| Сторінки (1/25): | « | 1 | » |
хто так вміє любити цих воїнів, як вона?
шити їм сорочки з сіруватого полотна,
на конвертах писати адреси та імена,
купувати для них сірників, тютюну, вина,
вечорами співати забуті старі пісні,
нести в пазусі з лісу горіхів або суниць,
позичати їм книги й ножі та в тривожнім сні
шепотіти в пітьму їхні жарти та позивні,
розмовляти із ними на сотню чи більше тем –
про минуле, війну та про будь-яке із мистецтв –
напувати відваром, що пахне, мов літній степ,
пам'ятати пойменно всіх їхніх жінок, дітей,
ледь торкатись долонь і казати: «нам треба йти,
нам не так вже й багато лишилося до мети»,
на ніч вголос читати важливі старі листи?
хто ще вміє так само тримати і берегти?
їх десяток – це хоч невеликий, але загін.
хтось прийшов зі степів, хтось – з лісів, узбреж чи гір,
кожен вірить у щось, кожен має своїх богів.
їх об'єднує кров спільно знищених ворогів,
призабуті страждання, про котрі вони мовчать;
їх об'єднує дружба – незламна й міцна, хоча
її били залізом і втрати, і біль, і час.
їх об'єднує ще надто рідне їм всім дівча.
хто так вміє любити цих воїнів, як вона?
промивати їм рани, являтися в тихих снах,
пити з ними життя не вагаючись і до дна,
в долі кожного дзвінко звучати, немов луна,
повідати легенди своїх та чужих країв,
обереги їм плести від звіра, вогню, змії
і триматися поряд у пеклі страшних боїв?
кого вміють любити ці воїни, як її?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=610242
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.09.2015
-
від повстань в цьому місті розірвані прапори
з напівстертими гаслами котрі речуть «помри»
та мовчать чи за щось а чи щоби не заважав
майже рік тут не ходять на вулицю без ножа
а знедавна бояться відвертості й зайвих слів
бо у що і кому буде вірити хтось коли
в цій країні війна і у місті також війна
-
в рукавах носять леза спивають чарки до дна
і сміються: «що нам революції та бої
все те нас не зачепить адже ми давно свої
і у долі і в чорта котрий нам утім не брат
кляті війни комусь (та не нам) зрозуміла гра
тож навіщо тоді надто вбивчі свинець і сталь?»
-
він прийшов із війни але краще б лишався там
-
двадцять днів він говорить так ніби тамує щем
двадцять днів не сміється і не підійма очей
ніби втомлений звір чи поранений чорний крук
і при тому вина п'є ще більше ніж всі навкруг
розчарованим втіленням всіх на землі жалів
-
двадцять днів вона дивиться й плаче без сліз і слів
гріє руки йому і цілує в куточок вуст
до кишень оберегом вкладає полин-траву
«хто б забрав мене звідси?» читає в його очах
хоче вірити що все минеться та ще не час
і воює за нього і цю програє війну
-
в місті з тиждень замало і їжі і тютюну
й надлишково багато анархії та вина
і вона умовляє: «та ж це не твоя вина
ти як воїн боровся як воїн робив що міг
примудрився пройти найкривавішими з доріг
вони вкреслені шрамами в зморену бронзу пліч
ти віддав все що мав цій країні своїй землі
коли хтось тут і має каратися це не ти»
він уперто мовчить і ховає чужі листи
у нагрудній кишені від вогкості та зими
-
вона знає давно тих листів особистий зміст
про пшеницю пісні небо соняхи і бур'ян
знає підпис чужий: «русокоса, а ще – твоя»
пам'ятає її «мені тоскно» і «приїзди»
й покладає на неї котрісь зі своїх надій
тому пише сама тій русявій у далечінь:
«ти не чуєш не бачиш не знаєш як він мовчить
і який в нього усміх мов дикий хронічний біль
ти йому напиши що у вас там війна розбій
чи сама ти потрапила в певну страшну біду
щоб він мовив до мене: «пробач але я піду
бо вона там загине чи сказиться чи згорить»
забери його вимани вимоли забери»
-
його погляд мов млосно-прогірклий отруйний дим
(«я б забрала тебе я б забрала але куди?»)
а слова заспокійні й страшніші від гнійних ран
(«я не зможу не зможу не зможу не змо... гаразд»)
-
від повстань в цьому місті прибитий залізом жаль
не без гнилі політик дитина не без ножа
не без правди розбійник та важить це менш за все
перекручено гасла чий вигаптуваний сенс
мав запалювать серце (тепер випікає вщент)
-
прапори цих повстань майже в колір його очей
що вона аж ніяк не вважає за добрий знак
до схід сонця встає тиха зболена і сумна
накидає плаща вибігає в зимовий дощ
та іде крізь імлу до застуджених чільних площ
і вчащає у тому не радячись ані з ким
до міністрів та різних військових керівників
в них благаючи мов перед смертю ковток води:
«на війні треба люди відправте його туди»
надто швидко говорить і кривить тонкі вуста:
«він тут зіп'ється швидше ніж кулю впіймає там
йому зараз простіше тонути в крові й війні
він не може дивитись як місто гниє а з ним
те відродження й розвиток що обіцяли ви
хай він краще вбиває ніж ходить мов неживий»
вона з тихої мови зривається в ґвалт і крик:
«на війну чи до пекла звільніть його заберіть»
-
від повстань в цьому місті роз'ятрена суміш втом
-
і коли він підносить до скроні старий пістоль
вона це відчуває всім тілом немов удар
розуміє «усе» розуміє «страшна біда»
із безсилим благанням сповзає уздовж стіни
(«ні не треба не треба будь ласочка припини»)
біля замкнених на всі сталеві замки дверей
ні вона розуміла звичайно що він помре
та щоб так що вона проклинаючи ці замки
буде вити за крок неспроможна торкнуть руки
не верезлось не гадалось не вірилося («за що?»)
-
він вагається мить а тоді натиска гачок
-
разом з пострілом в місто вбивається дикий крик
(«заберіть заберіть заберіть мене заберіть»)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=609758
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.09.2015
тут втомились до того, що різкість худих рамен не витримує ноші та кришиться в сірий пил
таку втому беруть у пошерхлу колиску жмень і відносять подалі в сухі гомінкі степи, щоб вона не лишалася гіркістю на вустах, не зизила з очей двома сотнями згаслих сонць
таку втому несуть до північних морів і там заривають у мушлі й холодний вогкий пісок. її носять у перснях на пальцях збілілих рук, як не важаться кинути з вікон в густу пітьму
я втомилась так само, не менш від усіх навкруг, до гранітного тиску на плечі
отож, тому я беру свою втому, мов суміш небесних кар й усіляко можливих у мене в думках кипінь, і ховаю на денці зруділого рюкзака, загорнувши у жовтий від часу хрусткий папір
повз пшеничні поля і безодню великих міст, повз утиснуті в землю відбитки важких чобіт, повз настінні малюнки, що втратили сенс і зміст, я несу свою втому.
й приношу її тобі
я приношу тобі достобіса іще всього: непотрібні розмови про те, як живу й жила, сторінки із книжок про безмежжя чужих пригод, безсистемні конспекти із віршами на полях; в тебе повні легені затягано-теплих слів, що говориш мені, а всім іншим – і поготів
на цій паленій сонцем, вогнем і мечем землі так, як ти промовляють негідники та святі
десь у мене в кишенях – замшілих дерев кора, стрічки, сірі й сирі, ніби хмари в осінній день, в тебе - стріляні гільзи, скривавлені стебла трав, сірникові коробки й уламки чужих сердець
ти смієшся і куриш, плетеш із пісень вінок, заплітаєш туди трохи суму та боротьби
я схиляюсь до тебе надламаним полином
ти даєш мені віру і спокій на півдоби
мова стелиться димом у тебе, плинка й жива, втома тане в повітрі, а з нею – гризоти всі
тютюновий і світлий, я знаю твої слова, я давно їх завчила без жодних на те зусиль
ти смієшся про щось неважливе й легке, а я надто вірю тобі, хоч того взагалі не слід
говорити б з тобою про щось і – не важить як – забирати словами подалі твої жалі, говорити б таке щось потрібне й близьке тобі, щоб згасало все те, що на серці в цю мить пече, і щоб жоден у всесвіті гостро-жорстокий біль не торкав прозеленену сизість твоїх очей, говорити таке, щоби вірилося – обом – що колись врешті-решт все гірке і тяжке мине
я тримаюсь за тебе й хотіла б тримати, бо я приходжу сама
а не втома веде мене
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=609561
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.09.2015
[i]Знаю, як мало людині треба.
Спогадів трохи, тютюн, кімната...
Інколи краєчок неба.
[b]Плужник[/b]
Приезжай, попьем вина, закусим хлебом.
[b]Бродский[/b]
[/i]
***
Знаєш, пане отамане, все цього літа добре, тільки літо й жнива аж занадто подібні з медом: хоч солодкі, та млосні й тягучі, немов медові, і пече післясмак.
А за вікнами просто в мене тиша й соняхів море. Ні вітру тобі, ні руху, тільки птах де-не-де. Знаєш, море це золотаве і сліпуче до того, що хочеться – руку в руку і піти вздовж поверхні босоніж двома Христами.
Край доріг пахне зіллям (воно тут під кожним тином). І розпечений – пил, і розпечене — літнє небо. Трохи далі – пшениця, безмежжя русяве й стигле; та й про жниць, що у полі, те саме сказати треба. Вони там чи співають, чи кажуть, що душно й злива, безперечно, почнеться – і як тоді мають жати? Розпашіли обличчя, засмагли до бронзи литки і безводний чорнозем в'їдається в босі п'яти.
Голоси в них такі, що беруть і найвищі ноти (де моєму, що рветься чи кашлем, чи гострим криком). Я була б серед жниць – деревій поміж мальв... Та годі, я до чого це, пане отамане: ти б приїхав. А чому, власне, ні? Ти здійняв би пилюки хмару, пролітаючи верхи, сяйнув сріблом-злотом збруї.
Хай медово, хай млосно, але тут шалено гарно, ще – яскраво, самотньо й до туги тебе бракує.
Прохолодна і світла, в будинку моїм кімната є – для тебе немовби. Я там приберуся трохи і квіток принесу (тут чудові цвітуть блавати). У вікно з неї видно добрячий шматок дороги, степове різнотрав'я пахуще й окраєць поля – вітру майже нема, тож навколо ані шелесне, – й видно також щовечора ягідне сонцеколо. Пісня жниць утинає над полем блакить небесну, і, якщо занудьгуєш, то зможеш до них гайнути. Скажеш звично: «Дівчата, чи воїна в товариство ви спроможні прийняти? А співом прогнати смуток?..».
І я певна, за тиждень вже котрась із них намисто подарує тобі – знак любові, тому не шкода – а як вернеш у степ, то клястиме недолю злую. (Це вже буде намисто... Десяте? Двадцяте? Котре? Ти їх що, продаєш? Чи, можливо, комусь даруєш?..)
...Приїзди. Відпочинеш. Тут ночі безсолов'їні, тільки спів цвіркунів срібнодзвінно в повітрі висить. Хочеш – спи, хочеш – стеж, як плазують у травах тіні, пий колодязну воду, що має залізний присмак.
Втім, на біса – вода?!. Маю світле вино на травах: і терпке, і міцне, й голова не болить із ранку. Я лишила для тебе. Хоча, як сказати правду, так пила б і сама. Та без тебе не йде в горлянку. Мені тоскно без тебе.
З утоми веду плечима і дивлюсь на сорочку, що встигла тобі пошити. Все одно. Моя туга – для тебе то не причина.
Приїзди, я благаю. Хай коси у мене жито, бо жорсткі і негарні, хай руки бліді і кволі, мов мене так, як інших, палило на сонці літо, та не в бронзу, а в крейду; хай рветься захриплий голос – тільки ти приїзди. І ми будемо говорити про... Не важить, про що – хоч про те, як співають жниці, – будем пити вино і сміятись до сліз і крику, а всю ніч нам, я впевнена, соняхи будуть снитись.
А коли вже так станеться, що я тобі набридну, так залишу сорочку в кімнаті тобі на ліжку, ще вина принесу, та не буду вже мулять очі. Бо хіба взагалі може здатися щось милішим, аніж спокій, і вина, і свіжа легка сорочка?
Знаєш, пане отамане, далі так буть не може, бо у мене між ребер запилений вітер свище, свище там, де без тебе все випалене й порожнє, й мов пишу не тобі, а в нікуди і нінавіщо.
Я пишу.
Я кричу.
Розмовляю з паперу клаптем, бо тебе пам'ятаю – хто б з мене той спогад вирвав?..
Приїзди.
Приїзди.
Приїзди.
Приїзди, будь ласка.
...За вікном пахнуть соняхи медом і теплим пилом...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=600322
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.08.2015
Ти така безнадійна – гостріша усіх жалів – й здичавіла до краю, та хочеться бачить знов.
І коли б-то я міг – не спускав би тебе з колін, напував би щовечора м'ятою й полином, щоб гірчили цілунки, а з ними – і вечори.
Втім, торкнутись вустами – чи стане на те зусиль? Бо хотів оспівати – забракло щемливих рим, бо хотів дарувати (що хочеш, лише проси!) – ти ж уперто мовчиш – хоч благай тебе, хоч ридай, – кожним рухом своїм – невимовно-білявий біль, кожним усміхом – лід, сизий дим і плинка вода.
І якби ще знаття (або слово твоє): звідкіль і для кого така заніміло-чужа, і чом я до тебе тягнуся й тобою живу, коли і дивитись на тебе – палити себе в ніщо, а ловити твій погляд – ковтати гіркий полин, наслухати мовчання – молитись на гострий жаль, а цілунками марить – кусати у кров вуста і питатись: чия ти, коли вже мені чужа?
Ти така безнадійна, що й сам безнадійним став.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=589374
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.06.2015
І
І навіщо ці, дівчинко, биті між струн слова?
Адже знаєш сама: ти ще досі тому жива, що мій меч промовля переконливіше пісень.
У війні твої наспіви втратили зовсім сенс, та від того звучать ще солодше, немов на гріх.
Ти збиваєш у хмару розпечений пил з доріг – і слова мені чуються в тупоті босих ніг.
Ти обрала зі мною загинути в цій війні, тож, якщо вже приймаєш у душу мій власний біль – не втинай тоді серця:
пісні
залишай
собі.
ІІ
І навіщо ці, дівчинко, биті між струн слова?
Нині відблиск війни – серед згарищ, у світлі ватр та у вогниках світла в глибинах твоїх очей.
Я дозволив ридати й мовчати мені в плече – сльози й тиша гнітитимуть менше за спів і гру. Та хіба ти спроможна?..
Знов чути бриніння струн, знову пісня тремтлива в холодній пітьмі пливе.
Ти не вмієш мовчать.
Я не вмію
не чуть
тебе.
ІІІ
І навіщо ці, дівчинко, биті між струн слова?
Серед пилу і крові зростає бліда трава, а жорстокість і відчай не мають розумних меж.
Не вривається пісня, і струни не рвуться теж, тільки голос твій хрипне від холоду й тютюну.
Що лишається нам – це ночами не знати сну і не знати напевне, чи матиме все те край.
От із піснею, кажуть, не страшно і помирать. Я ж, твій наспів зачувши, до іншої йду межі, бо від слів твоїх, дівчинко, хочу шалено жить, хай загинуть героєм доволі знайшов причин.
Ти говориш у пісні.
А пісня
в мені
кричить.
ІV
І навіщо ці, дівчинко, биті між струн слова?
Я б не слухав, але...
Не мовчи.
Говори.
Співай.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=584107
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.05.2015
Примечание: по роману Дяченко «Дикая энергия. Лана»
______
мне ли бояться обжечь этот мир войной, если я выжила даже с войной внутри?
я не синтетик – размолотый позвонок, сбитый на первом ударе сердечный ритм – твой, тот, который надрывно стучит в ушах, губы мои кривя в странный больной излом
ритм этот слушаю, даже забыв дышать – воздух взрезает сухую гортань стеклом
я не синтетик
ведь я же забыла страх
голос срывается в тихий усталый вой
мне б распуститься цветком у тебя в руках, а остаюсь, как и прежде – трава травой
мне еще видеть отчаянье, боль других, мне же – удерживать собственный крик в груди, а твоему одинокому «не беги» в ритме сливаться с отчаянным «пощади»
как одичала – так стала открытый нерв, мне – разрушать, восставая среди руин
янесинтетикнетянесинтетикнет
разве не лучше мне было б остаться им?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=583386
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 24.05.2015
«Отже, слухай, козаче... - тут відьма ще мить мовчить,
Потім тихо зітхає і зброю йому дає, -
Оця шабля – бери! – розруба обладунки й щит,
Ось пістоль заговорений – завше у ціль він б'є.
Забирай гострий ніж, і тебе запевняю я,
Що ні в кого не знайдеться кращого в цім краю...
Над сорочкою я чаклувала ночей із п'ять.
Вона буде тобі незрадливим щитом в бою,
Бо стріла не бере її, куля не зачіпа,
Лезо шаблі щербиться – відчуєш хіба удар.
А якщо вже так сталось, що зранений десь упав –
Ти поклич мене тільки: я знатиму, що біда,
Обернуся у птаха, до тебе прилину враз,
Лікуватиму рани і біль твій заколишу...
Та вже високо сонце, а отже – рушати час.
Хай величні боги тебе бачать і бережуть!».
«Ще в поганських богів допомоги я не благав! -
Воїн посмішку кривить – убивчу, як срібний ніж, –
Та вдягає сорочку, що пахне, мов жмуток трав
Й заговорену крицю в правиці стиска міцніш, -
Прощавай, моя відьмо!» - і, скочивши на коня,
Повертає у степ, залишаючи відьмин яр.
А вона, хоч бажала б, не сміє його спинять,
Хай і б'ється шалено у скроні оте «моя».
«Що ж, коли не схотів допомоги богів прийнять,
Я сама берегтиму життя твоє, мрії й сни» -
Промовля стиха відьма. Мовчить. А тоді вона
Обертається в птаха.
І лине
услід
за ним.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=577712
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.04.2015
Примітка: я люблю саме такого Нечая, якого змалювала тут. Якщо вас цікавить, як Хмельницький пов'язаний зі смертю Нечая, вам потрібен дев'ятий том «Історії України-Руси» М. Грушевського. Докладніші примітки - після тексту.
_____________________________________________________________
А життя напинається срібленим ланцюжком,
Залишаючи в грудях хіба ледь відчутний біль.
Не навчився мовчати*, коли вимага закон –
То очікуй на кулю під ліве плече собі**,
Бо закону (як вдачі) не водиться обирать.
І якщо ти хилитися й стримувать слів не звик,
Заговореним сріблом*** надії крізь квіти ран
Вибиватиме ворог, ненависті молитви
Промовляючи вголос: «Оце почали війну!
Нехай славиться долі священний і гострий меч!..»****.
А твій брат і товариш зачує ту новину
І, «засмучений вельми»*****, уславить жорстоку смерть,
Що ти з нею повінчаний долею у віках,
Щоб лишатися болем і пам’яттю для живих.
Під смаглявим плечем розквітає кривавий мак.
Усе тіло твоє – мов розтерзаний маків цвіт,
Бо не зраджував слави, сміявся в лице катам
І був вільний, мов вітер, або мов євшан-трава.
А коли – ланцюжком – обірвали твоє життя,
Чи вони розуміли, що слави не обірвать?
_______________________________________________________________
* - суперечки Нечая з Хмельницьким (М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ II. Стор. 8.)
** - був убитий під час суперечки щодо його долі з вогнепальної зброї (Липинський В. К. Участь шляхти у великому українському повстанні під проводом гетьмана Богдана Хмельницького / Твори, т. 2.— Філадельфія, 1980)
*** - «Скажи хлопче, скажи малий, чим Нечая вбити?»
«Срібним ґудзьом посвяченим рушницю набити» (Кіевск. Старина 1887, VIII с. 788)
**** - в варшавських костелах ксьондзи правили священні меси – «дякуючи Богові за перемогу і щасливий початок війни з козаками»
***** - отримавши повідомлення про смерть полковника, «Хмельницький вельми засмутився»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=572504
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.04.2015
промивала рани відваром з трав і благала: «тільки не помирай! боронити маєш свій рідний край, тож пручайся, міць у собі знайди!».
тих зусиль ставало йому на вдих
«твоя слава дужче за грім гримить. ти не можеш стратить все в єдну мить» – й на руків'ї шаблі ще силоміць затискала пальці холодних рук.
тих зусиль ставало йому на рух
а дивився в ясних небес пастель – говорила: «вирушиш знов у степ, щоб не тішивсь ворог твій через те, що козак преславний навік заснув».
тих зусиль ставало, щоб усміхнувсь
проводжала воїна ранком в путь і казала: «тільки щасливий будь, а сюди, як треба, шляхи забудь» – та дивилась в літню імлисту даль.
тих зусиль ставало, щоб не ридать
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=565533
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.03.2015
чи то пломінь, чи лід. чи то мертва, чи то жива.
де ти йшла – під ногами займалась суха трава, де ти воду пила – із джерел стала бити кров, а кого цілувала – той носить страшне тавро і не може померти, хоч мріє давно про те.
лиш торкнешся мене – я забуду безкраїй степ і козацькеє військо, де кожен мені – мов брат.
та хто відьму кохає – не має шляхів назад, та хто відьму кохає – по лезу іде чи склу.
ну, то що, моя відьмо?
цілуєш мене?
цілуй.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=565433
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.03.2015
надто вже, дівчинко, палко тебе кохав: в коси вплітав колискову безжурних трав, кинув на плечі коштовностей світлий дим, вбрав тебе золотом (й шовком своїх надій), вивчив науці любовних шаленств і чар, витравив шкіру вустами у білий кварц, кожен цілунок – у солодко-пряний біль.
я тебе, дівчинко, так чи на те любив, щоби сьогодні віддати і не вважать?
міцно стискаю холодний тонкий кинджал.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=565432
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.03.2015
1
Під тонким пояском затерпає долоня –
Пояс на́вколо стану завивсь, мов змія.
Мені дихання пана опалює скроню;
Він шепоче: «Дівчи́но, чи будеш моя?».
Я повинна збрехати. Зривається голос,
І слова завмирають мені на вустах.
Та ще й шепіт у серце впивається болем.
Що зо мною? Ненависть? Чи, може, то страх?
Пан мені обіцяв і розко́ші, і вина,
Все, казав, подарує, що лиш попрошу.
«Я кохаю тебе..» - я збрехати повинна.
Тільки що, коли раптом я правду кажу?.
2
я більше не можу таїтися і мовчать.
врятуй мене, пане. зніми з моїх вуст печать.
примусь говорити і тим погамуй мій біль,
аби я зізналась, немовби сама собі,
що стала твоєю, плекаючи помсти злість.
і тут я для того, щоб зрадить тебе колись
й тоді відступлюсь, як в камінні пісок зросте.
бо сам знаєш, пане: згубив ти моїх сестер,
і ме́не, зізнатись, так само, як їх, згубив.
дозволь, заховавшись в обіймах, сказать тобі,
що ти моїм ворогом маєш запеклим буть.
послухай мене. тільки потім усе забудь.
3
темрява, пане, у тебе сочиться з вуст
я, своїм болем розтятая навскоси, що маю діять? кого і про що просить, коли очей твоїх ясно-бездонна синь згасне скоріш, аніж лишить мене живу
темрява, пане, у тебе сочиться з вуст
темрява та холодніша за лід і сніг
тільки чому разом з синню твоїх очей темрява гірше, як дикий вогонь, пече, так, що розлитий в душі з лютим жалем щем хрипким риданням у тиші смутній дзвенить?
темрява, пане, вуста опіка мені
пане мій
пане
я досі іще сміюсь, хоч біль у грудях і дихати заважа, ніби між ребер встромили мені ножа
далі на те научаюся не вважать
темрява, пане, у тебе сочиться з вуст
я її питиму, поки не отруюсь
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=564177
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.03.2015
чуєш, артюре?
в тебе рядки – кричать, срібним ножем втинають тонкий папір, срібним ножем втинають людей і час
чуєш, артюре?
я – ніби дикий звір, взятий у зашморг дивних твоїх думок, музи твоєї... як нас рівнять, рембо?
поки рядок твій срібний іще не змовк, поки тобі свобода — єдиний бог, ти будеш – янгол, я буду – ниций раб
(слів чи абсенту – мабуть, усе одно)
я не зумів би в кожній строфі вмирать, щоб спалахнути з болем і криком знов, я не зумів би ревно горіть у млі, щоб потім впасти вириданим ущент
я тільки можу душу собі палить, щоб вона мала колір твоїх очей, щоб вона несла дару твого печать, що її вірші срібним вогнем впечуть
чуєш, артюре?
в тебе рядки – кричать
...чи, може, просто з відчаю я кричу?..
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=560702
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.02.2015
вустами палити – страшніше, ніж ти вважав, хоча б вже тому, що я зовсім тобі чужа, й пов'язує нас тільки давнє «я не лишу».
слова ті згубились, немовби пішли під шум (мені, втім, не вадять триматися на плаву).
зосталось натомість запекле торкання вуст, болючіш за котре хіба що укуси змій.
вустами палити – заскладно, щоб ти зумів і душу не стратить при тім, і мене не вбить байдужістю й льодом, тим більше, що лід – в тобі: ним очі палають і він же в словах бринить.
якщо вже я марю, якщо вже я бачу сни, то тільки про те, як розбити цей клятий лід.
цілунки опалюють спину і шкіру пліч, цілунки смакують не медом, але вином.
і мушу повторювать болісно знов і знов: «вустами палити – це так, ніби в серце – сталь».
так випали ти мені лінію вздовж хребта.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=554354
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.01.2015
я тебе старша, мій хлопче, на десять літ
(серця не вирвати, душу не прихилить, мрій не поцупити, думку не полонить, жартом не викликать докір чи щирий гнів)
прірва між нами – мов десять тисячоліть
що сотню років я потрапляла в кліть, гірку отруту ковтала, немовби джем чи помирала у грудях з чужим ножем
ліпше кохайся у юності та красі, бо співвіднести сімнадцять і двадцять сім є трохи складно. чи ти не вважаєш так?
маєш втішатись, допоки палкі вуста
я тебе старша, мій хлопче, на сто століть
тільки от годі очима мене палить
знаєш, мені набридає дурна ця гра
дай вже ножа і лиши мене помирать
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=554352
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.01.2015
Примітка: симпатична двієчка в назві вказує на те, що бажано ознайомитися з першою частиною (http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=546427), якщо хочете щось тут зрозуміти.
_______________________________________________________________
[i] зброєносець молиться надто щиро…
[b] «молитва зброєносця»[/b]
[/i]
І
А мої молитви – тільки довгий ланцюг рядків.
Мені болю бракує. Бракує благань і слів, тільки сили не бракне, й так само рука тверда, коли ніж підіймаю – здійснити новий удар.
Я є воїн. Є вбивця. Я кров, ніби воду, ллю.
/не давай сил мі, Боже – усе я сама стрерплю/
ІІ
Месник тихо говорить: «Послухай мене, дівча: поки в світі ще можна і треба не пробачать, тож земля досі носить на спині таких, як ми.
Тебе зватимуть бісом, породженням зла й пітьми, не пускатимуть в дім навіть в бурю й грозу страшну, а як що – то покинуть вмирати саму-одну, себто «тьма породила – нехай забирає тьма».
Я до чого, сестричко: обрала ти це сама, і тепер вже ніяк не виходить того змінить» - і ледь хрипко сміється.
ІІІ
Чому я ще досі з ним?
Я тримаюсь за нього – що змушує так робить? Що мені його доля, котру прийняла й собі?
Я читаю жорстокість у темному склі зіниць – то чому його рани нестерпно болять мені, так, що хочеться трути гіркої зварити з трав чи щоб світ розвалився і геть у пітьмі пропав?
Та я маю здаватись твердішою за граніт.
/Ти ж беріг мене, Боже
чому від кохання – ні?/
ІV
Ніж – в долоні моїй.
На зап'ясті – його рука.
Месник тихо говорить: «Найгірші з небесних кар – то є страх і непевність. Отож, не тремти, а ще не показуй страждання. Також не ховай очей і нікому не вір. Ну, на крайність – хіба собі й більш нікому».
Мовчу.
Що він зна про страждання й біль, як про, власне, кохання, котрого не обирать?
V
Моя ніжність до нього давно вже сягла за край, що його встановила і доля, й здоровий глузд.
«Ти почула, сестричко? Затямила?» - я сміюсь через силу й нервово: «Послухай, а як же ти? Меж ворожих мечів і байдужо-холодних стін хоч тобі в цілім світі повинна я довірять, чи вже й того не можна?»
«Чи можна? Та ні, навряд. Я черствий та жорстокий і – бачили небеса – зрад зустрів забагато й став здатен на зраду сам. Розучився жаліть, співчувати і пробачать.
То послухай поради: собі довіряй, дівча, й буде нікому кидать та душу палить дотла».
/поясни мені, Боже: ну що я у нім знайшла?/
VI
Та стерпіти є легше, аніж попалить мости.
Месник тихо питає: «Ти справді хотіла йти?».
Що сказати йому? Чи усе обернуть на гру, чи «Піти б я могла, тільки серця не заберу?».
Гру програла.
«Та годі! - кажу я, - Куди мені?».
VII
/я люблю його, Боже
занадто люблю
амінь/
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=552507
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.01.2015
і вуста гарячі шепочуть тихо, і палають очі ясніш зірок
«відверни ти, боже, хворобу й лихо, притупи нам біль, схолоди нам кров, щоб рука зі зброєю не тремтіла, і щоб світ потьмарився ворогам»
зброєносець молиться надто щиро - так, як воїн вже не навчиться сам
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=551547
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.01.2015
єдним рухом серце мені спиня, єдним рухом дихання перейма
огорта їй плечі глуха пітьма
«довіряюсь» - так шепотить вона, та в очах прекрасних чорніє навь, і, попри цілунків терпкий дурман, вона є чужіша нічних примар, що приходять у хворобливих снах
тільки усміх – блискавкою між хмар
хто ж в моїх обіймах? вона? пітьма?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=550928
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.01.2015
дівчинка марить тобою, о шляхтичу.
марить
і з трепетом серденька чулого біль сповідає вустами гарячими в ніч, щоб сестра - себто я - не почула те.
я - не з прокльонами, тільки з благаннями. шляхтичу, змилуйся! чуєш? облиш її! нащо тобі, як подумать, кохання чи шепіт, таврований ніжністю й тишею?
візьмеш її, як мене - для "погратися". я без кохання хоч... що вже дивитися й що мені, власне, крім неї утратити? чи твоє золото? щоб ти вдавився ним!
ти шкодував колись втіхи лілейної? знаєш, поклала б життя своє й душу я, тільки б не вчути із болем заплетений крик її, в тебе в обіймах задушений.
душу мою вже розбито й окрадено, й сльози та біль тобі зовсім не важили.
шляхтичу, знаєш, я заздрю, по правді, їй в тім, що вона покохати наважилась.
ти від таких, як і я - приневолених бути твоїми - хіба що прокляття чув. а вона прийде.
і власною волею прийде.
та ти... пошкодуй її, шляхтичу.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=550761
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.01.2015
І
Я – запроданий месник.
На поясі в мене – ніж.
ІІ
Не усяку ніч сплю (а як сплю, то не бачу снів), бо вершу чужу помсту за пригорщу золотих.
Дехто каже, що погляд мій смертю та склом застиг (це не в очі, звичайно). Та їм чи не все одно?
Хай я вбивця і звір, тільки в кухлі не кров – вино.
Так я житиму й далі, аж поки і чорт візьме́.
ІІІ
Я – запроданий месник, а це ось дівча – мій меч (чи, простіш, зброєносець). Два роки, як вірна тінь, вона ходить за мною, хоча і говорять: «Стій, він тобі не до пари. Чи можна отак грішить? Його пекло чекає, а ти не губи душі. Чим спокутуєш потім, прощення заслужиш чим?».
Та вона чи глузує, чи й просто собі мовчить.
IV
Їй сімнадцять приблизно, та сильна не по роках.
Їй сидіть випадало б у хаті з шитвом в руках та весь час щастя-долі собі у небес молить. А вона замість того шаліє у вирі битв та минає у день без спочинку десятки верст.
Ще й ночами, як треба, дарує мені себе, і, втішаючи в сумі, цілує на грудях шрам.
Я не те, щоб кохаю – за звичкою зву «сестра», і вона те звертання вважає за щастя й честь.
Коли спить, я вкриваю їй плечі своїм плащем. А вона, в свою чергу, опісля кривавих битв мені рани лікує, по кілька ночей не спить й напуває відваром, щоб зовсім не стало зле.
Я не те, щоб кохаю. Не те, щоб і звик. Але…
V
Я вважав на початку, що з нею знайшов біду.
Та дівча шепотіло: «Куди, ну куди піду, як не маю я друзів, знайомих або рідні? Що завгодно зумію – ти тільки повір мені. Це мов біль – відчувати, що зовсім тобі чужа…».
Тож я вклав їй в долоню руків’я свого ножа і навчив убивати без жалю і без вагань.
Коли вбивство – то праця (не злочин і не жага), то потроху звикаєш, зливаєшся навіть з ним.
Тільки погляд її чомусь досі не став скляним.
VI
Ми у місті-столиці.
Засвічено ліхтарі, бо давно відпалала вечірняя кров зорі, і зірки заглядають у темряві до кімнат.
А на площі вже скоро зберуть вартових, солдат і накажуть злочинців до ранку знайти й спинить – короля у палаці убито було сю ніч.
Ми тікаєм крізь морок, минаючи ліхтарі, щоб мереживом вулиць дістатися до воріт, надурить охорону та з міста скоріш піти.
Маєм золотом плату – хоч греблю ти ним гати! – тож майнем розважатись (ми зна́йдем, як витрачать).
Їй стискаю долоню: «Ходімо скоріш, дівча…» - і холодна рука мов на шкіру кладе тавро.
VII
Ми дісталися річки, щоб змити ворожу кров.
Все затихло навколо, що навіть птахів не чуть.
Зброєносець мовчить, і я з нею разом мовчу, бо цілую їй плечі, п’ю воду з її долонь.
І куди з мого погляду, в біса, поділось скло?..
VIII
Руки склавши на грудях, говорить, мов відтина: «Я не вік буду світом тягатися – міг би знать. То є твій шлях і доля, чи тямиш? – не мій, прецінь я не воїн – сконати зі зброєю у руці. Я вже довго, що маю – усе тобі віддаю. Ти знайшов свою долю – я маю шукать свою».
І вона замовкає – на єдну болючу мить.
Хай я вбивця і звір, та не можу ж їй боронить! Може йти. Я промовчу – які тут іще слова?
Раптом в тиші: «Дурний! Ти повірив мені хіба?»
Що у грудях скипає? То радість, образа, гнів?..
«Чи повірив? – сміюся, - Звичайне, що зовсім ні. Та як справді набридне зі мною – тоді рушай!..»
ІХ
Як її відпустив би?
Вона ж є моя душа.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=546427
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.12.2014
Ти – ще не окрадена надія,
Ти – ще не розтрачена лілея.
І в очах осяйно-дальня мрія
Є відлунням чистоти твоєї.
Ти не знала пристрасті як горя,
Не боролась: «Почуття чи гідність?»,
Хоч вуста, не палені жагою,
Мовлять про кохання, щастя й вірність.
Ті вуста, те марення шалене,
Ма́буть, лиш тоді мене облишить,
Як окра́ду трепетну лілею,
Як лишу цілунки млосно-грішні
Росами чи зорями – по пле́чах,
А любов – шаленством швидкоплинним.
Не залишу тільки права втечі,
Хоч ти через мене і загинеш.
Трохи часу – і хіба що вітер
Десь тебе обіймами задушить…
Вибачай мені, лілеє-квітко:
Я не вмію буть великодушним.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=545225
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.12.2014
Степ мовчить, та скоро озоветься.
На губах – смак пилу і поли́ну.
Осінь небо на дрібненькі скельця
Розбиває криком журавлиним.
Я іду у цій скляній заграві
Вільним степом – ген на схід до валу.
Тут тебе водила поміж трави,
Пестощів – благала й дарувала.
На духмяне зілля роси сонні
Падали під небом кришталевим.
В пам’яті ж – лише твої долоні
Та цілунки солодко-вишневі.
А тепер я не вгамую суму:
Він в степу разом із вітром бродить,
Бо не змовкла на півгуці сурма,
Що склика козацтво до походу.
Буйний вітер, знаю, не поверне
Згублений в степу вінок із рути.
Думка знову на недобре верне,
А печаль стискає серце в грудях,
Хоч себе вмовляю – повернешся,
Небо не дозволить, щоб загинув…
Степ мовчить, та скоро озоветься
На мій плач – прощанням журавлиним.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=545223
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.12.2014
Моє серце гартовано болем у синю сталь
І чуттями розтоплено тіло у дикий мед.
Я виспівую біль свій – шаленством в чужі вуста
І у погляді, рухах шукаю того прикмет,
Що він серцем скипів, прикипів, чи хоча б – що звик,
Що вуста калино́ві зумів би й собі кохать.
А розсипана рута – то шлях у бездонний вир…
«Смакував би калину – вона, вибачай, гірка!».
Сміх пітьму розтинає, немовби пташиний крик
Та із вітром скаженим зливається в єдний згук.
«Сталь не знає страждання, не знає про сором, гріх,
Сталь не знає кохання, а тямить лише жагу…» -
Шепочу до нестями, аж поки рука – на стан.
…А сталевеє серце – таки не камінний мур….
Я виспівую біль свій – шаленством в чужі вуста.
Я виспівую біль свій. І пісня моя – йому.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=545141
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.12.2014
І
Так весь світ обійшов я: упоперек, вздовж і вплав.
ІІ
Засинав у степу під замріяний шепіт трав, а на ранок рушав у розбуджений сонцем світ.
Мандрував поміж хащі, немов здичавілий звір, й сподівався вернутись: за рік чи за два – колись.
Я ночами у лісі на милість вовків моливсь. Я бував на верхів’ях, куди не зліта орел, де вуста опікають цілунки гірських джерел. Там, між скель мовчазних, – мов та зграя шулік, – вітри карбували самотністю тінь моїх власних рис.
ІІІ
Я життя став вважати за долі жорстокий сміх, як розтринькував гроші в задусі великих міст, як пірнав у розваги, немов у багно чи вир, і до ранку в трактирах дешевим вином давивсь. Став боятися снів – свого відчаю злих химер, тож ночами бруківкою вештався – п’яний всмерть. Я втішався розпустою – тільки б забутись знов в сонмі п’яних шаленств і в обіймах чужих жінок обернутись у пристрасть, у диму та слів завій.
Був веселий і п’яний.
От тільки чи був живий?..
ІV
Я заходив до храму під смі́шки та ґвалт юрби і благав її бога: «Помилуй або убий». Стер коліна об мармур, молився, немов у сні: «Не благаю про щастя – подай забуття мені. Не шкодую про гонор, про титул і давню честь – досі бачу я в мареннях зелень чужих очей. Я загину від болю – не виживу, не зцілюсь!..».
Та ікона мовчала – ні пари з пожовклих вуст.
V
Чергова товари́шка на грішно-безтямну ніч розплітає волосся, і коси спадають з пліч темно-вугільним морем.
Не добре мені й не зле, що цілує вона – мов розпечене срібло ллє, що як пестить – палав би, та тут і ущент згорів.
В неї… очі зелені. Як в тої – з химерних снів.
VI
А химерного болю не вилить, не придушить.
VII
Я рахую монети (лишилося тільки шість) на вино і на дівчину – сонячну та руду.
Я залишуся на ніч, а потім уже піду битим шляхом, та степом, та лісом під вовчий спів.
Повернуся з чужих, остогидлих мені країв я туди, де раніш був мій дім, моя честь, мій рід.
Там колись я узимку долоні коханій грів і вустами зривав гіркі краплі кришталю сліз. Я прощення благав аж допоки забракло слів, та на друзки і скло розбивалось хрипке «пробач».
Через неї – вигнанець.
(Мій біль і моя ганьба.)
VIII
Спомин б’ється у скроні.
Він ранить, пала, щемить.
ІХ
Знов півсвіту мину, аби тільки її зустріть. Продеруся крізь хащі, крізь битви і крізь вогонь, щоб свій виридать біль в ніжну кригу вузьких долонь й поцілунками вкрить її шкіру – холодний шовк; щоб обличчям – в коліна, як пес або хворий вовк, й так просидіть годину або безкінечну ніч.
Х
Вогник свічки безгучно згасає в чужім вікні. У рудої сорочка зісковзує із плеча.
Притискаю до себе – мені-бо іще не час. Я собі залишаю останню розпусну ніч.
ХІ
Повернусь, хоч не знаю, чекають мене чи ні, бо занадто вже мрія у грудях мені пече.
ХІІ
Я ж весь світ обійшов за зелений смарагд очей.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=545140
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.12.2014