| Сторінки (1/62): | « | 1 | » |
Намалюй мені стежку додому
Крізь усі перепони й жахи,
Блок-пости, мінні смуги, кордони,
І глухі бур’янисті шляхи.
Зобрази ту веселку над полем,
Що заграє по бурі війни,
Ті портрети незломлених болем,
Вірних навіть до смерті в огні.
Хай постануть з темпери мадонни
З новим мирним життям на руках,
І розквітнуть надії бутони
В акварельних весняних садах.
Тільки зброя тепер замість пензлів,
Замість фарби червоної кров,
Взяти б гумку й російське нікчемство
Стерти з світу до першооснов.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=992777
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.09.2023
Завтрашній день, чи будеш ти кращим?
Які експерти, мольфари й гадалки
Напророкують нам тебе?
Що змінять цифри на календарях для тих,
Чий годинник зупинився у розбомбленому будинку назавжди?
Завтрашній день складається з попелу мрій,
Розтерзаних мінами та снарядами решток тіл,
Пилу з дна каховського водосховища,
Обгорілого зерна з одеського порту.
Завтрашній день, що в тобі твориться?
Виникає стратиграфічна незгідність
Між кулями з минулого та теперішнього,
Між черепами і хребцями старих і нових окупантів
Між корінням, що так тісно переплелося в землі,
Що легше його розрубати, ніж розплести.
У завтрашньому дні зринуть вчорашні новини,
Промайне тінь післязавтрашньої надії,
Запахне водночас лютневим морозом,
Літнім запахом херсонських кавунів,
Осіннім присмерком на руїнах Маріуполя і Бахмута.
Безкінечне очікування на завтрашній день
Без права зупинитися сьогодні і без бажання зробити це…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=989446
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.07.2023
Я ще помічаю, як листя жовкне,
Як важчає місяць у жовтій повні,
І тануть слова на губах, і думки,
Все в’ються над скронями наче димки
З коминів чужих і затишних осель.
Тут дні завертілись, немов карусель
Чекань і вагання, надій і страхів,
Та не перехресті не видно шляхів,
Ані у минуле, ані в майбуття,
Ані у щасливе нормальне життя.
Збивається рима від кроку швидкого,
Народ мій крокує із часом у ноги,
Ми з ним, наче зерна, в землі до весни,
Нам сняться про мир переконливі сни.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=962329
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.10.2022
Коли повернемось додому,
Там буде тихо, правда ж, брате?
І ми здолавши сум і втому,
Зачнемо нове будувати.
Мовчання вулиць увірветься,
Щоб радість голосів прийняти,
Та жодна з бомб не розірветься,
І у минули підуть «гради».
Молю щоб тільки стало сили
Чекати вороття з терпінням,
Надії не зломились крила,
Не стало серце, мов каміння.
Хай буде вільний степ таврійський,
Спокійна, мирна Україна!
Всі Духи Неба, наше військо
Оберігайте мов дитину!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=948954
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.05.2022
Коли я дивлюсь на красу,
То бачу саму лиш росу,
Що в променях сонця бринить,
І щезне, безцінна, за мить.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=917168
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.06.2021
Стара береза вбралася у листя,
Хоч прямо не росте, та не вмирає.
Весна віршам надасть нового змісту -
Смарагдами рядки у них заграють.
Та чи знайду себе в зелених залах?
Чи вихід з лабіринтів відшукаю,
У чарах мрій і відчаю примарах,
Де від зими самотня я блукаю?
У травах пісня вітру ніжно лине,
Луною відбивається питання.
Нехай ця зелень нас усіх поглине,
І перетворить силою зростання.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=914117
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.05.2021
Nox Arcana *
Таємна ніч скрадається в пітьмі.
Сумує в дзеркалах винова краля.
Горять свічки, і з тінями – дітьми
Вдивляються у темне задзеркалля.
Десь вдарить дзвін, і тихий шелест снів
Стривожений подасться до безсоння:
Не спить душа. І ліпить мокрий сніг
Хурделиця до скла і підвіконня.
І що питати в духів мовчазних?
Як привидів своїх тепер прогнати?
Таємна ніч лишає вартових,
Щоб би минуле не змогли приспати.
Вона десь у кутку поставить страх,
Провину, біль, і сумніві стоокі,
І до світанку на усіх вітрах
Співатиме пісні свої жорстокі.
* - таємна чи таємнича ніч - лат.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=902605
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.01.2021
Волхви на карантині у оазі
Зміняли ладан й смирну на вино.
І ангели німі у синіх масках
Вдивляються у землю, наче в дно.
Немає пастухів в холодних пустках.
Лиш сон – чудовий, дивний смерті брат
Дає нам спокій на хмарин подушках
Під час хвороб, буденності і свят.
І тільки сніг нагадує невинність,
Та сниться грішна і свята любов.
До часу несемо свою повинність
Ми неодмінно прокидатись знов.
Там у світанках сірих бляклі тіні
Відмиють плями попелу з душі.
Заплутаються в теплих сновидіннях
Колядки невідомі і старі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=899082
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.12.2020
Розплутує Тесей нитки
У лабіринті власних снів.
Не Аріадну бачить він,
А тільки коло чорних стін,
Неначе ніч, неначе ніч.
Чудовиська, що сплять в душі,
Крокують завжди на межі
Кошмарів і дрімотних мрій
Поміж повік, склепіння вій -
З глибин сторіч, з глибин сторіч.
Та щоб помер у серці звір,
Безумства слід спинити вир,
І нитку глузду зберегти,
Щоб знов упевнено іти
Страху навстріч, страху навстріч.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=897358
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.12.2020
Як швидко завтра перейшло в сьогодні,
А коло справ нагадує вчора,
Засмоктує в безрадісну безодню
Буденність, ніби чорна сліпота.
І вже не бачиш, як прекрасна осінь,
Її чарівних барв і ніжних снів.
Вважаєш часу ще лишилось досить.
Та раптом гніт життя твого дотлів?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=890572
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.10.2020
Не прячь скелеты в шкаф - пускай танцуют,
Как кастаньеты кости их звучат.
Я нашу клетку ярко разрисую,
И золотом покрою прутьев ряд.
Остатки чувств, узоры теплой крови,
Когда моя луна сглотнет прилив,
Гранатовыми зернышками воли,
Рассыплются, ни капли не пролив.
Не прорастая, без цветов и листьев,
Без плода сочного из алых жил,
Они сгниют, их станет плоть мясистой:
Никто не видел их и не ценил.
А тишина играет громче - громче,
Где призраки суставами скрипят.
Страх пляшет всех уверенней и ловче,
Украшенный сомненьями гирлянд.
Ни встать, ни разогнуться – с каждым годом,
Теснее в доме-клетке и темней,
Стал потолок навеки небосводом
С созвездиями пролетевших дней
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=877486
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 27.05.2020
Без роду, без статі, без віку і тіла
Лечу над землею без цілі і діла.
Цілую узгір’я, минаю озера,
Міста, пустовщини, оселі і села.
Обтесую скелі, руйную каміння,
Хвилюю моря, переношу насіння,
Зриваю хустки із жіночих голівок,
І листя гортаю, як купу листівок.
Буває - зникаю, і тихо довкола.
А як розійдуся - кружляю по колу,
Жбурляю дерева, дахи і машини,
Біжу і спускаюсь з крутої вершини.
Скидаю із вивісок грона ті літер,
Бо я невгамовний і вічний. Я – Вітер!
І пісню свою не покину співати,
Сміятись, стогнати, в комині ридати.
І ворогом стану, і другом одразу,
Вкраду і сховаю нескінчену фразу.
Замети влаштую, шалену забаву.
Злякаю, стурбую, схвилюю уяву.
Я всіх обійму, поштовхаю, здивую,
Та запахом квітів і мрій обдарую.
Як шкоду зроблю, то не лайте, будь ласка,
Така моя доля, така моя казка.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=858500
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 19.12.2019
Одного разу старий жебрак йшов кварталом ремісників. Він побачив молодого хлопця, який карбував скульптуру, старанно обтесуючи всі її боки. Юний майстер робив все повільно, відходив і милувався своїм твором, підходив і продовжував далі. Проте потім незадоволено зітхнув і зрештою відкинув заготовку.
- Як довго ти працював над нею, юначе? – спитав старий жебрак.
- Три місяці, - відказав молодий майстер.
- Довго. І тобі не шкода цього часі і своєї праці?
- Трохи шкода. Але що маю робити, якщо вона недосконала?
- А що таке досконалість? – знову запитав старець.
Хлопець завагався: «Це коли немає недоліків».
- А що таке недоліки?
- Те, що не подобається мені, те що зганьбить мене в очах інших людей.
- Послухай мої історію, юний друже. Я теж колись був скульптором і прагнув досконалості. Працював старанно і надто повільно, тому заробляв менше за інших ремісників. Але я знайшов багатого замовника, що цінував моє мистецтво і міг годувати родину. Проте той багатій помер. Інші покупці хотіли отримати речі швидше. Вони прагнули простих витворів, що робляться швидко, а не шедеврів, на які витрачаються роки. А я продовжував роботу як і раніше. Боявся, що мої скульптури не лишаться у віках, боявся людського осуду. Зрештою збіднів, опинився з дружиною і дітьми на вулиці. Отже моя тобі порада – працюй сумлінно, але не надто старанно, дотримуйся правил, те не будь повільним. Не прагни досконалості, бо людині вона непідвладна. Не думай, що скажуть інші люди. Робити щось надто добре – погано, це марна справа, юначе, все одно що кидати виклик богам!
І старий жебрак повільно рушив далі, спираючись на грубий дерев’яний ціпок.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=853313
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 01.11.2019
Дочитано книгу літа,
Гортає сторінки вітер,
Він ніжно сонцем зігріті
Роздмухує зграї літер.
І ваблять на лозах грона.
Десь жовкне зелене листя.
Заходу арка червона
Рано спадає на місто.
До школи не хочуть діти.
Дорослі тужать за морем.
Знову змішались орбіти,
І падають стиглі зорі.
Дорожча за срібло тише,
Розмінна моя монето,
Купую за тебе вірші –
Осені перші сонети.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=846650
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 31.08.2019
Колись Бог вирішив карати грішників та наказав частині своїх ангелів вигадувати і виконувати покарання. Ангели щодня розглядали справи про людські гріхи, зазирали до найтемніших куточків їх душ, вжахалися зі страшних діянь. Вони придумували нові і нові тортури для вбивць, зрадників, кривдників беззахисних створінь, тих, хто розв’язує війни і змушує своїх братів гинути з голоду.
З часом у ангелів склалося враження, що все людство – то зграя жорстоких монстрів. Вони запалали люттю супроти цих «божих дітей» та самого Творця, що міг дати життя таким злим істотам. Красиві ангели, що мали біли крила, тепер почорніли. Їх сяйво перетворилося на тьмяний вогонь, що пахнув сіркою. Вони прагнули ще більших мук для грішників та вигадували їх з химерною винахідливістю. Для них зникла межа між добром і злом, справедливістю та помстою. Так і перетворилися ці ангели на демонів, а їх обитель стала пеклом.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=846297
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 27.08.2019
Video et taceo ("Бачу, але мовчу")
Все бачити, але про все мовчати,
Тримати в серці ніжність і любов,
Безгомінню пошерхлих уст кричати
Мені отак миліше від розмов.
І чим скажи тебе потішу, пташко?!
Слова не зцілять зламане крило.
Казати про таємне завжди важко.
Не розрівняти зламане стебло.
Не наздогнати дні, роки, сторіччя.
І ворогів докупи не звести.
Нам, смертним, не владнати протиріччя,
Не навести над прірвами мости.
Не ляльки ми, проте і не колоси.
Тож німувати краще в сотий раз.
Твоє погладжу, мамо, я волосся,
В твоїх руках сховаюсь від образ.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=844771
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.08.2019
Почуття, не вилиті у слово,
Наче стріли застрягають між легень.
Я тепер пишу лиш винятково
Щось жахливо нецікаве день-удень.
А навколо дражнять душу квіти
І прості та незбагнені шквали змін.
Стигле сонце манить, мов магнітом
Десь подалі від буденності і стін,
Десь на волю, ближче до блаженства,
Що дарують нам дерева та струмки.
Там лікують спогади і серце
Кришталеві, світлі, лагідні думки.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=844537
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 09.08.2019
У моїй душі вирували бурі тривог, вириваючи з корінням дерева безтурботності. Проливалися темні потоки сліз, затоплюючи берег сміху. Панувала посуха без натхнення. Западала довга ніч безсоння із тріскучими грозовими спалахами жаху. Землетруси гніву руйнували міста дружби та відкритості. Із шумом вибухали вулкани заздрощів, викидаючи отруйні пари саможаління. Лягав туман смутку та втоми.
Але планета моєї душі ще живе, катаклізми не знищили її до останку. Можливо на ній лишився лише невеличкий острівець любові із будинком затишку, де теплі світанки надії, що пахнуть молоком, висушують росу байдужості. Довкола грає море чужих ідей, але вони не перейдуть за мол здорового глузду та власних думок.
Щоранку тут непомітно ворушаться тонкі корінці у товстому жирному ґрунті, проростають вгору до Вічного Неба. У саду розквітають ароматні яскраві квіти віри у краще, краси та гармонії. Тихо шумлять листки - вірші, нечасто гойдає їх вітер творчого осяяння, проте ніжний спів муз - мавок бринить щодня.
Але хто мешкає у тому будинку? Хто виходить жати достиглі золоті слова, зв’язуючи у рядки - дідухи? Хто доглядає, щоб вогонь життєлюбства палав у комині? Хороша людина? Погана? Дивакувата? Ні. Ні. Ні. Бо немає такого терміну, щоб висловити потаємне. Бо ніхто не спізнає глибину серця. Не існує виміру таланту і божевілля, відданості і зради, зневіри і бажання, шляхетності й ницості.
Тож виходь, виходь внутрішня, приховано людино! Дивись у своє відображення в маленькому озері самопізнання. Не бійся малювати невловимі риси на папері усамітнення. І може колись тобі стане снаги побудувати і відправити у океан Вічності човна Спокути і Прощення.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=841647
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 12.07.2019
Я заблукав колись в негоду,
І вийшов прямо на маяк,
Він задивлявсь собі у воду,
Кидав кудись блискучий знак.
Мені було на серці важко,
Набрид цей шлях, моє життя,
Душа рвалася ніби пташка
Летіти далі від буття.
І я ввійшов в цю темну вежу,
Нагору, східцями, туди,
Де сяйво ліхтаря бентежне
Застерігало від біди.
Там доглядач старий, понурий,
Та ще кремезній і міцний,
Вдивлявся в далечінь похмуру,
Так ніби бачив світу сни.
Я привітавсь, та він не слухав.
І вітер скиглив наче пес,
Немов цю бурю біс роздмухав,
І хвилі кидав не небес.
Оця стихія – стогін людства,
Застиглий зойк дітей землі.
«Що там на дворі за паскудство?
Ще плаче дощ один в імлі?
Навіщо ти прийшов сьогодні,
Так поспішаючи у путь?» -
Цідив старий слова холодні,
А в них ховав од мене лють.
І не чекаючи ні миті,
Повів іще чуднішу річ:
«На захід хмари ваговиті
Несуть твій корабель навстріч.
Він якір кине за годину
В бурхливу гавань біля нас.
Лишивши друзів і родину,
Про них забувши просто враз,
Ти зробиш крок на борт химерний
З юрбою інших слабких душ.
І вже ніщо вас не поверне,
Бо судно в ніч помчить чимдуж
Всіх далі від страждань без краю,
Від мрій, вагань, здобутків, втрат,
Як злякану пташину зграю,
Малих розгублених курчат.
Що буде потім – не розпитуй!
Бо знаєш сам, це вибір твій.
За мною, як ті інші, слідуй
Повз гострих крапель міцний стрій.
Я доведу вас до причалу,
Де стріне Чорний Капітан.
Не бійся ні його, ні шквалу,
Хай шаленіє ураган!».
Мені б тікати, чи спитати,
Як доглядач цей втратив глузд,
Та я продовжував стояти,
Так ніби у підлогу вгруз.
І не помітив бляклі тіні,
Їх натовпи линув звідусіль.
Чи були люди то у тілі,
Чи вийшли привиди з підпіль?
Мене повільно оточивши,
Дивилися за горизонт,
Де міць стихії підкоривши,
Плив барк крізь атмосферний фронт.
Хто в ніч таку рушає в море?!
Навіщо нам чекати їх?
Та мовчки ми пішли у морок,
Неначе повний грішних втіх.
Вітрила наближались швидко.
Ліз холод під старе пальто.
Стискало страхом серце гидко,
Та не звернув назад ніхто.
Примарний барк, досягши цілі,
Нас запросив, спустивши трап.
Мої супутники змокрілі
По ньому йшли. «Мене не квап!» -
Почув я голос власний, хриплий,
Бо доглядач нас підганяв,
До дійства вже, напевно, звиклий,
Як до пустих, буденних справ.
На берег в світлі блискавиці
Спускалась постать з корабля,
Струнка й висока, мов дзвіниця,
І темне-темна, як земля.
Обличчя кольору ебену
Було суворим, кам’яним.
Червоні вогники шалені
Стрибали в погляді склянім.
«Мандрівцю, не марнуймо часу! -
Промовив Чорний Капітан, -
Каюти неземного класу
Давно очікують прочан,
Що прагнуть у краї розради,
Спокою, волі, забуття.
Дослухайся лиш до поради
І не затримуй відплиття!».
Для відступу не стало місця.
Я відповів рішучо «Ні!
Хай справді це, чи тільки сниться,
Ще будуть кращі, ясні дні.
Не полишу завчасно берег
На радість демонам чужим,
І ваш зловісний шепіт – шерех
В повітрі тане, наче дим».
У гніві Капітан ще ближче
Ступив до мене і завмер.
Він пахнув сірим попелищем
І тліном нетутешніх сфер.
Та я лишався непохитним.
Хіба не раз зустріну смерть?
І розвернувшись раптом спритно,
Примара чорна зникла геть.
Ось корабля не видно поряд.
А доглядач хіба тут був?
Ніжніше загуділо море,
і менше вітер в спину дув.
Як я дійшов тоді додому,
Тепер не пригадаю вже.
Лише довідався потому,
Маяк ніхто не стереже.
Стоїть він пусткою роками.
Та якщо вірити пліткам,
В негоду, темними ночами
Він світить зниклим морякам.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=836420
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.05.2019
Приснилось – паспорт потеряла
В чужой неведомой стране,
И просто так везде гуляла:
Среди людей - наедине.
Свобода – редкостная птаха!
Ну, кто тебя скажи, ловил?
Всю силу радостного взмаха
И покорил, и приручал?!
Фонтаны, площади, аркады…
Чужой язык неясен мне,
Но я понять с любовью рада
И вздох, и смех, и «enchante».
Аллей узоры заплетЕны,
Пьянит игристое вино,
И манит нас, неискушенных,
Как мир открытое окно.
Цветами полон каждый дворик,
Надушен воздух миндалем,
И небо с городом не спорит –
ДАрит лазурью и лучом.
А там, за белыми стенАми
Зеленая блестит волна:
Целуются себе веками
Морской прибой и берега.
Любовники им вторят вечно.
Признаний шепот, чудеса
В ладони падают беспечно,
Благословляя небеса.
Ватага детская несется,
Срывает шляпки ветерок,
И флаг задорно сверху вьется,
Надетый гордо на флагшток.
Я улыбнусь, ну, вот загадка,
Нам чтоб свободу ощутить,
Судьбе так хочется отдаться,
А пройденное – отпустить.
И вот лишенные и денег,
И документов, и чинов,
Попав на чей-то дальний берег,
Впервые любим и живем.
Мы счастья ищем, одиноки,
Где нас не знают и не ждут,
Где груз условностей и сроков
Не давит на виски и грудь.
Но сон ушел, с постели встала.
Мой паспорт, он всегда при мне
Родные стены, одеяло…
Но здесь я счастлива вполне!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=826645
рубрика: Поезія, Пейзажная лирика
дата поступления 24.02.2019
Колись у давнину серед тривог,
Під час штормів молились моряки суворі:
«Суди мене не як могутній Бог,
А як людина, що загинула у морі!»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=823090
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.01.2019
Сьогодні ти душі не відкривай,
Бо вітер виє в сутінках ранкових,
Її у ковдру спогадів сховай:
Дитячих, сонячних і веселкових.
Сьогодні марних слів ти не кажи,
Напоюй серце чаєм молитовним,
На пелюстках надії ворожи
У келиху що був недавно повним.
Зігрій себе натхненням вогняним,
Додай в багаття трісочки любові,
Нехай з комину вилітає дим
В останній день осінній на півслові.
Щоб холод не роз’ятрював душі
В безсонні ночі каяття та болю,
Ти сум згорни у вузлики-вірші,
І викинь їх у чисте сніжне поле.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815737
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 30.11.2018
Созвездий расставила ночь многоточье,
Бессонницей плечи укутала мне.
И вышел навстречу сам Спас Полуночный
В багряной накидке, в терновом венце!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=806436
рубрика: Поезія, Очерк
дата поступления 13.09.2018
Камень, лист, ненайденная дверь. О камне, о листе и о двери. И о всех забытых лицах.
Томас Вульф
Все тот же камень, лист и дверь
Среди страниц и мыслей.
И, может быть, настанет день
Наполнен чистым смыслом.
Все тот же ворох наших дел
С заплатками безделья,
И жар души, и хрупкость тел.
И горький дым сомненья
Но камень ждет, и лист, и дверь,
И осень нежит светом,
И ключ от двери есть, поверь,
Лишь затерялся где-то.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=806036
рубрика: Поезія, Очерк
дата поступления 09.09.2018
Мене звуть Мачо. Що означає це слово я не дуже розумію, та люди сміються, коли чують моє прізвисько. Моя Хазяйка каже, що коли завела мене, то дивилася якісь серіали про мачо. Так, так, Хазяйка, бо я – Собака. Це я теж зрозумів не одразу, а і з розмов тих двоногих друзів, що відомі як люди. Хоча не всі вони були приязними до мене. Але про все по порядку. От зараз доїм кашу. Не дуже смачна їжа, але краще, ніж борщ, та ще й прокислий. Господиня зайнята і їй ніколи часто годувати старого сторожа.
Своє дитинство я не пам’ятаю, лише з того часу, коли опинився у дворі в Хазяйки. До дому вона мені ніколи не пускала, як і котів, що жили в неї. Тоді я зрозумів, що лише люди мають право жити в домах, та і взагалі, що вони відрізняються від нас, тварин. Деякі лагідні, деякі байдужі, а є і злі, що завдають болю. Спочатку я бігав де хотів, а потім мене посадили на ланцюг. І не передати ніяким гавканням, який мене охопив сум. Сусіди і гості скаржилися на моє сумне виття. Але, що я міг вдіяти?!
Згодом я почав звикати. Крізь штахетини забору видно вулицю і там завжди діється щось цікаве: бігають коти та інші собаки, сновигають перехожі, інколи гуркотять машини. Оті машини я страх як не люблю, як і пихатих псів, що ходять на повідку з господарями і дивляться на нас, прикутих до будок, так зневажливо, наче вони справжні королі. Всі ми, бранці, скажено гавкаємо на них і ладні роздерти на шматки, та наші ланцюги, мотузки, нитки не пускають нас…
От мої бродячі побратими зовсім не такі. Одного разу мені пощастило втекти, ланцюжок перетерся і я перегриз частину забору. Спершу «влитися» у стаю було важко, але коли ватажок прийняв мене, почалося таке веселе життя. Наша банда ганяла інші собачі зграї і досхочу наїдалася на смітнику смачними рештками, бігала за велосипедистами і автобусами, спала на росяній траві вранці і теж дражнила тих собак, що прикуті біля осель. У мені навіть була подружка дуже схожа на болонку.
Та потім я побачив приятеля моєї Хазяйки і мої звички взяли гору над потягом до свободи. Я побіг аби привітатися з ним, покрутити хвостиком, плигнути на коліна, а він посадив мене до свого авто і привіз додому. Спершу я зрадів, та Хазяйка знову прикула мене і цього разу набагато міцніше, а потім іще міцніше. Жартувала, що на 14 лютого, тобто День Закоханих подарувала мені надійний ланцюг. А він такі і справді товстий, багато весен минуло, і він не стерся. І дерево у заборі наче стало твердішим.
Ось, хтось наближається! Це сусіди навпроти – приємні люди, завжди дають мені смачненьке і похитують сумно головою, коли бачать мою порожню мисочку. Не так як ті, праворуч, що кажуть нібито я багато гавкаю та лають мене. Отак би і вхопив їх за литки, хоча я й не злий собака. Тільки не люблю машини, велосипеди і тих чванливих задавак на повідку.
От і під’їв кісточок та ще і з м’ясцем. Погрію і свої старечі кістки на сонечку. Подрімаю, пригадаю минуле. Раніше мене приваблювали мандри, зірки та місяць непокоїли вночі і я часто вив, дивлячись на них. А тепер і байдуже. Кажуть, я старий. Хазяйка навіть заводила нове цуценя на заміну мені. Цікаво навіщо? Говорили, що я скоро помру. А що значить вмерти? Ох, і кумедне було те цуценя, але непосидюче, не давало спати. Його віддали кудись в село, бо заважало своїм скавулінням. А я ще досі тут. І ті самі картини бачу щодня: двір, трохи дороги, клапоть неба…
О, що це! Знайомі кроки. Та це ж Хазяйка, Хазяйка, Хазяйка! Я заснув і не чув, що вона повернулася. Це найрадісніший момент дня. Люблю її, і запахи, що йдуть від неї, і рухи тіла, і хрипкий голос, і навіть той дивний дим, що вона випускає інколи з рота, тримаючи тонку паличку. Дарма пліткують, що вона погано поводиться зі мною, це все неправда. І мої безпритульні побратими помиляються - краще все ж таки мати господаря.
Зараз вона дасть мені їжу та водички. Ні, ще не дала, ну то дасть пізніше. Я ж бо важливий для неї, я оберігаю її від всіх ворогів та злодіїв, дарма, що маленький, та сміливий і сильний, дарма що старий, та відданий.
Нічого не дала: порозмовляла по телефону, випила щось із склянки і лягла відпочивати. Ну, нічого, завтра вранці точно щось дасть. Зараз літо, можна триматися. От взимку то кепсько без вечері, важко пережити морозну ніч у будочці з картону. Шкода, що не маю довгої шерсті, як оті кудлаті пси.
Ось і зорі з’явилися на небі. Може погавкати на них? Ні, чомусь не хочеться. Тягне поспати, а я ж хотів розповісти свою історію. Та власне яку саме, вже і не пам’ятаю. А Хазяйка в мене все одно – найкраща в світі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=803914
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.08.2018
Збреши мені і я повірю.
Всміхнись, спустивши ґрати вій.
Від літа чимось дивним віє:
Липневим медом стиглих мрій,
Тривожним запахом надії
В обіймах розпачу страшних,
Нестримним поштовхом стихії
Ідей бентежних і смішних,
І золотавим виноградом -
Колискою п’янких отрут,
І чудернацьким зорепадом,
Молитвами чужих спокут.
А ще - наближенням розлуки,
Та подихом осінніх днів,
Безумством зимньої розпуки,
Туманом таємничих снів.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=799771
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.07.2018
Все эти годы мир сползает в бездну,
Надежды парус спущен без любви,
Но все мольбы, конечно, бесполезны -
От них потом еще сильней болит.
Мы не встречались прежде, это знаю,
Но нити есть сильней случайных встреч.
«Вернись, вернись!» – опять к тебе взываю,
Ведь я огонь в душе смогла сберечь.
Но если возвращенье невозможно,
Хотя бы будь моим проводником,
Когда мне предстоит неосторожно
Ступать по памяти холодной босиком.
Когда граница тени станет шире
Накроет и руины, и мечты:
Там в обновленном совершенном мире
Меня встречать, быть может, выйдешь ты.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=780583
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 06.03.2018
Разница. Разность. Разнообразие.
Многих дорог непонятный узор:
Судьбы и взгляды несхожие, разные
Снова вступают в бессмысленный спор.
Может похожи мы больше, чем кажется,
Связаны пряжей единой навек,
Нить все скользит, и сползает, и вяжется:
Небо – земля, человек – человек.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=780582
рубрика: Поезія, Очерк
дата поступления 06.03.2018
Коли впаде на землю перший сніг,
Примхливий, чистий та сліпучо білий,
Примарні коні вийдуть на забіг,
Їх осідлають тіні здичавілі.
Чи мертві, чи безсмертні - все одно:
Із кіл життя закинуті в безодню,
На найтемніше безвідрадне дно,
Для них немає завтра чи сьогодні.
Ловити здобич в прірвах висоти -
Для цих мисливців мука й нагорода:
Минати церкви, цвинтарі, мости,
Даруючи пророцтва та негоду.
Коли зустрінеш їх - тікай чимдуж,
Не озирайся, не дивись на небо!
Вони згубили безліч різних душ,
Чи ж думаєш, що пошкодують тебе?!
Хурделиця над дахом б’є крилом,
Лунає вітру болісне благання.
В найдовшу ніч, обділену теплом,
Як пережити дике полювання?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=767292
рубрика: Поезія, Містика
дата поступления 21.12.2017
Сегодня ложи вовсе не пустуют,
Давно в партере заняты места,
А я стою и жмусь, как пес, у двери,
И сцена мне почти что не видна.
Там первый сыгран акт, по крайне мере,
Сменились декорации теперь.
Но дует в спину вновь сквозняк из двери,
И стонут петли как голодный зверь.
Свой потерял билет, войдя в театр,
А может быть и вовсе не купил.
Идет охранник - скоро безвозвратно,
Меня изгонит прочь он, что есть сил.
А я ведь мог и сам сыграть отлично,
Ну, чем не Гамлет новых этих дней?!
Безмерно одинок, всегда трагичен,
Отравлен ядом собственных страстей.
Ликуйте же актеры, помни, зритель,
Ты смог увидеть действо до конца,
А где-то в темноте в тоски обитель
Нещадно гонит ветер беглеца.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=757903
рубрика: Поезія, Очерк
дата поступления 30.10.2017
Осінь п’є до люстра
Й розливає трунок.
У кишенях пусто,
На губах – цілунок.
На мостах – тумани,
За мостами - тиша.
Осінь поміж нами
Безліч снів колише.
На душі – минуле,
У думках – майбутнє.
Як же промайнули
Літні теплі будні?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=754268
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 08.10.2017
Есть в Голландии деревня:
В берегах течет канал,
Всюду зелень и деревья,
Не горит страстей накал.
С идиллической картинки
Домик беленький глядит,
Мирно, тихо, по старинке
Жизнь покой всегда сулит.
В ней не «пашут» за копейки,
Не пускают пыль в глаза,
Нет и «братьев» в телогрейке,
Власть для граждан – не гроза.
Если души после смерти
В теле могут жить ином,
Силы Неба, мне отмерьте
Там пожить, хоть бы червем!
На фото деревня Гитхорн. Информацию о ней можно погуглить)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=723296
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 13.03.2017
Згасає пам’ять швидко, наче свічка,
У кожного своїх багато справ,
І поспішаємо у круговерті вічно,
Бо часу в обмаль, наче хто украв.
Лише вночі, коли скрегочуть стрілки,
Зринає образ спогаду стрімкий,
Цей плин ріки нам залишає тільки
Запізніх сліз приховані струмки.
Той берег став чужим і я не знаю,
Куди історія нас завтра занесе,
Лиш як тоді тебе ізнов втрачаю,
Де пише біль продовження есе
Про те, що кожна мить неоціненна,
Про те, що ми оглухлі та сліпі,
Не усвідомлюємо в серці достеменно,
Хто поряд йшов із нами по тропі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=721935
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 06.03.2017
Не знаешь ты, когда умрешь,
Когда наступят день и час,
И пробирает душу дрожь
От мыслей горьких много раз.
Сомненья тень тупым резцом
На сердце чертит тайный знак.
Что будет там, за тем концом -
тоннеля свет, могилы мрак?
Куда б ни шел искать ответ:
К гадалке, магу или в храм,
Везде поймешь, что правды нет,
И глупо верить «вещим» снам.
Так что ж, не жди - дыши, люби,
А хочешь, злись и проклинай,
Лови момент своей судьбы,
Но лишь живым не погибай!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=720371
рубрика: Поезія, Очерк
дата поступления 26.02.2017
На дворі було зимно і дуже холодно. Хурделиця укрила землю та всі будинки товстою білою ковдрою снігу. Такою товстою, що птахи не могли знайти собі зернятка, ягоди або іншу поживу. Тоді люди, дорослі разом з дітьми, почали робити і вивішувати годівниці. Вони сипали в них соняшникове насіння, пшеничне зерно, крихти хліба, горіхи. А поряд розвішували сало для синиць. Саме біля такої затишної годівниці з дерева юрбилися велика родина горобців. Як буває серед цих пташок у їхній родині панував галас і безлад. Через велику кількість родичів, вони інколи забували, кого як звати і лише кричали на льоту:
- Цвірінь, цвірінь, сірий, та й добрячу ж крихту хліба ти знайшов!
- Атож, попелястий, але й у тебе он яка велика смачна насінина у дзьобі!
Так вони потрохи ласували тими запасами, що їм залишили добрі люди, та грілися на скупих сонячних промінцях.
Найменшого горобчика звали Мізинчик. На пташеняті була вдягнена синя шапочка та великі сині чоботі, з яких стирчали його тоненькі смішні ніжки. Мізинчик ніяк не міг взяти і собі якусь крихту або зернинку, бо старші та більші родичі відштовхували його. А коли йому вдалося схопити соняшникову насінину, то вона випадково впала додолу і загубилася у снігу. Скільки не шукав її горобчик, не міг знайти. Тоді сів на гілочці, зажурився, навіть заплакав. У цей час його почув старий горобець, якого всі звали Дідусем Думом. Він був майже весь сивий, у великому сірому і старому кожусі, трохи глухенький, але дуже добрий.
- Що сталося, чого ти плачеш? – запитав Дідусь Дум у малого.
Мізинчик розповів йому про свою пригоду з насіниною.
- Та хіба ж це біда? – здивувався старий горобець після оповідання малого. - Тут багато їжі і вистачить на всіх, я скажу більшим птахам, щоб не кривдили таких, як ти, і пропускали вперед. І запам’ятай, що невдача сьогодні - неодмінно обернеться успіхом завтра.
Старий Дум зробив, як і казав, адже всі птахи його поважали. Мізинчик наївся досхочу і щодня до самої весни ніхто не обділяв його. А коли настала весна і зійшов сніг, горобці, синиці та інші пташки полетіли самі собі шукати корм. Почала рости травка, розпускалися бруньки та перші квіти. В цей час на тому місці, де Мізинчик загубив соняшникову насінину, з землі почав рости тонкий зелений пагінець. Він ставав все більшим і більшим, і в літку перетворився на велетенський соняшник, який тягнувся до самого сонця. Його велике листя звисало на всі боки, а широкі жовті квіти із чорними серединками гордо стриміли вгору.
Коли цей великий красивий сонях побачила родина Мізинчика та Дідуся Дума, то вони вирішили негайно оселитися на ньому. На листах горобці влаштували собі вітальню і зали, а на квітках - затишні спальні, кухню та комори, бо ж на соняшнику ще було багато смачного свіжого насіння. На віконцях горобці розвісили жовті яскраві занавіски, всередині поставили маленькі столи та стільці, ліжечка й шафи. І назвали все це сонячною хатою. В гості до них на новосілля прилетіли бджоли та пригостили їх медом. Після цього завітали синиці з яблуками та грушами, щиглики принесли букети квітів, голуби – цукерки, а сороки навіть - тістечка.
До цього часу підріс і сам Мізинчик. Сидячи з Дідусем Думом на самій верхівці своєї соняшникової хати він милувався і житлом, і краєвидом, що відкривався з одного боку на широке поле, а з іншого - на вулицю, де жили люди.
- От бачиш, - почав розмову Дідусь Дум, – з насінини, яку ти загубив взимку виросла ця чудова рослина, де всі ми житимемо цілісіньке літо і осінь. Тут нам добре і безпечно, весело для молоді, та зручно для старих горобців, як от я. І коли б ти не загубив те насіннячко, нам би довелося летіти далеко за село, щоб шукати собі прихисток. Дарма ти засмутився тоді взимку.
- Так, Дідусю, – відповів Мізинчик, – тепер я розумію і точно знаю, що невдача сьогодні неодмінно обернеться успіхом завтра. Я ніколи не занепадатиму духом і завжди вчитиму цього всіх птахів на світі.
Він так і робив, навіть склав власну пісеньку, яку співають горобці на наших дахах та підвіконнях:
- Цвірінь-цвірінь, все буде добре!
Ти зможеш все зробити - тільки знай,
Які б хмарини не укрили обрій,
Та сонечко зігріє небокрай!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=698695
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.11.2016
Одного осіннього ранку кошеня на ім’я Пиріжок вийшло у двір. Мама-киця послала його назбирати трохи калини на чай. То був листопад. Світило сонечко крізь залишки жовтого листя на деревах та кущах, і хоча дув вітер кошеня не мерзло у своїй хутряній шубці. Воно ганялося за різнобарвними листям, і майже забуло про мамине прохання.
Раптом до сонця підкралися темні хмари, вони закрили яскраве світило і стало похмуро та непривітно. Дмухнув же дужчий північній вітер і подих зими огорнув все довкола. Пиріжок зупинився і відчув, як щось впало йому на носика, потім на вушко, а діла і на спинку. З неба сипалося безліч маленьких білих зірочок. Вони були холодними та вологими, схожими на ажурні накидки з крісел, тільки набагато меншими.
- Що ж це таке?! – скрикнуло кошеня і сховалося під кущем калини. – Так немов хтось угорі розірвав величезну подушку і з неї сиплеться пір’я. Але ж то не я, я нічого не рвав!
Пиріжок недарма злякався, бо він частенько пустував в хаті і на подвір’ї, псував речі, за що його сварили батьки та старші.
- Звісно ж не ти! Ото, молодо-зелено, гуляти велено, – почувся чийсь міцний хрипкий голос.
То сусідський собака Жолудь, великий і кудлатий з товстим блискучим ошийником на рудій шиї, спершись на огорожу, говорив до Пиріжка. Він був вже літнім, трохи недочував і бачив погано, але впізнав кошеня.
- Доброго ранку, дядечку Жолудь. То ви знаєте, хто це подушки рве на небі? – відповів йому малий котик.
- Га, що ти кажеш? – перепитав собака.
- Питаю, чи знаєте, хто на небі подушку порвав.
- Та ніхто не рвав. То не пір’я, а сніг. Ти бач, влітку з’явився на світ, то його ще ніколи й не зустрічав. А він іде взимку, або як зараз - пізньої осені, – поважно пояснив пес.
- І хто ж такий цей сніг і куди він іде? – продовжувало ставити питання цікаве кошеня.
- Не хто, а - що. Бо сніг - не жива істота, як ми з тобою. Сніг – то вода. Там, високо у хмарах, зараз мороз і рідина, що піднялася із землі, перетворюється на сніжинки, а потім повертається назад і вкриває всі поля, двори, доми і дерева красивим біли укривалом. А з нього можна ліпити кульки-сніжки, і навіть товстих сніговитів. Сам побачиш, коли снігу стане багато, - відказав Жолудь.
- Це ж треба, вода у небі, неначе небесна річка або й озеро! – дивувався Пиріжок. - Я знаю, що буває дощ, а от снігу ніколи не бачив. Але ж який він красивий!
І котик довго дивився на гарненькі сніжинки, навіть намагався ловити їх, але вони танули у нього в лапках. Нарешті його покликала мама. Він швиденько зірвав червоні грона калини та побіг додому. По дорозі ще назбирав трохи снігу у мисочку, але на порозі той хитрий білий сніг розтанув і перетворився на воду.
- Ой, мамо, тато, це ж я хотів вам снігу принести, – забідкався Пиріжок, – а він кудись щез, лишилася сама водичка!
Його батьки лише всміхнулися. Тато-кіт розправив свої довгі вуса й сказав синові: «Авжеж, Пиріжку, ти ніс сніг, але він розтанув, так завжди буває у теплі, бо крига тане без морозу. От побачиш, навесні, коли сонечко зігріє землю, всі снігові замети обернуться на струмочки. А тепер - мий липки та мерщій пити чай!»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=698127
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 02.11.2016
Идешь по осенней дороге,
По мхам и осиновым листьям,
Где пахнет округа тревогой,
Корою дубов мускулистых,
И чем-то совсем без названья:
Предчувствием или туманом,
Кострами былого Самайна,
Как вереском горьким и пряным.
Все старые тайны ожили,
Чтоб сердце наполнить до края.
Здесь фейри недавно кружили,
В загадочном танце играя.
Но прошлое замерло тенью,
И душу ночами не гложет,
Покрытая память шагренью,
Ни словом, ни сном не тревожит.
Лишь изредка шаг чей-то рядом
Послышится легкий и нежный,
Шиповником острым распята
Парчовая всхлипнет одежда.
И взгляд померещится жгучий
Под тонкой как лезвие бровью,
С куста дикой розы колючей
Закапают ягоды кровью.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=690666
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 25.09.2016
У морі дріб’язків краплині не солоні,
Вони гірки, немов алое сік.
Ми опинилися в мізерності полоні,
До болю смішно прожили свій вік.
Змінили пристрасть на прокислий спокій,
Свої таланти - на дешевий хліб,
Високі мрії, задуми широкі,
Забуту волю - на комфортний гріб.
І хто нас порятує з цього моря,
Простягне своє коло рятівне,
Коли тепер усе, що справжнє – горе
Усе недріб’язкове - руйнівне?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=689967
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 21.09.2016
Якось теплим вечором на початку осені маленьке кошеня на ім’я Пиріжок гуляло на галявинці біля свого будиночку. Воно гралося у траві, наздоганяло метеликів і не помітило як почало сутеніти. Веселі зірочки засяяли на небі і вийшов молодий тонкий Місяць. Він піднявся небесними східцями, оглянув землю і побачив, що кошеня зайшло далеко, майже в ліс і може заблукати.
- Гей ти, малий з хвостиком, не йди так далеко від своїх тата і мами! – гукнув до нього Місяць.
- Хто це зі мною говорить? - здивувався Пиріжок.
- Це я, місяць Ріжок, подивися вгору і побачиш мене, я не такий яскравий як сонце і мене можна роздивлятися, – відповів з неба Ріжок.
Кошеня подивилося вгору і побачило молодий усміхнений Місяць у новеньких золотих чоботах, срібному одязі та блискучому капелюсі із дзвониками. Коли він пливе поміж хмарами, то дзвіночки виграють ніжну мелодію, а людям і тваринам здається, що то співає осінній вітер та шелестить жовте листя.
- Ти дуже гарний, – відказало кошеня, – але чому тебе звуть Ріжок?
- Бо я тонкий і схожий на ріжок, на якому грають пастушки, - пояснив Місяць. - Проте буду таким не завжди, маю гарний апетит, як наїмся досхочу зоряних вареників, то швидко погладшаю, зникну, а потім займуся фізкультурою і знову з’явлюся на небі стрункий та вправний.
- Місячні вареники? Хіба такі бувають? – спитав маленький котик недовірливо і почухав свої довгі вуса.
- Ще й як бувають! Їх роблять зірки, назбиравши небесного борошна, вранішньої роси та картоплі на космічному городі, – поважно сказав Ріжок.
- Оце диво та й годі, – замислився Пиріжок. – Як розповім іншим кошенятам то вони мені не повірять. Ми ж куштували лише звичайні вареники, от якби хтось пригостив нас місячними!
- А хіба ж мені повірять зорі, що кошеня можуть звати Пиріжком, – посміхнувся до нього місяць Ріжок. – Як будеш добре поводитися то наступного разу пригощу тебе не тільки варениками, але й нашою небесною кашею.
- Мене так назвали, бо я кругленький, – майже образився кіт Пиріжок, - але не смійся з мене, я ще росту. І не люблю їсти кашу, навіть з медом.
- Звісно ж не сміятимусь, мені подобається як ти швидко бігаєш та високо стрибаєш, – сказав Ріжок. – А от кашу ти дарма на любиш їсти, бо вона дає стільки сили, що можна дострибнути до самісінького неба. Тільки не барися, йди до дому, бо година вже пізня.
Кіт Пиріжок послухався і вже збирався повертатися до свого будиночку, але спинився і запитав:
- А хіба ти, Ріжку, не підеш спати?
- О, ні, - заговорив знову Місць, - я сплю вдень, а зараз мені треба світити замість Сонця, яке пішло спочивати, щоб пізні мандрівники не збилися зі шляху, і щоб дітям наснилися найкращі сни. Тобі, кошеня Пиріжок, теж насниться добрий сон, я тобі обіцяю.
І радісний кіт Пиріжок швидко прибіг до дому. Його мама - киця вже почала хвилюватися, вона обійняла малого бешкетника, вмила та стала вкладати у ліжечко, співаючи давню котячу колискову:
- Мур-мур, мур-мур,
Спить у нірці сірий щур,
Сплять маленькі кошенята,
Пташенята й мишенята,
Всі дівчиська й хлопчаки,
Засинай хутчіше й ти!
І Пиріжок заснув міцно-міцно і йому наснився чарівний сон про прекрасну сонячну країну, де літають велетенські яскраві метелики та завжди квітнуть жовті кульбаби, де чудово співають пташки та можна бавитися досхочу тоненькими травинками і своїм хвостиком. Сон про країну, де ніколи не буває зими і течуть ріки з молока та смачної сметани.
А місяць Ріжок далі підіймався небом, наспівуючи собі якусь старовину пісню під мелодію дзвоників на своєму капелюсі. І світ ставав від цього ще прекраснішим.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=688442
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 14.09.2016
Руками захололими гортаю чотки спогадів,
Холодними кімнатами блукаю без вогню,
Думками не зігрітими застиглими, розлогими,
Вечірній час натомлений на п’ять хвилин спиню.
Вірші задурно продано, і за тепло заплачено,
Та холоднеча сумнівів по жилах заструмить,
Що там у невідомості для всіх для нас призначено,
Чи довгі роки спокою, чи боротьби лиш мить?
Уразі заспокоєне замерзле серце стишено
Заб’ється ніби крилами метеликів легких.
У ньому для кохання глухий куток залишено,
Для сподівань примарних прозорих і крихких.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=668515
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 26.05.2016
Я вчуся жити без снодійних,
Без «милиць», до яких я звикла.
Хоч тямлю, спроба безнадійна:
Собі сама кидаю виклик.
Ну що, слабачко, ти готова
Покинути комфорту зону,
Підняти догори підкову,
І все в житті почати знову?
Та ти мовчиш, ти безпорадна,
Тебе любити вже несила,
І навіть гроно виноградне
Твої не випростає крила…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=668362
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 25.05.2016
Навчатись ми прийшли у світ.
Знання – то дар із Неба,
Та щоб його здобути цвіт,
Запам’ятай напевно:
Учись у всіх – це добрий плід,
Та досвідом не гребуй,
У когось як робити слід,
А в інших – як не треба!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=667225
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 20.05.2016
А сонечко у травні, ще не пече, а світить,
Світанок розгортає і сипле промінці,
І кетяги бузкові й півоній ніжні квіти
Цілує безупинно, стискає у руці.
А сонечко у травні звелить усім радіти,
Зігріє небо й землю, і навіть камінці.
Награються досхочу в зелених травах діти.
Піснями підуть мрії на всіх земель кінці.
Ідіть собі щодалі - навчіть нас знов любити,
І вірити у краще, надій нових гінці!
Коханням серце повне, зігріте, оповите.
Нас маки уквітчають - весняних снів вінці.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=663222
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 01.05.2016
Моє мовчання не на згоду,
Оця німота – то протест!
Нехай життя забрало вроду,
Нехай на плечі кладе хрест!
Хай обдає сухим хамсіном
Проблем буденних, суєти,
Підштовхує вперед коліном
До недосяжної мети.
Та тільки не лишає слова,
Не вириває з серця хист,
Не уриває мені мову,
Коли віршів будую міст.
Бо то жорстоко понад міру -
Натхнення красти у біді.
Без творчості, немов без віри,
Душа загине в самоті.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=656658
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 02.04.2016
Скажи мені, що все не марно,
А треба бігти до мети,
І прокладати стежку варто,
Що заметіль не з’їсть сліди.
Нам нестрашні незгод морози,
І втрат вітри не зіб’ють з ніг,
Що ми робили все, що можна,
Що кожен з нас робити міг.
Скажи мені, що не облудна
Була та ціль і путь важкий,
І всі дороги з цього грудня -
То лиш початок боязкий.
То перший крок до перемоги,
Кінець зневір’я і вагань:
Вінок із падубу «лавровий»
У дикім вихорі змагань.
Ти нагадай, що буде тепло,
Біда розтане повесні,
І неодмінно зійде стебло
Та щастя дасть плоди рясні…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=627854
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 11.12.2015
Сидить кіт Мамай, на бандурі грає, що замислить, то все має. Бо як заграє, всяк шкідник поскаче, а після не один пацюк та й заплаче. Кіт душа правдивая, господаря не має, коли не сметанку п’є, то бліх ганяє, а все не гуляє.
«А чого на мене дивишся? Хіба не знаєш, як звуть мене і якого я роду, і хто моя мати? Кому доводилось збідованим бути, то той мусить прізвисько моє відгадати. Хоч дивись, не дивись, да ба не вгадаєш. В мене прізвисько і не одне, а є їх до ката. Так звуть, як улучиш на якого свата. Як комору стережу, то «котиком» кличуть, за друга мають, як кігті свої покажу, то геть від «розбишаки» утікають. Як набридну, то виженуть «дармоїда» з хати і знову піду по світу блукати. Та як хоч назови, на все позволяю, лиш би не собакою, бо за те полаю. Гей, гей як я молод був, ото була сила, мишей усіх давив і лапа не мліла. Хоч мені й не страшно на вулиці умирати, та жаль, що нікому буде поховати. Людина одцуралася, а свій не приступить, хіба яка звіряка у байрак поцупе. Жаль на лаві вмирати, бо хочеться ще у льосі з щурами погуляти, що лізуть на добро чуже щохвилини, через східні та південні щілини. А поки нумо тужити. Гей, гей, бандуро, моя золотая! Коли б до тебе кішечка молодая, нявчала б і скакала прудко, ще не один би котяра відцурався свого хутра. Єсть у мене жупан та сермяга, а в кожній лапі нежартливі шаблі-свахи, вони не раз розозлились, що в багатьох пацюків голови розвалились!».
Ой же струни, струни золотії, заграйте йому стиха, може й кіт Мамай позабуде лиха. Як день, так ніч на думці когось обдурити, чи кільце ковбаски вкрасти, а чи молока розлити. От же ж весна наступає, так Кіт Мамай добряче погуляє, треба тільки пісню його почути, так вже точно ніхто не зможе заснути. Бо кіт завжди ходить собі на волі, то так і наш кіт-козак не без долі, куди хоче, то туди і скаче, що за котом сіреньким ніхто не заплаче.
90% тексту – фольклор. Картина Олександра Антонюка.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=623283
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 23.11.2015
Венера сходить рано,
Приблизно, о шостій.
Будильник вимкне і встане,
Вийде в космічний простір.
Розчеше русяве волосся,
Туману ковтне із чашки,
І посеред всесвіту боса
Поправить зорі – ромашки.
Засяде в туманність нетбуку
Творити барвисті наднові,
Із радості, та із розпуки
Сплітати шляхи веселкові.
І шити нові сузір’я,
Для ангелів - світлі шати,
Квітчати небо - подвір’я,
Похмурі хмарини прати.
Венера засяє яскраво:
Зігріє серця, потішить.
Вона любить ніжні трави,
Тварин і дітей колише.
А ввечері сходить додолу,
І чай розливає родині,
Прикличе гостей до столу,
Здивованих зірці – ґаздині.
Про що ти мрієш, панно,
Лягаючи в свою постіль?
Про той палац і ганок,
І дні що минали поспіль?!
Забудь, закохайся, Венеро!
Люби до нестями знову.
Минуле – то лише химери,
Моя золота, світанково!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=619858
рубрика: Поезія, Портретна поезія
дата поступления 10.11.2015
Я сегодня (между делом)
Заглянула, посмотрела,
что ВКонтакте у меня
двести человек – «друзья».
Есть писатели, поэты,
И художники-эстеты,
И актёры, и танцоры,
Инженере, контролёры.
Дальше больше – коммунисты,
Монархисты, пофигисты,
Патриоты разных стран,
И «ботаник» и «братан».
О религии не стоит?
Но скажу, от вас не скрою:
Мусульмане, христиане,
И евреи, и «погане»
Дружно смотрят (даже на странно)
На меня с окна экрана.
Кто торгует, кто врачует,
Кто пророчит, кто колдует.
Может под покровом тайны,
Среди них и марсиане
Притаились и следят,
О Земле узнать хотят.
Все отлично, все прекрасно,
Дружба – это просто классно.
Но скажите мне, друзья,
Как вас всех к себе «в друзья»
Пригласить успела я?!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=618267
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 04.11.2015
На волю, де листя спадають монети,
На волю, де сонце розірве тенета
І хмар, і вагання, безсонних ночей.
На волю, на волю - до світла очей!
На волю де грає лисиця – хитрунка,
Де осінь частує калиновим трунком,
Ні гадки про завтра, не шкода вчора,
Надія незламна, а віра жива!
На волю і верхи крізь ліс заборони,
Не треба ні скарбу, ані корони.
Десь в гущі - хатинка убога й мала,
Та щедра на затишок, повна тепла.
Налий мені чаю, стрічай мене рано.
І нам на коліна своє укривало
Постеле листопад, укриє плащем,
А небо напоїть солодким дощем.
Хай спокій муркоче рудим кошенятком,
І вогник танцює на стінах, горнятках,
Гаптує любов візерунки складні:
Минають так ночі і всі наші дні.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=618037
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 03.11.2015
Кони шли на войну, как и люди.
Может, им тяжелее было.
И вонзались осколки и пули,
И в бока золотые, и гривы.
Раньше знали плуг и поле,
Их хозяин кормил овсом.
Не стегал он кнутом до боли.
Обступали детишки кругом.
А теперь все чужие лица,
Завывания грозных орудий.
Может это им только снится!
Что вы сделали люди?
Разве мало земли и неба?!
Знай, паши и сбирай колосья!
Горстка соли и ломоть хлеба
Для тебя и коня найдётся.
Но не слышали глупые люди,
И ломались в колёсах спицы.
Из людей и животных трупов
Рисовались на карте границы.
А за что сражались? – Неважно…
Не бывает правдивых войн.
Но в бою, как в трудах, отважно
Помогал человеку конь.
Все закончилось, битвы утихли,
Уцелевшие к дому спешили.
И рыданья, и хохоты стихли.
Ну, а что же с конями решили?
Отправлять их назад? - Накладно,
Ведь разруха и голод кругом,
А хозяева, будь им неладно,
Купят новых, конечно, потом.
Если люди на бойню шли стройно,
То чем лошади лучше их?
И погнали коней в скотобойни
Прямо с этих полей боевых.
Раньше нужен был транспорт и сила,
И подвоз на фронты запасов.
А теперь, кого смерть не скосила,
Тем нужны колбаса и мясо.
Кони шли на войну, как и люди.
Может, им тяжелее было.
И вонзались осколки и пули,
И в бока золотые, и гривы.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=609630
рубрика: Поезія, Очерк
дата поступления 27.09.2015
День і ніч на шальках непорушні,
Наче Інь і Ян лягли навскіс
У алеях світу незворушних,
Де надії пагінець проріс.
Серед царства ночі, буревіїв,
Вітру, самоти і хуртовин,
Хай у час зимовий серце гріє
Спогад про гармонію хвилин.
Про осіннє свято виноградне,
Яблук стиглих свіжий аромат,
Золото дерев – вбрання парадне
Вересневих лісових палат.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=608727
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 23.09.2015
Годинник завжди з тобою -
Стає для нас час дорожчим.
Проблеми своєю юрбою
Непрохані лізуть у гості.
Де перші сивинки – срібла,
А зморщечки ледь помітні.
Там гроно кохання достигло,
І ще дзеркала привітні.
Та юність сховалась сирітно,
Років наближається тупіт,
І друзів крадуть непомітно
Робота, родини, клопіт…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=593801
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 15.07.2015
На початку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Богом." І в давнину люди боялися багато говорити та писати, тому що Бог на язиці людини дуже легко міг перетворитися на диявола. Достатньо збрехати один раз, попліткувати, мовити пусте. І ми базікаємо, базікаємо, займаємося пустомовством… Проте я завжди відчувала, що Бог у слові, Він у моєму серці і на моїх вустах, але Він є Таємниця. А таємницю не можна розкривати, і тому німую щораз , коли золота стріла всесвітньої гармонії пронизує мене. Занадто пафосно?! Аж ніяк! Говорю ж - слова людей безсилі, вони лише тінь, образ Бога, того Бога, що в серце, на ім'я Гармонія, на ім'я Любов. І сила лише в тих словах, що зійшли від Бога. Якщо скажу " я люблю тебе", то як довідатися, правда це або брехня? А якщо виголошу, що ненавиджу?! Краще мовчати, а все, що написане - спалювати. Адже не маю нічого власного: мої думки, слова не належать мені, вони як листя відриваються від моєї душі, носяться за вітром, пливуть по воді, одні засихають, інші пріють. От якби вони були як насіння, як добре насіння, що дає сходи в серцях ближніх. Але вони не такі, та й люди надто щільно закривають серця. Краще бути на самоті. Самітність у юрбі, адже ви теж відчували це, правда? Трапляється їдеш в автобусі містом і усе майорить повз: пішоходи, будинки, вікна, магазини, вивіски. Кожний пішохід - Всесвіт, за кожним вікном - секрет, на кожній вивісці - неправда, у кожному магазині - метушня. І я наче піщинка в цукрі до чаю, не розчиняюся в суспільстві, а йду на дно. Але піщинку так легко викинути в купу сміття. І тоді вона стане добривом для насіння, гарного насіння, з якого виросте хоча б трохи істини. А втім вже занадто багато слів, занадто, адже Слово - це Бог! Тож їхатиму мовчки по колу, вдивляючись у вулиці, де багато місця, але не для мене.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=589221
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 23.06.2015
Весняний холодний ранок.
Похмурий холодний ганок.
На ганку сиділа Жінка.
Вона вже не плакала гірко,
Та звівши свій погляд до неба,
Казала: «Так треба, так треба!».
Та раптом почувся їй голос,
Немовби розкрився колос,
І падали слова – зерня
На землю крізь сіре терня:
«Не плач вже за мною, Мамо,
Сьогодні з зорею рано,
Воскресши єси із мертвих,
Я всіх звеселив померлих!
Живим Я подав надію,
О, Мати. Моя, Маріє!»
Побачивши близько Сина,
Вона ніби впала безсила
В обійми Його Пречисті.
Побачивши рани вогнисті,
На білих руках шепотіла:
«Дитино моя, Ти мило!
Давно Ти не кликав «Мамо!»
Пішов ти від мене зарано!»
«Так треба було - ще здавна
Пророки про Мене звіщали,
Спасінням у світ вістували!
Ти ж стала за Матір для всіх
У Бозі спочилих й живих!
Ти стала заступниця дітям,
Утіхою звешся для літніх,
Для немічних - будеш відрада,
Для слабих - укріплення й рада!
Для грішних - молільниця скора,
Для Церкви Моєї - Опора!»
Сказавши Він Їй уклонився:
«Я учням іще не з’явився.
О, Матір, зустрінь перша Пасху
Нову, чисту, радісну, ясну!
Як сповниться слушна година,
То Душу Твою мов дитину,
Угору з Собою воздвигну.
Прийдеш Ти до Нас на Небо -
Не смерть , а Успіння для Тебе!»
28.08.2014
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=586733
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.06.2015
Нас хапає застуда в обійми,
І образи женуть і плітки.
Ще здавалось учора всі вільні,
У минуле не знайдеш квитки.
Ми почули занадто багато,
Наші очі втомились од сліз.
І серця одягаються в грати
Від колючок розкиданих скрізь.
Невідоме майбутнє чекає,
Хоч нового у світі катма.
А війна все горить не вщухає,
Де живуть і вмирають дарма.
Та дивись - не дивись, усе марно
Співчувай чи забудь про біду.
Все ж весна знову буде прегарна,
Сонця промені знищать імлу.
І зламаються леза і стріли,
Щоб до часу піти в небуття
Це ж у всесвіту є свої крила -
Чергування вмирань і життя.
01.03.2015.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=586730
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 11.06.2015
Не при столі, не біля столу,
Не коло ніг, не на плечі…
Мені в світлицю цю чудову
Не увійти, не увійти.
Сама у сінях: темно, лячно,
Я дослухаюсь тихих слів.
Це не в молитві серце плаче.
Він хліб-вино їм розділив…
Вечері тайної причасник,
Сьогодні будь благословен.
Твоя зародить ниво рясно,
Достигне зернами знамень.
Душе, дивися - вийшов Юда…
Не спокушайся, не питай,
Коли для нас з тобою буде
Доступний цей найкращий рай.
Коли настане тіла й крові
Найбільша жертва серед днів,
І час рушати на Голгофу,
Лишивши змову мрій і снів.
Відкриті двері, Він все кличе,
Там нам у сінях звично так,
Сховавши в мороці обличчя,
Лежати до кінця навзнак.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=584422
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 30.05.2015
Вечір. Середземномор'я. Сидимо на краю огорожі довкола одного з тих білих будиночків, що століттями зводять тубільці. Вітерець із моря, а по хвилях біжить рум'яна доріжка заходу сонця. Запалюються перші зірки, серпик місяця дивиться кудись на південь. Перед нами горить ліхтарик, такий собі східний ліхтарик, маленьке диво, заґратоване мереживом заліза. Можна взяти його до рук і рухатися вперед, у ніч, тоді ти станеш схожим на казкового героя «Тисячі й однієї ночі». Але ліхтарик лишається в спокої. Відкриваю Книгу Псалмів і починаю читати. Ти не розумієш моєї мови, але це не важливо, адже всім зрозуміло, що "ранок і вечір красою прославлять Його". Пахне листям і пізніми травами, співають цикади, улюблениці Анакреона. Мій голос звучить усе тихіше. На узбережжі запалюються вогні, люди починають смутних пісень, чиї мелодії бентежать незвичного слухача. Темрява стає щільнішої і зорі множаться в геометричній прогресії. Осінь приходить у ці краї набагато пізніше, вона лагідна, як дитя, як остання і перша коханка, хоча в її кучерях загубилися вже сиві смуги. Сумно і радісно душі, тому що одне минуло, інше лише настає, тому що до нас ось так століттями сиділи пари біля моря і ворожили по Чумацькому шляху, і по нас уперті допитливі розуми будуть намагатися розгадати одвічну таємницю рівноважної принадності та огидності світу. Східний ліхтар змагається з місяцем: він виграє, коли ти нахиляєшся ближче, твої чорні очі хитро пломеніють, відбиваючи жовті відблиски! Ти прекрасна!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=584027
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 28.05.2015
День! Сонце в зеніті. Степ розігрівся і творить марева. В них танцюють тонкі пшеничні стебла, прикрашені важкими берлами колосся. Іноді вони хвилюються від гарячих дотиків стрімкого суховію. Хто наповнив їх цією силою, хто дав їм цю міць і привабливість?! Хто накреслив ідеальну лінія обрію між жовтим і синім полотном, помістивши все у раму наших жадібних очей?! Пахне пилом, та десь передчувається запах свіжоспеченого хліба. Тиша, ледь порушується лементом жайворонків, що здіймаються на недосяжну для нас висоту. На стовпі застиг орел, терплячий, гордий, немов відлитий із бронзи. Довго, не ворушачись він буде вистежувати свою здобич. Ми не так терплячі як він, йдемо повільно, потрохи пересуваючи ноги, набряклі від спеки. Жадної тіні, шукати її даремно. Вузька стежка приводить нас до кургану, на якому височіє половецька "баба". Чи баба вона зрозуміти ми не можемо, але сідаємо біля її підніжжя, винагородженні краєвидом, що простерся на кілометри: золотаво-мідні сувої злакових полів, жовті відрізи соняшникових «тканин», зелені трикутні «хустки» ще не заквітлих трав. Звити б їх всі та пригорнути до серця, або пошити довгий строкатий рушник, загорнувши в нього цілу планету! Насолоджуємося нашим невловимим трофеєм і ти шепочеш: «I се сеє поле оживало i зiлля принесло, i вiна зростали, i збирали ïх до житниць наших». "Хто ж збере їх, хто, якщо ми так давно не тримали в наших руках серпа?". "Помиляєшся ми тримаємо його й сьогодні!" - ти дивишся на мене, погляд твій блакитний, як ті волошки, що ще не зів'янули, сховавшись на ниві. Ти прекрасний!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=584026
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 28.05.2015
Ранок! Ми прийшли до цього лісу на світанку, коли співали пташині хори та важкі холодні роси світилися першими діамантами нового дня. Як блищало, як променіло золоте марево крізь тунелі крон, розганяючи вогкий туман! Трави виточували аромати так терпко, майже задушливо, але прохолодні струмені повітря, що облетіли відпочилу землю, освіжали наші груди. Старий ліс, замшілий ліс, скільки життів та смертей у тобі! Скільки переплелося стовбурів і гілок, скільки коренів, через які ми зачепилися, скільки струмків, торішнього листя, вкритого молодими пагінцями та першими весняними квітами. Безліч невидимих очей стежило за нами. Сила-силенна шкарлупок, розломлених недовірливими білками, сила-силенна костей обгризених сторожкими вовками та лисицями. Але тут ближче до узлісся влаштувалися дивні звірі. Вони побудували будиночок на міцному розлогому дереві. І тепер ми сіли у ньому на старих кольорових килимках, аби пити чай, що пахне самотою лісу. Їмо горіхи, визираємо з пустих вікон, як володарі лісу. Тут так затишно, по-домашньому: дерев'яні полички, необроблені, натуральні, скриньки з нехитрим скарбом, дрібничками, що нагадують дитинство, білі мережані завіски, зібрані металевими кільцями, крізь які пробивається плющ. А ще букети із живих і засушених квітів, гербарій, свічі, що зігріють душу присмерком , стільці, ліжко. Та хіба вони потрібні? На підлозі серед килимів і подушок набагато зручніше вдивлятися у пелюстки тюльпанів на підвіконні. Ми випростуємося, довго вивчаючи стелю, адже крізь неї проглядає небо. "Трави й дерева, ставши волоссям, увійшли в нашу шкіру", від того так лоскочуть наші руки та стегна нескромні мурашки. Розповімо багато дурних історій, казок, поділимося спогадами і замовчимо, дослухаючись до стихії пробудження і самітності. Поверну голову, подивлюся - твої очі кольору неба. Ти прекрасна!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=583651
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 26.05.2015
Ніч! Холодно та темно. Небо позбавлене зірок, але замість них кружляє небесний планктон - мільярди сніжинок - зірочок танцюють у бездонному океані. Ми б не побачили їх, якби не промінь від ліхтаря, що прорізає простір від нашого будинку до воріт. У цьому промені полюбляє вигравати хуртовина, оманливо зміняючи свій колір зі сріблистого на жовтогарячий. Рипить під ногами сніг, "залишаючи весь світ у меншості", стогне зрідка північний вітер. Сніжні демони кидаються нам під ноги і тоді ми ковзаємо по кризі, падаємо, весело сміючись, ловимо одне одного. Світ голий і порожній, з нього зникли майже всі фарби, запахи, тільки мороз щипає червоні щоки. Можна впасти у відчай, якщо не знаєш, що поруч тепле вогнище, де святочна ялина сяє всіма кольорами, які злиняли до часу в природі, де чекає на тебе гарячий ароматний глінтвейн, а стіл повний найсмачніших страв і вже щедро обдаровано тих, з ким доля вчинила суворіше. У глибині й мороці зимових ночей народжується новий рік. Під радісні пісні дитячих зграйок десь під землею набираються сил насіння, корінці, цибулинки - запорука майбутнього життя! Але ми з тобою не думаємо про це, кидаємося сніжками, поки руки не заболять від холоднечі, малюємо сніжних ангелів змерзлими кінцівками, хапаючи гарячими устами зірочки - сніжинки, що відразу ж перетворюються на солодкі краплі. І гайда додому! Та зупиняючись на мить, бачу, що твої зіниці, чорніші од ночі! Ти прекрасний!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=583650
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 26.05.2015
Обійми мене, мій коханий,
Поцілуй як в останній раз.
Розпали нам багаття до ранку,
Збереже це тепло для нас!
А зима не скінчиться ніколи,
Не розтануть ні крига, ні сніг.
Чуєш стогнуть од вітру фіорди.
В небі сонце сповільнює хід.
Лиш в ковальнях ще досі тЕпло,
Де розпечені леза горять,
Загартовані ніжним пеклом,
Там Велунд і Локі не сплять.
Бо зійдуться в нестямному герці
Всі стихії та всі боги.
Заспокой моє стомлене серце,
Поки я не засну – не йди.
Вже готовий порожній човен
Понад морем застиг без вітрил,
Він туману і холоду повен,
І надій, що лишились без крил.
Ти мене покладеш на світанку
У його почорнілий кістяк.
Не шкодуй безталанну бранку:
Тобі в поміч вино і сакс.
Пригадаймо весну наостанок,
Обіцянки замерзлих квіток.
Коли подиху в мене не стане
Вирушай у страшний раґнарьок.
Фібмулвінтер - в скандинавській міфології тривала зима, що передуватиме останній битві під назвою раґнарьок та кінцю світу. Велунд - відповідно бог ковальства, Локі - вогню.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=583317
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.05.2015
Нехай весь світ цієї ночі спить!
Ну, що йому до чогось болю, втрати?
Він бачив так багато за весь вік,
Що вже нічим його не здивувати.
Але її перо, як птах летить,
І кровоточить на папері білім,
Закарбувавши цю безмежну мить,
Що назавжди лишила в серці вилім.
Він не помре, тепер і назавжди
У кожнім слові Міріам він буде жити,
А ми стиснувши волю в кулаки,
Нове творити, нумо, не тужити!
І щоб ніхто не знав, яку ціну
Натхнення дике від душі жадає.
Уже зоря, а Вам ще не до сну,
Іще душа над прірвами щиряє.
Та сонце зійде, мовби не було
Цієї ночі муки, праці, сили.
І може тільки стомлене чоло
Вас видасть на якусь хвилину.
Любов одна, міцна неначе смерть,
Зосталась чиста, невловима,
Безумством вищим сповнена ущерть,
Бо їй наймення Одержима.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=583316
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 24.05.2015