| Сторінки (1/3): | « | 1 | » |
Ромчику
Поцілувала смерть у праву скроню
Коли ти душу друга тілом огортав,
Коли плекав її в своїх долонях….
Був, майже, поруч… не вберіг, не врятував
Два тротуари – береги, ти – справа, а я – зліва,
А поміж – вулиця, ні, вже – ріка,
Де по судинах між бруківочне каміння
Вниз, на Майдан сочиться кров людська
………………………………………………….
Пригадую,
Ще в січні на мості, туди де прапор «Львівська брама»
Ми перенесли банер «Пам ятай»
Там - очі дівчини, слізьми стікая,
Поволі «кров ю» капають з моста
І ця червона на бруківці пляма –
Поки що фарба, вже і ще не кров
Стрімкий людський потік спиняла:
«Забудемо і лихо повернеться знов!»
……………………………………………………
А ти лежиш. Немов дитя заснуле,
Піджавши руки, спить на животі.
Для себе я готовий був до цього,
Для друга, виявилось, - ні.
Поцілувала і мене. Торкнулася рукою.
Шкода, що поспішки, шкода – не до кінця.
Я спорожнілий. Все стекло рікою,
Бо в мене в голові тепер своя «діра».
Сліпий. Глухий. Бо вже нема – «нас».
Пішло усе. Так пусто на душі.
У спадок – згадки і твій світлий образ
І отвір в моїй сивій голові
………………………………………….
Поцілувала смерть у праву скроню
Коли ти душу друга тілом огортав,
Коли плекав її в своїх долонях,
Я помилився, Ромчик, - Бог тебе поцілував.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=503898
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.06.2014
Якось в грудні 2013 Ромчик прочитав мені вірш
Дмитра Павличка «Коли ми йшли у двох з тобою…»
Вже майже ніч.
Ми в Києві, на кухні, двоє.
Гарячий чай, згущене молоко
І печиво, й твоє лице червоне –
З морозу й вітру – в затишок, тепло.
І вірш, що ти мені читаєш
Про колосочки, дівчину, про хліб,
І я пливу у ту блакить безкраю
В безмежне поле у подряпинках доріг
Забулося. Стрімкі зими події
Попротикали пам ять, наче решето
Й розмова з доньками вже в березні, в вагоні,
Як батько вірш любив і …. я згадав його.
Закрию очі і рядки вспливають
На помутнілій пам яті воді.
Слова птахами в небо відлітають.
Читаю я і, вірю, чуєш ти.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=503773
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.06.2014
18 лютого
Ховає ніч обличчя під вуаллю диму.
Їх наступ зупинила вогняна стіна.
Вогонь – тепло і світло … для людини,
Для звіра ж – страх, розгубленість, біда.
Майдану зріле виноградне гроно
Тепер – родзинка – зморщена, тверда.
Це пекло пожирало все довкола,
Та стали комом в горлі сила духу і душа… жива.
Мить затишку – недовга, ми це знаєм.
Дзвінок, молитва, сигарета чи ковток води…
Неправда, ми не відступаєм – ми всихаєм,
Вогонь і тиск з*їдають рештки рідини.
Піднесені, щасливі, бо ми – в русі,
Вода стояча – мертва, не жива.
На кухнях лиють у пляшки обвітрені дівочі руки
«Коктейлів» значно більш ніж чаю й молока.
І встояли! Дарма калічили гранати
Ті ноги, що не всі пройшли шляхи.
А ми, крізь дим на небі бачили не зорі,
А рідні очі, повні смутку і журби.
Ховає ніч обличчя під вуаллю диму.
Що не згорить, то загартується в вогні.
Майдан зібрав, зпаяв нас і поглинув.
Поглянь, ми там – в середині, немов комахи в бурштині.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=503772
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.06.2014