| Сторінки (1/64): | « | 1 | » |
Погойдай мене, дядьку Вітре!
– Погойдай мене, дядьку Вітре, на матусі тонкому стеблі!
Я вже виріс і бачу небо, там де хмари, як кораблі.
Лист зелений тріпоче примхливо, мов метелик себе забавля.
– Погойдаю, – сказав йому Вітер, – бо весняне ти ще маля.
– Покатай мене, дядьку, по небу, там де зорі, де сонця тепло.
Я вже виріс, і хочу негайно на твоє перебратись крило.
– Ні, малий ти, Листочку, ще рано. Тільки літо буяє в саду.
А коли підростеш, я по тебе восени неодмінно прийду.
Ріс листочок між віття у мами, часто в піжмурки з жайвором грав.
І хотів відірватись від гілки, щоб ніхто більш за чуб не тримав.
Умовляла його юна Вишня: „Синку любий, не поспішай.
Краще буде у мене на вітті. Наодинці мене не лишай.”
Та бурчав Лист сердитий до неї: „Хочу світ я побачить, літать.
Досить, мамо, мене колихати, й біля себе насильно тримать.”
Пожовтів під жовтневим серпанком, зрозумів, що уже не юнець.
– Покатай мене, дядьку Вітре, подивися – я вже молодець!
Тільки й встигнула зойкнути Вишня: „Повернися, дитино, у сад.
Не лишай свою рідне коріння, бо не вернешся більше назад.
Я без тебе помру самотня, ми ж не стрінемось, повернись…”
Та Листок відповів безтурботно: „Я скорю білий світ. Не журись.”
І поніс його Вітер у небо понад золотом пишних садів,
Понад ставом, аж до перелітних журавлиних журливих ключів,
Підіймав над дощами до сонця, аж до зір ніс у мандри земні.
Він ні раз не згадав рідну матір, її віти самотні, сумні.
Хоч їй падало листя під ноги, захищаючи корінь в землі,
Вона знала весною знову проростуть листям діти малі.
А отой неслухняний і впертий, що із Вітром літав вдалині,
Впав заморено в мерзлу землю в невідомій чужій стороні.
Роздивлявся Листочок журливо: „Чому ж матері поряд нема?”
Навіть трави, колись бешкетливі, поховала у саван зима.
Чужина, і самотність, і холод, і дерева байдужі стоять.
І почав він матусю далеку на усі передзвони гукать.
– Поверни, дядьку Вітре, благаю на матусі тоненьке стебло.
Але Вітер лише завиває: „Пробач, хлопче, скінчилось тепло.
І дитинство скінчилось, і літо. І дороги назад вже нема…”
Не спішіть залишать, діти, матір, щоб між вами не стала зима…
9 листопада 2020 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=897177
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.12.2020
Плаче баба снігова.
Плаче баба снігова,
Що дірява голова.
Доки бідна задрімала,
Носа злодії украли.
Ніс, що з моркви їй зробили,
Капловухі зайці з’їли.
Бо голодні залишились,
І на моркву спокусились.
Зайців баба дуже лає:
„У вас совісті немає!” –
Їм погрожує мітлою,
Каже: „Щось зроблю з собою”.
Вони ж моркву оплітали,
З-за забору виглядали,
Й дременули в ліс щодуху,
Так, що красні стали вуха.
Повернулись звідти нишком
Й ніс зробили бабі з шишки.
„Ти пробач, нас.” – кажуть– „Друже,
Ми голодні були дуже.”
Баба снігова скривилась,
Потім в люстро подивилась…
Плакать миттю перестала,
Бо іще гарніша стала.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=897175
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.12.2020
УКРАЇНО, СКАЖИ…
Автор: Із пекучих жарин, з моря горя і сліз
Україна родилась співуча,
Із зірниць, що упали в Чумацький Узвіз
Возвеличилась пісня жагуча.
І тепер я запитую, як почалась,
І з чиєї ти муки і слова?
Україна: Відповім я усім – я з колін піднялась,
Коли виникла гарна ця мова.
Коли хлопець сармат оселивсь над Дніпром,
Збудував свою першу хатину.
І прикрасив кохану весільним вінком,
Уплітаючи в нього калину.
Автор: Твоя доля в стражданні, бо сотні віків
Була розп’ята, гноблена, скута.
Україна: Розпинав оцей світ навіть божих синів…
Як Христос я несу теж покуту.
Не страждаєш, то так хіба можна любить
Оцю волю, цю землю велику?
Не родились би упертюхи, щоб відродить
Мою волю святу, ясно лику.
Скільки ж їх полягло на безкрайніх полях
Ще з часів літописця Бояна!!!
Вони бачили волю тільки у снах…
Це – моя кровоточива рана.
Автор: Звідки ж сили береш? Де цілюща вода,
Що тобі віру в себе давала?
Україна: Сила – в правді! А віру у власний народ
Я ніколи іще не втрачала.
Автор: Маєш пісню ти віщу і силу пісень!
Ти – колиска ключів журавлиних!
Та згадай, чи в історії є такий день,
Що була ти щаслива, Вкраїно?
Україна: Моє щастя ходить по житу в снопах,
Запина колоски хусточками.
Хлібороби пливуть по безкрайніх ланах,
З кожним зерням міцнію я з вами.
Чорноземи! Дніпро! Що є краще? І де?
Не зречусь я своєї світлиці!
Й вірю в те, що народ до землі припаде,
І розквітне село мальовниче.
Ну, а днів, коли горда й щаслива була –
Не злічить, бо горджуся я вами.
В науці, у спорті я стяг підняла,
І йду між народи з піснями.
Автор: Зазіхали на землю твою і дітей,
Все палила орда тут ворожа.
І кричав лютий ворог: „Це мій шмат земель!”
То чи я ж ти Вкраїно?
Україна: Я – Божа!
Бо ніхто і ніколи мене не здола,
Тільки б, діти, не вмерли ви в чварах,
Між собою за владу, за сніп, чи вола,
Не загризлись, неначе почвари.
Автор: Ну, а в чому безсмертя твоє? Воно є,
Чи ми прокляті з роду навічно?
Україна: Безсмертя у пісні твоє і моє,
У віршах поетів ліричних.
У мріях дітей, що ідуть перший крок,
Й будують хатину з піщинок.
З учителя праці, що мудрий урок
Малює з народних родзинок.
З’єднаю всіх вас у величний вінок,
Й постане могутня країна.
І поки планета летить між зірок
Співатиме ненька Вкраїна!
Січень 2006.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=886541
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.08.2020
Девичье платье
Тонкая талия, томный изгиб,
Стройная девочка в платье стоит.
Юность весны озаряет её,
Мир весь застыл возле неё.
Зеркало нынче её отразит –
Невеста букет в руках теребит.
В белой фате, как богиня она,
Счастьем сияет, любви отдана.
Несколько месяцев только прошло,
Но что-то не так в её жизни пошло.
Стал слишком тесным любимый наряд,
Прячет в комод теперь всё подряд.
Уж не влезает в платье живот,
Под сердцем ребенка дама несет.
Тихо ступает верой сильна –
Мамой счастливой станет она.
С горечью смотрит на свой гардероб –
Стало малым все, не наоборот.
Девичье платье уж ей не идет.
Рядом ребенок с мамой идёт.
Прячет она в укромном углу
Платье девичье, спрятав иглу.
Хотела она его перешить,
Бросила всё – пусть ещё полежит.
Вынет то платье она хоть раз в год –
Нет не налезет оно, не пойдет.
Талия в нем уж очень тонка,
Ведь огрубела от жизни рука.
Выбросить в мусор хотела давно,
Да нет силы духа. Но все! Решено:
Я на диете буду худать,
Но вот результата, увы, не видать.
Двадцать пять лет то платье лежит,
Женская жалость его сторожит.
Вот уж невестка приходит к вам в дом –
Тонкая веточка в платье своем.
А скоро и внучка, как солнца рассвет
Снова напомнит сколько вам лет.
Радости много и всяких забот
Но бабушка платье то бережёт.
Снова оставит – пускай полежит,
В нем юности светлой отблеск лежит.
Когда ты была мила и юна,
Но не возвратится уж больше весна…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=885194
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.08.2020
На моїй мові говорив Господь,
Бо лиш вона летить, як його крила,
Вона свята! – так мама нас учила,
Й смачна, як мед, що капає з осот.
На моїй мові малював Господь!
Він говорив: „Ось, небо, сад і жінка,
А ось і чоловік – її підтримка”, –
Й виводив пензлем людства вічний код.
Як українці й працював Господь!
Під змах руки він засівав пшеницю,
І сяючу запалював зірницю,
І вдихав душу в тисячі істот.
На моїй мові і журивсь Господь…
Як люди у неволі помирали,
За рідну землю, як віки страждали,
І кров пролив, нескорений народ.
Хто зрікся мови, тих карав Господь!
Хто зневажав його святі закони,
Безчесно жив, грішив лиш безборонно,
Як Каїн ніс нам розбрат і клопот.
Та мовою нас милував Господь:
Як батько за своїх дітей він плакав,
Молитвами до неба він балакав,
І знову посилав нам рій щедрот.
По-українськи й спочивав Господь.
Він брав у руки, скрипку і цимбали,
І янголи „О, Санну” йому грали,
І йшли гуртом в веселий хоровод.
У Україні і любив Господь!
Писав вірші, освячував нам шлюби,
Читав казки у хаті біля груби,
Й під вишнею складав годинам щьот.
Моєю мовою освячував Господь,
А ще на моїй мові він обідав,
Борщем і салом і вечеряв й снідав,
З’їдав шкоринку до дрібних крихот.
У моїй мові і живе Господь,
І в щирім серці завжди він існує,
Молитви наші й мрії добрий чує,
Хоча їх й не записує в блокнот.
Освячений великий наш народ
Говорить у любові, у родині,
У всій моїй величній Україні
На рідній мові, що нам дав Господь!!!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=881345
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.07.2020
Шёл Ангел с портфелем к Богу,
Ведь знал он на небо дорогу.
Отчёт о судьбе Человека
В нём Ангелом был начерчен.
Был его земной подопечный,
По жизни поэтом беспечным.
Брал перо гусиное в руки,
И стихи сочинял со скуки.
Всё иное – ему безразлично:
Не имел он одежды приличной.
Отвергал карьерное бремя –
В мечтах проводил своё время.
Лишь Ангел в процессе трений
Утверждал: человек его – гений!
Летал он просить к Богу: «Аве,
Ниспошли Человеку славу.»
А Бог разводил руками:
«Ну кого удивишь стихами?
Пусть стихи свои в стол сочиняет
После смерти о нем узнают.»
Убегал снова Ангел от света
Нести бремя таланта к поэту.
Записывал каждое слово,
Отчёт Богу нести будет снова…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=880751
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.06.2020
Палач и Конрад
Выстрел в упор! Команда! Приказ!
Он крикнул собаке короткое: „Фас!”.
И Конрад – овчарка вцепилась в людей,
Исполнив приказ моментально: „Убей!”.
За это погладил хозяин его,
Любимого пса – палача своего.
Он многих казнил, обречённых судьбой,
В лагере смерти за жизни чертой.
Ведь верный хозяину уж столько лет,
Несчастных людей отправлял на тот свет.
Тут по приказу он пленных терзал,
Калечил, пытал и всегда убивал.
Что хочет хозяин – всегда исполнял!
Всё четко запомнил и правило знал:
„Нельзя за пределы черты выходить,
Кто вышел, того непременно убить.”
Колючая проволока, вырытый ров,
Вся жизнь у пленённых взята на засов.
И пес патрулировал каждую пядь:
Кто вышел за грань – того надо догнать.
Вцепиться зубами до боли, тоски,
Под взглядом хозяина рвать на куски.
Палач упивался, что пес верен был:
Он Конрада сильно, как сына любил.
Еще он имел в Берлине жену,
И дочку принцесу всего лишь одну.
Однажды приехала в лагерь гостить
Малышка-девчушка отца навестить.
Она словно солнце, как лучик тепла,
Как ангел небесный прекрасна была.
Ей все, что хотела, отец доставал,
Как будто принцессу всегда баловал.
В тот день любопытно ей стало самой:
Какая там жизнь за колючей чертой.
Вошла за ворота, прошла сто шагов,
Случайно за нею закрыли засов.
И видит она полумертвых детей,
И горы убитых несчастных людей.
Здесь ужас и кровь, сама смерть здесь стоит
Оттуда с отчаянным криком бежит.
Упала в испуге, всё видя вблизи,
Как узник испачкалась в луже грязи.
Быстрей, второпях, возвращалась назад,
Туда, где отец, там, где нету преград.
К воротам, с испуганным криком, бежит,
Но Конрад ее уже там сторожит.
Он слепо исполнил раз данный приказ:
„Всех беглецов разорвать в тот же час!”.
Не слышал он окрика грозного „ФУ”–
Отправил ребёнка в смертельную тьму.
Как страшный Палач над ребенком кричал,
Как жизнь и судьбу свою проклинал.
А Конрад стоял и ждал похвалы,
Не чаял он окрика, или хулы.
Но вместо нее пуля лоб рассекла –
У ног Палача злая псина легла.
А в лагере смерти ужас стоял,
Ведь каждый на месть ужасную ждал.
Фашист мстил всегда за проступок, за взгляд,
Все с ужасом ждали, что сделает гад.
Но целую ночь в крике бился Палач,
Над дочерью милой слышен был плач,
И выл над собакой, что не виноват.
Что он возвратить всё хотел бы назад.
Висела жизнь узников на волоске,
Но утром Палач сгинул с пулей в виске.
Не смог боль утраты он перенести,
Помог револьвер покой обрести.
Никто не жалел о нём, не причитал.
Молитву на небо святое не слал.
За все преступленья, что он совершил
Он в Ад беспощадный низвергнутым был.
Там Конрад в зубах огниво держал
И им Палача на углях распекал.
И в пламени Ада горящих углей
Он видел убитых несчастных людей.
Давали они постоянно приказ:
„Убить Палача. Куси, Конрад! Фас!”
28.07.2018
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=880679
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.06.2020
Її звали Гільда…
Їй очі випікали, бо втекла.
Втекла вже вкотре з ситого полону.
Лиш криця із зіниці потекла,
І крик відчаю й болю в ній потонув.
Вона летіла, хоч не мала крил,
До дому, який звався Україна:
У Дібрівку – у край Полтавських сіл,
Де рідною була кожна стеблина.
Ішла війна. І не було життя,
Ні людям, ані їй – простій тварині,
Їй – жеребиці Гільді, що була,
І з стайні переможців України.
Перед війною виграла призи
На міжнародних конкурсах і кубках.
Літала прудко, як стріла з лози,
І тренер звав її: „Моя голубко!”
Вони удвох в газетах і кіно,
Бо її ноги найстрімкіші в світі!
Вінок із маків прикрашав чоло,
А поряд і лошата – Гільди діти.
Та ось біда – Вкраїна у вогні.
Хто буде дбати про якусь тварину?
Тож Стасенка забрали на війну…
Її ж везли в Берлін із України.
Фашисти погрузили їх в вагон..
Й Гнідка її коханого забрали.
Про те що непокірна, як вогонь,
Загарбники не знали, й не гадали.
На боці в неї випекли тавро,
Фашистську свастику, неначе політв’язню.
І завели стриножену в шатро,
У стайню невідому, буржуазну.
Вона скидала вершників чужих,
Копитом била гордо й непокірно.
Лиш до Гнідка – єдиного з своїх
Відносилася ніжно вона й вірно.
Знов катували – вміли усмирять,
Й приборкувати норови гарячі.
І вирішили Гільду осідлать,
Щоб показати фюреру, як скаче..
Ось іподром – змагальності жага.
А на трибуні Гітлер й вищі люди.
І Гільда перша мчить. Перемага!
Бо доля – переможницею бути.
На фініші спинилась, як струна,
І вершника собою розчавила,
Й через трибуни, наче сатана,
Вона на волю птахою злетіла.
Здається, що вселився в неї Бог!
Помчалася по вулицях Берліна,
Туди, де соловей співав їй: „Тьох!”
У Дібрівку! У серце України.
Ніхто не зміг в дорозі зупинить,
Пройшла фронти, бої крізь біль і втому.
Вона уміла з вітром гомоніть,
Що вказував дорогу їй додому.
Коли ж відчула серцем рідний край,
Як вона бігла, плакала, іржала.
Як мріяла знайти там знову рай,
Й з полегшенням знеможена упала.
Та зашморг хутко голову обплів –
Зв’язок прудкіший був за її ноги.
Стриножену вертають в край лісів,
В Німеччину її страшні дороги.
Тричі тікала! Рвалася з стремен.
Хотіли її знищить, та не стали.
А потім… очі випекли вогнем,..
Щоб більш сліпа дорогу не шукала.
Аж ось Рейхстаг бійці наші взяли,
І від фашизму світ увесь звільнили.
„Смуглянку” під гармошку затягли
Берліном переможцями ходили.
У звільненій Німеччині у стайні
Знайшли і їх… Коней було до ста.
Когось сідлали конвоїри вправні…
Кому ж потрібна Гільди сліпота?
– „На бійню!”, – строго сказано і вперто…
Загнали її швидко у вагон.
Чи ж так судилось, людочки, померти,
Їй непокірній бідам багатьом?
Але, здавалось, змилувалась доля.
Дволикий Янус посмішку сховав.
Стасенко повернувся з поля бою,
І в госпіталі рани лікував.
Везли на бійню їх. На м’ясо … Коней!.
Він зранений на станції стояв.
З жалю він кинув коням хліб з долоней,
Й „Садок вишневий” гучно заспівав.
Вона почула голос, і впізнала,
І заїржала: „Братику, почуй!”
Той крик відчаю линув до Михайла,
Й він до вагона руку простягнув.
Конвой його від неї відганяв,
Він бачив очі, випечені жалом.
Він плакав, як дитина, і кричав,
Хоч на війні в людей немає жалю.
Йому казали: „Хлопче, схаменись,
Що ти із неї візьмеш з отакої?
А так не вмруть із голоду бійці,
Хоч якась користь буде із сліпої.”
Вони були немов два сироти.
Здавалось, вони плакали обоє,
І кінь, і вершник – тіні самоти,
Війною два скалічені герої.
Він не відстав, а голосно кричав,
Що Гільда – це наш символ перемоги,
Що вона родить не одне лоша,
Що вона – скарб, а не сліпець убогий.
Накинув їй вуздечку і сказав:
„Обох вбивайте! Як судилось вмерти”.
Конвой махнув рукою: „Забирай
Рятуй цю клячу, як такий упертий.”
І геть з очей! Іди, не спокушай…”
Хтось у вагонах повертавсь додому.
А вони йшли з Берліна в рідний край
Голодні і знеможені від втоми.
Вела додому зранена душа,
У Дібрівку зруйновану, в жалобі.
А повесні родилося лоша,
Із зіркою як в матері на лобі.
Ішли над Україною роки,
Зростали села, зеленіли хати,
Та Гільда лише чула підківки,
Й як вушками стрижуть її лошата.
Вони зросли, і знову по війні
Були найкращі коні з України.
Її породи зоряні сини,
Як символи славетної країни.
Нема медалей в Гільди й орденів,
Ні панахид над нею, ані тризни,
Та хочу їй вклонитись до землі
За вірність своїй зоряній Вітчизні.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=880678
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.06.2020
Тужить Галя в своїй хаті, жаліється мамі,
Що діла у них із Грицем у сім’ї погані.
Як нап’ється той горілки – руки простягає,
Ставить їй синці на тілі, й нецензурно лає.
Каже мати: „Не дивися бузувіру в пику,
А бери сковороду з ручкою, велику.
Розпікай її на вогнищі, й ту п’яну мармизу
Духопель, по чім попало, з голови до низу.”
Ось, Грицько набравсь, як смик, чвиркає крізь губи,
Каже: „Виб’ю тобі, Галько, два передні зуби.”
Та ж, по маминій науці, пательню схопила,
Репнула по голові, що ледве не вбила.
Тріснула посеред спини, перебила носа –
Моментально у Грицька стали очі косі.
Частувати почала по ребрах і п’ятах –
Вигляд став у хулігана сумний і пом’ятий.
Приліпила й до сідниці пательню гарячу,
І почула вперше жінка, як коханий плаче.
З переляку він забився під ліжко в куток,
А з наступним прикладанням завив, наче вовк.
Впав бідака на коліна і давай проситись,
Що ніколи у житті більш не буде битись.
Весь від шоку побілів неначе вапно,
Ледве вирвався від Галі, й вискочив в вікно.
Аж три місяці лічив він пухирі і рани,
І боїться сам на себе в дзеркало поглянуть.
На два тижні посадили й Галю по закону –
Кажуть: „Трохи перевищила самооборону”.
Та вона в такій пошані в сільських молодиць,
І боїться, як вогню тепер її Гриць.
Більш не лається й не б’ється – затямив на вік,
Хто у їхньому сімействі справжній чоловік!!!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=870261
рубрика: Поезія, Жартівливі вірші
дата поступления 01.04.2020
Чуєш, Зимо, співають пташки…
Чуєш, Зимо, співають пташки?
На кларнетах засніжених грають,
Вони весну з небес виглядають,
Що із півдня летить навпрошки.
Скромно лютий вступив у свій сан,
Бо розгублено чавить відлигу,
Ополонки не сковує в кригу,
І пливе срібним човном в туман.
А пташкам навіть промінь тепла,
Нагадав – до весни недалеко.
Хоч не скоро прилинуть лелеки –
Їм природа вже сила дала.
У проталинах бачать вони
Сині очі струмків-водограїв.
І злітають замріяно в зграї,
Як крилатого Бога сини.
І нехай завтра знову мороз,
Їхня пісня дзвінка не затихне.
Скоро річка закована скригне,
Й попливе криголамом між лоз..
Ще риплять під ходою стежки,
Іще в сріблі зимова країна.
Та радіємо всі, як дитина:
Чуєш, Зимо, співають пташки!!!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=869173
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 24.03.2020
Як баба Химка на похорон збиралася.
Баба Химка овдовіла двадцять п’ять літ тому,
Й з того часу не впускала мужиків додому.
Вже зібралась на тім світі стрітись з Гарасимом,
І на похорон складала свічки і хустини.
Вже й труна є на горищі, й поминальна сітка,
„Буду, – каже, – в домовині я лежать, як квітка!”
Шістдесят вже тисяч склала копійка в копійку –
Батюшці на панахиду, на кадило й лійку.
Й щоб на поминах всі їли оселедці й сало,
На сто душ було горілки й котлет вистачало.
Вже й свічки за упокій впакувала в стосі,
Щоб поставить в Святій Лаврі Варварі й Явдосі.
Пощитала – ще лишилось п’ять тисяч в запасі –
Значить, можна їх потратить на щось дуже ласе.
Погукала в дім сусідку і веде річ далі:
„Двадцять літ без чоловіка я кукую, Галю.
Якщо твій Василь цю ніч проведе зі мною,
Заплачу йому п’ять тисяч ще й обід накрою.
Якщо дуже догодить – заповім ще й хату,
Одпишу йому свій пай й козу бородату.”
Ну а, жінка до копійки була дуже ласа,
Враз для чоловіка скорчила Горгони гримасу:
„Доки будеш ти, ледащо, колупатись в носі?
Хватить вже тобі хропіти – йди заробляй гроші.
Ти ж у мене при здоров’ї, не страшний на пиці,
Можеш бабу вдовольнити і не покривиться.
За 5 тисяч купим велік, а мені – гамаші,
Шкільну форму й черевики Петрику і Маші.”
Чоловік почухав боки і перехрестився,
Дума: „От клопот на голову отакий звалився!”
Але жінка пхає в спину: „Це не буде зрада.
Погуцикай туди сюди – скільки бабі нада?”
Надивився він журналів, де красиві пані
Напахтивсь одеколоном, покупався в бані.
Й почвалав, як на забій, він до баби Хими,
Ну, а жінці закортіло взнать, що там між ними.
Як пройшло вже дві години, осою летіла:
Дума, може чого доброго, баба околіла.
Під вікном почула жінка речі не хороші:
„Не спиняйсь ні на хвилину, я віддам всі гроші!
Як дивлюсь на тебе, Васю, то котиться слина,
Бо ж нема на світі білім кращого мужчини.
Забирай козу і хату – я безмежно рада!
А як вмру, то поховає мене сільська рада.»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=869045
рубрика: Поезія, Жартівливі вірші
дата поступления 23.03.2020
Тобі довірять завтра Україну!
Скажи усім: ти любиш її – так?
Ти ж недаремно звешся її сином,
Бо з діда-прадіда ти – лицар, ти – козак!
Чи ж об’єднаєш всіх людей у вірі,
Тягар на плечі взявши в мить сумну?
Й не продаси святу людську довіру,
Спинивши братовбивчу цю війну?
Чи чесно й щиро будеш працювати?
Чи стане сил нести цього хреста?
Бо ж наша Україна – рідна мати
Давно чека господаря свята.
Чи зможеш ворогів ти подолати,
Які її неславлять у світах,
І хочуть у ярмо її забрати,
Хоч її доля полетіть, як птах.
Чи ж віриш в себе? Сили відчуваєш
Нести одвіт за долю, за народ?
Якщо це так, нехай благословляє
Твій шлях роса святих Дніпрових вод.
Хай буде добре матері й дитині,
Висот нескорених державних досягни.
Й вінок лавровий на чоло Вкраїні
У мить щасливу на віки вдягни.!!!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=839880
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 24.06.2019
Я звертаюсь до Вас…
Я звертаюсь до Вас, українське братерство, у слові.
Нащо ми розв’язали страшну братовчивчу війну?
Пролились на землі уже ріки народної крові,
Залишаючи матір – мою Україну сумну.
Замість хліба у землю, ми кидали вибухи з градів,
Замість ниву збирать, ми палили нескорений степ.
Ми впустили у душі чужинську орду хижих гадів,
Що тримають ярмо, щоб загнать нашу волю у склеп.
Уже третій Великдень біль країни зовсім не вщухає,
І під дзвони церков молить мати дитя захистить,
Бо на захист землі, що тепер смолоскипом палає
Кожна мати повинна своє рідне дитя відпустить.
Не для війн ми давали життя нашим зоряним дітям,
А для того щоб в світі щасливо і мирно жили,
Щоб життя їх було, як веселка у променях літа,
І щоб сіяли в землю золотаві свої мозолі.
Щоб наш рід український возвеличивсь в пророчому слові,
Як наш батько Тарас заповів нам усім на віки,
Щоб лунала красива й окрилена батьківська мова,
Щоб сплітало братерство у дружнім єднанні вінки.
Та невже в нас нема свого розуму, сили і духу,
Хоч історія наша сягає в глибини століть?
Чом питаємось в світу: «Що робить?», мов якісь слабкодухі,
Як невинні ягнята, що не можуть себе захистить?
В нас є сила своя, і знання від батьків споконвічні,
Що нам мир наказали в державі своїй берегти,
А ми жебраєм в світу, мов старці у жебрацькім лахмітті,
Та у нас всього вдосталь, щоб стояти із світом на ТИ!
Ми дійшли до межі, коли прірва між нами зростає,
І нема вороття страшним вчинкам, і серце болить.
Та єдине бажання спинити війну в ріднім краї,
І, як в Біблії писано… пробачить, … провину простить.
Сісти разом за стіл, пом’янути загиблих у Бозі,
Вигнать з хати чужих – досить їм уже порядкувать.
Й, як батьки нас учили, працювать, може й впасти в знемозі,
Щоб змогла Україна із руїни як Фенікс повстать.
Не один ще Великдень лікувати нам прийдеться рани,
Не один спливе рік, щоб родила багата земля.
Та сьогоднішній спротив, й чути інших глухе небажання,
Це відродження наше неухильно від нас віддаля.
Ми ще вірим в майбутнє, і воно у нас буде величне.
Не колись, а вже завтра ми підіймемось разом з колін.
Я простягую руку – в ній тепло і бажання одвічне
Бути разом, любити й будувати свій зоряний дім.
Я звертаюсь до Вас, українське братерство, як мати..
Я звертаюсь до Вас в цю годину лиху і страшну;
Досить нашим кровинкам, синочкам в боях помирати,
Зупиніть непотрібну, страшну братовчивчу війну…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=839879
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 24.06.2019
Два мальчишки дружили – Иван и Степан.
Первый сын был крестьянский, а второй был наш пан.
Иван драться любил, ловок был и силен,
А Степан был задира, словно юный огонь.
И две женщины были: госпожа и слуга.
Одна тонкая нитка, а вторая – дуга…
От работы состарилась, пятерых сыновей,
С каждым днем становилась все седей и старей.
Ну, а барыня девушкой словно была,
Только сына Степана она родила.
Говорила служанке, что была на сносях:
«Ну, зачем тебе, глупая, снова дитя?
Ни фигуры, ни денег - одна нищета!
Пьяный муж, да лишь радость - изба и плита.»
Два мальчишки дружили, купались в реке…
А красивая лодка плыла вдалеке…
И поплыл догонять её храбрый Иван,
И решил не отстать заводила Степан.
Два мальчишки на речке выбились с сил,
И Иван у Степана помочь попросил.
Друг за дружкой на дно, утопая пошли,
Так на утро обнятых обеих нашли.
Мы не светские дамы, но рыдала душа,
Когда хоронили два малыша.
Одна женщина выла, свои косы рвала,
А другая застала, будто вдруг умерла.
У крестьянки еще было пятеро ртов,
А у барыни только он один из сынов.
На другой день крестьянку погнали в поля,
Не позволили в горе скорбеть ей ни дня.
Ну, а барыня молча к склепу брела,
И сама она с горя в горячке слегла.
Умерла она ночью, поседев за три дня,
Проклиная судьбу, что забрала дитя.
А крестьянка в заботах, вспоминает, как тень
Свою барыню, сына и злосчастный тот день.
За заботой не видит в ночи она снов –
Поднять на ноги надо еще пять сынов…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=838448
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.06.2019
Я не хочу молитись святим,
Я не буду молитись іконам,
Ні церквам, ні месіям новим
По старим, чи по новітнім канонам.
Я не буду себе бичувать,
Чи навколішках ревно стояти,
Бо життя і весь Всесвіт навкруг
Дарувала мені проста мати.
Може хтось в ній не бачить того,
Що я бачу своєю душею.
Це не німб над прекрасним чолом:
Вона Є, БУЛА й БУДЕ моєю!
Як спіткнусь, то підставить плече,
Захворію – вона у тривозі,
І мій біль її більше пече,
Ніж мене на життєвій дорозі.
На мою ще не впалу сльозу
Вже з’явилась сльозинка на віях.
І я хрест по життю так й несу –
За її ще не здійснену мрію.
Бо для мене усе віддала,
Й не втомилась себе віддавати.
Я на неї всім серцем молюсь,
Хоч вона лиш проста моя мати…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=838343
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.06.2019
Вийди, Сонце, – просять птахи, – зігрій наші крила.
Бо зима лютує грізна, бо у зими – сила.
Ми чекаєм світла ранку у темряві ночі,
Твоє сяйво несе радість, лиш заглянеш в очі.
Відступи, морозе лютий, не лякай пташину.
Ти скував нам криленята – ми усі загинем.
Не летіть, сніги колючі, не дми, хуртовино,
Не ховайте від нас зернятка і грона калини.
Не заковуйте льодами стави у негоду,
Щоб було нам де попити біля річки-броду.
Не зустрінуть тоді весну наші пташенята,
Не піднімуться у небо пісню співати.
Просять бідні пташенята, та зима не чує.
То вітрами, то морозами щоденно бушує.
А ви, люди милосердні, добрішими станьте
В годівнички для пташок зернятка складайте.
Наливайте їм водички теплої в горнятко,
Хай погріється хоч трішки слабке пташенятко.
А вони про вашу долю навесні подбають –
Дзвінку пісню вам на радість в гаю заспівають.
25.01.2019
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=837598
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 04.06.2019
Розсипав Бог по небу пір’я-пір’я,
Й як Попелюшці, Вітру наказав:
„Іди мети небесне це подвір’я,
Роби ретельно, щоб й не присідав.
Бо вже три дні сидиш, як потороча,
І лупаєш на сонце, як сова.
Не сором тобі глянуть людям в очі —
Тобі байдуже, що у них жнива?
Чого мовчиш? Чого ти ледачкуєш
І в морі не гойдаєш кораблі?
Чому уже три дні ти байдикуєш,
Не шлеш вітри для спраглої землі?”
Почухавсь Вітер, взяв мітлу у руки,
І пір’я те небесне замітав.
Що він закоханий й бентежать його муки
Він Господу, звичайно, не сказав
А Бог сердито розкидав ганчір’я,
Щоб Вітер іще більше працював.
Розсипав в небі із подушки пір’я,
Ну а в Хоролі й дощ намалював.
А Вітер мовчки свиснув у сопілку,
Бо як зізнатись у своїй вині,
Що закохався у землянку-дівку,
І мандри мав нічні він потайні.
З її волоссям грався бешкетливо,
І байдуже, що світ весь зупинивсь!
Збивав для неї він додолу сливи,
І так старавсь, що навіть заморивсь.
А Бог все розпікає небораку:
„Дивись який – вже зовсім знахабнів!
Та що з тобою телепнем балакать:
Усе щоб до обіду тут замів.”
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=837458
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 03.06.2019
Спасибі, Господи, за тепле й щедре літо,
За цвіт-буяння саду і ланів,
За колос житній сонячно-налитий,
Що золотом у жнивний день дозрів.
За липи, що у хусточці квітчатій,
Духм’янили нас затишком в тіні,
За те, що горді лебеді цибаті
Добавили крилатої рідні.
За вишні й соком яблука налиті,
За урожай, що визрів із руки,
За маки і волошки сині в житі,
Й за те, що ясно сяяли зірки.
За ніжний ранок й полудень робочий,
За вечір в колі дружної сім'ї,
За зоряні мрійливо-сині ночі,
В яких мені співали солов'ї.
І за життя! Й за всю красу навколо.
Й за те, що в серці линули пісні,
За райдуги барвистої півколо,
За те, що я літала у вісні.
Спасибі , Господи, за трави, зорі, квіти,
І за кришталь розбурханих дощів,
Й за те, що ти у це прекрасне літо,
На радість людям, землю напоїв!!!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=837457
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 03.06.2019
Мені сьогодні соромно за себе,
Бо я живу, а їх уже нема.
Забрало їх до зір безжальне небо,
Накрила пеленою їх пітьма.
Ішли, щоб рідну землю захищати,
Стояти на переднім рубежі,
Хоч не хотіла відпускати мати,
Що з горя в божевілля на межі.
Нехай ми їх підтримуєм в «фейсбуках»,
І пишемо сердечні співчуття,
З світлин, що прожило пекельну муку
На нас прекрасне дивиться дитя.
Такий хлопчина гарний, синьоокий,
Й написано, що в мами він один,
Було йому й лишилось 20 років,
Що він Герой, що України син.
А сором так безжально обпікає,
Бо жертва це гібридної війни.
Говорять, що війни у нас немає,
Чому ж і досі гинуть в нас сини?
Сьогодні, вчора й завтра іще будуть…
Але ж життю не буде вороття.
Його ніколи люди не забудуть,
Та хто поверне матері дитя?.
Вона молила миру і хотіла,
Щоб син вернувсь додому із війни.
А їй лиш похоронка прилетіла,
Й приреченість цинкової труни.
Що їй до того, що село стояло
Навколішки – Героя ж бо несуть.
ЇЇ кровину небо вже забрало:
Дитя несуть в страшну останню путь.
Вона б сама лягла у домовину,
Своє життя до краплі б віддала.
Чому короткий вік такий у сина?
Нащо їй жить? І небо прокляла.
Лице з «фейсбука»… Я його не знаю…
Іще й іще світлина вирина.
Я знову очі з сумом опускаю.
У нас же мир! Ну чому ж там війна?
Пробач, хлопчино! Легіню! Герою!
Прости, що ми тебе не вберегли.
Ти честь держави нашої відстояв.
Й з тобою наші воїни-орли.
Герої між зірок тепер на небі,
І ми за ними плачемо ридма.
Мені сьогодні соромно за себе,
Бо я – живу, а їх уже – нема…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=837147
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 31.05.2019
Спорять під двором сусіди, хто найкраща птиця,
І хто в світі між пернатими є цар, чи цариця.
Звісно каже дід Петро, що орел – цар птахів,
Це написано у книжці про звірів й комахів.
Баба Галя каже: „Квочка! Адже в акурат
Вона вийме тобі й очі за своїх курчат.”
Але дід Василь скривився: „Що ви верзете?
Де ви бачили орла тут? Й квочка — це не те!
Найкрутіша в світі птиця – точно горобець!
Це – нахаба знаменитий, й таки ж, молодець.
Він зими в нас не боїться, в вирій не літає,
На городі у дядьків сонях випиває.
Не боїться він ні грому, не живе у лісі,
Бо своє гніздо будує на хаті у стрісі.
Не зляка його опудало у вас на городі –
І коли не глянеш він десь сидить у шкоді.
У курей із гусаками все зерно покраде,
Допече до печінок всю сільську громаду.
На картуз мені накапостив учора із краю,
Горобець - цар птахів, точно, я й без книжки знаю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=837146
рубрика: Поезія, Гумореска
дата поступления 31.05.2019
За високі врожаї буряку й гороху,
За надої молока і темпи високі,
І за те, що ми успішно провели жнива,
Дав путівку нам в Одесу щедрий голова.
А для того, щоб підняти наш рівень культури
Він придбав квитки в балет на гастрольні тури.
Одягли спідниці ми й нігті фарбували,
Ну, а наші мужики торби з салом склали.
Увійшли й оторопіли: краса – сліпить очі.
Хвилин двадцять ми стояли, наче поторочі..
Сяє золотом вся стеля, ангели літають,
А клятющі мужики буфета шукають.
Три дзвінки процокотіли, сіли ми у залі:
Вийшла молода Жизель – крутиться в вуалі.
А за нею принц в кальсонах – захопило дух,
Та пройшло лиш три хвилини, як захріп Явтух.
Перед нашими очима розігралась драма,
Ми читаємо лібрето, дивимось програму.
Галя п’є вже валідол, і рида Горпина,
І принишкли й мужики, бо була причина.
Сплять, схилившись на колони, наче немовлята,
А Явтух хропе сильніше черги з автомата.
Опустилася завіса, антракт об’явили,
Ми ж будили мужиків, ледве їх не били.
Кажемо: «Жизель померла! Як могли ви спати?»
Так пішли ж вони в буфет Жизель поминати.
Ледве усадили їх, лаяли щосили,
Навіть глядачі тихенько нас сидіть просили.
Уже янголом небесним та Жизель літала,
Коли на чолі з Явтухом хлопці засинали.
Розривався диригент, і всякі маестро
Захропіли наші хлопці гучніше оркестру.
„Острамили” нас вони на всю Україну,
Бо не тямлять у балеті ні на мить єдину.
Розбираються у пиві, самогонці й салі.
Але ми свою програму продовжимо далі.
Тож, з дівчатами з колгоспу твердо порішили,
Щоб нас наші мужики більше не страмили
У Одеську оперету на цих вихідних
Після пляжу й загоряння підемо без них.
А щоб знали як!!!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=837002
рубрика: Поезія, Гумореска
дата поступления 30.05.2019
Як загадку розгадати
Звідки взявсь журнал цей в хаті?
Хто приніс мені «Малятко»? –
Запитала я у татка.
Татко хитро мружить очі,
Правду він казать не хоче.
Каже він: «Казковий вечір»
Носить зайчик для малечі.
І «Мурзилка» і «Пізнайко»
Є у сумці в побігайка».
Старший брат сміється з мене:
«Ну, у тебе ж і проблеми!
Знай, мала! Журнали татку,
Мамі - лист, тобі – «Малятко»,
Читачам усім хорошим
В дім приносить листоноша!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811971
рубрика: Поезія, Дитячі віршики
дата поступления 30.10.2018
Хто придумав рахувати?-
Запитав я в мами й тата.-
І навіщо все підряд
Треба в світі рахувать?
Вчить таблицю й теореми,
Це для учнів лиш проблеми.
Чи не можна обійтися,
Й математиці не вчиться?
Та ще й з множення таблиця
В мене геть не хоче вчиться.»
Каже тато: «Синку, Ні!
Пропадем усі на пні.
Бо без точної науки
Будуть нам життєві муки.
Щоб зробити в школі парту-
Дошку виміряти варто.
Щоб садити гречку в полі-
Знати норми посівної.
Щоб укинуть в борщ буряк,
Треба вищитать, що й як.
Вилить горщик в круглій формі
Можна лиш по точній нормі.
Щоб придбать тобі халву-
Треба знать її вагу.
Хоч крутися, хоч сопи,
Математику ж учи.
Навіть встати, щоб раненько
Нам годинник час натенька,
Одягти носки на п’яти,
Й то їх розмір треба знати.
Лиш на кухні борщик свіжий,
Їж, тьопай, ну скільки влізе.
Ой, без точної науки
Нам було життя це мука.
Так, що, синку, не дрімай,
Математику вивчай!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811970
рубрика: Поезія, Дитячі віршики
дата поступления 30.10.2018
Серед руїн, обвітрених життям,
Серед хатин, соломою укритих,
Стояв Перуна дерев’яний храм,
Плющем і виноградом весь обвитий.
А навкруги цвіла ясна весна,
Синіли рястом молодим роздоли,
І йшла між ними Либідь осяйна:
Печальна і прекрасна, як ніколи.
Вона ішла по пагорбах святих,
Де із братами в юності ходила...
Згадала їх вродливих, молодих,
І знов сльозу на чебреці зронила.
З них чотирьох лишилася одна -
Нема братів звитяжців слави гідних..
Та знов ворожий клекіт долина...
І хто врятує дорогих їй рідних?
В уяві промайнуло все життя:
Дитинство, біль розлуки із братами,
І як вона маленька сирота
Стояла над могилою у мами.
До обеліска руки простягла:
"Скажи, матусю, як без тебе жити?"
Із потойбіччя мовила імла:
"На зірку, що впаде, крокуйте, діти".
І перед Києм з Либіддю тоді,
Як те пророцтво, впала з неба зірка.
На ту зорю і йшли вони колись,
Ковтавши сиротинські сльози гірко.
Зійшли на пагорб, сяйво де лилось
Упалої із неба мандрівниці,
І заснували славний Київ-град -
Тепер величну, й зоряну столицю.
А кожен з них таланти щедрі мав:
Кий був звитяжцем, списом вмів метати,
Підкови гнув, успішно полював,
І першим йшов до раті воювати.
А Щек, якого змієм кожен звав,
Любив читать і малював віконця,
Висотні храми, кремлі будував,
Щоб бути ближче до Ярила-сонця.
Хорив - найменший, балуваний брат,
Улюбленець дівчат - любив співати.
Поміж гаїв, де зводивсь Київ-град,
Він грався мріями й пісні любив співати.
А Либідь просто жінкою була -
Мела підлогу сонячну у хаті,
На зиму теплі ковдри їм плела,
І, хоч найменша, а братам - за матір!
Зростало місто, квітнули сади,
І слава про це диво йшла повсюди:
Про місто Київ, що будують три брати,
Про Либідь, що шанують добрі люди.
Та раптом десь із півночі орда,
Мов хижі звірі йшла їх убивати,
І перша кров жагуча, молода,
Упала на траву із серця брата.
Мов дужий лев, Кий зранений упав,
І Щек поліг на західному полі,
Хорив останню пісню доспівав...
Свою лиш Либідь не доткала долю.
Лишились люди в Києві страждать,
Їх час проб’є, якщо не врятувати.
Хто захистить, хто буде рятувать,
Коли немає вже звитяжця брата?
Оглянулась на Київ рідний свій-
Сльоза скотилась річкою додолу,
А із сльози потік ріки створивсь,
І першу хвилю покотив Дніпрову.
І хвиля та змела всіх ворогів,
І місто Кия юне захистила,
А Либідь за братами від журби
На пагорбі одвічнім скам’яніла.
Давно було це, в сивий давній час,
Й не варто рік в історії шукати,
Адже живе легенда поміж нас
про Либідь, Кия й Щека її брата.
Пливуть вони на чайці в чотирьох -
Такі ще юні, гарні, сили повні
У місті, що освячував сам Бог:
У Києві на сонячномі човні.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811522
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 27.10.2018
Дощ.
Хата… Ялинка… Жоржин пишний ряд…
В холодній калюжі двоє вутят.
Намоклий спориш і умиті стежки,
Самотні в піску черпачки і ложки.
Півень-забрьоха стоїть під кущем,
Будка собача, накрита плащем.
Повні дощенту водою бочки,
З линви стікають сердиті стрічки.
Кричать огірки і капуста: «Давай!
А білий налив закоцюб через край.
Носа не виткнеш на двір працювать.
Бабуся у хаті лягла спочивать.
Здорові калоші, як кораблі
Пливуть у струмку на край світу землі.
Самотній черв’як вже обпився дощу,
А квочка курчатам кричить: «Не пущу!»
Сонні коти виглядають з вікна,
Понура троянда схилилась сумна.
Темно опівдні, як в гір у тіні
Пусто в дворі: дощ іде вже три дні.
Двоє вутят потягли черв’яка,
Собака із будки сердито гука.
Струснула ялинка поважно гілки,
І півень закляклий пішов навтьоки.
Розвиднилось стиха, і день заяснів,
І кіт потягнувся, бо сонце уздрів.
І квочка стежками курчаток веде,
Й дитина маленька в чоботях бреде.
Бабуся устала, напнула платок,
І гріє у чайнику свій кип’яток.
Постала веселка, озвавсь соловей,
І сонце гука до роботи людей.
Ще й досі в калюжі двоє вутят.
Хата… Ялинка… Жоржин вмитих ряд.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811519
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 27.10.2018
Старанно ліз до неба він чіплять
Лелекам колесо на яблуні високій.
Бо будуть вони скоро повертать
Із вирію весни любов й неспокій.
Він так хотів, щоб сіли у дворі,
Й звели гніздо – просту прикмету щастя,
І щоб над ним літали угорі,
Чи в сонячну погоду, чи в ненастя.
Він пензлем малював величний злет,
І їхні крила, як художник світу.
Він їм радів, немов малий радів,
Бо всі митці щасливі, наче діти.
Але гніздо лелеки не звели,
І щастя йому так й не дарували.
Померла мати й з нею всі жалі,
Й нещастя в його дім пришкандибали.
Він ще ліпив скульптурний барельєф,
Він ще боровсь з самотністю і горем.
І фарбами замішував рельєф,
Розчарувань великих, наче море.
Ще малював, та з горя лише пив,
А скоро молодим його не стало.
Бог його мрії не благословив,
А з ним і рідна хата занепала.
Хтось поволік додому постамент,
Хтось різьблені ложки ним і тарелі.
А я лиш фотографії батьків,
Й його світлини юні і веселі.
Упали стіни й виріс чагарник,
І чужі люди яблука збирають.
Засипало мальовані листки,
Й лелек, що на малюнках тих літають.
Чому так сталось? Думаю сама…
Чому, як геній не зіграв він ролі?
Та мудреці говорять не дарма:
Бог дав талант, та не відміряв долі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=805008
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.08.2018
Волны-хулиганки с ветром разыгрались,
Долететь до неба брызгами старались.
Рыб не замечая жалких возбужденье,
Создавали волны дивные творенья.
То взлетали к чайкам, крыльев их касаясь,
То с детьми на пляже весело играясь.
На волнах резвились моряки-матросы.
И русалки весело заплетали косы.
Убегали крабы, да не убежали,
Волны их игривые в пучину бросали.
Корабли скрипели, на волнах летая,
И молилась ветру чаек белых стая.
Даже в дне пучины сам Нептун ругался:
«Непослушный ветер, как ты разыгрался?!»
Лишь маяк бесстрашный преграждал стихию
Видел он за век свой тайфуны лихие.
Освещал пучину, кораблей, паромы
И рыбацкий катер звал к родному дому.
Волны-хулиганки белый свет дразнили:
Просто они ветер в этот день любили.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=805006
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 30.08.2018
З Незалежністю, Україно!
Хто знає з чого народилась Україна?
З краси дівочої, з Дніпрової сльози,
Із кетягів червоної калини,
З хмільної виноградної лози.
Із райдуги, що стала понад степом,
Із колискової щасливих матерів,
З дитяти, що приніс у дім лелека,
Із Чорного й Азовського морів.
Із заповіту віщого Бояна,
Із Ярослава мудрого чола,
З «Слова о полку Ігоря» нам слава,
І мудрість наших пращурів прийшла.
З походів княжих, біблій рукописних,
Із хлібних жнив, і поту трударів,
Із істин заповіданих правічних
З вінка барвінку рід батьків розцвів.
З козацьких дум, із гордості і слави,
Із крові, що пролита у боях.
Із Києва, Донецька і Полтави,
З кохання, що прославлене в піснях.
З віршів Шевченка й Лесиної долі,
Із битв за місто Київ і Дніпро,
О як же довго ми ішли до волі,
Але зняли з плечей своїх тавро.
На мові калиновій нашій думи,
Бринять джерельно в зелені дібров,
По наших землях в зоряній задумі
Господь- хранитель з вірою пройшов.
В Софії київській Орантою спасенні,
Захищені від рабства і ярма,
На волю і життя благословенні,
Ми Українці в світі недарма.
Народжена свята моя Вкраїна
З волі народу самостійним буть,
Жить незалежним, гордим і незламним,
І саме в цьому - в волі нашій суть.
І серце б’ється в вільній Україні,
Тож, вас вітаю, наш козачий рід!
З двадцятиріччям незалежної країни,
Нехай під ноги стелеться нам цвіт.
І хай не буде зроду переводу
Родині нашій незалежній гомінкій,
Крізь все життя любов у своїм серці
Я пронесу в душі палкій своїй.
Живи, Вкраїно, і квітуй у славі,
На щастя дітям многії літа.
Із Незалежністю, уквітчана державо,
Моя прекрасна матінко свята!
Липень 2011
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=658205
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 08.04.2016
Як Бог сотворив світ…
Бог рішив не спочивати як раніш віки,
А зробити до обіду небо зірки.
Накришив у миску сала, хліба й буряків
Всесвіт із цього начиння він зробить хотів.
Надів хвартух по коліна, на ослона сів,
Місив зорів він старанно, ліпив і потів.
Мовби вспів…
Взяв лінійку, щоб рівненько зірки розкладати,
Їх у формі груш і яблунь на небо чіпляти.
А тут кіт прибіг обідать, в миску заглядать
Він у Бога на довольстві привик жирувать.
Бо нащо худать?
Бачить щось блищить у мисці, наче карасі,
Пострибонув він нахабно – розлетілись всі.
Із розгону він три зірки прямо проковтнув,
Закрутило зразу в пупі - він оте відчув.
Геть чкурнув!
Поплелося те начиння наче огуди,
Покотилось, розлетілось – хто куди!
Верещить із переляку зірок цілий стос,
Хтось з них бубликом вертівся, мов тікав од ос.
Матінко, хаос!
Кіт під припічок утік, звідти виглядає,
А Бог віника подякувать за бешкет шукає.
Бо рознівавсь Бог страшенно – отаке вчинить!
Вирішив мурла негайно розуму навчить.
Добряче набить.
А кіт проситься сердешний: «Боже, не гнівись,
На своє творіння гарне в небо подивись.
Хоровод пішов небесний. Радість! Сміх!
Дехто чухається, правда, од котячих бліх.
Ой, мій гріх!»
Та засяяло все разом, Богу заморгало,
Грать на бубоні взялося, і затанцювало.
Вийшло Сонце, затягнуло на собі шнуровки,
Місяць зорями підморгує і рівняє бровки.
Як ловко!
Треба день оцей прекрасний в вічність уписать,
Щоб подію визначальну завжди пам’ятать.
Щоб нащадки і прищаві діви та юнці,
Знали, що все Бог тримає у своїй руці.
Прямо в кулаці.
Взяв чорнило, вмочив ручку, настроївсь як слід,
Й написав, що «В понеділок сотворив Бог світ!»
Кіт вусату пику суне, бо вже скреснув лід,
Й дописав Бог, усміхнись у вселенський звіт.
Бог і Кіт!!!
24.03.2016. Київ.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=655256
рубрика: Поезія, Жартівливі вірші
дата поступления 28.03.2016
Промінчик зірки в око йому впав…
Хорошим був простий сільський хлопчина,
Але чомусь дивакуватим став.
На те була простісінька причина:
Промінчик зірки в око йому впав.
Коли дивився у величне небо,
На зорі милувавшись горілиць,
З космічним брудом, так напевне треба,
Упав шматочок в око від зірниць.
Ще вчора він дивись навколо просто,
А зранку дуб йому зашепотів,...
Пташиний спів в небесній високості
Йому секрети Сонця розповів.
І стигле жито золотом співало,
І хмари, загули немов джмелі,
Він бачив в небі сонячні корали,
І як пливли корсарські кораблі.
І чув він те, чого усі не чули:
Як лаялись сердиті горобці,
Як сперечались відра і каструлі,
І як вінчались мухи в молоці.
Як в піт чашки вкидалися від чаю,
Як мер на полі колорадський жук.
І серце в нього краялось від жалю,
Як півень в борщ ішов вмирать від мук.
Як бовкне щось, то люди дивувались –
З Христосом того півня порівняв.
Відмолювали в церкві і шептали
Йому ворожки, щоб звичайним став.
Хтось спалахне на диво оте гнівом,
Що він всьому тлумачення дає,
І шепотіли вслід йому сусіди:
«Занапастив хлопчак життя своє…»
Як жито жне, то він неначе й робить,
І житній сніп зав’язує вузлом,
Та десь далеко він думками бродить -
В Чумацькім шлясі йде він чумаком.
Тягли додолу радощі буденні,
Буремна дійсність, рій сільських турбот.
А в нього крила обіймали землю, -
Він навіть в бруді бачив рій щедрот.
В калюжі жаби в царство обертались,
А вишня, то царівна, дуб – казкар,
Химери в лопухах йому ввижались,
А цап рогатий був величний цар.
Йому байдуже, що життя зотліло,
Блага свитина теж не дошкуля,
Зате його дурна душа боліла,
Як плаче дерево, як хтось його пиля.
І линув він на колісниці часу,
Всупереч всім епохи відкривав.
І дерся на вершину він Парнасу,
Хоч всі коліна вщерть вже обідрав.
Уява малювала йому казку…
Хлопчина захворів – поетом став.
Чи то була покара, а чи ласка,
Що клаптик зірки в око йому впав?
19.03.2016 м.Київ.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=655244
рубрика: Поезія, Інша поезія натхнення
дата поступления 28.03.2016
Заспало сонце…
Заспало Сонце вийти із-за хмар,
У тіні лип додрімує ледаче,
Десятий сон напевне уже бачить,
Хоч в поле вийшов перший господар.
Заспало Сонце, бо й воно живе:
Йому поніжитись у ліжечку кортіло,
Бо день у день добром, любов’ю гріло
Усе старе, прийдешнє і нове.
Заспало Сонце… Годі! Не бурчіть!
Нехай воно дощами відпочине,
Хай вітер в вихідний його підміне…
А може в нього трішки щось болить?
Чи стало для картини позувать ,
Чи сіло мемуари пописати…
Мільйони літ життя воно нам мати,
І є йому , що всім нам розказать.
«Заспало Сонце!» - півень закричав,
І розбазікав геть усім сусідам,
Що зранку він попоночому снідав,
І світ хрещений до життя здіймав.
Побіг страмить ледаче Сонце він,
І шпетив, що вже сорому не має,
Свою роботу, що погано знає…
Казав, що він не справиться один.
І ось, воно прокинулось! Біжить!
На змерзлі квіти дмуха винувато,
А ті стоять собі витрішкувато,
Немов воно повинне їм годить?!
Помчало комбайнерів годувать,
У кішки кошеняток погойдало,
І Соняха-коханця цілувало…
Спинилось… з соловейком заспівать.
Бігом сушило ковдри трав’яні,
І пелюшки у гарбузів міняло…
Вдягло корону, світом осіяло,
І сіло помагать писать мені.
А я ловила риму, щоб успіть,
Все записать, що Сонце диктувало,
Тоді відкрила вікна й закричала:
Устало Сонце! Людоньки, не спіть!
23.03.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=655091
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 27.03.2016
ЛИСТ АННИ ЯРОСЛАВНИ КОРОЛЕВИ ФРАНЦІЇ КНЯЗЮ ЯРОСЛАВУ МУДРОМУ, БАТЬКУ…
(Монолог)
Ой, благала, батечку, та не віддавай
Ти мене за нелюба в дальній , чужий край…
(Із старовинної пісні)
Все! Зникніть, слуги. Час лишіть тіням.
Я в сутінках з минулим розмовляю.
Лечу думками кланятись батькам…
Які ж вони? Чи я їх упізнаю?
Вже двадцять літ корону тут ношу.
Від нелюба я виховала сина.
Нещасна як дружина, все ж ходжу,
Я гордо, бо французька королівна.
Твій, батьку, лист до мене завітав
З гінцем, що рідну мову вніс в палату.
Як хочу, щоб мене ти обійняв,
Мій мудрий батьку, Ярославе, князю, тату..
Запитуєш ти в мене: «Як живеш?»
Чи ж можу правду я тобі сказати?
Тут мріють лицарі взять шпагу за ефес,
Не як у нас – історію читати.
Тут войовничий дух в віках бринить.
Мій Генріх теж любив походи, січі.
Та нині наказав всім довго жить,
З хворобою в сутичці войовничій.
Нарешті буду вільна я… Одна.
Хоч звикла я за двох нести корону.
Тепер корону лілій одягне
Мій син, Філіп Вродливий , слава Богу!
Вродливим звуть, бо гарний, як і я.
Як, батьку, ти – з дитинства пам’ятаю…
Він королеву завтра в дім введе –
Теж не кохану – королі не вибирають.
Запитуєш ти, батьку, як вчинив,
Чи мудро, чи можливо зажорстоко,
Що в юності з коханим розлучив,
Забравши долю, щастя і мій спокій?
Я знаю так потрібно для Русі…
Для Києва, міцної влади князя.
Всі вороги упали твої ниць,
Бо зять –король французький, всім на заздрість.
Якби ти знав, як тяжко жити з цим,
Коли із друзів тільки заздра свита.
Єдина радість й гордість – це мій син,
І я стою, неначе з моноліту.
Ховаю сльози… Душу під замок
Я заховала в лютій самотині.
Один Господь торкавсь моїх думок,
І тільки він чув розпач мій, і стіни.
Сьогодні я вдова своїм життям,
Та королева цілої країни.
Шкодую, та нема вже вороття,
Щоб повернути юність із руїни.
Для вас найперше влада! Ви – мужі!
А жінці буть коханою найвище!
Хоч менестрелі шлють мені вірші ,
Я про кохання мріять можу лише.
Я вийшла з склепу Генріха й скажу
Своєму сину – нині вінценосцю,
Що вірність його батьку не несу,
Я дорожу життям, що є під сонцем.
Лишилось скільки? Десять років? П’ять?
Чи день, чи два? – Кохана бути хочу!
А бути королевою сердець,..
Але самотньою… – це доля нежіноча.
«Величносте!», - народ мене гука,
Й чека моєї мудрої поради.
Не зможе в мені жінку поховать
Ця королівська і жорстока влада.
Величносте!? Та хай все пропаде!
Я двадцять літ жила з старим і кволим,
Огидним, не коханим ні на мить!
Кохання є! Й любов в мені говорить!
Але гінець чека мого листа…
Та правди батьку написати я не можу.
Я – жертва, та йому допомогла
Зміцнить кордон Русі, во славу Бога.
Я напишу так: «Князю Ярослав!
Я вдячна твоїм мудрим білим скроням.
Найвищий жереб серед всіх держав
Бути у Франції царицею на троні.
Вчинив ти мудро. Вдячна я за це.
Я горда, що родину Капетінгів
Продовжить внук твій – гарний він лицем,
Душею вдався в Київських князів він.
Вам шлем коштовності у дар і син, і я,
І рукописну Біблію для храму.
Навік з тобою кров, й донька твоя,
Суть королева – Анна Ярославна!»
Ну, от і все! Хай зникнуть тіні всі!
Лети, слуга, з листом у княжий Київ.
Я буду нині вперше йти у світ
Без тягарю і примх корони лілій.
Я до кохання йтиму, до очей,
Які мені дали для злету крила.
Хоч й сотні б літ царицею була,
Жила б я марно як не полюбила.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=645052
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 18.02.2016
ГЕРОЯМ МАЙДАНУ
Це лиш в легендах – кров людська, що впала
Калиною у лузі пророста.
Це лиш історія про мучеників каже,
Що їхня смерть невинна і свята.
Скажіть це матері, що втратила дитину,
Скажіть це батькові, чий рід тепер погас.
Хто хоче, щоб таке вселенське горе
Торкнулося крилом безжальним вас?
Вони погасли в полум’ї майдану,
Ніхто не мріяв про такий кінець.
Для батька й матері він з мертвих не постане,
І діти в сиротах спокутують вінець.
Із двох сторін стоять брати вчорашні,
І тут і там – герої й тільки так.
І хто правий, і діло чиє справжнє,
Чий крик душі, і чий звитяжний стяг.
Пала Вкраїна, гинуть прості люди,
Й моральні істини поганьблені на пню
І хто правий? Хто булаву здобуде?
І хто зупинить цю страшну борню?
Над Києвом пливуть дими повстання,
Народ кричить: не хочемо так жить.
І знову й знову у часи світання
Чиєсь життя до господа летить.
Вже 100 загиблих,скільки іще треба
Невинних жертв, що впали на Майдан?
Нам об’єднатись й жити в праці треба,
Нам треба всім оговтатися від ран.
Пала в вогні скорботна Україна,
Вона ж для нас єдина і одна.
В душі у матері, що втратила дитину
Тепер навік оселиться війна.
Ми пом’янемо тих, кого немає,
І хто життя віддав в буремний час.
Хай Україна наша розквітає,
Вони за це боролися для нас.
Березень 2014р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=645050
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 18.02.2016
БАБУСИН ІКОНОСТАС
В сільській хаті, де світло осоння,
Серед меблів старих, як віки
На найвищому місці ікони
Сяють, запнуті у рушники.
А навколо не речі коштовні,
А пів хати - портрети старі:
Дорогі для бабусі й шановні
Рідні люди, як сонце вгорі.
Чистим поглядом щирим і добрим
Посміхаються з давніх світлин,
Вічно юні, красиві й хоробрі
Два брати, що скоряли Берлін.
У старенькій похилій бабусі
Не впізнали б найменшу сестру…
А гляділи ж маленьку Марусю…
Не пізнати їм жінку стару…
Вже погасли всі рідні, всі старші
Брат й сестра, що життя прожили,
Що до неї зліталися завжди,
І, як меншій гостинці везли.
Їх же п’ятеро в мами Устини.
Он й вона посміхається їй.
Скоро стріне й найменшу дитину
У небесній світлиці своїй.
Сяють молодо і білозубо
Її троє дітей молодих
Хоча старість безжально і грубо
Посріблила вже скроні і в них.
Вже на пенсії дві старші доньки,
І лиш менший Іван ще козак.
Ось він школі, а он - на Кубані -
Все життя у портретах ось так.
Ось і внуки, і правнуки в повні
Посміхаються щиро до нас.
На пів хати портрети, ікони –
Це- життя її іконостас.
Й з чоловіком весільна світлина,
Де дві русих коси в колосках.
Отакою була Марусина,
А не сива й старенька, як щас.
На портреті – в життя на порозі,
Скільки мрій у блакитних очах!
Ще не знє, що буде вдовою
Сорок років, як зранений птах.
Що сама піднімать дітей буде,
Будуватиме хати всім трьом,
Що святою назвуть її люди,
Що поможе в житті багатьом.
90 вже літ за плечима,
День удень з світлом сонця встає
Попри втому, і згорблену спину,
Все спочинку собі не дає.
Назбирала давно вже у скрині
До останнього шляху свого
Рушникове, квітчасті хустини,
Тихо жде вона часу того.
На стіні внуки фото робили
В різні роки вітали її.
Назавжди ввіковічнили милий
Світлий образ бабусі ції.
Помолившись до іконостасу,
Хоч уже як ікона сама,
Стука в двері до вічного часу
З німбом сонця навпроти вікна.
27 червня 2014 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=632123
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 28.12.2015
«ВЕРГУНІВСЬКА ЦЕРКВА»
В селі Вергуни на Хорольщині стоїть дивовижна Різдвяна церква, покинута і занедбана людьми. Це єдина церква на Полтавщині із круглою основою. В ній свого часу знімали фільм «Ізгой». Коли я її побачила, то заболіло серце…
Зяє сліпими зіницями, мов проклята, чи прокажена.
Відкрита вітрам і холоду стоїть одиначка ображена.
Ще здалеку, наче марево, краса у тумані зоряна,
А зблизька нещасна, зістарена, мов зморшками вся поорана.
Вона мов та жінка кинута, що скривджена, зраджена, зболена…
Тільки людина вмирає, вона ж стоїть й досі згорблена.
Як з фресок святії ангели злетіти збираються! Марно!
А церква ж колись витвір зодчества була зовсім юна і гарна.
Як з радісним серця щемом її будували люди,
Невже ж таки все даремно?
Усі були діти з мамами, бабусі, панич Вергунівський…
З цегельні, що аж за селищем кожен несли по цеглинці.
З рук в руки цеглинок тисячі, мов медом блискучим змазані,
В село для будинку Божого несли рученята старанні.
Бо будуть хрестити скоро там у променях сонця – грайлика
Усіх Вергунівських непослухів – Марійку,Іванка, Михайлика.
І прийдуть, з до болі стертими на будівництві руками,
Молоді, їхні тата й мами, щоб весільними стати батьками.
Ой, скільки ж було веселощів і радощів не зміримо –
Красу таку в Петербурзі в царів бачить лиш могли ми.
І сяє вона дзвіницями, ковбанями всім посміхається,
Краса Вергунівська церква, Різдвяною, що називається.
Летіли роки під зорями, і під громадянськими війнами.
Під кров’ю, пролиту червоними і війнами більшовицькими.
І не пожалівши душ людських, і Бога забувши скоро,
Плач людський покалічених, змінив дивні пісню хору.
Безбожників, чи настраханих новою химерою тліну,
Послали на дві дзвіниці скидати додолу дзвіна.
Палили за що – невідомо! Плювали, неначе без розуму,
Лишивши шедевр рукотворний спаплюженим і розореним.
І люди сказали в вічі їм: «Нелюди, що ж ви робите?
Ви ж недолугі, безбожники, цього більше не повторите.
Ніхто вам не викує дзвону… Два ж віки вона стояла,
І тільки красою й милістю своєю усіх дивувала.
Це потім набрешуть історики, що пишуть в партійній лінійці:
«Спаплюжити святе місце могли тут хіба-що німці…».
І німців давно вже вигнано, й безбожна країна пропала,
Та тільки стоїть вона й досі, неначе пройшла навала.
Стоїть мовчазна і тиха, і зморено помирає,
Неначе вона одна там, мов вимерли люди в краї.
Сліпими зіницями каже нам: «Не будьте байдужі, прохожі!
Я ж ваше святе й сокровенне! Я ж ваша заступниця Божа.
Я, може, в останню хвилину вам ще в пригоді стану,
Я, може, нагрію купелю Михалику, чи Івану…»
Та мабуть не дочекається… Надіє, не вмри остання!
Сучасники, наші діти. Почуйте її прохання!
Люди, змилуйтесь…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=630526
рубрика: Поезія, Інша поезія натхнення
дата поступления 22.12.2015
ТУЖИТЬ В РОСІЇ МАРІЯ
Тужить в Росії Марія,
Плаче в Німеччині Магда,
На Вкраїні ридає Надія,
А в Ізраїлі небо плаче.
В Марії лиш поле безкрає
Й берізка нагадує Йвана.
І навіть портрета немає –
Є спалена хата - рана.
В далекому Бресті на шпилі,
Що небо тримає і сонце,
Ім’я героя милого
На обелісковій згонці.
Є у підніжжя квіти,
Стука там серце солдатське,
А Марія й маленькі діти
Десь далеко в Росії плачуть.
На Вкраїні, де спалене жито,
Де Дніпро, мов артерія крові,
В сиротинці між тисячі діток
Тиха Надя плаче від болю.
На очах її вбили матусю
І сестрицю закатували,
Ще й сміялись в арійському дусі,
Бо за звірів слов’ян всіх вважали.
Все село й стигле жито спалили,
А вона заховалась до світу.
Із –під мосту зі страхом дивилась,
Як по річці пливли мертві діти.
Ось сім’я її подружки Фанні,
Дві сестрички – Рахіль і Сара.
Дядя Савл, їхня мама Ані.
І навіть котів їхніх пара.
По землі пронеслась злива люті
До євреїв, слов’ян, романців.
І нещастям єдиним скуті
До кінця свого йшли тихі бранці.
Як їх гнали за Київ престольний,
Щоб його куполи осквернити.
В Бабин Яр, що в ту мить став чорним,
Щоб серця тисячам спинити.
Там єврейські родини незлічені
Лиш до неба тяглись руками.
Родовід їх мудрий правічний
Там помер з усіма синами.
У Надії нема надії –
Німотою лиш серце скуте.
Їй ніколи ці роки лихії
І дитинство страшне не забути.
А у Магди Берлін у руїнах,
І безславна сліпа похоронка.
Не похвалить ніхто її сина,
Що загинув в далекій сторонці.
Не назвуть його зроду героєм ,
І не скажуть, де серце спинилось.
І для Магди далека країна –
Це велика могила сина.
Не хотіла його відпускати,
Лила сльози дрібні на веснянки,
Й сині очі німця солдата
Теж були, мов сльозливі ранки.
Але йшов він в чужу країну
Убивати і бути катом,
Винен в смерті мільйонів невинних,
На дорогах війни розіп’ятих.
За героєм тужить Марія,
За синами Ізраїль плаче,
Більш не буде родини в Надії,
Сину ж Магди ніхто не пробачить.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=627888
рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата поступления 11.12.2015
Новий рік.
Летить зима, вирують хуртовини,
Сріблястий сніг вкриває білий світ.
І новий рік з добром спішить в родини,
Несе нам радість й казку до воріт.
Під спів синиць зима гра на цимбалах.
І на сопілці грає вітровій,
На бубоні хурделиця заграла,
І дме в тромбон веселий буревій.
Співає хор ялинок про Ісуса,
Мчить на санчатах милий сніговик.
І дід Мороз сміється нам крізь вуса ,
Яке ж бо свято гарне – новий рік!!!
Літають мрії з феями в повітрі
Бажання чисті линуть до зірок.
Гілля ялинок тріпотить на вітрі,
Й вертеп ляльковий грає знов лубок.
Танцюють вальс сніжинки синьоокі,
В балетній пачці линуть до землі.
Малюють непорочний світ глибокий:
Пливе зима на білім кораблі.
Співає серенади кіт в чоботях,
І дід Мороз велично постає.
З торбини від вселенської щедроти
Дарунки всім малятам роздає.
Одвічна казка - добра і красива,
Годинник відкриває її лік.
Тож, просимо на свято гомінливе,
Де править бал щасливий новий рік!!!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=627885
рубрика: Поезія, Інша поезія натхнення
дата поступления 11.12.2015
«ЗА ЖІНОК!»
Бувалий моряк, що в «Гамбрінус» прийшов,
Жалівся якомусь питцю,
Свій гнів чоловічий, що в кружці знайшов
Звіряв він, немов панотцю.
«Сьогодні не хочуть чекати жінки –
Цінують життя кожну мить!
Ти їдеш далеко, до неї вернувсь,
А в ліжку твоєму хтось спить.
Ну як же їм вірить, скажіть, далебі?-
Журився і далі моряк, -
Я в море далеке по перли ходив,
А мрія про рідний маяк.
Звичайно ж там пані в далеких портах
Теж кличуть мене до подушки,
І в гаванях дальніх, забувши про страх,
Кружляють круг мене подружки.
Арабки, індуски, грекині, з Аруби,
З Італії є, і з Канади…
Давайте ж підіймемо келих за тих,
Хто дарує кохання і радість!
А оті, хто нам зради снують ланцюжок,
Хай усі підуть в зуби до біса!»
- Та в цю ж мить зникнуть зараз усі жінки –
Лиш один ти на світі залишися.
- Це ж чому? – не второпав хмільний капітан, -
І де ж дінуться всі мої любки?
- А вони теж чиїсь зрадливі жінки, -
Всі індуски твої і арубки.
- Ну, тоді. Якщо так – за здоров’я усіх!
А моя все одно хай поплаче.
Бо за те що мене зняли всі на сміх,
Я ніколи їй не пробачу!
Та в цю мить у «Гамбрінус» влетіла вона:
Довгі коси, неначе в русалки,
Сині очі, мов море, уся осяйна,
І зваблива, неначе весталка.
Капітана у губи чмокнула – черк!
І на шиї, мов плющ повисла.
І сказала: «Чекала тебе день і ніч,
І від сліз навіть серце прокисло.
В гості брат приїзджав із глухого села-
Хотів в морі поплавать дельфіном.
Під опіку свою я його узяла –
Він вже тиждень у нас з малим сином.
Тож, хутенько у нашу домівку пішли -
В теплім ліжку здіймать дивні хвилі!»
Він піднявся… Мов п’яний за нею пішов
Дуже гордий, і дуже щасливий.
Потім хутко вернувся і келих підняв
У «Гамбрінуса» дивних пенатах:
«Вип’єм, друзі за наших чарівних жінок,
Що уміють так вірно чекати!»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=627047
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.12.2015
ЮНАЯ И СТАРАЯ ЛЮБОВЬ
Юная любовница и старая жена…
Первая как солнышко, вторая, как луна.
Эта дарит ночи, жара горячей,
А родная женщина учит сыновей.
Кто из них соперницу сможет победить?
Как той первой женщине мужу угодить?
Вертится, старается, вроде все бы так…
Возвратить бы юность… но, увы- никак.
И ругает ветрено девочка жену,
Когда вновь возлюбленный оставлял одну.
Невдомек привычка ей к вянущим чертам,
Отношенье дерзкое к старости годам.
Он жену законную век не оскорблял,
Только ей с другими часто изменял.
И сегодня лащится он и лебезит:
На рыбалку с другом просит отпустить.
А жена ведь знает, а она ведь ждет,
И на гордость женскую веры не имет.
Собирает мужа, обронив слезу-
Вновь встречать рассветную ей одной грозу.
Юная любовница! Ты уж не впервой!
А прожить с ним в браке суждено одной.
Той, что терпит, мучится, крест свой обретя,
Ну, а ты – игрушка лишь, милое дитя.
Завтра свадьба светлая – ихний юбилей.
Позовет друзей своих, юных сыновей.
И при всех обнимет он старую жену-
Скажет ей, что любит лишь ее одну!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=627046
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.12.2015
«ЦЫГАНСКАЯ ЛЮБОВЬ»
Цыган любил, он пел и жил. Он был циганом.
А рядом с ним была любовь – цыганка Рана.
И лучше пары не сыскать, любви сильней,
Цыган любил, дышал и жил лишь только ей.
Рукоплескал им Кишинев, Москва, Одесса,
И сам Петр Лещенко хвалил, писала пресса.
Он дружбу высоко ценил и их талант,
Недаром был великий он поэт и музыкант.
Но счастью их пришел конец, пришла война,
В застенки первою попала красавица Рана.
«Ну, что станцуй, - фашист сказал, - не поленись,
И может быть спасешь свою, цыганка, жизнь!»
- Я птица вольная! - ответ им был таков,
Я не танцую для мерзавцев, для врагов!
Ее топтали, били вновь. Но «Нет!», - им был ответ.
И искалечил ее, сломав хребет.
Он рвался к ней, кричал в окно: «Меня убей,
Лишь Рану отпусти мою, безвинную - не бей!»
И бросили его в тюрьму, он им кричал…. и пел,
До хрипоты, чтоб голос к ней сквозь стены прогремел.
Сквозь этой страшной суеты пришел их друг спасти.
Он состояние свое в залог хотел внести.
На взятку полицай готов, уж руку протянул,
Но правду он Петру сказал, свой страх и гнев сглотнув.
Что Рана только смерти ждет, ей больше уж не встать.
Ну, а цыгана хоть сейчас могу тебе отдать.
Зашел в застенки музыкант, на сметном уж одре
Увидел ту, что лучше все была в шатре.
Она сказала: «Помоги. Спаси его.
И передай, что я люблю его лишь одного.
Я больше не смогу поднять к нему своей руки,
Молиться буду за него до гробовой доски.»
К цыгану Петр зашел, сказал: «Хочу спасти.
Но Рана никогда с тобой не сможет уж пойти».
Сказал цыган: «Я без нее жить больше не смогу.
Пускай достанется моя жизнь палачу – врагу.
Коль ей безвинной умирать: красивой, молодой.
Тогда пускай умрет она любимою со мной.
Я на руках в последний раз буду нести к концу,
Словно невесту на руках любимую к венцу.»
В последний путь он нес ее, как слиток золотой.
Слова любви ей он шептал, и жег мольбой:
- Не бойся, ты на век со мной, я верен был всегда,
Как жаль, не пролетели, нет, над нами дни-года.
Не родила мне сыновей, певучих и шальных,
Я на руках твоих детей не подержу родных.
Она сказала: «Дорогой. Ты мог бы жить!»
- Я никогда не смог бы вновь так полюбить.
Пусть наши верные сердца умолкнут в один миг,
И мы на небе среди звезд воскреснем в тот же миг.»
Рассвет… Расстрел… Упали ниц цыганка и цыган,
Но их любовь сквозь сотни лет взывает к нам.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=625755
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.12.2015
ЗАБРАЛИ ХЛІБОРОБА НА ВІЙНУ
Моєму брату Вані, що перебуває у зоні АТО
Жниварський степ умить осиротів:
Не вийшов комбайнер до сонця зранку.
Не розбудив він тишу на світанку
Козацьку пісню щиро не завів.
Забрали хлібороба на війну,
І він залишив рідне житнє поле,
Де золото пшеничне неозоре,
Де він пізнав природи таїну.
Забрали й не спитали бідака,
Чи може у людину він стріляти,
Чи воїн він, щоб ворога вбивати,
Чи не здригне в бою його рука?
Він зранку звик із сонечком вставати
І засівати землю до знемог,
Бо він сівач, творець, досвітній бог,
Йому життя не личить забирати.
Він на війні, а поле – сирота…
Бо не усі вкладають в нього душу,
А він пішов, бо як мужчина мусить,
Іти на бій, стріляючи в жита.
Забрали хлібороба на війну,
Бо він повинен воювать недремно,
За солов'їну пісню, рідну землю,
Відстояти повинен він борню.
На варті миру чесно він стоїть,
Бо так чомусь Господь розпорядився,
Що він у дальнім краї опинився,
Щоб цю війну криваву зупинить.
Щоб в мирне поле йшли його вже діти,
Щоб сіяли жниварський світлий степ,
В якому був сівач він і поет,
І як загине, то за нього жити…
Червень 2015 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=625752
рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата поступления 03.12.2015
КЛЕОПАТРА. ОСТАННЯ СЛЬОЗА.
Сьогодні вмер Єгипет…О. Боги!
І моє царство бідне занепало…
Антоній… Цезар… тіні дорогі,
Синів я ваших не доколихала.
Вони малі. Їм люди все простять.
Й мене б як жінку, певно, теж простили б…
Примусили хіба що цілувать
Вуста Октавіана знавіснілі.
Що вибрати мені? Як далі буть?
Померти, як цариця в славі й волі?
Чи йти рабинею в далеку злісну путь,
Скоритися зрадливій своїй долі.
Я плачу тут одна в самотині…
О, мій Озірісе! О, мій нещасний Хоре!
Боги! Ви теж вмрете в мені –
Юпітер запанує вам на горе!
О, мої діти! Як мені вас жаль…
Та вас не вб’ють! Ви – також діти Риму.
Ваші батьки – це слава!... і печаль..
Моя печаль – я вже до них ітиму
Чи ж хтось згада мене через віки?
Я своє царство так занапастила.
О, піраміди! Сфінксе! Вас піски
Не загубили з часом. Ви – є сила!
Та хто тепер поклониться і Вам?
Рід Птолемеїв слав багаті жертви…
Тепер хіба що знахабнілий пан
В вас відбере останні рештки смерті.
В країну мертвих нині я піду.
В мандрівку вічну, де є спокій часу.
А ти мені, Октавіане, на біду,
Як блудниці прислав оці прикраси?!
Щоб вийшла я, цариця зустрічать
Тебе в чужій короні одаліски!
Ти міг про це помріять: підкорять
Царицю Клеопатру в своїм ліжку…
Не вийде! Я нескорена помру!
Не жаль мені лишать скарби, палаци…
Мої сини,чому ж вас на біду
В жорстокий світ родила ваша мати?!
Ви, змії, - тут! Чекаєте свого.
Ви на моїй короні – символ влади…
І я від вас лиш смерть свою прийму.
Не пожалійте ж, дайте мені яду!
Ну, от і все! Ще озирнусь назад…
Лишились піраміді в святій Гізі.
Чи ж зможуть вони грішну пригадать
Царицю Клеопатру? О, ісідо!
Ще раз вдихнуть… І хоч би на дітей
Поглянуть. О, малий Цезаріоне,
Прошу не проклинай, дитя, мене…
Й не плач при людях… Ти в моїй короні!
В тобі течуть дві славні царські крові –
Героя Цезаря, й володарки Єгипту!
Цариці Нілу, пірамід, любові,
Яка … програла вирішальну битву.
Я йду до вас, любові дві мої!
Антонію… і Цезарю… кохані.
Мене зустріньте лицарі ясні
Із подихом отруєним останнім.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=625380
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 01.12.2015
СОЗВЕЗДИЕ
Почему ты не видел мою красоту?
Мою душу с цветами радуги?
Почему окунал ты меня в пустоту
Безраличием и снегопадами?
Ты отверг, обвиняя меня в простоте.
Хоть пришло к тебе рока возмездие.
Почему ты не понял, что я не звезда,
А ярчайшее в мире созвездие?
Я за тучами в горе страдала одна-
Звездопады мои не замечены.
Со своею тоской никому не нужна,
С раной в сердце своем незалеченной.
Он поднял светлый взор - он увидел меня:
Звездный свет, что сиял мириадами.
И рассеялись тучи в чувствах огня,
Засверкали огнями радуги.
Я сказала ему: «Я - созведие, мир!
Я загадка твоя несравненная!»
Он ответил: «Ты - солнце? Ты светлый кумир,
И ты для меня – Вселенная!
2014 Р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=624491
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.11.2015
ПЕРШЕ КОХАННЯ
Пані красива у місті з’явилась,
І тільки те й чуєш, що: «Ох!», або «Ах!»…
Хлоп’ячі серця безтурботні знітила,
Й маленький Колько закохавсь, просто жах!...
Йому лише п’ять – балакуча малеча,
Та тільки побачить її – замовка:
В знемозі зітхають худесенькі плечі,
Лиш дивиться вслід, як красуня зника.
Матуся й сусідка помітили зміну,
І погляд закоханий … Так же бува!
«Дитяче кохання прийшло до хлопчини!», -
Сказала бабуся усім жартома.
Він веліком їздив повз двір її часто,
Гримів триколісний його самокат.
Проїде повз двір, побачить те щастя,
І так цілий день: то – вперед, то – назад.
І пані помітила погляд дитячий,
Їй лестив малюк, що так мило кохав,
Обрала ж вона на машині шикарній,
Собі кавалера, що грошики мав.
Допитувавсь Коля: «А що то за дядько?»
- То брат її, любий. Лягай уже спать.
Візьми із собою своє кошенятко, -
Тож твій кращий друг вже біжить он мурчать.»
Бубнів кошеняті Колько лиш зізнання:
«Тебе я люблю, а ще тьотю оту…»
Отак й пригортав кошеня до світання,
І бачив у снах ту красу золоту.
А баба жартує: «Що ж їй подаруєш?
Хіба в тебе путнє щось є дарувать?
Ти граєшся, бігаєш, просто пустуєш,
А хто ж буде гроші на все зароблять?»
Замисливсь Колько: «Самокат подарую…»
- Нащо їй? Не вміститься й носа наб’є.
- Рогатку тоді. Чи .. конячку у збруї…
- Е, внучку, дорожче знайди, що ще є.
Він думав не довго - що краще від друга?!
Найкращим для нього був Муркотась!
Та як же віддати пухнастика – туга
Малому нас віті і жити не дасть?!
Але стиснув зуби, притис до сердечка,
Й поніс гарній пані своє кошеня.
Постукав у двері, зійшов на крилечко,
І руки з Мурасиком їй простяга.
Скривилося бридко зманіжене личко,
«Затпрускала» пані з відразою вмить,
Й незчулось дитя, як в повітрі котисько,
Підбите ногою із криком летить.
- Іди геть з блохатим! Та як ти посміло?
Й руками брудними тут сліз не втирай.
А то ще пристане до рук моїх білих
Від тебе й кота твого мокрий лишай!
У розпачі Коля не знав, що робити,
Його охопили і відчай, і жах.
До вечора хлопчик міг лиш тужити,
Та й кинувся друга шукать по кущах.
Шукали і мама, і тато й бабуся,
Та тільки десь зникло мале кошеня.
Можливо, заскубли, чи кури, чи гуси,
А може собака якийсь заганяв.
Він враз став дорослим. Й бабуся сказала:
«Котусь прийде, Колю, до тебе у снах.
А в тітки тієї, що совість не мала,
В самої, напевне, душа в лишаях!»
Померло кохання те перше, дитяче…
Прекрасне лице – це омана душі.
Й навік зрозумів він, що друга продавши,
Ніколи не знайдеш уже в спориші.
Листопад 2004.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=624477
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.11.2015
"Прометей"
Одвічне сонце! Ти - не скорене ніким!
Ти - наша доля , наша щедра мати...
Ти грієш нас промінням золотим
І ми не можемо тебе, прекрасне, не кохати.
Ми завжди поклоняємось тобі !
В любій релігії ти радість і могутність,
Без тебе взимку тоскно на землі
І холод обпікає нашу сутність.
Але чому ж дозволено богам
Вогонь тримать, щоб гріти своє тіло.
Бо пломінь - їхня молодість й життя,
Їх невмируща і одвічна сила.
Був людяним й прекрасним Прометей.
Титан, що очі мав блакитньо-сині.
Великий мрійник, що створив людей,
І виліпив із глини кози й свині.
Він першим майстром був простий титан...
Що умів мислить, мріять й не боятись.
Тому із рук, що вміли воювать,
Виходили і вівці і ягнята.
Ліпив красиві коси він жінкам,
Вдихав життя в них, й тішивсь, як дитина.
І реготавсь із нього весь Олімп,
Що Прометей створив якусь "людину".
"Поглянь, казали, - люди ці слабкі!
Вони не вміють навіть воювати.
І Прометей терпляче їх навчав
Як треба списа у руках тримати.
Навчав, як Зевс по небу розсівав,
Зірки й галактики, що сяяли щоночі.
З людьми він щедро в землю укидав,
Щоб хліб їм дав життя і сили отчі.
Зевес дививсь і сердивсь: "Нащо це?
Ми тут боги і нас цікавить небо.
Земля і люди - диво із чудес,
Нам на Олімпі зовсім без потреби".
Минуло літо зовсім золоте,
Дмухнула осінь золотом й дощами,
І Прометей побачив, що зима
Сховала сонце за морозом і снігами.
І стали мерти люди на землі,
Його творіння дорогі і милі.
Без світла, сонця , радості й тепла
Їх смерть з косою жадібно косила.
А на Оліміпі, де буяв вулкан,
Горів вогонь для всіх богів й титанів.
І Прометей несміло попрохав,
У Зевса дві жариночки останні.
- Бо мерзнуть люди, гляньте, на землі.
У них одне життя і слабке тіло.
О подаріть же, Зевсе, їм вогонь,
Щоб душу біля вогнища зігріли.»
- Цього не буде - бог їм відповів.
Вогонь - богам!!! А з людством досить гратись.
Він заздрив, що не він створив людей,
Не дасть він Прометеєві зазнатись!!!
І знов прийшов на землю Прометей...
Зима і холод, відчай, морок смерті...
Нехай я навіть завтра вже помру,
Та не дозволю людям цім померти.
І у ту ж ніч приніс з небес вогонь,
І освітив пітьму одвічну ночі.
Зігріте людство ожило, а Зевс
Сердито глянув Прометею в очі:
- Піди і вбий їх! Може лиш тоді
Помилую й лишу тебе я жити!
А Прометей спокійно відповів:
"Я краще вмру, але не дам їх вбити.
Хто щось створив, і душу туди вклав,
Життя це варте вічності й горіння.
Я як творець хай згину в небуття,
Але не знищу це своє створіння"
.
- Ти не скоривсь,... ослухавсь божества,
Тож, вічні муки будеш ти терпіти."
І на горі титана прикував
Й орла послав клювать його й ятрити.
Лиш ніч приносила полегшення йому ,
За ніч печінка знову виростала,
Та тільки Зевс виходив з свого сну,
Орли на шмаття тіло розривали.
На сотні літ ця кара простяглась,
А на мільйони літ розквітала пам’ять.
Про людство,Зевса й сонячний вогонь,
Й про непокірного і гордого титана.
Жовтень 2012
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=623944
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 25.11.2015
ДВІ СВІЧКИ.
Дві свічі спливають в білій тиші…
Лине в небо літургійний спів…
Скільки ж люд надій своїх залишив,
Щоб Господь їх поблагословив.
Дві свічі – бідняцька і багата…
Ось тоненька з скрипом догора,
А товста й висока, мов з булата,
Тріскотить на місці й не вмира.
Перша плаче воском, де ікона
Чудотворця в рамі золотій:
Селянин – бідняк її до скроні
Пресвятому ставить в час надій.
Й друга тут стоїть у канделябрі –
Вище від ікони її блиск:
Багачу сьогодні, вчора й завтра
Був і буде від багатства зиск.
Перша молить голосом тоненьким:
«Дай, Господь, цю днину пережить!
Сили дай зібрать врожай благенький,
Бо до завтра ж жито погорить…
Дай же сил не впасти серед поля,
Заробить копійку і спочить,
Щоб цю зиму, люту, як недоля,
З сімома ротами пережить».
А за багача пихата свічка
До ікони мовить: «Помагай!
І мої багатства по запічках
Денно й нощно, Боже, прибавляй».
- Дай здоров’я з ніг не впасти й сили!..-
Перша з сил останніх промовля.
- Дай здоров’я випити барило,
І не впасти п’яному з коня!
«Дай і дай!!» - ще стільки попрохає!
Й не одна вона у свічнику,
Бо багач іх безліч навтикає –
Нагрішив добряче ж на віку!
«Що ж одна та вимолить у Бога?» -
Каже піп пузатий бідняку. –
«Нелегка, Іван, твоя дорога –
Слабко Богу служиш на віку!
Он – батир! Хазяїн на все місто!
Від небес подяку заслужив,
Бо свічками за гріхи й за ближніх,
Наче сонцем церкву освітив!»
Йде бідняк похнюплений у тиші –
Молить Бога щиро, від душі,
А багач молитви ті залишив,
Й за порогом церкви согрішив.
Хто з вас знає чиї думи вищі,
Й чи долинуть до святих воріт?
І крізь сльози дума бідняк нищий,
Що його впадуть отут за пліт.
Але там Господь не вибирає –
Працьовитих поблагословля,
Багачам незгоди посилає,
Тільки з лиха злато вируча.
Вік прожитий… свічі ті зустрілись.
Й Бог не важить їх на терезах.
Стоять дві душі уже зотлілі,
Й ті свічки тримають у руках.
Божий суд! Кого ж таки з них вище
У куточок райський Бог введе?
Не затьмарить зроду свіча блиском
Тих гріхів, з якими ти ідеш.
Та тоненька свічка крізь шпаринку
У ворота райські все ж пройшла.
А товста ні боком, й на хвилинку
В вічний рай пробратись не змогла.
Бідна квітла квіточкою в раї,
Й спочивала солодко вві сні.
А багач з душею дожидає:
Впустять, а можливо й зовсім ні!
Це легенда, чи біблейська казка,
Що в труді , в покорі навча жить.
Але з вірою людині жити краще,
Коли просиш: «Боже, поможи!»
І на серці справді спокійніше,
Бог шука не скарб у палаші,
А рахує правди діаманти,
Що за вік розквітнуть у душі…
15 червня. Дощ. 2005 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=623940
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 25.11.2015
«ДІАЛОГ В РАЮ»
-За що ти, Боже, так караєш жінку?-
Всевишнього архангел запитав.-
«Невже за райських яблук ніжну шкірку,
Що їх Адам від Єви скуштував?»
Хитнув Владика мудро головою,
І мовив так із вічних вуст своїх:
«Я так хотів, щоб їх було лиш двоє…
Від кривди я беріг, як тільки міг.
Коли їх пара , то живе кохання.
З’явився третій - ревність і сльоза…
Й завжди чомусь у цім протистоянні
Над жінкою проноситься гроза».
- Ти так говориш, мовби її любиш!
Тобі мабуть й самому її жаль?
- Свої творіння лиш злочинець губить.
ЇЇ сльоза , то і моя печаль.
Здивовано спитав архангел знову:
«Тоді чому ти муки ці їй шлеш:
Родити в муках і любити знову,
Коли любов – пекельна мука теж?»
- Бо без кохання жінка ніби мертва,..
Вона неначе квітка без води.
Лиш за любов іде вона на жертву,
Й нове створіння варта народить.
Життя театр… Людина в нім, як лялька!
Її як схочу так і поверну.
Повір, мені її самому шкода палко,
Але ж вона спокутує вину.
- Тоді чому прогнав її на Землю?
Там холодно, а тут завжди тепло!
Без неї твої птахи в саді дремлють,
Й давно у раї сміху не було.
- Бо і Земля – це теж моє творіння.
Вона б зів’яла без жіночих рук.
Без жінки не було б в людей прозріння,
Й поети б не зазнали творчих мук.
Бо це вона сказала перше слово,
Створила дім, зіткала полотно,
І приручила і коня й корову,
І вперше в землю вкинула зерно.
Тож, не шкодуй життя її святого!
Хоч й був жорстоким вигнання обряд.
Хто втратив рай, той створить його знову,
Бо жінка – це і є едемський сад!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=623511
рубрика: Поезія, Інша поезія натхнення
дата поступления 24.11.2015
ВИШИВАЛА ДІВЧИНА РУШНИК
Для моєї дорогої бабусі Марусі
Вишивала дівчина рушник…
Вечорову долю сповивала.
Ниточки з благеньких одежин
Братові на оберіг шукала.
Проводжала брата на війну.
Аж за край села тим бігла степом.
І сльоза зросила цілину-
Чотирьох їх в дім приніс лелека.
Чотирьох братів і дві сестри…
Лиш меншиця залишилась в хаті.
Не розтане серце дотоді,
Доки сама в хаті сумна мати.
Йде війна … При світлі в кагані
Сіра нитка кров’ю збагрянилась,
А від сліз та нитка по війні,
Наче сива стала – побілилась.
Чотирьом братам, мов оберіг,
Вишивала мальви мила панна.
Похоронка впала їй до ніг
На Сергія брата, на Степана…
Вишивала дівчина рушник,
Образами прикрашала хату,
І за брата Федора, що зник,
Господа могла лише благати.
В травня день закінчилась війна,
Й ще здаля, коли ішли солдати,
Зрозуміла – Федора нема…
Господи. Чи ж витримає мати?
Брат вернувся мабуть через рік.
Весь змарнілий, був він у шпиталі.
Втомлено схилився на поріг:
«Хто ти, сестро, Муся, а чи Галя?
Матінко! Марусе! Сестро – ти?!
Що мовчиш, невже не упізнала?
Сиві скроні… Це все від війни.
В очі глянь! Впізнай кого чекала!
Твій рушник пробач я не зберіг.
Ним криваві рани пов’язали.
Але мальви вишиті твої
Там життя мені урятували.»
Вишивала дівчина рушник.
На весілля! На своє весілля1.
Братів друг – вродливий чоловік,
Поведе до шлюбу у неділю.
А життя тяжке. Ідуть роки.
І робота мабуть не скінчиться.
Доки діти сплять - горить свічник,
І узор із мальв тих майориться.
Це – для Віри парні рушники,
Для Надійки… З маками - для Йвана.
Ці під ноги слати, а вінки –
Це для хліба доля вишивана.
Тричі дім весіллячком дзвенів,
Хата в рушниках, немов світлиця.
Не палац, та навіть в бідноті.
Рушників таких нема й в цариці.
Йдуть онуки заміж з рушником.
Бо куди ж мальовані годяться?!
Ті, що бабця вишила хрестом
Перевершить годі й намагаться.
Вишива бабуся голубів -
Сині крила в злеті кришталевім.
Щоб він внуки голуб не летів –
Вишита троянда є рожева.
Правнуки коли ще підростуть -
Повна для них скриня рушниками.
Долю святі руки ці дають,
Тож, спасибі вам, бабусю й мамо!
І нехай життя, як полини,
В гіркоті несуться і свавіллі.
Синові бабусині вінки
Простелю під хліб у день весілля.
Березень 2007 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=623267
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 23.11.2015
Корова.
Холодно, сиро, противно…
Дядько в калошах бреде.
Росу збиваючи з терна,
Корова понуро бреде.
Знову іти безупину
Під непролазним дощем.
Ну пожаліли б скотину,
Дали б відпочить хоча день.
Чотири кілометри дибать
Вухами дощ відганять.
В ясла б поклали обідать,
І яблук могли б назбирать.
Так, ні! Виганяють небогу,
Закутавшись в дошовики.
Надягши собі на ноги
Чорні старі кирзаки.
Вона ж без плащів і накидок.
Тьопає мокрим хвостом.
Ноги в багнюці застряглі
Лиже своїм язиком.
Сама домовляється з вітром,
І краплям дощу доріка:
«Ну, досить уже вам віять,
Погляньте, я мокра яка!»
Під верби загнали скотину,
Бо ж холод пройма до кісток.
І брьоха в дощі без упину
Маленький хлопчак-пастушок.
Та ж ось промайнула негода,
І райдуга стала дуга.
Й на диво небесне лоба
Корова увись підняла.
Насидиться ще у сараї,
Де цілу їй зиму стоять.
Не ремствує хай, ремигає,
Й у поле йде квіти щипать
Ще повно зеленої паші,
Ще птахи летять в вишині.
Ще сонце нам на удачу
Не поступилось зимі.
Вересень 2013
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=623266
рубрика: Поезія, Вірші про тварин
дата поступления 23.11.2015
ВІН МУДРИМ БУВ
Він мудрим був… Корону сорок літ
Носив у почестях, у битвах і у славі.
Коханим був, залишив вічний слід,
Звеличивши свій рід й свою державу.
Його послів приймали скрізь, як слід,
Його листи хранили, як святині…
Смачним і щедрим був його обід,
Коли сідали друзі у гостині.
Сміявсь він білозубо до жінок,
Давав поради юним він ласкаво.
Злітала його слава до зірок,
Застав і сивину він величаво.
Розумників до себе наближав,
Людей талановитих, генералів.
І за роки характер виробляв
Міцніший і незламніший від сталі.
Здавалося, що так він і лишить
На віки вічні мудрого прозвання.
Але змогло й його занапастить
Підступне і примхливе те кохання.
Вона взяла не вродою з лиця,
А вмінням лестить й з інших глузувати.
Одягши лиш облудниці вінця,
У царстві почала порядкувати.
Міняв він генералів на постах
На дурноверхих родичів коханки,
Й вчорашнє процвітання, через страх,
У підлабузницькі постало тоді рамки.
О, ні! Повірте, лестощі йому
У срібнім віці зовсім ні до чого!
Та не пробачить, ні вона того,
Хто не вважа її за ідола святого.
Й могутнє царство стало, як і всі…
Вчорашня мудрість стала на коліна.
Лиш поцілунки клались в спориші ,
І оніміла знать, прогнувши спину.
А він співав віршами кожен день
Про те кохання в сяйві падолисту.
Хоч звався він за очі «старий пень»,
«Коханий», - чув він з вуст тих пломенистих.
Відкрилась грань прихована митця…
Народ співав пісні і брав на кпини,
Й жаліючи сліпого мудреця,
Коханці слав прокльони безупину.
Вона не сподівалась тих тортур,
Коли його схоронять царськім склепі,
Що проженуть сучасну Помпадур,
І вкажуть справжнє місце, як дурепі.
Що скажуть їй лакеячі хвости,
Як плюне їй між очі бита свита,
За те, що незаслужено цвісти
Могла коханка з родичами сито.
Та на його труні пророча знать,
Пробачивши облудливе кохання,
За всі роки, що зміг він панувать,
Напише так слова йому останні:
«Він мудрим був…», - й три крапки стали вряд.
«Король помер. Та вічно буде з нами.
Здолавши світ і сто держав підряд,
Був зламаний жіночими руками.
Хай Бог простить йому усі гріхи…
Нам в пам’яті лишаться його твори,
Величні храми, подвиги, вірші,
Й крилатих висловів у книгах цілі гори.
За сорок літ нехай благословля
Його народ, й святим зове по – праву.
Та кожен з вас нехай запам’ята,
Що й мудрий заслуговує неслави…»
Він мудрим був…
24 люте 2004 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=622601
рубрика: Поезія, Інша поезія натхнення
дата поступления 20.11.2015
СКРИПКА СТРАДІВАРІ
У Дрезденськім музеї серед перлин буття,
Серед шедеврів вічних, обвітрених життям,
Стояла дивна скрипка - одна, серед ікон,
Не милувала око, мов впала в дивний сон.
Сіренька, непримітна, незграбна, мовчазна...-
Лиш підпис "Страдіварі" крізь стекла вирина.
Вона три віки грала, сміялась на сім нот,
Забравши в Паганіні всю душу, наче чорт.
Шість поколінь в Європі знавало її спів,
А потім взяв у руки її простий крадій.
Пізніш багатий бюргер колекцію збирав,
Й за гроші незліченні в ворів її придбав.
Сховав у підземеллі поміж своїх скарбів
В стеклянім саркофазі, бо грать на ній не вмів.
Лиш друзям мільярдерам її він показав,
Й перед двома коханками він нею хизував.
Вмираючи, все дітям у спадок залишив,
І тільки оцю скрипку музею заповів.
Можливо, чув благання скрипкових струн німих,
Щоб пальці музиканта торкалися до них.
Та де знайти такого, щоб вартий скрипки був?
Й чиновник під вітрину ту скрипку знов замкнув.
Сто літ стоїть, сумує, ніхто на ній не гра,
Увагу лиш хвилинну ця скрипка приверта.
Я в самоті почула, як скрипка промовля,
Благає, щоб гукнули для неї скрипаля.
Нехай торкнуться руки цих струн і оживе
Все те, що Страдіварі вклав в дерево німе.
За німотою скромною живе уній талант,
Й розкрити її душу повинен музикант.
Злетить до неба музика, і сльози забринять,
Почувши в здивуванні, як скрипка може грать.
Заплаче й засміється маленький інструмент,
Мов сам Господь небесний у неї диригент.
Отак, якщо мужчина зуміє покохать,
Він на душі жіночій майстерно може грать.
І я була самотня - споріднена душа,
Життя з чиєїсь примхи дало на відкоша.
Чекала я коханого, була немов під склом,
Нам не вдалось дістати зірки з небес обом.
Ми так і розлучились, та чую звіддаля,
Як плаче дивна скрипка без свого скрипаля.
28 листопада 2003
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=622597
рубрика: Поезія, Інша поезія натхнення
дата поступления 20.11.2015
БЕШКЕТУН
(моєму шестирічному племіннику Владику)
Наш Владуня – бешкетун,
Витівник і веселун.
Він буянить іще зранку,
Бо побив горшки на ганку.
Вкинув в борщ гірок солоний,
Вискуб півню хвіст червоний..
Трьох дівчат тягав за коси,
По калюжі ходив босим.
На городі вирвав мак,
Квочку в сітку – і на гак.
Вибив шибку в баби Мусі,
Самокат забрав у Русі.
Через тин стрибнув ще вранці,
Туйкнув в вухо бабі Маньці.
Грав Добриню молодця,
І набив сестрі синця.
Все гуде, кричить, голосить –
Допомоги встарших просить.
Потім взяв наш Владик лука,
І підстрелив в лапу крука.
Прив’язав коту на ганку
До хвоста консервну банку.
В татів трактор вмить забрався,
Й по картоплі покатався.
На таку діяльність сина
Появилася лозина.
Вмить все стихло, посмутніло,
В здивуванні оніміло.
Посіріла й літня днина:
«Де ж поділася дитина?
Чом ніхто не бешкетує?» -
Це усіх кругом дивує.
Півень виліз з гарбузиння,
Й до курей побіг з сумлінням.,
Квочка вибралася з сітки,
Й ну квоктать: «Ко-ко-ко, дітки!»
Кіт Телесик виткнув носа,
Хоча й зирить у двір скоса.
Шибка є вже в баби Мусі,
В баби Маньки ж гуде вусі.
Відповідь на всі питання
вам дамо без зволікання:
За діяльність отаку
Влад давно стоїть в кутку!
2 серпня 2003
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=622282
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 19.11.2015
А в небі вічно мерехтять зірки
З блакиті нашої, крізь роки світові
Летять, як швидкість світла наші мрії.
Переплетінням дум у голові,
Бажання наші то горять, то тліють.
А в небі вічнім видимий розмай
Галактик зір і всесвіту безодні.
Та мерехтить зірок безмежний край,
І в здійснення бажань вірить кожна.
Холодний світ за межами землі,
Хоч на зірках нестримні йдуть процеси.
Зриваються у небі наднові,
Їм діло є до власних інтересів.
А ми і досі віримо в дива,
І на зірки загадуєм бажання.
Адже вони яскраві, як життя,
Гарячі й світлі, як саме кохання.
Стояли в юності з подругою удвох.
І кожна з нас на зірку загадала.
На майбуття високе і любов,
Від того, що вона одна лиш знала.
Серпневий зорепад яскравим був,
І в пам’яті залишився на віки.
Дівочі мрії він давно забув,
І я любов забула ту велику.
Пройшло життя, і мрії відцвіли,
Розтанули, як місяць на світанні,
Та в небі вічно мерехтять зірки,
Лиш обіцяють нам здійснить бажання…
Вересень 2013
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=622281
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.11.2015
Станіславу Іванову присвячується.
Замовк баян, не грає на сім нот,
І не рида душа його піснями.
З ним спочивають ручка і блокнот,
Й пісенник, переспіваний роками.
Давно пожовклі з нотами листки,
Що з них пісні лилися милозвучні,
Народні, щирі, думи голосні,
Які співали кращі його учні.
Нема митця, що душу відкривав
Народного мистецтва учням, дітям.
Він сорок років серце віддавав
В якім бриніло зажди сонце й літо.
«Ішов з походом» він у козаки,
Чи «До світ сонця він будив батаву.
Й музикою захоплювались всі –
Хорол і Миргород і Кременчук й Полтава.
Втомилось серце струни рвать душі,
Хоч скільки задумів було ще геніальних.
Ще не проспівані, не сказані вірші,
Ще не написаний ним акт життя останній.
Спочинок кличе, пенсія іде,
І вдома затишно, спокійно, бузтурботно.
Але баян ще й досі його жде
Мовчить ображено, розчулено, скорботно.
Вже захололи клавіші на нім,
І кнопочки баянні оніміли.
На біло – чорній теці золотій
Старі акорди вже осиротіли.
Ну хто заграє пісню на сім нот,
Хто так красиво міх його розтягне,
Хто з молоддю, що піснею живе
Так тенорову партію затягне.
Ідуть нові роки, нові митці,
І елекронна музика панує.
В ній нема місця майстровій руці,
Що на баяні з кнопками мудрує.
Мовчить баян, захований під стіл,
Забутий, як нікчемність антикварна.
Нікому не потрібний його гімн,
Й «Козацький марш», що грав він безугавно.
«Червона рута», пісня козаків,
«Полтавськйи вальс» і арія Наталки,
Як грав він під народний солоспів,
Як хор співав з баяном гарно, палко.
Він грав для тенора, і золотив баси,
Пан – бархатом він окриляв сопрано.
Із хором він на різні голоси
Співав крилато, віщо, бездоганно
Замовкло все, неначе й не було.
Лиш спогади у серці є маестро.
Не перший він на пенсію пішов,
Лишив стезю улюблену не перший.
Але сумує зал за ним давно,
Сумують діти, навчені піснями.
І журиться баян, забутий ним,
Прожитими пісенними роками.
Умілі пальці більше не візьмуть
Його заграти учням щось щасливо.
Мовчить баян, та зроду не забуть
Йому маестро, що так грав красиво.
Стоїть баян, захований під стіл,
Накритий скатертю, мов річ давно віджита.
Ніхто не гра на нім давно весіль,
Нема маестро, щоб пісні дарити.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=621970
рубрика: Поезія, Портретна поезія
дата поступления 18.11.2015
Оксана Левіна «За єдину Україну»
Над нами вітер революції буя,
І дим війни в світанку як примара.
Знов Україну хочуть розірвать,
Віддать на глум і потопити в чварі.
Сусід диктує, як нам треба жить,
Напевно дума, що нема в нас честі,
Що ми дозволим ноги витирать,
Й потерпимо свавілля і безчестя.
Що мати-Київ не столиця нам,
І що немає в нас свого пророка.
Дума Росія, що Вкраїна – сирота,
Що буде кинута народом одинока.
Столиця України - не Москва!
І ми народ, що зветься українським.
Ми – нація. Це не пусті слова!
Нас не затягнуть у ярмо російське.
Ми той народ, що здобува права,
Що бореться, супротив бід й неправди.
Проти корупції, проти свавілля й зла,
Що незалежність виборов назавжди.
Самодостатні, сильні, бойові,
Ції зими ми правду всі пізнали.
Загинули найкращі в нас сини,
Небесній сотні «царство» ми послали.
Нас 45 мільйонів! Криця! Твердь!
І хай не ділять нас на схід і захід.
Ми – Україна: і Донбас і Крим,
І Львів і Київ, й Запоріжжя, й Харків.
Не так вже й важко стати в один ряд,
Й простить слова, що сказані в образі.
Вже стільки крові впало на майдан,
Та й все в житті будується не зразу.
Ми на Полтавщині вирощуємо хліб,
І ми поділимось ним з заходом і сходом.
Щоб в кожного вкраїнця був обід,
Бо ми давно вже є одним народом.
Хай наші діти їдуть влітку в Крим,
До сонця, до гостинності, до моря.
У нас одні на всіх і хліб і сіль,
Одні на всіх: і світла радість, й горе.
В степах Донбасу викується сталь,
На Полтавщині щедро вродить жито.
Наука Харкова збудує магістраль,
І кораблі, що вийдуть на орбіту.
Народні промисли ідуть від гір Карпат…
Ми ж рід козачий по Дніпровім плесі!!!!
Подай нам руку, запорізький брат,
Підримай мужністю, місто – герой Одеса.
Зігрійте луганчани нас теплом!
Житомир й Вінниця ставайте поруч з нами.
Із нами пісню Львове заспівай,
Братайтеся Чернігів і кримчани.
І Схід і Захід ви ж нам не чужі,
І північ й південь – вчора ж ми дружили.
Не відрікайтесь, не цурайтесь нас -
Хай не розлучать нас ніякі сили.
Скрізь Україна, мати нам свята,
В якій народ наш споконвік зростає.
Вона зневір’я, слабкість і все зло
Вже сотні літ, як мати нам прощає.
Ми є народ, і корінь в нас один,
І нас ніяким ворогом не взяти!!!
Ми будемо єдині, хоч би що!
Ми станем наймогутніші й багаті.
Хай не міня Росія карту нам,
Бо синьо-жовтий стяг над нами сяє.
За єдність, незалежність, за народ
Він нас усіх боротись закликає!!!!
Пізнали ми скорботу, смерть і плач.
Не одна мати втратила дитину.
Якщо я винна, я прошу: «Пробач!»
Та всіх молю – не руште Україну!
Нас об’єднав давно кобзар Тарас,
Він заповів за правду нам стояти.
Є незалежна Україна для всіх нас,
І лиш вона усім єдина мати!!!
1 березня 2014 року.
(День, коли Російська федерація ввела війська до українського Криму)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=621965
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 18.11.2015
ВОНА ТЕЖ…
Вона теж, як і ти ходила
По святій і прекрасній землі…
Вона теж, як і ти любила
Чиїсь очі закохані в млі.
В квітах завжди вона дрімала
І вдихала квітковий нектар,
Всіх прохожих хвостом вітала,
І з котами не мала чвар.
Мала добру і ніжну вдачу,
І відвагу в гарячій крові.
Мала серце просте – собаче,
Але душу, як людських дві.
Була вірна, і всіх любила,
І довірлива, наче дитя…
Лиш злі люди завжди говорили,
Що немає із неї пуття:
«Не породиста, не гавкуча,
Навіть курку не зможе нагнать.
На цепу не сидить донька суча.
Ну навіщо таку годувать?»
Але в очі глянеш цій Жулі –
Доброти в них на цілий світ.
На образи свої і гулі
Винувато махав її хвіст.
Лиш один той фатальний випадок,
Коли трунок дала їй рука,
Хоч пробачила б вона радо,
Але вижити вже не змогла.
Аж п’ять днів у агонії билась,
Не поміг ні відвар, ні куліш.
Тільки тихо писком скулила,
І благала очима: «Скоріш…»
Згасли очі її між квітів,
І востаннє вдихнула нектар…
Більш не буде з всіма дружити,
І з котами не матиме чвар…
Плакав двір весь й маленькі діти,
І Покрова була дощова…
Схоронили її між квітів,
Що любила вона жива.
Й невтямки було, хто ж дав право
Обривати життя, що дав Бог,
Прирікати на муку криваву
Ту, що душу мала за двох???
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=621907
рубрика: Поезія, Вірші про тварин
дата поступления 17.11.2015
ПРО ЖУКА
Не знаю цікаво вам буде, чині,
Чи схочете ви прочитати
Історію цю не повчальну й сумну
Дворняги в селі… собачати.
Родивсь Жук в селі у копиці сінця,
Мав очі – дві пувички чорні.
Приблудне забрала тоді собача
Проста трудівниця моторна.
Жили дві сестри – трактористка одна,
Варвара – самотня від роду.
Була в неї хвора нещасна сестра –
Юродива кажуть в народі.
Не мавши дітей, сестри добрі були,
Носились з Жуком , як із сином:
Йому молочко козине несли,
Й в тарілку шматочки м’ясини.
На грядці з б бабами був він, як туз,
Ловив в гарбузинні джмелів.
Ходив з господинями він по селу
Й сусідських курчат не ловив.
Померла одна господиня і знов
Забрало і другу небо -
Лишився Жук сам – на пустельнім дворі
І плакав голодний до себе.
Зняли з нього цеп, щоб він біг по селу
Й шукав сам собі якийсь харч.
А він від могили біжить знову в двір,
І чується жалібний плач.
Хтось кине, йдучи повз пустуючий двір,
Шматок хліба, чи пиріжка:
Голодні, сумні і нещасні часи
Прийшли тоді до Жучка.
Вмирать було рано, бо ще молодий,
Й за що ця жорстока покара?
Нещасний, самотній й жахливо худий
Бродив Жук двором як примара.
Придбали цей двір скоро люди чужі,
Й поглянули в пувички-очі,
Сипнули борщу, молочка налили:
«Живи тут і далі, як хочеш.»
Прийшла через грядку бабуся у двір -
Сусідка сестер і подруга,
Забрала Жука до себе у двір,
Як людського вірного друга.
І знову спокійно він й ситно живе,
Ма звечора й зранку їжу,
Відірветься, бігає ще й в курнику
Тягає він яйця свіжі.
Та час, коли жив й голодав тоді Жук,
Навіки запам’ятав!
Тому дуже часто хліб й кісточки
У нори свої заривав.
Гребе було носом він ямку в землі,
Не лапами чомусь копає,
І яйця покрадені ним у квочок,
Старанно від баби ховає.
У баби Марусі був ще один пес –
Відносивсь до нього він ревно:
Як бабця погладить Каштана було,
І він суне голову чемно.
Сварились собаки, хто кращий із них,
Але в день, коли згас Каштан,
Скачав бідний Жук, тихо писком скулив:
Лишився в бабусі він сам.
Прожив у чужому дворі 9 літ,
І часто було тічкував.
Але один раз гурт собачий прибіг,
Й Жука на шматочки порвав.
Приповз пес до баби, поплакав, зомлів…
Відлежався трішки й устав,
Й повільно й натужно у двір той поплів,
Де в щасті роки він співав.
Залишив закопані він кісточки
І яйця, що крав у курок.
В дворі, де жили колись дві сестри,
Зробив свій останній крок.
Ввижалася молодість гарна йому,
Як дужим він був й молодим,
Й обличчя забуте матусі його,
Яка годувала малим.
«Пропав… Ой, пропав…» - дядько схлипув в дворі,
В останнє жалівши Жука.
А в мене не знаю сама піднялась
Й взялася за ручку рука.
Звичайне життя… і собачий кінець.
Я шану йому віддавала.
Якщо ж вам байдужі прості ці рядки,
Пробачте, що час ваш забрала…
31 серпня 2013 (педрада – найкраще місце для поезії)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=621461
рубрика: Поезія, Вірші про тварин
дата поступления 16.11.2015
ПРО ГУСАКА ГУСЮ І БАБУ МАРУСЮ
Чалапають... Чалапають удвох...
За ними стільки сходжених стежинок.
Та не сидять, герої мов з книжок
Бо не потрібен їм іще спочинок.
Бабусі майже 90 літ,
А гусаку - 17 на цю весну.
Він й досі гусенят пасе, як слід,
Хоч по пташиних мірках дуже древній.
І баба Муся рано устає.
До сходу сонця - так ще змалку звикла.
Хоча її фігурка за роки
Від літ прожитих до землі поникла.
Чалапають. Тихесенько ідуть,
Вона до нього тихо розмовляє:
"Що Гусю, крутять ноги, дощик ждуть?"
Він дзяволить, мов щось відповідає.
17 літ живе він на землі,
По людських мірках - це життєвий ранок.
А по пташиних він би зник давно
У суп, чи борщ, для наших запіканок.
Бабуся береже його за те.
Що гусенят уміє він глядіти.
Якщо весною пташенят нема.
То у сусідів може їх відбити.
І в приклад ставить п’яницям батькам:
«Дивіться яким треба бути татом.
Та він і очі видере всім вам,
Якщо йому хтось скривдить гусеняток.»
Такий чудний цей Гуся, та й усе.
Вони удвох реліквії, святині.
Колись він внука ще малим щипав,
А внукові 17 вже в родині.
По внукові й рахують ці роки,
Адже гусак на рік від нього старший.
Малим тікав від Гусі навтьоки,
Бо попадало Владикові завжди.
Та вже нездужа бабця доглядать
Свого улюбленця і віддає до доні.
Щоб гусенят у неї догладав,
Це недалеко - поряд на осонні.
Приходить в гості, по межі іде,
І тільки Гуся голос її чує.
Він через тин завжди перестрибне,
І біля баби Мусі бешкетує.
Других щипа, за руки за носи,
До неї тулить голову цибату.
Ну де скажіть взялась оця любов
В простої птиці, диво-гусеняти?
Чалапають... по вигону удвох.
Три гусеняти водять за собою.
Бо й він уже здавати трішки став,
Як батько, вже не справиться з юрбою.
Подивишся, всміхнешся, і завжди
Здоров’я зичиш цій чудовій парі.
Хай сотні літ бабуся ще живе,
І Гуся хай живе в здоров’ї й славі.
16 травня 2013
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=621458
рубрика: Поезія, Поетична мініатюра
дата поступления 16.11.2015
«ЧЕЧЕНСЬКА МАТИ».
Чеченська мати з немовлям в руках,
Поміж колон із мармуру в метро,
Із болем і зневірою в очах
Стояла із дитям немов тавро.
16 літ так мало їй іще,
Та втратила давно вже віру в бога.
Тоненькі ручки, вицвіле лице,
І лише очі з чорним блиском злого.
Та й де б взялась та ніжність у очах,
Коли з дитинства в біженцях блукала,
Згвалтована, зневірена душа,
Що кілька раз під кулями вмирала.
Батьки давно в бойовиках між гір
Свою Ічкерію державну захищали,
За волю бились, наче лютий звір,
Із вірою у серці помирали.
В 12 літ лишилась в однині
Із хати вигнана, осміяна дитина…
Вона хотіла вмерти по зимі,
Немов шевченківська «Лілея» попід тином.
А потім насміявся той палач-
Її вагітну виштурхавши в cпину,
Бо що йому чеченки ції плач,
Й його ще не народжена дитина.
Вона хотіла кинуть це дитя,
Нехай прийме за гріх батьківський муки,
Та воно плакало й вернулась з каяттям,
Із жалем знов взяла його на руки.
І присяглася: вирощу й навчу,
Як тих загарбників, тих нелюдів вбивати.
Можливо син і батькові помстить,
За те, що у жебрачки пішла мати.
Хто у Шевченка «Сон» колись читав,
Той сни ції чеченки відгадає,
Як син її Іван, чи може Савл
Багатим, дужим й гарним виростає…
Та це ще буде… Мрія, а чи сон,
А поки що реальність є голодна-
Собі й йому просить в метро шматок,
Свою біду відкривши принародно.
Хтось кине погляд злий, презирство, вдар,
А хтось мідяк і слово дошкульніше:
Чого сидиш, здорова, молода, ?
Іди працюй і нам лапшу не вішай!»
Вона б пішла та з ким лишить дитя?-
У світі мертвих і батьки й бабусі.
В садок платить нема чим до пуття,
Й зректись дитяти не в чеченки дусі.
Нема житла - склепіння і вокзал,
А син хворіє в холоді і бруді.
Вона лиш колискову заспіва,
Й не зна, чи завтра жити іще буде.
Тому стоїть і руки простяга .
Хтось кинув: «На панель йди, чорномаза!»
Своїй доньці цього б він не бажав,-
Жебрачці ж плюнуть вдушу – не образа.
Отак й живе, поклавши до труни
Всі мрії, що з дитинства так плекала.
Колись вона у білому вбранні
Із квітами принцесою кружляла.
А рідний батько гордо говорив:
«З такою вродою буть зіркою екрану!»
За що ж ти, доленько, дала все це убить,
Що зорі-очі стали наче рана.
Вона не просить ними, не блага,
Бо сльози висохли на віях цих пухнатих,
Лише до помсти в серці є жага,
Й гірка любов до рідного дитяти.
Хтось каже «Мир!»… Для неї ще війна:
Ніхто їй не віддав батьків і хату,
Й не повернув на землю, де б вона
Могла у щасті це життя кохати.
Де б вона виростила 7 своїх синів,
Бо доля жінки й щастя - в її дітях,
А замість цього жебра між снігів,
Й не знає, доки буде животіти.
У світі чомусь мало доброти,
Й жебрацтво виклика роздратування.
Якщо байдуже знову пройдеш ти –
Побільша на одне розчарування.
Я не здивуюсь завтра, чи колись,
Що вона вб’є себе і сотню інших:
Від тероризму ми ще не зреклись,
А в помсті жереб можна витягти найгірший.
Вона нещасть Вам не простить, о ні!
За те, що їй прийшлось жебракувати.
Вона ще й досі в проклятій війні,
Як докір людству ця чеченська мати.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=621098
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 14.11.2015
1942 рік, Хорол. Окупація міста. Німці вирішили розстріляти єврейські родини, підло збрехавши перед цим, що вивозять їх у Німеччину. « Беріть із собою тільки золото…»
Навчальний заклад – Хорольський міжрегіональний центр доглядає за пам’ятником, який височіє на могилі 500 страчених тоді євреїв. А Людмила Григорівна Башкатова врятувала і виховала, як рідних, двох дітей із єврейської родини, яких устигла вихопити із колони, приречених на смерть.
«ДРУГА МАТИ»
Башкатовій Людмилі Григорівні присвячується.
Війна...Хай буде проклята вона.
Учора німці стратили євреїв.
Вели мов звірів. І ішла вона…
Моя сусідка, подружка повз двері.
А я стояла й плакала. Свята…
Я знала, що розлука ця навіки.
Вбивали тих, хто розп’яли Христа.
За цю легенду мстять їм вже два віки.
Рахіль для мене шила кофточки,
Я помагала їй дітей глядіти.
Жили в добрі, мов в мами дві дочки,
А зараз німці хочуть її вбити.
Стояли бранці… Йшли, немов у рай.
У чому ж вони винні? Та ні в чому!
Наказ фашиста: «Очі не ховай!
Дивись! Наука буде вам в усьому!»
А як їх обдурили, Боже мій!..
Сказали так: «Беріть лиш срібло, злато,
Ми вас в нове життя везем, в Едем,
В Германії в вас буде нова хата» .
Й вони повірили…
« Рахіль,- кажу. -Забудь!
Поїдь сама, спочатку облаштуйся,
А діти хай у мене поживуть.
Не об’їдять, про це ти не турбуйся.
Бо хто з на ж, як,.. дорога ця важка,
Й не звісно, коли станете на ноги.
Віддай дітей, - вважай, що я сестра,
Я не ображу зроду їх, їй – Богу».
Вона казала : «Мати я, чи хто?
Ну, як, скажи, покинути дитину?
А німці- найкультурніший народ.
Вони не збрешуть…»
- «А якщо загинеш?..»
Дітей я в неї вирвала із рук:
«Іди сама, бо хто зна що ще буде!»
Й вона пішла до ще не знаних мук,
В нове життя, як обіцяли люди.
А потім вони вийшли за Хорол,..
Сімсот євреїв… Гарні,… сановиті.
Та шлях едемський той короткий був:
Вони померли швидко – батьки й діти.
Наказ фашиста : «Золото знімай.
Воно вам не потрібне. Буде горе!»
Й короткий окрик: «Юдів убивай!»
А по-німецькому – вогонь відкрити – «FOYER!»
Лиш двійко їх лишилися мені…
Сестри моєї названої діти.
Можливо і не ситно прожили,
Давала як своїм їм їсти й пити.
І доки не закінчилась війна,
Й з Хоролу вигнали фашистську ту навалу,
Я на могилу їх не повела,
Бо карооких їх впізнали б зразу.
Але фашисти, все ж шукали їх.
І добре, що сусіди не сказали:
«Башкатової діти, всі її!»
Я цілувала ноги, що збрехали.
Шукали їх, питали знов мене:
«То твої діти? Очі карі й сині…»
- Мої усі – біляві, наче я ,
Смагляві ж в чоловіковій родині…
В зеленку личка вимазала й лоб,
Сказала: «Тиф, ми в хаті помираєм…»
Не сунулись, боялися хвороб:
«Якщо твої, виховуй їх, як знаєш».
Я трьох своїх, і двох дітей Рахіль,
Ростила, щоб спиналися на ноги.
Вони мої! А в серці дикий біль:
Невже ж не видно з неба цього Богу?.
Я їм кажу: «Загинули батьки…
Та ви свойого роду не цурайтесь.
Вони з небес, мов янголи святі
Зірками дивляться - у небо посміхайтесь…
Ось тут могила… Спокій… Обеліск.
Остання їх домівка,.. тиха хата.
Ви ж - мої діти, милі й дорогі,
Хоч я і названа, та рідна ваша мати..».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=620836
рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата поступления 13.11.2015
ТРИЧІ ПРОДАНА
Пам’яті засновниці Софіївського парку,
княгині Софії Потоцькій присвячується.
Я тричі продана. Не вірна, не свята.
Ношу княгині титул з примхи долі.
Душа моя зрадлива, молода.
Життя моє – блиск , золото й неволя.
Я перший раз продана за гроші
Циганкою матусею, бідарка,
Віддавши тіло в панськім шалаші
Прийшла в історію з Софіївського парку.
Я й вдруге продана… придбав мене уміло
За титул чоловіка князь - владар.
Але купить ти можеш моє тіло.
Душа ж моя – не куплений товар.
Краса моя – омана із оман!
Скільком ти королям сліпила очі!
Всі таємниці розповів мені султан.
Орлов, ти виграв Ізмаїл за мої ночі.
Я тричі продана… Продажна? Як і всі!
Лише ціна за мене незбагненна:
Хтось розоривсь, хтось падав на мечі…
Потоцький, ти життя віддав за мене!
За мою зраду… навіть і твій син
Знімав із моїх вуст палкі жарини.
Чи ж варта я була твоїх перлин?
Поглянь, чи варта польської країни?
Ти всі полки відав тоді за мене.
Ти зрікся шляхти, гордості. « Пся крев!»
Ти сад мені садив з дубів і кленів.
Фонтани і Версаль. Сліпий орел…
Красу з небес на землю переніс,
Створив Едем у серці України.
Тобою ж купленій, ти серце своє ніс,
Витають й досі в парку наші тіні.
Єдиний раз кохала я тоді.
На ту любов не мала зовсім права.
Топтали сотні раз мене в житті,
Й твою любов я, княже,.. розтоптала.
Я тричі продана на сповіді стою…
Я проклята усім своїм життям.
Себе на гнів Господній віддаю.
Я тричі продана! Та душу – не продам!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=620831
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.11.2015
ЖАННА Д’АРК
Ну, от і все… Ще сонце не зійшло,
Та через хвильку промінь запалає.
І саме це злотаве літепло
Мою останню муку наближає.
На сході сонця в жертву всім богам
Я, як Христос, одягнута у біле,
Віддам дівочий сій легенький стан
Вогню і інквізиції для віри.
Мене сьогодні стратять… Страшно як…
Не бачить більше сонце й небо миле.
Не можу я надихатись ніяк,
Як жаль прощатись з світом мені білим.
На площі перед людським вівтарем
Отрима ворог наді мною перемогу.
Англієць обпече мене вогнем…
Я більш не сподіваюся на Бога.
Немає війська… Зараз я сама.
І не за Францію стою – сама за себе.
Чому ж замовкла ти, Роландова сурма?
Я як в святиню вірила у тебе.
Сміялась з мене вся французька знать,
Що ясенне великим Цезарем в’явила.
Та звідки я могла про нього знать?
Я рідний дім лиш боронить хотіла.
Я мабуть сотні вбила тим мечем,
Яким я собі коси позтинала.
Я одяглась, як чоловік і лиш тепер…
В тюрмі моя коса дівоча стала.
Але ж, о, Господи! Як хочеться ще жить.
Як страшно бути спаленій, мов клоччя.
В запалі бою стільки тих рубців
Упали на моє плече дівоче.
Але терпіла – то була борня.
І я за рідний Орлеан стояла.
Чому ж моя погаснула зоря,
Невже, щоб я на вогнищі вмирала?
Від мене всі відмовились. Й король.
Який із рук моїх прийняв корону.
Якщо брехати можуть королі,
Кому ж тоді повірить, люди, можна?
Мене везли мов звіра - у візку.
І всі горлали: «Відьмо! Гей, чортице!
Висіти будеш ти на мотузку!
З ним потанцюй острижена, блуднице!»
Від них я й не чекала співчуття.
Та божий суд,яким мене судили.
Чекав від мене втому каяття,
Що я боролася за край свій отчий, милий.
Я чула голос Господа свого,
Я бачила такі ясні видіння.
Тепер брехухою я названа? За що
Життя моє закінчиться в катівні?
Але я чула голос той одна
Святої Діви,якій я молилась.
І моя перша юна сивина
Із першим вбитим ворогом з’явилась.
Тепер наказ попів: «Всього зречись!
Скажи, що ти не чула голос Діви.
Що ти – відступниця! За гріх свій помолись.
Зречись всього ! І… порятуєш тіло!
Не ремствуй! Нашій волі покорись!
Ти, Жанна Д’Арк, дівиця з Орлеану.
І ти … - не обрана!!! Тож, зможеш іще жить…
Так, як усі – в сім’ї, з чоловіками.»
І я зрікалась. Я хотіла жить!!!
Я підписала всі ті постулати.
Що відьма! Що пізнала ницу хіть.
Й пішла війною не за батька й матір.
А потім я всоромилась себе.
Своєї слабкості ридать перед попами.
Я йшла війною Англію скорять,
І не згиналась перед ворогами.
Я розірвала папську ту буллу.
Хай я слабка. Та свято вірю в Бога!
І він один мене до слави вів,
І дарував ту гарну перемогу.
Нехай помре проста дівиця Жанна.
Спаплюжить святу справу я не дам.
У вісімнадцять літ вмирати рано,
Та я життя за Францію віддам.
Господи, я йду до тебе…
Жовтень 2006 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=619894
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 10.11.2015
ПЛАЧ ЯРОСЛАВНИ
(Діалог закоханих)
Поринемо в далеку епоху і відкриємо літературну сторінку, яку нам подарували наші слов’янські пращури. Перший наш літературний шедевр – «Слово о полку Ігоревім». Кожен із нас вивчав історію про половецький полон Ярославльського князя Ігоря і про тугу його дружини Ярославни .
За літописом князь утік із половецького полону, і повернувся до своєї вірної , ніжної дружини .
Ярославна: Не йди, благаю, Ігорю, не йди .
Хоч твій обов’язок і кличе до походу .
Я серцем чую – не минуть біди .
Чому ж ця рать іде до нас із сходу?
Князь Ігор: Я князь! Я- чоловік! Я серцем твій .
Для мене ти княгиня й дітям мати .
Тому й не можу оминути бій -
Я мушу відсіч ворогові дати .
На половецький шлях іде орда .
І палять всіх – дітей , жінок і кремлі.
І топчуть всі святі для нас місця,
Який я князь – як не стоятиму за землю?
Прощай… Прости. Чекай і вір в любов.
До тебе повернуся я з походу.
І навіть як проллю свою я кров,
За тебе все це буде… й для народу.
Ярославна: Візьми це пасмо русих моїх кіс,
На серці зберігай від Ярославни.
Й візьми з землі платочок – оберіг,
Який беруть всі русичі із давна.
Хай береже від спису й від стріли,
Й від злого ока й люті бусурмана…
Доки ти не повернешся з імли.
Моя душа – це не вигойна рана .
Князь Ігор: Тобі ми салютуєм Київ-граде,
За тебе йде мій полк на рать криваву .
За тебе, Ярославно, жінко.. мати
Іду в похід на горе, чи на славу.
О, мої, вої, йдемо ми на бій,
Хай кожен із дружини силу має.
Вперед, хай захища Дажбог,
В похід ! До бою Ігор закликає.
( Виходить разом з русичами в похід )
Ярославна: Минув вже тиждень, місяць… день у день,
Вже листопад зимові шле нам коні.
Про цей похід не складено пісень.
Бо князь конає в половців в полоні.
Якби могла, летіла б я туди,
Щоб своє серце князеві віддати.
І мої руки списа б і меча
Могли б на мого ворога підняти.
Якби боги хоч крилоньки дали,
Летіла б я зигзицею над полем,
Я князю хліба принесла й води.
Але я жінка – це покара долі .
Якби могла я вмерти на валу
І замість Ярославни, що тут плаче
З’явився князь неушкоджений, живий,
З грудей я б серце вирвала гаряче.
Я думкою з тобою, княже, мій,
Тебе я виглядаю сивий сокіл.
І доки ти не вернешся в мій дім
Стоятиму простоволоса тут і боса .
Мала це жертва. Згляньтеся, боги,
На мої муки жінки, що кохає…
Я вже вдалася до молитви й ворожби .
Хай Ігор мій з полону повертає.
(чується звук сурми і Ігор повертається із походу)
Князь Ігор: Я знову тут. До тебе йшов …Я твій.
Хотів померти з туги за тобою .
Я повернувсь… пробач мені цей біль -
Не переможцем, Ярославно, не героєм.
Ярославна: Ти посивів, ось зморшка пролягла.
І я мов тінь, стужилась за тобою.
Не погарнішала, змарніла, та твоя
Й щаслива я безмірно, мій герою.
Я не звитяжця ждала - страх покинь .
Не князя, що скорився у полоні .
Твоїх очей хотіла бачить синь,
І цілувать натруджені долоні.
Хотіла батька бачити дітей,
Й мого єдиного коханого у світі .
Я скільки виплакала днів й страшних ночей,
Боюсь зі щастя вмерти в оці миті .
Князь Ігор: О, Ярославно, люба, хай роки
Зітруть обличчя наші із сувоїв.
Про твою вірність дійдуть крізь віки ,
Казки й легенди гідні всіх історій .
Не мій похід, не половців полон
У літописах буде наших славних.
Жіноча вірність, відданість, любов …
А сльози й плач в Путивлі Ярославни.
Лютий 2009 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=619730
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 09.11.2015
ЛЕБЕДИНА НАУКА
(Поема в формі ліричного діалогу).
Лебедиця :Просинайся мій, сину, вже сонце зійшло.
Вже зміцніли твої криленята,
І змужніло твоє таке юне чоло -
Будеш вчитися в небі літати.
Лебедя: Як же гарно летіть! Тільки крильця болять...
Але хочеться сонця дістати.
Тому я постараюсь в повітрі шугать,
Буду дужим, як лебідь - мій тато.
Лебедиця: Ой, важка ця наука - летіть до зірок,
Бо політ -це і казка й страждання:
Під малим цим крилом ти мозольки натреш,
І болітиме все до світання.
Але ти не лінись, нам потрібно летіть
Восени аж у вирій далекий.
Бо полинуть туди журавлині ключі,
Лебедині серця і лелеки.
Лебедя: Все змінилась казково: у золото світ,
Мов в чарівне шатро увібрався,
Милі сонячні зайчики сплять поміж віт-
Влітку в променях їхніх я грався.
Лебедиця: Просто осінь прийшла, і холодна земля
Проганяє нас в теплі країни.
Ми залишим гніздо, ці ошатні поля...
Ми залишим свою Батьківщину.
Лебедя: Чому журитесь ви, нас чека новий світ?
Я побачу далекі країни?
Лебедиця: Летимо на чужину, в тяжку далечінь,
Закурличу ж я, сину – зорино.
Батьківщина моя проплива під крилом,
Тут з’явились мої лебедята.
Серце кров’ю сплива, а душа полином,
Тяжко рідний свій край залишати.
Лебедя: А як зветься країна, в якій ми живем?
Я лиш знаю там поле і річку.
Лебедиця: Україною зветься земля ця в людей,
А для мене це щось значно більше.
Чорне море сріблиться, озирнись здалека.
Ти не скоро красу цю побачиш.
Лебедя: Яка гарна земля, і безкрая яка!
Ой, матусю, ну, чому ти плачеш?
Лебедиця: Бачиш, сину, в воді лине ключ журавлів,
А он лебеді крильми махають:
Нас вітають з безодні далекі ключі,
Яких з нами давно вже немає.
Он мій батько веде лебедят в далечінь,
А он біла моя гарна мати.
Всіх, хто в Бозі спочив, хто пішов в потойбіч
Ця вода здатна вік пам’ятати.
Лебедя: А чому ж саме тут? Чом не там - на землі,
Де ми вчилися вперше літати?
Лебедиця: Саме тут в перельоті в далекі краї
Помирають мої лебедята.
Нам з тобою долати безмежну цю синь .
Хай тримають тебе твої крила,
І хоч як не болять, не вибийся з сил -
Нам потрібно щоб ми долетіли.
Впав над морем старенький мій батько і дід,
І мене теж над морем не стане.
І тоді ти вестимеш цей ключ журавлів,
Будеш ти вожаком в їхнім стані.
Чую впало за мною якесь лебедя,
Ой, журавочки – сестри, тримайтесь!
Нас вже край чужини у обійми прийма,
Хто живий залишивсь,- спочивайте...
Лебедя: Цей спочинок дають нам далекі світи-
Тепла Африка... Як я стомився!
Та чому ж не співають сестри й брати?
Серцем теж я своїм зажурився.
Лебедиця: В чужині не співаєм ми, сину, пісень,
Не будуємо гнізда й оселі.
Ми чекаємо тут, коли прийде весна,
Прожене з хат мороз і хурделю.
Лебедя: Довго час тут мина… Чую кличе земля
У гніздо, де колись народився.
Може просто весна шле привіт звіддаля,
І мороз від дерев відступився?
Лебедиця : Саме лебеді чують прихід весняний,
Несем звістку про весну повсюди.
Саме нас побоїться той дід сніговий,
Що морозив оселі всім людям.
Одягаймо ж весняні красиві вінки,
Кличе нас на поля Батьківщина.
І в дорозі додому ніхто не впаде
В Чорне море із туги мій, сину!
Лебедя : Повертаємось знову у рідні краї,
І від щастя як серце курличе!
Здрастуй, матінко - земле, поля і гаї,
Як весна тобі нинішня личить!!!
Лебедиця: Ми вітаєм, Вкраїно, твій рідний поріг,
Б’ється серце в нас разом з тобою.
Повернулися лебеді з дальніх доріг -
Прилетіли до тебе з весною.
З весною! З весною! З весною!
10 квітня 2010
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=619728
рубрика: Поезія, Вірші про тварин
дата поступления 09.11.2015
МИ З ТОБОЮ ЙДЕМО …
Моя рідна бабуся Марія під час війни пройшла свій голодний і холодний шлях, з окупованого німцями, Донбасу на Полтавщину в пошуках хліба і кращої долі. Разом зі своєю мамою, а моєю прабабусею Устиною вона тягла маленький візок на якому лежав домашній нехитрий скарб. Ця страшна подорож і лягла в основу цієї поезії. Всі враження чотирнадцятилітньої дитини, яка із жахом бачила лихоліття війни і хотіла вижити …
Ми з тобою йдемо по розбитій воєнній дорозі…
Сипле дощ весняний на нас сльози холодні свої.
Я у тебе одна… Розгубили ми всіх у дорозі.
Всіх забрала війна і не в тебе лише однії.
В перші ж дні, мов туманом, був поглинутий батечко наший,
І сестрицю Ганнусю ешелон потягну в дальній край.
Десь три брати мої потонули в воєнній цій каші.
Й мати Господа молить: «Хоч Марусю мені залишай».
Я і мама йдемо із Донбасу з голодного краю
До бабусі додому у Полтавську моя Бодакву.
Кажуть там є ще хліб, урожай у селі був багатий.
Ну, а німець жорстокий обсипає вогнями Москву.
Я маленька така, хоч чотирнадцять стукнуло в жовтні,
І матуся весь час наріка на худенький мій стан.
А я ж з голоду пухла ще малям в тридцять третьому році,
А тепер ось війна… Не дитинство, а злий ураган.
Пів весни я іду, ще коли просинались струмочки:
Із фашистських листівок я пускала кораблики вниз.
А тепер вже на вишнях висять ягідки і листочки,
Я зелені жую їх – це для мене великий сюрприз.
Я тягну цей візок, хоч розбила уже босі ноги.
А матуся сьогодні в нестямній гарячці лежить…
Чи ж ми встанемо завтра дві скорботні нещасні небоги,
Чи за тим горизонтом нас злий нелюд захоче убить?
Хоч не всі вони й злі… пам’ятаю два тижні потому
Нам дали попоїсти якісь два німецькі бійці.
Я такого не їла!!! А можливо то просто від втоми
Мені видались дивом дві цукерки й два хлібні крайці.
Я тепер назавжди географію вивчила нашу.!
Не по картах шкільних – я пройшла майже тисячну путь!
Й не вдалося мені на шляху зі смутного Донбасу,
Хоч якийсь тихий кущик, хоч камінчик лихий обминуть.
Я іду, і не знаю. Чи прокинуся завтра уранці?
Хоча іноді хочеться мені вмерти, спочити за мить.
А в дитинстві ж так мріяла ходить в школу із книгами в ранці,
І як виросту потім трьох красивих дітей народить.
А тепер як подумаю, що ці діти тут будуть рабами!..
Ні! Не може цього Господь – Бог наш таки допустить!
Ми не скоримось, ні! Не кістьми тут поляжемо, мамо.
Через терни і біль дождемо Перемоги ту мить.
Ми з тобою йдемо… І ми виживем смерті в супротив!
У кістлявої душу я свою таки все ж відберу.
Не дозволю, матусю, вмерти тут, де Хорольські ворота.
Я сама наш візок .. за обох потягну … в Бодакву…
Червень 2005
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=619118
рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата поступления 07.11.2015
РОКСОЛАНА
…Дві жінки Чорне море подолали.
Одна з них в рабство продана була.
А інша… та дочку свою шукала,
За неї сили й душу віддала.
І ось, знайшла. Зайшла в сераль багатий,
До ніг їй впав весь яничарський стан.
А йшла жебрачка – босонога мати
До доньки, що забрав собі султан.
Хотіла можновладця попрохати: «віддай дочку.
Вона в мене одна…
Хто ж буде доглядати стару матів,
В якої із скарбів лиш сивина?»
Зайшла в багаті шати й оніміла:
Стоїть цариця! – Донька! Віч на віч.
До ніг їй впала донька та зраділа,
А мати повела журливу річ
_ Настуню! Я прийшла тебе забрати…
Ти… вінчана з Степаном на весь вік.
Ніхто цих уз не може розірвати-
Що Бог з’єднав – не розірвать повік.
- Та, що ви, мамо? Сядьте із дороги.
Посидьте, відпочиньте при мені.
- Та ніколи сідать, хоч болять ноги..
Скажи мені, - ти вернешся, чи ні?
- Матусю. Я вже іншому віддана.
Нас мусульманський звичай поєднав.
Я – наречена, жінка Сулеймана.
- За що мене ти, Боже, покарав?
Аж два весілля – чоловік один,
І той Бог зна, якої, доню, віри!?
Ой, краще б народився тоді син,
Страждати буду до якої міри?
Ридала мати, доньку ту благала,
Питала знов: «Забула ти свій край?»
- Не хочу. Не вернусь! _ та відказала,-
Бери що хочеш, тільки не благай.
- Хотіла я віддати тебе Богу…
Буть нареченою Христа – найбільша з втіх.
Та буть заміжньою обрала ти дорогу…
Іди у монастир – відмолиш гріх.
Хіба ж для цього я тебе ростила?
Тобі султан дав волю, тож, тікай!
- Не можу мамо, залишити сина…
За це прости мене, матусенько не лай.
Я й досі плачу, згадуючи річку,
З якої врятував мене Степан.
Але того кохання згасла свічка.
В душі моїй запанував султан.
- Та твій султан – поганський бузувір!
Він – сарана для нашого народу.
Покине він тебе – мені повір:
Для нього весь гарем співає оду.
- О, ні! Матусю, Cулейман лиш мій.
На інших він не дивиться ніколи.
І до мого народу він не злий-
Лишень про мирр Аллаха щодня моле.
-Авжеж. Чекай!. Ще й досі по Дніпру
Пливуть до нас невільничі галери,
Й на полі брані ллється на траву
Козацька кров від хана ненажери.
- Візьму я з нього клятву, що ніколи
Не буде більше кривдити мій край.
Інакше вб’ю себе йому на горе,
Я так йому помщуся, так і знай.
- Але ж обмане!. Як ти взнаєш правду?
- Я серцем, мамо, чутиму брехню.
Нехай його кохатиму я завжди,
Але, якщо обмане… прокляну!
- А як мені сказати про безчестя,
Яке ти терпиш у оцім багні?
Сусідам соромно дивитися у вічі:
Наложниця султана… Боже, ні!
- Колись в сералі плакало дві жінки-
Одна з них я, а інша – весь гарем.
Його він зрікся. І мене для світу
При всіх назвав дружиною – Хюррем!
Тепер для всіх я мамо – Роксолана.
Цариця тут! Не бранка, не раба!
Я не ношу чадру.я к проста панна,
З відкритим я лицем іду на ба!
Для Сулеймана я візир, дружина, радник,
Його душа, і зірка в небі – я!
Нехай Степан пробачить мені зраду:
Нас розвела не я, саме життя.
- Скажи йому, що вмерла я від горя….
- Ну, що ж… обрала, Насте, ти цей шлях.
Але ж минає молодість, від горя
Посивієш, змарнієш, тоді ж як?
Попідростають юночки – дівчата,
Й нахабніша попхає твій вівтар.
Бо йти ж не перша у його палатах,
Чи винесеш тоді такий удар?
- Найбільша помста, матінко, йому
За цю любов, і за мою країну,
І за мою майбутню сивину,
Що матиме він сина з України.
Навчу дитя своїм пісням, своїм казкам,
Полюбить наш Дніпро, поля і доли.
Він волю подарує усім вам,
Не скривдить хату матері ніколи!»
Сховав від нас цю зустріч древній час.
Вернулась мати в Рогатин. Здалася.
Сказала: «Вмерла. Вже пішла від нас»,-
Навіки доньки царської зреклася.
А Роксолана слала їй дари,
Та мати все на церкву віддавала,
Щоб Бог з небес доньку благословив,
Й пробачив, що черницею не стала.
Та кожна з них була права тоді.
Та звідки ж знати жінці з Рогатина,
Що за красу, за мудрість, за пісні
Прославить її донька Україну!!!
11 квітня 2004 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=619117
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 07.11.2015