| Сторінки (1/12): | « | 1 | » |
4.
Алхімік сидів в своєму підвалі і спостерігав. Цього разу він не планував здивувати своїх глядачів. Справжнє дійство він хотів зробити на наступний раз. Цього разу планувалась швидка розгрузка для глядачів. Таке собі затишшя перед бурею.
Вигляд старого танцюючого під мелодію електричного струму вніс свої корективи. На камерах в розкішному банкетному залі чулось схвильоване перешіптування. Люди не чекали такого. Вбивства учасників учасниками траплялись досить часто. Але договір між учасником і мисливцем був неприпустимим. Гості можуть подумати, що Алхімік підтасував результати. Потрібно було втрутитись.
Раптом Алхімік зареготав. Він отримав задоволення від перегляду, наче сам був глядачем, а не тим хто смикає за ниточки. Давно такого не траплялось.
- Думаю, цей юнак заслуговує отримати деякі відповіді. Якщо доживе до світанку.
***
Троє мисливців йшли по терасі, оглядаючи будинки. Їх (будинків) страхітливий вигляд над яким так старанно працювало два архітектори – час і ніч, їх не лякав. Це їх мали боятись. Алхімік подарував їм зброю, по страшніше за сокири, ножі і бити. Панічний страх. Нік, Псих та руда Ілона йшли не поспішаючи. Всього лише друга ночі, куди їм поспішати? Нехай жертва себе вимучить. А тоді вони прийдуть.
- Де ви?! – кричав Псих – виходіть, ми хочемо погратись.
- Не гарчи, ти, ідіот – шикнула Ілона.
- Ми хочемо погратись! – Псих ігнорував її – ми не зробимо вам боляче!
Його маска приховувала емоції, але аж ніяк не могла приховати божевільні вогники в його очах. Вітер розвіював лямки на гамівній сорочці.
- Жаль, що до твоєї сорочки не прилягає кляп – тихо прошепотів Нік.
- Замовк би ти, студент! – гаркнув Псих.
- Я вже давно як не студент – Нік зніяковіло всміхнувся.
З такою усмішкою він ще більше нагадував сектанта. Наче сам Господь над ним, захищає його від вітру та холоду. А він за це відправить до нього кілька заблудлих ягнят за це покровительство.
- Давайте, в біса, розділимось! – гаркнула Ілона – бо ви мене бісите.
- Слідкуй, сучка, за словами – Псих обернувся до неї.
Ілона якомога міцніше схопилась за сокиру.
- Я візьму, он той – встряв Нік, щоб розрядити атмосферу.
***
Сорок сьомий повільно блукав по залізній частині лабіринту. Він та решта елементалів поділили його на чотири частини: маєток, цвинтар, котеджі та залізна частина.
Маєтком була частина з якої вони вибігли і від якої чомусь тримались якомога далі. Там було страшно. Це єдине пояснення, яке вони самі собі знаходили. Там міг бути Рекс, і, найголовніше – десь там знаходився сам Алхімік.
На сході була котеджна ділянка. Колись вона задумувалась, як база відпочинку. Але не так сталось. Як гадалось. Тепер невблаганний час знищував плід людського старання. Територію маєтків перетинала широка гарно освітлена алея, по боках якої знаходились розвалені маєтки.
Цвинтар був на півночі. Туди мало хто потрапляв, бо не знав дороги, але якщо вже потрапляв, то шанси вижити істотно збільшувались. Серед склепів та високих могил майже неможливо було когось знайти. Тільки от там якраз і міг інколи блукати Рекс, якщо йому не сиділось в маєтку. Знати цього напевне ніхто не міг, адже було кілька випадків, коли там просто зникали люди. Як мисливці – так і учасники.
Залізний район, або залізний лабіринт знаходився по центрі. Вузькі, тьмяні вулички, по котрим тіні та світло ведуть вічний бій за свої території, лишень стає темно. Найбільше учасників ховається саме тут. Хоча ховається – неприпустиме слово для тих, хто просто заблукав, довірившись страху.
Він йшов тихо, скрадаючись в тіні. Весь секрет в тому, що його було помітно. Але не для тих, хто пересувався по світлу. Той, хто тікав в паніці не бачив того, хто чатував в тінях. Це було улюблене місце для сорок сьомого. Дорога вела на особняки. Саме по ній часто пробігали його жертви. Темрява, паніка й відчуття власного безсилля робили їх сліпими та глухими. Робили їх мертвими.
Він притих, коли почув те довгоочікуване перебирання ніг. Тупіт, що відлунням йшов по сирій землі був все ближче. Сорок сьомий притис лезо ножа до серця. Він робив так завжди, коли чув пришвидшене серцебиття. Це допомагало йому. Це було його іконою, це був спосіб, за допомогою якого він підсвідомо молився своєму невидимому Богу. Кроки чулись все ближче. Сорок сьомий прислухався. Біг – тренований слух з легкістю дозволив зробити такий висновок. Але не панічна втеча. В цьому випадку хтось кудись поспішав. Вбивця щільніше загорнувся в темряву, злився з тінями і почав чекати на гостя.
***
Ігор обережно виглянув в вікно. Якби не ліхтарі, він не побачив би нічого. А так, далеко перед його зором прогулювались троє вбивць. Ігор стояв в тіні, тож вірив, що з двору його не видно. Хоча вірив це занадто сильне слово. Радше сподівався.
- Їх там троє – прошепотів їм.
- Звідки вони знають де нас шукати? – запитала Ліза
- Не знають – відповів Ігор.
Знову визирнув. Вітер доносив до нього лише уривки.
- Вони розділяються – прошепотів він.
- Це наш шанс – прошепотіла Ліза.
- Який шанс? – не зрозумів Захарович.
- Знищимо їх поодинці – її очі аж горіли від цієї ідеї.
- Краще злиняємо – відповів Ігор – якраз, коли вони зайдуть в будинки.
- Головне, щоб ніхто не зайшов у наш – буркнув Захарович.
Їх перервав глузливий крик Психа. Він закликав їх вийти. Від його голосу стало моторошно. Трепет пройшов по тілу Лізи. Вона відчула себе самотньою в темноті. І світла залишалось все менше.
- Юра – прошепотіла вона – ти обіцяв повернутись…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=546885
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 27.12.2014
3.
Завжди важко приходити до тями. Це ніколи не нагадує пробудження після міцного сну, від доторку до щоки губ коханої людини. О ні, це більше схоже на жорстке похмілля. Голова розколюється, перед очима гелікоптери. Все пливе перекочується, як на кораблі під час шторму. Тіло, особлива та частина, що провела свій час на землі не бере участі в загальному кровообігу, і як наслідок німіє та відкликається болем, коли до занімівши кінцівок приходить той самий біль.
Юра не поспішав рухатись. Лише поволі відкрив очі. Він лежав на боці, калачиком. До половини лиця прилип бруд, що періодично потрапляв в очі, змушуючи їх сльозитись.
- Прокинувся? – запитав Олег.
Юра спробував піднятись, але руки та ноги були зв’язані. Зв’язані тим ж дротом, що Юра примотав до огорожі. Тож Юрі залишалось лише спостерігати, як старий нервово ходить туди-сюди. Він мовчав. Хотілось засипати старого запитаннями, прокльонами, погрозами, але він мовчав. Факт того, що він все ще живий приємно радував, але в той ж час викликав суміш тривоги та надії.
Юра засувався на місці. Марно.
- Дарма стараєшся – Старий спокійно спостерігав за цим.
Навіщо? Для чого тобі це? Чому саме я? Ці питання роєм бджіл шуміли в його голові. Але Юра не задавав їх. Щось підказувало йому, що краще мовчати. Що дадуть йому відповіді на ці запитання? Старий міг бути одним з психопатів. Хтозна, може йому не щастило, його «перевели» до них. І тепер він вб’є Лізу Віталія та Ігоря по одному. Може в нього угода з тими психопатами і зараз Юру чекають жорстокі тортури. Від цього далекі залишки їжі піднялись вверх до піднебіння. Він пожалів, що не схилився тоді разом з Лізою до сміттєвого відра. А може він приманка? Тільки от для кого?
- Нічого особистого, сам знаєш. Кожен за себе – Олег сів на землю поруч з ним.
Юра знову промовчав. Все, що він міг би вимовити втратило зміст. Його інстинкт самозбереження радив мовчати.
- Правильно робиш, що мовчиш – старий поплескав його по плечі – примирись з цим, так буде легше. Віруючий? Далі мовчиш? Що ж, твій вибір. Зараз тобі б помолитись, хтозна, що саме тебе чекає ТАМ. Уявляєш? Тебе нема. Просто НЕМА. Всі далі живуть своїм життям. Нічого нема з твоїм відходом. Всім наплювати, ніхто не заплаче за тобою. А всі твої думки, переживання, мрії, надії – вся твоя сутність просто зникне.
Перед очима пронісся образ Саші. Він пішов на це заради її безпеки. І все марно. Він не зможе захистити Лізу. Вона десь там проти шести психопатів (плюс цей сьомий перевертень), котрим її смерть принесе задоволення.
- Я чув, як ти обіцяв тій дівчині, що захистиш її – в очах Олега заграли злі вогники. Він знущався з безпомічного Юри.
Знову мовчанка. Я не доставлю йому такого задоволення – твердо вирішив Юра. На старого він не дивився. Його погляд шукав бодай щось, бодай якусь ниточку для спасіння. Він лежав всього за метр від калюжі, до якої вони так старанно підвели струм. Перевернувся на спину. Спробував вивільнити руки. Шкіру на зап’ястках почало різати.
- А я ж тоді казав – Олег піднявся і крадькома пішов до повороту, щоб глянути, чи бува сюди ніхто не зазирнув.
Мабуть нікого на горизонті не було. Олег полегшено видихнув і повернуся до Юри.
- Я ж тоді казав, що ти помреш першим. Я ще тоді все вирішив. Ти слабак, нікчема. Ти не заслуговуєш на існування. Нехай твоє жалюгідне життя послужить хоча б комусь на користь. Та не намагайся, марно. Дріт не розірвати, сам знаєш…
Юра не слухав. Тонкі музичні пальці обмацали дріт в пошуках гудза. Лице скривилось від болі, коли руки почали вигинатись в неприродному положенні. Але він не полишав спроб. Все ж краще ніж от так лежати і чекати своєї участі.
- А я думав ти вже змирився – саркастично вимовив Олег.
Легко переступив калюжу зігнувся над ним. Юра спокійно глянув йому в очі, але руки продовжували шукати. Ось воно – ледь не скрикнув той. Мозок швидко приймав інформацію, що йшла з кінчиків пальців. Старий змотав йому руки коротким шматком дроту, тоді пропхав обидва кінці попід шкірою і просто намотав один кінець на інший. Руки легенько затріщали, по тілу пробив дрож. Це не був той біль, коли тебе б’ють в лице чи під дих. Це коли по нервах проходить імпульс, що заставляє тебе смикатись. Ти не в силах стерпіти його. Ти піддаєшся йому, робиш все, щоб він покинув твоє тіло. Біль не сильний, просто нестерпний.
- Нагадує конвульсії – старий обсипав його дії своїми яскравим літературними коментарями.
Юра вже не міг тримати кам’яне лице. Біль позбавляв його лице будь-яких залишків людяності, перетворюючи все в одну суцільну тваринну гримасу. Ще трошки – Юра брехав сам собі. Він хотів повірити, що ось-ось все скінчиться. Лишилось потерпіти всього трішки. Пальці скрутило від спазмів, але він і далі продовжував брехати собі. Дивно на які вибрики здатна піти людина з власним мозком. Яку тільки гру можна затіяти, яку брехню знайти, щоб переконати свої інстинкти відступитись.
- Перестань – старий схопив його за краї куртки і підняв вверх. – ти нікчема! Намагаєшся приховати свої страхи за мовчанням. Може я помилявся…
Юра не слухав. Старий сам того не знаючи зробив йому послугу. Дріт піддався. Головне було прикласти зусилля і далі все пішло само собою. Юра відчув, як по руках тече щось тепле. Шкіра на зап’ястках таки не витримала.
- Знаєш… – врешті сказав Юра.
Пошепки, наче боявся, щоб їх ніхто не почув. Старий нахилився до нього, щоб не пропустити бодай жодного слова.
- Я таки маю що сказати – з цими словами він плюнув старому в очі.
Слина була смаковита. В Юриному роті добряче пересохло. Її хватило на обидва ока. Старий заплющив очі, але було пізно. З його уст донеслась лайка, а руки відпустили Юрину куртку. Руки аж звело, коли його тіло вдарилось об землю. Юра міг заприсягтись, що старий скинув його з величезної висоти – так йому перехопило подих.
- Вважай! – крикнув Юра – позаду тебе вода.
Питати чи старий почув це він не став. Його ноги розпрямились і вдарили старого в груди. Олег протирав очі і не побачив цього. Удар не збив його з ніг, але змусив відійти. Нога стала в калюжу. Юра ж в цей момент відкотився подалі. Нічну тишу порушив звук, що його так любить робити гримуча змія. Тут було лише дві змії. Дві гадюки. Одна зараз звивалась, а друга шипіла проводячи по своєму єству електричний струм.
Старого затрясло. Він намагався щось крикнути. Хтозна, може він переглянув свій намір відправити Юру і того мисливця, що прийде по його душу, на той світ. Може якраз саме тепер він хотів поділитись цим відкриттям не лише з своєю душею, а й з Богом. Може він розповів би це всім. Може він знайшов би переконливі слова для Алхіміка. Слова настільки переконливі, що змусили б його припинити свою партію в шахи, де він бездумно жертвував людських пішаків.
Юрі було не до нього. Все, що міг видати Олег – це незв’язне булькання та хрип, що ніяк не схожий на людський голос. Юра не зважав. Видовище, як в того підкосились ноги і його дивний танець продовжився в партері (на землі) було не з приємних. Потрібно було поспішати, в будь-який момент сюди міг хтось прийти.
Ось його пута вже скинуті на землю, а він розтирає перетиснуті кінцівки. Його руки та ноги наче змінили власника, і дуже сильно не хотіли повертатись до старого.
Тук.
Цей звук розрізав ніч, перетворивши її на день. Спочатку Юра подумав, що то його серце. Ні, не схоже. Може це в його голові?
Тук.
Якщо так, то голова його десь далеко. Значить…
Тук.
Це хтось з мисливців. Юра спохватився на ноги. Булькання старого вело мисливців прямо на них.
- Треба вшиватись – вирішив Юра.
Спочатку він йшов повільно, поступово прискорюючись. Та в останній момент він зупинився. Його тримала невидима рука жалості. Хотілось просто залишити старого вмирати ось так, але він не міг. Це занадто жорстоко.
- Йди далі – прошепотів він сам собі – просто йди. Він би тебе залишив помирати.
Електричний струм нестерпно катував його, а мала напруга (раз Олег все ще залишався живий) поволі спалювала нерви та м’язові волокна. До ранку від того залишилась би купка попелу.
- Не по-людськи – Юра все ще не міг зрушити з місця – це неправильно.
Зараз він ненавидів себе за це. Мабуть ніхто ніколи так не зневажав його: ні вітчим, ні Слава, ні Саша, ні Ксенія, ні Череп зі Златом. Ніхто його так не зневажав, як він зараз сам себе.
- Я не ти, старий, чуєш? Не ти!
Глибокий вдих – видих, розвернувся на сто вісімдесят і кинувся рятувати Олега. Але не ловити ж старого за руку. Тоді Юра просто стане ще однією частиною замкненого кола. Оглянувся в пошуках предмета, котрим старий його нокаутував. Біля однієї з стінок лежав дерев’яний брусок. Схопив його, простягнув Олегу.
- Хапайся! – гаркнув він – ну ж бо!
Старий не міг цього зробити. Юра ткнув у нього бруском без особливих надій. Але сталось диво – Олег все ще чіплявся за життя. Стареча рука обхопила брус. Юра щосили потягнув його подалі від калюжі. Старий виявився важчим ніж виглядав.
Мить і Юра знову лежить на холодній землі. Тіло старого ще посіпувало, проте Юра знав – тут струм їх не досягне.
Тук
Занадто близько. Вже зовсім поруч.
- Вставай – Юра сам лежав, але він то міг піднятись швидко – нам потрібно вшиватись!
- Ліза – прохрипів старий.
- Що, Ліза? – насторожився Юра.
Старий промовчав, але до Юри вже дійшло.
- Ти вирішив здати не лише мене – спохмурнів він – вбивці знають де решта?
- Не зовсім – Олег простягнув руки, щоб Юра поміг йому встати.
- Що, в біса, значить «не зовсім»? – Юра застиг.
- Допоможи і я розповім – Олег не на жарт злякався.
- Я вже допоміг – холодно замітив Юра – тебе не смикає…
Тук.
Старий затрясся.
- Допоможи мені, виродку – прошипів він.
- Ти нас всіх здав – Юра наче не чув.
- А, гаразд ! – здався Олег – Лишень двоє з шести знають куди йти, решта бродить насліпо.
- Знають двоє – не знає ніхто – про себе сказав Юра – знають троє – знають всі.
- Допоможи мені і я покажу де вони.
Тук.
Юра розвернувся – джерело звуку було прямо за спиною. Тьмяне світло ліхтарів освітило тендітну фігуру в білому халаті. Юра одразу ж впізнав білявку, яка спостерігала за ними в гаражі. Її вигляд на мить сповільнив його реакцію, але прискорив серцебиття. Вона була прекрасна, але в той же час смертельно небезпечна. Тоді вона єдина не приймала участі в тому божевіллі. Вона зупинилась. Юра став між нею і старим.
- І знову ти заступаєшся за когось – глузливо сказала вона.
- В мене немає на це часу – в відчаї крикнув він.
Юра мав дістатись до Лізи. Він обіцяв їй. Він не завжди стримував слово, але зараз він хотів його стримати. Вона має вижити – ось що Юра знав напевне. Він був їй потрібний, він відчував це, як матір відчуває, коли дитина в небезпеці. Між ними наче був зв’язок – і Юра знав, що потрібний їй саме зараз.
- То як же ми поступимо? – вона зробила крок вперед.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=546884
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 27.12.2014
2.
Зараз
Н а дворі владарювала нічна осінь. Погода скинула свої робочі оберти, зняла напругу. Про це свідчило раптове похолодання. Ніч грозила видатись їм до біса холодною та ще й з дощем. Годинникова стрілка показувала початок нового дня. Про це оголосила сирена, чиє звучання в супроводі вітру розліталось над ними.
- Вони не повернулись – сказав Ігор – тепер пізно їх шукати.
- А раптом, щось сталось?! – не вгавала Ліза. – Ми повинні їх знайти.
- Де? – озвався Захарович – де, в біса ти їх шукатимеш? Ми не знаємо, куди саме вони пішли. Може ми самі потрапимо в засідку…
Договорити він не встиг. Вони автоматично попадали на підлогу. Реальної загрози не було, але звідки це міг знати той дух страху, що поволі розвіювався по кімнаті з залишками денного тепла. По всій місцевості прокотився далекий крик, наче на трибунах під час гри Львівських Карпат. Тільки от радісного «Гол!» не було. Кричав всього один.
- Божевільні – прошепотів Ігор, хоч відстань між ними була чимала – вони хочуть, щоб ми знали де вони.
Небо високо над лабіринтом прогриміло наче гармата. Погода грозила їм дощем.
- Він – поправила Ліза – він, не вони.
- Все трішки не так – поправив Захарович – вони хочуть показати, що не бояться нас.
***
За кілька десятків кілометрів публіка радісно загуділа. Наркотик, що вони так радісно колись прийняли, почав діяти. Вони не бачили різниці між людяністю і тваринністю. Лиця перетворились на оскал хижаків. Отрута йшла по венах, по м’язах, по нервових імпульсах, приносячи дозу ендорфінів прямо в мозок. Келихи з шампанським зникли зі столу і піднялись в верх. Дзенькіт скла. Атмосфера радості.
- За гарне полювання! – пролунав тост.
Камери тепер показували мисливців. Чомусь приз глядацьких симпатій все ж належав їм. Мало хто співчував тим нещасним, що хотіли прожити до світанку. Всі асоціювали себе з елемента лями, питали в себе чи вистачило б їм сили та сміливості бути там. І ніхто не хотів дізнатись відповіді.
Першим вийшов Псих. Він сам себе так назвав. Він ніколи не скрадався в тіні. Гарне тіло складення дозволяло йому швидко бігати, лазити і вбивати. Біла хокейна маска, майже як в Алхіміка. Стара біла гамівна сорочка з вкороченими рукавами. В руках в нього мачете. Він і видавав такі звуки.
За ним з’явились брати Романові. Чи це їхнє справжнє прізвище – ніхто не питав. І чи вони справді брати теж.
В бідному освітлені з ліхтарів, вони були наче привиди. Їх лиця – загримовані білою пудрою, з чорними колами під очима. Один з них вийшов у чорному костюмі з червоною краваткою. Голова лиса вкрита рубцями, вираз лиця байдужий, демонстрував, що він деінде, але не тут. Популярний образ «агента 47». Його так і називали. Не ім’я – лише цифра. На руках чорні рукавиці. Він йшов легко, наче на прогулянку. Тільки от в руці в нього був здоровий армійський ніж. На поясі намотана гаротта – тонка шовкова нитка, що міцніше за рибацькі снасті.
(*примітка автора – Агент 47, відомий також як Хітман, професійний кіллер, серійний вбивця. популярний герой однойменних комп’ютерних ігор)
Поряд його брат Нік. Він виглядає наче випускник якоїсь бізнес академії. Білі слакси, коричневий твідовий піджак. Під ними теплий светр, щоб не було холодно вночі. В нього акуратно зализане волосся, виражені скули та живий вираз лиця. Таких інколи можна зустріти на міських вулицях, з книжками, що віддалено нагадують Біблію. Вони зазвичай питають: «А ви вірите в Бога?». Відповідь спрогнозувати легко: або – або. Хтозна, може люди вибирали б компромісні варіанти, якби в таких людей в руках знаходився ніж м’ясника. Кількість віруючих точно б піднялась. Прямо як колись в середньовіччі…
За ними Скінхед. Армійські штани та чоботи. Біла майка, що відкривала тілу свастику та інші знаки пошани Гітлера і йому подібних. На лисому черепі жовта маска в вигляді смайлика. В м’язистій руці бейсбольна бита. Він постійно смикався, чи то від холоду, чи то від нетерпіння. Його голова вертілась в різні боки, в пошуках жертв. Хоч він і так знав, нікого й близько немає поруч.
Далі вийшли дівчата.
Низька руда в чорному латексному костюмі, який демонстрував її хлопчаче тіло. Її лице закривала біла хокейна маска. Вона йшла розслабленою ходою тримаючи на плечі сокиру, що такими користуються пожежники. Вона йшла поволі, але від нею несло смертю.
Далі вийшла білявка. На відміну від рудої подружки, вона не ховала лиця. Просто зробила контраст: неприродна білизна проти яскраво червоної помади на губах. Губи скривились в грайливій усмішці. Така не залишить байдужим нікого. Тіло, котрому позаздрили б навіть грецькі богині, прикрите лише коротеньким халатом медсестри. Біляве волосся зачесане назад. В тендітній руці вона недбало тягла биту, котра стукалась об землю.
Зал наповнився оплесками з боку чоловіків. Жіноча половина невдоволено прицмокнула губами, їм не подобалось, що стільки уваги приділено не їм, а тим двом.
Шестеро елементалів зупинилось прямо перед камерою. Вони не поспішаючи, щось обговорювали. Крім Рудої та Скінхеда всі виглядали якимось спокійними. А тоді просто розбрелись в різні сторони.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=546526
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 26.12.2014
Хто ухиляється від гри – точно її програє.
Ришельє
Бути хорошим – як це вимотує людей!
Марк Твен
12 вересня 2011
У Франції біля міста Баньоль-сюр-Сез, на заводі по переробці ядерних відходів, що належить до атомної станції «Маркуль», стався вибух. За попередніми даними одна людина загинула і 4 поранено.
В Страсбурзі триватиме пленарна сесія Європейського Парламенту.
В США почався судовий процес над Віктором Бутом, звинуваченим в торгівлі зброєю.
Чемпіон світу в суперважкій вазі за версіями WBA / WBO / IBF / «The Ring» Володимир Кличко розповів про ймовірність проведення поєдинку з регулярним чемпіоном WBA Олександром Повєткіним.
Чемпіон світу в суперважкій вазі за версією WBC Віталій Кличко похвалив свого останнього суперника Томаша Адамека, а також повідомив, що протягом місяця визначиться з наступним супротивником.
1.
За три місяці до…
Держава нам бреше. Запам’ятай це навіки. Не вір тим, хто буде говорити тобі про державну роботу, як про гарантію твого прибутку. Сказати тобі, що таке держава? Держава це ракова пухлина на і без того нездоровому тілі. Вона тебе використає, висмокче з тебе твої соки і виплюне тебе. Знаєш чому?
Тому що ти непотріб. А навіщо одному непотребу інший? Все, твоя користь закінчилась. А скупа єврейська система занизить її вартість на пенсії. В тобі незацікавлені. Тебе годують обіцянками, брехнею і всіляким другосортним лайном, щоб ти думав, що все прекрасно. Так, в тих, хто там наверху все прекрасно. Лишень ритм їхнього життя набрав таких традиційних обертів, що сповільнитись їм не дадуть такі ж самі виродки. Гальмуючих замінять шустріші. Стабільність…
А ти?
А тобі по факту не все одно, через кого віддавати державі здоров’я, молодість? Життя? Віддавати всього себе?
А що взамін?
Я тобі скажу – Нічого. Знаєш чому? Ти просто непотріб. Раз таких як ти мільйони твоя собівартість для держави падає. От чому по твоєму держава намагається перетворити всіх на сіру масу? Тому що особистість їй невигідна. Сіра маса – саме то. Таке собі клонування індивідів. Ми по одному всі – різносторонні особистості з багатим, або не дуже, внутрішнім світом. А всі разом ми – маса. Крупинки гречки не рахують, якщо їх багато, а от пляшка хорошого вина рахується кожна окремо. І це при тому, що від гречки тобі користі більше. Так, в хорошого вина процес приготування довгий і складний, але ним ти ситий не будеш…
А ми цього не бачимо. Ми не бачимо очевидного. Так, я тобі це кажу. Ти – сліпий. Тебе задурили імітацією свободи, свободою слова, терпимістю до нац-меншинств, політ коректністю і другим лайном, котре ти жереш. І ти наїдаєшся цим так, що не бачиш нічого за цією ширмою. Фішка в тому, малий, що поки ти голодний і босий – ти шариш. Патріотизму навчають ще зі школи. І навчають так сліпо, що ти перестаєш в ньому розбиратись. Для тебе всі вороги. Москалі, жиди, хачі, чурки – все це для тебе вороги, непотріб. Такий самий, яким для держави є ти…
Знаєш для чого тобі свобода слова? Тому що сидіти і пиз*діти можна весь час, але робити ніхто нічого не буде. Навіщо? Язиком тріпати легше ніж щось змінити. Кляни їх, обзивай – їм по боку. Вони наживаються на тобі, смокчуть з тебе кров. Закони для вас написані по різному.
А інформація…
Інформація це повія, що переходить від того, хто заплатить більше. Вона розкине, ноги, нагнеться раком, зробить все, щоб клієнт був задоволений. Вона підстроїться під будь-які вимоги, ти головне плати. Вона наче розбавлена фарба, наче фальшивий звук, розбавляй та викривляй як хочеш, все одно нічого справжнього не залишилось. Якщо б вона була чесною, то різні СМІ не диктували б її по-різному. В правди лише одна версія. Не дві, не три, не півтори. Одна. Решта – всього лише види брехні.
- От так то! – Юра підняв вказівний палець, багатозначно глянувши на своїх слухачів.
Всього четверо, але слухали вони невідривно. Його дівчина-красуня Ксеня, близький друг Вася, Саша та Віктор – хлопець, що прийшов з нею. Повний, з залисинами та масними губами, що тільки Саша в ньому знайшла? Може хороший дорогий одяг?
Юра відмовлявся вірити своїй Ксені, що Саша повелась на гроші. Ні – думав він – Саша не така. Її душа чиста наче душа новонародженої дитини. Чиста наче крапля в гірській річці, що ще не занапастили люди.
Його вона їм представила, як свого знайомого, але півню ясно, що той претендував на щось більше. От цей Віктор вирішив покорити її інтелектом, раз вже з вродою не склалось. В монополії, грі котру вони грали розсівшись на підлозі та обклавшись пивом з сухариками та чіпсами йому теж не йшло. Він філософствував, а тоді запитав Юрину думку (як-не-як вони сиділи в нього). Зараз Віктор жалів про це. Юра ніколи не був дурним. Замітьте, не дурнем, а саме дурним – це різні речі. Дурний – це тупий. Той, хто відмовляється пізнавати та вивчати, щось нове. Той хто приймає деградацію, за прогрес. Дурень ж бачить все навколо, але не розуміє того, що в нього під носом. Це сліпа зона в його обзорі.
Чи був Юра дурнем? Цього він не знав, не бачив. Його радувало лице Віктора, що виглядав дещо збитим з пантелику. Найважче Юрі було почати говорити просто. Без закручених фраз та метафор, що їх так цінують часто хибно приймаючи за мудрість.
Він уважно слідкував за стомленим виразом лиця Віктора, яке по мірі ускладнення тексту набувало тривоги та спантеличення. Хоча ні – найважче було не зареготати, дивлячись на його лице.
- Ну так – врешті (скупо) визнав він – логіка в твоїх словах є.
- Всі чоловіки люблять помудрувати – Ксенія притулилась до Юри.
Саша відвела погляд, але тоді він не придавав цьому значення. Ніколи не придавав. Він машинально обняв її. Вільною рукою пригладив її темне волосся. Глянув у зелені відьомські очі, в котрих колись тонув. Але не цього разу. Серце видало звичайний стук, наче не вона сиділа поруч. Він все робив машинально.
- Хіба не за це ви нас любите? – ввічливо всміхнувся Віктор.
- Ні – відразу ж озвалась Саша.
- А за що? – втрутився Вася.
Високий, худий, світловолосий. Його волосся було довше ніж в Ксені, і вже діставало до Сашиної довжини. Тонкі риси лиця, тонкі пальці, бліда шкіра – ще один вид львівських музикантів. Юра всміхнувся. Його товариш постійно хвалився любовними подвигами, але зараз виглядав безпорадним. Він не встиг одягнути на лице ту, звичну маску впевненості і його інтерес виглядав голим, наче відвідувач нудиського пляжу.
- Хіба не найбільше задоволення вам їсти мозок чоловіків? – солідарність у Віктора була розвинута краще ніж в Юри, тому він втрутився першим.
- Мені ти казав не так – прошепотіла Ксеня йому на вухо.
- Повір – шепотом відповів він – коли ти берешся за мій мозок, це важко назвати процесом харчування.
Гості чули це. Кімнату наповнило сміхом. Ксенія міцніше притулилась до нього. І в цю мить їх з Сашею погляди зустрілись. «Знову здалось» - вирішив Юра, як тільки вони відвели їх. Швидко, занадто швидко.
- Так за що ж ви нас любите? – не втихав Вася – не за красу, не за мозок, за що ж…
- За те, що поряд з вами ми можемо відчувати себе слабкими – відповіла Саша.
- Ганчірочками – не втримався Юра.
Ксеня одразу ж штрикнула його під ребра.
- Не перебивай – шикнула на нього – Сашенька правду говорить. Ми любимо вас за те, як ми почуваємось поруч з вами. Не за те, що ви сильні, красиві, чи розумні. За те, що поруч з вами ми жінки. За те, що ми за вами як за стіною. Ви можете безкінечно розводитись, на різні теми, мудрувати, дискутувати, але не за це ми вас любимо…
Запанувала мовчанка. Знову їхні погляди зустрілись. Вони дивились одне на одного якось по-новому. І знову за швидко вони їх відвели. Глянув на Ксеню, що хитро спостерігала за всім. Юра одразу ж вловив натяк, на те, як сприйнялась дівчатами їхня з Віктором дискусія.
- Давайте просто кидати кубики – запропонував Вася.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=546525
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 26.12.2014
9.
В домі віяло старістю. Складалось відчуття, що тут колись жили люди. Вони сварились, мирились, їли, спали, проживали тут ціле життя. А потім їм на зміну приходили інші люди. І все повторялось. За ними інші, потім ще інші. Така собі циклічна стабільність. Але нічого не триває вічно, щось починається, щось кінчається.
Ігор обережно виглянув в вікно. Його в зору відкривалась прекрасна алея. На такій вулиці не соромно було б жити. Посеред неї вела дорога вимощена бруківкою, а по боках через огорожі, будь вони з каменю чи живоплоту, виднілись старі особняки. Вулиця впиралася в високу стіну, через яку було не перелізти. Не те, щоб вона була висока, просто на залізних ґратах висіла табличка в виді блискавки. Інстинкти підказували їм не перевіряти. Алхімік не був зацікавлений в їхній втечі…
Повернувся, пройшов по рипучому дерев’яному паркету, що місцями вже прогнив і сів поруч з Лізою та Захаровичем, які оперлись до почорнілої стіни. Сили потрібно було економити…
До виступу тих психопатів, котрими їх лякав дід, лишилось п’ять хвилин. Вони зробили так, як і сказав дід: знайшли котедж і забарикадувались в ньому. Тепер залишалось лише чекати і молитись, що їх не знайдуть до ранку.
- Їх щось довго немає – знервувалась Ліза.
- Їх немає всього десять хвилин – заспокоїв її Ігор.
- Ти казав це десять хвилин тому – не вгавала вона.
- І дійсно – спохватився Ігор – і де їх шукати, знаєш? Може будемо кричати: Юра, миленький мій, відізвись?!
- Може щось сталось – настоювала Ліза – ми відправили його з незнайомою людиною…
- Тип одне одного ми знаємо – хмикнув Ігор – ах, жаль що фляги немає.
- Ага – закивав Захарович – покурити би…
- Вам двом наплювати? – Ліза все шаленіла.
- Не те щоб дуже – Ігор знизав плечима.
- Кожен сам за себе, сонце – Андрійович поклав руку їй на плече.
Ліза одразу ж скинула її з себе. Його дотик здався їй чужим, грубим. Юра торкався до неї інакше. Від його рук віяло теплом, ласкою. Добром, яке він ховав десь в середині себе. Ховав настільки глибоко, що й сам вже не міг знайти його. Забув, що воно в ньому існує. Ліза розуміла його, вона сама через таке пройшла. І просто їй його не вистачало. Вони були знайомі всього кілька годин, але відчувалось наче пройшли роки.
- Він обіцяв захистити мене – тихо прошепотіла вона.
Очі закололо. Здавалось, що почався дощ і кілька капель потрапило їй в очі. Вони не затримались там, а потекли по щоках.
- Може вони заховались деінде – Ігор спробував заспокоїти її – чекають, коли пастка спрацює…
***
Юра вже збився з тієї кількості поворотів, якими його вів старий. Вони петляли між закритих риночних стелажів. Такі собі іржаві залізні будки в перемішку з якимись будиночками. Під ногами була багнюка та купа сміття. По коридорах лабіринту прогулювався вітер. Але не він приносив холод. Сама атмосфера вічної зими, пробирала їх до кісток гірше вітру.
- Нам сюди – показав Олег.
Вони круто повернули вліво. Юра б нізащо не побачив той поворот, якби не старий. Він просто пройшов би мимо. Будки та хатки, що складали собою стіни в лабіринті, привели його в тупик. Далі простягалась огорожа, на котрій висіла жовта табличка з блискавкою. Юра підійшов до огорожі. За нею розпочинався ліс. З дерев ще не опало листя, навіть не пожовтіло. Ось вона – їхня свобода, прямо за стіною. Так близько…
Але далі ходу не було, тільки тією дорогою, якою прийшли.
- Ми когось конкретно чекаємо? – запитав Юра.
- Вони ходять по одному – сказав дід – тож думаю, що так.
Він схилився за однією з будок. Дістав металевий дріт. Кинув один його кінець Юрі. Той піймав його.
- Огорожа поки неактивна – Олег розвіяв його сумніви – поки. І тікати не варіант. Згадай для чого ти сюди прийшов…
Юра кивнув. Саша була варта всього цього. Він розповість їй про свої почуття. Це надихало його. Давало сили, додавало мужності. Він хотів бути з нею. Зараз він відчував гостру необхідність повернутись до неї. Вона єдина його чекала…
- Плюс тебе пристрелять, не пробіжиш і сотні метрів – дід обірвав його мрії.
- Це головний аргумент – погодився Юра.
Він схилився над огорожею. Торкнувся. Ідіотизм от так торкатись, коли перед очима табличка електричної напруги. Але вибору не було, та й не думав він тоді про це. Саша затьмарила його розум, проникла туди наче чума. Спробував зосередитись, але від чуми не так просто позбавитись.
- А зміст їм розділятись?
- Їм платять за кожного вбитого окремо. А самих безрезультатних відсилають до нас. Допоки ті не проявлять свою кровожерливість.
Юра зробив петлю. Дріт проржавів, не піддавався, але мало по мало він все ж зміг. Зробити все необхідне.
Олег закопував частину дроту в землю. Лише невеличкий шматок стирчав і закінчувався прямо в калюжі. Юра одразу зібрав все до купи. В півночі огорожа буде підключена до електрики. Струм пройде по дроту і прямо в калюжу, а деінде пройде по землі. Лишилось лише міцно прикріпити його до огорожі. Той, хто сюди прийде приречений…
- Позбавимось від одного з смертних гріхів – під мигнув йому старий.
Лінь, хтивість, гнів, заздрість, жадібність, ненажерливість та гординя – подумки перерахував Юра.
- Цікавий факт – відповів старому, затягуючи петлю – людині легко назвати шість з семи. Сьомий ж людині назвати важче, тому що цей гріх в її душі переважає всі інші…
Він замовк. Мозок викинув йому інформацію, до якої той був неготовий. Виникло відчуття, наче чорнота ночі перетворилась на туман, що огортав його. І лишень слабенький промінь світла вказував, йому шлях з нього.
- Гріхів ж сім – затягнув останній вузол.
Натерті руки, призвичаєні до гітари, але аж ніяк не до тяжкої фізичної праці, витер в штани. Встав повернувся до Олега.
- А їх шість.
- Ми теж маємо право відправляти їх на той світ – сказав він – ходімо!
Вони прислухались чи нікого немає. Обережно перейшли через калюжу, яку от-от мало зарядити від огорожі. Юра обережно виглянув з-за кута. Подав руку старому: можна йти. Повернувся до нього, але Олег не рушав з місця. Він схилився над дротом, щось перевіряючи. Юра ж зосередив увагу на лабіринті. Він хотів повернутись до Лізи. Глянув на годинник. Десять хвилин до дванадцятої.
- Коли знищили «невистачаючий гріх»? – він не хотів вважати їх за людей. Не після того, що вони хотіли зробити.
- Тієї суботи – донеслось з-за спини.
- В них вільна вакансія? – хмикнув Юра.
- Так. Треба лише забрати два життя.
- Намірився знищити ще одного психопата, щоб зайняти його місце?
- Не зовсім…
Ці слова подіяли на Юру наче вилите відро холодної води. Він розвернувся, проте було пізно. Голова розкололась на тисячі дрібнесеньких шматочків, що перетворились на зорі., котрі освічували чорний нічний туман. Коліна підкосились, ноги стали наче ватні і Юрій почав провалюватись в невідомість. Це спокійно можна назвати глибокий нокаут. Йому здавалось наче він падав вічно. Час зупинив свій плин для нього. Пройшли роки, допоки тіло досягло брудної холодної землі, що наскрізь пропахла духом іржі та пилюки. А тоді чорний туман накрив його з головою.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=546027
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 24.12.2014
6.
За два місяці до
В його кімнаті стояла густа димова завіса. Він не знав, яка це вже пачка по рахунку. Але і ця підходила до кінця. Він хотів, щоб дим тримався тут вічно. Хотів, щоб дим заховав його за свою сіру ширму наповнену алкоголем і горем. Хотів загорнутись в неї наче в плащ-невидимку.
Двері в його квартиру відчинились.
- Юр! – донеслось з коридору.
Нема відповіді. Юра сподівався, що на цьому все й скінчиться. Знайомий неприємний голос вирішить, що тут нікого немає і піде геть…
- А ось ти де! – в кімнату хтось зайшов.
Дим заважав йому побачити хто це. Лише здогад, що то Олег, його вітчим. Як завжди, вдягнутий у все чорне: туфлі, пальто, капелюх.
- Ну ти даєш! – стримано вимовив той.
Юра знав, що той бачив. Для Олега не було цієї завіси з диму, горя та алкоголю. Для Олега це було просто безладом. Олег ніколи не показував своїх почуттів. Він завжди вів себе стримано. Що не могло не бісити Юру.
- Чого тобі? – хриплим голосом спитав той.
- Похорони твоєї матері – тихо сказав той – ти забув про них?
- Яка тобі різниця? – Юра відкинувся на диван і підняв голову вверх.
- Мені? – стримано перепитав той – ніякої. Невже твоя впертість сильніша твоїх синівських почуттів? Чи може ти так запив, що це вилетіло з твоєї голови?!
Самовладання йому було не позичати. Може за це його й любила матір, подумалось Юрі. Може тому й пішла від батька, як тільки він помер. Протилежності притягуються. Стриманий вишуканий інтелігентний Олег і вона – добра, любляча та переживаючи за кожну дрібницю. Юра спробував пригадати її, але вийшло розмито. Просто в нього не було ні єдиної її фотографії.
- Я не хотів її бачити… Не міг… Не такою… – ком став йому в горлі, заважаючи видавати бодай хоч якісь звуки.
- Тобі треба її відпустити – вітчим сів поряд.
- Ні – Юра повернув до нього голову – не проси.
- Всі чекали тебе там – з легким осудом в голосі сказав той.
- Чхав я на всіх. Просто не вірю, що її немає.
- Мені теж важко – кивнув Олег – рак на таких стадіях не лікується.
Далі вони сиділи мовчки. Двоє чоловіків, що не любили одного, але яких тримала поряд жіноча любов. В них ніколи не складалось, вони часто сварились, дійшло, що Юра покинув їх дім в дев’ятнадцять. Але зараз між ними не було тієї ворожості. Вона з’явиться пізніше, коли пройде ще час. Але не зараз, не в такий день. Воля його матері, хоча б на день та й збулась: вони сиділи поряд без образ, без злості, зближені одним горем…
***
Зараз
Голос Алхіміка все ще звучав в його голові. Викривлений, химерний, наче щось шкрябало його горло під час промови
- Я не просто так зібрав вас тут – сказав він. Ідеальне вміння витримувати паузи – точніше ви самі прийшли до мене. Кожний з вас шукав вирішення всіх ваших проблем. І я дам вам його. Ліза, твоїй сестрі потрібно рівно двадцять п’ять тисяч євро на все необхідне.
Ліза не могла вимовити ні слова. Їх всіх охопив жарт. Він знає.
- Віталій – продовжував той – гроші для весілля дітей – це звісно ж благородно, не спорю ти вкладешся в двісті шістдесят сім тисяч гривень, для повномасштабного бенкету з усім задуманим і омріяним твоєю невісткою. Хоча мої люди зійшлись на тому що шлюб не протриває й трьох років…
Це вже подіяло на всіх. Захарович ж не розповідав нікому про свої цілі. Алхімік вивчив усе. Вони були в його руках.
- Юрій…
Волосся на його потилиці почало електризуватись від власного імені, почутого таким тоном.
- Любов штовхнула тебе на таке. Чи причина криється в смерті матері та напружених відносинах з вітчимом? Віддавати борги замість рідного брата коханої дівчини, але шість тисяч доларів – це небагато. Сім двісті, враховуючи відсоток…
Знову витримана пауза.
- Ігорю, власний бізнес в Києві вимагає вкладень в двадцять п’ять тисяч євро. Ти заклав усе і прогорів, який жаль…
- Давайте до справи – сухо прокашляв той – ваша жалість звісно як мед на душу, але ми не по неї прийшли…
Алхіміку це не сподобалось. Він звик до повної покори з боку своїх людей, а це підривало його авторитет.
- Я оплачу весілля сина, операцію сестри, владнаю борги, та врегулюю бізнес. Лишень одна умова: ви повинні пережити цю ніч. Робіть все що вам заманеться для виживання. Будь-які рішення, будь-які методи для досягнення цілі. Переживіть цю ніч, щоб отримати все, що вам потрібно. Переживіть наступну, щоб насолодитись цим.
- Дві ночі? – спитав Ігор – не забагато?
- Є альтернативний варіант – сказав Алхімік – знайдіть мене і вбийте. Тоді все скінчиться миттєво. Або перебудьте дві ночі в моїх володіннях.
- А якщо відмовимось? – виклично спитав Юра.
- Ваша поїздка на той світ почнеться прямо тут і зараз. Брата своєї коханої тобі не жаль. Ти може і радий би був, але от якщо з нею…
- Не смій! – закричав той.
- Значить буду вважати, що ти прийняв мої умови – металевий скрегіт голосу додав струну задоволення – не потрібно розповідати, що я зроблю з рештою…
Мовчанка. В приміщенні на мить запанувала мертва тиша. За кілька секунд до них донеслось презирливе хихотіння людей Алхіміка. Вони дивились на них наче шакали на здобич. В поглядах читався цей момент очікування, коли звірі зможуть пронизати нову, свіжу плоть своїми зубами.
- Наші життя в обмін на рішення наших проблем? – спитала Ліза
- Ваші життя в обмін на щастя…
Сон скінчився…
- Без двох одинадцять! – об’явив старий – Готуйтесь!
Юра все ще лежав на тому матраці, коли старий об’явив збір. Поруч з собою він чув легеньке дихання Лізи. Вона так і заснула в його обіймах, повернувшись спиною до нього. Їй теж потрібний був спокій.
- Прокидайся – ніжно прошепотів їй на вухо.
Вона протерла руками очі спросоння вона втратила грацію тієї кішки, якою здавалась. Зараз вона нагадувала незграбну дитину, що не в порядку з власною координацією рухів. Тільки от такою вона здалась дивовижно милою. Юра завжди милувався жінками в такі моменти. Саме тоді нагадували беззахисних створінь, хитромудрий розум, що не розумів сам себе, ще спав, і їхній милий шарм був їхньою єдиною зброєю. І на Юру вона діяла краще за напускну кошачу грацію. Він не може дозволити комусь причинити їй страждання. Він зробить все, щоб захистити її.
- Присядемо на доріжку? – запропонував Ігор.
Юра глянув на нього. Він побілів, пальці тремтіли, але він докладав всіх зусиль, щоб цього не показувати.
- Мені буде не вистачати твоїх жартиків – дід уважно виглянув за двері, які почали поволі прочинятись.
Юра з Лізою вже були на ногах. Вони стали за довгожителем і Захаровичем. Ігор ж замкнув їхню п’ятірку. Двері поволі відчинялись. Металічні засуви скрипіли наче страждаючі душі з пекла.
- В нас буде година на все про все – попередив дід – вони знають звідки ми вийдемо. Не жалійте їх, не взивайте до милосердя, вони не почують. Це звірі, садисти, їм платять за наші життя. Як тільки почуєте дзвін, знайте – вони йдуть по вас.
- Значить треба буде вшиватись – сказав Юра.
Його очі горіли. Погляд був спрямований вдаль. Поки вони не вийшли він ще раз глянув на Лізу. Її лице було напружене, але вона вже не була тією беззахисною дівчиною, що мирно спала в його обіймах.
- Не переживай – тихо сказав він – я не дам тебе в обіду.
Ігор все ж почув це. Юра зрозумів це, коли зустрівся з ним поглядом. Але той не сказав нічого, не випустив на волю ніякого жарту. Просто ствердно кивнув головою. Юра від повів йому тим самим.
***
Алхімік насправді мав високий зріст. Вищий ніж на камері це вже точно. Решту приховувала чорна мантія та біла маска. Крізь дві діри в ній гляділи янтарно-карі очі. Вони пробирали наскрізь, один погляд в їх вогонь пробирав, навіював жах. Щось в них було неприродне…
- Елементалі! – голос гучною хвилею пройшов по приміщенню.
Саме приміщення було гаражем. Зверху горіли прожектори. Єдине місце де він не повпихав камер. Тут готувались ті, хто мав виходити через годину. Шестеро чоловік одягались, розминались робили останні приготування перед виходом. Алхімік знав кожного з них. Кожного (і кожну) з них він вибрав сам. Він довів їх до такої степені, коли про людяність не має чого згадувати. На вид нормальні люди, всередині вони були пустими. Алхімік їх спустошив, він гордився цим.
- Я прийшов побажати вам успіху. Жалість вам чужа, ви її не знаєте. В вас немає душі, запам’ятайте це. Емоції це привілей людей. Ви не люди, ви стихії, чиста енергія. Таких як ви колись звали елементалями. Ідіть і візьміть своє!
Ніхто не сказав нічого у відповідь. Ніколи не говорили. Стихіям це не потрібно. Слова прозвучать в лабіринті, як виплеск енергії. Алхімік радів своїй роботі. Видовище повної хижості в їхніх очах приносило йому самому задоволення. Садистська насолода. Він знав про них все, всі найпотаємніші деталі. Все це він витягнув з них нелюдськими методами і перетворив на бажання вбивати. Сьогодні вони отримують те, що хочуть. Він знав це.
Шестеро. Чотири чоловіка і дві жінки. П’ять колись мали сім’ї. Чотирьом з п’яти заборонено бачити дитину. Бізнесмени, топ-менеджери, вчителі, інженери, лікарі та продавці. Тепер це все позаду. Життя відсіяло їх з соціальної ланки. В усіх шістьох були проблеми з алкоголем та грішми. Четверо мали великі борги. Троє відсиділи за розбій, крадіжку та нанесення тяжких тілесних. В двох були проблеми з наркотиками, якщо залежність, або продаж можна назвати проблемами. Одна продавала своє тіло поблизу траси Київ – Чоп. Життя розбило їхні душі, розтоптало їх, випило все і сплило решту до тла. Він дав їм це, дав їм те, що було потрібно. Він зробив те, що не вийшло в життя. Він закінчив необхідну роботу.
Елементалі…
Він знав їх. Він знав про них все. Вони ж не знали про нього нічого.
7.
В розкішній залі наперебій гуділи дискусії. Гості в дорогих вбраннях пригощались вином, шампанським та різними делікатесами на величезних столах з білими скатертинами. Тут був і той сивий дід, котрому не сподобалось шоу. Прийшла й та пані в зеленій сукні, що хотіла побачити лице Алхіміка. Прийшов товстун з новими дівчатами для втіх після ігор. Він не міг не дочекатись, коли знову побачить ту білявку з битою в білому халатику медсестри. Сьогодні він планував запропонувати Алхіміку будь-яку суму за ніч з нею. Те видовище тривало якихось жалюгідних три години, але його тіло до сих пір тремтіло, коли він бачив, як з бідолахи вибивали мозок…
Дисплей засвітився. Гості притихли, очікуючи звернення Алхіміка.
- Вітаю вас! – на екрані з’явився знайомий чорний силует.
Натовп мовчав. Всі ці великі цабе в жорстокому світі за цими стінами мовчали. Склалось враження, наче вони бояться дихати, щоб бува не пропустити ні одного слова.
- Радий вас сьогодні бачити – між тим продовжував голос – сьогодні в моїй грі візьмуть участь п’ятеро людей.
- Ми з нетерпінням хочемо їх побачити – долинуло з залу.
Люди оглянулись. Прожектор на світлі показав на молодого чоловіка років тридцяти. Чорне волосся акуратно зализане назад. Яскраві зелені очі, виступаючі скули та чарівна усмішка на гладенько-вибритому лиці. Всі знали його: молода акула в бізнесі, але вже встиг засвітитись на кількох великих угодах між великими компаніями.
- Пане Левицький! – привітався Алхімік – нечастий гість на наших вечорах.
- Прошу вибачення – той схилив голову, проте усмішка з лиця не сходила – я недавно з Австрії. Бізнес, самі знаєте…
- Що ж – викривлений голос Алхіміка не видав ніяких емоцій – сподіваюсь сьогодні вам пощастить так само, як і в бізнесі…
- Сьогодні я не робитиму ставок – сказав той – я не вірю, що хоча б хтось доживе до світанку. Навіть той старий, що ховався в каміні всю ніч, його ви позбудетесь першим…
- Я не вирішую хто з них вмре, а хто ні – Алхімік перервав його – це роблять мої люди. В них, так сказати, повна свобода дій.
- Тоді я просто насолоджуватимусь шоу – обережно сказав той, щоб не спровокувати на себе гнів Алхіміка.
Він знав, по ту сторону опинитись було зовсім легко, захотів би цього їхній «ведучий». На екранах по всій залі тим часом з’явились камери спостереження. Центральний ж телеканал показував лише мигаючі зображення учасників. Мигаючи, тому, що ракурс їх постійно мінявся.
- Вітайте наших учасників – почав Алхімік – того, що пережив одну ніч ви знаєте.
Зал мовчав. Того старого вони ненавиділи. Він просто «пересидів» цілу ніч, спостерігаючи, як помирають ті з ким він вперше вийшов в лабіринт.
- Скажіть, що ви приготували для нас щось новеньке – з усмішкою промовила молода блондинка.
Її усмішка зів’яла, коли Алхімік не те що не удостоїв її компліментом – навіть не подав виду, що почув її взагалі. Це в богемному світі вона знаменитість. Дочка відомого політика, бізнесмена й мецената, світська левиця – для Алхіміка вона було ніщо, пилюка на чоботах. Ніхто…
- Почну з дами – між тим говорив він – її звати Єлизавета. Жаль, що таке благородне ім’я вона носила в дитячому притулку, де прожила бік в бік з сестрою. Як ви можете бачити, досить красива, сильна й розумна. Сестрі пощастило менше: вона смертельно хвора. Вітчизняна медицина не в силах зробити що-небудь, от вона і прийшла сюди…
- Сорок п’ять тисяч на неї – почулось з натовпу.
- Це ваші гроші – відказав Алхімік, вам і розпоряджатись ними.
Чомусь склалось враження, що згадка про гроші викликала в нього невдоволення. Але згадка ця мимолітна наче вітер. Її витіснили думки про гроші та видовища.
- Далі представляю вам старшину, що служив в Афганістані…
Договорити він не встиг – люди почали викрикувати суми в різних валютах. Запах можливих грошей витіснив манери та здоровий глузд, тепер вони скидались на хижаків, що не можуть поділити здобич.
Алхімік вичекав паузу. Та й взагалі, не було змісту продовжувати розповідати. Можна було б розповісти, що той налякався більше за Лізу, при зустрічі з елементалями. Але він не став.
- Далі представляю вам Ігоря, підприємця-авантюриста з Києва. Він міг би стояти серед вас, пристрасть до азартних ігор і алкоголю розорила його.
- Симпатичний – промовила блондинка – нагадує мені такого собі Генка Муді. Молодого такого Генка.
- Він помре першим – сказав товстун – це я точно кажу. Таким не пережити це.
Він говорив тоном впевненого в собі експерта. Наче він пройшов крізь таке, щоб щось стверджувати. Так завжди: дай висловитись людині що нічого не тямить в речах про які питають її думку, і вона буде говорити з виглядом експерта.
(прим автора. Генк Муді – головний персонаж в серіалі «Блудлива Каліфорнія». Його зіграв Девід Духовний)
- І останній – продовжив Алхімік – Юрій, музикант зі Львову. Намагається допомогти своєму приятелю вилізти з боргів.
По залу прокотився регіт. Багачі зневажали цих людей. Вони відносили тих чотирьох до самої нижчої касти. Касти недоторканих. Їхня зневага – це плід жаги крові. Неможливо бажати чиєїсь крові, якщо відчувати лише хороші емоції. Ціле життя погані емоції борються з добрими. Вони не живуть в мирі це брехня. Вони по черзі беруть гору. От і зараз: люди починали шаленіти та божеволіти, відчувати присмак тієї насолоди, що от-от мала пройти по їх венах, отруюючи їх, дістатись до сердець і без того чорних, та пройти прямо в мозок, щоб він не міг без цього обійтись. Такий собі закритий клуб елітних наркоманів…
8.
Бігом, бігом! Вони слідували за дідом, котрий виявився на диво проворним для свого віку. Його звали Олег, прямо як Юриного вітчима. Сама згадка лише збільшила неприязнь, але зараз вибирати не приходилось. Він єдиний, хто ще більш-менш орієнтувався в місцевості.
Місцевість нагадувала лабіринт, або вулички десь в Китаї. Вузькі, плетуться змійкою, сходяться і розходяться, приводячи в тупик. Єдине, що відрізняло їх від бідної провінції – це освітлення. Всюди горіли ліхтарі, знищуючи рятівну тінь де лише можна. Їх промені розвіювали туман, що хижо снував по «коридорах».
Олег пояснив, що їм потрібно добратись до котеджного містечка. Багато двох або трьох поверхових особняків, де можна заховатись. Ще він застерігав, щоб вони бува не зайшли в той особняк (як виявилось) з якого вони вийшли.
- Алхімік засів десь там – на бігу розповідав він – але про це навіть не думайте…
- Чому так? – спитав Юра.
Факт того, що він смів зазіхати на життя Саші його розлютив. Він бажав, щоб Алхімік дорого заплатив за свої слова, але він навіть гадки не мав, що робитиме, коли знайде того. Йому доводилось бувати в бійках і стояти за себе, але для знищення людини цих знань було недостатньо.
- Туди немає чого соватись – вперто відмовляв їх Олег – він нас бачить, он гляньте…
Четвірка зупинилась і глянула туди, куди той показав пальцем. На стіні висіла непримітна камера спостереження. Вони б нізащо її не побачили в такій темноті, якби той не показав. Стало не по собі. Вони переглядались між собою, чекаючи, що хтось знайде слова заспокоєння.
- Ті, хто прийде по нас не знає де ми – поспішив заспокоїти їх дід.
- Звідки така гарантія? – не повірила Ліза.
- Мене зараз би тут не було. Алхімік не здасть нас їм без вагомої причини…
- Наприклад, якщо б ми прийшли по нього – похмуро буркнув Юра.
- Та забудь ти за це! – Гримнув той.
Це була помилка. Його голос ехом покотився по коридорах лабіринту.
- Чорт – зашипів Олег – тепер доведеться рухатись ще швидше.
Вони зрушили з місця. З кожним кроком, з кожним подихом, з кожною секундою страх та паніка наростали. Вони постійно петляли, що Юра не встигав запам’ятовувати дорогу.
- Хто такий Рекс? – запитав він.
- Не бачив, але навіть в наших переслідувачів він викликає страх.
- Це і є одна з причин, чому нам не можна в той маєток.
- Навіть цієї достатньо, щоб туди не пхатись – відрізав той.
Позаду почулось кахикання. Юра обернувся і побачив, що Захарович вже зовсім видихся. З його рота (як і в решти) йшли клубні пари.
- Почекаймо його – зупинився Ігор – Захарович, ти як?
- Зараз – цівка слини потекла з його рота на землю – зараз.
Юра не дивився на того. З цієї відстані він побачив маєток, де вони коротали кілька годин. В темряві він набирав страхітливий вигляд. Темрява накривала його своєю завісою. Гострі шпилі, височіли над засніженими горами. Юра напружив свій мозок, спробував згадати все, що лише міг, але марно. Він не знав де вони. Навіть не було найменшої здогадки. Подумки перелічив всі гірськолижні курорти Карпат… Він знав не так вже й багато. На більшості він і не був. Він взагалі мало де був. Ось тепер він і зрозумів, що декілька дорогоцінних років він попросту «злив».
- Давай, ми майже прийшли! – підганяв старий.
- Дай йому перепочити! – зашипіла Ліза.
- Ми не можемо ризикувати! – гаркнув Олег – Ходімо, або я піду без вас!
Ліза затнулась. Вона хотіла полити його брудом, але стрималась. Олег був їхнім шансом на виживання, не можна було його втратити…
Юра думав інакше.
- Ми не кинемо його тут! – гаркнув на Олега.
- Що ж – розвів руками – як хочете…
Договорити він не встиг. Юра схопив його за барки. Для свого тіло складення, сили в нього виявилось більше ніж він розраховував. От і зараз двоє чоловіків спопеляли одне одного поглядами.
- Ми не кидаємо своїх! – тихо прошипів Юра – зрозуміло?!
Старий промовчав. Він навіть не намагався вирватись. На його губах заграла усмішка…
- Гаразд – погодився він – подивлюсь на вас через кілька годин…
Юра відпустив його. Вони ще з хвилину дивились одне одному в вічі.
- Захарович, ти що там? – поцікавився Ігор.
- В порядку – розпрямився той – давайте продовжимо.
Вони знову почали рухатись у вказаному напрямку. Юра то і діло відчував на собі ненависні погляди Олега. Той свердлив його своїми очицями. Наче вітчим – той подумки провів паралель між ними. Обоє старі, обоє не люблять його. Обом хочеться з’їздити по пиці…
Від цієї думки Юра всміхнувся. Наступаюча темрява приховала його усмішку. Крок за кроком, поворот за поворотом вони плутали по моторошному мурашнику.
- Що тут колись було? – запитав Ігор.
Олег не відповів. Не було змісту навіть пояснювати: звідки, в кінці кінців йому було знати?
- Ми вже близько – важко дихаючи сказав той.
Вони зупинились перевести дух. Ніч приносила з собою ненависний осінній холод. Юру затрясло від вітру, що вщух так само як і почався. Ліза притулилась до нього, їй теж було холодно.
- Вони будуть шукати нас – сказав дід – потрібно зробити пастку.
Компанія переглянулась. По їх вигляду було ясно, що здобич поки не готова перетворитись на мисливця…
- Це наш шанс скоротити їхню чисельність – наполягав старий – ти – показав на Юру – ти рвався насолити Алхіміку. Або може Ліза, вона найсміливіша з вас…
Юра затнувся. Він хотів щось відповісти, та сміливість залишила його. Але відпустити Лізу він не міг. Захарович з Ігорем не горіли бажанням допомагати. Тож Юра зробив крок вперед. Ліза міцніше схопила його за рукав. Юра легенько вивільнився.
- Ми скоро повернемось – заспокоїв її.
Ліза благально глянула на нього. Її погляд проникав в душу, ловив його за неї міцною лапою і стискав заважаючи дихати.
- Решта, йдіть прямо, потім поверніть направо. Там ви побачите кілька котеджів. Виберіть один з них, самий надійний. Забарикадуйтесь всередині. Ми підійдемо, як тільки закінчимо.
- Давайте недовго – нервово сказав Захарович – а то потім будете нас шукати…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=546026
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 24.12.2014
4.
Пів року тому
- Та цілий я, цілий!
Юра нервово відмахнувся від Сашиних спроб допомогти. Не хотілось нічого. Просто піти туди, де ніхто б його не потривожив і забутись. Фізична біль від побоїв не така жахлива, як її душевна сестра. Сестра ламає. Сестра знищує в тобі те, що не може знищити фізична біль. Вона запускає в тіло вірус. Вірус під назвою злість.
Злість черпала сили з образи. Образи не за те, що його тільки що відпинали і принизили. Нічого страшного він в цьому не бачив. Образа полягала не в тому, що вся бійка сталась через ревність тієї дівчини. Їй очевидно не сподобалось, що її хлопець крутиться навколо чарівної незнайомки. От і понеслось…
- Мені жаль – ще раз заскавуліла вона.
- Мені теж…
Чого йому було жаль так це того втраченого моменту. Моменту коли блиск в їхніх очах всього на мить став взаємним. Всього однієї миті їм бракувало, щоб заглянути за завісу тієї страшної таємниці, що вибудовувала цегельну стіну.
- Я не знала, що він зайнятий – спробувала виправдатись.
- Буває – Юра знизав плечима.
- Добре, що ти в мене є – вона обхопила його руку своїми двома і притулилась.
- Є кому подзвонити в ночі? – кепкував той – прямо суцільні бонуси.
Саша штовхнула його ліктем прямо туди, куди Череп відвісив свій удар своїм рокерським чоботом. Юра скривився від болі, але спробував не показувати цього. Він не переносив, коли за нього турбувались.
- Болить? – запитала Саша.
Її погляд опустився вниз, видно їй було соромно, що Юра постраждав через неї.
- Все нормально - він заспокоїв швидше себе, ніж її.
- Я не думала…
Він поклав руку їй на плече. Другою він ніжно підняв її підборіддя. Саша все одно скосила погляд.
- Я знав на що йшов – Спробував заглянути їй в очі.
Її погляд приносив втіху, він позбавляв болі. Юра потребував її погляду. Щоб вона ще бодай раз глянула на нього. Образа зникала. В голові зароджувалась надія повернути той втрачений момент. Зараз він жадав цього найбільше за все на світі. Наче потопаючий ковтку повітря, вмираючий в пустелі бажає хоч краплю води.
- Якби я боявся отримати тумаків, я ю так і сказав: вибач, я боюсь отримати по кумполу, так що давай саменька, якось іншим разом.
Саша захихотіла. Тепер її погляд не тікав від нього.
- Юр…
Вона хотіла сказати щось важливе. Щось, що рухали її емоції, її серце. Юра не дав їй цього зробити. Тоді він зрозумів, що вона для нього вже більше ніж друг.
- Ми прийшли – легко обійняв її за талію – тобі час.
Саша стояла і ошелешено спостерігала, як він віддаляється. А Юра тікав. Тікав наче від вогню, повені та інших природних стихій. Тікав, намагаючись сховатись в темряві від того світла, що зійшло на нього в вигляді ідеї.
- Просто мені надавали по голові – заспокоїв сам себе, коли Саша і вулиця на якій вона жила залишилась позаду – просто здалось…
***
Зараз
Те, що їм не запропонують хорошу роботу одразу ж стало зрозуміло. Шум двигуна стих, вони вже нікуди не поспішали. Мікроавтобус взагалі не рухався. Останній легкий поштовх вперед свідчив про їхнє прибуття. Двері мікроавтобуса тут же відчинились і їхні очі пронизав гарячий промінь світла. Юра закрив очі руками, щоб вберегти їх від осліплення.
А далі сталось неймовірне. До цього Юра бачив таке лише в бойовиках. Світло заступило кілька тіней. Краєм вуха Юра почув звук, що змусив його серце битись частіше. Передати його словами доволі тяжко, але кожний чоловік його з легкістю впізнає – такий ні з чим не переплутаєш. Це напружене сталеве клацання сповіщає про вхід патрона в патронник і як результат – автомат заряджений і готовий плюватись свинцевою смертю.
- Не рухатись, або пристрелю! – голос лунав десь далеко.
Весь мозок Юри відмовлявся аналізувати й перетравлювати той факт, що все відбувалось зовсім поруч. Не десь далеко, не в екрані телевізора, чи дисплеї монітору, а саме тут і зараз, і саме з ним.
- Не стріляйте! – почувся голос Ігоря – Ми нічого не зробили!
- Заткнись, сука!
Світило погано, поодаль від машини лунали якісь крики, Щось на зразок: «Витягуй їх! Всіх мордою в підлогу!», але судячи з зойку знайомого голосу, Юра зрозумів, що озброєні люди церемонитись не будуть. Дужі руки схопили його за волосся, підняли і поволокли геть з машини. Приміщення було просторе, позаду він побачив ворота, через які видимо заїхав мікроавтобус. Очі засльозились від відчуття, що його волосся от-от відірветься від голови, тільки ось зробити він нічого не міг. Нервовий крик свердлив йому вухо погрозами, що буде, коли той опустить руки і запевненнями, що він не жартує.
- Думаєш я жартую, га!? – лунало настільки близько, що Юра відчував неприємний запах з того рота.
- Ні – голос Юри зламався – Ні, я вам вірю! Не стріляйте! Прошу!
- Заткнись, сука, завали…
Що саме завалити, він не почув. Та й Юра не встиг відповісти, його грубо кинули на землю. Холодна бетонна підлога, жорстко прийняла його мощі. «Потрібно вибиратись звідси і хутчій!». Вперше будучи в такій ситуації, він почав думати, замість того, щоб сліпо здатись своєму страху в полон. Ні, страх був, але він не дозволяв повністю піддатись паніці. Навіть коли на голову йому накинули мішок. Дихати стало важче, повітря стало вогким, гарячим. Темрява прийшла несподівано.
- Лицем вниз! – його нещасна куртка знову постраждала від чийогось черевика.
Юрі було не звикати до цього. Його зовнішність, гітара (дівчат захоплює не скільки вміння, скільки сама гітара), вміння вести себе з жінками інколи викликали заздрість серед не таких впевнених в собі чоловіків. Тільки от в нього ніколи ще не цілили зброєю. Холодне дуло автомата вперлось йому в шию.
Страх неминучої смерті навіює жалість. Скільки ще не зроблено, скільки згаяно часу. Все, що він зробив не так. І саме головне – чого він не сказав. Його думка полинула в незрозумілому напрямі: чи буде Саша згадувати його, коли Юри не стане?
Чиїсь руки обмацали його з ніг до голови. Грубо, без зайвого остраху надавити кудись не туди, наче гоп-стоп. Тільки от в гаманці в Юри не було чим поділитись, а може не було і самого гаманця. Тоді його вуха – єдине джерело інформації на той час, вловили легенький писк. Юра вирішив, що то якийсь прибор для пошуку жучків. Пізніше він подумки вилаяв себе за те, що аналізував це на основі переглянутих колись бойовиків. Навіть факт його правоти не приносив втішання.
- Чистий – почув він над собою.
Дуло автомата вже не впиралось в нього. Обпікаючий, але в той ж час холодний метал округлої форми більше не свердлив його шию, трішки нижче тім’я. Дві пари рук підняли його і поставили на коліна. Мішок з голови зник так само швидко, як і з’явився. В очі вдарило яскраве світло, від перебування в темряві вони засльозились. Юра спробував закрити їх руками, щоб хоча б витерти їх, але їх вже міцно скрутили в нього за спиною. Юра швидко замотав головою, намагаючись оглянути все навколо. Він не встиг нічого розгледіти, страх заважав йому мислити, шукати вихід з ситуації. Чиясь рука лягла на його голову вчепившись в волосся. Легені важко працювали всередині стомленого тіла, наповненого кінською дозою адреналіну. Йому не здавалось, він точно чув, як швидко б’ється його серце. Наче готувалось вистрибнути, а Юрі довелось би його доганяти.
- Де я? – крикнув він.
Відчуття жалості до себе зникло. Але паніка запускала свої кігті в його душу, змушуючи вогонь в ньому холонути. Перед ним було кілька людей зі зброєю в руках. Сльози, що зайшли йому на очі, заважали розгледіти ще що-небудь. Така собі кольорова гамма зі світла та блиску, і скрізь розмиті силуети воронами шугають в-зад-вперед.
- Юр, ти як? – питання Лізи нагадало йому, що він не має права піддатись страху.
Юра був не один. Їхня четвірка тепер була йому набагато рідніше ніж раніше. Можна було б порівняти їх з його вітчимом… Якби Юра взагалі вважав його ріднею.
- Нормально – важко дихаючи відповів їй.
Горло пересохло, він відчував сильну спрагу. І пісок. Його рот наче наповнився піском, заважаючи дихати.
- Відпустіть нас, ми ж нічого не зробили! – хникав вояка Захарович.
- Гляньте – пролунав пронизливий жіночий вереск – та він обіссався!
Вуха зірвались від дружнього реготу.
- Навіщо це все? – озвався Ігор – на органи нас пустити зібрались?
Знову регіт.
- Досить!
Ехо від сили цього голосу ще довго порушувало тишу, яка утворилась так раптово. Голос не виділявся нічим. Але ефект, який він справив на озброєних людей, навіював жах. Тепер Юрі не здавалось, що він в пісочниці. Тепер – його з головою опустили в мурашник.
- Дозвольте привітати вас в моїй обителі – голос наче лунав звідусюди.
Юра більше не відчував на собі рук. Швидко витер сльози. Його планам розгледіти все навколо помішав звичайний телевізор, що стояв посеред просторого, яскраво освітленого приміщення. Він і був єдиним джерелом голосу.
- Іди на х*й! – крикнула Ліза.
В Юри стислось серце, але зараз він переживав не за себе, а за неї. Білявка, що стояла поодаль від всього дійства поспішила до неї з грацією пантери.
- Стій! – Юра піднявся і був готовий оберігати її ціною свого життя.
Зараз Ліза знову нагадала йому Сашу. І як він міг раніше не помітити цієї схожості!? Очевидно ж!
Білявка здивовано вирячилась на нього. Вона була одягнута в чорний гольф та сині джинси. Її фігурі могли б позаздрити всі порно зірки. От на чию наготу дивились би і пускали слину. І те, що вона неприродно бліда ніскільки її не псувало. А червоний колір помади на губах…
Юра добіг і закрив собою Лізу. Розкинув руки в різні сторони, щоб не підпустити нікого до неї. Він не міг дозволити їм зашкодити їй.
- Я тут заради сестри – в голові пролунало сказане нею в автобусі.
Він озирнувся навколо. П’ять людей (крім блондинки, вона була без зброї) цілилось в них з автоматів. Проте помилка – тепер в нього. Незабутнє відчуття, коли смерть націлила на тебе свою увагу. Всю.
- Він мій!
Рудоволоса, стрижена під хлопчика, жінка повільно наблизилась до нього. Її зелені очі палали хижим вогнем. Її важко було назвати красивою через велику кількість опіків на молодому обличчі. Складалось враження наче до її опіків призвів вогонь в очах. Її ріст був нижче ніж в Юри, можливо такий, як і в Лізи. Руки тендітні, тіло наче в хлопчика, жіночу фігуру вгадати було досить тяжко. Її стать видавав лише голос.
- Я сказав досить! – знову повторив голос з телевізора.
Вона стрепенулась, наче облита крижаною водою.
- Назад, мої елементами – голос пролунав м’якше – опустіть зброю.
П’ятірка переглянулась між собою. Серед чотирьох чоловіків промайнула нерішучість. Нарешті один з них – низькорослий, квадратний (прямо як Захарович) скінхед (краєм ока Юра побачив частинку свастики в того на шиї) опустив зброю.
- В кінці кінців, що вони нам зроблять? – нервово засміявся відходячи в сторону.
Решта зробила, так як і він.
- Ліза! – пролунав голос.
Та вже не кидала ніяких реплік в його сторону. Лише поглянула затуманеними від страху очима.
- Ще раз утнеш таке і помреш до початку шоу, це я тобі обіцяю.
- Шоу? – перепитав Ігор. Нижня губа розбита, голос тремтів, куди й подівся розслаблений та задоволений собою пияк.
- Так – сказав той – вітаю в моєму шоу. Поки що вам ніхто не зробить шкоди. Поки що.
Мовчанка. Стало настільки тихо, що Юра почув як високо бринять продовгуваті лампи в них над головами.
- Правила прості. Точніше правило всього одне: ви маєте вижити. А ці джентльмени… і леді звісно ж… повинні цього не допустити. Їм за це платять як-не-як.
- Ви божевільний! – видав Юра – ви платите одним, щоб ті вижили та другим, щоб ті цьому завадили! Для чого це все?!
- Божевільний? – перепитав голос – Божевілля, Юрію, це лишень точка зору. Але так і бути, я задовольню твою цікавість… Тільки не зараз. Переживи цю ніч і я розповім.
- Що як ми відмовимось грати? – нарешті озвався Захарович.
- Тоді смерть настане зараз.
- Віддамо його Рексу? – запитала білявка.
- Так – енергійно закивала руда – давно так не веселилась.
- Тому я все ж пропоную відтягнути цей момент. Навіть дам вам бонус. Я в одній будівлі з вами. Знайдіть мене і вбийте, тоді гра завершиться миттєво.
- Так і буде – тремтячим голосом сказала Ліза – тільки які гарантії, що нам заплатять?
Чомусь факт того, що їм заплатять вилетів з його голови. Хоча воно й не дивно: після такого то.
- А тепер поговоримо як ділові люди…
5.
А за кілька десятків кілометрів від того місця кілька розкішних автомобілів припаркувались біля непримітного готелю. Готель був настільки непримітним, що ніхто б і не звернув уваги на нього, якби не кортеж з дорогих автомобілів, вартість яких в кілька разів перевищує вартість самого мотелю. Його оточувала висока кам’яна огорожа, а сам він складався з двох поверхів. Якби хтось переліз через огорожу просто з смішної цікавості, то побачив би, що з машин виходять люди в дорогих костюмах та вечірніх платтях. Вони йдуть повільно, не поспішаючи. І лише на лицях читається захват, жага, нетерпіння. Сьогодні містичний, непередбачуваний алхімік дасть їм той наркотик, якого вони вже з нетерпінням чекали.
Але ніхто не дивився на них і вони це знали. Тут вони почувались в безпеці, тут вони могли дати волю своїм бажанням.
***
Худий чоловік в спортивних штанях та в білій майці відчинив перед ними масивні залізні двері та жестом руки запросив їх в середину. Кімната була простора, навіювала атмосферу радянських часів. Старі вицвівши стіни з тріщинами на них. На вікнах були грати. З боку стяв старий побліклий унітаз. Посередині дерев’яний старий стіл навколо якого було кілька матраців. На одному з них вже примостився хтось. Хто саме розібрати було важко, але з уривчастого дихання свідчило, що спав той неспокійно.
- Он тут ви будете до початку шоу – неприємним голосом про картавив він.
Четвірка покірно зайшла. Алхімік пояснив їм що й до чого. Вони не сперечались. Зараз їм здавалось, що навіть це забирає в них сили. А сили були їм потрібні. Сили потрібно було берегти.
- Далі мені не можна – сказав перед тим як зачинити двері – ви виходите в одинадцятій через он той вихід.
Він показав жестом в другий кінець кімнати, куди четвірка одразу ж спрямувала свої погляди. Такіж самі двері, як і ті через які вони зайшли. Тільки без ручок.
- Ваш сусід вам все пояснить – сказав той – далі самі.
- А ти? – спитав Захарович.
- А я буду в протилежній команді – хитро всміхнувся той.
Його усмішка переросла в регіт, що лунав по коридорах навіть, коли той зачинив за собою двері.
Четвірка непорушно стояла посеред кімнати. Вони мовчки переглядались між собою. Всі були бліді.
- Вибачте – сказала Ліза притиснувши руку до рота і кидаючись в сторону унітазу.
Ті нелюдські звуки, що вона видала, щойно лиш схилилась над ним пробрали Юру до кісток. Йому й самому захотілось опинитись поряд з Лізою. Але коліна його підвели він оперся руками в стіл, щоб не сісти просто на бетонну землю.
- Досить шуміти! – прокинувся «сусід».
Всі крім Лізи одразу ж глянули на нього. Звичайнісінький бомж. Старий подряпаний одяг, скуйовджене сиве волосся та довга борода.
- Ти ще в біса, хто такий?! – рявкнув Захарович.
- Той, хто завтра поїде додому на відміну від вас, невдах.
- Як ти чітко все вирішив – сказала Ліза і знову схилилась над товчком.
- Ого, яка краля! – піднявся старий.
Виглядав він кремезним. Кремезнішим за Юрія чи Ігоря, та вищим від Андрійовича.
- Може давай… наостанок? – зареготав він.
- Ти за словами слідкуй – гаркнув Ігор – з дівчиною, як-не-як розмовляєш…
- Я з мерцями розмовляю – той навіть не глянув в його бік – що красуне, не віриш? Глянь на своїх захисників.
- Мені непотрібний захист! – розгнівано крикнула вона.
- Що правда?
Старий повільно обійшов навколо столу, розглядаючи їх. Чим пильніше він в них вдивлявся, тим більше презирства було в його погляді.
- Ви без шансів – зробив свій вирок – он оцей – Юра помітив його палець в свою сторону – помре перший…
- Звідки такі висновки? – він все ще не міг позбутись тремтіння в колінах.
- Глянь на себе, опудало! – гаркнув той – ти себе можеш назвати чоловіком!? Бо я перед собою бачу лише розмазню!
Юра аж загорівся від ненависті. Йому захотілось вирвати в того його язик і запхнути куди подалі. Але він не міг дозволити собі таку розкіш. По перше – старий був їм потрібний, як саме він ще не знав, але інтуїція вказувала на важливість того. По друге – сили давно його покинули і справитись зі старим в такому стані він не міг. Важко було не помітити, що старий злегка не в своєму розумі, якщо до безумства можна підібрати критерій та шкалу оцінювання…
- Оцей, проспиртований алкоголік – палець в сторону Ігоря – помре другим. Його перегар за версту чути. Та й виглядає він як оцей.
Ігор по-філософськи кивнув, мовляв: розумію тебе діду і розділяю твої здогади, і даю стовідсоткову згоду на все сказане, амінь. Тоді знову відпив з фляги.
Третім, на думку «експерта з виживання» була Ліза. І лише в старого вояки Захаровича були шанси на виживання, і то не високі. Дід переповідав їм те, що трапилось під час його двох «попередніх» ночей.
Юра не слухав.
Дарма.
Хтозна, просто сили підкосили його ноги, знищили мозок, викинули всі думки на смітник. Він почувався жалюгідним, роздавленим і злим. Ледь-ледь доповз до матрацу і ліг не роздягаючись. На нього давив весь світ. А Юра ненавидів його, ненавидів кожною частинкою себе, ненавидів до сліз, що виступили з його очей. Сліз від образи та безсилля. Зараз всі для нього були винні. Всі! Ненавиджу вас всіх – мало не вирвалось в нього. І не вирвалось не тому що він стримався, тому що голос пропав. Зник, канув вслід за всіма надіями, мріями, за всім що штовхнуло його на це. Будь воно все не ладне! Клятий той Славік, Злат, Олег, Саша…
Клята Саша… До чого він докотився. Тепер він злився й на неї. За те, що вона ніяк не показала йому чи відчуває до нього бодай щось більше за дружбу. Може він дарма все робить, вона не дізнається, не оцінить, адже піднятись в очах коханої жінки – що може краще окрилити чоловіка, надихнути на нездійсненні подвиги? А Саша? Яка вона йому кохана? Зараз Юра вперто переконував себе, що це було просто тимчасове потьмарення мозку. Тимчасове… Всього на півроку.
На його плече лягла чиясь ніжна рука. Вона шовком провела по його плечі і зникла. А за мить поруч з ним лягла Ліза. Від її тіла віяло приємним теплом. Її очі світились розумінням і жалістю. Та в той же час в них була сила, що її зараз не вистачало Юрі…
- Ми впораємось, чуєш!? – зашепотіла вона.
Юра не відповідав. Зараз він зненавидів і її. За те, що бачила його слабкість, його сльози. І За те що з її рота несло блювотинням…
- Якби ти мав вибір все змінити – запитала вона – що б ти змінив?
- Відправив би того покидька замість себе – прошепотів він.
Дійсно, нехай той черв’як страждав би. Це він мав би тут бути…
- А вона? – Ліза уважно глянула йому в очі – зараз, вона варта того?
- Так – без вагань відповів він.
З цими словами зникла вся його ненависть. Наче й не було. Любов, вона сильніша за страх, за гнів, горе та ненависть. Це сама сильна мотивація, що придає людям крила. За умови, що вона направлена в вірне русло. Якщо ні, то ці крила перетворюються на непід’ємний тягар, що стрімке несе вниз, заважаючи дихати, аж поки ти не розіб’єшся, так і не досягнувши висоти. Проте про друге Юра навіть і не думав. Саша знову стала тим єдиним промінчиком, що вів його до щастя. Зараз він вірив в це. Не міг не вірити. Ліза зробила майже неможливе – знайшла потрібні слова в потрібний момент.
- Ми тут тому що так мало статись – з-за спини почувся голос Ігоря – і ми справимось, правда, Захарович?
- Ти задрав вже мене з цим Захаровичем – промямлив той.
- Ой, та перестань – махнув рукою – тобі йде. Плюс тобі тут прогнозують більші шанси на виживання.
- Ми справимось – це подіяло на нього, як заспокійливе – я Афганістан пройшов, що мені одна ніч?!
На якусь мить прийшло полегшення. Для Юри кожний з цих чотирьох став наче рідним. Близькість вона така – біда зближує.
- Попередні теж так казали – встряв старий – царство їм небесне.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=545841
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 23.12.2014
3.
За пів року до:
Юра поспішав, як тільки міг. легені важко піднімались, тіло ломилось від навантаження. Саша ще та любителька концертів. Тільки на них вона не ходила. До цього моменту…
Її слова відлунювали в його голові, заповнювали собою вулиці Львову. Вони пробирали його до кісток, створюючи холод і розганяючи тепло. Львів здавався йому незнайомим, він не впізнавав нічого і нікого, все зливалось в купу. Дорога, що він прокладав її вночі продираючись крісь людські джунглі повернула вліво.
Саша зчепилась з іншою дівчиною і тепер вони крутились на місці наче дзиґа, тримаючись за волосся. Юру пересмикнуло: жінки в бійці жорстокіші, а рознімати їх не менш небезпечно, аніж приймати участь в бійці. Юра не мав навичок професійного бійця і тіла ведмедя. Але один вигляд Саші в біді розбудив у ньому дух лева. Довкола вже зібрався натовп зівак. Юра не гаючи часу протиснувся всередину. Він швидко розштовхав всіх руками та продерся до неї.
- Відійди, пацан! – почув чийсь роздратований голос.
Це був звичайний бас, звичайного львівського рокера, але в той момент Юра зненавидів його. Дужий власник голосу виріс прямо перед ним. Юра не став вглядатись, хто це був. Вся його лють, в вигляді кулака, виплеснулась на того і він не встояв. Здоровань похитнувся і розтягнувся на холодній непривітній землі. Юра ж переступив через цього Прометея і побіг до Саші. В цей момент він відчував в собі невідому силу. Він відтягнув суперниць і затулив собою Сашу. Обидві важко хекали наповнючи холодне повітря теплим паром. Зачіски, що їм прекрасна половина людства приділяє стільки уваги безнадійно зіпсовані Очі горіли ненавистю – левиці відмовлялись поступатись одна одній. Шкіра блистіла від капель поту.
- Досить! – гаркнув Юра.
Дівчина, яка стояла навпроти окинула його поглядом повним ненависті. Її розцарапане лице доповнювали цю моторошну картину. Але нападати не стала. Люди навколо заметушились. До неї підбігли подружки, більшість глядачів махнули рукою і пішли всередину, дослухати музику. Якийсь юнак самотньо стояв, невпевнено смикаючись – видно через нього все і почалось. Але решті він міг смикатись і від холоду – Юра зробив такий висновок проводжаючи його поглядом всередину.
- Ти в порядку?
Він одразу ж пожалів про своє питання. Сашина губа почорніла, на підборідді була засохла кров.
- В нормі – вона по-дитячому опустила очі вниз – не дивись на мене!
- Тоді сама подивись на мене – лагідно всміхнувся Юра.
Тоді він ще вмів так всміхатись. Тоді життя не витерло об нього ноги. Тоді він ще відчував, що сонце світить і йому теж…
Саша невпевнено підвела очі. Яка ж вона гарна – мимоволі проскочило в нього. Тоді він ще лишень починав підозрювати, що не ставиться до неї, як до друга.
- Я не гарна? – спитала його.
- Нічого такого, що не поправити – утішив її – не смертельно. Тобі навіть пасує…
- Дякую тобі, Юра – незвичним для неї голосом сказала Саша.
Він міг би поклястись, що ніколи не чув таких інтонацій. Серйозність і Саша – це речі рідко коли вживались в одному тілі (адже не в тіла є душа, а в душі є тіло). В її очах зблиснули невідомі раніше вогники.
- Пусте – Юра перший раз розгубився.
Зазвичай його зовнішність викликала інтерес в протилежної статі і заздрість з боку чоловічої. Місцева львівська інтелігенція в традиційних спортивках не розуміла, що дівчата знаходять в таких, як він. Так, він не виділявся фізичною силою, хоч і слабаком себе не вважав, та й бійки йому були чужі. Він не хвалився такими речами. Він не носив коротких стрижок – зате вічно патлатий і майже завжди розслаблений. Може він би розповів, що зовнішній вигляд це лишень обгортка товару. Що його розслабленість та приємний вигляд підсвідомо сприймається прекрасною половиною, як впевненість в собі та своїх можливостях. Що культура мови, це перш за все повага до тих, хто тебе слухає. Що гра на гітарі – це всього на всього спосіб свого самовираження. Але він не став би цього робити.
І от, саме зараз це все дало збій. Вся його рішучість, весь напускний шарм зник, коли він дивився в два чорних наче ніч океани. Він тонув у них, розчинявся в пучині.
- Я завжди буду поруч – слова стали клубком в його горлянці, але Юра все ж зміг його виплюнути.
Вона зробила маленький крок, точніше його десяту частину вперед. Юра не міг пересилити себе. Між ними утворився ковалентний зв’язок, їх атоми поволі почали вступати в хімічну реакцію. Юра поволі подався до неї…
- Гей ти, покидьку! – пролунало збоку.
Юра лишень повернув голову вбік, як весь його світ вибухнув. В його лице врізалась комета. Його всесвіт спалахнув яскравими зорями прямо в нього перед очима. Шкіру на лиці спопелило. Ноги втратили під собою землю. В вухах зашуміло повітря, ніби він швидко кудись біг. Зате його тіло вдарилось в щось тверде. Вуха заклало від ударної хвилі вибуху. Саша залишилась десь там. Наступна комета врізалась в його ребра, забираючи повітря з його легень.
- Не чіпай його! – почув її писк.
Але він одразу ж потонув в новій атаці астероїда під назвою черевик.
***
Зараз
Його потрясли за плече. Юра нехотячи відкрив очі. Комети та спалахи від знищення віддалених від землі галактик пройшли. Саша зникла і перед його очима, наче з туману з’явився силует Лізи.
- Просинайся – тихо сказала вона.
Юра нехотячи вивалився зі спогадів. Кометою тоді виявився той рокер, що його Юра вклав спати. Тоді ж він просто повертав борги. Зараз в його голові гуділо, наче він все ще був там, лежав на холодній землі.
- Досить, Череп! – прокричав хтось, що в Юриних вухах це був наче постріл з рушниці – пішли всередину.
- Тобі пощастило! – Череп плюнув на нього – Чуєш?!
Юра протер руками очі. Провів пальцями по своїй патлатій голові.
- Приїхали? – хриплим голосом спитав він.
- Майже – Ліза ухилялась від відповіді.
- Тоді чому ти мене розбудила? – не зрозумів Юра.
- Нам би варто познайомитись, раз вже будемо працювати разом.
- На добраніч – Юра знову заплющив очі.
Коливання їх чотирьохколісного корабля по асфальтованим морям тягло його в темну пучину сну.
- Та перестань – Ліза потрясла його за плече – не злись.
- Я не злюсь – стомлено відповів той.
- Точно?
- Точно. Так, гм, чому ти тут?
- Де?
- Чому ти в мікроавтобусі я знаю – скривився Юра – він приїхав по нас, через пів години після мого прибуття.
- ОГО, КЕП, це ти? – засміялась Ліза – просто…
- Просто – Юра підняв брови догори чекаючи продовження історії
- Моя сестра… їй потрібна операція. Пересадка Десять тисяч євро в Берліні. А тут підвернулась можливість заробити…
- Ти ж навіть не знаєш, що за робота.
- Ми з нею з дитячого притулку…
В Лізи заблистіли очі. Їй важко було згадувати. Ось воно – пояснення її холоду. Життя в притулках важке і нерідко жорстоке. Юрі стало її жаль.
- В мене крім неї нікого немає – по щоці пішла сльоза.
- Тссс…
Юра поклав руку їй на плече. Другою витер їй сльозу. Ніжно підняв їй підборіддя і глянув в її очі.
- Перестань – прошепотів їй – жіночі сльози говорять про всю жорстокість цього світу. Для мене це саме гірше.
- Вибач – сказала вона.
- Я не бачив твоїх сліз, якщо що.
- Дякую.
Незручна пауза.
- А ти що тут робиш? – спитала вона.
- Все просто – всміхнувся Юра – мені потрібні гроші для вирішення всіх моїх проблем.
- Я з тобою була щира – образилась вона.
- Не дуйся – Юра потряс її за плече – щирість в наш час вже занесена в червону книгу. Але твоя взяла. Є одна дівчина…
- Гарний початок – засміялась Ліза – прямо на прийомі в психолога. Знаєш, приходить такий собі закомплексований підліток, що ніколи ще не був у нього і починає історію з уявного друга, котрого щось тривожить.
- А в нього самого ніби все супер – доповнив Юра – лишень дівчина справжня.
- Саша звати? – всміхнулась та.
- Звідки ти знаєш?
- Ніяка ти не Саша – Ліза перекривила його інтонацію – ти мене так назвав тоді, в полі.
- А, так. Ти мені здалась схожою на неї – Юра знизав плечима.
- Дякую – знов образилась Ліза.
Дівчата не люблять коли їх порівнюють з іншими дівчатами. Кожна з них хоче бути неповторною, особливою. Індивідуальністю. Тільки от сіра маса якраз з індивідуальностей і складається.
- Не ображайся – Юра легесенько штовхнув її в плече.
- Я розумію – Ліза слабо всміхнулась – закоханий настільки, що бачиш її в кожній.
- Така ситуація.
- Фраза на всі випадки життя – процитувала Ліза.
- Шариш…
- Ну, продовжуй, я тебе слухаю.
- Так от, Сашин брат заліз по вуха в борги. От його і попередили, що в разі чого борг буде віддавати сестра. Сама розумієш як…
- Сумнівне задоволення – тепер її вираз лиця став серйозний.
- Він прийшов до мене по допомогу. І от я тут.
- А ви? – Ліза не знала, як запитати.
- Друзі – випередив її Юра.
- Але не для тебе? – вгадала вона.
- Не так ми сприймаємо друзів – від згадки в Юри всередині щось заскавуліло.
- І ти от так готовий ризикувати всім заради неї?
- Я готовий на все, щоб в неї все було добре. Оберігати її, щоб вона була в безпеці. Навіть на таке…
- А коли в неї все добре…
- А коли в неї все добре, вона не зі мною – Юра відвернувся і поглянув в вікно.
Далі їхали мовчки.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=545840
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 23.12.2014
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=545495
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 22.12.2014
2.
Ключ в замку повернувся і старі подерті двері зі скрипом відчинились. «Дім, милий дім» - пробурмотів Юрій зайшовши всередину. Він жив на другому поверсі. В квартирі висіла духота. Його однокімнатна дійсно нагадувала притон. Тільки ось вже пів року він був тут єдиним наркоманом. В якийсь момент в нього все пішло шкереберть. Може він поступово доводив все до такого стану речей, який мав насправді. А може все сталось всього в за мить. Мить, якої він не пам’ятав. Нагадувало це все дурний сон, який все ніяк не закінчувався. Але й не продовжувався, тепер Юрій бачив, що такий ніякий розклад речей поволі, але безповоротно перетворювався в стабільність його існування. В квартирі був безлад. Юрій навіть не знав, скільки він не робив тут прибирання. Але його це, здавалось не переймало. Він тільки ночі тут проводив.
Пройшов на кухню, човгаючи по брудній підлозі. Зазирнув в старий, місцями іржавий холодильник, що мабуть доводився йому ровесником. З дверей вирвався зловісний душок, але Юра вже звик. Його погляд ковзнув по продуктах, які той не наважувався викинути. Шлунок крутило, але шукав він не їжі. Знову не купив нічого горючого.
Розвернувся і його погляд натрапив на раковину, доверху забиту немитим посудом. Юрій постійно збирався помити її. Постійно якось не складалось…
- Не сьогодні – вирішив він.
Повільно доплентав в кімнату прихопивши гітару, що лежала в коридорі. Тут духота стала невиносимою, тож йому довелось відчинити вікно і пустити всередину всі звуки свого міста. На мить все навіть ожило, нагадало, що він не один, не сам-самісінький. Але Юра вже не надавав цьому значення. Краще би він був сам. «Ні, не сам» - подумав глянувши на свою супутницю.
Гітара, здавалось, була єдиним, про що він піклувався. Вона дісталась йому від батька. Це взагалі була єдина річ від нього. Сімнадцять років, як той пішов. І цей раритет, як не дивно, ще був спроможний видавати мелодії, що могли пробирати до мурашок. А голос Саші підживлював їх.
Юра ліг на диван. Пальці легенько почали перебирати струни. Кімнату почало наповнювати повільною-жалісливою мелодією. Заплющив очі. Викинув з голови все і всіх: Покійних батьків, набридливого вітчима який хотів «як найкраще», проблем, боргів, Сашу…
- До біса вас всіх! – крикнув в стелю – котіться геть! Провалюйте!
3.
Стукіт в двері вернув Юру в світ живих. Він підняв голову. З вікна вже не доносилось таких оживлених звуків. Місто потихеньку збавляло обертів, заспокоюючи своїх мешканців. Зайвий шум перед наступаючим часом сну – діло непотрібне. Вставати йому не хотілось зовсім, але в його двері стукали надзвичайно рідко, хіба з водоканалу чи газовні – перевірити показники лічильників. Але не в такій годині. Поволі смеркалось. Він глянув на годинник – дві години сну.
Поволі човгав по коридору до дверей. Стукіт давно припинився, але він знав, що там ще хтось є.
- Хатіко чекав, і ти почекаєш – пробурмотів він.
Старенький замок про-крутився і скрип стареньких дверей вибухнув десь в його голові, десь позаду і, трішечки зверху в черепній коробці, остаточно зіпсувавши його настрій.
- Чого тобі? – від його голосу віяло більшим холодом ніж від нічного Львівського протягу.
- Може даси зайти?
Перед ним стояв низький худорлявий хлопець років двадцяти. Брудна світла копиця на голові, старий подертий одяг. На миршавому лиці виднілось кілька синців. Свіжих…
- Красивий бланш, Славік – криво всміхнувся Юра.
- Так, знаю – той зробив крок вперед, але Юра і не думав пропускати його.
Слава благально вирячився на нього. Він завжди так дивився, коли йому була потрібна Юрина допомога. Ні разу ще не допомогло, але він не здавався, і раз за разом продовжував в такому ж дусі.
- Я ж вчасно розраховуюсь – сухо, без краплі жалості в голосі сказав той – що цього разу?
- Вони вирішили прискорити повернення боргів – той ледь не плакав від образи.
- Я й так ледь встигаю…
- Глянь на моє лице! – той тикнув пальцем в свіженький фіолетовий синяк – погано встигаєш…
- Тобі пасує, що я ще можу сказати? Красенем тебе однаково не назвеш, а це хоча б прикриває твою потворність…
- Ще й знущаєшся? – ображено гаркнув той – вони обіцяли наступного разу відрізати пальці…
- Всі? – Юра вдав зацікавлення. Навіть підняв брови вверх.
- Саші…
Цього було достатньо. Юра схопив того за барки і затягнув всередину. Зачинив двері. Його ніздрі аж роздулись, лице налилось червоними палітрами. Він відчув наче в ньому щось закипає.
- Ти покидьок! – прошипів він – ти втягнув у це свою сестру!
- Ти ж не хочеш, щоб з нею щось зробили – без тіні вини в голосі вимовив той.
Юра не довго думав. Пальці склались в кулак і полетіли в сторону свіжого синяка на обличчі Славіка. В коридорі щось слабо клацнуло, тоді легенький писк, який змінився на кашель після наступного удару в живіт. Знову клацання, але цього разу це вимикач. Слабенька лампочка без плафону блідо показала, як Славік лежить в його коридорі тримаючись за лице і жадібно хапає ротом повітря. Видно, що одяг його зовсім не старий, просто гарно витоптаний чиїмось підошвами, а молоде лице назавжди спаплюжене чиїмись міцними руками, що не знали жалості. Юра теж не знав жалості, життя викинуло таку деталь з його душі.
- Краще тебе б закопали десь за Львовом – з огидою кинув він – от то був би спокій…
Це була правда. Юра дійсно так вважав. Це нерозумне створіння (чоловіком його назвати в Юрія не повертався язик) зв’язалось не з тими людьми. Нерозумне знайомство потягнуло за собою борг. Все би нічого, лишень в наш час будь-який борг, будь-який кредит дається під відсоток. І відсоток наростає, якщо термін виплати прострочено. Банк подає до суду чи забирає майно. «Небанк» включає лічильник. Економіст за професією, Славік мав би це розуміти, але…
Юра занадто пізно дізнався про борги брата Саші. Він знав, що ті рідко спілкувались. Може він би не встрявав, але той сам якось приперся і сказав, що його «кредитори» змусять сестричку все віддавати. Або «відпрацьовувати». І ось, до Юриних нещасть додалось ще одне. Думка про те що та, яку кохаєш, з кимось іншим – сама по собі нестерпна. А така думка взагалі в голові не вкладається…
Юра збирався відвісити тому кілька своїх «відсотків», але помітив, що з того випав конверт.
- Це тобі – Слава прослідкував за його поглядом – передала якась жінка, жаль лиця не запам’ятав. Я не відкривав…
Тремтячими від хвилювання пальцями Юра підняв коричневий конверт з землі. Відкрив його, похапцем глянув на його вміст.
- Ось воно – полегшено сказав він.
- Що воно?
Юра не почув. Славіка тепер для нього не було, лишень лист з інструкцією, що йому потрібно було зробити. Зверху була дата…
- Вимітайся геть! – тихо сказав той – а спробуєш розповісти щось Саші, я сам тебе закопаю.
Той поволі почав підніматись. Юра хотів піти до кімнати, щоб перечитати все ще раз, але зупинився. Тепер він по новому бачив своє помешкання: «І я тут живу?»
- Стій! – сказав Славіку.
- Що ще? – стривожився той.
- Можеш пожити тут кілька днів. Два дні.
- Ти серйозно? – недовірливо перепитав той.
- Додому в такому вигляді тобі не можна з’являтись – Юра повернувся до нього, намагаючись вдати, що дійсно переживає про таке.
- І то правда – кивнув Славік – ти хороша людина, Юр. Хоч і гарячий.
- Тільки є одне але…
- Я слухаю.
- Я тут не прибирався кілька… днів – він хотів сказати місяців, але стримався.
- Нічого страшного – з розумінням кивнув Слава.
- І я про то…
Юра пішов до вішака по свою куртку.
- Швабра в ванній – не обертаючись почав роздавати інструкції.
- Що? А ти куди?
Юра відчинив двері. Ще раз пробіг очима по інструкції. Зверху красувались адрес і дата. Завтрашня дата.
- Мені треба відлучитись на день. Не забудь про посуд в раковині. І не торкайся моєї гітари.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=545493
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 22.12.2014
День 1
Ви дізнаєтесь, що шукаєте, коли знайдете це.
Стів Джобс (Засновник компанії Apple)
10 вересня 2011
Віталій Кличко у 10 раунді переміг технічним нокаутом Томаша Адамека й усьоме захистив титул чемпіона за версією WBC.
Демонстранти в Єгипті штурмували посольство Ізраїлю. Сотні людей поранені. Анти ізраїльські настрої посилилися в Єгипті через вбивство 18 серпня п'ятьох єгипетських поліцейських на кордоні з Ізраїлем.
В Львові тепло. Погода сонячна. Субота…
1.
Біля львівського залізничного вокзалу завжди було багато народу. А в десятій годині та ще в п’ятницю й поготів. Хтось спішив на поїзд, або з поїзду. Хтось курив біля кам’яних сміттєвих урн. З дверей вокзалу в обидва боки сунув натовп. Таксисти закликали приїжджих скористатись своїми послугами.
- Таксі! – перекрикували одне одного – Беремо таксі!
В безплатному залі очікування, як завжди було людно. Двоє міліціонерів час від часу проходилось туди-сюди, шукаючи п’яних. Все йшло як завжди.
Біля вокзалу, варто лише перейти вкриту бруківкою дорогу, знаходився сквер. Люди сиділи в тіні дерев, або на сонці, хто як вже хотів. На траві розмістилось кілька циган. Їх частенько виганяли з вокзалу. Вони повернуться туди пізніше, як тільки ті двоє, в синіх формах підуть геть. Але й тут їм було комфортно. Погода була тепла, останні сонячні дні – бабине літо. Звуки гітари лунали в сквері. Струни видавали мелодію, що пробирала до мурашок.
На гітарі грав молодий хлопець. На вік йому було двадцять шість. Стрункий, зросту трішки вищого за середній. Клітчата сорочка, старі сині потерті джинси, та кеди на ногах. Нечесана чорна шевелюра з вже не легкою небритістю. Типовий львівський музикант. Він мав довгий гострий ніс та яскраві голубі очі на засмаглому лиці. Губи зігнуті в задоволеній усмішці. На капелюх, в який люди інколи кидали гривню, чи бува навіть дві він не зважав. Його погляд прикипів до супутниці, що складала йому компанію.
Розбитими колінами впершись об асфальт,
Повільно сходить сонце із перших шпальт.
Ловлю оком, точніше його краєм
Твій безтілесний схід і нарікаю в собі раєм.
Мій світ гойдається, підвішений на нитці
За палець неба, що купається у молоці.
Твої руки… із них проростають квіти,
Я їх зриваю і плету-вплітаю у вінки.
Якщо б голос можна було б бачити, то слово красивий було б для нього саме то. Ніжний жіночий голос лунав в такт з гітарою. Супутниця музиканта була нижчою за нього. Вітер розвівав її густе яскраво каштанове волосся, що на сонці інколи виблискувало червоними кольорами, наче вона руда. На ній теж була клітчата сорочка, але світліша ніж в нього. Вона була задовга для неї, але ніяк не могла приховати її талію. Потерті джинси показували її рівні красиві ноги. Білі кросівки тупцяли по землі навколо капелюха такт пісні.
Бути тобою,
Чи жити в своє?..
Якщо в самоті моїй щось таки є…
Кілька малих циганчат гляділи на капелюх, що поволі наповнювався грішми, але боялись навіть підійти. Старші могли відвісити позавуш, якщо б зрозуміли, що ті хотіли зробити. Цих двох вони ніколи не чіпали. Так сказав старший і ніхто не насмілювався ослухатись.
Неперекладене в мені у скло твоїх очей
Кричить-жбурляє: «Не ставайте рабами людей!»
На коліна трави лягає тінню день,
Щоб до листати, доспівати свою «Книгу Пісень».
Мій світ гойдається, підвішений на нитці
За палець неба, що купається у молоці.
Твої руки… із них проростають квіти,
Я їх зриваю і плету-вплітаю у вінки.
Співачка кружляла з заплющеними очима. Слова лились через її душу, приносячи їй самій задоволення. А з нею радів і гітарист. От така її натура так впливала на нього. І не лише, люди також проймались її станом.
Бути тобою,
Чи жити в своє?..
Якщо в самоті моїй щось таки є…
Він дограв на гітарі, логічно завершуючи пісню. Кілька людей, що вже зібралось навколо неї захлопали. Важко було залишитись спокійним після такого. В очах незнайомої їм сірої маси аж витав блиск схвалення. Співачка ж зашарілась від такого надлишку уваги. Але найважливіші оплески для неї звучали позаду, з лавки. Вона крутнулась на місці, повернувшись до нього лицем. Її очі аж блищали від збудження.
- Ну хіба ти не талант? – всміхнувся гітарист.
Вона подарувала йому свою ніжну посмішку. Її каштанове волосся переливалось червоними кольорами від сонячних променів. Її чорні, як ніч очі виділили його з всієї маси. І блиск в цих великих красивих очах не давав ніякого шансу, щоб він відвів свій погляд від неї. Вона стояла перед ним, така невинна й прекрасна. Його муза. Вона привертала погляди оточуючих, своєю усмішкою вона топила будь-який зимовий лід. Своєю лагідною вдачею вона піднімала настрій всім навколо. Але занадто доброю, а може й наївною, щоб користуватись цим. Вона була такою…
…Не його.
Вони були просто друзями, хоч оточуючі нерідко приймали їх за пару. Тільки на превеликий жаль для Юрія, вони такими не являлись. Свою супутницю, Олександру (хоч її бісило це ім’я, тому всі кликали її Сашею), він знав ось вже довгих два роки. Але про свої почуття він не насмілювався сказати. Про те що робилось в її голові, він міг лише здогадуватись. І десь глибоко в душі він боявся, що його здогади, його надії виявляться хибними.
- А ось ти де! – скрипучий чоловічий голос відірвав його від милування Сашею.
Юрій неохоче відірвав свій погляд від неї. Для нього вона була сумішшю вогню та води. Не тому, що її краса спопеляла його серце, а ніжність могла беж сліду змити все погане наче цілюща джерельна вода. Тому що, як на вогонь і воду – на неї можна було дивитись вічно.
До нього наближався огрядний старший чоловік в чорному пальто та з капелюхом такого ж кольору. Він йшов не поспішаючи, спираючись на палицю в своїй правій руці. Він йшов так, наче йому не потрібно було нікуди поспішати. Наче він контролював весь сучасний ритм життя. В кроках була легкість та впевненість, а на палицю він спирався радше заради вигляду. Юрій то знав, що його старече лице з блаженною усмішкою та глибокими синіми очима під пишними сивими бровами на лисіючій голові ніяк не відповідають справжньому стану речей. Юра просто знав свого вітчима надто добре.
- Саша, іди візьми собі щось поїсти – звернувся до неї – морозива там купи, чи грибочків…
- Тобі щось взяти? – насупилась вона.
Коли той говорив швидко, значить треба було слухатись.
- Я не дуже голодний – збрехав він – так що не поспішай з вибором.
Одного погляду стало достатньо, щоб все зрозуміти. Вона кивнула, взяла капелюх і швидко пішла до найближчого магазину. Вітчим ж сів поруч з Юрою.
- Гарна – провів поглядом Сашу – завжди дивувався, що вона в тобі знайшла.
- Я в матері колись теж саме запитував – холодно буркнув той – навіщо ти прийшов, Олег?
Олег промовчав. На Юрині кпини він не звертав уваги. Звик вже. Подув сильний вітер. Ось воно – нагадування, що літо закінчилось.
- Ви й далі друзі – глузливо спитав той – скільки вже? Два? Три роки?
- Тобі то що? – Юрій приклав всіх зусиль щоб залишатись незворушним.
- Мені б твої роки, то я б вкрав би її в тебе от так – клацнув пальцями.
- Мені жаль нагадувати, але в тебе немає моїх років…
- Нажаль – спокійно погодився Олег – і жаль, що рано чи пізно її в тебе вкраду не я…
- А матері тобі не досить? – Юру затрясло від гніву, але він намагався не показувати цього.
Знову мовчанка. В очах старого було видно весь його біль. Здавалось в нього виступлять сльози. Немає нічого гіршого, коли твою допомогу відкидають. Коли тебе просто відмовляються зрозуміти. Коли ти безсило спостерігаєш, як всі твої зусилля йдуть в нікуди, зайвий раз показуючи твою власну безсилість. В такі моменти здається наче ти щось зробив не так і весь світ проти тебе.
- Я прийшов не для того, щоб сваритись – миролюбиво сказав він.
- Як завжди – хмикнув Юра.
- Але ти все такий ж впертий…
- Як завжди…
- Досить! – гаркнув Олег.
Але одразу ж пом’якшав, навіть поклав Юрі руку на плече. Юра скосив очі на неї, тоді удостоїв Олега крижаним поглядом. Жест йому, м’яко кажучи, не сподобався.
- Я прийшов, не тому що обіцяв їй – слова тяжко давались йому – Я прийшов, бо мені небайдуже твоє життя. Глянь на кого ти перетворився рівно за пів року після її смерті. Твоє житло наче нарко-притон, в тебе немає стабільної роботи, ти заліз в борги. Тебе два рази забирали в міліцію.
- Три – поправив Юра – раз вийшло відкупитись.
- Ще краще! – Олег закотив очі.
- Ти вичитати мене прийшов?
- Тобі двадцять п’ять…
- Двадцять шість – презирливо всміхнувся той – старість видно забирає не лише сили…
- Зате я хоча б не марную свої роки. Знаю, ми з тобою ніколи толком не ладили, але ти відштовхнув від себе всіх. Ти нестримно палиш всі мости, руйнуєш все там, де можеш створювати. Все що я хочу, це запропонувати тобі свою допомогу. Не тому що обіцяв твоїй матері. Тому що мені тяжко дивитись, як ти просто спалюєш себе…
- Все сказав? – без емоційним голосом запитав Юра.
- Знаю ти виниш мене у всьому…
- Ні, не виню. Мені байдуже. Я все розумію…
- Справді? – в очах старого промайну блиск надії.
- Так – кивнув той – ти прийшов, вибалакався, запропонував мені допомогу, якої я не потребую. Я відмовився приймати твої подачки, можеш подумки поставити на мені хрест, як на безнадійному непотребі. Постав в блокнот галочку навпроти пункту «провести виховну бесіду» і й далі живи як жив, допоки тебе щось не вкусить і не з’явиться гостра потреба додати «плюс» до своєї жалюгідної карми…
- Я по твоєму жалюгідний? – маска доброти зникла з лиця старого так швидко, як і з’явилась. Замість неї прийшло роздратування.
- Я хіба не так сказав?
Старий піднявся, обтрусив своє чорне пальто, поправив капелюх на голові. По скверику поблизу вокзалу, своєю літаючою ходою до них вже крокувала Саша. Вона вже несла йому щось в своїх тендітних руках. Олег затримав на ній свій погляд. Він хотів було йти, та в останній момент передумав. Вирішив затриматись.
- В один момент ти прокинешся і зрозумієш, що втратив все. Зрозумієш, що не маєш нікого і нічого, бо відвернувся від всіх і всього. Навіть свою подружку, якій не вистачає духу сказати те, що мав давним-давно. Як і, в принципі, в житті. Тобі не вистачає духу справитись зі своїм страхом і взятись за голову. В тебе назвати себе чоловіком, мабуть, навіть язик не повертається? Це не я жалюгідний, а ти. Ти зрозумієш, що жив безцільно, якщо це взагалі можна назвати життям. Ти просто існуєш. Зрозумієш, що по тобі і не заплаче ніхто. Тільки от буде вже занадто пізно.
Саша вже була зовсім поруч. Питально глянула на них. Чомусь Юрій не сумнівався, що її тонкий музичний слух вловив великий шматок їхньої розмови…
- Приємного тобі дня, Олег – він максимально підкреслено промовив ім’я того – захочеш поговорити наступного разу, просто подзвони. Бувай, був радий бачити. Жаль, що тобі вже треба йти.
- Навзаєм – сухо відповів той.
Тоді повернувся до Саші.
- Привіт красуне – зняв капелюх і вклонився їй.
- Доброго дня – зашарілась та, зніяковіло всміхаючись.
- Приглянь за цим бовдуром – старий одяг капелюх та покрокував геть. На ходу кинув через плече – а то він лиш до твоїх слів прислухається. Поки що…
- Добре – крикнула навздогін – щасливо.
Юрій навіть не дивився в його сторону. З кислою міною він розглядав листя над своєю головою. Саша хвильку постояла дивлячись на нього, потім сіла поруч.
- Що ти мав мені сказати давним-давно? – тихо спитала його.
- Неважливо – ухилився від відповіді – ходімо, проведу тебе.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=544441
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 17.12.2014
Лабіринт
Щоб ніколи не лякатися смерті – завжди думай про неї.
Сенека
Пролог
Люди не можуть бути ані цілком хорошими, ані повністю поганими.
Ніколо Макіавеллі
9 липня 2011
Південний Судан офіційно став суверенною державою.
У Малайзії затримали понад 1600 учасників антиурядових маніфестацій.
Митний союз розгляне пропозиції Києва у форматі 3+1.
В Криму загинуло двоє людей впавши з автопідйомника.
1.
Коли страшно, все бачиш не так. Страх затуманює все, що поруч тебе. Заважає все розгледіти. Тіло охоплене панікою не бачить межі між необхідним для виживання і між неістотним. Він не бачив.
Він біг по коридорах людського мурашника. Темрява поволі огортала їх, віддаючи все в царство тіні. Його важке дихання розповзалось по стінах, просочувало повітря своєю важкістю. Виїдало його очі, заважаючи йому бачити все навколо. Піт заливав очі. Він спробував витерти його такими ж соленими від поту руками, але зробив лише гірше. Ноги перечепились і дебела тушка гримнулась об землю піднявши хмару старого пилу, що довгий час мирно спочивав там. Він не міг піднятись, сили його покинули.
Серце шалено калатало. Здавалось воно от-от трісне і розсиплеться на друзки. Справа в тілі щось шалено пекло.
- Ти протримався всього годину – десь зверху почувся голос – це так ти ціниш власне життя, що готовий його рятувати рівно годину?!
Він не одразу зрозумів, що голос викривлений і лунає з гучномовця. Підняв чорну кучеряву голову і побачив, що всюди розставлені камери спостереження.
- Я знав де ти з самого початку – лунало з гучномовця.
Тук…
Позаду почулись кроки. Кроки в супроводі стукоту чогось залізного по стіні.
Тук…
Слабеньке джерело світла показало йому тендітну фігуру, що котячою ходою наближалась до нього. В руці вона недбало тримала биту. Він спробував піднятись, але зачепився за щось і знову впав.
Тук…
- Пізно – пролунало з гучномовця – надто пізно.
Ла-ла-ла-ла – наспівувала вона. Він відповзав спиною назад. Її голос лунав скрізь, відбивався від стін. Вона була все ближче. Він стукнувся спиною в стіну. Глухий кут – відступати нікуди. Його погляд прикипів до бити в її руці.
Тук…
- Не тягни з ним – почулось з гучномовця.
2.
За кілька кілометрів від того місця люди в дорогому одязі схвильовано загуділи. Задоволення все ж було не для бідних. В розкішній залі в червоних тонах крізь колонки на стінах пролунав оглушливий вереск. Мить, і все стихло. На екранах, що розміщувались скрізь по залі з’явилась кров в перемішку з шматками черепа. На них ще було чорне кучеряве волосся. Дисплеї потухли.
Кілька людей відсунулись від столів з білими скатертинами, котрі аж ломились від їжі. Апетит після такого зникав. Замість нього приходило дике збудження. Кілька заможних багатіїв одразу ж кликали привабливих молодих дівчат в коротких розкішних сукнях, заманюючи їх товщиною гаманців. Хтось пив, гамуючи своє невдоволення в склянці. Хтось радів, через те, що зробив правильний вибір. І тих і тих було мало. Більшість ж збуджено обговорювали побачене. В «червоній залі» панувала піднесена атмосфера.
- Сподіваюсь, вам сподобалось – з колонок пролунав викривлений голос.
Люди зустріли ці слова бурхливими оплесками. Дисплеї тепер показували темну кімнату, схожу на недобудоване підвальне приміщення. За секунду перед камерою з’явився організатор всього. Він носив чорний широкий балахон та білу хокейну маску. Ніхто не міг вгадати ні лице, ні, хоча б, тіло складення. Навіть голос був спеціально викривлений. Багато гостей не приховували тривоги, таке враження справляв організатор всього дійства, або, як він сам себе називав – Алхімік.
- Коли ми вже побачимо ваше лице, Алхімік? – спитала гарна, проте вже старша жінка з завитками в волоссі та в зеленому вечірньому платті. На ній було повно самих різних прикрас.
- А коли ми побачимо чесну податкову декларацію від вашого чоловіка? – відповів химерний голос.
Зал вибухнув реготом. Навіть пані в зеленому не стримала дещо нервової усмішки. Щойно побачене викликало в неї двозначні почуття насолоди й жаху. Вона розуміла, чому тут так багато людей, чому елітні повії сьогодні отримають щедрі чайові, або «ротові», це вже як їм велять їх заробляти. Вона знала, що всі ці люди відчувають небувалий сплеск емоцій. Жах та захват від побаченого. Нервова радість від того, що хтось, а не ти, по ту сторону екрану. Алхімік пропонував їм наркотик, що немає ніяких наслідків для тіла, зате швидко отруює душу. Він знав, і ця пані в зеленому знала, що буде й наступне шоу.
- Я хочу провести ніч з тією дівчинкою! – сказав лисіючий товстун з огидним лицем, в чорному смокінгу, що рипів по швам, коли той рухався.
Тому він здебільшого сидів за столиком на одному з багатьох диванчиків, розміщених по різних кутах зали і курив кубинську сигару. Біля нього сиділо двійко дівчат, вдвічі молодших за нього.
- Думаю, на сьогодні вам достатньо і ваших двох пасій – Ні маска, ні скривлений голос ніяк не відображав емоції Алхіміка – плюс я не можу гарантувати вам безпеку, коли ви будете вдвох…
Проте стало ясно, що така ідея була йому не до вподоби. Товстун не став сперечатись.
- Де він таких набирає? – тихо пробурчав він.
Навколо Алхіміка наче була аура, що наводила трепет на всіх, хто бачив його на екрані. В живу ніхто з гостей з ним не зустрічався.
- Того разу було краще – гості розступились показуючи того, хто це сказав.
Старий зморшкуватий дід з волоссям укладеним назад та пишною бородою. Лише великі голубі очі на старому зморшкуватому лиці показували, що він ще живий. Навіть попри вік він був міцної статури. Сірий костюм сидів на ньому, як влитий.
- Мені жаль – Алхімік розвів руки – всім не догодиш. Що саме не сподобалось?
- Я не побачив те, що ви хотіли нам показати – спокійно продовжив старий.
Більшість здивовано глянули на старого, але боязнь виявитись дурнем змусила їх прикинутись ніби вони розуміли. Мовчазне питання прокотилось по залу. Що він хоче довести? Що? Тому все на що вони спромоглись це зробити розумний вираз лиця.
- Я не побачив ніякої жаги до життя – сказав старий – А коли немає навіть такого, то не буде й нічого, що ви намагаєтесь нам втлумачити.
- Що ж – Алхімік наблизився до своєї камери, щоб закінчити розмову – сподіваюсь наступний раз вам сподобається.
Камера вимкнулась. Ще кілька секунд в червоній кімнаті панувала мовчанка. Ніхто не насмілювався хоча б щось сказати.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=544439
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 17.12.2014