Корніївна

Світає.

   (Продовження)

   Промайнула  нічка  у  батьківській  хаті,  ніби  жар-птиця  крилом  змахнула,  легко  та  затишно.  Звечора  з  мамою  розмовляючи-розказуючи  про  свої  справи,  непомітно  заснув  парубок  наморений  за  цілий  день,  солодко  поринувши  у  свої  думки-мрії.  А  як  тільки  надворі  ледве-ледве  засіріло  похапцем  зазбирався  в  дорогу,  бо  там,  далеко  за  горами,  на  широкій  рівнині,  чекає  Петра  його  доля,  надіючись  на  добрі  новини.  Довідка,  котру  вимагає  Дмитро  Васильович,  для  неї  є  не  простою  формальністю.      
 Якби  ж  то  не  було  всіх  балачок  у  профілакторію  про  Петрову  дружину  та  доньку,  не  було  Віри  з  її  розповідями  та  застереженнями:
 -  Ти  не  надійся,  що  він  буде  із  тобою,  -  сказала  якось  Віра,  підійшовши  до  Ольги  у  фабричній  їдальні,  -  Він  мені  також  обіцяв  гори  та  доли,  а  потім...  кинув.  І  тебе  кине,  як  тільки  скористає  те,  чого  їм  усім  треба.
 Від  такої  бесіди  у  дівчини  псувався  настрій,  апетит.  Вона  рахувала  години,  коли  нарешті  Петро  повинен  приїхати  та  зустріти  її  біля  фабричної  прохідної...
 А  Петро  у  сутінках,  в  світанковій  тиші  лісу  вже  мчав  по  стежці,  що  звивається  поміж  смерічок  та  різних  кущиків  мов  жива  істота,  до  дороги,  щоб  чимскоріш  дібратися  до  Яблуниці,  до  сестри  Каті,  та  довідатись  про  той  клятий  папірець,  що  завдає  йому  стільки  клопоту.
 -  Як  же  важко  йти  згори  вниз,  -  роздумував  парубок  посеред  ранкової  тиші,  -  чому  всі  думають  що  складніше  підійматися  вгору?  
 Проживши  в  Карпатах  немало  років,  кожен  раз  ідучи  від  хати,  Петро  не  раз  переконувався  в  тому,  але  до  кінця  зрозуміти  і  пояснити,  навіть  сам  собі,  не  міг.  В  тому  є  якась  філософія,  він  це  відчував,..  десь  там  в  глибині,  щось  таке  зароджувалось  в  сприйнятті  світу,  в  розумінні  чогось  важливого,  але...    раптом,  ніби  хто  увімкнув  радіо,  заспівали  лісові  птахи  і  всі  його  спостереження  ніби  вітром  звіяло  десь  за  найближчу  хмаринку.
 -  О,  -  подумав  Петро,  -  вже  є  сьома  година.  
 -  Як  пташечка  просинається  в  одну  й  ту  годину?  Вона  ж  немає  будильника  -  так  він  думав  колись,  ще  маленьким  хлопчиком,  -    Чи,  можливо,  вона  вже  завершила  всі  свої  ранкові  справи  і  весело  сповіщає  про  це  нам,  людям?
 Слухаючи  пташиний  спів,  та  згадуючи  своє  дитинство  парубок  підходить  майже  до  дороги.  Вже  чується  шум  Черемошевих  хвиль,  бо  річка  біжить  поряд  з  дорогою  переплітаючись-перекидаючись  одна  з  одною  місточками  та  кладочками,  мов  дві  нитки  перлів  у  гарної  гуцулки  на  шиї.  
   Ой,  та  це  ж  не  шум  річки  -  то  зі  сторони  хутору  Маріїн  гуркоче  лісовоз.  Тут  вже  ніколи  мріяти  та  згадувати,  треба  поспішити.  Петро,  вибігаючи  на  дорогу,  ледве  встиг  махнути  рукою,  та  ще  разом  із  торбиною,  ледве  не  розсипавши  всіх  маминих  гостинців.  Машина,  фиркнувши,  важко  пригальиовує,..  зупиняється.
 -  Хлопче,  ти  звідки  такий  вискочив?  -  весело  запитує  водій  відчиняючи  дверцята.  -  А  чи  добрий  ти  на  перехід?
 -  Ото  перевіримо,  -  і  собі  всміхається  Петро  та  спритно  забирається  до  кабіни    -  День  добрий  Вам,  дякую,  що  не  проїхали  мимо.  
 -  Та  якби-сь  не  встиг  на  мене,  то  не  біда,  зараз  має  бути  автобус...  Путильський.
 -  На  автобус  мені  пізно,  треба  ще  в  село  забігти,  а  там  вже  на  нього  підсісти.  
 -  Ясно,  ну  що:  двері  закрив?  По-о-їхали,  заки*  пішки  ся-трафить*.  -  усміхнувся  водій,  та  натиснув  педаль  газу.

                                                                                           Далі  буде...

*заки  -  доки,  поки.
*ся-трафить  -  трапиться,  попадеться.
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=707189
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 18.12.2016

Що сталося?

   (Продовження)

   Поза  хатою  та  стодолою  змійкою  біжить-звивається  стежечка  до  річки...    
 Скорим  кроком  Петро  йшов  тією  стежкою  в  бік  Черемошу  і  все  думав,  як  та  чим  йому  прийдеться  до  хати  добиратися.  А  що,  як  дійсно  пішки,  то  хоч  би  завидна  дійти  до  мосту.  Ох,  та  де  ще  той  міст,  до  нього  вісімнадцять  кілометрів.  
 -  Як  буде,  так  і  буде  -  махнув  рукою  Петро  підходячи  до  кладки...
   ...  Черемош!!!  Він  гордовито  котить  свої  води,  розповідаючи  віковічну  історію  прадавніх  слов"ян,  котрі  не  корячись  законам  панщини,  йшли  високо  в  гори,  де  приходилось  дуже  тяжко  працювати,  щоби  вижити,  але  вони  були  вільними  -  і  то  є  найголовніше!  Вийти,  коли  тобі  забажається,  на  полонину,    вдихнути  на  повні  груди,  щоб  аж  у  голові  затенькало  та  викрикнути  що  є  духу:  
 -    Го  -  о  -  й  -  я  -  я  -  я...  -  і  почути  у  відповідь:  
 -    А  -  а  -  а  -  го  -  го  -  го  -  го  -  го  -  го  -  о-  ов...
 Або  після  нелегкого  трудового  дня  присісти  десь  на  горбочку  та  так  заграти  на  флоєрці*,  щоби  всі  гори  сястрепенули,  туман  сховався  десь  по  глибоких  долинах,  а  Соловейко  підтьохкував  би  тотій  музиці,  забувши  про  всі  свої  життєві  турботи,  всеньку  ніч,  аж  до  самого  світаночку.  А  гриби  з-поміж  смерек  та  туршів*  на  ранок  повискакували  би  з-по-під  моху  та  листочків  на  галявину,  до  людей,  подивитися  на  оте  усе  з  цікавістю...  Отакого  життя  сяхотіло  цим  вільним  людям,  дарма  що  далеко  від  цивілізації,  дарма  що  в  складних  побутових  умовах.  
 Дивлячись  на  білі  шумовисті  хвилі  та  грайливі  кам"яні  пороги,  слухаючи  оповідь  найжвавішої  у  світі  річки,  Петро  перейшов  на  Франківщину  і,  майже  на  ходу,  ускочив  до  кабіни  лісовоза,  котрого  зупинила  середнього  віку  круглолиця,  синьоока  молодичка,  що  вже  умостилася  на  сидінні  та  ще  не  встигла  зачинити  за  собою  двері.  
 -  Йой,  дякую  Вам,  що  приймили  мене  до  компанії  -  промовив  Петро  і  туго  прикрив  двері.  -  Вам  до  куди,  бо  мені  в  Голошину.  
 -  А  мені  тілько  до  Тарночок.  Та  нема  за  що  дякувати,  то  аби  Бог  дав  здоров"я  шоферу,  що  не  лишив  нас  на  дорозі.
 Дуже  втішений  від  того,  що  йому  так  пощастило,  Петро  всю  дорогу  розважав  попутчицю  і  водія  розмовами  про  те,  що  нового  є  в  Чернівцях.  Горяни  майже  не  вибираються  до  міста  -  то  їм  все  цікаво,  навіть  скільки  коштує  проїзд  у  тролейбусі.
 -  Хоч  то  мені  без  потреби,  а  най  собі  знаю.  -  весело  відказувала  жіночка,  та  підморгувала  водієві.
 За  бесідою  дорога  мчала  під  колесами  непомітно,  ось  уже  й  міст,  від  котрого  парубок  має  йти  до  хати  лісовою  стежкою.  Задоволений,  що  так  скоро  дібрався  додому,  роздумуючи  що  ще  можна  встигнути  щось  зробити  до  вечора  в  хаті,  допомогти  чимсь  він,  підганяючи  сам  себе,  біг  угору,  ніби  молодий  олень.  Ще  один  горбочок,  ще  оця  смерека,  ще  галявинка,  о,  а  тут  хатка  сусідів  -  привітався  -  побіг  далі,  ще  один  грунь  і  вже  стіна  стайні,  подвір"я,  хата...    
 Мама  порається  на  кухні,  як  гуцули  кажуть  "кутається",  побачила  сина,  від  несподіванки  аж  скрикнула:
 -  Що  сястало?
 -  Та  нічого,  просто  приїхав.
 -  Як  то  тако  "просто",  ти  ж  недавно  був,..  ти  точно  щось  таки  натворив.
 -  Добре,  натворив.  Треба  довідку  з  сільради,  що  раніше  не  був  одруженим,  бо  інакше  не  приймають  заяву.  Якісь  такі  правила...  Дав  нашій  Кацюні  завдання  до  Мілька,  та  й  побіг  до  хати,  може  щось  треба  зробити.
 -  Зробити...  -  задумалась  мати  -  О,  наноси-ко  води,  то  завтра  буду  прати,  а  ще...  сіна  для  маржини*  занеси,..  а  їсти,  йди  поїж!
 -  У  Каті  пообідав,  -  Петро  відповідаючи  матері  уже  похапцем  перевдягається  у  домашнє  і  майже  виходить  за  поріг.
 -  Зачекай,  а  що  там  у  них?  Як  дівчатка?  -  цікавиться  мама.
 -  Потім.  -  кричить  вже  на  ходу  Петро.  -  І  що?  І  у  кого?  І  як,  -  все  потім,  бо  зараз  стемніє  -  то  не  буде  ні  води,  ні  сіна,  а  самі  лишень  дівчатка...
 -  Добре,  -  сміється  мама  -  біжи  вже.


                             Далі  буде....



*флоєрка  -  духовий  інструмент  вівчарів.
*турші  -  кущі.
*маржина  -  худоба.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=694730
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 16.10.2016

У сестри.

   (Продовження)

 Від  автобусної  станції  до  будинку  Каті  метрів  сто,  сто  двадцять.  Цю  відстань  Петро  подолав  менш  ніж  за  хвилину,  дуже  вже  хотілося  бачити  сестру  та  її  донечок  і,  звичайно,  Дмитра,  чоловіка  сестриного.  З  Дмитром  у  Петра  стосунки  особливі.  Вони  можуть  годинами  говорити  про  сверла,  різці,  напайки,  станки,..  що  там  нового  хто  придумав,  як  що  можна  зробити,  де  що  дістати,  та  котре  до  чого  прикрутити.  Катя,  інколи,  вже  й  не  має  куди  слово  вставити  у  їхній  бесіді.  
 Зайшовши  у  двір  парубок  від  воріт  вже  озирається,  чи  бува  не  вибіжать  десь  їз  котрогось  закутка  Люба  й  Аня.  Дівчатка  у  сестри  веселі,  розбишакуваті,  наче  хлопчаки,  ще  й  на  язик  гострі.  Попробуй  лишень  прийти  без  гостинців  -  засміють.  
 -  А  що,  вуйку́  Петре́,  у  Чернівцях  вже  всі  *бомбонярні  закрилися,  що  ти  голіруч  приїхав?  -  сказала  одного  разу  Любка,  коли  Петро  замешкався,  поки  вийняв  із  сумки  шоколадку.  
 На  подвір"ї  тихо.  Пішов  наш  парубок  до  хати.  Катя  порається  біля  плити  -  готує  обід.  Брата  побачила,..  зраділа,  обійняла  його  і  скоренько  розпитувати:
 -  Ну  як  ти  поживаєш?  Чи  здоровий,  бо  якийсь  блідий...  А  сідай-ко,  зараз  будемо  обідати,  лиш  Дмитро  з  дітьми  від  своїх  прийде.  Вони  вже  от-от  мають  бути...  А  ти  надовго,..  до  роботи  коли?
 Сестра  запитаннями  сипле,  Петро  не  встигає  відповідати.
 -  Не  маю  часу  чекати,  бо  хочу  по-днині  *ся-дібрати  до  в  Голошину.  Я  завтра  буду  вертати,  бо  післязавтра  на  зміну...  А  чуй-но  Кацю́,  мені  треба  довідку  від  сільради,  що  я  раніш  не  був  одруженим.  Ти  можеш  мені  таке  зробити  у  Мілька?
 -  А  чо  нє,..  та  зроблю.  Але  давай,  хоч  щось  перекусиш,  бо  де  ще  тота  Голошина.  -  тут  же  вона  скоренько  налила  суп,  поставила  ложку,  нарізала  хліба...  
   -  Їж.  Їж,  не  чекай,  бо  чи  ще  буде  чим  їхати.  Всі  лісовози  вже  пішли  *горі,  а  декотрі  вже  й  вернули,..  а  ну  як  прийдеться  *пішкувати  -  то  ж  *тре  сили,..  їж!
 -  Дякую,  їм  я,  їм.
 -  А  ти  не  "їм",  а  собі,..  давай  ще  макарон  з  м"ясом,  о...зараз  кисіль  наллю.  -  вона  бігала  по  кухні,  старалася  нічого  не  забути.  Поміж  бесідою  все  підкидала  дрова  у  плиту,  щоби  вогонь  не  погас.  
 -  Привіт  мамі  передавай,  *мо  десь  *вийду,  там  вже  тре  вівці  стригти.
 -  Передам,  дякую...  Дякую  за  обід,  що  наївся  дармоїд.  -  Промовив  Петро  встаючи  з-за  столу  і,  зібравши  посуд,  подав  його  сестрі  до  умивальника.  -  То  я  побіг?
 -  Біжи,  але  помаленько,  щоб  не  впасти.  Кладка  наша  посипалась,  нема  крайнього,  аби  залатати.  З  того  боку  кажуть  -  наша,  наші  кажуть    -  їхня.  Ані  Франківськ,  ані  Чернівці  не  дають  гроші,  в  кого  на  балансі  -  не  відомо.  Прийдеться  самим  людям  то  робити...  Скинемося  та  й  зробимо.  Куди  нам  діватися  з  підводного  човна.  Отакі-то  справи  наші.  Чи  то  справа,  чи  то  зліва  -  все  не  слава  Богу.
 -  Дуже  *файно  "скинемся".  Чим  будете  скидатися?  Металоломом,  чи  як?
 -  Залізо,  ніби,  ціле.  Дошки  погнили.
 -  А,..  то  не  страшно.  Я  подумав  троси  розсипались...  Ну    бувай,  побіг  я,  до  завтра.
 -  До  завтра,..  ти  не  переживай,  довідку  зробимо,..  після  обіду  сама  піду,  чи  Дмитро  сходить.  Зробимо.
 -  Ой,  мало  не  забув,  дівчатам  гостинці.  -  Петро  вийняв  із  сумки  пакетик  з  цукерками  і  передав  сестрі.  -  Ну  па-па,  пішов  я.
 -  Іди,..  щасливо  тобі.
 Підскоком,  з  новими  силами  пішов  Петро  до  кладки,  щоб  перейти  Черемош  і  вже  Франківською  стороною  рушити  до  батьківської  хати.

                                                                 Далі  буде...


*бомбонярня  -  (бомбони  -  цукерки)  -  в  дитячому  варіанті  кондитерська  фабрика.
*ся-дібрати  до  в  Голошину  -  доїхати  до  Голошини.
*горі  -  вверх  по  течії,  в  гори.
*пішкувати  -  йти  пішки
*тре  -  треба
*мо  -  можливо
*вийду  -  прийду
*файно  -  гарно

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=690726
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 25.09.2016

- поїхали…

   (Продовження)

 Ну  що  ж,  Слава  Богу  -  поїхали.    
Шлях  між  горами  стрімкий  та  звивистий,  неначе  стрічка,  що  заплетена  в  густі  коси  молодої  гуцулки,  біжить  понад  річкою  крутим  берегом,  подивившись  з  якого  паморочиться  в  голові  і,  одночасно,  дух  захоплює  від  краси  тутешніх  краєвидів.  Рівні,  ніби  натягнуті  струни  скрипки,  смерічки  де-не-де    вибігають  на  узбіччя,  вітаючись  з  подорожніми  своїми  гордими,  вічнозеленими  кронами  і,  похитуючись  на  прощання,  ще  довго  перешіптуються,  запрошуючи  до  себе  на  бесіду  розхристаного  пустуна  Вітра,  котрий  лише  зрідка  відлучається  від  такої  милої  компанії  десь  за  горбочок,  розвідати  як  у  світі  широкому  ведеться.
 Стелиться  дорога  під  колесами  гравійним  покриттям,  тремтливо  нагадуючи  в  якому  напрямку  ми  рухаємося.  Від  Вижниці  до  Яблуниці  світ  неблизький,  години  зо  дві  треба  їхати,  чи,  можливо,  й  більше,..  то  вже  залежить  як  себе  поведе  траспотртний  засіб.  Є  час  подумати-передумати.  
 Та  не  вийшло  спокійно  їхати,  бо  минувши  декілька  населених  пунктів,  починають  пасажири  зупиняти  автобуса,  викрикуючи:
 -  Шо-о-фе-ер,...  любе-е-енький,...  а  станьте-ко.
 Задумавшись  про  своє,  Петро  і  не  зауважив,  де  ці  зупинки,  він  чемно  виходив,  допомагав  людям  вибиратися  з  переповненого  салону,  підносив  сумки,  бажав  щасливої  дороги.    Минувши  Розтоки  в  автобусі  було  вже  зовсім  просторо,  навіть  з"явилося  вільне  місце.  Наш  парубок  підійшов,  щоби  присісти  біля  чепурної  молодички,  але  вона  заметушилася:
 -  Ой-йо-йой,  зачекайте,..  Ви  сідайте  біля  вікна,  бо  мені  у  Мареничах  вихо-о-ди-и-ти.
 -  Добре,  -  сказав  Петро,  проходячи  до  вікна.  
Він  допоміг  жінці  дістати  її  сумки  з-під  сидіння  і,  всівшись  та  трохи  рослабившись,  запитав:
 -  Ви  мені  не  поясните,  чому  у  Вижниці  всі  їхали  до  Яблуниці,  а  вже  більша  частина  людей  вийшли  і  Ви  ось,  майже  приїхали?
 -  Ну-у,  то  таке,  кожен  крутиться,  як  може.
І  вона  тут-же  заклопоталася  біля  своїх  пакунків.
 А  дорога  біжить,  мчить  під  колесами.  То  підіймається  вгору  та  нависає  над  урвищами,  на  дні  котрих  вікові  смереки  стоять  у  задумі  і  тільки  їхні  маківки  рівняючись  з  шибками  вікон  автобуса  з  цікавістю  заглядають,  що  ж  там  робиться  поміж  людей,..  то  опускається  до  самого  підніжжя  гір  і  тоді  висота,  котра  за  вікном  постає  стіною,  здається,  перекриває  собою  весь  білий  світ  і,  ніби,  за  цією  живою  огорожею  вже  й  не  існує  більше  нічого,  тільки  пінисті  струни  Черемошу  виграють  свою  вічну  срібну  мелодію,  котру  натхненно  слухали  наші  пращури  і  наші  пра-праонуки,  дай  Бог,  будуть  слухати  з  вдячністю  та  повагою.  
Підвісні  мостики-кладки,  котрі  об"єднують  круті  береги  річки,  хитаються  над  водою  котра  вище,  котра  нижче...  то  вже  котрій  як  поталанило...  і  чекають  з  розпростертими  обіймами,  щоби  погойдати,  попестити  як  малих  діток,  своїх  перехожих...
 Минули  вже  Довгопілля,  Конятин...  Ось  і  Яблуниці  межа.  А  в  салоні  автобуса  залишився  наш  Петро  та  ще  один  дрімаючий  чолов"яга.  Худорлявий,  трохи  згорблений,  руки  великі,  важкі  з  покрученими  венами.  
 -  Стільки  праці  за  життя  перероблено  цими  невтомними  руками...  -  подумав  парубок  і  тут  же  спохватився,  підсів  ближче  до  водія  щоб  запитати:
 -  Може  скажете  де  тоті  всі  люди,  котрі  показували  білетики  до  Яблуниці?
 -  Ой,  хлопчику,  що  тобі  сказати?...  Рейси  відмінили,  залишився  я  один.  От  і  придумали:  оплачують  до  кінцевої,  а  виходять  кому  де  треба.  Наш  народ  винахідливий...  О!..  А  ще  кожен  думає  що  він  мудріший  від  іншого,  коли  показує  мені  того  білета...  Ти,  я  бачу,  не  часто  сюди  їздиш,  що  не  знав  такої  політики?  Не  місцевий?
 -  Та  місцевий.  Мені  ще  вісімнадцять  кілометрів  добиратися.  Голошина  хутір  -  чули?
 -  Чув,    ще  є  кусок.  А  далі  чим?
 -  Коли  пощастить  -  лісовозом,  а  ні  -  то  *11  номером.  Головне  щоб  підошви  витримали...  Дома  був  місяць  тому,  ще  не  було  таких  розкладів.  Отакої...  А  я  у  Вижниці  дивився  на  то  всьо  та  й  думав,  що  то  там  у  Яблуниці  сталося,  що  стілько  народу  ринулось.  Ніби,  думаю,  і  не  храм,  і  не  на  гробки...  Що  за  оказія,  а  воно  ось  що.  Така  комедія.
 Так,  розмовляючи,  доїхали  до  зупинки.
Петро  попрощався,  побажав  щасливої  дороги  водієві  і  жваво  вистрибнув  з  автобуса.
 -  Бувай  здоров  парубче!  -  весело  викрикнув  на  прощання  водій,  -  На  потім  знай:  не  будь  такий  м"який  -  затопчуть.

                                                                             Далі  буде...

*11  номером  -  пішки.
 


 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=689715
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 19.09.2016

…і автобус рушив з місця.

   (Продовження)

 Від  станції  залізничної  до  автобусної  треба  йти  гарний  шмат  дороги  через  центр  Вижниці,  містечка  в  передгір"ї  Карпат  на  межі  двох  областей:  Чернівецької  та  Івано-Франківської.  Деякі  села,  прилеглі  до  обласних  центрів,  перевершують  по  кількості  мешканців  таке  місто  удвоє.  Отже:  транспорту  загального  користування  тут  немає,  тому  треба  пересуватися  своїм  ходом.  Для  Петра  то  не  відстань.  З  дитинства  звиклий  до  тяжкої  праці,  проживаючи  у  гірській  місцевості,  він  загартований  і  витривалий    фізично.  А  от  емоційно...  Добродушний,  готовий  допомогти  кожному,  навіть  якщо  про  це  і  не  просять,  недолюблений,  серед  жорстоких  буднів  багатодітної  сім"ї,  підсвідомо  надіється  на  подяку,  тепло  і  доброту  у  відповідь.  Хоча  частіше  стається  навпаки.  
 Взявши  квиток  у  касі,  Петро  чекає  на  Яблунецький  автобус.  Відправка  через  декілька  хвилин,  а  самого  траспорту  ще  ніде  й  не  видно.  Дорога  на  Путильщині  не  асфальтована,  розбита  важкими  лісовозами,  то  машини  псуються  дуже  часто.  
 -  Йой,..  хоч  би  не  відмінили  рейс.-  чується  десь  у  натовпі.
 -  А  що,  таке  буває?  -  майже  викрикує  молода  жінка  з  дитиною  на  руках.
 -  Буває  всіляко  -  монотонно  мовить  вусатий,  сивочолий  чоловік  у  синьому  картузі,  поглядаючи  поверх  голів  у  напрямку  дороги.
 Тільки  цього  мені  ще  бракувало,-  думає  Петро  і  відчуває,  як  нервове  напруження  переростає  в  головний  біль  і,  ніби  паніка,  охоплює  всі  його  думки,  коли  автобус,  старий  та  розхитаний,  показується  з-за  рогу.
Зайти  всередину  видалося  не  так  просто.  Водій,  стоячи  біля  дверей,  пропускав  пасажирів  за  порядком  дальності  слідування,  примовляючи:  
 -  Спочатку  жінки  з  дітьми,  старші...  так,..  білетики...  пред"являємо,..  так-так,..  а  Вам  куди?..
Наш  парубок  стояв  і  очам  своїм  не  вірив:  всі  ці  люди  їхали  до  кінечної,  так  як  і  він.  Але  хто  вони,  він  нікого  не  впізнає.  А  водій,  ніби  пісню,  вигукує:
 -  Ще  є  до  *Єблуниці?  -  і  одночасно  перевіряє  квитки.
Всі,  хто  був  на  станції,  зайшли  до  автобуса,  тільки  Петро  стояв  розгублений,  бо  розумів,  що  може  так  і  залишитися  до  слідуючого  рейсу,  котрий  буде  тільки  завтра.  Напханий  вщерть,  як  фарширована  риба  на  святковому  столі,  автобус  вже  перехилявся  на  лівий  бік.  Двері  почали  зачинятися.  Петро  з  жахом  старався  втиснутися,  та  це  було  не  під  силу.  Водій  співчутливо  дивився  на  Петра  і,  для  пристойності,  запитав:
 -  А  тобі,  *сараку,  куди?
 -  Будете  сміятися,  але...  до  Яблуниці.
 -  *Йо?  Ну-ну  -    водій  гумкнувши,  усміхнувся  самими  лишень  очима.
І  тут  у  Петра  звідкилясь  взялася  злість  на  себе,  що  він  отак  прогавить  час,  що  він,  невдаха,  не  може  навіть  у  автобус  зайти...  та  чого    ж  він,  такий,  вартий  у  цьому  житті?  Розвернувшись  спиною  до  пасажирів  і,  впершись  у  одвірки  обома  руками,  вклав  усю  злість  у  напрямку  від  себе.  Натовп  рухнувся  вглиб  і  двері  легко  зачинилися.  Невдоволеність  і  окрики  вже  не  мали  ніякого  значення,  бо  водій,  хмикнувши:
 -  Нічогенько  так...  ну  ти  даєш...  -  завів  мотор  і  автобус  рушив  з  місця.

                                                             Далі  буде....


*Єблуниця  -  Яблуниця
*Сараку        -  бідолахо
*Йо                    -  так

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=686283
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 28.08.2016

Попутчик.

 (Продовження)

 Петро  їхав  додому.  Треба  було  отримати  в  сільській  раді  того  папірця,  котрого  вимагав  Дмитро  Васильович,  бо  інакше  відкладалася  найголовніша,  зараз  для  нього,  справа.  Світ  неблизький,  тому  на  роботі  домовився  з  хлопцями,  щоб  підмінили,  якщо  не  встигне  за  два  дні  повернутися.
 З  самого  ранку,  сівши  у  вагон  дизель-поїзда,  розплановував  як  по  дорозі  до  свого  хутора  забіжить  на  хвильку  до  сільської  ради,  або  дасть  завдання  сестрі  Катерині  здобути  для  нього  цю  довідку,  бо  її  чоловік  Дмитро  є  рідним  братом  їхнього  голови  Омельяна  Власовича,  а  сам  ще  встигне  відвідати  батьків.  Зовсім  не  турбуючись,  він  дивився  як  за  вікном  змінюються  краєвиди,  як  дерева,  ніби  граючись  в  перегони,  миготять  вперемішку  із  граничними  стовпчиками,  та    як  вискакують,  ніби  нізвідки,  ошатні  будівлі  залізничних  станцій,  як  села  і  присілки  змінюючи  одне  одного  назвами  на  придорожніх  табличках  радо  зустрічають  подорожуючих.  На  котрійсь  зупинці,  Петро  і  не  зауважив  де  саме,  до  вагону  зайшов  чоловік  середніх  років  і,  хоч  місць  вільних  було  немало,  сів  навпроти  Петра.  Високий,  худорлявий  із  темно-каштановим  кучерявим  волоссям,  що  вже  де-не-де  посріблилося  інієм  на  скронях,  він  прискіпливо  озирався  довкола,  ніби  когось  намагався  побачити.  В  темно-карих,  стомлених  прожитими  роками,  очах  відчувалась  зацікавленість.  Що,  чи  кого  вишукував  цей  чоловік?  Петро  спостерігав  за  ним  крадькома,  доки  не  побачив  у  валізі,  яку  пасажир  поставив  біля  своїх  ніг,  коробку  від  шахів.
 -  Граєте?  -  запитав  Петро  кинувши  погляд  на  сумку.
 -  А  ти?  -  коротко  промовив  чоловік.
 -  Трохи...  -  з  посмішкою,  вже  впевненіше  заговорив  Петро.
 -  То  що?  Роз...  кла-даємо?!!
 -  Я  -  за!  -  зовсім  повеселішав  парубок.
Чоловік  довгими,  вузлуватими  пальцями  розкладав  фігури  на  дошці  і,  позираючи  то  у  вікно,  то  на  Петра,  розповідав,  що  їхати  йому  далеко,  встигнуть  і  познайомитись,  і  декілька  партій  зіграти.
 -  Тобі  білі,  -  сказав  посміхаючись  чолов"яга,  він  потирав  руки  в  передчутті  хорошої  гри  -  Молодим  усюди  в  нас  дорога!
 -  Та  якось  незручно,..  шахи  Ваші,  то  Ви  білими...  -  сором"язливо  заперечив  Петро.
 -  Грай,  хлопче,  роби  хід!  -  сказав,  як  відрізав  чоловік,  спонукаючи  Петра  до  дій.
 Поїзд  колесами  вистукував,  рідний  для  Петра,  залізничний  ритм  і,  під  цю  мелодію,  поміж  грою,  він  розговорившись  розповідав  про  всеньке  своє  життя  і  куди  задля  чого  сьогодні  їде  в  цьому  поїзді,  і  про  свої  переживання:  щоби  Ольга  не  передумала  виходити  за  нього  заміж.
 -  Не  знаю,  що  мене  сіпнуло  захищати  в  той  момент  Віру  -  говорив  Петро  -  я  ж  її  зовсім  не  знаю.  Коли  ми  сиділи  з  товаришем  у  кімнаті  відпочинку    парасоля,  яку  хтось  там  забув,  залишалася  на  стільці,  а  Віра  з  подружкою  вийшли,  то  я  й  сказав,  коли  її  звинуватили  у  крадіжці,  що  вона  невинна.  Після  цього  Віра  вчепилася  за  мене  намертво.  Щось  собі  напридумала.  А  тепер  для  Ольги  складає  фантастичні  історії,  котрим  немає  ніякого  підтвердження.  -  Петро  говорив  ніби  сам  із  собою,  але  Захар  (так  називався  той  чоловік)  уважно  та  терпляче  його  слухав  і,  нарешті  дочекавшись  поки  парубок  виговориться,  сказав:
 -  Наївний  ти,  Петре.  Вони  вийшли,  але  могли  ж  і  повернутися,  після  того,  як  ти  з  товаришем  пішов  звідти.  Могли  обидві,  чи  одна  -  ти  цього  не  знаєш.  Отак  ручатися  дуже  небезпечно.  Я  тут  вже,  інколи,  сам  собі  не  довіряю,  не  те  що  незнайомцям.  Так:  щодо  розмов  про  жінку  і  дитину  -  ти  сам  винуватий.  Для  чого  таку  байку  склав?  Щоб  Віра  дала  спокій...  Ото  в  шахи  ти  добре  граєш,  я  маю  розряд...  та,..  не  про  те  мова...  просто  вже  давно  не  мав  такого  достойного  суперника,..  Так,  ось:  у  житті,  хлопче,  як  у  грі  -  треба  думати  хід,  а  то  й  два  наперед.  Ти,  ще  не  бувши  навіть  знайомим  з  Ольгою,  виходячи  з  неприємної  ситуації  за  допомогою  брехні,  прирік  її  на  страждання.  От,..  Так  ото  ж  знай:  якщо  хочеш  у  житті  своєму  справедливості,  говори  тільки  правду,  якою  би  вона  не  була  гіркою,  бо  так  заплутаєшся,  що  й  сам  не  розбереш.  Задумайся...  Якщо  зрозумів  мою  бесіду,  то    все  буде  добре.  Бери,  парубче,  тоту  довідку,  хоча...  це  якась  дивна  вимога,  я  про  таке  ще  не  чув.    Та...  часи  змінюються,  то  й  потреби  в  папірцях,  мабуть,  також.  Так  от,  чимскоріш  вирішуй  питання...  Ну,  бувай,  хлопче!  Радий  нашому  знайомству.  -  міцно  потиснувши  Петрову  руку,  чоловік  поквапився  збирати  шахи,  бо  поїзд  під"їжджав  до  кінечної  станції.
 -    Дякую  за  науку...  Бувайте.  Щастя  Вам  та  здоров"я.    -  відповів  Петро  і  направився  до  виходу.

                                                               Далі  буде...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=677215
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 10.07.2016

Заява.

   (Продовження)

 Якось  зранку,  в  Петровий  вихідний,  а  у  Ольги  на  цьому  тижні  робота  в  другу  зміну,  домовились  наші  молодята  відвідати  сільську  раду,  щоби  написати  заяву  на  одруження.  Проста  формальність,  як  вони  думали.  Зайшовши  до  секретаря,  були    здивовані,  бо  їх  відправили  до  сільського  голови.  
 -  Чи  це  має  для  нас  якесь  значення?  Так  -  то  нехай.  -  сказала  дівчина,  і,  чемно  подякувавши  та  попрощавщись  з  секретарем,  пішла  далі  по  коридору.  Петро  ішов  слідом.  
 Зачекавши  своєї  черги,  вони  увійшли  до  просторого,  з  великим,  буквою  "  Т  ",  столом,  кабінету.  Голова,  Дмитро  Васильович,  не  підіймаючи  погляду  від  паперів  на  столі  і  продовжуючи  щось  писати,  промовив:
 -  Слухаю  Вас.
Ольга,  виклавши  суть  справи,  чекала  що  їм  запропонують  папір,  щоб  написати  саме  оту  "Заяву",  але,  вислухавши  її,  Дмитро  Васильович  звернувся  до  Петра:
 -  Ти  родом  звідки?
 -  З  Путильського  району  -  весело  відповів  парубок.
 -  Треба  принести  довідку  з  місця  прописки,  що  ти  не  був  одруженим.
 -  Для  чого  довідка?  -  здивувався  Петро,  усмішка  миттєво  зникла  з  його  обличчя  і  він,  вийнявши  з  кишені  піджака  паспорт,  поставив  його  на  стіл.  
 -  Паспорт  -  це  добре,  -  глянувши  на  документ,  сказав  Дмитро  Васильович,  -  але  треба  довідку.  Без  довідки  заяву  не  приймаю.  -  наче  присуд  виголосив  голова  сільради  і  прискіпливо  глянув  на  обох.
 Ользі  потемніло  в  очах.  Цей  великий  кабінет  видався  їй  ще  більшим,  стіл  видовжився  так,  що  не  було  йому  ні  початку  ані  кінця.  Дмитро  Васильович  зробився,  раптом,  маленькою  цяточкою  в  цьому  просторі  і,  чомусь,  кольору  розпеченого  вугілля.  Вона  не  розуміла  що  сталося:  серце  стукало  десь  під  горлом,  в  голові  гуло,  неначе  рій  бджіл  пронісся  поряд,  ноги  підкошувалися,  а  в  шлунку,  ніби  клубок  змій  звивався  та  викручувався  на  всі  боки.  В  дитинстві,  хворіючи  грипом,  бували  такі  відчуття,  але  зараз  вона  ж  здорова.  Дівчина  не  могла  справитись  зі  своїм  станом  і  стояла,  як  вкопана,  тільки  дуже  зблідла  та  змарніла.  Їй  здавалося,  що  весь  світ  проти,  щоби  вони  були  разом.  Звичайна  формальність  перетворюється  на  якесь  випробування...  Петро  тихенько  взяв  її  під  руку  і  повів  до  дверей...
 -  Що  він  таке  сказав?  -  заговорила  вона  трохи  згодом,  коли  заціпеніння  минуло.  -  Що  за  довідки?  А  доказувати  що  ти  не  верблюд  не  треба,  ні?
 -  Нічого.  -  спокійно  заговорив  парубок.  -  поїду  додому,  візьму  такий  папірець  у  сільраді,  принесемо  їм,  от  і  вся  історія.  Все  буде  добре...  І  чого  ти  так  розпереживалася?  
 -  Не  знаю,  якось  так...    
Постоявши  ще  кілька  секунд,  не  промовивши  ані  слова,  вони,  взявшись  за  руки,  попрямували  до  залізничної  станції.  


                     Далі  буде....

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=673241
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 19.06.2016

Непоганий день.

   (Продовження)

 Вона  йшла  вулицею,  жваво  оминаючи  перехожих,  і,  згадуючи  всю  їхню  бесіду,  думала:  чи  правильно  зробила,  що  сама  назвала  дату  його  візиту  (такого  офіційного)?  Чи  правильно,  щоб  вони  прийшли  на  Дмитрія?..  Але  чому  ні?    В  селі  буде  багато  чужих  людей  в  цей  день,  якщо  з  того  сватання  нічого  не  вийде  -  були  храмові  та  й  були.
   Їй  було  приємно,  весело  і  боязко  одночасно.  Як  то  все  має  бути?  Вже  більш  ніж  переконана  в  тому,  що  ніякої  дружини  немає  і  не  було,  довіритись  йому  повністю  і  беззаперечно  все  ж  не  могла.  
 Так,  з  цим  розібралася,  -  думала  дівчина,  -  тепер:  як  сказати  мамі  та  сестрі.  Маруся  сташа  майже  на  два  роки  -  незаміжня  і  не  зустрічається  ні  з  ким.  Як  вона  сприйме  таку  інформацію?  Їй,  певно,  буде  це  неприємно.  Як  то  так  сказати,  щоб  не  образити  сестру?
 За  цими  думками  Ольга  не  помітила,  як  опинилася  вже  майже  на  своїй  вулиці.  Всю  дорогу  (тролейбус,  поїзд)  вона  була,  ніби,  на  автопілоті.  
Ось  уже  й  хвіртка,  ще  кілька  кроків  -  двері  до  хати...
 Мама  порається  на  кухні,  Маруся  щось  в"яже,  тата,  як  завжди,  немає  дома,  братів  теж  ще  десь  носить.  В  хаті  тихо.  
 -  Що  то  буде  зараз,  з  її  приходом?  -  думає  дівчина,  роздягаючись  в  коридорі.
 -  О,  прийшла  нарешті  -  кричить  мама,  почувши  з  кухні  її  шарудіння.  -  Ніч  надворі,  завтра  до  роботи.  Скільки  будеш  ходити  ночами?
 -  Була  в  лікарні,  у  Петра,  -  заходячи  в  кухню  спокійно  вимовляє  Ольга,  а  всередині  їй  усе  аж  палало  від  хвилювання..
 -  Боже,  що  за  дурна  дівка!  -  кричить  мама.  -  Чого  ти  туди  носишся?  То  файно  отакої  напрошуватися  до  парубка?
 -  Та  не  файно,  але  йому  там  важко  і  годують  погано.  -  понуро  відповідає  дівчина,  а  в  голові  крутиться  тільки  одне:  як  сказати?..  Ну  як?  Як?  Як?..  І  тут,  ніби  хвиля,  така  свіжа,  непереборна  пружно  підняла  її  разом  з  усіма  пересторогами,  переживаннями,  сумнівами  і  похмурими  думками  та  понесла  десь  далеко,  у  краще  майбутнє,  туди,  де  немає  нічого  поганого  і  непристойного,  де  не  підозрюють  у  всіляких  дурницях,  поганих  поступках  та  гріхах,  де  не  потрібно  оправдовуватись  в  тому,  чого  навіть  не  думаєш  скоїти.
 -  На  Дмитрія  Петро  приїде  з  батьками  на  злагоду.  -  вимовила  чітко,  твердо  і,  з  полегшенням,  широко  усміхнулася.
 У  мами,  від  несподіванки,  видовжилося  обличчя  й  опустилися  руки,  Маруся,  кинувши  своє  плетіння,  поспішила  мерщій  до  кухні.  Клубки  ниток,  упавши  на  підлогу,  перечепилися  їй  за  ноги,  порозкочувалися  по  всій  хаті.  Вона  похапцем  пробувала  їх  зібрати  докупи,  та  не  витримавши  тієї  плутанини  шпурнула  то  все  до  підлоги  і  майже  закричала:
 -  Як  на  злагоду?  А  його  жінка?
 -  Що  ще  за  жінка?  -  не  зрозуміла  мама.
 -  Немає  ніякої  жінки  -  пробувала  вставити  слово  Ольга  в  той  гармидер,  який  починався  в  хаті,  але  то  вже  було  марно.  Маруся  переказувала  всі  балачки,  котрими  повнилась  фабрика,  а  в  мами  тільки  розширювалися  очі  і  каструлі  в  її  руках  гриміли  все  голосніше.
 Ольга  вийшла  з  кухні,  зачинила  двері,  щоб  не  чути  того  всього  і  голодна  лягла  спати,  скрутившись  калачиком  на  своєму  ліжку.  
 -  Непоганий  день  видався  сьогодні  -  думала  вона  засинаючи  -  багатий  на  емоції.    

                                                     Далі  буде....

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=670353
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 05.06.2016

На тому й домовились.

   (Продовження)

 Поміж  роботою  Ольга  відвідувала  Петра  в  лікарні.  Стабільно,  ніби  по  графіку,  через  день.  Приносила  йому  не  тільки  газети.  Готувала  домашню  випічку,  котлеток  дієтичних,  тушені  овочі,  парову  рибу...  Старалася  чимось  його  потішити.  І  він  таки  тішився  тим  візитам,  але  не  через  те,  що  вона  щось  наготує,  а  просто  хотів  бачити  її  кожен  день,  та  що  там  кожен  день  -  постійно.  В  палаті  до  неї  звикли,  гарно  віталися,  ніхто  не  підсміювався,  як  в  перший  вечір.  Дівчина  сама  вже  порядкувала  в  його  тумбочці,  прибирала  все  зайве,  протирала,  розставляла  і  все  ж,  відкриваючи  дверцята,  кожного  разу  завмирала  на  мить:  ось  зараз  вона  побачить  чужий  посуд,  що  буде  означати  -  крім  неї  до  нього  хтось  приходив.  Але  за  три  тижні  такого  не  сталося.  
   На  роботі  вже  наздогнали  норму,  наприкінці    другого  тижня  і  в  Ольги  було  більше  часу  на  відвідини  Петра,  бо  для  домашніх  вона  ще  працювала  по  дванадцять  годин.  Приходилось  обманювати...
 Вони  гуляли  лікарняним  парком,  тримаючись  за  руки,  розмовляли.  Ті  розмови  були  дедалі  відвертішими.  Парубок  намагався  обійняти  дівчину  і  вона  вже  не  пручалася,  як  раніше.  Їм  було  легко,  радісно,  весело  удвох  і  хотілося,  щоб  так  було  завжди.  
   Якось  тихим,  теплим  вечором  Петро  повідомив:
 -  Післязавтра  мене  виписують,..  зразу  ж  поїду  додому  і  повернуся  з  батьками  до  тебе  на  "слово".
 -  На  яке  ще  "слово"?  -  сміється  дівчина.
Ольга  дійсно  не  знала,  що  то  означає,  а  він  з  острахом  подумав,  що  вона  йому  відмовила.
 -  Та  поясни,  що  ти  таке  сказав?  Я  нічого  не  розумію.  -  наполягала  дівчина,  бо  він  якось  знітився  і  притих.
 -  Ну  а  як  у  вас  кажуть  на  сватання?  -  майже  розізлився  Петро.
 -  Сватання?..  У  нас  кажуть  "злагода".  Почекай,  ти  що  хочеш  зі  мною  одружитися?
 -  А  ти  що  не  хочеш?  -  питанням  на  питання  відповів  Петро.
 -  Та  чого  це  "не  хочу?"    Хочу...  Але,...  як  же  твоя  дружина?  Вона  не  проти?  -  відповіла  з  посмішкою  Ольга.
 -  Що  ти  знову  починаєш?  Яка  дружина?  
 -  Добре,  добре  -  мовчу
Дівчині  приємно  було,  що  він  сам  почав  цю  бесіду,  бо  мама  з  сестрою  вже  замордували  її  своїми  докорами,  ніби  вона  бігає  за  ним.  
 -  Так,  добре.  -  заговорила  дівчина  діловито.  -  Треба  подумати...  Значить  зараз  кінець  жовтня.  Восьмого  листопада  свято  Дмитрія.  У  нашому  селі  це  храмове  свято...  Ти  приходиш  з  батьками  на  храм,  годиться?  -  вона  запитувала,  але  Петро  не  міг  нічого  заперечити,  бо  це  було  сказано  так  твердо,  що  сперечатися  просто  неможливо.
 На  тому  й  домовились.  Петро  провів  дівчину  до  лікарняної  брами  і  ще  довго  стояв,  дивлячись  на  її  жваву,  легку  ходу,  поки  вона  не  заховалася  за  рогом  вулиці.  А  вона  йшла  і  раз-по-раз  оглядаючись,  усміхалася  на  прощання.
 


                                                 Далі  буде...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=667548
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 22.05.2016

… вона таки прийшла…

   (Продовження)

 Він  стояв  за  дверима,  поки  сусід  по  палаті  розмовляв  з  Ольгою,  і  не  міг  повірити,  що  вона  таки  прийшла.  Прийшла  до  нього,  незважаючи  на  всі  бесіди,  які  поширювала  Віра.  Помилки  бути  не  могло,  це  її  голос:  розмірений,  спокійний,  трішечки  занизький,  як  для  такої  молодої  дівчини.  Це  вона...
 Вийшовши  з-за  дверей,  Петро  радісно  посміхався  і  аж  не  знав  що  йому  робити.  Ольга  передала  торбинку  з  гостинцями,  чим  ще  більше  збентежила  його.  Не  тямлячи  себе  від  радості  він,  майже  випхавши  її  до  коридору,  різкими  рухами  показував  десь  кудись  йому  треба  і  їй  також...  Вона  нічого  не  розуміла  і  вже,  було,  пошкодувала  що  прийшла.  
 -  Там  є  куточки  відпочинку,  -  нарешті  заговорив  парубок,  -  ми  там  спокійно  поговоримо,  бо  тут  повна  палата  чоловіків.
 Довго  говорити  не  вийшло,  бо  година  спливає  швидко,  а  їй  треба  на  поїзд.  Ольга  щиро  цікавилась  як  він  почувається,  яке  призначили  лікування  і  розповідала  про  тимчасові  зміни  графіку  на  роботі,  про  те,  що  не  матиме  можливості  відвідувати  його  часто.  Від  новин  про  роботу  у  Петра  погіршився  настрій  і,  намагаючись  не  показати  цього,  він  себе  тим  дужче  видавав  чуднуватим  позіханням.
   -  А  чи  можу  я  тебе  попросити  ще  дещо  мені  принести,  якщо  зможеш?  -  заговорив  Петро  невпевнено.
   -  Можеш,  чому  ні?  Якщо  це  в  моїх  силах.
   -  Мені  треба  носовичок.  -  Засоромлено  сказав  Петро,  опустивши  очі.
   -  Всього  лиш?  Слідуючий  раз  принесу.  О,  газети  також  принести?
   -  Принеси.
   -  То  я  вже  побіжу,  бо  часу  зовсім  нема.  -  Сказала  дівчина  і  пішла  до  виходу.
   -  Я  чекатиму  тебе...  Па-па.
 Вона  цих  слів  уже  не  почула.  Стрімголов  бігла  вниз  сходами,  аж  рябіло  у  очах.  Їхня  розмова,..  ці  декілька  хвилин  перевернули  всю  її  душу.  
 -  Де  та  дружина?  -  Думала  вона,  -  Де  хоч  хтось  із  його  рідні?  Чому  він  змушений  просити  її  про  такі  речі,  як  носовичок?  Хто  є  насправді  цей  чоловік?  Виявляється,  вона  нічого  про  нього  не  знає.



                                                               Далі  буде...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=666048
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.05.2016

Вона все зможе.

   (Продовження)

 Так  сумно  та  незатишно  Ользі  без  Петра,  що  аж  до  роботи  ходити  не  хочеться.  Вийшла  з  вагону  на  перон,  а  його  немає.  Людей...  ціле  море.  Усі  кудись  поспішають,  снують  одне  поза  одного,  а  їй  здається  що  вона  в  пустелі.  Бо  немає  серед  того  моря  його  стрункої  постаті,  не  сяють  щирим  теплом  його  очі,  не  додає  впевненості  його  лагідна  усмішка  з-під  вуса.  Сама,  одна,..  Не  витримала  вона  "днів  зо  два-три",  вирішила  навідатись  до  Петра  на  слідуючий  день.  Під  час  обідньої  перерви  накупила  газет,  "щоби  мав  що  читати",  трохи  фруктів,  якихось  тістечок  до  чаю  і  до  кінця  зміни  планувала,  як  добиратиметься  до  лікарні.  Ось  уже  і  третя  година,  пора  підмітати,  та  вибігати  з  цеху.  Раптово  вимкнулась  енергія  і  зробилася  настільки  дзвінка  тиша,  що  аж  затенькало  у  вухах.  Дівчина  метнулася  до  виходу  і  майже  наткнулася  на  начальника,  котрий  з"явився  так  несподівано,  ніби  вискочив  з-під  підлоги.  
 -  Ой,  вибачте,  -  тільки  й  спромоглася  проговорити,  та  відійшла  на  декілька  кроків.  Заховавши  руки  за  спину  і  тихцем  поставивши  сумку  позад  себе,  бо  до  закінчення  зміни  ще  десять  хвилин,  зробила  вигляд  що  поправляє  нитку  на  устаткуванні.  
 Василь  Григорович  попросив  хвилинку  уваги  і  беззаперечно  повідомив:
 -  Весь  тиждень,  а  можливо  і  наступний,  маємо  працювати  по  дванадцять  годин,  бо  не  встигаємо  з  планом  до  нового  року.  Треба  підтягнути  показники.
 Працівники  були  шоковані.  Кожен  згадав  куди  поспішав  та  що  запланував,  але...  з  вигляду  начальника  було  зрозуміло,  що  бунтувати  немає  сенсу,  прийдеться  виконувати  вказівку  дирекції.
 Значить  так:  зміна  до  сьомої  вечора,  поїзд  у  вісім  двадцять.  Треба  за  годину  встигнути  в  центр  міста  до  лікарні  і  на  станцію  вчасно  прибігти,  бо  куди  їй  подітися  посеред  ночі  у  місті?  Ой,  треба  ще  довідатись  у  якому  він  корпусі.  Що  ж  тут  робити?  Але  відступати  дівчина  не  намірена.  Вона  встигне,  вона  все  зможе.
 З  такими  думками  час  минув  непомітно.  Вона  вже  біжить  попід  муром  обласної  лікарні  до  приймального  покою.  Ого,  тут  ще  й  черга.  Вибачаючись  на  всі  боки,  Ольга  твердим,  неначе  зі  сцени,  поставленим  голосом  звертається  до  медсестри:
   -  Я  Вас  дуже  прошу,  подивіться,  будь  ласка,  чи  не  у  Вас  знаходиться  (і  називає  його  прізвище),  а  якщо  у  Вас  то  в  якому  відділенні  і  ще,..  в  якій  палаті?
 Черга  та  медики  не  могли  вистояти  перед  таким  натиском.  Медсестра  тут  же  відкрила  обліковий  журнал  і  повідомила  геть  усе,  про  що  запитувала  дівчина.  Подякувавши,  Ольга  вибігла  на  подвір"я  лікарні  і  мчала  у  потрібному  їй  напрямку,  ніби  на  пожежу.  Всі  перехожі  розступалися  перед  нею,  та  довго  олядалися  вслід.  Її  це  зовсім  не  турбувало,  головне  -  встигнути...  Ось  і  потрібні  двері.  Тут  вона  зупинилася,  перевела  подих.  
 -  Значить  так,  він  не  має  бачити,  що  я  схвильована.  Просто  прийшла,  від  нічого  робити.  -  дала  собі  установку  і  тільки  заспокоївшись,  постукала  до  кімнати.
 Двері.  Оцей  шматок  дубової  дошки,  пофарбований  білою  масляною  фарбою,  ховав  за  собою  кімнату,  в  якій  знаходився  ВІН.  Вона  вже  так  давно  не  дивилась  в  найрідніші  його  карі  очі,  не  чула  його  голосу,  не  торкалася  руки,  не  дивилася  йому  вслід  з  вікна  вагону...  Все  це  було  позавчора,  але  для  неї  минула  ціла  вічність.
 Двері  відчинив  худорлявий,  сивочолий  дідок
 -  Хлопці,  до  нас  дівчинка  прийшла  -  весело  промовив,  чухаючи  потилицю,  -  котромусь  із  Вас  пощастило  під  вечір.
В  кімнаті  почулося  чоловіче  гиготіння.
Ольга  зніяковіла,  але  часу  немає  на  всякі  дурниці  і  вона  сухо  запитала:
 -  У  Вашій  кімнаті  є  Петро?
 -  Є.  -  відповів  дідусь  і,  засоромлено  опустивши  голову,  почовгав  стоптаними  капцями  в  напрямку  до  свого  ліжка.

                                           
                                                                                                               Далі  буде...
       

                                           



 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=664637
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 08.05.2016

Настала осінь.

 (Продовження)

     В  житті  сестер  не  відбувається  ніяких  змін:  справно  ходять  до  роботи,  пораються  по  господарству.  Петро,  немов  солдат,  кожного  робочого  дня  зустічає  дівчат  на  станції  і  проводжає  до  фабричної  прохідної,  чи  навпаки.  У  вихідні  інколи  вибираються  на  прогулянки  містом,  але  це  буває  зрідка,  бо  в  Петра  час  від  часу  виникає  необхідність  їздити  додому,  щоб  допомагати  батькам.  Там  люди,  в  основному,  виживають  за  рахунок  того,  що  утримують  на  господарстві  велику  рогату  худобу.  А  для  тварин  треба  заготовити  сіно,  щоби  вистачило  на  всю  зиму.  Ольга  його  поїздки  переживає  дуже  важко.  Вона  ще  не  усвідомлює  чому,  але  кожного  разу,  коли  він  повідомляє  про  від"їз,  ледве  стримує  сльози.
 Настала  осінь...Тиха,  щедра,..  тепла.
На  початку  жовтня  Петро  повинен  лягти  в  лікарню,  бо,  зазвичай,  восени  загострюється  хвороба  шлунку.  Він  просить  Ольгу,  щоби  вона  зберегла  у  себе  його  заощадження,  бо  на  квартирі,  де  він  проживає,  залишати  небезпечно.              
 Дівчина,  спочатку  шокована  розмовою  про  лікарню,  не  розуміє,  чому  вона  повинна  турбуватися  про  його  гроші.  Але,  не  змігши  відмовити,  погодилась.  
 -  То  я  завтра  перед  роботою  тобі  залишу?  -  запитує  Петро.
 -  Ой  ні,  не  перед  роботою,..  після.  Раптом  десь  загублю,  чи...  Прийдеться  переживати  всю  зміну...
 -  Добре,  добре.  Після.  Не  журися,  в  мене  грошей  небагато.
 Слідуючого  дня  після  роботи  Петро,  як  завжди,  стояв  біля  фабричної  прохідної.  Дівчата  дорогою  до  станції  розпитували,  як  він  себе  почуває,  чому  до  лікарів  звернувся.  Він  розповідав,  як  заробив  собі  оцю  болячку  і  що  після  операції  кожну  осінь  потрібно  підліковуватись.  На  станції,  коли  Маруся  вже  зайшла  до  вагону,  взявши  Ольгу  за  руку,  дивлячись  в  її  глибокі  очі,  тихо  промовив:
 -  Ти  мене  в  лікарні  навідаєш?
 -  Та  не  знаю...  -  зніяковіла  вона,  бо  подумала:  "  там,  напевно,  можна  зустріти  когось  із  його  рідні.  Якось  незручно."  
 -  Ти,  будь  ласка,  днів  хоч  би  за  два-три  зайди.  Принеси  мені  газети  "Спорт",  щоби  було  що  почитати.
 -  Добре  прийду,..  Принесу.  -  Сказавши  ці  декілька  слів,  заспокоюючи  його,  вона  сама  заспокоїлась,  тому  що  рішення  було  прийнято:  вона  буде  його  провідувати.
 Петро  подякував  і  вона,  попрощавшись,  зайшла  до  вагону.

                                                                             Далі  буде...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=663387
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 02.05.2016

Так минало їхнє літо.

 (Продовження)

 Весна  промайнула  непомітно.  Настало  чарівне  літо.  В  селі  найгарячіша  пора:  сапання  ще  не  закінчилось,  а  тут  вже  заготівля  консервації  на  зиму.  Роботи  біля  хати  дуже  багато,  нема  часу  на  прогулянки  чи  зустрічі,  а  так  хочеться  спокійно  порозмовляти.  Тих  декілька  хвилин  в  дорозі  від  станції  до  прохідної  вже,  якось,  зовсім  замало.  Але  дома  у  Ольги  строгий  контроль:  поїзд  прийшов  на  станцію  в  16.20  -  маєш  бути  через  десять  хвилин  на  подвір"ї,  то  закон!
 Інколи,  перед  святами,  бувають  на  роботі  короткі  дні.  Це  велика  радість.  Зміна  коротша  на  цілу  годину,  а  якщо  маєш  потрібну  кількість  продукції,  то  можна  йти  ще  раніше.  Таких  днів  чекали  вони  обоє.  Ольга  зазделегідь  готувалася,  накопичуючи  роботу  в  ящику,  щоб  у  слушний  момент,  перекрити  оту  прокляту  "норму".
 Так  ось:  цю  годину,  або  трішечки  більше,  вони  витрачали  на  похід  у  кіно.  Але  не  кожен  раз  виходило  вчасно  прибігти  додому  і  тут  Ольга  вислуховувала  крики  матері:
 -  То  зовсім  непросто  отакої  прогулюватися  з  парубками!  Щоб  виходити  заміж  треба  вміти  геть  все  робити  і  в  хаті,  і  поза  хатою!  
 З  тим,  що  треба  вміти  все  робити,  дівчина  була  більш  ніш  згідна,  але  ж  вона  давно,  ще  з  шкільних  років,  самотійно,  без  маминих  підказок,  підтримує  в  домі  порядок:  прання,  готування  їжі,  та  все,  навіть  подвір"я  порає  майже  сама.  Чого  вона  ще  не  знає?  Та  маму  не  переконати:  маєш  бути  дома  і  крапка.
   Згодом  Петро  з  Ольгою  додумались  ходити  на  прогулянки  не  самі,  а  з  сестрою  Марусею.  В  таких  випадках  мама  не  сварилася.  Вони  відвідували  різні  виставки,  ярмарки,  вечірні  сеанси  кіно,  театральні  вистави...  Це,  звіснно,  виглядало  незвично:  один  парубок  та  двоє  дівчат,  але  іншого  варіанту  немає.
Якось,  коли  він  десь  там  задивився,  Ольга  пожартувала:
   -  Агов,  підконвойний,  де  ти  там?  Ідемо?..
Потім  спохватилася  -  він  міг  і  образитись,  але  з  почуттям  гумору  в  Петра  все  гаразд:
   -  Слухаюсь,  мої  пані.  -  відказав  зі  сміхом  і,  взявши  її  за  руку,  продовжив:
   -  Йдемо,  йдемо...
Так  минало  літо,  та  наближався  момент  істини  в  їхній  історії.


                                                     Далі  буде...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=661694
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 24.04.2016

Він ішов до неї….

       (Продовження)

 Він  ішов  до  неї  з  самого  ранку.  Ні,  не  зранку,  в  думках  ще  звечора...  Уявляв:  як  вони  цілий  день  проведуть  разом,  як  будуть  розмовляти  і  розказувати  все,  що  кого  цікавить.  Нарешті  вона  повірить  йому,  бо  не  може  не  повірити.  У  них  буде  цілий  день  для  того,  щоб  нарешті  порозумітися  і  розібратися  з  усіма  балачками  та  вигадками,  котрі  йому  уже  добряче  набридли.
   З  такими  думками  та  в  піднесеному  настрої  Петро  підходив  до  її  дому.  Ольга  зустріла  його  у  дворі,  йшла  від  криниці  з  повним  відром  води.  Запросила  до  хати.  Він  привітав  її,  несміливо  простягнувши  букет  квітів  та  маленький  подаруночок  і,  забравши  взамін  відро  з  водою,  попрямував  до  дверей.
 Вдома  були:  мама  Євгенія  Танасівна,  сестра  Маруся  та  двоє  молодших  братів  Тарас  і  Володя.  Петро  поздоровкався  з  хлопцями,  мов  з  давніми  друзями,  за  руку,  Марусі  кивнув  "привіт"  і,  засоромлено,  не  знав  куди  себе  подіти.  Ніхто  не  запрошував  до  святкового  столу,  бо  його  і  не  було.  Ольга  запропонувала  чай  з  випічкою,..  він  погодився.  
 Поснідавши  вони  пішли  прогулятися.  За  їхнім  городом  ростуть  гарні,  незвичні  дерева.  Залишки  розкішного  дендропарку  колишнього  поміщика  Прокоповича.  Там  є  могутні  каштани,  котрі  саме  зараз  неймовірно  пишно  розцвіли  запашними  свічками,  гнучкі,  білокорі  красуні  берези  вишикувались  вряд  і  шепочуть  одна  одній  колискові  пісні,  липи,  що  через  декілька  тижнів  своїми  духмяними  ароматами  будуть  п"янити  половину  села,  а  ще  її  улюблене  тюльпанове  дерево.  Таких  дерев  декілька  в  Європі  і  його  варто  побачити,  особливо  навесні,  коли  зеленаво-жовті  квіти  прикрашають  його  кулеподібну  крону  і  ніжно  пахнуть  на  всю  округу.  А  ще  верби,  її  найдорожчі  "плакучі"  верби.  У  їхні  віти  можна  закутатись,  мов  у  м"яке  марево  і  полинути  думками  далеко-далеко,  за  межі  цього  тривожного  перебування  на  землі.
 Вони,  не  поспішаючи,    ходили  між  дерев.  Спочатку  розмова  не  клеїлась,  а  потім  Ольга  почала  розказувати  про  кожне  дерево,  про  всі  ці  чарівні  рослинки,  знайомі  їй  з  дитинства,  бо  вона  виросла  разом  з  ними.  Він  уважно  слухав  її  розповідь  і  якось  несміло  відважився  перевести  розмову:
   -  Я  знаю  таке  не  запитують  у  дівчат,  але...  все  ж:  скільки  тобі  сьогодні  виповнилось?
   -  Не  переживай,  "таких  запитань"  я  не  соромлюсь.  А  "виповнилось",  як  ти  кажеш,  дев"ятнадцять,..  але  не  сьогодні  а  у  п"ятницю,  а  можливо  в  позаминулу  середу.  Не  знаю.  -  тихо  відповіла  дівчина.
   -  Як  так?  -  не  зрозумів  Петро.  -  Як  то  ти  не  знаєш?  
   -  Отак-от  не  знаю.
І  вона  розповіла  йому  про  своє  дитинство,  про  стосунки  у  їхній  сім"ї  між  татом  і  мамою,  та  мамою  й  дітьми.  Про  те,  як  непросто  жити  їй  у  цьому  домі...  Він  також  поринув  у  спогади.  У  них  було  майже  так  само,  але  дні  народження  -  це  справжнє  свято  з  подарунками,  привітаннями,  святковим  частуванням.  Вони  б  ще  довго  отак  блукали,  узявшись  за  руки,  але  Євгенія  Танасівна  примчала  до  парку  на  велосипеді,  перевірити  чим  вони  тут  зайняті.  
   На  тому  й  закінчилась  їхня  прогулянка.  Парубок  зрозумів,  що  йому  пора  йти.  Вони  попрямували  до  її  дому  мовчки.  Біля  хвіртки,  вже  не  заходячи  у  двір,  він  запитав:
   -  То  я  пішов?  Ти  завтра  в  яку  зміну?  
   -  У  першу.
   -  Добре.  Тоді  до  завтра.
   -  До  завтра.  -  дивлячись  на  маму,  яка  з  почуттям  виконаного  обов"язку  закочувала  до  господи  велосипед,  відповіла  дівчина,  а  він  повільним  кроком  попрямував  дорогою  понуривши  голову.
   

                                                       Далі  буде...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=658611
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.04.2016

У всіх людей є день народження.

   (Продовження)

 Робочий  тиждень  закінчився.  Вихідні.
 Свій  день  народження  Ольга  ще  не  святкувала  жодного  разу...
 Якось  у  школі,  коли  їй  було  років  десь  одинадцять,  вона  вперше  почула  слова:  "день  народження"  і,  прибігши  додому,  запитала  у  мами,  що  воно  таке  і  що  це  означає?
Мама  дратівливо  пояснила,  що  це  є  у  всіх  людей  і  кожній  дитині  при  народженні  видають  документ  -  свідоцтво.
   -  То  коли  у  мене  буде  цей  "день"?  -  настирно  допитувалась  дитина.
   -  Двадцять  восьмого  травня.  -  сухо  відповіла  мама.
Ольга  раділа,  що  вона  така,  як  усі.  І  у  неї  також  буде  свято,  як  у  її  однокласниці.  (Славка  приносила  до  школи  цукерки,  пригощала  усіх  дітей  і  хвалилася  обновками.)  Але  радість  її  була  даремною,  бо  їхня  мама  на  такі  події  не  звертала  уваги,  особливо  після  того,  як  дівчинка  з  цікавості,  відшукала    своє  свідоцтво.  Там  написано  двадцятого  травня.  Чому?..  Чий  це  документ?  Маму  запитала,  а  та  тільки  буркнула  щось  у  відповідь  нерозбірливо  і  продовжувала  займатися  хатніми  справами...  
 Перед  святами  Різдвяними,  чи  Великодніми  мама  завжди  іде  до  бабусі,  своєї  мами,  щоб  там  готувати  калачі,  паски...  Ольга  перша  помічниця  у  цій  справі.  Вона  дуже  любила  виробляти  тісто,  любила  спостерігати  за  руками  бабусі,  як  та  вимішувала  та  переплітала  калачі  і  вправно  вмощувала  їх  на  деко.  Спрацьовані,  немолоді  руки  баби  Марії  рухалися  жваво,  упевнено  і  кожен  рух  заворожував  дитину.  Дівчинка  дивувалася:  як  з  муки  і  води,  ну  і  ще  там  деякого  добра,  котре  бабуся  намішала  в  миску,  виростає  така  краса.  Вона  тихенько  заглядала  під  рушничок  і  лагідно  погладжувала  підростаюче  тісто,  як  найдорожчу  і  найріднішу  для  неї  живу  істоту.  
 Та  цього  разу  робота  з  тістом  не  приносила  задоволеня,  бо  не  давало  спокою  запитання...    
Бабуся  з  мамою  поралися  біля  столу,  а  в  дівчинки  з  голови  не  йде:
   "Як?  Ну  як  же  запитати?"
В  думці  постановила  собі:  коли  мама  до  рук  візьме  форму  для  паски,  вона,  нарешті,  заговорить...  Ні,  не  змогла.  Картала  себе  за  слабкодухість,  сміялася  подумки,  що  така  ніяка,  невпевнена.  Підганяла:"  Ну,  давай,  говори!"  Потім  заспокоювала  і...  знову  підганяла.  Ще  раз,..  он  той  кусочок  тіста  коли  візьме  до  рук,  тут  же  і  запитаю...  ось!
   -  Бабусю,  коли  у  мене  день  народження?  -  нарешті  заговорила  слабким  і  якимсь  аж  писклявим,  ніби  не  своїм,  голосом.
   -  Ой,  дитинко,  та  вже  за  місяць.  Так,  рівно  місяць  після  Великодня.
(У  1973  році  Великдень  був  двадцять  дев"ятого  квітня.)
   -  А  якого  числа?  
   -  Двадцять  дев"ятого  травня.  -  відказує  бабця  і  гладить  дитину  по  голівці.
   -  Чомусь  мама  каже  двадцять  восьмого,  а  у  свідоцтві  написано  двадцятого.  Чи  то  не  моє  свідоцтво?
   -  Та  твоє  -  дратується  мама  -  чиє  ще?
   -  Як  то  двадцять  восьмого?  -  Марія  аж  роботу  полишила  -  ти  що?  Та  як  ти  можеш?  Ой-йо-йой...  -  вона,  витерши  поспіхом  руки,  вийшла  з  хати,  щоб  на  свіжому  повітрі  швидше  заспокоїтись,  та  при  дитині  не  наговорити  зайвого.  Завжди  спокійна  і  врівноважена,  мудра  жінка  не  могла  чути  від  своєї  вже  дорослої  доньки,  ще  й  багатодітній  матері,  отакого.  Рушником  витерла  обличчя,  очі,  на  котрі  уже  наверталися  сльози.  
   -  Добре,  -  навздогін  викрикує  мама,  -  хай  буде  по  Вашому.  О,  дійсно,..  а  в  сільраді  з  дев"ятки  зробили  нуль...То  і  маєш  двадцяте.  Так?..  -  звернулася  уже  до  дитини,  котра  притихла  поміж  цієї  бесіди  і  тільки  кліпала  широко  відкриваючи  сумні  очі.  Мама  знервована,  розгнівана,  ніби  дитина  неабияк  провинилася,  дзвінким  нетерплячим  голосом  проказала:    -  Не  мороч  голови,  роби,..  що  ти  там  робиш,  та  й...  мовчи  вже!
 З  тих  пір  і  по  сьогодні  дівчина  не  хотіла  навіть  згадувати  про  свій  день  народження.  Але  зараз  вона  уже  доросла  і  самостійна,  бо  дитинство  закінчилось  тим  же  літом  в  далекому  1973,  коли  померла  найрідніша  людина,  бабця  Марія.  
   В  травні  починається  новий  рік  її  життя.  Що  він  принесе  з  собою?  Хоч  би  крапелиночку  щастя...



                                                         Далі  буде....
   
   

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=657001
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 03.04.2016

… і я не поїду…

   (Продовження)

 Було  завтра  і  післязавтра,..  і  багато  інших  днів.  Петро  невпинно  приходив  на  станцію,  або  до  фабричної  прохідної  щоби  пройти  разом  ті  кілька  метрів  дороги,  поговорити  чи  помовчати,  але  бути  поруч.  
 Надворі  травень  місяць.  Тепло,  гарно  -  весна.  В  останню  неділю  травня  в  Путилі  проводиться  фестиваль  "Вихід  на  полонини",  то  Петро  запршує  Ольгу  поїхати  разом.  Дівчина  відмовляється,  бо  то  дуже  далеко.  І  все-таки  вона  в  ньому  невпевнена.  Хоч  ситуація  трохи  унормувалася,  про  балачки  з  дружиною  якось  не  вдається  забути.  Якщо  то  все  правда?  Ходити  по  дорозі  розмовляючи  -  це  одне,  а  разом  кудись  відправлятися  в  подорож  -  то  вже  зовсім  інша  історія.  Щоб  він  відчепився  Ольга  сказала,  що  мама  її  не  відпустить.  Петро  не  здається.  Заходить  до  вагону  і  каже:
   -  Я  запитаю  сам.
   -  Мама  зараз  на  полі  сапає  буряк.  -  зухвало  відповідає  дівчина.
   -  Ну  то  й  що.  Ти  мене  проведеш  на  поле.  Ти  ж  знаєш  куди  йти?
   -  Та  знаю,  але  то  дуже  далеко.
   -  Не  біда,  дійдемо.
"Отакої"  -  подумала  Ольга  -  "Що  то  буде?  А  що,  як  мама  дозволить?"  Вона  ж  нічого  не  знає  ні  про  Петра,  ані  про  всі  ті  бесіди.  Ользі  не  раз  хотілося  розказати  мамі,  порадитись,  але  в  мами  часу  немає  на  розмови  з  дітьми,  завжди  знайдеться  щось  важливіше.  "І  що  то  буде?"  
 Зі  станції  вони  удвох  попрямували  на  колгоспне  поле.  Буряковий  лан  знаходився  дуже  далеко  від  села,  але  Петра  це  не  бентежило.  Ходити  він  звиклий.  Від  їхнього  хутору  до  школи  вісімнадцять  кілометрів,  то  не  раз  приходилося  йти  пішки.  В  ті  роки  не  було  шкільних  автобусів.  Добиралися  діти  хто  чим.
 Прийшли  на  ділянку  вони  з  різними  сподіваннями.  Спочатку  Ольга  представила  його,  як  свого  друга,  потім  хотіла  розповісти  суть  справи,  але,  від  нетерплячості,  він  почав  говорити  сам:
   -  Я  би  дуже  хотів,  щоб  Ви  відпустили  Олю  зі  мною  до  Путили  на  фестиваль.  
(Не  розуміючи,  що  слідуюча  інформація  мамі  не  сподобається,  продовжував  з  натхненням)
   -  Переночуємо  у  брата,  він  там  проживає,  біля  автобусної  зупинки,..  поряд.
 Ольга  вже  посміхається.  Вона  упевнена  -  мама  не  дозволить  "десь  там  ночувати".  
   -  Нікуди  вона  не  поїде!  -  грізно  відказала  жінка  -  тим  більше  у  неї  в  цю  неділю  день  народження...
   -  Як?  -  не  зрозумів  Петро.  Він  повернувся  до  дівчини  -  А  чому  ти  не  сказала?  -  в  очах  було  більше  запитань  аніж  в  голосі.  
   -  Просто,  не..,  -  вона  зніяковіла,  -    Та...  пішли  вже,  тобі  ще  треба  встигнути  на  поїзд.  Чим  будеш  добиратися?  
   -  Бувайте  здорові.  -  попрощався  він  і  з  мамою  Ольги,  і  з  надією  на  подорож.
   -  Я  ж  тобі  казала,  а  ти  сам,  маєш  "сам".  
Вони  йшли  з  поля  в  різних  настроях.  Він  сумний  та  похмурий,  вона  тихенько  раділа,  що  все  склалося  саме  так.
 Скорим  кроком  прийшли  вони  на  перон  в  останню  мить  перед  відправкою.  Він,  стрибнувши  на  підніжку,  сказав:
   -  То  і  я  не  поїду.
Двері  вагону  зачинилися.  Вона  махнула  йому  рукою:  па-па  і  з  підскоком  побігла  додому.
   -  Не  їдь,  не  їдь  -  говорила  вже  сама  до  себе  Ольга  і  майже  сміялася,  бо  вийшло  таки  по  її.


                                                                               Далі  буде...
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=655743
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 30.03.2016

До завтра….

           (Продовження)

   Надзвичайно  важким  видався  цей  день  для  Ольги.  Думками  вона  була  далеко,  тому  припускалася  помилок  в  роботі.  Майстер,  з  котрим  вона  працює,  співчутливо  запитав:
   -  Чи  ти  бува  не  захворіла?  
   -  Захворіла...  мабуть.  -  тихо  відповіла  і  пішла  в  якнайдальший  кут,  щоб  її  менше  було  видно.
 В  голові  вихором  крутилися  думки:  це  ж  треба  так  влипнути.  Стільки  хлопців  кругом,  а  мені  саме  цього  треба  покохати.  
 Нарешті  сяк-так  дотягнула  до  закінчення  зміни.  Пора  збиратися  додому.    
   -  Ох,  -  подумала  дівчина  -  зараз  на  свіже  повітря,  а  там...  якось  буде.  
Вийшли  дівчата  за  прохідну,  і  ахнули.  Петро  стояв  на  розі  вулиці  з  тим  самим  пакетом.  Ніби  пробув  тут  цілу  зміну.
 Оля  не  могла  дивитися  на  нього  і  тому  пішла  так  швидко,  ніби  втікала.  Маруся  ледве  встигала  за  нею.  Та  бігла  вона  не  від  нього,  а  від  себе,  бо  розуміла  що  не  встоїть  перед  цим  поглядом  і  знову  повірить  всьому,  що  почує.  
 -  Почекай,  ну  послухай  мене,  куди  ти  так  біжиш?  -  майже  благав  Петро.
 -  Я  йду  на  станцію,  в  мене  поїзд.  -  сухо,  не  зупиняючись,  відповіла  Ольга.
 -  Ой,  та  в  нас  ще  ціла  година  -  підказала  Маруся.  Вона  хотіла  чути,  як  Петро  буде  пояснювати  ситуацію.
А  пояснення  були  такими:
 -  Я  колись  розказав  брату  Віктору  про  Віру,  про  те,  що  вона  не  дає  мені  проходу.  Віктор  поділився  зі  своєю  дружиною,  які  бувають  історії:  виручив  дівчину,  а  тепер  якесь  непорозуміння.  В  той  день,  коли  ти  подзвонила,  Наталка  подумала  ти  -  Віра,  тому  так  і  відповіла,  мабуть.
 -  Ага,  "мабуть".  Це  ти  собі  так  додумав,  стоячи  отут  цілий  день,  так?
 -  Та  нічого  я  не  додумав.  -  виправдовувався  Петро  -  коли  повертався  від  мами,  бачився  з  Віктором.  Він  стояв  на  посту  в  Усть-Путилі.
 -  Ой,  що  то  за  пост,  на  котрому  стоять  твої  брати?  -  запитує  Маруся.  Їй,  не  дивлячись  що  в  сестри  душа  рветься,  весело.
 -  Віктор  міліціонер  -  різко  відказав  Петро,  незадоволений  її  цікавістю.    Він  продовжував,  звертаючись  до  Ольги:
 -  Зрозумій,  там  немає  зупинки.  Тільки  за  вимогою.  Поки  пасажири  виходили,  я  вікно  відчинив  і  Віктор  сказав,  що  якась  дзвонила,  про  мене  запитувала.  А  Наталка  відповіла  так,  як  треба.  От  я  й  подумав,  що  вона  повинна  була  сказати  правду.
 -  А  правда  яка?  -  запитала  Ольга  з  сумом.
 -  Правдива...  Ну  що  я  маю  сказати,  щоб  ти  повірила  мені?
 -  Нічого  не  треба  говорити,  досить,..  іди  вже.
Вони  саме  підходили  до  станції  і  парубок  розумів,  що  на  цьому  всі  його  пояснення  закінчуються,  а  вона,  так  нічого  і  не  зрозумівши,  мусить  їхати  додому.  
 -  Добраніч,  -  тихо  сказала  дівчина  і  піднялася  на  підніжку.
 -  Добраніч...  До  завтра?  -  в  його  голосі  чулося  прохання  і  надія  одночасно.
 -  Не  знаю.  
Їй  було  сумно,  гірко,  самотньо.
Він,  як  завжли,  залишився  на  пероні,  і  крізь  шибку  дивився  на  неї  не  відводячи  погляду.  Вагон  тихенько  рушив  з  місця  і,  похитуючись,  завів  монотонну  пісню:
 -  До  завтра,  до  завтра,..  до...  завтра...

                                                                                       Далі  буде...
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=654861
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 26.03.2016

Чому все так непросто?

       (Продовження)

     День  за  днем  збігали  непомітно.  Вони  багато  спілкувалися  на  різні  теми  і  краще  пізнали  одне  одного.  Дитинство  їхнє  було  майже  однаковим.  Складалося  враження  ніби  вони  виросли  в  одній  хаті.  Справжні  половинки  однієї  долі.  Все  було  б  чудово,  якби  Віра  не  нагадувала  про  себе.  Вона  підходила  під  час  обідньої  перерви  до  Ольги,  щоб  черговий  раз  висловити  свою  думку  відносно  їхніх  стосунків:  
 -  Я  все  знаю  про  тебе,-  нестримно  регочучи  говорить  Віра,-  бо  Петрик  мені  розказує.  І  навіть  не  думай,  що  він  буде  з  тобою.  Ось  тільки  отримає  те,  заради  чого  вони  всі  бігають  за  нами,  і  покине.  Він  так  і  говорить,  що  ти  хоч  молода  та  надзвичайно  досвідчена  у  цих  справах.
 -  Ну  звичайно  молода,  -  в  думках  відповідала  Ольга  сама  собі,  бо  Віра  була  старша  за  Петра  на  чотирнадцять  років.  Це  був  її,  як  вона  говорила,  "останній  шанс".  -  То  в  чому  я  така  "досвідчена",  якщо  він  ще  не  домігся  того  заради  чого  "бігає"?  Щось  тут  логіка  геть  відсутня,  -  подумки  підсміювалась  дівчина,  та  преспокійно  відходила  в  інший  бік  зали.  Вона  старалася  не  думати  про  погане,  але  сумніви  час  від  часу  закрадалися  в  душу  і  не  давали  спокою.  Тому  одного  разу,  коли  Петро  на  переговорному  пункті  дзвонив  до  свого  брата,  вона  запам"ятала  номер  телефону.  Через  декілька  днів,  під  час  репетиції  в  будинку  культури,  замовила  дзвінок,  бо  дома  телефону  не  було,  а  їй  здавалося  що  поговоривши  з  братом  вона,  нарешті,  зрозуміє  де  правда.  Неочікувано  на  дзвінок  відповіла  братова  дружина.  Розгубившись,  Ольга  запитала:
   -  Чи  Ви  не  скажете  на  якому  підприємстві  працює  дружина  Вашого  брата  Петра?
 В  трубці  мовчання,..  запитання  у  відповідь:
 -  Ви  хто?
 -  Його  знайома.  -  ледве  вимовила  дівчина.
 -  То  Ви  що,  хочете  розбити  сім"ю?
Ольга,  наче  ошпарена,  поставила  слухавку.  Вона  не  була  готова  до  такого  запитання,..  та  й  взагалі  -  нащо  було  дзвонити?  Що  собі  таке  надумала?  Вона  картала  себе,  але  вже  пізно.
 Це  було  на  вихідних,  та  ще  й  восьмого  березня.  Всі  дівчата  очікують  подарунків,  чи  хоча  б  підвищеної  уваги,  а  в  Ольги  в  голові  громом  звучить  єдина  фраза:  -  "Ви  хочете  розбити  сім"ю?",  -  і  гострим  лезом  озивається  в  серці.  
 На  цьому  тижні  в  сестер  була  друга  зміна.  Вийшовши  з  вагону  вони  побачили  на  пероні  Петра.  Він  був  веселий,  задоволений  собою.  Підійшовши  до  дівчат,  вручив  Ользі  пакет  і,  посміхаючись,  чекав  що  вона  йому  подякує.  У  віідповідь  мовчання.  
 Вони  йшли  поряд,  ніби  чужі,  зовсім  чужі,  навіть  не  знайомі.  Нарешті  він  не  витримав,  запитав:
 -  Що  не  так?
 -  А  як  може  бути  "так",  коли  я  розбиваю  твою  сім"ю?  -  випалила  Ольга  на  одному  подиху.
 -  Яку  сім"ю?  Про  що  ти  говориш?...  Так...То  ти  дзвонила  до  Віктора?
 -  Я.
 -  Говорила  з  Наталкою?
 -  Ми  не  знайомились.
 -  Добре..,  що  вона  тобі  сказала?
 -  Що  я  розбиваю  сім"ю.
Він  зблід,  ноги  затремтіли  і  щоб  не  впасти  він  обіперся  на  мур  та  у  відчаї  промовив:
 -  А  я,  дурень,  тішився,  що  нарешті  виплутався.
 -  Куди  і  з  чого  ти  маєш  "виплутуватись"  я  не  знаю  і  знати  не  хочу.  З  мене  досить,  треба  йти  до  роботи.  Забирай  свою  коробку,  поки  не  тріснула  нею  по  голові.
 -  Та  почекай,  ну  я  все  тобі  поясню.
 -  Нема  часу,  запізнююсь.
Вона  побігла  до  прохідної.  На  душі  коти  шкрябали,  аж  хрускотіло.  
Хотілося  кричати:
 -  Ну  що  ж  це  за  життя  таке?  Чому  все  так  непросто?  Господи,..  допоможи  витримати  ці  випробування,  дай  мені  сил  і  терпіння.  


                                                                 Далі  буде...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=653554
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 22.03.2016

І цього було досить.

(Продовження)

 Він  їшов  поряд,  тримаючи  її  праву  руку  в  своїй  лівій  руці,  і  був  надзвичайно  щасливий,  бо  уже  майже  два  місяці  думав:  як  заговорити,  як  привернути  її  увагу?  Вона  ж  якась  дивна,  не  така  як  усі.  Здається  необережний  рух  -  і...  розтане,  мов  марево.  
   А  тут  нарешті  вони  ідуть  поряд.  Її  рука,  трохи  шорстка  від  сільської  роботи,  лежить  в  його  долоні  довірливо-спокійно.  Ідучи  дорогою  вони  можуть  розмовляти,  чи  просто  мовчати,  без  жодної  напруги.  Нарешті,  звільнившись  від  усіх  тих  дівчат,  що  випробовували  його  на  щедрість  та  романтичність,  він  з  нею  почувається  спокійно,  неначе  після  виснажливої  подорожі  повернувся  до  свого  затишного  дому.
   На  двадцять  першому  році  життя  Петро  виглядав  на  цілих  тридцять,  і  був  розважливий  та  цілеспрямований,  як  зрілий  чоловік.  З  п"яти  років  його  віддали  до  школи,  а  в  п"ятнадцять,  закінчивши  її,  він  поїхав  за  двісті  кілометрів  від  дому,  вступати  на  навчання  до  залізничного  училища.  До  призову  в  армію  встиг  два  роки  попрацювати  помічником  машиніста,  а  в  армії    сталася  операція  на  дванадцятипалій.  І  ось  зараз  час  від  часу  потрібне  дієтичне  харчування,  яке  забезпечує  профілакторій.  А  ще  профілакторій  познайомив  його  з  Ольгою.  І  саме  зараз  всі  його  пригоди,  як  йому  здавалось,  призведені  до  логічного  завершення.  
   Вони  зустрічалися  кожного  дня  перед  роботою,  або  після,  щоб  пройти  шлях  від  фабрики  до  станції  чи  навпаки,  і  цього  було  досить.



                                                   Далі  буде...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=652968
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 20.03.2016

Вас чекав.

(Продовження)

 Закінчився  термін  проживання  в  профілакторію,  і  дівчатам,  хоч  як  би  їм  того    не  хотілося,  треба  їздити  додому.  За  два  місяці  вони  ніби  прожили  тут  ціле  життя.  
В  той  час  ще  не  було  мобільних  телефонів,  і,  здавалося,  всі  зв"язки  будуть  втрачені.  
 -  Нові  знайомі,  друзі-подруги,  -  прощавайте.
І  знову  -  робота,  штурханина  в  транспорті,  бігом  додому,  і  тут  теж  робота,  тільки  домашня.
 Якось,  виходячи  з  прохідної  після  першої  зміни,  сестри  побачили  Петра.  Він  стояв  на  розі  вулиці  когось  виглядаючи.  Дівчата,  не  зупиняючись,  скромно  привіталися,  а  він,  посміхаючись,  рушив  до  них  широкими  кроками.    Впевнено  взяв  Ольгу  за  руку,  і  пішов  в  бік  залізничної  станції,  ніби  так  йому  було  треба.
Вона  не  пручалася,  бо  відчувала  в  його  руці  якесь  неймовірне  тепло  і  прихисток.
 -  Що  ти  тут  робив?  -  запитала  його  Маруся.
 -  Вас  чекав.
 -  А  якби  ми  були  в  другу  зміну?
 -  То  ходив  би,  поки  не  зустрів...
Далі  йшли  майже  мовчки.  Але  нікому  від  того  не  було  ніяково.  Ніби  саме  так  і  треба.  Розуміли  одне  одного  з  напів-слова,  з  погляду.
По  дорозі  до  станції  дівчата  заходили  в  магазинчики,  бо  додому  треба  якісь  продукти  підкупити,  Петро  не  відступав  ні  на  крок.  Намагався  навіть  допомагати.  
 -  Дивний  він  якийсь,  -  шепотіла  Маруся  Ользі  на  вухо,  коли  він  трішечки  затримався  десь.  -  Навіщо  йому  це,  ходити  за  нами?
Ольга  тільки  знизувала  плечима.  Вона  не  знала  "навіщо"  це  ЙОМУ,  але  була  впевнена,  що  ЇЙ  це  приємно.  


                                                                                                     Далі  буде...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=651248
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 13.03.2016

Він приходив…

 (Продовження)

   Він  приходив  кожного  дня.  Хоч  на  хвилинку.  Ні,  не  слухати  музику,  а  запитати:
 -  Як  справи?
По  дорозі  до  їдальні:
 -  Пішли  обідати.
Вечором:
 -  На  кефір  ідемо?
Так  продовжувалося  два  тижні.  Діна  спочатку  гнівалась,  а  потім  якось  змирилася.  Тільки  попереджувала:
 -  Віра  просто  так,  як  я,  не  відступиться.  Вона  тобі  задасть  жару.
А  Ользі  всі  ті  балачки  були  вже  нецікаві.  Вона  любила  і  відчувала  що  небайдужа  йому.  Поки  що  цього  їй  було  досить.  Хоча...  це  була  не  зовсім  правда,  бо  думка  про  дружину  та  доньку  не  давали  спокою.
 Одного  разу,  набравшись  сміливості,  вона  запитала:
 -  Що  то  за  бесіди,  що  ти  одружений  та  маєш  п"ятирічну  доньку?
 Від  несподіваного  допиту  він  розгубився,  не  знав  з  чого  почати,  а  Ольга  не  зупинялася:
 -  Віра  розказує,  що  дружина  твоя  в  Берегово,..  ти  вповідєш,  що  працював  там  до  армії  аж  два  роки  -  все  збігається.  Чому  вона  там  -  ти  тут?  Чого  до  мене  чіпляєшся?  Навіщо  тобі  я?
Він  слухав  усю  цю  тираду  і  лише  кліпав  раз-по-раз,  ніби  намагався  прокинутись  зі  страшного  сну.  Потім  побіг  до  кімнати.  Поспіхом  повертаючись,  гортав  по  дорозі  свій  паспорт  до  сторінки  "сімейний  стан",  і,  захлинаючись  від  гніву,  тицьнув  їй  під  ніс  документ,  грізно  промовивши:
 -  На,  читай!
Ольга  спокійно  взяла  паспорт  до  рук,  покрутила,  ніби  обдивляючись  на  всі  боки.  Прочитала  прізвище.  Дивне  якесь,  на  чеський  манер.  Прикинула  для  себе  з  чим  його  порівняти,  щоб  краще  запам"ятати,  і,  наостанок,  подивилася  сімейний  стан.  Вона  навіть  не  здогадувалась,  що  там  повинно  бути,  але  сторінка  була  чистою,  і  їй  стало  соромно  за  свої  прискіпування.  Та  не  подаючи  вигляду  вона  продовжувала:
 -  Це  ще  нічого  не  означає!  Якщо  ти  не  одружений  -  звідки  пішли  бесіди?  Що  тебе  пов"язує  з  Вірою?  -  дівчина  вже  не  соромилась,  а  вимагала  пояснень,  щоб  раз  і  назавжди  зрозуміти  ситуацію  і  більше  не  повертатися  до  цієї  теми.
 -  З  Вірою  історія  така:  я  за  неї  заступився,  коли  її  звинуватили  в  крадіжці,  а  вона  зробила  висновок,  що  мені  небайдужа.  Потім,  щоб  від  неї  відв"язатися,  сказав  що  одружений.  Не  допомогло...  добавив,  що  є  дитина.  А  з  Берегово  все  збігається,  бо  скільки  міг  -  видумував.  Не  вистачило  фантазії.
 -  Ну  й  накрутив,  -  промовила  дівчина  зажурено...  -  Добре,  будемо  вважати,  поки  що,  це  все  правдою.
 Їй  справді  хотілося:  хай  би  "правда"  була  саме  такою.


                                                               Далі  буде...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=650217
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 09.03.2016

Старий-Новий рік.

 (Продовження)

   Між  тим  промайнуло  веселе  свято  Різдва  Христового,  зближається  Старий-новий  рік.  На  фабриці  люд  працює  за  графіком  з  понеділка  по  п"ятницю,  ніяких  вихідних  на  свята  (ідемо  до  комунізму).  Дівчата  поміж  роботою  їздили  додому,  щоб  допомогти  мамі  зготувати  вечерю,  та  різвяні  страви:  холодець,  голубці,  випічку  калачів  та  завиванців,  різних  тістечок.  На  Коляду,  як  годиться,  можуть  завітати  гості,  стіл  має  бути  накритий  як  належить.  
     У  профілакторію  майже  нічого  не  змінилося.  Всі,  хто  проживав  до  Нового  року,  залишилися,  навіть  у  тих  самих  кімнатах.  Петро  став  заходити  до  дівчат  все  частіше,  а  в  Ольги  виникла  до  нього  недовіра,  певні  сумніви.  Висновки  робити  зарано,  але  ж  балачки  про  дружину  та  доньку  не  могли  виникнути  на  порожньому  місці.  "Не  такий  він  уже  і  прекрасний"  ,  -  підказував  розум,  а  серце,..  переповнене  теплою  ніжністю,  захоплено  вистукувало  своїм  ритмом  його  ім"я.  Настирні  думки  вихором  крутилися  виключно  довкола  нього,  і,..  яким  би  він  не  був,  хай  би  тільки  бачити  його,  хоч  інколи,  хоч  здалеку.
   Настало  свято  Василя.  В  сусідній  кімнаті,  разом  з  Петром,  проживали  аж  двоє  іменинників.  Вони,  звісно,  принесли  з  дому  могорич.  Петро  зайшов  до  дівчат,  щоби  запросити  їх  до  компанії.  Діна  з  охотою  згодилася,  а  Маруся  з  Ольгою  не  поспішали.  Тут  Петро  почав  умовляти,  та  попробував  узяти  Ольгу  за  руку.  Дівчині  перехопило  подих,  вона  стала  опиратися,  навіть  не  розуміючи,  чому  саме  так  поводиться.  На  той  момент  Діна  повернулася,  бо  не  зрозуміла:
   -  Чого  запросив,  а  сам  не  йдеш?  
Але  глянувши  на  Петра  ображено  викрикнула:
   -  З  вами  все  ясно!
Що  їй  було  "ясно"  Ольга  не  розуміла,  та,  щоб  не  виглядати  дивними,  вони  з  сестрою  пішли  до  сусідньої  кімнати.  Василі  обидва  були  одруженими,  хвалили  своїх  дружин,  що  приготували  їм  таких  гарних  гостинців.  Приємна,  тепла  атмосфера  панувала  в  кімнаті.  Чоловіки  сміялися,  жартували,  один  з  них  почав  розливав  випивку,  але  дівчата  категорично  відмовились,  бо  у  них  до  алкоголю  була  відраза  з  дитинства.  Вони  краще  попробують  щось  із  випічки.  Насправді  їм  було  соромно  знаходитись  у  цій  компанії,  бо  у  профілакторію  не  заохочувались  такі  посиденьки.  
 -  Раптом  хтось  із  персоналу  загляне  до  кімнати,  як  це  пояснити?  -        Крутилася  у  Ольги  в  голові  набридлива  думка  і  не  давала  їй  почуватися  спокійно.  А  відсутність  Діни  не  давала  спокою  одному  із  Василів.  Він,            нарешті,  не  витримавши,  звернувся  до  Петра:  
   -  Іди  її  поклич.
   -  Не  хоче,  то  й  не  треба  -  відповів  парубок,  і  не  зрушив  з  місця.
Він  не  зводив  очей  з  Ольги,  аж  ніяково  було  всім  присутнім,  і  тільки  вона  того  не  розуміла  і  не  помічала,  бо  ніколи  раніше  не  буваючи  в  таких  компаніях,  і  зовсім  не  вміючи  поводитись  -  дивилася  в  підлогу.  Дівчата  ще  трохи  посиділи  й  пішли  до  своєї  кімнати.  Діни  там  уже  не  було,  вона  працювала  в  другу  зміну,  то  пішла  до  роботи  раніше.  Маруся  також  почала  збиратися,  а  в  Ольги  на  цьому  тижні  були  нічні    години,  їй  треба  добре  відпочити  перед  роботою.
   Та  було  зовсім  не  до  відпочинку.  Тільки  за  Марусею  зачинилися  двері,  до  кімнати  увійшов  Петро.  
   -  Діна  пішла  на  роботу  -  понуро  вимовила  Ольга,  а  сама  зовсім  не  хотіла,  щоби  він  приходив  до  Діни.
   -  Навіщо  вона  нам?  -  посміхнувся,  та  сів  на  стілець.  Перекинувши  ногу  на  ногу  він  почав  розказував  про  свою  службу  в  армії,  про  будівництво,  про  місцевість,  звідки  родом.  Парубок  говорив,  а  вона  слухала...  і  роздумувала:  можливо,  випивши,  він  все  оце  провадить,  та  надіється  на  послаблення  її  уваги,  щоби  скористатися  моментом.  Але  ж  випив  всього  нічого,  грам  двадцять,  не  більше.  Василі  ще  глузували:
   -  Що  ж  ти  за  чоловік?  П"єш  ніби  панянка.
Марусі  сподобалась  ця  риса  в  Петрові.  Вона  після  повернення  до  кімнати,  запитала  сестру:
 -  Ти  бачила,  він  зовсім  не  хотів  випивати,  і  так  противно  кривився,  коли  ковтав  ту  гидоту.  Але,  певно,  не  вміє  відказатися,  стидно  перед  чоловіками.
   Розповіді  лилися  рікою.  Нарешті  Ольга  не  витримала,  насмілилася  запитати:
   -  Ти  оце  випив,  то  прийшов  на  балачки?
   -  Та  ні.  Я  й  завтра  прийду,..  тверезий,  якщо  не  проженеш.
Мовчання,  ніяковість  і  сором  у  її  очах,..  Він,  зрозумівши  складність  ситуації,  чемно  почав  прощатися.
   -  То  я  піду...  Мені  завтра  на  роботу.  Розбуди  мене,  будь  ласка,  бо  можу  проспати.  Ти  з  нічної  прийдеш  о  котрій?
   -  Десь  о  сьомій...  з  копійками.  А  ти  що  будеш  тут  ночувати,  до  квартири  не  йдеш?
   -  Ні,  не  хочеться...  "о  сьомій  з  копійками",  -  тут  він  засміявся  щиро,  як  дитина,  (і  Ольга  подумала:  з  почуттям  гумору  все  гаразд)  мені  якраз,  я  працюю  з  восьмої.
   -  Добре,  розбуджу.
   -  Ну  па-па.
   -  Та  "па-па"
Він  вийшов  з  кімнати,  і  тихо  прикрив  двері,  а  вона,  заспокоївшись,  роздумувала  на  самоті  :      
     -  Що  це  було?..  Я  йому  потрібна,..  чи  будильник?..



                                                                   Далі  буде...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=636448
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 17.01.2016

Чому?

(Продовження)

Все,  що  діялося  довкола,  вже  не  мало  значення.  В  Ольги  з  голови  не  йшли  слова  про  сестер.  В  цьому  заїзді  так  називали  тільки  їх  з  Марусею.  Якось,  на  прогулянці,  їхній  знайомий  Володя  запитав:
 -  Чому  у  Вас  таке  дивне  прізвисько?
 -  Та  ми  насправді  сестри,  тільки  дуже  несхожі,  -  відповіла  йому  Маруся,  -  а  ті,  хто  нас  не  знає,  кажуть:  "водяться  як  сестри",  бо  ми  на  роботу,  з  роботи  -  разом.  Живемо  ж  у  одній  хаті.
 -  А  чого  не  схожі?  -  запитує  Володя.
 -  Ой,  тут  все  дуже  просто,  -  відповідає  Маруся,  -  вона  схожа  на  маму,  а  я  на  тата.
Парубок  ніяк  не  угамується:
 -  Чим  доведеш,  що  ви  рідні?
 -  Чим?  А  хоч  би  тим,  що  я  зараз  її  ущипну...
 Ольга  йшла  попереду  і  їй  було  надзвичайно  боляче  таке  чути.  Якби  ж  то  старша  сестра  сказала:  "попробуй  її  образити,  то  я  тобе  розірву",..  а  тут:  "можу  ущипнути".  Ну,  звісно,  аргумент.  Чужого  безкарно  не  ущипнеш.
 Та  зараз  ті  переживання  не  мали  вже  ніякого  значення.  То  лише  спогад,  хоч  і  не  зовсім  приємний.  Чому  Віра  запитувала  у  Віти  про  них?  Чому  сказала,  що  Петро  за  котроюсь  їз  них  заглядає?  Нічого  такого  Ольга  не  помічала.  Заходив  інколи  до  кімнати,  слухати  музику.
   Неспокій  закрався  в  душу  дівчини,  та  поселився  там  на  довго.

                                                                                                       Далі  буде...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=630071
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 20.12.2015

Згадала…

(Продовження)

 Минуло  декілька  днів.  По  телевізору  транслювали  фільм  "Одного  разу,  двадцять  років  потому".  Сестри,  взявши  з  собою  в"язання,  відправились  в  кімнату  для  відпочинку.  Зайняли  там  місця  зазделегідь  в  останньому  ряду,  щоб  не  заважати  нікому  своїми  спицями,  та  приготувалися  до  перегляду.
 Поступово  кімната  заповнювалась  бажаючими  подивитися  кіно.    Попереду  присіли  двоє  дівчат:  висока,  чорнява  Віта,  односельчанка  наших  сестер,  та  Віра,  з  вигляду  трохи  старша  за  віком,  невисока  на  зріст,  волосся  руде,  коротко  підстрижене.  Вони  щось  обговорювали  пошепки.  (  У  всіх  подружок  є  про  що  поговорити).  Фільм  ще  не  починався,  а  дівчата  забулися,  що  вони  тут  не  самі,  заговорили  голосніше:
 -  Кажуть  ти  вийшла  заміж,..  чого  таїлася,  нічого  не  розказувала?  -  запитала  Віта.
 -  Та  ні,  то  неправда.  Я  так  сказала,  щоб  позлити,  -  відповіла  Віра.  Розмовляла  вона  російською.
 -  Ой,  не  викручуйся,  кого  тобі  злити,  ось  і  обручка  на  пальці.
 -  Обручка  -  то  маневр,  взяла  в  тітки  поносити.  Ти  мені  краще  скажи,  що  то  за  сестри  тут  поселилися,  що  мій  Петрик  за  котроюсь  із  них  заглядає?
     Розмову  подруг  неможливо  було  не  слухати,  бо  емоції  заважали  їм  контролювати  силу  голосу.  А  Ольгу  не  покидало  відчуття  -  де  ж  вона  чула  цей  хриплуватий  голос?..
       Згадала!!!
 Якось,  коли  вона  ще  не  працювала  на  комбінаті,  пішли  вони  з  сестрою  на  виставу  в  місцевий  драмтеатр.  Ольга  обожнювала  ходити  до  театру.  Колись,  ще  у  школі,  відвідуючи  гурток  де  вони  разом  з  учителями  та  директором  будинку  культури  розігрували  п"єсу  "Не  тією  стежкою",  закохалася  в  той  дивний  світ,  що  звется  -  театром...  Так  ось:  після  вистави  дівчата  не  встигли  на  поїзд,  то  пішли  до  профілакторію,  бо  ночувати  десь  треба,  а  в  Марусі  була  знайома,  котра  саме  там  проживала  на  той  час.  Попросилися  на  ніч  і  їх  розмістили,  де  змогли.  Вже  почали  всі  засинати,  як  до  кімнати  з  грюкотом  увійшла  ще  одна  з  проживаючих.  Вона,  незважаючи  на  пізній  час,  почала  ділитися  враженнями  про  свій  вечірній  відпочинок:  де  вона  була,  з  ким.  Ольгу  дратувала  та  вся  балаканина,  бо  дуже  вже  хотілося  спати,  та  прийшлося  з  вдячністю  терпіти:  все  ж  не  вигнали  їх  на  вулицю,  прихистили.  Раптово  помірна  бесіда-розповідь  переросла  у  відверті  крики,  коли  котрась  з  дівчат  запитала  в  тільки  що  прийдешньої:
 -  Валеру  бачила?  Що  то  за  блондинка  з  ним?
 -  Ти  це  навмисно  сказала?  -  майже  кричав  неприємно-хриплуватий  голос,  -    хочеш  мене  розізлити?
 -  Та  ні,  для  чого  мені  тебе  злити,  -  виправдовувалась  необережна,  -  просто,  хочу  щоб  знала.
 -  Вже  й  сама  знаю,  розказують  вони  мені,..  щоб  знала,..  щоб  зна...
Далі  пішло  якесь  бурмотіння.  Тиша.
 І  знову  крик:
 -  Про  Валеру  мені  наплювати,  що  мені  Валера,..  от  якби  ви  мені  про  Петрика  таке  сказали,  я  б  вам  тут  улаштувала  .
 -  Ого,  та  що  ж  це  за  люди  такі,  -  думала  Ольга.  -  Так  до  ранку  будуть  галасувати.
 -  А  що  там,  як  справи  у  нього?  -  запитання  із  темряви.
 -  Та  розказував,  що  дружина  ще  в  Берегово  закінчує  навчання,  дочці  вже  п"ять  років,  -  відповідала  роздратовано  хриплувата.
 -  У  тебе  з  ним  як?
 -  Нормально.  Ось  приносив  меду,  і  всього,  і  меду...  А  якось  ходили  до  магазину,  хотів  купити  мені  пальто.  Комір  з  лисиці  обіцяв.
     В  Ольги  закипав  мозок  від  такої  інформації.  Що  то  за  нерозумний  чоловік,  у  котрого  дружина,  донька,  а  він  купляє  пальто  для...
 -  Козел!  -  подумала,  та  намагалася  більше  того  не  слухати.

 І  знову  саме  той  голос  "із  темряви".  Та  ще  й  цікавиться  Петриком,  що  тут  проживає,  і...  сестрами.

                                                                                         Далі  буде...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=626606
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 06.12.2015

Напередодні.

(Продовження)

 Рік  1980  добігає  кінця.  Середина  грудня.  Зима  видалася  особливо  сніжною  та  морозною.  Після  роботи  сестри  займаються  в"язанням.  Дуже  вже  їм  подобається  виготовляти  різні  плетені  одежинки.  Уявіть  собі:  одна-однесенька  ниточка,  пройшовши  крізь  руки  з  допомогою  двох    дротин,  постає  чи  то  светром,  чи  спідничкою,  шарфом,  шкарпетками,  та  чим  завгодно...  і  все  таке  м"якесеньке  та  теплесеньке,  що  особливо  приємно  у  холодний,  зимовий  час.  Так  минають  вечори  для  наших  сестер.  Їхній  співмешканці  Діні,  дивлячись  на  це  премиле  заняття,  й  собі  закортіло  чогось  такого.  У  магазинах  нічого  ж  не  купиш,  а  все  що  є  -  однакове,  ніби  з  інкубатору  курчата.  Ось  вона  й  придбала  нитку  та  замовила  дівчатам  щось  гарненьке  для  неї  придумати.  Але  нитка  у  великій  промисловій  шпулі  і  щоб  працювати  з  нею,  треба  спочатку  на  клубочки  перемотати.  Ольга  вже  закінчила  свою  роботу  та  взялася  до  перемотування.  Сидять  дівчата,  ніби  в  стародавні  часи  на  вечорницях:  одна  в"яже,  друга  мотає  та  перемовляються  потихеньку.
   Якось,  таким  тихим  вечором,  вривається  Діна  до  кімнати,  закриває  на  ключ  двері  і  тривожним  голосом  шепоче:
 -  Вона  зараз  мене  уб"є...  
 -  Хто  "вона",  чого  має  вбивати,  за  що?  -  наперебій  запитують  сестри.  
А  в  Діни  аж  губи  побіліли  від  страху.  Нічого  не  в  змозі  пояснювати,  залізла  під  ковдру  і  тільки  повторює:
 -  Не  відкривайте  двері...
 -  Ні  то  ні,  в  чому  тут  біда,  -  заспокоювала  її  Ольга  -  будемо  замкнені...  Та  не  переживай  ти  так.
 -  А  що  ти  такого  натворила?  -  запитує  Маруся,  їй  дуже  цікаво  що  то  відбувається.
 За  дверима  тиша,  ніхто  не  вривається,  нікому    нема  діла  до  них.  Сестри,  нічого  не  розуміючи,  займаються  кожна  своєю  роботою,  а  Діна,  трохи  заспокоївшись,  тихенько  відмикає  двері,  прочиняє  малесеньку  шпарку  та  виглядає  до  коридору.  Нікого.  Вийшла,  походила,  повернулася,  спокіно  зачинила  двері.
 -  То,  мабуть,  вона  вже  пішла,  -  з  полегшенням  вимовила  і  тут  же  відскочила  в  глиб  кімнати,  бо  в  цю  мить  позаду  неї  раптом  з  грюкотом  розчинилися  ці  злощасні  двері  і  до  приміщення  рішуче  увійшов  Петро.
 Високий,  гарний,  упевнений  в  собі...  У  Ольги  потемніло  в  очах.  Вона  від  несподіваного  візиту  нічого  не  зрозуміла,  а  тим  більше,  Петро  заговорив  російською.  (  Його  бесіду  дівчата  вже  добре  знали,  бо  неодноразово  заходив  до  їхньої  кімнати  послухати  музику  на  касетному  магнітофоні,  котрий  Діна  принесла  з  дому.)  Що  говорив,  вона  не  чула,  бо  калатання  серця  перевершувало  всі  звуки,  а  в  голові  щось  гуло,  як  під  високовольтною  вишкою  і  гупало  у  скронях,  ніби  мозок  просився  на  прогулянку.    Нарешті,  опанувавши  себе,  дівчина  почала  виокремлювати  слова:
 -  А  я  вийшла  заміж,  -  говорив  він  і  крутив  у  себе  перед  очима  правою  рукою  так,  ніби  повинен  був  побачити  на  ній  обручку.
 Що  то  за  безглуздя?  Про  що  це  він?  Чому  говорить  про  себе  в  жіночому  роді?  Чи  то  не  про  себе?
Маруся,  злегка  зсутулившись,  сиділа  нерухомо  і  тільки  очима  сміялася,  а  Діна,  шубовснувши  знову  під  ковдру,  причаїлася  і,  здавалося,  навіть  не  дихала.
 -  Що  ти  городиш?  -  не  витримала  Ольга  його  незрозумілої  бесіди  і  досить  жорстко  продовжила:
 -  Про  кого  це?  І  чого  раптом  на  російську  перейшов?
 Тут  скоїлось  щось  дивне:  парубок  знітився  та  прожогом  вибіг  з  кімнати.



                                                                                                     Далі  буде...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=626158
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 04.12.2015

Сірі будні…

(Продовження)

 Настала  в  житті  сестер  пора  буднів.  Кожен  слідуючий  день  був  схожим  на  попередній,  неначе  грузовий  потяг,  котрий  заступає  собою  цілий  світ  від  обрію  до  небокраю,  і  котить  перед  очима  вагон  за  вагоном,  вистукуючи  ритм  безповоротно  втрачених  хвилин  життя.  Здавалося,  так  буде  до  кінця  їхніх  днів.  Перебування  в  профілакторію  було  непростим,  бо  гулянки  і  посиденьки  по  сусідніх  кімнатах  напружували  не  тільки  медперсонал,  а  й  нашу  героїню  Ольгу.  Вона,  на  відміну  від  своєї  сестри,  прагнула  до  усамітнення  та  спокою.  Але,  хоча  тут  було  подеколи  занадто  гамірливо,  додому  їхати  все  одно  не  хотілося,  тому  що  батьки  не  знаходячи  спільної  мови,  майже  кожного  дня  влаштовували  сімейні  сцени.  Від  самої  згадки  про  це  псувався  настрій  і  наверталися  сльози.  А  ще  похолоднішало  таки  добряче,  випав  сніг,  дороги  до  села  замело.  Тут  до  роботи  крок  ходу.  Правда  недовго  того  добра  -  тільки  на  24  дні  видавалась  путівка,  два  рази  в  рік  -  то  найзимовіші  місяці  (грудень  і  січень)  вирішили  дівчата  відпочити  від  домашніх  сварок  та  виснажливих  доріг.  Працювали  вони  на  панчішному  комбінаті.  Ходили  до  роботи  інколи  в  одну  зміну,  а  бувало  в  різні.  Старша  сестра  на  складі,  молодша  у  в"язальному  цеху,  а  там  працювали  і  в  нічні  години.
 В  кімнаті  санаторію-прфілакторію  проживала  з  ними  розкішна  брюнетка.  Доглянута,  завжди  модно  вдягнена,  не  дівчина  -  мрія.  Та  й  ім"я  незвичне  -  Діна.  Задивлялися  на  неї  всі  чоловіки,  а  вона  з  того  тільки  тішилася  та  висміювала  їхні  почуття.  
 Несподівано,  одного  тихого  ще  не  пізнього  вечора,  Діна  поділилася  з  сестрами  своїми  пригодами.  
-  Познайомилася  з  гарним  парубком,  звуть  його  Пєтя.  Надзвичайний  хлопець,  для  життя  те,  що  треба.  Прописаний  у  сусідній  кімнаті,  але  тут  не  ночує,  бо  проживає  в  місті.  Йому  потрібне  тільки  харчування,  так  як  він  прооперований  на  шлунку,  а  сам  готувати  не  має  ніякого  бажання.
 У  Олі  похололо  всередині,  чи  не  той  це  красень,  котрий  вже  стільки  днів  не  дає  спокою  її  думкам?...  
А  Діна  розповідає,  хвалиться,  і  деталі,  одна  за  одною,  підтверджують  нарешті  -  таки  той.
 -  Так  мусить  бути,-  подумала  дівчина,-  хто  я,  щоб  на  мене  звертати  увагу?  Діна,  то  зовсім  інша  справа.  
На  душі  було  сумно,  ніби  хто  вкрав  частинку  серця...
   І  знову  робота,  дрібне  рукоділля  перед  телевізором  в  кімнаті  відпочинку,  сон.  А  довкола  вирує  молоде  життя:  Діна  крутить  роман  з  Петром,  та  не  вгаває  вихвалятися.  
 
                                                                                                                 Далі  буде...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=619827
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 10.11.2015

Перший погляд.

                                                                                               Всесильна  геометрія  життя:
                                                                                               Перетинають  Долю  аксіоми
                                                                                               Прийшли  ми,..  та  підемо  в  небуття...
                                                                                               Що  тут  чекає?  Богу  лиш  відомо.

 Вона,  разом  зі  своєю  старшою  сестрою,  спускалася  сходами  до  їдальні,  котра  знаходилась  у  напів-підвальному  приміщенні  санаторію-профілакторію  залізничників  і  не  знала,  що  примхлива  панянка  Доля  вже  розставила  все  і  всіх  по  своїх  місцях  та  ще  й  під  правильним  кутом  зору,  що  залишилося  тільки  краєм  ока  глянути,  щоб  іскра  в  очах  не  просто  розгорілася,  а  вибухнула  з  неймовірною  силою,  затьмаривши    все  попереднє  та  набагато  років  уперед,  життя.
   Все  її  єство:  тоненька,  гнучка  постать,  темно-русяве  довге  волосся,  туго  стягнуте  на  потилиці  кружечком  гумки,  зрізаної  з  велосипедної  камери,  широко  відкриті  очі,  з  дитинства  незвично-здивовані,  притягували  до  себе  невидимим  магнітом,  якому  годі  було  опиратися.  Всі,  хто  ловив  на  собі  її  погляд,  чулися  загіпнотизованими,  тільки  Вона  ще  того  не  знала  і  навіть  не  могла  здогадуватись,  бо  вважала  себе  нелюбою  дитиною  в  сім"ї  та  нецікавою  особистістю.  
 -  Без  освіти,  спеціальності,  з  неблагонадійної  багатодітної  сім"ї  -  кому  може  бути  потрібна  така  людина?  -  Саме  так  Вона  сприймала  себе  в  той  час.
 Було  їй  всього  вісімнадцять.  Не  багато  розуміючи  в  житті,  мала    гарну  звичку:  до  всього  прислухатися  та  аналізувати  почуте.
 Так  ось...  зайшовши  до  приміщення,  Вона  зніяковіла,  та  не  знала  куди  себе  подіти.  Сестра  Маруся  вказала  на  вільний  столик:
 -  Сідаємо.  
 Дівчина  сіла  на  край  стільця  і  роздивлялася  довкола.  Тут  було  зовсім  не  так,  як  у  фабричній  їдальні.  Чисто  випрані,  накрохмалені  скатертинки  на  столах,  приємно  вражали.  Не  треба  стояти  в  черзі,  персонал  підходив  до  відвідувачіів,  приносячи  обід,  бажаючи  смачного  і  ввічливо  підказуючи,  що  посуд  треба  відносити  до  спеціального  вікна,  котре  знаходилось  за  стіною.  Дівчата  пообідали,  піднялися  і,  гарно  прибравши  зі  столу,  пішли  у  напрямку  того  самого  вікна.  Тут  настав  доленосний  момент.
   Він  сидів  у  самому  кутку,  як  Вона  потім  довідалась,  дієтичного  залу.  Карі  очі,  з-під  густих  брів,  дивилися  прямінісько  їй  в  душу...  Високий,  статний,  вродливий.
 -Та  ні,  такий  красень  не  буде  витрачати  свою  увагу  на  якесь  дрібне  дівчисько,  -  подумала  Вона,  та  відігнала  від  себе  ту  настирливу  думку,  що  вже  не  давала  спокою.
 Дівчата  вийшли  на  подвір"я,  потім  на  вулицю.  Тут  раптом  Марусі  захотілося  показати  своїй  Ольгуші,  як  вона  називала  молодшу  сестру,  дорогу  до  Машино-будівельного  заводу,  до  мосту,  який  проходив  над  залізничними  коліями.  Прогулянка  була  недовгою  -  початок  грудня,  холодно.  Говорили  про  все  і  ні  про  що,  а  Ользі  хотілося  говорити  про  Нього.  Вона  бачила  перед  собою  тільки  його  бездонно-карі,  до  болю  рідні  очі.

                                                                                                             Далі  буде...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=617867
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 02.11.2015