| Сторінки (1/9): | « | 1 | » |
Наконечник стріли не перо, щоб підписувати ним пакти кров'ю. Лісами ходить батько Махно&Cо. Солдати риють окопи і лягають в ями.
Горить під шкірою пігмент. Вкривають спину узори. Очі бачуть Бога. Всього за пару хвилин комусь призначена зустріч у нього.
Гудуть трембіти. Сонце ховається за обрій. Відьми і упирі збираються на вогнище. Лають собаки і виють вовки на місяць повний.
Усі зібрались на суд над мольфаром-москалем, який продав Вітчизну за срібний грошик. Четвертувати чи піддати тортурам водою ?
Віддати його тушку вогню чи витягти з нього залишки життєвої сили? Стара відьма ввігнала коштур у землю вогку, і мовила своє слово:
«Оскільки приносиш лиш лихо і горе, не даєш життя чесному народу. От нині не знайдеш ти собі місця у світі : у тому чи цьому повіки!»
Так ходить він примарою між світами. Шукає душу свою, щоб звільнитись. Ввечері чутно стогони у горах, кажуть люди, що то вітер…
27.07.2015 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=603126
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.08.2015
«…я звонил чтобы просто услышать голос» И.А. Бродский
Вона дзвонила, аби просто почути голос, так як співається в старенькій пісенці Сплінів. Ставила питання машинально і монотонно. По колу пускала стару платівку.
Вже не шукала відповідей, вона їх знала, і знала де їх шукати. Захлиналась сьозами, задихалась димом, приставляла слухавку до обличчя, підпирала плечима.
Заслонила штори, поринула в темряву. В ній так спокійно, як в материнському лоні. Пролежала до рання: безмовно і тихо, поки перші півні не запалили смолоскипи.
Для самознищення у неї залишилась у потаємку одна ампула вічності з минулим терміном придатності. Як на неї, найгуманніший і гумористичніший спосіб евтаназії.
Нон-стоп трансляція думок без антракту, наче нарізки старих фільмів, тих що знаєш на пам'ять чи надокучливий дзвінок, що змушує вдосвіта прокидатися.
І все би, наче нормально, якби не гірше, і можна би навіть жити, якби вдалось забути той байдужий, але тремтливий голос на другому кінці гарячої і солоної… трубки телефонної.
* старі зимові нотатки
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=596647
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.07.2015
Він любив жінок, любив їх у великій кількостях, таких, як молоде вино, що лише починало бродити. Біда в тому, що він не знав, що з ними робити.
Він закохувався у картинку, оживляв її подумки. У його голові вони жили і відживали, мертвіли, і тоді він їх ховав у потаємні куточки своєї пам’яті.
Він колекціонував вина з тривалою витримкою, але він ніколи не був справжнім цінителем. Він зривав плоди, не даючи їм, як слід, дозріти.
Він величав себе, вважав естетом, творчою особистістю, великим знавцем та експертом у кожній справі, але сам щораз ступав на старі граблі.
Він був мастаком роздавати поради, бо кому ще повчати, як не тому, хто сам нічого не знає. Він закривав у бутлях свої численні розчарування.
Вони так до пори, до часу стояли, бродили і міцності набирались, але пробка не витримувала такого гримучого концентрату і стріляла.
Прямісінько йому в голову, чим спонукала до думки, що час щось змінювати : вливати кошти у інші потоки чи то ставити яйця у інший кошик.
Цим пояснюються його постійні втрати пам’яті, і те, що він часто спотикається, і в своє життя по-справжньому нікого не пускає.
Якщо він тобі посміхається і дивиться отим лукавим поглядом, то остерігайся. У нього завжди щось на думці, і він ніколи не скаже правди.
У нього в запасі є порожня бутля і мертва ділянка мозку під тебе на цвинтарі його ілюзій і упереджень. І навіть зараз він подумки десь далеко.
Хто ж там ховається під шкірою й нервами, чи є у ньому ще щось людського ? Де він літає, а він хоч знає, як це боляче не приземлятись, а падати?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=572136
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 05.04.2015
Я не писатиму довгих трактатів, ми живемо у вік технологій, незабаром з'явиться машина, яка скаже усе те, що я хотіла сказати, краще за мене.
Я не писатиму листів, не лизатиму липкі марки, я читатиму на ніч Бродського, і заплющивши вічі, котитимусь яблуком разом з цим світом у прірву.
Час не має цінності, цінна лишень твоя присутність у ньому, і всі балачки про нього, тільки безглуздо його гаять, затягуючи у світ ілюзій все далі.
Те, що хотіла сказати, всі знають і завжди знали. Усе і так усім відомо, але всі набрали у рот води, і відхаркують гнилу рибу разом з кров'ю і намулом.
Я не відкрию нових фізичних законів, мої слова не з Нового Завіту, Корану чи Тори. Я не мрію про визнання чи славу, і чиясь думка мене мало цікавить.
Відчуття не мають нічого спільного з реальністю, а я втомилась шукати щось спільне між нами, не бачу сенсу боротись із будяками і вітряками.
Я зробила те, чого давно хотіла: кнопку нажато, механізм запущено, чорнила у твоїх венах. Я не маю бажання на когось впливати, я бажань не бажаю.
Боже, якщо ти існуєш, винайди краще трикляту машину з достатнім об'ємом пам'яті, яка б витягла з мене всю душу, і без шкоди довкіллю утилізувала.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=544919
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 19.12.2014
У нього було амплуа добропорядного громадянина, ночами читав біблію сатанинську, удень посміхався всім мило, тримав поставу і зберігав обличчя.
Він прокидався раненько, хотів усім прислужитися за скромну винагороду, яка залежала від розміру доходу, йому не важливо було, яка це робота.
Він робив усе за, що йому тільки платили, він би й матір рідну убив за трьох кімнатну квартиру, десь у глибокій провінції гірського селища.
Люди бачили у ньому месію, спасіння від усіх бід, нещасть і трагедій, а він просто любив суміші трав і зеленю набиті кишені.
Він уміло це все поєднував, був цілителем, як казали, від Бога. За вечерею він їй сповідував усі свої прокрутки і хитрі схеми.
Насміхався над тими, за чий рахунок жив, казав, що вони всі ідіоти і невдахи, бо їх так легко обкрутити навколо пальця.
Йому не важливо було чи то бідна пенсіонерка, валютна проститутка, жінка бізнесмена чи бізнесвумен, він пишався тим, що обдере любу, як липку, бо вони всі дури.
Він продавав розових слонів, ефірні олії і воду з-під крана, як ліки від раку, безпліддя, серцевих недуг і радіаційних уражень. Його самого дивувало, як це їх допомагало.
Виганяв демонів із їхніх осель, казав, що їх чоловіки не мають коханок, брав плату подвійну, а то і потрійну: від чоловіка, дружини й коханки.
На його гачок потрапляли й статні чоловіки, ті ж бізнесмени, звичайні заробітчани, а то й депутати. З ними він вів справи інакше, кидав їх по повній на бабки.
Він був у захваті від того, як легко вони віддають йому гроші. Він відчував себе кращим за них, бо міг змусити зробити їх будь-що.
Обхожував їхніх дочок, байка, що неповнолітніх. Поки батько був в сусідній кімнаті він лікував їх від нервових розладів і психічної нестабільності.
На перший погляд він був успішним, таким видавався, але насправді він був маленьким слабким і хворобливим дитям, якого недолюбили в дитинстві.
Його теж можна зрозуміти, батько помер рано, з матір’ю не ладнав, сестра тягнула із нього гроші, а він все до копійки віддавав, лишень би його, хоч на йоту любили.
Він звик, що за все треба платити, що все продається і все купується. Він просто звик так жити. Але жаль, коли страждають невинні люди, які платять своїм життям за його спокути.
Йому не жаль нікого, його сумління не чисте, він не вміє любити, продає себе, і купує таких, як він. Все, що ми можемо для нього зробити - його пожаліти, плюнути і кинути монетку услід.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=538740
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 22.11.2014
Зима прийшла у це містечко дочасно, зелене листячко на деревах спочивало під снігом, падаючи від його важкості, а не від осінніх обіймів.
Будівничі, як бджілки трудились, мали залити фундамент ще до того, як вдарять перші морози, але часу не вистачало, зрубали кілька дерев, встигли викопати тільки яму.
Маленька пташка залишилась без домівки, опинившись в купі сміття серед опалого листя, прилеглої новобудови, вітер не жалів її тендітні крильця, щедро притрушував першим снігом.
Кеті знайшла її напівмертвою, замерзлою і голодною. Вона дивилася дівчинці в очі, в них було стільки смутку, а в її стільки болю, що їм нічого не залишалося, як стати друзями, такою була їх доля.
Дівчинка розстібнула верхній ґудзик свого чорного кашемірового пальто, пекучий холод огорнув її тіло, вітер дихав їй в спину снігом, розстібнула ще один, і взяла пташку собі під крило.
Їм було добре разом, пташка не тремтіла від холоду, а Кеті відчувала тепло. Вона пригорнула пташку ближче до себе, закутала широким, сплетеним бабусею шарфом.
Кеті бігом летіла додому, не дивлячись під ноги, так швиденько, як билось серденько у пташки. Перечепилась, посеред листя впала, під ребро забилась їй пташка, Кеті стала для пташки домом.
Пташка жила у Кеті, поки у ній відчувалось тепло, коли кашемір став зовсім червоним, а Кеті, як сніжинка блідою, пташка розправила крила, і з хрустом полетіла у вирій.
Кеті дивились у небо, проводжала пташку поглядом. Вона не відчувала ні холоду, ні болю, сніжинки кружляли, і більше не танули, а осідали на повіках, заплющуючи їй очі.
Мороз щіпав її за щічки і малював на них узори, а будівничий, який не спав більше сутки, сам не розуміючи того, подарував Кеті відчуття затишку і дому.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=533181
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 29.10.2014
Життя пишуть бездарні сценаристи, по всіх канонах німого кіно. У них впливовий замовник, їх фінансує хтось вище чи нижче підземки метро.
Ми не митці - ми полотно. Ми не актори, а ролі. Ми ті, що блукають темними коридорами, і не знають хто вони є. Ми на вічно тут тимчасово. Ми ніхто.
Усе було сказано, не все почуто, усе написано, прописано чи приписано і ти дихаєш так, як вже хтось до тебе дихав, а може і ти.
Піднімайся з колін і йди, навіть, якщо немає куди йти, кружляй навколо своє осі, шукай шлях в собі, бо ти центр. Ти ядро. Енергія в тобі.
Плач, волай, пищи, рви на собі сорочку і пуповину, роби будь-що, тільки не мовчи. Прокричи мені колискову, щоб я нарешті спочила.
А як ні, то просто постав руки мені на шию, відчуй, як вона пульсує, обіймай сильніше, не буду пручатись, щоб я хоч трішки перепочила.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=529147
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.10.2014
Він був відомим у тісних колах, але їй це було невідомо. Він жив між сторінок ненаписаних ним мемуарів у стінах в яких він був не господарем свого дому.
Він проводив із нею дні, не святкові, після шостої до півночі. Вона наповнювала бокали сльозами, випивала їх із лихвою і відбілювала в них срібло столове.
Він не з’являвся з нею на людях, хоч вона була й не потвора. Він називав її нареченою, але коли вони зустрічали його друзів, він тримав її осторонь.
Вона для них залишалась незнайомкою без роду і племені, чужинкою без імені та права голосу, але з порядковим номером і штампом "тимчасово".
Вона дарувала йому тепло свого храму, готувала для нього по три страви, цілувала і втішала, цікавилась його справами і зайвих питань не ставила.
Вони проводили разом вікенди, прогулювались морським узбережжям, вибирались у гори, спочатку частіше, а потім все рідше переплітались їхні дороги.
Їм ніхто не давав гарантії три роки, їхній годинник цокав чітко, як відбійний молоток по нервах, поки не сіла батарейка, і не стало навколо усе темно.
Вона по традиції наповнила фужери сльозами, поставила лезо на його друкарську машинку, вона написала про нього кілька слів, щоб він залишив слід і ходив по червоній доріжці.
У нього в шухлядці тисячі історій і безліч ідей для книг, він розмінює себе на випадкових пустоголових актрис в яких крім милого личка немає інших видатних рис.
Їхнього життя стрічка дешева, він не купається у світлі софітів, не став сценаристом чи режисером. Але закадровий голос її звучить із кожної сцени.
Візуальний елемент
George Hurrell
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=526816
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.09.2014
Він був для неї першим, хто клявся, що вона стане для нього останньою. Він називав її Манюнюю...Вони кохали один одного, вона засинала в його обіймах на краю безодні.
Він цілував її незаймані пальці, які не торкались жодного музичного інструменту, окрім струн його неналагодженого серця, в той час як вона видирала його із холодних лап смерті.
Він умивав сльозами її передпліччя, а вона вкривала мурашками його шию. Вранішні цілунки були солодші за усі цукерки на світі, шоколадки і подарунки, що він їй приносив.
Він стояв на порозі, а вона запускала кігтики в його в’язаний светр, збирала його в грудки, пестилася і муркотіла, тільки щоб бути ближче до його шкіри.
Коли він повертався додому, вона застрибувала йому на коліна, одягала на себе його теплі обійми та гріла його своїм холодним тілом.
Він благав його не покидати, казав, що помре, бо не бажає жити жодної секундочки без запаху її волосся, а вона усміхалась і знала, що ніколи цього по-справжньому не зробить.
Більше року вони в розлуці, вона його досі любить, а він божиться, що ніколи її не розлюбить, але уже пасма не її волосся лежать на його подушці.
Вона не брехала йому, була до останку щирою, він став для неї тим самим першим. Він ображався, бо вона сумнівалась, що він був з нею чесним.
Але вона не помилялась, він досі живий. А вона не стала для нього останньою. Вона ніколи не віддасть його на поталу смерті. Вона зжимає в кулак свої тонкі пальці.
Він був першим і останнім кому вона довірилась, і завдяки кому зневірилась у всіх. Вона віддала йому своє крихітне серденько, а він розірвав його на шматки.
Зараз вона знає, що вірити треба тільки в себе, і в ніякому разі собі. Кожному чоловіку від тепер вона каже, що він стане для неї, як не першим, то неодмінно останнім.
Нарешті вона дізналася, як це бути кристально чесною і ходити по світу живим трупом. Але від поцілунку за вушком, вона чомусь більше не муркоче, а починає дерти на собі волосся.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=526348
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.09.2014