| Сторінки (1/4): | « | 1 | » |
Якось, прийшовши в спеціалізований магазин техніки, я звернулася до консультанта з питанням про певні параметри відеокамери. Він не зміг відповісти нічого путнього. Я покликала іншого – теж саме. Обидва ці хлопці виявилися колишніми одногрупниками мого знайомого - Данила, з яким ми зустрілися в цьому ж магазині. Не обравши нічого ми пішли з торгівельного центру. Дорогою Данило почав згадувати про минулі роки навчання і мимохіть розповів мені про Миколу й Олега (консультантів того самого магазину). Як вони прогулювали заняття, а потім спокійно приносили хабарі, які викладачі брали без докорів сумління. Так отримали дипломи. І тепер вони спеціалісти «високого класу». На роботу влаштувалися знову за гроші, але розповісти бодай щось елементарне покупцям не можуть.
Я сама ніколи таким не займалася і тому не цікавилася подібними темами. Але з тих пір серйозно задумалася над нашим життям, пронизаним корупцією. Цим спеціалістам, які вчилися «за сало», ми довіряємо свою техніку (сервісні центри), одяг (хімчистки), здоров’я (лікарі) і навіть життя (водії громадського транспорту). А що буде коли не залишиться в країні жодного нормального банківського спеціаліста, юриста… Врешті решт самі викладачі стануть такими, що не тільки будуть ставити оцінки за гроші, але й навчити нічому не зможуть. Та, що там - колись, багато їх і зараз таких. Теперішні студенти - майбутнє країни. І від їхніх знань, від якості освіти залежить все - навіть лікарські помилки, які часом призводять до смертельних наслідків.
Тому тема корупції дуже актуальна сьогодні. Кожен журналіст і громадський діяч повинен бути також непідкупним у боротьбі за справедливість, викривати і доносити до відома людей такі випадки.
І пам’ятаймо - майбутнє країни та її народу в руках кожного з нас!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=606176
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 12.09.2015
До вашої уваги представлено твір написаний в 2012 році, отже всі посади, події, імена і прізвища відповідають тому часу.
У нашому навчальному закладі на Січеславщині дуже гостро стоїть мовне питання. Мій викладач української мови (не буду називати справжніх імен, нехай це буде Олена Петрівна) завжди знала, що я патріотка. Але нещодавно у нас розгорнулась політична дискусія, де в розмові я використала слово націоналістка (для довідки: націоналізм — ідеологія і напрямок політики, базовим принципом яких є теза про цінність нації як вищої форми суспільної єдності і її первинності в державотворчому процесі). Олена Петрівна чудово ставиться до слова «патріотка», а от слово «націоналістка» ототожнює зі словом «шовіністка» (шовінізм — пропагування національної переваги на чужих етнічних територіях). Викладач хоче змінити моє ставлення до націоналізму, тому дала мені додому почитати таку собі газету «Время. УА», де красувалася стаття «Настоящий шовинизм» , автор «Михаил Корниенко». Ми домовились обговорити статтю наступного дня. Цікавість бере гору. Незважаючи на безліч справ, не дійшовши до свого додому, я присіла на трамвайній зупинці і почала читати…
Перший підзаголовок «Десяток лет назад на несколько дней меня занесло во Львов...». Автор пише, що коли був «випадково» у Львові, «випадково» побачив на стіні напис «Волю Шкілю!». Але він ніби не знав хто це такий (мені зовсім не віриться, що кореспондент політичного видання не знає Шкіля). Далі «Михаил Корниенко» пише про те, що такого народного депутата перехожі у Львові не знають. А ще він припускає, що пан Андрій бандит. Я Андрія Васильовича знаю особисто, не раз доводилося спілкуватись з ним у Києві, а тому можу сміливо заявити, що на бандита він зовсім не схожий , скоріше навпаки – дуже привітна людина і близький до народу депутат. Але знову ж таки, не хочу переходити на персоналії, а розкрити на глобальні питання мови і націоналізму.
Після цього абзацу брехні далі читати статтю, м’яко кажучи, мало хотілося, але я згадала слова Олени Петрівни: «Дочитай, будь ласка, до кінця». І продовжила…
Наступний підзаголовок «Кравчуковские сказки». Тут йдеться про те, як Кравчук обіцяв, що в Україні дружньо будуть існувати українці та росіяни, як будуть відбудовувати незалежну Україну. Так ніхто ж і не проти. Нехай живуть собі люди всіх національностей, але державу і мову треба поважати, як це відбувається і в інших країнах. Тут мені спали на думку слова «свободівців», тільки непам’ятаю чи самого Олега Тягнибока, чи когось іншого з їхньої партії. Якось на ток-шоу «Велика політика з Євгенієм Кисельовим» приїхав гість з Росії. Він так самовпевнено заявив: «Говорите по-русски, а то я вас не понимаю». На що член ВО «Свобода» заявив, що не він приїхав до Росії, а гість московський навідався сюди. І якщо людина поважає державу, до якої приїхала, то або буде говорити їхньою мовою, або найматиме перекладача.
Йдемо далі… «Что поет грузин? Новая претензия к Валерию Меладзе». Тут автор звичайно не міг оминути так званого мовного закону, тим самим розгорнувши сепаратисьткі настрої та ворожнечу напередодні виборів.
Ця частина статті розповідає про те, як у Львові у 2002 році, де він мабуть знову ж таки був «випадково» (я почала сумніватися, що він взагалі там був) перед концертом Меладзе декілька львів’ян стояли з плакатами «Меладзе геть» біля театру опери і балету, де він мав співати.
І тут автор знову ж таки вступає в діалог, а завершує такими словами: «Ну, ребята, вы гоните! А если Мадонна приедет, вы тоже ее гнать будете? Она ж по-английски поет!» По-перше, мені дуже «подобається» слово «гоните» і не зрозуміло на якому жаргоні використовує це слово «пан Михаил», а по-друге, порівняти Мадонну з Меладзе – це щось автор дійсно «перегнув палку». Меладзе займається творчістю на території нашої країни, а Мадонна з США, вона ж не може всі мови світу вивчити, де гастролює. Але щодо цього – багато артистів з Італії, Франції, Росії та й інших країн, що приїжджають в Україну, чи пісню хоч одну українською заспівають, чи фразу якусь та скажуть нашою мовою, щоб приємно було українцям. Не потрібно далеко ходити. От і відомий російський співак Олександр Малінін багато пісень виконує українською, хоча народився далеко за її межами - аж за Уралом. А от наш «улюблений» прем’єр-міністр Азаров, скільки живе в Україні, яку посаду займає, але і декілька слів українською до купи скласти не може. Я кажу так: «Якщо хочеш посміятися, не треба вмикати «Вечірній квартал» чи «Сomedy Club». Достатньо увімкнути новини і почути декілька слів від прем’єра, та й російською він говорить з якимось незрозумілим акцентом.
Звісно це смішно, але якби це не було так сумно. В державі Україна, навіть, голова уряду не володіє українською мовою. Це ж треба мати стільки «багато» розуму, щоб і досі не навчитися говорити українською.
Що далі в ліс, то більше дрів. Далі «Михаил Корниенко» зовсім розходився і кидається образами. Він пише ганебні вислови про людину з громадської організації «Спільна справа». Ця організація проводила акцію на підтримку української мови: за українські вірші чи пісні можна було отримати символічний подарунок. Автор виставляє активістку «Спільної справи» як неосвічену особу, читаючи їй Шевченка російською і роблячи з нашого національного героя непатріотичну людину. Адже всім відомо, що Шевченко здебільшого писав українською, але російською теж володів досконало, бо жив у Росії й навчався у Петербурзькій академії мистецтв. Але геній будь-якою мовою геній. Та пані зі «Спільної справи» зауважила: «Потрібно тільки українською мовою». Чи то зі злості, що не отримав подарунок, чи то з якихось інших причин пан «Михаил» написав про активістку наступне: «…лицо у грантоедной дамы вытягивалось, а глазки выпучивались… Спорить с ней было так же бессмысленно, как облаивать фонарный столб».
І останнє… своїми словами не передати, тому цитую дослівно: ««Русские идут!» — крикнул экс-министр обороны США Джеймс Форрестол, перед тем как выпрыгнуть в окно психиатрической лечебницы. Сродни ему традиционное заклинание нашего украинского дурдома в адрес всех, кто говорит на русском — «Чемодан, вокзал, Московия».»
Це, взагалі, остання крапля, як то кажуть. Треба ж до такого дійти, щоб порівняти націоналістично налаштованих українців з божевільними. До того ж я знаю, що передує таким словам, зазвичай так кажуть хамовитим росіянам. Але росіяни теж є різні й ніякий націонал-патріот не скаже поганого слова ввічливим, культурним представникам будь-якої національності.
Інша справа, що деякі жителі України, начебто українці, проте не шанують своєї мови і культури. З них беруть приклад й інші нації, які потім вимагають, щоб викладання у навчальних закладах, заповнення документів та інші подібні справи можна було робити різними мовами. Тож рятувати, як не парадоксально, потрібно не російську, і не татарську, і не угорську мови, а саме україньку.
Отже, пам’ятайте, без мови немає нації.Збережімо мову та культуру. Ось тоді жителі інших країн і представники інших націй будуть шанувати нас.
Я сподіваюсь, що цей відгук на статтю про шовінізм хоч трішки змінить думку не тільки мого викладача, але й багатьох інших українців.
2012
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=606172
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 12.09.2015
Вже розтає на очах під променями зимового сонечка останній сніг, що ще лежить на узбіччях та стежках зимової Одеси. Та це остання «порція» талої води на сьогодні. Скоро захід сонця. Я йду вузенькими вуличками, думаючи про те, що через декілька місяців зовсім уже потепліє, і переді мною вимальовуються картини дерев вкритих зеленою ковдрою, різнобарвні квіти...
Та вже холодає. І це повертає мене в реальність. Я дістаю рукавички з кишені й відчуваю, як дещо випадає з неї. Це, мабуть, візитівка, що її дала сьогодні моя стара знайома Оксана Павлівна. Я випадково зустріла цю жіночку, а її номера телефона не мала – тому в сутінках шукаю маленький папірець, знаходжу його в клумбі й дістаю з сумочки гаманець, щоб покласти туди важливий для мене запис.
Тим часом чую поряд писклявий і дещо осиплий голос маленького хлопчини. На вигляд років 7-8. Одягнений він у стару куртку та брудні, зашморгані й трохи розірвані знизу штани. Ця дитина стоїть на розі вулиць, коло чиєїсь дорогої автівки, з купою магазинних флайєрів, тих самих, що можна безкоштовно брати при виході з супермаркетів та торгових центрів. Він запрошує людей, які проходять повз, брати рекламу. Дівчина в бордовому пальто, проходячи цією вулицею, взяла в нього газетку, але хлопець заперечив: «Это платная брошюра. 10 гривен.». Дівчина дала йому гроші, й вони почали розмову.
Аж раптом задзвонив телефон. Я зраділа надзвичайно цьому дзвінку, адже він був від мого друга з іншої країни. Говорили ми довго, хвилин 15. Коли я скінчила говорити, ні того хлопчика, ні дівчини вже не було. Мене зацікавило, чим же могла закінчитися розмова двох таких різних людей, до того ж зовсім незнайомих. Про те спитати уже нема в кого.
Ввечері їду додому. Тролейбус надто переповнений, навіть, стояти незручно. Нарешті «популярна» зупинка. Я називаю так ті станції, де багато народу виходить і заходить до транспорту. Біля мене звільняється місце з двома стільцями. На одному з них, біля вікна, вже зайнято. Я сідаю поруч. Проїхали декілька зупинок вже й спати захотілося. Коли десь позаду такий галас здійнявся і чуються знайомі фрази. Це, як завжди, відомі «тролейбусні політологи» завели тему про депутатів: хто хороший, хто поганий. І вже не зрозуміло, хто за кого, – тільки крику на весь салон.
Я обертаюсь назад подивитися, що там таки робиться. Моя сусідка зліва каже до мене: « Краще б щось хороше для людей зробили, ніж просто розмовляти. Раніше думала, що можу переконати людей, але зараз бачу, що деякі з них просто не можуть зрозуміти багато простих речей».
Я дивлюся на неї, на мить ловлю її погляд і намагаюсь згадати, де ж я її бачила. І тут мене наче осяйнула блискавка – це ж та дівчина, що з безпритульним хлопчиком на вулиці розмовляла. Я розповіла, що бачила сьогодні її, і мене цікавить, чим же все скінчилося. Оля, так звати мою співрозмовницю, мала вже скоро виходити з транспортного засобу, тому ми обмінялися телефонами і домовилися зустрітися з нею ще. Мене зацікавив її вчинок з хлопчиком. Ольга запросила його сходити кудись, щоб розвеселити малого, бо такі діти не мають того дитинства, як звичайні, що живуть з батьком і матір’ю. Вона також сказала, що того дня в неї виникла ідея, й пообіцяла поділитися нею зі мною.
Оля Нездійминога навчається в Одеському національному університеті ім.. Мечнікова за спеціальністю біохімія. Все це мені стало відомо під час нашої наступної зустрічі. В свої 22 роки вона не тільки навчається, а й працює, та не десь там на легкій роботі, а у військовому шпиталі. І це в наш час, коли всі розуміють, що йде війна.
Ольга почала розповідати усілякі випадки з чергувань. Це, як наче у фільмі жахів. Я така людина, що не можу спокійно говорити на ці теми, мені навіть погано стає. А ця молода тендітна дівчина вже скільки всього надивилася в житті.
«У мене такий фах, – каже спокійно, – кожен працівник медицини має бути трохи циніком. Бо неможливо все сприймати близько до серця – ніякі нерви не витримають такого навантаження; і байдужим залишатися не можна, оскільки пацієнти відчувають це.»
Та про все по порядку. Ще маленькою Олечка уявляла себе в білому халаті, хоч медиків у сім’ї й не було. Все хотіла допомагати людям. Після школи вступила до медичного училища, а потім до університету на навчання за скороченим терміном. В цьому році вона вже стане бакалавром. Та Ользі замало просто добре вчитися, їй треба щось робити, якось допомагати комусь. Мені здається є така категорія людей, які підтримують інших. Моя нова знайома саме з цієї когорти. Оля просто не може пройти повз чужі проблеми.
Ще рік тому я думала, що таких майже не залишилось. Десь близько відсотка, не більше. Та після останніх подій в Україні я все частіше зустрічаю таких, як вона. Народ згуртувався навколо проблем, здається вже немає в кожного своїх окремих бід. Вони спільні, як і радощі. Але все ж таки багато горя…
Та зараз не про це. Оля не тільки допомагає бідолахам на вулицях, вона піклується про поранених, працюючи у військовому шпиталі міста Одеси. Це найбільший шпиталь в усьому південному регіоні нашої держави. Сюди транспортують тих, кого хоч якось можна перевезти. Все ж таки подолати таку відстань людині з важкими травмами не просто. Транспортує хворих санітарна авіація. У найважчих випадках наших захисників відвозять до Дніпропетровська, все ж таки набагато ближче, або до Києва.
Працювати тут, в шпиталі, Ольга почала десь рік тому. Спочатку в психіатрії. Каже, було дуже спокійно. Знаходилися в стаціонарі здебільшого юнаки, що не хотіли служити в армії і їх діагностували. Але зараз, коли все не так просто у нас в державі, в такі важкі часи, прапорщик запасу, таке звання має Ольга, не перейшла працювати в звичайну лікарню, а навпаки перевелася в самий епіцентр – до відділення інтенсивної терапії. Тут вона робить анестезію перед операцією і слідкує за станом хворого, який відходить від наркозу.
Оля мені скільки всього розповіла: учасники бойових дій в зоні АТО потрапляють до них не тільки з фізичними, а й з психічними травмами (про це вона багато знає, бо ж працювала в психіатрії). Розповідала і про випадки, коли зовсім молоді хлопці, яким би тільки жити і радіти життю, навіки залишаються інвалідами. Просто жахливо уявити хлопця, який не має обох очей, ще й прострелена щелепа, чи без обох рук і ноги – такі випадки теж бачила Оля.
Навіть страшно уявити, як це все бачити там їм, захисникам. Учасникам бойових дій треба не просто бачити, а терпіти і моральний, і фізичний біль, і далі боронити рідну країну, свій народ, свою хату, свою сім’ю, а ще й подати руку помочі у біді товаришу. Це все десь там на передовій… потім тут в шпиталях.
Ольга каже: «Коли бачиш оце все, то ні в якому разі не можна подати вигляду, наче щось не так з пацієнтом; ні в якому разі не говорити про бої, війну, лише про позитивне, про хороше, просто про життя. Будь який лікар має бути психологом, і це – дуже важливо.» Наприклад, наша анестезіолог говорила нещодавно з пацієнтом про котів (вона їх дуже любить, вдома трьох має, ще й вуличних пригодовує). А солдатик з далекої Львівщини має в себе вдома улюбленця – котика, за яким неабияк сумує.
Я слухаю її розповідь і думаю, якби не було терористів, війни, то невже б ця молода дівчина говорила і думала про такі речі. Вона, мабуть би, мріяла про щасливе життя, хорошу сім’ю, улюблену справу. Вона й так про це думає, та то вже зовсім інша справа – тут життя розподілене на теперішній час і той, коли все скінчиться. Ніхто не знає, що буде завтра. Все ж Оля планує вступати до аспірантури, і, коли настане мир, викладати у себе в навчальному закладі, виховувати нове покоління, нове суспільство, нових лікарів задля розвитку нашої держави.
Іще розповіла мені Ольга про одного пацієнта, батька 5 дітей, Олександра Бачинського. Він потрапив з важкими пораненнями від системи «Град». За життя пацієнта довелося добре поборотися лікарям. Його дружина має психічні розлади, тому за дітьми доглядає сестра Олександра. Зараз цей захисник Вітчизни перебуває на лікуванні за межами України за кошти зібрані народом.
Добре, що зараз багато людей допомагають чим можуть. Для одеського військового шпиталю, в якому працює Оля, з інших держав надсилають гуманітарну допомогу. Так, вже завезли спеціально обладнані ліжка з фіксаторами, деяку техніку й меблі. Місцеві меценати придбали новий автомобіль швидкої допомоги, а пересічні одесити купують кондиціонери, мікрохвильові печі та іншу дрібну побутову техніку, а до новорічних свят зробили дуже зворушливі подарунки: іграшки для прикрашання, новорічні страви, щоб солдати хоч якось відчули свято і не падали духом.
І нарешті Оля розповіла мені, що того дня спало їй на думку. Головна мета цієї дівчини побудувати цивілізоване суспільство. І почати вона хоче з себе і своїх знайомих, а також небайдужих одеситів. Ольга закликає людей робити добрі справи, знімати про це відео і викладати на спеціальну сторінку в «youtube». На цьому сервісі можна розміщати платну рекламу і гроші, отримані за неї, знову можна буде витрачати на доброчинність.
Скоро цей проект стартує і буде називатися дуже влучно і лаконічно – «Добре місто».
Мені було приємно поспілкуватися з моєю новою знайомою. Йдучи додому, я побачила, як літня жіночка годувала безпритульних собак, а двоє молодих хлопців допомогли старенькому донести важкі пакети. Такі прості речі й роблять нас справжніми людьми. І мене взяла гордість за свою країну, таку поранену, але горду і мужню, за її народ і за добре місто.
10.02.2015 Іванна Птаха
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=606040
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 11.09.2015
Щороку 9 березня українці відзначають день народження Тараса Григоровича Шевченка. Цей рік не став винятком. Наступного дня після відзначання свята усіх жінок (одесити і гості міста утворили символічну вісімку на Потьомкінських сходах та випустили повітряні кулі в небо) люди зібрались вшанувати пам’ять великого митця нашого народу біля його пам’ятника в однойменному парку.
О десятій годині відбувся парад військових, покладання квітів до пам’тника і пролунав гімн у виконанні військового оркестру. Зібралося багато шанувальників творчості поета. Завітали сюди люди різного віку: від маленьких діточок, яких привели батьки, до літніх одеситів, що поприходили з онуками. Люди цитували Тараса Григоровича, співали пісні та просто спілкувались.
О дванадцятій годині розпочався конкурс на найкраще прочитання поезій Шевченка. Його організатори (КП «Парки Одеси») так і назвали конкурс – «Шевченківські читання». Наймолодшою учасницею і переможницею стала дев’ятирічна одеситка. Серед інших учасників були студентки та досвідчені літератори.
Окрім літературного конкурсу проводилася мистецька акція з написання спільної картини на українську тематику та ярмарок-продаж товарів.
По закінченню один з учасників «Шевченківських читань», володар призу глядацьких симпатій, Дяченко Василь Іванович запропонував увесь березень присвятити духовному вихованню молодшого покоління. Він радить кожному небайдужому, хто знає поезії Шевченка, зазирнути в школу, де навчалися і прочитати кілька його творів.
Такі акції вже проводяться. На цьому тижні декілька учасників конкурсу разом з Василем Івановичем уже відвідали одеські школи, далі в плані – академії та університети.
Тож зробимо маленький внесок у велику справу всього життя митця, творця українського поетичного слова – Тараса Григоровича Шевченка.
Іванна Птаха
На фото (справа наліво): активна учасниця «Одеської народної ради майдану», шанувальниця творчості Шевченка – Ніна Іванівна Куцак; лауреат конкурсу «Шевченківські читання» - Анна Іванівна Артеменко-Діденко; володар призу глядацьких симпатій конкурсу «Шевченківські читання» - Василь Іванович Дяченко та інші шанувальники українського поетичного слова.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=606038
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 11.09.2015