Анна Вітерець

Я просто людина

Я  просто  людина  у  якої  так  сильно  болить...
Від  слів  та  від  вчинків,  від  ваших  черствИх  сердець.
Життя  —  це  не  довгий  роман.  Життя  —  це  мить.
Чому  ж  ми  так  часто  зводим  його  нанівець?

Я  хвора.  Фізично,  звичайно,  та  це  маячня.
Я  хвора  душею,  і  в  цьому  є  ваша  провина.
Ви  ладні  кидати  слова  свої  злі  навмання.
Забуваючи,  кожний  із  нас  —  це,  по-перше,  людина.

Людина,  що  йде  до  мети.  Що  чогось  чекає.
Людина,  що  теж  чимось  жертвує,  як  і  ви.
Що  теж  прокидається  тільки-но  вже  світає.
Що  теж  не  встигає  навіть  бачити  сни.

У  нас  є  кохані,  а  після  навчання  —  робота.
Ми  хочемо  стати  хорошими  в  світі  людьми.
Чому  ж  ви  тоді  нас  муштруєте  до  крапель  поту?
Чим  же  так  сильно  від  вас  відрізняємось  ми?

Моїм  викладачам.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=839774
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.06.2019

Ти п'яниш

Ти  п'яниш  мене  сильніше  за  каберне.
Ти  безумовно  міцніше  за  будь-які  цигарки.
Я  пташина,  що  прагне  твоїх  тенет.
Ти  володар  моєї  душі,  а  може,  і  навпаки.

Наші  очі  осяяні  палаючим  почуттям,
Кожний  погляд  твій  дорожчий  за  будь-які  діаманти.
Ми  навіки  заплетені  серцем  у  серце,  затям.
Ти  звучиш  у  моїй  душі,  мов  ранкова  мантра.

Ти  мій  цар  і  король,  я,  звичайно,  твоя  богиня.
Ми  в  обіймах  знаходимо  сенс,  невідомий  нікому.
І  під  небом  нічним,  зоряним,  темно-синім
Я  віддала  усе,  та  це  лиш  тобі  відомо...  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=839773
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 23.06.2019

Відповідь

А  знаєш,  колись  їм  прийдеться  надати  відповідь
На  кожне  питання,  що  їхні  турбує  голови.
Усе  пояснити,  усе  пов'язати  нитками.
Сказати,  хто  той,  що  на  небі  зірки  вимальовує.
⠀
Чому  шелестить  листва,  чому  сонце  гріє?
А  звідки  беруться  смачні  шоколадні  цукерки?
Чи  правда,  що  здійсняться  всі  їх  дитячі  мрії?
Чому,  щоб  молитись,  люди  ходять  до  церкви?
⠀
Спочатку  прості  питання,  складніші  скопом...
Наприклад,  чому  у  киці  немає  лапки?
Чому  вчора  в  школі  у  Каті  синець  під  оком?
Чому  до  Андрія  і  Наді  не  ходить  татко?
⠀
Чому  до  бабусі  ми  більше  не  прийдем,  мамо?
Чому  ми  залишили  Рекса  у  тій  лікарні?
Колись  ми  питали  з  тобою  усе  так  само.
Та  всі  наші  спроби  дізнатися  правду  —  марні.
⠀
А  знаєш,  колись  їм  прийдеться  сказати  чесно.
Що  Катю  б'є  вітчим,  бабуся  і  Рекс  вже  мертві.
Що  іноді  це  життя  —  найлютіший  месник.
Що  відчай  тоді,  коли  вже  не  боїшся  смерті.
⠀
Що  біль  від  кохання  сильніше  кісток  поламаних.
Що  друзі  так  часто  враз  обертаються  ворогами.
Те,  що  ненавидиш  колись  може  стати  знаменем.
А  те,  що  кохаєш,  врізатиметься  ножами.
⠀
Так,  їм  колись  прийдеться  надати  відповідь.
Але  трохи  згодом,  нехай  ще  живуть  примарами.
Нехай  їх  дитинство  буде  засіяне  квітами,
А  не  війнами,  а  не  вогнищем,  а  не  чварами.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=836893
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 29.05.2019

Ти пізнав мене знівечену

Ти  пізнав  мене  знівечену,  скалічену.
Сльози  втирав,  проводячи  ніжно  рукою.
Вирвав  мене  з  такого  глибокого  відчаю,
І  навіть  не  зрозумів,  що  ж  ти  тоді  накоїв.

Пригорнув  мене,  приголубив  та  приручив,
Ніби  дикого  вовка  та  лютого  звіра.
Я  віддалась  тобі  без  вагомих  на  те  причин,
Бо  відчула,  що  ти  вартий  моєї  довіри.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=836081
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.05.2019

Люба Мері

Мері,  коли  я  став  аж  таким  дорослим?
Коли  я  викинув  триколісного  велосипеда?
Коли  припинив  штрихувати  позначки  росту?
Коли  відчув  що  в  бочці  більше  дьогтю  ніж  меду?
⠀
Мері,  я  взагалі  того  не  помітив.
Я  був  дитиною  ніби  ще  вранці.
А  тепер  я  знавець  усіх  слів  і  літер.
І  ношу  обручку  на  безіменному  пальці.
⠀
Мері,  коли  це  сталось?  О,  мила  Мері...
Я  заховався  в  роботі,  в  рутині  днів.
Все,  що  у  мене  є  —  занотовано  на  папері.
Все,  що  я  встиг  зробити,  все,  що  зумів.
⠀
Я  до  цього  не  йшов.  Я  зовсім  цього  не  прагнув.
Мері,  стати  дорослим  —  це  така  собі  перспектива.
Я  так  мріяв  побачити  світ:  Барселону,  Прагу...
А  наразі  я  бачу  щовечора  пляшку  пива.
⠀
Люба  Мері,  чому  ж  твоя  парасолька
Більше  не  мерехтить  у  небі  -  надії  вогник?
Ти  велика  мого  дитячого  серця  долька.
Воно  за  тобою,  Мері,  реве  та  стогне...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=834457
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.05.2019

Щасливі не палять

Щасливі  не  палять.  В  них  немає  для  цього  приводу.
Їх  руки  зайняті  обіймами,  вуста  —  поцілунками.
Ці  трикляті  цигарки,  мабуть,  сам  біс  вигадав,
Разом  із  дешевими  нікчемними  трунками.
⠀
Палять  ті,  хто  живе  із  навпіл  розбитим  серцем.
Це  вже  майже  сталий  закон.
Палять  ті,  чиє  життя  приправлене  гострим  перцем.
Цигарки  їм  як  молоко.
⠀
Щасливі  не  палять.  Навіщо  їм  ця  отрута?
Вони  люблять  жити  навіть  у  дні  зі  зливами.
Щасливі  не  палять.  Для  них  це  зовсім  не  круто.
Але  зараз  скажіть,  ви  назвете  себе  щасливими?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=834456
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 04.05.2019

Її сміх

Коли  її  сміх  лунає,  мені  кожен  раз  здається,
Що  море  танцює  сальсу,  а  вітер  насвистує  джаз.
І  світ  цей  такий  чудовий  щораз  як  вона  сміється!
Та  все  завмирає  навколо.  І  я.  І  негода.  І  час.

Кохати  її  —  це  виклик.  Кохати  її  —  удача.
Довіра,  тепло,  турбота,  надія  —  то  все  вона.
Робити  усе,  щоб  більше  не  бачити  її  плачу,
А  тільки  частіше  чути  як  з  вуст  її  сміх  луна.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=834178
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.05.2019

Зупиніть цю планету

Зупиніть  цю  планету  і  дайте  мені  зійти.
Пропонують  нам  світло  -  ми  прагнемо  темноти.
Презентують  кохання  -  ми  хочемо  воювати.
Залишають  нам  волю  -  ми  спішимо  за  ґрати.
⠀
Де  є  сенс?  Може,  десь  у  старих  книжках
На  роками  запилених  поличках
Заховавсь,  притаївсь  і  шукає  у  комусь  віри?
Зупиніть  цю  планету.  В  людини  немає  міри.
⠀
Що  для  неї  життя?  Розчавити  в  момент  ногою.
Кілька  сотень  років  не  з'являлось  у  нас  героїв.
Покоління  страждань,  покоління  жаги  до  влади,
Ми  так  любимо  насміхатись  з  чужої  вади.
⠀
А  своєї  не  бачити.  А  своєї  не  чути.
Закінчилися  Цезарі.  Лишилися  тільки  Брути.
Боже,  як  же  мені  остогид  цей  гіркий  мотив.
Зупиніть  цю  планету,  дайте  мені  зійти.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=834177
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 02.05.2019

Навіщо мені це все?

Остання  цигарка.  Філіжанка  смачної  кави.
Мій  ранок  почнеться  з  гітари  і  трьох  акордів.
Я  знову  жива  і  знову  мені  все  цікаво,
Крім  твоєї  паршивої  морди.

На  столику  квітка  рожева  і  Чак  Паланік.
Улюблена  книга,  що  стала  мені  взірцем.
Я  вчуся  любити  себе  і  тому  питання:
Навіщо  мені  це  все?

Твої  повідомлення  близько  другої  ночі.
Запрошення  погуляти,  а  потім  надій  всіх  крах.
Колись  ти  був  тим,  чого  я  найбільше  хочу.
А  зараз  ти  мій  нічний  жах.

Отож,  я  скажу  тобі  чесно,  моя  примаро.
Тепер  я  дивитимусь  прямо  (або  ж  крізь  тебе).
Нехай  увесь  світ  кричатиме:  "гарна  пара".
Та  ти  мені  більше  не  треба.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=834089
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.05.2019

За кроком крок

Я  знову  за  кроком  крок  починаю  життя.
Із  нової  чашки  п'ю  полуничний  чай.
І  так  мені  тепло  на  серці  від  твого  "прощай".
Ти  кидАєш  мене?  Ні,  це  я  викидаю  сміття.

Я  спалила  останній  хлИпкий  між  нами  міст.
Тож  тепер  хоч  кричи,  хоч  благай,  та  між  нами  прірва.
Моє  щастя  —  це  тортик,  а  ти  нескінченний  піст.
Ти  скалічив  мене?  О  ні,  лиш  все  зайве  вирвав.

Я  тебе  не  ховатиму  більш  за  мільйоном  замків,
Щоби  знову  і  знову  ти  видряпувався  назовні.
Видихаю  тебе  і  легені  повітрям  наповню.
Ти  для  мене  колись  був  вогнищем,  та  зотлів.

Я  тобі  не  платівка,  що  можна  замовити  знов.
І  тим  паче  не  лялька,  що  нею  ти  любиш  пограти.
Я  доросла.  Я  жінка.  Я  віритиму  у  любов,
Тільки  ти  вже  до  неї  не  будеш  відношення  мати.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=834088
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.05.2019

Вона

Вона  дарувала  мені  відчуття  свята.
Із  нею  кожен  день  немов  вихідний.
Здавалось,  що  в  неї  є  здібності  чаклувати.
Весело  дівчисько  та  погляд  чомусь  сумний...

Я  давно  не  міг  цю  загадку  зрозуміти.
З  яких  же  глибин  береться  той  клятий  сум?!
Вона,  як  листочок,  якого,  зриваючи,  вітер  
З  найвищої  гілки  несе  на  ранкову  росу.

Так  само  як  він,  вона  жартівливо  щебече,
Танцює,  кружляє,  шепоче  мені  про  любов.
А  потім,  чомусь,  скоріше  за  все  десь  під  вечір,
Цурається  навіть  розмов.

І  я  покохав  її.  Невимовно  сильну!
Що  ладна  зростати  кульбабою  крізь  бетон.
Бува  вона  плаче  просто  дивлячись  фільми
І  може  не  знати  важливий  фізичний  закон.

Та  як  щось  заболить  —  ураз  приголубить  щиро.
А  якщо  попрошу,  навіть  серце  за  мене  віддасть.
Я  мишеня,  вона  —  мій  шматочок  сиру.
Хоч  іноді,  я  не  збрешу,  немов  напасть.

Але  ж  все  одно  вона  моя  радість  й  втіха.
Після  образ  і  примх,  після  гарячих  сліз.
Поки  я  поруч,  її  оминатиме  лихо.
Тому  я  завжди  із  нею.  В  обіймах.  У  серці.  Скрізь.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=829790
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.03.2019

Хочу кохати

Хочу  бути  твоїм  янголом,  твоїм  натхненням,
Твоїм  серцебиттям,  затриманим  подихом  у  легенях.

Хочу  кохати,  кохатись,  ніби  тілами  зрощені.
Так,  нам  буває  важко,  та  я  не  чекаю  спрощення.

Хочу  бути  веселиком,  та  не  десь  у  небі.
Тільки  в  твоїх  руках,  без  них  мені  волі  не  треба.

Хочу  тебе  цілувати:  коли  ніжно,  коли  з  жагою.
Ти  став  у  пітьмі  моїм  вогником,  моїм  власним  всесильним  героєм.

Хочу  твоїх  обіймів.  Щодня.  Щохвилини.  Щомиті.
Я  б  не  проміняла  тебе
На  жодного
В  цьому
Світі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=824526
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.02.2019

Запроси мене на танок

Запроси  мене  на  танок,
Закрути  мене  в  ритмі  вальсу,
Щоб  на  кожний  наш  третій  крок
Ти  вустами  моїх  торкався.

Закружляй,  щоб  вишнева  сукня
У  троянду  перетворилась.
Щоб  усі  навкруги  присутні,
Як  годинники  зупинились.

Запроси  на  танок  під  сяйвом
Ліхтарів,  що  у  центрі  міста.  
Всі  турботи  наразі  зайві,
А  у  грудях  стає  так  тісно!

Ти  тримай  мене  міцно,  любий.
І  рахуй:  раз,  два,  три;  раз,  два,  три.
І  на  "раз"  —  ти  мене  голубиш,
А  на  "два"  —  поруч  твої  губи.
Я  цілую  тебе  на  "три".

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=823899
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.02.2019

Вірю у тебе

Боже,  будь  ласка,  почуй  мої  тихі  молитви.
Я  вже  не  можу  плакати,  сльози  обпікають  шкіру.
Я  вже  котрий  рік  ходжу  мовби  по  лезу  бритви.
Та  все  ще  у  тебе  вірю.

Вірю  у  тебе,  коли  падаю  просто  на  скло  розбите.  
Вірю  у  тебе,  коли  грошей  не  вистачає  навіть  на  їжу.
Вірю  у  тебе.  Допоможи  мені  і  будем  квити.
За  все,  що  було.  За  все,  що  досі  мене  ріже.

Я  стільки  не  плакала  навіть  коли  народилась.
Я  скоро  не  відчуватиму  власні  очі.
Я  прошу  тебе  про  допомогу,  Боже,  а  не  про  силу.
Бо  другої  в  мене  стільки,  скільки  захочеш.

Я  мрію  прокинутись  і  почути,  що  полум'я  згасло.
Що  все  вже  владналось  й  нарешті  готуємо  свято.
Чому  ти  так  прагнеш  забрати  у  мене  казку?
Це  ж  тільки  її  початок...

Вже  серце  болить  і  крає,  а  ти  байдужий.
Ще  є  трохи  часу,  то  прошу,  не  кидай  мене!    
Не  хочу  у  котрий  раз  сотні  цих  напружень.
Я  вірю  у  тебе  і  вірю  у  завтрашній  день.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=820428
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.01.2019

Єдиний

Мені  хочеться  писати  тобі  вірші
Замерзшими  пальцями,  серед  снігу.
Ти  вкрав  шматочок  моєї  душі,
Розтопив  всю  сердечну  кригу.

Я  тепер  палаю  вогнем,  мов  сонце.
Волію  цілувати  тебе  кожну  хвилину.
Хочу  тримати  долоню  твою  в  своїй  долоньці.
Ти  вже  для  мене  родина...

Тільки  прошу  одне  —  будь  зі  мною  чесним.
Навіть  якщо  зробиш  боляче  —  тільки  правду.
Бо  брехня  то  є  найлютіший  месник,
Через  неї  і  птах  вовком  став  би.

Я  кохаю  тебе  і  не  боюсь  кричати
Про  це  на  все  місто,  та  й  на  всю  країну!
Ти  захований  в  серці  малого  дівчати.
Ти  у  ньому  єдиний.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=820230
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.01.2019

Навіки твоя

Маленькими  кроками  я  наближаюсь  до  тебе.
Моя  територія.  Ти  мій  причал,  мій  берег.
Всі  мої  мапи  ведуть  до  твого  сердЕнька.
Я  обійму  тебе  ніжно  і  поцілую  легенько.

Сонце  сідає.  Фарбами  бавить  небо.  
Нам  з  тобою,  крім  нас,  як  цілОго,  нічого  не  треба.
Ти  мені  посміхаєшся  очами  своїми  й  вустами.  
Ти  лікуєш  мене,  як  в  дитинстві  цілунок  мами.  

Ти  торкаєшся  ніжно,  як  метелик  торкається  квітки.
І  з  тобою  так  тепло,  ніби  ми  завжди  влітку.
Ти  відверто  радієш,  як  може  тільки  дитина.  
Я  кохаю  тебе  за  все!  Я  люблю  тебе  без  причини...

Ти  мій  хлопчик,  мій  милий  котик,  ти  —  цілий  світ.
Ти  залишив  в  моїй  душі  незгладимий  слід.
Я  не  можу  собі  уявити  без  тебе  й  дня,
Тож  не  кИдай  мене,  прошу...
                                                                                                                   НавікИ  твоя.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=820229
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.01.2019

мій Париж

коли  тільки  сонце  зійде,  
закінчивши  цей  довгий  день,
я  відведу  тебе  у  свій  Париж
на  балконі  на  сьомому  поверсі.

котику,  чому  ти  мовчиш?
чи  немає  слів,  чи  голос  сів?
добре  не  кажи  -  обійми,
увесь  світ  розтане  на  мить.

моє  серце  в  твоїх  руках,
збережи  його,  не  лякай,
не  чави  його,  мов  горіх.
це  твій  головний  оберіг.

серце  створене  не  для  втіх.
гратись  з  ним  то  страшенний  гріх.
та  я  вірю,  що  ти  не  з  таких.
потім  серце  не  збиратиму  з  крихт.

коли  сонце  обернеться  ніччю,
на  балконі  запалимо  свічі.
це  мій  власний  Париж.  бездонний.
Гревська  площа,  дахи  Сорбонни.

Ліс  Булонський  і  Лувр,  і  Сена.  
це  чаруючий  вальс  Шопена.  
Тріумфальна  (до  неба)  арка.
це  Гюго,  Гемінґвей  і  Сартр!

сьомий  поверх,  квартира  тридцять.
цей  Париж  то  моя  таємниця.
я  тобі  ЇЇ  відкриваю.
хочеш  кави?  а  може  чаю?

приголуб  мене,  моя  кицю.
ніч  навколо,  а  нам  не  спиться.
місяць  юний  вгорі  танцює.
ти  так  ніжно  мене  цілуєш...

так  уважно  слідкують  за  нами
всі  скульптури  зі  стін  Нотр-Дама.
тут  зірками  щовечора  сніжить.
залишайся  в  моєму  Парижі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808085
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.09.2018

Моя весна

У  моей  весны  есть  имя  —  оно  твоё.
И  пока  ты  не  придешь  —  ко  мне  не  придет  она.
Ты  обещал  мне,  помнишь,  что  скоро  весна?
Но  она  существует  лишь  там,  где  мы  вдвоем.

И  поэтому  каждое  утро  я  расчищаю  снег,
И  протаптываю  тропинку  к  своему  порогу.
Ты  мне  все  говорил  "немного,  еще  немного...",
И  сколько  мне  ждать  весну,  коль  она  человек?

Но  я  её  не  променяю  на  самые  дальние  страны,
На  вечное  жаркое  лето,  где  снег  это  что-то  извне.
Я  буду  ждать,  слышишь?  Пусть  годы  идет  ко  мне!
Сквозь  мглу  недоверия,  сквозь  целые  бездны  обмана!

А  если  она  не  придет,  то  не  нужно  мне  боле
Ничего.  Ничего...  Лишь  замерзнуть  бы  в  глыбе  льда!
Иль  в  сугробах  бы  затеряться  мне  навсегда!
Не  весна  —  так  никто  не  дарует  тогда  мне  волю!  

Не  весна  —  так  никто!  В  её  паспорте  твоё  имя.
Ты  ведь  даже  не  представляешь,  как  сильно  нужен.
Я  все  жду,  говоря:  "Между  нами  ведь  только  дружба,
А  любовь?  Что  любовь...  Это  то,  что  бывает  с  другими".

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=786686
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 09.04.2018

То є душа

А  моє  серце  скоріш  за  все  просто  м'яз.
Ганяє  кров  по  організму  і  більш  нічого.
Здається,  я  з  тобою  лиш  витрачаю  час,
І  з  кимось  іншим  я  ділитиму  дорогу.

Якщо  серце  лише  орган,  то  що  ж  щемить?
Так  щемить  саме  зліва,  запирає  дихання...
Я  б  хотіла  з  тобою  прожити  кожну  мить,
І  тікати  уранці  з  ліжка  кроками  тихими.

Серце  просто  машина.  Все  інше  —  ілюзія.
Та  чому  я  тоді  відчуваю  його  розбитим?
Ми  з  тобою  не  залишились  навіть  друзями,
Але  дякую  за  науку.  Ти  гарний  вчитель.  

Безперечно,  немає  в  серці  нічого  дивного.
Воно  тільки  одне.  Не  матимеш  другий  шанс.
Я  не  знаю  навіщо  господь  його  вигадав...
Та  щемить  ось  там  зліва  не  серце,  то  є  душа.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=781289
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.03.2018

Я — корабль

Я  —  корабль.  Я  странствую  в  тишине.
Я  —  корабль.  Я  всегда  на  своей  волне.
Я  —  корабль.  Мне  известен  мой  главный  маршрут.
Я  —  корабль.  И  в  каждом  порту  меня  ждут.

Я  —  корабль.  И  по  ветру  паруса.
Я  —  корабль.  Мой  друг  навек  —  небеса.
Я  —  корабль.  И  каждый  возможный  миг
Я  боюсь  и  шепчу  себе:  «Не  потони».  

Я  —  корабль.  Я  ответственен  за  моряков.
Я  —  корабль.  Я  даю  им  и  пищу,  и  кров.
Я  —  корабль.  И  я  должен  любить  моря.
Я  —  корабль,  но  мне  так  мила  земля…

Я  —  корабль.  Меня  с  морем  связала  нить.
Я  —  корабль,  но  моя  мечта  за  бортом…  
Я  —  корабль,  но  я  так  не  хочу  им  быть!
Мне  бы  лучше  каким-то  авто.

Лишь  бы  только  касаться  земли,
Пусть  без  всей  корабельной  силы.
Быть  все  время  в  дорожной  пыли,
Но  таким  счастливым!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=777884
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 19.02.2018

Пара

Ветер  гоняет  листья  по  тротуару.
Я  сижу  и  курю,  настежь  окно.
Говорят,  что  каждому  есть  пара.
Каждому-каждому  и  никаких  но.

Но  раз  за  разом  я  замечаю,
Что  мне,  похоже,  пара  не  суждена
Ни  в  октябре,  ни  в  январе,  ни  в  мае,
И  я  уже  привыкаю  быть  одна.

Одной  не  так  уж  плохо,  если  честно.
Никто  не  вопрошает:  «куда?»  и  «с  кем?»
И  при  таком  раскладе  не  стать  невестой,
Но  как  по  мне  это  меньшая  из  проблем.

Никто  не  обнимает  вечерами?
Никто  не  целует  тебя  с  утра?
На  выходные  едешь  не  к  «нему»,  а  к  маме.
Ты  вся  в  учебе,  вся  в  своих  делах.

Звучит  все  это,  скажем,  довольно  скудно.
Любое  сердце  все  ж  требует  любви.
Ведь  она  даже  самые  серые  будни
Способна  светом  ярким  озарить.

И  если  где-то  ходит  тот  самый-самый,
И  если  должен  сыграть  он  главную  роль,
То  приплывет  под  Алыми  Парусами,
Ведь  он  мой  Грэй,  а  я  его  Ассоль.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=775830
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 08.02.2018

Я одна і так краще

Розплелися  коси  довгії,  довгі.
Я  до  ранку  стрічки  з  них  виплітала.
Я  колись  поклялась  перед  Богом,
Що  знайду  любов,  але  не  шукала.

Бо  вона  мені  і  не  треба.
І  без  неї  так  легко  і  добре.
Серце  вільне  і  лине  до  неба,
А  кохання  отруйне,  мов  кобра.

Я  сама  собі  сильна  й  хоробра,
Я  сама  собі  місяць  і  зорі.
Без  любові  мені  тут  так  добре,
А  закохані  люди,  мов  хворі.

Розплелися  коси  довгії,  темні.
Я  обрізала  їх  аж  по  плечі.
Я  одна  і  так  краще,  напевно.
Я  одна  і  так  легше,  до  речі.

Та  коли  я  лягаю  у  ліжко,
Там  мене  зустрічає  лиш  холод.
Й  ні  одна  найцікавіша  книжка
Не  рятує  мене  від  нього.

І  тоді  на  секунду,  на  хвильку
Уявляю,  що  поруч  коханий.
Може,  в  мене  все  іще  вийде?
Може,  просто  ще  трохи  зарано?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=769351
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.01.2018

Подзвони

Подзвони  мені,  обіцяю,  що  відповім,
Лиш  би  тільки  твій  голос  почути.  
Він  стоїть  в  голові,  як  дим,
Знати  б  ліки  це  чи  отрута?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=754421
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.10.2017

Казка про двох пташок

Десь  на  світі  жила  пташка.  Гарна  була,  з  різнобарвним  пір’ячком  та  неймовірним  голосом.  Літала  собі  у  небі  й  приманювала  людські  погляди.  Та  була  одна  людина,  котра,  на  її  думку,  слухала  найуважніше,  дивилася  найтеплішим  поглядом.  Ця  людина,  хлопець,  годував  її  з  рук,  залишав  відчиненим  вікно,  чекав  її  щоранку  та  щовечора.  Хлопець  вважав,  що  це  його  пташка,  але  зважав  на  те,  що  пташки  —  створіння  вільні,  тому  і  не  намагався  залишити  її  навіки  у  себе,  навіть  клітку  не  купував.  А  тим  часом  пташка  знайшла  ще  одного  хлопця,  в  якого  закохалася  сама.  Він  слухав  її  та  співав  із  нею,  його  руки  були  такі  теплі...  Вона  відчувала  це,  коли  він  годував  її  зернятами.  Спочатку  пташка  прилітала  до  обох,  але  з  часом  їй  стало  дуже  важко  співати  щиро  для  першого  хлопця,  й  вона  перестала  прилітати  до  нього.  Пташка  все  частіше  навідувалася  до  другого  хлопця,  і  їй  все  менше  хотілося  відлітати  від  нього.  Вона  стала  спати  на  його  підвіконні,  будити  його  вранішнім  співом,  а  незабаром  вона  сама  увійшла  до  клітки,  яку  він  залишив.  Він  не  закривав  дверцята  клітки,  а  пташка  і  не  хотіла  йти  звідти.  
Та  одного  разу  хлопець  побачив  у  вікні  іншу  пташку.  Вона  була  маленька  і  не  така  яскрава,  як  його  пташка,  навіть  можна  сказати  сіра,  але  дуже  вправно  та  чудово  літала,  й  співала  так  ніжно,  ніби  погладжуючи  по  голові.  Серце  хлопця  перетворювалось  у  справжнісінький  барабан,  коли  він  інколи  спостерігав  за  нею  крізь  вікно.  Він  не  відчиняв  його,  бо  вже  мав  одну  пташку  й  знав,  що  вона  звикла  до  нього.  Але  одного  вечора  та  сіренька  пташка  підлетіла  до  самісінького  вікна,  й  він  відчинив  його.  Він  годував  її  хлібними  крихтами  та  зернятами,  казав,  яка  вона  гарна,  як  чудово  вона  літає,  але  сіренька  бачила  клітку  з  іншою  пташкою  і  щоразу  летіла  геть  після  того,  як  хлопець  годував  її.  
Іноді  вона  прилітала,  щоб  подивитись  на  ту  яскраву  пташку,  що  сиділа  в  клітці  й  впевнитися  в  тому,  що  їй,  маленькій  і  сіренькій,  тут  не  місце.  Вона  завжди  була  вільною  і  дуже  рідко  кому    дозволяла  годувати  себе  з  руки.  Вона  насолоджувалася  своїм  польотом  і  ніколи  не  хотіла  забиратися  в  чиюсь  клітку.  І  ось  коли  пташка  побачила  хлопця,  побачила,  як  ніжно  він  дивиться  на  неї,  почула  тепло  його  слів,  відчула,  які  сильні  його  руки  —  вона  вперше  в  житті  захотіла  у  клітку.  В  його  клітку.  Але  в  ній  вже  була  пташка  —    така  вродлива,  така  яскрава  й  така  закохана...
Всі  троє  знали,  що  можна  мати  лише  одну  клітку  й  лише  одну  пташку.  
Сіренька  бачила,  яка  неймовірно  прекрасна  пташка  у  клітці,  чула  її  чарівний  голос,  її  щебетання,  в  якому  бриніло  признання  у  коханні  до  хлопця.  Бачила,  як  він  годує  її  з  руки  й  щоразу  плакала,  торкаючись  його  рук  потім.  Ще  вона  знала,  що  йому  важко,  що  він  не  зможе  обрати  між  ними,  що  пташка  не  піде  з  клітки,  і  що  вона  сама  не  зможе  знов  і  знов  прилітати,  знаючи,  що  для  неї  немає  місця.  Тож  вона  заспівала  йому  найпрекраснішу  пісню,  востаннє  торкнулась  його  руки  й  більше  ніколи  до  нього  не  прилітала.  
І  це  було  боляче,  але  правильно.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=740041
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 01.07.2017

Ой летіла пташка

Ой  летіла  пташка
через  всю  долину
та  і  обернулась
в  молоду  дівчину.

—  Пташко  моя,  пташко,
вибач,  що  покинув,
Вибач,  що  не  верну
більше  на  вкраїну.

—  Я  ж  тебе  кохаю,  
милий  мій  козаче,  
—  шепоче  дівчина,
та  й  серденько  плаче.

Ой  летіла  пташка
та  й  над  синім  морем,
бо  не  знала  де  їй
утопити  горе.  

Пташечка  співає
козаку  молитву,
щоби  повернувся
та  пережив  битву.

—  Милий  мій  козаче,
я  тебе  чекаю,
сидячи  на  гілці
у  рідному  гаю,

облетіла  берег,
облетіла  море,
а  мені  все  дід  мій
кожен  день  говорить:

—  Як  він  не  вернеться
—  вийдеш  за  Іванка.
Чи  приготувала
йому  вишиванку?

—  Ой  не  вишивала
й  за  нього  не  піду,
краще  десь  втоплюся,
не  чіпайте,  діду.

—  Тільки  ти,  мій  милий,
був  моїм  коханням,
та  ось-ось  Іванко
прийде  на  сватання.

—  Моя  чорноброва,
моя  кароока,
я  до  тебе  ніччю
завиваю  вовком,

думаю  про  тебе
кожную  хвилину,
тільки  не  вернусь  я
більше  на  Вкраїну.

Ой  летіла  пташка,
пір’ячко  вронила
Їй  було  так  важко...
Не  зосталось  сили...

Завтра  вже  вессілля,
чекає  Іванко.
Полетіла  пташка
з  дому  іще  ранком.

Летіла  й  співала,
що  летить  далеко
До  свого  козака
у  шалену  спеку.

Серце  її  крає,
Пір’ячко  злітає,
Завтра  знайдуть  пташку
Мертву  у  Дунаї.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=740028
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.06.2017

Відчути щастя

Серце  таке:  “тьох-тьох,  тьох-тьох”,
Вправно  собі  заливається  соловейком.
Це  коли  поруч  ти,  коли  ми  удвох,
Коли  торкаєшся  пальців  моїх  легенько.

Я  ніколи  не  знала  як  це  —  відчути  щастя,
Але  потім  ти  посміхнувся  і  ось  воно!
Люди  кажуть  —  кохання  є  тільки  в  казці,
А  в  житті  любов  веде  лиш  на  дно.

Та  не  вірю  людям,  не  вірю  людям!
Бо  вони  сліпі  та  живуть  в  тумані.
Їм  усе  потрібно  подавати  на  блюді,
В  них  постійно  грані,  усюди  грані.  

А  мені  не  треба  тебе  тримати,
І  мені  не  потрібні  твої  признання.
Моє  щастя  —  бачитись  та  сміятись,
Отаке-то  дивне  моє  кохання.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=733254
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.05.2017

На па­пу по­хожа

Ты  ведь  боль­ше  на  па­пу  по­хожа,  сра­зу  вид­но,
Го­лубые  гла­за  его  точ­но  же,  как  твои.
Нет,  род­ная,  ну  что  ты,  мне  не  обид­но,
Из-за  это­го  не  пе­рес­та­ну  те­бя  лю­бить.

От  ме­ня  у  те­бя  за­дер­ну­тый  к  вер­ху  но­сик
И  смеш­ная  при­выч­ка  то­пать,  ког­да  ка­нючишь.
Па­па  слы­шит  те­бя,  лю­бимая,  силь­но  про­сит,
Что­бы  ты  улы­балась,  ка­кой  бы  там  ни  был  слу­чай.

Как  же  ты  на  не­го  по­хожа,  моя  ма­лыш­ка,
И  во­лоси­ки  свет­лые,  и  улыб­ка  па­пина.
Пом­нишь,  как  он  на­зывал  те­бя  «шус­трой  мыш­кой»
И  це­ловал  ко­лен­ки  твои  в  ца­рапи­нах?

Все,  не  пла­чу,  не  пла­чу,  моя  пре­лес­тни­ца,
Ты  же  зна­ешь,  всег­да  расс­тро­юсь,  ког­да  не  на­до.
Па­поч­ка  где?  Он,  лю­бимая,  всег­да  ря­дом.

(Его  нет  в  этой  жиз­ни  год  и  че­тыре  ме­сяца)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=707665
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 20.12.2016

Ще трошки й зима

Ще  трошки  й  зима,  ще  трошки  й  посиплеться  сніг,
І  я  буду  сама  відчищати  від  нього  поріг,
І  одна  буду  їсти  запечений  нині  пиріг,
Що  готувався  на  свято.

Я  хотіла  б  з  тобою,  та  тільки  де  ж  тебе  взяти?
Я  хотіла  б  в  обіймах,  та  є  тільки  мрія  про  них.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=699533
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.11.2016

Я лиш цим дорожу

Якщо  хочеш,  кохана,  я  усе  втрачу,
Якщо  треба,  мій  янгол,  усе  скажу.
Я  нікого  прекрасніш  за  тебе  в  житті  не  бачив.
І  я  цим  дорожу,  я  лиш  цим  дорожу.  

Тільки,  скільки  таких,  як  я,  на  твоїм  рахунку,
Отаких-от  невдах,  закоханих  до  безглуздя,  
Що  у  тебе  від  них  небажані  подарунки,
І  усі  вони  залишаються  "тільки  друзі"?

Але  ж  ти  посміхаєшся  щиро  до  мене,  сонце,
І  в  очах  твоїх  бачу  невипадкову  ніжність.  
І  якщо  ти  кохаєш  когось,  то  скажи  мені,  хто  це,
І  я  стану  таким,  бо  він,  мабуть,  дивовижний.  

А  якщо  в  твоїм  серці  поки  нікого  немає,
То  скажи,  моя  зоре,  чому  ти  мене  не  пускаєш?
Непідступна,  яскрава  –  моя  заповітна  мрія,
Та  лишень  доторкнутись  до  тебе  я  не  посмію.  

Ти  найкраще  і  ти  найболючіше,  що  я  знаю,
Хай  болить,  хай  розірве  мене  –  все  рівно.  
Перед  тим,  як  заснути,  тільки  тебе  згадаю,
Моя  люба  принцессо,  казкова  моя  царівно.

Подивися  у  мої  очі  хоча  б  хвилину,
Там  ти  знайдеш  усе,  що  мав  я  тобі  сказати.
Ти  побачиш  у  них  людину.  Просту  людину,
Яка  чесно  безмежно  вміє  тебе  кохати.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=689976
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.09.2016

Прошлое

Я  думала,  что  все  пройдет  и  все  забудется,
Что  прошлое  —  ерунда,  зачем  о  нем  думать?
Но  снова  в  голове  твои  глаза  и  наши  улицы,
И  песни  наши,  и  слова,  и  кексы  с  изюмом.

И  первое,  что  не  вспомнить  —  голос  твой,
Потом  уже  лицо,  очертания,  прикосновения.
И  все,  что  останется  вскоре  —  мгновения,
Которые  будут  делать  меня  живой.

Ты  далеко.  Будто  не  страна  другая,  а  галактика,
Будто  с  тобой  нет  связи,  потеряна  рация.
И  я  привязала  б  тебя  к  себе  крепко-накрепко,
Если  б  была  подходящая  ситуация.

И  увидеть  тебя  вот  так  вот,  спустя  столько  времени
—  это  как  будто  спрыгнуть  со  скалы  в  ледяное  море.
И  если  в  следующий  раз  не  скажу  тебе  правду  —  убей  меня.
А  пока  я  буду  просто  писать  о  тебе  истории…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=689815
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 20.09.2016

Обещай не влюбляться

Обещай  не  влюбляться  —  это  не  так  уж  сложно.
Экономия  боли,  мыслей,  душевного  равновесия.  
Без  любви,  посмотри,  каждый  второй  жить  может.
А  любить,  говорю  крестя  сердце,  совсем  не  весело.  

Не  влюбляйся,  не  нужно.  Зачем  тебе  эти  муки?
Ты  же  можешь  спокойно  прожить  до  последнего  вздоха.
Ну  и  что,  что  ни  с  кем  не  походишь  держась  за  руки.
От  такого  кому-то  когда-то  бывало  плохо?

Люди  любят,  страдают,  боятся,  чтоб  их  не  бросили.
Ну  а  ты  не  влюбляйся,  пожалуйста,  дай  мне  слово.  
/Но  ты  знай,  что  дождливой  холодной  осенью
Я  тебя  в  своём  сердце  всегда  приютить  готова/.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=678792
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 18.07.2016

Я співаю йому пісні

У  колисочці  спить  синочок,
Я  співаю  йому  пісні.
В  тихі  й  ніжні  зоряні  ночі,
У  веселі  та  радісні  дні.  

Помаленьку  його  гойдаю,
Посміхається  він  мені.
Я  синочка  свого  кохаю
І  співаю  йому  пісні...

Люлі-люлі,  мій  любий  сину.
Засинай,  буду  поруч  я.
Кожну  вільну  свою  хвилину
Я  з  тобою,  бо  ми  сім’я.

І  нехай  нас  покинув  татко
Та  він  стежить  за  всім  з  небес.
Мій  синочку,  лягай-но  спатки,
Поринай  в  світ  нічних  чудес.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=676123
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.07.2016

Шматочки з чийогось життя

Пам’ятай,  ми  завжди  дивимось  на  одне  небо  і  світить  нам  одне  сонце,  і  навіть  якщо  ми  дуже  далеко  —  ми  все  одно  поруч,  бо  кожну  хвилину  думаємо  один  про  одного.  
І  я  дуже  сумую,  бо  не  чую  твій  голос,  бо  листи  надходять  так  рідко  і  мені  їх  замало,  але  бережу  кожний  аркуш,  бо  він  мені  дорожчий  за  будь-які  коштовності.  
І  може  ти  забув  як  це  —  тримати  мене  за  руку,  та  ти  ніколи  не  забудеш,  як  я  торкалася  твоєї  душі.  Я  завжди  там,  хоч  і  минула  вже  не  одна  осінь.  І  я  знаю,  вітер  доносить  тобі  вночі  мій  тихий  шепіт,  а  я  шепочу,  що  кохаю  тебе,  що  все  ще  кохаю...

***

Він  завжди  прокидався  раніше.  І  не  тільки  тому,  що  йому  треба  було  на  роботу,  а  й  щоб  подивитися  на  неї,  коли  вона  спить.  Він  торкався  кінчиками  пальців  її  щоки,  ніжно  цілував  у  заплющені  оченята  і  завжди  підіймав  ковдру  трошки  вище,  щоб  вона  не  змерзла.  Йому  подобався  спокійний  вираз  її  обличчя  у  ці  вранішні  хвилини.  Він  заправляв  пасми  волосся  їй  за  вушко  і  спостерігав.  Просто  дивився  на  своє  янголятко.  
Вона  прокидалась,  коли  його  вже  не  було  вдома  та  зовсім  не  відчувала  самотності,  бо  вона  знала  про  цю  вранішню  його  пристрасть  і  все  ще  відчувала  його  дотики  на  своєму  обличчі.  

***

А  їй,  здається,  нічого  більше  не  треба,  тільки  б  тримати  його  руку  в  своїх  долонях  і  дивитися  в  небесно-ясні  очі,  в  яких  відображається  увесь  світ.  Якби  могла,  вона  б  була  з  ним  кожну  вільну  секунду,  бо  без  нього  навіть  дихати  важко.  Він  займає  усі  її  думки  і  від  цього  таке  враження,  що  він  поруч.  Що  вона  не  одна.  Але  це  легкий  самообман.  Між  ними  кілометри,  безжалісні  кілометри,  яким  так  подобається  вбивати  кохання,  що  тільки-но  народилося.  І  їй  важко.  Так  важко,  що  вона  згортається  в  клубочок  на  підлозі  і  тихенько  плаче,  бо  немає  сил  бути  на  самоті.  А  крім  нього  їй  нікого  не  треба.  Але  вона  підіймається  і  живе.  Живе,  ніби  все  добре.  Живе  з  надією,  що  вони  скоро  зустрінуться.  

Але,  чесно  кажучи,  їй  зовсім  не  хочеться  жити.

***

А  сонечко  пестить  своїм  промінням  її  обличчя.  До  неї  ще  ніхто  ніколи  так  ніжно  не  доторкався.  Але  вона  цього  нікому  й  не  дозволяла.  Їй  завжди  подобалось  сидіти  одній  в  квартирі,  читати  книги,  дивитись  фільми,  не  брати  трубку.  Їй  було  важко  жити  з  навколишнім  світом  у  мирі,  спілкуватися  з  людьми,  які  завжди  щось  від  тебе  хочуть.  Вона  мріяла  втекти  кудись  на  безлюдний  острів,  подалі  від  свого  міста,  своїх  знайомих,  свого  життя.  

Єдиний  спосіб,  яким  би  вона  хотіла  скроистатися,  щоб  залишити  квартиру  -  це  вийти  через  вікно.  
Але  потім  з’явився  він.  І  в  його  обіймах  вона  знайшла  все  те,  що  раніше  шукала.  І  він  торкався  її  ніжніше  за  сонце.  

Та  у  неї  є  тільки  одне  питання:  надовго?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=675480
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 01.07.2016

Завітаю в твої сни

Я  сьогодні  завітаю  в  твої  сни,
Буду  в  них  неначе  вдома,  у  теплі.
Я  прийду  із  першим  подихом  весни,
Приголоблю  тебе  лагідністю  слів.

Прошепочу  про  казки  та  про  місця,
Де  ніколи  ти,  повір,  ще  не  бував:
В  тих  краях  вироблюють  серця,
В  тих  краях  народжують  дива.  

Якщо  хочеш,  відведу  тебе  туди,
Одне  слово  –  і  залишимося  там.
Зникнуть  згодом  всі  наші  сліди,
Я  готова,  ну  а  ти  вирішуй  сам.

Якщо  згоден,  то  чекатиму  вночі,
Буду  в  білому  в  твоїх  безбарвних  снах,
У  руці  моїй  від  тих  країв  ключі,
Нас  чекатиме  тернистий  довгий  шлях.

Чи  готовий  ти  зі  мною  стільки  йти?
Чи  не  кинеш  по  дорозі,  не  втічеш?
Треба  пальці  наші  впевнено  сплести,
Міцно,  що  ніяк  не  розімкнеш.  

Я  довірю  тобі  все,  що  в  мене  є,
І  моє  життя  також  тепер  твоє.
Ти  чекай  на  мене  –  прийду  увісні,
Несподівано,  як  той  травневий  сніг.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=666845
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.05.2016

Я не знаю як дійти до раю

А  на  вулиці  темно  і  дощить,  і  дощить,  і  дощить.
Я  не  знаю  як  дійти  до  раю,  то  навчіть,  ви  навчіть,  ви  мене  навчіть.  
А  на  Сході  там  війна  палає,  то  не  мовчіть,  я  благаю,  не  мовчіть.  
Я  там  був  і  вже  мене  немає,  а  ви  живіть  і  життя  бережіть.  
Хто  за  що  там  кого  вбиває  —  ніхто  не  знає,  а  смерть  летить
Від  одного  до  іншого  краю,  душі  всіх  збирає  і  переправляє
В  інший  світ.  

Я  не  знаю  як  дійти  до  раю,  бо  тут  туман  і  дороги  немає,
І  я  довго  тут  уже  блукаю,  бо  матінка  плаче  і  не  відпускає.  
Але  треба  пробачити  й  відпустить,  ви  їй  скажіть,  ви  їй  це  скажіть.  

Бо  матінко  кохана,  ніхто  із  нас  не  винний.
Ні  ті,  хто  мене  вбили,  ні  я,  що  інших  вбив,
Бо  ми  стріляли  тільки  за  те,  що  так  любили,
За  нашу  Батьківщину,  за  сім’ї  і  за  дім.  

Проблема  тільки  в  тому,  що  правди  ми  не  знали,
І  з  кимось  воювали,  вбивали  кожен  день.  
Але  насправді  всім  хотілося  додому,
На  каву  запросити,  послухати  пісень.

Ніхто  із  нас  не  ворог,  але  й  ніхто  не  правий,
Ми  просто  заблукали  і  слухали  чуже,
А  треба  своє  сердце,  тоді  б  не  було  сварок,
І  війн  тоді  б  не  було,  авжеж.  

Але  ми  розумієм  все  це,  коли  вже  пізно,
Коли  уже  нікому  не  можем  россказать,
Тому  я  просто  зараз,  вас  дуже  сильно  прошу,
Не  треба  нічиєї  крові  проливать.  

А  на  вулиці  темно  і  дощить,  і  дощить,  і  дощить.
Я  не  знаю  як  дійти  до  раю  —  допоможіть.

________________________________________________________________________
Знаю,  що  є  деякі  не  зовсім  літературні  слова,  та  й  взагалі,  я  цей  вірш  наспіваю,  якщо  чесно.  Ну,  ось  так.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=661419
рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата поступления 23.04.2016

Терновий вінок

У  терновім  вінку  я  піду  до  дороги,
Припаду  до  землі,  закричу  до  небес.
Я  не  знаю  чи  справді  в  них  є  щось  від  Бога,
Залишається  тільки  чекати  чудес.  

Рученьки  протяну,  чуєш,  сонце-світило?
Пригорни,  пригорни!  Недостатньо  тепла.
Я  зів’яла,  мов  квітка,  я  дуже  втомилась,
Сил  просити  у  Бога  прийшла,
Та  його  не  знайшла.

Мій  квітучий  вінок  обернувся  у  терен,
Очі  втратили  блиск,  я  засмучена  цим.
Сосни  —  стіни  мої,  небо  —  стеля,
Я  прийшла,  загубивши  свій  дім.  

Я  відрізала  коси  собі,  не  мої  це,
Ніби  й  тіло  моє  —  не  моє.
Вітер  шепче  мені:  «Молодице»,
Він  своєю  мене  визнає.  

Я  ж  сирітка,  ні  хати,  ні  брата,
Лиш  терновий  вінок  на  чолі.
Ніде  їсти  мені,  ніде  спати,
То  й  припала  до  неньки-землі.  

Хто  мене  ще  зігріє,  пригріє
Біля  серця  свого,  як  дитя?
Я  безрідна,  я  жити  не  вмію,
Все  що  є  в  мене  —  це  каяття.  

Каяття  і  журба.  Ще  щось  треба?
Що  я  є?  Розпорошений  пил.
Можеш  дихати?  То  й  досить  з  тебе.
Тільки  вже  не  залишилось  сил.  

Я  прошу,  Боже,  досить  зі  мною
Грати  в  салки,  у  піжмурки.  Все!
Я  втомилась,  немає  покою,
Най  мене  течія  понесе.  

Більш  ні  слова.  Ні  навіть  сльозинки.
Це  кінець.  В  мене  доля  така.
Бог,  пробач  мені  всі  мої  вчинки,
Най  несе  якнайдалі  ріка.

А  коли  до  землі  я  пристану,
Вийду  з  річки,  почую  –  жива!
Терен  мій  знову  квітами  стане.
І  теплом  обернуться  слова.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=661418
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.04.2016

Дівчина схожа на осінь

Марічка  затамувала  подих,  як  тільки  зрозуміла  яка  сьогодні  дата.  Тридцять  перше  жовтня  дві  тисячі  п’ятнадцятого  року.  Саме  таку  дату  назвала  їй  ворожка  два  роки  тому.  Сьогодні  її  життя  повинно  змінитися  раз  і  назавжди.  

Марічка  прокидається  досить  жваво,  вмивається,  снідає  улюбленою  вівсянкою  та  збирається  у  парк.  Там  вона  домовилася  зустрітися  зі  своє  кращою  подругой  Софією.  Дівчата  знайомі  ще  з  трьох  років,  тому,  звичайно,  Софія  знала  що  цей  день  означає  для  подруги,  одже  хотіла  бути  поряд  з  нею.  

Від  дому  Марічки  до  парку  було  недалеко,  тому  дівчина  опинилася  там  досить  швидко.  Софія  годувала  качок  у  ставку.  Це  були  свійські  качки,  які  знали,  що  відвідувачі  парку  люблять  пригостити  їх  чимось  смачненьким,  тому  і  припливали  сюди  час  від  часу.  Марічка  нишком  підійшла  до  подруги  і  обережно  затулила  їй  очі  своїми  рученятами.  

-  Відгадай  хто,  -  сказала  Марічка  й  грайливо  засміялася.

-  Гм,  мабуть  що  це  мавка  лісова,  чи  краще  паркова,  сьогодні  ж  всіляка  нечисть  прокидається  і  все  таке,  -  відповіла  Софія,  посміхнувшись.

-  Сама  ти  нечисть,  -  обурилася  Марічка.

-  Я  ж  пожартувала,  -  вибачилася  Софія.  -  А  дивись  що  в  мене  є!

Після  цих  слів  Софія  дістала  з  карману  шоколадку.  Та  не  просто  шоколадку,  а  Марійчину  улюблену.  Софійка  добре  знала,  що  це  підбадьорить  подругу.  Марійка  прийняла  дарунок  і  дівчата  пішли  гуляти  парком.  

-  Яка  тепла  осінь,  -  сказала  Марічка.

-  І  гарна,  -  додала  Софія.

-  Так.  Дерева  ніби  полум’ям  зайнялися,  таке  вже  листя  жовтогаряче...  -  Марічка  подивилася  угору.  

-  А  шелестить  як!  І  на  деревах,  і  під  ногами,  можу  слухати  вічність!  -  заплющила  очі  Софія.

Марічка  нахилилася,  щоб  підняти  великий  кленовий  листок.  Вона  з  дитинства  їх  полюбляє.  Кожну  осінь  знаходить  й  сушить  у  книзі  чи  журналі.  В  неї  ціла  колекція.    Отак  пройдуть  вони  з  Сонею  по  парку  й  у  Марічки  вже  цілий  букетик.  

-  В  мене  в  животі  немов  метелики  літають,  це  все  через  слова  тієї  ворожки,  -  почала  Марічка.  -  Що  ж  має  статися?

-  А  ти  забудь  про  це,  -  сказала  Софія.  -  Не  думай  взагалі,  от  тоді  й  станеться!

-  Ну  як  же  це  не  думати,  Соню,  тільки  це  в  голову  й  лізе!  -  засумувала  дівчина.

-  Пішли  краще  на  гойдалки,  -  запропонувала  Софія.  -  Там  і  відволічешся.

-  Згода,  -  трохи  веселіше  відповіла  Марічка.

Подруги  попрямували  до  центру  парку,  де  були  гойдалки  та  майданчик  для  роллерів.  Іти  було  недалеко,  бо  сам  парк  мав  невеликі  розміри,  але  дівчати  йшли  повільно,  бо  нікуди  не  поспішали,  та  ще  й  Марічка  іноді  зупинялася,  розшукуючи  гарні  кленові  листочки  на  землі.  

Перед  тим  як  піти  гойдатися,  дівчата  вирішили  купити  по  морозиву.  Марічка,  як  завжди  вибрала  шоколадне  з  шоколадною  крихтою,  а  Софійка  полуничне.  Здавалося,  що  у  кінці  жовтня  не  надто  розумно  їсти  морозиво,  бо  можна  захворіти,  але  осінь  була  така  тепла  й  приємна,  а  дівчата  так  любили  ці  холодні  ласощі,  що  руки  самі  потяглися  до  гаманця.  І  подруги  про  це  зовсім  не  жалкували.  

Гойдалки  були  вже  досить  старими,  але  так  само  улюбленими,  як  і  в  дитинстві.  Бо  з  ними  пов’язано  занадто  багато  спогадів.  Як  їх  гойдали  тут  матусі,  як  потім  вони  гойдали  тут  своїх  маленьких  братиків  та  сестричок.  Бо  і  Софія,  і  Марічка,  були  старшими  доньками  у  сім’ях.  

У  Марічки  помаранчева  гойдалка,  у  Софії  фіолетова,  що  точно  відповідає  їх  улюбленим  кольорам.  Вони  взагалі  до  безтями  закохані  у  ці  гойдалки,  у  цей  парк,  у  це  місто...
Марічка  на  якийсь  час  перестала  згадувати  про  передбачення  ворожки,  але  ці  думки  знову  повернулися  до  неї.  

-  Соню,  а  може  вона  все  набрехала?  А  я  тут  мучуся,  гадаю,  що  воно  таке,  -  знову  почала  про  своє  Марічка.

-  Все  може  бути,  звичайно,  але  я  вірю,  що  це  правда,  -  знизала  плечима  дівчина.

Після  цих  слів  до  дівчат  підбігло  кошеня.  Біленьке  з  рудими  цятками.  Марічка  підняла  тваринку  й  побачила,  що  на  ній  нашийник.  

-  Напевно,  загубився,  -  сумно  примітила  Марічка.

-  Поклади  його,  може  почує  десь  рідний  запах  й  знайде  хазяїна,  а  ми  за  ним  підем,  щоб  не  потрапив  куди,  -  запропонувала  Софія.

-  Гаразд,  -  погодилася  дівчина.

І  справді,  як  тільки  кошеня  знову  опинилося  на  землі,  воно  попрямувало  в  сторону  “старого  парку”,  так  називалась  та  частина  парку,  де  стояв  забутий  з  роками  фонтан,  лавки,  практично  без  досок,  та  стара  сцена,  вся  розписана  всілякими  написами,  зазвичай  щось  на  зразок  “Коля  та  Іра  назавжди”,  але  деякі  писали  там  цитати  з  книг,  віршів  тощо.  

Кошеня  бігло  прямо  туди,  а  дівчата  слідом  за  ним.  Опинившись  у  старому  парку,  вони  зупинилися.  Прям  посеред  сцени  сидів  молодий  хлопець  й  грав  на  гітарі,  рудий  підбіг  прямо  до  нього  та  почав  ластитися.  Хлопець  погладив  малечу  та  підвів  очі  на  дівчат.  Подруги  зніяковіли,  вони  ніяк  не  сподівалися  зустріти  тут  хлопця,  тим  паче  такого  гарного...  

-  Ви...  Вибачте,  -  оговталася  Марічка.  -  Ваше  кошеня  прибігло  до  нас  на  гойдалки,  ми  побачили  що  воно  чиєсь  по  нашийнику  й  побігли  за  ним,  щоб  воно  не  потрапило  куди...

Соня  тільки  кивнула  головою  в  знак  згоди  зі  словами  подруги.  

-  Дякую,  він  завжди  кудись  дівається,  -  відповів  хлопець.  -  Але  й  удома  йому  не  сидиться,  це  все  ж  таки  вільна  дика  кішка.

-  Де  ж  вона  дика?  -  посміхнулася  Марічка  й  непомітно  для  себе  підійла  трохи  ближче.  -  Вона  ніжна  та  пухнаста,  справжній  янгол.

-  О,  а  я  все  думаю,  як  же  її  назвати.  -  хлопець  подивився  на  кошеня.  -  Буде  Янголятко.

-  Дуже  гарно  й  доречно,  -  щоки  Марічки  налились  рум’янцем.

У  сердці  Софії  ніби  щось  йокнуло.  Вона,  здається,  зрозуміла,  що  це  саме  те,  про  що  казала  ворожка.  Марічка  не  зводила  очей  з  юнака  й  Софія  зрозуміла,  що  треба  трошки  їм  допомогти.  

-  Ой,  Марічко,  -  нибі  щось  згадала  Софійка.  -  Мені  треба  до  мами  на  роботу  заскочити,  вибач,  сонечко,  але  ніяк  не  можу  залишитись.

-  Але  ж  Соню,  -  Марічка  перевела  погляд  на  подругу.  -  Проведи  мене  хоч  до  дому,  я  ж  не  буду  гуляти  в  парку  одна...

Хлопець  уважно  стежив  за  розмовую  двох  подруг  і  вирішив  запропонувати  Марічці  свою  компанію.  

-  Марічка,  яке  гарне  у  Вас  ім’я,  -  почав  він.  -  А  не  хочете  посидіти  трошки  зі  мною,  побавитися  з  Янголятком,  а  я  вам  щось  зіграю.

Марічка  ще  дужче  почервоніла,  сором’язливо  посміхнулася,  глянула  на  Софію,  потім  на  кошеня,  потім  на  хлопця,  потім  знову  на  Софію  і  погодилася.  

Софійка  попрощалася  з  подругою  і  пішла  додому,  бо  ні  до  якої  мами  на  роботу  їй  не  треба  було.  Вона  почувала  себе  одною  з  найважливіших  дійових  осіб  у  передбаченні  ворожки.  Так  воно  й  було.

Марічка  підійшла  до  юнака  поближче,  він  провів  рукою  по  струнах  гітари,  потім  задумливо  глянув  на  дівчину  і  посміхнувся.  

-  А  Ви  любите  осінь?  -  запитав  він.

-  Дуже,  -  відповіла  Марічка  трохи  невпевнено.

-  А  що  саме  Ви  любите  в  ній?  -  знову  запитав  хлопець.

-  Мені  подобається  запах  осені,  шелест  листя,  воно  немов  щось  шепоче  мені.  Я  люблю  таку  погоду,  як  от  зараз,  десять  градусів  тепла,  легкий  вітерець  та  грайливе  сонечко.  Восени  я  люблю  їсти  морозиво  та  пити  гарячий  шоколад  або  какао.  Це  найчарівніша  та  водночас  меланхолічна  пора  року.  Я  зберігаю  осінь  на  весь  рік,  бо  збираю  кленове  листя  й  закладаю  у  книжки.  Я  така  щаслива  у  цю  пору!  А  журюся  лише  тоді,  коли  відлітають  птахи,  але  ж  вони  завжди  повертаються,  так?..  -  Марічка  ніби  відкрила  душу  цьому  незнайомому  юнаку,  відповідаючи  на  питання  так  відверто.

-  А  я  люблю  осінь  за  неймовірну  красу,  за  різнобарвність  дерев,  а  більш  за  всього  за  натхнення.  В  цю  пору  я  пишу  дуже  багато  пісень,  -  розповідав  юнак.

-  Ви  пишете  пісні?!  -  Марійчині  очі  з  захопленням  дивилися  на  цього  дивного  юнака,  повного  загадок  та  таємниць,  які  їй  хотілося  відкривати  щомиті.

-  Я  хочу  написати  пісню  про  Вас,  -  сказав  він.

-  Про  мене?  -  приємно  здивувалася  Марічка.

-  Я  вже  й  назву  придумав!

-  Скажіть!  Скажіть!  -  Марічка  сплеснула  в  долоні.

-  “Дівчина  схожа  на  осінь”  —    це  точно  стане  хітом,  -  засміявся  хлопець.  -  Пісня  про  таку  гарну  дівчину  не  може  не  стати  хітом.

-  Дякую,  -  Марічка  засоромилася.

Вони  сиділи  там  довго,  вже  почало  темніти,  але  вони  цього  не  помічали.  Їх  ніби  зв’язала  сама  доля  у  вигляді  маленького  кошеня  на  ім’я  Янголятко.  Вони  посміхалися  очами,  вустами,  душою.  Він  співав  їй  пісні  й  майже  склав  пісню  про  неї.  Потім  провів  до  дому,  не  взявши  жодного  контакту...

Але  вже  наступного  ранку,  він  сидів  під  її  вікном  та  співав  пісню:

[i]Дівчина  схожа  на  осінь,
З  полум’яно-рудим  волоссям.
Ясні  очі,  вуста  червоні,
Та  маленькі  ніжні  долоні.  

Посміхається  —  сонце  сяє.
Й  мило  так  опускає  очі...
Звідки  взялась  ніхто  не  знає,
Але  взнати  щосили  хочу.

Приспів:

Дівчина-осінь,  Дівчина-осінь,
Ти  полонила  серце  моє.
Думаю  про  тебе  з  вечора  й  досі,
В  тобі  щось  чарівне  точно  є!
Точно  є...

Листя  збираєш,  в  книжки  ховаєш,
Щоб  залишити  себе  частинку  скрізь.
Так  схожа  на  осінь,  що  й  не  уявляєш!
Осінні  дощі  йдуть  замість  твоїх  сліз.

Ти  любиш  цей  запах  осіннього  щастя,
І  журишся  коли  відлітають  птахи.
Бути  поруч  з  тобою,  немов  бути  в  казці,
І  я  радий,  що  зв’язані  наші  шляхи.

Приспів.[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=658288
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 09.04.2016

Чи вічність?

А  у  неї  червоні  стрічки  у  темних  косах
І  чарівні  (ось  так  і  манять)  п’янкі  вуста.
Я  дивлюся  їй  в  очі  і,  мабуть,  мені  вже  досить,
Та  відвести  від  неї  погляд  —  річ  не  проста.

Посміхається  ніжно-ніжно.  Ліпше  янгола.  Чарівна.
І  не  справжня  немов  би  —  книжна.
Мабуть,  в  світі  така  одна.
Я  цілую  її  у  вічі,  у  коточок  вишневих  губ.
Нехай  кажуть  —  любов  не  вічна,  
Та  я  все-таки  однолюб.

Я  люблю  темно-карі  очі  і  тендітний  дівочий  стан,
І,  немов  би  дурний,  щоночі  я  будую  наш  спільний  план.
Як  ми  будемо  разом  жити,  облаштуємо  власний  дім,
І  маленькі  чудові  діти  будуть  весело  грати  в  нім.

І  у  тиху  осінню  пору  ми  сидітимемо  на  ґанку,
Стрічки  в  косах,  немов  би  вчора,  
Сміх  дитячий,  немов  ще  зранку.
Ми  прожили  життя  (чи  вічність?).  
Пригортаю  тебе  до  себе.
Ми  закриємо  очі  ніччю  
І  полинем  разом  до  неба.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=658286
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.04.2016

Не смотри на меня

Не  смотри  на  меня,  пожалуйста,  не  смотри.
Я  стара,  безобразна,  как  этот  истлевший  мир.
Обнажаю,  забыв  о  чести,  свои  клыки,
И  впиваюсь  в  чужие  шеи  —  кровавый  пир.

Не  смотри  на  меня,  мой  праведный  ангелок,
Я  давно  исчерпала  все  шансы  вернуть  тепло.
Моя  кожа  покрыта  инеем  —  холодна.
Я  привыкла,  моё  сокровище,  быть  одна.

Не  смотри  на  меня,  о  милый  мой,  не  смотри.
Уже  вечность  ничто  не  бьётся  в  моей  груди.
Кровью  алой  смочила  ссохшиеся  уста,
Больше  я  не  боюсь  молитв,  не  страшусь  креста.

Солнце  боле  не  жжёт,  тело  крепкое,  как  кристалл.
Я  не  знаю  зачем  судилось  такой  мне  стать.
На  меня  не  смотри,  умоляю!  Беги  скорей!
Я  теряю  контроль.  Моя  цель  —  убивать  людей.

Отключаю  сознанье  и  вот  —  затуманен  взгляд.
Твоя  кожа  нежна,  твоя  кровь,  словно  сладкий  яд.
Допиваю  до  дна,  твои  веки  прикрыв  рукой.
Мой  хороший,  ты  знал?  Больше  не  ощущаю  боль.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=642554
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 09.02.2016

Конец света

И  однажды  закончится  свет,  все  уйдут  из  дома,
И  впервые  за  столько  лет  они  станут  знакомы,
Будут  вместе  стоять  среди  тишины  и  глуши,
Зажигая  свечи  друг  другу.  И  души.

Они  будут  болтать  и  думать  о  чем-то  важном,
Они  будут  смотреть  на  звезды,  держась  за  руки.
Они  больше  не  будут  знать  пустоты  и  скуки,
Даже  если  об  этом  кто-то  случайно  скажет.

Они  вместе  споют  и  вместе  разделят  ужин,
Интернет  и  ТВ  им  станет  совсем  не  нужен.
Да  и  к  черту  машины,  деньги,  большие  виллы,
Ведь  все  это  не  то,  что  делает  вас  счастливым.

Они  станут  добрее  и  будут  дарить  объятья,
И  помехой  не  будет  возраст,  ни  рост,  ни  вес.
Они  станут  друзьями,  будут  почти,  как  братья.
Всем  им  станет  неважно,  что  свет  навсегда  исчез.

Каждый  будет  услышан,  и  каждый  услышит  сам,
Каждый  сможет  доверить  другому  большой  секрет.
И  никто  не  подумает  кланяться  небесам,
Станет  всем  все  равно,  есть  ли  Бог,  али  там  его  нет.

Станет  вовсе  не  нужен  призрачный  покровитель,
Они  смогут  найти  друг  в  друге  тепло  и  дом.
Может,  каждый  Творец?  Может,  каждый  всея  Спаситель?
Ведь  всегда  что-то  важное  спрятано  в  чем-то  простом.

И  задумавшись  на  секунду,  найдем  ответ.
Для  него  действительно  нужно  предельно  мало.
Оказалось,  чтобы  найти  свет.
Нужно,  чтобы  его  не  стало.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=635508
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 13.01.2016

Не удача быть человеком

Я  любила  тебя.  Любила!
Так,  что  сердце  просило:  «Хватит».
От  любви  этой  волком  выла,
Извиваясь  в  твоей  кровати.

Ты  меня  ненавидел  —  страстно.
Я  тебя  обожала  —  слишком.
Наш  союз  был  опасной  сказкой.
Ты  был  воин,  колдун,  мальчишка.

Я  была  королева,  ведьма,
Фея,  девочка  и  принцесса.
Были  нищими  мы,  отребьем,
Нас  хотели  с  тобой  повесить!

Мы  играли  с  судьбой  и  верой,
Раз  за  разом  меняя  облик,
Я  забыла,  что  было  первым,
Ко  всему  уже  приспособлюсь.

Ты  мне  смерти  желаешь.  Глупо,
Мы  ведь  оба  с  тобой  бессмертны.
И  пусть  это  сравнимо  с  мукой,
Нас  не  тронут  шальные  черти.

Можешь  тыкать  в  меня  ножами,
Утопить  в  нашей  общей  ванной,
Но  что  будет,  мой  милый,  с  нами,
Если  я  любить  перестану?

Разойдемся  по  разным  странам,
Попытаешься  жить  с  другими.
Но  заноют  былые  раны,
На  устах  будет  мое  имя.

Я  же  просто  уйду,  исчезну,
Растворюсь  и  совсем  забудусь,
Стану  жалкой  и  бесполезной,
Может  быть,  обрету  я  мудрость.

Но  при  каждой  пустой  секунде
Обращу  я  свой  взгляд  на  север,
И  услышу  (там  точно  будет)  
Голос  твой,  что  всегда  мне  верен.

Но  пока  я  люблю  —  я  рядом,
Каждой  клеточкой,  каждым  словом,
Согреваюсь  под  твоим  взглядом,
Горяча,  молода,  здорова.

Будь  мне  стражником,  будь  мне  братом,
Будь  мне  мужем  и  будь  мне  сыном.
Я  прошу,  за  любую  плату,
Оставайся  всегда  любимым.

Если  я  отыщу  лекарство,
Оно  будет  лишь  в  твоей  власти
Ты  покинешь  земное  царство,
Обретешь  наконец-то  счастье.

Я  останусь  одна  на  веки,
И  на  небо  смотря  —  заплачу.
Вечным  быть  вовсе  не  удача,
Не  удача  быть  человеком.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=632057
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 28.12.2015

Приходи на меня смотреть

Докажи  же  мне,  Бог,  что  я  тоже  чего-то  стою,
Не  такая  же  тварь,  как  все  остальные,  другие.
Докажи,  что  я  стойкий  и  сильный  душою  воин.
Испытания  трудные  дай  и  преграды  большие.

Я  пройду,  я  смогу,  не  сломаюсь  и  стану  крепче.
Крепче  духом  и  телом,  тверже  словом  и  в  целом,
Все,  что  раньше  так  трудно  —  теперь  между  делом.
Но  вся  боль  возвращается  в  сердце  моё  под  вечер.

От  душевных  страданий,  Боже,  ничто  не  лечит.
Да,  душою  сильна,  но  от  этого  мне  не  легче.
Необъятная  тяжесть  прогнула  стальные  плечи.
И  я  каждую  ночь  зажигаю  большие  свечи

У  икон.  А  слезы  текут  рекой.
Я  молюсь.  Я  говорю  с  тобой.
Испытания  все  прошла.
Что  теперь?  Ответь!
Ты  молчишь  и  моя  душа
Призывает  смерть.

Приходи  на  меня  смотреть.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=626297
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 05.12.2015

Если хочешь

Если  хочешь  любить  —  люби,
Неужели  мешает  что-то?  
В  отговорках  всегда  работа,
В  отговорках  всегда  дожди.  

Если  хочешь  лететь  —  лети,
Каждый  может  большие  крылья
За  спиной  у  себя  отрастить.
Для  тебя  они  станут  былью.

Если  хочешь  кричать  —  кричи,
Отворяй  ветру  свою  душу.
И  прошу,  не  ищи  причин
себя  разрушить.  

Если  хочешь,  идем  со  мной,
Я  тебе  покажу  причалы,
Корабли  с  них  уходят  в  иной
мир,  в  котором  бы  ты  не  скучала.

Где  б  нашла  для  себя  людей,
Тех,  с  которыми  словно  дома.
Все  слова  мои  —  аксиома.
Ну,  идем  же  со  мной,  смелей!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=624319
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 27.11.2015

Я закохана

Я  закохана.  Так,  закохана!
Це  нестерпно.
І  у  сердці  моїм  пташки  тьохкають.
Крають  серце!
Чи  це  магія,  чи  прокляття  це?
Я  не  знаю.
Та  на  пальці  своїм  вже  якесь  кільце
Уявляю.  
Боги!  Матінко!  відпустіть  мені
Ці  страждання!
Бо  загублять,  замучають!  Ніжні  пісні
Й  сподівання.  
Я  боюсь  цього,  але  тільки  з  ним
Маю  щастя.
І  найкращі  мої,  найсвітліші  сни
В  його  власті.  
Все  йому  віддам,  все  що  є  —  бери!
Буде  твоїм.
Навіть  серце,  якщо  воно  не  згорить
Від  любові.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=619752
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.11.2015

Моя осінь

Моя  осінь  мовчить.
Не  дає  мені  сили,
Щоб  була  я  щаслива.
Моя  осінь  тремтить

Від  холодних  обіймів,
Що  дарує  зима.
Я  як  завжди  сама,
І  в  мені  справжні  війни.  

Моя  осінь  німа,
Чи  мені  так  здається?
Може  в  неї  минеться...
Та  надії  нема.  

В  моїм  серці  печаль.
Так  мене  полонила,
Що  мені  вже  не  миле
Навіть  сонце,  нажаль.  

Моя  осінь  прийшла,
Мене  поцілувала,
Гаряче  обняла,
Щоб  я  не  сумувала.

Налила  мені  чай,  
Поглядом  загрівала.
Щастя  поруч,  ти  знай,
Мені  осінь  сказала...  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=617245
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.10.2015

Такой я подвел итог

Мне  плохо,  пожалуйста,  сделайте  мне  компресс,
И  чаю  с  малиной.  Чаю,  прошу,  с  малиной.
Я  умер,  но,  почему-то,  опять  воскрес.
Опять  буду  проклятым,  страждущим,  нелюбимым.

За  что  мне  такое?  Все  заповеди  я  чтил,
Не  крал  и  не  лгал,  ни  капельки  не  грешил.
За  что  же  Отцу  Небесному  так  не  мил?
На  жизнь  обрекает  меня  и  лишает  сил.

За  что  не  люблю  я  жизнь?  Почему  кляну?
Все  мелкие  радости  боле  мне  не  милы.
Я  прожил  три  века,  прошел  не  одну  войну,
Не  раз  разбивался,  прыгая  со  скалы.

Но  все  же  я  жив,  смотрите,  мне  триста  лет,
Я  молод,  красив,  двадцать  пять  не  дает  никто.
Но  мне  ничего  не  любо  здесь,  проклят  свет,
Такой  сделал  вывод  я,  такой  я  подвел  итог.

О  милая,  ну  за  что  этот  мир  вам  дорог?
За  весь  долгий  путь  я  истину  не  познал.
Так  много  есть  разногласий  и  много  споров,
Но  кто  бы  мне  просто  по-дружески  рассказал?

Спасибо  за  чай,  за  капельку  теплоты;
Спасибо,  что  приняли,  милая,  не  прогнали;
Ваши  глаза  все  выплаканы,  но  просты,
Наверное,  многих,  Вы,  душенька,  потеряли.

И  Ваша  рука  тепла,  и  Ваш  дом  приятен,
Я  столько  тут  глупостей  взялся  Вам  говорить.
Мы  можем  дружить,  но  зачем  Вам  такой  приятель?
Которого  даже  со  свету  нельзя  сжить.

Наверное,  я  пойду,  не  погибну,  право,
Вы  знаете,  я  же  вечный,  увы,  бродяга.
Давайте,  мы  с  Вами  рассудим  об  этом  здраво:
Я  бедный  старик,  хоть  на  вид  молодой  симпатяга.

Вы  были  добры,  за  это  Вам  благодарен,
Пойду  искать  истину  дальше,  в  другие  страны.
Меня  вспоминая  скажете:  «странный  парень»,
Но  если  сейчас  остановите,  я  останусь…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=616326
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 26.10.2015

Мандрували сни

Мандрували  сни
Лугами  думок,
Жадали  весни,
І  за  кроком  крок
Пробирались  в  дім,
В  ліжко  та  до  кіс.
Так  хотілось  їм,
Щоб  не  було  сліз.
Снили  мені  сад:
Яблука,  сливки,
Там  сміявся  брат,  
До  його  руки
Ластився  мій  пес.
Все  було  таким
Ніжним  та  легким,
Та  життя  здавалося
Даром  із  небес.
Але  все  ж  являлося
Чим?  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=615686
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.10.2015

Її Луною звуть

Як  тільки  сонце  сяде,  
Вона  вже  тут  як  тут,
І  сріблом  своїм  сяє,
Її  Луною  звуть.  

Всміхається  до  мене,
І  кличе  танцювать,
І  ми  під  старим  кленом
Зливаємось  у  вальс.  

Тендітна  й  ніжна  пані,
Коси  срібні  аж  до  п’ят.
Шепоче  про  кохання,
Коли  всі  навколо  сплять.  

Торкаюсь  до  обличчя,
Вона  сумна  стає.  
Моє  життя  не  вічне,
А  серце  її  —    моє.  

Якби  ж  я  тільки  міг
Із  нею  вічність  жити,
І  вік  її  любити,
Усе  з  нею  ділити,
І  чути  її  сміх.

Я  падаю  до  ніг,
Скажи  мені,  Цар-Боже,
На  що  оце  все  схоже,
На  кохання  чи  на  гріх?  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=615678
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.10.2015

Немає прагнення до життя

Мені  зимно.  Дуже  зимно.
Сердце  стало,  немов  крига.  
Й  це  не  дивно.  Ні,  не  дивно.
І  душа  моя  носом  шмига.  

Захворіла  вона  й  засумувала.
В  ковдру  вся  запеленалась.
Їй  байдужі  всілякі  почуття.
Немає  прагнення  до  життя.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=610404
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.09.2015

Дива таки бувають

«Я  дуже  хочу  дещо  Вам  сказати,
Не  знаю  як  почати  це,  але...

Мене  хотіли  Ви  намалювати,
А  в  мене  вже  на  поїзд  був  білет.

Я  так  хотіла  зустріч  відмінити,
Не  їхати  нікуди  й  ні  до  кого.

Мене  Ви  не  схотіли  зупинити,
Тому  таки  я  подалась  в  дорогу.  

Я  їхала  годин,  напевно,  з  дев’ять,
І  увесь  час  лише  про  Вас  гадала.  

Гадала  що  і  як,  коли,  чи  скоро,  де  б  я,
Зустріти  Вас  в  житті  своєму  мала.  

Бо  ваші  руки,  ваші  очі,  ваші  губи,
Мене  так  вправно  й  вірно  полонили.  

Я  сподіваюсь,  що  вони  мене  не  згублять,  
А  якщо  й  так...  Я  б  вік  на  них  дивилась.  

Як  повернулась  в  місто  —  Вас  шукала,
Неділі  дві  чи  три  —  не  рахувала.

І  я  вже  думала,  що  все...  Що  все  пропало,
Але  я  тут  і  я  кажу  Вам  —  покохала.  

Напевно  з  першої  хвилини,  чи  секунди,
Я  знаю,  це  так  дивно,  але  правда.

Я  в  цьому  місті  ще  два  дні  пробуду,
Будь  ласка,  подзвоніть  до  мене  завтра».

Вона  пішла,  не  озирнувшись  зовсім,
Тремтіла,  мов  осика,  так  боялась.  

Такий  сюрприз  їй  дарувала  осінь,
Вона  на  нього  і  не  сподівалась.  

Назавтра  дощ  немов  з  відра  полив,
Вона  чекала  —  телефон  почав  дзвеніти.  

Це  він!  Це  він!  Це  він  їй  подзвонив!
«Алло,  так-так,  я  можу  говорити».  

Він  запросив  її  в  кафе,  опів  на  сьому,
Вона  аж  розцвіла  —  така  щаслива!

Дива  таки  бувають  в  світі  цьому,
І  їм  не  заважає  навіть  злива.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=609834
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.09.2015

Осень

и  каждая  секунда  осени  —  это  ад.
меня  укрывает  огненный  листопад.
и  я  поднимаю  в  небо  ленивый  взгляд.
так  хочется,  чтобы  время  пошло  назад.

так  хочется  потеряться  в  твоих  глазах,
которые  осенью  попросту  не  горят.
они  в  эту  пору  плачут.  они  в  слезах.
это  нормально  для  осени,  говорят.

книжки,  какао,  и  клетчатый  мамин  плед.
сижу  на  балконе,  с  наушников  льется  джаз.
и  мне  даже  хочется  что-то  ему  подпеть,
когда  уловлю  всю  точность  и  смысл  фраз.

а  солнце  смеется  и  раньше  ложится  спать.
теперь  только  семь,  а  уже  темнота  вокруг.
и  осенью  хочется  каждую  ночь  умирать,
а  потом  просыпаться  утром,  живыми  вдруг.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=607869
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 19.09.2015

Я так Вас кохаю…

Я  Вас  дуже  кохаю,  пробачте  мене  за  це,
Посвячую  Вам  майже  кожну  з  важливих  сцен.  
І  я  дуже  вдячна  за  це  неймовірне  літо,
Воно  стало  світом  для  мене  та  світлом.  

Мені  снитеся  кожну  ніч,  не  судіть,  благаю.
Без  Вас  я  звикаю,  а  потім  все  знову,  знову.
Якщо  буду  поряд,  то  мабуть  до  Вас  завітаю,
А  Ви  пригостіть  мене  чаєм  і  ніжним  словом.  

І  посмішка  Ваша  чудова  мене  так  гріє!
Щовечора  дивлюся  фото,  де  Ви  щасливі.
Портрет  хочу  Ваш  малювати,  але  не  вмію,
Усе  що  виходить  —  вірші  під  щоденні  зливи.  

І  Ваші  глибокі  очі  вмістили  весь  космос.
Я  там  загубилась.  Напевно,  це  все  не  просто.  
Якщо  я  до  Вас  доторкнусь,  то  чимдуж  обіймайте.
Я  так  Вас  кохаю...  І  Ви  також.  Мене.  Кохайте.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=604775
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.09.2015

Это лето не что иное, как

Здесь  всё  морское  и  я  морская,
Во  мне  ракушки  и  соль  с  песком.
И  тут  я,  кажется,  оживаю,
Дышать  становится  так  легко!

Арбузный  сок  по  щекам  стекает,
И  я  смеюсь,  улыбаюсь  всем,
А  чайки  мне  в  облаках  вещают,
Что  нет  проблем,  никаких  проблем!

Смущённый  вечер  приходит  тихо,
Под  звук  гитары  и  треск  огня,
И  прямо  к  звездам  вздымает  вихрь,
Несет  к  луне  всё  скорей  меня.

И  я  в  восторге,  держусь  за  небо,
И  звёзды  в  руки  ко  мне  летят.
Вы  мне  скажите,  ну  где  бы,  где  бы,
Вот  так  я  видела  звездопад?!

Меня  спускают  поближе  к  морю,
И  я  босая  к  нему  бегу,
А  море  мне  оживленно  вторит,
Что  я  могу,  что  я  все  могу!

И  мне  тепло  так,  в  душе  спокойно,
И  я  прям  в  платье  ныряю  в  воду.
И  если  было  когда-то  больно,
То  все  забылось,  ведь  я  —  свободна!

И  это  лето  не  что  иное,
Как  шанс  всё  снова  начать  сначала.
С  свободным  сердцем  и  силой  воли,
Забыть  всё  то,  чего  так  боялась.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=600206
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 17.08.2015

Природа-Мати

В  її  долонях  народжується  світ,
Вона  зірки  россипала  на  небо.
І  їй  уже  багато  тисяч  літ,
Вона  живе  для  мене  і  для  тебе.  

В  її  очах  океани  та  моря,
А  в  косах  її  діброви  та  ліси.
Ми  всі  її  велика  сім’я,
В  її  сердці  стільки  краси...

Вона  дарує  нам  усім  життя,
Але  і  має  право  його  забирати.
Нажаль,  ми  закидуємо  її  сміттям,
Ми  не  шануємо  Природу-Мати.

Вона  заради  нас  витримує  всі  шторми,
Вона  заради  нас  жертвує  собою,
А  ми  стаємо  їй  ніби  комом  в  горлі,
Ми  для  неї  найстрашніша  зброя.  

Нам  треба  зрозуміти  що  змінити,
Нам  треба  Матінку-Природу  полюбити.  
Уваги  більше  їй  дарувати,
Тоді  вона  почне  процвітати...  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=598542
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.08.2015

Дівчина-Вогонь, Дівчина-Сонце

Дівчина-Сонце,  Дівчина-Вогонь,
Вона  торкається  твоїх  долонь.
Дівчина-Море  та  Дівчина-Вітер,
Інакшої  такої  немає  в  світі.  

Пшеничні  коси,  очі,  як  смарагди,
Побачиш  тільки  раз  —  закоєшся  назавжди.  
Посмішка  й  погляд,  ніжна  і  тендітна,
Коли  вона  проходить  —  все  навколо  квітне.  

Ось  вона  поряд:  танцює,  сміється,
І  ти  не  розумієш,  як  їй  це  вдається:
Закохувати  в  себе  тебе  і  незнайомців,
Дівчина-Вогонь,  Дівчина-Сонце.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=598537
рубрика: Поезія, Портретна поезія
дата поступления 09.08.2015

Погасла зірка, сяюча в моїх очах

Вечоріло.  Дощ  лив  цілий  день,  а  під  вечір  навіть  став  сильніше.  Я  повинен  був  зустрітися  з  нею.  Вона  виходила  з  готелю  зовсім  одна  і,  напевно,  забула  парасольку.  В  один  момент  вона  опинилася  в  обіймах  холодної  води,  що  ллється  з  небес.  Я  дивився  на  неї.  Вона  настільки  промокла,  що  здавалося,  ніби  її  прекрасну  блакитну  сукню,  виткав  сам  дощ.  Я  поспішив  до  неї  назустріч,  щоб  вкрити  її  під  своєю  парасолькою.  

Краплі  дощу  обрамляли  її  обличчя,  але  вона  залишалася  такою  ж  прекрасною.  Вона  посміхалась  мені  й  привітно  махала  рукою.  Я  сховав  її  від  дощу  і  здивовано  поцікавився:

-  Де  ваша  парасолька?

-  Не  знаю,  -  відповіла  вона.  -  В  мене  її  немає.  Не  купляю  парасольки,  вони  весь  час  губляться.

-  Моїй  вже  десять  років,  -  сказав  я.  -  Мені  її  подарувала  бабуся  на  шістнадцятиріччя.

-  Чудовий  подарунок,  -  проронила  вона  і  затихла.  Я  відчував  себе  трохи  незатишно  в  цій  тривалій  тиші.  Треба  було  щось  сказати.  Пора  вже.

-  Ви  не  проти  піти  зі  мною  в  кафе?  -  запитав  я.  -  Там  буде  зручніше  спілкуватися.

-  Звичайно,  -  відповіла  вона,  прибравши  пасмо  мокрого  волосся  з  обличчя.

Ми  зайшли  в  невеличку  шоколадницю  на  розі.  Там  було  тепло  і  всюду  лунав  приємний  аромат  шоколаду  і  кориці.  Я  помітив,  що  їй  це  подобається.  Ми  присіли  за  столик  коло  вікна.  Кожному  з  нас  запропонували  по  червоній  картатій  серветці  і  карамельці.  Ми  не  відмовилися.  

-  Мені  можна  приступати  до  питань?  -  уточнив  я.

-  Ви  вже  питаєте,  -  відповіла  вона  й  поклала  у  рот  карамельку.

-  Точно,  -  я  посміхнувся,    а  потім  приступив  до  питань,  які  мені  були  важливі  для  статті.  -  Вас  багато  хто  кохав  чи  не  так?  Що  ж  відбувалося  потім?

Вона  гортала  меню,  обираючи  тістечко  за  своїм  смаком.  Потім  уважно  подивилася  на  мене  і  задумливо  посміхнувшись,  відповіла:

-  Мене  любили  письменники.  Вони  говорили,  що  я  зійшла  зі  сторінок  їх  книг.  Мене  любили  художники.  Їм  здавалося,  ніби  я  їх  жива  картина.  Мене  любили  музиканти.  Вони  уявляли,  що  я  їх  пісня,  -  вона  замовкла,  опустила  очі  і  знову  заговорила.  -  А  потім,  знаєте,  у  письменників  з'являлися  нові  книги,  художники  малювали  нові  картини,  музиканти  складали  нові  пісні.  І  я  вже  не  була  їх  втіленням.  Ви  запитали,  що  відбувалося  потім?  Потім  мене  забували.

Мене  вразив  її  спокій.  Про  такі  речі,  як  правило,  боляче  говорити.  Чи  вона  вже  це  пережила?  Може,  перехворіла?  Про  таке  я,  на  жаль,  дізнатися  не  міг,  тому  перейшов  до  наступного  питання.

-  Що  для  вас  найстрашніше?  -  запитав  я,  старанно  записуючи  кожне  її  слово.

-  Я  зрозуміла,  що  найстрашніше  —    це  коли  ми  не  встигаємо  з  кимось  попрощатися,  коли  остання  зустріч  виявляється  просто  кошмарною,  бо  тоді  ми  ще  не  знаємо,  що  вона  остання.  Я  не  проводжала  на  той  світ  людей,  але  у  мене  було  багато  котів,  які  завжди  йшли  раніше  покладеного  терміну.  І  щоразу  це  було  жахливо  боляче,  тому  що  з  багатьма  не  змогла  попрощатися.  І  я  картаю  себе  за  те,  що  не  обняла,  що  не  погладила,  відштовхнула,  накричала...  І  від  цього  нікуди  не  дітися.  Знаєте,  я  просто  боюся,  якщо  це  буде  людина,  а  не  кіт,  то  я  такого  не  винесу.  Це  буде  неможливо  стерпіти.  Найстрашніше  для  мене  —  не  встигнути  попрощатися.

Я  починав  розуміти,  що  вона  близька  мені.  Близька  по  духу.  Мені  було  приємно  з  нею.  Мені  хотілося  слухати  її,  дивитися  на  неї,  не  прощатися  з  нею.  Ніколи.

-  Ви  вже  вибрали?  -  Між  нами  раптово  виник  офіціант.

-  Два  гарячих  шоколаду  і  два  тістечка  «Фантазія»,  будьте  ласкаві,  -  сказала  вона  і  офіціант  пішов,  я  навіть  не  встиг  отямитися.  -  Не  переживайте,  дорогий,  вам  сподобається  і  те  й  інше.

-  Не  сумніваюся,  -  нарешті  зміг  вимовити  я.

-  Давайте  продовжимо,  -  сказала  вона  і  я  знову  приступив  до  питань.

-  Ви  сумуєте  за  тими  часами,  коли  кожен  впізнавав  вас  на  вулиці?

-  За  популярністю?  -  вона  легко  засміялася,  -  Звичайно  ні!  Це  суцільна  мука.  Ні,  зрозуміло,  коли  ти  тільки-тільки  зійшов  на  верхівку  піраміди  слави,  то  тобі  це  приємно  і  лестить,  але  від  цього  швидко  втомлюєшся.  Ти  весь  час  повинен  жити  для  інших,  забуваючи  про  те,  хто  ти  є  насправді.  Я  рада,  що  тепер  можу  жити  для  себе.

Яка  жахлива  правда.  Як  легко  вона  про  це  говорить!  Як  вона  прекрасна  у  своїй  невимушеності!

-  А  ваші  рідні,  як  вони  ставляться  до  вас?

-  Знаєте,  сім'я  для  мене  найважливіше  в  житті.  Я  бачуся  з  матір'ю,  з  братами,  я  всіх  їх  дуже  люблю.  Вони  люблять  мене  такою,  яка  я  є  насправді.  Вони  знають  мене  справжню,  як  ніхто  інший,  а  це  багато  чого  варте.  А  от  у  мене  з  сім'єю  не  склалося,  ні  чоловіка,  ні  дітей.  Завжди  переконувала  себе,  що  це  не  моє.  Я  так  і  не  знайшла  людину,  з  якою  б  хотіла  щодня  прокидатися  вранці.  А  у  вас  є  така  людина?

Вона  задала  мені  питання,  на  яке  мені  нічого  відповісти.  Я  завжди  був  самотній.  Мені  подобалося  це,  подобалося  ні  від  кого  не  залежати.

-  Ні,  -  я  зобразив  байдужість.

Вона  мовчала.  Нам  принесли  наше  замовлення,  і  я  відклав  блокнот  в  сторону.  Може,  досить  питань  на  сьогодні?  Мені  хотілося  просто  побути  в  її  компанії.  Потеревенити  про  щось  невимушено,  легко,  без  всяких  прелюдій.  Я,  здається,  тільки  що  знайшов  ту  саму  людину,  але  хіба  це  не  приречене  на  провал?

-  Знаєте,  я  немов  погасла  зірка.  Я  себе  так  відчуваю.  Поки  люди  вірять  в  мене,  я  сяю.  Але  люди  більше  не  вірять,  і  я  згасаю  з  кожним  днем  ​​все  швидше.  Ви  запитували,  чи  сумую  я  за  популярністю.  Я  сумую  не  за  нею.  Мені  не  вистачає  віри.  Віри  в  мене.  У  те,  що  я  є  така,  я  існую.  Гей,  люди,  -  вона  засміялася.  -  Мені  не  потрібні  мільйони,  мені  хоча  б  одного,  хто  б  по  справжньому  вірив  у  мене.

-  Я  вірю  в  Вас,  -  зірвалося  з  моїх  губ.

У  відповідь  вона  лише  посміхнулася.  Ми  доїли  свої  тістечка,  допили  гарячий  шоколад.  Я  забрав  зі  столу  блокнот,  допоміг  їй  надіти  пальто  і  проводив  до  готелю.  Вона  довго  стояла  мовчки,  потім  все  ж  пішла,  але  в  один  момент  повернулася  і  сказала:

-  Давайте  ще  якось  зустрінемося.  Просто  так.

-  З  радістю,  -  відповів  я,  відчуваючи  тепло,  що  розливалось  по  тілу  .

[i]Вона  була  погаслою  зіркою,  сяючою  в  моїх  очах.

Через  два  дні  ми  зустрілися  знову.

Потім  знову.

І  знову.[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=591853
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.07.2015

Крендебль

Крендебль  була  тиха,  добра  і  уважна,  ось  тільки  була  у  неї  одна  особливість.  Крендебль  не  розмовляла  з  людьми.  Через  це  у  неї  було  багато  проблем.  Наприклад,  у  школі:  вчителька  щось  питає  у  Крендебль,  а  вона  мовчить.  Мовчить,  не  тому  що  не  знає,  а  тому  що  не  хоче  говорити.  Крендебль  навіть  з  батьками  не  розмовляла,  та  й  перше  слово  вони  від  неї  не  почули.  Вони  взагалі  думали,  що  вона  німа,  водили  її  до  лікарів.  Всі  лікарі  як  один  стверджували,  що  дівчинка  абсолютно  здорова.  Звичайно  здорова,  просто  з  людьми  не  розмовляє.  А  розмовляла  Крендебль  з  квітками.  Свій  квітник,  Крендебль  створювала  з  п’яти  років,  коли  вперше  побачила,  як  саджають  квіти.  До  цього  Крендебль  розмовляла  з  квітами  в  парку,  у  школі,  біля  дороги,  на  клумбах  біля  магазину.  Всюди,  де  вона  їх  бачила.  Вперше  мати  почула  голос  Крендебль,  коли  дівчинці  було  чотири  роки.  Вони  йшли  по  засніженній  вулиці,  повертаючись  з  новорічної  вистави.  Крендебль,  як  завжди  мовчала,  а  мати  все  щось  розповідала  якійсь  дівчині  по  телефону.  І  ось,  Крендебль  побачила  квітку,  вона  лежала  на  снігу,  обв’язана  красивою  золотистою  стрічкою.  Напевно,  цю  квітку  комусь  подарували,  а  цей  хтось  її  не  прийняв.  Квітка  була  червона,  така  червона,  наче  пофарбована,  прямо,  як  в  Країні  Чудес.  Крендебль  ще  не  бачила  настільки  прекрасної  квітки.  Це  була  троянда.  Крендебль  підбігла  до  квітки  й  стала  говорити  з  нею,  стала  жаліти  її.  Вона  взяла  квітку  собі  і  всю  дорогу  розмовляла  з  трояндою.  Мати  не  знала,  радіти  їй  чи  дивуватися.  

Крендебль  навчилася  саджати  квіти  і  майже  кожну  неділю  вона  саджала  на  задньому  дворі  нову  квітку.  Вона  вирощувала  собі  друзів.  Кожен  вечір  Крендебль  розповідала  своїм  квітам  про  все,  що  з  нею  відбувається.  Про  те,  що  тато  кричить  на  маму,  а  мама  на  тата;  про  те,  що  Готфрід  розбив  футбольним  м'ячем  вікно,  а  сказав,  що  це  зробила  Еліза;  про  те,  як  вона  мріє  стати  квіткою.  Вона  задавала  квітам  безліч  питань  і  вони  відповідали  їй.  Крендебль  часто  плакала  в  своєму  квітнику,  тільки  там,  вона  ставала  собою.  

Йшли  роки,  Крендебль  дорослішала.  Коли  їй  виповнилося  шістнадцять,  вона  знайшла  дивну  квітку  в  своєму  дворі.  Вона  була  яскраво-блакитна  і  дуже  гарна,  але  здавалося,  що  її  не  врятувати.[i]  «Напевно,  минула  злива  занадто  сильно  її  пошкодила,  але  де  ж  була  ця  квітка  раніше?»[/i] -  Крендебль  ходила  по  цьому  маршруту  стільки  разів  і  не  бачила  її.  -  [i]«Вона  нібито  щойно  тут  з’явилася!»  [/i]

-  Допоможи  мені,  Крендебль,  -  почула  дівчина  тихий  шепіт  квітки.

-  Що  я  можу  зробити  для  тебе?  -  запитала  Крендебль,  вудчуваючи,  що  вона  зобов’язана  врятувати  квітку.

-  Посади  мене  в  своєму  квітнику,  приходь  до  мене,  будь  поруч,  Крендебль,  -  відізвалася  квітка.

Крендебль  відчувала,  як  шалено  б’ється  сердце.  Ця  квітка  не  була  схожа  на  інших.  Вона  випромінювала  якесь  знайоме,  майже  людське  тепло.  

Крендебль  посадила  квітку  в  своєму  квітнику  і  кожен  день  поливала  її,  кожен  день  говорила  з  нею,  їй  не  хотілося  навіть  на  секунду  залишати  її.  [i]«Що  ж  в  ній  такого?»[/i]  -  думала  вона.  

-  Крендебль,  -  почала  якось  квітка.  -  Чому  ти  не  розмовляєш  з  людьми?

-  Вони  не  цвітуть,  вони  не  вміють  цвісти,  -  відповідала  Крендебль.

-  В  них  цвіте  душа,  треба  вміти  це  бачити,  -  сказала  квітка,  а  Крендебль  заплакала.

-  Я  хочу  стати  квіткою,  -  шепотіла  дівчина  крізь  сльози.

-  Ні.  Ти  хочеш  цього,  тому  що  в  тебе  немає  такої  людини,  через  яку,  ти  би  хотіла  бути  людиною,  -  все  мовила  квітка.

-  Не  вмію,  -  солоні  краплини  падали  на  землю,  на  листя  квітки.  -  Не  вмію  бути  людиною.

Крендебль  закрила  обличчя  руками  й  гірко  заплакала.  Вона  раптом  зрозуміла,  що  весь  час  ховалася  від  людей,  тому  що  не  вміє  бути  людиною.  

Сльози  Крендебль  були  настільки  щирими,  що  розвіяли  чари  квітки.  Так,  квітка  була  не  проста,  а  зачарована.  

[i]Жив  колись  хлопець,  був  він  високий  і  гарний,  розумний  та  багатий,  добрий  та  чесний.  Він  всім  подобався,  а  найбільше  подобались  його  блакитні-блакитні  очі,  в  них  немов  плескався  океан.  Люди  дізналися,  що  в  очах,  схована  душа  його  чиста  й  світла,  і  що  з  душою  такою,  можна  щастя  Земне  пізнати.  Люди  стали  влаштовувати  змови,  планувати  напади,  щоб  забрати  у  хлопця  його  очі.  Але  мати  його  була  чарівниця  і  перетворила  хлопця  в  квітку,  яскраво-блакитну  і  дуже  гарну  квітку.  І  сказала  вона  тоді:

-  Зняти  закляття  зможуть  лише  щирі  сльози  людини,  яка  усвідомить  і  яку  ти  покохаєш.  Але  якщо  ти  розчару’єшся  в  пошуках  такої  людини,  то  зів’янеш.

Довго  хлопець  не  розумів,  про  що  каже  його  мати,  але  проживши  чимале  життя,  побачивши  різних  людей,  він  зрозумів  і  вже  почав  розчаровуватися,  він  не  міг  знайти  когось  такого,  хто  б  міг  усвідомити  і  кого  б  він  покохав.  Поки  не  знайшов  Крендебль.  

У  двір  Крендебль  його  підкинув  якийсь  хлопчисько,  знаючи,  що  дівчина  зможе  вилікувати  квітку.  Хлопчисько  не  приніс  його  Крендебль,  як  це  зазвичай  роблять  нормальні  люди.  Хлопчик  знав,  що  Крендебль  не  буде  з  ним  говорити,  тому  зробив  все  саме  так.  

Крендебль  доглядала  за  квіткою  довгих  п’ять  місяців,  і  за  цей  час,  хлопець  зумів  закохатися  в  дівчину.  Він  чекав,  коли  вона  прийде  зі  своєю  маленькою  лієчкою  й  почне  поливати  його  і  кожну  квітку  в  своєму  квітнику,  кажучи  їм  приємні  слова.  Квіти  розпускалися  на  очах.  [/i]

І  ось  зараз  Крендебль  усвідомила.  Її  щирі  сльози  розвіяли  чари  і  квітка  в  мить  перетворилася  на  хлопця.  На  хлопця  з  блакитними-блакитними  очима,  в  котрих  плещеться  океан.  Хлопець  обійняв  Крендебль.  

-  Не  плач,  Крендебль,  я  став  першою  людиною,  з  якою  ти  заговорила.  Бачиш,  і  люди  вміють  цвісти,  -  сказав  хлопець.

Крендебль  витерла  сльози,  обернулася  і  обійняла  хлопця  у  відповідь.  Вони  сиділи  так  довго,  він  щось  розповідав  їй,  вона  щось  говорила  йому.  І  їм  було  добре,  тому  що  їх  душі  цвітуть.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=591485
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 03.07.2015

З пітьми в пітьму

-  Мамо,  ти  бачиш?  Небо  і  справді  блакитне!  -  захопливо  мовила  дівчина,  дивлячись  вгору.

-  Так,  сонечко,  бачу,  -  жінка  посміхалась  і  вела  доньку,  взявши  її  під  лікоть.

-  Мамо,  дивись!  -  крикнула  дівчина  і  зупинилась,  щось  піднімаючи  з  землі.  -  Це  камінь!

-  Так,  Гарі,  я  бачу,  -  жінка  продовжувала  посміхатись  і  сльози  виступили  на  очах.

Справа  в  тому,  що  тільки  тиждень  тому  Гаріет  вперше  побачила  цей  світ.  З  народження  вона  жила  в  пітьмі,  з  народження  вона  була  сліпа.  Гарі  змогли  повернути  зір  і  весь  тиждень  вона  знаходилася  вдома,  звикала  до  нового  бачення  світу.  І  от,  сьогодні,  мати  все  ж  вирішила  вивести  Гарі  на  вулицю.  

-  А  це  що?  Це  той  самий  фонтан?  Мамо,  це  той  самий?  -  очі  дівчини  сяяли  непідробною  радістю.

-  Так,  сонечко,  той  самий,  -  підтверджувала  жінка.

Біля  цього  фонтана  Гарі  вперше  поцілувалась.  З  хлопцем  на  ім’я  Нік.  Після  цього  Нік  кудись  зник,  але  Гаріет  зберігала  теплі  спогади  про  нього.  

Мати  і  дочка  йшли  далі.  Гарі  відійшла  від  матері,  щоб  покружляти  й  дізнатися,  як  швидко  можуть  змінюватися  картинки  цього  світу  перед  очима.  Вона  була  вже  достатньо  далеко  від  матері,  котра  не  встигала  за  донькою.  
Гаріет  було  весело,  вона  сміялась,  дивилась,  як  все  кружляє  навкруги,  але  не  помітила  того,  як  вийшла  на  дорогу.  Один  сильний  поштовх  і  Гарі  відкидає  вправо.  Сильний  удар  в  голову.  Весь  світ  знову  поринає  в  пітьму.  Гаріет  навіть  не  страшно,  вона  до  такого  звикла,  тільки  ця  пітьма  зовсім  не  схожа  на  ту,  що  була  раніше.  

                                                                                                                                         ***

Жінка  сидить  за  столом  і  щось  пише  на  маленьких  картонках  чорного  кольору.  Ось  зараз  вона  витерла  сльози  хусткою  і  повернулась  до  своєї  справи.  Вона  бере  в  руки  чергову  картонку,  пише  на  ній  щось  і  зачитує  про  себе:

[i]“Дорогий  Ніколас  Браун,  ми  були  б  раді  бачити  вас  на  похоронах  нашої  гаряче  коханої  донечки  —  Гаріет  Ніколсон.  
Містер  і  Місіс  Ніколсон”[/i]

Потім  вона  відкладає  цю  картонку  в  стопку  до  інших  і  приймається  за  наступну.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=591484
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 03.07.2015

Трошечки сумно

Трошечки  сумно  слухати  пісні,  що  нагадують  про  тебе,
Бо  ти  там,  де  війна,  а  наді  мною  мирне  небо.
І  чути  твій  голос  то  вже  є  моя  потреба.
Ти  тільки  повертайся  живим.  Більшого  й  не  треба.

Трошечки  сумно  дивитись  на  фото,  де  ти  такий  щасливий,
Бо  зараз  ти  там,  де  проходять  вогняні  зливи.
І  я  стримую  сльози  свої  що  є  сили.
Ти  тільки  повернися  до  мене  живим,  мій  милий.  

Трошечки  сумно  згадувать  твої  міцні  обійми,
Бо  за  тобою  сумую  я  дуже  сильно.
І  навіщо  в  цьому  світі  існують  війни?!
Будь  ласка,  повернися  до  мене  живим  і  вільним.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=589549
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.06.2015

Якби тільки вона була

Мені  хотілося  б  знайти  людину,  яка  ніколи  б  мене  не  зрадила,
Якій  я  змогла  б  довірити  все,  що  коїться  в  моїй  душі.
Вона  би  просто  знайшлася,  а  не  чимось  мене  звабила,  
Вона  б  утримувала  мої  внутрішні  дощі.  

Я  би  віддала  їй  все  до  самих  маленьких  крихточок,
Я  б  їй  свою  душу  навіки  заповіла.  
Я  б  покохала  її  просто  так,  ні  за  що,
Якби  тільки  вона  була.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=586250
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.06.2015

Я так і не взнаю, що таке справжнє щастя.

Мені  все  одно,  чи  буду  я  вже  щаслива.
Нічого  не  хочу.  Не  плачу,  не  сплю,  не  мрію.
В  моєму  житті  поселилася  вічна  злива
І  дуже  холодний,  пронизливий  вітер  віє.  

Не  можу  втекти.  Напевно,  мені  і  не  вдасться.  
Від  себе  ніхто  і  ніколи  не  зможе  сховатись,
І  як  би  старанно  не  намагалась  сміятись,
Я  так  і  не  взнаю,  що  таке  справжнє  щастя.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=585964
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.06.2015

Захід сонця

Сонце  заходить  за  обрій
І  небо  грається  фарбами.
Хмари  стають  різнобарвними,
Такими  гарними...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=579628
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 07.05.2015

Ты мне напиши

Ты  мне  напиши.  Не  важно  на  чём  и  как,  
Ты  можешь  писать  и  на  грязном  клочке  бумаги.
Всё  это  не  важно,  ты  только  подай  мне  знак,
Пиши,  что  ты  жив,  и  что  вы  от  победы  в  шаге.  

Пиши,  что  сегодня  солнечно  и  цветы
Цветут  как  ни  в  чем  не  бывало  и  пусть  их  малость,
Ты  просто  о  самом  тёплом  —  на  все  листы,
Чтоб  письма  читая  твои,  я  всегда  улыбалась.  

Пиши  мне  о  том,  что  пили  сегодня  чай,
Что  вкусно  поели  и  спали  в  удобном  месте.
Пиши  мне  о  лучшем.  О  боли  не  вспоминай.  
Мне  просто  не  хочется  слышать  дурные  вести.  

Пиши  мне  о  странных  снах  и  дурацких  шутках.
Пиши,  что  вчера  пролил  на  себя  компот,
И  я  засмеюсь.  Я  забуду  всего  на  минутку,
Что  ты  на  войне  и  длится  она  уже  год...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=578131
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 30.04.2015

Если бы кто-то спас меня

В  нашей  стране  звезды  чересчур  далеко,
Не  то,  что  в  вашей,  где  их  можно  достать  рукой.
И  млечный  путь  тут,  не  как  пролитое  молоко,  
А  как  жуткое  вязкое  болото.  

Вот  если  бы  кто-то
Спас  меня.  Увез  на  одном  из  тысячи  облаков
В  вашу  страну,  где  не  нужно  бояться  снов,
Где  каждый  второй  не  является  идиотом.
Где  мир  окружен  теплом  большим  и  заботой,  
Я  бы  тогда  никогда  не  вернулась  домой...

Но  наша  страна  окутана  вечной  зимой,
И  я  все  еще  здесь.  Никуда  мне  отсюда  не  деться.  
Я  буду  тянуться  к  звездам  своей  рукой,
Надеяться,  верить,  мечтами  своими  греться.
И  может,  однажды,  ты  прилетишь  за  мной...  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=574346
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 14.04.2015

На самом деле

На  самом  деле  сегодня  день  рождения.  У  Киры.  Она  прячется  под  столом.  
Какие-то  люди  завалились  в  её  квартиру  и  устроили  там  дурдом.  

На  самом  деле  Кире  сегодня  исполнилось,  как  минимум  двадцать  лет,
Но  она  не  любит  праздновать,  у  неё  нет  повода  радоваться  и  смеяться  тоже  повода  нет.  

На  самом  деле  мир  вокруг  Киры  рушится,  и  под  столом,  честное  слово,  уютно.
Кто-то  находит  Киру,  предлагает  ей  мороженное,  но  ей  ничего  не  хочется,  абсолютно.  

На  самом  деле  Кире  хочется  только  спокойствия  и  напоследок,  изоляции  от  внешнего.  
Быть  одной,  Кире  даже  очень  свойственно,  и  однажды,  её  могут  найти  повешенной.  

На  самом  деле  Кира  проклинает  себя  за  своё  появление,  чем  раньше  занимался  отец.
У  Киры  давно  уже  было  рвение  положить  этой  кошмарной  и  никчемной  жизни  —  конец.  

На  самом  деле  Кира  совсем  не  выросла,  она  в  свои  двадцать  похожа  на  те  же  пять,
В  её  жизни  ничего  не  меняется.  Не  меняется.  В  её  жизни  нельзя  ничего  поменять.  

На  самом  деле  Кира  ненавидит  себя,  ведь  это  она  убила  свою  мать  при  рождении,
И  только  в  этой  совсем  незнакомой  ей  женщине  таилось  её  спасение.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=564383
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 05.03.2015

Сизый голубь

Твое  письмо  потерялось  в  пути,
Мне  сизый  голубь  его  не  доставил.
Его,  конечно,  я  в  силах  простить,
Ведь  он,  наверное,  сильно  ранен.

Ему  в  полете  прострелили  крыло,
И  он  упал,  изнывая  от  боли.
Сизому  голубю  не  повезло,
Он  за  письмо  твое  кровь  свою  пролил.

И  пусть  тех  строк  не  прочесть  уже  мне,
Ведь  умер  голубь,  потерялось  письмо,
Но  все  равно,  наяву  и  во  сне,
Я  буду  преданно  ждать  его.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=563910
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 03.03.2015

Он пишет письма

Он  пишет  в  письмах  все,  чем  он  живет
И  письма  эти  не  имеют  адресата.
Он  эти  письма  никому  не  шлет,
Все  потому,  что  некому  писать  их.  

Выводит  буквы,  никаких  ошибок
И  все  секреты  сохраняет  лист.
Он  прячет  в  строках  сто  своих  улыбок,
Хоть  и  порой,  лист  остается  чист.

Он  пишет  в  письмах  все,  о  чем  мечтает,
Он  пишет  мысли,  что  теплятся  в  нем.
И  письма  эти  никому  не  отправляет,
Мы  этого  уж  с  вами  не  поймем.

В  морозные,  беспамятные  ночи
Он  укрывается  махровым  теплым  пледом.
И  если  б  я  могла  ему  помочь,  то
Я  стала  б  на  письмо  его  —  ответом.  

В  дни  жаркие,  когда  шумят  колосья
Он  в  поле  сядет  и  взлетают  строки,
И  буквы  пляшут,  словно  удалось  им
К  читателю  найти  пути-дороги

Он  пишет  письма,  сев  за  стол  дубовый,
Взяв  свою  ручку,  придержав  листок.
Он  понимает,  с  каждой  строчкой  новой,
Что  пишет  то,  что  рассказать  не  смог.

Еще  давно,  в  забытые  мгновенья
Он  перестал  однажды  говорить,
И  вот  теперь,  обрел  он  увлеченье
Писать,  что  для  него  звучит  —  Творить!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=563556
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 01.03.2015

Весна всюди

Весна  народжує  в  душах  якусь  надію,
Надію  на  краще,  на  те,  що  тепліше  стане.
Вона,  мов  дитину,  плекає  усі  наші  мрії,
Та  наче  найліпші  ліки,  загоює  рани.  

Весна  посміхається  ніжно  та  непомітно,
Навколо  від  посмішки  все  прокидається  жваво,
Бруньки  розкриваються,  з'являються  перші  квіти
Та  люди  звільняються  від  кайданів-правил.  

В  серцях  починає  рости  щось  легке  і  привітне,
Щось,  що  нагадує  всім  неймовірне  кохання,
Воно  розправляє  листочки,  а  потім  квітне,
Тим  самим  знищуючи  всю  біль  та  страждання.  

Весна  обіймає  весь  світ  і  цілує  країни,
Торкається  до  всіх  міст  та  маленьких  сіл,
Дарує  добро  кожній  земній  дитині,
А  тим,  хто  вже  виріс,  дарує  побільше  сил.  

До  кожного  дому  Весна  посилає  щастя,
І  в  кожне  вікно  заглядає  сонця  промінчиком,
Весною  всі  опиняються  ніби  в  казці,
Де  тільки  добро,  де  просто  боятись  нічого.  

І  навіть  на  поле  бою  Весна  приходить,
І  кожному  солдату  дивиться  пильно  в  очі,
У  сни  їх  короткі,  кохану  й  батьків  приводить,  
Бо  кожен  із  них  щосили  додому  хоче.    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=563555
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.03.2015