| Сторінки (1/23): | « | 1 | » |
Рано вранці надвір вийшов заспаний маленький хлопчик. Обличчя його щедро вкривало ластовиння, а в очах зосередилась дитяча втіха. Він розім’явся і поскакав на одній нозі в добре знайомому напрямку. Там, за межами людської метушні, розстилається самотнє небо, якому тиша дорожча за все на світі. Під цим небом красуються налиті сонцем золоті колоски пшениці, різнокольорові метелики, польові квіти. Хлопчик любив знаходитись на самоті. Він ковтав повітря, насичене різким запахом трави, дивився як хмари снують небом і як посміхається сонце – це все збуджувало дитячу уяву.
Євген часто дивився блакитними очима в саму душу неба і мріяв стати таким же незалежним. Він був переконаний, що мірилом людського щастя є здатність належати самому собі цілком і повністю. Які ж вони наївні дитячі роздуми! Людина завжди залежна від сім’ї, від людей, яких любить…І це чудово! Не було б залежності, не було б таких понять як піклування, як допомога.
Якось хлопчик повертався зі школи. Сонце гріло йому спину, легенький вітерець шепотів щось на вушко, а під ногами легко дихала земля. В грудях Євгена билося гаряче серце, тому він помчав якомога швидше. Повз хлопчика пролітали високі й низенькі дерева, хмари різноманітних форм, веселі обличчя дітей. Євген так швидко гнався за непосидючим вітром, жадібно ковтав насолоду, що сили зовсім скоро покинули його. Тоді хлопчик сів на землю і обійняв поглядом маленьку жовту квітку, яка контрастно виділялась з-поміж синіх подруг. Євген опустився на коліна і вже готовий був торкнутися загострених пелюсток, але його увагу раптом привернув котик, який спав, підібгавши передні лапки. Чорна шерсть божественного творіння виблискувала на сонці, а тіло здригалося від холодних подихів вітру. Хлопчик не маючи змоги втриматись, підійшов до тваринки , взяв її на руки і поніс додому.
Євген назвав котика Мурчиком. Він був таким смішним! Обожнював стрибати під музику, висувати язичка, коли бігав, стукати лапами по дерев’яній підлозі. Тепер хлопчик засинав і прокидався тільки з улюбленим котиком, брав його на прогулянки, розповідав особисті історії. Мурчик завжди слухав уважно, ніби розумів кожне слово чужої для нього мови, його очі ставали загадковішими, а вуха довшими. Принаймні Євгену так здавалося.
Минали дні, солодкі та незбагненно чудові. Євген купався в любові та піклуванні батьків, а Мурчик – в любові та піклуванні Євгена. Вірні друзі почувалися захищеними і цілком щасливими. Хлопчик згадав про своє бажання стати абсолютно незалежним, як небо, і в його голівоньку завітали серйозні роздуми.
- Мамо! – згодом покликав найріднішу людину Євген.
- Що сину?
- Залежність – це погано?
- Буває погано… Наприклад, залежність від власних страхів, переживань. Але є інша сторона медалі: залежність у відносинах між тими, хто любить одне одного, кохає. Вона свідчить, що ти комусь потрібен і що тебе потребують інші. Ми пазли, які доповнюють одне одного! Самотня, талановита людина, самотня гарна жінка – це пазли, які невдовзі примкнуть до когось і все зміниться на краще!
Євген обійняв котика і відчув спокійне калатання його серденька. Талановитий мрійник зрозумів: Мурчик щасливий, бо залежить від нього! Котику потрібні обійми, лагідні слова, добрий погляд.
Вечір спустився на втомлені за день будинки. Небо видихнуло останнє тепле повітря і наситилось холодним. Так приємно зараз сидіти в затишному сімейному колі, час від часу визирати у вікно та поглядом хапати далекі зорі. Вечір поволі перетік в ніч, яка заховала в своїх обіймах усе довкола. Погляди, жести, міміка втратили значення… Для міцного сну вони непотрібні – потрібне лише тепло тих, хто знаходиться поряд фізично або думками. Євген, Мурчик, тато і мама почувалися фантастично. Вони не самотні – вони є одне у одного, а це найважливіше! Заснули всі думки: лишився тільки спокій оповитий сріблом чудної ночі.
Непомітно пролетіло щасливе дитинство! Настав час Євгенові стати серйознішим: вступити до академії мистецтв та здійснити свою мрію стати великим художником. Зранку до пізньої ночі хлопець займався вдосконаленням себе! Батьки не могли натішитись своїм сином, а от Мурчик дуже сумував: йому не вистачало ласки, тепла. Котик перестав бути веселим, він все частіше лежав скрутившись калачиком і сумно дивився на свого друга. Які ж вони дивні ці люди: спочатку забороняють собі виявляти щирі почуття, задля досягнення своєї мети, а потім обов’язково страждають від недостатку цих почуттів. Мурчик часто підходила до Євгена і міцно тулився до його ноги, сподіваючись на таку бажану взаємність, але нічого не отримував, окрім палких слів докору. Зараз хлопцеві було ніколи любити та кохати. Маленький хлопчик виріс і, на жаль, забув про свої ж висновки стосовно залежності.
Ця п’ятниця була найщасливішою в житті Євгена, він нарешті дізнався результати екзаменів, дізнався, що вступив! Новобраний студент світився від радості та почуття самовдоволення. Він без упину ходив вулицями та посміхався усім підряд. Євген і незчувся як день перетік у вечір. Нічого не поробиш треба повертатись до рідної оселі.
- Я вступив до академії!!! – закричав хлопець, щойно опинився вдома.
- Це чудово, сину, - спокійно відповіла мама, - але я мушу повідомити тобі дещо жахливе.
- Що, мамо? – схвильовано запитав Євген.
- Мурчик пропав.
- Але як? Ви що зовсім за ним не пильнували?!
- Вибач, сонечко, не знаю як це сталося …
Біль та гіркота залоскотали Євгенове серце і визвали сльози. Раптом пригадалися всі радісні моменти пов’язані із Мурчиком, моменти, які не забудуться, попри все на світі.
- Мамо, як гадаєш він повернеться?
- Я не можу цього знати, синку, - чесно відповіла мама.
Настала субота, потім – неділя, понеділок, вівторок…Євген кожного дня ходив знайомими та незнайомими вулицями в пошуках свого чотирилапого друга, але марно. В кінці кінців хлопець перестав вірити, що котик знайдеться. Хай там як, але життя мусить продовжуватись! Євген з головою поринув в мистецтво, аби не думати про те, що сталося. Талант і наполегливість зовсім скоро прославили хлопця серед викладачів та студентів. Він почав брати участь в виставках, різноманітних конкурсах, досконало вивчати творчість талановитих художників.
На вулиці йшов перший сніг. Небо наскрізь прошили холодні нитки, які неможливо побачити, можливо тільки відчути. Вулиця перестала бути звичайною… Будинки немов кокетливі дамочки повдягали білі капелюхи, дерева накинули теплі шуби, а молоді гарні дівчата весело сміялися, як колись в безтурботному дитинстві. Євген хапав кожен погляд зими і від того його тілом розливалося тепло холодного казкового вечора. Художник посміхнувся і швидко збагнув, що саме йому зараз хочеться намалювати. Він глянув у вікно, аби запам’ятати свої враження і побачив її. Дівчина була невисокою, худенькою, з чорними очима та білосніжною шкірою. Євген вийшов з будинку і завмер.
- Хто Ви? – поцікавився врешті-решт хлопець.
- Фея.
- Якщо це правда, то де Ваші крила?
- Я і без них можу літати.
- Як?! - здивувався Євген.
- Не обов’язково мати все необхідне, щоб здійснювати свої мрії. Ось, наприклад, мій друг, малює чудові картини ногами, бо, на жаль, втратив руки під час війни. Чудова людина! Він ніколи не жаліється на свою долю і радіє більш за все не власним успіхах, а життю.
- Я також малюю, щоправда на відміну від Вашого друга маю все необхідне.
- Ви молодець, - лагідно сказала фея і посміхнулась, - але майте на увазі це не причина забувати про тих, кого любиш.
- Забувати кого? Ви щось знаєте про мене?
- Знаю. Я ж фея, - почув Євген спокійну відповідь, - а забули Ви про котика.
- Мурчик, - ледь чутно прошепотів хлопець, - я ж про нього не забув , він сам пішов від мене.
- Запам’ятайте: частіше всього йдуть, коли почуваються непотрібними.
- Невже я повинен рабськи виконувати забаганки тих, кого люблю, щоб вони почувалися потрібними?
- Прикро…- відповіла фея. – Колись Ви були зовсім іншим.
- Яким?
- Ви розуміли, що котик залежить від Вас, що він потребує уваги, піклування… На жаль, з плином часу Ваша мета стати художником затьмарила людяність. Іще раз повторюю: частіше всього йдуть, коли почуваються непотрібними.
- Хлопець після довгого мовчання сказав: я винен в тому, що мого котика немає поряд. Винен.
Фея нічого не відповіла…. Вона просто обійняла Євгена, і йому стало легко, спокійно, як колись з Мурчиком. В такі моменти розумієш цінність тих, хто знаходиться поряд.
- Тримайте браслета. Одягніть його на руку та відправляйтеся шукати котика, - сказала фея.
- Чим мені допоможе звичайний браслет? – здивувався Євген.
- Якщо Ви зіб’єтесь з дороги, кольне серденько і стане ясно куди рухатись далі.
- Дякую Вам.
Фея вкотре посміхнулась і її чорні очі заграли різноманітними відтінками. Поступово обличчя неземної краси втрачало свою насиченість і дуже скоро загубилося серед блакитних хмар, вічних небесних мандрівників. Євген стояв не рухаючись, його тілом бігали мурашки, вірні супутниці внутрішньої душевної кульмінації. Довго Євген стояв на одному місці, попри свою рішучість не зволікаючи, вирушити на пошуки Мурчика. Хлопець відчув, що закохався в прекрасну фею, тому крикнув їй: повернись!
У відповідь тиша, пронизана відлунням теплої посмішки небесної дівчини, яка живе на землі серед людського горя та щастя, нестримної радості та відчаю. Вітерець торкнувся вуст Євгена і він зрозумів хто це. Раптом прийшло усвідомлення, що прекрасна фея обов’язково повернеться. Хлопець одягнув браслета і нарешті пішов шукати Мурчика.
Під ранок хлопцю стало важко йти і він сів перепочити. Могутні дерева якогось невідомого лісу зачарували Євгена: складалося враження, що завдяки внутрішній силі, вони зловили непосидючого вітру, який покірно скорився густо переплетеним гілкам. Хлопець обійняв одне з дерев і відчув як його переповнює енергія. Так впливає на людину природа. Тепер художник мав достатньо сил, щоб рухатись далі. Євген вкотре пригадав Мурчика і йому стало тепло на душі.
Яким же чудним був новий день! Білосніжні хмари час від часу обіймалися, а в повітрі витала ніжність і лагідне тепло. Євген, набравши швидкість, пішов: йому кортіло скоріше знайти Мурчика. Хлопець повністю розслабився, але як виявилось рано. Враз потемнішало і страх затріпав своїми чорними крильми, передчуваючи насолоду від швидкого дихання та голосного стукоту серця тих, хто трапиться на шляху. Євген почувався безпорадним: щось пило малими ковтками, як смачний чай, його здоровий глузд, скручувало ноги… Хлопець зібрався духом, швидко рвонув вперед і так само швидко впав. Коли він піднявся з колін, темрява відступила! Художник, озирнувшись, помітив біля себе величезного павука, який не гаючи часу, почав плести павутиння. Євген не встиг і оком змигнути як його з голови до ніг окутало тонке мереживо, геніальний витвір мистецтва, який годі було розірвати, або хоча б виплутатись. Павук, готуючись до вечері, потирав живіт… Хлопець тільки очима кліпав і тремтячими руками намагався вирватись на свободу. Смерть була вже зовсім близько, дихала в потилицю і кістлявими руками торкалася переляканого Євгена. Раптом павутиння не стало. Повіяло солодким теплом глибоких очей і стало зрозуміло, що рятівниця прекрасна фея!. Хлопець, посміхнувшись, тихо сказав дякую. Подальша дорога була відносно легкою: тільки серденько час від часу кололо, підказуючи, що необхідно йти в іншу сторону.
Одного дня Євген нарешті знайшов Мурчика! Котик виглядав жахливо: тускла шерсть, лапки, як соломинки.
- Він мертвий, - повідомило небо.
- Мертвий? – перепитав шокований Євген.
- Так. Я заберу його.
- Ні, не забирай, краще поверни до життя! – крикнув хлопець.
- Повернути до життя може тільки той, хто відібрав його, тобто ти! – сказало небо.
- Моя байдужість причина смерті? – запитав Євген.
- Ось бачиш, ти й сам все розумієш, - пролунала відповідь.
Євген пригорнув до себе котика, і о чудо: він ожив! Не встиг хлопець натішитись обіймами з любим другом, як з’явилась фея… Євген поцілував кохану і несподівано у неї за спиною виросли крила! Крила, завдяки яким польоти набудуть легкості!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=693121
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.10.2016
Сьогодні небо пахло запашним какао. Причина доволі проста: маленька дівчинка з синіми виразними очима і чорним хвилястим волоссям розлила каструлю зі смачним напоєм, коли бігала хмарками. Соня, так звали дівчинку, була єдиною дитиною, про яку знали абсолютно всі жителі неба! Хто своїм дзвінким голосочком, немов молотком розбивав на друзки тишу? Соня! Хто час від часу рвав хмарини на шматочки так, що потім небо мусило збирати їх до купи? Соня! Хто розмальовував небо, поки Вечір спав? Звісно Соня… Коли дівчинка закінчувала творити, її підхоплював на руки Вітер і ніс хтозна куди. Соня махала руками і ногами, роблячи вигляд, що не хоче летіти, а Вітер гладив її кудряву голівку і тихенько шепотів лагідні слова. Дівчинка в такі моменти почувалася неймовірно!
Минув час… Соня виросла, але не втратила дитячості! Кожного дня вона гасала пухнастими хмарками, як в дитинстві і посміхалася. До дівчини час від часу підлітав Вітер і починав гайдати на руках, як малу дитину. Соня у відповідь посміхалася і розкидала повсюди сяючі промінці, які так і линули з її гарних очей. Потім дівчина як завжди малювала, а після того довго лежала на улюбленій хмаринці, аж поки сон не забирав її.
Одного разу Соня почула розмову двох дідусів, які говорили про те, що окрім неба є земля, на якій також живуть люди. Ця земля знаходиться під небом. Шокована дівчина миттю схопилася і побігла туди, де її ніхто не побачить. Вона впала на коліна і почала відривати по шматочку неба, аби зробити дірку і вдовольнити свою цікавість, але шматки вперто зросталися, на відміну від хмарин, які можна було розірвати, як вату. Тоді Соня прийнялась кликати Вітер. Щойно він прилетів, дівчина заблагала:
- Допоможи мені, будь ласка, не дай шматочкам неба зростися між собою.
- Навіщо тобі це, Соня? – запитав відданий друг.
- Хочу подивитись на землю.
- Хто тобі розповів про її існування? – здивувався Вітер.
- Ніхто… Почула розмову двох дідусів.
- Я так розумію, ти не відступишся.
- Нізащо не відступлюсь! – відповіла дівчина.
Після цих слів Вітер прийнявся роздувати небо. Коли неприступна блакить все ж таки здалася, Соня миттю припала до дірки, але, нічого не змогла розгледіти. Тоді дівчина підійнялася з колін, і подякувавши Вітрові, стрибнула в дірку.
На землі її чекала неприємність: бур’ян захватив розкішне волосся в свій полон. Дівчині конче потрібна була допомога, але люди йшли повз, думаючи, що вона п’яниця раз серед білого дня валяється в бур’янах. Лише старенька бабуся допомогла дівчина, а після того - повела до себе додому. Всю дорогу Соня мовчки розглядала свою рятівницю: обличчя встелене зморшками, шкіра тускла, спина згорблена, але очі, очі які! Вони сяють, мов сонце, в них стільки доброти, щирості, тепла. Бабуся зупинилася на мить, потерла коліно, яке раптово заболіло, і рушила вперед. І чому, ті, кому самим потрібна допомога, частіше всього допомагають?
Коли бабуся з дівчиною опинилися в будинку, ніч вже давно випила світло дня. Новознайомі трохи побалакавши, лягли спочивати. Соня вперше не відчувала під собою легкості улюбленої хмаринки, тихого дихання сонного неба, його незрівнянної прохолоди. Дівчина торкнулася рукою стіни і її охопив жах загнаної в клітку пташки. Вона, не довго думаючи, покинула будинок, аби вдихнути свободу. Цілу ніч Соня гасала, як навіжена, через це її волосся стало дуже пишним, а погляд - диким. Вранці дівчину помітив якийсь серйозний чоловік в офісному костюмі. Соня посміхнулася йому, а натомість отримала нечувану грубість.
- Тільки дурні посміхаються просто так, - сказав він.
- Якраз зовсім навпаки, тільки дурні шукають приводів для посмішки, - відповіла дівчина.
Чоловік, розгубившись, тільки фиркнув у відповідь. Жителі неба й подумати ніколи не могли, що розумні люди просто так не посміхаються! Дівчина поправила сукенку і пішла: їй дуже кортіло роздивитись все як слід... Спершу ласа до всього нового дівчина безмежно раділа небаченим раніше квітам, деревам, травам, поки на її шляху не з’явився якийсь грубий, неотесаний мужлан. Він помітив на шиї дівчини кулончик, штовхнув її, зірвав прикрасу і побіг. Це все відбулося серед білого дня в натовпі людей. Соня була шокована тим, що її ніхто не захистив. Дівчина набралася сміливості і підійшла до компанії молодих хлопців, які стояли неподалік, аби поцікавитись чому ті лишились осторонь. Хлопці здивовано глянули на Соню, наче вона сама винна в тому що сталося і пішли собі, не проронивши й пари з вуст. Дівчина ще довго гуляла земними просторами, доки не зустріла подругу дитинства, яка також покинула небо.
- Ніно! – викрикнула Соня. – Я так довго тебе не бачила!
- Моє ти сонечко, - лагідно прошепотіла Ніна і зі сльозами на очах кинулась обіймати подругу.
- Ну як тобі земне життя? – поцікавилась Соня.
- Складне, та й люди інші, але мені тут більше до вподоби, бо ніхто не витрачає час на мрії, романтику та інше безглуздя.
- Безглуздя?
- Так. Ось, наприклад, кохання… Навіщо мріяти про те, чого взагалі немає. Чи не краще зайнятись пошуками людини, яка буде тобі підходити за характером і життєвими планами.
- Ніно, як це немає кохання?
- Соня, я не буду тобі нічого доводити, повір мені на слово, а зрозумієш потім.
- Ну добре Ніно, можливо і зрозумію. Вибач, я дуже втомилась за день, піду спати.
- Куди? У тебе ж напевно немає будинку.
- Він мені не потрібен. Раніше я спала на хмаринці, а тепер буду спати на траві.
- Не сміши мене, подруго, всі порядні люди сплять в будинках. Ходімо!
Соня хотіла сказати, що їй важко звикнути до чотирьох стін, які немов клітка обмежують свободу, але передумала. Треба зробити ще одну спробу. На цей раз дівчина лягла подалі від стіни, щоб не торкатися її і, дякувати Богу, заснула. На ранок подружки сіли за одним столом поснідати і заодно обговорити майбутнє Соні.
- Тобі потрібна робота з високою зарплатою, - почала Ніна, - я тебе влаштую до офісу, який знаходиться неподалік, там мій друг працює начальником, він і допоможе освоїтись і грошима не обділить…
- Ніно, я не хочу до офісу!
- Не кажи дурниць. А що ти хочеш?! До кінця своїх днів розмальовувати небо?
- Так.
- Це неможливо: ти більше ніколи не повернеш те, що було в минулому.
- Соня глянула на подругу крізь сльози і сказала: раз так, то я згодна.
Відтоді життя дівчини повністю змінилося. Вона кожного дня ходила на роботу, яку терпіти не могла і кожного місяця отримувала чималу зарплатню, яка тим не менш не робила її щасливішою. Соня перестала радіти життю, як раніше, перестала дбати про свій зовнішній вигляд. Вона перетворилася на сіру мишку з потухлими очима. Коли дівчині виповнилось двадцять п’ять років, подруга знайшла їй нареченого. Соня з першого погляду впізнала в ньому того самого чоловіка, який стверджував, що тільки дурні посміхаються просто так. Дівчина давно розчарувалася в коханні, тому не стала слухати своє серце, яке кричало, що це не та людина. Чоловік дуже їй підходив серйозністю, відповідальністю - з таким не виникне жодних проблем. Через кілька місяців люди, яких звів холодний розрахунок, побралися…
Одного ранку Соня прокинулась в сльозах, тому що нарешті зізналась сама собі, що не хоче більше працювати на остогидлій роботі і жити з нелюбим чоловіком. Дівчина вийшла надвір і побачила ту саму бабусю, яка виплутала її волосся з бур’янів.
- Соня, я так довго тебе шукала, - прошепотіла бабуся.
Дівчина обійняла стареньку і знову відчула себе живою.
- Бабусю, Ваше місце не на землі? – сказала вона.
- Твоє також, моя люба. Я спустилася з неба, щоб розшукати тебе і повернути додому.
- Але чому саме Ви? - запитала Соня.
- Тому що Вітер не в праві покидати небо: він може тільки дути на землю.
- Бабуся, взяла Соню за руку і спитала чи готова вона до тяжкої, виснажливої дороги.
- А чому вона має бути виснажливою? – запитала дівчина.
- Тому що падати завжди легше, ніж підійматися, - відповіла бабуся.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=693120
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 08.10.2016
Как хочется иногда поверить в сказку
И в мечтах найти там преданность ласку!
Умчаться вдаль по белым пушистым тучам,
Легко дотянуться ксолнца лучам,
Все бегать по воде до самого утра,
Плавать в лучах восходящего солнца…
Жить, будто времени бег остановился,
Встретить принца и крепко-крепко влюбиться!
Быть серьезным невыносимо и скучно.
Как же хочется очень поверить в сказку!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=613124
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.10.2015
Рано вранці надвір вийшов заспаний маленький хлопчик. Обличчя його щедро вкривало ластовиння, а в очах зосередилась дитяча втіха. Він розім’явся і поскакав на одній нозі в добре знайомому напрямку. Там, за межами людської метушні, розстилається самотнє небо, якому тиша дорожча за все на світі. Під цим небом красуються налиті сонцем золоті колоски пшениці, різнокольорові метелики, польові квіти. Хлопчик любив знаходитись на самоті. Він ковтав повітря, насичене різким запахом трави, дивився як хмари снують небом і як посміхається сонце – це все збуджувало дитячу уяву.
Євген часто дивився блакитними очима в саму душу неба і мріяв стати таким же незалежним. Він був переконаний, що мірилом людського щастя є здатність належати самому собі цілком і повністю. Які ж вони наївні дитячі роздуми! Людина завжди залежна від сім’ї, від людей, яких любить…І це чудово! Не було б залежності, не було б таких понять як піклування, як необхідність допомогти.
Якось хлопчик повертався зі школи. Сонце гріло йому спину, легенький вітерець шепотів щось на вушко, а під ногами легко дихала земля. В грудях Євгена билося гаряче серце, тому він помчав якомога швидше. Повз хлопчика пролітали високі й низенькі дерева, хмари різноманітних форм, веселі обличчя дітей. Євген так швидко гнався за непосидючим вітром, жадібно ковтав насолоду, що сили зовсім скоро покинули його. Тоді хлопчик сів на землю і обійняв поглядом маленьку жовту квітку, яка контрастно виділялась з-поміж синіх подруг. Євген опустився на коліна і вже готовий був торкнутися загострених пелюсток, але його увагу раптом привернула киця, яка спала, підібгавши передні лапки. Чорна шерсть божественного творіння виблискувала на сонці, а тіло здригалося від холодних подихів вітру. Хлопчик не маючи змоги втриматись, підійшов до тваринки , взяв її на руки і поніс додому.
Євген назвав кицю Муркою. Вона була такою смішною! Обожнювала стрибати під музику, висувати язичка, коли бігала, стукати лапами по дерев’яній підлозі. Тепер хлопчик засинав і прокидався тільки з улюбленою кицею, брав її на прогулянки, розповідав особисті історії. Мурка завжди слухала уважно, ніби розуміла кожне слово чужої для неї мови, її очі ставали загадковішими, а вуха довшими. Принаймні Євгену так здавалося.
Якось до кімнати хлопчика зайшла мати, сіла на підлогу поряд з ним і ні з того ні з сього розсміялася.
- Що сталося, мамо? – запитав Євген.
- Пригадала дещо з дитинства…Мої батьки тримали в будинку кота: гарного, довгошерстого. Якось мені спало на думку дещо божевільне.
- Ти його гарно одягнула? – поцікавився нетерплячий син.
- Ні, – відповіла мама і тепло посміхнулася. – Ніколи не здогадаєшся.
- Причесала?
- Я йому відстригла вуса, бо щиро не розуміла для чого вони потрібні! Так ось, коли з роботи повернулися мої батьки і почали лаятись, я спокійно сказала, що котам без вусів набагато краще!
Євген вибухнув сміхом.
- Чула, Мурка, стережись моєї мами, бо залишишся без вусів!
Киця серйозно подивилася на Євгена і пішла до мами на коліна. Через пару хвилин в кімнату зайшов тато.
- Наша Мурка зовсім без страху, - повідомив йому син. Чув, що мама, будучи дитиною відрізала котам вуса, і все одно пішла до неї.
- Нічого дивного. Жінки вміють причаровувати. Виростеш – зрозумієш.
Минали дні, солодкі та незбагненно чудові. Євген купався в любові та піклуванні батьків, а Мурка – в любові та піклуванні Євгена. Вірні друзі почувалися захищеними і цілком щасливими. Хлопчик згадав про своє бажання стати абсолютно незалежним, як небо, і в його дитячу голівоньку завітали недитячі роздуми.
- Мамо! – покликав найріднішу людину Євген.
- Що сину?
- Залежність – це погано?
- Буває погано… Наприклад, залежність від власних страхів, переживань. Але є інша сторона медалі: залежність у відносинах між тими, хто любить одне одного, кохає. Вона свідчить, що ти комусь потрібен і що тебе потребують інші. Ми пазли, ми доповнюємо одне одного! Самотня, талановита людина, самотня гарна жінка – це пазли, які невдовзі примкнуть до когось і все зміниться на краще!
Євген обійняв кицю і відчув спокійне калатання її серденька. Талановитий мрійник зрозумів: вона щаслива, бо залежить від нього! Мурці потрібні обійми, лагідні слова, добрий погляд.
Вечір спустився на втомлені за день будинки. Небо видихнуло останнє тепле повітря і наситилось холодним. Так приємно зараз сидіти в затишному сімейному колі, час від часу визирати у вікно та поглядом хапати далекі зорі. Вечір поволі перетік в ніч, яка заховала в своїх обіймах усе довкола. Погляди, жести, міміка втратили значення… Для міцного сну вони непотрібні – потрібне лише тепло тих, хто знаходиться поряд фізично або думками. Євген, Мурка, тато і мама почувалися фантастично. Вони не самотні – вони є одне у одного, а це найважливіше! Заснули всі думки: лишився тільки спокій оповитий сріблом чудної ночі.
Непомітно пролетіло щасливе дитинство! Настав час Євгенові стати серйознішим: вступити до академії мистецтв та здійснити свою мрію стати великим художником. Зранку до пізньої ночі хлопець займався вдосконаленням себе! Батьки не могли натішитись своїм сином, а от Мурка дуже сумувала: їй не вистачало ласки, тепла. Киця перестала бути веселою, вона все частіше лежала, скрутившись калачиком і сумно дивилась на свого друга. Які ж вони дивні ці люди: спочатку забороняють собі виявляти щирі почуття, задля досягнення своєї мети, а потім обов’язково страждають від недостатку цих почуттів. Мурка часто підходила до Євгена і міцно тулилась до його ноги, сподіваючись на таку бажану взаємність, але нічого не отримувала, окрім палких слів докору. Зараз молодому хлопцеві було ніколи любити та кохати. Маленький хлопчик виріс і, на жаль, забув про свої ж висновки стосовно залежності.
Ця п’ятниця була найщасливішою в житті Євгена, він нарешті дізнався результати екзаменів, дізнався, що вступив! Новобраний студент світився від радості та почуття самовдоволення. Він без упину ходив вулицями та посміхався усім підряд. Євген і незчувся як день перетік у вечір. Нічого не поробиш треба повертатись до рідної оселі.
- Я вступив до академії!!! – закричав хлопець, щойно опинився вдома.
- Це чудово, сину, - спокійно відповіла мама, - але я мушу повідомити тобі дещо жахливе.
- Що, мамо? – схвильовано запитав Євген.
- Мурка пропала.
- Але як? Ви що зовсім за нею не пильнували?!
- Вибач, сонечко, не знаю як це сталося …
Біль та гіркота залоскотали Євгенове серце і визвали сльози. Раптом пригадалися всі радісні моменти пов’язані із Муркою, моменти, які не забудуться, попри все на світі.
- Мамо, як гадаєш вона повернеться?
- Я не можу цього знати, синку, - чесно відповіла мама.
Настала субота, потім – неділя, понеділок, вівторок…Євген кожного дня ходив знайомими та незнайомими вулицями в пошуках своєї чотирилапої поруги, але марно. В кінці кінців хлопець перестав вірити, що киця знайдеться. Хай там як, але життя мусить продовжуватись! Євген з головою поринув в мистецтво, аби не думати про те, що сталося. Талант і наполегливість зовсім скоро прославили хлопця серед викладачів та студентів. Він почав брати участь в виставках, різноманітних конкурсах, досконало вивчати творчість талановитих художників.
На вулиці йшов перший сніг. Небо наскрізь прошили холодні нитки, які неможливо побачити, можливо тільки відчути. Вулиця перестала бути звичайною… Будинки немов кокетливі дамочки повдягали білі капелюхи, дерева накинули теплі шуби, а молоді гарні дівчата весело сміялися, як колись в безтурботному дитинстві. Євген хапав кожен погляд зими і від того його тілом розливалося тепло холодного казкового вечора. Художник посміхнувся і швидко збагнув, що саме йому зараз хочеться намалювати. Він глянув у вікно, аби запам’ятати свої враження і побачив її. Дівчина була невисокою, худенькою, з чорними очима та білосніжною шкірою. Євгена вийшов з будинку і завмер.
- Хто Ви? – поцікавився врешті-решт хлопець.
- Фея.
- Якщо це правда, то де Ваші крила?
- Я і без них можу літати.
- Як?! - здивувався Євген.
- Не обов’язково мати все необхідне, щоб здійснювати свої мрії. Ось, наприклад, мій друг, малює чудові картини ногами, бо, на жаль, втратив руки під час війни. Чудова людина! Він ніколи не жаліється на свою долю і радіє більш за все не власним успіхах, а життю.
- Я також малюю, щоправда на відміну від Вашого друга маю все необхідне.
- Ви молодець, - лагідно сказала фея і посміхнулась, - але майте на увазі це не причина забувати про тих, кого любиш.
- Забувати кого? Ви щось знаєте про мене?
- Знаю. Я ж фея, - почув Євген спокійну відповідь, - а забули Ви про кицю.
- Мурка, - ледь чутно прошепотів хлопець, - я ж про неї не забув , вона сама пішла від мене.
- Запам’ятайте: частіше всього йдуть, коли почуваються непотрібними.
- Невже я повинен рабськи виконувати забаганки тих, кого люблю, щоб вони почувалися потрібними?
- Прикро…- відповіла фея. – Колись Ви були зовсім іншим.
- Яким?
- Ви розуміли, що киця залежна від Вас, що вона потребує уваги, піклування… На жаль, з плином часу Ваша мета стати художником затьмарила людяність. Іще раз повторюю: частіше всього йдуть, коли почуваються непотрібними.
- Хлопець після довгого мовчання сказав: я винен в тому, що моєї киці немає поряд. Винен.
Фея нічого не відповіла…. Вона просто обійняла Євгена, і йому стало легко, спокійно, як колись з Муркою. В такі моменти розумієш цінність тих, хто знаходиться поряд.
- Тримайте браслета. Одягніть його на руку та відправляйтеся шукати кицю, - сказала фея.
- Чим мені допоможе звичайний браслет? – здивувався Євген.
- Якщо Ви зіб’єтесь з дороги, кольне серденько і стане ясно куди рухатись далі.
- Дякую Вам.
Фея вкотре посміхнулась і її чорні очі заграли різноманітними відтінками. Поступово обличчя неземної краси втрачало свою насиченість і дуже скоро загубилося серед блакитних хмар, вічних небесних мандрівників. Євген стояв не рухаючись, його тілом бігали мурашки, вірні супутниці внутрішньої душевної кульмінації. Довго Євген стояв на одному місці, попри свою рішучість не зволікаючи, вирушити на пошуки Мурки. Хлопець відчув, що закохався в прекрасну фею, тому крикнув їй: повернись!
У відповідь тиша, пронизана відлунням теплої посмішки небесної дівчини, яка живе на землі серед людського горя та щастя, нестримної радості та відчаю. Вітерець торкнувся вуст Євгена і він зрозумів хто це. Раптом прийшло усвідомлення, що прекрасна фея обов’язково повернеться. Хлопець одягнув браслета і нарешті пішов шукати Мурку.
Під ранок хлопцю стало важко йти і він сів перепочити. Могутні дерева якогось невідомого лісу зачарували Євгена: складалося враження, що завдяки внутрішній силі, вони зловили непосидючий вітер, який покірно скорився густо переплетеним гілкам. Хлопець обійняв одне з дерев і відчув як його переповнює енергія. Так впливає на людину природа. Тепер художник мав достатньо сил, щоб рухатись далі. Євген вкотре пригадав Мурку і йому стало тепло на душі.
Яким же чудним був новий день! Білосніжні хмари час від часу обіймалися, а в повітрі витала ніжність і лагідне тепло. Євген, набравши швидкість, пішов: йому кортіло скоріше знайти Мурку. Хлопець повністю розслабився, але як виявилось рано. Несподівано хмари почорнішали. Їхня лють з кожною секундою наростала. Те що сталося далі не вкладається в голові! На шляху Євгена почали виростати якісь стовпи. Здавалося, простіше простого оминути їх, але чомусь це не вдавалося зробити. Стовпи боляче ранили тіло і тим самим отруювали позитивні думки. Хлопець стогнав від болю, але все одно не зупинявся. Він мусив терпіти задля повернення Мурки. Через деякий час стовпи щезли. Євген полегшено зітхнув, але як виявилось дарма! Враз потемнішало і страх затріпав своїми чорними крильми, передчуваючи насолоду від швидкого дихання та голосного стукоту серця тих, хто трапиться на шляху. Євген почувався безпорадним: щось пило малими ковтками, як гарячий чай, його здоровий глузд, скручувало ноги… Хлопець зібрався духом, швидко рвонув вперед і так само швидко впав. Коли він піднявся з колін, темрява відступила! Художник, озирнувшись, помітив біля себе величезного павука, який не гаючи часу, почав плести павутиння. Євген не встиг і оком змигнути як його з голови до ніг окутало тонке мереживо, геніальний витвір мистецтва, який годі було розірвати, або хоча б виплутатись. Павук, готуючись до вечері, потирав живіт… Хлопець тільки очима кліпав і тремтячими руками намагався вирватись на свободу. Смерть була вже зовсім близько, дихала в потилицю і кістлявими руками торкалася переляканого Євгена. Раптом павутиння не стало. Повіяло солодким холодом глибоких очей і стало зрозуміло, що рятівниця прекрасна фея!. Хлопець, посміхнувшись, тихо сказав дякую. Подальша дорога була відносно легкою: тільки серденько час від часу кололо, підказуючи, що необхідно йти в іншу сторону.
Одного ясного дня Євген зовсім випадково побачив за товстим стовбуром кремезного дуба Мурку. Киця виглядала жахливо: тускла шерсть, лапки, як соломинки.
- Вона мертва, - повідомило небо.
- Мертва? – перепитав шокований Євген.
- Так. Я заберу її.
- Ні, не забирай, краще поверни до життя! – крикнув хлопець.
- Повернути до життя може тільки той, хто відібрав його, тобто ти.
- Моя байдужість - причина смерті? – запитав Євген.
- Ось бачиш, ти й сам все розумієш, - пролунала відповідь.
Євген пригорнув до себе кицю і вона ожила. Як тільки це сталось, з’явилася фея, на яку так чекав мрійливий художник. Євген поцілував кохану і о чудо: у неї за спиною виросли крила і стало набагато легше літати!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=613123
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 13.10.2015
Серце мліє, серце плаче,
Мов струна, бриньчить.
Жаль і сум ховає наче,
Смутком говорить…
То радіє, то ридає,
Гнівиться щосили.
Все з болем пам’ятає,
Звідкись бере сили…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=611487
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.10.2015
Як холодно стало
І тяжко на серці.
Чом сонце змарніло,
Лишилось наодинці?
Раптом засніжило
Зовсім всі околиці
І щось потягнуло
Шукати промінці.
Десь там майоріло
Зовсім в сторонці,
Все палахкотіло
Щось гарне на сонці!
Із снігу виросло
Золото в квітці,
Яке вивільнило
Гарячі промінці.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=611484
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.10.2015
Зима на цей раз відрізнялася суворістю: їй не хотілося дивитися на землю своїм добрим поглядом, посміхатись веселим червонощоким дітям, грайливо дмухати в спини красунчиків… Вона палко забажала живих шалених емоцій та казкових сподівань, аби її серце забилось частіше і чари вирвалася з нього на волю! Але жодного імпульсу красуня не отримала. Буває люди лише вимагають, забуваючи, що треба й віддавати. Смуток огорнув будинки, яким стало байдуже до радісних сніжинок. Життя перетворилося на очікування весни з вогняною енергетикою неба, квітів, дерев. Чим весна краща за зиму, чим день кращий за ніч, а світло за тіні? Безглузді питання – безглузді відповіді. Якщо подумати, то все насичене красою! Холодним небом снують білі холодні мандрівники, будинки світлом у віконцях кличуть їх до себе, самотній місяць зазирає в очі випадкових перехожих – чим не казка?!
Настала субота. Ображена Зима подарувала їй замість особливого спокою, тепла пронизуючий холодний вітер. Він змушував людей сильніше кутатись в свій одяг та зігріватись думками про затишну оселю. Надвір вийшов Павло, аби купити пачку цигарок. Хлопець захоплювався фізикою, хоча ні – вона була його життям! Павло майже не відпочивав: його робочий день тривав рівно п’ятнадцять годин. Він мав тільки дві розваги: цигарки та телевізор перед сном. Колись стрункий, охайний серцеїд перетворився на товстого, зовсім байдужого до своєї зовнішності трудоголіка. Фізика – єдина жінка, яка хвилювала серце Павла, точна, зрозуміла, без всіляких примх, романтичних безглуздих поривань, фантастичних мрій. На думку хлопця, його життя було ідеальним. До неї…Кохання – найжахливіший тягар для людини в футлярі, яка живе лише за графіком. Цієї самої суботи з’явилась вона: нахабна руйнівниця передбачуваності.. Її важко було не помітити. Серед занурених в свої думки людей, незнайомка відрізнялася широко розплющеними захопленими очима. Вона єдина насолоджувалась Зимою, попри смуток , який та навіяла, попри нестерпно холодний вітер. Дівчина була в червоній кепці, з під якої вибивалось чорне кучеряве волосся та білосніжній шубі. В одній руці дивачка тримала морозиво, а іншою – ловила сніжинки. Павло несподівано для самого себе зупинився і потонув в чорній безодні неземних очей. Приваблива дівчина також серед величезного натовпу людей побачила Павла. Обом здалося, що їхні серця зрослися в одне. Незнайомка першою підійшла до хлопця, бо помітила як він страшенно соромиться, та сказати бодай щось не наважилась. Деякий час випадкові перехожі стояли мовчки, зачаровані коханням. Тіло дівчини здригалося від гарячих подихів хлопця, які не сила було приховати. Павло ніколи раніше такого не відчував: йому хотілося танцювати, співати, кричати від безмежного щастя!
- Я Ліля – врешті решт представилась красунечка і простягнула Павлові руку.
Неможливо описати, що відчув закоханий, коли взяв руку дівчини в свою! Він цілком поринув в себе і забув про те, що варто і в свою чергу представитись. Знову всеохоплююча тиша, яку не порушило жодне слово... Павло втратив почуття сьогодення, яке завжди тримало його в чітких рамках та забороняло літати.
Тим часом сніжинки лягали на плечі поцілованих долею, ніжно лоскотали їхні гарячі обличчя, шепотіли про чарівність Зими. Кохання, не маючи змоги втриматись на одному місці, закружляло серед зірочок, які тільки-но проступили, і само собою Павло та Ліля полетіли слідом за найпрекраснішим почуттям. Перебуваючи ген за небокраєм, щасливець випадково глянув на годинника, який прикрашав його товсту руку, і згадав про свій робочий графік, улюблену фізику, необхідність завжди керуватися думками про втілення своєї життєвої місії. Почуття сорому змусило людину в футлярі отямитись.
- Мене звати Павло, - швидко пролепетав хлопець, - я мушу йти, зустрінемося завтра о сьомій годині ранку на цьому самому місці.
Закоханий так несподівано зірвався з місця та побіг, що Ліля не встигла й оком змигнути. Дівчина страшенно обурилася на хлопця за те, що він навіть не спитав чи підходить їй настільки ранній час зустрічі. Вже будучи дома, закохана вагалась йти їй чи не йти. Гордість казала не йти, а серце – навпаки, йди. Минуло лише пів годили, а Ліля вже остаточно і безповоротно вирішила послухати голос кохання і кинутись в його обійми: не можна втрачати те, що посилає сам Бог!
Дівчина прокинулась о п’ятій годині ранку, щоб мати час дістатися місця призначення. Вона швиденько одягнула довгу теплу спідницю червоного кольору, товсті колготи та симпатичного чорного світера, глянула кілька разів в дзеркало, причесалася, випила чаю, накинула шубу і вже через хвилин десять необхідної ранкової метушні стояла на вулиці й чекала маршрутку. Тим часом хлопець, який мешкав недалечко від місця зустрічі, прокинувся о шостій двадцять, випив пива з рибою, одягнув аби що, причесався рукою і пішов на побачення. Його, як зазначалося раніше, абсолютно не хвилював зовнішній вигляд! Ліля першою побачила Павла, підійшла до нього і взяла під руку. Хлопець не хотів марнувати свій час, тому відразу спитав кохану чим вона займається.
- Пишу вірші, граю на скрипці… - відповіла дівчина з величезним запалом, при цьому неслухняна хвиля її живого волосся закрила частину лоба та око, але їй було байдуже. – Я люблю життя і почуття, які воно в мені будить дуже важко заперти всередині, тому й виникає необхідність звернутися до творчості. Дуже важливо не мовчати, коли хочеш повідомити щось важливе!
- А моє життя не має нічого спільного з романтикою, та й самого життя по суті немає, його проковтнула фізика. Коли тобою керує життєва місія, перестаєш помічати оточуючий світ! – палко повідомив хлопець.
Ліля була шокована. Вона ніколи не зустрічала таких людей. Всі її друзі та знайомі, попри величезну талановитість, вміли жити: відвідували театри, кіно, виставки художників! Дівчина пообіцяла собі змусити трудоголіка озирнутися навкруги. Павло зупинив думки Лілії несподіваною пропозицією.
- Давай одружимося. В мене немає каблучок, але я обов’язково їх придбаю! Цілком очевидно, що ми кохаємо одне одного і буде доречно об’єднати твоє і моє життя в одне, спільне.
Ліля витріщилась на хлопця і деякий час не могла говорити взагалі. Вона уявляла зізнання в коханні та пропозицію вийти заміж зовсім не так. Дівчина відрізнялася ніжністю, чутливістю, тому відповідно прагнула несміливих дотиків, палких зізнань, обіймів під зоряним небом.
- Це дуже швидко – врешті решт сказала Лілія. Вона мала ще щось додати, але її перебив Павло.
- Все логічно! Навіщо марно гаяти час? Ми кохаємо одне одного, а значить треба одружитись.
- Так кохаємо… Але невже твоє серце не прагне дізнатись чим живу я, не прагне розкрити мені чим живеш ти? Ми маємо ще позустрічатись.
- Я вже розповів про себе необхідну інформацію. Якщо ж ти мені чогось не розповіла, то маєш змогу це зробити зараз.
- Ти не розумієш!- гаряче випалила Ліля. Вона хотіла додати, що без романтики життя втрачає смак, але чоловік знову її перебив.
- Не хочеш одружуватися, не треба! Я звик робити все швидко, щоб встигнути більше – цьому мене навчила наука. Якщо ти проти створення сім’ї, я знайду собі іншу.
- Немає такої дурепи, яка б прийняла ворожий антилюдяний світ!
Чорнява, немислимо приваблива дівчина розвернулась та пішла, не на жарт розізлившись. Всередині неї горів вогонь, а серце ладне було вистрибнути з грудей! Як тільки Ліля опинилася вдома, її рука сама потягнулася до олівця і почала писати. В занадто емоційному стані поетеса складала неймовірні вірші, пройняті наскрізь гарячим поривом та абсолютною щирістю! Коли Ліля закінчила, ніч давно минула. Надворі гомоніли веселі безтурботні діти, ходили туди сюди заклопотані дорослі та мрійливі закохані, які були водночас і дітьми і дорослими. Дівчина зовсім вибилась з сил, тому не могла зараз стати частиною ритму життя. Вона одягнула нічну сорочку і лягла спати. Павло тим часом після міцного сну, вже давно працював. Він не мав права порушувати графік! Кожного дня страждання закоханих нарощувало свою міць. Обоє переконували себе, що не потребують одне одного, але марно! Серця, які прошила червона нитка кохання завжди прагнутимуть бути разом. Павло, аби не думати про Лілю, став працювати ще більше. Його очі почервоніли, а обличчя вкрилося якимись плямами. Перший крок мусив бути за винним, але закоренілий трудоголік не бачив своєї вини. Минув майже місяць і дівчина, для якої кохання було найголовнішим в житті не витримала. Вона згадала про своє рішення змусити хлопця озирнутись навколо і пішла до нього.
- Я хочу бути з тобою, - зізналась Ліля, щойно Павло відчинив перед нею двері.
- Нарешті чую розумні слова, - відповів трудоголік, - ховаючи чомусь свою безмежну радість. Він легенько обійняв Лілю та заговорив за майбутнє весілля.
Вже наступного дня приготування йшли повним ходом. Павло замовив ресторан, машину, купив каблучки, а Ліля пішла за сукнею. Минуло зовсім небагато часу, як закохані стояли навпроти одне одного та давали обітницю. Весілля видалось яскравим та незабутнім! Було чимало гостей, чимало вітань, посмішок. Ліля в цей день вражала красою: мережана сукня, яка широкими складками спадала до низу, підкреслювала ідеальну фігуру, а білі квіти в волоссі робили і без того файне личико незабутнім! Багато хто не міг збагнути як така дівчина закохалась в Павла. В ній відчувалась якась незбагненна струна, на якій прагне грати сама краса. Все це трудоголік не здатен оцінити, але хай там як доля все вирішила.
Після весілля взаємини між молодим подружжям загострилися. Ліля божеволіла від кохання і зовсім цього не приховувала, а Павло навпаки стримував емоції, бо беріг свій запал для науки. Жодного поцілунку на протязі дня, жодних обіймів. Молода дружина неначе ділила свого чоловіка з коханкою. Ліля ніколи не знала такого ставлення до себе: її безмежно любили батьки, друзі, а хлопці взагалі втрачали голову! Павлові ж було ніби все одно є вона чи ні. Дівчина прагнула якось підпалити багаття кохання, щоб нарешті вогнище зігріло їх обох. Ліля часто підходила ззаду до коханого, коли він сидів за улюбленим столом, і обіймала його за плечі: гарячі руки, м’які груди та завжди пахуче волосся зводили трудоголіка на якийсь час з розуму, але він швидко брав себе в руки і проганяв дружину геть. Ліля час від часу намагалася взяти хлопця за руку, приголубити, поцілувати, але він не давав їй цього зробити, ссилаючись роботу. Попри все надія все змінити залишалась! Дівчину наче хтось заразив вірусом оптимізму. Вона кожного дня вмовляла Павла вийти на вулицю погуляти і в кінці кінців він здався. Ліля відчинила двері будинку і відразу потанула в морі світла та тепла, її блакитна легенька сукня зливалась з небом, а радісна посмішка нагадувала сонце.
- Пропоную спочатку піти в кафе попоїсти, - запропонувала вона коханому.
- Добре, - коротко відповів той.
Павло дозволив собі порушити графік, дозволив собі посидіти з власною дружиною. Це було немислимо! Напруга розумного телепня наростала і вже через хвилин п’ять він сидів увесь червоний.
- Розслабся, - Попрохала чоловіка Ліля. Тоді глянула на нього своїми глибокими очима і запитала: Невже ти не хочеш частіше бути зі мною.
- В мене немає часу на всілякі дурниці. Не розумієш?
- Ні, не розумію, - зізналась Ліля. – В житті не зустрічала людини, якій не вистачало б часу на кохання, любов до людей та прекрасного.
Дівчина не хотіла більше чути жодного слова Павла, тому, взявши його за руку, майнула кудись. Зупинилась вона біля річки. Тиша панувала навколо: тільки дерева розмовляли з вітром і пташки співали дивовижних пісень.
- Невже тобі до цього всього байдуже? – запитала Ліля.
- Природа як природа, - відповів розумний телепень.
Дівчина вже готова була скинути одяг і поманити хлопця за собою, але він наказав її не робити цього, бо дує холодний вітер і взагалі вже пора додому зігрітись. Хвороба ж нікому не потрібна.
- Краще бути постійно хворою, ніж жити з таким як ти! – голосно крикнула Ліля.
- Я тебе не змушую жити з собою, - спокійно відповів Павло.
Ліля зібрала волю в кулак і пішла, аби не розплакатись при чоловікові. ЇЇ далека мрія, порятунок життя дорогої людини, тепер здавалась нездійсненною. Павло не став наздоганяти дружину: заважала гордість. Натомість він засунув холодні руки в кармани і покинув райське місце. Як тільки чоловік опинився вдома, широкий дерев’яний стіл прийняв його в свої обійми. Він ніскільки не сумнівався, що Ліля повернеться, тому спокійно взявся за роботу.
Вже котру годину темрява ночі і раптовий сильний вітер торкалися холодними руками обличчя та тіла нещасної дівчини, а вона знесилена стояла непорушною стіною між маленькими будиночками невідомих їй людей і жахливим шлюбом. Щоками Лілі котились безпорадні сльози. В такому стані її зустрів друг музикант.
- Ти чому не йдеш додому? – запитав він.
- Як же мені погано, - спромоглася сказати нещасна хриплим голосом.
Друг дівчини, якого звали Михайлом, взяв Лілю на руки та поніс до себе додому. Коли подорожувальники дісталися теплої оселі, було вже надто пізно. Михайло дав Лілії теплий одяг і показав її кімнату. Втомлена дівчина заснувала відразу, так само як її друг. Вітер стукав в шибку кулаками, наче прохаючи впустити його до будинку, а чорна ніч заплітала зорі в свої довгі коси.
Дівчина прокинулась опівдні зовсім хвора і не мала сил навіть встати з ліжка, лункий голос перетворився на рипіння, а очі втратили блиск. Згодом до Лілі навідався Михайло, прислонив руку до її лоба і викрикнув, що на ньому можна яйця смажити.
- Хочеш чого-небудь, зіронько? - запитав він, турботливо дивлячись в очі Лілії.
- Так, якщо можна чаю.
- Пару хвилин.
Друг напоїв Лілю гарячим напоєм і відразу спитав де вона тепер живе. Дівчина, не задаючи зайвих питань, відповіла: їй зараз було важко говорити через бажання спати. Михайло накрив Лілю ковдрою, поцілував, як маленьку дівчинку, в лоба і почав збиратися в дорогу. Треба було привести подрузі необхідні речі з дому. Коли турботливий хлопець дістався потрібного будинку, його серце забилося дуже швидко. Йому розказували про огидного чоловіка-егоїста. Як же не хотілося бачитись з ним! Трохи постоявши, Михайло все ж таки набрався мужності і постукав в двері. Не минуло й пів години, як перед ним повстав байдужий до всього, окрім фізики, Павло.
- Чим зобов’язаний? – спитав той.
- Доброго дня, я Михайло, друг Лілі. Ваша дружина захворіла грипом і в даний період часу знаходиться у мене. Я не хочу, щоб вона в такому стані поверталася додому, тому, будьте ласкаві, передайте їй через мене теплий одяг і речі гігієни, або краще ходімо разом: провідаєте свою кохану. Думаю їй буде дуже приємно. Павло, нічого не сказавши у відповідь, пішов збирати речі.
- Тримай, - гримнув егоїст, - і не приходь більше.
Павло так швидко захлопнув двері, що Михайло не встиг поцікавитись чому. Всю дорогу назад хлопець думав про одружених людей, яким краще було б окремо. Циніки переконують, що кохання не існує, що кожен лише шукає людину, яка б відрізнялася красою, талантом, слухняністю, або ще чимось… Але Ліля не могла купитись на величезне пузо, повну відсутність уваги та фанатизм. Виходить кохання існує! Михайло опинився вдома, коли пора вже було сідати за обідній стіл. Він швиденько скинув верхній одяг, поклав речі Лілі на диван і пішов готувати курячий бульон.
- Агов, ластівко, - звернувся Михайло до дівчини, яка неспокійно спала. Ходімо пообідаєш.
- Так, - погодилась Ліля.
За столом чарівна поетеса і скрипачка на силу посміхалася та тримала спину рівно. Вона швидко попоїла і Михайло відніс її на ліжко. Хвороба, немов величезний комар, висосала всю енергію дівчини. Під вечір їй стало гірше. Михайло тільки те й робив, що поїв хвору чаєм та годував медом з ложечки. Коли справа схилилася на ніч, хлопець віддав Лілі її речі і сказав, що не треба дякувати. Вражена дівчина потиснула руку справжньому другові і запитала як йому Павло.
- Грубий, - насилу підібрав Михайло підходяще слово.
- Він щось говорив про мене? – із надією в очах спитала Ліля.
- Нічого, - щиро відповів друг.
- Я так і думала!
-. Ліля, якщо не секрет, що сталося між вами?
- Мені набрид його графік, в якому не має місця навіть для кохання…
-. Я думав, ти прийняла це?
- Лілія глянула на Михайла очима повними жіночого смутку і сказала: Неможливо прийняти неприйнятне! Насправді я з самого початку пообіцяла собі навчити трудоголіка любити життя, але мої сподівання рухнули.
Хлопець опустив голову і задумався. Йому ніколи не доводилось стикатися з подібними життєвими ситуаціями. Саме цікаве виходу ніякого: Лілія і Павло не витримають окремо, так само як і разом.
-. Живи поки у мене запропонував Михайло. Думаю перший крок до примирення має зробити твій чоловік. Можливо страждання його чомусь навчать.
- Можливо ти правий, - погодилась Ліля. Дякую.
Минув майже місяць після цієї розмови, але від Павла так і не було жодної вісточки. Ліля поволі втрачала оптимізм. Вона бачила дорого чоловіка тільки в снах, а так хотілося – наяву! ЇЇ тихі ридання ночами доповнювалися тепер ранковими. Новонароджений день пускав свої пальчики в кудрі дівчини, лагідно гладив білосніжне обличчя, але марно! Ліля носила в собі гіркий пронизуючий біль, який важко було терпіти і він нівелював насолоду від життя. Вона тепер йшла на двір з єдиним бажанням: знайти якийсь темний куточок, де можна вдоволь наплакатись без сторонніх очей. Одного дня Ліля в білосніжній сукні сиділа біля вікна і пила чай з лимоном. Вона дивилась як сніжинки радісним хороводом спускаються на землю і постукувала пальцями . Це був перший сніг! Раніше вона б давно вибігла на вулицю! Розумний телепень вкрав Лілю назавжди. Несправедливе життя поставило романтичній дівчині ультиматум або смерть або життя з нелюдом. Ліля встала і пішла на кухню до Михайла.
- Я повертаюсь до чоловіка, - сказала нещасна. Так має бути і так буде!
- Я підтримаю будь-яке твоє рішення, навіть саме безглузде. – спокійно відповів хлопець. Мені так хочеться, щоб з твого обличчя не зникала посмішка, а очі сяяли. Я від всього серця бажаю тобі цього!
- Дякую тобі за все: за прихисток, піклування, розуміння. На світі мало людей, які люблять просто так!
Ліля обійняла друга і пішла, залишивши після себе аромат польових квітів, яких немає взимку. Легенький вітерець ніжності та тепла ще довго літав кімнатою Михайла, нагадуючи про чарівну подругу.
Закохана мчала до Павла. ЇЇ серце зжималося і солодко тремтіло від передчуття омріяної зустрічі. Вона швидко опинилася перед дверми, але відкрити їх не наважувалася, бо її рішучість перетворилася на суто дівочий страх бути небажаною. Простоявши наодинці з собою аж до вечора, Ліля все ж таки постукала.
- Пробач, - почув чоловік, щойно побачив дружину. Обійми мене, ми ж обоє цього хочемо!
Вперше в житті Павло не зміг стримати себе: його руки самі обхопили тендітну віддану дівчину. Враз зникли будь-які претензії та настанови.
- Завжди будь поряд. Не покидай мене більше, - сказав він, несподівано навіть для себе.
Лілія ніколи не чула від Павла таких слів, тому геть розчулилась і її очі наповнились слізьми щастя.
- Зрозумій нарешті, що я твоя і завжди твоя. Не бути з тобою рівноцінно смерті.
Павло у відповідь поцілував холодні вуста дружини і запросив її до хати. Закохані повечеряли і повлягалися спати, міцно-міцно обійнявши один одного. Вранці Павло прокинувся цілком щасливим!
- Я ніколи не звертав на тебе уваги. Але чому? – запитав хлопець у самого себе.
- Ймовірно був сліпим… - відповіла Ліля. Вона не вірила своїм вухам. Далека нереальна мрія здійснюється: Павло нарешті почав її цінувати, а значить почне цінувати й життя!
- Знаєш, - продовжував дивувати Лілю чоловік, - мені сьогодні зовсім не хочеться працювати…
- Невже?! – вирвалось у дівчини.
- Ага. Давай зараз поснідаємо і підемо гуляти до самої ночі!
- Так, так, так!, - голосно закричала Ліля.
Мрійниця зіскочила з ліжка, вдягнула халат і гайнула спочатку до сусідки за молоком, а потім - на кухню смажити млинці. Через хвилин двадцять все було готово. Павло уминав сніданок за обидві щоки, час від часу вдячно дивлячись на дружину, а вона гладила свого коханого, наче кота, і посміхалася. Після сніданку подружжя одягнулося і вирушили туди, куди очі ведуть.
- Ти в мене неймовірно гарна, - підмітив Павло. – Треба бути цілковитим бовдуром, щоб мати дивовижну квітку з ніжними, як обійми води пелюстками, і жодного разу не понюхати її!
Ліля зовсім почервоніла: їй часто говорили компліменти, але таких слів вона не чула ніколи. Фізик перетворився на романтика!
На вулиці стояла чудова погода! Прозоре небо дивилося ясними очима на землю, травиця співала веселу пісню непосидючому вітру, квіти своїми яскравими пелюстками обіймали безкрає небо. Життя, якщо подумати схоже на мелодію, яка часто кардинально змінюється, створюючи манливі контрасти! А щастя схоже на хвилю, яку спочатку треба зловити, а потім приборкати.
Ліля з Павлом сиділи біля річки, зануривши в неї свої ноги, і ловили звуки матінки-природи. Їх переповнювала тиша і передчуття насолоди. Коли запанувала ніч, Ліля скинула одяг і пішла купатись, Павло звичайно зробив те ж саме. Чоловік вперше проявив ініціативу і поцілував Лілю. Якими ж солодкими були її вуста! Павло знову припав до них і відчув як його холодне змерзле тіло раптово стало гарячим. Молоде подружжя подарували себе одне одному вперше. Відтоді робота втратила свою владу над Павлом. Не помічати Лілю – справжній злочин, вона варта безлічі поцілунків! Кому потрібне життя, в якому сама робота?! Людина, яка живе тільки розумом – нещасна людина. Лише під ранок Павло з Лілею вийшли на берег і почали вдягатися, щоб випередити прихід дітей, які часто купаються в річці. Мокрі та з синіми вустами молодята поплентались додому. Маленька затишна спальня була зараз бажано як ніколи. Подружжя ненароком торкаючись її теплих стін, плюхнулось в ліжко. Втомлений місяць і собі ліг спочити, передавши естафету сонцю. Лілії наснились білі пухнасті хмаринки, а Павлові – Ліля: вона щаслива сиділа біля квітів і поправляла волосся, яке ледь прикривало голе тіло.
Обоє прокинулись в прекрасному настрої: їхні серця належали одне одному, а про більше годі мріяти. Життя втратило сірі відтінки і перетворилось на яскравий вибух! В очах Павла тепер кричало кохання, а стримані раніше емоції вирвалися фонтаном. Хлопець плакав і сміявся водночас… Павлові кортіло кожного ранку цілувати та обіймати дружину, шепотіти їй лагідні слова, а Ліля натомість розквітла ще більше! Всі, з ким бачилась дівчина, шаленіли від яскравості та прозорості її погляду, неймовірної легкості ходи, посмішки, лагідної та магнетично-гарячої. Не варто було говорити бодай щось про щастя: воно саме себе видавало!
Наступного дня погода сильно змінилася: тихий і похмурий день випустив із своїх рук сильний дощ. Він ритмічно стукав в шибку вікна, ніби зовучи господарів до себе. Ліля змалку любила дощ і ніколи не ховалася від нього. Вона ловила срібні крапельки та поринала в прохолоду сердитого неба. Потім мокра до нитки поверталася додому. Батьки сварили бешкетницю і раз за разом повторювали, що вона своєю поведінкою не схожа ні на кого. Це була чиста правда, яка змушувала Лілю пишатися собою! Дівчина завжди прагнула ловити кожен подих життя, ніби боячись раптової смерті. Вона навіть в двадцять років лазила по деревах і ловила язиком сніжинки. Ліля притримувалась думки, що завжди потрібно берегти в собі дитину. Весною невгамовна любила бігати травою, яку щедро устилала роса, восени лежати серед жовто-червоного листя, зимою – торкатися холодного снігу, а влітку – збирати хвилі. Люди називали її непутящою, занадто відірваною від землі. Та яка їй до біса різниця?!
- Це нестерпно! – звернулась Ліля до Павла і її чорні очі перетворилися на дві незвідані печери. – Як ти можеш так байдуже дивитися на дощ? Хіба тобі не хочеться того ж, що й мені?
Павло відчув на собі хвилю величезного бажання дружини опинитися на вулиці і мовчки кивнув їй в знак згоди. Ліля прибрала з обличчя непосидючі кудрі, вхопила коханого за руку і побігла так швидко як тільки могла.
- Ми ж навіть не взулися, - звернувся Павло до дружини.
- В цьому нема, потреби, - зухвало відповіла вона.
- Ти божевільна і я божевільний, бо одружений на тобі!
- Ліля вхопила Павла за плечі і сказала: Прекрасні слова!
Дощ не припинявся… Щасливі закохані дуже раділи цьому. Павло ловив посмішки Лілі і цього було достатньо, щоб зігрітись, а вона впивалася холодом. Подружжя дихало свіжістю оновленого неба та будоражило свої найсміливіші фантазії. Їхній новий світ давно став серцем справжнього життя. Павло вкотре нестерпно забажав поцілунку, тому нахилився до дружини і приріс до її вуст. Жадібно схвативши кохану, хлопець відчув струм її тіла, який нещадно бив його. Навколо не було жодної душі, тому Павло взяв Лілю на руки та поніс до лавки. Обоє зараз хотіли тільки одного – щоб срібні крапельки падали якомога довше. Так воно і сталося – дощ припинився лише під вечір. Саме тоді закохані покинули місце божевільної пристрасті.
Вдома Ліля з Павлом перевдягнулися і замріяні лягли спати. Дівчина прилинула до грудей хлопця, взявши при цьому його руку в свою. Ніжність породила в Павлові чітку справедливу думку, що Ліля стала для нього сонцем, яке освітило цілковиту темряву. Залишок ночі хлопець шаленів від думок про кохану. На ранок він першим встав з ліжка і вже готовий був приступити до роботи, але його серйозні думки розігнав життєрадісний голос коханої…
- Чому б нам не скупатись в прохолодній річковій воді перед тим як кожен із нас порине в своє?
- Не буду перечити своїй володарці, - відповів Павло.
Річка тремтіла невеликими хвилями від пестощів вітру і, як справжня жінка, линула вперед, ніби не помічаючи захоплених поглядів оточуючих. З неба сонце кидало золоті блискітки, які миттю пускали коріння в прозору воду. Хто зна, що на глибині її душі. Чи то радість чи то біль…Але хай там як річка ніколи сама не зізнається. Вона знає, настільки привабливими бувають таємниці. Ліля закрила очі та розвела руки, а Павло підплив до неї, взяв за талію і кудись потягнув.
- Що ти робиш? – сміючись запитала щасливиця.
- Не смій отримувати від річки більшу насолоду ніж від мене! – несерйозно відповів закоханий.
Очі дівчини звузились, а білі сяючі зуби різко виділились на тлі червоних вуст, які розплились в посмішці. Ліля залоскотала чоловіка, а він, ніби страшенно її боячись, почав тікати. Десь через годину зморена парочка вийшла на берег.
- Пора, - прошепотіла дівчина.
- Так, - погодився чоловік.
Минали дні, місяці, роки…Кохання вже давно мало втратити свою насиченість та яскравість, через звичку одне до одного, але цього не трапилось! Обличчя Лілі рясно встелили морщини, а Павло згорбився, та це було несуттєво. Подружжя, як і в молодості світилося від щастя. У них було все: діти, внуки, реалізовані та нереалізовані мрії.
Одного ранку холод, немов кинджал проштрикнув Павла і він схопився з ліжка. У чоловіка невідомо звідки взялась впевненість, що світ кохання і ніжності рухнув назавжди. Його дружина спала, засунувши руки під подушку, її обличчям бігали сонячні зайчики, а волосся закривало обличчя. Павло пристрасно поцілував Лілю в шию, щоб збудити, та вона ніяк не зреагувала. Холодний піт вкрив закоханого. Він почав провіряти пульс дружини і, плутаючи його з власним калатанням серця, вхопив найріднішу людину за плечі з непоборним прагненням почути хоча б слово. Цього не сталося. Тоді Павло визвав швидку і, божеволіючи від жахливого передчуття, впав на коліна та почав молитися. Лікар оглянув Лілю і хриплим спокійним голосом повідомив, що вона відійшла у вічність. Павло дивився на свою дружину і не вірив цьому! Він заглибився в себе і довго сидів біля ліжка, очікуючи дива. Ліля як завжди пахла лісовими квітами, її шкіра сяяла, а відкриті долоні вбирали промінці. Жінка виглядала такою живою…
- Розум покинув чоловіка і він закричав: Ліля, вставай! Невже ти думаєш, що це смішно?!
А у відповідь тиша. Павло ніжно торкнувся волосся дружини і прибрав його з обличчя.
- Після чого вигукнув ще голосніше:Мерці не посміхаються!
На силу заспокоївшись, Павло почав сумніватись в цьому. Смерть – це політ в невідомість. Ліля, яка завжди була дивачкою, просто не змогла стримати посмішку викликану цікавістю. Чоловік деякий час милувався дружиною, а потім ліг біля неї і стулив повіки. До вбитого горем несподівано прийшов дивовижний сон! Він з Лілею носиться лісом в пошуках грибів. Як можна з таким ритмом взагалі щось розгледіти, не кажучи вже за гриби, які зазвичай вміло ховаються?! Не зрозуміло, але тим цікавіше. Кохана шаленіє від радості. Вона час від часу обіймає дерева, цілує їхні зелені листочки та слухає багатозначне мовчання землі. Назбиравши гриби, Ліля потягнула його додому готувати суп. Після обіду тепле ліжко покірно прийняло божевільних. На вулиці почалася буря, від якої здавалося, що й без того тепла ковдра стала ще теплішою. Чудово!
Сон був дуже реалістичним, тому Павло, як тільки прокинувся, вкотре почав будити мертву дружину. Знову гірке розчарування вхопило чоловіка за горло і не давало крику вирватись на волю. Всередині стало порожньо. Навіщо тепер йому життя без весни, навіщо тепер темна ніч, яка ніколи не перетече в день? Дякувати Богу до Павла навідався Михайло. Він дізнався, що Ліля померла від лікаря, якого випадково зустрів, коли той виходив з будинку. Чоловік, який завжди був для Лілі вірним другом, підійшов впритул до колишнього егоїста і вставився йому в очі.
- Знаєш про що мріяла твоя дружина, познайомившись з тобою.
- Як і кожна жінка про ласку, дотики, поцілунки.
- Вона мріяла, щоб ти нарешті озирнувся навкруги і полюбив життя! Не позбавляй її впевненості, що деякі зміни непорушні. Тоді на небі їй буде легко і просто!
- Зрозуміло, - відповів Павло. Його очі наповнились слізьми і крик знову затріпотів своїми крильми, прагнучи вирватись на волю. Та цього разу його стримував не розпач, а потреба жити всупереч усьому, жити заради життя!
- Я так само як і ти зараз схильний до страждань і необдуманих вчинків, та мене зупиняють очі Лілі. Їй з дитинства хотілося бути для людей радісно, веселою, справжньою, дарувати лише щастя і зараз хочеться. Вона не людина – вона диво! Так давай і ми станемо для неї дивом. – сказав Михайло і відразу пішов.
Павло на другий день вийшов на вулицю і відчув як його переповнює втрачена гармонія. Ліля жила почуттями - розум ніколи не брав над ними верх! Вона була яскравим спалахом, який врятував його нікчемне життя, хоча ні, ілюзію життя. Небо сьогодні було незбагненно глибоким та чистим. Хотілося хоча б трохи наблизитись до його неповторної досконалості. Павло підняв руки вверх і відчув дотик Лілиних пальчиків.
- Вона й на небо вплинула, - подумав він.
Раптом чоловік побачив на одній із хмарин жіночу фігуру, яка сяйвом і мерехтінням нагадувала зірку. Павло помахав їй рукою, і небо спалахнуло червоним кольором неземного кохання і пристрасті! Звичайно то була Ліля. Хто ще здатен на подібне? Так добре Павлові ще ніколи не було. Через деякий час пішов дощ. Закоханий у небесну зірку широко посміхнувся дивлячись їй прямісінько в очі.
- Ти варта безлічі поцілунків. Не турбуйся вони будуть, щойно я покину землю. Небо стане нашим спільним притулком! А зараз я буду жити, чуєш?! Жити!!! Яке просте слово, а стільки різних відтінків в ньому намішано. Людина не повинна жертвувати собою заради будь-чого і позбавляти себе їх! Знай, що ти не просто залишилась в моїй пам’яті, ти заполонила мене. Тепер ніхто й ніколи не зможе переконати мене в тому, що дрібниці неважливі, - тихенько сказав Павло голосні слова, в яких зосередилося все багатство його переродженої душі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=611227
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 04.10.2015
- Йди до мене, моя квіточка.
- Біжу,мамо.
Ласкава ніжна дівчинка з червоним бантом, який прикрашав розкішне кучеряве волосся, стрімголов помчала в обійми своєї хворої матусі. Мама останнім часом дуже часто кликала Надійку. Цього разу безсила жінка, тільки-но доня сіла на ліжко,стиснула її маленьку ручку, немічно посміхнулась і з неймовірною любов’ю глянула в саму її душу. Дівчинка завжди була напрочуд близькою з матір’ю, тому все зрозуміла без слів:мама дуже скоро відійде у вічність. У доньки з очей полились нестримні сльози.
- Ну досить, дитинко,- заспокоювала її мати, ніжно гладячи стурбоване обличчя. Я завжди з тобою! Пам’ятай це. Ти будеш мене відчувати, хоч і не побачиш більше. Знай, я нікого не люблю більше за тебе, навіть твого батька.
Мати знову взяла доньчину руку в свою.
- Надійко, тримай насіння. Коли прийде Зима, посадиш його в землю, і коли-небудь ти побачиш справжні Зимові Квіти. Вони заспокоять твоє серце і душу, подарують справжню гармонію, в цих Квітах буде частина мене.
Мати останні слова сказала тихо-тихо, потім заплющила очі і заснула навіки з легенькою посмішкою на вустах. Дівчинка лягла біля найріднішої людини і ніжно обійняла. Через декілька хвилин Надія поринула в обійми Морфея і їй наснились дивовижні Зимові Квіти. Уві сні дівчинка гладила їхні тонесенькі пелюстки, дихала повітрям, насиченим безкінечно приємним ароматом, в росах, що рясно вкривали Квіти, вона бачила обличчя своєї матусі. Дівчинка прокинулась, коли двері відчинив батько. Він не знав про смерть дружини. Те що донька залишилась в кімнаті з матір’ю у нього не викликало ніякого подиву,бо вони були дуже близькі, особливо останнім часом. Жінка попрохала чоловіка, коли відчула себе хворою, щоб саме дочка спала з нею, і люблячий батько не став заперечувати.
- Вона померла,- тихо сказала дівчинка, глянувши так глибоко в очі батьку, що він відчув легенький струм, який прокотивсявсім тілом. Чоловік мовчки підійшов до жінки і ледь не збожеволів від горя. Він дивився на кохану очима повними невимовного болю.
Коли ховали жінку, була чудова погода:повітря насичене ароматом польових Квітів, Пташки в небі, здається, співали так гарно як ніколи, Метелики з яскравими крильцями сідали на плечі людям, не боячись нічого.
- Чому в день похорону така неймовірна погода?- спитала Надійка у батька.
- Це значить, доню, що матері дуже раді на небі і її життя буде навіть кращим ніж на землі.
Ось і залишились дівчинка з батьком без жінки, яка любила їх понад усе на світі. Надійка відчувала величезну пустоту на душі, у неї не було навіть сліз. Вона з нетерпінням чекала Зими, щоб посадити Квіти, і , щоб вони скоріш виросли. Час йшов невимовно довго, немовби знущаючись з дівчинки! Та всьому рано чи пізно приходить початок і кінець. І ось така бажана Зима нарешті прийшла! Через деякий час випав Сніг і щаслива дівчинка, схопивши насіння, помчала на вулицю. Вона посадила Квіти і, сама не знаючи чому, заплакала. Її побачила дітвора.
- Що це ти робиш боса і неодягнена в таку погоду на вулиці?
- Саджаю Квіти,які дала мені мама. Це Зимові Квіти,- пояснила дівчинка.
- От дурна! Невже не знаєш, що зараз Квіти не саджають, і тим паче в Сніг. Не підходь більше до нас. Ми не хочемо товаришувати з божевільною.
Один хлопчисько підійшов і боляче вдарив Надійку, та вона не проронила ні сльози, ні слова, а лише суворо глянула на кривдника.
- Йди звідси, божевільна, ми хочемо гратись.
- Я нікуди не піду!- закричала дівчинка. Я хочу посидіти тут, бо відчуваю, що серцю моєму стало трохи легше.
- Ти що не розумієш?
Хлопчики схопили дівчинку за руки і повели додому.
Надійка нічого не сказала батькові, бо не хотіла його зараз турбувати своїми проблемами. Вона лише мовчки сіла біля вікна, щосили намагаючись стримати гіркі сльози, які так нестримно прагнули вирватись з її дитячих очей. Надійка через силу посміхнулась, підійшла до батька і сказала, що все буде добре, бо люблячі жінки ніколи не покидають тих, хто любить їх понад усе.
- Так, знаю, доню. Тепер ти моя єдина найрідніша та найдорожча людина, нікому тебе не віддам,- тато сказав ці слова так гаряче та палко, що у дівчинки сильніше забилось серце.
Надійка вмостилась йому на руки, і вони, обійнявшись, сиділи до глибокої Ночі, а коли Місяць постукав у вікно та сказав, що пора спати, полягали, міцно притулившись один до одного. Вранці обох розбудив холодний Вітер, який ввірвався знадвору. Батько швидко приготував сніданок і помчав на роботу. Надя залишилась сама. Вона знову вийшла на вулицю, щоб подивитись: ростуть Квіти чи ні, та її зупинили друзі-зрадники.
- Куди йдеш? Ми вчора тобі ясно сказали, щоб ти не ходила поряд з нами.
- Я і не ходжу, мені треба приходити тільки сюди. Ви можете піти гратись в інше місце. Адже Сніг не тільки тут.
- Ну та й що. Пішла звідси! Нам подобається тут.
Один хлопчик підійшов і вдарив дівчинку в обличчя. Дітвори було досить багато, і Надійка, розуміючи, що не зможе з ними справитись, встала зі Снігу та пішла додому, схиливши маленьку голівку. Минуло п’ять днів.Дівчинці дуже кортіло піти подивитись як там Квіти, та вона боялась, що хлопці знову її поб’ють. Надійка постійно сиділа зажурена. Батько не розумів в чому справа, а донька все мовчала і мовчала.
Цього ранку дівчинку неймовірно тягнуло на вулицю. Надійка не змогла втриматись. Через хвилин десять вона була вже на тому самому місці, де посадила загадкові Квіти. Дівчинка дуже здивувалась,бо хлопці, які її кривдили, сиділи непорушно та навіть не звертали на неї уваги. Надійка підійшла ближче, і вони розсунулись. Те, що вона побачила, було справжнім чудом:серед білого пухнастого Снігу майоріли три Квіточки, які тільки-но з’явились на світ! Їхні блакитно–білі пелюстки були загостреної форми, серцевина - золота, як саме Сонце, а листочки – маленькі і ледь помітні, кольору морської Хвилі. Дівчинка не змогла втриматись! Вона притулилась щокою до Снігу, і гарячі сльози самі по собі полились з її гарних очей, розтоплюючи Сніг і змиваючи всі образи. Хлопчики, які стояли поряд весь цей час відчували сором і провину перед дівчинкою.
- Пробач ,- слабким невпевненим голосом сказав Надійці один з них.
Дівчинка повернулась до хлопчиків.
- Я вам пробачу тоді, коли ви мені пообіцяєте, що більше ніколи нікого не будете кривдити.
- Обіцяємо,- відповіли всі разом.
Надійка встала зі Снігу і підійшла до друзів.
- Тільки-но подивіться,- сказала вона,- які гарні та чудові Квіти! Я знала, що вони обов’язково виростуть, бо їх дала мені мама.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=611226
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 04.10.2015
Спів наповнював тяжке буденне життя Вікторії яскравими кольорами. Дівчинка мріяла співати на великій сцені та дарувати всім тепло своєї безмежної душі. Віка нікому не розповідала про свою мрію, бо сумнівалася, що хтось її підтримає. Батьки не знали чим займається донька поза домом і звинувачували її в вільнодумстві та називали неробою. Сім'я жила тиим, що вирощувала городину. Саме цьому навчали батьки Вікторію та сподівалися, що в майбутньому вона вийде заміж за простого роботящого парубка і буде мати власне господарство. Донька не перечила батькам, але все одно понад усе хотіла співати.
Якось голос Вікторії привернув увагу самої злої чаклунки. Королева темноти завжди отримувала те чого хотіла, тому вирішила відібрати талант Вікторії. Тим паче, розмірковувала чаклунка, дівчина не варта такого дивовижного подарунку долі, бо не використовує його. Вікторія якраз збиралася додому, тому не помітила відсутності таланту... З’ясувала це бідолашна наступного дня. Дівчину охопив розпач та жаль до самої себе, світ втратив для неї всі свої кольори. Тепер ніхто не бачив посмішку на обличчі дівчини.
Рано-вранці Вікторія сиділа в лісі на змоченій росою траві і тихо плакала. Саме тоді її побачив хлопець, який приїхав з міста в гості до своєї бабусі. Парубок давно шукав собі наречену і ось, здається, знайшов. Йому сподобалась легкість та тендітність дівчини, її мокрі, але такі щирі очі, її густе чорне волосся, яке м’якими хвилями спадало до самої землі. Юнак підійшов до незнайомки і вони зустрілися очима - це було кохання з першого погляду.
Щасливішої пари годі було й шукати. Життя Максима та Вікторії нагадувало казку... Особливо після народження гарненької донечки! Одне тільки не давало спокою Вікторії: бажання співати. Максим, будучи уважною людиною, багато разів питав у дружини чому вона сумує, але не отримував відповіді. Одного разу Віка не витримала і все розповіла. Максим обійняв свою дружину та пообіцяв повернути їй талант.
Наступного дня чоловік, попрощавшись з коханою та донькою, вирушив на пошуки злої чаклунки. Дорога відчайдуха не була простою. Спочатку Максим йшов широкою, довгою стежкою, та поволі на його шляху з'являлися невідомі рослини, які боляче били лице, роздирали тіло. Чоловік не звертав на це уваги, бо перед ним майоріло обличчя жінки, сумної та з’їденої горем. День поволі закінчився і, коли чорноока красуня Ніч закружляла зоряним небом, Максим побачив те чого ніколи не бачив:в глибоких заростях танцював чорт з червоними, наче вогонь, очима, а навколо нього скакали чаклуни та чаклунки . Максим зібрався і тихо пройшов повз нечисту силу,та пригоди на цьому не скінчились. Раптом дерева, що стояли зовсім непорушно, ожили і, махаючи своїми довгими гілками, які були схожі на протягнуті людські руки, помчали за чоловіком. Максим не був богатирем , але наповнене коханням серце надало тілу сили і змусило його з великою ненавистю ламати гілки дерев. Нарешті чоловік вирвався вперед. Він йшов дуже довго, і коли нарешті подолав тяжкий шлях, не повірив своїм очам: все навколо літало в повітрі, навіть дерева,вітер ревів від болю, руйнуючи все на своєму шляху. Керувала усім цим жахіттям саме та зла чаклунка, яка забрала талант у Вікторії. Спочатку Максим зніяковів і кілька хвилин стояв, мов стовп. Мабуть, і закінчилось би все дуже прикро, якби чоловік вчасно не згадав погляд батька, наповнений впевненістю, і його тверді слова про те, що світло поглинає темряву. Чоловік зрозумів як чинити далі:він вийняв з кишені сірники і запалив одного. Чаклунка, стогнучи від болю, почала гаснути, а з нею і весь морок, який панував навколо. Лише талант Вікторії не згас, бо належав чистій невинній добрій дівчині. Максим сховав його в коробочку з-під сірників і попрямував додому. Тепер йому нічого не загрожувало:прозоре небо дарувало прохолоду, а Сонце зігрівало лагідними промінцями.
Коли чоловік повернувся додому, то відразу відкрив коробочку і талант нарешті знайшов свою власницю. Вікторія щодуху заспівала і своїм чарівним голосом змила все горе зі своєї душі. Вона вже не боялася рухатись вперед, задля досягнення своєї мрії, бо якщо Бог робить тобі подарунок, то ти маєш зробити все можливе, щоб омріяне здійснилось.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=610500
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 01.10.2015
- Маріє, - відчини вікно! – голосно кричала мати гарненької дівчини, яка нарешті дочекалася свого весілля. - Дихати неможливо через твої парфуми.
- Мамо, не галасуй. Я повинна сьогодні бути найпрекраснішою!
В кімнату влетів схвильований батько.
- Ну що ви тут копаєтесь?! Маріє, хочеш, щоб весілля минуло без тебе?
- Це неможливо, тату, - відповіла донька, блиснувши очима.
День поєднання сердець Дмитра та Марії був дуже похмурим, та це не завадило людям весело посміхатись. Старий годинник, що висів на стіні розкішної зали вказав своєю маленькою стрілкою на другу ночі. Свято було в самому розпалі: всі їли, пили, співали і танцювали. Ніхто навіть не помітив тендітну дівчину, яка стояла тихо в кутку зали. Її тонка, зелено-блакитна сукня із морських хвиль була майже прозора, ноги – босі, а темне густе волосся мало скуйовджений вигляд. Обличчя незнайомки виражало пригніченість і неймовірний біль, що змушував її тремтіти. Від сповненого вщент докору, пронизуючого наскрізь погляду дівчини слабка волею людина могла б збожеволіти. Вона настільки прикусила свої губи, що з них потекла кров, яка, падаючи дрібними крапельками на підлогу, дала життя величезним червоним квітам, дітям її душі. Тільки ці квіти ніхто не помічав, окрім дівчини. Мрія, саме нею була незнайомка, довго слухала розмови людей, але не знайшла нічого високого і світлого: гроші, необхідність кланятись безсердечним начальникам, вказівки як треба керувати чоловіком та як приструнити жінку. Вона стояла, обійнявши дивні квіти, дітей своєї вразливої душі, і тихо плакала від розпачу, від усвідомлення своєї безпомічності. Ніхто її не бачив, ніхто, а вона так хотіла дарувати свою безмежну любов, так хотіла наповнювати серця гармонією, вірою в диво.
Мрія мала вже йти, та раптом її стомлена душа зловила на собі погляд, від якого так і віяло безмежним, завжди вільним морем! Це був наречений гарненької Марії. Глянути в очі дивної дівчини хлопець не наважився, бо відчував, що потрапить навіки в її полон і забуде навіть про весілля. Обидва потонули в чомусь фантастичному, чомусь дуже теплому і приємному. Хлопець згадав чарівну Мрію, бо в дитинстві вона завжди з’являлася до нього в снах та, змушуючи серце битись частіше, зігрівала своєю загадковою приємною посмішкою. Дівчина також впізнала в дорослому обличчі нареченого обличчя маленького хлопчика, якого вона так любила, і який присягався, що нізащо її не зрадить, докладе всіх зусиль, щоб бути поряд. Красуня ще більше затремтіла та, немічно посміхнувшись своїми закривавленими вустами, сказала продиктовані хворим серцем слова, які завдали їй жахливого болю…
- Ти не повинен викидати мене зі свого життя, бо я твоя Мрія. Єдина правильна дорога – це дорога до мене.
Нареченого повернула до реальності Марія.
- Куди ти дивишся? - запитала вона. - Там нікого немає.
- Невже ти не бачиш, що там моя Мрія?
- Ти забагато випив, любий. Яка Мрія? Ти маєш зараз думати про те як заробити достатньо грошей.
Хлопець засумнівався в потрібності одруженому чоловікові Мрії. Він повернувся і побачив, що дивовижної дівчини не стало. Лише квіти горіли червоним вогнем, закликаючи бути вірним самому собі.
Минуло два роки. У Марії з Дмитром народився хлопчик. Обоє мали роботу, яка приносила чималий прибуток та дозволяла купувати улюбленому синові все. Багато хто заздрив молодій сім’ї, в котрій, здавалося, панувала сама любов, та Дмитро був дуже пригніченим. Дівчина, яку він побачив наяву лише один раз, не йшла йому з голови! Голос Мрії вражав милозвучністю та дарував величезну енергію, а її тендітна постать з ледь вираженими грудьми штовхала до пошуків омріяного невідомого нікому сонця. Володарка фантастичних снів тепер кожної ночі сідала навпроти Дмитра, торкаючись своїми колінами його колін, та притулялась обличчям до широких грудей так, що її волосся лоскотало, зігріте поцілунком кохання, тіло, і ставало неймовірно тепло.
Марія не розуміла свого мрійливого чоловіка та все намагалась його відволікти від марних роздумів, але їй це ніяк не вдавалося! Тоді, через деякий час, спокійна та тиха дружина неймовірно змінилась: стала говорити коханому образливі слова, кричати не своїм голосом, іноді навіть бити. Прагнучи заспокоїти Марію, Дмитро вирішив посвятити дорогій володарці серця лише сни. Що тримало хлопця в полоні буденності? Мабуть, страх перед майбутнім… Страх є причиною горя та душевної порожнечі. Дмитро навіть у снах не дивився в очі прекрасної дівчини, хоча і прагнув цього понад усе на світі! Він завжди робив те, чого хотіли інші, навіть жінку йому обирав батько. Марія була вродливою, неймовірно жіночною, доброю, але зовсім чужою: вона не заспокоювала серце та не лікувала душевних ран. Дивлячись в очі Дмитра, завжди віддана дружина також відчувала, що належить тільки своїй дитині, але боялась собі в цьому зізнатись. Мрія, на відміну від Марії, стала спокоєм і тишею, вогнем і душевним пориванням нерішучого хлопця. В голові все звучали її слова про те, що він не повинен забувати про неї.
Дмитро прокинувся рано-вранці від стуку у вікно і несподівано побачив ту саму прекрасну дівчину! Вона з’явилася так само випадково як зникла. Мрія посміхалась напрочуд лагідно, тримаючи в руках білі квіти. Хлопець глянув на дружину, яка дякувати Богу міцно спала, і наважився відчинити вікно, щоб потонути в легкому приємному ароматі справжнього кохання. Мрія, скориставшись моментом, взяла руку Дмитра в свою та подарувала хлопцеві особливий настрій. Вона не забарилася простягнути дорогому коханому три квітки, зліплені з крихітних сніжинок!
- Я сама їх зробила, - повідомила дівчина. - Ці квіти ніколи не розтануть, бо наш душевний зв’язок є вічним, та їх ніхто не побачить і не відчує, бо вони призначені тільки для тебе.
Поволі прокинулась дружина Дмитра.
- Що ти там робиш біля вікна? Знову щось там фантазуєш?!
- Ні, люба, - швидко відповів чоловік, проводжаючи очима свою Мрію.
- Давай лягай поряд. Чого так рано схопився? Ще й вікно відчинив! Забув, що надворі зима?
Дмитро мовчки скорився жінчиній волі та поспішив зануритись в глибокий сон, щоб знову побачити неймовірну дівчину та знову торкнутися її.
Минав день за днем… Буденність повністю поглинула хлопця і стерла нанівець усі барви життя. Душа вразливого романтика прагнула свободи, та вона була разом з його заповітною Мрією. Ось чому Дмитро, не маючи сил стримувати себе, як тільки дружина відверталась чи йшла кудись, визирав у вікно і шукав очима тендітну дівчину.
- Де вона? – не переставало питати втомлене розлукою серце.
Мрія до безтями обурилась на Дмитра, бо він ніяк не наважувався на рішучий крок. Вона все намагалась збагнути чому хлопець не рветься до неба, чому дозволив народитися дитині від дівчини, яку не кохає, та цим самим прикувати себе залізними ланцюгами до землі? Нерішучість вбивала Мрію, робила зовсім безпорадною. Минали дні, а за днями тижні. Біль чарівної дівчини наростала і в кінці кінців змусила її повернулась до Дмитра. Мрія знову стала дивитись на коханого крізь вікно і сподіватися, що він зрештою наважиться бути щасливим.
Одного прекрасного зимового дня молода сім’я вирушила на прогулянку. Маленький хлопчик не тямив себе від щастя: його щоки стали червоними, а погляд – яскравішим за самі сонячні промінці. В серцях рідних людей, здавалося, панувала цілковита гармонія, та це була лише ілюзія. Ілюзія, яку хлопець волів зберегти, але не міг через палку та загадкову, ніжну та турботливу квітку, що забрала його спокій.
Мрія ні на мить не дозволяла собі сумніватися в Дмитрових майбутніх прогулянках білими хмарами та водою, польотах на невидимих легких крилах. Це все могло стати реальністю в найближчий час, якби не його безхарактерність, відсутність твердого духу. Стоячи біля дерева, дівчина милувалася коханим і думала коли ж він нарешті скористається шансом бути поряд з нею, мати такі ж самі думки і нездоланні поривання. Дмитро спочатку не помітив Мрію, бо вона була зовсім непорушною, одну руку красуня прислонила до вуст, а іншою – міцно обійняла, вкрите білою шубою, дерево. Дружина бавилася з сином, тому не побачила іскор в очах свого чоловіка. Дивна королева найпрекраснішого, трохи підійнявши довгу сукню, вирушила назустріч Дмитрові. Марія підняла голову і помітила невиправдану зацікавленість благовірного, а він, наляканий докірливим поглядом дружини, з несподіванки швидко запропонував їй повернутися додому. Мрія поспішила за своїм коханим. Вона худою рукою торкнулася плеча Дмитра, а потім провела нею по щоці. Хлопець, опустивши очі, щоб не дивитись на свою Мрію, широко посміхнувся дружині з надією, що вона нічого не запідозрить і не стане знову сварити його за польоти в невідомий їй світ. Закоханий стояв як вкопаний, боячись залишитись одним, без своєї єдиної та неповторної, а вона навіть не думала його полишати. Дівчина припала щокою до грудей Дмитра, і з її очей полились нестримні сльози. Вона міцно, сухими та тонкими, як гілочки, руками обхопила шию хлопця та зробила спробу глянути йому в очі, але безрезультатно. Зі сліз Мрії виросли величезні хмари різноманітних відтінків. Дмитро не помітив їх, він навіть не помітив як на землю спустився загадковий вечір та змусив дружину лементувати ще дужче. Все враз перестало для нього існувати та мати хоч якийсь сенс. Хлопець з головою занурився в чарівне море ніжності, кохання та лагідних обіймів.
- Подивись на батька, синку, - не вгамовувалась Марія, - зовсім здурів! Кого ти там обіймаєш, мій любий?! Розплющ очі, і прийди нарешті до тями!!!
Останні слова дружина крикнула так голосно, що Дмитро аж підскочив! Вона однією рукою обійняла чоловіка за плечі і, зовсім не помічаючи та не відчуваючи Мрію, іншою рукою схопила його за горло з величезною нежіночою силою.
- Як ти мені набрид! - прозвучало з вуст сурової дружини.
Мрія зловила погляд Марії і, навіть не думаючи опускати своїх рук, пронизуючим голосом сказала слова, які дістала зі свого серця.
- Залиште Дмитра, він не ваш. Чи має сенс утримати того, хто понад усе прагне свободи? Так, ви одружені та маєте сина, але ж кохання не живе в ваших серцях, і ви це прекрасно знаєте. Воно взагалі дається не так часто як ми звикли думати. Не варто йти проти долі, тому що це завжди обертається нещастям.
Ні впевнених очей, ні палких слів дівчини Марія не побачила і не почула! Вона звикла бути глухою та сліпою до всього, що вимагає надто великих душевних зусиль.
- Дмитре, не йди, - попрохала коханого Мрія. – Тільки подивись на небо! Яке неймовірне поєднання нереальних відтінків кольорів!!! А тепер запитай дружину, що вона бачить, і зрозумієш чому Бог вас не поєднав.
Хлопець так і зробив.
- Маріє, що ти бачиш на небі? – запитав він.
- Ясна річ, що цілу купу хмарин! А хіба там щось інше? В мене іноді складається враження, що твоє життя – це цілковита фантазія.
Мрія посміхнулася, очікуючи від Дмитра рішучих дій, але він і зараз не наважився. Хлопець взяв за руку жінку та пішов додому.
Мрія вкотре відчула себе покинутою. Вона вся затремтіла і впала на сніг. Дівчина не помічала ані холоду, ані сніжинок, які падали на її бліде обличчя, чорні очі красуні виражали те, чого не знав ніхто. Взагалі якби не ті очі та чорне волосся, яке Мрія мимоволі розкидала, то бідолаху можна було зовсім не побачити, хоча її і так ніхто не бачив, окрім Дмитра звісно.
Хлопець зачекав поки дружина порине в сон і вийшов нарешті з хати, щоб відшукати покинуту ним кохану. Дмитро звав її довго, та все марно. Раптом йому в голову прийшла думка, що Мрія напевно там, де він її залишив. І справді! Біля високого дерева, обліпленого снігом, лежала його втіха. Закоханий не на жарт перелякався за свою крихітку, бо вигляд у неї був дуже хворий.
- Бідолашна, - прошепотів їй на вухо хлопець. – І нащо я тобі здався?
Мрія не почула слів Дмитра, бо міцно заснула, поринувши в цілковитий спокій. Поцілований небом взяв дівчину на руки і поніс до хати. Його дружина та син, перебуваючи в полоні глибокої ночі, міцно спали, тому закоханому нічого було боятися.
- Яка ж ти легенька, - не переставав дивуватись Дмитро, - легша за саму сніжинку.
Він поклав Мрію на диван, а сам ліг поряд, обійнявши її за талію та закутавшись в довге волосся. Дівчина прокинулась дуже рано, поцілувала руку коханого і цілком радісна поспішила залишити дім, щоб не чути сурового голосу Марії.
В вікно ринув свіжий потік повітря, від якого сон хлопця майнув геть. Дмитро зовсім трошки помилувався сніговими квітами, що морозили його сильні руки, а потім ліг біля дружини, аби вона нічого не запідозрила. Казку треба було тримати в руках і берегти як зіницю ока, але буденність міцно вхопила її за горло. Майже рік чарівна Мрія не провідувала Дмитра навіть у снах, спонукаючи свого коханого до звільнення свого я, але марно! Величезні страждання не розпалювали в хлопцеві жаги все змінити. Тоді дівчина, стомившись від криків хворого серця, зовсім скоро опинилася поряд з ним. Дмитро через глибокий сон відчув на своєму плечі маленьку кістляву ручку, яка подарувала йому дуже приємну хвилю тепла.
- Маріє, це ти? – спромігся запитати він.
- Ні, любий, це твоя кохана Мрія, - почув він мелодійний голос.
Закоханий від несподіванки швидко підвівся. Марія також, налякана страшним сном, вирвалась з обіймів ночі. Їй стало дуже цікаво чому Дмитро встав з ліжка і куди він збирається серед глибокої ночі. Мрія потягнула хлопця за руку з такою силою і так швидко, що презирливий погляд дружини не мав жодного шансу бути поміченим.
- Куди ми? – запитав щасливець.
- Хочу тобі показати, що ти втрачаєш і яке майбутнє міг би мати, якби довірився мені та присвятив себе небу. Нічого не бійся, - сказала вона.
Мрія ще сильніше стиснула мужню руку Дмитра, і вони разом піднялися до самих хмар. Дівчина посадила коханого на найбільшу з них, а сама заходилася танцювати, вплітаючи собі в волосся зорі. Яка чудна вона була! Широка легенька сукня час від часу спадала, оголюючи худе тіло, та Мрія цим зовсім не переймалася, занурившись в приємний танок. Волосся, з вплетеними в нього зорями, жило, здається, зовсім окремим життям, а на вустах бриніла чарівна посмішка. Розвеселий Дмитро, забувши, що він знаходиться на небі, кинувся обійняти свою кохану, але раптом почав стрімко падати вниз. На щастя, дівчина вчасно це помітила і встигла його врятувати.
- Ти не можеш робити того, що вмію я, бо не прикладаєш для цього ніяких зусиль. В тебе немає ні рішучості, ні цілеспрямованості.
Дмитро тільки прикро схилив голову.
- Зі мною будь-яка людина може досягнути неймовірного, а надто та, яка в мене закохана, але ти не використовуєш своєї можливості. Не варто боятися змін, бо без них шлях до бажаного закритий.
Хлопець нічого не відповів на це. Мрія обхопила Дмитра за плечі, і вони разом, посміхаючись один одному, закружляли серед безмежних чорних просторів. Зорі врешті-решт одна за одною попадали з волосся дівчини і прийнялись світити ще яскравіше.
Марія, яка весь цей час стояла внизу, не хотіла помічати ніякого чуда. Натомість її очі розкривали перед нею доволі смішну картину: Дмитро спочатку піднявся до неба, сів на хмару, з якої згодом впав, а потім й зовсім прийнявся танцювати, тримаючи свої руки так, наче когось обіймає. Дружина ледь стримувала шалений сміх, що виривався з її грудей.
- Який бовдур, - думала вона про себе. - Ну повеселись від душі, бо коли повернешся, не розраховуй на розуміння.
Мрія, помітивши, що Дмитро зовсім стомився, посадила його на місяця та наказала міцно тримати її за плечі, щоб не впасти повторно. Через хвилин десять закохані полишили сріблявого друга ночі та вляглися на хмарину, щоб трохи продовжити чарівну казку. Як тільки сонечко почало всюди розкидати свої промінці, Дмитро повернувся додому. Здивуванню хлопця не було меж, коли він виявив, що дружина на нього чекала.
- Що це ти виробляв вночі?! – запитала вона.
- Ти все бачила?! Навіть добре: тепер ми обоє знаємо про існування чуда.
- Ти в своєму розумі?!! Якого чуда! Пора вже жити реальністю, а не власною видуманою казкою.
- Але ж ти сама бачила!
- Так, бачила, але переконань своїх змінювати не збираюсь: чудес не існує. Мене більше хвилює твоя поведінка. Ти схожий на божевільного!
- А ти – на сліпу.
Дмитро та Марія ще довго лаялись, аж поки в вікно не заглянула Мрія. Дівчина вмить змінила настрій коханого! Вона притулилась своєю червоною щокою до скла та привітливо посміхнулась. Якби хлопець глянув їй в очі, то потонув би в морі турботи. Вона була втіленням всього прекрасного, що є на землі! Так як Дмитро образився на дружину, його нічого не тримало вдома. Він вибіг на вулицю і міцно обійняв Мрію.
- Ти віриш в фантастичну реальність? - запитала вона.
- Так, вірю, - пролунала відповідь.
- Тоді ставай на воду.
- Ти хотіла сказати ставай у воду?
-Я ніколи не помиляюсь, - впевнено відповіла дівчина.
Дмитрові дійсно вдалося зробити фантастичне. Мрія посміхнулась і доторкнулася рукою до щоки коханого.
- Ось бачиш! Треба долати свій страх, бо він є причиною втрати себе, - дала настанову красуня.
Закохані, цілком радісні від почуття, яке їх переповнювало, бігали сяючою водою до самого вечора. Прозора приятелька неба та землі ніжно лоскотала ноги щасливців, час від часу накриваючи їх дрібними хвилями. Мрія, несподівано для Дмитра, почала стрибати високо-високо та хапати руками білі хмари, а ті, не звертаючи на неї ніякої уваги, й далі пливли ледь блакитним небом. Дівчина взяла за руку хлопця, і вони разом пострибали назад, бо на улюбленця долі давно вже чекала сіра буденність.
Марія тим часом якимось чином зрозуміла, що може втратити чоловіка, тому пообіцяла сама собі змінитись, стати такою, якою була раніше: більше не сміятися з любого, не дорікати йому, не говорити образливі слова, і тим паче не кричати та не бити. Дмитро повернувся додому і не повірив своїм очам: перед ним стояла усміхнена дружина, яка не забарилася обійняти його і поцілувати в щоку. Він зайшов на кухню і побачив заставлений з краю до краю стіл.
-З приводу чого свято? – запитав хлопець.
-А як ще дружина може висловити своє кохання?
Марія сказала ці слова так лагідно, що Дмитро мало не повірив в їх щирість. Вдосталь попоївши, чоловік вдячно глянув на дружину і вкотре переконався в її величезній привабливості: розкішна зачіска, глибоке декольте на чорній вишуканій сукні, грайливий погляд. Мрія, на відміну від Марії, захоплювала Дмитра неповторною душею та трепетною, ніжною красою, він не наважувався її навіть поцілувати, бо вважав ідеалом, якого спочатку треба заслужити. Нам іноді так хочеться досягнути високого, або хоча б мати це дивовижне прагнення! В величезних зусиллях ховається насолода від життя. Звичайно, легше довіритись буденності, але чи не буде потім нестерпно погано? Варто любити труднощі навіть більше за легкі перемоги, які знецінюють досягнення. Дмитро боявся втратити надбання буденності, боявся змін, тому не покидав дружину, яка була для нього символом стабільності та влаштованості життя. Хлопець час від часу намагався викинути Мрію з голови, тому що мав страх втратити міцний фундамент і зробити фантастичне: повірити у власну винятковість! Проте дівчина була його справжнім і єдиним коханням, тому викреслити її зі свого серця Дмитро не зміг би ніколи.
Марія не стомлювалась готувати Дмитрові смачні страви, потакати його найдрібнішим забаганкам, цілувати пристрасно як ніколи - це все хлопцеві дуже подобалось. Якщо раніше він думав покинути коли-небудь дружину, то тепер це рішення здавалося йому безглуздим. Дмитро став набагато лагіднішим до своєї Марії, тепер він часто її обіймав, цілував, говорив найкращі в світі компліменти. Сім’я дарувала хлопцеві почуття гордості за себе, а Мрія навпаки – невлаштованості та необхідності все змінити. Дружина завжди говорила, що головне для чоловіка – здатність забезпечити родину. Але… Але, навіть мимовільна згадка про Мрію породжувала в Дмитрові букет самих різноманітних почуттів! Він кохав її неземним коханням, яке є рідкісним. Дмитро намагався, якщо не викреслити, то хоча б заховати це справжнє почуття від себе, але це було неможливо як неможливо не захоплюватись сходом золотавого сонця, який дарує нам впевненість в тому, що життя продовжується та прохолодою вітру, хоч він і живе неіснуючим життям, бо ми його не бачимо. Мрія почала рідше навідуватись до Дмитра, тому що він заборонив їй порушувати сімейний затишок, та й рідких побачень було достатньо, щоб розпалити в закоханому справжній нестримний вогонь. Навіть тінь погляду прекрасної дівчини змушувала його червоніти, навіть потиск руки втілював в собі щось особливе. Мрія ніколи не намагалася причарувати Дмитра, зробити його своїм, у неї це вийшло само собою.
Цієї ночі хлопець ніяк не міг заснути! Він кожної хвилини схоплювався і нервово дивився на годинник, ніби на щось чекаючи, серце його калатало, а руки раз за разом міцно хапались за ліжко. Дмитро вкотре розплющив очі та побачив біля себе легку, майже прозору постать Мрії. Він, відчувши дивовижне тепло, попрямував слідом за дівчиною. Мрія обійняла Дмитра і припала своїми червоними гарячими вустами до його вуст. Раптом через хлопця пройшла потужна величезна хвиля ніжності, турботи, сили та бажання дівчини завжди бути в руках вічного кохання. Поцілунок тривав лише кілька секунд, та цього дівчині вистачило, щоб розкаятись. З її очей потекли сльози, які змусили Дмитра обійняти своє найбільше чудо, міцно притуливши до своїх грудей. Хлопець хотів поцілувати дівчину, та вона вирвалася з його рук і майнула геть. Закоханий ще довго не міг прийти до тями. Навіть ранок був не в силі відірвати його погляд від вікна. Дружина, прокинувшись, дуже злякалась за Дмитра. Вона трохи постояла з ним, марно намагаючись зрозуміти, а тоді заходилася готувати сніданок. За столом хлопець поводився дуже дивно: жодного слова дружина від нього так і не почула. Дмитро повністю занурився в себе, свої думки та переживання. Лише ввечері дружина, побачивши зосередженість в погляді чоловіка, зрозуміла, що він повернувся на землю. Тоді Марія повідомила йому та сину радісну звістку.
- Завтра ввечері приїжджають мої батьки, тому зранку всі будете допомагати мені прибирати будинок. Ніхто не посміє бити байдики, - сказала вона, глянувши на сина, який грався м’ячем.
Наступного дня Марія перебувала в полоні величезної радості. Вона, не покладаючи рук, метушилася до самого вечора. Коли на небі з’явилася перша зірка, донька нарешті обійняла таких рідних людей. Олексій та Лідія, саме так звали батьків дівчини, дуже любили Дмитра за веселу вдачу і працьовитість, та через кілька днів мати Марії, будучи справжньою жінкою з доброю інтуїцією, помітила, що зять дуже часто поринає в свої фантазії, до того ж не звертає уваги на її доньку та зробила для себе невтішний висновок. Лідія вирішила поговорити з Марією.
- Доню, чому твій чоловік думками зовсім далеко? Щось сталося?
- Все було б просто чудово, якби не його безглузде поривання досягнути чогось неймовірного. Я не раз намагалась запевнити Дмитра, що ніяких чудес немає і що пора жити реальністю, але він не бере мої слова до уваги.
Лідія тепер навіть не сумнівалася, що в хлопця з’явилась інша, яка змушує його покинути своє сіре життя та майнути до неба. Жінка почала слідкувати за хлопцем і не даремно. Якось вночі, будучи впевненим, що всі сплять, Дмитро біля вікна став говорити палкі слова кохання. Лідія вирішила поспілкуватися з безсоромним. Вона, дочекавшись ранку, покликала хлопця до своєї кімнати.
- Скажи мені, будь-ласка, - почала жінка, - в тебе з’явилась коханка?
- Звідки ви знаєте? – несподівано щиро запитав він.
-Я чула твій монолог біля вікна. Мені зовсім не зрозуміло, чого тобі не вистачає! Хіба людині мало дома, сім’ї, прибуткової роботи? Будь-хто знайшов би твоє життя цілком влаштованим! Мені шкода своєї доньки, яка й гадки не має, що робити з безглуздими фантазіями свого чоловіка. Не можна жити подвійним життям, бо це дуже непорядно. Одумайся! Від жінки, яка знає, що чоловік одружений, і продовжує з ним зустрічатись, не можна очікувати нічого хорошого. Тебе потребує любляча сім’я!
Дмитрові стало дуже соромно. Він врешті-решт зробив висновок, що жив неправильно та пообіцяв сам собі змінитись. Через деякий час Марія знову завагітніла,і цей факт змусив хлопця всю свою турботу віддавати їй.
- Нарешті ти мій, - знову і знову шепотіла задоволена дружина.
Одного вечора Дмитро наважився сказати Мрії, що вона йому більше не потрібна. Бідна дівчина припала лобом до вікна і підняла свої довгі вії, щоб через очі хлопця зазирнути в його серце і з’ясувати справжню причину такого вчинку. Дмитро вчасно відвернувся. Якби він подивився в дзеркало безмежної душі Мрії, то без всякого сумніву покинув би і дім, і ненависну роботу, і сім’ю.
-Я вже дав собі обіцянку, що ніколи не покину земне життя, - повідомив Дмитро.
- Чого варта обіцянка, яка зробить і тебе, і тих хто поряд нещасними? Твоя жертва перекреслює все хороше.
Зовсім скоро Дмитрові стало нестерпно боляче від того, що Мрія більше не торкається рукою його обличчя, не обіймає і ніколи більше не поцілує. Кожної ночі на очі хлопця наверталися гіркі сльози. Тільки його кохана бачила в ньому те, про що інші навіть думати не хотіли.
Одного ранку Марія вмовила чоловіка піти до лісу назбирати грибів. Настрій у всіх, окрім Дмитра, був чудовий: діти та їхня мати не тямили себе від радості. Аж раптом хлопець побачив Мрію! Вона була зовсім розбита, а з її очей текли нестримні сльози, із яких, як і раніше, народилися хмари, але темних відтінків. Хлопець швидко відвернувся та обійняв дружину міцніше ніж звичайно. Мрія маленькими кроками підійшла до Дмитра та поклала свою ручку йому на плече, але він повів себе не так як раніше, струхнувши її та сказавши, що не потребує кохання.
- Гляньте які хмари, - звернувся хлопець до родини, - напевне скоро хлине дощ, тому ходімо скоріш додому.
- Так, любий, дійсно, - погодилась дружина.
Мрія, не збираючись відступати, пішла слідом за коханим. Вона сподівалась, що він передумає і більше ніколи не залишить її одну. Дмитрові було надзвичайно тяжко, він ледь стримував гіркі сльози, які намагалися вирватись на волю. Ледве чутні кроки дівчини боляче краяли його серце. Хлопець так хотів обійняти Мрію, так хотів припасти своїми вустами до її вуст і вперше подивитися в очі найчарівнішої красуні. Нічого цього він не міг дозволити собі зробити. Як тільки Дмитро зайшов до своєї оселі, двері перед його коханою захлопнулись. Хлопець почув тихе відчини і гарячі сльози нарешті покотилися з його стомлених очей.
- Що таке, Дмитре? – спитала дружина.
-Я просто безмежно щасливий, - пролунала відповідь.
Марія повірила. Вона пригорнула Дмитра до себе та посміхнулась турботливою посмішкою. Вони довго так сиділи, кожен поринувши в свої власні роздуми.
Минуло багато часу. Закоханий був переконаний, що Мрія більше не повернеться.
- Чому вона покохала саме мене? – часто питало серце хлопця.
Його ж квіточка сама чудова і зовсім не заслуговує на такого як він: її посмішка заворожує, а голос змушує серце битись частіше. Хлопець і за рік не забув жодної деталі їх зустрічей. Він досить часто ловив себе на думці, що ненавидить своє буденне життя: море одноманітності, самотності, та ні одного сонячного промінця, який дарує величезний емоційний підйом. Дмитро дуже хотів, щоб Мрія повернулася і злився на це бажання. Він сварив себе за слабохарактерність, за те, що понад усе хотів порушити власну обіцянку. Хлопець нестримно бажав хоча б побачити Мрію, а вона – повернутися, це поривання просто кричало в ній.
Доля посприяла їхній зустрічі. Сталося це весняного ранку. Дмитро вийшов з будинку і пішов світ за очі, щоб вдосталь насолодитися, насиченим ароматами квіток та трав, повітрям. І несподівано побачив її! Мрія лежала серед трав, розкинувши своє чорне довге волосся, на ній була сукня з повітря, легка та прозора. Хлопець підійшов ближче і помітив, що губи дівчини шепочуть незрозумілі слова і від цих слів квітки стають ще пишнішими, дерева – могутнішими, а небо – яснішим. Дмитро ніяк не наважувався порушити гармонію, яка йшла з самого серця Мрії. Вона була самою досконалістю життя з гарячою посмішкою та нестримними розмахами рук. Хлопець, не витримавши, сів поряд зі своєю коханою та поцілував її в щічку, що було сміливим вчинком з його сторони. Дівчина розплющила очі, та Дмитро відвернувся, тому що на цей раз його засліпили сльози, які він понад усе волів приховати. Мрія піднялася та простягнула коханому руку, проте хлопець її не взяв. Він, нічого не сказавши, пішов додому. Дівчина попрямувала слідом.
- Чому ти так робиш?! – почув Дмитро її голос, повний розпачу.
- Я не можу покинути сім’ю, але й тебе забути також не в силі!
- Не можна нехтувати найпрекраснішим, що дається в житті.
- Але ж в мене дружина та двоє дітей!
- Ти робиш не тільки себе нещасним, а й Марію, бо вона не твоя. До речі в сім’ї, де немає кохання, й діти страждають.
Дмитро постояв ще хвильку та пішов, тому що вдома на нього чекала сім’я.
- Де ти ходиш? – запитала Марія Дмитра, щойно він переступив поріг, - ми всі чекаємо тільки тебе, сніданок вже давно готовий.
Сім’я смачно попоїла та розбіглася хто куди. Попереду був довгий тяжкий день.
Мрія знову повернулась в життя Дмитра. Варто було закоханому вийти з будинку, як дівчина кидалась на нього з обіймами та спробами нарешті змусити його глянути в її очі. Нічого не допомагало! Хлопець був твердо переконаний, що не слід більше бачитись з Мрією, як би тяжко не було. В обох серце розривалось від гнітючого болю, обоє дуже сильно страждали, і винним в цьому був лише Дмитро. Врешті-решт дівчина не витримала та тяжко занедужала. Вона зовсім втратила властиву тільки їй радість та жагу до життя. Дихання Мрії поступово ставало повільнішим. Дівчина дуже схудла: тепер її обличчя стало схожим на цятку з великими чорними очима, а тіло нагадувало тонку стеблинку. Покинута, нікому не потрібна Мрія лежала серед трав, не відчуваючи ні прохолоди блакитного неба, ні аромату яскравих квіток, які її завжди захоплювали. Весь світ втратив для неї сенс. Вона тепер зовсім була не схожа на колишню червонощоку, безмежно щасливу дівчину, в очах якої горів вогонь.
- Йому, як і всім іншим, не потрібна моя відданість, - думала про себе бідолашна.
Якщо раніше Мрія навіть не допускала таких невтішних висновків, то тепер все змінилось! Безкінечно гірко бути тягарем для того, кого кохаєш. Дівчина перестала розрізняти день і ніч, в її душі поселилась непроглядна темнота. Мрія втратила навіть надію, що Дмитро повернеться, а це свідчило про її повільну смерть. Через хвильку дихання дівчини зовсім стихло.
Дмитро в цей час відчув нестерпну біль змученого серця, яке тепер давало про себе знати кожного дня. Хлопець глибоко всередині несамовито кричав, не здогадуючись, що його головний внутрішній орієнтир намагається сказати про смерть Мрії. Нарешті закоханий наважився на рішучий крок. Він покликав дружину на серйозну розмову.
- Маріє, - почав Дмитро, - у нас з тобою тільки ілюзія справжнього кохання, бо наші долі не пов’язані. Кожен повинен мати шанс зустріти свою половинку. Якщо я піду, то і в тебе, і в мене все налагодиться. Ти добра, співчутлива, турботлива і заслуговуєш на справжнє щастя. Нам не варто бути поряд.
- Що ти таке кажеш?! Як це долі не пов’язані? У нас з тобою сім’я. Ти не маєш ніякого морального права покинути мене, бо я твоя дружина. В чому криється причина такого рішення? Я працюю з ранку до ночі, не покладаючи рук, і навіть навчилася не звертати уваги на твої безглузді фантазії.
- Ось! Ми зовсім різні. У нас з тобою не може скластися гармонійне життя, тому і я, і ти разом приречені на нещасливе майбутнє.
- Ти правий, - погодилась, несподівано навіть для самої себе, Марія. Сподіваюсь, я ще не втратила своїх жіночих чар.
- Хіба це можливо? – пролунав впевнений голос хлопця.
Марія обійняла Дмитра і вдячно глянула в його добрі очі. Один сміливий вчинок відкрив колишньому подружжю шлях до неймовірних висот та влаштованого життя.
Ніч розкидала повсюди зорі, а чорне безкрає небо, боячись, що вони впадуть на землю і втратять свою привабливість, позбирало їх. Дмитрове серце знову полонив біль, і він швидко як ніколи побіг шукати свою Мрію. Хлопець довго намагався знайти кохану, та марно. Лише на четвертий день виснажливих пошуків Дмитро побачив серед дивовижних червоних квітів, квітів душі неймовірної дівчини, маленьку, з худими пальчиками, ручку. Він підійшов ближче і від жаху ледь не вмер на місці! Мрія лежала в морі крові, яка й надалі продовжувала витікати з її грудей. Сама дівчина була зовсім не схожа на себе: її тіло вражало худобою, а колись таке живе обличчя – сухістю та невиразністю. Дмитро опустився на коліна і став руками затуляти величезну рану на тілі своєї коханої, проте це не допомагало: кров лилась та лилась нестримним потоком, а з неї продовжували виростати червоні величезні квіти неймовірної краси. Ні при яких обставинах не можна полишати Мрію, бо цей вчинок завжди обернеться величезним бажанням її повернути, а може бути вже запізно.
-Будь-ласка, не покидай мене, - шепотів закоханий.
Дмитро прилинув своїми обличчям до рани, і вона несподівано загоїлась, але Мрія все одно не подавала жодних ознак життя. Він взяв її на руки та, притуливши до своїх грудей, поцілував з величезним сподіванням на порятунок його чарівної мелодії душі. Через кілька хвилин Дмитро несподівано заснув. Хлопець знову побачив Мрію живою! Вона голосно сміялася та міцно обіймала його.
- Нарешті ти зі мною! – прорвався крізь сон голос закоханого.
Потім вони довго танцювали, не тямлячи себе від щастя. Дмитро прокинувся, коли настала влада вечора. На очах у хлопця майоріли сльози величезної радості. Через кілька хвилин закоханого поглинув зовсім інший сон. Цього разу Мрія стояла на краю скали, не звертаючи уваги на його прохання повернутись. Дівчина стиснула в руці білі снігові квіти, які колись подарувала коханому, та стрибнула вниз. Розбудив хлопця вражаючий холод. Після недовгих роздумів Дмитро несподівано зрозумів, що робити далі. Закоханий взяв за руку Мрію та впевнено піднявся на небо, яке нарешті дочекалося від нього цілеспрямованості. Коли тіло дівчини огорнула м’якість її улюбленої хмарини, Дмитро став благати сонце про допомогу. Золотавий друг всіх і всього, не гаючи ані хвилини, кинув на дівчину величезну кількість своїх промінців, які миттю з’єдналися воєдино і потужною хвилею увірвалися в її мертве тіло та наповнили його життям. Мрія вдихнула свіже повітря і відчула калатання гарячого серця. На відміну від вуст красуні, які не стомлювались шепотіти якісь загадкові слова, її очі воліли залишитись мертвими. Дмитро довго чекав пробудження коханої, але вона чомусь не поспішала в обійми життя. Він притулився щокою до її лоба і, потопаючи у власних сльозах, відкрив навстіж своє серце.
- Мріє мені так безмежно хочеться повернути твою неземну посмішку і потонути в очах, які я ніколи не бачив. Дозволь мені знову насолоджуватись твоїми обіймами, а ще я дуже хочу тебе поцілувати. Моє серце переповнюється щастям, коли ти поряд. Пробач.
Дмитро палко поцілував Мрію та відчув як її руки міцно обхопили його плечі.
- Все дивовижне, що трапляється в моєму житті, пов’язане з тобою, - прошепотів закоханий.
-Я так хотіла, щоб ти це нарешті оцінив. Тепер все буде просто чудово, бо ми стали одним цілим.
Останніх слів Мрії Дмитро не почув, тому що зазирнув в її чорні глибокі очі та втратив зв’язок з реальністю. Серце хлопця ледь не вистрибнуло з грудей! Всередині нього народилася сама краса, яка ніколи не в’яне. В погляді Мрії була, відома тільки їй, всеохоплююча любов, здатність до самопожертви, легкий сум та ненависть до людського боягузтва. Якби Дмитро подивився в дзеркало душі коханої раніше, то ніколи б її не покинув, тому що в очах дивної красуні палахкотіли всі зорі нічного неба. Мрія потанула в захопленні найріднішої людини, і її серце нарешті заспокоїлось, його більше не ятрила дика, поглинаюча внутрішню гармонію, біль.
- Як чудово, що ти моя, - почула дівчина, і величезне щастя накрило її повністю.
- Лягай на хмарину, поряд зі мною, - запропонувала Мрія Дмитрові, коли її очі почали боліти від його уважного погляду.
Хлопець пригорнув кохану і, зробивши вигляд, що спить, поринув у солодкі фантазії. В них Дмитро носив Мрію на руках, гладив її обличчя та шепотів на вухо слова, від яких серце красуні мліло. Дівчина уві сні поцілувала коханого і він дійсно поринув в обійми Морфея. Що може бути краще за усвідомлення сенсу власного життя? За цим усвідомленням завжди стоїть Мрія. Це вона вирвала Дмитра з сірої буденності, це вона зробила його внутрішній світ неповторним та дивовижним.
Закохані спали уже два дні, не помічаючи веселих промінців, які бігали їхніми тілами. Хлопець намагався притулити дівчину якомога ближче до себе, бо, навіть сам того не усвідомлюючи, боявся знову її втратити. Ні Мрія, ні Дмитро не знали, що їхній сон став вічним, став їхнім життям, солодким та звабливим, як сама ніч з повним мішком зірок в руках. Ніхто не здатен був розбудити закоханих і позбавити їх кохання з ароматом п’янкої пристрасті. Багато хто скаже, що сон – це лише відголоски реальності, але це не так. Сон наповнений реальністю, якщо в житті людини з’являється Мрія. Зазирнувши в прихований світ Дмитра та його дорогої перлини, ми побачимо їх серед тих самих розкішних червоних квітів, здатних надихнути кого завгодно на неймовірне: Мрія посміхається, а закоханий в неї хлопець не може відвести погляду від її бездонних очей. День триває і триває, навіть не думаючи закінчуватись. Більше не треба силувати себе, боротися з лінню, бо той, хто досяг неба назавжди позбувся її. Дмитро знайшов джерело вічної енергії і ним була його кохана. В неймовірному голосі, глибоких чорних очах, легкій постаті дівчини крилася таємна сила, яка передавалася і хлопцю.
Диву завжди треба радіти, бо життя без нього перетворюється на безглузде існування. Воно підносить та окриляє! Щоправда тільки того, кому потрібні крила. Дмитро нарешті здобув їх. Хлопець тепер не відпустив би своє диво нізащо: він ловив кожне слово, кожну посмішку, кожен погляд чарівної коханої, ловив і зберігав у своєму серці і жалкував тільки про те, що залишив снігові квіти на землі. Він уже почав спускатись вниз, та Мрія його зупинила.
- Якщо ти покинеш хоч на хвильку небо, то не зможеш більше повернутись ніколи, - сказала вона. – Обіцяю, як тільки випаде сніг, я зліплю такі самі квіти і наповню їх коханням.
Через деякий час хлопець тримав у руках три найпрекрасніші квітки, які не зустрінеш навіть в фантастичних казках.
Марія, колишня дружина Дмитра, бачила як він піднявся на небо і там розмовляв з самим сонцем. Дівчина не надто переймалася чудесами, тому знову не повірила своїм очам. Змінило ставлення Марії до неймовірного справжнє кохання, яке знайшло і її. Дивне, незвідане досі почуття схопило щасливицю в свої руки. Дівчина, яка, здавалося, навіть не помічала на небі райдуги після дощу, тепер захоплювалася кожним подихом вітру. Все яскріло доброю посмішкою життя, і Марія розділяла цю радість. Тепер вона могла разом з дітьми підійматися на небо і бачитись з Дмитром, його кохана була тільки за.
Серце грає, коли Мрія поряд. Дуже часто нестерпно тяжко піднятися на небо, але воно того варте. Не слід забувати, що серце має зігрівати мелодія життя, сильна та неповторна, бо без неї важливе стає неважливим. Ще хочеться сказати, що без кохання немає щастя. Кохання не тільки до жінки або чоловіка, а й до гомону річки, завжди вільного неба, пісні дощу. Все починається з цього великого почуття, в тому числі і завоювання далекої, такої бажаної Мрії. Рано чи пізно вона приходить до кожного, стукає у вікно та чекає рішучих дій. Дуже важливо не відштовхнути свою Мрію, бо хто зна пробачить вона вам це чи ні. Треба завжди пам’ятати, що за вічними турботами і проблемами є дещо інше, світле та приємне. Більше немає чого додати. Лише одне: нічого в житті не відбувається просто так.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=610219
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 29.09.2015
Вона заплющила очі, і Сонце, взявши за руки Море, підійнялося до самої стелі Неба. Раптом стало зрозуміло як народжуються Хвилі: насправді саме золотавий мандрівник небесних просторів час від часу випускає Море з рук, а потім знову хапає та підіймає ввись. Ліліана сиділа мовчки та старалась дихати якомога тихіше, щоб не порушувати гру чарівної музики, яка цілком і повністю заполонила її молоде гаряче серце. Вітер холодними вустами цілував дівоче обличчя, волосся, переповнене життєвою наснагою тіло. Здавалося, ось-ось з серця Неба спуститься чудо та заллє весь світ яскравим світлом. Полонена різноманітними приємними відчуттями, Ліліана заснула.
Якась невідома сила тягнула дівчину до Моря! Вона знову і знову потребувала відчути ніжну прохолоду Води, побачити як Проміння сіють золото на нескінчені простори вічної краси та як Вітер грається з Хвилями, дітьми Моря. Казка була зовсім поряд: дивилась просто в душу Ліліани, але чомусь не підпускала близько. Невже вона все життя буде лише прагнути, лише втішати себе можливістю неможливого? Це питання довго мучило мрійницю. Вона часто схоплювалась серед ночі вся в сльозах та шепотіла досить дивні речі, які очевидно були сенсом її життя.
Дівчина прокинулася та широко посміхнулась, її синьо-зелені очі загорілись шаленим вогнем захвату: Хвилі зовсім розбешкетувавшись, скакали мов навіжені! То підіймались до немислимих висот, то спускались низько – низько, кидаючи в неї дрібні краплі солоної Води.
- Яке загадкове, яке неймовірно загадкове Море, - думала про себе Ліліана, - то тихе і ласкаве, як зоряна Ніч, то сильне і раптове, як Блискавка.
Дівчина відчувала якусь спорідненість з мовчазним другом і гадки не мала чому. Та зі сторони все було ясно: Море вбирало в себе цілу низку неймовірних кольорів, яких більше ніде не зустрінеш, а Ліліана мала душу з цілою низкою того, що могла переживати тільки вона.
- Ліліано, я так і знав, що ти тут…- раптом роздався голос молодого чорнявого хлопця.
Він підійшов близько-близько до неповторної чарівниці і, сам того соромлячись, опустив очі.
- Сподіваюсь, ти не забула, - сказав молодик доволі тихо, не сміючи перекрикувати потужний плескіт Води, - що в тебе через пів години виступ.
На обличчі мрійниці з’явилось яскраво виражене хвилювання. Вона нервово глянула на годинника і переконалась, що вже дійсно третя.
- Куди поспішає час? – подумала дівчина.
Ліліана встала з мокрого піску так швидко, що її кучері застрибали, наче пружинки. Вона підбігла до хлопця, легенько потиснула йому руку та з вдячністю глянула в чорні очі, навіть не підозрюючи, що цим всім викличе в ньому бурхливі емоції.
Концерт чудом розпочався в зазначений термін: взагалі Ліліана часто спізнювалась, і всі про це добре знали, проте ніхто ніколи не сварив дівчину, бо боявся втратити можливість ще раз почути неземний голос, пройнятий любов’ю та вірою в кожну людину. Слова її пісень, як Море накриває хвилями пісок, накривали серця людей, роблячи їх набагато кращими. Концерт закінчився дуже пізно, тому Ліліана звернулася до того самого чорнявого хлопця з проханням провести її додому. Максим, саме так його звали, шаленів від одного тільки погляду вродливої чарівниці, тому радо погодився. На душі у нього було так тепло і приємно як ніколи. Парубок отримував задоволення від того, що поряд з ним, так близько, йде Ліліана, подих якої сплітається з подихом молодої Ночі. На відміну від молодика, дівчина всю дорогу думала про Море, про його нерозгадану душу, і на обличчі у неї від цих думок яскріла посмішка. Хлопець взяв руку Ліліани в свою, та вона цього навіть не помітила. Красуня купалася у власних думках, солодких та смачних, як її улюблені шоколадні цукерки. Максим, на горе, подумав, що дівчина знаходиться не у власних мріях, а насолоджується його товариством, тому яскрава та неймовірно щира посмішка, насправді викликана улюбленим Морем, його не дивувала. Вони підійшли до самого дому Ліліани, і молодик неохоче відпустив її руку, та дівчина все ще стояла, як Сонце серед цілковитої темряви. Вона була неймовірно гарною: чорне довге волосся спадало м’якими хвилями на плечі, очі зблизька здавалися ще глибшими та загадковішими, а стан був самою легкістю білих пухнастих Хвиль. Ліліана стояла, мов зачарована, поволі її щоки зашарілися від згадки про мокрий дотик чистої Води. Максим дивився, дивився на дівчину і не витримав! Він знову взяв її ручку, легенько стиснувши, і поцілував так пристрасно як тільки міг. Ліліана нарешті отямилась. Вона була непорушна та мовчазна, а її щоки горіли червоним вогнем. Несподівано дівчина зірвалася з місця і захлопнула за собою двері.
Вдома неймовірна чарівниця, аби хоча б трошки заспокоїти себе заварила ромашкового чаю, сіла біля вікна, та, дивлячись на Зорі, стала думати над тим, що сталося. Дівчина з самого дитинства знала Максима. Вони завжди були найкращими друзями, а тепер цей поцілунок перевернув все до гори дригом. Ліліана не стомлювалась сварити хлопця і все списувати на його легковажність.
- Неймовірно, - тихо шепотіла вона, - у нього ж ціла купа дівок! Чого це він раптом надумав чіплятися до найкращої подруги?
Відповіді не було…Дівчина заснула близько третьої години Ночі, а вранці пішла до Моря, бо належала тільки йому. На превеликий подив, вона зустріла там Максима. Раніше він не надто переймався безкінечною красою Водних просторів. Дивовижна чарівниця сіла на пісок, зробивши вигляд, що не помітила молодика, та він не забарився сісти поряд. Хлопець повернув до Ліліани своє обличчя і став пильно дивитися на неї.
- Ти мене відволікаєш, - почув він нарешті такий ніжний голос чарівної арфи, яка мала будь-що заграти для нього, бо інакше квітучу весну задушить смерть.
- Вибач, та я не маю сил відірвати погляду.
- Я тебе зовсім не розумію! - гаряче крикнула дівчина, - Чого це ти задумав до мене чіплятись?! Невже тобі мало дівчат, які в тебе є? Хочеш зруйнувати нашу дружбу?!! Чого варті пусті слова та вчинки?
- Вони не пусті. Ми справді були найкращими друзями до того як я почав до безтями захоплюватись твоєю неіснуючою глибиною, ніжністю, жіночністю. В моїх грудях тепер два серця і одне з них належить тобі. Я нарешті переконався, що чудо існує. Ти навіть не уявляєш як мені хочеться тебе торкатись, цілувати, спостерігати як з червоних вуст зриваються слова нових пісень. Ліліано, таких як ти не буває! Душею завжди в небі, хоча й ходиш по землі.
Мрійниця довго дивилась на Максима, намагаючись знайти в його очах брехню, але марно. Хлопець говорив правду! Ліліана не знала, що відповісти. Вона похилила голову і заспівала пісню про Море, про легкість його Хвиль та прохолоду. Дівчина час від часу обіймала себе за плечі та стукотіла зубами.
- Тобі холодно, зіронько? – запитав Максим, але дівчина нічого не відповіла. Тоді парубок опустився перед нею на коліна, взяв її маленькі худенькі ручки, притиснув до своїх грудей і став покривати гарячими поцілунками. Ліліана підійняла свої синьо-зелені очі, від яких повіяло пронизуючим холодом і заплакала. Було важко зрозуміти чому, а питати якось незручно. Закоханий наблизив свої вуста до вуст Ліліани і вже хотів поцілувати, та вона раптом зірвалася з місця та підійшла до Моря.
-Я хочу, щоб ти полюбив його так як я. Закрий очі та спробуй відчути палке дихання та могутню силу завжди вільної Води.
Максим приклав нелюдських зусиль, щоб відірвати очі від тендітної постаті найпрекраснішої німфи. Він зробив все так як сказала дівчина і, на превеликий подив, знайшов в Морі і пісню життя, і легкість, і манливу нерозгадану таємницю! Ліліана та Максим сиділи біля могутнього повелителя Хвиль дуже довго, не маючи змоги зупинити свої безглузді фантастичні мрії і встали тільки тоді, коли Море лягло спати. Хлопець висловив бажання провести неймовірну чарівницю, але вона відмовилась.
Цієї чудової Ночі Ліліані вперше наснився Максим! Він поклав їй на плече свою мужню велику руку та став говорити слова кохання. Сама Ліліана посміхалась так ніжно та лагідно як ніколи. Вона відчувала шалене калатання серця і досі незнану радість. Під кінець сну Максим її поцілував, що звело дівчину з розуму.
Прокинулась Ліліана о сьомій годині ранку, неділя закінчилась, і треба було бігти на репетицію. Ліліана поверталась додому пізно і зовсім без сил. Біля свого будинку чарівниця побачила Максима з чудовою мушлею в руках.
- Це тобі, - прошепотів хлопець, простягаючи відкриту руку, - ходив сьогодні на Море, і зовсім випадково її побачив.
- Щиро дякую, - відповіла Ліліана, широко посміхнувшись. Вибач, я дуже стомилась, тому піду спати.
- Звичайно, - погодився Максим, відчиняючи перед нею двері.
Хлопець тепер з’являвся Ліліані у снах кожної Ночі. Він цілком і повністю заполонив її душу. Не маючи сил, стримувати почуття, які в ній вирували, дівчина одного прекрасного Ранку вирушила на пошуки Максима і знайшла його біля Моря. Він стояв непорушно, вдивляючись своїми безодніми очима в безкінечні простори вічної краси, ніби намагаючись зрозуміти те, чого раніше ніколи не розумів. Ліліана підійшла до молодика тихо-тихо, боячись порушити гармонію, яка панувала довкола. Красуня ніжно обійняла Максима за плечі і притулилась своєю гарячою щокою до його спини. Хлопець відчув приплив величезного щастя: та, яку він кохав понад усе, була зовсім близько, була нарешті його. Ліліана та Максим стояли дуже довго, насолоджуючись казковим ароматом, який вбирав в себе палке кохання і Морське свіже повітря. Ніжний, ласкавий Вітер обіймав закоханих і міцно притуляв один до одного, ніби намагаючись зробити так, щоб вони не відпускали один одного. Непомітно прийшла Ніч. Вона сховала в свою широку кишеню все багатство кольорів та барв, щоб нічого не відволікало від Сну. Полонені коханням розійшлися під Ранок, залишивши в душі приємний поцілунок фантастичних сподівань.
Батьки, побачивши в доньчиних очах яскраві промінці жіночого щастя, щиро зраділи, бо їхній дорогій квіточці не вистачало тільки кохання. Дівчина мала і фантастичний голос, і люблячу сім’ю, а тепер в її руках була і мрія кожної дівчини.
Максим та Ліліана не розлучались ні на мить, наче стали однією Хмарою безмежного кохання. Дівчина здавалося приросла до молодого хлопця, та все ж таки особливе місце в її житті займало Море. Тільки воно робило з нею щось дивовижне, наповнювало неймовірною спрагою до життя і палким бажанням прагнути того, що на перший погляд здається нездійсненим. Ліліана точно знала: без повелителя Хвиль її перебування серед буденної метушні нічого не варте. Дівчина полюбляла лежати на мокрому піску і поринати в цілковите задоволення від ласкавих дотиків грайливих Хвиль до її тіла та волосся. З раннього дитинства красуня мала мрію стати частиною Моря, стати такою ж легкою, недосяжно глибокою та незалежною як воно. Ця мрія викликала у всіх, кому дівчина відкривалася, тільки посмішку. Врешті-решт Ліліана раз і назавжди перестала ділитись своїми пориваннями з оточуючими. Все життя уява дівчини малювала одну й ту саму яскраву картину: вона заходить в Море, і його сині Хвилі несподівано приймають тремтяче від хвилювання тіло в свої Водні простори, віддаючи її гаряче, шалене серце дорогому володарю. Ці мріяння доволі часто переривали батьки в пік найвищого задоволення. Вони сподівалися, що фантазії доньки, коли вона подорослішає припиняться, бо напрочуд мрійливим людям доволі тяжко живеться в світі, їх мало хто здатен зрозуміти та прийняти такими якими вони є. Та не так сталося як гадалося! З віком прагнення дівчини тільки зростало, ставало більш твердим і непохитним. Коли Ліліана нарешті закохалась, батьки навіть не сумнівалися, що донька викине свої поривання геть з голови та стане зразковою дружиною і матір’ю. Але це аж ніяк не входило в плани неймовірної красуні! Одружуватись Ліліана не збиралась, бо не хотіла щоб хтось мав на неї право, а що стосується мрії, то вона не полишила б її нізащо на світі, навіть заради кохання всього життя.
Цієї Ночі дівчина все крутилась в ліжку, бо Сон ніяк не знаходив прекрасну чарівницю. Раптом Ліліана відчула як чужа рука боляче стиснула її пальці та потягнула за собою. Через лічені хвилини вона була біля Моря. Рука відпустила дівчину, давши час подумати та прийняти найважливіше рішення в її житті. Ліліана зовсім не вагалась! Вона впевненими кроками ввійшла в Воду і стала чекати Хвилю, яка її забере. Море не поспішало: його солона Вода плюхкалась об ноги дівчини, ніби дражнячи її, воно дивилось своїми мокрими очима просто в душу Ліліани та посміхалось. Врешті-решт дівчині увірвався терпець і вона крикнула голосно як тільки могла вдовольнити її прагнення.
- Візьми мене, невже не бачиш, що я кожною своєю клітинкою безмежно прагну злитись з тобою?!
Море після цих слів обхопило дівчину своїми сильними руками і швидко сховало від нестерпного погляду Неба, яке ось-ось збиралося вибухнути рясним Дощем.
Дівчина не могла повірити своїм очам: вона знаходилась на дні Моря, а поряд з нею плавали яскраві Рибки, лежали дивовижної краси Мушлі та росли морські квіти – Водорості. Ніхто і ніколи в житті не відчував стільки сил та енергії! Диво, яке здавалося таким далеким тепер заполонило вразливу душу повністю. Дівчина не витримала і розсміялася, бо була не в силі стримувати всі свої емоції. Через деякий час невидима рука знову потягнула Ліліану за собою. Дуже скоро мрійниця опинилась в казковому місці! Вода тут вбирала в себе нереальні кольори та величезну кількість світла. Ліліана помітила, що на ній немає одягу, і відчула себе абсолютно вільною. Вона занурилась повністю в теплоту та ніжність Води, яка не забарилася її огорнути. Навколо панувала абсолютна тиша, лише дихання щасливиці порушувало її. Чарівниця жадібно вбирала в себе прохолоду Моря і ніяк не могла насититись. Через деякий час дівчина помітила, що зверху падають маленькі шматочки золота та відразу зрозуміла чий це подарунок. Тільки Сонце здатне на таке!
Ліліана зажила напрочуд щасливо. Ніколи раніше, навіть у піснях, які вона ткала зі свого серця, не було стільки краси. Красуня вже четвертий день знаходилася в Морі, воно цілком і повністю прийняло цілеспрямовану та наполегливу дівчину, проте вона й досі не могла повірити в те що сталося і все терла очі, аби переконатись, що це не Сон. Ліліана відчувала дихання Моря, як ніколи насолоджувалась його запахом, який був набагато яскравішим, ніж раніше, її тіло наскрізь проймала така чудова свіжість прохолодної Води.. Світ, в якому дівчина жила до того, здавався тепер дуже сірим та одноманітним. Чого вартувало тільки заспівати у Воді: голос ставав подібний грі сонячних Промінців у блакитному Небі та вражав глибиною і прозорістю.
Невдовзі до неповторної чарівниці завітали дві дівчини. В руках вони тримали величезні білі фантастичні Квіти, які трохи походили на земні. Пелюстки їхні були майже прозорі, хвилястої форми, листочки довгі та гострі, а серцевина аж очі різала синім-синім кольором. Самі дівчата мали зелене волосся, що спадало до самого низу і чорні блискучі очі. Вони підпливли до Ліліани та вручили їй квіти. Одна з незнайомок заговорила, і неповторній чарівниці здалося, що грає арфа.
- Ліліано, - почала вона, - тепер ти не належиш земному світу, ти стала не просто частиною Моря, ти стала його серцем. Ми дуже тебе просимо кожен день приходити на місце, де Море своїми довгими руками розкидає Хвилі і співати так голосно як тільки можеш. Зрозумій, це потрібно не тільки для втіхи наших вух, це потрібно для гармонії Морської душі,- дівчина говорила палко, час від часу сильно стискаючи руки Ліліани.
-Я дуже хочу вам віддячити, - відповіла жителька синіх просторів, - бо ви змінили моє життя. Переді мною розкрилось таке багатство кольорів, звуків та відчуттів, про існування яких я навіть не підозрювала.
Наступного дня Ліліана пішла туди, куди їй сказала чарівна незнайомка. Вона почала співати і відчула як тепла морська Вода обійняла її, як весняне Небо обіймає Квітку. Дівчина не прикладала ніяких зусиль: голос сам вирвався з її грудей, ніби жив власним життям. Ліліана вперше в житті співала з заплющеними очима. Вчителі музики та вокалу завжди забороняли їй це робити, тому що справжній артист не повинен втрачати зорового контакту з глядачами, та дівчина настільки поринула у свій внутрішній світ, що їй все стало байдуже. Коли вона закінчила, у неї всередині відбувся вибух, і маленька блискуча цятка стала феєрверком сяйва та тепла, що змусило Ліліану затремтіти від задоволення. Дівчина розплющила очі та побачила довкола себе величезну кількість людей! Вони були зовсім непорушними, а на їхніх обличчях не читалося нічого. Ліліана навіть перелякалась: можливо їй тільки здалося, що її голос став трепетом ніжної Зірки та силою могутнього Дуба. Аж раптом всі почали дуже голосно аплодувати, щиро посміхаючись! Це був справжній успіх, успіх про який можна тільки мріяти. Ліліана довго стояла на одному місці, не маючи змоги пошевелити навіть пальцем. Вона й раніше була потрібна людям, та тепер її прихильниками керував неймовірний та нездоланий потяг до її мелодійного голосу.
Найбільше дівчині в Морському світі подобався темп життя: тут все відбувалося дуже повільно, і час не заважав отримувати від справи, яку любиш, цілковите задоволення! Тут все здавалося таким як має бути: без стресів, без поспіху, без порожнечі в душі та втрат власних життєвих принципів через нестерпні умови життя, не було і грошей, від яких деколи залежить спроможність людини належати собі. Мали значення тільки прагнення чистоти та світла.
Одного разу Ліліана сиділа на камені та дивилася на Риб, які пропливали повз неї. Вони махали своїми хвостиками дуже завзято, радіючи святу життя. Дівчина й не помітила, що біля неї вже доволі довго стояв якийсь хлопець. Він посміхнувся, і все навкруги засяяло приємним світлом. Ліліана виявилась не в змозі відірвати від нього своїх синьо-зелених очей. Неймовірна чарівниця сама підійшла до незнайомця та взяла його за руку, і вони побігли швидко-швидко, наче тікаючи від тих днів, коли були не поряд. Хлопець виявився палким прихильником таланту дівчини: він закохався скоріш в її голос. Що стосується самої володарки чоловічих мрій, то їй потрібна була лише краса незнайомця, щоб потішити своє самолюбство. Ліліана нічого не могла з собою зробити! Її вабили очі парубка, світле золотаве волосся, високий зріст та шкіра, що випромінювала сяйво. Тепер вони завжди були разом, трималися за руки і безкінечно посміхалися один одному! Дівчина цілком поринула в світ емоцій та розквітла ще більше, в її очах читалася невимовна радість. Ліліана добре розуміла , що не належить хлопцю, бо кохання може бути лише одне, і вона його вже зустріла. Врешті-решт красуня спробувала заспокоїти свою совість твердженням, що всі творчі люди прагнуть краси, а вродливий хлопець був її реальним втіленням.
Дівчина купалася в світлі, теплі та ніжності. Здавалося, у неї було все для щасливого життя, але ні! Останнім часом в життя Ліліани почало стрімко вриватись її минуле! Неповторна чарівниця сумувала за блакитним Небом, густо засіяним пухнастими білими Хмарками, їй не вистачало Вітру, то сильного і пронизуючого, то лагідного, як обійми матері, вона прагнула Сонячних обіймів, палких та гарячих поглядів золотавого трудівника, Ліліана вже не могла відчути радості дотику босих ніг до зеленої трави. В Морі все було досконало: Вода завжди дарувала приплив енергії та сил, а голос набував надзвичайного насичення. Це те, чого вона прагнула все життя! Все життя Ліліана гаряче та нестримно хотіла стати чудом, яким всі б захоплювались. І тільки тепер вона усвідомила, що все це їй зовсім не потрібно. Досконалість більше не приносила колишнього задоволення! Голос, надзвичайно трепетний та ніжний, був не її, його подарувало таємниче Море, постійний спокій і цілковита тиша теж наскучили, а хлопець з незрівняною красою, який приходив кожного дня, не викликав більше бурі емоцій. Ліліана все частіше згадувала випадок з далекого дитинства, який назавжди врізався в її пам’ять: ще маленькою дівчинкою вона знайшла в лісі червону-червону Квітку, яка була гарнішою за саму красу і радувала око своєю неперевершеністю. Ліліана нахилилась, щоб понюхати її, та запах виявився бридким. У випадку із завжди сяючим хлопцем все було так само. Вона могла безкінечно милуватися його красою, але варто було Ліліані заговорити з ним як безкінечне захоплення та чарівність враз зникали. Парубок був зовсім пустим: його не цікавило нічого, окрім власної досконалої зовнішності. Він через деякий час перестав звертати увагу на Ліліану, бо в його житті з’явилася чарівна дочка Моря. Тепер хлопець прагнув цілувати її вуста та гладити її волосся, легковажність і безкінечна відданість всіляким втіхам дали про себе знати. Ліліана не жалкувала, що він пішов, навпаки – їй стало набагато легше, а серце, яке сварило дівчину кожного дня, нарешті перестало боліти.
- Яке все ж таки неправильне моє життя, - все частіше повторювала красуня, - аж не віриться, що я навіть не вагалася з вибором стати частиною Моря, або залишитись вдома.
Ліліана майже весь час плакала.
- Яка ж я егоїстка! Людина, яка заради успіху та задоволення готова відмовитись від усього та усіх.
Дівчина уявила як боляче її матері з татом. Батьки любили її завжди понад усе, а вона, занурена в свою безглузду мрію, не звертала на них ніякої уваги і навіть не попрощалась, коли вирішила покинути назавжди. Ліліана згадала як вони разом сиділи ввечері на вулиці і чекали приходу Ночі. Всі троє отримували безкінечну втіху від темряви та загадковості, яка в ній панувала. Тепер батьків не стало, і ніхто її більше так не любить як вони. Звісно, окрім Максима. Він милувався нею так, як не здатен милуватись навіть Місяць Зоряним Небом. Тепер його немає поряд, і в цьому винна тільки вона. Ліліана точно знала, що Максим належить тільки їй, бо відданий серцем і душею дуже часто повторював, що не просто закоханий, а прив’язаний до неї безкінечною кількістю невидимих мотузок та, якщо кохання піде від його зіроньки і мотузки порвуться, він буде шукати способи їх зав’язати. Дівчина уявила собі коханого, уявила його напрочуд зажурене обличчя та легеньку щиру посмішку, адресовану спогадам про щасливе минуле. Ліліані стало дуже тяжко на душі: він її ніколи не покинув би, а вона так легко, не роздумуючи пірнула з головою в інший світ.
Ліліана, наче божевільна, ходила Морськими просторами і кричала від болю, вона благала володаря Хвиль відпустити її, але марно. Море постійно нагадувало дівчині, що ніхто не лишав її можливості вибору, нагадувало як вона благала взяти її. Блакитноокий господар не міг відпустити Ліліану, бо мрійниця стала його серцем. Неможливість повернутися назад робила все нестерпним. Дівчина усвідомила, що має змиритись зі своїм становищем та жити далі заради гармонії Морської душі, яку вона не мала права порушувати.
Донька Моря, побачивши страждання Ліліани, вирішила, що це через молодого хлопця, і їй стало дуже шкода дівчину. Зеленоока правителька наказала безсовісному повернутися до своєї колишньої. Яке ж було здивування чарівної Морської красуні, коли дівчина, у неї на очах, відмовила йому. Доньці Моря дуже сподобалася Ліліана, її вразливе, добре серце, і вона прийняла рішення з нею подружитись та розгадати таємницю безмежно сумних очей. Особливих зусиль для цього прикладати не довелося, неймовірна чарівниця потребувала підтримки, тому не забарилася розповісти незнайомці про найбільшу помилку в своєму житті. Донька Моря співчутливо обійняла Ліліану та запевнила її, що все в житті має свій сенс, і неправильний вибір допомагає збагнути цінність здавалося б звичайних речей.
Морська донька провідувала Ліліану кожного дня, і зовсім скоро дівчата стали близькими подругами, а сяючий хлопець зник з їхнього життя назавжди. Він не надто переймався ще одною втратою, бо був схожим на Морські Хвилі, які швидко приходять і швидко йдуть. Дівчина нічим не могла допомогти Ліліані, тому що батько нарешті знайшов чутливу, з величезним серцем перлину і нізащо не захоче її відпускати.
Дні минали… Все навкруги просто кричало красою, звало і манило, та Ліліані до цього не було діла, бо вона цілком занурилася в себе, свої думки і переживання. Дівчина вже дуже давно не бачила батьків та Максима. Чарівна мрійниця боляче прикусила червоні, як кров, вуста і заплакала, її охопив відчай та несамовите бажання повернути час назад. Раптом Ліліана побачила своє відображення на здоровенному водяному дзеркалі та ледь не зомліла: вона стала набагато красивішою. Перед нею був ідеал жіночої краси: біла, наче сніг, шкіра, від якої віяло життям, на її фоні - насичені привабливі вуста, а від синьо-зелених очей тепер можна було осліпнути, в них не читалося ні труднощів, ні розчарувань, ні глибокого горя. Все, що Ліліана відчувала та переживала зовні не проявлялось, її обличчя виражало спокій та тишу,хоч всередині панувала справжня буря. Уява намалювала дівчині маму з татом: на відміну від доньки, вони сильно постаріли. Чарівниця знала,що батьки не тямлять себе від горя, і це дуже ранило її. Все частіше Ліліана згадувала мудрі слова батька, що щастя – це не далека кульмінація людських сподівань, щастя – це саме життя, яке дає змогу дихати повітрям, дарувати тепло та допомагати тим, кому це необхідно. Вона навіть не намагалася зберегти те, що мала, і ображене на неї щастя покинуло її. Яке тепер їй діло до навколишніх барв та сяйва?! Чого варта врода, якщо нею не милується найдорожчий коханий? Максим носив її на руках, дарував ніжність своїх гарячих вуст та ласку теплих чорних очей. Тепер найрідніших людей не було поряд, і Ліліані їх нестерпно не вистачало.
Життя перестало цікавити дівчину, смерть здалася їй порятунком від душевних мук. Думки Ліліани заполонило бажання вбити себе, і це бажання, як би це не звучало, оживило неймовірну чарівницю. Вона вирішила залізти на величезний камінь і стрибнути вниз. Ліліана так і зробила, проте в неї нічого не вийшло: Вода підхопила дівчину та поставила на ноги. Тоді самогубця надумала знайти якихось отруйних плодів, та це виявилось не так просто як здавалося. Через великий проміжок часу Ліліана нарешті побачила червоні-червоні ягоди з неприємним запахом. Дівчина швиденько набила ними повний рот, та цього для неї виявилось мало! Ліліана зупинилась тільки тоді, коли все закінчилось. Тоді красуня впала на спину і сміялась до тих пір поки її в такому стані не знайшла Морська донька.
- Все ясно, - сказала вона, посміхнувшись.
- Подруго, з яких пір ти так полюбляєш ягоди, що пішла за ними на край світу? Тепер довго будеш сміятися, бо така їх дія на організм.
Морська донька підхопила Ліліану та полетіла з нею додому. Дівчина вже й не знала, що робити. Раптом в її голову прийшла ідея вбити себе якимось гострим-гострим предметом. На жаль, його у неї не було, тоді Ліліана згадала про рослину з твердими загостреними пелюстками. Вона взяла в руки камінь, поставила його на величезне страхіття, і він розколовся на маленькі шматочки.
- Те що треба, - подумала красуня.
Ліліана наблизилась до неймовірно гострих пелюсток, та вони вигнулись так, що на них можна було спокійно лежати. Дівчина поверталась додому зі змішаними почуттями: з одного боку їй не вдалося себе вбити, а з іншого, - якщо в неї це не вийшло, значить її життя дуже цінне, і вона мусить його берегти.
Море довго терпіло біль хворого серця Ліліани, сподіваючись, що все мине. Красуня з синьо-зеленими очима й надалі співала, та душевної гармонії могутній володар більше не мав. Після важких роздумів господар Водних просторів вирішив повернути дівчину на землю, звільнивши її тим самим від внутрішніх тяжких переживань, і знайти собі інше серце. Коли дівчина міцно спала, Море взяло її на руки і поставило на берег.
Ліліана й не думала прокидатись: її тіло та волосся по черзі вкривали то Хвилі, то сонячні Промінці, даруючи величезне задоволення. Красуню помітив її друг, який покинув рідний край дуже давно. Він, знаючи любов дівчини до Моря, вирішив, що вона просто заснула ввечері і не повернулася додому. Хлопець не хотів будити Ліліану, яка так солодко спала, тому взяв її на руки та поніс до рідної оселі.
Дівчина прокинулась в обід та відчула, що її огортає не прохолода Води, а легенький Вітерець. Вона повернула голову і у відчиненому вікні побачила білі пухнасті Хмаринки в блакитному Небі, яке намагалось збудувати розкішний палац з непосидячих бешкетників. Ліліана подумала, що збожеволіла з горя, тому не переставала терти свої великі очі. Коли вони стали зовсім червоними, дівчина нарешті повірила в справжність побаченого. Неймовірна чарівниця з шаленим калатанням серця вибігла на вулицю і поринула в обійми Неба. Ліліана стояла нерухомо, наче боячись, що все кудись подінеться. Дівчина повернулась до хати лише тоді, коли на Небі визирнула перша Зірка. Вже будучи в своїй кімнаті, дівчина швидко заснула. Тим часом з роботи повернулась мати. Ліліані стало дуже гаряче і вона прокинулась. Донька відчинила двері, щоб стало прохолодніше та побачила перед собою людину, яка подарувала їй життя.
- Як же ти, матусю, зістарилась, - подумала Ліліана.
Волосся жінки стало сивим, очі – впалими, а обличчя щедро засіяли зморшки. Худі руки матері міцно схопили Ліліану за плечі. Дівчина не витримала, і гарячі сльози болю та докору справедливого серця вирвались назовні. Мати теж плакала від радості та здійснення найбільшої мрії в своєму житті. За час перебування Ліліани в Морі любляча жінка кожного дня молилась і кожного дня збивала коліна до крові, розшукуючи дорогу доню. Ліліана не могла б навіть уявити очі матері, яка прокидається та засинає з єдиним бажанням віднайти рідну дитину. Тепер все налагодиться! Минуле не зможе взяти їх за руки та потягнути в темну безодню відчаю і жахливих страхів. Через деякий час повернувся і батько. Ліліана кинулась йому в обійми та потанула у власних сльозах. Тато ніяк не міг намилуватись своєю дівчинкою, якій Море додало ще більше вроди. Неймовірна чарівниця нарешті зрозуміла наскільки сильно цінує посмішки рідних.
Наступного дня любляча сім’я не могла натішитись один одним. Батько гладив кучеряве чорне волосся Ліліани, а матір лагідно тримала її руку, дивлячись в синьо-зелені очі.
- Скажи нам, доню, де ти була весь цей час? – запитав нарешті тато.
-У Морі.
- Де?! Твоя дитяча мрія все ж таки здійснилась! Ліліано, не смій забувати все те хороше, що з тобою сталося в царстві краси, бо Море розгледіло в тобі те, що інші не помітили б ніколи. Ми повинні були тебе зрозуміти, розгадати, але нам це не вдалося. Вибач, доню. Твій вибір був не тільки найбажанішою мрією, а й формою протесту.
Ліліана поставила свою руку на плече батька і щокою припала до худого тіла в знак того, що в її серці немає злості, в ньому тепер лише любов.
-І ви пробачте мені, - сказала дівчина.
Дивовижна чарівниця недовго знаходилась вдома. Переповнене емоціями серце змусило ноги бігти самі по собі. Дівчина летіла до свого коханого, намагаючись наздогнати шалене калатання серця.Вона зрозуміла, що свобода – це ніщо інше як можливість бути щасливим, можливість не впускати в своє серце тяжкого душевного болю та гнітючих переживань. Ліліана постійно шепотіла слова кохання, які належали Максиму,та хотіла понад усе скоріш опинитися біля Моря, бо не сумнівалася, що він був там.
Хлопець вдивлявся в неосяжні Водні простори очима повними болю втрати найдорожчої людини. Ліліана, так само як вперше, підійшла до коханого та ніжно притулилась щокою до його спини. Максим відчув,що його кров стала дуже гарячою. Закоханий розвернувся і міцно притулив Ліліану до себе, не маючи змоги вимовити бодай слово. Дивне відчуття нестримного польоту та чарівної мінливості охопило обох. Максим навіть не думав розтуляти міцних обіймів, бо мріяв про цю зустріч дуже давно.
- Чому ти не питаєш де я була? – звернулася до коханого Ліліана.
- Потім розповіси. Найголовніше те, що ти повернулась!
Максим торкнувся своєю рукою вуст дівчини, а тоді поцілував. Ліліані здалося, що всередині неї справжнісіньке Сонце, яке своїми промінцями плекає її і дарує неймовірне тепло, розбуджуючи в ній найрізноманітніші почуття. Неймовірна чарівниця дивилася на Максима очима повними кохання і не могла повірити, що він поряд. Цієї чарівної Ночі закохані вирішили залишитись один з одним. Хвилі час від часу накривали їхні гарячі тіла, а Зорі посміхались, радіючи безмежному коханню звичайних людей. Тепер Ліліана та Максим стали частинами одного цілого.
Через деякий час закохані справили гучне весілля. В білій сукні, яка спадала додолу, та з очима наповненими величезною ніжністю дівчина походила на фею, що спустилась з небес на землю. В цей день Зима, розчулена до глибини душі, почала кидати на землю дрібні Сніжинки в знак того, що казка – це не тільки вигадка, яка тішить дитячі вуха, казка – це чудо, яке бачиш та відчуваєш, якщо віриш в нього.
Білий сніг м’яким холодним полотном накрив все довкола, дерева стояли зовсім голі, ловлячи білі сніжинки на свої груди. Повсюди бігали розчервонілі діти, від блиску очей яких можна було втратити зір. Серед них була і Марійка, дочка Ліліани та Максима. Дівчинка вражала всіх недитячим розумом та особливою чарівністю. Максим та Ліліана обожнювали свою доньку, саме вона подарувала їм цілковиту гармонію та внутрішній спокій.
Марія так само як і мати дуже любила Море. Дівчинка ніжно торкалася своєю маленькою ручкою прохолодної Води та шаленіла від погляду синіх Хвиль, її тягнуло до володаря вражаючої краси неймовірною силою.
Стояв прекрасний весняний день: Небо дивилося на всіх та все прохолодними ясними очима, Дерева тягнулися вітами до обіймів з золотавим другом, Пташки співали радісних пісень. Марія гуляла біля лісу, насолоджуючись його красою. Раптом якась невидима рука потягнула її за собою! Через деякий час золотоволоса дівчинка опинилась біля Моря. Володар Хвиль не забарився все пояснити.
- Дівчинко, - звернулось Море до Марії, - ти хочеш стати моїм серцем? Дуже рідко зустрінеш таку чисту та добру людину, тому прошу не квапитись з відповіддю.
- Не варто чекати. Я нізащо не покину своїх рідних, не покину своїх друзів та життя на землі. Я народилася під Небом та Сонцем і не хочу втрачати можливості бачити їх завжди.
- Невже твоє звичайне життя простої людини не затьмарює поривання стати чудом, стати тою, ким не вдасться стати нікому із людей на землі?!
- Ні, не затьмарює.
- Як хочеш так і буде, - відповіло Море, - але не полишай мене і радуй своїми візитами.
-Обіцяю.
Марія, посміхнувшись, залишила володаря Хвиль. Вдома дівчинка все розповіла батькам, і ті невимовно зраділи дорослому вибору доньки.
Море все розкидало Хвилі, навіть не підозрюючи, що краса – це не тільки дивовижні кольори, прохолода та ніжність, це ще й відображення на обличчі тепла та ласки, яку дарують рідні. Володар Хвиль ніколи цього не зрозуміє, бо не є людиною, а тільки людина здатна відчувати інших як самих себе, постійно залежати самопочуттям від страждань та радості інших. Все, що відчуває господар вічної краси є лише тінню справжніх глибоких почуттів.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=610216
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 29.09.2015
Непомітно прийшов Ранок… А з ним вийшли з нічної темряви чарівні Квіти, що вражали багатством кольорів та форм, Трави , які грали на Сонці срібними Росами, Дерева, що тягнулися до Сонця, тим самим дякуючи за радість життя. Прокидалось все довкола, все відчувало дбайливість і ніжність завжди молодого Ранку, який знав, що всім без винятку просто необхідний живий потік енергії. Ранок – це початок маленького життя з назвою День, це джерело світла та тепла, ласки та любові. Легкий, ледь помітний Вітерець не стомлювався вриватися без стуку в маленьке віконце молодої дівчини та лоскотати її обличчя, зморена, знесилена жінка знову яскріла бадьорістю, чоловік з впевненістю починав здійснювати свої плани. Словом Ранок всім був потрібен, і він це знав, тому повертався без всяких сумнівів, щоб дбати про все і кожного та свідчити про чарівну красу життя.
- Мабуть, моє щастя пропало, - шепотіла сама до себе дівчина.
Її дихання спліталося з Темрявою, а потріскані вуста та згаслі очі говорили про те, що життя не мало для неї жодного сенсу! Вона просто була на цьому світі, просто дихала повітрям та відчувала під собою землю. Ніхто не помічав красуню, всі проходили повз неї, не обертаючись і не маючи навіть тіні бажання пізнати ніжну, трепетну душу прекрасної невидимки. Дівчина була прикутою до величезної стіни тяжкими кайданами, які болісно врізались в її тіло, вона знаходилась темряві, сама, серед чорних невідомих тіней, як Квітка, та навіть не підозрювала, що в її чисте серце закохався сам Ранок. Молодик бачив бідолашну з глибокими чорними очима, і в нього болісно стискалось серце за неї, та зробити бодай щось закоханий не міг, бо царство Темряви, в якому перебувала незнайомка, було для нього завжди недоступним. Ця обставина змушувала хлопця дуже страждати.
Невидимку ніхто не бачив, але вона бачила все: зокрема те, що Пітьма має свій кінець, і за нею постає такий бажаний та невідомий їй світ. Там, в царстві легкості, душевної рівноваги, де немає місця тяжкому болю та гнітючій пустоті, блукає широкими полями і чарівними лісами сама Краса! Її сукня розшита золотими нитками, її волосся - це трав’яний килим з Квітами, а в очах видніються яскраві посмішки, ніжність, палка любов. Від одного тільки погляду чарівниці світ стає яскравим, дивним, неймовірним, в ньому з’являється ціла низка барвистих кольорів. Невидимка всією душею прагнула в той світ, вона хотіла подружитись з Красою, бо відчувала в ній щось тепле, привітне.
Кайдани з кожною хвилиною ще сильніше впивались в молоде тіло дівчини, і вона відчувала як її руками тече кров. Бідолашна плакала і благала відпустити її, але гнітюча Темрява лише скалила чорні зуби, витріщала свої жахливі, повні відрази очі, і цим було все сказано. Життя здавалося дівчині неймовірно гірким! Вона не могла прийняти існування в світі Пітьми і водночас не знаходила в собі сили боротись, сподіваючись, що їй хтось допоможе, хтось витягне в інший світ. Невидимка чекала, але проходив День, другий, проте її мрія так і залишалась мрією, від цього Пустота потихеньку заполонила вразливу душу. Дівчина почала сприймати світ,такий далекий та манливий, як нездійсненне поривання . Красуня навіть стала думати, що колись Темнота з’їсть її, і вона стане її частиною.
Прекрасна невидимка прокинулась і раптом відчула Прохолоду! Це було дивно, бо вона давно нічого такого не відчувала. Коли дівчина розплющила очі, то побачила, що в світі гармонії ходить хлопець з чарівною посмішкою і будить саму Красу, яка так солодко спить на своєму зеленому волоссі. Як тільки квітуча повелителька світла і тепла прокинулась, все навкруги також прокинулось та засяяло на Сонці своєю неповторністю. Ранок пустився в танець зі своєю подругою, і враз все переповнила вражаюча енергія життя. В невидимки очі загорілись червоним вогнем : вона завжди вставала опівдні, тому ніколи такого не бачила.
Ранок, хлопець з посмішкою Сонця та очима подібними до Веселки, оселився в самому серці дівчини і, здається, взяв її в свій полон. Чорноброва незнайомка до цього ніколи не закохувалась, тому для неї було нове палке бажання завжди цілувати посмішку Ранку та дивитись в його чисті дивні очі. Це бажання не могла побороти навіть Пітьма, яка раніше без стуку вривалась в її серце та душу, бо тепер в них народилися Квіти Краси. Частинка того далекого світу тепер завжди зігрівала дівчину. Кайдани більше не були такими важкими, очі – порожніми, а тіло – ослаблим. Сила потроху поверталась до невидимки, а з нею і здатність відчувати цілющу властивість Повітря, Землі та тепла Сонця, саме його яскраві Промінці роз’їдали біль її серця. Темрява вже не скалила свої чорні зуби, не дивилась на красуню так зухвало і несамовито. Дівчина переповнилась вражаючою силою, і Пітьма, взявши за руку Самотність, почала тікати від неї, бо вже не мала впливу на сильну, чисту душею невидимку. Врешті-решт дівчина підняла голову вище, випрямилась, вирвала руки з кайданів та сміливо рушила вперед. Вона нарешті зрозуміла, що в деяких випадках допомогти ніхто, окрім самого себе, не може, бо постійно прохаючи оточуючих дати раду Темряві, є можливість приректи себе на нещасне життя, а гармонію всередині має тільки той, хто вірний своїй мрії.
Закохана вийшла з царства страждань і відчула як її накриває хвилею любові до природи, оточуючих та до самої себе. Вона торкалася всього довкола і не могла повірити своєму щастю насолоджуватись наяву дивовижною розмаїтістю барвистих просторів. Дівчина перестала бути невидимкою, і її внутрішня неповторність знайшла продовження в зовнішності, яку більше не ховала Темрява. Зовсім скоро минулу невидимку помітила Краса та зійшлася з нею навіки, бо просто обожнювала чистих, сяючих зсередини людей. Вони разом ходили степами та полями, обіймали Дерева, дивились на Зорі, очі чарівної Ночі, та посміхались всьому та всім.
Раптом чарівна дівчина почула музику, гру самого Неба, яке не стомлювалось день у день дарувати все своє світло, що ніколи не закінчувалось. На деякий час щасливиця повністю потанула в приємних відчуттях! Вона заспівала, спочатку тихо, а потім – все голосніше і голосніше. Врешті-решт її пісня розляглася казковими просторами та розбудила закоханого в неї хлопця. Ранок до цього завжди прокидався сам і будив всіх та все довкола, а тепер його самого розбудили! Коли він пішов до Краси, щоб станцювати з нею танок, то побачив ту саму неземну дівчину з царства Темряви! Незнайомка не стомлювалась з’являтись весь цей час перед закоханим в його фантазіях та снах, а тепер вона стояла зовсім поряд…Така близька та рідна. Надзвичайно проникливі очі дівчини переповнювала доброта та сяйво, а посмішку з ямочками на щоках взагалі не можна було порівняти ні з чим на світі. Дівчина теж купалася в коханні, яке спалахнуло так несподівано.
Хлопець взяв красуню за руку і гайнув будити все та всіх. Потім вони довго лежали на пухнастих Хмаринках і дивилися один на одного, навіть не помічаючи яскраві червоні Квіти, які виростали з білих небесних мандрівників. Очі обох переповнювало тепло, ласка, ніжність, поривання завжди бути разом. Через деякий час дівчина навчилась грати на арфі і стала разом зі своїм коханим допомагати людям та природі прокидатись. Труднощі, які ведуть до внутрішньої душевної рівноваги та щасливого життя, виправдовують себе. Варто зазначити, що диво здебільшого треба заслужити. Минуло багато років, а Ранок так само жваво гасав зі своєю перлиною! Джерелом молодості та величезної енергії є душа, яка може оминути старість. Нехай серце кожного бриньчить від радості, від усвідомлення своєї потрібності оточуючим та найріднішим людям.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=609976
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 28.09.2015
Дівчинка з блакитним хвилястим волоссям та зеленими, як морські Хвилі, очима заплітала Роси в коси. В цей ясний та дивовижно веселий день батьки їй дозволили спуститись на Землю. Вона дуже полюбляла подорожі! Можливо, ця любов зумовлена була тим, що дівчинці рідко дозволяли покидати Небо. Тепла родюча Земля, яка вбирала в себе пахощі полів, тяжкий труд людей, дарувала білим ніжкам феї великий приплив енергії, і її зелені очі від того світились, немов Зорі в чорному нічному Небі. Вона частенько лягала на зелену м’яку Траву і вбирала в себе її ніжність та ласкавість. Іноді маленька фея уявляла себе на руках у матері, яка не стомлювалась гладить її хвилясте волосся. Ніжність рук матінки була дуже схожа на торкання Сонця, що з особливим трепетом ставиться до мешканців Землі.
Дівчинка довго бігала лісовими стежками, почуваючись в ці хвилини неймовірно щасливою. Вона хапалась за гілки Дерев і, розкачуючись, стрибала на самі їхні верхівки. Так і пролітав весь День: в біганині та приємних роздумах! А коли красуня Ніч одягала свою чорну шовкову сукню і розкидала на небі Зорі, батьки спускались з Неба, щоб забрати свою малу бешкетницю. За час перебування на Землі дівчинка дуже стомлювалась. Вона похапцем випивала склянку ромашкового чаю перед сном, до чого її привчили батьки, та лягала на улюблену неймовірно пухку та легеньку Хмаринку разом з батьком та матір’ю, а Ніч їх вкривала чорною теплою ковдрою. Хто ніколи не спав на Хмаринці, навіть не уявляє як це прекрасно. Щойно лягаєш на неї, відразу забуваєш про всі свої турботи та труднощі, а чорна красуня дарує казковий дивний сон. Життя Марфії, саме так звали дівчинку, було дивовижним. Після міцного сну вона смачно снідала: частіш за все різноманітними фруктами та млинцями із запашним какао, а потім, перелітаючи з Хмаринки на Хмаринку, збирала своїх подруг, і вони всі разом, веселим табуном, летіли до саду. Ні для кого не секрет, що феї дуже люблять Квіти, але так як їх любила Марфія більше не любив ніхто! Не можна не помітити, що Квіти Неба зовсім відрізняються від Квітів Землі. Вдень вони блакитного кольору, а Ввечері - фіолетового, рожевого, жовтого та помаранчевого, мають дуже тоненькі, майже прозорі пелюстки. Ці Квіти відрізняються своєю чутливістю: якби до них доторкнулась людина, то вони відразу б зів’яли, тільки дотик напрочуд ніжних рученяток дбайливої феї подобається вередливим Квітам. Ви ніколи не задумувались звідки на Небі ввечері з’являються рожеві, фіолетові, жовті, помаранчеві смуги? Це Небесні Вечірні Квіти, які розквітають після того як Квіти Дня, блакитного кольору, лягають спати.
Після того як дівчатка вдосталь насиджувались біля своїх друзів, дорога вела їх до блакитних кришталевих Вод, в яких росли блакитні Дерева. Це було дивовижне явище! В гілках тендітних Дерев пурхали маленькі Пташки, пісні яких відрізнялись чутливим та неймовірно милозвучним виконанням. Блакитними листочками гуляли веселі Промінці, діти самого Сонця, яке випускало їх вдень побешкетувати, але коли з’являлася красуня Ніч, збирало діток, і вони щасливі лягали спати. Небесні кришталеві Води були завжди прохолодні та свіжі. Феї полюбляли в них ніжитись, бо прозорий друг огортав їх натруджені за День крильця і дарував приплив бадьорості. Марфії та її подругам, на відміну від інших фей, більше подобалось бігати Водними просторами одна за одною. Всі мешканці Неба знали, що Марфія, Лейла та Фанія веселі дівчатка.
Коли маленькі феї підросли, то вже не могли блукати весь час де їм заманеться, бо потрібно було виконувати роботу, яку їм доручили батьки. Марфії випало доглядати за Небесними фруктовими садами, яких у її сім’ї було досить багато, Лейлі – дивитись за худобою: Кіньми, Вівцями, Козами, Коровами та Свинями, Фанії довірили пильнувати за прекрасними Квітками. Дівчата Зранку до Вечора були зайняті своєю роботою, та все одно вона не приносила їм значної втоми. Веселі подружки до всього в своєму житті ставились легко. Після роботи ніхто з них в жодному разі не розлітався! Вони збиралися під блакитними Деревами, яких міцно цілувала Ніч та гомоніли до світання, не забуваючи між розмовами весело поспівати. Всі мешканці Неба чули їхні пісні, проте ніхто не наважувався сварити дівчат, бо їхні лункі та всеохоплюючі голоси були напрочуд гарними і діяли на людей, як дощ на суху Землю.
Коли дівчатам виповнилось по вісімнадцять років, їхня врода розквітла, як троянда, і не могла зрівнятись навіть з небесними Квітами. Лейла з її чорним, як Ніч, довгим волоссям та рожевими вустами завжди привертала до себе погляди де б не з’являлась. Фанія навпаки була схожа на дитину Сонця, бо мала золотаве волосся, жовто-білі очі, навіть шкіра її світилась легеньким, ледь помітним сяйвом. Марфія з усіх трьох дівчат відрізнялася особливою вродою. Висока, струнка дівчина завжди викликала захоплення: її зелені очі мали надзвичайну глибину, в них ніби сховалась таємниця безмежного Моря, волосся, яке кольором і легкістю походило на Небо, неслухняними хвилями спадало на плечі, а коли дівчина посміхалася, здавалось, сама Любов цілувала всіх і кожного. Особливо дивними були ямочки на рожевих щічках та червоні, як соковита вишня, вуста. Красуня Ніч у своєму палаці завжди робила бали, і з тих пір як дівчата подорослішали, їхні батьки стали все частіше дозволяти їх відвідувати. Для подруг бал був чудовою можливістю вдягнути свої найкращі сукні та вплести в волосся дивовижні червоні, рожеві, бірюзові, фіолетові стрічки. Дівчата взагалі, здавалося, не вміли сумувати, і їхні веселі посмішки закарбовувалися в серці не одного юнака, та подруги ніби їх зовсім не помічали, насолоджуючись веселою музикою та компанією один одного. Батькам не подобалась така байдужість доньок до товариських цікавих парубків, і вони намагалися пояснити їм , що самотня дівчина щасливою бути не може та й господарство одній вести важко. Лейла, Фанія та Марфія взяли слова рідних до уваги.
Першій пощастило закохатись Фанії. На одному із балів дівчина загубила свою дивовижну червону стрічку, яку постійно вплітала в своє волосся. Юнак, що давно намагався привернути увагу дівчини, знайшов її, і, коли полетів віддавати чарівній феї знахідку, зустрівся з нею поглядом. Він став роковим! Закохані зрозуміли, що просто не мають права бути один без одного. Ніжна і лагідна Фанія дуже підходила чутливому та ласкавому Кирилу. Тепер вони вдвох стали доглядати за прекрасними Квітками. Скоро Кирило взяв Фанію за дружину і в них народилася чудова дівчинка, дуже схожа на матір чарівністю.
Через два роки закохалась Лейла , але вже не на балу. Дівчина вирішила після роботи скупатись наодинці зі своїми думками. Тільки-но вона зайшла в Воду, відразу почула незнайомий голос, який здався феї якимось рідним. Коли вона повернула голову, то побачила хлопця, що розмовляв зі своїми друзями, сидячи під найбільшим Деревом. Лейла довго не наважувалась підлетіти, та коли парубок почав прощатись з друзями, фея відчула як їй неймовірно хочеться бути поряд з ним, тому варто було побороти себе. Дівчина трохи розгубилась, опинившись зовсім недалеко від хлопця, та, на щастя, вчасно опанувала себе і зовсім тихо запитала де він взяв одяг з такої чудової тканини. Парубок розсміявся у відповідь і, не маючи сил втриматись, взяв її маленьку ручку в свою. І без того червоні щоки дівчини горіли тепер яскравим вогнем. Хлопець вподобав чорняву красуню та миттєво зрозумів, що Лейла саме та дівчина, яку він так довго шукав. Через деякий час закохані одружились. Їхнє весілля вразило кожного, кому пощастило на ньому побувати: ще більше підкреслювала красу нареченої сукня із білих Хмаринок, а нареченому додавав чарівності костюм прикрашений Дощовими Крапельками. Невдовзі Лейла народила двох хлопчиків, які не походили на інших малюків розумними оченятами. Час летів дуже швидко:дітям Лейли минув рік, а донечці Фанії- три рочки.
Не зазнала радості подружнього життя та щастя материнства лише красуня Марфія. Їй виповнилось двадцять чотири роки, а кохання так і не стукало в її серце. Це було дуже гірко! Батьки зеленоокої дівчини дуже хвилювались за неї, та не могли нічого подіяти. Серед Небесних жителів існувало неписане правило: одружуватись в досить юному віці, народжувати дітей та разом займатись спільною справою. Марфії самій кортіло закохатись: було невимовно боляче дивитись на своїх таких щасливих подруг і усвідомлювати, що ти й досі сама. Лейла та Фанія раз за разом заспокоювали Марфію, та минав час, а все залишалось так як і було. Дівчина дуже хотіла сім’ю, дітей, але всьому цьому мало передувати кохання. Не зважаючи на свої тривоги, Марфія все ж таки не втрачала надії. Однієї Ночі вона побачила сон в якому нарешті зустріла свого принца, щоправда в нього не було обличчя. Сон міцно врізався в пам’ять феї. Тепер вона точно знала: скоро станеться щось дивовижне, щось таке чого в її житті взагалі ніколи не було. Марфія навіть не сумнівалася в цьому, бо феї завжди довіряють своєму внутрішньому голосу.
Цієї суботи був чудовий день! Сонце сплело дівчині золоте намисто і одягло на груди, від нього їй стало особливо приємно та тепло. Марфія, наповнена найсвітлішими емоціями, почала скакала Хмаринками. Аж раптом її намисто впало вниз, на Землю! Налякана дівчина миттю полетіла за ним. Вона два дні шукала свою прикрасу, але все марно. На третій день фея побачила незнайомця, що сидів серед високих Дерев, пильно розглядаючи її намисто. Хлопець, який працював хліборобом, ніколи не знав такої краси:бусинки вражали дрібними розмірами, а сяйво, яке йшло від них, сліпило очі. Дівчина перелякалась: їм, Небесним жителям, не дозволено спілкуватися з людьми. Гарненько обміркувавши дану ситуацію, Марфія вирішила залишити намисто у хлопця. Наступного Дня фея знову спустилась на Землю з величезним бажанням торкнутися ногами цілющої Землі, та несподівано побачила свою прикрасу. Дівчина озирнулась і, переконавшись,що поряд нікого немає, одягнула її. Будучи в чудовому настрої, Марфія прийнялась гасати Степами та Лісами, не помічаючи на шляху перепон. На горе, та, на щастя, хлопця, який знайшов її намисто і так несподівано загубив, дівчина побачила свою улюблену Березу та помчала стрімголов до неї. Марфія щодуху збила вродливого хлібороба.
- Пробачте мені,- прошепотіла розчервоніла дівчина.
- Та нічого, - почула вона у відповідь.
Очі незнайомих людей зустрілись. Як це було фантастично! Щасливці лежали доволі довго, не знаходячи в собі сили відірватися один від одного. Аж ось дівчина згадала суворий погляд батька і змусила себе встати та піти.
- Дякувати Богу, він не бачить моїх крил, - подумала фея.
Проте хлопець, хоч і не бачив крил, все одно здивувався, бо раніше не бачив дівчат з блакитним волоссям та очима, які дуже сильно нагадують Море не тільки кольором та глибиною, а й загадковістю. Хлопець несподівано помітив на грудях дівчини золоте намисто.
- Так це ваша прикраса?, - спитав він.
- Моя, - коротко відповіла вона та прискорила ходу, щоб чарівний парубок не спитав у неї ще чогось.
Нагорі Марфію зустріли батьки та відразу почали розпитувати за незнайомого хлопця. Дівчина відповіла,що випадково його зустріла. Тато з матір’ю насварили доньку за необережність і часте відвідування Землі. Дівчина сприйняла слова батьків спокійно, бо знала як все закінчиться. Натомість тата з матір’ю хвилювало ще одне питання: чи скоро їхня донька вийде заміж. Вони щиро не розуміли чому їхня Марфія ігнорує всіх хлопців. Дівчина завірила батьків, що придивляється до прихильників, та поки її серце нікому не належить. Слова найпрекраснішої феї були неправдою, бо кохання нарешті знайшло її, але сказати правду дівчина не наважувалася. Марфія сподівалась викинути юнака геть зі свого серця, бо їхній Земний зв’язок не схвалюється Небесними жителями, та минали дні, а за днями місяці, проте цього не вдавалося зробити. Дівчина розповіла свою історію подругам. Лейла з Фанією завірили Марфію, що справжнього кохання взагалі ніколи не позбудешся. Дівчата порадили подрузі розповісти все батькам. Так Марфія і зробила. Тато з матір’ю спочатку сприйняли несподівану для себе інформацію як жарт, але глянувши в серйозні очі доньки, зрозуміли: це помилка. Батьки довго мовчали, бо не знали як відповісти на таке зізнання. Вони від всієї душі бажали Марфії щастя, та зовсім не такого! Батьки не хотіли відпускати доньку, не хотіли розлучатись з нею назавжди. Жителі Неба не спілкуються з людьми,а їхня Марфія втратить чин феї, одружившись з Земним чоловіком, і стане звичайною людиною.
- Йди, доню, спати, завтра поговоримо, - все що змогла сказати матір.
Вранці сім’я зібралася разом за столом. Батьки все ж таки вирішили відмовити доньку шляхом порівняння Земного та Небесного світу.
- Земний світ тяжкий! В ньому замало справедливості, а добрі чесні люди нерідко страждають, - запевнював Марфію тато.
Дівчина слухала, але змінювати своє рішення не збиралася, вона нарешті зрозуміла: щастя варте того, щоб за нього поборотись. Марфія так і відповіла батькам.
- Ну добре, ми тебе відпускаємо, - примусила себе відповісти матір зі сльозами на очах,- ми зробили спробу змінити твою думку, і тепер наша совість чиста.
Дівчина обійняла батьків та пообіцяла завжди пам’ятати Небесне життя. Їй невимовно важко було розлучати з матір’ю та татом назавжди, але залишитись вона не мала права. Марфія перед тим як покинути Небо залетіла до своїх подруг. Вона їм все розповіла та з сумом і радістю водночас поспішила назустріч своєму щастю.
- Прощавай,мій такий чудовий і рідний Край!- на весь голос крикнула дівчина.
Марфія як тільки спустилась на Землю, відразу кинулась шукати чудового хлопця. Вона половину дня бігала без хвилинки відпочинку, не шкодуючи сил. На жаль, Марфія не змогла скористатися крилами, бо їх назавжди відібрали Небесні володарі. Врешті-решт дівчина знайшла того, кого шукала. Обличчя хлопця переповнював смуток, а очі не блищали як раніше. З тих пір як Марфія пішла, він повсюди її шукав і саме в цей день розчарувався в своїх пошуках. Дівчина тихо підійшла до хлопця і поклала свою маленьку ручку на його схилену голову. Він впізнав кохану:тільки її дотик дарує такий приплив радості та любові до життя! Хлопець взяв руку дівчини в свою та легенько стиснув. Цим було все сказано.
Марфія нарешті зазнали всієї повноти щастя. Невдовзі у минулої феї народилася дівчинка і життя засяяло всіма барвами світу! Важко навіть уявити як би жила Марфія без допомоги завжди справедливого серця. Саме його необхідно слухати в першу чергу.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=609974
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 28.09.2015
Вікторію розбудив лункий голос жінки за вікном, яка кликала свого чоловіка. Дівчина встала неохоче, з незмінним питанням навіщо це взагалі потрібно. Вона дрібними, невпевненими кроками підійшла до дзеркала і примусила себе в нього зазирнути. На неї дивилась зовсім незнайома дівчина: шкіра жовтого кольору, під очима синці, чорне густе волосся дуже тускле. Віка не забарилася простягнути руку до столу та взяти чарку. Дівчина пила весь день, а коли вечір стиснув її в своїх обіймах, поринула в повне забуття. Так продовжувалось вже досить довго. Раніше життя чарувало Вікторію багатством кольорів, грою сонячних зайчиків, співом птахів, а тепер все ніби щезло, все поглинула глибока душевна рана, яка змусила її ненавидіти кожен день. Вночі колись приваблива кокетка нестримно плакала, бо до неї приходив один і той самий сон, сон, який відображав найжахливішу подію в її молодому житті! Віка одного теплого вечора поверталась додому з репетиції. Раптом вона почула грубий голос незнайомого чоловіка і не на жарт перелякалась! Дівчина тільки-но розтулила вуста, щоб закричати, як одна рука боляче схопила її за талію, а інша – заклеїла рота. Грубий мужлан змусив Віку тремтіти від огидних дотиків та поцілунків. На щастя, темрява заховала від неї мерзенне обличчя ґвалтівника, який зі всієї сили притиснув її до себе. Тепер вона не була чистою дівчиною з блискучими очима, наповненими вірою в усе найкраще.
Наступного дня Вікторія як завжди пила і сміялася, наче божевільна. Коли прийшов вечір, дівчина зірвалася з місця і побігла до моста. Смерть дивилася їй в очі та обіцяла заховати від погляду неба. Віка вже мала стрибнути як у неї страшенно заболів живіт і змусив впасти додолу. Саме в такому стані її побачив друг дитинства і, підхопивши на руки байдужу до життя подругу, поспішив до машини.
Дівчина прокинулась в лікарні від сильного запаху мандарин. Через пару годин до неї зайшов лікар і приголомшив несподіваною звісткою.
- Ви вагітна, - сказав він.
Дівчина була шокована і не могла стримувати гірких сліз. Ввечері до неї завітав друг і пообіцяв завжди допомагати, та це не мало жодного сенсу: Віка прийняла непохитне рішення вбити дитину, яка нічим не відрізняється від свого батька і так само калічить її життя. Спогади знову полонили нещасну, змушуючи переживати весь жах, який вона понад усе воліла стерти з пам’яті. Віці було дуже гидко і нестерпно соромно за минуле. Дівчина не хотіла більше ні спати, ні їсти.
Глибої ночі Віку зморив сон, який намалював перед нею жахливу картину: вона стоїть під червоним небом, а її руки повністю в крові. Раптом дівчина побачила біля своїх ніг мертве немовля з ножем в грудях і почала ридати. Неможливість повернути втрачене сонечко змусило її вбити і себе. Прокинулась Вікторія в холодному поту. Вона нарешті усвідомила, що має шанс стати такою ж пустою як і її кривдник.
- В чому може бути винне ще ненароджене дитя? – прошепотіла дівчина.
Вікторія поклала свою маленьку ручку на живіт та посміхнулась так як можуть тільки матері. Через дев’ять місяців світ побачила маленька дівчинка і Вікторія потанула в морі щастя. Мати просто обожнювала свою Любочку: голубила її та цілувала в пухкеньку щічку. Життя дівчини налагодилось і повернуло їй втрачену гармонію.
Під вікном у Вікторії розцвіли напрочуд гарні червоні троянди з ніжними пелюстками, які так і манили до себе. Небо чарувало своєю свіжістю, а пахуча зелена травичка з радістю змочувала росою голі ніжки дітей та дорослих. Все та всі цілком віддавались святу життя. Віка вирішила пройтись. Вона зупинилась біля своєї улюбленої яблуні і, стомившись від довгої прогулянки, сіла на траву. В цей самий час дівчину помітив її друг. Хлопець сів біля Віки і сказав, що вона яскравіша за саме сонце. В серцях обох розгорівся справжній вогонь, і вони, захоплені розмовою, навіть не помітили як прийшла ніч . Невдовзі закохані одружились і минуле остаточно втратило владу над дівчиною.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=609731
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 27.09.2015
Ніч стукала своєю рукою в маленьке віконце і наполегливо просила її заспокоїтись, але Марія не переставала омивати обличчя слізьми. Почуття самотності змушувало дівчину тремтіти від болю. Бідолашна дивилася у, накрите рядном темноти, вікно, і в неї наростало бажання стати нічим у величезному світі. Красуня раз за разом лягала на ліжко, хапала довгими пальцями подушку та притискала її до себе, розкинувши повсюди своє чорне кучеряве волосся і просила тільки одного: знайти нарешті людину, яка примусить її серце битись частіше. Вона ридала до самого ранку, порушуючи магію сну. Вранці Марія запирала свій біль і знаходила десь там всередині загублену посмішку. Дуже часто люди навіть не здогадуються, що яскравість та веселість жінки лише приховує тяжку рану, яку може вилікувати тільки кохання. Дівчина з дитинства обожнювала сіяти в душі людей розуміння, співпереживання, доброту, і з цих маленьких насінин через деякий час виростали пишні квіти неймовірної краси. Вона була справжньою та чистою, як джерельна вода, тому не заслуговувала на поцілунки тільки ранку та обійми лише ночі, які дарували нічого, окрім тяжких переживань.
Цієї суботи Марія прокинулась дуже рано. В її очах була прохолода ранкового повітря та тепло родючої землі. Дівчина ніяк не могла знаходитись в приміщенні, тому її ноги самі побігли в невідомому напрямку. Вона була схожа на веселий промінчик, який скаче повсюди. Марія ніжно цілувала пелюстки прекрасних квітів, гладила, налиті сонцем, трави, міцно обіймала зелені дерева. Красуня не могла збагнути, що коїться у неї всередині, вона мала дивне передчуття чогось хорошого. Легеньку, невагому сукню молодої дівчини обвівав ледь помітний вітерець, роблячи ще більш помітною струнку фігуру, а нерозчесане волосся стирчало в різні сторони. Марія лягла серед польових квітів та поринула в цілком казковий сон! Дівчині раптом здалося, що її тіло ніжно огортають не трави, а вода, яка проймає наскрізь приємною прохолодою. Красуня лежала, заплющивши очі, а сонечко тим часом з водою грали лагідну, наповнену трепетом щасливої дитини, мелодію. Дівчина боялась навіть пальцем пошевелити, щоб вона грала й надалі. Марія була готова вічно лежати серед цілковитого спокою, який наповнював її величезною силою. Вона прокинулась від голосних кроків і помітила, що її чомусь мокра сукня стала прозорою та прилипла до тіла. В очах дівчини загорівся вогонь.
- Треба бігти, - промайнуло у неї в голові, - не можна допустити, щоб хтось побачив мене в такому вигляді.
Кроки належали старенькому діду, який, побачивши виразну постать красуні, вирішив, що вона чаклунка. Марія й справді зараз була на неї дуже схожа: погляд її став розгубленим та диким, кроки - різкими, а волосся, після води - дуже пишним. Сукня, на щастя, швидко висохла, і це дало їй змогу йти спокійно. Вона зупинилась біля високого дуба, зовсім стомившись. Аж ось Марію побачили діти і стали називати її чаклункою. Не бажаючи привертати зайвої уваги, дівчина пішла далі, туди, куди й сама не знала. Красуню помітили метелики та, затріпавши своїми крильцями, полетіли, щоб вказати їй потрібну дорогу. Які вони були дивовижні з цими яскравими кольорами, які аж очі різали, та напрочуд малими розмірами крил. Врешті-решт Марія, зовсім вибившись із сил, впала на траву, а коли підняла голову, то з’ясувала, що метеликів вже було. Увагу дівчини привернула річка, яка манила сяйвом, та пробуджувала палке бажання скупатись. Марія, не роздумуючи, зайшла в неї і відчула як її шкіру лагідно огортає прозора вода. На душі у красуні була сама легкість, завдяки якій у неї на обличчі народилася посмішка, а в очах забігали веселі вогники життя. Дівчина раптом помітила маленьку рибку, вона затріпала своїм хвостиком та десь щезла.
- Як весело! – не стомлювалась повторювати Марія.
Дівчина зовсім не хотіла виходити з річки. Вона без кінця дивилась на відображення своєї сукні у, наповненій блакиттю безмежного неба, воді, сонце гріло її спину, а вітер гойдав волосся. Раптом Марії здалося, що вона не сама, що на неї хтось пильно дивиться. Красуня озирнулась, і її чорні очі зустрілись з блакитними очима незнайомого чоловіка. Дівчина розплакалась, змиваючи зі свого серця страх залишитись самою. Це було справжнє кохання! Двоє людей, зовсім не знайомі один з одним, випадково зустрівшись, зрозуміли, що хочуть завжди бути разом. Марія вийшла з води та простягнула чоловікові свою холодну мокру руку.
- Я так довго на тебе чекала, - прошепотіла вона.
Чоловік зовсім потанув в очах дівчини і не міг сказати нічого. Він сам чекав кохання, як ковтка свіжого повітря. Закохані міцно обійнялись,і всередині обох стало аж гаряче. Нарешті вони одержали з небес таке бажане чудо.
Через три дні Марія тяжко захворіла. Дівчина, яка тільки-но зустріла кохання, дивилася тепер своїми глибокими очима в очі самої смерті. Вона безперестанку шепотіла якісь незрозумілі слова та хапала немічними руками подушку. Чоловіку було дуже боляче дивитись на свою квітку, яка поволі в’яла. Закоханий робив все можливе і неможливе, щоб Марія видужала, та нічого не допомагало.
Ніч з п’ятниці на суботу стала для молодої дівчини справжнім пеклом! Хвора кричала, била кулаком тверде ліжко та не переставала стверджувати, що їй недовго залишилось. Наступного ранку вона позвала чоловіка і шокувала його моторошними словами та гарним настроєм.
- Дуже скоро я покину цей світ. Не побивайся дуже сильно, бо ми ще обов’язково зустрінемось. Мені гріх нарікати на долю, тому що вона зробила найкращий подарунок самотній дівчині. Носи в серці наше кохання, та будь щасливим.
Глибокої ночі, коли сльози перестали вириватися з очей бурхливим потоком, чоловік помітив легеньку посмішку на вустах мертвої коханої.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=609729
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 27.09.2015
Колись давно в казковій країні жила Качка і десять каченят. Країна ця викликала у кожного напрочуд яскраві емоції: небо було не просто блакитним, воно містило в собі найрізноманітніші кольори, від білого до яскраво-червоного, дерева вміли розмовляти, і на гілках деяких з них висіли не плоди, а цукерки, в квітах, між ніжними пелюстками, часто можна було помітити маленьких фей з блакитним волоссям. Люди, що мешкали в казковій країні, яскріли добром, вони не знали заздрощів та жорстокості. Так ось Качка і каченята, які мали щастя жити саме цій країні світла та теплі, купалися в неймовірно свіжому повітрі та насолоджувались яскравими барвами. Качка дуже любила своїх діток. Вона голубила їх, зігрівала, коли Зима дихала холодом та кидала на землю білі сніжинки. Мама завжди захищала своїх дітей та оберігала: коли на маленьких каченят одного разу напала Кішка, Качка щодуху зашипіла та затріпала крильми так, що бідолаха ніколи вже більше не наважувалась підходити до них. Після цього випадку всі знали, що з Качкою жарти погані. Поки пухнастими були маленькими, захищати їх було набагато легше, бо вони завжди знаходились біля матері і завжди її слухали. Коли каченя трошки підросли, то почали прагнути свободи та незалежності. Матір поступово втрачала над ними контроль. Каченята, які думали, що вже дорослі, бігали лісами, степами, навіть не повідомляючи матір де саме вони знаходяться.
Одного ранку Качку прокинулась і діток як завжди не виявилось поряд. Змучена марними пошуками, матір вирішила, що каченята набігаються та самі повернуться. Качка сіла під цукерковим деревом і стала чекати. Минула година, друга, ось вже й молода дівчина Ніч спустилася на землю, дістала довгу кісточку і почала все розмальовувати темними фарбами. В матері болісно стиснулось серце, бо каченята ще й досі не повернулися додому. Сиза Качка заплакала так голосно, що її ридання почув сам красень Місяць.
- Качко, голубонько, - мовив він, - чому ти так плачеш?
- Як же мені не плакати, Місяцю, як мої діточки загубились і я не знаю де їх шукати.
- Сідай на мене, - сказав гарний нічний сторож, - разом будемо шукати твоїх каченят.
Качка погодилась і залізла на гостророгого Місяця. Вони помчали так швидко, що матір мало не впала. Дівчина Ніч, яка ходила і, дістаючи з кошика зорі, розставляла їх по небу, вчасно побачила як Качка падає, схопила її та посадила знову на Місяця. Та хоч як Качка з Місяцем не старались, все одно пошуки виявились марними: було так темно, що хоч око виколи, а Місяць не здатен був світити достатньо яскраво. Тоді матір, налякана тим, що з її діточками може щось статися, почала гукати Сонце. Сонце, яке відпочивало після тяжкої денної роботи, прокинулось і неймовірно розізлилось, бо за день зазвичай дуже стомлювалось. Ви навряд чи знайдете більш відповідальну та напружену роботу ніж у Сонця: зранку до вечора цей дбайливий трудівник світить всім і кожному. Важко навіть уявити собі, що сталося б якби воно зникло. Та коли добродушне Сонце побачило засмучену Качку, серце його розтануло.
- Чому ти, Качко, не спиш і чому очі твої заплакані?
- Як же мені не плакати, Сонечко, як мої діточки загубились і я не знаю де їх шукати. Посвіти нам, будь-ласка, допоможи віднайти коханих діток.
- Добре, допоможу, - схвильовано мовило Сонце.
Місяць, сонце та Качка продовжили ретельні пошуки, та все одно каченята не знаходились. Змучена матір вкотре заплакала, і втомлене серце підказало їй, що робити далі. Качка звернулась до Трав:
- Трави, зелені та шовковисті, допоможіть мені, будьте ласкаві, віднайти моїх діточок, пригніться до землі, якщо вам не важко.
Трави пригнулись і Сонце, Місяць та Качка вирушили далі. Після тяжких та виснажливих пошуків матір нарешті побачила своїх діточок. Налякані каченята, тісно притулившись один до одного, з жахом дивились в темний густий ліс. Качка спустилась і щодуху обійняла своїх діток. Вони всі разом сіли на Місяць та відправились додому. Коли Місяць дістався до їхньої домівки, справа вже схилилася на ранок.
Матір зразу почала сварити дітей і питати чому вони пішли так далеко і туди, де раніше ніколи не були.
- А якби вас з’їла лисиця або вовк? – не вгамовувалась Качка. Ви подумали як мені було страшно за вас?
Каченята стояли, понуро опустивши очі, вони усвідомлювали свою провину і тому пообіцяли матері більше ніколи так не поводитись.
Качка пригорнула своїх каченят та накрила їх крильми. Вона знала, що діти рідко здогадуються настільки любляче серце мають матері.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=609445
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 26.09.2015
Багато років тому назад, коли Рослини та Тварини вміли розмовляти, жила одна Яблуня-красуня. Вона була багатодітною мамою, яка просто обожнювала своїх діток. Дерево не стомлювалося простягало багаточисленні гілки до Сонця, щоб кожне Яблучко змогло отримати якнайбільше тепла! Від цього діти люблячої матері росли червоними-червоними і вражали своїми великими розмірами. Яблуня гладила повнощоких щасливців гілками-руками, співала їм пісень, а коли приходила Ніч, турботливо накривала зеленими листочками. Всі сини та дочки відчували турботу матері, та знаходилось серед них одне Яблуко, якому всього було мало! Йому не вистачало і обіймів матері і тепла золотого Сонечка. Яблуко-егоїст кожного разу перед сном загадувало одне й те саме бажання: лишитися у мами єдиним сином. Це бажання було настільки сильним, що Сонце вирішило його задовольнити, аби провчити невдячного.
- Я здійсню твоє прагнення, - сказало саме до себе Сонце, - та рано чи пізно ти про це пожалкуєш!
Одного чудового Ранку Яблуко прокинулось і побачило, що його оточують лише гілки з листочками.
- Ура!!! – вигукнув егоїст так голосно, що Яблуня миттю прокинулась.
Вона дуже здивувалась несподіваній легкості, яка прокотилась всім її стовбуром та гілками.
- Напевно свіже повітря так подіяло – сказала сама до себе Яблуня-красуня.
Мати опустила всі гілки до низу, щоб привітати своїх діточок з новим Днем, та вони кудись зникли.
- Який жах… - ледве вимовила Яблуня.-Де мої любі діточки?
- Мамо, в тебе залишився я, - відізвалось Яблуко-егоїст, прибравши з червоних щік листочки.
- Слава Богу, - відповіла занепокоєна мати, - хоч не всі дітки пропали.
Яблуня-красуня простягнула до сина свої численні гілки-руки і міцно-міцно його обійняла.
- Скажи мені, будь-ласка, коханий синочку, чи ти не бачив куди подівались твої брати та сестри?
- Ні, не знаю, - збрехало Яблуко.
- Який негідник! – голосно крикнуло Сонце, але його годі було почути, бо Небо знаходиться дуже далеко від Землі.
Яблуко-егоїст чудово бачило як діти-Промінці зривають з гілок синів та доньок Яблуні, але й голосу не подав, щоб розбудити матір.
Яблуня ще дужче обійняла сина і він аж затремтів від задоволення.
- Ти тепер в мене єдиний. Нікому тебе не віддам, - сказала мати з такою лагідністю, що на очах Яблука-егоїста з’явились сльози.
На хвильку синові стало шкода матір і в нього виникло бажання все їй розповісти, але любов до себе перемогла. Як було чудово відчувати турботу Яблуні-красуні та пестощі ласкавого Сонця! Життя Яблука стало походити на мед. Його щоками розливалося приємне тепло, яке викликало хвилю радості, та змушувало серце весело калатати від насолоди. Тепла з кожним днем ставало ще більше і зовсім скоро щоки Яблука стали нестерпно горіти.
- Досить! – закричало воно.
Яблуня не на жарт перелякалась за сина. Вона намагалася затулити його листочками, але нахабні Промінці проривались крізь них і продовжували свою розвагу. Зрештою навіть очі Яблука-егоїста стали червоними і воно вирішило покликати Сонце. На щастя, втомлена Яблуня заснула. Золотавий дбайливий трудівник перебував дуже низько над Землею, тому відразу почув знайомий голос.
- Чого тобі треба? – запитало Сонце у Яблука, ніби нічого не знаючи за його проблему.
- Це ж ти обпікаєш мені щоки! Негайно припини!
- Нічого не можу вдіяти. Раніше Яблуня-красуня мала купу діточок, тому тепла всім діставалося в рівній кількості, а тепер воно все надходить тобі. Ти ж саме цього хотів! Мрії мають здійснюватись!
- Любе Сонечко, будь-ласка, поверни моїх братів та сестер. Я більше не витерплю гри Промінців на своїх щоках.
- Я не виконаю твоє прохання, бо в ньому немає навіть крихти співчуття до бідолашної матері та братів з сестрами. Треба навчитися думати не тільки про себе. Твої щоки будуть горіти ще дужче!
- Сонечко, зачекай! Змилуйся наді мною.
- Відчуй те саме, що відчувають твої близькі!
Сонце піднялося високо-високо і вже не чуло благань Яблука-егоїста.
З кожним днем терпіти гарячі Промінці ставало все важче, а згодом взагалі неможливо!
- Невже мої рідні так само страждають? – запитало себе Яблуко-егоїст.
Воно підняло очі та глянуло на свою матір. Яблуня мала жахливий вигляд! Попри неповторну красу, молодість в її очах читалась біль глибокої душевної рани, яка навіть не думала загоюватись. Син нарешті зрозумів, що накоїв і з його очей вирвались сльози.
- Який я негідник! – злетіло з його вуст. – Як можна було так вчинити з найдорожчими людьми?
- Що ти таке кажеш, синку? - втрутилась мати.
- Це я винен в тому, що ти залишилась тільки зі мною. Саме це бажання я загадував перед сном і воно здійснилось! Сонце послало на Землю Промінці, аби ті забрали твоїх синів та доньок.
- Сонце кажеш?
- Так.
- Як чудово, що саме воно! Володар світла дуже добрий та справедливий, тому не здатен на лихі вчинки. Скоро мої дітки будуть вдома.
- Мамо, пробач, - перебив Яблуню син.
- Я не тримаю на тебе зла. Найголовніше – це усвідомити жахливість неправильного вчинку!
Наступного Ранку всі Яблучка повернулись. Сім’я зажила навіть краще, бо тепер в ній панувала справжня гармонія. Яблуко-егоїст нарешті зрозуміло, що найцінніше в житті – це люблячі посмішки рідних!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=609443
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 26.09.2015
Матір з батьком дуже зраділи народженню дівчинки. Їй дали ім’я Надія так як дитина була довгоочікуваною і стала несподіваною радістю для батьків.
Змалечку дівчинці ні в чому не відмовляли: купували найдорожчі цукерки, чудові сукні, різнокольорові стрічки для волосся. Зрештою Надя стала користуватися добротою батьків. Дівчинка бачила як вони її люблять і випрошувала все чого тільки бажала. Єдина донька відданих батьків купалася в коштовних прикрасах, дорогих нарядах та інших розкошах.
Коли Надії виповнилося двадцять три роки, вона почала шукати способи як нічого не робити та отримувати все, розуміючи, що тато з мамою вже старенькі і не в силах забезпечувати їй таке саме безтурботне життя як раніше.Надя не хотіла вчитися, бо вважала себе і так достатньо розумною, не хотіла й працювати, тому що берегла свої тендітні рученята. Дівчина зросла дуже ледачою!
Через певний час в голівку Наді завітала думка вийти заміж, аби чоловік здійснював всі її бажання. Вона зі своєю чарівною вродою швидко знайшла підходящого хлопця. Батьки спійманого на гачок давно померли і залишили улюбленому синові чималий спадок, тому кращого варіанту розбещеній дівчині годі було й шукати. Надія, не проронивши жодної сльозинки зі своїх чорних великих очей, покинула рідних батьків, мальовниче село, щоб чимскоріш опинитися в місті. Там на неї чекало розкішне життя! Крижане серце дівчини прагнуло лише достатку. Вона не знала що таке справжній друг, любов до матері з татом та палка мрія. Життя Наді звісно стало надзвичайно багатим, але насправді являлося бідним! Дівчині від хлопця були потрібні лише гроші, а йому від неї – неповторна краса і більш нічого. Вони обоє не хотіли дітей, бо вважали їх жахливим тягарем, обоє прагнули з ранку до ночі лише гуляти.
Невдовзі молодий хлопець знайшов собі іншу дівчину та розпрощався з дружиною. Покинута Надя недовго сумувала, бо мала чимало прихильників, які прагнули бути поряд з нею. Зовсім скоро дівчина знову одружилась і зажила так само як раніше, сівши на шию новому обранцю. Надія не втомлювалася купувати шикарні сукні, неймовірні прикраси, різноманітні шуби. Здавалося, ось воно щастя, але ні! Несподівано дівчина стала відчувати пригніченість, яка зрештою перетворилася на внутрішню пустоту. Її перестали радувати численні матеріальні багатства. Душа несподівано захотіла любові та кохання.
За вікном падав лапатий білий сніг. Надія сиділа в теплій кімнаті, але все одно відчувала як холод пронизує її тіло. Вона дивилася порожніми очима як Зима будувала білі палаци і вперше в житті у неї так щиро текли сльози. Раптом Надя побачила темноволосу дівчину в довгій сукні, яка геть боса збирала сніжинки! Білі мандрівники в дбайливих руках феї миттю перетворювались в оздоблення якогось величезного білого полотна. Цікавість змусила Надію вибігти на вулицю. Фея почула тяжкі кроки дівчини, шалене калатання серця та відчула її внутрішній біль. Це все змусило добросердечну доньку Весни підійти до незнайомки, взяти її руку в свою та передати величезну кількість тепла, ніжності, турботи. Тільки-но Надія розтулила рота, щоб запитати в доброї феї за білосніжне полотно, як вона несподівано зникла.
Щойно чорноока дівчина повернулась в дім, її серце вибухнуло гірким плачем, вимиваючи з себе весь бруд. Надя вперше за довгі роки згадала батьків, згадала їх теплі, привітні очі і їй дуже закортіло повернутися до рідного села, щоб вибачитись перед ними та хоч якось допомогти. Наступного Ранку Надя виїхала з дому.
Коли непутяща донька переступила поріг рідного будинку, з нього повіяло крижаним морозом. Надя стала шукати очима батьків, та марно, гукання також не дали результату. Благо зайшла сусідка, яка впізнавши Надію, повідомила їй про смерть батьків. Дівчина спочатку не повірила, але презирливий погляд сусідки запевнив її, що це правда. Вона тепер ніколи не обійме тата з матір’ю, не скаже такі потрібні слова любові. У Наді болісно стиснулось серце. Дівчина з останніх сил підняла свої довгі вії і знепритомніла.
Провина перед батьками не переставала мучити нещасну вже довгих десять років. Хто знає чим би закінчилася ця історія, якби не сон. Надія побачила в ньому малу дитину, яка сміялася та простягала до неї руки. Не стримуючи себе, дівчина підійшла до неї і стала цілувати, а дитина від того ще більше розсміялася. Прокинулась Надя зі сльозами на очах. Їй до безтями захотілося мати справжню сім’ю та дарувати тепло свого відродженого серця. В першу чергу дівчина розлучилась зі своїм обранцем, якого зовсім не кохала, і переїхала в село чекати кращої долі.Надя тоді не знала, що життя відвернулось від неї так само як вона відвернулась від нього. Бідолашна тяжко працювала на Землі, але врожай завжди був невеликим, привітно ставилась до людей, але вони не хотіли її більше знати, та самою боліснішою звісно була самотність. Дуже гірко втратити можливість кохати, можливість стати для когось теплим подихом Весняного Неба.
Однієї холодної Зими Надя помітила за вікном ту саму добру фею. Дівчина, не гаючи ні хвилини, вибігла надвір та несподівано навіть для себе розповіла прекрасній феї про всі свої негаразди. Донька Весни достатньо твердим голосом відповіла Наді, що все погане добром не повертається. Вона вже мала летіти, та в червоних опухлих очах прекрасної дівчини виднівся легкий вогник сподівання, і її серденько не витримало. Фея зі сльозами почала пропонувати Надії стати такою ж як вона. Ця пропозиція надзвичайно сподобалась бідолашній, і в неї нарешті забриніла на вустах посмішка, а очі засяяли мільйонами зірок. Відтоді Надя з доброю феєю стали разом допомагати тим, хто цього потребував. Молоді гарні дівчата одного погожого дня взялись за руки та відчули лагідний шепіт вітру надій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=608825
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 23.09.2015
В їхніх маленьких тільцях серця билися одночасно. Годі було й шукати більш відданих Метеликів! Вони перелітали з Квітки на Квітку, жартували та сміялися. Найбільше щастя, подароване долею - це кохання. Метеликів воно заполонило, коли чорні Хмари гірко плакали. Спочатку майбутні закохані, повністю намочивши яскраві крильця, не тямили себе від горя, тому нічого та нікого не помічали. Аж раптом виглянуло Сонечко і обидва його щирі друзі одночасно підняли голівки. Цього було досить, щоб ухопити один одного поглядами та відчути прилив кохання. Метелики довго сиділи, мов зачаровані, не помічаючи навіть всеохоплюючого голосу Сонця, яке давно звало їх на обід. Сонечко любило все та всіх, але з особливою прихильністю ставилось до Метеликів, бо вони відрізнялися неповторною красою і життєрадісним характером. Метелики повернулися до реальності, коли на Землю впало червоне соковите Яблуко. Закохані підняли голівки вверх та ненароком помітили величезну Райдугу, яка з’явилася після Дощу. Не довго думаючи, вони гайнули в обійми Неба, щоб помилуватися нею зблизька. Сонечко побачило своїх друзів і почало махати їм кулаком, аби ті не сміли ігнорувати добросердечні запрошення. Метелики попросили вибачення та всілися за стіл, де залишилось кілька запашних калачів, якими милувалась крихітна Пташка. Вона з’їла занадто багато, і тепер крильця не могли тримати її в повітрі. Закохані після смачного частування подякували Сонцю та миттю спустились на Землю, щоб сповна насолодитися лагідними торканнями неймовірно гарних крилець до зеленої Травиці. Потім щасливці в літали безкраїми Лісами, Полями, розкішними Садами.
Всюди, де з’являлися Метелики, ставало веселіше та приємніше на душі. Посмішка ні на мить не покидала їх. Завжди радісним Метеликам по доброму заздрили навіть найпрекрасніші Квіти! Їхні ніжні яскраві пелюстки, приємний аромат, витонченість не могли зрівнятись із пломеніючими очами зведених долею. Справжнє кохання робить будь-кого набагато кращим, бо немає ліпшої прикраси за внутрішнє сяйво.
Одного разу Метеликів помітила зла чаклунка і зненавиділа їх, бо сама не здатна була на таке щире почуття. Жорстокість підступність не мають нічого спільного зі світлом закоханої душі, тому чаклунка прирекла себе на самотність. Так ось жінка з темними, як чорні тунелі, очима відразу заходилася варити зілля, щоб зробити одного з Метеликів хворим, а потім взагалі вбити, тим самим прирікши іншого на страждання. Зла чаклунка без кінця реготала та скалила свої зуби, уявляючи пекельні муки люблячих сердець. Складність виконання згубної ідеї полягала тільки в неможливості добровільно напоїти Метелика зіллям, проте хитра і вигадлива жінка придумала як це краще зробити. Вона взяла трохи зілля, і, коли Ніч одягнула свою розкішну чорну сукню, пішла туди де спали прекрасні закохані, укривши один одного крильцями. Ця турбота про ближнього свого викликала у чаклунки вогнище ненависті, та жінка взяла себе в руки, щоб обережно влити отруту до рота одного із Метеликів. Як тільки друг Сонця затріпав крильцями, чаклунка пішла, стримуючи дикий сміх. На Ранок хворий Метелик ледве розплющив очі, крильця зів’яли, мов Квітка, а тіло прикувала Земля. Його відданий коханий не на жарт перелякався, але показувати це він не мав права! Навпаки зараз треба було посміхатись, дарувати тепло, годувати хвору, спеченими Сонцем, калачами та напувати водою. Старання себе не виправдовували! З кожною миттю Метелику ставало все гірше та гірше. Тоді закоханий, ховаючи гіркі сльози, полетів до чаклунки, яка мала добре серце.
Не встиг Метелик розповісти про величезне горе, що порушило звичну радість, як добра рятівниця перебила його, здогадавшись кому належить злочин. Вона повідомила про неможливість відкликання чар, бо їх наклала не просто чаклунка, а володарка зла, і єдиний спосіб врятувати життя коханій – це віддати натомість своє. Метелику було не важливо в який спосіб врятувати свою любу, тому він миттю погодився. Чаклунка провела деякі незрозумілі дії та наказала Метелику летіти до своєї коханої, при цьому кілька разів повторивши, що це останній хвилини в його житті. Нарешті страшенний біль залишив серце бідолашного, яке тепер божевільно калатало в грудях від думки про врятоване життя. Весь свій останній час Метелик обіймав кохану, дивився в її очі, щось безперестанку шепотів.
Незабаром Метелика забрала Смерть. Закохана довго намагалася його розбудити, не бажаючи вірити в страшну трагедію, а коли зрештою повірила, сльози вирвалися з її серця назовні. Життя ніколи тепер не стане таким яскравим та веселим! Колишня щасливиця полетіла в обійми Сонця, прагнучи розповісти йому все, та через сльози, які не переставали литись, вдарилась об стовбур Дерева і впала мертва додолу.
Було невимовно жаль Метеликів! Хмари гірко плакали рясним дощем, Сонечко затулило обличчя руками, а Вітер неохоче блукав повсюди. Ніхто не знав, що Метелики зустрілися на Небі. Їхні серця знову забилися одночасно, а очі знову випромінювали сяйво. Справжнє кохання не помирає! Ті, хто щиро прагнуть піклуватись одне про одного, завжди разом!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=608823
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 23.09.2015
Хмари сонце колихають,
В небі пахнуть сни…
Хвилі зморені лягають
Вітрові на груди…
Ніч щось Вечору шепоче,
Погляди ковтає
Ніжністю чарує серце,
Пестить, забавляє.
Від гарячого кохання
Зорі народились.
Виникло палке бажання
Зберегти мрійливість!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=608609
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.09.2015
Вони до неба торкнулись
І від того посміхнулись,
Вони припали до землі,
І враз троянди проросли!
Летять на крилах прозорих,
Чують ласку трав чудових!
Їх світ та чисті почуття -
Є серцем справжнього життя!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=608608
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.09.2015
Сонечко світить високо в небі,
Вітер шепоче тужливі слова…
Мабуть, ніколи, ніколи, ніколи
Вже не всміхнеться до мене весна.
Крига навіки поселиться в серці,
Вже очі не бачать тієї краси.
Куди нас ведуть нездійснені мрії?
Це шлях до гнітючої пустоти!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=608074
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.09.2015
Десь заблукали палкі зорі,
Щезла посмішка життя.
Душевний вогонь згас поволі,
Щастя губить забуття...
Це воно хапає в руки
Вкрай засмучену красу!
Цілком полонить наші думки
І вселяє пустоту.
Як тільки серце пригадає
Глибину очей краси,
Ясно посмішка запалає
Грою першої зірки!
Навіть крізь темні-темні хмари
Проступає сонечко,
Найчарівніші неба струни
Вже прагнуть гри напевно!
[b][/b]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=607938
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.09.2015