| Сторінки (1/2): | « | 1 | » |
Я поїхав із рідного Краю,
Жити там, де ніколи не був,
Не збирався... Але я не знаю,
Як по-іншому жити в Війну.
Я не знаю, коли повернуся,
Я не знаю, чи хочу цього,
Не забути лише я клянуся,
Що там частка від серця мого.
Обіцяю тебе пам`ятати,
Не побитий осколками дім,
Обіцяю я гідно триматись,
В негараздах майбутніх років.
Обіцяю, що вас я не зраджу,
Прикордоннії рідні поля,
І якщо десь назавжди приляжу,
Полечу я не в теплі края.
Я повернусь до того подвір`я,
Де дивився, коли був малим,
На казковії дивні сузір`я,
До легенд про небесний кил[b]и[/b]м.
Я повернусь до того каміну,
Де я слухав ще з перших крок[b]і́[/b]в,
Про любов до верби і калини,
Слухав сповідь минулих віків.
Ті віки і любов говорили,
З відчуттям поєднавши думки,
Із довіри знання утворили,
Розділивши зі мною роки.
Говорили губами простими,
Говорили без гордих словес,
І простії слова підіймали,
До цікавості вищих небес.
Засинаючи в Всесвітах давніх,
Прокидався і біг я до тих,
Хто готові життям залатати,
Всі дірки від помилок моїх.
Я тепер вже доросла людина,
А у вас там страшная війна,
І, хоча ми єдина країна,
Розділила нас руська весна.
Приїзджав я до вас дуже рідко,
Хоч і жив за годину шляху,
А тепер я сумую так сильно,
Що не знаю, як вняти тугу.
Я не знаю, коли повернуся,
Я не знаю, що вдіяти з цим,
Але все ще до тебе тягнуся,
Не побитий осколками дім.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=525432
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.09.2014
Ми забули, що ми є люди...
Як же мало лишилося в нас!
Не з любові у грудях стука,
І спливає невтомно наш час.
Ми боїмся лиш смерті і жити,
І не бачимо в тому жаху,
Що без посмішки можем любити,
І без сліз пережити тугу.
Ми забули, що значить кохання,
Коли бачиш ти очі ії,
Ми втрачаємо смак сподівання,
На коротші до зустрічі дні.
Ми боїмся за себе і речі,
В яких вартість не рівна ціні...
Пусті страхи приходять надвечір,
І являються нам у ві сні.
Ми не знаєм, як мужніми бути,
Гордо йти навпростець, проти всіх!
І як тільки трапляються скрути,
Ми без бою впадемо до ніг.
В нас так мало лишилось людського!
Сльози наші вже зовсім прісні.
Ми забули про геній простого,
А від складності— серцем сліпі.
Сподівання — лише на хвилину,
На секунду надія одна,
В яку стануть від болю єдині,
Відчуття і безсмертна душа.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=525417
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.09.2014