| Сторінки (1/1): | « | 1 | » |
Війна - одне з найжахливіших
покарань для людей. Кожен
боїться цьго страшного слова і
вірить, що вона ніколи не
постукає в його двері але у 1939
все склалось зовсім по-іншому.
22 червня 1940
Зараз середина літа, попереднього року в цей же час я з батьком, мамою і братом збирав урожай а зараз, зараз вже зовсім по-іншому... Я на фронті, не знаю як моя сім'я. Ми всі тут як фігури для гри у шахмати а нами грають вищі люди і їх нецікавить скільки нас загинуло і скільки ще загине...
Він був, ще зовсім юний йому було 16 а вже на фрот. Дуже часто згадував свою сім'ю і вірив, що скоро все закінчиця і всі повернутся до дому. Кожного дня він писав щось у своєму щоденнику і на його очах блищали сльози. Я знаю він хтів утекти, йому було байдуже, що він стане зрадником але терпів заради батька він цього б не пережив. Нас відправили на передову, цей юний хлопчина сидів біл мене і знову щось записував, я бачив страх в його очах, це був його перший бій, мені було боязко за нього.
Він стояв позаду мене, сильно стиснувши автомат до грудей. Дали команду наступити, ми швидко рвонули вперед, вбиваючи всіх ворогів на шляху. Я вправно сріляв із автомата, тому він намагався бути поблизу мене. Ми відчули тремтіння землі, десь поблизу ламались дерева...це був танк! А нас лише кільки піхотнців, командир наказав нам відступати але було зовсім пізно, велика, іржава постать стояла перед нами.
Я прокинувся на землі, недалеко від мене сдів і плакав мій юний друг, десь на дворі було чути голоси. Нас взяли в полон.
Пройшло приблизно дві години, за цей час до нас ніхто не приходив. Він дістав свій пошарпаний зошит і почав щось дуже швидко записувати.
8 липня 1940
Я в полоні. Мені дуже страшно. Я хочу здатися. Зі мною ще один піхотинець, він зовсім спокійний, хіба йому не страшно! Нас вб'ють як собак! Хтось ід.....
До нас зайшов високий німець, а позаду ще двоє вартових. Вони забрали його, він плакав, просив помилувати але вони були безжальні.
Через деякий час німці принесли його побитого, змученого. Вони підійшли до мене, підняли і повели за двері. В кімнаті було темно, в повітрі було чути сигаретний дим. Посередині стояв стіл біля нього кілька німців. Мене посадили на крісло і прив'язали. Німецький начальник( це я зрозумів по його формі і кількості нагород) сказав щось сторожі і вони швидко привели чоловіка, я знаю його! Він служив у нашому полку, зрадник! Став перекладачем у німців. Він запитував мене де знаходиться наша основна сила, де зберігають боєприпаси, а я мовчав, тільки дивився в очі зрадникові, а мене били, сильно били.
Я знову прокинувся у камері, все тіло пронизував нестерпний біль, з поранень тикла гаряча кров. Він сидів тихо, дививсь в одну крапку. Я намагався сказати йому, що потрібно тікати але не міг вимовини ні слова.
Я підповз до дверей, щоб подивитися що роблять німці. Через невелику щілину було видно як охорона грає шахмати, а начальники щось обговорюють біля карти, як висіла на стні. Один з німців побачив мене, він швидко напрямлявся до дверей, в цю хвилину я відчув сильний удар по голові.
Знову знепретомнів, мій товориш сидів біля мене. Він допоміг мені піднятися.
- Нам потрібно тікати- пошепки сказав я.
- Я знаю. Але як? Ми тут як миші в клітці!
- На карті було написано число. Можливо, це дата наступу, я не знаю!
- Так, завтра вони будуть наступати на наші війська. Я чув розмову.
- Ти розмовляєш німецькою?
- Зовсім трішки, але це я зрозумів.
- Надіюсь, що вони всі заберуться і тоді у нас буде невеликий шанс вибратися.
9 липня 1940
Завтра ми будемо утікати. Я надіюсь що у нас все вийде, я дуже цього хочу.
Я не спав, думав як нам вибратися. Цілий ддень у мого товариша був чудовий настрій, думками він був вже на волі а мені так не хотілось його розчаровувати.
Вранці ми почули голоси, майже усі німці поїхали,залишились лише вартові, це був наш шанс.
Я почув постріл, і він впав. Ми подолали такий довгий шлях а зараз він лежить з кулею в тілі. Німці були близько. Я підбіг до нього.
- Тікай, тікай- синіми губами прошепотів він- візьми мій щоденник... відай його моїй матері...кх кх кх... тікай мене вже не врятувати.
По щоках текли сльози, він помирає а я нічим не можу йому допомогти.
- Пощавай, друже.
- Прощавай...
Я біг цілий день, поки не впав знесилений. Я заплакав від щастя і в цей же момет від горя. В голові були його останні слова.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=643817
рубрика: Інше, Лірика кохання
дата поступления 14.02.2016