| Сторінки (1/1): | « | 1 | » |
[i]«Не будемо ж ображати Бога своїм смутком,
цілком довіряймо його промислу,
Бо ані один волос не впаде з голови людини,
якщо на те не буде Волі Божої».[/i]
(Євангеліє від Матвія. МФ, 2.17-23).
[b]БОЖИЙ ПРОМИСЕЛ[/b]
Все сталося блискавично. Наче у фільмі «Діамантова рука» - йшла, посковзнулась, упала…, проснулась, гіпс. Різниця була в тому, що діамантовою стала моя нога. І посковзнулась я через іншу обставину.
І сталося це так. Вчора висадила квіти на клумбу, петунії просто вражали, і я була безмежно щаслива, здається ще ніколи так не тішилась і не раділа квітам, як цього разу. Занадто радості. «Що занадто, то не здраво», - так говорила одна моя давня знайома. Так і вийшло.
Все зіпсував мій рудий красунчик Кіт. Мабуть, він відчув оту перевагу моїх ніжних почуттів до петуній. Тому нахабно і по-хазяйськи всівся прямо на квіти. Я замахнулась на рудого ногою, але не втрималась, посковзнулась і загуркотіла прямо на клумбу. Перша думка була, яка шкода квітів! Спробувала піднятись, та не змогла, бо не було опори. Коли побачила, свою перекручену ногу, яка нагадувала понівечену лялькову, мені стало зле. Боже, ну навіщо! Світ затьмарився, я лежала безпомічна і безпорадна, і ревла, як дівчисько, звала свою маму на допомогу й питала в неї, що ж робити? Але мамочка вже давно була в іншому вимірі, і ніяк не могла мені допомогти. Нога не боліла, крові не було, на ногу дивитись було страшно . За декілька хвилин мізки почали працювати. Реви, не реви – нічого вже не зміниш. Що сталося – то вже сталося. Що ж робити? Чоловіка поряд немає, сусіда не чує. Добре, що мобілка була в кишені, почала всім телефонувати. За десять хвилин примчалась сестричка, машина «швидкої допомоги», а згодом й чоловік. До цього він спокійно пив пиво з друзями, але відчув якийсь поштовх, побіг додому. Перелякався з метушні, та з того, що я лежу безпо-радна. Він підхватив мене на руки й поніс до машини «швидкої». Згодом, прокручуючи своє страшне кіно, цей момент вискочив яскравим і незвичайним епізодом - чоловік вперше ніс мене на руках!
І вперше в житті я опинилася в ортопедичному відділенні нашої лікарні. Коли медики зробили все, що треба, головний лікар виніс вирок, що моя квіткова радість затягнеться на півроку, а котів не можна бити, бо вони злопам’ятні. Та вже нічого не вдієш. Мене переклали на ліжко-каталку та й повезли.
Так я потрапила до палати №2.
- У нас тут добре, вам сподобається, - заспокійливо сказала санітарка.
Господи, що вона меле, як може подобатись у лікарні? Я відчувала розпач і біль. В палаті була ще одна хвора, та розмовляти не було ніякого бажання. Довгий час ми лежали мовчки. Сутеніло. Я спостерігала, як заходить вечір, наче спокій опускається у світ пристрастей і всесвітнього гамору. В коридорі кроки ставали дедалі рідшими, а звуки - тихішими. Величезна палата з високою стелею, двома широченними вікнами, довгими вузькими дверима й товстелезними стінами - колись це була парадна зала багатого маєтку. Колись, років за сто, можливо, саме тут приймали гостей. В такий же вечірній час запалювали свічки на жирандолях та коштовній люстрі, співали романси, грали на роялі чи обговорювали місцеві новини. Так мені уявлялось. Пізніше було відчуття, що лише ми вдвох урятувалися із «Титаніка» і бовтаємося серед холодного океану, а пусті ліжка нагадували про тих, кого немає поруч.
Лікарня була історичною пам’яткою архітектури, до революції будинок належав місцевим багатіям. Колись про неї згадував письменник Арцибашев у романі «Санін». Тепер я мала можливість згадати прочитане й порівняти зі своїми власними відчуттями. Та якось не хотілось навіть думати, бо на серці було важко, а на душі гидко – всі плани порушились в єдину мить! І це дратувало найбільше. Думки весь час повертались до того страшного моменту, як я угледіла свою переламану ногу. Тож в голові вистрибували питання одне з поперед одного; чому, навіщо, за що, а як же мої плани? І таке інше. І ось вистрибнув один спогад: колись у дитинстві, проїжджаючи повз цю лікарню, я з заздрістю думала, як добре лежати в лікарні, можна читати скільки завгодно. Знову стало смішно – це ж наче збуваються дитячі мрії. Лежи, читай досхочу.
Несподівано загорілась лампочка, заглянула санітарка, і весело сказала:
- Спати ще рано, нехай вам буде світло.
[b] ТАМАРА.[/b]
І блиск тієї лампочки був ніби сигнал до нового існування. Тьмяне світло нагадувало мерехтіння далекого маяка, і мені здалося, що я пливу до рятівного берега. Ми з сусідкою познайомились, розговорились. Її звали Тамара. Я розповіла історію свого падіння, і чомусь додала:
- Жоден волос не впаде без Божого промислу, - ця фраза нещодавно зачепила мою свідомість і постійно вертілась в голові. Довертілась.
- А Ви віруюча? – спитала Тамара.
- Що значить віруюча-невіруюча? Не люблю оцих розбірок, і кріплення ярликів на лоба « Я - віруюча», чи навпаки. Я взагалі вважаю, що Бог у кожного із нас в душі, але не всі чують його голос. Скажімо так, я віруюча, але без фанатизму.
- А Біблію Ви читали? – продовжувала тему сусідка.
- Ні, ще не дійшла до цього. Але з основними істинами знайома, бо вони ж не тільки в Біблії прописані. Я їх опанувала й «пропустила через себе» завдяки бізнес-філософській літературі, яку нам рекомендували на курсах мережевого маркетингу. Може це тобі здасться кощунством, але це так.
А Тамара, здається, напала на свого коника. Вона почала сипати своїми знаннями з Біблії, приводити приклади зі свого життя, про те, як сталося її знайомство з Біблією:
- Від мене всі відвернулись, і чоловік, і мати, і сестра, і син. Я злилась і хотіла їм усім доказати, що я чогось варта в цьому житті, що я зможу й без них. Поїхала працювати в Росію, непогано заробляла. Облаштувала квартиру і,здавалося, я мала все, що прагнула. Та не могла зрозуміти, чому мої рідні відвернулись від мене? І я знову поїхала шукати щастя. Та якось воно не заладилось, дійшло до того, що я почала випивати, зв’язалась з дурною компанією, врешті решт, опинилася у в’язниці. Як не дивно, там зрозуміла, що добрі люди є. Та коли мене випустили, я знову відчувала самотність та непотрібність. Лежала цілими днями в пустій квартирі, і депресія давила мене своїми гострими пазурами, роздираючи душу в клоччя. Якось зайшла сусідка, жінка похилого віку. Щось казала, питала, розпитувала. Я її прогнала. А вона почала вчащати, розповідала різні баєчки. Коли вона діставала мене вкрай, я її проганяла. Ніна Іванівна, так звали ту жінку, залишала мені листи. Я їх спочатку не помічала, потім ігнорувала. Та коли їх зібралось достатньо, не витримала, почала читати. Це стало моїм спасінням від депресії. Довгі листи складались із 5-10 сторінок, в яких вона розповідала про якусь біблейську історію, а закінчувала неодмінною Вірою в мене. Так я отямилась, та й сама опанувала Біблію.
- А як твої рідні? – перервала я Тамару, бо відчувала вже якусь ієговську агітацію.
- Я з ними помирилась. З мамою розмовляю. Син уже став дорослим, та ми знайшли спільну мову. ми з ним наче друзі. Але я знову на роздоріжжі, думаю, чим же мені зайнятись?
[b]НАДІЯ, ТЕТЯНА, та інші.
[/b]
Ранок наступного дня у нас було продовження філософського диспуту на тему, що все в світі відбувається не просто так, а з якоїсь причини, і що з тим робити далі?
А потім прийшла наша нова сусідка – Раїса Дмитрівна. Поважна жіночка, із отих порядних і нормальних людей, які такими філософіями не переймаються. Це відчуття з’явилося відразу, і ми замовкли. Але Тамара запевнила, що завжди можна знайти можливість, щоб тебе почули. Зрештою, мене це не обходило. Тут хоча би з собою розібратись.
Тим часом наша палата заповнювалась новими жінками. Травмовані й хворі заходили в певній послідовності, обирали собі ліжко, облаштовувались. Ми, як аборигени, спостерігали за їхніми поселенням. Кожна новенька вливалась в наш дрейфуючий корабель по різному.
Наступною поселянкою була Валентина. Вона весело так заскочила, ніби й не хвора, зразу вибрала своє місце скраю біля дверей. Медсестра поставила їй крапельницю. І Валентина мужньо відлежала під нею протягом чотирьох годин. Потім так же весело й поспіхом зібралась та й пішла додому. Вона була на денному стаціонарі.
Найбільше запам’ятався прихід Надії. ЇЇ супроводжував чоловік, і квоктав біля неї, наче квочка: «Надюня, Надюня, обережно, обережно…». Надюня ж невдоволено гупала милицями, і сварилась. Їй все було не так. Нарешті зупинилась, довго вибирала собі ліжко: і те їй не таке, і друге не таке, і третє не таке. Зайняла четверте, знову не таке, перемістилась на третє. Потім довго вмощувалась зі своїм барахлом. Чоловік ніс за нею оклунок, наче придане: подушки, одіяло, простирадло, полотенця й полотенечки. Вона весь час бубоніла, а він їй заспокоював : «Надюня, як тобі краще, давай отак, не так, ну давай отак, Надюня, Надюня…». Боже ж мій! Яке ангельське терпіння мав цей чоловік. Мені хотілося гаркнути на ту Надюню, щоб вона нарешті вгомонилась. Я думаю, що не тільки мене вона морально дістала.
Потім з’явилась Зіночка із забинтованою рукою. Вона прослизнула, наче мишка, тихенько вмостилась біля другої стінки, і чоловік її зайшов слідком, налагодив їй постіль, і так вони тихенько сиділи й ждали лікаря.
Наступною була Тетяна. Вона також ішла в супроводі свого чоловіка. Але заходила впевнено й весело, відразу попрямувала до вікна. Здавалось, що вона тут усе знала. Так воно й виявилося згодом. Тетяна зламала свою ногу 10 місяців тому, перенесла декілька операцій, нещодавно зняли гіпс. Тепер прийшла черга для відновлювальних процедур. Дивлячись на Тетяну, я ще раз упевнилась в тому, що головне полягає не в ситуації, а в тому, як ти до неї відносишся.
- Найголовніше - це віра, - наче підключилась до моїх роздумів Тамара, а скоріше за все, вона почала «працювати». Якщо людина вірить, що в неї вийде, то це щось обов’язково вийде. Взяти, наприклад, малесеньку квіточку, яка пробилась крізь каміння і тягнеться до сонця.
- А потім її все одно хтось зламає, - додала Тетяна, ніби жартуючи із себе. Чого напружуватись зайвий раз, живи собі потихеньку.
- А це вже діло хазяяче, як говорила мені мама, - додала і я свої п’ять копійок у спільну дискусію. Можна прожити вік, як премудрий піскар, тихесенько у своїй нірці, можна горіти, як комета, а можна - жевріти.
- Можна по різному, але ж у Біблії сказано… - і Тамара посипала своїми знаннями зі святого письма. Та це було якось нудно, і ніхто вже її не слухав, бо тривожний голос Раїси Дмитрівни привернув спільну увагу:
- Як бомблять? А як же діти? Цього не може бути! – жінка розплакалась. Господи, мої діти в Донецьку, там страшно, там стріляють. Як же це?
- В країні було неспокійно, на Донбасі було схоже на війну. Ніхто не хотів вірити, але згодом це стало страшною реальністю.
- Отож, оті майданівці заварили кашу. Якби не вони, все було б спокійно, - це сказала Тамара .
- Та ні, дорогенька, у всьому винуватий головний бандюк, і вся ота його кримінальна зграя, - я не могла втриматись, коли хтось щось мав проти Майдану, бо я була там.
- Ну могли б підождати до законних виборів, і не було б тоді війни.
- І змін би ніяких не було. Давили б нас, як бліх, як непотріб. Чи вам подобається бути дурнуватою вівцею?
Особисті погляди Тамари щодо подій на Україні мені вкрай не сподобались і вона враз мені стала нецікава. А тоді почало дратувати й те, що вона весь час ходила в капюшоні. Наче ховаючись від людей, як «тітушки» на Майдані. З цього моменту я їй не вірила.
[b]ВІРА[/b]
Натомість, наприкінці дня в нашій палаті з’явилась Наталя Павлівна й Віра. Я представляю їх так, як вони самі представились. Дві пані на вигляд були ровесницями.
Це ще одна тема для роздумів, як люди себе «подають»: хтось неодмінно представляється ім’ям- по-батькові, інші, навпаки, просять називати їх просто по імені. Мені здається, що в цьому криється якась розгадка характеру кожної особистості. Та про це подумаю згодом. Не буду відволікатись від заселення моєї тимчасової домівки – палати №2.
Віра - звичайна сільська жінка, в хустині. огрядна, кругловида і приємна. Вона була не простою затурканою селючкою, навпаки, ця жінка була розважлива і впевнена, розумна та стримана, і в той же час, від неї відходила якась добра сила, що заполонила й зігріла собою холодний простір палати і, одночасно, остудила наші гарячі балачки. Віра внесла рівновагу. Вона відразу влилась у палатній клопіт, підключилась до загальної розмови, познайомилась із сусідками, допомагала неходячим, комусь щось подавала, когось підтримувала, ходила в аптеку по ліки, звала медсестру. І все це виходило в неї спокійно, без зайвої метушні. А в неї самої були проблеми з ногами на фоні остеопорозу. Мимоволі ми назвали її - мама Віра, на кшталт, Матері Терези.
З появою Віри, Тамара замовкла, остаточно замкнувшись у собі. Пізніше, згадуючи моє перебування в палаті № 2, я дійшла до думки, що Віра була щирою, і добро йшло від серця. А Тамара продовжувала пошуки свого «Я», в її душі ще не було миру та спокою, не було віри, про яку вона нам розповідала. Як можна поділитись тим, чого не маєш?
А Наталя Павлівна виявилась справжньою нічною терористкою. Вона хропіла, як десять паровозів. Тетяна, її сусідка по ліжку, сіпала її, та прокидалась і знову хропіла. Це було нестерпно. Ніхто нормально не спав. Ми намагались, можливо хтось відключався на деякий час. Це було жахливо, хотілось закричати, гаркнути, чи затулити їй рота. Ногу шпигало й кололо, спина боліла, нирки нили. Я стримувалась, крутилась, намагалась заснути. Якось мабуть вдалося, бо прокинувшись від того клятого хропіння, побачили три примари, які сиділи на ліжках. Віра, Тетяна й Надюня перешіптувались, гомоніли про щось. За вікном уже сіріло. Я й собі підключилась до розмови:
- Здається, мені таки вдалось заснути, бо уві сні розмовляла з мамою, якої вже 10 років нема на цьому світі. Я її не бачила, але відчувала її присутність. Чому вона періодично приходить до мене у снах?
- То вона дивиться на тебе з небес, переживає й оберігає, - просто відказала Віра.
Мимоволі мені навернулися сльози, забилося серце, збентеженість і відчуття тої пори дитинства, коли мама мене гладить по плечу, по волоссю, заспокоює, «все буде добре». Мамочко моя, мій янгол-охоронець, дякую… Я вляглась, щоб вони не бачили моєї слабкості.
- Як ви мені надоїли всі! Дайте ж поспати. Ви ж не одні, - Тамара перевернулась на другий бік, аж підстрибнула. і вкрилася з головою, відгородившись від нас, і від усього світу.
Ми замовкли, знову лягли, і якесь неприємне відчуття заповзло в мою душу. Так ніби, одночасно зустрілись дві сили: Добро та Зло. А може так воно й було, бо надходив ранок…
[b]ЯНГОЛИ[/b]
І настав новий день. Він приніс нові відчуття, клопоти, і враження. Та час познайомити вас із лікарями. Бо, зрештою, ми знаходились не на прийомі у мецената Курила і не на «Титаніку», не з власної втіхи ми тут зібрались. Ця лікарня була нашим порятунком, місцем, де все залежить від людей у білих халатах.
Так мені вже прийшлося, та й моїм новим товаришкам по нещастю, побувати в різних клініках-поліклініках, лікарнях, санаторіях та інших медичних закладах, то вже можемо порівнювати умови, ставлення, ну й так взагалі, різноманітні дрібниці.
«Вам тут сподобається»,згадала санітар чині слова. Дивно, бо мені справді подобалось. Найголовніше те, що ми попали в «хороші руки». Зав.відділенням – Сергій Семенович, доволі молодий чоловік, але про нього вже ходили легенди, тобто про його умілі руки і відчуття моменту. До нього тут відносились, як до Бога - з повагою, вірою і надією. Як до Амосова. Так мені здавалося.
Мені подобалося, як лікарі заходили. Перед обходом забігали санітарки й попереджували, щоб ми навели порядок біля себе.
Рівно о 8.30 починався обхід. В палату заходила вся команда, першим Сергій Семенович, немов капітан корабля, за ним - два його помічники - ортопеди, далі вервечкою - медсестри, санітарки. Сергій Семенович вислуховував коротку доповідь помічників і головної медсестри про стан хвороби, про зміни, ну і всілякі особисті нюанси. Потім тихо, спокійно, врівноважено спілкувався з кожним хворим, підбадьорював, жартував. А потім узгоджував подальший хід лікування з помічниками, диктував медсестрам план дій, а ті записували. Так вони обходили всю палату, прощались і виходили. Молодці! Наче в кіно.
Після обходу починалось наше лікування. Невдовзі починався рух. Медсестра Інеса та медбрат Рома, які мінялись через два дні, робили заштрики, ставили крапельниці, нагадували про пігулки, заспокоювали, спокійно робили свою справу. Обоє молоденькі, уважні й метушливі. Періодично заходила і нагадувала про рентген, чи про список ліків, чи інші процедури старша медсестра – Ольга Миколаївна, приємна жіночка. Ох, мало не забула, першою після обходу в палату залітала дівчина- Янгол, і чарівним, тонесеньким голосочком перепитувала тих, кому потрібно брати кров на аналізи. Це була медсестричка Мариночка з лабораторії. А сама вона була така маленька, тендітна і ніби світилась. Так, так, посмішка цієї феї випромінювала Сонце. Якби ви її почули, ви неодмінно нарекли б її Янголом.
Була у відділенні тільки одна особа, яка виділялась із загальної доброзичливої команди. Це була одна із санітарок… Її позаочі звали «зав відділенням». Ну не вдалося людині досягти своєї вершини, а командувати дуже хотілось. От вона й командувала хворими й відвідувачами. Всякого в житті буває. Тож, проігноруємо таку незначну неприємність. Бо вмілий лікар все ж значніше ніж вередлива санітарка. Наше лікування проходило різноманітно: крапельниці, заштрики, пігулки, масаж, фізпроцедури та фізичні вправи. Крім лікування, ми мали сніданки, обіди, прогулянки, відвідини родичів та друзів, і наше спілкування.
[b]МРІЇ[/b]
Що було в той новий день? В першу чергу, ми сказали Наталі Павлівні все, що ми про неї думаємо. Вона й не заперечувала, а ми розуміли, що людина хропла не спеціально, причиною була хвороба. То наші нарікання перетворилися в жарти, посміялись та й жили далі.
Друга подія – Тамара відпросилась додому, бо не могла терпіти тут свого місцезнаходження, її все дратувало. Та коли вона нас покинула, ніхто особливо й не переймався. На її ліжко перейшла Надюня, бо воно було краще. Це вже вп’яте вона змінила ліжко. Для цього вона терміново викликала свого чоловіка, щоби переїхати зі своїм гамузом, а ми змушені були спостерігати за цим переїздом і слухати бубоніння, як вона вимучилась вночі, як хочеться додому та нарікання на ту хвилину, коли вона сіла на велосипед, та стала не так, як треба.
- Краще б я руку зламала, ніж ногу. Скільки дома роботи, як вони без мене там справляться? Зламана рука була і в Зіни, але та сиділа мовчки. Зіна була моєю сусідкою по ліжку, то я вже знала ЇЇ історію. Зіночка працювала в адміністрації лікарні, саме взяла відпустку. Їхала на велосипеді додому, необачно крутнула головою , впала й зламала руку. Прикра випадковість? Це сталося біля квіткової крамниці, там стояли чоловіки з букетами, очікуючи своїх жінок, напевно. На допомогу Зіночці ніхто не кинувся, наче й не помітили. Вона сама піднялась, пішла додому, та виявилось, що травма непроста, потрібна операція.
- Тіщенко, ви готові? Ідіть за мною в операційну, - заглянула медсестра. І Зіночка пішла на операцію. ЇЇ не було до вечора, після операції відходила в реанімації. ЇЇ чоловік весь час був поряд. А ввечері вони повернулись. До них приєдналась ще донька, схожа на своїх батьків, така ж худенька, тихенька. Дівчина заспокоювала маму:
- Мамусю, не переживай, підемо на байдарках наступного літа. А цю відпустку проведемо інакше, наприклад, з нашими туристами подамось на Монаші озера, там вони вивчають якісь історичні факти, а потім подивимось на археологічні розкопки курганів. ОК?
Тетяна тероризувала свого чоловіка капцями. Їй зняли гіпс, їй потрібні були нові, більші за розміром. А чоловік не міг знайти по всьому ринку. Тетяна злилась, і кричала на нього по мобільному, а коли він приніс – не такі. Нам було шкода її чоловіка. І окрошки він приніс забагато, і вона обізвала його, і не той халат приніс, уставилася в книжку і не хотіла з ним розмовляти. Тетяна його публічно принижувала.
Пізніше, коли чоловік пішов, ми стали на його захист.
- А куди він подінеться? – так вона думала.
Як бачите жіночки зібрались у нас різні, і в палаті було неначе у вулику. Нас рятувало почуття гумору. Поламані ребра, спини, ноги, руки – а ми більше сміялись і жартували, а що робити? Як ото в Лесі «щоб не плакать, я сміялась…».
А ще мріяли. Коли заживе нога, рука - ходити босяком по траві, бігати у лісі чи по гарячому піску знову їздити на велосипеді, і подорожувати на байдарках по нашій річці Ворсклі.
- А я колись мріяла пройтись в довгому блакитному платті по нашій вулиці. А тепер як? – зітхнула Тетяна.
- А фасон плаття придумала ?
- Найголовніше, щоб до кісточок і так, щоб вітер задував. Я й досі уявляю таку картинку: в мене довге волосся, і вітер задуває його на обличчя, я поправляю і плаття, і волосся. А вулиця така нескінченна…
- Начиталася своїх романів, напридумувала нісенітниць, - констатувала Надюня.
- В тебе ще півжиття попереду. Надія вмирає останньою, - підтримала я Тетяну.
- Ну що ж буду ждати, надіятись і вірити, - усміхнулась Тетяна, й занурилась у свою книгу.
Цікаво, чи випадково в цій палаті, саме в цей час, опинились саме ці люди? Мені здається, що ні. Життя – це велика шахова гра, комбінована Творцем.
[b]БАБУСЯ.[/b]
Зненацька двері в палату відкрились навстіж і санітари на пересувному ліжку завезли хвору. Нею була худесенька, старесенька жіночка в хустині на голові і з гіпсом на нозі. Бабусю переклали на ліжко легко й вправно, бо була ж вона наче пір’їна. Коли санітари зробили свою роботу, опікуватись своєю новою сусідкою почала Віра.
- Як вас зовуть? Звідки ви?
- Борисівна. Я із Оленинського, що неподалеку міста Нашого. Як же ж воно буде? Моє господарство, мій дід удома залишився сам, «напризволяще», лежачий він, на божій дорозі.
- Та сусіди ж заглянуть. А родичі ж ваші де живуть? - Віра заспокоювала стареньку, та й розгомонілись, як це можуть саме сільські жителі, розбираючись у спільних знайомих: хто на якій вулиці живе, хто чий сват, брат, кум. Не встигли вони роззнайомитись, в палату забіг моцний дядько, такий здоровий і одночасно збентежений. Він поставив пакунок з ліками і харчами і заспокоїв бабуню.
- Ти головне лежи спокійно, не переживай, за дідом приглянуть. Може тобі щось хочеться?
- Та нічого мені не треба, не хвилюйся, братику.
- Ну я побіг, а то робота стоїть. Зараз Сашко й Ніна приїдуть, вони вже в дорозі.
- Та чого ж, та нащо ж його їздити?
Потім до Борисівни був «хресний хід». Приїхали син з невісткою, сестра з сусіднього міста, онука - така справжня красуня. Бабуся розплакалася, давно не бачила дівчину, та й не впізнала одразу. Пізніше приїхала ще й донька та правнуки. До вечора вони втомили бабуню. Старій було вже 83 роки. Як скоро зростеться її нога? Хтозна. Це питання зависло в повітрі.
Потім Борисівна мовчки лежала, заглибившись у свої роздуми. Усім було шкода стареньку. Ми не докучали їй, а розмовляли собі потихеньку на різні теми. Так і день добіг до вечора. Нам включили світло-маячок, щоб веселіше було, та й спати ще зарано було.
А бабуся тоді й видала:
- Лежу я оце дівчата, слухаю вас, згадую своє життя, та й думаю, я ж ніколи нікого не образила, нікому слова недоброго не сказала, не зміняла, не сварилась і не заздрила. Робила, як віл, чоловіка шанувала та діток ростила, ніколи було й угору глянути. За що ж мені таке на старість? Знаю, що вже не ходитиму.
Ми не знали, що їй відповісти, бо й самі не знали, чого воно так буває.
- Господь знає, що робить, - тихо мовила Віра. То мабуть вам таке, що б Ви відпочили й нарешті побачили, яка у вас чудова родина, які уважні діти, та гарні онуки. І як їх у вас багато. І приїхали вони до Вас, і турбуються, бо, мабуть, і Ви для них дорога людина.
[b]ДІВЧИСЬКО[/b]
Серед ночі в коридорі була якась метушня й ридання. Про те, що сталося ми дізналися від санітарки , яка першою зранку зайшла в палату.
- Ой, дівчата, ото страшне, коли твоя дитина може померти в тебе на очах. Ох, безглузда молодь, понапиваються й літають. Та, хлопцеві повезло, що саме Сергій Семенович чергував цієї ночі. Операція пройшла успішно. Мати сидить в коридорі, плаче. Ой, Боже, Боже…
Про подробиці нічного ДТП ми невдовзі дізнались із перших вуст. В палату гордовито та з викликом зайшло дівчисько, справжня блондинка, як каже вулична молодь - вся «на понтах». Досить влучно, в даному випадку. Та все ж, «понти» були покалічені - шию підтримував бандаж, рука й плече були загіпсовані, на обличчі рана. Дівчина пройшла до вікна й сіла нога на ногу, зневажливо обдивляючись довкола. Все в ній видавало зверхність до присутніх та зневагу до всіх нас.
- А ви де руки, ноги поламали? – зверхньо так запитує у всіх одразу.
- Та хто де, - спокійно відповіла Віра. А ти, дєточка, не в аварію часом попала?
- Ну попала, а вам що?
- А як же воно все було, розкажи. Це ж ти із сьогоднішньої аварії? – розпитує далі Віра. А ми всі разом замовкли, дослухаємось.
- Так. А що, нудно було вдома. Час ночі, спати не хотілось, серіалів надивилась. Куди думаю податись? Зателефонувала подруга, пішли прогуляємось. А я думаю, чого ж ходить, як можна й поїздить. Батько у відрядженні, маман уже спала. Я взяла батьків «Лєксус», та й поїхала до нічного клубу. Там зустріли друзів, потусувались, вирішили в другий бар проїхати, в той, що на виїзді із міста. Ну друзі підсіли, й ще один дурачок причепився. Я не хотіла його брати, а він пристав, «і я з вами, і я з вами». Сам напросився. Ми тільки виїхали на трасу, а тут «КАМАЗ» назустріч, ну я і врізалась, блін. Машину жалко, перевернулась. Ті двоє відбулись легким переляком. А пацану, тому що причепився, добряче дісталось, багато переломів.
- Так це той хлопчик, що йому операцію сьогодні робили?
- Може й він, батько вже вивалив їм купу грошей, хай відстануть.
- А тобі, що хлопця не шкода?
- Нє-а. Мені й себе не жаль, тільки машину… і батька свого.
- А маму свою?
- Ні, ми з нею посварилися, не розмовляємо. А пацан сам винуватий, я його не хотіла брати. Так при чому ж тут я? Ой, тільки не кажіть його матері, що я тут, а то вона мене вб’є. І не треба мені читати моралей. Сама якось розберусь.
- Так ти, мабуть була випивши, і сіла за кермо?
- Ну, випила небагато, слабоалкоголки. Так я ж була в адекваті. Я вже не перший раз в аварію попадаю. В минулому році малость стару машину пом’яла. Все обійшлося. І знову сяду за кермо, мені не страшно.
- Але ж ти відповідаєш за своїх пасажирів?
- Мене це не обходить.
- А хто ж твій батько?
- ПеПе.
- Що значить ПеПе?
- Приватний підприємець. Що тут незрозумілого?
- А чим же він займається?
- Воно вам треба? – продовжувало грубити дівчисько.
- Та нічого, дєточка. Життя в тебе ще попереду. Змінюй свої погляди, змінюй свій спосіб життя, бо за все треба відповідати, - так сказала дівчині мудра Віра.
Зайшов лікар, оглянув травмовану, дав їй якісь рекомендації. Мабуть, направив у друге відділення. Дівчина вийшла з палати, не попрощавшись, з тим же нахабним виглядом, що й заходила.
- От вам і «золота молодь». Віро, а ви почули, що вона вам відповіла? – спитала Тетяна.
- Ну?
- Злобная тьотка.
Ми ще довго не могли оговтатись від неприємного відчуття безсердечності дівчиська, такого нікчемного, дурного й зарозумілого.
Та все ж день дійшов до вечора, знову привітно замиготіла лампочка, що, як маячок дає нам втіху вибратись із океану негараздів, та добратися до свого берега.
26 червня 2014 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=627087
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 08.12.2015