,
-  Кажуть  вам  працівників  треба?  Паркан  і  доріжки  полагодити,  то  ми  годні  це  зробити.  Це  наша  робота,  не  бійтеся,  не  підведемо,  дорого  не    візьмемо.
-  Ну  то  пішли  подивитися  на  свій    фронт  робіт.
Тут  же    рішуче  заперечила,  кивнула  рукою
-  Гадаю  нам  викати  ні  до  чого…  Не    такі  ми  старі,  можна  й  на  ти,  так  по  –  простому,  воно  й  домовитися  і    спілкуватися  легше.  Не  думайте,  що  я,  як    з  міста,  то  якась  гордячка.  Хоча  нахаб  не  переношу,    попереджаю.  …
Сама  дивувалася  своїй  поведінці,  де  та  сміливість  і  відвертість  взялася,    мабуть  з  тихенької  ,  як  миша,    з  роками  роблюся,  вольовою,  сильною  жінкою.    То  таки  на  краще,      інколи    донька  каже,  »Мамо  не  будь  тихенькою  сірою  мишкою,  зараз  це  не  в  моді.»  
Іван  перебив  роздуми,  знову  заговорив,
-  Тільки  там  якийсь  помідор,  огірок,  шматочок  сала  на  обід,  тож  голодні  не  будемо  працювати  цілий  день,  ну  і    якщо  можна  сто  грам  інколи,  щоб  сила  була.
Степан  торкнув  рукою  його  за  плече,-
-  Та  можна  й  без  сто  грам…    А  то  подумаєте,  що  ми    якась  алкашня….
Жінка  намагалася,  не  дивитися  на  них  при  розмові,
-  Побачимо,  які  ви  фахівці,  думаю  час  покаже,  а  там  видно  буде.
   Через  три  дні  робота  закипіла,  привезли  камінь,  відсів,  цемент.  Чоловіки  почали  мурувати  паркан.    Галина    раненько    готувала    обід,  розуміла,  що  важка  це  робота,  як  тут  бути  голодному,  потім  йшла  на  роботу.    Оксанка  ж    любувалася  чоловіками,  коли  вони  вслід  дивилися  матері.  Вона  ж  пізніше  йшла  до  школи,  усміхалася,  хитро  позирала  на  них.    Цікаво,  задавала  собі  питання,  що  один,  що  другий  не  одружений,  це  ж  треба  такого,  чи  це  для  мами  таких  спеціально  підіслали.  Ну    дядько    Іван,  то  їй  навряд  чи  підійде,  від  нього  інколи  пахне  горілкою.  Каже  любить    ввечері  випити  пива  та  мабуть  бреше.  Ну,  а  дядько  Степан,чомусь  їй  нагадує  розгублене  дитя,  тільки  мама  на  нього  погляне,  він  відразу    намагається  дивитися  в  бік,  інколи  весь  червоний,  як  варений  рак.  Та  -  то  нічого,  зробила    висновки  донька.  ой  напевно  вона  йому  подобається.  Цікаво,  кого  мама  вибере?    Он  обоє    на  неї  дивляться,    як  коти  на  сметану.  
 Три  дні  поспіль,  час  від  часу  йшов  дощ.  Чоловіки  працювали  з  перервами,  на  веранді  чекали  закінчення  дощу.  Після  школи    -    Оксака  їх  трохи  розважала,  розповідала  про  уроки,  шкільні  пригоди.
   Одного  ранку  Галина  спішила  на  роботу,  вийшла  на  веранду,  вгледіла,    що  десь  поділися  туфлі,  двигнула  плечима,  розгублено,  але  голосно,    запитала  в  чоловіків,
-  Хлопці  !    Часом  не  бачили  моє  взуття?
Іван  стояв  біля  бетономішалки,  розвів  руками,  кивнув  головою.  Із  –  за  бетономішалки  вийшов  Степан,  в  руках  тримав,  начищені    до  блиску,    туфлі,
-  Я  оце…    Бачу  вчора  після  дощу  трохи  в    багнюці,  вирішив  їм  зробити    гарний  вигляд.
Від  подиву,  аж    округлилися  очі,  вона    злегка  почервоніла  та    все  ж  не  розгубилася,
-О!  Дуже  дякую,  Степане!  Дякую!
 Поспіхом  взулася,  швидкою  ходою  прямувала  до  хвіртки.  Павутинились  думки,  ото,  це  ж  треба    такого,    тихий,    скромний,  на  вид  гарний  та,  ще  й  здається  добрий,  не  перевелися    справжні  чоловіки.    Цікаво,  чому  не  привів  дружини  додому,  чи  матері  не  зміг  догодити?  Ну  Івана  видно    відразу,    любить  хильнути  чарку,    а  в  цього  важко  знайти  недоліки,але  ж  стидається,як  дівка.
     Буквально  цього  ж  дня,  як  Галина  прийшла  з  роботи,  на  веранді  на  невеликому    столику  помітила    купу    різних  шоколадних  цукерок.  Легка  усмішка  на  обличчі,  невже  Степан?  Тож  не  донька,    знає  в  неї  грошей    немає.
     Чоловіки  працювали  за  хатою,  роботи  залишалося  на  день    -  два,    не  більше.    Вона,  швидко  переодяглася    в  халат,  зазирнула  в  люстерко,  всміхнулась  побачивши  свої  принади.    Літній  халат  потягнув    її  пишні  груди,  підкреслював    красивий  стан,  крутнувшись  на  одній  нозі  весело  до  себе,
-  Здається  не  така  й  стара,  можливо    й  хай  залицяються.
Як  дівчисько  вискочила  з  хати,    відчула  прилив  крові  до  обличчя  і    злегка  крутнувши  головою,  сама  до  себе,
-  Ой  роки  –  роки…  Де  ви  взялися,  де  поділося  те  заквітчане  літо,    і  чому  так  час  летить,  а  в  душі  весна  -    хочеться  співати.
Підходячи    ближче  до  чоловіків,    весело  й  голосно  до  них,  
-  Ну,  що  тут?    Бачу  справи  йдуть,  скоро  вінок.  От  і  добре….
 Задоволено  дивилася  на  паркан,  красиво,  майстерно  зроблена  розшивка,  любувалася  роботою  й  продовжила,
-  Бачу  цукерок  купили…  Я    на  газ  поставила  чайник,  почаюємо    разом.  Оксанка  любить  солодощі,  каже    сама  не  наважилася  взяти.
Іван  задоволено  почухав  чуприну,
-  Та  це  я  вирішив  всіх  побалувати,  тепер  буду  знати,  що    мала  солодощі  любить,  тільки  вони  ж  там  різні,  чи  й    догодив?
   Вона  помітила,  як  незадоволено  зирнув  на  нього  Степан,    важко  перевів  подих,  немов  хотів  щось  сказати,  але  змовчав.  Легка  усмішка,  зробила  вигляд,    що  не  помітила,  розвернулася  і  повернутися  назад,    на  ходу,  крикнула,
-  Не  баріться,  встигнете,    вже  ж    мало  залишилося.  Гайда,    пішли,  разом  відпочинемо.
     З  телефона  звучала  музика,  Оксана  задоволено  смакувала  цукерки,  поглядала,  то  на  маму,  то  на  чоловіків.    Добре,  що    нам  такі  зустрілися    трударі,  не  якісь  ледачі,    ще  й  гарні,  не  гидко  й  поспілкуватися    -    роздумувала  дівчинка.  От  би  мама  з  ними  більше    часу  проводила,  краще  б  дізналася  на  якого  з  них  можна  покластися.  Можливо  б    вийшла  заміж,  тоді  вже    не  рахувала  копійки  від  зарплати  до  зарплати..  Чомусь  червоніє,  соромиться,  немов  боїться  їх.  Кумедно  спостерігати  за  ними,  як  один  перед  одним  хочуть  їй  догодити,  той  чай  наливає,  той  цукерки  пропонує,  сміх  та  й  годі,  як  діти.  Може  сказати  мамі,  вже    досить  самій  бути,    хай  би  й  вітчим  був,  я  ж  не  проти..
 Вже  зовсім  стемніло,  коли  чоловіки    подякували  й  розійшлися  по  домівках.  Готуючись  до  сну,  Оксанка  повернулася  в  мамину  кімнату,  хитро  позирнула,
-  А,  що  мамо,  заміж,  ще  не  гукають?
Та  оторопіла  від  такого  запитання,
-  Це,  що  за  розмова  доню?  Здається  такого  в  книгах  не  навчають.  Це  справи  дорослих.    І  з  чого  ти  взяла,  що  я  хочу  вийти  заміж?
-  Ну  мамо…    ти,  якась  старомодна,  чого  тут  соромитися,  всі  йдуть  заміж,  а  ти,  що  гірша  за  інших,  ще  ж  молода    і  така    гарненька  в  мене.    І  є  друга  сторона,  як  кажуть  медалі,  дві  зарплати    в  хаті,  не  одна,  то  ж  сама    інколи    так  кажеш.  І  чого  вони  мовчать,  не  розумію,  я  ж  бачу    -  ти  обом  подобаєшся…
Суровий  погляд  до  доньки  зробив  свою  справу,
-  Так,    зупинись!  Йди  спати,  досить  таких  розмов!
Підвела  очі  догори,    тихо,    щоб  не  почула  мати,
-  Ну  -  ну,  побачимо,  що  життя  покаже.  
 Напередодні  вихідного  дня  паркан  був  закінчений.    До  пізнього  вечора    Іван  з    Степаном  зносили  останні  невеликі  камінці  до  купи.    Галина    накрила  вечерю,  хотіла  розрахуватися  за  роботу.  Та  обидва  відмовилися  брати  гроші,    сказали,  що  після  заходу  сонця  з  хати  виносити    нічого  не  варто,    обіцяли  зайти  завтра  -  по  обіді.  
     Оксана    саме  пішла  до  магазину,  коли  Іван  з  Степаном  переступили  поріг  хати.  Іван  поставив  на  стіл  пляшку  вина  й  цукерки,    Степан    з  пакету  витягнув  кільце  ковбаси    і  сир.  Галина    зашарілася,
-  Та  це  я  мала  вам  гарний  могорич  поставити,  а  ви  з  своїм  прийшли.
Для  кожного  на  столі    розставляла  тарілки.  По  кімнаті  пахтіли  голубці,  які  щойно  стушкувала.  
   Серед    чоловіків,    вона,  як  квітка,  після  випитого  вина,  розчервонілась.  Усмішка  сяяла  на  обличчі,  весело  спілкувалися,    коли  раптом    різко  відчинилися    двері,  в  хату  залетіла  схвильована,    почервоніла  сусідка,
-  Люди!  Ой  Боженько,    біда    в  мене,  в    Павла  інфаркт!    Он,  щойно  сказали,  знайшли    зупинений  автомобіль,    на  півдорозі  до  заводу.  А  він  там    і  вже  не  дихає.  З    швидкої  допомоги  сказали  інфаркт,  забрали  на  розтин…
Степан  відразу  піднявся,  наче  щойно  й  не  сміялися,  кивнув  рукою,
-Тут  треба  допомогти,  це  ж  треба  такого,  ще  ж    такий  молодий  …
     Пройшло  сорок  днів    після  похорон  сусіда.  Катерина  стала  часто  заходити  в  гості,інколи    розповідала  про  свою  молодість,  про  життя  з  чоловіком.  Просила  замовити  за  неї  слівце  в  садочку,  щоб  взяли  на  роботу.
     Оксані  жінка  не  сподобалася    своєю  поведінкою.  Хоч  мати  їй  і  говорила,  що  ходить  часто,  бо  залишилася  сама.  Заспокоювала,  пройде  час  звикнеться,  не  буде  надоїдати.  
 Пройшов  рік…  За  цей  час  майже  нічого  не  змінилося,  лише  одне,  що  Оксана  підросла.  Стала  проявляти  свій  характер  щодо  Катерини,  їй  не  подобається  мамина  ідея  мати  її  за  подругу.  
   На  обійсті  лунали  гучні  розмови  і  сміх.  Іван  і  Степан  стояли  біля  криниці,    про  щось  розповідали  Оксані.  Саме  в  цей  час  Галина  повернулася  з  роботи,  ще  біля  хвіртки,а  вже  усміхалася,  
-  Ну  у  вас  тут  весело,  за  кілометр  чути.
У  Степана  засяяли  очі,    почервонів.  І  відразу  опустив  голову.    А    в  Івана  в  очах    веселики,    задоволено  потираючи  руки  сказав,
-  В  тому  році  пообіцяли  почистити  криницю,  зараз  саме  на  часі,  звільнилися  від  робіт,  як  -  то  кажуть  прийшла  ваша  черга.  Будемо  працювати,  тут  на  пів  дня  роботи,  завтра  зранку    прийдемо.
Як  бджола  на  мед  летить  так  й  відразу  відчинила    хвіртку  Катерина,
-О!    Чую…    тут    у  вас  весело,  про  що  розмови  ?  Така  гарна    компанія    зібралася,  то    може  посидимо  в  мене,  про  запас  маю  пляшку  смачного  вина.
Степан  направився  до  хвіртки,
-  Та  ні,    вибачайте,  вдома  справи  є,  я  йду,  он  Іван,  як  хоче….
Катерину,  наче  щось  вкусило,  здригнулася,  перебила  його,
-  Що    моя  компанія  тобі  не  підходить?
Галина  оторопіла  від  поведінки  сусідки.    Оксана,  надула  губи,  ледь  почервоніла,    чомусь  позирнула  на  відро,  що  стояло  неподалік,.  У  дівчини  з`явилося  бажання  сусідку  зупинити,  так  сказати  охолодити,  зупинити  нахабство,  вилити  б  відро  води  на  голову  та,  на  жаль,    відро  стояло  пусте.  Вона  сміливо  зробила  крок  вперед,  дивлячись  у  очі  прямим  поглядом,
-А  може  хтось  має  після  роботи  відпочити,  чи  дещо  вдома  зробити,он  в  городі  наприклад.У  вас  тітко,бур’яни  в  городі  вищі  нашого  паркану,а  ви  все  зайняті,все  відпочиваєте,  у  гості  на  вино  запрошуєте.
Катерина  ж  розвела  руками,
-  Та  в  мене  цим  займався  Павло,  я  сама  всього  не  подужаю,треба  помічника.
-Ну  й  шукайте    та  тільки  не  тут,    -    крутнувшись  на  одній  п`яті  сказала  дівчина  і  посміхаючись  пішла  до  хати.  
 Настала  тиша.  Мов  чорна  кішка  пробігла  по  обійсті.  Степан  вже  був  за  хвірткою,  Іван  переминається  з  ноги  на  ногу,  розводив  руками,
-  То  ми  пішли  завтра  прийдемо.  
І    пішов  до  виходу.    Галина  відчувала  незручність  за  поведінку  доньки,    але    намагалася  не  показати  це  на  собі,  лише  рум*янець  прикрасив  щоки.  Їй  теж  набридло,  майже  через  день  пусті  розмови.    Хотілося  зайнятися  своїми  справами,  а  інколи  й  відпочити.  
У  Катерини  від  здивування  округлилися  очі,  на  обличчі    побіліла,  як  стіна,    розставивши  руки,  дивилася  на  Галину,
-  Ну  от,  нікому  не  потрібна.      Позираючи  до  хати  тихо  запитала,
-В  тебе,  що  роман  з    Степаном?  Он,  як    в  нього  очі  горять,    як  тебе  побачить.  
Галина  й  сама  не  знала  чому,  але  трохи  розгублено,  наче  оправдовувалась,
-  Ну,  з  чого  ти  взяла?  Їх  майже  рік  у  мене  не  було,  так,  інколи  десь  в  магазині  побачимось.  Щось  таке  видумуєш…
Катерина,  аж    повеселішала,
-  Ну  то  і  добре,  думаю  був  би  гарним  господарем  в  мене  на  обійсті,  бачу  роботящий.
Оксанка  і  не  думала  підслухати  їхні  розмови  та  в  хаті  було  майже  навстіж  відчинене  вікно.  Дівчина  скривила  уста,  двигнула  бровами  -    ох  нічого  собі,  бач  чого  лисиця  сюди  бігає,  ага,    хоче  знати,  що  в  нас  діється.  Чекай  -    чекай,  на  чужий  коровай  рота  не  роззявляй.  Після  таких  думок  посміхнулася,  примруживши  очі,  »  Я    тобі  тітко  покажу,  де  раки  зимують…  Забудеш  сюди  дорогу!»
   Наступного  дня    з  самого  ранку  чоловіки  чистили  криницю,  поставили  насос,  в  кухню    провели  воду.  Оксана  весь  час  підбадьорювала,  на  планшеті  показувала  різні  приколи  про  тварин.  Вдень  посіяв  дощик,  дівчина  розважала  чоловіків  на  веранді.  Вже  по  закінченні  роботи    на  обійстя  зайшла  Катерина,
-  Оксанко,  мами,  ще    ж  немає  з  роботи,  то  хай  хлопці  повечеряють  в  мене,  а  мама  прийде  хай  зайде,  веселіше  буде.  
У  неї  від  здивування  ледь  очі  не  вилізли  з  орбіт,  хитнула  головою,
-  Нема  чого  в  чужому  городі  капусту  рвати!  Вони  зараз  йдуть  до  хати,  там  на  столі  є  їсти  й  пити,  зараз  і  мама  надійде.    Як  тут  пригостяться,  то  й    хай  до  вас  йдуть,  як  захочуть.
 Степан  складав  речі  в  торбу  й  позирав  на  дівчину  і  дивувався,  ото  молодь,  це  напевно    перехідний  вік,так  в  них  називається.  В    кишеню  за  словом  не  полізе.  Таке  розумне  дівчисько,  знає,  що  сказати,  напевно    при    Галині  так  би  не  поводилася.  
Катерина  розвернулася  до  хвіртки,    в  цей    же  час,    хвіртку  відчинила  Галина.  Зайшовши  на  обійстя,  привітно  глянула  на  всіх,  
-Що    все  ж  встигли  зробити.      Прийшлося  цілий  день  вам  витратити  із  –  за  дощу,  добре,  хоч  злива  не  пройшла..  Молодці!.    Ну  пішли  до  хати,  треба  обмити,  це  діло.  
І  до  Катерини,  
-  А  ти  бачу  йдеш,  напевно  справи  маєш…
Жінка  оторопіла,  бо  вона  й  не  думала  йти  додому,    трохи  схвильовано  розвела  руками,  
-  Так  -    так!  Ой  -  ой  ,  я  ж  чайник  на  газ  поставила  …
 Й  швидко  зникла  за  хвірткою.  
Чоловіки  засиділися  допізна,  хоч  Степан  кілька  раз  намагався  встати  з-за  столу  та  Оксана  сиділа  біля  нього,  торкалася  руки  і  вкотре  показувала  на  планшеті  різні  приколи  з    тваринами.
Вже  все  небо  покрилося  зірками,    блідий  місяць  уповні  позирав  до  землі,      в    нічній    тиші  голосно    переспівуються  цвіркуни.  Чоловіки  прощалися,    поспішаючи,    розійшлися  по  домівках.
Оксана  допомогла  матері  прибрати  весь  посуд  і  йдучи  в  свою  кімнату,  хитро  повела  очима  й  наче  ненароком,
-А  дядько  Степан  класний  мамо!
Цього  разу  вона  й  не  подумала  заперечити,    бо  сама  думала  про  нього.  
Доня,  лягла  в  ліжко,  посміхалася,    мабуть  треба  щось  придумати,  бо  так  і  не  вирішиться  питання  самотності.
     Наступного  дня  Оксана  йшла  з  магазину,  назустріч  йшов  дядько  Степан.  Побачивши  його,  дівчина  поправляє  волосся  на  голові  й  ледь  -  ледь  посміхаючись,  наче  рідного,  взяла  під  руку,
-  О,  такі  веселі!  Часом  не  від  тітки  Катерини  йдете?  То  весь  час  з  дядьком  Іваном,  а  це  самі.
Привітно  поглянув,
-  Та  ні,  це  з  дитсадка  йду.  Дивився    там    фронт  робіт.  Маємо  дах  перекривати,  йду  попередити  своїх  знайомих,  щоб  завтра  зранку  розпочати.  Вдвох  з  Іваном    не  справитися,  треба,  ще    зо  двох.
Оксана    зраділа,
-О!  То  добре!  То  маму  будете  бачити  щодня.  А  то  про  нас  забуваєте,  вже  все    на  обійсті  полагодили,  тепер    і  дорогу  забули….
Степан  навіть  зупинився,  що  цій  дитині  сказати?  Сказати  правду,  скаже  здурів  дядько.  Чи  лукавити,  оббрехати  себе,  скаже    боягузливий,  не  зізнався.
Він  взяв  дівчину  за  плече,
-  Розумієш,  це  особисте…    Ну,  як  тобі  сказати…  Ти  ще  маленька  для  таких  розмов.
Вона  почервоніла  й  голосно,
-  Та,  що  ви    такий  несміливий!  Мені  тринадцять  років  минуло,  ви  думаєте  я    мала.  Хіба  я  не  бачу,  як  дядько  Іван  хоче  мамі    і  мені  догодити.  А  ви  -  тільки  червонієте.    А  я  дядька  Івана,  якщо  чесно  сказати,    то  гиджуся.  Не  хочу  бачити  в  домі  чоловіка,  від  якого  пахне  горілкою,    хоч  він  і    добре  працює  …  
-  Зачекай!  Не  торохти  так  швидко.  Ти  хочеш  сказати,  що  твоя  мама  не  проти  вийти  заміж?  І  ти  з  цим  погодися?
-  Та  ні,    з  дядьком  Іваном    жити  -    я  на  це  згоди  не  дам.  Хай  хоч  скільки  раз  приносить  цукерки.  Йому  більше  імпонує  тітка  Катерина.  Вона  все  хоче    винця  посмакувати,  шукає  компанії,  от    і  хай    дядька  Івана  пригощає,  вони  в  чомусь  схожі.  
Степан  дивувався    міркуванню  дитини,  її  сміливості  говорити  на  цю  тему.  Вони    саме  підійшли  до  перехрестя.  Як  би  це  їй  сказати,  думав  Степан,  як  підібрати  слова  ,  щоб  зрозуміла,  
-  Ти  не  хвилюйся,  думаю  в  Івана  шансів  немає  ,  мама  розумна  жінка,  гадаю,  чекатиме  від  тебе  згоди.
Оксана  повернула    в  сторону  магазину  і  майже  на  ходу  голосно,
-  То  ви  дядько  Степане  заходьте  до  нас  на  чай!  Бо  ви  маєте  шанс  влаштувати  своє  життя.  Поменше  соромтесь!  Бувайте!
   Вона  пішла,  а  він  навіть  не  рушив  з  місця,  в  голові  думки,  як  оси.  Ця  дитина  не  проти,  щоб  я  був  з  її  матір’ю,  вона  готова  мене  прийняти  в  свою  сім`ю?  Немов  оп`янілий  від  несподіванки,  чи  від  щастя,  раз  –  у  -  раз  кліпав  очима,  в  роздумах    поспішав  додому.
     Пройшло  два  тижні….  Оксана  готувалася  до  школи,  за  тиждень  перший  дзвінок,    дивилася  на  свій  старий  ранець.  Третій  рік  з  ним  ходить  до  школи,  вид  в  нього  нікудишній,    але  мама  сказала,  що    грошей  на  все  не  вистачить  .  І  подумала  про  дядька  Степана,  от  жив  би  з  нами,  то  напевно  б  купив  новий  ранець.    А  можливо  іще  дещо,  адже  видно  -  не  скупий  дядько.  Дві  зарплатні  вдома  то  краще,  завжди  так  каже  мама.  І  чого  він  не  приходить.  Вона  саме    сиділа  біля  вікна,  побачила  –  з  букетом  волошок  заходила  мама.  Аж  підстрибнула  від  радості,    за  мить    присіла  на  стілець,  підкрався  сумнів,а  може  це  дядько  Іван.  Але  хвіртки  Галина  не  зачинила,  за  нею,    з  пакетом  в  руці,  показався  дядько  Степан.
Ну  нарешті,    зраділа  донька.  Так  мало  бути  і  так  буде.  Адже  я  так  цього  хочу,  думаю,  що  мама  теж  цього  хоче  і  в  мене  буде  новий  ранець,    ой,    думаю,    тепер    вже  не  пошкодує  грошей.  В  душі  трохи  тривожиться,  може  дядько  Степан  не  проговориться  за  їхню  зустріч.  Адже  тоді    їй  будуть  непереливки,  плекала  надію,  що  все  обійдеться.  Тож  не  думаю,  що  він  такий  пустий,чи  донощик  –  нарешті  дівчина  заспокоїлася.
   Перший  осінній  день  видався  сонячним.    Де  -  не  -  де  по  небу  пливли  маленькі  білі  хмаринки.  Легенький,  прохолодний  вітерець    пестив  обличчя.  Грала  весела  музика.  Діти  в  святковому  одязі,  копошились,  гомоніли  між  собою.Уже  готувалися  до  урочистої  лінійки.  Оксана  поглядала  на  присутніх  вчителів  і  батьків,  між  них    стояла  мати  з  дядьком  Степаном.  Полегшено  перевела  подих,  наче  з  себе    зняла  важку  ношу.    Радість,  відчуття  щастя  переповнювало  душу,  тихо  прошепотіла,
-  Ну,  от  матусю,  інколи  мрії  збуваються,  як  ти    колись  казала.  Ось  і  знайшла  ти  свою  долю.  
   І  усміхнувшись,  підставила  обличчя  до  сонця,  зморщила  носика,  в  очах  вигравали  веселики,  
-  Все  добре  люба,    ми  разом    з  тобою  знайшли  її….
                                                                                                                                                                           Вересень  2019  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=857386
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.12.2019

Проговорилася / проза/

                   /  Одна  сторінка  з  особистого  життя/

       
         За  вікном  зима…  Така  сніжна,  сувора  зима  запам`яталася    мені  на  все  життя.
     Це  було  напередодні  нового  року.  Зо  два  дні,  сипав  білий  пухнастий  сніг,  а  вчора  під  вечір,  ох  і  вхурделило.  «Світу  білого  не  видно»,-  так  мама  казали.  Ми  вже    й  так  кілька  днів  надвір  не  висовували  носи,  був    такий  сильний  мороз,  аж  вікна  понамерзали  льодом,  а  так  хотілося  покататися  на  санях.
       Наша  вулиця  довга,  тягнулася  вздовж  великого  поля,    відмежовувалась  від  нього  широкою  дорогою.
 На  цьому  полі,    під  час  війни,  німці  зробили  склад  зброї,  так  всі  розповідали.  Я  теж,    як  ще  меншою  була,  пам`ятаю  вибух  на  полі.  Це  було  влітку,  аж  хату  струсонув,  всі  хто  був  в  ній  злякалися,  повискакували  на  вулицю.  З  інших  осель  теж  всі  повибігали,  дивилися  на  поле,  майже  посередині,  стіною  стояв  пил.    Як  він  розвіявся,  виднілася  купа  землі  разом  з  конюшиною.  Люди  шепотіли  між  собою,  що  добре,  що  не  пшениця  росла,  так  би  весь  урожай  згорів.
     Туди,  де  стався  вибух,    дітей  не  пускали,  казали  глибоку  яму  вирило,що  там  підірвалася  циганка  з  двома  дітьми.  Всі  журилися,  що  така  біда  сталася.  
На  другий  день  сюди  приїхало  багато  військових,  все  поле  перевірили,  ящиками  вивозили  патрони,  снаряди  і  бомби.  Мені  здавалося  бомби  були  схожі  на  довгі  груші,  але  дуже  завеликі.  Тільки  після  перевірки,  батьки  нам  дозволили  бігати  по  полю.  Ну  правда  коли,  ще  нічого  не  сіяли,  або  зібрали  врожай.  На  полі  сіяли  пшеницю,  кукурудзу,  а  охороняли  все  об`їждчики  з  батогами,  це  такі  чоловіки  в  військовій  формі  на  конях.  Садили  там  і  картоплю,  старша  сестра  Ліда  її  збирала,  коли  вже  сніг  падав.  Пам`ятаю,    ми  теж  з  Олею(сестра  старша  на  три  роки  за  мене),    допомагали  їй,    хоч  і  холодно  було.  Пальці  рук    так  замерзали,  аж  зашпори  в  них  заходили,  біліли,  як  з  поля    прибігали  в  хату,  швидко  руки    пхали  у  теплу  воду,  зігрівалися.
       Моє  рідне  поле  мало  невеликий  схил  до  дороги,  тому  коли    гуляла  хурделиця,  з  нього  несло  й  несло  снігу,  аж  засипало  паркани.  А  одного  разу  так  насипало,  що    тато  не  міг  надвір  відчинити  двері.  Він  зразу,  як  тунель  пробив  руками,  а  потім  вже  відкидав    від  дверей.  Добре  хоч  сніг  був  пухким,  а  так  би  прийшлося  з  іншої  сторони  вікно  витягувати,  так  мама  клопоталася.  У  нас  сім`я  велика.  Старша  сестра  жила  окремо,  вже    вийшла  заміж,  друга  сестра  в  цей  день  була  на  роботі,  вона  працювала  на  швейній  фабриці  в  Харкові,  а  третя  сестра    по  направленню  поїхала  працювати  в  Москву,  вона  закінчила    медичне  училище.  Четверта  сестра    вчилася  в  Харкові  на  штукатура.  А  брат,  старший  за  мене  на  сім  років,  пішов  до  сусіда    однокласника,  пограти  в  карти.  Він  часто  там  пропадав,  казав  нам,
-  Мені  нема,  що  з  дівчатами  водитися.  
Тож  ми  з  Олею,  цього  дня,  в  обідню  пору,  залишилися  вдома  з  мамою.  Я  не  знала,  що  мама  там  робила,  але  вона,  то  заходила  в  хату,  то  знову  поспішала  в  літню  кухню.  Ми  дуже  просили  маму,  щоб  відпустила  нас  погуляти,  покататися  на  санях.
 А  кататися  було  де,  старші  діти  прямо  на  полі  накидали  гору  снігу  й  всі  по  черзі  з  криниці  носили  воду  й  поливали  її.  Вона  за  ніч  замерзла,  аж  дзеркалилась.  Гора  мала  схил  на  дві  сторони,  одна  сторона  довша,  з  невеликим  схилом  до  вулиці,  а  друга  сторона    з  крутим  схилом,  тягнулася  в  глиб  поля,  вона  навіть  мала  два  трампліна.  Старші  діти  й  навіть  дорослі,  каталися  на  крутому  схилі  гори,  а  молодші    діти  спокійніше  з`їжджали  з  довшої  сторони.  Це  спеціально  так  зробили,  бо  старші  діти  не  хотіли  водитися  з  меншими.
         Нарешті  мама    дозволила  нам  піти  погуляти,  наказала  Олі,  щоб  дивилася  за  мною.  А,  як  я  замерзну,  щоб  відразу  йшли  додому.    Оля  одяглася  швидко,  вона    ж    до  школи  ходила,  було  в  що  одягтися    і  взутися.
 А  мені  мама  шукала  одяг,  перебирала  старі  лахи.  Нарешті  знайшла  братові  штанці,  вони,  правда,  були  завеликі,  але  мама  їх  підв`язала  резинкою.  Взула    мене    в  старі  черевики  Олі,  а  щоб  не  спадали,  нап`ялила  на  мене  чиїсь    великі  панчохи,  склавши  їх  вдвоє,  шепотіла,  що  так  буде  тепліше.  Одягла  в  осіннє    пальто,  навіть  не  знаю  чиє,  його  напевно  всі  переносили.    А  на  голову  пов`язала    велику    ворсисту  хустку.  Вона  така  була  велика,  що  ховала  мені  плечі.  Мама  наче  нею  загорнула  мене,  пов`язала    навхрест  попід  руки,  посміхнувшись  сказала,
-Ну,  от  ти  тепер  в  мене  «мужичок  с  ноготок».*
Я  відразу  запитала,
А,  як  це  мамо,  з  мене  сміятися  не  будуть?
 -Та,  тож  Миколка  тобі  розповідь  читав,  що  не  пам  `ятаєш?  Там  хлопчик  був  на  картинці…
Я,  аж  зраділа,  коли  пригадала?
 -А,  це  той,  що  з  лісу  на  возі  дрова  віз?
Вона  кивнула  головою.  Коли  ми  виходили  з  хати,  сказала,
-  Йдіть,  тільки  ж    не  кажіть,  що  я  самогон  жену.  Міліція  прийде,  біди  не  оминути.  А  ти  ж  Олю,  дивися,  як  Ніна  замерзне,  зразу  приведи  додому.  Я  хвіртку  на  клямку  закрию,  ти  ж  дістаєш    її  відкрити.
   Ми  задоволені,  кожна  з  санями,  вийшли  до  юрби  дітей.  Для  мене  звичайно  сані  з  товстими  дошками  заважкі,  але  ж  так  хотілося  покататися.  Оля  одразу  побігла  на  круту  гору,  а  я  каталася  з  меншими  дітьми.
         Весело,  класно  навкруги.  Всі  діти  задоволені,  вже  й  у  сніжки  награлися  й  покаталися    на  санях.    Менших  дітей,    на  горі  ставало  все  менше  й  менше.  І  я  позирала  до  Олі,  гукала,  махала  руками,  щоб  йти  додому.  Бо  вже  пальці  на  ногах,  здавалося  не  мої  та  й    під  носом  було  мокро.  
 Сутеніло,  я  підійшла  до  Олі,  тупцювала  ногами,
-В  мене  ноги  вже  змерзли,  пішли  додому…
 Вона  вся  позчервоніла,  здивовано  кліпала  очима,
-  Тю,  подивися,  ще  всі  діти  катаються,  завтра  ж  неділя,  в  школу  не  йти,  чого  й  куди    мені  спішити.  Ти  рухайся  більше,  тоді  й  зігрієшся.    
 І    посміхаючись,  пішла  до  своїх  дівчат.
 Я,  ще  два  рази  з`їхала  з  гори  та  холод  пробирав  все  тіло.  Не  могла  терпіти,  знову  гукала  Олю  й  махала  їй  руками.  Але  вона  не  звертала  на  мене  уваги,  підіймалася  на  гору.  Я  з  пересердя  прилягла  животом  на  сані,  вирішила,  з`їхати  з  гори  так,  як  старші  діти  катаються.  Та  раптово  сані  перевернулися  і  я  полетіла  стрімголов.  Очутилась  неподалік  гори  в  пухкому  снігу.  Хтось  мене  взяв  на  руки,  струшував  із  хустки  й  з  обличчя  сніг,
-  Ану,  хто  це?  Ти  чия?
 Мені  всміхався  дядько  Василь.  Його  всі  називали  дільничний,  а  чому,  я  не  знала.    Він  жив  в  кінці  нашої  вулиці.  
Я  шморгала  носом,  назвала,  як  звати  маму  й  тата.
-О,  то  це  ж  зовсім  поруч,  пішли  я  тебе  заведу  додому,  бачу  ти  вже  вся,  як  бурулька,  мабуть  замерзла.  
-  Угу,  –    на  згоду  махнула  головою.
 Я    знала,  що  дядько  добрий,  він  інколи  всіх  дітей  на  вулиці  пригощає  сосательними  цукерками.  Раділа,  що  ніс  мене  на  руках,  ще  й  притулив  до  себе  і  в  той  же  час  віз  сані.
 Дядько  Василь  товкнув  хвіртку  рукою,  але  вона  не  відчинилася.  І  тут  я  пригадала,
-О!  Мама  хвіртку  на  клямку  закрила,  щоб  ніхто  не  заходив,  бо  вона  самогон  жене.*-  рос  мовою.  
Ось  так  непомітно  я  проговорилася.Та  Мама  переговоривши  з  дядьком  тільки  посварилася  пальцем,сказала,  що  треба  було  змовчати.  А  коли  прийшла  Оля,мама  натирара  мені  ноги  самогоном,  сварилася  на  неї.  Сказала,  що  вважає  себе  старшою,  а  відповідальності  нуль.  Вона  тут  же,  до  мене  кілька  раз  хитро  позирала  і  показувала  язик.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                
                                                                                                                                                                   
                                                                                                                                                                 *-  рос  мовою.

                                                                                                                                                         27.11.2019р
     

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=856331
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 29.11.2019

Вночі дощило

У  себе  вбрали,  дерева  осінній  сум,
Давно  дрімають,  голі,  під  легким  льодом,
Вночі  дощило,  а  згодом  мороз  замкнув,
Хиткі    краплини,  вмить    потаємним    кодом.

Трави  в  полоні,  шар  прозорої  криги,
Їх  пригнітив,  повеліває  заснути,
Калини  гілля  прогнулось  від    облоги,
Червоні  грона,  жага  позбутись  смути.

Кущі  принишклі…  по  них    дзеркальні  шрами,
Їх  тьмяний  блиск  -  неначе  осені  печаль,
Скоро    засипле,  все  зимонька  снігами,
Плаксива  осінь,    не  завадить  їй,  на  жаль.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=856201
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.11.2019

В листву сховалась…

Вмлівають  роси  по  пропалих  травах,
Якісь  лишились,  іскряться  сніжинки,
Все  потопає,  в  сонячних  загравах,
Десь  впаде  срібло,  на  вузькі  стежинки.

Уся  дорога…  дзеркальна    до  лісу,
Морозець  пухом,  простирадло  рехтує,
Туман    клубками,  створює  завісу,
Десь  спів  лунає,  джерело  струмує.

Його  дзюрчання,  немов  колискова,
У  німій  тиші  запрошує  до  сну,
В  листву  сховалась,  осінь  загадкова,
Солодкі  мрії….    тонули  в  пелену.

                                                       26.11.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=856045
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.11.2019

Ну вспомни…

 Ты  помнишь?  Иль  забыл?  А  я  вот  нет,
В  тот  вечер,  летний,  встречая  рассвет,
Ты  клялся,  лишь  меня  всю  жизнь  любить,
Скажи,  ну  как  же,    всё  мог  позабыть?

А  помнишь    мыли,  ноги  у  ручья,
Шептал  на  ушко,  навеки  моя,
И  листья,  услышав  замирали,
Так  страстно,    твои  губы    ласкали.

Ну  вспомни…  обливались  водою,
Ух  холод  -  уж  любуясь  тобою,
Прижалась,  ища  тепло  в  объятьях,
Тонула,  при  смелых    признаниях.

А    вдруг,  потом,  стал  дождь  моросить,
Он  нам  мешал,    чашу  любви  испить,
И  я,  смеясь,  миг  счастья  ловила,
Гроза,  на  радость,  соединила.

Полёт,  уж  лёгкий,  в  сердцах  влюблённых,
Сиянье  глаз  удовлетворённых,
Ты  помнишь?  Конечно  нам  повезло,
Сказать,  мы  поженились  всем  назло.

Доволен,  что  ты  под  моим    крылом,
Прошу,  тебя,  милая  об  одном,
Приляг  со  мною,  как  в  те  времена,
Красива,  конечно  всегда  умна.

Поведай,  на  ночь,  сказку  о  любви,
Пускай,  об  этом,  споют  соловьи,
Хотя    и  много  в  волосах  седин.




21.11.2019р
 



 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=855831
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 25.11.2019

Як урветься терпець…

Такий  час…
Ой,  що  твОриться  люди,
Такий  галас  всюди,
Де  літають  літаки,
Посварились  залюбки,
Півні  два,  ще  й  прилюдно,
В  душі  боляче,  сумно.
Той  протягує  руки,
Не  жаліє  сорочки,
А  лице,  як  у  пушку,
Згубив  гідність  всю  людську.

Ой,  сором…
Як  ганебно,  що  сказати,
Та  це  ж  наші  депутати,
Виславлялись  на  весь  світ,
Що  країни,це  є  цвіт,
У  Верховну,  йшов  раду,
Так  здалось  -до  параду.

Погляньте…
Боже  де  ж,  ті  закони?
Відчай  взяв  й  до  ікони,
 Тож  контракт,  що  на  світло,
Тихо  так  й  непомітно,
Із  Росією    вклали,
Щоби  більше,  мать  крали.
Так  давно  без  довіри,
І  на  краще  без  віри,
В  незалежність  нашу,
Мати  пенсію  кращу,
Про  народ  щоби  дбали,
Повсякчас  не  кричали.

Ой,  що  це?
То  немов  блискавиця,
Геть  червоні    всі  лиця,
Шумлять  землю  продати,
 Все  до  нитки    -  забрати,
І  щоб  ми  поніміли
Мовить  слова  не  сміли.
І  у  містах,  і  в  селах,
 В  людей  біль,  невеселі,
Це  що  рік  -  тридцять  третій?
Знов  настав  на  планеті?
Сум  то  ж  вийшли  на  протест,
Де  ж  обіцяний  прогрес?
Що  всі  добре  живемо?
Ой  під  серцем  так  щемно.
Комусь  -    сміх  й  комусь  сльози,
Боюсь  будуть  (погрози),
Не  всі  шоу  -    це  знайте
Рідний  край  не  продайте!

Слухайте…
Ох  наш  пане  президент,
На  що  цей  експеримент?
Тож  казав  референдум,
Ти  виконуй,  свій  задум!
Як  ні  ж  людям  поясніть,
Кожен  сумнів    розженіть.
Референдум  то  ж  гроші,
Не  живем  у    розкоші,
Ще  підводять  вас  друзі,
Так  багато,  ілюзій.

Шановний...
Сміло  йдіть  до  народу,
Щоб  на  все,  він  дав  згоду,
Що  катма́  часу,  знаю,
Згляньтесь  пан,  закликаю,
Вам  довірили  усе,
Час  для  цього,  іще  є,
Бо  ж  урветься  вже  терпець,
Прийде  й  цій  владі  капець.

                                 22.11.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=855512
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.11.2019

Зірвався листок…

Листок  зірвавсь,  крутився  при  стежині,
Чи  притаїтись  у  купі  в  спориші,
Шукає  схов  -  ой,  холодно  ж,  як  нині,
Чи  й  долечу,  я  туди  в  листву,  в  кущі.

Ото  б  зігрітись  й  чути  пташиний  спів,
Нехай  й  твою,  осінню  колискову,
Вітре  не  вій,  прошу  вгомони  свій  гнів,  
Мене  женеш  й  зламав  гілку  вербову.

Осені  сміх….  вже  дріботів  мілкий  дощ,
Листочок  впав,  пригнічений  водою,
Калюжі  скрізь,  шурхіт,  це  проходив  хтось,
Боровся  так,  не  раз,  не  два  з  судьбою.

Чом  жорстка  осінь,  чому  невблаганна?
А  мені    фарби,  давала  золоті,
Радів,  надіявсь,  між  нами  кохання,
На  жаль,  не  знав,  що  це,  вже  кінцеві  дні.
                                           
                                                   15.11.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=855414
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.11.2019

Брунька троянди…

Брунька  троянди  -  у  листві    дитям,
Сповите  в  сіру  й  руду  ряднину,
Низько  схилилась….  сумне  майбуття,
Тож  не  прикрасить,уже  світлину.

Чом  народилась,  занадто  пізно?
Шепоче  тихо,  ніжно  до  листви,
Я  не  почую,  пташину    пісню,
 Десь  заховались  сонця  заграви.

Сміливий  вітер  куйовдив  листя,
Його  до  танцю,  осінь  запросила,
Дрібненький  дощик  сипав  намисто,
Бруньці  боротись,    катма  сили.

Ні,  не  торкнеться,  ніжності,  вроди,
Сонячний  ранок  й  тремтіння  роси,
Візьме  в  обійми  морозний  подих,
                                         Шурхоче  листя  –  квіточко  прости!                                          


                                 18.11.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=855287
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.11.2019

З`їздила на заробітки ( з гумором)

Жінка  каже  чоловіку,
-Що  у  злиднях  ,  жить  довіку?
У  Європу,  мать  подамся,
А  ти    бізнесом  займайся.

Ледь-ледь  втримавсь,  тільки  місяць,
Шлунок  тисне,  шукав  місця,
На  дурняк,  де  б  це  наїстись,
Але  шоби  й  не  втомитись.

Із  слізьми,  знайшов  заначку,
У  сараї,  повну  пляшку,
В  голові  вмить  проясніло,
 Тож  заквасив,  браги  сміло.

Та  забідкались  сусіди,
Спаси  Боже,  відкинь  біди?
Женуть  тільки  ж  для  родини,
На  весілля,  на  хрестини.

А  господаря,  бере  сміх,
Бізнес  вдався,  грошенят  міх,
Он  приїде  скоро  дружина,
Тож  довів  -    справжній  мужчина.

Спішить  жінка  із  Європи,
Біля  хати  стоять  копи,
-Ми  на  вас,  нині  чекаєм,
Протокол,  якраз  складаєм.

За  рік  мав  -    попереджень  п`ять,
Сплатив  штрафу,  аж  двадцять  п`ять,
Що  ж  тепер,  нам  можна  взяти,
Зовсім  лишити  без  хати?

Жінка  в  сльози,  -  Де  ж  ті  гроші?
Зайдіть  в  хату  любі  гості,
Що  було,  в  руках,  віддала,
Заробітки    такі  мала.

Лиш  дивилась  услід  копам,
-Пропаде,  хай  та  Європа,
Самій  краще  мати  втому,
Не  скажу  про  це  нікому.

Із  дільничним  поділюся,
 Бо  ж  закоханий  по  вуса,
Краще  вже  коханця  мати,
Ніж  своєму  довіряти.

                                     12.11.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=855096
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.11.2019

Фіалки для тебе

Ледь  -  ледь  фіалку,  видно  із  -  під  листя,
Й  до  тебе  стежки,  я  майже  не  бачу,
Ранкові  роси,  сріблиться  намисто,
Мене  не  вабить,  собі  не  пробачу.

Ні,  не  прощу  і  осені  ніколи,
Нащо  забрала,  єдину  кохану,
Боюсь  самотність,  серденько  розколе,
Тебе  любити,    я  не  перестану.

Сині  фіалки  зацвіли  для  тебе,
Як  молодії,  разом  посадили,
Чому  лишила,  скажи  їх  для  мене,
Чом  же  ми  щастя,  своє  загубили.

Швидке    життя,  як  буревій  минуло,
Річниця  нині,  фіалки  буяють,
Тепер,  як  символ,  що  між  нами  було,
Про  біль  й  страждання  лише  вони  знають.

Прийшов  до  тебе….  на  лавці  присяду,
Хоч    бачиш  осінь,  розквітли  фіалки,
Тепер  ми  вдвох,  знаходжу  розраду,
Печаль  розділю,  про  життя  розкажу.

                                                             14.11.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=854996
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.11.2019

На роздоріжжі ( поема)

1
Вона  до  дзеркала,  чуйно  задивилась…
Чи  фарбувати  коси,  може  краще  ні?
Її  сердечко,  знову  шалено  билось,
Думки  сумлінні,  справді,  що  ж  робить  нині?
На  роздоріжжі,  це  ж  укотре  й  не  снилось.

Так  рік  за  роком,  ще  ж  молода,  лиш  сорок,
Немов  троянда,  в  сумну  пору  осінню,
Чи  ясні  мрії,  можливо  давно  порох?
Чи  ввись  злітають,  чи  скотяться  в  безодню.

***
Ранком  бажання  -    почути  слова  ніжні,
Себе  відчути,  щасливою  жінкою,
Уста  привабливі;  ясні  стиглі  вишні,
Тонути  в  ласці  і  бути    потрібною.

Блудні  думки,  ніби  клубками  тумани,
Пахуча  кава,  пінилася  у  чашці,
Душа  втомилась,  як  позбутись  омани?
Де  взяти  сили?  Злетіти  би  цій  пташці.

Ледь  підхопила,  рукою  пишне  волосся,
Змарнілі  очі,  сповнені  сліз  й  печалі,
Що  ж  за  життя?    Це,  як  у  полі  колосся,
Під  дощем  й  сонцем,  а  що  ж  чекати  далі?

Як  пташечки  -    мрії  сизокрилі,  смілі,  
Чи  й  обійти  роздоріжжя  зможу  знову?
Свої  надії,  все  світлі  й  зрозумілі.
Хоча  й  зима,  то  ж  навіє  сніжну  ковдру.
А  що  життя,  минуле  було  щасливим?!

2
Рідне  містечко,  потопало  в  деревах,
Хати  із  цегли,  здаля  білі  доволі,
Високі  й  нижчі  й  виноград  по  парканах,
А  вздовж  дороги;  стрункі,  пишні  тополі.

Три  милі  доньки,  їх  у    мами  і  тата,
Будинок  славний  і  поряд  чудовий  сад,
У  них  сім’я  не  бідна  та  й  небагата,
Диво-  гірляндами  чарував  виноград.

Доньок    привчали,  батьки  завжди  до  праці,
Щоб  господарки,  дбайливі  по  городі,
Всякчас  щоб  затишно  і  чистенько  в  хаті,
Добре    трудились,  часто  журилась  мати.

Гарний  врожай  радо  збирали  щороку,
Наче  й  в  мирі,усміхнені  в  злагоді,
Тож  підростали,  такі  милі,нівроку,
Але  батьки,  потай  сварились  іноді.

Полоса  чорна  затьмарила  їм  очі,
Загуляв  батько,  немовби  вітрисько  злий,
Не  спала  ненька,  жура  майже  щоночі,
Життя  не  солод,  буває  полин  гіркий.

Розчарування,  пакунки,  знову  сльози,
Не  пробачила,  йому  матуся  зради,
Чужі  парфуми,  позабути  не  в  змозі,
Дітей  заради,  не  кинув  свої  вади.

3
Обласне  місто,    їх  зустріло  привітно,
Хоч  шум  автівок    і  чути  галас  весь  час,
Мамі  й  дівчаткам,  на  душі  тепло,  світло,
В  п`ятиверхівці,  новенька  квартира  -    клас!

В  зіницях  сльози,  полум’ям  радость,  щастя,
Життя  рікою,    є  школа,  щирі    друзі,
З  іншого  класу  хлопець,  достатньо  чемний,
Їхнє  знайомство  і  раптово  невдовзі,
Мамі  сподобався,  каже,  дуже  скромний.
….
Як  наодинці,  в  очах  ясні  іскринки,
Перші  цілунки  переросли  в  кохання,
А  в  школі  бали  і  диво  –  вечоринки,
Вона  ж  для  нього,  як  ясна  зірка  рання.

Блакитноока.  Усмішка;  схожа  сонцю,
Ніжна,  тендітна,  між  них  мала  різниця,
Веселий  погляд,  запрошення  до  танцю
Час  летів  швидко,  вона  вже  й  випускниця.

Що  може  дати,  їй  рідненька  матуся?
Адже,  ще  має,  дві  доньки  у  квартирі,
Радіє  слову,  почула,  -    Я  вивчуся
Серця  зігріті,  розмови  довгі,  щирі.

4
На  роздоріжжі.  Мала  не  ту  дорогу
Яке  навчання?  Молодість  -  дивна  пора,
Хоч  у  душі    трима  сумління,  тривогу,
Прийняла  рішення  –  друг  краща  опора!

Кохання  –  вирій,  ніжних  почуттів,  чудес,
Політ  лелечий,  незрадливості,  щастя
Сіяло  сонце.  Її  мрії  до  небес,
Справді  вдвох  краще,  то  ж  все  зробити  вдасться.

Вже  у  неділю  і  стали  на  рушник,
Благословили,  батьки  і  вся  родина,
І  перший  іспит  та  промовчав  молодик,
Де  жити  краще?  Не  відпустила  сина,
Свекруха  строго  –    У  купі  жити  легше!

Сидять  обоє,    у  біленькій  білизні,
Хоч  на  підлозі  та  зате  на  матраці,
Це  ніби  рай,  їх  очі  досить  серйозні,
Почуття  ніжні,  вони  ж  ніби  в  палаці.

Ті  дев`яності  -  екзамени    для  сім`ї,
Грошей  нестача,  ще  й  новина;  вагітна,
Зірки  мигтіли  в  туманному  сузір`ї,
Вона  ж  раділа,    покірна  і  привітна.

Казкова  осінь.  Давненько  обважніла,
Не  час  народжувати,  в  душу  страх  запав,
Сумне  обличчя,  як  квіточка  змарніла,
Він  взяв  за  руку,  теж    нещастя  відчував.

Думки  осінні,  у  родовій  палаті,
Біль  і  страждання,  народжувала  важко
Чомусь  з`явилася  у  халаті  і    мати,
У  очах  темінь.  Слова,  -  Потерпи  пташко,
Ледве  почула  і    провалилася  в  сон.

5
В  палаті  сонячно  і  напрочуд  тихо,
Трепіт  повік,  думка,  де  ж  моя  дитина?
Ятрить  тривога,  може  підкралось  лихо,
Ледь  піднялася,  а  може  маю  сина?

Двері  відчинені,  обличчя  свекрухи,
А  поруч  з  нею,  її  любий,  коханий,
Вона  ж  не  п’яна,  а  мов  після  сивухи,
         Для  усіх  день,  жаль,  видався  вистражданий.

На  світ  з`явились,  два  крихітні  синочка,
Дуже  зарано.  Дні  і  ночі  в  тривозі,
Їм  сил  забракло,  не  жити  ангел  очкам,
Тож  смерть  непрохана,  стала  на  порозі.

Похмуре  небо,  жаль  є  недобрим  знаком,
Двоє  у  відчаї,  вже  сварки,  розмови,
Де  ж  те  кохання?  Кожен  йшов  своїм  шляхом,
Щоб  помиритись,  за  це    й  немає  мови.

У  церкві  тихо,  густо  мерехтять  свічки,
Вона  приходить,  синочків  пом`янути,
Два  ангелочка,  часто  влітають  у  сни,
О,  як    же  боляче!  Не  позбутись  смути.

Під  серцем  рана,  увесь  час  кровоточить,
Де  знайти  сили?    То  ж  треба  жити  далі!
Вкотре  хустинку,  всю  сльозами  промочить,
Де  знайти  вихід,  щоб  позбутись    печалі?

6
А  час  летів…  ледь  -  ледь    загоїлась  рана,
Мрія  навчатись,  все  ж  мала  здійснитися,
У  інститут,  врешті  відчинилась  брама,
Із  всім  минулим  рішила  змиритися.

Роки  навчання,  доброта,  щирість  друзів,
Придали  сили  і  впевненості    в  собі,
Думок  багато,  тішилась  білій  смузі,
Щаслива  буду,  ще  порадію  судьбі.

Кожного  дня,  робота  й  знову  навчання,
Їй  не  до  втіхи,  папери  числа  й  числа,
Бо  ж  по  натурі  весела    пташка,  рання,
На  жаль,  чомусь,  не  змогла  розправить  крила.

Вже    й  за  плечима,  давно  магістратура,
В  житті  стежина,  стелиться  барвінком,
Спомин  у  церкві,  щораз  долала  жура,
І  Бог  все  бачив,  завжди  всьому  був  свідком.

7
Змирилась  доля,  увірвався  у  серце,
Стрункий,  чорнявий,  миттю  почуття  збудив,
Ті  поцілунки,  солодкі,  наче  вперше,
Мов  в`ялій    квітці,  підлив  свіжої  води.

Все  ж  тікав  відчай.  У  спокусі  ожила
Ніжні  обійми,  діждалась,  шаленіли,
Кохання  –    щастя,  як  вода  із  джерела,
Розрада,  радість,  від  дотиків,  п`яніли.

 Не  раз  у  ліжку,  він  заводив  розмову,
 Давай  кохана,  ми  народимо  дитя,
Дуже  боялась,  але  ж  пішла  на  згоду,
Хай  буде  так,  справді  це    прекрасне  життя.

Летіли  швидко;  дні,  часи  і  хвилини,
Окрім  роботи,  ще  займалась  квітами,
На  душі  тепло,    всі  думки  перлинами.
Потіш  на  Боженьку,  вже  немовлятами.

Років  чотири,  як  подружнього  життя,
Вже    в  безнадії  радості  материнства,
Все  стороною,  їх  обходило  щастя,
Чи  вирок  долі,  а  чи  це  знак  чаклунства?

В  душі  зневіра,знов  палати,  лікарі,
Роки,  як  іспит.  Операційні  столи,
Гнобили  тіло.  У  тунелі  ліхтарі,
Ознака  жити  -  таку  звістку  принесли.
Та  вже  не  буде,  вона  мати  діток.

Тиша  в  квартирі,  болить,  погляди  сумні,
Він  став  холодним,  ну  айсбергу  подібний,
Знову  розлучення,  покинув  навесні,
У  важку  пору,  він  так  був  їй  потрібний,
Лишив  лиш  спомин,  про  пристрасне  кохання.

 Та  Бог  же  свідок,    то  не  її  провина,
Весь  час  надія,  колись  зів`є  гніздечко,
Не  проростала  висаджена  зернина,
Від  болю  туга,  стискалося  сердечко.

В  душі  таїла,  печалі  і  страждання,
О,  що  ж  ти  доле,  як  мені  далі  жити?
Не  зацвіте  весною  квіточка  рання,
А  так  бажала,    із  милим  мати  діти.

8
Час  поспішав,  то  ж  життя  не  зупинилось,
Нові  друзі,  нині  змінила  роботу,
Враз  здивувалась,  зустріти  і  не  снилось,
Щирість  відчула,  їх  тепло  й  турботу.

Весна  –  чаклунка,  причепурила  життя,
Жага  злетіти,  ввись  пташечкою  сміло,
Любила  квіти.  Давно    мала  почуття,
Прикрасить  клумби,  їх  саджала  уміло.

Чудове  місто  у  суцвітті  каштанів,
Тішилась  ними  і  справно  доглядала,
Не  малювала,  як  подеколи  планів.
Свою  самотність  у  роздуми  ховала.

Все  ж  мала  втіху,    у  Інтернеті  друзі,
Часті  знайомства,    хоч  побачень  не  ждала,
Втратила  віру,  боялася  ілюзій,
У  тмі  ночами,  у  стражданнях  ридала.

То  Божа  воля,  все  казала  матуся,
Ти  постарієш,  доню,краса  відійде,
Моя  лебідко,  я  за  тебе  журюся,
Чеснот  замало.  То  де  ж  щастя  твоє?

Уже  й  за  тридцять,  а  думки  наче  джмелі,
З  русявим  зважилася  сходити  в  кіно,
Йому  здалось  на  сьомому  небі,  хмелів,
Від  спілкування,  мов  зналися  давно.

Про  це  кохання,  стали  свідками  ночі,
-Та  ми  ж  не  діти,  нащо  довго  водитись?
Шептав  на  вухо,  хитро  зирив  у  очі,
Давай  вдвох  жити.  Та  й  зможем  одружитись,
Я  теж  не  проти,  попрошу,  не  відкажи.

9
Стежки  -    доріжки,  усі  сторінки  життя,
Щось  шепотіло,    ти  все  ж  буть  обачною,
Придивись  добре!  Яким  бачиш  майбуття,
Плани  надалі?  Чи  з  ним  матимеш  пуття?

Кілька  місяців,  щоденні  іспити  двом,
Він  навіть  ладен,  виховати  дитину,
Чужу,  з  притулку.  Їй  це  здалося  дивом,
Ось  так  наваживсь,  яку  ж  замав  причину,
Ховав  від  неї?    З  часом  впала  підозра.

М`який  характер,  бо  ж  є  поступливість,
Завжди  уважний  та    у  міру  веселий,
Як  розпізнати,  чи  притаманна  строгість?
Чи  не  приховує  у  душі  лукавість?

Розчарування,  то  ж  зустріла  мати,
Наче  й  привітно,  все  ж  сумна  при  розмові,
Тривога  в  серці,  а  чому  і  не  знати,
Схоже  ревнує,  бо  погляди  зимові.

Спішить  не  треба,  часто  спиняла  себе,
Погляд  до  неба,  там  би  знайти  пораду,
Небесне  море,  коли  стало  голубе,
Й  розбрелись  зорі,  думи  -  Ой,  з  ним  пропаду.

Думки  тікали  і  вкотре  повертались,
Вже  сорок  років,  а  одна  втіха  квіти,
Краса  по  вікнах,  із  сонцем  розважались,
І  по  них  зайчики,  чом  не  порадіти?

Шкода,  що  в  мами  один,  не  буде  щастя,
Життєвий  досвід,  бодай  її  зупинив,
Мабуть  залишитись,  нам  друзями  краще,
Це  буде  помилка,  він  довго  запевняв.

Та  все  ж  із  часом  охололи  почуття,
По  телефону,  розмови,  як  брат  й  сестра,
Ні,  це  не  помилка,  справжнє  передчуття,
Мамин  синочок,  а  життя-  врешті  не  гра.

Не  хтів  змиритись,  він  вимагав  стосунків,
Й  було  дзвінками,  вдень  і  вночі  докучав,
Ні  не  таких,  вона  ждала  дарунків,
Хоча  від  долі,  певно  занадто  страждав.

10
Зоре  вечірня,  ти  зійди  наді  мною,
 Скажи,  що  буде,  хоч  прошепчи  тихенько,
Поділюсь  думкою,  журбою  з  тобою,
Зняти  тягар  з  душі,  втішити  серденько.

Ой  довгі  ночі,  всякчас  однакові  сни,
Тішилась  містом,  заглядає  у  вікно,
А  де  ж  розрада?  Так  хотілося  весни,
У  грудях  тисло  і  на  серці  так  тоскно.

Прокинувсь  ранок,  сонечко  променіло,
 Вже  за  вікном  струмочки,  плакали  сніги,
У  храм  збиралася,  обличчя  пашіло,
Хтіла  думки  відкинуть,  втекти  від  нудьги,
Й  біль  притупити  та  синів  пам`янути.

У  храмі  тихо,  то  ж  до  свят,  ще  далеко,
Людей  так  мало,  чути  шурхіт  підборів,
Сердечку  трепітно,  ой,  як  же  нелегко,
Чому  в  житті,  ти  для  мене  крива  стежко?

Ставила  свічку  та  ледь  -  ледь  не  впустила,
Хтось  взяв  за  руку,  -  Давайте,  краще  я  сам,
-  Ось  так,  горить!    Вона  враз  сльозу  струсила,
-  Ой,  поспішила,  я  дуже  дякую  вам!

Поруч  із  нею,  стояв,  читав  молитву,
 І  час  від  часу  назад  дививсь,  на  двері,
Вмить  у  душі,  сварила,  себе  –  роззяву,
Але  ж  на  світі,  таки  є  люди  добрі!

Вже  й  згасла  свічка….    її  легеньку  ходу,
Здаля,  помітив  і  він  пішов  за  нею,
-  Ви  ще  в  тривозі…  дозвольте,  я  проведу,
Злегка  збліднів,  любувався  красунею.
-
Він  зростом  вищий,  сміливо  взяв  під  руку,
Легке  тремтіння,  аж  по  тілу  пролилось,
Приємний  голос,  вже  позирала  збоку,
Треба  ж  такого?  Навіть  й  ніщо  не  снилось.

11
Скупчились  хмари,  розплакались  небеса,
Накрапав  дощик,  у  під`їзд  вдвох  забігли,
Йому  здалось,  що  на    її  щоці  сльоза,
Погляд  у  очі,  на  якусь  мить  застигли.

Як  школярі,  обоєчко  посміхнулись,
Раптом  спитав,  -  Як  звати  чарівну  пані?
Справжні  дива,  вважалось  чогось  боятись,
В  такі  роки….  мабуть  все  ж  є  якісь  грані,
У  спілкуванні.  Прошепотіла  ім`я.

Блакитноокий  -  думонька  промайнула,
Бач  чимось  схожі  та  й  подала  візитку,
І,  як  дівчисько,  собі;  оце  утнула,
Бігла  по  сходах,  у  душі  крапля  смутку.

12
Чоло  змокріле,  досить  червоні  щоки,
Трепіт  сердечка,  це  начебто  у  пташки,
Зміг  розбудити…  та  хіба  у  ці  роки,
Прийде  кохання?  Життя,  це  ж  не  іграшки.

Ледь  втихомирилась.  Вже  чашечка  кави,
Зняла  напругу.  А  скільки  ж  років  йому?
Помітно  старший,  але  не  ловлю  ґави,
Одній  на  старість  -  не  позаздрю  нікому.

Уповні  місяць  освічував  кімнату,
Він  не  дзвонив,  ефірне  розчарування,
Мабуть  ніхто  не  захистить  оцю  квітку,
Задовга  ніч,  їй  не  спалося    до  рання.

Пройшло  два  дні,  він  тримав  три  орхідеї,
 Тож  у  під`їзді,  давно  на  неї  чекав,
У  руці  торт,  мило  всміхнувся  до  неї,
-А  я  до  вас,  може  пригласите  на  чай?

13
Короткі  дні…  мов  потрапила  у  казку,
Інтелігент,  спромігся  причарувати,
Уста  до  рук,  відчувала  ніжність,  ласку,
Яку  ніхто  і  ніколи  не  зміг  дати.

Вихідний  день.  Він  навідався  зарано,
Вона  у  ліжку.  Вже  накинувши  халат,
І  ледь  хвилюючись,  турботно,  жаданно,
Його  зустріла.  Вже  й  відчула  аромат,
П`янких  парфумів.  Ясніли  світлі  очі,
Як  феєрверки.  Жага  їх  покохати,
Звуки  зітхання,-    Ой.  чому  довгі  ночі…
Весь  час  без  тебе!    Я  вже  пристав  чекати!

Які  слова,  наразі  встоять  не  змогла,
Весняний  подих  у  полоні  цілунків,
Спокуси  аура,  обох  перемогла,
Й  сама  не  ждала,  цих  інтимних  стосунків.

14
Стежки  -    доріжки…  усі  сторінки  життя,
Надто  багато  вже  всього  пережито,
Сяє  обручка,  он,  на  столику  здаля,
Що  відповість?  А  чи      і  справді  щастя,
Вона  пізнає?  Знову  на  роздоріжжі…

***
Дзвінок  у  двері…
…
О  доле-  доленько,  піду  пригорнуся,
Най  на  руках,  його  міцних  я  зомлію,
Й    розвію  сумніви,  в  обіймах  втоплюся,
Нехай    кохана,  буду  довіку  з  милим…

                                           Жовтень  2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=854645
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.11.2019

Ух - ух - дмух - вітер гуляє ( дит)

Ух  -  ух  -  дмух  -  вітер  гуляє,
До  купи  листя  збирає,
То  повіє  веселіше,
То  мов  сонний,  вже  й  тихіше.

Я  спинити,  ні,  не  в  змозі,
Зберу  листя  при  дорозі,
У  букет  дивно  яскравий,
Заграє,  вітер  лукавий.

Та  спинися,  вже  нарешті,
Схоже  нині  на  концерті,
Ще  й  мелодію,  заводиш,
Мене  вмить,  мов  заворожиш.

Я  вплету,  красу  в  віночок,
Поспішу,  з  вітром  в  таночок,
Як  листочки  політаю,
Радо  осінь  привітаю.

                                         2010р

                                 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=854457
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.11.2019

Ой, осінь, осінь

Ой  осінь,  осінь,  що  ти  наробила,
її  чарівну,    я  тихо  спросила,
Чом    звела  й    нащо,  так  сердито  брови,
Золото  й  срібло,  зняла  із  діброви.

Краса  зів`яла,  нині  сіро  –  чорна,
Лише  в  калини,  соковиті  грона,
На  мить  від  сонця,  ловлять  поцілунок,
Я  ж  дуже  хочу,  спіймати    їх  трунок.

Позбутись  суму,  розвіять  печалі,
У  сподіванні…знімеш  всі  вуалі,
Й  ранкові  роси…  яскраві,  сріблясті,
Вкриють    діброві  листки  попелясті.

Лише  на  мить,  дерева  звеселяють,
Уже  дрімають,  теж  про  весну  мріють,
Час  швидко  плине,  скоро  й  відпочинок,
Заплетеш  знову,  сивеньких    краплинок,

Мені  у  коси,  яких    не  хотіла,
Ой  осінь  –  осінь,  що    ж  ти  наробила….

                               07.11.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=854316
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.11.2019

Не впускай

Знову  долонями,  торкнусь  туману,
Пелену  сіру…  розведу  руками,
Здається  нині  -    вводить  у  оману,
Вже  й  побоюся,  що  у  ній  розтану.

Бархан  молочний,  пригортав,  обійми!
Проймає  холод,  відчуття  свіжості
А  чи  спроможна,  зігрітись,  йти  із  тьми?
Давно  чекаю,  ласки  і  ніжності.

Ти  не  впускай,  осінь,  туман  у  життя,
Хай  поміж  нас,  ясненьке  сонце  світить,
Хочу  весни.  І  про  кращі  почуття,
У  це  кохання  й  щастя  -  душа  вірить.

Хай  наша  вірність,  буде  лебедина,
Яскраве  сонце,  вип`є  ранні  роси,
Хай  пролітає….  осінь,  ця  туманна,
Моє  сердечко,  так  любові  просить.

                                           2016р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=854226
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.11.2019

Послухай падолист

Цей  падолист,  ти  послухай  уважно,
Можливо  все,  сьогодні  буде  важно,
Що  так  шепоче,  тобі  листва    в  гаю,
У  тиші  чуєш,  це  ж  слово  –  кохаю.

Ледь  шурхотить,  вже  спадає  на  плече,
Доволі  ніжно  та  мені  не  пече,
Що  йшов  сердитий  і    знов  мовчазний  ти,
У  серці  біль,  все  ж,  я  спроможна  простить.

Осінню  зраду,  сховаю  між  листву,
Може  й  на  краще,  стосунки  розірву,
Мабуть  то  доля,  зруйнувались  мости,
Доносить  вітер  -    Прости  мене,  прости!

                                     2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=854031
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.11.2019

Раненько тісто замісила. . / з гумором /

Раненько  тісто  місила,  господиня  Ганна,
 Сусіда  в  гості    чекала,  красеня  Романа,
Поки  корів,  випасала  жінка  на  горбочку,
Вони  завжди  любувались  на  траві,  в  садочку.

Так  мало  бути  й  цього  дня,  лиш  трохи  проспала,
Сама  ніколи,  у  житті,  корови  не  мала,
 По  хаті  крутиться,  як  білка,  капустку  смажить,
До  дзеркал  зиркає  та  й  собі  груди  погладить.

 Спеклися,  пахнуть  пиріжки  в  електродуховці,
 Вже  й  на  порозі  Роман  у  червоній  сорочці,
Наче  сполохана  пташка,  по  тілу  мурашки,
       Як  літнє  сонце,  він  сяяв,  приніс  їй  ромашки.

Погляд  у  очі,  цілунки,  до  саду  спішили,
До  забуття,  вже  спокуса,  траву  молотили,
Кохались  так,  що  незчулись,  запах  вітром  несло,
Про  пиріжечки  згорілі,  дізналось  все  село.

                                                                                     07.11.2019  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=853930
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.11.2019

Розділили кошторис

Вже  розділили  кошторис,  рука  руку  миє
Панам  крутим,  все  побільше.  А  дитятко  ниє
Від  болю  тіло  стражденне,  обіймає  холод
Як  у  той  рік,  тридцять  третій,  де  життя  не  солод.

Дитя  тримає  на  руках,  в  тридцять  посивіла  
На  життя  краще,  в  надії,  трояндою  цвіла,
Біда  прийшла  до    їх  хати,  боліє  дитятко,
На  заробітки,  на  війноньку  подався    татко.

Вечірня  зіронько,  скажи,  де  правда  на  світі,
Чому  з'явились  трутні  у  бузковім  суцвітті,
Й  магнати  газу,  чомусь  все  мільйони  рахують,
В  розчаруванні,  то  ж  сім`ї    копійки  чатують.

На  лікування,  де  знайти,  сльози  –  горошини,
Скажіть  мені,  люди  добрі,  чи  нема  причини,
Щоб  розігнать  панібратство,  дать  владу  народу,
Для  поєднання,  щоб  мир,  із  заходу  до  сходу.

У  кожній  хаті,  щоб  тепло  й  панував  достаток,
Й  нині  насмілився,  народ  зробити  початок,
Та  підкорятись  правосуддю,  прогнати  друзів,
І  панувала    правдонька  та  й  по  всій  окрузі.

Та  не  мільйонні  зарплати  і  замків  не  стало,
У  жилах  кров,  закипає,  як  життя  дістало!
Щоби  старенькі    і  ненька  не  цвікали  долі,
Що  народилися  на  світ,  в`януть  квіти  в  полі.

Кожна  дитина,  чи  й  зможе  на  ноги  піднятись,
Перебороти  всі  недуги,  чи    сподіватись,
Що  в  Україні,  настане  віра,  щастя,  воля?
А  чи  віками,  у  відчаї,  нещасна  доля.
                                                 
                                                           06.11.2019р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=853810
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.11.2019

Чаклунка осінь

Нас  осінь  чемно,  взяла  за  руки,
І  проводжала  в  бурштиновий  гай,
Листва  спадала,  чарівні  звуки,
Вони  бентежать,  а  душа  в  розмаї.

Ой,  осінь  –  осінь  та  я  в  полоні,
Дерева    в  смутку  й  наші  почуття,
Звабливий    погляд,  теплі  долоні,
До  спокус  стежка,  веде  в  забуття.

Яке  то  щастя,  з  тобою  разом,
І  серця  гучно,  вибивають  так,
У  ніжнім  танці,  під  листопадом,
Музика  лине,  пізнаємо  такт.

Чаклунка  осінь  веде  у  казку,
Де  тихий  шелест,  сп`яніли  на  мить,
У  сяйві  місячнім,  ловим  ласку,
Тож  спромоглася,  нас  заворожить.


                                                   2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=853715
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.11.2019

Білі троянди на кордоні / проза /

     Осінній  день…  по  обіч  дороги,  в  ряд  листяні  дерева.  Понизу  трави  ледь  сухі  і  рижі,  де  -  інде  петрові  батоги,  квіти  тримали  догори,  як  світлофори  сині.  Поля  так  ваблять,  літає  погляд…  Деякі  орані,    чорніють,  а  вдалині  степ,  немов  сіре  рядно,  здається  потопає  в  сірих  й  білих  хмарах.  
 Так,  погода  в  цей  день  мінлива,  то  сонце  вирячиться  із-за  хмарин  і  кине  ніжну  позолоту,    то  за  мить  сховається,  мов  сердиться,  чи  то  наче  в    хованки  грається.
 Світлана  сиділа  в  автобусі,  ледь-ледь  торкалася  ліктем  вікна.  Вся  пірнула  в  осінній  сюжет,  який  зігрівав  їй  серце.  Любить  осінь,  все  вважає,  що  схожа  з  нею;  очі  красивої  форми,  колір  квіток,    петрових  батогів,  ніс  кирпатенький,  по  ньому  кілька  веснянок  та  їх  майже  непомітно,  щічки  рожеві,  як  ніжні  стиглі  яблучка.    Вважала  осінь    своєю  сестрою,  інколи,  всміхаючись  казала  друзям,
-  А,  що  не  видно,  що  рідня?    Тож    коси  кольором  пшеничної  соломи.  
Хтось  мов  ненароком  назве  риденькою  і  хитрою,  як  лиска.  Та  вона  не  ображалася.  В  компанії  завжди  весела,  як  заводна,  то  смішинку  якусь  розповість,  то  анекдот..  За  мить  у  всіх  усмішка  й  сяючі  очі.
 Скоро  буду  вдома…  ця  думка  зігріває  душу.  Три  місяці  поспіль  відпрацювала  в  Польщі,  заробила  грошенят,  з  задоволенням,  з  легким  хвилюванням,  дивилася  на  годинник,  буде  кордон,  за  чотири  години  вдома.  Думки  -    в  полі  квіти,  під  вітром  схиляються,  то  про  дім  подумає,    то  знову  плани  намічає,    а  що  ж  далі?  
 Її  хлопець  залишився  в  Польщі,  вкотре  посварилися  і  нарешті  вирішили,  краще  зостатися  друзями.  Чи  радіти,  чи  плакати  й  сама  не  знала.  Та  інколи  підбереться  джмелина  думка,  а  можливо  я  його  і  не  кохала.  Та  біс  в  ребро,  так  і  буде,  побуду    вдома,  а  там  знову  поїду,  вже    на  заробітки  мабуть    подамся  до  Києва.  Взимку  краще  в  якомусь  кафе  працювати,  як  мама  каже,  в  теплі  й  не  голодна.
 Перевела  подих,    журиться,  роки  -  роки  і  де  ви  взялися?  Батьки  розпочнуть  моралі  читати,  пора  зупинитися,  в  двадцять  чотири  роки  вже  треба  діти  мати…
   Ряд  автомобілів  і  автобусів  стояв  перед  кордоном,  побачивши,  кліпала  очима,  от  і  приїхала  вчасно,  така  черга,  мабуть  не  менше  трьох  годин  стоятимемо.  Автобус  зупинився  поруч  з    чорним  шикарним  автомобілем.  Ого!  Приховала  в  душі  сплеск  емоцій,  роззявивши  рота,  притулилася  носом  до  скла  вікна.  З  автомобіля  вийшов,    в  міру  вгодований,  середнього  зросту  чоловік.  Сині  джинси  обтягують  його  стан,  це,  що  перше  кинулося  їй  у  очі,  увагу  привернула  чорна  кепка,  із  -  за  якої  не  можна  було  роздивитися    обличчя.  О,  подивись  -  вирячила  очі  -    а  волосся  виглядає  з  під  кепки  такого  кольору,  як  в  мене.  Щастить  же  людям,  «сам  как  с  ларца,  да  каков  же  с  лица?»*,  а  видно  крутий.  Чоловік  позирнув  на  автобус,  їй  здалося  всміхнувся  до  неї.  Тю  -  відчула,  що  червоніє-    невже  до  мене  та  усмішка?  Та  лише  мить,  різко  відсахнулася  від  вікна.  Ото,  скаже  село  вирячилося.
   Водій  –  бажаючим  дозволив  вийти  з  салону,  повідомивши,  що  є  час    випити  в  кав`ярні  кави.  Всі  копошились,  один  поперед  одного  поспішили  до  дверей.  Чи  й  собі  вийти  -  подумала  й  підхопивши  сумочку    під  руку,  попрямувала  за  іншими…
   У  кав`ярні,  біля  столів,  всі  стільці  зайняті,  вільні  місця  залишилися  тільки  біля  напівбарних  столів.  Ну  нічого,  трохи  постою  –  вирішила  -  можливо  й  на  краще,  ноги  розімну.  Згодом  в  кав`ярні    гамірливо,  людей,  як  бджіл  у  вулику,  багато  бажаючих  випити  напоїв  та  перекусити.  За  стійкою    українські  дівчата  привітно  обслуговували  клієнтів,  мило  усміхаючись  моталися,  як  метелики.
   Добрих  пів  години  пройшло,  поки  Світлана  взяла  каву.  В  цей  час  звільнилося  місце  навпроти  великого  вікна,  біля  напівбарного  столу.    По  звичці,  колотила  каву,  задовольняючись  запахом,  примружила  очі.    На  якусь  мить  взяла  в  рот  кавову  ложку  й  підняла  голову,  зазирнула  перед  собою.  За  вікном,  боком  до  неї,  стояв  той  самий  чоловік.  О,  здається  й  симпатичний,  з  боку  ніс  рівненький.  Він  немов  побачив  її  погляд,  крутнув  головою  до  неї.  
-  Ой,  -  сьорбнула  кави.
   Вмить,  обличчям    повернулася  в  бік.  Мабуть  ми    тут  довго  будемо  стояти,  людей  все  більше  стає  -    з  такими  думками,    не  поспішаючи  допила  каву  й  направилася  до  виходу.  
 Чоловіка  біля  вікна  вже    не  було.  Полегшено  перевела  подих,  то  добре,  ще  подумає,  що  слідкую  за  ним.  Можливо  має  якусь  мадам,  як  помітить,  то    мені,  ще  тільки  неприємностей  не  вистачало.  Та  й    не  знати  ж  чи  українець,чи  поляк?    Полячки  ревниві,  свого  не  упустять,  тим  паче  на  своїй  території.
 Поверталася  до  свого  автобуса.    Поруч,  з  відкритими  дверима  заднього  сидіння,  стояв  той  самий  автомобіль.  Літня,  білява  жінка  голосно  спілкувалася  по  телефону.
 Вже  на  сходах  автобуса,  Світлана  придивлялася  вперед  і  на  людей,    які  не  поспішали  повертатися  в  автобус.  Біля  кав`ярні  помітила  чоловіка  з  цього  ж  автомобіля,  в  потоці  людей  він  заходив  в  кав`ярню.  От  халепа,  напевно  будемо  довго  стояти  й  за  мить  ледь  всміхнулася,  а  він  здається    молодший,  більше  схожий  на  хлопця,  чим  на  чоловіка.
 Затишно  вмостилася  на  сидінні,  відкинула  голову  назад.  Напевно  нічна  зміна  й  кава  подіяли  на  неї,  занурилась  у  дрімоту.
 Гучний  голос  водія  розбудив  її,  він    в  мікрофон  всіх  запрошував  до  салону.  Відразу  подивилася  на  годинник,  пройшло  майже  півтори  години,  як  вона  зайшла  в  автобус.  Полегшено  перевела  подих  й  бадьоро  зазирнула  у  вікно.  Біля  кав`ярні  майже  пусто,  дехто  поспішав  до  автобусів  та  автомобілів.  Водій  намагався  закрити  двері  й  комусь  робив  зауваження,  спочатку  щось  нерозбірливо,  а  потім  голосно,  
-А  ви  куди  чоловіче?  Мені  здається    ви  не  з  наших…
Після  цих  слів,  деякі  пасажири  підіймалися  з  сидінь,  з  цікавістю  спостерігали  за  суперечкою.  Чоловічий  голос,
-Та,  почекайте,  я  на  секунду,  зараз  вийду!  Будь  ласка,  я  швидко.
 За  мить,  усміхаючись,  з  букетом  білих  троянд  до  неї  підійшов  хлопець,  так,    той  самий,  з  чорного  шикарного  автомобіля.  Він  без  слів  подарував  їй  букет  і  похапцем  вискочив  з  автобуса.  Хтось  з  пасажирів  ахнув,    а  хтось  плескає  в  долоні,      із  заздрістю  дивився  на  неї.
   Збентежена  його  поведінкою,  від  несподіванки  округлилися  очі,  щоки  пашіли  рум`янцем.
Водій  же,  закриваючи  за  ним  двері,  весело    в  мікрофон,
-  От  молодь!  На  все  їм  часу  не  вистачає…
 По  салону  почувся  притишений  сміх.  Мов  сполохана  пташка,  кинулася  до  вікна,  автобус  рушив  з  місця,    його  автомобіль  побачити  не  вдалося.
 Трохи  оговтавшись,  любувалася  трояндами.  Аж  сім,  нічого  собі,  яка  краса!  І  тут  поміж  стовбурів  квітів  помітила  записку.    Тріпоче  серденько  від  хвилювання,  це  ж  треба  такого.  Й  відразу  засіло  сумління,  а  можливо    обізнався?  Та  ні,  зупинила  ці  думки.  У  руці  телефон,  швидко  зайшла  в  Інтернет,  цікаво,  що  означають  білі  троянди  в  кількості  семи  штук?  Ясніли  очі,  читала;
«Зворушливі  хвилини  пропозиції  руки  і  серця  будуть  прикрашені  подарунком  у  вигляді  цієї  композиції».
-  Ух!  -  Не  втрималась  від  прочитаного.    
На  неї  позирали  пасажири,  щось  шепотіли  між  собою.  А  жінка,  що  сиділа  поруч,  з  сяючим  обличчям  звернулася,
-  А  троянди  краса!  Що  не  встигли  розпрощатися?
Вона  нічого  не  відповіла,  розкрила  записку.  Їй  здалося,  що  букви  скакали  перед  очима  і  були  доволі  великі.  Намагалася  заспокоїти  свої  емоції,  зосередитися  на  текстові;
         «  Золотенька  привіт!    Буду  радий,  якщо    ти  мені  подзвониш,  в  крайньому  разі  напиши  адресу.  Я  обов`язково  приїду,  знайду  тебе.    Богдан.»                                                                                                  
 Перезвонить…  але  ж    де  номер?  Немає!  Скривившись,  кліпала  очима  та  тут  же    помітила,  в  самому  кутку  записки  дрібний  почерк,  це  був  номер  телефона.
 Всю  дорогу  з  усмішкою  на  обличчі  і  з    легким  хвилюванням  в  душі,  намагалася  відволіктися  від  думок.  Та  де  там,  обурювалася  сама  на  себе.  Це  ж  треба  такого,  вкотре  пригортала  до  себе  троянди,  а  він  вміє  заінтригувати  й  на  обличчі  славний….
   Вже,  аж  розсердилася  на  себе,  різким  рухом  руки    у  вуха  засунула    навушники,  з  телефона  слухала  музику.
   Час  швидко  пролетів.  Ще  пів  години  і  вона  вдома,  дивилася  на  телефон,  вагалася,    передзвонити,  чи  дати  адресу?  А  можливо  не  треба,  зупиняла  себе.  Зазирнувши  у  вікно,  з  радістю  задивлялася  вдалину,  треба  знайти  рішення,  треба.  Подумавши,  немов  махнула  рукою,  написала  адресу,    -  а  хай  там,  можливо  це  жарт  та  час  покаже….  
 Світлана  підіймалася  на  другий  поверх,  до  квартири.  В  телефоні  звук,  прийшла  СМС.  Однією  рукою  притиснула  троянди,  іншою,  хвилюючись,  в  телефоні  відкрила  вікно  СМС;
«Я  радий,  що  відповіла.За  два  дні  чекай  на  мене.  До  зустрічі.  Богдан.»
   В  душі  сперечалася  сама  з  собою,чи  вірно  зробила,  чи  ні?  І  все  ж,    з  піднесеним  настроєм,  в  передчутті  чогось  нового  відкриває  замок  дверей.  Можливо  ці  троянди  стануть  початком  справжнього  кохання,  хто  знає..Час  покаже,  хай  би  вже  швидше  минули  ці  два  дні…
 За  дверима    почула  радісні    голоси  батьків  -  »  Напевно  доня.  Як  добре,  що  вже  приїхала».

                                                                                                                                                           Жовтень  2019р

                     

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=853424
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.11.2019

Её бы лелеял. .

Её…  бы  лелеял…  но  она  ушла,
Пылинки  сбрасывал  бы,  так,  не  спеша,
Лишь  взгляд  подарила,  взмах  рукой  –  Пока,
Разлучница    осень…  недопит  бокал.

Вино  горчило,    уж  понял  для  тебя,
Видать    надоедлив,  целовал  любя,
И    розы  каждый  день,  на  твоём  окне,
Желанье  горячо…    так  радостно  мне.

Позволить  я  не  мог,  без  согласия,
Был  словно  мальчишка.  Как  причастие,
Касался,  губ  нежно,  топился  в  глазах,
Тропинки  не  нашёл,  утонуть  в  грехах.

 С  тобою  не  переступили  черту,
Печаль  и  боль    эту,  сердец  наших  стук,
Запомню,  ведь  знаешь,  так  страстно    любил,
 Как  жаль,  видно  тебе,  увы  не  был  мил.
Её…  бы  лелеял…  но  она  ушла….


                                   Из  рубрики  »  В  годы  молодые»

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=853203
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 31.10.2019

В чобітки взулася осінь… ( дит)

В  чобітки  взулася  осіньЗмінити
Небо  плаче,  крапля  скаче,  по  листочку  клена,
Зажурилася    травичка,  молода  зелена,
В  чобітки  взулася  осінь,  щоб  не  мочить  ніжки,
По  воді  пливе  листочок,  посеред  доріжки.

Прохолода,  легка  свіжість  сповила  всю  землю,
Та  й    густим,  молочним  туманом  лягла  на  греблю,
Хлюп  і  хлюп,  над  річкою  стрибають  краплинки,
 Між  собою  в  піднебессі  сваряться  хмаринки.

Вітерець,  в  лісі  сховався,  чекає  нагоди,
Із  хащ  темних  вирватися,  в  відчутті  свободи,
Щоб  сповитим  у  промінні  сонячних  цілунків,
Щоби    осінь  та  й  тепленька,  без  сірих  світанків,
Поки  ж  дощ,  іще  хлюпоче,  шурхіт  по  травиці,
Вечір  обрій  намалює,  ясні  зоряниці.

                                                                           24.09.2019р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=853010
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.10.2019

Пішла боронити Батьківщину ( Ода)

                         
         Присвята  медсестрам,
           захисницям,  які  
                 загинули  на  сході)

***
Пізньою  весною,  в  квітучім  садочку,
Вишивала  ненька,    донечці  сорочку,
Там  оберіг    роду  -  маки  червоненькі,
Біля  них  листочки,  ніжні  зелененькі,
Все  від  злого  ока    і  думок  гнівливих,
Символ  -  пам`ять  роду,  всіх  бійців  загиблих.

Припікало  сонце,  матінці  на  плечі,
Душеньку  втішали  лепети  лелечі,
І  по  вишиванці    синенькі  волошки,
Хоч  й  пристала  нині,  вишию,  ще  трошки.

В  жіночій  сорочці,  цвіт  -  символ  вірності,
Краси  душевної,  тепла  й  ніжності,
Лозу  виноградну,  як  знак  родючості,
А  грона  багаті,  для  щастя    й  радості.

Увірвався  вітер  до  саду  вразливо,
Доня  привіталась,  сказала  сміливо,
-Ой,  піду    я  ненько,  на  схід  воювати,
Зісковзнула  голка,  заплакала  мати.

Що  ж    ти,  до  заручин,  готова  сорочка,
Й  стрічки  прив`язала  до  твого  віночка,
Рушники  вже  вишиті,  то  ж  на  весілля,
Може  ж  закінчиться  московське  свавілля?

Чи  й  думала  мати  дівча  –  патріотка?
Хоч  згадка  про  діда  -  у  шафі  пілотка,
Крики  й  умовляння,  –  Не  йди,  не  йди,  доню,
В  ніжних  очах  сльози,  цілунки  в  долоню.

-Я  вже  й  придивлялась,  на  весільну  сукню,
Куди,  поспішаєш,  це  ж    життя  в  безодню!

Весь  пташиний  щебет,  замовк  на  хвилину,
Обіймала  ненька,  як  малу  дитину,
Ні,  не  проводжала,  лиш  вслід  подивилась,
Ой,  коли  ж  зросла?  Біль    у  серці…  змирилась.

Чорні  пливли  хмари,  вдалину,  до  сход,
Думи  ніби  в  річці,  не  знаючи  броду,
Змарніле  обличчя,  сива  голівонька,
Та  й  чому  сьогодні,    все  не  дзвонить  донька?

Так  вночі  гриміло,  розгулявся  вихор,
Ранком  небо  сіре,  падав  дощик  тихо,
Мабуть  втішав  душу,  ніченьку  не  спала,
Думками  до  сходу,  біду  відчувала.
То  помилка  осені,  чом  впало  листя?
Молитву  читала,  донечко  озвися!

У  віконце  стук,,  то  молода  пташина,
Надіслала  звістку,  здригнулась  хатина,
Ота  клята  куля,  серце  зупинила,
Вона  ж  молоденька,  в  чому    завинила?
Красуня-  дівчина,  в  білому  халаті,
В  надії  на  щастя,  всі  думки  крилаті.

Тіло  заніміло,  тягнулось  до  світла,
Сили  покидають,  вдихає  повітря,
Ні  не  може  бути!    Скажи  нащо  Боже?
Ти  забрав  дитину,  так  робить  не  гоже!

Пішла  ж  боронити,  свою    Батьківщину,
Тож  спасати  воїнів-  чиюсь  дитину!
Більше  п`яти  років  ворони  літають,
А  безвинні  люди,  бідують,  страждають.

Все  село  зібралось,  припадало  в  горі,
У  журбі  спинилися,  всі  хвилі    в  морі.
Віра  в  щасті  жити,  зна  прийде  розплата,
 Ніяк  не  обійде  кремлівського  ката.

По  небу  безкраїм,  летіла  лелека,
Не  вернеться  птаха,  дорога  далека,
У  чорній  хустині,  мовить  мати  долі,
Та  це  ж  ангелятко,  хтіло  мати  волю.

Хіба  ж,  ото  гріх,  як  любить  землю  рідну?
Загинула  донечка  за  Україну.

Жовтень  2019р  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=852581
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.10.2019

О милі айстри…

           
                       Айстри  цвітуть…  килим  вздовж  стежки,                              
Їх  кольори  -  в  небі  зірочки,
Виплели  сяючі  мережки,
У  час  вечірній,  цвіт  -квіточки.

Синенькі  тягнуться  угору,
Місяць  уповнІ…  шле  цілунок,
Здаля  рожеві,  схожі  морю,
І  у  очах  наче  малюнок.

Вже  скоро  ніч,  приляже  холод,
Осені  блуд,  торкне  пелюстки,
Роси  впадуть,  як  п`янкий  солод,
Засяють  краплі,  наче  зірки.

О,  милі  айстри,  в  моїм  саду,
Я  їх  чарівність,  ніжність  люблю,
З  вами    розраду,  все  ж  віднайду,
Кожну  печаль  у  імлі  втоплю.

                                 05.10.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=852439
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.10.2019

Осінній сплеск емоцій

Осінь  малює,  чудову  картину,
Підкине  фарби  в  зелену  діброву,
Мене  втішає,    мов  малу  дитину,
По  стежці    стелить  стрічку  кольорову.

А  далі  златом  вкрита  полонина,
Душа  радіє,  люблю    свій  рідний  край,
Земле  моя,    це  жадана  хвилина,
Ранкове  сонце  цілує  небокрай.

Зібрав  світанок  роси  у  намисто,
Виграє  ними,  ловлю  щасливу  мить,
Мерехтять  краплі,  сяючі    барвисто,
Знов  сплеск  емоцій,  як  осінь  не  любить?

Пташині  крила  -  між  горами  туман,
Молочно-сизий  вкрив  могутні  сосни,
Повітря  свіже,  як    легенький  дурман,
Мені  шепоче,    не  вагайся,  вдихни.

Чарують  очі,    хмари  в  океані,
Простір  небес,  синій,  день    сонцем    яснить,
Ледь  доганяю,    думки  непогані,
Просто    без  осені,  ні,не  зможу  жить.

15.10.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=852151
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.10.2019

Непослушный воробей

Скок,-  скок  влево,  скок  -  скок  вправо,
-  Молодец,  сынок,    уж  браво!  -
Веселилась  воробьиха,
-Ну,  уж  вырос,    -  ему  тихо.
-За  тебя,  теперь    не  боюсь,
Вот  сейчас,  только    умоюсь,
Полечу  с  друзьями  в  поле,
Наконец  смогу  позволить,
Я  оставлю,  уж  одного,
 Ты  лишь  помни  наш    уговор.
У    гнезда,  только  на  крыше,
Можешь  прыгать,  но  не  выше,
Не  мечтай  на  дерево  сесть,
Не  силён,  ещё  не  взлететь!
 Ты  сынок,  осторожен  будь,
 И    советы,    все  не  забудь!
Ну  да,  думал  желторотик,
Взмахи  крыльев,    поднял  хвостик,
Да    я  разве    и  не  подрос?
Нет  решён,  мной  этот  вопрос,
Желторотиком  пусть  зовут,
Но  развею,  скуку  и  грусть!
Скок  по  крыше,  рад  воробей,
Ведь  забавно,  так    веселей!
Да    вниз  хочется  посмотреть,
Ведь  смогу,  я  смогу  взлететь.
Поглядел,  снова  вниз,  чуток,
Невзначай,  уж  падал  в  песок,
Лишь  промолвить,    смог  он  ,  -    Цвинь-цвинь,
Вмиг  исчезла    и  неба    синь.
     Уж  очнулся,  воробьиха,
Совсем  рядом  и  скворчиха,
 Такой  подняли,  шум  да  гам,
Только  лишь,-»  Цвинь»-  да  слово,-«Мам»,
Смог  сказать,  так  испугался,
Теперь  в  помощи  нуждался.
А  вблизи  давно  кот  лежал,
Сразу    шум,  этот    услыхал.
Воробьиха,    же  мать    строга,
Вдруг  решила  его  пугать,
-Вон    гляди,  кот    спешит  сюда,
Ну  скачи!  Ведь  будет  беда,
Коль    сбежать  мы    не  успеем,
Ну  смелее,  сын,  живее!
Второпях,    добрались  к  гнезду,
Крик  сердитый,  громко,  –Мя-у,
Кот  взъерошен,  ушёл  ни  с  чем,
Воробей,  так  весело  всем,
- Я  цвинь-цвинь,    вас  благо  дарю,
Больше  маму,  не  охмурю,
Ведь    вас  всех,  уж  очень  люблю!
- ***
Для  воробья  ,  будет  наукой  случай  этот
Непослушание  -  плохой  пример,    дети!
                                                                             Май  2018г

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=852027
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 20.10.2019

Допитливе білченя /казка/

       Ранкові  сонячні  промені  проникали  поміж  дерев.  Торкалися  багряних  й  жовтих  листочків.  Деякі  виблискували,  а  деякі  тихенько  відривалися  від  гілочок  й  летіли  донизу.  
     Біля  дупла,  на  товстій  гілці  дуба,  сиділо  білченя.  Прикривши  лапкою  одне  око  від  променів,  звернулося  до  мами,
-    Мамо,  мамо,  подивися,  сонце  світить,  а  майже  не  гріє,  кожен  ранок  холодніший.  Що  це  коїться?  І  чомусь  листя    майже  все  жовте  і  навіть  червоне  є,  он  знову  летить,  кружляє.  Так  багато  насипало!  Біля  старого  хмизу  вже  ціла  купа  того  листя.  
     Мама  білка  в  цей  час    в  дуплі  постеляла  сухий  мох.  Вона  почула  сина  й    відповіла,
-  Це  синку  осінь  прийшла.  Добре,  що  тепла,  ще  погріємося.  А,  що  дерева  скидають  з  себе  листочки,  то  так  треба.
-  Тю,  так  треба?!  Я  вчора  тут  неподалік  бачив  деревце  вже  зовсім  без  листочків,  -  продовжило  розмову  білченя.
Білка  вже  стояла  поруч  з  сином.  Помітила  його  зацікавленість  і  обійняла,
-  Побачиш  синку,    всі  дерева    поступово  скинуть  з  себе  листву,  засинають,  тільки  ялинки  й  сосни  в  нашому  лісі  будуть  зеленіти.  Потім  прийде  зима,  вона  майже  завжди  сніжна  й  холодна.
-  Ну  холодна,  допустимо  я  розумію,  бо  вже  ранком  трохи  мерзну,    а  от  сніжна  це  як?-  запитав    маму.  
 -  Зима  красива!  Вся  земля,  дерева  і  кущі  будуть  покриті  легеньким,  іскристим  снігом.  Що  таке  дощик  ти  вже  знаєш,  бачив.  А  взимку  замість  дощу  буде  літати  сніг,  він    білий  і  пухнастий,  але  холодний.  А,  як    ближче  до  весни,  сонечко  стане  добре  пригрівати,  тоді  й  розтане,  перетвориться  на  краплинки  водички.  І    весь  сніжок  стече  водичкою  до  землі,    а  навесні,  знову  все  оживе  й  поступово  зазеленіє.
 Уважно  слухало  білченя  маму  й  запитало,
-  А  це  довго  чекати?  
Мама  відразу  відповіла,
-  Звичайно.  Але  взимку    більше  будеш  спати,  час  швидко  мине.  Вона  помітила,  що  син  зажурився  й  запитала,
-  А  що  трапилося?  Сьогодні  день  буде  гарним,  а  ти  чомусь  засумував…
-  Та,  як  тут  не  засумуєш.  Он  три  дні  вже  нема  мого  друга  їжачка.  І  де  він  подівся?  Ми  з  ним  так  весело  гралися,  він  ховався  під  кущами,    інколи  у  високій  траві,  а  я  його  знаходив.  Потім  удвох  так  сміялися,  аж    птахи  на  нас  звертали  увагу.  А  дядько  дятел,  мені  інколи  підказував,  перелітав  на  дерево,  біля  якого  він  ховався,-  голосно  розповідав  мамі.
 -  Нічого  не  будеш  сумувати,  зараз  з  тобою  доберемося  до  іншого  дуба,  це  недалеко,  назбираємо  жолудів.  А  можливо  й  грибочків  під  листям  знайдемо.  Треба  робити  запаси,  взимку  важко  щось  знайти  поїсти.  А    на  їжачка  ти  не  чекай!  Не  прибіжить  він  до  тебе,  аж  до  весни.  Бо  їжачки  в  цю  пору  лягають  спати.  От  і  твій  друг,  десь  вирив  нору  і  вже  солодко  спить.
Білченя  лапкою  почухало  вушко  й  сказало,
-  Ага,  це  солодко  спати,  коли  хочеш  ще  в  ліжку  полежать  й  знову  заснути…
 Білка  закрила  мохом  дупло,
-  Так  синку,  а  ще  коли  міцно  спиш  і  нічого  не  чуєш.  Добре,  вже  тепер  здається  питань  немає,  тож  не  відставай  від  мене.  
     Білка  спішила  ,з  гілки  на  гілку,  весь  час  озираючись  назад.  Білченя  не  відставало  від  мами,  трохи  тішилося  -  ну  от  їжачок  спить,  навіть  не  знає  скільки  я  нового  дізнався  й  що  тепер  я  з  мамою  наплигаюся  досхочу.
                                                                                                                                                                         28.09.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=851926
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.10.2019

Вмію гопак танцювати

Є  спідничка  у  оборки,
Я    візьмусь  руками  в  боки,
Гопак    вмію  танцювати,
Бабцю  з    дідом  звеселяти.
*
Гоп-  гоп-  гоп  -  та  й  покручуся,
Туди  й  сюди  повернуся,У  бабусі  світлі  очі,
 Спомина  роки  дівочі.
*
В  мене  капчики  новенькі,
Подивіться,  ой  гарненькі,
На  підборах,  політаю,
Немов  дзиґа  закружляю.

*
Гоп  -    гоп  –  гоп  -  та  й  покручуся,
Туди  й  сюди  повернуся,
Дідусь,  ніжками  тупцює,
Бачу,  бабцю    вже  цілує.
*
В  мене  очі,  як  волошки,
Потанцюю,  я  ще  трошки,
Звеселила  та  й  щаслива,
Кажуть  дівчинка  кмітлива.
*
Гоп-гоп-гоп  -  ще  покружляю
Бабцю  з  дідом  звеселяю,
Я  дівчинка  невеличка,
 На  мені  модна  спідничка.

                           16.10.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=851605
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.10.2019

В цей осінній вечір

Розгулявсь  шалений  вітер,    в  цей  осінній  вечір,
Та  й  рвав  коси  золотії,  молодій  берізці,
А    в  небеснім  океані  голоси  лелечі,
А  в  них  смуток  і  прощання,  мов  рідній  сестричці.

І  прохання  до  вітриська,  не  гуляй  низенько,
Не  рви  коси  тій  красуні,  в  золотім  намисті,
Підіймайсь  до  нас  хутчіше,  поміж  хмар  близенько,
Полетімо  ми  далеко,  де  світанки  чисті.

Наче  вітер  вгамувався,  приліг  при  долині,
Чи  й  розкаже,  він  про  любов,  про  своє  кохання,
Лише  струсить,  дощу  роси,  мов  сльози  полинні,
У  тривозі  та  й  в  надії  спочине  до  рання.


                                                                     15.10.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=851515
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.10.2019

Вмій бути вдячним

Вмій  бути  вдячним,  за  все,  що  маєш,
Тобі  Всевишній  дав  стежку  в  життя,
Коли  ти  зранку  сонце  стрічаєш,
Мрія  про  щастя,  бачить  майбуття.

Хай  не  змарнілі  від  сльозин  очі,
Не  пече  в  горлі,  полинний  ковток,
Хай  МИР  на  сході,  спокійні  всі  ночі,
Знов  проростає  пшениці  росток.

Вмій  бути  вдячним,  що  спиш  спокійно,
Що  не  настигла  клята  ця  війна,
Що  лиш  світанок  звук  мелодійно,
Пташиний  ніжить,  навпроти  вікна.

Ти,ще  не  знаєш,  новин,  що  сталось,
Є  знову  вбитий,  чи  поранений,
В  якого  сина  серденько  стало?
Чи  у  кайданах,  вже  ув`язнений?

Йдеш  на  роботу,  мелькають  люди,
Всі  поспішають  справи  владнати,
Думок  не  мають,  збутись  Іуди,
Як  сприйме  втрату,  рідненька  мати.

Вже  не  побачить  свого  синочка,
На  рушникові,  що  вишивала,
І  не  одягне  дівча  віночка,
Листи  писала,  адже  кохала.

Тебе  обходить  все  стороною,
Тож  будь  ти  вдячним,  тим,  що  на  сході,
Що  не  зустрівся,  з  страхом,  бідою,
Ти  в  доброті  живеш  і  згоді.

Вклонись  солдату,  що  вижив  без  ніг,
І  подай  руку,  підтримай  словом,
Що  повернувся  на  рідний  поріг,
Подякуй  щиро,  твій  спокій  зберіг!
Вмій  бути  вдячним!
***
О!  Божа  Мати,  допоможи  зупинить  війну!
Покрий  святую,  рідну  землицю  простирадлом,
Щоб  панував  МИР  і  в  душах  відчували  весну
І    побороти  змогли  непрохану  навалу,
За  волю  й  щастя,    за  нашу  неньку  Україну!
Могутні  воїни,    Вам  низький    уклін  до  землі,
     Від  нас  подяка!  Вітаємо  зі  Святом    усіх!
                                                                 
                                             14.10.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=851381
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.10.2019

Подарунок з минулого / проза /

           Осінній  пізній    вечір  у  полоні  чорних  хмар…  вдалині    блискавиця    раз  –  у  -  раз  на  шматки  розрізала  небо,  рожеве  сяйво  охоплювало  величезні  хмари.  Це  лише  на  мить.  За    кілька    секунд    доносився  тихий  гуркіт,  якась  частина  його  припадає  до  землі,  а  інша    тихо  бурчала  й  тікала,  як  подалі,  ледь  -  ледь  чулася  луна  й  десь  зникала.  Напередодні  вітер  шаленів,  зривав  листя  з  зажурених  дерев,  витанцьовував  по  напівсухих  травах  й  квітах.  Та  напевно  злякався  блискавки,  притих,  неподалік,  в  гаю  сховався.  А  можливо  й  десь,зовсім  непомітно    доганяв  скуйовджені  хмари.
     Ольга  вийшла  з  хати,  зморено  підняла  очі  до  неба,  кілька  раз  перехрестилася,
 -О,  Боженьку!  Дай  дощику  та  тільки  ж  ненароби  шкоди!  Прости  мене  стару  за  всі  гріхи!  Тихеньким,  лагідним  дощиком  землицю  окропи…  Охо  –  хо…  Тож  так  потрібна  сила  для  озимих.  Іще  раз  оглянула  все  небо  й  швидко  з  мотузки  зняла  висушений  одяг,    який  ранком  випрала.  Чи  закривати  хвіртку,  а  чи  й  ні?  Тільки  подумала,  як  декілька  великих  краплин  впало  на  хустину,  здригнулася  від  несподіванки,  немов  струмом  вдарило  все  тіло,  
-О,  де  там,-    двинула  плечами,  морозило,  трохи  злякано,  
-  Хай  йому  грець,  ще  змокну!  
 Й  до  пса,  що  крутився  під  ногами,
-  Гайда  в  буду,  що  грози  боїшся?  Ото  дурень,  ану  тікай!  
 Ледь  переставляє  ноги,  йшла  до  веранди.  За  звичкою,  включила  світло,  знову  перехрестилася.  В  хаті  зняла  хустку,
-  Ой,  хоча  б  не  полиняла  від  тих  краплин.  Така  ж  стара,  як  і  я…
 В  окулярах  роздивлялася  хустку,  задоволено  примруживши  очі,
 -  От  добре,  наче  все  гаразд.
 Й  відразу  нагадала,  що    на  веранді  забула  вимкнути  світло,  
-Ой,  треба  ж  такого,    все  забуваю…  Але    хто  там  в  таку  лиху  годину  прийде…
   Чи    ввімкнути  телевізор  -    подумала  і  тут  же  себе  зупинила  -  от  роззява,  тож  блискавиця!  Нарешті  присіла  на  стілець  біля  столу,  під  ногами,  на  плетеній  доріжці  лежав  кіт  Василь.  Він  не  звертав  на  неї  уваги,  хоча  вона  вже  декілька  раз  стукала  посудом.  Наливала  в  миску  гречаний  суп.  Як  завжди,  перед  вживанням  їжі,  перехрестилася  до  ікони,  подякувавши  Богу  за  хліб  і  сіль.  Тільки  в  руку  взяла  ложку,  як  почула  гавкіт  свого  Марса  й  гучний  стук  у  двері,  за  мить  у  вікно,  
-  Тю,    когось  таки    принесло…  Нікого  не  чекаю…    Бач,  то  добре,  хоча  блискавиця,  а  світло  не  вимкнули.  
На  вікні  розсунула  фіранки,  побачивши  незнайоме  обличчя  дівчини,  вирвалось  з  грудей,
-Ой,  хтось  чужий…
 Хвилюючись  відчиняла  двері,  бо    через  вікно  побачила,  що  дівчина  обома  руками  тримала    маленький  пакунок,  дуже  схожий  на  сповите  маля.
   Мокре,  бліде  обличчя  дівчини  вразило  стару.  Затрусилися    руки,  тремтів  голос,
-  О,  Боженку!Ти  хто?  Бачу  не  наша,    дитино,ти  звідки?
І  окинувши  оком  обійстя,  впустила  її  до  хати,  швидко  закрила  двері  на  ключ.
-    Та  ви  не  бійтеся,  я  одна  з  сином,  не  прийшла  красти,  чи  вимагати  щось…  Пустіть  на  ніч,    боюсь  мій  Макс  захворіє…
Ольга  оглянула  дівчину  з  голови  до  ніг  й  зробила  висновки,  не  схожа  на  циганку,
-  Ну,  давай,  заходь,  зніми  мокрий  одяг,    бачу  й    ковдра  в  малого  мокра,  треба  переодягнутися,  зараз    для  вас  щось  знайду.
   Скільки  ж  їй  років?  Звідки  вона,  де  взялася  в  таку  лиху  годину?  Навіть  сумки  немає,  чим    годуватиме  дитину?  Й  сама  в  легких  капцях,  мабуть  зовсім  змокріли  ноги-  думки  бджолині  роїлися  в  голові.  Вже  й  наче  хотілося  спати,  мала  лише  повечеряти,  а  тепер  й  сон  пропав.  Від  думок  гупало  у  скронях,  все  тіло  проймав  мороз,  за  якісь  секунди  відступав,  відчувала,  що  вже  червоніє  на  обличчі.  Дівчина  поклала  дитя  на  ліжко,  переминалася  з  ноги  на  ногу,
-    Бабусю  дякую  вам,  що  прихистили.  Я  ранком  піду…
-  Та  -  то  пусте,-  відповіла  Ольга,  викладаючи  з  шафи  деякі  речі.
     Мовчки  дивилася,  як  дівчина,    не  соромлячись,перед  нею  переодяглася.  Розповила  маля,  воно  солодко  сопіло,  навіть  не  відчувало    її  дотиків.  
   О  Боже,  що  це?  Чорнявий  і  смуглий,  чи  й  не  циганське  це  дитя?    І  подумки,  мов  прикусила  собі  язик.  О,  прости  -  прости  Боже,  думаю  негоже,  знову  беру  гріх  на  себе,  не  мені  судити.  Зацікавлено  дивилась,  то  на  неї,    то  на  хлопчика.  Такий  маленький,  напевно  від  роду  й  місяця  немає.  От,  молодість,    не  знає  страждань,  ото  взяли  моду,  народжують,  а  потім  не  знають,  що  з  цим  робити.  Та  тут  же  перехрестилася  й  відразу  відійшла  від  дитя.  Немов  клубок  у  горлі  застряг,  знов  грішу.  Прости  Боже,  за  ці  думки  злі,  що  значить  старість,  хто  знає,  що  привело  її  сюди?    Уже  насипала  суп,
-    Не  чіпай  хлоп`я,  хай  поспить,  напевно  не  промерз…  Он  махровий  рушник  поклала,  накрий  його,  сідай,    будемо  разом    вечеряти.  -  Вважаю  це  буде  доречно,  он  на  стільці  в`язані  шкарпетки,  одягни,  хай  ноги  зігріються.  Чого  доброго,  ще  сама  захворієш.  Не  соромся,  я  проста  людина,  грошей  за  ночівлю  не  візьму.  А  роздивляюся  тебе,  бо  схожа  зовсім  на  молоду  дівчину,  бере  сумнів,  що  твоє  дитя.  Та  й  знаєш,  живу  сама,    тому  й  трохи  боязно.
-  Мене  звати  Роза,  я  з  Демидівки….  Не  журіться,    надовго  не  залишуся.  Зараз  син  прокинеться,  погодую,  маю  молоко  в  грудях,  добре,  хоч  з  цим  проблем  немає.  А  все  інше,  якось  владнається,  просто  дощ  пішов,  тому  й  попросилася  до  вас.  Була  на  залізничній  станції,  електрички    не  зупиняються,  тому    й  тут,  Я  тільки  до  ранку,  потім  піду,  -    говорила  не  поспішаючи.
   Вони  мовчки,  кожна  з  своїми  думками,  сьорбали  гречаний  суп.    Почувши  розмови,  проснувся  кіт,  потягнувся,  хвіст  трубою  й  відразу  плигнув  на  ліжко  до  малого.  Лише  мить,  Ольга  сердито,    ліктем  скинула  кота,
-    От,  бісова  душа,  напевно  запах  молока  почув!
     Роза  -    думала  Ольга  сидячи  біля  вікна  -    дивне  ім`я.  А  хто  ж  батько  цієї  дитини,  можливо  хтось  з  мулатів?  Та  ні,  більше  схоже  на  закарпатських  людей.  Але  ж  чи  є  нині    такі  в  Демидівці?  Напевно  все  ж    таки  з  циганів,  хіба  може  до  них  пристала.  Але  ж  така  молода  й  на  вид  порядна,  охайна.
       Роза  з  сином    солодко  спали  на  старому  дивані,  а  вона  ж  хоч  собі    ліжко  й    розстелила  та  сон  не  йшов.  Дивилася  на  краплини,  що  стікали  по  склі  вікна,  думки  полетіла  в  молодість….
   Літо….  Неподалік  від  Бару,  невеличке  село  потопало  в  садах.  Поліна,  мати  Олі,  в  школі    викладала  українську  мову,  була  вимогливою,  дуже  строгою  вчителькою  і    на  жаль  вдома  своєї  тактики  не  змінювала.  Дівчина  не  знала  батька,  на  цю  тему  ніколи  з  матір`ю  не  говорили.  Лише,  одного  разу,  під  час  шкільних  канікул,  ще  в  років  десять,  запитала  про  нього.  Тоді  мала  що  слухати,  мати  сердито,  її    зачинила  в  кімнаті.  Заборонила  спілкувалася  з  дітьми,  з  дорослими,  думала,    то  чиїсь  настанови,  дізнатися  про  батька.  Ніяких    запитань,  мов  під  графою  -  »цілком  таємно».  З  роками  Оля  зрозуміла,  чому  мати    така  сердита,  чому  замкнута,  адже  окрім  роботи  ні  подружок  поруч,  ні  рідні.
   Йшли  роки...  Оля  відчувала  себе  дорослою,  перейшла  в  одинадцятий  клас.  Пізнала  перше  кохання…  Це  було  одного  літнього  вечора,  однокласники  юрбою  пішли  в  поле  -  посмакувати    молодого  гороху.  Вздовж  дороги,  густі  й  високі  зелені  трави  і  молода  посадка  з  листяних  дерев.  А  далі  низина  й  чудовий  березовий  гай.  Легенький  вітерець  колисав  віти  берізок,  вони  мов  загравали  з  вітром,  на  сонці  виблискували,    переливалися  золотом.
 Ось  і  забрели  Оля  з  Миколою,  світлооким  хлопцем,  від  якого  всі  дівчата  в  класі  божеволіли.  Він  син  міліціонера,  здавався  їй  відповідальним.  Хоча  і  не  було  побачень  та  з  школи  часто  проводжав  додому,  так  щоби  не  бачила  мати.  Вона  всіх  хлопців  з  її  класу  критикувала,  в  кожного  знаходила  вади.  
Донька  не  згідна  була  з  її  баченням  та  йти  проти  матері,  це  значить  в  домі  знову  блискавка  і  грім,  крик  і  сльози.  Хоч  і  дорослішала  доня  та  мати,    все  сприймала  її  за  десятирічну  дівчину.
     Оля  з  пелени  висипала  стручки  гороху  на  траву  й  сама  впала  на  коліна  від  сміху.  Микола  розповідав  фільм;  »Невероятные  истории  итальянцев  в  России».  Їй  не  довелося  його  побачити,  тому  з  задоволенням  слухала.  Він  приліг  біля  її  ніг  і  з  захопленням  розповідав,час  від  часу  дивлячись  в    ясні    очі.  Вона  чистила  стручки  гороху  і  усміхаючись,  по  кілька  горошин,    з  долоні  висипала  йому  в  рота.  Вони  чули,  як  поверталися  однокласники,  залишися  удвох.  
Микола  витирав  губи,
-Ну  досить  нагодувала,  смачно  дякую,  дай  закушу  солодом!
І  схопив  її  неціловані  уста.  Тремтіла,  не  знала,  що  діється.  Мов  сп`яніла,  дивне  бажання  відчула  в  тілі,  провалилась  в  небуття.  Ніжні,  пристрасні  поцілунки,  дотики  до  шиї,  збуджували  її.  Дотик  рукою  до  грудей  -    шалено  забилося  серце,    а  він  знову  ловив  і  ловив  її  медові  уста.  Розтала,  як  роса  на  сонці,  сама  не  знаючи,  чому  втратила  над  собою  контроль,  все  дозволила,  піддалася  спокусі.  Лиш  на  мить  думка  привела  до  тями  -  от,  що  таке  по  -  справжньому  любити.  Гарячі  тіла,  жаданий  дотик,  немов  струм  пройняв  все  тіло.  Бажання  ласки,  поцілунків,  мов  спрага  напитися  води,  відчула  смак  всього  і  заніміла…
 Легенький  вітер  розвіяв  світло  -  русі  коси.  Оголена,    дівоча  краса,  як  магія  спокуси.  Поцілунки.
-Яка  ж  ти  солодка,    Весь  вік    будеш  моєю….
Чи  -  то  запитання,  чи  ні,  не  зрозуміла.  В  голові  мов  шепіт,  а  чому  ж  ні,  адже  я  вже  твоя,  коханий.
 Уже  темніло…повернулися  додому.  Біля  хвіртки  на  них  чекала,  як  чорна  хмара,    її  мати,  
-Ну  і  ну,  всі  повернулися,  а  ви  де  вешталися  до  цієї  пори?
 Він  взяв  Олю  за  руку,  ледь  зблід,
-  Та  далеко  забрели  в  полі,  то  ж  йти  прийшлося  через  яр,  а  там  дорога  погана,  ви  ж  знаєте,    тому  так  сталося.  Ви  вибачте  нас,  не  сваріть  її,  це  я  винен.  
Мати,  від  цих  слів  навіть  посміхнулася,  але  кивнула  рукою  в  сторону  хати    й    суворо,
-  Більше  ніяких  походеньок!
Оля,  щоб  запобігти  сварці,  відразу  лягла  спати.
 Смачний  горох  і  ті  солодкі  поцілунки  вийшли  боком.  Оля  обчислювала  дні,  зрозуміла,  що  вагітна.  Хіба  буває  так,  що  раз  і  все,  дивувалася.  В  серпні  місяці    впевнилася  в  цьому.  На  побаченні  –  цю  новину    повідомила    Миколі.  Він  наче  й  зрадів  та    нагнувши  голову,  обома  руками  схопив  її  за  плечі.
-Що  ми  наробили  Олю?  Я  тобі  вірю,  що  ти  більше  ні  з  ким  не  будеш,  думаю  будемо  разом!  Але  ж  школу  треба  закінчити,  а  потім  служба  в  армії,  навряд  чи    батько  домовиться  в  військкоматі.  
   Струнка,  як  берізка,  стояла  обнявши  двома  руками  маленьку  берізку,  ні  вона  не  плакала,  вірила  йому,  бо  кохає.  Чомусь  не  дуже  журилася,  он  мати  мене  виховала,  нічого  і    я    поки  що  сама  дитину    підніму,    а  там  і  він  з  армії    прийде..
-Миколко,-  підійшовши  до  нього,  поцілувала  в  щоку,  -Я  тобі  вірю.  Я  справлюся.  Одне  тільки,  якось  з  мамою  поговорити  треба….  Він  цілував  її  уста,    говорив  ніжні  слова,  яких  їй  бракувало  житті.
     Вранці,  за  кілька  днів  до  школи,  її  дуже  стоншило.  Не  втрималася,    вискочила  надвір.  Мати,  саме  давала  курям  їсти,  побачивши  доньку,  миску  з  зерном  жбурнула  на  землю.
-  Що  догулялась?!  Напевно  той  горох  смачним  виявився!
Вона  різко  схопила  її  за  волосся,  волікла  до  хати,  з  силою  посадила  на  стілець,
-  Швидко  збирай  речі,  ми    поїдемо…
 Зі  сльозами  на  очах  на  якусь  мить  заніміла  та  відразу  ж  зірвалася  з  стільця,
-    Ми  одружимося.  Коли    з  армії  прийде.  Ми  кохаємо  один  одного.    
В  материнських  очах  вогонь  злоби,  ненависті,  розчервонілась,
-  Вони  кохають  один  одного,  подивіться  на  них  люди!    Та,  це  ж  сором!  Досить  розмов!  Треба  переодягнутися,  поїдемо!  Я  тобі    не  дам  мене  ославити  на  все  село.  Я  вчителька,  маю  подавати    приклад  у  вихованні  дітей.  А,  це,  що  ?  Приклад?!  Боже,  як  це  мені  пережити,  скажи?!  Їдемо  в  Бар,  в  мене  там  родина  є,  тітка  Катерина,    родичка  по  материнській  лінії.  Вона  працює  в  лікарні,  ось  там  і  все    вирішимо,  що  з  тобою    робити….
 Ті  слова,  як  грім,  не  говорила,  а  вигукувала  слова.  Дівчинці  здавалося,  що  від  перепаду  тону  дзвеніло  скло  вікон.
-Мамо  -  не  кричи,  тож  люди  почують….
Витерши  змокріле  чоло  рукою,  мати  посварила  вказівним  пальцем,  
-Надумаєш    не  послухати,  вижену  з  дому.  Швидко  збирайся,  я  сказала!  Маємо  встигнути  на  автобус.
Вона  так  кричала,  що  з  рота  вилітали  краплини  слини.  Від  поведінки  матері  доньку  тіпало  та    вона    все  ж    збирала  речі.  Розуміла,  своїм  сперечанням,  ще  більше  шкодить,  лише  дужче  розлючує  матір.
   Невеличке  містечко  навіяло  сумні  думки.  Він  там,  я  тут,  що  далі?  І  нічого  не  знає,  що  нині  відбувається.  Ні  я  на  аборт  не  піду,  хай  хоч  все  тіло  ріже  живцем,  хай  виганяє,  але  дитя  буде  жити.
 Тітка  Катерина  здивувалася    приїзду,  але  прийняла  радо,  адже  жила  сама  в  двокімнатній  квартирі,  дітей  Бог  не  дав,  як  розповідала  мати.
 -Ти  справжня  красуня,  Олічко!-  обійняла  її  тітка  і  продовжила,-  Мабуть  мене  не  пам`ятаєш,  я    у  вас  була,  тобі  тоді  здається  чотири  рочки  з  хвостиком  було.  Мама  інколи  приїздила,  при  зустрічі  все  скаржиться,  що  не  вистачає  часу…  Воно  й  насправді  така  робота,  що  не  завжди  вирвешся...
 Вона  відчинила    на  кухню  двері,
-  Поліно,  хай  Оля  тут  подивиться  телевізор,  а  ми  пішли  сюди,  тут  поговоримо.
   Мати  перша  вийшла  з  кухні,  заплакана,  намагалася  не  дивитися  на  доньку,  раз  -  по-  раз  схилила  голову,
-Ти  залишаєшся!  Про  дім,  школу    й  не  думай!  Тут  неподалік  є  школа,  кілька  місяців  походиш,  а  там  домовлюся…
-  Мамо,  про  що  домовлятися?  -  спитала  здивовано.
Поліна  стояла  біля  вікна,  задивлялася  вдалину,
-Довго  говорити  не  буду,  що  треба  я  зроблю,  а  ти  готуйся,  щоб  навесні    змогла    здати  екзамени.
З  підносом  в  руках  зайшла    тітка,  на  ньому  стояли  тарілки  з  стравами.  Запахло  копченою  ковбасою,  Оля  зблідла,  рукою  прикрила  рота,  піднялася  з  крісла.
Тітка  посміхнулася,
-Таке  воно  жіноче  життя,  он  на  столі  компот,  візьми  пару  ковтків,  може  попустить..
 Поліна  розповідала  про  роботу  в  школі,  інколи  мружила  очі,  позирала  на  доньку,  важко  переводила  подихи.  
За  пів  години,    поспішаючи  кивнула  рукою,
-Ну  бувай  доню,  ніяких  витівок,  лишаю  тебе  тут.  Живіть,  не  поминайте  лихом.
Вона,  тітці,    щось  прошепотіла  на  вухо    й    голосно,
-То  ти  проведеш  мене…  
Обоє  поспішили  до  дверей…  Коли    Оля  почула,  як  клацнув  замок,  не  стримала  сліз,  розридалася.  Чи  від  хвилювання,  чи  від  щастя,  що  залишить  дитину,  адже  про  аборт  -    ні  слова.  Розмірковувала,  звичайно,  непереливки  мені  буде,  можливо  це  й  на  краще,  що  не  вдома,  тільки  треба  дати  знати  Миколі  де  я,  хай  приїде.  
   Легкий  мороз  проймав  тіло,  з  хвилюванням    дістала  зошит  і  папір.  Напишу  листа,  напишу,  як  кохаю.  І  тут  же  себе  зупинила,  а  можливо  хтось  прочитає,  ще  висміють,  напишу  де  я,чекатиму.
 Пройшло  чотири  місяці…  Оля  дивилася  у  вікно,  ковтала  сльози,  Микола  на  лист  не  відповів,  мати  жодного  разу  не  приїхала.  У  відчаї,  що  нікому  не  потрібна,  перестала  ходити  до  школи.  Але  тітка  її  запевнила,  що  вони  у  вихідний  день  зустрінуться  з  директором  школи  і  всі  питання  вирішать.    Вона  не  лізла  в  душу  до  дівчини,  бачила  її  хвилювання,  інколи  намагалася  відволікти,  вчила  в`язати  дитячі  речі,  а  інколи  обійме  і  скаже,
-Все  буде  добре,  тобі  хвилюватися  не  можна.
 Їм  добре  вдвох…  Оля  відчувала  у  ставленні  до  себе  увагу  і  тепло.  Ласку  і  ніжність,  яку  мала  лише  в  дитинстві.
   Після  скорочення  штату  лікарні,  тітка  влаштувалася  працювати  на  пошту  в  посилочний  відділ,  приходила  з  роботи  втомлена.  Оля  радо  готувала    страви,  пекла  пиріжки,  печиво,  крутила  голубці,  тітка  задоволено  дякувала  їй  і  інколи  навіть  цілувала  в  щічку.  Їй  вже  й  здалося,  що  хай  би  тут  жити  все  життя,  так  спокійно  й  затишно.  Але    в  душі  тримала  біль,  не  ділилася  цим  з  тіткою,  чому  мовчить  Микола?  Чи  отримав  лист?  І  чому  мати  більше  не  приїздить?  Невже  не  простить?
   Поліна,  через  пару  днів  після  приїзду  додому,  в  коридорі  школи  побачила    Миколу.  Він  взрівши  її,  трохи  боязно,  хвилюючись,  
-А  чому  Олі  в  школі  немає?  Що  захворіла?
Сердито  зміряла  хлопця,мов  спицю  встромила  в  серце,  озирнулась,  впевнилася,  що  близько  нікого  немає,
-Це  ж  ти  її  довів  до  цього.  Дитину    втратила!  Між  вами  все  скінчено  і  не  шукай!  Я  її  відправила  до  Москви,  адресу  не  дам  і  не  проси.  І  гадаю,  про  те,  що  сталося,    краще,  щоб  ніхто  не  знав.  Розплескаєш  язиком,  сядеш  до  в`язниці  за  зґвалтування.      Він  побілів  на  обличчі,
 -  Але  ж    я…
Вона  різко  перебила,
 -  Ти  ніхто  і  тебе  звати  ніяк!  Я  все  сказала!
І  різко  розвернулася,  поспішила  в  клас.
 За  кілька  місяців  вона  ні  разу  не  поїхала  до  доньки.  Її  серце  було  переповнене  гордістю,    в  душі  не  змогла    наважитися  простити  доньку.  Але  щомісяця,  Катерина  отримувала  від  неї  гроші,  висилала  їх  з  пошти    сусіднього  села,  щоб  ніхто,  ні  про  що  не  дізнався.  Адже  лист  від  Олі,  що  мав  отримати  Микола,  вона  в  поштарки  забрала.  Поштарці  ж    радо  повідомила,  що  доню,  відправила  закінчувати  школу    в  Москву  до  родичів,  бо  там  перспектив  більше,  а  за  мовчання  сунула  в  руку  двісті  гривень.
         За  вікном  весна…    в  кабінеті  директора  школи  на  них  чекали  вчителі.  Катерина  вийшла  з  кабінету,  Оля    відповідала  на  запитання  з  усіх  потрібних  предметів.  Вчителі    з  розумінням  поставилися  до  майбутньої  матері,  всі  екзамени  склала  екстерном.  Відчуття  радості  переповнювало  душу.
     За  вікном  ясно  світило  сонце,    танув  сніг  -    маленькими  струмочками  стікав  з  дахів  будинків…  Вона  -    приклавши  руку  нижче  грудей,  слухає,  як  ворушиться  дитина,  всміхається,  -  
     -  Скоро  я  тебе  побачу…  Ти    скоро  з’явишся  на  цей  світ  і  ми  поїдемо  до  татка.  Хоч  бабуся  проти  та  ми  з  тобою  все  одно  поїдемо….
 Нині  тривожна  ніч    видалася    Олі.  Відчуття  страху,  час  від  часу  гудіння  в  голові  і  нудота,  яку  намагалася  вгамувати,  запиваючи  водою.  Та  врешті  не  стрималася    встала  з  ліжка,  все  закрутилося  пере  очима  і  попливло…
Катерина  майже  не  спала  цілу  ніч,  чула,  що  дівчина  не  спить,  відчувала,  що  напевно  скоро  почнуться  перейми.  Коли  ж  почула  гуркіт  стільця,  відразу  схопилася  з  ліжка,  різко  відчинила  двері,  Оля  лежала  на  підлозі….
   Поки  їхала  швидка  допомога    розплакалася  біля  неї,  обливала  водою,  але  привести  до  тями  не  вдавалося.
   В  родовій    кімнаті  -  цокання  металевих  предметів….  Оля  відкрила  очі,  біля  неї  жінка  середніх  років  збирала  в  лоток  медичні  інструменти,
-О!  Прийшла  до  тями,  от  і  добре.  Дякуй  Богу  за  спасіння,  мало  не  втратили  тебе….
Ці  слова  почула,  як  в  тумані  і  знову  перед  очима  все  попливло.  
   Чиїсь  розмови,
-  Багато  крові  втратила…  
 Біля  неї  стояла  тітка  і  жінка  в  білому  халаті.  Вона  взяла  тітку  за  руку,  ледь  усміхнулася  й  тихо,  
-Подивіться,  думаю  все  буде  добре.
   Катерина  обійняла  Олю,  поцілувала.  Але  при  поцілунку  вона  на  обличчі  відчула  її    сльози.
-Я  народила?  Кого?  Де  дитя?
 Губи  не  слухалися  її,  потемніло  в  очах.
     За  вікном  білий  день…  В  палаті  два  ліжка.  Їй  скільки  різних  препаратів  накололи,  що  вона  все  сприймала  наче  уві  сні.  Але  на  другому  ліжку  помітила  смуглу,  чорноволосу  жінку,  яка  лежачи  годувала  маля  й  промовляла,-
-Моя  Русланочка,  моє  сонечко…
Немов    гучною  луною  пливли  ці  слова,  за  мить  все  зникло.
   Більше  тижня  минуло  після  пологів    За  вікном  ніч,  Оля  відкрила  очі,  від  вікна    місячне  світло  падало  на  друге  ліжко.    На  ньому  спала  тітка  Катерина.
 Вона  намагалася  встати  та  тітка  відразу  почула,
-  Олічко,  дитино,  ну  дякувати  Богу.  Ти  може  пити  хочеш?
-Тьотю,  а  де  маля,  хто  в  мене?  Чому  ви  тут?  Мені,  що  робили  кесарів  розтин?  А  де  та  жінка  поділася,  чи    -то  циганка,  що  називала  свою  доньку  Русланою,  її  що  вже  виписали?Який  сьогодні  день?
Катерина  злегка  зблідла,  знервовано  подала  склянку  з  водою.
   -  Багато  не  пий,  не  можна,  ти  зараз  нічого  не  запитуй,  потім  поговоримо,  адже  нині  ніч  за  вікном.
Оля  повертаючись  на  бік,
   -Щось    сил  немає  ….  Добре,  ранком  поговоримо.  
За  кілька  хвилин  відчула,  прилив  тепла  до  грудей.  Ой,  що  це?  Можливо  молоко?  І  до  тітки,
 -В  мене  здається  на  грудях  мокра  сорочка.  Та  -  швидко  відреагувала  на  слова  ,
 -Під  подушкою  є  чиста,  зараз  все  зроблю,  переодягнусь.
     Вона  простирадлом  перев`язала  їй  груди,
-Знай,  тобі  треба  менше  пити…
Мов  божевільна,  обома  руками  схопилася  за  голову,  розплакалася,
-Що  дитину  не  спасли,  то  хоч  скажіть,  кого  мала  хлопчика,  чи  дівчинку?
Катерина  пригорнула  її  її  голову  до  себе,
   -Заспокойся,  змирися…  Доля  нам  така.  Донечка  була  в  тебе  та  на  жаль…  Хай  виписують  додому,  там  розповім,  заспокойся….
   Оля  з  Катериною  з  лікарні  поверталися  на  таксі..  Вона  роздивлялася  навкруги,  наче  когось  шукала,  
-Тьотю,  а  мами  ні  разу  не  було?
Та  приклала  вказівного  пальця  до  губ,
-  Вдома  поговоримо.  
   Минуло  два  місяці….  За  цей  час  майже  нічого  не  змінилося.  Оля  готувала  їсти,  тітка  ходила  на  роботу.  З  матір`ю  так  і  не  бачилася.  Одного  вечора  тітка  все  ж  таки  розповіла,  що  сталося  в  лікарні.    Хоч    дитину    мала  через  кесарів    розтин  та  за  два  дні  зробили  гінекологічну  операцію,  бо  утворився  тромб.  Мати  приїздила,  чекала  результату,  щоб  дізнатися,  чи  все  буде  гаразд.  Але  дівчинку  не  вдалося  спасти,  мати  відразу  забрала  її  і  поховала  в  іншому  селі.  Навіть  не  сказала  в  якому,  пообіцяла  сказати  пізніше,  коли  трохи  окріпнеш.  Тітка  дуже  нервувала,  то  червоніє,  то    ставала  біла,  як  полотно,  наче  розповідала  про  своє  втрачене  дитя.  
 Після  розмови,  Оля  дуже  хотіла  поїхати    додому,  але  тітка  відмовила.  Виявилося,  що  мати,  просила  не  відпускати  її,    щоб  ніяких  розмов  по  селі,бо  всім  розповіла,  що  відправила  до  родичів  в  Москву.
     А  час  не  зупинявся…    Катерина  оформлялася  на  пенсію,  їй  вдалося  влаштувати  Олю  на  роботу-  на  пошту.  Правда  не  в  посилочний  відділ,  а  поштаркою.  Обоє  тішилися,  адже  жити  за  щось  треба,  мати    -    більше      грошей  не  присилає.  Одного  разу  таки  приїхала  вона  в  Бар,  але  зайшла  до  Олі  на  роботу  саме  в  той  час,  коли  дівчина  розкладала  кореспонденцію.  Зайшла  з  таким  видом,  наче  вони  вчора  бачилися.  Дівчині  скільки  всього  хотілося  розповісти,  дізнатися,  що  там  вдома?  Чи    Микола  поїхав  навчатися?  І  основне  де  поховали  дівчинку?  Та  вона  тільки  сказала,
   -Мамо,  нам  треба  поговорити,  де  моє  дитя  поховане?
 Мати  здригнулася  від  питання,  зблідла,  знервовано  схопила  дочку  за  руку,
   -Про  це  й  не  питай,  забудь!  Не  трави  мою  і  свою  душу.  Воно  того  не  варте!  Нема  і  все,  нема!  
Й  різко  поспішила  до  виходу.
   Оля,  немов  той  вітерець,  швидко  рознесла  кореспонденцію,  поспішила  додому.  Переступивши  поріг,  розплакалася,    розповідала  про  приїзд  матері.  Катерина  теж  плакала,  чи  то  від  слів  і  жалю  до  дівчини,  чи  від  того,  що  вона  їй  нагадувала  про  її  молодість.  Але  цю  таємницю,  що  вона    втратила  недоношену  дитину  на  п`ятому  місяці  вагітності,  не  хотіла  розкривати.  Також  не  хотіла  розповідати  про  своє  життя  з  чоловіком,  який  відразу  покинув,  дізнавшись,  що  в  неї  не  буде  дітей.  Боялася  відкритися,  бо  полюбила  її,  мов  свою  доньку.  Дещо  знала  за    дівчинку,  що  народила  Оля,  але  поклялася  Поліні,  що  буде  мовчати.  Порадила  дівчині  не  шукати  Миколу,  вважала,  що  в  такому  разі  навряд  він  зрозуміє  її  біль,  бо  в    таких  випадках,  в  основному  чоловіки  кидають  дружин.
     Минуло    п`ять  років….  Останнім  часом  тітка  хворіла,  часто  тримала  руку  в  області  серця,  пила  якісь  краплі,  під  язик  брала  пігулку  валідолу,  але  звернутися  до  лікарів,  хоч  Оля    вмовляла,  йти  не  хотіла.
   Одного  зимового  дня  на  дворі    дуже  потепліло.  Оля,  з  промоклими  ногами,  ледве  прийшла  додому.    Було  багато  кореспонденції,  повернулася  пізно,  відчувала  біль  внизу  живота.  Тітка  відразу  наполягла    -  на  наступний  день  піти  в  лікарню.  
 У  поліклініку  йшла  сама,  тітка  знову  пила  ліки.  Довго  вмовляла  їй  піти  з  нею  і  обов`язково  показатися  кардіологу,  але  вона    категорично  відмовилася.  На  прийом  Оля  попала  до  молодого  гінеколога.  Після  огляду,  зацікавлено  подивився  на  неї,
   -  У  вас  запалення,  треба  лікуватися.  Хоч  і  не  будете  мати  дітей,  але  затягувати  не  варто,  це  може  бути  небезпечно.
Після  почутого,  не  змогла  й  слова  сказати.  Все  ж  дала  згоду  на  лікування  в  стаціонарі,  спішила  додому  взяти  деякі  речі  та  розпитати  тітку,  чому  їй  таке  сказали?  Але  коли  прийшла  додому,  тітка  капала  краплі  й  плакала,
   -Ой  Олічко,  дитинко,  мабуть  вже  кінець,  так  пече  в  грудях,  так  пече…
Оля,  кинувши  сумку,  побігла  до  сусідів  щоб  визвати  швидку  допомогу,  на  весь  будинок,  тільки  в  них  був  телефон.
Катерина  вся  труситься,  синіли  губи,  хоча  під  язиком  знову    тримала  пігулку.
Ледь  ворочає  язиком,  вирячивши  очі,
 -Сядь,  сядь,  дещо  скажу….
   Відчуття  страху  та    все  ж  присіла  біля  неї,  взяла  за  руку.  Вона  ледве  вимовляла  слова,
   -  Там,  у  біль`ї,  знайдеш  гроші  на  похорон,
   -  Та,  що  ви  тьотю?  -  перебила  її.  
Вже  майже  шепотіла,
   –Про  дівчинку  слухай,  звати  її  Руслана,  Поліна  віддала  її  жінці  тій,  що  з  тобою  в  палаті  була.  Вона  їхала  потягом  в  Івано  -    Франківськ,  передчасні  пологи,  зняли  з  потяга.  Її  звати  Софія,  вона  народила  мертвого  хлопчика.  Це  не  мій  гріх,  мама  запропонувала  тій  жінці,  а  хлопчика  десь  поховала,  я  навіть  не  знаю  де,  не  зізнається.  Прости,  прости  мене  дитино…
Відкривши  рот,  хапає  повітря  й  за  мить  закрила  очі.  Саме  в  цей  час  в    дверях  з`явилися  медики.
Чоловік,  відразу  подивився  в  якому  стані  очі,  а  потім  кивнув  рукою,  слухав  серце,  але  вже  було  запізно.
   Оля,  брала  в  лікарні    довідку  про  смерть,  зайшла  до  гінеколога,  щоб  виписав  для  неї  ліки,  які  можна  приймати  вдома.  З  пошти  відправила    телеграму  матері.
   Але  мати  так  і  не  приїхала.  Де  та  мужність  взялася,  де  взялася  сила?  Витримати  два  стреси  одноразово  занадто  важко.  Ховала  тітку,  мов  свою  маму,  на  шматки  рвалося    серце,  глибоко  в  душі  вгамовувала  біль.  Добре  коли  є  такі  чуйні  сусіди  та  працівники  з  роботи,  вони  й  допомогли  їй  організувати  похорон.
   Нелегкі  години  в  одинокості.  Після  невеликих  поминок,  все  здавалося,  що  зараз    в  двері  позвонить  мати,  але  не  дочекалася.  
   Думки  осині-    може  вона  хвора,  що  не  приїхала?  Треба  поїхати,  важливо  все  на  власні  очі    побачити,  як  вона  живе.  ..І  дізнатися  чому  не  приїхала,  адже  це  не  на  святкування  чогось,  а  провести  в  останню  дорогу.  В  душі  дивувалася,  невже  так  можна?  Як  можна  бути  такою  гордовитою,  чи  -  то  такою  черствою!  Могла    хоч  телеграму  дати,  чому  не  приїде.
   Декілька  днів  в  ліжку…  висока  температура.  До  запалення,  ще  й  грипувала.  На  дев`ятий  день  після  похорон,  саме  випала  неділя,  пішла  до  церкви.  Зробила  все  так,  як  підказала  сусідка  тітка  Тамара.  Вона  навідувалася  до  неї,  купила  лимони  та    деякі  ліки.  Тітка  підтримувала  її  розмовами,  втішала,  що  організм  молодий,  все  пройде  й  забудеться,  як  поганий  сон.
   Час  лікує  рани…  Оля    чекала  теплих  днів,  щоб  нарешті  поїхати  в  село.    Але  зима  видалася  сувора  і  сніжна.  Як  важко  на  душі,  але  треба  дочекатися  тепла  і  обов`язково  спитати  маму,  про  ту  жінку,  куди  вона  повезла  її  доньку?  І  як  змогла  таке  зробити?Як  їй  живеться  з  таким  гріхом?  Скільки  раз,  це  питання    задавала  собі,  адже  я  мама  дитини.  Скільки  думок  передумано,  скільки  планів  намріяно  та  треба  було  дочекатися  відпустки  -  в  березні  місяці.
       Нарешті  і  відпустка…..  Оля  добиралася  в  село,  саме  у  вихідний  день,  щоб  застати  маму  вдова.  Була  здивована  й  пригнічена,  коли    відчинивши  двері,  в  хаті  побачила  дядька  Василя,  який    в  школі  працював  завгоспом..  Він,  трохи  скривившись  на  обличчі,  привітався    і  відразу  його,  як  вітром  здуло,  тільки  й  помітила,  вже  зачинив  хвіртку.  Мати,  одягнена    в  довгий  коричневий  махровий  халат,  сиділа  в  кріслі,  біля  неї  на  журнальному  столику  парувала  кава.  Оля  на  підлогу  поставила  сумку,  намірилася  обійняти  матір.  Суворий  погляд,    категорично  кивнула  рукою,
   -Тільки  без  пестощів,  ти  ж  знаєш  я  цього  не  люблю.  Сідай,  якщо  вже  приїхала.  Думаю  не  надовго,  не  хочу,  щоб  тебе  люди    тут  бачили,  боюсь  заклюють  мене  питаннями.
     В  хаті  тихо  -  тихо…    Глухо  і  одноманітно  гойдався  на  стіні  маятник  годинника,  відстукує  секунди  і  час  від  часу  в    пічці  потріскували  дрова.  Оля,  при  розмові  з  матір`ю,  виплакала  всі  сльози.  
Їй  вже  й  здалося,  що  вона  їй  не  рідна  чи,  що?  Скільки  злоби  може  бути  в  людини  до  своєї  доньки?  Вона  розповіла  їй,  що  все  знає  про  свою  доньку.  Намагалася,  щось    дізнатися  про  ту,  смуглу    жінку,  але  мати  скрушно  похитала  головою,
-  Мені  нема  чого  тобі  додати,  тільки  вона  не  циганка,  із    західної  України,  не  знаю  хто  по  національності.  Ти  не  будь  дурепою,  не  шукай!  Досить  я  із-за  тебе  щастя  не  мала,  не  хотіла,  щоб  якийсь  чужий  чоловік    виховував  тебе.  А,  що  до  твого  батька,  то  помилка  молодості,  яку  ти  на  жаль    успадкувала.  Думаєш,  що  була  б  потрібна  Миколі?!  Він,  як  тільки  закінчив  школу,  вони  відразу  продали  будинок  і  виїхали  в  Київ.  Батько  ж  у  званні,  добряче  нахапав  грошей,  було  за  що  купити  квартиру.  Так  що  змирися!  А  на  похорон  не  приїхала,  бо  грипувала,  нічого  й  без  мене    поховали!
 Витираючи  сльози,  Оля  довго  мовчала.  В  неї  більше  не  було  сил  на  вмовляння.  Мати  при  спілкуванні  дивилася,  то  в  одну  сторону,  то  в  іншу,  намагається  не  дивитися  в  очі.  Донька  вже  хотіла  зняти  пальто,  мати    здивовано  подивилась,
-Думаю  ти  не  збираєшся  тут  ночувати,  пригощу  кавою  і  їдь,  краще  вдома  провести  відпустку.  І    я  спокійніше  спатиму.  Ще  розпочнуться  розмови  -    де  і  що?  Чому  сама  приїхала,  без  чоловіка?  Мені  цього  не  треба,  я  найкращі  роки  свого  життя  подарувала  тобі.  Ти  сама  вибрала  свій  шлях,  самостійна.  До  того  ж  тепер  господиня,  квартиру  маєш,  то  ж  живи  приспівуючи,  насолоджуйся  життям.  
 Оля  кліпала  червоними  очима  й  мовчала.  Такої  зустрічі    про  яку  мріяла,  не  відбулося.  На  жаль  і  дізнатися  того,  чого  хотіла,  їй  теж  не  вдалося.  Похапцем  виклала  з  сумки  на  стіл,  великий  шматок  сиру,  палку  ковбаси  і  коробку  цукерок.
Мати  махнувши  рукою,
   -  Та  не  переймайся,  в  мене  все  є.  Не  треба  було  втрачатися.  Бери  попий  кави,
Вона  в  чашку  налила  їй  кави,  продовжила,
     -Краще  про  щось  цікавіше  розкажи.
Гаряча  кава  лише  на  мить  відволікла  від  розчарування,  стиснуло  в  грудях,  хотілося    кричати,  вити.
     Життя  продовжилося…    по  сусідству  з  Олею,  жив  одинокий  чоловік  Олег,  правда  за  неї,  був  старший  на  десять  років.  З  дружиною  розійшовся,  але  мав    шістнадцятирічну  доньку,  яка  раз  в  місяць  навідувалася  до  нього.  Він  працював  охоронцем    в  міській  друкарні.  Робота  позмінна,  побачивши,  що  в  неї  нікого  немає,став  частенько  навідуватись  в  гості,  разом  дивилися  телевізор,  чаювали.  А  згодом  стали  жити  разом,  вирішили  не  одружуватися.  Адже  Ольга  знала,  що  в  нього  є  донька,  якій  залишиться  квартира  та  і  він  не  наполягав    на    офіційному  шлюбі.  
Вони    разом  прожили  двадцять  років.    За  цей  час  мати  декілька  раз  приїжджала  в  гості.  Привітно  з  радістю  спілкувалася  з  Олегом.  Доня  помітила  в  ній  невеличкі  переміни,  не  такий  суворий  погляд,  задоволеність.  Одного  разу,  коли  вона  проводжала  її  на  автобус  мати  не  витримала,
       -Ну  от,  бачу  живеш  з  чоловіком,  щаслива.  Тобі  треба  було  мати  за  собою  хвоста?  Чи  й  кому  б  потрібна  була?  Тож  досить  гніватися  на  мене,  подякуй,  що  все  так  сталося.  
         Роки  минали….  Ольга  тільки  оформилася  на  пенсію,  коли  в  Олега  трапився  інсульт.  Ховала  його  не  сама,  поруч  з  нею  стояла  його  донька.  Вона  не  засуджувала  батька,  часто  заходила  в  гості,  до  його  вибору  відноситься  з  повагою.
   Не  пройшло  й  півроку,  отримала  телеграму,  померла  мати.  Як  це  невчасно,  журилася,  от  тепер  зовсім  одна.  І    вкотре,  ковтаючи    сльози,  думками  про  доньку.  Де  вона  і  яка,  напевно  вже  своїх  дітей  одружує.  Хоча  б  одним  оком  її  побачити  та  мабуть  -  така  мені  доля.
Вона  з  годом    продала  квартиру,  повернулася  в  рідне  село,  в  свій  будинок,  де  зросла.  Хоча  прийшлося  зробити  гарний  ремонт,  витратити  багато  грошей,  але  тут  врешті  знайшла  спокій.  Цей  город,  обійстя,  гріли  серце  й  душу.  Ходила  на  могилу  до  матері  і  розповідала  їй  про  своє  життя.  Журилася,  згадувала  своє  кохання  і  інколи,  згадуючи,  що  донька  десь  далеко,довго  плакала.
     Вже  світало,  коли  Ольга  відірвалася  від  спогадів.  Витерла  сльози,  що  стікали  по  щоках,  почала  палити  пічку.  От  проснуться    мої  гості,  а  в  хаті  тепло,  затишно.    Поставлю  картопельку,  пюре    їм  приготую,  ще  й  яєчок  зварю  всмятку.  Як  проснуться    сходжу  до  Калини,  хай  молока  для  дитини  дасть.
   Вона  зайшла  в  хату,  коли  Роза  годувала  сина.  Дівчина  зашарілася,
     -Зараз  погодую  і  піду…
Старенька    категорично  заперечила  рукою,
   -Нікуди  не  підеш!  Голодну  не  відпущу,  де  ти  бачила  таке.  Он  сніданок  приготувала,  порадуй  мою  одинокість.  Хай  я  потішуся,  подивлюся  на  твого  козака.
Привітні  сяючі  очі  дивилися  на  неї,
-Ой,  дякую  вам!  Я  так  добре  виспалася.  В  хаті  тепло,  комфортно.
 -Ну  от  і  можеш  побути  в  мене  декілька  днів,  якщо  нікуди  не  поспішаєш.  Тільки  паспорт  маєш?  Я  забирати  не  буду,  тільки  подивлюся.  Так  на  душі    буде  спокійніше.
Поклавши  сина  на  ліжко,  Роза  дістала  з  маленького  пакунка  паспорт,  подала  їй.  Ольга  в  окулярах  листала,  передивлялася  всі  аркуші,
 -  О,  ти  заміжня…  бачу  штамп  стоїть.  Віддаючи  продовжила,
-  А  де  ж  чоловік  зараз…  Чи  в  Демидівці,  чи  десь  поїхав?
Злегка    почервоніла,
 -  Я  розповім  вам,  а  там  чи  повірите,  чи  ні,  ваша  справа.
   Хлопчик  почав  пхикати,  Роза  відразу  взяла  його  на  руки,  легенько  колисала.Ольга,готуючи  на  стіл  сніданок,  з  цікавістю  поглядала  на  них,  їй  з  першого  погляду  сподобалася  ця  молоденька  мама.  Роза    ж  відчувала    пильний  погляд  старенької,  у  відповідь  кліпала    великими  світлими  очима  і  усміхається.  У  її  погляді,  лагідних  очах,  щирій  усмішці  –  доброта,  від  неї  віяло  теплом,  Ольга  відчула  спокій  на  душі  і  радість
     -  Ну  от  і  добре,-  усміхнувшись,  кивнула  рукою  старенька,-  Давай  будемо  снідати.  Перехрестилася  до  ікони.
   Роза  кожного  разу  дякувала,  коли  вона  подавала    їй  страви.
   Здавалося,  що  дівчина  кудись  поспішає.  Швидко  опустошила  тарілку,  рукою  витерла  губи,
     -Дуже  дякую  за  все.  Як  не  пошкодуєте  про  те,  що  тут  залишуся    на  пару  днів,  то  тоді  слухайте,  як  мене  від  дому  занесло  та  ще  так  далеко.
Ольга  ніжно  поклала  руку  на  її  руку  і  не  кваплячись  заговорила,
     -Тільки  не  поспішай  дуже,  час  є,  ще  й  чаю  з  молочком  випий,  тобі  це  на  користь  й  сину  теж.
Та,  двома  руками  обійняла  чашку,
 -Я  сама  родом  з  Кольчино,  це  на  Закарпатті.    Є  батьки,  є  сестричка  ,за  мене  менша    на  чотири  роки.  Мама  українка,  а  тато  угорець.  А  мене  сюди  занесло,  бо  познайомилася    я  з  своїм  Романом  в  автобусі.  Ви  знаєте  там,  до  нас  багато  туристичних  автобусів  приїжджає,  ото    наче  й  любов,  згодом  побралися.  Забрав  мене  в  свою  Демидівку,  тепер  почав  пити,  як  сказився,  терпіння  лопнуло.
Заплакала.  
-  Ну-ну,  не  хвилюйся,  не  треба    нервувати,  тобі  дитя  годувати.  
Шморгає  носом,  продовжила,
-Ще  й  попрікає,  що  в    Макса  темніша  шкіра.    А  я  йому  кажу,  дивися    тато  мій  угорець,  хоча  правда  мама  світла,  ну  така,  як  ви,  як  я,  як  він.  Але  ж    сестричка  моя  теж  має  темнішу  шкіру  ніж  я.  Ото  ж  виходить  мій  тато  Максу  дідусь,  тому  тут    нічого  немає  дивного.  Чесно  скажу,  малому  тільки  місяць,а  я  вже  втретє  тікаю  від  нього,  то  в  сусідів  ночувала  два  рази,  а  це  вирішила  повернутися  в  Кольчино.  Почав  до  мене  руки  тягнути.  Правда  там,  у  другій  половині  хати,  його  батьки  живуть,  але  вони  не  були  мені  раді,  коли  ми  побралися,  сказали  чужинку  привіз.    Кому  й  що  казати.  Осудять,  ще  й  висміють,  одне  слово  на  чужині…
   Ольга  знервовано  встала  із-за  столу,  збирала  посуд,  
 -Ото  біда  така….І  це  ти,  ось  так,  вирвалася  майже  без  нічого.
   -Та  ні  в  мене  є  гроші,    три  тисячі  гривень.  Тож  додому  доберуся,-  сказавши  жадно  випила  чай  з  молоком,
-  Знаю,  вдома  мене  сваритимуть,  не  дуже  будуть  раді.  Особливо  мама,  вона  вчителька,  дуже  строга  і  в  школі,    і  вдома.  Не  хотіла  його  мати,  як  зятя,  відмовляла  мене,  щоб  не  виходила  за  нього  заміж,  не  їхала  на  чужину.  Та  і  бабуся,  вона  правда  теж  угорка,  казала,  що  на  сході  люди  недобрі.  Ви  пробачте  мене,    але  не  знаю  чому    вона  таку  думку  має.  
Холод  пройняв  все  тіло,  Ольга  здригнулася,
 -А  бабусю,  як  звати?
   -У  бабусі  красиве  ім`я  –  Софія…  І  в  мами  гарне,  Русланою  звати.
Затрусилися  руки,  старенька  впустила  тарілку  на  підлогу,  хоч    й  підлога  дерев`яна,  але  тарілка  розбилася  на  друзки.
Роза  схопилася  з  стільця,  похапцем  збирала  їх,
-  Це  ж  треба  такого,  ще  й  із  -  за  мене  тарілку  упустили!
   Присівши  на  стілець,  Ольга  мовчала…  Павутинні  думки    задурманили  голову  -    це  ж  треба  таке  співпадіння!  А  можливо  це  моя  онука?  Та  ні,  це  вже  мабуть  мої  жадані  сподівання  побачитися  з  донькою.  Чи  то  доля  на  старості  років  вирішила  зробити  мені  подарунок  з  минулого?    А  може  змилувалася,  щоб  не  одна  вік  доживала.  Склала  дві  руки  докупи,  приклала  до  грудей,
-Це  на  щастя  дитино,  не  копошися,  це  на  щастя….
-Та  ні,-    дівчина  швидко  витягла  з  пакунка  гроші,  хвилюючись,
 -  Ось  я  заплачу  вам,  я  маю  гроші.
Ледь  стримувала  сльози  старенька  та  намагалася  виглядати  не  жалюгідною,
 -Не  треба  мені  твоїх  грошей…  Я  маю  свої,  маю  пенсію.  І  хату  не  знаю  кому  залишу,  бо  одна,  як  перст.  Якщо  хочеш,  залишайся  в  мене  жити,  думаю  ми  з  тобою  поладимо.  А  там  вирішиш  сама,чи  повернешся  до  чоловіка,  чи  поїдеш  до  батьків,  то  вже  твоя  справа.
Роза  здивовано  дивиться  на  неї,  все  ще  тримаючи  в  руках  гроші.  Напевно,  правда,  тарілка  розбилася  на  щастя,  тільки  мабуть  для  мене,  подумала    й  ніжно  обійняла  її,
   -Бабусю,  дякую  вам!  Дякую,  що  повірили  мені,  що  не  прогнали.
Ольга  ховала  голову  в  її  обійми,  ледь  стримувала  крик  в  душі.  Якби  ж    ти  дитинко  знала,  який  в  житті  -  ти  для  мене  подарунок.  
                                                                                                                                                               Вересень  2019  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=851279
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.10.2019

Давай выпьем за любовь…

Пойми  любимый,  не  моя  вина,
Что  ты  не  выпил  этого  вина,
Тебя  ждала,    ведь  я,  тогда  у  реки,
Не  позвонил,  но  всему  вопреки,
Не  сомневалась,  жила  надежда.

Время  всё  сгладит…  и  мы  как  прежде,
Будем  вдвоём,  несмотря  на  осень
Обиды  сможет,  сердце  отбросить?
Уметь  прощать,  ты  не  научился,
А  ревновать?  Как  жаль,  что  ты  злился.

Уж  погляди,  на  этот  небосвод,
Может  утеху,  всё  же  принесёт,
Гордость  уйми  и  налей  мне  вина,
Прикоснись  губ,  вдвоём  выпьем  до  дна,
Всю  горечь  ту,что  на  душе  лежит,
Желая  сможем,  обиды  простить.

Давай  же  выпьем,  за  любовь,  милый!

                                                 2016г

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=851081
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 11.10.2019

Злети і падіння

[youtube]https://youtu.be/PMpizqgl6Z4[/youtube]

Як  пережити  всі  злети  і  падіння,
Бути  байдужим,  мабуть  зможе  не  кожен,
І  лише  з  часом,  коли  прийде  прозріння,
Ти  зрозумієш,  що  щось  зробив  негоже,

Чи  навпаки…    ти  відчуєш,  придбав  крила,
Змужнів  нарешті  і  зміг  серця  зігріти,
Із  сивиною,  тебе  весна  накрила,
Наступній  вдачі,  вже  порадіють  діти.

Життя  барвисте,  смужка  чорна  і  біла,
І  їх  перетин,  завжди  придає  сили,
Подібне  річці,  що  стрімко  вперед  бігла,
Геть  все    зрівняла  і  впевнено  щосили.

Шлях  прокладала,  щоб  розлитись  доволі,
Красу  побачить,  серед    квітучих  долин,
Щоби  відчути,  солодкі  смаки  волі,
На  шляху  змити,  з  душі,  той,  гіркий  полин.

На  жаль,  давно,  схований,  часто  турбує,
Все  пережите  -  нібито    мікроб    гризе,
Як    біла  смужка,  то    злагода  панує,
Життя  прекрасне!  В  надії,  знов  повезе.

Роки,  як  коні,  шалені  і  неспинні,
Чи  й  озиратись,  задам  собі  питання,
Йти    не  здаватись,  знайти  нові  стежини,
Зустріти  щастя,  без  всякого  вагання.

                                                               26.09.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=850692
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.10.2019

Чепурна осінь…

Чепурна  осінь,  то  ж  потішимось  люди,
Роси  бурштинові,  сяють,  іскрять  всюди,
Проснулось  сонечко,  промені  ласкаві,
Ніжні    цілунки,    а  погляди  лукаві.

Хоч  тепла    й  менше,  але  ж  вони  жадані,
Дозрів  горішок  у  зеленім  жупані,
Зраділа  білочка,  жолуді  на  дубі
Зло  кряче  ворон,  аж    на  верхівці,  в  чубі.

Чепурна  осінь  -  є  золотисті  крила,
Завзято  з  вітром,  вже  земельку  накрила,
Десь    менше  кинула  сяючих  краплинок,
До  лісу  більше,  тих,  яскравих  зоринок.

Виграють  роси,  так  ніжно  ваблять  очі,
По  златім  листі,    то  ж  я    пройдусь  охоче,
Чепурна  осінь,  така  вміла  майстриня,
 Багата  панночка.  Дивовижна  скриня.

 Є    в  її    шатах,  давно  золото  й  срібло,
Гарна  господарка,  розсипає  сміло,
Ще  й    фарб  підмішує,  із  глечика  свого,
Все  з  добротою,  це  до  погляду  мого,
Чепурна  осінь,  враз  всміхнулась  до  сонця,
І  нею  я,  захоплююсь  край  віконця.

                                                           05.10.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=850435
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.10.2019

Осінь шепоче…

Шепоче  осінь,    про  свою  красу,
І  я  так  хочу…  листя  торкнутись,
Та  й  несподівано  струсить  росу,
Щаслива  мить,  встигла  всміхнутись.

Тож  прохолода,  торкнулась  душі,
Через  долоню,  відчула  осінь,
   Стікають  краплі,  їх  чудні  пісні,
Немов  пливуть  у  небесну  просинь.

У  очах  мрія,  мені  б  поміж  хмар,
Птахою  стати,  причастить  душу,
 Та  й  із  піснями,  ще    пізнати  чар,
Та  я  безсила,  тут  бути  мушу.

Ласкавий  погляд,  приліг  до  клена,
Його  почую,  хай  пошепоче,
Який  він  красень,  я,  як  блаженна,
Немовби  в  казці,  він  вже  тріпоче.

Листок  строкатий,  падає  до  ніг,
Враз  обірвалась  музика  листви,
Причарувати,  все  ж  він  мене  зміг,
Як  дивна  осінь,  багряні  барви….

   Нині  послухай,  осінь  шепоче.

                       04.10.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=850300
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.10.2019

Тут, серед дерев…

Вітер  куйовдить,  барвисті  ясени,
Листки  червоні  й  жовтенькі  в  золоті,
Ледь  -  ледь  багряні,  красиві  восени,
Всупереч  зливі  й  щоденній  слякоті.

Схована  просинь.  Небесна  пелена,
Не  вабить  очі,  сумна,  як  настрій  мій,
Здаля  здається  осіння  сивина,
Забрала  вдачу,  до  загублених  мрій.

Думки  не  оси  та  душу,  все  ж  шкребуть,
Й  сутінки  жваві,  вбирають  в  себе  день,
Вітри  грайливі,  долину  трав  скубуть,
Навкруги  сіро,  давно  не  чуть  пісень,
Куди  попала?  Чи  заблукала  я?

Між  дерев  пишних,  ясенів  чарівних,
Гай  мовчазний,  ледь  стікали  краплини,
Осінні  сльози,  моїх  мрій  наївних,
Приймала  нічка  майже  щохвилини,

                                                               25.09.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=850207
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.10.2019

Йду в туман, у осінь…

[youtube]https://youtu.be/QKX_if0hWp4[/youtube]

Йду  в  туман,  а  що  за  ним  не  знаю,
Сховав  мабуть,  бурштинову  осінь,
Подих    свіжий,  п`янить  відчуваю,
Небо  сіре,  загубилась  просинь.

Тримав  тайну,  попереду,  що  там,
Чого    жду?  Та  я  мрію  все  ж    несу,
Хоч  летить,  час,  як  скакуни  літа,
Пригорну,  їх  у  осінь  понесу.

Нехай  прийме,  мене  таку,  як  є,
Вже  руда,  а  я  із  сивиною,
Не  боюсь,  як  з  відерця  дощик  л`є,
В  душі  те́пло,  не  буду  сумною.

Тож  ти  поруч,  йдем  разом  у  осінь,
В  туман  сизий,  лиш  за  руку  візьми,
Серця  наші,  відданості  просять,
Тож  й  дощі,    часті  витримаєм  ми.

                                     20.09.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=849544
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.09.2019

У храмі

Дай  Боже  миру  всім  і  тепла,
Знову  молюся    до  ікони,
В  серцях  чому,  так  мало  добра?
Гуляє  гнів  у  душах  й  злоба…

А  поруч  ближній,  б`є  поклони,
І  шепіт  тихо-  Прости,  прости,
Помилуй  душу.    Й  гучні  дзвони,
До  неба  плинуть  -  Гріх  відпусти,

Молитва  гріє,  тіло  й  душу,
Униз  спадає  сльоза  гірка,
Чоло  змокріло,  краплі  струшу,
Нехай  ясніє,  кожна  зірка!

Тож  люди  будьте  ви  добріші,
Почуйте  Бога,  даріть  добро,
Гріхи  відмолим,  щоб  рідніші,
Щоб  зерно  щастя  в  нас  проросло!



                                     26.09.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=849424
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.09.2019

У осінніх барвах

Проймає  тіло,  осінній  холод,
Несе  вологість  і  аромати,
На  душі  гірко  та  пряний  солод,
Як  влітку  хочу,  я  розшукати.

Грона  калини….  тішаться  очі,
Від  чар  краси,  душенька  радіє,
Про  тепло  мрію,  стріну  охоче,
Від  почуттів,аж  серденько    мліє.

Багрове  листя…  що  знову  осінь?
Вдяглась  берізка,  в  кафтан  строкатий,
У  піднебессі,  схована  просинь,
Розгулявсь  вітер,  різкий,  крилатий.

Зіркові  роси,  з  відтінком  срібла,
З  листків  стікають,  ясніє  в  травах,
Ми  дочекались,  земленько  рідна,
                                           Красуні  цвіт  у  осінніх  барвах.                                                      

                                       23.09.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=849231
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.09.2019

Земля чекає

Срібляться  роси  в  осінньому  світанку,
Майстриня  осінь,  фарбує  вишиванку,
В  густій  мережці,  що  стелиться  в  спориші,
В  багрянець  й  злато  вдягла  дерева  й  кущі,
Ледь  -  ледь  принишкли,  де  ж  ті  жадані  дощі?

Вишневі  хмари,  пливуть  по  небу  нині,
Казковий  захід  ховає  темно  –  сині,
Земля  чекає,  сповна  води    напитись,
Схиливсь  цикорій,  радий  вже  й  помолитись.

Поблякли  квіти,  спрага  забрала  силу,
Він  осінь  любить,  чекав  панянку  милу,
Тож  сподівався,  що  приплине  з  дощами,
В  ласкавих  росах,  лиш  й  приходить  до  тями.

Надійний  погляд,  зранку  до  небокраю,
Із  -  за  фіранки,  я  радо  виглядаю,
А  чи  одягнеться  в  дощовий  плащ  осінь,
Причастить  землю,  все  водицею  зросить.


                                       11.09.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=849103
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.09.2019

Ведь так в приюте одиноко

Ну    вот,  уж  осень  за  окошком,
И  она  плачет,    так  как  и  я,
Совсем  уж  мокрая  дорожка,
За  плечи  холод,  обнял  меня…

Что  не  придут,  нынче  забрать?
Ведь  так  в  приюте  одиноко,
Устала    я,    дни,  ночи  считать,
Люди  уймите  вы  жестокость!

Не  покидайте  детей  своих,
Неужто  чуждо,  ведь  родное,
Кровинка  ваша,  среди  живых,  
Вы  поменяли  на  спиртное?

Ну  при  задумайтесь,  попрошу,
Частицу  счастья  подарите,
Я  улыбаясь,  вам  помашу,
Будьте  добрее,  приходите!
**
Ты  погляди  в  мои  глаза,
И  не  спеши  давать  ответ,
Ведь    я  тебя,  всю  жизнь  ждала,
Одно  прошу,  не  скажи  НЕТ!

Стих  был  написан  к  картине.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=848850
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 20.09.2019

Ох, эта осень

                                                                                                                                               
Ох,  эта  осень…
Замело  тропинку  между  нами,
Вдруг  слегка,  уж  золотистой  листвой,
Пролетело,  ну  прям  как  цунами,
Потеряли…все    связи  с  тобою.

Ох,  эта  осень..
Паук  смелый,  плетёт    паутинку,
Всё  надеется,  никто  не  тронет,
Вновь  разложит,  кружева    на  тропинку,
Под  дождём  вся  нарядность  утонет.

Ох,    эта  осень…
   Я  в  надежде,  мой  милый,  жду    в  гости,
 Иль  не  сможешь,  не  найдешь    тропинку?


Из  рубрики»  В  годы  молодые»

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=848716
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 19.09.2019

Біля фонтану / рим. проза/

  Вечірня  Вінниця…  сяючі  ліхтарі.  Щасливі  обличчя  перехожих.Ось  вже  й  настав  останній  літній  день.  Краса  довкола,  фонтани  співають
пісень…  У  цьому  парку  людей,  як  комах,  аж  мерехтять  в  очах.  Озирнулась  старенька  й  звідки  вирвалися  всі?  Їх  так  багато,  аж  бере  страх!  І  майже  всі  одинаки,  поспішають.  Погляд  вперед  і  по  окрузі,  наче  когось  виглядають.  Та  дехто  йде  тихою  ходою,  он  там  далеченько,  навіть  з  палкою,  ледь  -  ледь  тупцює  дідусь  з  бородою.  Й  чого  несе  сюди  їх,  думала  старенька.  Хоча  погода,  правда  ж  і    гарненька.  Так  скоро  втихомиряться  напевно,  турботи  будуть,  не  марнуватимуть  часу  даремно.
   Вона  трохи  схилившись  сиділа  на    дерев`яній  лавці  де  тільки  й  не  була  сьогодні,  притомилась.  Приїхала  на  місто  подивитись,  де  не  гляділа,  не  забувала  перехреститись.  Думки  туманом  оповиті,  то  лише  на  мить.  Здається  люди  несуть  в  собі  радість,  ситі,  напевно  в  місті  добре  жить…
   Та  раптом  кілька  голубів  порушили  думки,  злегка  присіли  до  землі,  всміхнулась  й  залюбки,
-    Ото  пташина  і  все  по  парах,  яка  краса.  Здається  й  людей  не  бояться,  ну  чудеса.
 Пиріжок,  той,  що  привезла    із  собою,  кришила  в  жменю  -  горою.  І  посміхаючись  жбурнула  всім    горобцям  -    сміливцям.  Помітила,  відразу  людей,  усмішка  на  лицях.  Добре,  теж  не  шкодують  -  світла  думка  промайнула.  А  може  хто  подумає,  -  от  бабця  утнула!  Та  хай  там,  чого  шкодувати,  хто  ж  цих  беззахисних  має  підгодувати.  
   На  лавці,  що  поруч,  молодята  присіли,  на  ній  лише  вдвох,  напевно  пораділи.  Вона  гарненька,  сама  світленька,  сонячно  всміхалась,  ото  дівчисько,  думка  –  оса    -    мабуть  закохалась.  Й  старенька    молодість  згадала  на  хвильку;  Ой,  ти  ж  тепер  на  небі  мій  Васильку.  А  ми  ж  з  тобою  не  по  парках  гуляли,  а  біля  ставу  корів  випасали.      І  в  теплі  ночі  зоряні,  нам  щебетали  солов`ї.  Ой,  якби  ж  ти  любий  знав,  як  сумно  без  тебе  мені.
   Хлопець  русявий,  видний,  привернув  увагу,  в  пакеті  копошиться,  напевно  має  спрагу.  За  мить  до  неї  нахилився,  щось  шепотів  й  щоразу  позирав  навкруги,  вона  ж  у  майці,  ніжно  рукою  притиснув  їй  повненькі    груди.    «Отак  при  людях,  Боже  -  Боже  та  чи,  то  так  робити  гоже!»  І    з  пересердя  голубів  прогнала.»  Де  ж  сором  й  гордість,  чи  ж  то  я  кохання  не  знала?!»    І  спідтишка  вирячила  очі,
-  «  Нехай  би  краще  дочекались  ночі».  За  мить  хлопчина  розгорнув  цукерку  і    пхав  подрузі  прямо  в  рот..  Старенька    різко  з  лавки  піднялась,  «Ото  гидота  !  «
 Суворий  погляд  до  молодих,  вони  вже  цілувались.    Ледь  -  ледь  тихенько  перевела  подих,  а  їм  прохожі  тільки  посміхались.  
»  От  дожилися»,-  шепотіла  про  себе  старенька,  -»  Геть  світ  змінився,  а    Вінниця  гарненька!»
 Й  попленталась    до  автостанції,  думки  про  старість.  «А  біс  в  ребро!  Літа  –  літа….»  …В  душі  ховала  заздрість….
                                                                                                                                                                                                                                                                   
                                                                                                                                                                                     1.08.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=848562
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.09.2019

У нічних іграх …

Лукавий  місяць,  у  темряві  густій,
Сховавсь  у  хмарах,  мов  сповитий  шовком,
Нині  гуляє  вітрисько  –  лиходій,
У  нічних  іграх  завиває  вовком.

Куйовдив  хмари  порозкидав  всюди,
Тож  він  володар,  по  всім  піднебессі,
Сміх  із  цинізмом,  аж  на  повні  груди,
Відчував  силу,  схожий  завірюсі.

Від  страху  тряска,  утримать  несила,
Легкі  краплини,  ледь    заметушились,
Вже    й  блискавиця  здалеку  іскрила,
Із  гучним  громом,  скрізь  зазолотились.

Раптова  тиша  та  це  ж  лише  на  мить,
Чарівні  звуки.  Дощик  грає  свою,
Музику  ніжну,  як  скрипаль,  що  не  спить,
Землю  покрив,  свяченою  водою.
                                                                 
                                                                 18.09.2019р
               

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=848561
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.09.2019

У окошка

Села  кошка  у  окошка,
Отдохну,  ну  хоть  немножко,
Ведь  всё  лето,    я  трудилась,
С  котом  Васькой  помирилась.

Тихий  дождик,  пришла  осень,
Ну  не  выйду,  пусть  не  просит,
Декабрь  встретим,  снежок  белый,
Пусть  приходит,  коль  он  смелый.

Дружелюбен,  свет  надежды,
Как  всегда  у  абрикосы,
Порезвимся  при  морозе,
Ведь  люблю,  тебя  как  прежде…
                                           
                                                 15.09.2019г

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=848464
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 17.09.2019

Землю прикрасила

Десь  ходила,  десь  бродила,  підбори  стоптала,
В  золотаву  сукню  вбралась  та  з  вітерцем  злітала,
Над  долинами  і  в  горах,  золотилось  всюди,
Ароматом  чаклувала,  ліси,  поля  й  скирти.

У  садочок  завітала,  паняночка  осінь,
Її  з  радістю  чекала,  що  й  мене  запросить,
Скуштувати  винограду,  тож,  як  медок,  солод,
У  обійми  злегка  взяла,  щоб  пізнала  холод.

А  морозні,  ранні  роси,  ледь-ледь  засріблились,
У  душі,  втіх  не  вгамую,  яблука  налились,
Соком  ніжним  і  пахучим,  ще  й  щічки  рум`яні,
     Бджілок  ваблять  груші,  стиглі,  жовтенькі,  духмяні.

Немов  скрипка,  той  вітерець,  що  веде  до  танцю,
Розсипає,  щедра  осінь  купами  багрянцю,
І  запросить,  дощ  у  гості,  музики  веселі,
Цій  панянці,  потішаться    у  кожній  оселі.

Походила,  побродила  землю  прикрасила,
Хай  рокИ,  тебе  стрічати  -  я  буду  щаслива!

                                                                             10.09.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=848380
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.09.2019

Та , в синій сукні / проза/

             Вздовж  дороги,  за  вікном    мелькали  дерева  покриті  снігом,  деякі    голі,    аж  сизі  від  морозу.  Поміж  них    зелені,  пишні    ялини  й
сосни,  на  голках    льодові  намистини,  срібляться,    переливаються  на  сонці.    Іскриться  сніг,    то  сріблом,  а  то  й  златом….
 За  два  тижні    настане  березень  ,  помітно  сонце  яскравіше,тепліші  промені,    хоча  й  мороз  вночі  був  мінус  п`ятнадцять  градусів  та  все  ж    ближче  до  полудня,    не  більше  мінус  сім.    
   Автобус    їхав  не  дуже  швидко,  додога  ледь  -  ледь    розчищена,,  видно  вночі  славно    погуляла  хурделиця.    Під    лісом  пагорби  снігу,  кущів  зовсім  не  видно,  а  дерева  з  усіх  сторін  в  облозі,  по  пояс  потонули    в    кучугурах,  наче  одяглися  в  білі  пишні  спідниці.
     Михайло  дивився  у  вікно  і  часом  поневолі  прикривав  очі  від  різкого  блиску  снігу,    на  душі  спокій  і  відчуття  благодаті.  Як  добре,  вперше  за  п`ять  років,    пішов  у  відпустку.  І  тут  така  нагода,  ще  й  путівку  запропонували  в  санаторій,  в  Слав`яногірськ.    Можливо  б  і  не  їхав  та  дружина  наполягла,  каже  -    їдь  любий,    я  тобі  довіряю.  Знаю,    хоч  живемо  з  тобою  п`ятнадцять  років  і  всього  у  нас  було  ,  крім  зради  звичайно,  то  ж  думаю  й  цього  разу    не  гайнути  в  гречку.  Звичайно  -    думав  -  де  там  скакати,  двоє  дітей  вдома,    їх    треба  на  ноги  ставити,  як  кажуть  люди.
 За  мить  ледь  помарнів,  наче  сіра  тінь  лягла  на  обличчя.  А  чи  кохав?  Й  не  снилося  тоді,  просто  допоміг  встати  на  ноги,  коли  вона  впала  з  велосипеда  і  зламала  тазостегновий  суглоб.  Добре,що  телефонна  будка  неподалік,  визвав  швидку,    лікар  йому    запропонував  поїхати  з  нею,  дати  покази,  як  це  трапилося.  Там    наче  й  не  було  причини  впасти,  чи  вона  на  когось  задивилася,  чи,  щось  інше.  Саме  в  той  час  він  поспішав  на  автобус,    мав  їхати  на  роботу,  до  зупинки  залишилося  метрів  десять,  як  таке  сталося  з  дівчиною.  Як  міг  не  помітити,  коли  падала,  то  пролунав  скрегіт  і  відразу  гуркіт,    і  так    скрикнула  голосом  гучним,  як  було  не  почути,  хоча  рух  машин  не  зупинявся.
Її    чорні  очі,    благають  про  допомогу.  А  згодом    декілька  раз  провідав    у  лікарні.  Коли    лишалися  на  одинці,  брала  за  руку,  такий    ніжний  погляд  і  запитання,  коли  прийдеш?  Не  міг  відмовити,  не  байдужий  до  чужої  біди.
     Йому  тоді  йшов  лише  двадцять  другий  рік,  він  і  гадки  не  мав,  щоб  так  рано  одружитися.  Та  прийшов  одного  разу  до  неї  додому,  цього  разу  вона  сама  відчинила  двері,  радісно  повідомила,  що  батьків  вдома  не  буде,  поїхали  на  дачу.  Ох  та  молодість,  палкі  поцілунки  і  обійми,  а  потім  ніч.  Чи    хотів,  щоб  сталось  те,  чого  не  виправиш?    Мабуть  ні!  Але  її  ніжність  тіла,  шепіт  на  вухо,
   -»  Лицар  моєї  мрії,  мій  Геракл».
 Не  втримався,  закипає  в  жилах  кров,    шалена  пристрасть  спокусила  на  гріх.  То  було  лише  один  раз  та  за  місяць  новина    -    буде  дитя.    Ось  таке  кохання,  чи  то  кохання?    І    часом  так    важко  на  душі,  коли  згадує  ту  ніч  і  все  немов    хтось  переслідує  його,  хочеться  озирнутися  назад,    здається,  що  щось  загубив,  щось  в  житті    пропустив.  
     Та  час  летів  і  вже  радів,  як  син  і  донька,    між  ними  рік  різниця,  збирали    для  обох  волошки  в  житі.  Здавалося  й  щасливий,  чого,  ще  треба.  Ось  так  і  склалося  сімейне  життя.  Більш  –  менш  у  злагоді  і  в  достатку  -    можна  сказати.  Вона  вчителька  української  мови,  а  він    найкращий  слюсар  на  заводі,  квартиру  від  заводу  отримав,  тож  живи  та  й  тішся,  як  іноді  казав  йому  батько,  
 -  «Я  в  твої  роки  цього  не  мав».
     Путівка….    Думки,  як  рій  бджіл  в  голові,  легке  хвилювання.    А  цікаво,  як  там    є  танці,  чи  немає?  З  дитинства    любив  танцювати,  у  школі    ним  тішилися,  найкращий  танцюрист.  На  жаль  в    дружини    не  було  такого  великого  бажання    навчитися  так  танцювати,  як  він.  Але  дітей,    хоч,  ще  й  не  дорослі,  все  ж    навчив  їх  і  вальс  танцювати,  і  фокстрот..
       Автобус  під`  їхав  до    приймального  відділення  санаторію.
За  пів  години  Михайло  зайшов  в  кімнату,  де  за  столом  сиділо  двоє  молодиків.    Хлопці  відразу  встали,  один  з  них  ,  високий  на  зріст,  подав  руку,
-  О!  До  нашого  полку  прибуло.  Я    Павло,  а  це  Денис,  будемо  знайомі.    Він  представився  хлопцям,    оцінюючи,  позирав  на    кожного,  мабуть  по  років  двадцять  п`ять,  не  більше,  зробив  висновки.  І  роздягаючись,  весело,
-  То  я  для  вас,    напевно,  як  дядько.Не  дуже  підійду  до  компанії,  мабуть  захочете  жінок  приводити.
 Хлопці  переглянулися,  обоє,  примруживши  очі,  засміялися.
-  Та  ні,  ми  не  по  цій  часті,  так  розважитися  можна  буде,  потанцювати,а  щоб  дружинам  зраджувати,  то  ні,  приїхали  відпочити,  -  весело  сказав  Павло  .
-  Та  і  це  ж  небезпечно,  -  підтримав  розмову  Денис.
-  Ага,  то  ви  одружені,  це  вже  добре,  а  за  фахом  хто?  І  звідки,  як  то  кажуть  родом  ?
-  Ми  з  Донецька,  обоє    шахтарі,  -      поспішив  сказати  Павло,    -  А  ви  звідки?
-  Я  харків`янин…  на  ХТЗ  слюсарем  працюю.  Значить  всі  трударі,  тож  будемо  відпочивати.  А,  що  до  танців,  я  б  теж  туди  з  задоволенням    пішов  та  боюся    мені  пари    не  буде,  туди  напевно  одна  молодь  ходить.  Так,    тільки  давайте  на  «ти»  звертатися,  що  хіба  такий  старий?!
   У  перші  дні    відпочинку,  після  масажів,  хвойних  ванн,    які  назначив  лікар,  у  кімнаті  всі  спали.  Іноді  хлопці  веселили  Михайла,  розповідали  про  свої  походеньки,  а  часом  згадували  про  роботу.  Дивився  на  них  й  думав  -    невже  я  таким  був  десять  років  назад.  Дивувався  їх  безтурботності,  часто  в  кімнаті  лунав  сміх,  розповідали  анекдоти,  жартували  один  над  одним.  Ввечері,  сидячи  за  столом,    грали  в  доміно,  до  пізнього  вечора  чаювали.  Лежачи  в  ліжку  Михайло  любувався  видом  за  вікном.    Іскриться  сніг  від  світла,  що  падає  з  вікна,  а  далі  наче  вхід  в  дивовижну  зимову  казку,  заворожували    ялини  вкриті  пухнастим,  білим  снігом.  Поневолі    Михайло  згадував  дитинство,  як  ходив  з  батьком  в  ліс  по  ялинку,  по  пояс    провалився  в  сніг.  І    ледве  витягував  ноги  з  валянками,  в  яких  вже  було  повно  снігу.  А  згодом,  вже  вдома    батько  знімав  їх  і  сміявся,  ти  як  той  »Мужичок  -    с  ноготок»    в  Некрасова.  Діставшись  додому,  батько  натирав  ноги  горілкою,  вважав,  це  перші  ліки    в  такому  випадку,  мама  готувала  пахучий  чай  з  м`ятою  й  калиною.
     Одного  вечора  ….    Михайло    дрімав  в  ліжку,  насолоджувався    безтурботністю,  вже  й  відіспався  за  всі    роки  -    хоча  минув  лише  тиждень.  Під  подушкою    чергова,  за    ці  дні  прочитана    книга.,  вже  б  погуляти  по  стежках,  можливо  якось  помандрувати  по  окрузі,  чи    до  лісу  пройтися,  планував  собі.  І  тут  різко  відчинилися  двері,  обтрушуючи  з  себе  сніг,    ввалились  хлопці.  Розчервонілі    обличчя  осяяні  щастям,  радісний    сміх.  Михайло  сів  на  ліжко,  звісивши  ноги  до  підлоги,  
-Бачу      такі  веселі,    ви,  що  може    в  сніжки  грали,  як  ті  діти?
Хлопці  роздягаються,  хитро  позирали  на  нього.  Павло  зморщивши  носа  ,  задоволено  показував  всі  свої  тридцять  два  зуби  й  до  Дениса,
-Що  повідаємо  цьому  самітнику  де  ми  ходили,  що  робили?
Денис,швидше  роздягнувся,  впав  на  ліжко,
-А  чому  й  не  розповісти,  думаю  не  вкраде  наших  партнерок.  Тут  такі  танці,  закачатись,  правда  клуб  не  видний,  а  в  середині  так  комфортно,  просторо  і  людей  на  любий  смак,  від  вісімнадцяти  років  й  до  сімдесяти,  це  точно….
-Мені  сподобалися  танці.  До  речі,  там  є  такі,  що  чомусь  не  танцюють,  а  тільки  зирять  на  кожного,  напевно    оцінюють,  -  підтримав    розмову  Павло.
Він    дивився  на  хлопців  і  дивувався  -    такі  веселі!  Напевно  подруг  собі  знайшли,  запитав,
-Ви  навкруги  не  ходіть,  зізнавайтеся,    що  познайомилися  з  дівчатами,  чи  з  молодицями?
Павло  пригладив  чорнявого  чуба,  в  його  очах    грали    бісики,
-Та    ні,  не  подумай,  щось  такого,  куди,  чесно  кажучи,  може  потягнути,  але  ми  просто  познайомилися  з  двома  дівчатами.  До  речі,  кажуть  не  заміжні,  хоча  на  вид    по  років  двадцять  три  -    двадцять  п`ять,  думаю  не  більше.  Доволі    симпатичні,  стрункі,  з  красивим  бюстом,  обидві  русяві,  вони  з  Харкова  -    твої  землячки.
-Правда  хто  за  фахом,  ще  не  дізналися,  але  приємні  і  веселі  дівчата,  здається  подружки    й  танцюють  гарно,  -    добавив  Денис.
Вони    ще  з  годину  гомоніли,  розповідали  про  ведучого,    що  проводив  деякі  конкурси.  Уже  коли  вкладалися  спати,  Павло  запитав  Михайла,
-Ну,  що  тобі  не  надоїло  книги  читати  та  валятися  на  ліжку,  може  завтра  з  нами  підеш,  казав,  що  любиш  танцювати.  Ми  тобі  там  підберемо  молодичку,  вибір  є,  яку  захочеш.
Денис,  перевертаючись  в  ліжку  пробурмотів,
--  Ага,  худі  є    і  є,  як  жердини  високі.    Є  низенькі  і  кругленькі  бочечки….  
Всі  засміялися  та  він  продовжив,
-Ні  серйозно  кажу,    є  красиві,  гарні,  як  булочки  пухкі,  так  би  й  вщипнув  котрусь,  чи  поцілував.
В  кімнаті  знову  сміх…  А    за  вікном    наче  біла  ніч,  місячно,  на  ялинках  іскрився  сніг,    що  виднілися    неподалік.
     Наступного  дня,    після  сніданку,  Михайло  вирішив  пройтися  до  залізничної  станції.  Дорога  проходила  вздовж  лісосмуги.  День  видався  сонячним,  не  дуже  морозним.  Під  ногамискрипів  сніг,  йшов  по  проїжджій  частині,  бо  хто  б  там  зробив  стежку,  як  снігу  лежало  по  коліна.    Чарівні  сосни  й  ялини  виблискували  на  сонці,  деінде  осипався  сніг,  чи  то  від    сонячних    променів,  чи  від  ваги,  тихо  спадає  донизу.    Раптово  з`явилася  білка,    наче  зустрічала  його,    полохливо  вертіла    головою  в  різні  сторони,    зупинилася  навпроти  нього,  здавалося  й  не  думала  тікати.  Посміхаючись  зупинився,  яка  ж  краса,  оцю  б  красу  дітям  побачити.  Намацав  в  кишені  пряник,  який  давали  до  чаю  й  присівши,  поклав  на    сніг.  Довго  чекати  не  довелося,  білка  за  мить  схопила  пряник  й  зникла  серед  дерев.  Тихо  засміявся,
-Яка  ж  проворна.  Шкода  горіхів  не  маю,  а  от  цукерки  тобі  напевно  не  можна…
   Непомітно  дійшов  до  станції,  вирішив  взяти  квиток    додому,  хоча,  ще  й  залишилося  багато  днів  до  від`їзду  та  все  ж,  чого  чекати,  коли    вже  тут.
     Вечір….  у  кімнаті    хлопці  кропили  парфуми,  всі  троє  збиралися  на  танці.
Можливо  б  і  не  пішов  та  хлопці  так  наполягали,  так  хвалили,  сказали,    що  не  пошкодує  та  й  скільки  вже  можна  одному  сидіти..
   В  залі  людей  багатенько…  І  справді  здивувався,  коли  побачив  чоловіків    й  жінок  різного  віку.    Хтось  сидів  на  стільцях,  а  дехто    компанією  збирались  в  коло,    час  від  часу  линув  сміх,  який  загубився  в  ритмі  музики.  Павло  з  Денисом  привели  своїх  вишуканих  дівчат;  скромні,  обидві  русяві  і  обидві  чорноокі.  Одягнені  в  гарненькі  в`язані  сукні,  які  підкреслювали  красивий  стан.  Павло    взявши  партнершу  за  руку,
-Ось  це  наш  дядько  Михайло…  
Відразу  всі  засміялися.  Потім  він  продовжив,
-  Знайомтеся,  це  Таня,  а  це  Люба….
 У  дівчат  рум`янці  на  щоках,  веселики  в  зіницях..
 Таня  відразу  почервоніла,    часто  кліпала  очима,  защебетала  пташечкою,  
-Ви  не  подумайте  нічого,  ми    вашим  хлопцям  просто  партнерші,  більше  нічого.    Вони  так  танцюють!  Так  танцюють!  Так  гарно,  що  нам  підходять  …  
І    зажавши  нижню  губу,    моргнула  до  Дениса.    Всі  знову  засміялися.
     В  цей  час  з  магнітофона  линула  розслаблююча    музика,  за  якусь  мить  вгамувала  легке  хвилювання.  Раптово,  щось  заскрипіло,  зазвучав  вальс,    хлопці  одночасно  взяли  своїх  подруг    під  руки    і    сміливо  попрямували  в  середину  залу.
 На  душі  війнуло  молодістю,  той  вальс  збудив  спогади  про  школу.  Михайло    задивлявся  на  пари  і  мов  сам  з  ними  злітав  й  кружляв,  від  задоволення    час  від  часу  закривав  очі.  Майже  не  було  пауз,    музика  змінювалася    на  пісні.      Немов  полинний  напій  попав  у  душу,чому  дружина  так  ніколи  не  любить  танцювати?    Адже  це  так  чудово,  хоча  б  на  якусь  мить    себе  відчути  птахом!
   У  залі  повеселіли  присутні,  жваво  витанцьовували  від  пісню  -  «Тиха  вода».    В  нього  від  стояння,  аж  ноги  заніміли,  переминається  з  ноги  на  ногу,  роздивлявся    присутніх.    Під  пісню  «Лада»  в  центр  залу  вийшли  дві    молоді  особи,  розпочали  танець.  Одна  дівчина  з  каштановим  волоссям,  що  прилягало  на  плечі,    в  синій  сукні  в  мілкий  горошок  так  танцювала  легко,  піднесемо,  що  цього  не  можна  було  не  помітити.  Вона  відчувала  кожну  ноту,  вишукано  виконувала  рухи,  дарувала  усмішку  присутнім.    Дивно,  але  вона  заінтригувала  його  своєю  поведінкою.  Його  очі  шукали  її    серед  танцюючих  пар.  Тепло  сповило  серце,  на  душі  так    радісно  й  легко  -  легко  стало.  Яка  краса,  не  кожна  може  так  танцювати  -  думав    він.  По  закінченню  танцю,  задоволені  хлопці    з  дівчатами  підійшли  до  нього.  Розчервонілі,  веселі,  позирали    один  на  одного.  Таня    переводячи  подих,  співучо,    мов  під  музику,  яка  щойно  розпочалася,    сказала,
-То  ви  хоч  присядьте.  Чого  не  танцюєте?  Он  скільки  файних  жінок,    дівчат,  молодиць,    як    квіточок  в  житі,  яку  хочеш  вибирай,  є    і  худенькі    й  пишні…
 Від  компанії  по  залу  рознісся  гучний  сміх,  привернув  увагу  відпочиваючих.  А  Михайла,  як  облили    окропом,  за  мить  почервонів,  втягнув    голову  в  плечі  ,  наче    хотів  сховатися.    Та  відразу  ж  опанував  себе  після  її  слів,  з  під  лоба  позирав  в  сторону,  де  стояла    дівчина  в  синій  сукні  в  горошок.
Павло  торкнув  його  рукою,
-Ну,  що  йдеш,?  Якусь  запросиш,  чи  будеш  нудьгувати?
Своїх  п`ять  копійок  відразу  вставив  Денис,  протяжно    й  неголосно,
-О!  Я  помітив  на  яку  він  поглядав,  помітив…
Михайло,  перебив  його,    махнувши  рукою,
-Ні,  я  піду,  на  сьогодні  досить  розваг!
   Швидкою  ходою  попрямував  до  виходу.  Йому  й  самому  здавалося,  що  він  тікає  від  неї.  А  чого  й  не  знати,  боявся  озирнутися.  Вийшовши  на  вулицю,  полегшено  перевів  подих,  відчув,  як  шалено  билося  серце,  але  намагався  йти  швидко,  наче  його  хтось  мав  догнати.  Так,  завтра  піду  на  переговорний  пункт,  передзвоню,  дізнаюся,    що  там  вдома,  як  діти,  що  нового  -  копошились  думки.  Згодом  заспокоївся,  йшов  тихіше,  прислухався  до  скрипіння  снігу.    Неподалік  біля  ліхтаря  цілувалася  пара,  відчув  короткий  спалах  обличчя  та  тож  від  думки,  яка  миттєво  врізалася  в  мозку,  а  які  в  неї  губи,  відчути  б  той  поцілунок,  заглянути  б    в  її  очі.  Різко  підхопив  жменю  снігу  і  вмив  обличчя,    ох,  що  це  в  голову  лізе,  а  перед  очима  її  стан    в  синій  сукні  в  горошок…
   Було  доволі  пізно,    коли  Михайло  почув,  що  прийшли  хлопці,  довго  вертівся  в  ліжку,  ніяк  не  міг  заснути.  Але  закрив  очі,  щоб  не  спілкуватися,    хотілося  забитися  в  куток  й  позбутися  думок,  які  переслідували,  не  давали  спокою.
     Минуло    три  дні  …    Після  переговорів  з  родиною  Михайло    в  гарному  настрої,  прямував  в  їдальню  -  на  обід.На  сходах  стояла  вона,  він  відразу    її  пізнав,  по  зачісці,  адже  без  головного  убору.  Біленька  шуба  з    пухнастим  білим  шарфом,  їй  пасувала  до  обличчя.  Відразу  думка,  чи  когось  виглядає  і  зупинився,  вдав,    що  на  когось  чекає.  До  неї  підійшла  жінка,  років  п`ятдесяти,    усміхнувшись  щось  сказала  до  неї  і  вони    разом  зайшли  в  їдальню.  Цікаво,  сама,    без  пари  до  цієї  пори,  можна  вже  й  було  знайти  собі  партнера,  як  кажуть  хлопці.  Підкралась  злоба  на  самого  себе,  чого  думки  за  неї,  швидше  б  вже  додому…
     Цього  вечора  хлопці  звали  його  на  танці,  але  він  вирішив  залишитися    в  кімнаті.  Тримаючи    в  руці  чергову  книгу  з  бібліотеки,  намагався  читати.  Букви  скакали  перед  очима,  наче  й  читав  та  осмислити,  сприйняти  прочитане  не  вдавалося.  Пройшло  більше    години,  з  пересердя  запхав  книгу  під  подушку,  намагався  заснути.    На  мить  прикрив  очі,  перед  ним  вона  в  тій  шубі  і  така  гарна,  а  очі  красивої  форми,  зелені,  чаруючі  .  Пригадав,  що  колись  читав,  що  такі  очі  у  давні  часи  асоціювалися  з  відьмами  і  чаклунками.  Ну,  от  заспокоїв  себе,  нарешті  розібрався  чого  мене  так  тягне  до  неї.  Але  ж    хотілося    взяти  її  під  руку  і  повести  в  чарівну  музику  вальсу,  кружляти,    забути  про  все    на  світі.    Чи  дрімав,  чи  ні,  на  якусь  хвилину  наснився  сон,  вона  в  синій  сукні  в  горошок,  серед    квітучих  соняхів.    Усміхнена,  губи  колір  спілої  вишні,  в  очах    сонячний  відблиск,здавалося  наближався  до  неї,  а  вона  намагалася  йти  в  поле  поміж  соняхи  і  раз  -  по  -  раз  озирається  до  нього.  Уві  сні    бачив  себе,    розчервонілого,  в  блакитній    сорочці,  руками  розштовхував  соняхи,  йшов  за  нею,    але  не  міг  наздогнати…
   Гучний  сміх….відкрив  очі.  Хлопці    руками    прикрили  роти,    Павло  лукаво  зіщулився,
-Ой,  вибач  Михайле  розбудили…  
Не  мав  наміру,  щось  сказати,  чи  запитати,  тільки  витирав  спітнілий  лоб,  пригадав  сон,  трохи  сердито  кивнув  рукою,
-Йдіть  до  біса,  такий  сон  перебили…  Не  могли  пізніше  повернутися!
Денис  присів  біля  нього  на  край  ліжка,
А  я  знаю,  як  її  звати…
-Кого  її  ?  -  немов  не  розуміючи  про  кого  мова,  запитав  Михайло.
Тут  Павло,    ледь  всміхаючись  і  потираючи    руками,
-Ну  та,  в  синій  сукні  в  горошок…  Думаєш  не  помітили,  як  ти  дивився  на  неї,  як  кіт  на  сметану.  До  речі,  я  її  сьогодні  запросив  на  танець,  гарно  кружляє,  легенька,  як  перлинка,  до  того  ж  така    симпатична,  приємна  паняночка.
Михайло  зіскочив  з  ліжка,  як  обпечений,  відійшов  до  вікна,
-Хлопці  не  будіть  в  мені  звіра,  щоб  я  пару  слів  гарячих  вам    не    сказав,  вже  кажіть,  яке  ім`я  і  звідки  вона?  Думаю,  що  треба  дізналися.
Роздягнений  Павло  вкладався  в  ліжко,
-Потяг  ту  –  ту….Змарнував  ти  час,  вона  не  з  нашого  заїзду,  нам,    ще  тут  два  тижні  відпочивати,  а  вона  за  тиждень  повертається  в  свої  Суми.  Сказала,  що  не  заміжня,  але  подробиць  не  знаю,  а  звати  Маргарита.  Таке  гарне    ім.`я,  схожа  на  квітку.
Михайло    повернувся  в  ліжко,  простирадлом  вкривав  голову  і  незадоволено  до  хлопців,
-Можна  було  й  не  дізнаватися!  Досить,    хай  хоч  завтра  їде…
Й    різко  повернувся  до  стіни.  
   Шкода,  кепська  новина,  в  душу  підкралося  розчарування  .    Закриваючи  очі,  вмовляв  себе  заснути,  її  обличчя    і  ті  зелені  очі  ввижалися,  немов  звали  до  себе.  
   Чи  ніч  була  для  сну  ,чи  ніч  для  спогадів…  шалено  билося  серце.  Суми,  це  ж  він  там  в  армії    служив.  Ходив  у  звільнення,  навіть  бігав  в  самоволку,    за  морозивом  для  всіх.  І  чому    її  не  зустрів?    Не  заміжня  -  лізло  в  голову.  За  вікном  чулись  чиїсь  голоси,  вже  світало,  лише    тепер  його  здолав  сон.
       Наступного  дня  він  був  не  в  гуморі,    безпорадний  погляд    дивував  хлопців.  Йому  не  хотілося    згадувати    службу,  вважав,  що    це  не  цікаво  і  нікому  не  потрібно.  Хлопці  ж    вирішили  не  чіпати  чоловіка,  навіщо  підкидати  дрова  в  той  вогонь,  що  палає..
     Після  вечері  хлопці  з  дівчатами  поспішили  до  клубу  на  фільм;  »  За  двома  зайцями».  Пропонували  й  йому  піти  з  ними,  але  він  зі  скривленим  обличчям  лише  махнув  рукою  й  пішов  прогулятися  по    стежці.  Під  ногами  скрипів  сніг,  іскрився  від  ліхтарів.  Ні,  не  визивав  задоволення,  не  зігрівав  білизною,  а  дратував.    Як  хлопчисько  намагався  його  зачепити  носком  черевика  і    відфутболити,  як  подалі.  Зробивши  кілька  кругів  по  території  санаторію,    ноги  привели  до    клубу.  З  одної  сторони    будівлі  з  вікон  проникали    голоси,  ага,  ще  йде  фільм,  зробив  висновки    і  попрямував  до  другої  сторони,    до  парадного  входу,  де  вхід  на  танці.  Здвигнувши  плечима,  навіть  усміхнувся  і  сам  до  себе,
-  Ага,  хлопці  в  кінозалі.
 Бажання  відірватися  по  повній,  щоб  не  засуджували.
 Звучала    легка  танцювальна  музика.    Заворожував  темп,  лився    тихим  струмком  води,  а  то  повільно  підносився,    кликав  в  політ.  Він  відразу  очима  знайшов  її    і    рішуче,  через  весь,  ще  не  заповнений  танцюючими  зал,      попрямував  до  неї.  
     Гарячий  приплив  крові  до  обличчя,  запросив  на  танець.  Вона  наче  чекала  на  нього,  мило  усміхнулася,  на  згоду    кивнула  головою.  І  де  та  сміливість  в  мене  взялася  -    здивувався  собі.  Приємне  відчуття  при  дотику  її  руки  і  стану,  яка  ж  легенька,  ну  справжня  пір`їнка.  А  парфуми…    На  якусь  мить  сп`янів,  хотів  спіймати  її  погляд.    І  ось    її    зелені  очі,  ледь  -  ледь  втримався  на  ногах.  Ні  -  ні  ,  він  ніколи  в  житті  не  знав  такого  відчуття,  втопитись  би  в  її  очах,  потрапити  у  теплі  обійми,  відчути  смак  поцілунку….
   Кружляли  в  залі  немов  зовсім  одні,  ні  на  кого  не  звертали  уваги.  Її  волосся  розвівалося  при  танці,  вона  здавалася,  ще  гарнішою,  привабливішою.  Але  на  жаль,  закінчилась  щаслива  мить,  вона  забрала  руку.  Чи  й  чув  ту  музику,  чи  ні    та  зрозумів,  що  танець  закінчився  і  вона  направилась  йти  в  сторону.  
-О,  ні!  Будь  ласка,  ще  один  танець,  прошу  вас.    
Мила  усмішка  лягла  на  обличчя,  вона  тихо  сказала,
-Я    -  Маргарита,  будемо  знайомі.
 Подала  руку.…  Хвилини  щастя,  відчуття  злету  в  танці,  згадалися  рухи  молодості  і  вони  піддалися  спокусі  танцю,  закружляли  у  вальсі.  Йому  здавалося,  що  він  чув  її  серцебиття.  О,  де  ж  та  молодість.  Невже  я    знайшов  те,  що  не  давало  спокою,  що    часто  переслідувало    мене    те    -    що  загубив.
       Але  танець  закінчився,  він  провів  її  до  місця,  де  вона  стояла  раніше  й  відразу  помітив  своїх  хлопців.  Чемно  подякував,  попрощався  з  нею,  чомусь  так  і  не  сказавши  їй  своє  ім`я.  Не  озираючись,  шмигнув    до  роздягальні,  поспіхом  накинув  пальто,  як  хлопчисько    вискочив  надвір.
Холод  миттєво  проник  за  комір,  зморозило    вологу  спину,  по  всьому  тілу  відчув  легкий  холод.  Немов  тікав,  тікав  від  самого  себе,  гріховні    думки  переслідували  його.  Та  ні  -  ні,  умовляв  себе,  не  посмію.
   Хлопці  пізно  повернулися.  Михайло  мило,  мов  дитя  сопів  в  ліжку…
-От  боягуз,  чого  від  нас  було  тікати,  -    гучно  помітив    Павло.
Денис    кивнув  рукою,
-Та,  хай  спить,  не  чіпай,  не  всі  так  можуть,  як  ми,  потанцювати  й  розійтися  друзями.  Можливо  чоловік  гарячий,  для  нього  це  катівня,  брати  в  обійми  і  стримувати  свої  гріховні  бажання.  
-Твоя  правда,  -  підтвердив  Денис  й    тихіше  продовжив,
-  Можливо  вдома  не  наситився  коханням,  а  зрадити  не  хоче,  не  наважиться.  Кажуть  в  житті  так  буває,  ми  всі  різні.
Наступного  дня  хлопці  не  зачіпали  теми  про  танці,  наче  там  його  й  не  бачили.
 Три  дні  поспіль  Михайло  мовчки  лежав  в  ліжку,  перегортав  сторінки  книжки.  Хлопцям  дав  зрозуміти,  що  нікуди  не  піде.
 Пройшло,  ще  два  дні.Після  обіду,  Павло    трохи  затримавшись,  наздогнав  Михайла  надворі,  не  зміг  змовчати,
-  Мені    все  одно,  але  хочу,  щоб  ти  знав  -    вона  завтра    після  обіду  від`уїжджає.  Це  бабське  радіо  передало.  Ти  хоч  поспілкувався  з  нею  коли  танцював?
В    Михайла  немов  перекрило  подих,    кашлянув,  а  потім    трохи  хвилюючись,    ледь  примруживши  очі,
-Та  це  мої  справи  хлопці.  Іноді  ми  відчуваємо,  що  колись  не  знайшли  свого  щастя,  але  тепер  той  час  вже  не  повернеш.  А  те,    що  маю  в  житті,  буду  цінити.  Не  завжди  зорі  в  небі  лягають  так,  щоб  поєднати,    на  жаль  іноді  буває  інакше.
 Різко  розвернувся,  попрямував  по  стежці,  що  вела  до  виходу  санаторію.
   Наступного  дня,  після  обіду,  Михайло    поспішаючи  вийшов  з  їдальні.  Неподалік  стояв  автобус,до  нього  поспішали  люди  з  валізами.  Він  відійшов  в  сторону,  за  ялинку,  спостерігав,  як    Маргарита,  з  невеличкою  валізою,  йшла  до  автобуса.  Поруч    з  нею,  ледь  поспішаючи,  йшла  та  сама  жінка,  що  стояла  біля  їдальні.  Вона  їй,  щось  розповідала,  час  від  часу  розмахувала  рукою.  Та  він  помітив,  що  Маргарита  декілька  раз  озирається  назад  і  зупиняючись  вертіла  головою,  немов  когось    шукала.
   Минав  останній  день  відпочинку,  Михайло  вирішив  раніше  поїхати  додому.  Чого,  ще  тут    ніч  кукувати?  Відколи  поїхала  Маргарита,  сон  тікав  від  нього.  Стискалося  серце,  чому  доля  так  вирішує,  чому  інколи  не  ті  дороги  з`являються  на  шляху?  
 Він  їхав  в  автобусі  до  залізничної  станції,  задивлявся  на  сніг,  на  ялини  й  сосни,  а  йому  ввижалася  вона    та  симпатична  панночка    в  синій  сукні.    
                                                                                                                                                                                                                                                                                                                 
                                                                                                                                                                                               1986  рік.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=848047
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.09.2019

Тож хай щастить…

Дивлюсь    на  небо,  там  літає  лелека,
Вразлива  думка,  то  ж  дорога  нелегка,
Чого  чекати  пташині  і  не  знати,
Все  ж  віра  в  краще,  знов  погляне  до  хати.

Молода  пташка,  то  ж  є  підтримка  й  ненці,
Серед  хмарин,  вмить  вишикувались  клинці,
Вечірнє  сонце,  нехай  крила    не  спалить,
А  ніч  зоріє,  хай  доріженьку  стелить.

Де-не-де  трави,  схилились    у  поклоні,
Кленовий  лист…  падав,  роси  в  передзвоні,
Забави  осені,  птахів  проводжають,
Доріг  безпечних,  їм    на  шляху  бажають.

Холодний  вітер,  все  ж    підтримав  вітрила,
Зірка  світанку  сяє,  є  віра  й  сила,
Оселі  білі,  вже  зникали  далеко,
 Тож  хай  щастить  у  дорозі,  вам  лелеки!


                                                                 08.09.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=847980
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.09.2019

Стежина вдаль

Стежина  вдаль….  вздовж  барвінкове  листя,
Лежить  печаль,  як    росяне  намисто,
Не  виграє,  ні  сріблом,  а  ні  златом,
Травичка  сонна  вкрилась  оксамитом.

І  плине  запах…  легко  над  землею,
Холодний  подих  й  свіжість  несе  осінь,
 Туман,    біленький,  приліг  на  алею,
Земну  красу,  мов  відділив  і  просинь.

В  обійми  вітер,  з  ніжністю  в  спокусі,
Узяв  мене,    рано  вийшла  на  ґанок,
Лишивши  слід,  вкотре  в  моїм  волоссі,
Зустріла  я,  полум`яний  світанок.


                                   08.09.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=847829
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.09.2019

Теплом насолодились…

Теплом  серпневим  насолодились,
Смалило    сонце  з  самого  ранку,
Ромашки  зблідлі,  ледь  похилились,
Таїли  мрію,  раді  світанку.

А    чорнобривці,  в  пишнім    віночку,
Мов  пригорілі,  кволі  пелюстки,
Давно  чекають  на  росиночку,
Ніч  прохолодну,    стрінуть  залюбки.

Котилось  сонце,  ближче  до  ставу,
А  там  і  захід,  не  за  горами,
Цвіркун  вже    вибрав,  вміло  октави,
Пісні  веселі  ,  линуть  степами.

Принада  нічки  -  божий  дарунок,
Вологий  подих,    сповиє  землю
Придасть  їм  сили  й  мов  п`янкий  трунок,
Задуху  зніме  й  дасть  роси  краплю…

                               25.08.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=847611
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.09.2019

Я гадала, що…

Я  гадала,  що  ніколи,
Не  ходитиму  до  школи,
Люблю  вранці    повалятись,
В  ліжку  з    лялькою  погратись.

Щось  розбила  мене  заздрість,
Невзначай  уздріла    радість,
На  очах  у  всіх  маляток,
В  хлопців  усмішку  й  в  дівчаток.

Такі    гарні  і  красиві,
Мені  видалось  щасливі,
Тож  такою  хтіла  стати,
Теж  до  школи    завітати.

От  тепер    я  втіху  маю,
Йду  й  багато  чого  взнаю,
Хоч  надворі  нині  осінь,
Заплітаю  вміло  коси.

       В  мене  бантики    яскраві,
 У  матусі  очі  славні,
Вона  тішиться,  щаслива,
Каже  дівчинка  вродлива.

Тож  неуком  не  зростаю,
 Я  до  школи  поспішаю,
Краще  всіх  буду  навчатись,
Всі  науки    пізнавати!

           Вересень  2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=847481
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.09.2019

У кожного з нас

Цінуйте  те,  що  ви  раненько  встали,
Що  від  сну  вас,  вже  Боженько  розбудив,
Коли  ж  вночі    міцненько  засинали,
Від  усіх  бід,  посланець  огородив.

Адже  у  кожного,  з  нас,  свято  своє,
Що  лиш  проснувся,  відчуєш,  що  живий,
Мабуть  радієш,  що  на  цім  світі  є,
Душа  співає,  вже  й  щасливий  такий.

Блаженний  бачить,  даль,  небесну  просинь,
Не  чорні  хмари  з  кіпоттю  і  димом,
Хоч  й  підступає  золотиста  осінь,
Младі  лелеки,  ще  кружляють  клином.

Пташині  звуки,чом  не  порадіти?
Яскраве  сонце,  зиркне  у  світлицю,
І  роси  -  перли  припадуть  на  квіти,
Від  того  щастя,  засяють  зіниці.

Рясні  ромашки,  уздовж  по  стежині,
Тобі  навіють,    спогад  про  кохання,
Як  слухав  вечір,  пісні  солов`їні,
Тоді  й  розвіються    смуток  й  вагання.

Червоні  маки,  що    поєднали  вас,
Серця  зігріють  і  зближують  долі,
Засяють  зорі  й  немов  танцюють  вальс,
Під  сяйвом  місяця,  в  нічнім  простОрі.

Всякчас  у  кожного  в  оселі  є  свято,    
Воно,  все    ж  різне,  яке,  я  не  знаю,
 Тож  повтішаймось,  стрінемо  завзято,
І  я  усіх  із  цим  щиро  вітаю!

                     
                               18.08.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=847295
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.09.2019

Доленька щаслива / слова до пісні /

                                                                     /слова  до  пісні  –    у  темпі
                                                                         подібному  до  пісні  «Девочка  Надя»/

Золотистий  обрій.  Вечір  у  тумані,
Павутинні  думки,  я  наче  в  дурмані,
Верба  хилить  коси,  тихенько  торкає,
Хоче  щось  сказати,  чи  мене  втішає,
Верба  хилить  коси,  тихенько  торкає,
Хоче  щось  сказати,  чи  мене  втішає.

Споришева  стежка,  йде  до  мого  серця,
Обігріє  душу,  жду  тебе  невперше,
Обнадій  кохана,  мене  й  цього  разу,
Підемо  обнявшись  до  нашого  саду,
Обнадій  кохана,  мене  й  цього  разу,
Підемо  обнявшись  до  нашого  саду.

Літній  теплий  вечір,  буде  не  останній,
Нашепчу  на  вушко,  зізнаюсь  в  коханні,
І  загляну  люба,  в  звабливі  зіниці,
Мов  нап`юсь  водиці  з  рідної  криниці,
І  загляну  люба,  в  звабливі  зіниці,
Мов  нап`юсь  водиці  з  рідної  криниці.

Мабуть  дочекався,  немов  птах  злітаю,
Це  ж  ти  йдеш  назустріч,  серцем  відчуваю,
Ти  моя  троянда,  під  місячним  сяйвом,
Доленька  щаслива,  далі  підем  разом,
Ти  моя  троянда,  під  місячним  сяйвом,
Доленька  щаслива,  далі  підем  разом.

         ***

         Доленька  щаслива  

                                                 /  або    в  такому  варіанті,
                                                     приспів  трішки  веселіше/

1
Золотистий  обрій….  Вечір  ледь  в  тумані,
Думки  павутинні,  я  наче  в  дурмані,
Верба  хилить  коси,  тихенько  торкає,
Хоче  щось  сказати,  чи  мене  втішає.

         Приспів

А  чи    дочекаюся,  а  може  і  –  ні,
Хто  за  свідка  стане  нам  –  чарівниця  ніч,
Тож  вона  господарка  -  ворожка  нині,
Хай  на  краще  зміниться  все  в  житті  моїм.
Хай  погода  не  примхлива,
Наша  доленька  щаслива,
Соловейко  заспіває,
Буду  знати,  що  кохаєш!
2
Споришева  стежка,  йде  до  мого  серця,
Обігріє  душу,  жду  тебе  не  вперше,
Обнадій  кохана,  мене  й  цього  разу,
Підемо  обнявшись  до  нашого  саду.

           Приспів

А  чи    дочекаюся,  а  може  і  –  ні,
Хто  ж  за  свідка  стане  нам  –  чарівниця  ніч,
Тож  вона  господарка  -  ворожка  нині,
Хай  на  краще  зміниться  все  в  житті  моїм.
Хай  погода  не  примхлива,
Наша  доленька  щаслива,
Соловейко  заспіває,
Буду  знати,  що  кохаєш!
3
Літній  теплий  вечір,  буде  не  останній,
Нашепчу  на  вушко,  зізнаюсь  в  коханні,
І  загляну  люба,  в  звабливі  зіниці,
Мов  нап`юсь  водиці  з  рідної  криниці.

Приспів

А  чи    дочекаюся,  а  може  і  –  ні,
Хто  ж  за  свідка  стане  нам  –  чарівниця  ніч
Тож  вона  господарка  -  ворожка  нині
Хай  на  краще  зміниться  все  в  житті  моїм.
Хай  погода  не  примхлива,
Наша  доленька  щаслива,
Соловейко  заспіває,
Буду  знати,  що  кохаєш!
4
Мабуть  дочекався,  немов  птах  злітаю,
Це  ж  ти  йдеш    назустріч,  серцем  відчуваю,
Ти  моя  троянда,  під  місячним  сяйвом,
Доленька  щаслива,  далі  підем  разом.

       Приспів

Зустрічі  радіймо  й  нічці  чарівниці,
В  ніжнім  поцілунку  солод  полуниці,
Вірна  любов  вічна,  вдвох  маємо  крила,
Хай  все  буде  добре  в  нас,  доленька  щаслива,
Хай  погода  не  примхлива,
Наша  доленька  щаслива,
Соловейко  заспіває,
Буду  знати,  що  кохаєш!

                                                   05.08.2019р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=846771
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.09.2019

Літня спека

Рукою  ніжно,  торкнусь,  скрізь    виснажені  трави,
Ледь  -  ледь  схилилась,  мов  просить  сонце  зупинитись,
Вгомонить  спеку,  не  наносить  болючі  рани,
Запросить  дощик,  хоча  б  трішечки  оброситись.

Цілунок  сонця,  аж  пече,  вже  змінив  кольори,
В  темно  -  зелений,  місцями  в  сірий  й  бурштиновий,
А    в  неї  мрія,  зирне  довкола  і  догори,
Нехай  би  випав,  навіть  маленький,  випадковий.

Завмерло  все,  в  степу  не  видно  комашні  й  птахів,
Й  сховався  вітер,  десь  далеченько,  в  сумнім  лісі,
Земля,  аж  стогне,  від  задухи,  жде  вологих  днів,
Червоні  фарби,  вкрили  кущі  й  клен  при  узліссі.

Лелека  бродить,  все  ближче  і  ближче  до  ставу,
А  води  діткам,  чи  й  має  сили  наносити
Як  у  гніздечку    вгамувати  сімейку  жваву?
Від  спеки  певно,  влаштувать  душ,  гарно  полити.
.
Сама  чекаю,  врешті  коли  ж  відійде  спека,
Щоб  щем  під  серцем  зник!  У  душі  б  радість  відчути,
Дощу  діждатись.  Тішилася  б,  як  той  лелека,
І  трави  зморені  в  росах,  всі  позбулись  смути.

                                                                       28.06  2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=846552
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.08.2019

Прийди кохана / слова до пісні /

                   /  cлова  на  музику  пісні  »Чорнії  брови,  карії  очі»/

Нічка  зоріє.  Серденько  мліє,
Сон  десь  блукає  й  геть  спокій  утік,
Примхи  любові  не  кожен  знає,
Солоду  уст  і  шалених  утіх,
Примхи  любові  не  кожен  знає,
Солоду    уст  і  шалених  утіх.

Ти  ясна  зірка  -  горда  цариця,
Небесний  ангел  моєї  душі,
Хочу  тобою    насолодиться,
Нас  не  розлучать  й  холодні  дощі,
Хочу    тобою    насолодиться,
Нас  не  розлучать  й    холодні  дощі.

Чуєш  чекаю,  прийди  кохана,
Серденько  тьохка,  як  пташка  в  гаю,
Буду  любити,  квітко  жадана,
В  нашій  хатині,  в  сімейнім  раю,
Буду  любити,  квітко  жадана,
В  нашій  хатині,  в  сімейнім  раю.

Згадую  очі,  з  розуму  зводять,
Звабливі,  світлі,  мені  дорогі,
Думки  раптово,  в  спокусу  вводять,
Ні  я  не  хочу,  кохати  другі,
Думки  раптово,  в  спокусу  вводять,
Ні  я  не  хочу,  кохати  другі.

Жду  не  діждуся,  як  ранком  сонця,
Й  свіжого  подиху,  в  травах  роси,
Тож  нехай  дні,  нам  радість  приносять,
В  щасті  полинем  в  небесную  синь,
Тож  нехай  дні,  нам  щастя  приносять,
В  щасті  полинем  в  небесную  синь.

Прийди  кохана,  повірю  в  долю,
Разом  послухаєм,  тишу  нічну,
Зіронько  люба,  хай  зацілую,
Весь  вік  кохатиму,  тебе  одну,
Зіронько  люба,  хай  зацілую,
Весь  вік  кохатиму  тебе  одну.

               04.08.2019р  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=846410
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.08.2019

Хандра

Рахую  дні    і  години  теж,
Чомусь  хандрі  й  досі  нема  меж,
І  ніжне  сонце,  не  потішить,
Хоч  у  вікно  і    сяйвом  світить.

Ото,  хандра  -  справжній  банний  лист,
Чи  ти  від  неї  і  знайдеш  хист?
Немов  сповита  в  павутинні,
До  хмар  торкнутися  би  синіх.

Й  злетіти  з  ними,  бачити  світ,
Знайомим  слати  -  щирий  привіт,
А  із  обіймів,  як  вирватись?
Визвати  дощ,  з  ним  посміятись.

Змити  б  хандру,  десь  у  небуття,
Щоб  знову  стало  все  до  пуття,
Жити  й  радіти    квітам,  йому,
Відчуть  у  серці    теплу  весну.

Й  відповісти  вже  на  той  дзвінок,
Піти  назустріч  -  лиш  один  крок,
А  він  чекає,  точно  знаю,
Я  ж  від  вагань  дуже  страждаю.

Бажання    є  хандру  прогнати,
Й  як  колись,  вірно  кохати.


                               2016р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=846292
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.08.2019

Серпневий вечір

Серпневий  вечір,  по  обрію  мостився,
Зоряну  нічку  запрошував  у  гості,
А  в  полі  сонях,  так  низенько  схилився,
Несе  сховавши,  промінчик  сонця  в  осінь.

Горобці  пильні,  стежать  за  небосхилом,
Все  підлітають  й  ледь  сповиті  в  жовтий  цвіт,
Вмить  доторкнувшись,  різко  здіймають  крило,
В  круговороті  влаштували  зореліт.

Вітер  приніс,  вихором,  вологий  запах,
Вечірня  втіха…  геть  тікала  спека,
У  небесах,  гриміло,  іскрило,  спалах,
Тішився  сонях,  обійде  небезпека.


                                                         25.08.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=846116
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.08.2019

Підем кохана у храм любові ( слова до пісні)

Багрянцем  ніжно  зайнявся  небокрай,
Помітно  зорі,  сяють  вечорові,
Кохана  йдем,  у  храм  світла  й  любові,
Нас  ясний  місяць,  поведе  в  дивний  рай.

Зігріє  душу,  стежка  барвінкова,
Хоч  десь  і  небо  крають  громовиці,
Твій  ніжний  погляд  й  звабливі  зіниці,
Неначе  пісня      -  мами  колискова.

Твої  обійми  -  сонячне  проміння,
На  душі  спокій,  тікають  печалі,
Нам  ніч  розсипле,  пелюсткові  чари,
Веде  у  казку,  розвіє  сумління.

А  соловейко,  нам  пісню  щебече,
Ніжне  торкання,  п`янкі  поцілунки,
Солод  спокуси,  привороту  трунки,
За  всіх  на  світі,  мені  ти  дорожче.

Сховала  тайну  зіронька  ранкова,
 Ми  у  обіймах,  у  чудному  раю,
Слова  ласкаві,  шепочу  «кохаю»,
У  храм  любові,  до  себе  украду.


                                                                     06.08.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=845629
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.08.2019

З думками у кімнаті ( віршована розповідь)

Розчинився  у  повітрі,    п`янкий  запах  м`яти,
А  горобчики  цвірінькають,  жваво  вдовж  хати,
 Ото  літо,  насолода,  всім  радість  приносить,
І  вона,  життям  тішиться,  як  сонечко  сходить  .

Все  ж  думки,  як  п`явки  діють,  аж  сльози  на  очах,
Була  молодість  яскрава,  літала  на  крилах,
У  одній  кімнаті  нині,  у  вікні  шмат  неба,
А    у  другій  лиш  сопіння,  в  діда  ж  до  сну  зваба.

Вить  по  хаті,  немов  привид,  муха  залетіла,
В  голові  рій  копошиться  -  жити    так  хотіла?
І  не  снилось  й  не  гадалось,  підкралася  старість,
Он  сусідка  молоденька,  охоплює  заздрість.

Відспівало  тепле  літо  й  весна  -  красна,  спогад,
Та  все  ж  добре,  що  не  одна,  у  кімнаті  ж  є  поряд,
Те  мовчання  на  шматочки,  душеньку  ріже  й  рве,
То  за  щастя,    добра  пам`ять,  ніколи  не  зітре.

Тож  прийшло  кохання,ласка,пісні  колискові,
Під  парканом,  на  обійсті  й  зірки  вечорові,
Воркував,  тоді,  як  голуб,  притулявсь  до  щічки,
А  по  травах,  іскрились  світлячки,  раді  нічці.

Мов  купалися  у  квітах,  їли  полуниці,
Як  у  пташки,  серце  співало,  світять  зіниці,
Оце  й  жить  надихає,  із  старістю  боротись,
Про  старого  в  клопотах,  із  цим  треба  змиритись.

У  душі,  все  ж  гнів  й  образу,  таїть  на  білий  світ,
Чом  кохання  істинного,  такий  короткий  вік.

                                                                                         08.08.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=845397
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.08.2019

Я не маю забаганок

Ні,  я  не  маю,  ніяких  забаганок,
Лише  бажаю,  стрічать  кожен  світанок,
Світлий,  барвистий    в  вишневій  вишиванці,
Здійнялись  ввись  стрімкі  промені  –  посланці.

Стрічки  злотаві,  мов  феєрверків  іскри,
Чарівне  небо,  у  смужках  гами  хмарки,
Несуть  землиці  звістку,      про  ясний  ранок,
Сріблясті  роси  й  мені  ляжуть  на  ганок.

 У  квітах,  травах,  бурштинові  засяють,
Із  легким  вітром  на  сонечку  заграють,
Як  під  звук  скрипки,  чи  під  фортепіано,
Спів  солов`їний,  то  потрійне  сопрано.

Пробудить  ріки,  ліси,  гаї,  долини,
Дзвінке  звучання,  вже  й  на  очах  сльозини,
Ні,  я  не  маю,  ніяких  забаганок,
 Жага  завжди,  щоб  мирний  бачити  ранок….

Жити  щасливо,  радіти  сонцю,  світу
Добру,  любові,  щоб  все  на  серці  літо.

                             10.07.2019р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=845111
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.08.2019

Оце так незнайомка… / проза /

     1  
 Ранок…  небо  синє  й  чисте,  жодної  хмаринки.    Дерева    в  сонячному  промінні,  роси  переливаються,  виблискують
сріблом,  при  землі  трави  й  квіти  різними  відтінками  веселки…  
   Автомобіль  мчав  на  великій  швидкості.  Дорога    стелилася    між  широких  полів  в  перетинках    з    посадкою.    Марина  з  батьком  їхали  з  Вінниці    додому.      Вчора    зранку  подзвонила    їй  знайома  дівчина,    повідомила,  що    її  зарахували  на  навчання  у  Вінницький  медичний  коледж,  на    сестринську  справу..  Радощам  не  було  меж,      давно  мріяла    стати  медсестрою.  Хоча    і  їх    сім`я  була  й  не  з  бідних,  але  на    інститут  дівчина  не  мала  бажання  витрачати  час.  Одного  разу  попередила  батьків,
-    Сім  років  навчатися,    це  не  для  мене,  саме  молодість,  хочеться  погуляти,  а  йти  зубрити  науки,  ні-ні,  вибачайте  та  це  не  моє.  
   Все  вирішиться  одного  травневого  вечора,  ще  до  екзаменів  у  школі.  Щодо  навчання  доньки,  батьки  сперечалися  між  собою.  Батько  наполягав  на  навчанні  в  інституті,  а  мати  не  хотіла  надовго  віддавати  своє  єдине  чадо.  Вважала    основне  дівчині  вдало  вийти  заміж,  а    там  життя  покаже.  
   У  школі,  хлопці  називали  її  красунею  і  не  дарма,  адже  вона  й  насправді  мила,  вродлива  дівчина,  до  того  ж  майже  завжди  весела,  вміла  до  себе  привернути  увагу.  Але  дуже  самолюбива,  мати    боялася  за  її  поведінку,    дівчина    дивувала  хитрістю,  підступністю,  інколи  поводилася    зухвалою.  Занадто  цінила  свої  здібності,  вважала  себе  розумнішою  за  співрозмовника,  особливо  це  почалося    при    спілкуванні  з  хлопцями,  чи  чоловіками.
 Після  клопітливого  дня,  перекусивши  в  кафе  з    майбутніми  однокурсниками,  вони  до  ранку  вирішили  подрімати  в  автомобілі.  
   На  сході  ледь  -  ледь  заясніло  небо,  батько  рукою  торкнувся    її  плеча,  
-  Маринко,  будемо  їхати,  вже  світає,  може  до  бабусі  в  село  заїдемо?
Донька,    кліпаючи  очима,
-  Та  ми  ж  домовлялися    трохи  пізніше  їхати,  щоб    я  на  ставку  скупалася,    обіцяв  же….  Ти  ж  вчора  з  нічної  зміни,  сьогодні    вихідний  маєш,  куди    і  чого  так  занадто  поспішати?
Вона  повернулася  на  другий  бік,  щось  тихо,  нерозбірливо    пробурмотіла.На  знак  згоди  кивнув  рукою,  відкинувшись  на  сидінні,  прикрив  очі,    в  бажанні,  ще    трохи  подрімати.
2
   Ранковий  світанок    вигравав  різнокольоровими  барвами…  Перші  сонячні  промені  пробивалися  із-за  обрію,    смужками  золотили  небо,      воно  поступово  світлішало.  Просинається  село…  частіше  співають  півні,  вже  чути  ревіння  корів,  гучне  крякання  качок…  
   Вадим  перескочив  через  невисокий    паркан  з  штахетів,  постукав  у  вікно,
-  Олег,  підйом  !    Відчиняй,  це  я!
Гучно    калатнув  ланцюг.  За  мить,    до  нього,  виляючи  хвостом,  підбіг  пес.  Він  стрибав,    лащився,  ставав  на  задні  лапи.  Хлопець    всміхнувся,
-    Що  твій  хазяїн,  ще  дрихне?!  Гайда,  давай  погавкай!  Може  тоді  почує…
І    знову,  вже  гучніше  постукав  у  вікно.  Злякані  в  сараї  гуси  підняли  такий    крик,  що,  аж  за  вухами  лящало.  За  декілька  секунд  з`явилося  світло  й    відразу  навстіж  відчинилося  вікно,  з  нього  Олег  висунув  голову,
-  О!  Це  ти  Вадиме,  що  пора  йти?  То  залазь!  Зараз  підемо….  Я  вдома  сам,  мої  погнали  на  базар,  дещо  на  продаж  повезли.  
Хлопець  почав  одягатися  й  продовжив,
-  Вчора  трохи  вислухав  мораль  від  мами,  бідкалася,    треба  було  вчора  порибалити,  була  б  копійку  мала.  То  я  був  вимушений  пообіцяти,  що  сьогодні  наловимо  риби,  тож    завтра  хочуть  знов  їхати    на  базар.  Добре,  що  раненько  йдемо,  думаю  клюватиме.  Ти  для  мене    черв`яків  накопав?
Вадим,  закинувши  ногу  на  ногу,  присів  на  підвіконня  серед    горщиків  з  квітами.
-  Ну  звичайно,  як  завжди.  А  сестра    де?
Олег    деякі  речі  складав  у  сумку,
-  О-о-о,    Тані  підвезло,  дістали  путівку  в    табір  відпочинку,    в  Кам`янець  –  Подільському  зараз.  Хай  сестра  розвіється,  сьомий  клас,    хоче  подалі  від  всіх,  щоб  поменше    опікували.    Щодня  дзвонить,  каже,  що  їй  там  добре,  подобається.  Так,  що  цього  разу  за  нами  хвостика    не  буде,  самі  порибалимо.  А    якщо  хтось  з  дачників  раптом  з`явиться,  чому  б  не  розважитися.  Я  взяв  приймач,  перекусити,  пива  дві  пляшки,  чому  й  не  гульнути  на  радощах…
 Від  перших  променів  сонця  золотилося  небо...  Щоб  не  обросить  капці,  хлопці  йшли  босоніж,  трохи  підстрибуючи,  немов  тікали  від  холодної  роси,    м`яка  трава  лоскотала    підошви.  З  одного  боку  тягнулася  посадка,  з  іншого  боку    широке  поле,  по  ньому  виднілися  купи  скошеного  гороху.    Веселий    переспів  пташок  піднімає  настрій.    Настирне  бажання  якнайшвидше    дійти    до  дороги,  що  вела  до  греблі,    до  ставу.
   Сонячне    проміння  дісталося    березового  гаю,  що    на  пагорбі.  Ніжне  зелене  листя  молодих  дерев  виблискувало,  переливаючись    змінювало    колір,  то  на  світліший,  то  ледь  помітно  темніший..    Свіжий  запах  трав  і  квітів,  наповнював  дихання,  приємна    прохолода    пестила  обличчя.  Здалеку  чути  спів  цвіркуна,  а  зовсім  близько  в  тихій  воді  ставу,  одна  за  одною  кумкали    жаби.  Дорога    на  греблі    встелена      вапняною  мукою,    по  центру  деінде    стелиться  кучерявий    спориш.  По  одну  сторону  греблі,    до  ставу  лежать  величезні    бетонні  плити,  тут  і  зупиняються  відпочивальники,  чи  то  порибалити,  чи  купатися.  
 В  легкому  тумані    дрімав  широкий  став…  З  другої  сторони    загороджений    трав`янистим    пагорбом    та  кількома  листяними  деревами    й  пишними  шовковицями.      За    деревами  виднілися  дахи  дачних  будинків.  
   По    іншу  сторону  греблі,  вряд  тягнуться  пишні  кущі  шипшини  й  розложисті  високі  трави.  Течія  річки  тягнулася  доволі  вузьким  рівчаком,  вздовж  якого  росло  пишне  зілля  й  очерет.  Біля  двох  старих  крислатих  верб  виднілися  два  водоймища,  розділені    широкою  смугою    низького  зеленого  зілля.    Саме  тут,  подалі  від  відпочиваючих,  любили  хлопці  рибалити,    адже  риба  любить  тишу.  Інколи,  якщо    більше  з  рибаків    нікого  не  було,    наносили  сухих    старих  гілок  з  березового  гаю,  палили  вогнище  .  І  час  від  часу  перебігаючи  дорогу,    закидали  вудочки  в  став,  по  черзі  наглядали,  чи  клює  риба.
   Вони  підходили  до  свого  місця,  біля  ставу  нікого,  лише    трохи  подалі    від  них,  поважно  ходив  лелека.  Він,  то  підіймав  голову,  то  опускав,  як  охоронець,  спостерігав,  що  діється  навколо.
 Вадим  і  Олег  щойно  закінчили  одинадцятий  клас.  Хлопці    спортивної  статури,  за  зростом  майже  однакові.  Вадим    смуглястий,    охайно  підстрижений,  чорнявий,    з  карими  очима.  А  Олег  білявий,  з  ясними    смарагдовими  очима.  Хоча  були  вони  зовсім  різні  та  в  селі  їх  називали    братами.  Хлопці    жили  недалеко  один  від  одного,  дружили  з  самого  дитинства.  Про  них  казали  ,
 «  Просто  нерозлийвода».
   Не  гаючи  часу,  хлопці    у  водоймище  розставили    сітки  й  пішли  до  ставу.  За  п`ять  хвилин  поплавки  плавали  на  воді.  Олег  дістав    півлітрову  скляну    банку,    в  ній  виднілося  м`ясо,
-  Ну,  що,  хай  ловиться  рибка,  а  ми  давай    перекусимо  домашньої  тушонки,    ще    огірочки  є.  А  трохи  пізніше  побалуємося    холодненьким  пивцем.  Я    пляшки  вже    поставив    в  воду.
Вадим  з  своєї  сумки  дістав  бутерброди  з  ковбасою,  помідори,  яйця,  хліб,  усміхнено  до  Олега
-  Я  й  справді  проголодався,  от  що  робить  ранкова  прогулянка.  Молоде  тіло  вже  хоче  поповнитися    калоріями…приступимо…
   Пройшло  пару  годин…  небо  зовсім  безхмарне    Не  дивлячись  на  ранковий  час,  сонце  добре  пригрівало.  Від  подиху  вітру  вода  злегка  рябила,  переливалася  голубим  і  зеленуватим  кольором.      Риба  в    ставку,  то  далі,  то  зовсім  близько  виринає    з  води  і  знову  зникає.  Доволі  не  маленький  целофановий    пакет,  вже  був  з  рибою.    А  хлопці,    знявши  верхній  одяг,  напівлежачи    насолоджувалися  пивом.  Слухали  приймач,  працювала  радіостанція  «Наше  радіо».  Олег    товкнув  рукою  друга,  
-  Може  гучно?  Зроби  тихіше,  ще  рибу  злякаєш.  Оце  ще  раз  з    сіток  рибу  заберемо  та  й  досить.  Сьогодні    нам  повезло    і  клює  добре,  і    більше  нікого    немає.  Ми  тут,    як  господарі,    щось  дачників  не  видно…
Вадим  підтримав  розмову,
-  Так  сьогодні  ж  робочий  день,  напевно  на  вихідні  було  цих  відпочивальників,  як  мурах.  Бачиш  скільки  пляшок  та  пакетів  вздовж  дороги  валяється  і  он  там,  на  траві…  Ото  свинота!
   За  декілька  хвилин,    увагу  хлопців  привернуло  гудіння  автомобіля.  Далеко  від  них,  на  початку  дороги,  зупинився  БУС,  з  нього  вийшла  молодь.  В  одного  з  хлопців  через  плече  висіла  гітара.  БУС  від`їхав  по  обіч  дороги,  поміж  високу  траву  й  заглохнув.    Нерозбірливо  чулися  голоси,  один  із  хлопців  вирвався  йти  першим,    махав  рукою    в  сторону  березового  гаю,  за  ним  гуськом    прямували  інші.
Хлопці  переглянули  й  водночас  розсміялися.    Олег    кліпав  очима,  його  уста  скривилися,  хитнув  головою,
-  Про  вовка  промовка.      Розважаються….    Напевно  з  міста  приїхали.
 Привернувши  до  них  свою  увагу,    відразу  помітили  зі  сторони  дач  двох  чоловіків,  які  прямували  до  греблі..  
Вадим  рукою    на  голові  пригладив  волосся,  почухав  за  вухом,
-  Треба  поспішати…  Нам    свідків  не  треба.  Хоча  здається  вони  з  вудочками,  то  напевно  до  ставу,  бачиш  є  бажаючих  порибалити.
3
   Хлопці  вичікували  час,  щоб  витягнути  рибу  з  сіток    та  згодом  скупатися  й  повертатися    додому.    Раптом  із  -  за  пагорба    показалась    червона  автівка,  на  невеликій  швидкості  під`їжджає  до  ставу.  Вадим  кивнув  рукою,
-  Добре,    що  далеченько  від  нас.  Пішли    рибу  заберемо,  щоб  менше  бачили.  Хоч    і  не  вихідний,  але  ж  літо,  канікули,  люди  їдуть  відпочити….
   Марина  хитро    примружила  очі,  ледь  помітно  всміхнулася  до  батька,
-  Тату,  передай  привіт  бабусі  й  діду.  А  я,  тим  часом,  скупаюся,  вода  зранку  завжди  тепленька.  Бачиш,  на  деревах  листя    майже    не  ворушиться,  мабуть  буде  гарний  день.  
 Вадим  з  Олегом    поспіхом  складали  речі,  мали  намір  скупатися.  Раптом  почули,  як    майже  навпроти  них  зупинилася  та  сама  автівка.  Хлопці  цього  не  очікували.  Олег  кивнув  рукою,
 -  Дивися….  Аж  сюди  приперлися,  чи  місця  мало…  Хай  риба    в  воді  побуде,  я  футболкою  накрию.  
   З  автівки    вийшла  молода  струнка  дівчина.    Хлопці  збентежено  позирали  один  на  одного.  Олег  легенько  свиснув,  косив  очі  в  сторону  Марини.  Особливо  привернули    увагу  її  красиві  ноги  і  розстебнутий  літній  халат  в  ромашках,  він  дуже  пасував  їй.  
   Обоє  витріщилися  на  неї,  аж  очі  вилазили  з  орбіт,  коли  помітили      купальник,  який  виднівся    між  полами  халату.  Як  заворожені,  оглядали,  їли    її  очима.  Русяве    волосся    прикривало  плечі,  вуста  –  колір  спілої  вишні.
   Великі  красиві  смарагдові  очі  кинули  до  них  погляд.  За  мить  Марина    кивнула  батькові  рукою  й  закрила  двері.  Автівка  швидко  поїхав  назад.  Вона  в  одній  руці  тримала  пакет,  другою  рукою  підтримувала  полу  халата,  прямувала  до  них.  Хлопці,  як  обпечені  зірвалися  з  місця,  на  якусь  мить  оторопіли,    жоден  із  них  не  наважився    сказати  бодай  якесь  слово.  Її  пухкенькі  щічки  поступово  рум`яніли,    коли    вона  прискіпливим,  оцінюючим  поглядом  з  голови  до  ніг  зміряла  хлопців.  З  усмішкою  на  обличчі  розгойдала  пакет  і  кинула  собі  під  ноги.Її  поведінка  вразила  хлопців,  кожен  подумав,  цікаво,  ми  хіба  знайомі?
Скидаючи  з  себе  халат,  мелодійно,  дзвінким  голосом  запитала,
-  Привіт!  Ну,  як  водичка?  
Хлопців  наче  хто  окропом  облив,  одночасно  почервоніли,  побачивши  її    в  купальнику.    Ліфчик  купальника    був  замалий  для  її  пухкеньких    грудей,  здавалося,  що  ось  –  ось    просто  випадуть.  Красивий  стан,  ніжне  молоде  тіло  притягувало  погляд,  як  не  помітити  маленький  трикутник    купальника,    що  приховував    нижнє  сокровенне  місце.
   Здавалося    дівчина  хотіла  протягнути  час.  Не  поспішаючи,  складала  халат    й  одночасно,  немов  робила  виклик,  кидала  лукавий  погляд,  то    на  Вадима,то  на  Олега.Уже    різко  розвернулася  до  річки,  в  очах  веселики,    демонстративно    прикрила  ротика,  наче  позіхнула  від  нудьги,  на  пакет  жбурнула    халат.
   За  мить    по  дорозі  проїхав      мотоцикл,  привів  хлопців  до  тями,  в    один  голос  привіталися,
-  Привіт!
   Вадим  вкотре  зміряв  поглядом  дівчину,  коли  вона  підійшла  до  води.  Сонячні  промені  падають  їй  на  красиві  ноги  і  між  ними.В  тілі    відчуття  жару,  з  розгону  кинувся  у  воду.  Не  думаючи,  за  ним  поспішив  Олег.  Дівчина,  потерши  руки,    поглянула      на  речі,  що  лежали  на  бетонній  плиті.  Увагу  привернула    розстелена  сіра  футболка,  що  лежала  на  камінні,  дуже  близько  до  води.    Вона    підхопила    рукою  футболку  й  голосно  сказала,
-  О,  ще  трохи  і  у  воді  буде….
Від  здивування  округлилися  очі,  коли  побачила  два  пакети  з  доволі  величенькими  карасями,    відкопилила  нижню  губу,
 -  Ух!  Оце  уловчик!
 Озираючись  на  всі  сторони,    швидко    накрила  пакети  з  рибою.  Хлопці    стрімко  пливли  від  берега.  Вона  ж  ,  помітивши,  що  пливуть  не  озираючись,  всміхнулася  й  про  себе,  
-  Не  бачили,  от  і  добре….  Гарненько  порибалили,  молодці!.  
Направилася  у  воду..  йшла  повільно.  Ногами  від  себе  відштовхувала  воду,  декілька  раз  нахилялася,  набирала  воду    у  долоні  й  хлюпала  собі  на  плечі.  Вода  приємно  сповила  тіло  по  самі  груди.  Легким  рухом  руки    закрутила  волосся  під  резинку,  задоволена  шубовснула  у  воду.  
Хлопці,    пропливши  метрів  сорок,  трималися  на  воді.    Розчервонілий    Вадим    дивився  на    Олега,
-  Ти  її  знаєш?
У  відповідь  крутнув  головою,
-  Та  ні  вона  не  наша    і  в  таборі  відпочинку    теж    такої  не  бачив.
-  А  може  це  хтось  з  дачників  ,  –  розводячи  рукою  по  воді  сказав  Вадим.  І    дразливо  продовжив,
-    Але  ж  гарна!  Сексуальна  така!    А  бачив  перси  які!  Немов  дві  груші,  ото  б  доторкнутися  рукою,    відчути  ніжність,  тепло,  торкнутися  губами  …
Олег    сердито  з  усієї  сили    правою  рукою  вдарив  по  воді  в  сторону  друга,
-  Так,  замовкни,    нащо  підкидати  у  вогонь  дрова  !  Хай    в  нас  гарячка    відійде,  охолонемо  трохи…
Обличчя  Вадима  світилося  від  феєричних  думок,  наче  попав  промінь  сонця,  примружував  очі,
 -  А  може  познайомимося?    Така  довгонога  красуня!  Що  скажеш?  Чи  може  справді,  вже  додому    будемо  збиратися?
-  Зачекай,  не  гони  коні,  повернемося,  а  там    буде  видно,-  занурюючись  у  воду  відповів  Олег.
   Марина  не  наважилася  пливти  до  хлопців,  хто  знає,  що  за  одні,  може  у  них  мухи  в  голові.  Плавала,  примружила  очі  від  сонця  і  інколи  хитро,    з  усмішкою    позирала  до  них.  А    вони  мабуть  таки    нічого.  Напевно  місцеві  рибалки,  видно  без    автомобіля,  а  можливо  за  ними  хтось  має  приїхати  -    копошились  думки.  Наче  про  щось  замислившись,  посміхнулася,  прилягла  на  спину,  розкинула  руки  й  ноги,    лежала  на  воді.
   Зовсім  поряд  плескіт  води,  привернув  її  увагу,  хлопці  підійшли  близько.  Вона  відразу  стала  на  ноги  й  ледь  піднявши  голову  вверх,    поспішила  на  берег,  вони    повільно  йшли  слідом  за  нею.  
Вадим  підморгнув  Олегу,  вирішив  поспілкуватися  з  дівчиною,
-  А  погода  класна  сьогодні,  водичка  тепла…    А  тобі  як?  
-  Так!  Гарна  водичка  й  чудовий  день!  Це,  що  привід  до  знайомства?  
 Хлопці    розстелили    великий    махровий    рушник,  лягли  на  нього  ниць,  позирали  один  на  одного.
Майже  поруч    Марина  розстеляла  свій  рушник,
-  А  ви  так,    нічого  собі    -    горобчики,  можна  й  познайомитися    та  чи  варто,  я    ж  не  місцева.  Так  собі,  залітна  пташка  і  все.  Гадаю  хоч  земля  і  кругла,  але  навряд    колись    здибаємося.
 Лягла  на  рушник  спиною,  розставивши    руки  в  різні  сторони,  
-  А  ви    добре  пливите!    Так  швидко,  я  так  не  вмію…
Хлопці  переглянулися….    Вадим    встав,  кивнув  рукою  до  ставка,
-  А  хочеш  я  тобі  лілій,  отих,  білих  принесу.
-  Так  вони  ж  далеко,  -  мило  посміхнулася  дівчина  й  продовжила,-  Прямо  отакі  сміливі?
   В  пакеті    задзвонив    телефон,  зазвучала  музика,  за  мить  дівчина  витягла  його,  відійшла  в  сторону.    Хлопці  тільки  й  почули  ,  -  »    А  чому  так  швидко?  Ну    добре  тату,  добре!  »
Олег    ліг  на  спину,  закинув  ногу  на  ногу,  дивився    в  блакитне  небо,
-  А    давайте  всі    зараз  попливемо,    он  туди,  під  пагорб,  це  недалеко.  Сама  вибереш,  яку  душа  побажає,  може  жовту  захочеш.  Ми    тебе  підтримаємо,  чи    ти  боягузка,  не  наважишся  з  нами  пливти?
 Запала  тиша…  Марина  присіла    склавши  під  себе    ноги,  ледь  прихилившись,    натискає  кнопки  в  телефоні.  Вадим  намагався  не  дивитися  на  її  груди  та  погляд  сам  прилипав,  як    та  оса  до  меду.    Олег  помітивши  торкнувся  його  руки,
-  То,  що,  як  ні,  то  ми  мабуть  будемо  додому  повертатися.
Вона  поклала  телефон  в  пакет,
-  А,  що  слабо?  Здрейфив!  Я  так  і  повірила,  що  ви  так  далеко  попливете.
Вадим  пхикнув,
-  Нікому  не  слабо!  Давай  Олеже,    покажемо  їй,  як  наші  плавають.
Вони  з  розгону  кинулися  в  річку,    кілька  раз  ниряли,  а  потім  швидко  попливли    в  сторону  лілій.  
   За  кілька  хвилин,  по  дорозі    помітила  свою  автівку.  Вона  поспіхом    у  свій  пакет  поклала  один  пакет  з  рибою,  саме  з  тією  рибою,  що  наловили  хлопці.  Позирнула    на  хлопців,  ті    вже  майже  допливли  до  лілій.  Рукою  з  волосся  зняла  резинку  й  махнувши  рукою,  бурчала,
-У  одного  забрала,  а  в  другого  ні,  так  не  чесно.  Хай  знають  наших,  міських…  Хай  запам`ятають  незнайомку.
 І  прикривши  халатом  другий  пакет  з  рибою,  підхопила  рукою.  
-  Важкувато,    але  нічого….  
Ту  футболку,  що  була  зверху  риби,  поспіхом  розстелила  на  камінець,  подумки  тішилася  -  нехай    відразу  не  побачать,  ото  буде  сюрприз.  Перевалюючись  з  ноги  на  ногу,  поспішила  до  автівки,  батько  вже  розвернувся    і  під`їхав  до  неї,  через  вікно  здивовано  запитав,
-  Ти,  щось  несеш  чи,  що?
-  Це  хлопці  пригостили,  гарних  карасиків  наловили.  Такі  щедрі,  тож  не  відмовлюся.    Юшки  наваримо,  тут  і  на  тараньку  до  пивця  досить,  кажуть  сьогодні  добре  клювало.
 Хлопці  ж,    набравши  по  кілька  лілій,  саме  розвернулися  пливти  назад,  побачили,  як    дівчина  сідала  в  автівку.  
   За  мить    під  колесами  різко  здійнялася  пилюка.  Автомобіль  набирав  швидкість,тихий  гул  розстелився  над  річкою,топився  в  ній…  
   Вадим  здивовано  до  Олега,
-  Ти  подивися,  навіть  не  дочекалася,  покидай  ці  лілії,  до  чого  вони  тепер…    Гайда,  повертаємося  до  берега.
-  От  трясця,  навіть  не  познайомилися.  Але  ж  красива,  -  майже  кричав  Олег.
Хлопці    подалі  від  себе  відкинули  лілії,  намагалися  якнайшвидше  добратися  до  берега.
     Часто  переводячи  подихи,  нарешті  попадали  на  рушник.  Олег    хіхікнув  й  голосно,
-От  два  дурні.  Така  рибка,  ну  красуня,  може  з  містечка,  здається  роками  така  ж,  як  і  ми.  Хоча  б  ім`я  дізналися,  чи  номер  телефона  взяли,  от  два  турки,  була  рибка  в  сітці  та  втекла..
Декілька  хвилин  відпочинку  й  хлопці  збиралися  додому.  Вадим  підскакуючи  на  одній  нозі,  одягав  штани  й  до  Олега,
-  Поклади  рушник  в  сумку  і  давай  в  темні  пакети  заховаємо  рибу,  наавщо,  щоб    всі  бачили    та  заздрили  нашому  улову.
Нічого  не  помічаючи,  підхопив  свою  футболку,  очі    застигли  від  подиву,  чоло  вкрилося  потом,  язик  прикипів  до  піднебіння.    Ледве  видавив  з  себе,
-  Олег  подивися  сюди….
Хлопець,не  звертаючи  уваги  на      обличчя,  згинаючись  до  сумки,  весело  запитав,  
-І  що    там  нового    я  не  бачив?
Від  побаченого,  здивовано  кліпав  очима.  Не  міг  повірити,  все  це  сприйняти,    на  обличчі  почервонів,    мов  варений  рак.    З  силою,  долонею    стукнув  себе  по  лобі  й  голосно,
-От  телепні!  Оце  так  краля!  Оце  так  довгонога  красуня!  Оце  так  незнайомка!

                                                                                                                                                     серпень      2019р.

       

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=844919
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.08.2019

Ой піду на вечорниці… ( віршована розповідь) .

Ой  піду  на  вечорниці,
А  там  славнії  дівиці,
Одна  краща  за  другую,
Собі  виберу  любую.

Хоч  я  трохи  і  горбатий,
Зізнаюсь  іще  й  жонатий,
За  те  очі  -  то  спокуса,
Ще  й  красиві,  густі  вуса.

Хоча  й  літ,  маю  сімдесят,
У  душі,  відчув  сорок  п`ять,
Правда  чуб,  давно  біленький,
Та  на  личку,  ще  гарненький.

Гей  дівиці,  швидка  котра?
То  здається,  дівка  Мотря,
Мене  скоро,  хап  за    чуба,
Чи  ж  тікати?  Буде  згуба.

Бо  вона  ж,  товста,  як  бочка,
Ще  й  розстібнута  сорочка,
Погляда,  туди    де  груди,
Аж  зглядаються  всі  люди.

Кляну  Мотрю  і  боюся,
З  нею  мабуть  я  уб`юся,
Задирає  ноги  товсті,
Тріщать  чую,  мої  кості.

Закрутила  у  «циганці»,
Я  піддався  забаганці,
Немов  дзиґа,  швидка  в  танці,
На  щоках  горять  рум`янці.

Боже,  тОпчусь,  я  ледь  живий,
Перед  мною,  як  біс  страшний,
Серце  вже,  немов  у  пташки,
Не  чекав,  такої  пастки.

Музиканти,  вже  й  свистали,
В  мене  ж  ніженьки  пристали,
Закрутилась  голівонька,
Ота  ж  Мотря  немов  донька.

Було  нащо  їй  моргати,
Почав  Боженьку  благати,
Щоб  той  танець  закінчився,
Щоби  вдома  очутився.
 Отаку,  я  мав  науку,
 Взяла  Мотря,  знов  за  руку,
Закрутила,  як  у  вихрі,
У  очах  блискавки  хитрі.

На  площадці,  впав  негожий,
Шепчуть  люди  -  на  смерть  схожий,
Вже  й  не  чув  музик  веселих,
Вилив  хтось,  водиці  келих.

Мені  прямо  на  обличчя,
Чи  живий,  чи  може  сниться.
Швидку    бачу,  поруч  Мотря,
Засвітилась,  як  та  зорька,  
І  хтось  б`є,  мене  по  пиці,
От  сходив  на    вечорниці.
*****
Розумніші,    будьте  хлопці,
Не  коріться  ви  спокусі,
В  такий  вік,  думки  –  чужинці,
Дівки,  танці    -  не  на  часі.

Краще  з  бабцею  удома,
Заспівайте  вдвох  романси,
Хоча  й  часом  пре  оскома,
Живим  лИшитись  -    є  шанси.

                                       07.09.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=844818
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.08.2019

Не вий шалений вітер

Ой,  не  вий  шалений  вітер,
Не  зривай  зелене  листя,
Не  здіймайся  ввись  у  вихрі,
Не  суши  роси  намиста.

Прошу  вітре,  то  ж  вгамуйся,
Не  трощи  гнізда  пташині,
Та  занадто  не  хизуйся,
Краще  вляжся  при  долині.

Свою  злість  сховай  у  травах,
Заспокойся,    наспівався,
Чи    спочинь,  трохи  в  дібровах,
Налітався  ж  у  забавах.

Несеш  нащо,    журбу    в  серце,
Насипаєш  срібла    в  коси,
Ще  ж  йде  тільки,    місяць  серпень,
Не  навій  у  душу  осінь..


     07.08.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=844707
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.08.2019

До гаю йду сама / слова для пісні /

                                                                       Слова  до  пісні  на  музику
                                                                                                 пісні  -  »Ой  у  вишневому  саду»  

Ой,  у  зеленому  гаю,  там  соловейко  щебетав,
Я  знов  у  гай  пішла  сама,  мене  ніхто  там  не  чекав,
Я  знов  у  гай  пішла  сама,  мене  ніхто  там  не  чекав.

Вечір  спускався  до  землі,  куйовдився  легкий  туман,
Мені  ж  так  важко  на  душі,  мов  переслідував  обман,
Мені  ж  так  важко  на  душі,  мов  переслідував  обман.

Ой,  доле  доленько  моя,    по  небу  темінь  пролягла,
Не  світить    ясно  зіронька,  неждана  осінь  підпливла,
Не  світить    ясно  зіронька,  неждана  осінь  підпливла.

Я    ще  не  бачила  весни,  чом  заховалась  поміж  трав,
На  нього  ждала  ввечері,  хотіла,  щоб  мене  кохав,
На  нього  ждала  ввечері,  хотіла,  щоб  мене  кохав.

Та  той  туман  –  розлуки  знак.  Не  дочекалася  тоді,
А    звістка  та,  як  чорний  птах,  біда  загинув  на  війні,
А  звістка  та,  як  чорний  птах,  біда  загинув  на  війні.

Вже  шостий  рік  горить  земля,  на  сході  гинуть  вояки,
Ой,  як  же    хлопці  ми  без  вас,  наші  герої  козаки,
Ой,  як  же    хлопці  ми  без  вас,  наші  герої  козаки.

За  ці  роки  вже  й  сивина,  від  туги  серденько  болить,
Не  взнала  я,  яка  весна,  як  важко  одинокій  жить,
Не  взнала  я,  яка  весна,  як  важко  одинокій  жить.

Ой  не  свари  матусенько,  що  до  цих  пір,  я  все  сама,
Йому    лишилась  вірною,  винна  ж  не  я,  клята  війна,
Йому    лишилась  вірною,  винна  ж  не  я,  клята  війна.

Ой  у  зеленому  гаю,  там  соловейко  щебетав,
І    пестив  коси  вітерець,  про  тебе  любий  нагадав,
І    пестив  коси  вітерець,  про  тебе  любий  нагадав.

Змирюся  з  тим,  як    я  живу,  хоч  часом  й  скотиться  сльоза,
Твій  погляд  в  серці  понесу,  до  гаю,  знову  йду  сама,
Твій  погляд  в  серці  понесу,  до  гаю  знову  йду  сама.

                                                                                                   10.06.2018

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=844596
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.08.2019

Ой вітре, не шуми

Ой  вітре,  не  шуми,    я  побреду  в  поле,
Послухаю  шепіт,  волошок  синеньких,
Скрізь    погляд  літає,  а  їх  немов  море,
У  росах  ранкових,  срібних  й  золотеньких.

Нехай...  порадію,  цій  землі  прекрасній,
Де  сонечко  сходить,  в  світі,  наймиліше,
Де  хмари  –  перлини,  у  красі  небесній,
 Птахи,  так  співають,  завжди  веселіше.

Й  щебече,  соловейко  зрання,    гучніше,
В  полоні  мрій…  там,  неосяжна  нива,
Душа,  аж  співає  і  на  серці  ліпше,
Багаті  колоски,  я  така  щаслива!

Ой  вітре,  не  шуми,  хай  почую  тишу,
Тут  мирно,  спокій,  свій  край,  я  не  залишу.


23.07.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=844423
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.08.2019

Життя святе, доленька дала

Моє  село,    там  рідненька  криниця,
Прозора  в  ній,  джерельная  водиця,
Із  неї,  сили  завше  я  черпала,
Мов  квітка,  світлоока  підростала.

Земна  краса..  .  тут  ввись,  росли  тополі,
Ховалась  босоніж  в  житньому  полі,
Від  пуху,  адже  сніжило  довкола,
Цвінь  –  цвінь,  пташки    малюють  в  небі  кола.

Погляну,  садки  наче    наречені,
У  жовтому  й  золотому  промінні,
В  зелених  луках  гусей  випасала,
У  квітнім  царстві  сонечко  стрічала.

Гучне  село…неспокій  спозарання,
Корів  ревіння  і  лелек  тріщання,
Гелґочуть  дружно,  гуси  на  подвір`ї,
Здіймалось    пір`я,  чубились  два  півні.

Тікав  місяць    ..  проснулась    на  світанку,
Вдяглась,  як  на  свято,  у  вишиванку,
Й  барвисті  стрічки  в  коси  заплітала,
У  танці  легко,  пташкою  літала.

«Гопак»,  грав  тато,  вміло,  на  гармошці,
Плескали  радо,  у  долоні  гості,
Й  цукерок  кілька,  то,  як  нагорода,
Як  колір  шоколадний,  насолода.

В  той  час,  то  рідкість,  всі  напевно  знають,
Уже  й  обійстя,  спогади  літають,
Люблю  село..хатки...  хатки  біленькі,
Доглянуті,  здалеку  чепурненькі.

До  них  стежки  барвіночком  синіють,
Рядком  рожі,  мов  літо  червоніють,
Паркани….  ряд  низенькі,  в  ріст  м`яти,
Напевно…  не  можна    не  пам`ятати.

Те  чудо  -  листя  й  бузкове  цвітіння,
Доволі  ніжне  і  п`янке  пахтіння,
Ясні  зорі..  .  десь  там  є  й    моя    доля,
Ген-  ген,  спів  солов`я,  лине  до  поля.

Сплету  віночок,  схожу  до  причастя,
ПопрОшу  тихо,  Боженько,  дай  щастя,
Життя  святе…  доленька  дала  мені,
То  казка  немов,  літні,  веселі  дні.

У  серці  завжди,  ніжний  мамин  погляд,
Пішла  давненько….  все  ж  здається  поряд,
Вклонюся    вкотре,до  землі  низенько,
Легка  сльозинка  упаде  тихенько.

ТеплО  в  душі,  дяка  мамі  й  Богу,
Мені  ж    у  життя  проклали  дорогу.


                                           02.08.2019р
.      
           

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=844303
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.08.2019

Мамо, досить дівувати

             /  Віршована  розповідь  /

У  село,  жити  перебралась,  довкола  краса,
Закохалася  зразу,  біда,  у  очах  роса,
І  вже  сльози  від  щастя,  скажу,  буду  не  одна,
Думки  вдасться  заміж  вийти,  то  ж  тепер  не  сумна.

Від  сусідів,  ледь  не  мліла,  відразу  від  двох,
Заболіла  головенька,  серденько  тьох-тьох,
 Іван  чоботи  начистив,  у  дитсадок  вже    йду,
Степан  вечором  з  роботи,  стрічав  на  біду,
А  чи  може,  то  на  радість,  обох  дуже  люблю,
Нехай  інших  бере  заздрість,  я  від  них    кайф  ловлю.

А    от  вчора,  по  обіді,  ми  разом  чай  пили,
Аж  криве,  бліде  обличчя  і  зуби  заціпило,
О,  постриглись,  бачу  обоє    й  думаю  собі,
Ну,  як  півні,щоб  не  побились,  кому  сказать  –НІ.
У  очах,  у  кожного  злоба  немовби  маяк,
От  біда,  кого  вибирати,  не  можу  ніяк!

Іван  стільчик,  підставляє,  Степан  руку  трима,
І  вже  чай  наливає,  я  втішаюсь  обома,
Вечорові  гості  часті,  по  сто  грам  смакують,
І  пісень,  потім  заводять,  сердечко  лікують.

Нині  доні  набридли,  ой  хитренькі  ж  гості  ці,
Хай  нарешті  б  зрозуміли,  що  часи  не  прості,
Треба  вибір  вже  зробити  і  автівку  купить,
Мені  й  мамі  догодити,    чи  це  зможуть  зробить?

За  столом,  вона  так  хитренько  на  всіх  погляда,
Сміло  пальцем  посварила,»  Може  вже  досить  ма?!
Тобі  нащо,  відразу  двоє,  давай  вибирай,
Хто  автівку  подарує,  тоді  й  розмовам  край!

Той  й  виходь    за  того  заміж,  ми  будемо  круті,
Тут  п`ють  чай,  їдять  цукерки,  чи  можливо  скупі?
Догоджати  скільки  можна  та  пельмені  ліпить,
Мені  так  надоїло,  всюди  ногами  ходить,
Уже  осінь  на  порозі,  скоро  в  школі  дзвінок,
Мала  швидко  у  дитячу  та  й  принесла  вінок,
«  Гайда  свАтайте,  давайте,  я  вам  маму  віддам,
Хто  ж  із  вас,  не  згідний  зі  мною,  залишиться  сам!

Іван  чуба  куйовдив,  у  двері,  швидко  й  хода,
Засіяв,  Степан  як  сонце,  «На  це  моя  згода!
Дорогу,  правда  не  куплю,  маю  лише  на  Джип,
Геть  від  радості,  він  тієї,  здалося  охрип.

Наче  рак    розчервонівся,»Ой,  доню,    дякую!
Я  боявся  наважитись,  ти  вибач  пню  цьому!
Вона  ж  очі,  десь  повела,  враз  погляд  лукавий,
«Ти  на  нього  не  схожий,  скажу,  дядько  ще  славний!

І  я  те  ж,  як  підросту,  собі  знайду  схожого,
Щоби  красень    й  не  скупий,  для  мене  пригожого!».
Ото  доня,  що  сказати,  аж  кров  до  обличчя,
Чи  сміятись,чи  стерпіти?-  «  Мо»  є  протиріччя?
Осмілів  Степан  і  сказав  так  весело,  гучно,
«Тоді  завтра  й  до  РАКСу,  підем  благополучно!»
 І  не  думала  й  не  гадала,  ні  я,  ні  доня,
Що  в  селі,  випало  жити  жити,  знать  тут  моя  доля,
Де  ж    сміливості  набралась?  Я    й  сама  дивуюсь,
На  вік    думи  дорослі,  та  я  нею  пишаюсь.

                                               Червень  2019  р.

     

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=844255
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.08.2019

Нас лише двоє

Повітря  свіже,  подих  ловить,
Здалось  придбала,  знов  вітрила,
З  очима  топить  в  морських  хвилях,
Такі  грайливі…  вода  пінить.

Й  підніметься  догори  стрімко,
Бажання  є,  з  нею  злітати,
Щоб    птахом.І  щиро  кохати,
Любити,  усе  життя  п`янко.

На    палубі  нас,  лише  двоє,
Думки  шалені  про  майбуття,
Тріпоче  серце  до  забуття,
Боюсь  розірветься  надвоє.

Торкнися  любий,,  мого  тіла,
Лиш    очі,  твої  –  безпорадність,
Охоплювала,  вдячність,  радість,
Адже  цього,  я  так  хотіла!

Мене  спіймав,  як  рибку    в  сітку,
Тож  ти,  не  барися  й  забери,
Нехай  кохання  -  буйні  вітри,
Хоча  це  й  рідко  бува  влітку.

Ти  в  цю  хвилину,  стань  вітриськом,
В  міцних  обіймах,  хочу  тонуть,
Жага  в  цілунках,  всій  поринуть,
   Твоєю,  щоб    навіки  бути.

                                     2016р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=844115
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.08.2019

Це літечко

До  річечки  йду,  по  шовковистій  траві,
БосОніж,  по  росі,  купаю  ніженьки,
В  танку  промені,  золотисті,  ласкаві,
Не  можу  глянуть,  злипаються  віченьки.

 Немов  у  полоні…  сонце  пестить    плечі,
Це  літечко…  квітне  ріднесенькаа  земля,
Обабіч,  почула  голоси    лелечі,
Іскриться  річка  і  в  лататті      гул  джмеля.

Веселка  по  воді,  блиска  коралами,
Маленькі    рибки,    злегка  розводять    круги,
А  в  зіллі  жабки  .…  лине  спів  хоралами,
Ласкавий  плескіт  хвиль..  .  чарують  береги.


                                       Червень  2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=844007
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.08.2019

Біля річки / слова до пісні /

Біля  річки,  на  горбочку  ніченька  дрімала,
А  я  свого,  миленько  ніжно  обіймала,
Дивувалась  місяченьку,чом  він  підглядає,
Марехтять  до  нього  зорі,  знають  й  він  кохає.

В  річці  чистая  водиця,  а  в  милого  очі,
А  я  славная  дівиця,  пригорнусь  щоночі,
Соловейка  спів  лунає,  удаль  по  долині,
Сердець  трепіт  й  миті  щастя  у  кожній  хвилині.

Кущ  калини  прихилився,  слухає  розмови,
Нас  чарує  пахка  свіжість  й  зелені  діброви,
Плескіт  вод  нам  шепоче,  про  любов  й  кохання,
Навіки,  для  тебе  любий,  буду  зірка  рання.

Нічка  стріне  світаночок,  піде  у  покої,
У  очах,  його  потону  й  подякую    долі,
Ти  ж  для  мене,    весь  білий  світ,  як  же  не  любити,
Буду  квіткою  твоєю,  лише  вмій  цінити.

Біля  річки,  на  горбочку  ніченька  дрімала,
А  я  свого,  миленько,  ніжно  обіймала,
Вірю  в  щастя,    вірю  в  долю,  душенька  співає,
Нічка  й  річка  поєднали,  знаю    й  він  кохає.

                                                         02.08.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=843912
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.08.2019

Більшого щастя не треба

Рожевий  ранок,  стелить  сонцю  дорогу,
По  небу  хмари,    розсипані  барвисті,
А  там  де  захід,  проглядались  горою,
По  них    ледь-  ледь,  плями  сірі  і  імлисті.

Зазолотився  обрій,  промені  здіймались,
Аж  відбивалося  мигтіння    у  очах,
На  мить  здалося,  до  мене  пригортались,
Й  тепло  раптове,  я  відчула  на  плечах.  

Яскраве  сяйво,  ніжний  дотик  до  душі,
Я,  як  дитина,  тягну  руки  до  сходу,
Боже,  дай  миру!  Щоби  раділи  красі!
Щоб  всі  синочки  повернулись  додому!

Мабуть,  нам  більшого  щастя  і  не  треба,
Тривога  в  серці,  в  надії,  в  сподіванні,
Птахи  злетять,  замість  вибухів  до  неба,
Й  веселий  щебіт,  полине  на  світанні.

                                           31.07.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=843783
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.08.2019

Нічка шепоче …. . / слова до пісні /

 
1
Нічка  шепоче,  спокуси  тайну,
Місяць  лукавий,  до  тебе  манить,
Хочу  побачить,  я  в  очах  весну,
Не  зможу  мила,  без  тебе  прожить.
*
Я  ж  тебе  люба,  дай  зацілую,
Лиш  усміхнися,  мені  ніжненько,
Тебе  цінити,  все  життя  буду,
Бо  це  ж  кохання,  мліє  серденько.
2
Сядьмо  кохана,  ми  під  вербою,
Нам  заспіває  пташина  пісні,
Немов  у  казці  разом  з  тобою,
Зустрічі  радий,  так  добре  мені.
*
Я  ж  тебе  люба,  дай  зацілую,
Лиш  усміхнися,  мені  ніжненько,
Тебе  цінити,  все  життя  буду,
Бо  це  ж  кохання,  мліє  серденько.
3
Поглянь  рідненька,  як  сяють  зорі,
На  душі  тепло,  мрії    літають,
Та  тож  ті  зорі,  то  наші  долі,
Нам,  моє  серце,  щастя  бажають.
*
Я  ж  тебе  люба,  дай  зацілую,
Лиш  усміхнися,  мені  ніжненько,
Тебе  цінити,  все  життя  буду,
Бо  це  ж  кохання,  мліє  серденько,
Тебе  цінити,  все  життя  буду,
Бо  це  ж  кохання,  мліє  серденько.

                                             01.08.2019р

 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=843711
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.08.2019

Ну й нехай за шістдесят…

                                   Навіяло  написати  після  прочитаного  вірша
                                     Leskiv;    »Не  буде  баба  дівкою»

Це  не    вік,  коли  вже    й  за  шістдесят,
Хоча  кажуть,-  В  такий  час  не  до  свят,
Побрехеньки,    скажу  вам  відверто,
За  роки,  вже  багато  здобуто,
Тож  є  досвід,  маєш  статки  якісь,
Ото  часто,мене  охоплює  злість,
Що  стара,  ніби  вирок  людині,
Услід  мовлять,  все  ж  не  згодна  нині.
А  мабуть,  лихе  згадать  не  варто,
Хоч  чіпляється  занадто  вперто,
Ну  й  нехай,  не  буду  дівкою  я,
На  мені  протримається  сім`я.  
У  світлині,  щоб  все  та  й  до  діла,
У  душі,  завжди  пісня  бриніла,
Тоді  й  борщИк,  смачненьким  удасться,
Й  відлетять,  сумління  і  нещастя.
Підморгне,  вже  й  всміхнеться  чоловік,
Приголубить.  Який  вже  отой  вік,
Геть  забудеш,  хоч  давно  не  дівка,
 Пригадаєш,  як  грала  сопілка.
У  кав`ярні,  палахкотять  свічі,
Ніжний  погляд,  чарівність  у  вічі,
Все  забуду,  хоч    у  танок  бери,
Не  завада,  що  пенсіонери.
Ну  й  нехай,  кажуть,  що  вже  й  не  модна,
Себе  знаю,  жінка  благородна,
Онучата,  такі  думки  мають,
Ледь  всміхаються  та  все  ж  сприймають,
Така  є  я  цьому  порадію,
 А  про  старість,  всі  думки  розвію.
Як  онучка,    вжезробить  зачіску,
Блиск  добавить  іще  й  косметику,
І  порадить,  бува,  як  ніколи,
Мов  позаду,  втішні  роки  школи.
На  душі  світло,  мов  весна  нині,
І  радію,  кожній  теплій  днині.
Що  роки,  тож  нехай    й  за  шістдесят,
Ото  трясця,  як  ракети  спішать,
Ну  й  нехай,  а  що  вже  вони  мені,
По  житті,  хоч  й  не  всі  сонячні  дні.
Думки  часом,  чубляться  з  думками,
В  голові,  мов  рій,  не  сплю  ночами,
Чи  погода  й  від  політики  стрес,
Тут  вода  й  оцет  -  гарненький  компрес.
           І  пігулка,  бува  на  спасіння,
Вже  до  ранку,  зніме  потрясіння,
І  інакше,  як  дуже  дошкуля,
 До  вікна,  підійду,  місяць  здаля.
Світять  зорі,  неначе  шлють  сигнал,
Вмить  відчую,  я  у  душі  запал,
Ручка    й  аркуш,  у  цей  час  потрібні,
 Бог  із  ними,  хоча  й  коси  срібні,
За  шістдесят,  я  їх  не  сприймаю,
Веселюся,  настрій    й  себе  лаю,
Бо  здається,  що  маю  сорок  п`ять,
Розпочну,  знову  про  любов  писать.
Як  ні,  гумор,  як  та  голка  вткнеться,
Чи  пісні  чую,  легко  пишеться,
А  коли,  дощик  хлопа  за  вікном,
Ляга  проза,  немов  я  п`ю  вино.
Те  медове,  смачне,  як  кохання,
І  горить,  світло,  аж  до  світання.
Чи    пристала,  може  хто  спитає,
Не  відчула,  бо  ж  душа  співає,
Там  літаю,  ген  у  піднебессі,
Мені  добре,  так  тепло  на  серці.
Йдуть  роки,  думка,  не  треба  лічить,
Що  дав  Бог,  цінити  і  просто  жить,
Насладитись  оцим  білим  світом,
Щоб  відчути  квіткою  в  суцвітті.

***
Бажаю,  всім    кому  за  шістдесят
Фантазії,  про  старість  не  приймать
Щоб  тільки  весна  й  літо  в  кожній  душі,
Хай  пишуться  веселіші  вірші!

                                                     30.07.2019р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=843502
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.07.2019

Життя прожити …. . / ода /

                                                     /Ода  двоюрідній  сестрі  чоловіка  /

Хатки,  хатки  …  Височать  у  ряд
А  поміж  них  квітучі  вишні,
Корови  йдуть,  наче  на  парад,
В  поле  де  квіти  й  трави  пишні.

Гелгочуть  гуси  в  огорожі,
Попід  сараєм  півень  співав,
Біленька  хата,  квітнуть  рожі,
Яскравий  ранок,  справжні  дива.

Рідне  село  Кармелюково,
Ти  там  блукала  босонога,
Квіти  стрічали  веселково,
Твоє  дитинство,  але  ж  дорога,
Здавалась  надто  вже  колюча,
Сім`я  велика,  все  нестатки,
В  роботі  білкою    матуся,
Привити  рада  всі  задатки.

Хтось  їсть  цукерки,  слина  тече,
Мабуть  смачненькі,  рубля  б  хто  дав,
Пішла  б    купила.  Жага  пече,
Нехай  би  хто,  хоч  пообіцяв.

Нікому    й  діла,  й  часу  нема,
Звернуть  уваги  все  не  хочуть,
Давить  образа,  немов  німа,
В  кутку  сховалась,  сльозу  зніма.

Без  тата  сумно,  вітчим  мовчить,
Часто  дідусь  й  бабця  сварливі,
Чи  хто  обійме?  Рве  душу,  гнітить,
Й  матуся  надто,  так  журливі.

А  коли  літо,  де  гуляти?
Побіжить  в  поле,  на  долину,
І  поринає  поміж  трав,  квітів,
Чи  й  цю  шукатимуть  дитину,
Всміхалась  бджілкам  у  суцвітті.

А  якщо  осінь,  ще  й  плаксива,
То  зовсім  кепсько,    де  подітись?
До  того    й  часто  хвороблива,
Тож  має  з  цим,  усім  змиритись.

За  вікном    хуга,  у  хатині,
Побачить  сніг  ,як  пролітає,
Жаль  чобітків  нема  дитині,
Грошей  катма,  бабця  вмовляє.

На  піч  залізе,  мов  кошеня,
В  руках  картопля,  ще  тепленька,
Ледь  -  ледь  зігрілась,  довга  зима,
Здолає  сон,    йому  раденька.

Дорога  в  школу…у  містечко,
Мов    промінь  сонця,  є  надія,
О,  як  же  добре  й  недалечко!
Село  покинуть…  жила  мрія!

Ті  сірі  стіни  в  інтернаті,
Стискали  горло,  десь  би  втекти,
В  тітки  б  нехай,  в  маленькій  хаті,
Думками,  там,  прихисток  знайти!

За  вікном  осінь,  крижаний  дощ,
В  чобітках  рваних…  у  калюжу,
На  мить  вступила,  поможе  хто?
Зігріє  тіло,  серце  й  душу?

Дитя  ж,  ще  зовсім,  шкода  тітці,
Знайомі  двері,  чай  пахучий,
Раділа  ковдрі,  сухій  хустці,
Прогнала  холод,  аж  пекучий.

Час  мов    рікою,  спливав  швидко,
Ось  вже  і  школа,  за  плечима,
Розквітла  квітка  ясноока,
А  в  селі  сестри  й  одна  мама.

Ні,  ні,  є  плани,  йти  навчатись,
А  що  то  доля?  Може  підкаже?
Треба  із  злиднів  вибиратись,
Як  все  зробити?  Та  й  заплаче.

Бур`ян  по  стежці…  таке  життя,
І    небо  в  хмарах,  де  розрада?
Іти  сміливо  у  майбуття,
До  праці  йде,  доволі    рада!

В  друкарні  важко,  довгі  ночі,
Очі  злипались,  нема  втіхи,
В  село  дорога,  коли    й  в  тітки,
Тож  відпочити    треба  трішки.

Весна  несла  усім  кохання,
Неоминула  й  її  доля,
В  душі  плекала  сподівання,
Мабуть  на  все,  є  Божа  воля.

Повела  доля    в  казковий  край,
Вечірні  зорі,  спів  пташиний,
Уста  солодкі,  попала  в  рай,
Пила  нектар  той,  чудодійний.

Уповні  місяць,  зорі  в  небесах,
Мов  ворожили,  ясні  очі,
 І  п  `янка  пристрасть,  злет    на  крилах,
Про  їх    кохання  знали  ночі.

А  час  летів.  Родилась  доня,
У  сім’ї  радість,  жаль  затісно,
Й  грошей  нема,  важке  щодення
Свій  би  куток,  мати  завчасно.

Клали  копійку  до  копійки,
І  економили,  як  можна,
Було  й  здавали  пусті  пляшки,
От  жити  б  краще  -  не  жебраки  ж.

Ті  дев`яності  не  забути,
Пусті  прилавки,  розчарування,
Десь  би  ковбаски,  шмат  добути,
Хоча  б  для  доні…  сподівання.

Часи  важкі,  йдуть  у  небуття,
Має  надію  -    краще  життя.

Не  той  характер  -  руки  скласти,
Не  впаде  з  неба  манна  каша,
Зусиль  потрібно,    всіх  докласти,
Й  вихід  знайти,  не  піде  ж  красти!

Вдалось  зібратись,  план  на  далі,
Окрім  роботи,  на  Польщу  путь,
Чи  хтось    розділить    ті  печалі?
Серденько  рветься,  надії  мруть.

І  чоловік,  не  із  багатих,
Батьки  старенькі,  живуть  в  селі,
Думок  багато  та  й  крилатих,
На  душі  кепсько,  бракує  слів.

Доля  керує,  росте  доня,..
Їй  колискову  співав  тато,
Вона  ж  у  Польщі,  того  варте,
Заробить  гроші,  буде  свято!

Дав  Бог  терпіння,  склали  гроші,
Частину  хати,  вдалось  купить,
Допомогли  люди  хороші,
Позику    дали,  щаслива  мить,
Сидіть  не  стала,  спішить  треба.

І    по  всіх  кинулась    базарах
Йшла  в  спекулянтки,  брала  злоба,
Та  вихід  є  !  Хоч  долав  і  страх!
Свята  Різдвяні,  пройма  холод,
І  поруч  донька,  та  замерзли,
Вдвох  веселіш,  інше  все  дарма,
На  продаж  яблука  привЕзли.

Напівголодні,  Київ,  Москва,
Коли  б    вдалось  побачить  світу?
Повіддавати  ж    борги  треба,
І  це  зробили,  мали  втіху.

Радо,  як  птаха,  гніздечко  в`є,
Новенькі  меблі,  газ  у  домі,
Розчарування,  вмить  розів`є,
Знов  ясні  мрії,  вдячність  долі.

Весна  –  красна…  Радісно  в  домі,
На  руках  син,  тепер  у  неї,
Щасливий  батько,  сяють  очі,
Подарував  їй  орхідеї.

Та  чи  довгеньким,  щастя  було?
Зростали  діти,  таїла  тінь,
В  душі  страждання,  не  до  сміху,
До  чоловіка  прив`язла  лінь.

А  часом    поряд  і  чарчина,
Як  зупинити  весь  цей  безлад?
Бідкались  діти  й  вся  родина,
Для  всіх  який,  він  подасть  приклад?

Мов  куштувала  гірке  вино,
Терпіла,  бідкалась  на  долю,
Як  місяць  гляне  в  її  вікно,
Вкотре  сльозам  давала  волю.

На  ранок  сонце  яснооке,
Протягне  промінь  до  обличчя,
Зніме  сумління  гірке  й  липке,
Вже    й  усміхнулась  молодиця.

Любити  вміла  і  кохати,
Адже    так  вірила  у  щастя,
Здатна  цінити    і  прощати,
Біль  побороти,  знала  вдасться.

Вже  й  діточки  попідростали,
Чарівна  доня,  смілий  хлопчик,
Помічники  для  неї  стали,
Милі,  мов  сонячний  промінчик!

Скільки  води,  стекло  у    річці,
Скільки  й  всього  мала  по  житті,
Тож  є  й  порадниця  сестричці,
Нема  кому,  помогти  в  скруті.

Сама  ж  іде,  знову    навчатись,
Щоб  працювати  на  залізниці,
Достатньо  й  досвіду  набиратись,
Тож  керувати  -    не  дрібниці!

Вміло  рішала  всі  питання,
Тягар  важкий,  але  справлялась,
І  на  роботі  все  зарання,
Й  простого  люду  не  цуралась.

Сивину  в  коси  заплітала,
Здавалось  й  краще  так  жилося,
На  рушнику  дітей  вітала,
Хоча  й  не  завжди  все  моглося.

В  селі  хатина  похилилась,
Пішла  матуся  у  інший  світ,
Напевно  й  трохи  притомилась,
Таке  життя  й  хворий  чоловік.

Похмурий  ранок,  пташка  на  вікні,
Біда  підкралась,  біль  незваний,
Тисне  у  грудях,  всі  темні  дні,
Нині  одна,  пішов  коханий.

Серед    зими,  теж  дощ  буває,
На  склі  лишає,  він  краплини,
Журба  і  сум  серденько  крає,
І  по  щоках  зітре  сльозини.

І  часто  сяде,  біля  вікна,
Згадає  ждав,  смажив  картоплю,
Від  діточок,  чекає  дзвінка,
Вкотре  поскаржиться  на  долю.

Життя  прожить,  не  завжди  легко,
Сама  себе,  було  вмовляла,
Полинні  сльози,  на  жаль,  часто,
Доля  терпка  -  таку  й  сприймала.

Час  не  спинить,  вже  білі  коси,
Ледь  приховає  та  й  всміхнеться,
Ранком  стріча,  сріблясті  роси,
Й  яскраве  сонце,    так  й  живеться.

По  хаті  галас,  всі  зібрались,
На  душі  радість,  б`є  джерельце
То  онучата,  в  жмурки  грались,
На  серці  тепло,  має  щастя!

20.07.2019р

                                             Фото  село  Кармелюково

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=843251
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.07.2019

Ранок біля ставу

Вже  обрій  золотистий,
І  ранок  росянистий,
Білесенько  над  ставом,
Сповито,  все  туманом.

Немов,  сонні,  дві  чаплі,
Від  сонця,    геть  осліплі,
 Дивилися    у    воду,
Не  знаючи  там  броду.

А  роси  бурштинові,
Срібленькі  і  лілові,
По  квітах  і    у  травах,
Під  різний  колір  гамми.

Враз  сонця,  зайчик  скаче,
По  ставу…  галас.  Кряче,
То  качка  сизокрила,
Розправила  вже  крила.

Вода  ж  дивно  сріблиться,
Зненацька  золотиться,
Вона  всюди  кругами,
А  там,  над  берегами.

Чуба́тенькі  тумани,
Немов  диму  фонтани.
Увись,  ледь  підіймались,
Із  хмарами  рівнялись,

Неспокій  в  очереті,
Десь  там,  звуки  лелечі
До  схід  сонечка  погляд,
Воно    ж  наче    і  поряд.

Сім'я,  нині  щаслива,
Змогла  сонячна  злива,
Зігріти,  їх  сміливих,
Закоханих,  красивих.

Радіють  цій  нагоді,
Втішаються  природі,
Мов  квіти  у  суцвітті,
Подяка  ранку,  світу!

         24.07.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=843049
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.07.2019

В сонячній сорочці

Радію  літу  в  сонячній  сорочці,
Тепле,    іскристе,  аж  захоплює  дух,
Я    потримаю,  промінь  у  долоньці,
Ніжний,  легенький,  мов  лебединий  пух.

Розвіє  вітер  жваво  по  окрузі,
В  полі  пшениченька  позолотиться,
Росою  чистою,  вмиється  вранці,
Земля  вологою  насолодиться.

Примружить  очі  сонечко  ранкове,
 Гарна  сорочка,  вишита  віночком,
Ой,  як  миленько,  літечко  чудове,
Наш  день  прикрасить,  синеньким  дзвіночком.

                                                                         2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=842842
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.07.2019

Я піду в далекі гори

Я  піду  в  далекі  гори,  де  Карпатський  дивосвіт,
Тут  розквітли  едельвейси,  то  красунь  дівочих  цвіт,
Наречені,  вишукані,  тішать  очі  і  маня́ть,
Ледь  тримаються  на  схилі,  намагаються  встоя́ть.

В  біло  -  сизому  тумані,  тягнуться  в    небесну  синь,
Темні  хмари  тут  химерні,  залишають  на  них  тінь,
Поміж  них  сонце  яскраве,  пестять  промені  рясні.
Ніжний  вітру  поцілунок,  на  душі  тепло  й  мені.

Йду  під  гори  величаві…  Стрункі  сосни  й  смереки,
Спів  веселий,  дзвінкий  птахів,  дивні  звуки  лелеки,
Нехай  трохи  поблукаю,  по  зеленім  моріжку,
Вже  й  знайшла  Червону  руту    –  мабуть  попала  в  казку.

Ой,  ви  гори  й  полонини,  ген,  не  видно  неба  край,
А  вершини  білосніжні,  ваблять  погляд  мій  удаль,
Ой,  я  очі,  не  відведу,  там  дрімають  небеса,
Пісню  вітру  послухаю.  Гарно!  Яка  ж  тут    краса!

11.07.2019р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=842640
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.07.2019

Яскравий ранок

Промінчик  сонця,  мов  скаче  на  коні,
Вміло  малює,  зайчики  на  стінах,
На  душі  тепло,  так    радісно  мені,
Яскравий  ранок  прилетів  на  крилах.

А  за  віконцем,  щебет  пташки  чути,
Той  спів  чарує,  ще  сонні  почуття,
До  нього  руки,  хочу  протягнути,
Торкнися  ближче,  чом  світиш  так  здаля?

Я  веселково,  усміхнуся  ранку,
Складу  долоні,  промінчик  у  човні,
Ця  позолота,  стрибає  у  танку,
На  серці  тепло…  і    все  це,  не  у  сні.

Війнув  легкий,  у    кватирку  вітерець,
Приємну  свіжість  ніс  й  пахощі  квітів,
Нема  дороги,  крокує  навпростець,
З  ним    ловлю  щастя,  всю  красу  на  світі!

                                                                             10.07.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=842547
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.07.2019