| Сторінки (1/39): | « | 1 | » |
Уві сні купаємося в хмарі
Уві сні по небу йдуть кити
Уві сні облич немає
Уві сні що доторк - до душі
Уві сні не стягують кордони
Уві сні і руки - вітряки
Уві сні розплавили корони
Й виплавили келихи
Десь, не тут, співають оди Сонцю,
І не тут танцюють під дощем
То не ти заплутався в волоссі
Шелестких тополь легеньким вітерцем
І не ти літаєш путівцями
Тих, хто в небесах розсипав сіль
Ти - не той, хто бачить під ногами
Відображену в калюжі неба синь
Ти - йдеш розжареним асфальтом,
Ти бачиш бруд і сірі дні
Та й сам ти сірий, й нецікаві
Думки в туманній голові
Ти вже забув свій шлях на волю
Бо заржавів́ твій механізм
Він не очиститься водою
Твій мозок - тоталітаризм
Останній марш іде до прірви
Автоматизму небуття
Й ти в авангарді урочисто
Здіймаєш переможний стяг.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=989002
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.07.2023
Ти топиш мене у затоках очей
Білими перами хвиль
Вже не підведуся, ляжу на дно
А ти ж цього так [i]не хотів[/i]
Якщо я вже тут, то навчи мене
Як ти́ живеш на глибині
Без Сонця і вітру та вільних птахів
У повній глухій німоті
І що ти мовчиш, як води в рот набрав?
Мені треба якось тут жити
Останнє, що чула - "мені шкода"
Та шкоди завдав ти мені
Якби я могла, забрала б тебе
Нагору, до білого світу
Та тебе повітря замучить і вб'є
Що ж нам тепер робити?
[i]Дивись на мене, я пливу
У твоїх водах я живу
У тобі сповна розчиняюсь
Одна із сотні інших душ[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=988686
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.07.2023
Мені наснилася тиша. Було відчуття спокою, коли не знаєш, звідки ти прийшов і куди прямуєш.
Був шелест, легкий та всюдисущий, тонкого листя високих дерев. Було дихання поля та його пахучої трави. Було тепло́, що чекало, зачаїлося поміж стебел та коріння квітів і підіймалося наполегливими та приємними хвилями, щоб ніжно огорнути з ніг до голови м'якою імлою.
Стояти й відчувати, як це Все топить мене, занурює у темні оксамитові гущавини звуків та запахів живого поля.
Я зробила судомний вдих, щоб ковтнути того життєдайного аромату, який випромінювали мільйони квіток та суцвіть. Аромату, який збігався до мене, як тисяча рік впадають в одне море.
Я вдихнула його. Прохолодний, вологий, і теплий водночас. Солодкий, терпкий і різкий. Незбагненний, він таїв у собі щось важливе. Щось необхідне й таке бажане...
Те щось, я була певна, було прямо переді мною, позаду й повсюди. Треба буо увібрати його в себе, всотати цілком, до останньої краплі. Ще один вдих... Майже... Близько... Я відчувала, як мої груди наповнюються цим ароматом, відчувала Його. Я на якусь мить забула, Де я, Хто я, і була лише цим ароматом. І це Щось було настільки близько, що, здавалося, можна простягти руку, спіймати його й затиснути кінчиками пальців. Щось конче важливе. Воно тут. Ніщо не завадить мені його взяти. Я простягнула руку..
Не вистачило об'єму легень.
Я майже розгадала.
Майже спіймала.
Я ж майже дійшла до Сенсу!
Проте моя грудна клітка не витримала натиску повітря, такого густого й повного.
Я пробувала ще й ще. Але щоразу, як Воно знаходилося на відстані протягнутої руки, висіло над моєю розкритою долонею, так близько... я змушена була видихати.
- Я тебе спіймаю! - розпачливо крикнула у порожнечу я.
Проте скільки б не намагалася вхопити ту ниточку розгадки, не виходило.
Від знесилення та частого дихання у мене паморочилося в голові, я дихала все рідше й рідше, п'янкі запахи заколисували мене та м'яко обіймали, втома сповнила мої ноги, а земля стала в'язкою.
- Я все одно дістану тебе... - Врешті видихнула я перед тим, як упасти у сповнену безликих запахів теплу траву.
[i]приблизно 2018 рік, все ще у пошуках того сенсу[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=988645
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.07.2023
Rather bitter than sweet
'ts how your chocolate now tastes
Roughly seven'n'half weeks
Of despairing it takes
Our first and last kiss
Expires in fourteen days
I'm forgetting the bliss
Realizing, it shames
Blindfolded, we played hide
Caught each other just once
On that abandoned night
And that's it. Shouldn't it have been fun?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=988637
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.07.2023
Як так – що майже я померла, але сиджу жива?
Чому тупа безмозка німа темрява,
Яка мене на мить завербувала,
До світла не жене мене?
Світло – то повсякденна прозорість думки,
А не так, як зараз: звичні плоскогубці
Знову тримають розум змаленим й слабким.
То може, слід мені вернутись?
До свавілля, що межує
Між геніальністю та самознищенням душі?
Якщо з одного разу не дійшло,
Що треба прагнути до сонця хай там що,
То падати мені, виходить, іще нижче,
Щоб зрозуміти те, що темрява не грається з людьми?
Що значить – смерть психологічна?
Чи вмру я, якщо вмре щось у мені?
Якщо мій розум припинить функцйонувати,
Й зірветься з краю прірви, що тоді?
Оце цікаво.
Та чи варто мені так експериментувати?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=988422
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.07.2023
Колись було, що тиша надихала
Давала поштовх, ставила на слід,
Морила голодом незвіданого раю,
Чи приміряла казки на цей світ
Було й таке, що тиша обіймала
Обіцянкою скорого тепла
І темрява ніколи не лякала,
Бо в ній, здавалось, не сама була
А потім, виявилось, тиша може тліти,
Смакуючи геть зайві в ній слова
Примусити згоріти в ній, і у тобі зомліти,
Допоки ранок не знайде свій шлях назад
Тепер же тиша розучилася літати
Вона ніколи не була така пуста
Й водночас повна, щоб нікого не впускати
Чиєсь ім’я вона уперше носить на вустах
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=988377
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.07.2023
Ти походив у мені, наче в черевиках.
Дійшов до неї, потім мене зняв.
При тому чистив мене й тер до блиску,
давав надію, що я дороге.
Я не зробила тобі ні мозоля,
і вогко тобі не було в мені.
Чи то ілюзія, що ти мені підходив?
Бо ноги твої, видно, замалі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=985994
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.06.2023
Хочу в тебе запитати так, щоб ти не знав
Що запитую то в тебе я
Бо боюся відповіді й слів
Що постануть в твоїй голові
Хочу розказати, щоб не знав
Не подумав лишнього собі
Щоб не зіпсувати те, що в нас
Не впав в сум і не засудив
:
Я хочу дивитись в очі довго
Вії не зімкнувши та прискіпливо
Хочу тебе вчарувати, вгамувати
Втамувати прагнення тебе
Втілити в життя, що сильно хочу
Знітившись, відвести погляд вбік
Не пускати тебе до півночі
Не пускати спати на той бік
Поколюся шорстким підборіддям
Віднайду десь вище м’які губи
Повиляю колами навколо
Заманю, а потім розчарую
Розкручу клубок твоїх заплутань
Бо не можеш сам, ну скільки можна
Цикл фенікса повторювать по сто раз
Перестань вдавати з себе бога
Не скажу нічого, як не схочеш
І як схочеш, ніц не розкажу
Сам здогадуйся, іди навпомац
Ти ж любиш темряву та чорноту
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=984231
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.05.2023
Ну ось. Вдруге плачу через думки про нього.
З кожною думкою наче щось всередині зривається, падає у прірву й зависає десь на півшляху до дна.
Я пам’ятаю, як ти дихав, коли заснув, так і не обійнявши мене.
Пам’ятаю, як місяць заливав тобі обличчя голубим сяйвом, а ти не просинався.
Пам’ятаю, як ледве змогла заснути, так і не змирившись, що ти не виконав обіцяного.
І так хотіла твоїх рук на мені. Мого чола на твоїх грудях. Твого колючого підборіддя у волоссі. Хвойного аромату гелю для душу, який того вечора був і на мені теж. Серцебиття, яке пришвидшилося б. Грудей, які би вдихали та видихали частіше. Тебе, такого матеріального поруч зі мною.
Пам’ятаю, як черствіла у мені та надія, коли ти все мовчав і мовчав, все глибше занурюючись у сон.
Так нічого й не сталося.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=981290
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 26.04.2023
Я виправлюсь, коли, одного разу
Спечу тобі власноруч пиріжків із джемом
Насиплю стільки ложок цукру, скільки треба
І в горнятко із глини наллю кави
Я покажу, що вмію все на світі:
Латати дірки, терти пил на шафах,
Читати вірші невідомого поета,
Качати фільми на піратських сайтах
Не буду більше пити до нестями
І у вечері не знайдеш мого волосся
Я скину навіть кілька кілограмів,
Щоби було тобі, чим приїжджати в гості
Я виправлюся ще, а ти вже впоравсь
Бо реабілітація твоя пройшла успішно
І я так само вдало зберегла твій голос,
В тремтячих пальцях стиснувши мобільний
От тільки не гаси в мені надію,
Що станемося ми одного разу
За вушко знов заправиш неслухняне пасмо
І, пригорнувши, прошепочеш "на добраніч"
Я вибрала тебе не для чаклунства,
Та не збагну, одначе, феномену цього:
Як я на відстані сім сотень кілометрів
Усе одно приношу елементи горя?..
То, мабуть, задум Випадковості цікавий:
Порозставляти сильця в вигляді маленьких збігів
Дрібних аварій, мікрокатаклізмів
Щоб, хоч-не-хоч, ми втрапили в одні тенета
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=944139
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.04.2022
одягай найтепліші штани,
бо в підвалі померзнуть ноги.
я любив тебе ще до війни
і скажу про це в день перемоги. (хтось в інтернеті)
J. Мій J. Ти примушуєш моє серце битися. Точніше, змушуєш мене чути власне серцебиття.
Яким сильним ти б не був чи намагався показати себе, знаю, що тобі хочеться побути м‘яким на дотик, таким, якого можна погладити, без голок та саморощених шипів. Стань таким зі мною, коли небезпека мине.
Скільки я про тебе мріяла. Як багато разів хотіла штучно, обхідними шляхами, привести тебе до себе. Але ніяк не виходило.
Хто ж знав, щО поєднає нас. Війна. Холодна сталь, яку так хочеться розплавити любов’ю та доторком до гарячого тіла, в якому б’ється твоє невгамовне серце. Я ніколи не знала такої втіхи, як твій віртуальний сміх у час, коли здалеку чути глухі вибухи, а скляна шибка дрижить від сильного пориву повітря.
Все, що я можу зараз зробити - уявляти, як ти лежиш біля мене, тихо та розмірено дихаєш мені в шию, примруживши очі в густих чорних віях, - ти ж не заснеш, доки я не спатиму. Хочеш ще поспостерігати за мною сплячою трішки.
Все, що у мене є насправді - це тривожий інтервальний сон. Це прокидатися від того, що серце шалено гупає, бо вуха донесли до мозку черговий гучний звук ще до того, як це дійшло до моєї свідомості. І засинати знову, тому що знаю, що сюди поки нічого не долітало. Сподіваючись, що так буде і далі.
Все, що мені залишили після себе ті двоє, коли поїхали, згідно з їхнім планом, назавжди, - це щось розірване всередині. Це небажання миритися з цим ніколи. Це бажання забути все, що було, тому що воно притягує до себе тільки біль.
Але забувати ж не можна. Не можна взяти і викинути все хороше, що було в нас, що ми ж власноруч і створили. Ті подорожі, які спланували разом. Ті страви, які приготували разом. Ті історії, які вигадувати разом… На тих фотографіях сміх та сльози - мої та ваші.
Коли посиділа на доріжку, встала та відправилася в путь велика частина мого життя - я плакала і тільки хотіла кинути важкий камінь у вікно відбуваючого поїзда, як мале розлючене дитя. Але розчулене серцем.
То хіба є в мене зараз вибір, окрім як чимось заповнити те озеро фантомного болю? Я, мов птаха, вільна залити його трауром чи новим життям.
Або ж своїм гучним серцебиттям.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=943630
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 31.03.2022
Океан піді мною. Ще декілька сантиметрів, і пальці ніг, прорізаючи поверхню води навпіл, здіймаються над хвилями, і вище, вище, боязкими тремтливими рухами, – уже летять. У вуха безцеремонно вривається вітер, піднімаючи на сполох усі думки в голові, наче протяг, прорвавши оборону тюлі, увірвався в кімнату і закружляв папери та рукописи, що були акуратно складені на робочому столі. І я вже не знаю, як приборкати те хвилювання, яке транслював мені ти з глибини своїх темних безкінечно спокійних очей. Ти і є той океан.
Але океани хочуть затягнути у свою тісноту та темінь, а ти ж, навпаки, – ще й піддмухуєш мені знизу, щоб мені злетіти вище, і вище, щоби з висоти ще більше злякатися холодного вигляду твого спокою.
Холод пронизує мене уже до кісток, пробрався навіть у заборонені для відвідування місця, де (думала, що надійно) заховала свою ніжність. Вона б‘ється, не може знайти запасного виходу звідти, і натискає кнопку тривоги, щоб паніка її замаскувала та захистила.
Проте ти такий проникливий, що змушуєш її здатися. Ти знаєш, що ще трохи насильно потримаєш її в руках, мою ніжність, і вона втомиться та припинить пручатися. Тож ти повільно послаблюєш свою хватку, приймаєш долоню з її застиглих у німому криці губ, і розмикаєш руки. Вона назавжди зламалася. Їй не треба більше боятися. Вона тепер може любити тебе.
Хочу, щоб сьогодні ти зламав усі мої фортифікаційні споруди на шляху до ніжності. Сядь навпроти мене на ліжку. Склади ноги у позі лотоса, і я зроблю те ж саме. Тільки відстань між колінами так, щоб не відчувати один одного. Вдивлятимуся тобі в очі пильно, відчайдушно шукаючи у тобі небезпеку і страх, та все ж не знаходячи жодного з них. Якби ж виник зараз хоч один резонний привід злякатися тваринним страхом і втекти… але ж ні, у тобі небезпеки немає. Просто я сама – виткана із тривоги, усе моє тіло вібрує під твоєю напругою, але крізь нутрощі пробирається до виходу через груди той самий мій внутрішній дослідник, який прочитав удосталь фоліантів про любов і прямо зараз жадає практики. Усе моє тіло мобілізувалося, наче перед нападом хижака.
І ти почав наступ.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=924300
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 06.09.2021
Раптової злякалась тиші...
Лиш залишився серця стук
У голові шкребуться миші
Сердечних мук
Шугає тінь, немов шуліка
У темному нічному склі
Напевно, мою душу клика
А може, ні?
А може, ти прибив до мене
Немов пташина самітня,
Щоб віднайти минуле щастя?
А чи ЖИТТЯ?
Немає спокою, ні болю
Ні гірких схлипувань, - нема
Крилом забрав ти за собою:
Стала німа.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=864936
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.02.2020
***
Настала трепетна п'ятниця слухань. З якогось дива я не обмовилась мамі про те, яким важливим має бути для мене цей день. Тому вона не побажала мені ні пуху ні пера, як зазвичай це робить. Правду кажучи, я не часто ділюся з батьками своєю писаниною, бо боюсь критики та уточнювальних запитань. Чого я боюсь навіть більше - то це відсутності і того, й іншого. Знаєте таку незручну мовчанку, ніякову усмішку та погляд, що аж ніяк не горить ентузіазмом, коли хтось віддає тобі твій зошит із сокровенним? Я знаю. І це жахливо.
Тому дорогою в коледж мене заспокоювала хіба що музика.
Слухання проводилися в актовій залі коледжу. Як виявилося, потрібно було представити свої твори перед журі - членами літературного гуртка, до складу якого, власне, і мали потрапити найкращі з нас. Журі були звичайними студентами, проте особливого шарму та впевненості їм надавав статус другокурсника. Я завше відчувала до цієї групки людей симпатію та навіть захоплення, бо мені сподобалось, як вони зачитували свої твори нещодавно на літературному вечорі. Він відбувався в аудиторії для лекцій, яка освітлювалась одним тільки тьмяним світлом настольної лампи.
Я обвела поглядом зал та відзначила, що на кастинг прийшли лише дівчата.
Після декількох хвилин метушні, яка завжди передує початку будь-якого публічного заходу, на місце перед сценою вийшла маленька білява дівчина із завзятим голосом. Декілька її вступних слів нарешті вгамували випадкові рухи та слова у залі. Вона розвела руки перед собою і запитала, заохочуючи нас не бути такими сором'язливими:
- Можливо, хтось бажає розпочати?
Слова не викликали потрібного дівчині ефекту, але ще далі загнали нас у глухий кут. Втім, одна сміливиця все ж віднайшлася серед нас, попрямувала до центру, розвернула до нас свою впевнену голову та почала натхненно декламувати. Щоправда, тепер я не можу пригадати, що саме вона розповідала. В цей час у своїх думках я відгадувала, коли ж надійде моя черга.
Моїм номером став номер чотири. Як тільки третя поетеса повернулася на місце, ми із маленькою дівчиною, яка була модератором слухань, зустрілися поглядами. Я зрозуміла, що момент настав. Тікати було нікуди, тому моє тіло вийшло і розвернуло обличчя до блискаючих бісеринок очей. Я відчувала, як трусилися мої коліна перед такими суворими, серйозними та сконцентрованими на мені журі(принаймні, саме такими вони видались мені в той момент).
Незручно було виступати зі своїми "рабами системи" після любовної лірики, проте я змогла заволодіти увагою публіки. На словах: "Ніхто не запам'ятає тебе, ти зітрешся, згориш із плином часу. Проте здається, ніби це станеться через цілу вічність. А зараз... Живи поки", - мені здалося, що в залі запала тиша. Для того, щоб притлумити такі песимістичні акорди, я прочитала свою "Казку про загублені очі", яка, в свою чергу, прозвучала якось вже затягнуто та мило. Краще б взагалі її не читала.
Я дочитала свою казку і вперше усвідомлено подивилась на людей. Я відчула, як хвиля втоми та знудженості здійнялась та накотилась на мене з їхніх очей та облич. І зіщулилась всередині.
- Як часто ти пишеш? - спитала маленька дівчина, яка, вочевидь, була модераторкою слухань. Інші тим часом тихо, якось по-змовницькому перемовлялися між собою.
- Я постійно намагаюсь писати щось нове.
- А в середньому скільки творів ти пишеш на місяць?
- Ну, приблизно один твір на тиждень, - збрехала я і одразу вирішила виправитись. - Хоча ні. Якщо чесно, це залежить від настрою та натхнення.
- А ти зможеш написати твір, якщо ми дамо тобі певну тему? - запитала темнокоса дівчина із підведеними чорними стрілками очима. Я вже десь бачила її раніше.
- Зможу, якщо вона зацікавить мене і я матиму достатньо часу, щоб пройнятися.
Темнокоса кивнула на це.
- Добре, але навчайся також писати на будь-яку тему, - сказала вона. - Дякуємо за твої твори.
Я ще декілька секунд потупцювала на місці, доки вона не сказала:
- Сідай, будь ласка.
І я з полегшенням сіла в крісло. Відчуття сконцентрованих на мені очей ще не стерлось з мого обличчя, викарбувалося рум'янцем. Я почувалась дещо зневіреною у собі та деякий час не бажала навіть поглянути кудись, окрім фортепіано, яке стояло під стіною. Адже хто зна, які погляди суперниць я могла тоді спіймати - захоплення чи розчарованість, нудьгу чи цікавість? Хотіла б я, аби хтось в ту мить крикнув мені прямо у вухо: "Slow down, дівчино, розслабся і лови кайф!"
Після мене читало ще двоє, і нарешті хлопець із синім метеликом оголосив:
- Незабаром ми вирішимо, хто з вас був найкращим. Почекайте тут хвилин десять, нікуди не розходьтеся.
Групка журі замислено попрямувала до виходу. Темнокоса дівчина, проминаючи, зацікавлено та схвально на мене поглянула. Я нервово усміхнулася їй у відповідь, почуваючись трішки підбадьорено. Точно, я її згадала. Мені особливо сподобалися її твори на літературному вечорі.
Ми влаштувалися зручніше в очікуванні результатів.
[i]Далі буде...[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=821109
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 12.01.2019
Занадто зелено як для середини квітня. Ще день-інший, і дерева вибухнуть святковим білим конфеті.
Сьогодні довелось впереміш з уроками привести в людський вигляд усі свої твори. Завтра на літературному кастингу покажу, чи я на щось здатна; заодно дізнаюсь, чи комусь цікавий мій внутрішній світ. "Профільтрувавши" свій товстий зошит із нарисами й закінченими та незакінченими віршами, я отримала маленьку збірочка творів під назвою "Обране", прямо як у справжніх письменників. Не знаючи, чого чекати від кастингу, я пробіглася очима по тексту, щоб освіжити його у пам'яті. Я подумала: "Якось буде".
За звичкою, виробленою останнім незвично теплим місяцем, я підійшла до вікна й висунула голову в кватирку. Як і сподівалася, вітер приніс вологий аромат землі та торішнього листя. А сам почав завивати у шибках, зливаючись із віддаленим завиванням котів. Люблю пробувати на смак нічне повітря й впиватися ним, доки вистачить сил дихати.
Я жила нудно, якщо порівнювати із "нормою". Ніяких любовних романів, ніяких гулянь до сходу сонця, та й якби ще було з ким зустрічати той схід. Єдина людина, з якою таке можливо, і та в Канаді. Парадокс: чим далі від тебе людина, тим більше відчуваєш у ній потребу. Як я відкрила для себе Таню, вже й сама не пам'ятаю. Згадую, колись ми їздили на велосипедах полями, по поверненні додому зустрічали схід сонця кожен у своєму ліжку, переписуючись, а потім через годину прокидалися, щоб іти у школу. Нас завжди пробиває на філософські теми у найбільш незручний час. Було навіть таке, що Таня народила вірша просто у режимі он-лайн, здається, у три години ночі. Тоді я виступила її першим критиком. До речі, вийшло доволі-таки непогано. Коротко, але влучно, як хоку в японських поетів. Недарма ж кажуть, що нічна пора - найпродуктивніший час для творчості. Та якщо погортати наші розмови, то можна знайти купу думок, що наштовхують на роздуми про сенс життя. Серйозно.
А, про що це я. Ну, схід я можу й сама зустріти, це не проблема. Хоча іноді так хочеться з кимось поділитися тією красою, а немає з ким. Усі сплять.
От, наприклад, зараз: думаєте, хтось в радіусі кілометра стоїть біля вікна, висунувши голову в кватирку, і нюхає сповнене запахів повітря? Ні, бо це занадто незручно. Ну от, навіть у мене вже починає терпнути шия, позаяк моя голова вивернута на дев'яносто градусів. Добре, вистачить вже мені нічного повітря. Завтра рано вставати. О, ну звісно. Вже не завтра, а сьогодні рано вставати.
***
[i]... Далі буде. Уривок із розпочатої та незакінченої книги[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=820540
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 08.01.2019
Я сподіваюсь, ні, - я знаю. Знаю, що одного вечора ти увійдеш до моєї кімнати з усіма її фотокартками, білими простирадлами, німими ведмедями, прочиненим навстіж вікном та постійним гостем Вітром. Я запрошу тебе сюди після спільної подорожі квітневим вечором. Твоє волосся випустить випадкову квітку аличі, під якою вдавав зі мною філософа. Ти ще так необізнано наступиш прямісінько на скрипучу дощечку в підлозі. Зачепиш ненароком коробку сухих півоній та троянд і, зіщулившись та замружившись, змокнеш до нитки під дощем цих неживих пелюсток, а далі... Підійдеш обережно до моїх спогадів. Перерахуєш, наче колоду карт, квитки в театри, кінотеатри, на концерти, не спускаючи ані слова. Ти знайомишся зі мною. Ознайомлюєшся. Вивчаєш мене уважно, неквапом, зосереджено. Підеш рядом книжок верхньої полиці, тих книжок, які важливі.
І нарешті. Я довго ми з тобою йшли до цієї миті. Фото. Ти прикладаєш вказівного ідентифікаційного пальця до мене восьмирічної, і щось у мені-дитині, яка звісила гойдливі ніжки з ослінчика того 12 липня 2008-го року, стрепенеться й засвітиться вічним сяйвом. Якщо гарно придивитися до моїх очей на цьому фото, можна побачити це світло. Воно палахтить у них і зараз.
Ось і все. Ні для кого не таємниця більше, звідки з'явилося знання, що ти будеш тут. Просто одного квітневого вечора ти зайшов до моєї кімнати і зробив це. Приклав пальця. Відчинив маленькі дверцята під моїм волоссям і вклав цю ідею до моєї голови: "Шукай мене. Чекай на мене. Я - справжній. Слідуй за вогником, і він проведе тебе, куди треба. Туди, де Я існую. Саме той."
- Зрозуміла? - запитав ти.
Стоїш. Спокійний. Цілісний. Неквапливий. Зважений. Стоїш і аж світишся внутрішнім теплом. Обійняти б тебе прямісінько тут, огорнути, збити з пантелику, втопити в цій ейфорії...
Та ні. Думаєш, тут, заглядаючись один одному в очі, я подякую тобі за ці роки тужливих пошуків, метань, які в певний момент почала сприймати як дурні дитячі мрії? Як ти думаєш, чи не могла б я відчувати ненависті до тебе? Плюнути тобі прямо в обличчя: "Ти ж зіпсував моє життя цими побрехеньками!" Думаєш, той твій внутрішній спокій зможе загасити цю лють? Хто ти взагалі такий, що посмів керувати мною, спрямовувати мої думки, забороняти бути з іншими й тікати від самотності? Ти вмістив мене у пробірку, спостерігав, досліджував, а тепер, коли свідомість моя нарешті прокинулась, ти очікуєш від мене подяки? Я запросто можу зректися тебе, твоєї самозакоханості, твого знання і твого світла. В один момент можу вимкнути це прокляте світло і перерізати пуповину, що з'єднує тебе й мене.
Але...
Але. Ні, не зречусь. Не ці почуття грають в моїх очах, і ти це гарно бачиш.
Знаєш, що? Справді, я тобі вдячна. Ти обдарував мене. Не дозволив мені принизити себе і власну гідність, значимість. Не дозволив пристрасті, нетерплячості, почуттю жалю обміняти Себе на пшик. Подарував терпіння. О, як багато терпіння. Загартував мене, дозволив вирости, забруднитися і знову очиститися самотужки.
Тільки тепер став ти можливим для мене. Хоча стривай, я так само стала можливою для тебе тільки зараз. Твоя подорож сюди не менш важлива та тяжка, ніж моя. Ми маємо весь світ попереду, щоб розповісти один одному.
Проте тут і зараз, у моїй кімнаті, за сто тисяч років та кілометрів від мене восьмирічної, я скажу тобі лише два слова:
- Ласкаво прошу.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=820192
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 05.01.2019
Пливу поволі білою замерзлою водою
Глибокі борозни залишаю у ній
І набираю її повні валянки
Поглядуючи на всезнаючий місяць
Що опрекраснює ці гострі крижинки води
Оживляє їх, та й мене заразом трішки
Накладає заборону на лежання в неіснуючій траві
Та на страх неіснуючих злих чорних тіней
Бо ніч ця прозора та іскриста та біла
Говорю до зірок, про сенс усього запитую знову
Але мовчать, наче срібляста вода їм весь рот залила
Давно вже мовчать, уже котрий не злічений місяць
І навіть всезнаючий місяць не знає
Чому те, що мало здійснитись цього літа, не здійснилося і восени
Я питаю в місяця "а чому так?"
А він всього знизує кратерами й ніяковіє
Бо соромно йому: не виконав обіцянки, як-не-як
Або замислює якийсь таємний план разом з іншими планетами та супутниками та зірками
Про який знають всі-всі, окрім однієї - мене
Яка все ще очікує deus ex machina у цій виставі
І прекрасній, і неясній водночас, як якась незрозуміла мазня
Картина: Дж. С. Сарджент "Гвоздика, лілія, лілія, троянда"
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816200
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.12.2018
Господи, Всевишня Сило, якщо ти є, якщо я не одна у цьому просторі й часі, порятуй мене від цього знання про знання, порятуй від бачення самої суті, кореня, серця речі та слова, або дай мені сил нести цей тягар, що звільнює світ від будь-якого сенсу, навіть сенсу безсенсовості. Або покарай за те, що посміла взяти на себе цей тягар або ж лише думаю, що несу його. І покарай тоді за те, що посміла взяти на себе біль за це розуміння, з гординею вирішивши, що вже заслужила. Покарай за те, що недбало ставлюсь до людей, їхніх сердець, що ледве присутня у світі людей, на планеті Земля, якщо така існує. За те, що не відчуваю зв’язку з тілом; що далі зі мною буде? Я не уявляю, що нового може статися із моїм тілом та розумом. Я все пройшла. Або лише так думаю. Я прожила усі можливі варіанти розвитку подій, пропустила їх крізь свідомість та підсвідомість. І вже нема нічого навкруг, окрім мішанини відчуттів, почуттів, образів, картин, слів, місць, моментів, людей, зібраних з усього світу та з кожної секунди мого життя. Я згадую щось з «минулого» - і переношусь туди ж. Як відчуваєте світ ви? Як відчуваєте ви себе у цьому світі? Чи, доторкнувшись до матеріальної речі, відчуваєте її твердість, температуру, гладкість, по-справжньому відчуваєте? Чесно відповідайте. Чи відчуваєте ви насправді своє тіло, провівши рукою стегном, плечем? Чи вважаєте своє тіло лише бездумною посудиною, чи ви і є це тіло? Як відчуваєте все це ви? Ви живете взагалі? Чому я проходжу цей шлях, чому проста логіка виводить мене на думки, схожі на думки психічно хворих? Чи проходив ще хтось такий шлях? Шлях, на якому виявила, що одягнута у невідь-скільки шкір чи оболонок, і як нескінченна матрьошка маю знімати їх одна за одною зі встановленою частотою. І чим більше оболонок викинуто на смітник, тим скоріше змалюється моє тільце, оголюючи все більше правди та знань, які, як я вирішила, є істинними та незаперечними. А що ж буде в кінці, коли скину останню свою одежину? Чи зможу я поспілкуватися з кимось однією мовою, мовою образів та думок, а не слів? Це було б схоже на зустріч уві сні. Чи сама я у цьому всесвіті, чи є біля мене хтось, а чи з’явиться, а чи сама маю відшукати?
Завтра, прочитавши це, не зрозумію. Сподіваюсь на це. Знов захочу чимось займатись, творити, спілкуватись, віддавати, приймати. Хоча б ненадовго. А поки не хочу й не бажаю нічого, навпаки, хочу Нічого, й Ніколи, й Ніде. На добраніч.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=799665
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 17.07.2018
Чи розумієте, як незвично промовляти уголос свої думки, коли звик до того, що вони завжди залишаються у твоїй голові? Таке химерне відчуття... І знаєте, у цих озвучених думках втрачається більша частина їхньої чарівливості та значущості для тебе. Не дізнаєшся, чи зрозумів співрозмовник хоча б наполовину вагу твоїх переживань. Мабуть, краще взагалі мовчати, аніж говорити, коли ніхто не слухає. Проте, хочеш чього чи ні, знайшовши схожу на себе людину, маєш промовляти деякі банальні речі.
- Знаєш... - я затнулася на мить, підшукуючи слова. Варіанти "Ти - перший, з ким я дивлюся на Місяць" або "Ти - перший, з ким я можу так просто сидіти на підвіконні й споглядати зірки" не підійшли, тому я просто сказала:
- Ти - найперший.
Я не знала, яким тоном потрібно казати такі слова, тому промовила це пошепки.
Унизу щось зашурхотіло, і я мимоволі злякалася, що якийсь сторонній міг почути моє зізнання. Добре, що хоч пошепки сказала.
Я побачила, як зблиснули твої очі й трохи здивовано піднялися брови на срібному обличчі.
- Справді? - це була приємна здивованість, дрібка самовдоволення та вдячність, мабуть, за те, що я можу тебе зрозуміти. Вітер смикнув пасмо волосся на твоє чоло. - Чого ж ти чекала?
Я заткнула пасмо за вухо, де йому слід бути.
- Хтозна... Якось однаково було. Думала, що все ще попереду. Або дуже перебірлива була, - навмисно байдужим тоном сказала я й сумно усміхнулась.
- А я чомусь думав, що навпаки... Ти завжди ходила така щаслива... наче була закохана в когось.
Я здвигнула плечима.
- Хіба що у Місяць.
Схилила голову на твоє плече, коли ти хотів був ще щось спитати, і сказала:
- Так тепло.
Ми провели поглядом неяскравий супутник, що неквапом котився орбітою. Відчуття якоїсь цілісносі не полишало нас. Таке відчуття з'являлося у мене досі, коли я просто стояла під квітучою яблунею навесні та вдихала аромати цього свята життя. Коли чиста білизна пелюсток змішувалася із п'янким, аж занадто солодким, медовим запахом квіток і гудінням бджіл. І почуття Краси полонило кожну частинку мого тіла. Я зникала з усіх реєстраційних карток та довідок і губилася посеред густої та в'язкої, тої цілісності. Зникала для всього світу.
Так і зараз. Ми зникли. Втопилися у океані срібла та чорних тіней. У діамантовому дощі крихітних пилинок, що заходили у наші ніздрі й задурманювали почуття.
- Збудуймо гойдалку, - наче спросоння мовила я.
- Небесну гойдалку? - ти не розплющив очей.
- Угу.
- А яким кольором пофарбуємо?
- Кольором твоїх очей.
- Я не знаю точно, якого кольору мої очі, - ти аж пожвавів.
- Я тобі розповім, - я замислилась. - Пам'ятаєш, як у травні на світанку над обрієм збираються малесенькі персикові хмари? А одразу ж над цими хмарками - таке прозоре кришталеве небо. Ось потрібний нам колір... Е-ем, теплий відтінок кришталево-голубого. Це твої очі на сонці, - я насупила брови, уявно оцінюючи описаний колір, наче художник, що прискіпливо придивляється до щойно намальованої картини.
Ти примружив очі й завмер, дивлячись кудись угору й вправо, й спробував собі уявити теплий відтінок кришталево-голубого. Через мить подивився на мене великими очима й сказав:
- Гарно!
- Хе, - я вдоволено усміхнулась, - це гарні в тебе очі.
- Стривай-но, - в тебе був такий вигляд, наче тобі кинули виклик. - Зараз я опишу твої очі.
Ти озирнувся навколо в пошуках потрібної барви, звів очі на небо й переможно вигукнув:
- Ось, знайшов! Такий загадковий, бачиш, прямо навколо Місяця, світло-сіро-синій, але не холодний, а саме той, загадковий.
Ти захоплено переводив погляд то на Місяць, то на мої очі, порівнюючи.
Я сказала, здивувавшись:
- Ніколи би не подумала, що мої очі мають колір неба, освітленого Місяцем! - проте була задоволена таким компліментом.
- Ну, що є, того не віднімеш, - сказав, і задивився на мою барву. А я задивилась на твою.
Цікаво, який колір вийде, якщо змішати теплий відтінок кришталево-голубого й загадковий світло-сіро-синій? Ми знову зникли.
Зліва від нас поступово матеріалізувався світанок. Десь з'являлися перші люди. Розвіювався досвітній туман. Треба прокидатися і ворушитися, бо чекають справи і метушня. Ми почали знімати один з одного залишки срібних сновидінь та марень по ниточці, розкривали очі та потягувалися, позіхали прозорим ранковим золотом. Хм, так незвично й цікаво: вже не самі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=775400
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 06.02.2018
Виявляється, можна кохати непомітно. Коли це помічають усі, крім тебе, і ні слова тобі не кажуть про це.
Виявляється, що можна півроку жити безтурботно, зовсім не помічаючи, як дивишся на нього.
Можна півроку жити, прикриваючи очі долонями, неначе граєш у хованки - а за одну мить осяяння осягнути усе: від того, як гарно блищать у нього очі, до того, який прекрасний світ. З ним.
Можна 16 років бути одною, а за проміжок єдиної пісні, що відкрила тобі очі, стати іншою, божевільною, зовсім не тою людиною, яка так одночасно легко й важко дивалася на світ.
Але все поки що лише народжується. [i] Це як поволі заходити у море, все більше занурюватись у воду, доки не запливаєш на глибину, а потім відчуваєш, як під твоїм тілом - цілий світ, багата морська вода зі скарбами та таємницями.[/i]
У прекрасному передчутті того, як вода накриє хвилею і захопить у свою глибінь.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=723375
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 13.03.2017
Навпроти мене сидить чоловік з такими добрими очима, що мимоволі посміхаєшся йому.
- Курчат везу, - каже він мені приємно і всміхається у відповідь.
- О! - сміюся я.
- А коли автобус їде? - питається.
- Через десять хвилин. Якщо у вас якісь справи, то встигнете.
- Добре, - голос був тихий, але якось він умів вкладати у свої короткі слова і вдячність, і усю доброту світу.
Він турботливо поставив коробку на сидіння, і вийшов з автобуса, тихенько посміхаючись.
Коробка стояла з виглядом, наче у ній були не курчата, а якісь папери, чи то що. Проте один чи то зляканий, чи то надто сміливий, скрикнув, а за ним - і другий, третій - і у мене одразу зникли будь-які сумніви.
Курчата сиділи у тій коробці в глибокому замішанні, не знаючи, що ж з ними робитимуть, і чому так темно навкруги. Вони хвилювалися.
Мені хотілося їм сказати, що не слід боятися, ви скоро побачите такий прекрасний весняний світ навколо, - не такий, як у цьому місті, а прегарний, зелений, чистий, де ви пастиметеся на зеленій травичці, а де, може, й знайдете маленького хробачка.
І світ здаватиметься вам вічною весною.
Проте вони не могли зрозуміти мови.
Тоді прийшов чоловік, і я сказала:
- Голос подають, - і засміялась.
- Бояться, - він сказав так само, тихо й доброзичливо, наче бачив мене наскрізь й не бачив там нічого злого.
Я нічого не відповіла, лише посміхнулась йому, як своєму відображенню.
"Бояться" - так вразило мене це слово, що я уявила себе на місці тих курчат у коробці. Неначе то не курчат брали сумніви та страх перед невідомим, а мене.
Щось під моїм серцем боялося.
Щось там зачаїлося, й чекає-вичікує свого часу. Не знає воно, чи його зрозуміють, чи будуть показувати пальцем на нього, чи може, притулять до іншого серця. Чи побачать, яке насправді воно красиве й щире?
Воно так надіялося, але боялося.
Воно було прекрасне, справжнє і таке хвилююче...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=722735
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 10.03.2017
[i]Одна, темна, грань людської душі (ймовірно - фізично найсильніша, позаяк може поширюватися, як хвороба, на інших людей, та підкріплюватися матеріальними засобами) у кінцевому результаті нівелює усі інші прекрасні сторони.
Якщо "зла людина" піде війною на "добру людину" - то як чинити "добрій"? Захищатися й по суті ставати такою, як її нападник - "злою", чи помирати в ім'я добра, і залишати цей світ у володінні "злих"?
Тобто що значитимуть усі добрі люди, якщо їх усіх винищать?
Задумайтесь над такими словами: "природний відбір", "крапля дьогтю в бочці меду"...[/i]
За момент після того, як ми втратили усе, я подумав: "Як тепер нам морально відновитися передусім у своїх очах? Як виправдатися? Яку нову брехню придумати й постійно повторяти її на телеекранах, у підручниках та газетах, щоб не мучили докори сумління?"
Тут кожен відчуває свою причетність до скоєного. Ніхто відбувати за тебе кару не збирається. На місці двох таборів, які вічно доводили один одному свою правоту, утворився один - мовчазний, із постійно присутнім страхом подивитися в очі один одному, із глибоким самобичуванням, із пробудженням совісті, із паростками розуміння справжнього сенсу - на жаль, уже втраченого. Тут всі поглядають на вчорашній день та вчорашніх себе із безмежним здивуванням, так наче: "Невже я міг бути таким безвідповідальним?", або з відразою щось на кшталт "Які огидні ці скрючені від ненависті тіла".
Ви зрозуміли, так, усі зрозуміли? Ця гонка була ні до чого. Ця гонка була до пекла.
Слово пекло якось дивно згармоніювало з краєвидом перед моїми очима. Цей схід-зеніт-захід Сонця був неприроднім, від був дивним, [i]не таким[/i]. Наче усю кров, яку ми пустили - не тільки вчора, а й за усі війни та людиновбивства - виплеснули, наче відро з помиями, на той обрій, виплеснули й сподіваються, що, як використана вода зі зливного бачка, вона всотається у землю, згине з очей подалі від совісті, заховається десь глибоко на невидноті, заросте зеленою травичкою та маргаритками - і не показуватиметься.
Але чому мені вже цілу вічність здається, що краєвид на змінюється? Єхидна змія закрадається до мене. Дивишся? Дивишся? Дивишся? Гіпнотичними спіралями розходяться від Сонця кров'яні жили. У міражах мені ввижаються якісь кістки та руки, що тягнуться крізь густу кіптяву до Сонця, й не дістають. Мені хочеться кричати, і я кричу!
- О Небо, чому ти так безжалісне до нас? Невже ти граєш з нами у наші ігри? Невже ти навчилося у нас жорстокості?
- Небо, чому ти таке червоне?!
"Червоне... червоне... червоне..." - прокотилося вниз у яму, що колись була морем.
Я починаю захлинатися у тій червоності, чи у своїх гидких сльозах. Я починаю без прикрас бачити своє обличчя. Я починаю розуміти свою первісну помилку. Я починаю [i]бачити[/i]. Нарешті. О, яке блаженство - бачити, як на планеті помирає усе живе. Яка невимовна, просто безмежна приємність, бо помста уже тут. Вона тут, дихає, така спокійна. Така примирена. Просто осягнула всю картину. Вона знає, що їй треба зробити. Вона знає свою помилку й знає, як її виправити.
Життя колись відродиться, усе знову заросте чудовими квітами - так, знаю це напевно. Проте не можна допустити, щоб усе знову пішло шкереберть. Не можна допустити людини. Їй властиво нищити; більшості з її представників. Лише одиниці живуть заради добра. Так, я знаю, що робити. Колись. За мільярди років. Я не допущу цього. Або створю щось інше.
А поки помста змушує мене знімати радіаційний костюм. Клацають лямки одна за одною. Оголюються руки, ноги, тіло. Вони спраглі до дотиків, які дарує їм Світло. Чудове почуття самопожертви мене сповнює, і протигаз падає на сухі грудки землі.
Я починаю дихати. Я вдихаю первісний жах перед блискавкою. Беззахисне бажання вижити. Невинність існування. Я вдихаю перший запах розуму. Це запах цікавості. Наближення чогось масивного, великонадійного. Хвилююча ідея панування. Я вдихаю запах перших перемог. Тваринний страх перед себелюбством. Наростаюче хвилювання. Перспективи. Можливості. Незвіданий світ, що манить. Я вдихаю смак. Ейфорію. Втрачене відчуття міри. Запах пластмаси та штучності. Шестерні обертаються все швидше. Час спливає. Попіл шматками падає з неба. Божевілля.
Я вдихаю запах наближення істинно унікальної справедливості. Самознищення. [i]Блаженство[/i].
Цей останній вдих вбиває мене. Проте я не думаю про свою смерть. Я думаю про те, як добре буде, коли Земля врешті повернеться до свого нерозумного, безлюдського, начала.
Земля по-братськи підбадьорливо посміхнулась червоною від власної крові посмішкою й сприйняла мою смерть як запізніле вибачення.
Й вибачила. Ми просто не виправдали очікувань і втратили свій шанс.
Земля великодушна. Вона вигадає щось інше, [i]вдячне[/i].
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=722576
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 09.03.2017
Привіт, це ти? Так, це я кликала на допомогу. Проте вибач, я, мабуть, ще не готова тебе зустріти. Ні, не боюсь. Просто подумала собі, що я відчуваю себе стабільно нормально. Хіба що інколи з'являється почуття темної безвиході, - по настрою. Але не вельми часто. Тож, я так думаю, що дна ще... далеченько. Так, мрій майже не залишилось; вони старі й схожі одна на одну. Бажання творити також покидає, покидає... Але ставлюсь до цього напрочуд спокійно. Отак спокійнісінько спостерігаю, як перетворююсь у пусту бляшанку.
То про яке ж дно йдеться? Щоб бути готовою, мені треба опуститися на дно душевних страждань, чи на дно деградації?
У мене нема страждань, які потребують лікування. Є якась всепоглинаюча байдужість, яку на прийнятному рівні стримують зобов'язання та життя за інерцією, що не дають взагалі випасти із суспільства. Тож, мені здається, що, якщо ти прийдеш зараз, то я прийму тебе із абсолютно байдужим виглядом. Втім, не гарантую, що завтра я знову не благатиму тебе врятувати мене.
Мабуть, момент ще не прийшов.
Коли взимку чекаєш на літо, воно видається таким бажаним і недоступним. Ти уявляєш, як читаєш книгу в своїй кімнаті, а з непотрібного вікна залітають гарячі повітряні пасма та дзижчливі мухи. А потім ти лежиш у ліжку о п'ятій годині ранку після безсонної ночі і слухаєш якусь вібруючу тишу комах та шелестів. А потім, коли ти повертаєшся свідомістю до вовняних носків та чаю з калиною, що парує у твоїх долонях, ось ті чари літа не розвіюються, а, навпаки, стають ще привабливішими. Пізніше, після довгої-довгої зими та морозів, що промайнули за одну мить, ти усвідомлюєш раптом: "Літо прийшло". І просто не знаєш, що з ним робити. Так, ти роззираєшся навколо, бачиш таке високе небо й вибухи квіткових фарб, але нема якогось усвідомлення цього дива... День за днем ти, звиклий до тепла, по краплі його втрачаєш. Лише пізно восени тобі чомусь стає щемливо.
Які крихкі наші почуття. Сьогодні ти не можеш далі жити наодинці зі своїми думками, так жадаєш, щоб хтось доторкнувся долонею до щоки. А вже завтра тобі "нормально"; момент уже втрачений.
Запевняю тебе: я підготуюсь до того моменту. Тільки подай знак, що ти теж готовий.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=720744
рубрика: Проза, Філософська лірика
дата поступления 28.02.2017
Буває, йдеш собі просто вулицею чи коридором. І десь із підсвідомості надходить сумнівна думка: невже я змогла вжитись із цими людьми? Секунду до того безтурботно собі жартувала про всякі буденності, наче й забула про своїх демонів.
А проте - на тобі! - й наче холодною водою облило з ніг до голови: опам'ятайсь! Хто ти: невже майбутня успішна особистість із різнокольоровими дипломами? Невже цілеспрямована леді з волоссям, зачісаним по-діловому у хвіст? Та таких же штампують зараз сотнями в системі освіти.
Що подієш, коли система так міцно вчепилась у тебе, й немає жодного шляху до звільнення від неї, до свободи? Ти народжуєшся і одразу ж підписуєш собі вирок на пожиттєве членство у системі. Вихід? Боротися? Як? Як звільнитися від матеріальних прагнень? Адже всі хочуть мати гарну роботу, високу зарплатню, вигідне становище в суспільстві, чи не так? Усі прагнуть достатку, наче це щось омріяне, ідеальне, щось, без чого людина не заслуговує на увагу взагалі. Хто втовкмачив вам у голови цю діловитість, напущену конкуренцію, впевненість у собі?
Ми неначе кожного дня, кожну секунду життя намагаємся боротися з власною незначимістю серед галактик. Йдемо проти течії спокійного життя, борсаємось у власних цілях та прагненнях, благаємо час повільніше йти, хоча самі розігнали життя до надвисоких швидкостей... Самі собі ставимо дедлайни й самі ж не вписуємось у них... Забуваємо про головний дедлайн наприкінці життя, коли все скоєне й зроблене оцінюватиметься не в гривнях та досягнених цілях, а в теплих усмішках, які подарували, у добрих ділах...
Проте я вже відчуваю, як тиснуть безглузді цифри, номінали й оцінки на нас, чую, як по розкладу галасують дзвінки й кваплять усіх кудись бігти й встигати, бігти й спізнюватись, втискатися у часові рамки, втискатися у чиїсь розклади, норми...
Ми - лише статистика. Статистика відвідуваності; статистика успішності; статистика коливань економіки; статистика купівлі-продажу; статистика народжуваності тощо. Усе для статистики, усе закономірне. Закономірне те, що одного дня кожен з нас обов'язково прокинеться рано-вранці й усвідомить: я в'язень.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=719248
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 20.02.2017
Завжди така усміхнена, привітна і добра. Завжди готова прийти на допомогу. Так здавалося і вам, і мені. Ліміт доброти вичерпується по днях.
Що буде, коли моя веселість повністю вичерпається і я покажу своє істинне обличчя? Хто з моїх друзів залишиться біля мене і прийме мій новий образ втомленої і ні в чому не зацікавленої людини? І хто намагатиметься допомогти мені виборсатися з цього болота й не зможе? Хто з вас вважав, що важить щось для мене?
Лише зараз усвідомила, яку жорстоку маску носила останні роки.
Віршів стає все менше і менше, бажання писати, що було моєю єдиною надією стати кимось у цьому житті, по краплі зникає. Поодинокі поезії сповнені відреченням від реальності та безнадією.
З подивом усвідомлюю, що уподібнилась підліткам з суїцидальними думками, яким набридло жити у п'ятнадцять. Проте не хвилюйтесь, дрібку почуття відповідальності та турботи про рідних я маю. Самовбивство - це відразливо. От якби можна було просто забутися, зникнути.
У чому причина? Як у голову абсолютно нормальної, повноцінної і здорової людини закрадається така маячня про безсенсовість світу та безперспективність життя? Не можу назвати жодної вірогідної причини. Що наштовхує цілком здібну й талановиту людину на рішення, що знання та навчання - це безглуздя? Відсутність кохання? Нестача розуміння? Людини, якій можу відкритись? Слабка воля? Лінь?
А як знайти вихід з цієї пастки? Не так: як [i]захотіти[/i] знайти вихід? Адже є ще один нюанс - навіть якщо хтось і схоче мене звідси витягнути, то я цього не захочу. Мені [i]подобається[/i] тут бути. Я [i]люблю[/i] свій темний занедбаний світ і нікого сюди не впускаю. Чи взагалі треба комусь відкривати своє істинне бачення на світ? Чи не зробить це боляче іншим? А може, знайдеться якась людина, котра розумітиме й розділятиме ці погляди на світ? А краще, навпаки, своїм прикладом даватиме стимул до життя?
Хоча ні. Є якийсь неймовірний егоїзм у коханні заради того, щоб наповнити сенсом власне життя. Хіба не правильніше любити, щоб приносити щастя іншому? А мені чомусь здається, що я можу кохати лише для своєї вигоди, для того, щоб жити. Вчора я почала сумніватися, чи взагалі когось покохаю; чи можу я? Кажуть, що любов прийде тоді, коли її не чекатимеш. Я навіть уже не чекаю, лише дедалі більше заглиблююся у себе. Можливо, почуття колись і прийдуть, просто може бути вже запізно. Проте як же смішно: як може зневірятися у коханні, якого ще ніколи не знала, шістнадцятирічна майже-дитина?
Жити у вигаданому світі краси та мрій було дуже приємно. Деякий час.
Дивитися на красивий Місяць і розділяти з ним почуття теж приємно. Але що далі? Не можна робити мрії та уяву сенсом життя, бо вони колись вичерпаються, а усвідомлювати реальність дуже боляче.
Відчуття руйнування, приреченість.
Може, це лише зима та холод так на мене діють? Як добре, що незабаром весна, і знову все по колу.
Зникаю. Проте не у семи барвах та мільйонах відтінків неба, а у пустці та темряві. Так приємно насправді. Якщо б зникнути назавжди.
...знову купа шкідливого й непотрібного самоаналізу. Хіба не простіше бути тупою?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=717896
рубрика: Проза, Iнтимна лірика
дата поступления 13.02.2017
Космічні будні, день 2
непомітно обертаються зіркові шестерні у самому вершечку Космосу,
які закручують спіралі галактик та запускають сонячні системи
неоціненна праця
десь далеко від мирського життя,
на безпечній відстані юний стажист
навчається у Великого Піротехніка
цей геній в обсидіановому фраці
трохи недооцінив можливості темної матерії,
і тепер Головну лабораторію знову збиратимуть по шматочках
серед деяких цивільних поширилась паніка,
проте старожили заспокоїли неотес:
"Таке трапляється раз на два століття"
у їдальні вантажного пункту "ВЕНЕРА"
ще вдосвіта готують юшку з відрізаних хвостів комет
та метанову кашу для вантажників
трамвай кільцевого маршруту №3
сполученням 360-0 Сатурна
був напханий різношерстим народом
-Прошу, передайте за проїзд, -
пролунало у космічному трамваї, -
-На сорок п'ять, якщо дозволите. Дякую.
те мовив чоловік в елегантному пальті
й подумав собі: "Знову ці туристи з Титану
завітали на газові ванни"
вдома чоловік в елегантному пальті
повечеряв гелієвим супом
і посміявся зі свого кумедного голосу
поглянув в ілюмінатор і зауважив
лиш чорноту пустки
та біле світло недалеких зір, й зітхнув
а потім переглянув печальну кінострічку про маленьку планету
з голубим небом та океанами води у рідкому стані,
покриту незвичним зеленим матеріалом
на ній жили істоти з чотирма кінцівками,
які перетворювали ці прекрасні барви
у дим та попіл
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=710981
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.01.2017
Ні! Будь ласка, тільки не кохай!
Я хочу просто бути другом...
Сміятись із зайців в твоїх очах,
Псувати зачіску й розтягувати губи
У посмішку до вух
Обіймати, аби тріскалися ребра,
А втім, бажати поцілунку,
Й ніколи не зізнатися у тому,
Що мрію бачить сновидіння
У твоїх обіймах
Пересилюю себе не тулитися щокою
Гладкої шиї або теплих пальців
Коли тепло́ в очах і холодно надворі,
Намагаєшся не торкатись,
Щоб не стало гаряче
Голосно співати, щоб озирались
Непомічені люди з дивними поглядами,
Просто йти зі сплетеними пальцями
На подив інших, які вбачають у нас закоханих
Або ж божевільних
Мої почуття приречені на ув'язнення
Але ти можеш угледіти їх
За ґратами моїх вій, у очах
Вони там, чекають на загибель,
Так і не дійшовши до адресата
Мої почуття, певно, помилились адресою
І стукаються не у ті двері -
Твої двері зачинені для мене
І таких, як я
Добре, що я це розумію
А проте продовжую сміятися
Із зайчиків в твоїх очах
Й здивовано торкатись дивного
Горбика на грудях:
"Що він означає?"
Вдихати тебе й цілувати одними руками.
Більшого не дозволиш, мабуть.
Відказувати на твоє "Люблю" своїм "І я тебе",
Проте ти називаєш так почуття дружби,
А я - чогось більшого
Хоч би втриматися й не розповісти тобі,
Як багато хочу вмістити у грубі слова,
І як багато - у жартівливі доторки до твоїх
Волосся, шиї, губ, пальців та мочок вух,
М'якіших за які немає ні у кого
Слова, обмежені рамками дружби
І недалеким звучанням слів у своїй суті,
Не дійдуть до адресата,
Проте насолода
У самому процесі написання листа
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=710449
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.01.2017
Коли ти вдома,
Будинок повниться
Тоненьким сопрано чайника
Та пахощами
Чаю з бергамотом
Коли ти вдома,
Герані на кухонному вікні
Червоніють яскравіше,
А полум`я в каміні
По-дружньому палахкотить
І не навіває смутку
Коли ти знову вдома,
Часточки самотності в повітрі,
Які ти вдихаєш,
Перетворюються у часточки радості,
Які ти видихаєш
І стає затишно
Коли ти вдома,
Вітер співає у шибках
Про те, що радий знову тебе бачити
Як доказ, приносить силу-силенну хмар
І жбурляє сніжками у вікна
А ти смієшся
Коли ти вдома
Й отак дзвінко смієшся,
Увесь кришталь в будинку
Співає разом із собою
І зачудовано дзеленчить
Коли ти вдома,
Годинникова стрілка
Тягнеться повільно, як шлейф літака,
Але дні календаря облітають
Нежданно і невідворотно,
Як осикове листя
Коли ти вдома,
Будинок повертається до життя,
Наче ні в чому не бувало
Ти чудово доповнюєш інтер`єр будинку,
Чи то будинок доповнює тебе
Коли ти вдома, я розумію епітет "домашній"
Адже лише коли ти вдома, дім насправді стає домом
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=709731
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.01.2017
дещо з опівнічних думок
... ніч і розтріпане волосся Вітряниці,
що, нахиляючись над світом,
роняє свої біляві пасма на землю
зірки і їх кружляння
у манній каші розмазаних хмар,
що їх ложкою розмішує Вітряниця
коні на небесних перегонах,
що перескакують через Землю - і назад,
і так доти, доки не перемагає вічність
Місяць одним оком зиркає на всю цю виставу, і зі знанням справи
підкручує важельки швидкостей на планеті,
щоб синхронізувати час із Космосом
вагонетки з місячного каменю
возять сонячний пил із вантажного пункту "ВЕНЕРА"
до кінцевого - "ОРБІТА ЗЕМЛІ"
а потім цей пил - тс-с-с! - випадає дощем
на дахи будинків та квіткові поля,
і навіть на голову тобі, якщо ти йдеш без парасольки
потічками стікає із гір у море,
і з квіток знову випаровується у Космос
і так - сотні мільярдів років беззмінно
а тим часом, попри всю важливість повсякденних справ,
пуста темнота Космосу миготить дисками Юпітера та Сатурна,
з головешок яких ще не вивітрилося дитинство
ну ось, хтось із необережних знову запустив
диском у потилицю Марса,
аж той червоніє від злості
"Діти, грайтесь обережніше!" -
свариться прапраправнучка Сонця Венера
ті вибачливо усміхаються, доки Венера не повертається до своїх справ
а за спиною її знов миготять вогненні диски
...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=708023
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.12.2016
Чорний контур
На білому тлі осіннього неба
Снігові хмари
Відрізають від неба біле Сонце
Солоні сльози
Розмивають позитив щоденних фото
Бездомний пес
Шукає тепло і не знаходить місця
Холодний дим нещирих вогнів -
Задимлені наші серця
Тьмянішає світло із наших долонь
І усмішка сходить з лиця
Земні лабіринти остуджують раж
Високих, запалених душ
Уже не любов, а більше - кураж:
Убраний у праведне вуж
Од правди до кривди йдемо навмання
Хай серце обман загартує
Технічний прогрес, нескінченні знання, -
Свідомість же не прогресує
Виводимо пальцем по німій воді
Забуті всіма запитання
Про серце, про істину, вічність і біль,
Як душить Землі притягання
Прокидатися з сотнею мрій з-попід вій
Понад хмарами правда співає...
О, як боляче йти по дорозі твердій,
В серці слово "вернись" дотліває
Та знаєш напевно: до вечора сон
Забудеться, чари пройдуть
Й на йоту черствішою стане душа,
І люди твій біль обійдуть...
І ти скажеш собі після сотні падінь:
"Кому треба ці мрії та сни?!"
І зачиниться вхід до небесних воріт
Назавжди. Наче світ без весни.
А збідніла душа, не здіймаючи крил,
Втратить світло і жар доброти
І зрадіє зима, й потемнішає світ
Люди звикнуть до їх самоти...
Ми живемо далі в падіннях на дно
Й поодинці свідомість втрачаєм
Чому світла поменшало разом з добром -
Так ніколи ми й не розгадаєм...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=701409
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 19.11.2016
Червоне Око останні хвилини роззиралося містом. Вихоплювало верхівки дерев, засліплювало їх, наче фари автівки, кривавим світлом. Дахи будинків жевріли жаринами черепиці. Здіймався дим, і, переплітаючись із багряними променями, ставав схожий на темні, пекельні виверження.Розносився пташиний крик.
Лопочучи крильми, наче передвісники чогось грандіозного, кружляли ворони. Може, це вони принесли те величне передчуття, летючи задимленим повітрям? А може, то вони рятуються від нього?
Чорні, вони летіли у своєму надземному світі, не зважаючи на метушню внизу. Вони летіли на світло, відчуваючи такий живий потяг до тепла, адже навіть ці створіння, які здавалися моторошними зараз, могли жадати тепла. Того тепла, яке може бути останнім на цьому світі...
У невпинно згасаючих променях летіли чорні птахи. Вони долали земні перешкоди, споруди, зведені рукою людини, що впиралися у колись блакитне небо, і весь час бачили перед собою Око. Летіли чимдалі швидше й швидше, просячи світла всією душею. Кожен з них бажав зробити ковток того цілющого, що вилікувало б почорнілу душу. Кожен хотів долетіти першим, аби врятуватися, бо те, що чекало опісля - жахало, забивало у глухий кут налякане серце, пробуджувало й одразу ж убивало надію.
Пізно.
І добро, і зло зараз не мали значення. Час на виправлення давно вичерпано для почорнілого серця. Залишилось змиритися й зустріти Кінець.
Востаннє полум'яним спалахом загорівся обрій.
Око
проковтнула
Темрява
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=690633
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 25.09.2016
Кінець дощу
В рожеве
Пофарбував півнеба сонця схід
Вгорі десь гримнув грім
Кричать півні про те, що з неба
Давно вже витік весь запас води
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=689406
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.09.2016
Заберіть мене, хтось, і розчиніть у небі, його семи барвах та мільйонах відтінків. Заберіть й загубіть мене у медовій гущавині оранжево-фіолетових згустків, лишень відпустіть мене з цих чотирьох стін кімнати й дозвольте піти. Навіщо я вам потрібна? Яка з мене користь? Моїх слів ви не чуєте, навіть коли я кричу. Та вам просто не цікаво, заради чого я живу, а кому цікаво, той скаже: "Ти безперспективна і безамбіційна людина. Твої істини нікому не потрібні." Але, в свою чергу, чи потрібні мені ваші амбіції та перспективи?
Мені нічого не потрібно від вас. З вас нічого взяти. Ви ходите. Я хочу літати.
Просто забудьте мене. Мене не існує.
Але озвися, благаю тебе, той, хто міг би лежати зі мною на крижаній росі, накрившись мерехтливою ковдрою, і просто дихати кришталевим повітрям. Забути усе. Щоб стати цілим світом. Безмежністю. Всеосяжністю. Висотою. Темрявою. Глибиною. Світлом. Та чим-завгодно. Ти маєш пожертвувати собою. Й станеш чимось більшим. Це того вартує. Щоб жити без рамок у світі, який належить не комусь, а тобі; життя без будь-яких оцінок. Жити просто заради того, щоб жити.
Дай знак, що ти є такий.
Благаю.
Я вже втомилася вдавати, що мені потрібні всі ці люди. Я втомилася бути доброю, розуміти всіх, намагатися допомогти, порадити. Я хочу бути егоїсткою, навіть для рідних. Набридло полювати на гарні оцінки за безглузде вивчення напам'ять чогось, що всім давно відоме. Я розумію, що ці знання допоможуть мені в майбутньому, так. Проте ж для декого це сліпе "напам'ять" заміняє свідомість. Наче заведений на досягнення певної цілі механізм, він робить лише те, чого вимагають від нього, говорить те, що від нього хочуть почути, і, що не кажи, досягає "успіху". Й навіть не замислюється, для чого йому був цей успіх.
Я хочу звільнитися від цього обов'язку чогось досягати. Від обов'язку бути успішною людиною. Заради чого це? Заради грошей? Смішно. Дріб'язково. Приземлено.
Моя теорія не має права на прилюдне озвучення, бо вона перекреслює усе.
Прошу тебе врятувати мене. Якщо ти існуєш.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=689403
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 18.09.2016
Розкішне небо. Все осіннє
Я рада і сумна водночас
Знайомий дим, свіже повітря
Переплелись в осінній аромат
Холодна ніч, вітри північні
Далекий Місяць льодяний та білий
По куполу земельної орбіти
Зірки повільні скочуються вниз
Осики спантеличені: "Де спека?"
За мить все стане золоте та світле
Ось-ось, увись тікаючи від інею,
Лелеки відлетять у теплий край
Повітря з моря вже не долітає
Замовкли всі співучі пташки
Уже ледь-ледь на обрії жевріє,
Палахкотить вогонь жовтневих днів
Палають ніжні айстри й чорнобривці
І сонячні розкрились хризантеми
Звисають важко виноградні грона
Калина сумно похилилась вниз
Уся солома вже давно в копицях,
І лиш стерня нагадує про жнива
Гірким наповнилось гірке повітря
І розливається повсюди стук коліс,
Відносячи останній віддих літа
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=660328
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 18.04.2016
Зовсім давно бачила тебе востаннє. Я проводжала тебе із сумом в очах.
Ошатна вулиця, що веде вниз, до берега, вся уквітчана червоними трояндами та рожевою шипшиною, посипана стиглими й запашними абрикосами. Великі листки папороті лежать прямо на дорозі, виглядуючи з квітників. Невеликі будинки, що купаються в сонці, окутав плющ та виноград. Легесенький, майже чутний, вітерець дарує умиротворений настрій, який з'являється лише в один із таких спекотних та лінивих літніх днів.
А внизу вулиці лежиш ти, таке спокійне. Таке бажане. Мерехтиш, мов коштовне каміння та маниш мій погляд. Від такого яскравого блиску починають боліти очі та накочуватися сльози. Здавалося, ти увібрало у себе барви голубого-голубого неба, засліпленого сонцем, і саме було такого глибокого відтінку бірюзи, який не передаси ані акриловими фарбами, ні акварельними. По височині небес легко та невимушено пропливали ледь помітні клаптики білих, мов льон, хмаринок.
Здаля долітав відгомін дитячого сміху та музики, гудіння катерів та гідроциклів. Десь там унизу стояли ятки з кульками морозива усіх на світі смаків - те, що я найбільше любила в прогулянках сім'єю по залюднених вуличках набережної. Тут незмінно пахло смаженим м'ясом, яке готували прямо на вулиці, щойно спеченими пиріжками, пахлавою, заморськими солодощами та прянощами, м'яким рахат-лукумом, що танув у роті. Креветками, мідіями, омарами та раками. Найсолодшою кукурудзою, що яскраво жовтіла на прилавку, та хрустким попкорном з маслом - солодким або солоним. Тут пахло гумою надувних матраців та кругів, підводних масок та аквалангів. Неймовірно стиглі кавуни та дині аж вибухали від того тепла, яким були переповнені. Лускалося соняшникове насіння із папекрових пакетиків. Наливався духмяний квас та лимонад у пластмасові стаканчики, даруючи блаженну прохолоду.
Були маленькі магазинчики із сувенірами. Тут продавалися білі мушлі завбільшки з долоню, у яких, притуливши до вуха, можна було почути шум морського прибою; музичні прикраси, що вішалися на порозі будинків та при найменшому порусі вітерця видавали тихесеньку мелодію - передзвін сотень небесних дзвіночків.
Безліч людей безцільно гуляли берегом та понад рядами яток та мружили очі від жаркого, та все ж приємного сонця, усміхалися, коли до них підходив чоловік із мавпою на плечі, щоб сфотографуватися, або коли повз них пробігала купка дітлахів, бризкаючись із водяних пістолетів й захоплено сміючись. Тут витав дух затишку та тепла. Кожен забув про неприємності, які залишив удома.
І на фоні всього цього море й не думало припиняти жбурляти свої хвилі на берег. Воно шуміло, кипіло, пінилося, біліло, шурхотіло, легко виносило й затягувало назад людей, зрівнювало з піском усі піщані замки й башточки, викидало на берег медузи та водорості, билося об прибій, хитало на хвилях матраци, яхти, човни, катамарани, людей, що лежали горілиць на воді. І шипіло, шипіло, шипіло безперестанку... Попри людський гомін, музику, гудіння катерів та гідроциклів - попри усе. Море жило своїм життям.
Тоді я стояла й дивилася на тебе востаннє. А потім білий автобус мчав нас так швидко додому, до своїх проблем та буденностей, наче на крилах. Наче то був лише скороминущий сон, такий приємний та солодкий, який згадуєш із гірким і солоним присмаком морської води. Який згадуєш, коли теплий вітер несе з півдня наполовину забуті відчуття. І уявляєш, заплющуючи очі, як стоїш на березі моря, і той самий вітер кидає тобі в обличчя гарячі бризки солоної води й огортає знайомий шурхіт хвиль.
І зараз, дивлячись на зорі зі своєї кімнати, знаю, що та сама картина простягається і над тобою - Кассіопея, Лебідь, Малий Ківш так само загадково сяють у цю мить над твоїм простором. Так само світить Місяць, купаючись у твоїх хвилях, і по преливистій срібній стежці у зачудуванні пливуть до нього мрії. Невидимими ниточками море зв'язане з Місяцем, і воно, немовби відчуваючи кожен його порух, повільно дихає, підіймаючи й опускаючи свої груди.
Цікаво, яке ти зараз, узимку? Може, сіре, бездиханне, холодне й вичікуюче спокійне? А може, розбурхане, пінисте, з металевим блиском у вирі шторму?.. На тих невидимих ниточках піднятися б угору, розгойдатися на них, наче на гойдалці, відпустити їх, полетіти й приземлитися на мокрому піску, щоб хоч краєм ока поглянути на омріяне море. Прислухатися до його дихання, затамувавши свій подих у благоговінні. Нашорошити вуха, щоб почути, як тихо шарудять дрібні піщинки, і підхоплюючись хвилею, пересипаються у безперервному танці. І як шипить і піниться вода, ховаючи у темноті своїх глибин усі потаємні бажання та ненароком згублені думки, сказані пошепки щирі слова. Море сумлінно зберігає чужі таємниці й не видає своїх. Мільйони риб, що снують песеред водоростей та каміння, незмінно та вірно служать морю. Вони такі серйозні через їхню місію - ховати у собі всі ті секрети та сокровенні бажання. Тому-то й вони завжди мовчать - не розказують довірених людських таємниць нікому. ...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=660327
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 18.04.2016
Про небесні родимки та місячні шрами
Про те, як плаче небо перлинками
Від щастя
Про сонячний вітер, що жене пил зірок
Замріявся і розгубив їх по Всесвіту
Про холодну й всеосяжну Темінь,
Яка м'яко огортає наші плечі
Про те, як хочу захлинутись там,
Посеред порожнього Нічого, і все одно
Або ж перетворитися на попіл
У вогненному диханні Сонця
Віднестися Пустотою аж до краю Всеосяжності
Впасти на самісіньке дно Темноти
Або вдаритися об стелю Вічності
Про зворотний бік Місяця,
На якому живе загублена пам'ять
Про те, як не відпускає земне тяжіння
Тримає руку повітряними цвяхами
І про те, як невідворотно настає День,
Стираючи небесні родимки та місячні шрами
Я розповім тобі
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=659444
рубрика: Поезія, Білий вірш
дата поступления 14.04.2016
...Місяць, великий і мовчазний, висів у прямо переді мною, час від часу затулений легенькими прозорими хмарками, що швидко пропливали повз. Він здавався мені старим: його кратери були схожі на зморшки чи шрами, до того ж, він був сивим.
Кажуть, що на місяць не можна довго дивитися, але я не відводила від нього очей. Він заманював мій погляд до себе, зачаровував, наказував думати про все на світі.
Ось він зайшов за гілку осики, і зорі стали сяяти яскравіше. Вони знаходилися на величезній і водночас малій відстані від місяця та від мене. Зірки мали різне забарвлення: ця була голубою, інша - сріблястою, ще одна - червонуватою, та - золотою. Одні блимали слабко, а інші сильніше, змінюючи білий колір на блакитний або червонястий.
Раптом, зовсім перед моїми очима, одна із зір зірвалася із місця, падаючи і залишаючи за собою срібну риску з вогню. Миттєво пролетівши далекий шлях і встигнувши зачарувати своїм швидкоплинним падінням, зблиснула востаннє. Вона безслідно згаснула.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=584410
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 30.05.2015
Там, де невимовно ніжні рожеві хмари вже споглядали схід сонця, здавалося, можна було набрати у жмені в'язку та теплу рідину, що згустками духмяного меду чіплялася б за пальці, що полонила б солодким п'янким ароматом.
М'які хмари неспішно кочували небосхилом, мінячись барвами: від темно-синього до того ніжно-персикового. То були найперші глядачі дійства.
Мені хотілося піднятися над верхівками дерев, над клаптиками будинків і поглянути у самісіньке серце сходу, - вогненне, сліпуче та всепоглинаюче. Увесь світ був у полоні того могутнього вогню.
З досвітньої імли здіймався час нових переживань.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=584406
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 30.05.2015
У тиху ніч згадаю я про тебе...
І світ наповниться безмежністю бажань
Чарівним маревом укрили зорі небо,
І Місяць дивиться...
Весь світ завмер від його колисань...
Весь світ летить до нього, заховатися бажає
Від лихих поглядів, печалі та журби...
І, пізнавши спокій, завмирає,
Не в змозі повернутись до Землі...
І чари ночі не порушить клекіт птаха,
Сюрчання коника і гомін хору жаб.
Ці чари - нерозвіяні фантазії старого дідугана,
Якому нудно провести життя без казки та без фарб
У тиху ніч згадаю я про тебе...
І серце затріпоче, защемить
Від спомину про очі, твої руки,
Твою усмішку та найщиріший сміх...
О! Що то за руки тільки!
Алмазні навіть, ні, не золоті!
А усмішка - немов у небі зірка,
Що світить, зігріває у журбі!
Горіхові ласкаві твої очі
Дають надію і любов мені
Від сміху твого теж сміятись хочу,
І радісно на серці нам тоді
А місяць дивиться... Неначе розуміє,
Наскільки сильною є оця жага,
Щоб бути поряд... І наскільки сильна
Любов оця, що зігріває нам серця...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=583417
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.05.2015