| Сторінки (1/2): | « | 1 | » |
Та мальовнича стежка, той давній юнацький шлях, що бере початок з тої гори, що над рідною хатою стоїть віки. Той шлях ніби тернистий путь чиєгось життя. Кущики афин ,то народжені немовлята ¬– справжні предки українців, бо ягоди так нагадують карі очі Марусі з якоїсь легенди , що в дитинстві замість колискової розповідала бабуся . і я тихенько засинала під ті легенди та загадковий шепіт Черемошу, який ніби сам навипередки з бабусею хоче щось мені розповісти. Старенька з насолодою закриває очі , бо за день ні разочку не присіла. Проте маля не спить – слухає з незрозумілою повагою історію дідугана Черемошу, та наївну мелодію невеличкого потічку , що тече коло кухні. Мовчить усе жителі Гуцульщини сплять…
Гори ж як воїни стоять на сторожі , рідні гори , які кохали мене з самого дитинства. Стояли ж ви віки пережили не одну війну, безліч стихійних лих, та вас ніщо не зламало. Ви перемогли усе, ви знайшли сили витерпіти так само, як терпить Україна від сходу до заходу , від ранку до ночі, йде боротьба у нібито мирній війні за для процвітання!
Маля вже спить, а потічок уважно слухає історію дідугана Черемошу страшні картини минулого вимальовуються у дитячій підсвідомості….
Трепечуть від холодного північного вітру ділянки з молодими смереками, що розкинулись вздовж потічку. Смерічки то підлітки, які мріють про майбутнє. Йхнею підсвідомістю керує бажання стати величезним деревом, закріпитися у цьому світі, і ні про що вони не задумуються, не знають скільки перешкод на них чекає: вони просто живуть і насолоджуються життям. Не знаючи, що не кожній мрії дано збутись, не кожній зірці дано засяяти. Не знають і проте, що багатьох чекає загибель занепад, жодного не покидає надія , так , як не покидала вона славних козаків у далеких походах.
Писаний камінь… його я б назвала квітучою молодістю. Цей маленький світ окриляє, дає жагу до життя! Природа і ти…ніякою цивілізації: метушливого люду, машин, проблем, клопоту. Все у первозданному вигляді не до торкане живе! Цей краєвид – це найдорожчий скарб мого життя , він на віки викарбовується в пам’яті, це не передати словами музикою, живописом про це може розповісти тільки душа… Це і є молодість нестримний порив душі, скажене серцебиття, і сльози радості дяка богу за цю красу за цей світ за цю мить за те, що він створив рай на землі – Гуцульщину!
Видніється маленька церква схожа на невеличку скромну сім’ю, хоч не багата та де там убога , звичайні куполи зовсім не вкриті дорогоцінними металами, скромні дерев’яні стіни: без розкоші , чи шику. Хтось скаже простота, несмак, а я скажу , що то найкрасивіша, наймиліша найрідніша споруда, що я лишень могла бачити , чи побачу у своєму житті! Скільки любові, скільки добра та щирості було закладено у фундаменті. Тут я відпускала свої гріхи, тут сповідалась небу , тут вперше залишилась наодинці з богом , ввіч на ввіч із собою, я була справді відкритою, я відчула ,що таке духовність. Тут саме тут охрестили та відспівали у останню путь моє перше і насправді щире кохання , тут я ще будучи малям ставила свічки за його здоров’я – тепер за упокій… така вона справжня українська сім’я: вбогі куполи над головою, безмежно багаті люблячі серця, і кохання , яке не розлучить ні сотні кілометрів, ні смерть! Така вона любов, чуєш небо, я не просто одна, я залишилась наодинці з ним
Ця тиха, загадкова ніч і в небі хтось розсипав ліхтарі
І в пас співпала мрія; бажання про кохання у цій казковій літа золотій порі
Ти міцно у долонях стискаєш мою руку
А я тихенько млію від очей твоїх, жахаючись малесенького звуку
Поцілунків лава ллється із вулкану почуттів
Ти зізнаєшся у коханні, так надіюся , що ти цього хотів!
Я прокидаюсь – це був сон і знов я плачу, розуміючи ,
Що мріям не дано збуватись
І ти не мертвий ти живий
Так буде завжди , любий мій!
Хоч і не судилось бути разом ,але твої безмежні карі очі, та чорні , мов літня ніч у Карпатах брови з кожним ударом серця перевертають мою свідомість. Я ще до тебе повернусь ,але зараз піду стежкою, лише тепер у зворотному напрямку.
Чомусь тільки зараз звертаю увагу на речі , які до цього здавались дрібницями, а тож величезні проміжки чиєгось життя! Як цей бурхливий потік міг бути дрібницею. Це ж вир емоцій, це втілення долі, вона жбурляє
величезні камені, немов каже,»проти мене не підеш»- вона піниться немов шампанське у келихах під час свята, а іноді загадково чорніє немов вдова, що йде оплакувати чоловіка на кладовище.
Переходжу кладку , немов відкриваю чистий аркуш паперу, у знайоме наперед, але нове життя. Проходжу далі, і в поле мого зору потрапляє картина від якої кров потоком хлинула у мозок. Зламана стихією смерека , немов понівечена буттям доля молодої дівчини, по стовбуру стікає смола, як гаряча західна кров. А білії , що розкинулись навколо неї, то ангели хранителі, які проводжають у останню путь.
До хати залишилось недалеко, знов зламаний паркан, вже видніються кущики афин, що починаються звідси і тягнуться аж до потічку , що коло кухні. Ось-ось я відчиню двері цього ж паркану, і занурюсь у те найдорожче, для мене місце.
Привіт лавице, я знов з тобою, я повернулась, як я скучила! Нарешті поринаю у цей світ. Так саме у світ , бо хто ,як не я , може порівняти місто кам’яних стін, з спокоєм і недоторканою красою – це ніби інший вимір, інша галактика. Отож на Білоберізку йде світанок, з вершин спускається туман, і ніби ховає у собі родинні таємниці кожного дому.
Якби я знала ці жорстокі закони гір , і байдужість міста, то прожила б життя по іншому. Не було б кам’яних стін, зламаної смереки, не було б першого, справжнього, безкорисливого, похованого кохання, не було б сліз і горя, проте – це вже не моє життя.
Зустрічаючи світанок, споглядаю на місця страждань, істерик, горя та радості, кохання і зрад народження та смерті. Спускаюсь з пагорбу, по якому в дитинстві без турботливо стрибала, проходжу через невеликі зарослі малини, відчиняю хвіртку, кидаю погляд на синеньку кухню. Проходжу далі до потічку, його водою, змиваю з душі весь той бруд, який зібрався у мені за рік міського життя. Відчиняю двері в хату, бачу два сонні обличчя бабусі та доньки. Всміхаюсь одночасно думаючи скільки у них сенсу, вони ніби річка і потічок, молодий бук і прадавня смерека, дитяча наївність і гіркий досвід. Я тихенько присідаю на коліна, і молюсь на ікону , що в обрамленні рушників висить над ліжком. Прости Господи милий мої помилки, та не прощай ,якщо не достойна прощення. Лишень доньку вбережи нехай ті дитячі безмежно карі очі не знатимуть печалі, а серце біль не зачіпає. Якщо ж я не розповім усе донці, помру вкажи їй шлях до тої смереки, що я у дитинстві посадила, та все розкаже. Цілую їх обох і вертаю назад на лавицю.
Мої вуста, мов одержимі повторюють люблю, в агонії я ковтаю останні сльози пущені на землі, стискаю у руках маленьку синю вишиванку, в якій мене заколисувала бабуся. Нехай мене з нею поховають на знак того що смерть це народження душі заново. Вже падаючи з лавиці я в останнє оглядаю довкола село, Черемош, сестрина хата, куполи - нарешті я вдома і……..
І вже похорон. Пронесли по стежці через кладку, умили Черемошом, оплакали сль́озами смерек, відспівали під убогими куполами, поховали поруч з коханим.
Бог почув молитви, і здійснився заповіт!
Не поверне мене ні сонце ні доньки рідної гніт!
Я покинула цей світ , і все одно куди потраплю, бо й так похована у раю.
Та мальовнича стежка, той давній юнацький шлях, що бере початок з той гори , що над рідною хатою стоїть віки, а кінця стежка не має, як історія , що має лише продовження у іншому світі. Шлях в , який починається під смерекою, що росте у закоханих над могилою, яких не розлучила смерть!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=599452
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 13.08.2015
Це був звичайний вечір. Саме для неї він був звичайний. Вона йшла по білих , мов смерть вулицях. Мрії про кохання не давали їй спокою, не знаючи, що воно вже зароджується десь там у суцільній пітьмі у найвіддаленішому куточку серця.
О бідненька моя дівчинко, як би я зараз хочу тебе обійняти. Сказати , що попереду тебе чекають великі перемоги, які затьмарять усі проблеми, перевершать найграндіозніше поразки. Але не зважаючи на моє ставлення до тебе, як би я зараз хотів вирвати твоє серце, щоб видалити те отруйне , що зароджується там в ці хвилини. В такі моменти я розумію як добре, що ти мене не можеш бачити, або чути, інакше ти б відчула б на собі останній поцілунок у своєму житті – отруйний цілунок смерті…
́ О, ти вже хвилюєшся, що твоя симпатія виривається з душі. З кожним днем вона стає все помітніша, так, ти легко маскуєшся. Але що буде далі, зараз минув тільки тиждень, а скільки таких тижнів ще буде, а може вони будуть разом вічність?!!
Знов виписуєш собі догану. Так ти стерво, так, іноді навіть дуже брудне, але якби це все було правдою, то навколо тебе було б так самотньо, як на кратері вулкану. ́́
Ні! Навіть не думай йому все розповідати! Господи! Дівчисько, одумайся! Ти пам’ятаєш хто вона тобі? Подруга? – не просто подруга, а найкраща. А хто ти їй? Купка бруду; гниле створіння? Хто розбивав усі їй стосунки, кому подобались усі її хлопці? Кажеш кохала, а несоромно самій собі брехати? Як тільки вони розходились і вона страждала, вони чомусь одразу ставали , для тебе, пустим місцем, а твоє «Велике кохання» одразу кудись щезало!
Так, ти їм допомагаєш, але ж одночасно змушуєш її копирсатись у роздумах та ревнощах. Ти граєш з вогнем, хоча і сама створена з нього, та дивись не згори у цьому пекельному трикутнику! Скільки можна так награно посміхатись? Добре, що вона зараз дивиться на все у рожевих окулярах, інакше між вами кружляв би смерч і не вщух ніколи. Ой, ну так, я тобі вже повірив, додому її треба. Ще раз на прощання торкнулась його губ, та диви не помри від щастя!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=599446
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 13.08.2015