Наталія Лозінська

Сторінки (1/2):  « 1»

Не ламай собі крил

Не  квапся.  Не  йди.  Не  спіши.  Обернись.
Згадай  все,  що  було.  Помрій,  що  буде.
Не  ламай  собі  крил.  Не  біжи.  Не  тікай.
Самотність  не  вихід.  Хоч  без  неї  ніяк.
Простягни  свої  руки.  Увімкни  механізм:
безсмертя  до  життя  і  любові  навік.

А  тепер  можеш  йти.  І  квапся  й  біжи.
Шукай  кращу  долю.  Минуле  -  убік.
Бо  правда  ж  у  тому,  як  не  дивно  усім,
для  нового  слід  розпрощатись  з  старим.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=625307
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 01.12.2015


Так рік за роком, наче птах, що проліта у теплий край…

Зовсі́м  не  швидко,  а  поволі,
Василь,  мій  дідо,  золотий
Вмостився  в  крісло,  як  на  троні
І  оповідь  свою  почав  плести.
А  я  мала  присівши  поруч
Забула  про  свої  справи́,
Що  кликали  сусідські  діти,
Аби  гуляти  разом  у  дворі.
Мені  чомусь  про  рідну  землю,
Про  предків,  що  колись  жили́,
І  свою  кров  пролили  недаремно
Все  ближче  якось  було  до  душі.
Так  ніби  сповідь  з  уст  старого
Лилася  в  душу,і  в  мені,він  зміг
вогонь  любові  й  миру
до  мови  рідної  землі,  краси  її,
як  на  долоні,  розповісти  мені  байки,
та  досі  сумніви  терзають  чи  справді
дід  такий  казкар,  чи  то  колись  у  певний  час
так  люди  жили-поживали,
а  то  незвично  як  для  нас,  що  господарства  такі  мали:
землю́́,  з  дитиною  рівняли,
і  майбуття  без  тих  угідь  рівнялося  до  сну  страшного:
без  годувальниці  -  пропаща  доля
орендарю  чи  простолюдину  сільському
Та  що  буду́  казати  зараз,  нехай  все  дідо  й  розповість,  
а  він  історій  тих  немало  наслухався  ще  від  батьків.
Дитинко,  рідна,  не  дивися,  що  поруч  діти  не  такі,  
бо  різняться  тодішні  діти  не  лиш  домівкою  чи  грою,
але  й  своїм  життям  в  неволі.

То  коїлось  давним-давно,  ще  як  під  стіл  твій  дід  ходив
і  бурмотів  собі  під  ніс  слова,що  лиш  йому  були  відомі,
а  може  звуки  подавав,  та  грець  із  тим,  ти  слухй  далі:
сім'ю  великою  назвати  не  годен  справді,
бо  тоді  яка  ж  сім*я  як  в  домі  -  розмістилось  десять  душ,
а  нас  було  всього  лиш  троє:  малих  і  шустрих  дітлахів,
і  ще  дорослих  жило  двоє,  то  мама  й  брат  її  Андрій.
На  сусідах  чув  не  раз  гукали:  “Тату!”  й  ”Мам!”
а  у  домівці  Гордієнків,  (то  я  про  нас,  ти  слухай  далі)
завжди  відколи  ми  -  не  ладилося  так,  як  по  закону  жити  мали.  
В  нас  вічно  що  не  лихо  то  біда,та  мати  вже  смиренна  була,  
загартуватися  змогла  ,як  батька  нашого  не  стало  ,
і  все  на  шиї  потягла  :  від  коней  до  городів  неозорих,
а  ще  ми  там,  тинялись  ,  як  на  зло,  під  ноги
бо  ж  ще  дітьми  не  йшли  до  праці,  сиділи  і  кивали  головою,  
си́дячи  в  корзині,  немовби  кошик,  що  замінило  колискову  
й  гріло  сонце,  а  ми  чуби  наставили  до  нього,  
повигорали  нам  чуприни  і  стали  рижими  поволі.
Так  рік  за  роком,  наче  птах,  що  проліта  у  теплий  край,
дитинство  хмарою  смутно́ю  плило  у  далечінь.
І  вже  два  парубки  дорослих  й  сестриця  наймолодша  серед  них
Ставали  поміччю  для  мами,  і  разом  до  робіт
Від  рання  аж  до  вечора  самого  віддались  повністю  землі.
Андрій,  що  матері  був  брат,  допомагав  усім  чим  міг,  то  повезе  зерно  у  тік,
то  надвечір  разом  сяде  і  оповість  нам  безліч  книг,  що  лиш  малій  були  цікаві,
та  в  коло  рідних  й  ми  сідали,  що  вже  могли  іти  до  вечорниць.
А  дівчата  там  вдягались  файно,  і  танцювали  цілу  ніч,  
що  їм  чуть  ноги  не  повипадали.
Не  те,  що  зараз,  доню  мила,  як  пави  ходять  танцювать  
і  носа  друть  так  ніби  в  полі  зібрали  аж  п’ятсот  снопів.

Не  відволікаймося,  хороша,  я  далі  оповідь  веду:
Недовго  відали  життя  сільського,  війна  до  нас  негожа  прибула,
А  як  парубки  хороші  із  вигляду  міцні  -  в  рядах  ішли,
разом  із  тими,  що  мали  радість  так,  як  ми  -
потрапити  до  списку  військ,  котрі  дістали  змогу  -  в  руках  тримати  зброю.
І  на  кордоні  із  царем,  оберігати  честь  народу
Від  ворогів,  що  безпощадно  її  загарбати  хотіли,  
на  жаль,  із  наших  на  той  світ  пішло  чимало,
А  зараз  серце  плаче  з  горя,  коли  вже  виросла  дитина,  
і  всім  тріпоче,  що  дорослий,  та  знать  історії  не  знає.
Отож  про  що  вже  розповів,  так  точно,  продовжую  я  далі:
Моє  так  серце  завивало,  облилось  ѓі́́́́ркими  слізьми,  
коли  та  звісточка  лунала  із  уст  мойого  старшини:
Брат  рідний,  що  служив  у  полку,  котрий  далеко  розмістивсь  
поранений  лежав  і  толком  не  міг  ногами  ворушить,
А  до  обіду,  як  не  важко,  про  це  повірити  самому,не  стало  вже  його  в  живих
По  правді  час  лікує,  і  як  по  тій  події  минуло  троє  літ,  
посунули  війська  подалі,  все  ближче  до  кордонів  ворогів.
І  раз  коли  було  затишшя,  відпочивали  як  могли,  то  
деякі  пісні́́  співали,  а  інші  реготали  ,  як  дурні,
А  в  молоді  роки  так  до  вподоби  мені  прогулянки  у  сад  нічні

Увечері,  у  гарну  пору,  почувся  голосок  дзвінкий
Лунав  так  тихо,  ніби  вітерець  колосся  ворушив  у  полі,
Та  спів  той  був  не  нашим  родом,  мелодія  знайома,
та  річ  не  в  тому,  слова  різнились  в  тих  пісень
і  зразу  я  тоді  доглупав,  що  на  галявині  моїй
стояла  дівчина  із-за  кордону,  але  краса  у  ній  була
немовби  наша,  бо  як  замітила  мене,  побачив  очі  її  карі,
і  вогник,  що  виблискував  вдалі.
Вона  тоді  біжать  захтіла,  але  притримати  вдалось,
пообіцяв  їй,  що  про  неї  нікому  я  не  розповім.
І  так  щоночі  ми  здибались,  я  милувавсь  її  красою
Вона  ж  єдина,  що  проводила  рукою  і  в  мене  серце  знов  жило.
То  доню,  як  би  хто  уздрів,  мене  із  нею  молодого,
до  смерті  мало  б  не  прибив,
У  ті  закони,  ми  воювали  проти  них,
бо  цар  із  їхньої  країни  бажав  у  підданство  наших  земель

А  ти,  розумниця  моя,  послухай  далі:
Так  линули  всі  дні  кохання,  що  нас  тоді  так  гріло  щиро,
можливо,  воно  мене  в  бою  оберігало.
І  тут,  коли  наш  табір  повинен  був  подалі  йти,  я  попросив  її  прекрасну,  
червонощоку,  як  той  мак  зібратись  і  назавжди  іти  зі  мною  в  далекий  путь,
придивившись  в  її  очі  вона  мені  відповіла,  що  здатна  геть  втекти  
від  сірих  буднів,  людей  тих  згубних,  та  не  признають  і  осудять,  чого  не  хочеться  її.
А  я  не  міг  іти  за  нею,  це  б́́́у́ло  низько  з  моєї  сторони  і  так  із  сумом  попрощались
Та  ця  хороша  іноземка  навіки  в  серці  прилягла,
Бо  то  ж  рахую  першою  любов'  ю,  і  важко  забувалося  її  тепло
Також  чорняві  брови  й  та  іскра,що  запалити  лиш  змогла  в  мені  вогонь
ще  снились  довгими  ночами,  коли  у  госпіталь  прибув
Із  раною,  від  вражих  куль.
І  там  мене  з  обіймів  смерті  змогла
Дбайлива  медсестра  вернути  вчасно  до  життя
Мабуть,  тоді  лиш  сни  минули  про  зустріч  першу,  про  любов,
А  як  на  ноги  став  пізніше,  відтак  побачив,
Що  без  неї,  дівчи́ни-долі  стане  гірше,
Відтоді  ми  живем  із  нею,  твоя  бабуся  як  той  Ангел
Життя  було  таке  немиле,  якби  її  ще  втратив,
Та  доля  нас  з'єднала  вкупі,  дітей  ми  виростили  разом,  
одна  із  них  твоя  матуся.
Бережи  старечі  спогади  минулі,  колись  і  їх  розкажеш  своїм  внукам.
Та  головне  ти  знай  дитино  –  земля  то  наша  друга  Матір,
Як  ненька  кожного  з  народу,
І  як  потрібна  буде  поміч  -  не  відвернися  ти  ніколи.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=625191
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.12.2015