| Сторінки (1/19): | « | 1 | » |
Березень, перший весняний місяць.
Чомусь саме з нього, для мене розпочинається новий рік. З першими весняними променями все пробуджується і тягнеться до сонця, а отже і зароджується і пробуджується саме нове життя.
Лавочка, на якій я сиджу в центральному скверику міста, вже встигла підсохнути і прогрітися після перших весняних дощів. Тихо. Тепло. Час здається зупинився. І мені чомусь так не хочеться, щоб він (час) знову згадав, що весна, що все потрібно встигнути і розпочав свій шалений метушливий біг. В поле зору потрапляє старенький чоловік із маленьким пекінесом на поводку. Здається якраз вони уже ніде не поспішають. Злегка нахилившись вперед, чоловік іде помало, час від часу зупиняється, стоїть, роздивляючись все довкола. Ось він легенько притягнув до себе тоненьку гілку з набубнявілими бруньками. Щось уважно придивляється. Біля ніг покірно стоїть його пекінес, він ніби радий таким частим зупинкам. Стоїть покірно опустивши голову, байдуже дивиться десь на доріжку. Якимось спокоєм, теплом і надійністю, віє від похилого старшого чоловіка, і його малого песика. Спостерігаю за цією милою парочкою і не можу відвести від них погляд.
Я пам’ятаю їх давно, років 10, а то й більше, та мабуть ми всі місцяни звикли до них. Похилий чоловік у коричневій вицвілій від часу куртці, і його пес, теж у коричневій камізельці, зав’язана під черевцем червоними шнурівками.
Підходжу ближче, знайомлюся. Чоловіка звати Богдан. Добрі, уважні очі, біле як сніг волосся, вибивається з під чорного берета. Здається він, персонаж якоїсь доброї дитячої книжки, яку я читала ще в дитинстві. Його маленького друга – звати Джері. Беру малого на руки. Малесеньке і худеньке тільце починає труситись, чи то від весняної прохолоди чи від хвилювання. Тваринка тремтяче обнюхує мені руки, обличчя ніби хоче дізнатися, хто я і чи не заподію йому якої шкоди. В цьому році псові має виповнитися 16р, він Львів’янин. Його продали, коли у тій сім'ї народилася дитина, і пес став не потрібний.
Очки майже повністю закриває більмо, яке розрослося. Він нічого не бачить,- звертаю увагу дідусеві. Чоловік придивляється до очей малого, і лише тепер помічає нарости на його очах. Так з сумом хитає головою, - знаєте, я й сам уже погано бачу і ніколи й не придивлявся до нього, поки ви не звернули мені увагу. В хаті він просто знає де його мисочка, і де він спить, а по вулиці я його сам веду. Ви знаєте скільки ми з ним пройшли за всі ці роки? Щоб скласти до купи всі ці кілометри, напевно зо три рази можна було б зайти до Києва і назад. Мені лікарі приписали побільше ходити, щоб серце підтримувати, і Джері мені в цьому найкращий помічник і моя підтримка. Скільки він тільки протопав зі мною своїми маленькими лапками. Дідусь похитав головою і замовк, згадуючи щось своє.
Ставлю малого на землю, домовляємося, що зустрінемося завтра о пів на четверту, щоб сфотографувати їх і розходимось. Та лише днів за три - чотири згадую про нашу домовленість, приходжу у скверик на лавочку.
Половина четвертої, п’ята, але ні Джеріка, ні його господаря немає. Ходжу декілька днів підряд та все даремно. Розумію, що мені бракує цих двох, для мене вони уособлення вірності, надійності і часу. Розумію, що час працює уже проти них, і їх двох, або одного із них, можна уже й не побачити. Так проходе тиждень. Пригадую в який під’їзд заходив пан Богдан, якусь хвилю вагаючись, не витримую, і помало підходжу до будинку.
Заходжу в під’їзд. Старі дерев’яні сходи, вигнуті від людських ніг, ведуть на верх. Піднімаюсь. Преді мною три квартири. Інтуїтивно натискаю на дзвінок однієї з них.
Тихо. За хвилю часу чую шаркання ніг по підлозі, не питаючи – «Хто там?» двері відчиняє той самий сивоволосий чоловік. Картата байкова сорочка, чисто поголений, дбайливо зачесане волосся. Сині уважні очі, якусь хвилю придивляються до мене. Мовчи запрошує зайти.
Довгий напівтемний коридор. Велика, майже порожня кімната, незастелена , дощата підлога, величезні вікна. Посередині круглий стіл, накритий білою мереживною скатертиною, пожовклою здається час зупинився тут, 50-60 років тому назад. Та мене вразило усе.
На підлозі, навпроти вікна лежав маленький Джері. Дідусь настелив йому якісь лашки, дбайливо накривши шматком старого покривальця. Підійшла легенько відхилила покривальце, погладила. Під рукою відчула кожну кісточку маленького висохлого тільця. Сліпі оченята налякано блукають десь по кутках, намагаючись роздивитися непроханого гостя. Від хвилювання худеньке тільце починає труситися. Я накриваю його прогрітим від сонця покривальцем. Попросила господаря налити в мисочку води. Піднімаю малому голівку і стараюсь напоїти бідолаху. Та для ослабленої тваринки і це вже не під силу. Я набираю в жменю водички, і Джері жадібно макає побілівши пересохлий язичок мені в долоню, злизує життєдайну вологу з курносого носика і рудої шерсті. Трохи напившись пес заплющує свої сліпі оченята і важко віддихується.
Пан Богдан провів мене до дверей. Коли виходила помітила в коридорі старий посилочний ящик, дбайливо оббитий білою вагонкою. Помітивши мій погляд на дивній коробці чоловік пояснив. Ліки в аптеці продаються, все тепер продається, а гробики такі малесенькі не продаються ніде, от я й зробив Джерікові, бо треба буде. Старенький ніби трохи винувато розводить руками і замовкає.
Другий день, промайнув швидко, повен усіляких турбот і клопотів. Я була того дня недалеко від їх будинку. Чому не зайшла? Чому не забігла на декілька хвилин, напоїти Джеріка? Не знаю. Не можу сама собі цього пояснити і вибачити. Можливо соромилась своєї надмірної уваги і тривоги за помираючу тваринку?
Ввечері мене геть заїла совість. Чому не зайшла, чому не подивилася, як вони там? Можливо пес і досі мучиться від спраги висовує свого побілівшого язичка, і жадібно облизує свого носика,- просить пити? Я сиділа на кухні і тихенько плакала. Від своєї безпомічності і безпорадності, від розуміння того, що не можу нічого зробити і зупинити час. Випила заспокійливе, старалася заснути, та все даремно.
Ранок. Неділя. Все, я збираюсь і швидко іду. Здалека бачу знайомий будинок, сповільнюю крок. Можливо не треба? Можливо вже не йти? Як це буде виглядати? Як постукаю в двері до майже незнайомої мені людини? Що скажу? Та я майже забігаю в знайомий під’їзд. Старими скрученими сходами, швидко хвилюючись піднімаюся на верх.
Ось ці двері. Натискаю дзвінок. Та за дверима тихо. Не наважуюсь подзвонити ще раз, я відступаю назад, щоб іти, і раптом чую важкі розмірені кроки за дверима. На порозі з’являється господар. Картата байкова сорочка, чисто поголений(неділя), дбайливо зачесане біле волосся. Здається він і не здивувався, побачивши мене знову тут. Але чомусь поспішив вийти в під’їзд і зачинив за собою двері.
Найперша фраза, яку промовив п. Богдан - це те що він уже поховав Джеріка. Після цього всі інші вже не мали жодного значення. Я відчула, як зрадливий комок підкочується до горла.
Дідусь ще говорив, що Джері помер лише цієї ночі, о третій годині, що він довго мучився, і від болю пищав і заводив як мала дитина. Поховав він його у внутрішньому дворі за кущами малини. Пес любив там бавитися, коли був іще зовсім маленьким, а також те, що збереглися їх фотографії, які він мені колись передасть. Я швидко попрощалась і вибігла на вулицю. От і все. З трудом стримуючи себе від непроханих сліз я пройшла у міський скверик. Ось і лавочка, з якої я спостерігала за цими двома Божими творіннями. Людина і її вірний товариш – пес.
Додому йти не хотілося. Йшла повільно, не поспішаючи. З важких роздумів мене вирвав такий знайомий милий серцю звук. Що це? Піднявши голову я побачила журавлинний ключ на блакитному весняному небі. Вони були такими весняними та ніжними, що я зупинилася. Я стояла і подумки вітала їх з поверненням. Лелеки? Невже лелеки прилетіли? Так, а чому я дивуюся? Я стояла, дивилася і бажала їм всякого благополуччя.
19 березня, прилітають лелеки – символ нового життя, початок нового життя. Дивні птахи. Вони несуть з собою віру, надію, надзвичайну вірність і відданість, я сказала б, не людську. Як шкода, що цей хвилюючий журавлинний спів уже більше ніколи не почує безмовна і мудра, маленька тваринка, а з часом і його добрий господар. Як шкода… Деколи нам, людям, так багато чого потрібно навчитися у цих вірних тварин і птахів. На жаль, я не можу нічого змінити, я не можу зупинити час. Та могла, напоїти Джеріка…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=687232
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 02.09.2016
Привет, я улыбнулась снова,
ты все такой же старомодный,
и снова ждешь кого-то строже,
в машине снова радио играет
и даже в пятницу там пятница играет.
И как дела? Боюсь спросить я снова,
и на работе все ты пропадаешь?
А я живу, просматривая фото,
которые тебе я показать была готова.
И снова вроде радио играет,
и в ту же пятницу играет пятница
и снова вроде мы сидим на том же месте, возле моря,
и ты такой же старомодный.
И каждый раз там возле моря
я буду вспоминать твою работу,
пятницу и Латте,
которые оставил ты у моря.
А ты живи своей работой,
и полюби кого-то строже,
и вспоминай мой чай у моря
и мои глупые вопросы,
пускай она будет другая,
но я всегда буду у моря.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=676805
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.07.2016
Я так вдячна тобі за любов
Ми не йшли по дорозі разом
Та у серці моїм знов і знов
Оживають думки зорепадом.
Я так вдячна за ці почуття,
Що оживлюють душу й тіло,
Що хотіла б віддати життя
В твої руки, не сильні, не вмілі.
Ти підносиш мене до краси,
Неземної черпнуть насолоди.
Я шукаю в мільйонах тебе
Я... зустрітись шукаю нагоди.
Почуття це збагачує лиш,
Не шукає любов тільки свого,
Воно кличе до світла тебе
І покаже правдиву дорогу.
І окрилює душу твою,
І наповнює все добротою,
Що хватило б мільйони зігріти,
Та ділюся я цим, лиш з тобою.
Я так вдячна тобі за любов
Очищальний ісоп, душі й тіла,
Що прийняла і зраду, як вінчальний вінок
За життя поколінь, що кохати не вміли.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=676803
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.07.2016
Заходжу до своєї затишної і доброї як для мене хатинки. Тихо… Колись я шукала цієї тишини, а тепер…?
Вимикаю телефон.
Не хочу нікого бачити і чути. Прилягаю біля вікна, заплющую очі, - може засну?
Ні – не засну, не вмію, не можу. За вікном післяполудневе сонце зазирає в мою, таку самотню і чимось подібну на мене, оселю. Гілка величезного куща трояндів, що винеться за вікном, нахилилась від важких, яскраво-червоних квітів. Я уважно їх розглядаю, а вони, здається, - мене.
З якою ж любов’ю створив вас ваш Творець!
Час здається зупинився.
Я вдивляюся в небо, що безмежним простором розкинулось за моїм вікном. Воно ввібрало в себе стільки кольорів. Ніби віддзеркалює все що відбувається зараз на цій грішній землі.
На глибокому, синьому і чистому, як очі дитини, небі, клубками пливуть криваво-червонуваті хмари-згустки. Вони повільно змішуються з сірими, каламутними, як болото, хмарами, розбавляють їх своєю кривавістю.
І все це освітлюється все ще присутнім сонцем. Воно, як і Творець, здається все бачить і все розуміє. Я хочу щось зрозуміти, прочитати неписані рядки, збагнути, тільки що?
Я сама. Одна. В цілому світі. Навколо стільки людей. Тисячі, мільйони, мільярди. А я сама, як завжди одна. Людина народжується і помирає сама.
А часто і проживає своє життя сама. Я бачу щодня десятки людей, розмовляю з ними, доторкаюсь до них, і залишаюсь, вони бачать мене... І залишаюсь за склом моєї самотності...
Зі мною лише мій Творець. Він знає мене, любить і розуміє. Він не покине мене як людина. Не скаже, що я в чомусь погана, і Він не хоче більше зі мною розмовляти. Не гримне нервово дверима. Він мій Батько, і мій єдиний вірний Друг. Вона, як прозора, невидима клітка розділяє мене від людей. Я тягнуся до них, простягаю руки, посміхаюсь, розмовляю,... і вони розмовляють зі мною, посміхаються, відповідають і ... не помічають мене. Клітка, прозора, невидима клітка не пускає мене в їхнє життя, а їх в моє життя. Ця клітка називається — Самотність.
Ні, я не самотня.
У мене є моя найвірніша подруга. Ми – нерозлийвода. Ми навіть ровесниці з нею. Ім’я її – Самотність. Так, пишу її з великої літери.
Здається, Вона – її величність, теж особистість. Вона народилася разом зі мною. А може й раніше, і чекала поки я прийду в цей, як вулик, розбурханий світ.
Вона сиділа біля моєї колиски, вдивлялася в маленьке дитяче личко – і чекала…
Чекала поки підросте її подруга, її сестра, щоб обняти, притулитись і залишитись зі мною назавжди, навік.
Вона була зі мною в простенькому сільському дитячому садочку, і коли я бавилась з іншими дітьми, крутилась на старі дерев’яні каруселі, вона самотньо сиділа в куточку на лавочці – і чекала.
Вірна моя подруга.
Вона бігала зі мною по леваді, коли я, радіючи по-дитячому, збирала перші весняні квіти - фіалки і жовтий первоцвіт. А потім вона трохи засмучена, пленталася зі мною додому. Я не помічала її, хоч десь глибоко, маленьким дитячим сердечком, я відчувала її, здогадувалася на рівні дитячої інтуїції.
Підросла, вийшла заміж. Для чого? Щоб не бути самотньою. Напевно лише тоді я почала помаленьку придивлятися до неї.
Так, саме тоді, у 19-20р. я почала її відчувати, хоч сама не хотіла в це вірити. Вона, ніби ніяково ховалася по кутках і спокійно та тихо зітхала. Ніби запитувала – ну що ж ти, подруго, не помічаєш мене, чи не хочеш помічати? Я тобі вірна, а ти…? От заміж вийшла, втікаєш ти від мене.
Ось і сьогодні Вона чекала мене вдома. Вірна, як завжди. Ні на крок від мене. Де ще знайти таку вірність?
Я прилягла на своє широке, як для мене, велике ліжко. Вимкнула телефон. Телевізор. Ну що ж. Хай ввесь світ зачекає. Я впиваюсь своєю самотністю. Ні, я вже не противилась їй. Я давно прийняла її, визнала, змирилася. Чи полюбила? Вона ж мене любить. Це і є моя половинка. Вона – це я.
Ось Вона обіймає мене. Пригортає до себе, як малу дитину, і щиро так дивиться в очі, як тоді в дитинстві.
Вона все розуміє. І я вже все розумію.
Ось Вона йде зі мною на кухню, накидає мені на плечі старий махровий халат, і мовчки сідає поруч. Заварює мені чай, хоч я його і не хочу.
– Попий…ти ж і так ще не підеш спати?
– Ні, не піду.
Ми сидимо, притулившись одна до другої. Ми нерозлучні.
Вже далеко за північ.
Я уважно придивляюсь до Неї, а Вона, ніби в подарунок за визнання, відкриває мені всю красу свого внутрішнього світу.
Ну що ж, хай буде так. Я хочу щось збагнути, зрозуміти тільки що ... Я думаю вона допоможе мені.
Я змирилася і прийняла її.
Хай буде так…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=667829
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.05.2016
Осенние листья, шуршат под ногами,
Осенние листья упали с ветвей.
И осень пришла к нам как-будто незванно Как-будто не знали мы вовсе о ней.
Упавшые листья - ранимые судьбы
Ранимое сердце бездомных детей
Упавшее детство, осенние груды,
Гранитные души, жестоких людей.
Зимою и летом ми их замечаем
В метро, на вокзалах, в подвалах - везде.
Но словно не видим - и мима проходим
Летят листья с веток навстречу беде...
О люди! Взгляните вокруг -
Эти дети - осенние листья
В сезонной толпе...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=667828
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.05.2016
Какое же счастье?
Иду под дождем...
Иду, обо всем размышляю
Где счастье? И что это?
Только о нем, все люди
Земные мечтают.
Дома и машины,
Признанье людей,
И деньги: купюры, монеты,
Но нет в этом счастья,
И что ни день, мы все
Убеждаемся в этом.
А может быть слава навеки-век?
Стихи в известной газете?
И гордое слово - Большой человек Но нет в этом счастья, поверьте.
А может работа,
Учеба, дела?
Но все суета и поспешность,
И в этом нет счастья, все это трава! Истоптана словом вечность.
А может одежда?
Еда, и любовь, к утехам
Земним и забавам,
Но нет в этом счасья,
И только лишь боль,
Приходит гостем незванним...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=658789
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.04.2016
За вікном сова кричала
У нічній пітьмі,
На шматочки тишу рвали
Звуки протяжні.
Щось тривожне й таємниче
В криках тих сумних.
Може спокій птаха кличе,
Може мир для всіх?
Та холодить серце голос
Жалісний, дзвінкий.
Розриває серце навпіл
Крик цей протяжний.
Навіває в серце тугу,
Неспокій і страх,
Ось зірвалась, полетіла,
Забилась в кущах...
Що жене тебе, пташино,
У нічну пітьму?
Звідки вітер той прилинув,
І приніс журбу?...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=658788
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.04.2016
Палає в темнім небі зірка
Вона світитиме віки.
У темну ніч, слабкий промінчик
Освітлює комусь шляхи.
Незрозумілий твій початок,
Твоє призначення і ціль
Синя хустинка в жовті цятки
І ти, спалахуєш на ній.
Здіймаю очі знов до тебе
Питання сипляться мішок,
Чим ти живеш? Яке безмежне небо?
І хто поставив все в зв'язок?
— Людино, ти слабка і метушлива
Звідки прийшла і куди йдеш,
— Пізнаєш все, але спочатку,
Ти ціль свою в житті знайдеш.
Пізнай Його, хто був від віку,
Хто вічність в простір запустив,
Поставив край, підняв початок,
Тебе людино - Хто створив?
Ти хочеш все й скоріш багато...
Гріх переповнює тебе.
Спинись людино, поклич мудрість
Вона від Бога в тобі є.
Тоді пізнаєш ти смирення,
Побачиш задуми Творця,
Приймеш в дарунок Одкровення
Пізнаєш зміст свого життя.
Приймеш в дарунок тиху радість,
Що витісняє страх і гнів,
Величний задум, мир і спокій,
Поселяться в серці твоїм.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=656355
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.04.2016
Проходить день, проходить ранок.
Минає темно-синя ніч,
Зорі незвіданий світанок
І знову вечір за поріг.
Шалений світ летить у вирій,
У далечінь і майбуття,
Черпає ківш людських емоцій
Мільярдів - біль і почуття.
Хто звідав цей скрипучий регіт?
Буття неписаний закон,
Прийшов у світ, щоб щось збагнути,
А взяв пожиток на мільйон?
Минають дні, минають роки,
У ритмі крутиться земля.
У Галлактичний світ глибокий
Летиш Людино - Ти і Я.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=654199
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.03.2016
Тобі віддам, усе, що треба,
Усе, що хочеш - те й візьми,
Безмежно - синє, чисте небо,
Високість гір, красу весни.
Веселки чистоту, й світанок,
І тайну ніжних почуттів,
І трепет мрій, і чистий ранок,
Все... що збагнути не зумів.
Тобі віддам все оберемком.
Дитина щиро так дає,
Неопоганена ще нами,
Приймає чистим все, що є.
І сповідь нашу неправдиву,
І мовчазливу зраду, й блуд
Не йди на поводку в забави,
Слабким і мізерним не будь.
Будь як дитина, серцем чистий,
До правди й світла, до життя.
Життя прожити - щоб пізнати
Де починається буття.
Де правди шлях, де корінь зради
Котра стежина - правди путь,
Усе віддам, усе, що хочеш,
Слабким і мізерним не будь.
Усе віддам, усе, що треба,
Усе, що хочеш - те й візьми
Високість гір і чисте небо,
Тільки проснись, іди, живи!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=653253
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.03.2016
Чи ми за Бога вже згадали?
У прозі й піснях прославляли,
Про мир і спокій запитали.
Чому війна в нас топче землю?
З сусідами звідки проблеми?
Життя важке, малі зарплати.
Пішов війною брат на брата.
Чому так важко жити стало?
Щодень у Бога ми питали.
Ми ж молимося день і ніч,
Вклоняємось Йому до ніг.
Освячуємо прапори
Та просим милості згори…,
І військо ревно освятили,
Все ніби правильно зробили.
І танки, й пушки, й автомати,
Щоб влучно у братів стріляти,
І гаубиці, й стальні птиці
Є ще в відрі свята водиця.
Щоб не прийшла чужа ордиця.
Чому ж ти, Господи, не чуєш?
Нам мир і спокій не даруєш?
Та промовля Господь до нас.
Вогонь любові в Нім не згас.
Він дарував нам «Слово Боже»
Знайдіть в Нім шлях до перемоги.
Святих пророків посилав
Нам шлях до правди показав,
Про Новий світ, про мир, про волю,
У своїй книзі описав.
Читай людино, виправляйся
Про Новий світ у ній дізнайся
Іди вузьким отим шляхом
Де йшли святі отці-пророки,
Та вивчи добре їх уроки,
Там Божий мир і правду, й спокій,
В святій науці ти знайдеш
Там Божу волю осягнеш.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=653245
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.03.2016
В своїх мріях я літала
В жменьку зорі я збирала
Назбирала повний збанок
Оглянулась — вже й світанок.
Я побачила як зорі, покотилися додолу,
Як одна хитра зірниця
Підморгнула—як дівиця
Як вона мене гукала
За собою кудись звала.
В світ незнанний і глибокий,
Де панують мир і спокій,
Де немає місць печалі
Відлітає смуток далі.
Де танок гуляють зорі
У небеснім хороводі
І несуть росу в подолі.
Взявшись дружно всі за руки
Не згадаєш вже про смуток,
Все забудеш в вихрі тім
Хороводі запальнім.
Тільки тихо я стояла
Руку зірці не подала
Танці мовчки споглядала
Не ввійшла у їх танок
Не сплелась у їх вінок.
Миготливий, осяйний
Запальний, як буревій.
Місяць у росі купався,
До бешкетниць не втручався
Хай собі гуляють вдосталь
Поки вистелив він постіль
Із туману і роси,
Із джерельної краси,
Воду вусами черпав
Айстри—маки поливав.
Щоб купались у росі,
Розквітали у красі.
Квіти-трави запашні.
Посвітлів окрайчик неба.
Поливати вже не треба.
Зорі у танку втомились,
Туфлі золоті згубились.
Місяць вуса підібра
Смачно й щиро позіхав,
Золотий кафтан стелив
І за обрієм спочив…
Озирнулась я довкола,
Вже не кличуть мене зорі,
Ожива все навкруги,
Вже проснулись береги,
Вітер лагідно подув
В поле чистеє гайнув.
Ген за край у далечінь.
...І почався День Новий!
Ти його прийми, не стій!
І візьми цей кошик мрій.
З першим променем іскристим
День новий, хай буде чистим!
Чи ми за Бога вже згадали?
Чи ми за Бога вже згадали?
У прозі й піснях прославляли,
Про мир і спокій запитали.
Чому війна в нас топче землю?
З сусідами звідки проблеми?
Життя важке, малі зарплати.
Пішов війною брат на брата.
Чому так важко жити стало?
Щодень у Бога ми питали.
Ми ж молимося день і ніч,
Вклоняємось Йому до ніг.
Освячуємо прапори
Та просим милості згори…,
І військо ревно освятили,
Все ніби правильно зробили.
І танки, й пушки, й автомати,
Щоб влучно у братів стріляти,
І гаубиці, й стальні птиці
Є ще в відрі свята водиця.
Щоб не прийшла чужа ордиця.
Чому ж ти, Господи, не чуєш?
Нам мир і спокій не даруєш?
Та промовля Господь до нас.
Вогонь любові в Нім не згас.
Він дарував нам «Слово Боже»
Знайдіть в Нім шлях до перемоги.
Святих пророків посилав
Нам шлях до правди показав,
Про Новий світ, про мир, про волю,
У своїй книзі описав.
Читай людино, виправляйся
Про Новий світ у ній дізнайся
Іди вузьким отим шляхом
Де йшли святі отці-пророки,
Та вивчи добре їх уроки,
Там Божий мир і правду, й спокій,
В святій науці ти знайдеш
Там Божу волю осягнеш.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=650792
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.03.2016
Не тримай у собі слово,
Що рветься на волю.
Подивись, як бистра річка,
В'ється під тобою.
Подивись як в небі пташка,
Дзвінко промовляє
Розправляє малі крильця
Творця вихваляє.
Як глибоке синє небо,
Сонце відкриває,
Про свого Творця—величність
Гордо провіщає.
Вітер силу звідки має?
Хто дав йому крила?
Сповіщають славу Божу
Підняті вітрила...
Не тримай у собі слово –
Плід думки і серця
Мовчазливо свідчить в небі
Барвиста веселка.
Вінець творива усього
Маючи дар мови,
Ти проводиш більшість часу
У пустих розмовах.
Вінець творива усього
Прекрасна людина,
Принеси хвалу Творцеві,
Щодень, щохвилини.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=650786
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.03.2016
Сідає сонце в тихий вечір
Сідає сонце в далечінь,
У край глибокий і далекий,
У край незвіданих світів.
Вдивляюсь в колесо червоне
Гарячий диск-
Кипить, бурлить
Несе життя, тепло мільйонам
І вічний спокій-все за мить.
Магнітом тягне дивний погляд
Мільярд очей і почуттів,
О диво дивнеє, щоночі,-
Ти спалюєш гріхи світів.
Все переварює світило,
Стерилізує почуття,
Мільйони ран зціля глибокі
Ти правиш в небі-страж життя.
Ти новий день несеш із ночі
Зароджуєш нове життя.
Приводиш в рух круговороти
Чеканиш крок у майбутнє.
Сідає сонце в тихий вечір
Сідає сонце в синю тінь,
І кличе вдаль світів далеких,
Збагнути тайну всіх віків.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=553991
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.01.2015
Десь летіла синя птаха,
Крила мої-мої мрії,
Серце в неї чисте й легке,
Як віра й надія.
Погляд в неї-теплий, ніжний
Сповнений любові,
А із серця ллється пісня
Про часи чудові
І над морем темно-синім,
Що туман тримає,
Глибочінь свою й величність
Гордо представляє,
Моя птаха-наче звістка.
Сміливо літає.
Ось вона піднялась в небо,
Крила розправляє,
Гордовито хмар торкнулась.
Та й сміло ширяє.
Ось кинулась в темні води.
Глибочінь широку,
Обмочила ніжні крила,
Знялась знов високо.
Десь знайшла у собі сили
Б’є крилом у хмари
Сипле звістку що від Бога,
Люди ж – як отара.
Заблукали у темряві
Та й стежку згубили
Голос Пастиря не чують
Від світла відбились.
Припадає моя птаха
Крила розгортає,
Люд заблудший в темряві
До світла скликає.
-Прийміть звістку що від Бога.
Люди, всі народи,
Покайтеся, наверніться,
В Бога допомога.
Напийтеся із джерела
Живої водиці,
Що тече у життя вічне,
З колін підніміться.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=553990
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.01.2015
Постукала осінь у моє вікно,
Чарівним крилом торкнулася квітів,
Заглянула в очі ніжно мені
І злегка всміхнулась.
-Не спиш? У тебе ж так тихо…
Торкнулась фіранки – відкрите вікно
І легка як подих зайшла до кімнати
Присіла, схилилась.
- Чекаєш давно? Не бійся, я прийду.
І ніжно тулилась.
Обняла за плечі, волосся торкнулась
-А ти не зміналась – лише усміхнулась,
Ми сестри з тобою
Ровесниці любі,
Ми щирі як діти
Дві вірні подруги.
Нас серпень зростив
З тепла і любові,
В колисці гойдав нас
На гілках вербових
І пісні співав нам
Про мрії чудові.
Окрилені вітром
Рясними дощами
Обсипані листям
Осіннім багряним,
Зігріті любов’ю
І сонцем сповиті,
Пером журавлиним
Як ковдрою вкриті.
Схилилась, тулилась,
За плечі обняла,
-Я знаю ти прийдеш,
Тебе я чекала.
-Складаю у кошик
Твої жовті шати.
-Не йди,- прошу тихо
З моєї ще хати.
- Я знов скоро прийду
Сестричко кохана,
Як завжди у квіти
І золото вбрана.
Замріяна, тиха,
Пливу з журавлями.
Окрилена вітром,
Омита дощами.
Я зайду знов тихо,
Відкриєш віконце?
Принесу у кошику
Квіти і сонце.
Любов свою ніжну
І трепет душі,
Я знов скоро прийду
Ти тільки не спи.
Торкнуся за плечі,
Візьмемся за руки,
І будем як діти.
Сміятись з розлуки.
Обидві вродливі
Щасливі і сильні,
Дві вірні подруги
Розумні і вільні.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=551430
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.01.2015
Пішла тихесенько в куточок
Руки там зложила
Била себе щиро в груди
Та Бога молила.
Невже Господи не чуєш?
Невже не побачиш?
Як ламає біль у грудях,
Як серденько плаче.
Милий Боже, любий Боже,
Тяжкая година.
Зглянься Господи на мене,
Як на сиротину.
Подивись як тисне тяжко
Важкий хрест на спину,
Як огорта душу й тіло
Лихая година.
Плаче жінка, промовляє,
Слабка як билина.
Невже, Господи, покинеш
Невже не побачиш,
Як скотились чисті сльози,
Як серденько плаче.
-Чуєш, Господи, як біль цей
Душу розриває?
Як самотньо б’ється серце,
Як воно страждає?
Звідки сил йому набратись,
З чого звеселитись,
Щоб сміхнулось сонце в небі
І вже не журитись.
Стоїть жінка, плаче тихо,
Слабка як билина.
Гне голівоньку до низу
Доленька-рутина.
На коліна тихо стала,
Рученьки зложила
І до ранку, до світанку
Бога так молила.
Зійшло сонце, всохли сльози,
Пташка заспівала,
А самотня бідна жінка
Із колін устала.
Оглянулась, озирнулась,
-Хтось наче торкнувся?
-Ні, здалось, привиділось,
Тільки біль минувся.
Любий Боже, милий Боже,
Невже ж ти все бачиш?
Невже чуєш тихий голос?
Бачиш як я плачу?
Гладиш тихо по голівці
Як малу дитину.
Розганяєш тугу й лихо
Нікого не кинеш.
-Все Я знаю, чую й бачу.
Встань з колін дитино.
Згадай мене як страждав я
У тяжку годину.
Розривалось серце навпіл
За тебе людино.
Підніми у гору очі,
Ти не сиротина,
Я – твій Батько,
Хочеш – Друг твій,
Ти – моя дитина.
Прийми мене в своє серце,
Піднімись людино,
Візьми спокій, мир і радість
В добрую годину.
Щастя – долю візьми вдосталь
Та мою науку,
Як скарби дорогоцінні
У обидві руки.
Зійшло сонце,
Заспівала пташка на калині,
А сум важкий та глибокий
Ту жінку покинув.
Встала жінка- озирнулась,
Наче хтось торкнувся,
Втерла сльози,
Посміхнулась
-Господи! Почув ти?
Встала жінка, озирнулась,
Як на серці тихо…
Ранок крізь вікно пробився,
Треба йти… і жити.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=551429
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.01.2015
Замріяна, прекрасна й тиха
Ти дивишся у майбуття,
Співає жайвір в піднебессі,
Надії сповнена й життя.
Проходить ранок, день і вечір,
І літня спека і зима,
Роки щасливі та безпечні,
За кроком крок, іде Вона.
Вдивляєшся у світ незнаний,
Ти хочеш знати все-привсе,
Та Час, грайливий, невблаганний,
Він дивиться в твоє лице.
Вдивляється в щасливі очі
Спокійний, тихий, мудрий Пан.
Він міряє поважно кроки,
Запхавши руки в свій кафтан.
Ти сповнена надій прекрасних,
Не дивишся у його бік,
Біжиш, спішиш, життя чудове
Щоб осягнути все скоріш.
Здіймаєш руки, легкі й чисті,
До сонця й світла, ще на мить.
Приймаєш дивний, теплий подих.
Чуєш дитини перший крик.
Прекрасна мить, яка ти дивна
Час невблаганний?
Ні-благий!
Він щедрий, добрий і щоднини,
Несе в дарунок кошик мрій.
Дитина робить перші кроки
Здіймає ручки до життя,
Ти дивишся у край широкий,
Захоплюєшся майбуттям.
А Час, він мовчки ходить поруч
Торкнеться тихо рук, плеча.
-Ти ж знаєш все,-розумна доцю.
Ось впав сніжок тут на волосся,
І посмішка уже не та.
Замріяна, прекрасна й тиха,
Виходиш ранок зустріча,
І друг твій, вічний і великий
Твій Час, - Він поруч, як дитя.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=551192
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.01.2015
Киця скочила із лавки,
Замочила киця лапки,
Поскакала, пострибала
-Десь тут тапки я лишала?
І побігла киця в двір
-Може десь вони в траві..?
На город, у сад побігла.
Далі скочила на гілку:
-Скільки ж тут чудових квітів?
Пошукала тапки в квітах
-Може, тут їх залишила?
Пошукала тапки в житі,
-Де могла я їх згубити?
Ще побігла на місточок
-Може впали у ставочок?
Зазирнула у водичку
-Може випливуть із річки?
Всюди киця зазирала,
Всюди тапочки шукала,
Знов побігла у садочок,
Загорнулася в клубочок,
Потягнулась, позіхнула,
І босенька знов заснула.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=551191
рубрика: Поезія, Вірші про тварин
дата поступления 13.01.2015