dovgiy

ВЕСНЯНИЙ РАНОК

Вже  сонечко  над  лісом  підвелося
І  весело  всміхається  з  небес.
З-під  кучугур,  -  промінням,    за  волосся
Травинки  тягне  в  небо  голубе.
А  їм  ще  хочеться  хоч  би  якусь  хвилинку
Поніжитись  у  ліжечку  зими.
Та  невгамовне  сонце  зве  травинки
Прикрасити  весняні  килими.
Це  Березень  прийшов  у  нашу  долю:
 Прийшла  Весна!  Пора  нових  надій.
Хай  назавжди  минають  миті  болю
Які  зазнали  в  плетиві  подій.
Настане  день,  зустрінуся  з  тобою,
Всю  твою  постать  поглядом  одним
Вберу  в  середину  єства  свого  земного,  
 Щоб  жити  нею  -  янголом  земним.
 Ти  -  не  чужа.  Ти  назавжди  зі  мною
Зріднилася  всім  серцем.  Знаю  я:
Хоч  не  була  моєю  ти  жоною,
Та  стала  нею,  бо  ж  в  душі  -  моя!
Візьму  твою  тепленьку,  ніжну  руку
До  вуст  своїх  побожно  притулю,
І  в  котрий  раз,  після  проваль  розлуки,
Зізнаюся    у  тому,  що  люблю!

2017-03-03  
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=721349
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.03.2017

Із циклу ПРАПОР ЖУРБИ

ПЕРШОГО  БЕРЕЗНЯ

Весняний  день.  Холодний  та  похмурий.
Вже  березень  бере  свої  права.
Ще  рік  тому,  удвох,  у  хаті  були,
Тепер  я  сам.  І  де  знайти  слова,
Аби  цю  тугу  серця  описати
Та  викласти  це  горе  на  папір?!
Боже!  –  ти  знаеш,  що  таке  втрачати!
Четвертий  місяць  вже  мина  з  тих  пір,
Як  очі  друга  назавжди  закрились,
А  на  душі  так  болісно  і  зле!
Щоб  там  не  було,  а  ми  міцно  зжились:
Бо  двадцять  літ  –  для  хворих,  -  чимале
Випробування,  щоб  отак  прожити,
Як  жили  ми…  Було  всього,  однак,
Та  ми  любили!  –  ми  могли  дружити,
Прощати  вади  іншого.    І  так
Всі  двадцять  літ  над  нами  не  летіли,
А  в  муках  та  стражданнях  проповзли.
Ми,  стомлені,  вже  й  жити  не  хотіли!
У  відчаю    та  розпачу  були,
Бо,  що  не  купиш,  -  витрати    даремні,
А  тих  грошей,  як  і  завжди,  -  катма!
Від  цін  аптечних  у  очах  аж    темно!
А  попри  все,  покращення  нема!..
І  я  це  бачив.  Що  я  міг  зробити?!
Їздив…  Купляв…  І  душу  свою  рвав.
Бувало,  просить  пожаліть,  добити!
Я  гнівався  та  із  житла  втікав.
Гадалось  їй,  що    заважає  жити
Вона  мені…  Гадала,  ніби  я,
Ще  зможу  собі  жіночку  зустріти,
І  буде  в  мене  щастя  та  сім’я.
А  те,  що  я  не  набагато  кращий,
Не  бачила.    Таке  було  життя.
Четвертий  місяць  я  ночами  плачу,
У  снах  тяжких  ще  кличу  до  буття.
Весняний  день.  Холодний  та  похмурий.
Вже  березень  вступає  у  права.
Охоплений  скорботою  й  зажурою,
Вистукую  печальнії  слова.

1  березня  2001  р.          

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=721026
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.03.2017

Із циклу ПРАПОР ЖУРБИ

УТРО

Привет  тебе,  родная  фотография!
Опять  увидел  прежнюю  беду.
Я  по  ночам  и  охаю,  и  кашляю,
С  бессонницей  сражение  веду.

Я  по  ночам  теперь  тебе  завидую:
Отмаявшись,  отмучилась  навек!
А  мне  идти  дорожкою  осклизлою,
Да  лишь  гадать:  надолго  ли  мой  век!

Мне  тишина  мерещится  могильная.
Как  тараканы  шебуршат  в  ночи.
И  мысль  моя  –  тяжёлая,  бессильная,
И  образы  –  сырые  кирпичи!

Грешно  наверно!  Но,  всё  чаще  думаю,
Вот,  если  б  ты  с  небытия  пришла,
И  в  ночь  такую:  тяжкую,  безлунную,
Меня  к  себе  отсюда  забрала!

26  февраля  2001  г.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=721024
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 01.03.2017

НЕ ДОРІКАЮ

Не  дорікаю.  Так,  не  дорікаю!
За  все,  що  було...  хай  іде  в  минуле...
Заміни  всім  колишнім  не  шукаю,
Лиш  дякую,  що  в  моїй  долі  були
І  відпускаю  як  птахів  з  паперу,
Як  символ  того,  що  будило  мрію
І  кликало  до  слабого  на  віру,
Знесиленого  духу,  ту  надію
Яка  хоч  трохи  додавала  сили
Аби  піднятись  та  долати  далі  
Свій  шлях  помилок,  болю  і  печалі!
Не  зарікаюсь.  Ні,  не  зарікаюсь!
Що  вже  не  зможу  довіряти  душу.
Я  ж  від  життя  нікуди  не  тікаю
І  з  кимось  в  цьому  світі  бути    мушу...
А  як  без  віри?!  Як  без  того  бути,
Коли  не  глянеш  невідривно  в  очі,
Аби  душею  щирою  відчути
Чого  від  тебе  оцей  ближній  хоче...
Чи  в  чому  каюсь?  Так.  Буває,  часом...
Я  -  не  святенник.  Грішний,  як  всі  люди.
Бо  ж  в  вірності  невірним  присягався,
Не  розпізнав  посеред  них  Іуди.
Нікого  з  друзів  начебто  не  зрадив,
Хоч  щодо  мене...  Бог  хай  їм  суддею!
А  я  простив!  Лиш  викреслив  назавжди
Із  календарних  дат  свого  чекання
На  зустрічі,  на  миті  поєднання
Зріднілих  душ...  які  не  були  рідні...
Лютневий  день  спливає  в  надвечір́я,
Зимове  Сонце  поза  ліс  сідає:
Клинок  життя  у  піхвах  -  по  руків́я,
Друзів,  як  птахів  -  з  вирію  чекаю!

2017-02-22

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=719707
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.02.2017

ЖИТТЯ ПОЕТА

ЖИТТЯ  ПОЕТА

Не  на  небі  він.  На  землі.
Та  як  важко  зіркою  бути!
Вік  світити  для  когось  в  імлі,
А  самому  про  щастя  лиш  чути!
А  літа  не  спиняють  свій  лет,
Не  чекають,  коли  щось  знайдеться
І  старіє,  старіє  Поет
Хоч  кохає  ще  Музу,  як  вперше.
Вік  у  мріях  як  в  шовку  ходив,
Пестив  слово  для  когось,  як  внука!
З  під  пера,  наче  диво  із  див
Виливалась  віршем  його  мука.
Рани  зради  безжально  пекли,
Не  щадили  насмішок  морози.
А  рядочки  як  зерна  лягли
Над  якими  він  лив  свої  сльози!
Що  зійде  у  чергову  весну?
Він  про  те  намагався  не  думать.
Від  зимового  важкого  сну
Повернувсь  до  весняного  суму.
Скресне  крига  недавніх  страждань,
Білим  проліском  стрельне  надія
І  під  шепіт  квітневих  зітхань
Забуянить  зелом  його  мрія.
Вкотре  вже:  буде  вірно  чекать
Постук  кроків,  знайомих  до  щему
Крізь  бездонні  розлуки  стрічать
Свого  серця  єдину  поему!

2017-02-19

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=719155
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.02.2017

СИНЯ ЛІЛЕЯ

До  читачів.
Нижченаведений  твір  публікувався  на  нашому  сайті.  На  жаль,  значно  пізніше  виявилося,  що  з  незрозумілих  для  Автора  причин,  з  нього  пропала  ціла    частина.  Я  змушений  був  вилучити  твір,  аби  виправити  досадну  помилку,  за  що  прошу  Вашого  пробачення.



 СИНЯ    ЛІЛЕЯ.
(Поема–казка)

ЗАСПІВ.

Ой,  над  гаєм,  над  зеленим,  зозуля  кувала!
Літа  нам  з  тобою,  мила,  довгі  віщувала.
Літа  довгі  та  щасливі,  стрічками  обвиті
І  цілющою  росою  в  ясні  ранки  миті.
В  нашій  долі,  моя  люба,  були  також  грози,
Пережили  свої  втрати,  пережили  сльози,
І  ми  дякуємо  Богу,що  і  це  далося,
Бо  життя  це  цінувати  ще  б  чи  і  вдалося?
Наші  невмирущі  мрії,  віра  в  кращу  долю,
Випускають  сльози  щастя  наче  птиць  –  на  волю!
Плачте  очі!  Плачте,  сині!  Тільки  не  ридайте!
Про  весну  в  живому  серці  вірно  пам’ятайте.
Бо  ж  вона  одна-єдина,  повік  неповторна.
Мине  вона,  мине  літо,  прийде  пора  чорна,
Коли  зима  непривітна  снігом  все  завіє,
І  не  знати:  чи  нам  радість  душу  обігріє!
Моя  зіронько  єдина!  Пташко  сизокрила!
Своїм  пісням  задушевним  дам  широкі  крила,
Щоб  понесли  межи  люди  пісню  цю  казкову
Про  любов  двох  молодяток,  про  нелегку  долю.
Ми  прожили  вже  чимало…  наші  скроні  сиві.
Та  стосунки  наші  досі  ніжні  та  красиві,
Бо  продовжує  кохання  нуртувати  кров’ю
І  твої  чарівні  очі  сяють  ще  любов’ю!
В  цей  зимовий  темний  вечір  сядемо  удома.
І  хоч  тіло  знемагає  о  цю  пору  втома,
Пригорнись  до  мене,  серце,  пригорнись,  мій  раю!
Зараз  я,  -  тобі,  кохана,  казку  проспіваю!

********
Молодими  поєднали  доленьки  свої.
Щастя  їм  пророкували  птиці  –солов’ї.
Почуття  в  серцях  гарячих  бурхало  вогнем,
Та  не  знали:  що  чекає  за  наступним  днем.
Стала  в’янути  кохана,  слабнути  щомить.
Вже  до  кого  не  звертались,  -  час  дарма  летить!
А  хвороба  ця,  підступна,  як  була,  так  є!
Вже  й  для  слабої  надії  місця  не  стає.
Відмовляють  в  неї  ноги,  пропадає  зір.
Кажуть  йому  добрі  люди:  Богу  ти  повір!
Тільки  в  нього  порятунок  від  біди  знайдеш,
Якщо  з  вірою  усерці  ти  до  Бога  йдеш.
Вірив!..  Всім,  що  мав,  -  ділився!  Серця  не  жалів.
Перед  образом  молився,  гіркі  сльози  лив.
Марно  краяв  собі  серце  у  отих  трудах:
Не  стає  дає  Господь  ходити  на  своїх  ногах.
Повертаючись  з  роботи,  на  коротку  мить,
Сів  на  лавочці  зупинки,  щоб  перепочить.
Зажурився,  сіромаха,  жалем  душу  рве.
Коли  чує:  тихий  голос  його  збоку  зве.
Дивиться,  а  біля  нього  сидить  старий  дід.
Борода,  -  жовтаво-біла,  на  обличчі  зблід,
Руки  трусяться,  одежа  зношена  й  брудна,
З  –під  бейсболки  на  всі  боки  в’ється  сивина.
Думав,  що  жебрак-пияка,  просить  свій  мідяк.
Простягає  йому  гривню,  не  бере  ніяк!
-  «Я  не  прошу!  Просто  бачу.Ти  такий  сумний!
Може,  чим  тобі  поможу,друже  молодий!»
-  Нащо  вам  моє  нещастя,  та  чужа  біда?!
-  «Розкажи!»
У  мене  хвора  жінка  молода!
Лиш  два  роки,  як  побрались.  Де  вже  не  возив!
Не  лікується  хвороба.  Падає  без  сил!
Вже  й  не  бачить  і  не  ходить…
Чим  розрадиш  ти?!
-  «Вір  мені,  -  старому,-  сину!  Їй  допомогти
Може  Синяя  Лілея.  Квітка  чарівна.
Тільки  ж  дуже  недосяжна  для  людей  вона!
Десь,  в  ущелині  таємній,  між  високих  гір,
Квітку  цю  охороняє  грізний  Терозвір!
Раз  в  сто  літ  вона  квітує.  Хто  її  торкне,
Про  недуги  враз  забуде!  Щастя  це  земне
Ти  ще  зможеш  повернути,  якщо  встигнеш  ти
Цю  чарівну  диво  –  квітку  в  хату  занести.»
-  А  ці  гори,  -  це  Карпати?
-  «Ні,  синочку,ні!
Гори    ці  -  Тибетом  звуться.  Далекі  вони!
Над  вершинами  панує  Терозвіра  шал.
Там  країна  є  буддистка:  Їй  ім’я  –  Непал.»
-  Чув,  дідусю,  таку  назву.  Тільки  як  мені
В  цю  країну  добиратись?  В  ці  -  нелегкі,  дні?
Це  ж  візьме,  мабуть,  багато  часу  та  грошей.
-  «Не  візьме!  Бери  із  жмені  камінець  оцей!»
Простягає  на  долоні  камінця  свого.
Ніби  хтось  уперто  й  довго  шліфував  його.
Всі  його  чотири  грані  –  різних  кольорів,
А  з  середини,  здавалось,  ніби  він  горів.
-  «Камінець  цей,  -  незвичайний.  Коли  прийдеш  в  дім,
Ти  вже  маєш  добре  знати,  що  таїться  в  нім.
Оця  грань,  -  дивись!  –  блакитна:  чорна  цятка  в  ній.
Як  почнеш  легенько  терти  по  руці  своїй,
Та  ще,  як  назвеш  те  місце,  куди  треба  йти,
То  крізь  час  і  перешкоди  вмить  перелетиш!
Друга  грань:  блідо  –рожева,  на  ній  –синій  хрест.
Коли  нею  свою  руку  легенько  потреш,
То  побачиш  усі  скарби,  хто  б  що  не  ховав!
Пам’ятай:  Лілею  Синю  ще  ніхто  не  мав!
Третя  грань  –це  колір  перлів  із  морського  дна.
Зробить  тебе  непомітним  між  людьми  вона.
Але  знай:  для  Терозвіра  це  –не  дивина!
Бо  в  могутності  чаклунства  рівних  він  не  знав!
Грань  четверта:  грань  багряна.  Сили  світу  в  ній.
На  короткий  час  ці  сили  у  руці  твоїй.
Ними  будеш  ти  бороти  недруга  свого.
Грань  четверта  допоможе  подолать  його.
Ще  раз  кажу:  ці  всі  сили,  -  на  коротку  мить.
Після  страшного  двобою  треба  все  спинить,
Бо,  якщо  їх  не  зупиниш,  то  загине  світ.
В  полум’ї,  в  потопі,  в  громі  з  незчисленних  бід!
Тоді  й  сам  загинеш  люто!  Отже,  -  не  спіши.
Зі  стихіями,  як  бачиш,  краще  не  гріши!»
Як  же  мені  їх  спинити?  Діду,розкажи!
Та  порадою  своєю  вчасно  поможи.
«Як  побачиш,  що  твій  недруг  похитнувся,  впав,
І  вогонь  із  його  пащі  бити  перестав,
Розтрощи  його  горою,  розітри  у  прах!
Аби  кожна  порошинка  відчувала  жах!
Потім,  грань  оцю,  багряну,притисни  до  скель
І  щодуху  крикни  силам:  АЛАМАХОЕЛЬ!
Крикнути  ти  маєш  тричі  слово  чарівне.
Воно  всі  стихійні  сили  в  норму  поверне.

Потім  йди  шукати  квітку.Пам’ятай  про  те,
Що  Лілея,  після  завтра,  вранці  розцвіте!
Терозвір  про  це  все  знає.  Буде  все  робить,
Аби  ти  не  зміг  Лілею  в  руки  захопить.
А  тепер  прощай,  небоже!  В  своє  щастя  вір!
Можеш  сміливо  рушати  до  далеких  гір.
Знайди,  аби  хто  доглянув  жіночку  твою.
А  я  піду…  Треба  плести  сіточку  свою…»
І  пропав!  Наче  примара  щойно  тут  була!
Дивні  сіті,  -  див  казкових,  -  мовою  плела…
Міг  би  чоловік  вважати,  що  казкам  кінець!
Та  в  долоні  м’яко  сяє  дивний  камінець.

*************
Читачу  мій  дорогий,  вибачай  мене!
Захопився  я  співати  про  життя  земне:
Про  чиїсь  лихі  недуги,  про  чужі  жалі…
А  у  тебе,  може  бути,  свої  немалі
Повиростали  проблеми,  як  з  дощу  гриби!
Що  поробиш!  Про  це  пишу,бо  і  сам  слабий.
Знаю:  лихо  невигойне,  те  –  що  в  мене  є.
Тільки  в  серці  дивна  мрія  весь  мій  вік  жиє:
Десь  є  дивовижна  квітка.  Ніжна…  чарівна…
Може,  і  мене  зцілила  б?  Тільки  де  вона?

********
Ще  пробачте,  любий  друже,  хочу  вам  сказать,
Що  забув  своїм  героям  імена  назвать.
Назвемо  його  Романом.  Хай  таким  живе,
Як  його  Наталка  мила  вже  пять  років  зве.

***********
Вона  вдома.  На  візочку,сидить  під  вікном.
Свого  Ромчика  чекає.  Буває,  як  сном
Затуманює  недуга  голову  її,
А  в  садочку,біля  хати,  плачуть  солов’ї.
«Ой  не  плачте,  ой  не  плачте,  пташечки  малі!
Не  кидайте  моє  серце  у  нові  жалі,
Не  ридайте  наді  мною,  на  нову  біду,
Як  мене  покине  милий,  –зовсім  пропаду!
Я  його  не  стану  клясти.  Хай  собі  іде!
Молодий  він.  Може,  щастя  з  іншою  знайде…
Ну,а  я  тоді…»  По  личку  сльози  потекли,
Та  незрячі  карі  очі  аж  вогнем  пекли!

**********
Камінець  в  руках  Романа  світлом  виграва,
А  упам’яті  зринають  мовлені  слова:
«Пам’ятай  ти,  любий  сину,  пам’ятай  про  те,
Рано  –вранці,  після  завтра,  квітка  розцвіте!»
Колись  треба  починати!  Чом  би  й  не  тепер?!
Тож,блакитною  гранню  руку  він  потер,
Лиш  шепнув  свою  адресу,  і  в  єдину  мить
Опинився  на  подвір’ї,  де  Наталка  спить.
Справді  діє!  Отже,  правда  все,  що  дід  казав!
Піду  швидше  я  до  Франі!  Хай  прийде  до  нас,
Та  подивиться  за  нею,  доки  я  вернусь,
(Хоч  на  серці  неспокійно  у  мене,  чомусь!)

*********
А  тепер  про  інше  мовить  підійшла  пора:
Франя  –це  його  Наталки  молодша  сестра.
Він  не  знає,  що  сестриця  страшна  відьма  є.
Це  вона  щораз  отруту  в  їжу  додає.
Варить  страшне  труту  –зілля,  коїть  ворожбу,
І  мостить  останнє  ложе,  для  сестри  –  в  гробу!
За  що,  скажіть,зненавидить  можна  когось  так,
Аж  чиєсь  життя  цінує  менш  ніж  за  п’ятак?!
Що  налило  чорнотою  всю  сестрину  кров?
Все  не  нове  під  Місяцем!  Це  вона  –  Любов!
Так!  Любов!  –  оте  щемливе,  ніжне  почуття,
Що  породжує  в  людині  спрагу  до  життя,
Що  всю  душу  піднімає  до  нових  висот!!!
А  трапляється,  штовхає  до  таких  щедрот,
Що  нічим  не  пояснити  тої  щедроти!
Ти  –  кохаєш?  Тоді  вірю:  зрозумієш  ти,
Чим  я  жив,  про  що  співаю  в  снах  та  наяву,
Чим  тепер,  в  роках  похилих,  сам  отак  живу.
Та,  на  жаль,  ще  й  так  буває,  що  ота  любов,
Як  засяде  в  чорну  душу,  як  гадюча  кров,
То  навколо  себе  сіє  страшне,  люте  зло…
Так  в  Наталки  із  Франею,  на  біду,  збулось.
Полюбили  дві  сестриці  хлопця  одного.
В  кожної  було  бажання  мати  лиш  його.
А  Роман  гризот  дівочих,  може,  і  не  знав,
І  Наталці  своє  серце  назавжди  віддав.
Ой,  ви  –ночі,  ясні  ночі  синьої  весни!
Як  горіли  щастям  очі,  як  цвіли  вони!
Спільні  мрії  –сподівання,  чисті  почуття,
Під  вітрилами  кохання  на  усе  життя!
Коли  Франя  побачила,  що  не  буде  з  ним,
Уся  ніжність  розвіялась,  як  осінній  дим!
Чорна  злість,  як  темна  нічка,  душу  облягла,
Запалила  чорну  свічку  заздрощів  і  зла.
В  день  весільний,  в  день  осінній  гарно  як  було!
На  Романовім  весіллі  гуляло  село.
Гості  жваво  танцювали,  веселились  в  дим
І  від  серця,  всі  бажали  щастя  молодим!
Та  не  всім  так  веселилось,  не  всім  так  пилось!
Нашій  чорній  героїні  діяти  прийшлось.
В  переддень  цього  весілля,  на  цвинтар  пішла:
На  могилі,  з  рідним  ім’ям,  зіллячко  знайшла…
Наварила  страшне  зілля  о  нічній  порі,
І  підлила  в  день  весілля  в  келишок  сестрі.

*****
-  Вибач,  Франю,  що  турбую!  Виручай  мене!
На  три  дні  я  відлучаюсь.  Поки  час  мине,
Потурбуйся  про  Наталку,  як  сестра,  доглянь!
Чи  я  можу  надіятись?  Скажи  мені,  Франь?
-  Давай!  –їдь!  Куди  я  дінусь,  все  ж  таки  рідня!
А  в  думках:  (  Не  дам  прожити  зайвого  півдня!
Доки  він  там  робить  справи,  я  теж  не  досплю:
Чим  міцнішої  отрути  в  серце  їй  наллю!)

*********
Вийшов  з  двору  на  дорогу,  камінця  узяв,
Потер  гранню  блакитною,  назву  проказав,
І  пропав  з  очей  безслідно,  ніби  й  не  було!
А  ми  також  залишимо,  разом  з  ним,  село.

***********
Коню  мій!  Пегас  крилатий!  З  собою  візьми,
Та  на  крилах  красномовства  до  зір  підніми!
Дай  нам  теж  магічну  силу  труднощі  здолати,
Щоб  історію  почату  вдало  розказати.

*********************
ТІБЕТ

(Частина  друга)

Захоплений  зненацька  виром  руху,
Нестримним  шалом  неба  та  зірок,
Роман  не  встиг  сховати  свою  руку,
Ледь  не  зробивши  помилковий  крок.
Він  опинився  на  краю  провалля:
Круті  вершини  піднялись  до  хмар,
Покрите  кригою  це  кам’яне  безладдя
Та  у  долоні  дідусевий  дар.
Кудиіти?  Як  рухатись  по  скелях
В  звичайному,щоденному  взутті?!
Обсіли  його  думи  невеселі:
З  подібним  не  стикався  у  житті.
Але  почало  вирувати  небо
Та  віхола  студена  замела…
Тож,  хоч-не  хоч,  а  рухатися  треба,
Доки  Лілея  ще  не  зацвіла.
А  холод  зліше  сковує  все  тіло!
Вже  дерев’яні  стали  пальці  рук…
Шукав  ногами  виступи  несміло,
Додаючи  тяжких  трудів  та  мук.
А  вже  коли  і  ноги  не  носили,
Коли  здалося,  що  всьому  кінець,
Згадав  Роман  про  чудодійні  сили,
Закладені  в  чарівний  камінець:
Чого  я  мучусь?!  Так  до  кінця  віку
Я  до  мети  своєї  не  дійду!
Допоможи-но,  друже,  чоловіку:
Перенеси  мене  у  Катманду!
Блакитним  ледь  потер  собі  об  руку
І  от  він  знов  серед  людей  стоїть.
А  люди  ці  сповідують  науку
Якій,  можливо,  тисячі  століть.
Все  їхнє  місто  на  гірських  терасах,
На  кожнім  кроці  пагоди  стоять.
Незвичні  люди  у  червоних  рясах,
Бритоголові,  в  дацанах  сидять.
І  в  кожному  із  храмів  сидить  ідол,
Що  зирить  навсібіч,  немов  біда:
Це  –  їхній  Бог!  Життя  основа  й  сила,
Вічно  живий  і  праведний  Будда!
Стоїть  Роман…  Замерз  він,  ще  й  голодний!
За  поспіхом  про  їжу  геть  забув.
Після  роботи,  в  день  перед  суботній,
Попав  сюди:  який  і  в  чому  був!
А  мешканці  снують  немов  мурахи,
Заглиблені  усебе,  мовчазні.
І  думає  Роман:  ну,як  сказати
Аби  хто  з  них  поїсти  дав  мені?!
Підходить  він  до  одного  з  монахів
І  просить  дати  їжі.  Той  мовчить,
Не  реагує  і  на  дотик  навіть,
Занурився  у  себе,  наче  спить.
Звертається  до  другого,  до  інших…
Одно  і  те  ж!  -  всі  наче  неживі!
Тоді  він  став  звертатися  до  піших
Які  несли  свій  крам  на  голові.
Один  із  перехожих  зняв  корзину
І  дав  йому  маленького  коржа.
(  Згадав  Роман  українську  хлібину!)
Слова  подяки  тому  проказав,
Приклав  до  серця  руку  і  вклонився,
І  хоч  той  мови  нашої  не  знав,
Все  зрозумів.  Іще  раз  зупинився
Та  за  собою,  знаками,  позвав.
Пішов  Роман  за  добрим  перехожим.
Через  двори:  то  вниз,  то  догори.
Прийшли  нарешті!  Щось  на  житло  схоже,
Ще  й  запона  спускається  згори.
Відсунувши  оцю  цупку  тканину,
В  помешкання  маленьке  увійшли.
Сиділи,  горблячись,  над  чимось,  дві  людини
І  зерна  зосереджено  товкли.
При  цьому  монотонне  щось  співали.
(  напевно,  гімни  для  свого  Будди!)
Побачивши  Романа,  повставали,
Вклонились  ґречно  і  пішли  кудись.
Тут  обернувся  знову  перехожий
І  до  Романа  руку  простягнув:
Торкнувся  до  чола  і  владний  голос
Ніби  десь  в  собі  наш  герой  почув.
Чув  не  слова,  не  звуки,  сама  думка
Була  Роману  ясна  і  проста
Та  він  не  бачив,  аби  трохи  рухались,
Мов  зліплені,  без  усмішки  вуста.
-  Чого  прийшов  на  землю  цю,  чужинцю?!!
Чого  шукаєш  умоїй  землі?!
Не  дам  тобі  забрати  диво-квітку!
Твоє  життя  загине  у  імлі,
В  бездонному  мішкові  кам’яному!
І  очі  засвітилися  вогнем.
Від  тих  очей  утемнім  домі  тому,
Все  стало  видно,  ніби  ясним  днем!
А  далі  сталось  зовсім  страхітливе:
Пропали  стіни,  занавіс  пропав
І  наш  Роман,  під  регіт  знавіснілий,
На  дно  провалля,  каменем,упав!
Ще  й  зверху  світ  закрила  важка  брила
І  впала  в  очі  повна  чорнота.
Дрібним  камінням  тяжко  привалило
Обидві  ноги,  низ  -  до  живота!..

********
Негарно  було  б  так  його  лишати.
Та  час  нам  повернутися  в  село.
Вам,  читачу,я  хочу  показати,
Як  все  в  той  час  насправді  відбулось.

**********
Пегасе  вірний,  розправляй-но,  крила,
Та  летимо  туди,  де  на  дворі
Наталку  нашу  чорна  злість  накрила
Страшної  відьми  –рідної  сестри!
************

АГОНІЯ
(частина  третя)

Наталка  спить.  А  Франя  їй,  тим  часом,
"Обід"  готує  -  вариво  страшне.
П'янку  отруту  змішує  із  квасом
Та  додає  ще  зілля  запашне
Аби  отруту  було  легше  пити...
Така  "турбота".  Що  вже  тут  казать?!
Я  так  хотів,  щоб  дать  Наталці  жити!
Але  не  можу.  Треба  викладать
Так,  як  було...
П’ятнадцята  година
Вже  промайнула  птахом  над  селом.
Обідати  зібралася  родина:
Дзвенить  вже  посуд,  всілись  за  столом,  
Наталку  з  двору  на  візку  привезли,
Та  посадили  в  хаті  на  диван.
Принесли  їжу,  а  вона  питає:
Де  її  милий,  де  її  Роман?
А  Франя  їй:  "Нема  твого  Романа!
Нема  й  не  буде!  Кинув  тебе  він!
У  нього  вже  здорова  є,  кохана.
Не  те,  що  ти!..  у  них  знайшовся  син,
Поки  ти    тут,  поволеньки,  здихаєш...
Твій  любий  Ромчик  не  втрачає  час.
Нову  дружину  пестить  та  кохає.
Йому  начхати  на  обох,  на  нас!"
--  Неправда!  Брешеш!  Він  мене  кохає!
Якщо  його  побіля  нас  нема,
Він  щось  шукає.  Він  весь  час  шукає,
Чим  би  мене  від  лиха  одірвать!
-  Ага,  одірве!  Лови  вітер  в  полі!
Не  відаєш,  що  робить  твій  "любий"!
Він  ,-  як  той  птах,  -  без  тебе  вже  на  волі!
Ти  вже  поїла?    Ось,  кваску  попий.
Хоча  б  ковток!  Приємно,  смачно  пахне!
-  Не  хочу  я  ні  їсти,  ані  пить!
Іди  від  мене!  Мені  чогось  страшно
І  попід  серцем  ниє  та  щемить!
-  Зараз  піду!  Та    тільки  після  того,
Як  ти  поп’єш,  коли  вже  не  їси.
Бо,  видно,  що  через  Романа  свого
Ти  скоро  Богу  душу  віддаси  !

Піднесла  чашку  запашного  зілля...
Сліпа  зробила  лиш  один  ковток...
На  спину  впала,  тяжко  захрипіла,
Обличчям  обернулася  в  куток,
В  агоніії  руками  потягнулась
І  стихла!..
Руки  звівши  догори,
Лукава  Франя  дико  вереснула
Над  тілом,  -  уже  мертвої,  -  сестри!

**********            
Померла  Наталка.  Невинна  померла!
Така  ціна  щастю  бува  між  людей.
Ненависть  сестри,  як  з  вулканного  жерла
Два  роки  лилася  із  чорних  грудей,
Аж  поки  не  вбила!
За  що?!
За  кохання!
За    те,  що  Роман    покохав  не  її.
Доклала  весь  хист,  всі  ворожі  старання,
Щоб  зовсім  не  стало  цієї  сім’ї.

Пегасе  мій  любий!  Пробач,  що  заплакав...
Збираймось  в  дорогу!  Нам  час  в  Катманду.
Там    друг  наш  Роман  у  халепу  потрапив
І  як  подолає  він  страшну  біду?
 
 
БИТВА

(частина  четверта)

Суцільна  темрява…  відчув,  що  руки  цілі.
Та  знизу  тіло  наче  у  лещатах:
Затиснуте  в  камінні  знавіснілім
Яке  іще  продовжує  зсипатись.
Чи  то  згори,  чи  збоку  –невідомо.
Жахливий  гуркіт  скелі  в  скалки  лущить!
Це  тяжка  брила  малі  піки  ломить,
Пил  кам’яний  у  горлі  подих  душить.
Згадав  Роман  про  камінця  свойого.
У  внутрішній  кишені  шарить:  є!
Дістав,  відкрив  у  себе  на  долоні,
А  камінець,  -  як  зірка  виграє!
Висвічують  усі  чотири  грані,
Про  що  казав  старенький  чарівник?
Хвилини  наші  зовсім  не  останні,
Тож  пригадаємо,  панове,  ми  про  них.

Бачив  Роман  грань  блакитну:  чорна  цятка  в  ній.
Як  проведе  цею  гранню  по  руці  своїй,
Та  назве  те  саме  місце,  куди  має  йти,
То  крізь  простір,  перешкоди  вмить  перелетить!
Друга  грань:  біло-рожева.  На  ній  –синій  хрест.
Коли  нею  своє  тіло  чи  руку  потреш,
То  побачиш  усі  скарби,  хто  б  де  не  ховав!
І  про  третю  грань,-  перлову,-  Роман  теж  згадав.
Зробить  вона  непомітним  власника  свого:
Не  побачать,  не  здолають  недруги  його.
Грань  багряна:  сили  світу  причаїлись  в  ній.
Саме  з  нею  Роман  має  розпочати  бій!
Тільки,пам’ятаєш,  друже,  лиш  коротку  мить
Має  він  в  руках  ці  сили!  Потім  зупинить
Треба  сили  ці  негайно!  Камінець  –  до  скель!
Прокричати  тричі  слово:  АЛАМАХОЕЛЬ!

*************
Вже  останній  промінь  сонця  десь  подався  пріч,
Над  тибетськими  горами  згущується  ніч.
Ясні  зорі,  дух  холодний  над  безладдям  гір,
І  літає  понад  ними  страшний  Терозвір!
Крила  шкіряні  розправив,  пазурі  розкрив,
Велетенські  ікла  й  зуби  об  граніт  гострив,
На  хвоста  надів  сталеві,  броньові  шипи,
А  із  пащі  при  диханні  –  полум’ям  пашить.
Не  примара,  не  уява  чи  жахливий  сон,
Терозвір  –  це  був  насправді  чарівник-дракон.
Міг  в  людей  перетворитись,  в  дику  звірину,
Міг  як  хоч  зачаклувати,  душу  не  одну
Він  спровадив  з  цього  світу  тільки  лиш  за  те,
Що  хтось  дав  людині  знати:  квітка  зацвіте
Тільки  один  раз  в  століття,  створить  диво  з  див:
Вилікує  навіть  того,  хто  вік  не  ходив,
В  кого  повсихали  ноги  наче  штурпаки,
Або  буде  мати  руки,  хоч  був  без  руки.
А  з’явилась  ця  лілея  зовсім  не  в  горах.
Ще  у  древньому  Єгипті,  у  його  садах
Боги  Всесвіту  зростили  для  добра  людей
Фараонам  доручили  подарунок  цей,
Щоби  ми  оздоровляли  слабих  та  дітей,
Щоб  лунали  пісні  щастя  із  людських  грудей!
Навіть  смерть  могла  прогнати  квітка  чарівна.
(Про  таке  ми  навіть  не  марим  у  казкових  снах!)
Але  взнав  про  диво-квітку  Вавилонський  цар.
Підіслав  чарівника,  викрав  Божий  дар…
Вже  давно  з  лиця  земного  щезнув  Вавилон,
А  Лілею  від  людини  стереже  дракон.

****************
От,  нарешті,  підійшли  ми…  та  настала  мить,
Коли  нашого  Романа  треба  вже  звільнить
Від  сорочки  кам’яної,  від  тої  пітьми
У  якій  свого  героя  залишили  ми.
Взяв  Роман  своє  спасіння:  камінець  ясний.
Блакитною  стороною  по  руці  провів,
Дав  наказ,  щоб  опинитись  знову  нагорі,
Коли  сонце  світ  осяє  у  вранішній  порі.
Так  і  сталось!  Роман  стоїть  високо  в  горах.
Навкруг  бескиди,  провалля,  шпилі  у  снігах.
Там,  де  був  він,  в  кам’яниці,  -  порядкує  звір:
Б’є  ускелі,  трощить  камінь  лютий  Терозвір.
От  Роман  потер  об  руку  перл  морського  дна
Аби  стати  невидимим  в  світлі  цього  дня.
Терозвір  його  не  бачить:  люто  б’є  граніт!
Іскри  із  каміння  креше  броньований  хвіст.
Багряницею  нарешті  провів  по  руці…
Враз  застигли  у  повітрі  дрібні  камінці,
Води  в  річках  зупинились,  вихор  в  горах  вщух,
І  над  світом  в  небо  знявся  велетенський  дух!
«Що  накажеш,  Повелитель?!»  –  з  неба  прогуло,
Аж  від  гуку  могутнього  світом  затрясло.
Блискавки  ввігнались  в  землю  іклами  змії,
Потекли  потоки  лави  по  гірській  землі,
Сонце  ясне  затяглося  чорнотою  зла
Знов  над  світом  в  раннім  ранці  чорна  ніч  лягла!
-  Вбий  мерщій  оцю  потвору!  В  порох  розітри!
Хай  той  порох  понад  морем  розвіють  вітри,
Нехай  в  кожній  порошинці  де  таїться  зло,
Буде  жити  жах  пекельний,  аби  так  взяло
Цього  хижого  дракона,  цього  чаклуна,
Щоб  своє  мистецтво  чорне  він  повік  не  знав!
«Як  наказуєш,  так  буде!»  -  гримнуло  від  зір.
Звився  в  небо  над  горами  лютий  Терозвір
І  дихнув  на  того  духа  полум’ям  чадним,
Аж  всі  гори  та  долини  вкрив  отруйний  дим!
Піднялися  в  небо  гори!  Пекла  видне  дно!
Діючим  вулканом  грізним  дихнуло  воно!
Вдарили  дракона  гори,  він  у  лаву  впав!
В  тому  клекоті  безодні  навіки  пропав!..
Тільки  з  цього  чаклунові  не  навік  біда,
Бо  з  безодні  пекельної  піднялась  вода,
Вгору  знявся  чад  сірчаний,  дощ  із  кислоти,
А  над  полем  битви  знову  злий  дракон  летить!
Знову  гори  піднялися!  Розпалась  пітьма!
Світло  вдарило  сліпуче,  вже  й  небес  нема!
Все  змішалось  воєдино:  світло,  жар  і  грім,
Вихору  удари  пружні,  струс  в  нутрі  земнім…
Піднялися  океани,  весь  оббігли  світ
І  почали  гинуть  люди  від  жахливих  бід.
Підхопило  і  Романа!  В  реві  понесло
І  далеко  від  Тибету  в  скелях  притисло…
Аж  Роман  прийшов  до  тями:  камінець  до  скель
І  щосили  крикнув  в  небо  –  АЛАМАХОЕЛЬ!
Коли  в  перший  раз  він  крикнув,  -  спинилась  вода!
Стали  всі  сліди  розрухи  в  світі  пропадать,
За  другим,  –ті  ж  самі  гори,  -  стали  як  були
І  гірські  великі  ріки  знову  потекли
У  своїх  правічних  руслах  поміж  берегів
До  впадіння  в  глибінь  синю  озер  і  морів;
А  за  третім  його  криком,  -  знов  засяяв  день
І  з  долонь  землі  злетіли  тисячі  пісень.
Славив  світ  цю  перемогу,  славив  радість  знов,
Та  складав  подяки  Богу,-  за  його  любов!

******************
Привітаємо  Романа!  Виграв  він  війну.
Та  знайти  йому  ще  треба  квітку  чарівну,
Бо,  -  дай,  Боже!  –  не  забути  з  радості  про  те,
Що  вже  завтра,-  рано-вранці,  квітка  розцвіте.

**********        

СИНЯ  ЛІЛЕЯ
(частина  п’ята)

Пригадаймо  знову  друзі  про  рожеву  грань:
Нумо,  друже  наш  Романе,  камінець  дістань,
Та  потри  ним  свою  руку,щоб  і  нам  пізнати,
Де  зумів  чаклун  проклятий  квітку  заховати.

**********
Потер  камінцем  він  руку:  ось  і  світ  печер.
Скарби  древні  та  закляті  бачить  він  тепер.
В  скринях  тих  печер  таємних  не  злічить  багатств,
Сяє  золото  та  срібло,  сяють  камінці,
Наче  всі  вони  зібрались  від  минулих  царств.
Так  і  просяться  в  прикраси  на  чиїйсь  руці,
Або  на  звабливу  шийку  чи  у  мочки  вух,
Щоб  від  захвату  красою  здавлювало  дух
В  наших  грудях  чоловічих…  ох,пробач,  читач!
Кому  що,  а  курці  –  просо!  Так  і  я!  –хоч  плач,
А  не  можу  себе  стримать,  коли  ці  жінки
Раптом  стають  перед  очі,  а  чи  у  думки…
Безліч  тих  скарбів  на  світі,  цінного  майна,
Та  не  видно,  щоб  десь  була  квітка  чарівна.
В  горах  теж  її  немає…  ліс  її  не  зна…
Тож  поглянув  Роман  в  море  –  до  самого  дна.
В  затонулому  корветі,  в  склянім  ковпаку
Він  побачив  свою  квітку.В  схованку  таку
Як  добратися  Роману,  чим  він  там  дихне,
Якщо  навіть  до  схованки  дивом  допірне?
Дивиться  герой  наш  далі.  Бачить  він  якраз
У  глибинах  того  моря  ходить  водолаз
Бо  виконує  роботу  в  темній  глибині.
«От  якби  оце  знаряддя  здобути  мені!»
Так  Роман  собі  подумав.  Камінця  узяв,
Потер  гранню  блакитною,  тільки  проказав
Місце  того  пароплава,  звідки  водолаз,
І  на  судні  опинився  в  цей  же  самий  раз!
Ось  він  бачить  акваланга,  два  баллона  є.
Тільки  хто  таке  знаряддя  просто  так  дає
Для  якогось  незнайомця?  А  часу  нема
На  прохання,  на  моління  до  кого  й  не  знать.
Не  роздумуючи  довго,  знов  взяв  камінця  
Та  потер    перловим  боком  нижче  від  ліктя.
Став  невидимим  для  інших.  До  знаряддя  йде,
Акваланг  та  два  баллони  у  людей  краде!
Натягнув  його  на  себе,  баллони  надів,
Під’єднав  до  маски  шланга  (з  муками  зумів!)
Знову  гранню  блакитною  об  руку  потер
І  ми  зараз  побачимо:  де  Роман  тепер.
****************        
Він  -  на  дні...  Корвет  розбитий  коралом  обріс.
На  корму  між  скель  зануривсь,  вгору  стримить  ніс.
Хоч  би  крапля  того  світла!  Звідки  в  нього  йти,
Щоб  чим  швидше  диво-квітку  в  корветі  знайти.
Тре  рожевим  собі  руку:  справді,  дивина!
Крізь  пітьму  Роман  побачив,  де  то  є  вона.
Став  поволі  пробиратись  крізь  зотлілий  люк,
Аж  відчув  як  по  баллону  передався  стук.
Озирнувся,  -  ненько  рідна!  -  стримати  не  зміг
Переляку  в  своїм  серці:  в’ється  восьминіг
Біля  нього  величезний,  дзьоб  -  як  у  орла,
Грізно  щупальця  розставив,  наче  два  крила,
Заступив  собою  вихід,  щоб  не  зміг  пройти
Щупальцем  шукає  ногу,  аби  відтягти!  
Тут  Роман  не  розгубився.  Камінець  дістав
І  для  чорної  потвори  непомітним  став:
Ледь  відсунувся  від  неї  в  одну  із  сторін
І  рукою  поряд  себе  став  шукати  він
Хоч  якої  оборони  від  морських  жахіть...
І  знайшов...  в  кутку  глухому  чийсь  кістяк  лежить,
А  між  кісток  якась  зброя  для  Романа  є!
От  Роман  для  себе  зброю  звідти  дістає.

А  потвора  в  своїй  люті  вже  не  знає  меж!
В  невеликий  отвір  люку  прагне  влізти  теж.
Смикає  Роман  руків’я,  з  піхов  клинка  рве
Та    немов  навік  зрослося  залізо  старе!
Час  гаяти  на  роздуми  вже  Роман  не  став:
Напружив  останні  сили,  спруту  він  загнав
Межи  очі  свою  зброю  з  піхвами  разом!..
І  звалилась  ця  потвора  додолу  мішком!
Взяв  Роман  чарівну  квітку,  блакитним  потер,
А  ми,  любий  читачу,  взнаємо  тепер
Що  там  діється  де  горе  людям  душі  рве,
Де  Романова  кохана  більше  не  живе.

**********                
Вже  на  подвір'ї,  на  столі  дощатім,
Накритим  новим,  клітчастим  рядном,
Стоїть  труна.  А  поряд  -  батько  й  мати...
В  труні  -  Наталка.    Мов  глибоким  сном
Забулася...  на  малую  хвилину
Тай  тихо  спить...  по  виду  -  як  жива!
Здавалось  свекру,  що  шепоче  сину
Якісь  сердечні  золоті  слова...
Але  мовчить  важким  мовчанням  смерті
Між  нею  й  світом  виросла  стіна.
Де  той  Роман?!  Що  він  долає  вперто?
Ніхто,  нічого  у  селі  не  знав.
Односельчанам  втрата  душі  крає:
Зійшлися  друзі  зо  всього  села.
Хтось  гірко  плаче,  хтось  лише  зітхає,
Хтось  згадує  яка  вона  була...
А  рідна  ненька  вже  життя  не  чує:
Все  гладить  ніжно  рученьку  дочки...
Лунає  упокійне  Алілуйя
І  догорають  у  руках  свічки.

**********  
Постав  Роман  на  власному  городі,
Стягає  з  себе  анквалазний  крам
І  чує:  це  ж  у  батьківській  господі
Лунає  горя  похоронний  гам.
Відкрити  диво-квіткку  поспішає,  
Та  не  вдається  скинути    те  скло!
Він  мучиться!  А  час  іде,  спливає
І  торжествує  невгамовне  зло.
І  знову  диво:  наш  старий  з'явився.
Взяв  в  руки  скарб,  тихенько  щось  шепнув,
Скляний  ковпак  над  квіткою  розкрився
І  квітку  він  Роману  простягнув.
А  квітка  ця  дух  літечка  відчула,
Та  ще  тепло  від  доброї  руки,
Наче  від  сну,  угору  потягнулась
І  стала  розправлять  свої  листки.
Поміж  листків  тих  пуп'янок  з'явився,
Немов  голівка  на  гнучкій  стрілі
 І  збільшуючись,  долі  похилився,
Мов  кланяючись  людям  до  землі.
А  далі  сталось,  таки  справді,  диво:
Звільнившись  від  полону  сили  зла
В  руках  Романа  трепетно  й  красиво
Синя  Лілея  миттю  розцвіла.
До  пальців  його  ніжно  пригорталась,
Як  цілувала  це  тепло  руки.
Випростувала,  вперто  розгортала
Свої  чарівні  сині  пелюстки.
І  пахощі  навкруг  такі  розлились,
Немов  присутні  були  у  раю!
 Відчули  люди  за  плечима  крила,
Наче  вернулись  в  молодість  свою.
В  серцях  ожили  всіх  надій  сузір'я,
Злетіли  мрії  як  весни  пісні...
Ступив  Роман  з-за  хати,  на  подвір'я,
Побачив  свою  милу...  у  труні!..

************        
Ще  мить  тому,  під  дією  Лілеї
Себе  піднесено,  бадьоро  почував
І  раптом  -  жах!  До  милої  своєї
Він  кинувся!  До  рук  її  припав
І  так  зайшовся  у  страшнім  риданні,
Аж  важко  було  бачити  його.
І  дивну  квітку  порухом  останнім
Він  притулив  Наталці  на  чоло.
І  бачать  всі:  порожевіли  щоки,
Здійнялись  груди  в  подиху  живім,                          
Розкрились  губи  в  посмішці  солодкій,
Піднялись  руки  та  пройшлись  по  нім,
А  потім  рвучко  підвелась  Наталка,
За  голову  Романа  обняла...
І  цілувала!!!    Пристрасно  і  палко.
Так,  як  колись  здоровою  була!
Розчулений,  в  щасливім  потрясінні,
Роман  Наталку  на  руках  підняв  
І  разом  з  нею  посеред  подвір'я
Перед  батьками  на  коліна  став  
І  попросив  обох  благословити
На  радістю  наповнене  життя.
І  плакали  навкруг  старі  і  діти
Від  подиву,  від  щастя  відчуття.
Їм  всі  бажали  довгих,  гарних  років
Прожити  в  парі  -  в  щасті  та  добрі!
Біля  криниці,  лиш  за  кілька  кроків,
Сичало  зло  на  батьківськім  дворі.
Там  причаїлась,  як  пекельне  лихо,
Сестриця  Франя...  для  усіх  чужа:
Скрадалась  непомітно...  тихо-тихо...
Ховаючи  у  рукаві  ножа.
Та  як  би  не  скрадалась  Франя  люта,
Плекаючи  лихі  свої  думки,
Старий  чарівник,  від  злих  пут  розкутий,
Синю  Лілею  взявши  до  руки,
Торкнувся  нею  до  руки  злочинки
І  в  ту  же  мить  відбулась  дія  чар:
Страшна  потвора  вилізла  із  жінки,
Піднеслась  вгору,  вище  сивих  хмар
І  впала  ниць!  Аж  на  гористім  боці
Лишилась  вирва  на  краю  села.
І  у  тій  вирві  вже  за  стільки  років
Жодна  травинка  ще  не  проросла!
Лиш  бачили:  плазує  там  гадюка.
А  Франя  щезла!  Наче  й  не  було!
Її  шукали,  кликали!  -  ні  звука!
У  здогадках  губилося  село,
Бо  про  відьмівство  Франине  не  знали
Лиш  бачили  її  сумний  фінал.
Мабуть,  це  все.  Вам  розповів,  що  знаю,
Хоч  може  бідно  змалював  Непал,
Бо  мій  Пегас  теж  прагнув  поспішати
Услід  подіям  добрим  і  лихим.
Приходить  час  мені  з  ним  розлучатись.
Хоч  за  цей  час  здружився  щиро  з  ним.
 
**********                      
Ще  про  Лілею...  і  її  не  стало.
Разом  із  нею  мов  розтанув  дід...
Та  від  Лілеї  у  селі  на  спадок
Таки  лишився  незгладимий  слід:
Всі,  хто  був  свідком  дивної  події,
Зазнали  гарних  та  казкових  змін.
Старі  батьки  за  мить  помолоділи,
Хто  слабував,  то  став  здоровим  він!..
                       
************                          
Роман...  Наталка...  ще  живуть  донині
У  нашому,  подільському  селі.
У  їхній,  у  закоханій  родині
Щебечуть  дітки  -  пташечки  малі.
Роман,  буває,  їздить  заробляти,
Наталка  вдома  раду  всім  дає.
І  часто  чути  з  чепурної  хати
Злітає  пісня,  що  в  душі  жиє.

2012  г.    --    05.02.2017  г.        
 
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=718183
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.02.2017

НЕХАЙ БЛАГОСЛОВИТЬ ТЕБЕ ГОСПОДЬ

Нехай  благословить  тебе  Господь!
На  добру  справу  і  на  щире  слово,
Щоб  гідно  ти  звеличував  народ
І  мову  свою  рідну,  колискову!

Нехай  благословить  тебе  Господь
У  час,  коли  постанеш  ти  за  Волю.
Коли  від  озвірілих,  всіх  заброд
Людей  ти  захищатимеш  і  Долю!

Нехай  благословить  тебе  Господь!
Хай  мудрістю  безмежно  обдарує
І  сил  додасть  в  доланні  перешкод,
І  веснами  хай  серце  зачарує!

Нехай  благословить  тебе  Господь!
Надіями  свій  ранок  зустрічати
І  навколишній  світ  своїм  теплом
До  днів  останніх  щиро  зігрівати!

11  лютого  2017  р.  
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=717576
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.02.2017

ІДУ ДОДОМУ

Зима.  Лютий  місяць  панує  над  нами.
Завірюха  невтомна  мете  і  мете.
Перед  зором  маскує  дорогу  снігами
І  ледь  видне  крізь  темінь  вікно  золоте.

За  вікном  жде  Вона.  Вечірня  година
Розтягнулась  для  неї  немовби  на  рік...
Біля  мене  співає  своє  хуртовина,
Виє  вовком  голодним,  стрибає  до  ніг.

Зараз  прийду  додому  з  полону  дороги,
Обгорну  змерзлі  плечі  сувієм  тепла,
Сяду  в  крісло,  розправлю  натомлені  ноги,
І  нічого  не  треба!  Тільки  б  мила  була

Біля  мене  завжди.  Сиві  прядки  волосся,
Буде  звично  знімати  рукою  з  чола...
Поки  що  я  іду...  Вітер  кидає  клоччя
У  замерзле  обличчя  немовби  від  зла.

Нащо  сердишся  ти?!  Скаженіло  лютуєш,
Ніби  я  перед  Небом  у  чім  завинив!
Я  додому  іду!  До  коханої!  -  чуєш?!
Не  студи  моє  серце,  донизу  не  гни!

Ще  не  час  крокувати  долиною  смерті,
Доки  Муза  моя  розтривожено  жде.
Зі  сторінок  життя  наші  весни  не  стерті.
Не  востаннє  ще  повінь  бузкова  прийде.

Не  вщухає  негода!  Та  ближче  і  ближче
Випливає  із  марева  вогник  вікна.
Зустрічай  мене,  хато!  Мій  рідний  домище!
Ось  подвір'я,  ось  ганок,  а  в  дверях  -  Вона!

Не  вдяглася  у  тепле...  одна  лиш  хустина
На  кофтині  накинута,  падає  з  пліч...
Моя  зірочка  ясна!  Кохана!  Єдина!
Сяють  радістью  очі  мов  зоряна  ніч!

І  позаду  всі  труднощі,  виклики  долі,
Поринаю  у  пахощі  страв  на  столі...
А  Вона,  -  наче  пташка,  -  літає  на  волі!
Так  старається  друга  зігріти  в  теплі.

   9  лютого  2017  р.
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=717223
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.02.2017

НІХТО ТЕБЕ ТАК НІЖНО НЕ ЛЮБИВ

Ніхто  тебе  так  ніжно  не  любив
Як  я  люблю.  І  знаю:  це  -  взаємно!  
З  душі  твоєї  келих  пригубив,
В  п’янкому  маренні  я  спокій  загубив,
А  вже  без  тебе  в  цьому  світі  темно.

Доки  не  знав,  що  ти  у  світі  є,
Саме  така,  яку  тепер  я  знаю,
Було  несхитне  впевнення  моє,
Що  світ  людський  без  дива  постає
І  від  кохання  серце  не  згорає.

Доки  не  знав...  цих  осяйних  очей,
З  чарівних  вуст  розмов  слова  співучі,
Опуклість  звабливу  оголених  плечей
У  мріях  невідіспаних  ночей,
Розкритих  крил    обіймів  шал  жагучий.

Жагучий  шал...  аж  до  гудіння  скронь
Коли  злітаю  наче  в  піднебесся!
І  вже  не  пристрасть,  а  горить  вогонь,
Що  починався  із  твоїх  долонь
Тай  перелився  ніжністю  до  серця!

Ніхто  тебе  так  вірно  не  любив,
Як  я  люблю!  Вже  два  десятиліття
Тобою  сню  зо  всіх  серцевих  сил,
Під  чарами  жіночої  краси
Не  відаю  про  зради  лиходійства.

Із  дня  у  день,  при  зустрічах  скупих,
Кажу  тобі  про  почуття  гарячі.
І  від  тих  слів  вся  розквітаєш  ти
Хоч  заперечуєш  свій  геній  красоти,
 А  все  ж:  слова  для  тебе,  -  щось  та  значать!

Ми  не  глухі.  Почули  поклик  душ,
Що  виплеснувся  із  глибин  таємних.
Він  виривався  із  сухих  табу,
Із  оглядів  на  жадібну  юрбу
І  прокладав  стежинку  на  взаємність.

Ніхто  тебе  довічно  не  любив,
Як  я  люблю!  Мине  життя  недовге,
Душа  злетить  до  зоряних  світів,
Та  навіть  звідти  буде  чути  спів
Як  відгомін  цих  почуттів,  як  спомин.

4  лютого  2017  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=717173
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.02.2017

ЗЕМНОМУ ЯНГОЛУ

Ти  -  неймовірно  гарна!  Ти  -  вродлива!
Милуюся  тобою,  моя  квітко.
Хоч  як  хотів  би  жити  я  щасливим
З  тобою,  моя  сонячна  лебідко,
Та  долі  наші  не  звелись  докупи
І  не  зведуться,  хоч  серцями  разом...
А  час  спливає,  давні  мрії  губить
У  вічності  бездонних  водоспадах.
І  гіркотою  наповняє  душі
Від  нездійсненних  прагнень  до  єднання.
Та  дякувати  Богові  ми  мусимо
І  за  таке,  обкрадене  кохання!
Вже  не  збагну:  як  міг  без  тебе  бути
Аж  стільки  літ,  порожніх  зим  і  весен?
Душа  була  у  панцирі  закута,
Зациклена  на  міражеві  звершень
Яких  без  тебе  не  дано  здійснити,
Як  соняху  не  розцвісти  без  світла!
Тебе  зустрів,  став  дихати  і  жити,
Поезії  зоря  в  душі  розквітла,
Осяяла  добу  яскравим  ранком,
Тривогами  поналивала  ночі,
Щоб  крізь  розлук  потьмарені  серпанки
Сузір’ями  я  бачив  твої  очі.
Моя  бажана!  Зустрічі  нечасті
У  нас  бувають  в  цьому  повсякденні.
Та  як  приходять  оті  миті  щастя,
До  чого  ж  вони  світлі,  небуденні!
То  наше  свято!  Поглядом  відкритим
Вдивляємося  жадібно  у  погляд,
Щоб  потім,  в  час  розлуки  -  далі  жити,
Коли  немає  змоги  бути  поряд.
Земний  мій  янгол!  Нам  обом  нелегко
У  плині  днів  при  скруті  виживати.
Болить  від  перевтоми  твоє  серце,
Здоров’я  не  стачає  заробляти
Оту  копійку,  без  якої  в  світі
Поміж  людей  прожити  неможливо...
А  злидні  розставляють  свої  сіті
І  годі  сподіватися  на  диво!
Та  попри  все  плекаю  я  надію
На  нашу  зустріч  у  прийдешній  днині,
Щоб  в  котрий  раз  як  можу  і  як  вмію
Зігріти  душу  дорогій  людині!

21  січень  2017
   

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=713767
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.01.2017

У ЦІМ САДУ

Плекаю    сад.  Рослини  незвичайні
У  цім  саду  буяли  та  цвіли.
Ростуть  тут  спогади  про  відкриття,  про  таїни,
Тут    були  мрії,  прагнення  були…
Та  поміж  них  ще  є  казкова  квітка:
Нев’януча,  бажана  як  життя…
Це  Ти,  Кохана!  Ти,  -  моя  лебідко,
Самого  Неба  ангельське  дитя!
Вже  стільки  літ  не  втомлююсь  казати,
Що  Ти  для  мене  ідеал  всього.
Бо  Жінка  Ти!
Моїх  нащадків  Мати.
Ти  берегиня  майбуття  мого.
Ніби  звичайна  хатня  трудівниця,
Весь  вік  в  турботах  за  родинний  лад…
Твоє  ім’я  піснями  промениться
І  твоя  врода  осяває  сад
Промінцями  незгасної  любові
Де  ніжності  серпанок  голубий.
Ти  –  це  нестримний  буревій  у  крові
І  пестощів  непереможний  рій.
Є  в  тім  саду  наші  далекі  ночі,
Бузковим  цвітом  встелені  стежки
І  світлі  зорі  –  твої  любі  очі
В  які  не  втомлююсь  вдивлятись  всі  роки  
І  знов  як  вперше  таємницю  бачу
Переді  мною  Всесвіт  постає
Зворушений  від  ніжності  я  плачу
Бо  серце  не  витримує  моє
Отого  захвату,  що  маю  в  нагороду,
Не  знать  за  що!..  пробач  оцю  сльозу…
Моя  трояндо!  Мій  довічний  подив,
Вже  в  котрий  раз  про  все  Тобі  кажу!  

03.01.2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=710211
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.01.2017

ГОРОБИНОВА ВАТРА (за твором С. О. Єсеніна)

Гай  золотий  відгомонів,палаючи,
Веселою,  березовою  мовою
і  журавлі,  з  журбою  пролітаючи,
Вже  ні  за  ким  не  мучать  себе  шкодою.

За  кого  шкода?  Подорожній  кожен  -
Пройде,  зайде,  порожнім  кине  дім.
Забути  коноплянка  їх  не  може
З  широким  Місяцем  над  ставом  голубим

Стою  самотній  посеред  рівнини,
А  журавлів  відносить  вдалину
Повен  думок  про  дні  минулі  й  милі,
Та  вже  не  хочу  їх  в  життя  вернуть.

Вже  не  шкода,  що  вік  розтратив  марно,
Дарма  буяв  бузковий  цвіт  душі.
В  садку  палає  горобини  ватра,
Та  холодно  від  неї  у  вірші.

Не  обгорять  на  горобині  грона,
Від  жовтизни  не  пропаде    трава,
Як  деревина    тихо  листя  ронить,
Так  я  із  сумом  гублю  ці  слова.

Тож  коли  час  вітром  розмітаючи
Згребе  їх  у  непотріб,  як  сміття…
Промовте  так…  що  гай  в  огні  палаючи,
На  милій  мові  щось  відлепетав.    

01.01.2017

   

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=709780
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.01.2017

ГІРКЕ

Люди  добрі,  що  це  відбувається?
Час  іде,  реформи,  -  як  бур’ян,
Тільки  балачками  заміняються,
Безладом  засмічуючи  лан.
Четверть  віку  в  України  вкрадено,
Четверть  віку  в  нікуди  йдемо.
А  життя  людське  коротке  дано  нам:
Більшістю  жебрацьки  живемо.
Люд  тікає  від  примари  бідності
За  кордони  -  заробить  на  хліб.
І  втрачає  віковічні  цінності
У    болотах  цінностей  чужих.
Закордонні  мнучи  асигнації,
Терплячи  війну  від  злих  заброд,
Тяжко  стогне  українська  нація,
В  муках  виживає  наш  народ.
Знову  давлять  цінами  космічними,
Знов  жахає  прийдешня  зима…
Ми  пішли  за  мріями  міфічними,
За  якими  майбуття  нема…
Шлях  Європи…  лицемірство  лисяче.
Ніж  у  спину  кожну  мить  чекай…
Ми  ж,  панове,  ще  істоти  мислячі,
Чом,  як  птиці,  залишаєм  край?!
На  батьків  чому  дітей  кидаємо
Та  згинаєм  шиї  під  ярмо?
Чом  своїх  кліщів  не  виганяємо,
Щоб  цією  гаддю  й  не  несло?!
Розвелось  –  кишіє  кровопивцями:
Набивають  статки  на  крові…
Чом  свою  дорогу  не  промислимо?
Може,  мало  клепок  в  голові?
Отакі  –  іще  сьорбнемо  горенька,
Безхребетних  доленька  гірка…
Доки  не  найдем  Пилипа  Орлика
І  нового  Гетьмана  Сірка!

29.09.2016    

 
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=709779
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 02.01.2017

З НОВИМ РОКОМ

Гурт  ялинок,  галявина  в  лісі,
Сніговій  позакутував  їх.
Новоріччя  запалює  свічі
На  небесних  свічадах  нічних.
Там  від  кожної  зірки  прикраса
Діамантово  грає  в  гіллі
Бо  казкових  веселощів  свято
Знов  крокує  по  нашій  землі.
Де  не  стане  вальсуючим  кроком,
А  чи  в  людську  оселю  зайде,  
Вечір  добрий!  Всіх  вас  -З  Новим  роком!
Хай  вам  щастя  і  радість  буде!
Хай  здоров’ячко  з  вами  довічно
Не  зазнає  завчасних  розлук,
Нехай  щастя  кружляє  як  пісня
Та  пташиною  сяде  до  рук,
Хай  кохання  палке  та  взаємне
Кожну  долю  зігріє  теплом,
Хай  схиляється  нива  доземно
Та  врожаїться  щедрим  зерном,
Над  прарідним  вкраїнським  обширом
Хай  від  Бога  зійдуть  благодаті
І  такого  бажаного  Миру
Хай  пошле  нам  до  кожної    хати!
При  святковім  родиннім  застіллі
Не  забудьмо  згадати  солдатів.
Вони  там,  під  виття  заметілі,
Мусять  землю  від  зайд  захищати.
Вони    там,  віддають  найдорожче,
Ради  кожного  з  нас  без  вагання…
Тож  давайте!  –  я  дуже  вас  прошу!
Перед  Богом  навколішки  станьмо
І  за  них  помолімося,  браття!
Аби  всі  повернулись  живими,
Щоби  також  могли  святкувати
Із  дітьми  та  батьками  своїми!  
Чи  причулось?  Та  ж  ні!  За  порогом
Скрипом  снігу  порипують  кроки
Дід  Морозко  в  кожушку    червонім
Нас  вітає  усіх  –  з  Новим  роком!

26.12.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=708739
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 27.12.2016

ТЫ ВСТРЕТИЛАСЬ

А  ты  мне  встретилась  нежданно  в  струях  дней
И  эта  встреча  моё  сердце  взволновала.
Увидел  я  в  глуби  души  своей,
Что  мне  тебя  для  счастья  не  хватало!

Тебя,  не  зная,  пылким  юношей  мечтал,
Манила  сердце  звёздочкой  заветною.
Зачем,  скажи,  воздвиг  на  пьедестал
Если  любовь  такая  безответная?

Несутся  годы  вдоль  гранитных  берегов
На  том,  где  прожито,  надежды  я  оставил
Имею  кладку  из  своих  стихов,
Да  не  послужит  она  мне  для  переправы!

Ты  там  осталась  среди  песен  и  цветов,
Застыла  в  памяти  прекрасным  сновидением.
Чтоб  вызывать  игру  волшебных  слов,
Чтоб  быть  поэту  вечным  вдохновением.
   
24  декабря  2016  г.

 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=708587
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 26.12.2016

ЧЕРПАЮ СИЛИ

Черпаю  сили  з  тебе,  моя  земле:
З  твоїх  безкраїх  золотих  ланів;
З  твоїх  садів  в  мереживах  зелених;
З  твоїх  озер  в  оточенні  гаїв.

Черпаю  мудрість  у  твоїх  Пророків:
Франка,  Шевченка  та  Сковороди.
Їхні  життя  –  завжди  мені  уроки
Як  треба  сину  Матінку  любить.

Черпаю  мужність  у  твоїх  Героїв:
Хто  на  шляху  загарбників  постав,
Хто  у  цей  час  в  солдатських  одностроях
Своє  життя  за  мирні  дні  віддав.

Красу  черпаю  де  пісенна  повінь
З  творів  Поетів  –  ніжних  солов’їв.
По  всій  Землі  дзвенять  пісні  чудові
З  мережива  мелодії  та  слів!

А  ще  я,  земле,  дякую  за  Мову,
Яка  до  мене  з  правіків  прийшла.
Рятую  душу  нею  знову  й  знову
Від  чужини  оманливого    зла.

Щоб  труд  малий  мій  в  безвісті  не  згинув,
Як  в  багатьох  буває  повсякчас,
Молю  за  Тебе,  Мамо  –  Україно,
Аби  Господь  беріг  Тебе  для  нас!

24.12.2016



 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=708235
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 24.12.2016

СЛАДКАЯ БЕССОННИЦА

Луна  стоваттной  лампой  светит,
Весь  мир  глубоким  сном  объят,
А    мысли  снова  до  рассвета
В  безмолвье  стаею  летят.

Зачем  им  сон?  Расправив  крылья,
Летят  в  созвездия  мечты,
Где  так  реально,  юной  былью
Со  мною  вместе  снова  ты.

О,  как  желанны  твои  ласки,
Твоя  нагая  красота!
Ты  -  волшебство  восточной  сказки
В  палитре  дивного  холста.

Цветком  обещанного  рая
Благоухаешь  в  полусне.
Я  словно  Феникс  возрождаюсь
Когда  твоя  душа  во  мне.

Так  и  летит  шальная  стая.
Твой  нежный  образ  вижу  я.
Ты  несказанно  дорогая
Восторг  души,  звезда  моя!

Лучистых  глаз  бездонный  омут
Меня  навечно  утопил,
Чтоб  не  отдал  тебя  чужому,
Чтоб  твой  нектар  до  смерти  пил!

24.12.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=708233
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 24.12.2016

ШАЛЕНЕЦЬ

ШАЛЕНЕЦЬ

Шаленець  я,  чи  просто  божевільний
Коли  про  тебе  всі  мої  думки?
Щодня  лиш  сум,  щодня  душа  невільна,
Щодня  бажань  як  течія  ріки.
Лише  бажань…  мовчазна  темінь  ночі,
Та  гріхопади  куцих,  жарких  снів…
Ранок  у  вікна,  а  я  знову  хочу
Знайти  для  тебе  оберемок  слів.
Наче  знайшов…  гайда,  перебирати!
І  вже  й  не  чую,  як  мина  життя!
Та  прагну  щось  найкраще  дарувати,
Для  тебе,  мила!  Та  слова  –  сміття…
Відкинув  все!    Лишилось  тільки  слово:
Одним-одне,  мов  зойк  під  час  жалю,
Медове  і  водночас  полинове,
Віками  заяложене  –ЛЮБЛЮ!
Побачив  і  застиг  отетеріло:
Оце  і  все?!  Чи  ж  досить  для  душі,
Аби  від  нього  серце  загорілось
Так  як  у  мене…  а  куди  вірші?
Для  чого  оці  рими,  ці  катрени,
Вся  ця  словесна  гра  у  почуття,
Коли  достатньо  для  такої  теми
Одного  слова  –  і  на  все  життя!
Якби  ж  то  так!  Якби  було  взаємно,
То  й  римувати  б,  кинути,  не  гріх!
А  то  щодня,  щомиті  доля  темна,
Хоч  у  віршах,  та  не  чужий  для  всіх…
І  злість  бере…  і  ревнощі  звірячі
Рвуть  спраглу  душу  іклами  думок.
І  все  це  мовчки.  Тільки  очі  плачуть,
Коли  із  серця  дістаю  рядок.
З  дурного  серця!  Дав  йому  я  волю
Тому  і  маю  клопіт  на  всі  дні.
В  прекрасні  очі  впав  як  у  неволю
І  вже  без  тебе  не  прожить  мені.
Коли  у  злості,  сам  собі  клянуся,
Що  вже  назавтра  дурість  припиню…
 Приходить  завтра,  знов  за  те  ж  беруся
Скучаю  за  тобою,  що  аж  ну!
Що  ти  за  жінка!!!  Ще  далеко  кроки,
А  я  вже  весь  на  кіловати  струм!
І  штиль  думок  мажорний  і  високий,
І  десь  сховався  учорашній  сум.
Зараз  зайдеш,  простягнеш  дружньо  руку,
Її  я  з  вдячністю,  побожно,  пригублю…
Пройшовши  відчай,  ревнощі,  розлуку,
Цілуючи,  шепну:
ЛЮБЛЮ…
ЛЮБЛЮ…

11.12.2016  

 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=705951
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.12.2016

ЛЮБИ МЕНЕ

ЛЮБИ  МЕНЕ

Люби  мене,  за  що    по  правді,  сам  не  знаю;
Люби  мене,  коли  у  ніжність  поринаю;
Люби  мене,  коли  дивлюся  в  твої  очі
Такі  бездонно-чарівні!
І  хай  там  що,  про  нас  сусідоньки  пліткують;
І  хай  там  що,  обійму  міцно  ось  такую;
І  хай  там  що,  та  у  травневі  сині  ночі
З  тобою  у  казковім  сні!
Ти  вся  така:  в  руках  ласкавих  розпашіла;
Ти  вся  така:  мелодія  душі  і  тіла;
Ти  вся  така:  найвища  міра  насолоди
І  полинова  гіркота!
Хай  нас  обох  майбутні  труднощі  чекають;
Хай  нас  обох  вокзали  долі  розлучають;
Хай  нас  обох,  на  пліткарів  безмежний  подив,
Любов  з’єднає  знов,  свята!
А  зараз  ми  під  небом  зоряним  кохаємось;
А  зараз  ми  в  купелях  росяних  купаємось;
А  зараз  ми  птахами  в  мрію  стрімко  линемо
Туди,  де  зве  Чумацький  Шлях!
Запам’ятай,  ці  ночі  з  зорями  високими;
Запам’ятай,  як  соловейко  ніжно  тьохкає;
Запам’ятай,  про  нашу  вірність  лебедину
Яка  проляже  по  роках!

10.12.2016  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=705732
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.12.2016

НАБОЛІЛЕ

Ліс  завмер  під  сніговою  ковдрою  пухкою
І  здається,  що  все  живе  в  темному  спокої
Наче  в  савані  сповите,  вже  й  не  одізветься
На  привіт  нового  ранку,  чи  на  оклик  серця.
Тиша…  тиша…  та  аж  раптом  півні  заспівали,
Гайда  будить  світ  поснулий  в  білім  покривалі!
І  почали  ланцюжками  вогні  загоратись:
Нова  доба  пішла  селом  –  від  хати,  до  хати!
Зарипіли  вхідні  двері,  шаркають  лопати,
Прочищають  собі  люди  стежки  вузькуваті,
Щоб  поратись  по  хазяйстві,  здійснити  турботу.
Хтось  як  засіб  виживання,  а  хтось  як  роботу.
Дві  години  промайнуло.  Небо  засвітліло.
Поза  лісом,  ватра  ранку  слабо  розгорілась
І  почала  важкі  хмари  язиком  лизати,
Щоб  Сонечко  в  небі  чистім  могло  посміхатись.
З  добрим  ранком,  світе  ясний!  З  добрим  ранком,  мила!
Ніби  ти  й  лягала  спати,  та  не  відпочила,
Ніби  ти  й  лягала  спати,  та  зранку  не  знала:
Чи  то  марила  спокоєм,  чи  то  справді  спала.
Важкий  день  пройшов  учора…  як  стачило  сили…
Молодого  сусідоньку  люди  хоронили.
Сорок  два  прожив  на  світі.  Боронив  країну.
Повернувся  в  домовині.  Не  вірилось  сину
В  те,  що  тато  вже  не  встане,  в  життя  не  вернеться,
Посмішкою  до  синочка  вже  не  усміхнеться.
Все  тримав  за  рідну  руку  холодного  трупа
І  нічого  вже  не  бачив,  нікого  не  слухав…
А  що  вже  казать  про  матір  –  нещасну  вдовицю!
Як  рибина  об  крижину  все  мусила  битись!
Тільки  тиждень    як  милого  з  дому  проводжала,
А  що  проводи  прощальні,  про  те  і  не  знала…  
Скільки  ще  людської  крові  за  волю  проллється?
Чому  нашому  народу  щастя  не  дається?
За  що  лиш  ярмо  на  шию  для  нього  готове?
Чому  чуємось  хохлами,  чому  не  панове?
Питаннями  як  шпильками  копирсаю  рану.
Пройшло  часу  вже  чимало  після  днів  Майдану.
Тисячі  загиблих  хлопців  біля  сотні  в  небі,
А  війна  іде,  гібридна…  комусь  її  треба…
Про  люстрацію  не  чути…  наші  ненажери
Всі  при  ділі,  всі  у  владі.  Корупціонери
Про  реформи  балакають,  всюди  обіцяють
І  кінці  всіх  схем  злочинних  у  воду  ховають.
Зневірились  наші  люди.  В  цю  нелегку  пору
Покидають  рідну  землю…  тінь  Голодомору
Нависає  понад  ними…  замість  біду  бити,
Їдуть  у  кубло  вороже  на  хліб  заробити.
Якщо  звідти  вертаються,  то  в  душі  не  наші:
Отруєні    цукром  рабства  у  московській  каші.
Отак  діє  потаємна  ця  колонна  п’ята:
Давить  людей  безробіттям,  цінами,  безправ’ям.
Над  зусиллями  спецкорів  зухвало  сміється:
Кришуючись  тінню  судів,  під  суд  не  дається.
Гірко,  гірко,  моя  Нене!  Гірко,  Україно,
Бути  твоїм  беззахисним  та  безправним  сином!
Страшно  бачити,  як  ближні  у  нужді  конають,
Як  тебе,  моя  єдина,  ворог  розпинає!
Віє  вітер  на  діброву,  сніг  мете,  кружляє,
Визираю  щастя-долю  та  її  немає.
Бо  немає  трибуналу  нашого  народу
На  злочинну  дію  влади,  на  її  породу.

05.12.2016          

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=704855
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 05.12.2016

МОЛЬБА

О!  –  как  люблю  её!    Единственный    мой  Бог!
Скажи  мне,  почему  я  милости  не  знаю?!
Стремлюсь  я  к  берегу,  где  есть  родной  порог,
Да  к  переправе  счастья  никак  не  попадаю!
Несёт  меня  поток    неистовой  реки,
Хватаюсь  инстинктивно  за  ветви  и  коряги…
Уж  слышно  водопад  недалеко  звучит
За  ним  зияет  пропасть  без  животворной  влаги
Прозрачных  этих  дней,  в  которых  иногда
Встречаю  всей  душой  любимого  кумира…
Ведь  это    про  неё  во  всех  моих  годах
Звенела  песни  сердца  восторженная  лира;
Ведь  это  для  неё  в  садах  своей  мечты
Я  нежным  соловьём  среди  дерев  цветущих
Пел  о  любви  своей!    Не  зря  ведь  создал  Ты,
Способных  так  любить,  нас  –  на  Земле  живущих.
Единственный  мой  Бог!  Молю  Тебя  о  ней.
Дай  милость  ещё  много  мне  утопать  во  взглядах
Прелестных  её  глаз,    дай  мне  любить  нежней
Касанья  её  рук,  когда  голубка  рядом!
Чтоб  слышал  сладких  слов  неповторимый  звук;
Чтоб    розовый  нектар  пил  с  её  губ  желанных;
Чтоб  не  рвала  дни  радости  седая  цепь  разлук;
Чтоб  стал  нам  каждый  день  подарком  –  Богом  данным!
Гремит,  гремит  река,  несутся  вихри  дней,
Бегут  вдоль  берегов  обрывки  всех  событий.
Держаться  на  плаву  в  потоке  всё  трудней
И  всё  сильней  любви  натянутые  нити.

04.12.2016  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=704611
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 04.12.2016

РОЗТОПТАНА ТРОЯНДА

Безжалісний  світ  до  ніжних,  прекрасних  створінь.
Тендітну  троянду  хтось  кинув,  зім’явши,  під  ноги.
І  віє  байдужість  на  неї,  мов  вихор  північних  сторін,
Ступають  на  квітку,  неначе  сліпі,  перехожі.
На  сірій  бруківці  вмирають  її  пелюстки,
А  разом  із  ними  на  щастя  чиєсь  сподівання.
Троянда  –  не  квітка,  що  випала  долі  з  руки,
 Це  впало  й  розбилось  мов  люстро,  кохання.  Кохання?..
Якщо  й  підібрати,  то  те,  що  лишилось  –  гілля!
Бутону  немає,  підбори  його  розтоптали.
Не  прийме  в  буяння  закута  у  холод  земля
І  в  кого  питати:  навіщо  їй  жити  не  дали?
Це  квітка,  рослина.  А  ти,  -  чиєсь  миле  дитя,
Зі  страхом  в  очах,  які  днина  миє  сльозою?
Ще  тільки  розквітла  для  повного  щастям  життя,
А  вже  небокрай  закрила  біда  над  тобою.
Надовго  закрила…  впіймали  тебе  як  пташа
У  клітку  ліфта,  де  дико,  утрьох,  ґвалтували…
Кричала!  Пручалась!    Твій  лемент  в  пустелі  гучав,
Та  одягом  рот  запихали…
У  прірву  упала!  До  тями  прийшла  в  інший  світ.
Де  лампи  у  вічі…  сліпучі…
Де  страшно  болить  порізаний,  нащось,  живіт,
 Де  марення  чорні,  жахучі!
Бо  в  мареннях  тих  потвори  жеруть  твою  плоть,
Шматки  запиваючи  кров’ю…
Де  рветься  душа  зо  світу,  де  вмерти  прийшлось,
У  світ,  який  сяє  любов’ю,
В  Божественний  світ.    Від  себе  цей  світ  не  пускав:
На  те  твоя  мить  не  настала.
Бо  ще  над  тобою,  –  любимим,  єдиним  дитям,
Матуся  молитви  шептала.
Живеш  –  не  живеш.  Існуєш  для  неї,  тай  все.
Колишніх  вподобань  не  знати.
Брехливий  цей  світ,  в  якому  настирно,  без  меж    
Продовжують  люди  співати
Про  чари  кохання,  про  вірність,  про  трепет  душі…
Насправді  ж  -  тваринна  потреба.
Жорстокі  самці  вигадують    гарні  вірші
В  яких  почуття  –  аж  до  неба!
Провалля  очей,  де  море  гіркої  сльози,
Де  жах  лиш  від  слова  людей  чоловічої  статі…
 
Тобі  між  людьми  напевно,  дитино,  не  жить,
А  лиш  в  лікарняній  палаті…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=703640
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.11.2016

ВОЛЧЬЕ

Разбойник  серый,  зверь  лесной,
Живу  под  старою  корягой.
Моя  нора  –  мой  дом  родной,
 Добыча  –  бродит,  где  то  рядом.
Кому  то  в  душу  влазит  жуть,
Когда  пою  я  лунной  ночью…
Мне  сердце  не  даёт  уснуть:
Я  о  любви  пою,  о  волчьей.  
В  борьбе  за  твой  зовущий  взгляд,
За  нрав  твой  далеко  не  кроткий,
Готов  в  смертельной  схватке  рвать
Рычащие  грозою  глотки.
Сердец  накал  и  страсть  в  крови
Мы  эталонами  не  мерим
Но  мы  в  простой  своей  любви
Неуправляемые  звери!
Над  кронами  лесных  дубов
Стадами  ветер  тучи  гонит,
Я  оставляю  здесь  любовь:
Мне  колокол  охоты  звонит.
Ты  мне  удачи  пожелай  -
Быть  не  последним  в  нашей  стае
И  пусть  всех  нас  собачий  лай
В  густой  чащобе  не  гоняет.
А  если  вдруг  паду  средь  дня
От  пули,  что  нашла  в  погоне,
Даже  тогда  ты  жди  меня:
Залижу  раны  в  буреломе,
С  небытия,  -  а  приползу
К  тебе,  –  единственной  волчице!
Но  свято  верю:  пока  ждёшь  
Со  мной  несчастья  не  случится.
На  небе  полная  луна,  
Нетерпеливо  тучи  мчатся.
Ты  остаёшься  не  одна:
С  тобой,  –  цветы  любви,  -  волчата!
Их  береги.  Я  прибегу
Для  них  и  для  тебя  с  добычей.
И  только  тень  по  берегу
За  ним    метнулась  серой  птицей.
 28.11.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=703408
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 28.11.2016

ГЛУХОТА

Весь  день  молчание  и  лишь  глаза  в  лицо,
Если  войдёт,    хоть  кто  –  то,    в  эти  двери…
Что  мне  судьба  преподнесёт  ещё?
Моё  терпенье,  чем  ещё  проверит
Неумолимый,  ненасытный  Рок?
Всё  отобрало:  руки…  ноги…  уши…
Одни  глаза  мне  служат  как  всегда.
А  я  хочу  ещё  и  песню  слушать;
И  пенье  птиц;    и  как  журчит  вода;
И  как  зальётся  на  путях  гудок…
Но,  тишина…    безмолвие…    беда…
А  телефон  отчаянно  мигает.
Подруга  издалёка,    иногда,
Вдруг  обо  мне,  скучая,  вспоминает…
Беру  его,  на  клавишу  нажал
И  говорю,  что  ничего  не  слышу…
И  так  досадно  мне,  что  это  ей  сказал!
Возможно,    что  она  сейчас  с  обидой  дышит,
Превозмогая    горечь  и  слезу,
А  может  быть,  подумала:  поломка…
А  это  по  судьбе  проехал  Невезун,
А  это  у  Беды  развязана  котомка
И  всё,    что  было  в  ней,    на  голову  мою
Просыпалось!..    как  снег  среди  июня…

Сплошная  глухота!    Из  горькой  чаши  пью.
В  открытое  окно  безмолвно  ветер  дует.
   
02.05.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=702814
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.11.2016

КАШТАН ЦВІТЕ

Найважче  у  житті  –  чекання,
А  ще  як  треба  доганяти.
В  душі  плекаю  сподівання,
А  чи  здійсняться  –  де  там  знати!
Все  сподіваюсь…  їдким  димом
В  дорозі  подих  забиває.
Що  у  житті  згоріло  хмизом
Те  вдруге  в  цвіті  не  буяє.
Та  часом,  під  осінні  вальси,
Коли  шал  літа  відлітає,
Каштан  в  закоханості  трансі
Заради  вишні  розквітає.
І  що  йому  до  холоднечі,
Що  наближається  невпинно!
Він  пам’ятає,  як  на  плечі
Фата  спускалась  біло-пінна,
Як  молоді  липкі  листочки
Під  сонцем  ніжно  розгортались
І  як  про  почуття  солодке  
Вони  із  вишнею  шептали.
Весняний  вітер,  їхній  шепіт,
Немов  поштар  ніс  їм  по  черзі.
Тому  не  щез  весняний  трепет,
Не  вмерли  гілочки  замерзлі
В  ранкових  приморозках  ночі.
Каштан  ще  марив  тим  шептанням.
Тож  вистрелив  в  осінні  очі
Свічками  ніжного  кохання.
Плаксива  осінь  здивувалась:
Розчулилася,  цим  зігріта.
Каштанові  подарувала
Шматочок  бабиного  літа.
Отак  і  я:  розцвів  неждано
Під  свою  зиму,  безталанний...
У  почуттях  до  тебе,  Панно,
До  тебе,  радосте  остання!
Та  моя  осінь  не  дарує
Ані  шматочка  для  відради!..
Хоча  у  пам’яті  чарують
Ночей  травневих  зорепади.

18.11.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=701210
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.11.2016

ЭТО ПРАВДА

Я  зову  тебя  ласково  Солнышком.
Это  правда!  Когда  ты  войдёшь
В  этот  склеп  одиночества,  в  комнату  -
Море  света  в  улыбке  несёшь!

Я  зову  тебя  нежно  Лебёдушкой.  
Это  правда!  Под  небом  всех  дней
Мы  с  тобой  обручённые  верностью
И  чем  дальше  года,  тем  нежней.

Я  зову  тебя  сизой  голубушкой.
Это  правда!  Когда  мы  вдвоём
Нам  особенно  мило  воркуется
Под  кленовым  осенним  огнём.

Я  зову  тебя  ясною  звёздочкой.
Это  правда!  В  дорогах  моих
Не  сбиваюсь  бродить  на  обочинах
Помня  ласку  во  взорах  твоих.

Я  зову  тебя  вечной  загадкою.
Это  правда!  За  множество  лет
Каждый  раз  удивляешь  ты  сказкою
И  конца  обновлению  нет.

Я  зову  тебя  самой  любимою.
Это  правда!  Где  б  ни  был  вдали
Только  ты,  своим  видом  и  именем
Мне  дороже  всех  женщин  земли!

11.11.2016  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=700844
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.11.2016

МАБУТЬ ТОМУ

Примусило  через  «не  можу»  встати
Це  незбагненне  вічне  почуття.
Тому  що  стало  в  серці  вирувати
Та  кликати  до  світла,  до  життя.
Хоч  розумію,  що  не  маю  права
У  цьому  стані  мріяти  про  те,
Що  мою  хату  диво  вмить  осяє,
Що  раптом  щастя  ніжно  зацвіте…
В  цьому  саду  давно  опало  листя.
Немов  від  плоті  від’єднанні  кістки,
Омелою  недолі  перевиті,
Майже  відмерли  стовбури,  гілки…
 Пісна  земля  тверда  і  не  родюча.
То  що  ж  тоді  тривожить  мої  сни?
Чому  ніяк  не  в    силі  я  забути
Чарівний  наспів  давньої  весни?
Мабуть  тому,  що  не  згасає  пломінь
В  напівживих  від  злигоднів  бруньках,
Мабуть  тому,  що  в  думці  ясний  спомин
Про  твою  пісню,  мого  раю  птах;
Мабуть  тому,  що  до  цих  пір  не  в  силі
Звільнити  душу  від  твоїх  очей;
Мабуть  тому,  що  голос  рідний,  милий
Вчувається  за  брамами  ночей
За  брамами  недужого  відчаю
Де  вже  до  ранку  вдруге  не  заснуть…
День  настає…  чужих  людей  стрічаю,
Обтрушую  налиплу  каламуть
Дурних  думок  розпачливе  плетіння,
Немов  від  бруду  очищаю  дім.
А  почуття  рожеве  павутиння
Так  оплело,  аж  потонув  у  нім!  

10.11.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=699700
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.11.2016

СПОМИНИ

Ледь-ледь  сіріє  у  вікні
Вже  зовсім  близько  до  світанку.
Час  підніматися  мені:
Зібравсь  з  вечора  на  рибалку.
Дружина  ще  спокійно  спить.
Тож  намагаюсь  тишком-нишком…
Аби  за  щось  не  зачепить,
Не  рипнути  незграбно  ліжком.
Ось  вже  і  одяг  на  мені,
Босоніж  до  дверей  крадуся.
В  кишені,  на  самому  дні,
Ключі  шукаю…  чи  знайдуться?
Бо,  якось  так  уже  було,
Що  звечора  забув  покласти
І  вже  знадвору  довелось  
Ведмедем  лізти  знов  до  хати.
Все  слава  Богу!  Свій  мотор
За  роги  тягну  до  дороги.
Завів!  –  і  –  вйо!  На  весь  опор!
Вперед,  Петро,  до  перемоги!
Дорога  крізь  туман  липкий
Моталась  стрімко  на  колеса,
Аж  ось  і  бережок  крутий  
Над  нерухомим  широм  плеса.
Вві  сні  зітхає  очерет,
Накритий  ковдрою  туману.
Ще  мить  –  і  розпочнуть  концерт
Оті,  що  звуть  себе  кумами.
Ще  мить  –  і  враз  загомонить,
Консерваторія  перната.
Дай,  Боже,  кожну  таку  мить
По  край  життя  у  серці  мати!
Розклав  вудки,  наживку  склав,  
Щоб  все  було  попід  рукою
І  рибу  вудити  почав
На  тлі  казкового  спокою.
Світліє…  тане  синь  густа…
Заграва  Сонцю  простір  просить
Аж  ось  на  вербових  кущах
Смарагдами  заграли  роси,
Дихнув  легенький  вітерець
Рябіючи,  пробігли  хвилі
І  Сонце  осяйне  лице
В  ранковій  рябі  радо  миє!
А  гук    над  купами  дерев
Розлігся  дзвінко,  стоголосо.
Вітаючи  яскравий  день,
Верба  стара  полоще  коси.
Знайоме  місце.  Тут,  колись,
Почав  стрічати  я  Кохання.
Тут  наші  стежки  пролягли
У  наші  світлі  сподівання.
Це  ж  тут,  сп’янілі,  босоніж,
Збивали  ми  цілющі  роси.
Давним  –  давно,  вже  за  «колись»,
Я  розплітав  русяві  коси.
Тут  вперше  палко  обіймав
Свого  життя  єдине  диво,
Тут  квітку  ніжності  зірвав,
Став  чоловіком  в  мить  щасливу.
У  спомин  давній  я  пірнув
Немов  на  крилах  сну  полинув…
Коли  ж  до  яві  повернувсь,
Побачив:  вудки  слід  остигнув!
Вернувсь  додому  я  ні  з  чим.
Здивовано  мене  зустріла:
Так  рано  ти  вернувся  в  дім!
Що  сталось  там,  кажи,  мій  милий?!
Все  розказав…  не  утаїв
Як  в  давні  весни  повернуло.
Зітхнула,  і  без  жодних  слів
До  моїх  грудей  пригорнулась.
Підняла  погляд  у  якім
Змішалось  щастя  із  журбою:
Як  будеш  їхати  туди,
То  і  мене  візьми  з  собою!..
 
Холодний  вечір.  Листопад.
Перед  розкритим  зівом  печі
Сиджу  один.  Тяжкий  осад
Минулих  літ  наліг  на  плечі.
Дружина  поряд  –  на  столі,
Привітно  сяє  із  світлини…
А  вже  давно  на  цій  землі
Не  бачу  милої  людини.
Полум’я  хижо  гоготить,
Прямує  дим  з  вогню  у  комин.
Безсоння…  тіло  ще  не  спить,
А  душу  гріє  світлий  спомин.

06.11.2016
 


 
 
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=699087
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.11.2016

ІВАНУ НЕ ПОМНЯЩЕМУ РОДСТВА

Знаєш,  Іване,  слухаю  тебе,
Твою  покручену,  напівросійську  мову,
І  подумки  питаю  сам  себе:
Для  чого  я  терплю  оцю  розмову?
Що  нам  дають  ці  скарги  і  плачі
На  нескінченні  нелади  і  чвари,
Що  робиш  ти,  щоб  наші  паничі
Тебе  за  бидло  більше  не  вважали?
Атож!  –  нічого…  вміє  твій  язик
Комусь  за  злигодні  щоденні  дорікати.
Війна  прийшла…  а  ти  чому,  скажи,
Не  поспішав  свій  край  обороняти?
Ти  звідти  втік.  Подалі  від  біди,
Яку,  можливо,  сам  же  і  накликав…
Чого  шукав  коли  тікав  сюди?
Мо,  сподівався,  тут  не  буде  лиха?
А  вимоги  у  тебе  –  ого-го!
Все  тобі  дай  –  від  даху  і  до  шкварки…
Зглянулись    до  положення  твого,
Допомогли…  а  ти?  А  ти,  –  до  чарки
І  лиш  за  тиждень  до  коп’я  продув…
Оплакував,  що  біженець  з  Донбасу…
На  гроші  щедрим  мій  сусіда  був,
Від  пенсії  складав  останнім  часом,
На  всякий  випадок,  бо  вже  старий  дідок.
Та  як  біда  постукалась  у  двері,
Не  довго  думав:  в  руку  взяв  ціпок  –  
Подибав  віддавать  на  бетагери…
Я  знаю  багатьох,  хто  у  АТО
Зараз  боронить  незалежність  нашу.
Їх  поіменно  не  назве  ніхто,
Лиш  позивні…  до  перемоги  часу.
Вони  з  Донбасу.  Є  рідня  у  них,  
Що  в  окупації  чекає  перемогу…
І  я  молюсь  за  чоловіків  цих
Єдиному  на  всю  планету  –  Богу,
Також  за  діток  їхніх  та  дружин,
За  матерів,  що  сивіють  дочасно.
Лиш  не  молюсь  на  промосковський  дзвін,
Який  для  тебе  калатАє  класно.
Немає  бога  в  ординській  душі,
Коли  на  вбивство  люд  свій  посилає,
Коли  у  Думі  на  міста  чужі
Неситу  пащу  хижо  роззявляє,
Коли  в  Криму  пригноблює  татар
Як  громадян  Української  Віри,
Коли  не  совість,  -  а  брехні  тягар
Несе  у  світ  без  каяття  і  міри!      
Така,  Іване,  думонька  моя
На  ті  холуйські,  ниці  просторіки
Які  почув  від  тебе  вчора  я,
Від  тебе,  нетверезого  базіки!
Коли  ж  тобі  так  зле  тут  поміж  нас,
То  їдь  туди,  де  Юду  радо  приймуть!

Там  будь  щасливим…  та  лише  без  нас!
На  пирогах  Колимського  екстриму.    
 
04.11.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=699086
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 07.11.2016

ТУМАННІ ВІДЧУТТЯ

У  твоєму  життєписі  не  відображусь  ніколи
Не  зійшлись  два  світи,  хоч  по  суті  своїй  ми  тотожні.
Може,  так  має  бути,  щоб  пошуків  сни  охололи,
Щоб  втілити  надії  ми  були  разом  неспроможні?

Неспроможні  удвох…  а  з  небес  годі  милості  ждати!
Там  ніхто  для  нас  двох  не  змайструє  чарівну  машину
На  якій  в  місто  щастя  змогли  би  безжурно  помчати,
Де  були  б  тільки  ми,  -  аж  до  чорної  миті  загину.

У  твоєму  життєпису  два  світи  заяскріли…  розтанули,
Залишивши  назавжди  у  серці  полин  безнадії.
Через  зради  і  горе  плив  човен  гіркого  кохання.
Чи  ж  було  то  кохання,  чи  то  тільки  марево  мрії?

Річка  часу  спливла.  По  хвилях  тяжкого  щодення
Ти  як  можеш  пливеш,  долаючи  всі  перешкоди.
А  нам  зустріч  дісталась  як  спалах,  як  мить  одкровення,
Потягнулись  до  чогось…  та  тільки  ніяк  не  виходить!

Ти  десь  там,  а  я  тут  –  у  куточку  самотності  скнію,
Загортаючи  дні  у  ковдри  густого  туману.
Намагаюсь  у  ньому  втопити  нездійснену  мрію
Доки  й  сам  наче  привид  у  хвилях  його  не  розтанув.

Твій  життєпис  сумний.  Рутина  проблем  нездорових  
Не  дає  твоїм  крилам  піднятись  у  сяйво  ранкове.  
Гризуть  душу  тобі  щелепи  дій  помилкових,
Та  як  виправить  їх  коли  вже  далеко  той  човен…

У  твоєму  життєписі  я  не  залишусь  ніколи.
Несумісність  двох  доль…  з  небес  у  тумани  пірнаю
І  лечу  в  невідомість  крізь  мряку  відчаю  і  болю…
Чи  вирвусь  до  тебе,  чи  ні  –  достеменно  не  знаю…

02.11.2016


 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=698145
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.11.2016

Сліди минулого літа.

Сліди  минулого  літа.

І  до  нас  завітала  жар-птиця,
Щоб  літати  у  згадках    завжди.
Цього  року  ціловане    літо
Залишило  у  долі  сліди.
Цього  року  ми  стрілись  з  тобою
Під  гучним  барабаном  грози.
Бо  ж  серця  натомились  журбою,
Не  жаліла  самотність  сльози.
Гаснув  вечір,  та  зоряні  свічі
Запалила  нам  доля  між  хмар
І  дивились  ми:  вічі  у  вічі,
І  єднало  нас  щось,  не  на  жарт!
Сколихнуло,  мов  човен,  душею,
До  небес  на  гребні  піднесло.
Наче  повені  течією
По  гарячих  ночах  потекло.
Як  стихія  прожите  ламало,
Геть  змітаючи  досвід  старий.
Тих  миттєвостей  було  так  мало,
Бо  згорали  в  ранковій  зорі.
Хоч  було  –  та  наснилось  неначе…
Тільки  згадки    від  меду  липкі…
Вже  листопад  зажурено  плаче
На  обдерті  вітрами  гілки.
Йому  шкода,  що  килим  барвистий
Вже  втрачає  свої  кольори
І  багаття  кленового  листя
Уздовж  вулиці  вже  не  горить.
Дуже  скоро  дороги  завіють
Снігопадів  бархани  липкі…
Та  про  весни  серця  наші  мріють
Куди  кличуть  кохання  квітки.
 
29.10.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=697715
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.10.2016

Лечу.

Лечу.

І  знову  асфальтова  стрічка
Мене  стрімким  летом  стрічає
Нахмурене  небо  важке,  непривітне,
Погрожує  плачем  відчаю.

Чому  оцей  шлях  я  долаю?
Навіщо  спокушую  долю?
 Чому  оце  серце  спокою  не  знає  
І  крила  ще  хочуть  на  волю?

А  люди  лукаві,  байдужі,
Для  мене  творять  заборони…  
З  липкою  опікою  наче  як  друзі,
А  заживо  в  клітку  хоронять.

Невже  про  те  сам  я  не  знаю,
Що  час  вже  настав  невблаганний,
Що  сили  тілесні  потроху  щезають
І  вік  для  мандрівок  поганий?

Але  попри  їхні  потуги,
Надуманих  пасток  турботи,
Лечу    у  блакить    до  своєї  подруги,
Щоб  слабість  любов’ю    збороти.

І  хай  у  останньому  злеті
На  довгий  політ  сил  не  стане…
Я  буду  як  лебідь  в  безкрайому  небі,
Хоч  може  це  буде  востаннє…

Коли  ж  мене  доля  закриє
Похмурими  гратами  клітки…
Розтану  як  промінь  в  пітьмі  безнадії,
Без  милої  пісні  лебідки!

2016-10-25

 



 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=696597
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.10.2016

Як і колись.

ЯК  І  КОЛИСЬ.

Подих  осінній  землю  охолоджує,
Паморозь  біла  вранці  на  траві.
Як  і  колись  любов  політ  продовжує,
Хоч  у  обох  вже  сніг  на  голові.

А  вже  дерева  тихо  роздягаються,
Крізь  тло  яскраве  все  чіткіш  гілки.
Як  і  колись  невтомно  задивляюся
На    любий  стан  звабливий  і  гнучкий.

В  повітрі  сум  туманом  сірим  сіється,
Поринув  сад  у  передзимні  сни.
Як  і  колись  зі  мною  диво  діється,
Коли  навпроти  погляд  твій  ясний.

На  тихе  плесо  верби  листя  скинули,
Пливуть  вони  осколками  тепла.
Як  і  колись  мелодія  полинула,
Як    ти  зі  мною  стежкою  пішла.

Пройдуть  дощі  над  листопадом  хвищами,
Накриє  сніг  минувшини  дива.
Як  і  колись  струмочками  дзюрчистими
 Звучать  твої  неголосні  слова.

   Калина  сяє  під  будинком  гронами,
Б’є  іскри  ягід  вітер  без  жалю.
Як  і  колись  у  серці  ніжні  промені,
Бо  до  цих  пір  тебе  одну  люблю.

п'ятниця,  21  жовтня  2016  р.

         

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=696424
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.10.2016

Етюд з липня 2010 року.

Немов  зійшов  з  малюнків  казки
Гладющий  Пан.  Новий  багач.
Хода  у  нього  як  у  качки:
Бо  ж  сало  наросло,  хоч  плач!
Звисає  спереду  і  ззаду,
Тай  по  боках  також  мішки…
Він  має  тут  свою  посаду,
Дохід  чиновника  стійкий.
Ще  крім  цього  є  власний  бізнес  -  
У  області  міцні  зв’язки.
Ось  із  авто  натужно  виліз
І  ледь  не  лопають  кістки!
Став  на  кінцівки…  і  поволі  
Посунув  в  офіс…  на  труди…
Із  харчоблока,    напівгола,
Понесла  їсточки  туди.
Бо  ж  Вони  вдома  ще  не  їли…
Чи  є  ще  готувать  кому?
А  тут  таки,  від  інвалідів,
Урвати  можна  будь-кому.
А  ось  і  Зам…  також  нівроку!
Прямує  в  офіс  від  авто…
В  руках  пакет.  Ще  видно  пробки
Кількох  пляшок…  е,  ні!  –  не  то!
Ти,  простолюде,  не  дивися
Як  вміють  жирувать  Пани.
Перед  іконками  молися,
Щоб  Бог  країну  цю  хранив
В  якій  так  мало  правди-долі
І  так  багато  кривди  й  зла…
Вже,  бач?  Красунечка  на  волю
З  покоїв  панських  подалась…
Розчервоніла…  розпашіла…
   Має  подяку  від  Панів.
За  гарні  страви  і  за  тіло
Яким  Бог  щедро  наділив.
Неподалік  сиділа  бабця
Дивилась  в  заворітний  світ,
Звідки  іще  чекала  казку:
Чужих  людей  тепло  й  привіт.
Вона  не  знать  коли  і  ждала
Візиту  доньки  чи  синка…
Беззубо,  яснами  жувала
Черству  скоринку  від  пайка.  

2016-10-23
       

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=696421
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 24.10.2016

Каждый миг.

КАЖДЫЙ  МИГ

Миг,  текущий    из  жизни  торопится…
Его  трудно  порой  осязать,
Ах,  успеть  бы,  покудова  хочется
Тебе  нежное  слово  сказать.

Что-то  в  жизни  хорошее  сбудется,
Станет  памяти  частью  живой,
Что-то  просто  в  быту  позабудется
Под  метельную  пляску  и  вой.

Нам  далёкие  вёсны  запомнились
Ароматами  первых  цветов
Счастье  встреч,  словно  синие  молнии
Пронизало  нам  кружева  снов.

Эти  встречи  как  зори  закатные
Светят  нам  сквозь  завесы  времён
Там  тревоги  души  непонятные,
Первой  страсти  малиновый  звон.

Там  мечты  сладкой  негой  пророчатся
В  глубине  твоих  ласковых  глаз.
Потому  до  сих  пор  мне  так  хочется
Утонуть  в  них  ещё  хоть  бы  раз.

Птицу  счастья  в  полёте  неистовом
Невозможно  в  плену  удержать,
Но  позволь,  моя  нежная,  близкая,
Тебя  к  сердцу  навеки  прижать.

Пусть  нам  небо  как  лодка  колышется
И  тела  в  бурных  ласках  штормит.
Пусть  нам  песня  сердечная  слышится
Каждый  миг,  каждый  миг,  каждый  миг!

18.10.2016
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=695186
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 18.10.2016

Випадкова зустріч.

Випадкова  зустріч.

І  знову    я  перед  чарівним  поглядом
Враз  опинився,  наче    уві  сні.
О,  як    далеко,  у  минулім  спомині  
Тривожила  бажання  ти  мені!

Нещира  радість    обгортає  крилами…
Холодний  поцілунок  на  щоці…
Слова  про  те,  що    прийдеш,  будеш  милою,
Що  не  востаннє  зустрічі  оці…

А  я  мовчав.  Ніщо  вже  не  тривожило.
Переболіло  забуття  твоє…
Пробачив  я,  що  димом  понад  комином
Розвіялось  захоплення  моє.

Пробачив  зраду,  коли  ти  полинула
За  привидами  щастя  навздогін,
Пробачив  осінь,  що  в  журбі  загинула,
Лишивши  по  собі  прощальний  дзвін.

Я  вилучив  образи  із  свідомості.
І  випустив  їх,    наче  птиць  в  політ,
За  обрій,  у  захмар’я  невідомості
На  цілих  десять  пережитих  літ…

І  знову  ти  тікаєш,  поспішаючи.
Лиш  парфуми  солодкий  стелять  слід
Та  сукня,    ніби  парус  розвівається,
Ховаючись  в  тумани  нових  літ.      

15  жовтня  2016  р.          

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=695184
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.10.2016

ТЕЧЕ РІЧКА.

ТЕЧЕ  РІЧКА.

Я  дивився    на  Вас,  а  на  серці  моїм
Розливалася  ніжність  рікою
І  свідомість  мою  заколисував  дим,
Як  торкав  до  волосся  рукою.

Та    миттєвість  пройшла,  загубились  сліди,
Береги  не  з’єднати  мостами…
Розвела  доля  нас  назавжди,  назавжди
Тече  річка  життя  поміж  нами.

Мов  на  крилах  летіли  літа  молоді.
Не  одна  у  обіймах  зомліла…
Тільки  ніжності  тої  не  чув  я  в  собі,
А    душа  прикидатись  не  вміла.

Пошук  щастя  минув,  загубились  сліди,
Береги  не  з’єднати    мостами…
Розвела  доля    нас  назавжди,  назавжди,
Стелить  осінь  по  річці  листками.

Пломеніє    зоря,  надвечір’я  встає.
День  минулий  потроху  згасає.
Знову  пам'ять  альбоми  свої  дістає
І  сторінки  гортає,  гортає!

А  минуле  пройшло,  загубились  сліди.
Береги  не  з’єднати  мостами…
Розвела  доля  нас  назавжди,  назавжди,
Тече  річка  журби  поміж  нами.

   15.10.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=694900
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.10.2016

ВІЗИТ МУЗИ.

ВІЗИТ  МУЗИ.

Іди  сюди!    Втомилась  ти  блукати
По  манівцях  зажурених  дібров…
Я  відімкнув,  гостинно,  двері  хати,
Щоб  нам  удвох  співати  про  любов.
Давай,  Ерато,  наладнаєм  струни,
І  не  біда,  що  сивий  вже  давно.
Я  просто  білий,  а  душею  –  юний.
Мені  старіти  Зевсом  не  дано.
Давай,  Ерато,  вип’єм  запашної,
Смачної  кави  з  печивом  хрумким;
Щоб  з  новим  ранком,  з  настроєм  чудовим
   Створить  катрени  плетивом  легким
Звичайних  слів;    щоб  в  серці  оживити
Чарівні  мрії  про  нове  життя;
Щоб  з  чаші  кришталевої  напитись
Хмільного  трунку  з  жаром  почуття.
Чуєш,  Ерато?  Ось  лунають  кроки:
Це  йде  Вона!  Богиня  днів  моїх.
Несе  в  очах  безмежжя  світ  широкий,
Співочу  мову,  дзюркотливий  сміх,
Несе  в  собі  безцінну  ношу  вроди,
Що  не  тьмяніє  в  перебігу  літ.
Квітуча  осінь  у  кімнату  входить
І  радує  жоржини  пишний  цвіт.
Ласкаві  руки  сповнені  турботи
Як  крила  ангела  земного.  Оберіг.
Душі  вклоняюсь  ніжній  та  високій,
Поезії  кладучи  їй  до  ніг!    

неділя,  16  жовтня  2016  р.
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=694898
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.10.2016

ПОНАД БУГОМ.

ПОНАД    БУГОМ.

Понад    Бугом-рікою
На  вітрах  неспокою
Наче  хмари  спливали  літа.
В  наших  веснах  минулих
Чари    мрій  не  забулись,
А  на  плечах  пора  золота.

Ти  фарбуєш  волосся…
Сивиною  взялося
Від  прожитих  у  долі  розлук.
Там    недоспані  ночі,
Там  заплакані  очі,
Прикрі  болі  натруджених  рук.

Ще  нас  кличуть  дороги,
Ще  чекають  тривоги
В  небесах,  не  завжди  голубих.
Може,    весни  далекі
Як  небесні  лелеки
Прилетять  із  мандрівок  сюди.

Понад  Бугом-  рікою,
Як  колись  із  тобою,
Серед  яблунь  квітучих  пройду.
І  в  небеснім  просторі
Наче    скарби  у  морі
Зірку  щастя  для  тебе  знайду.  

12  жовтня  2016  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=693896
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.10.2016

Закружляла заметіль жовтнева.

Закружляла  заметіль  жовтнева.

Закружляла  заметіль  жовтнева.
Золотом  залиті  всі  садки.
Тож  давай  пройдемо  в  часі  полудневім,
Щастя  відшукаємо  стежки.
Ми  удвох,  кохана,  у  травневі  ночі
По  стежинах  мов  хмільні  брели.
Нам  дивились  зорі  у  щасливі  очі,
А  в  очах  конвалії  цвіли.
 Понад  нами  небо  голубіло,
Птахами  злітали  зграї  мрій.
Як  цілющу  воду  пив  очима  вроду,
Що  розквітла  в  сутності  твоїй.
Весен  тих  немало  вже  прожито,  
Внуками  дарують  нас  сини.
В  клопотах  буденних  відшуміло  літо,
Молодості  полум’яні  сни.
Шурхотить  жовтогарячий  килим,
Наші  кроки  глухнуть  у  листві.
Кожен  день  з  тобою,  наче  вперше,  милий,
Хоч  не  тане  сніг  на  голові…
Ще  привітно  в  небі  сонце  сяє,
Тільки  вранці  холодом  пройма…
Хай  як  можна  довше  нас  любов  єднає:
Як  кохаю,  –  знаєш  ти  сама!
Я  веду  стежками  попід  руку,
Грають  барви  в  блискітках  води.
Ми  удвох  прожили  зустрічі  й  розлуки,
Миті  щастя  і  часи  біди.
Слухаю  грудний  і  рідний  голос,
Бесіда  у  нас  про  це  життя.
Всі  літа  з  тобою  як  пшеничний  колос
Урожаєм  кличуть  в  майбуття.
Закружляла  заметіль  жовтнева,
Падолистом  замело  сліди.
Хай  яскрава  осінь  щедра  і  весела,
Ще  не  раз  нас  приведе  сюди.

08.10.2016



 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=693527
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.10.2016

Яскрава осінь.

Яскрава  осінь.

Яка  яскрава,  дивовижна
Панує  осінь  по  садах.
Палає  полум’ям    бездимним
Кленове  листя,  синій  дах
Глибокого  безмежжя  неба
Над  виднокраями  землі,
Тривожать  криками,  бентежать,
Ключі  летючих  журавлів.
Летять  вони  в  далекий  вирій,
А  я  лишаюсь  у  селі,  
Тому,  що  я  давненько  виріс
На  Богом  даній    цій  землі
Для  того,  аби  вдячно  пити
Воду  Дніпра,  чи  інших  рік,
На  цвіт  калиновий  дивитись,
Щоб  залишатися  весь  вік
З  країною  моєї  мови,
З  країною  моїх  людей.
До  них  мелодії  любові
Струмками  линуть  із    грудей.
Без  них  мені  життя  не  буде
Десь  там,  де  сядуть  журавлі…
Я  залишаюсь  з  вами,  люди!
В  час  наших  свят  і  в  мить  жалів,
Коли  від  болю  серце  тисне,
Коли  свідомість  сну  не  зна…
Бо  ж  ще  триває,  ненависна,
Кремлем  нав’язана  війна.
Багряне,  жовте,  та  зелене
Безліч  відтінків  кольорів.
Багаття  мерехтить  для  мене,
Щоб  ним  я  душу  свою  грів.

07.10.2016

 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=693009
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.10.2016

Здравствуй, солнышко.

Здравствуй,  солнышко.

Между  нами  пропасть.  Невозможно
Мост  построить…  слишком  много  «нет».
Но  от  Неба,  с  десницы  Господней,
Нам  стекает  неугасно  свет.

Свет  звезды  заветной  нам  на  вечность.
Мыслим  мы,  разлукам  вопреки
О  безмерной  нежности  сердечной
При  касаньях  трепетной  руки.

Наши  встречи  кратные  разлукам.
Чередой  то  радость,  то  печаль.
Каждый  раз  я  отпускаю  друга
В  неизвестность,  за  тревоги  даль.

И  не  знаю:  будет  ли  свидание
На  дороге  жизни  моих  дней…
Шепчу  имя  словно  заклинание
А  в  ночах,  –  все  помыслы,  –  о  Ней!

О  тебе,  моя  любовь  земная,
О  тебе,  зари  осенней  цвет!
Между  тем  дни  жизни  нашей  тают
И  надежд  на  лучшее  уж  нет…

Осени  печальные  слезинки
Окропили  со  двора  стекло…
Здравствуй,  звёздочка  моей  нескладной  жизни,
Здравствуй,  солнышко,  дающее  тепло!

Даже,  ни  на  что  уж  не  надеясь,
Утопая  в  ласковости  глаз,
Я  душой  в  лучах  любовных  греюсь,
В  тех  лучах,  что  вспыхнули  для  нас.

28.09.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=691263
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 28.09.2016

"Выткался на озере" (переспів)

…выткался  на  озере  алый  шёлк  зари.
С.  Есенин.
(переспів)

Ніби  вишиванка  гладь  ріки,
Надвечір’я  блискітками  грає
Плачуть  у  гаю  тетеруки
Наче  дзвони  між  беріз  лунають.
Іволга  сховалась  у  дуплі
І  від  чогось  там  невтішно  плаче…
Чом  же  сумувати  на  землі,
Як    радіє  серденько  юначе.
Прийде  вечір  за  кільце    доріг,
Ти  прийдеш,  ми  в  свіжі  копни  сядемо.
Розцілую  –  від  очей  до  ніг,
Всю  зімну,  як  цвіт  весни  загаданий.
Пересудів  в  радощах  нема
Де  кохання  з  серця  чистотою.
В  пестощах  ти,  -  шовк  фати,  -  сама
Скинеш!  -  засліпивши  красотою.
Захмелілу,  візьму  в  дві  руки
І  в  кущі…  де  будемо  до  ранку…
І  нехай  тужать  тетеруки
Під  заграви  красного  світанку!

   24.09.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=690847
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.09.2016

***

На  один  єдиний  день,  без  часу  для  ночі
Дало  Небо  шанс  єдиний,  щоб  глянути  в  очі
В  твої  очі!    В  ці,  жадані,  зоряні  зіниці
У  яких  тріпочуть  крила    щастя  диво-птиці.
На  один  цей  день  єдиний,  а  потім  для  муки
Будуть    доріг  серпантини,  буде  біль  розлуки,
Буде    гірке  безталання  недоброї  долі
Де  так  довго  нам  не  знати  пташиної  волі.
Все  минає.  Вітри  літа  склали  пружні  крила.
Вже  обшир  гаїв  осінніх  сіра  мла  накрила
І  журбою  засіває  юних  літ  отаву
Де  ще  ніжно  зеленіє  першоцвіт  Купави.
Рано  нам,  моя  подруго,  мрію  забувати.
Листя  наших  днів  минулих  в  зиму  віддавати,
Щоб  вони  там  побуріли,  як  кленові  шати
Через  які  забудь-трава  буде  проростати.
Пам’ятаймо  кожну  дрібку  короткої  миті.
Пам’ятаймо  кожну  зморшку  на  ріднім  обличчі,
Знаймо,  мила,  як  минає  люта  холоднеча,
Так  мине  розлука  наша.  Обійму  за  плечі,
Розцілую  мокрі  щоки  від  сльози  солоні
І  занурю  в  шовк  волосся        зморені  долоні…
Ну,    а  зараз…    очі  -  в  очі…  без  сліду  втопився
І  хмільного  трунку  чарів  з  вуст  твоїх  напився.

25.09.2016      

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=690846
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.09.2016

Повернення.

Лікарняне  ліжко…    тумбочка  десь    скраю…
З  крапельниці  трубка…    голка  у  руці….
Це  мені  не  сниться,  бачу  й  відчуваю  
Холодок  пластмаси  на  моїм  лиці.
Біля  ліжка  –  жінка…  ангелом  омани…
Держить  мою  руку,    стримує  мій  рух.
Поперед  очима  сивий  пух  туману
Крутить  білим  світом,  забиває  дух.
Мабуть,  я  вертаюсь  з  невідомих  мандрів…
Знову  в  своє  тіло  поверта  душа.
А  ця  оболонка  –  квола  і  негарна,
Гаманець  порожній  де  нема  й  гроша…
Отже:  я  вернувся.    Ось  чиєсь  обличчя
Наді  мною  хмарою  закриває  світ…
Ще  нудотний  запах  парфумів  медичних,
Струси  всього  тіла  від  поштовхів  чужих…
Чоловічий  голос  щось  до  когось  каже…
Та  не  зрозуміти    незнайомих  слів.
Накладають  маску  з  життєдайним  газом,
Щоб  скоріш  прийшов  я  до  реальних  снів.
Снів  із  нереалля,    світу  потойбіччя,
Начебто  не  бачив…  Може,  і  не  снив?
Де  я  був  до  цього?  Куди  провалився
І  чому  у  грудях  осиковий  клин?  
Ні!  Не  клин  у  грудях.  Тільки  згусток  болю…
Ніби  спалах  світла  очі  засліпив…
Це  ж  душа  пташиною  прагнула  на  волю,
Тільки  хтось  цю  пташку  в  небо  не  пустив.

21.09.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=689985
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 21.09.2016

ПРИСТАНИ ДУШИ.

ПРИСТАНИ    ДУШИ.

Меня  Винница  встречает  хмарью  и  дождём.
Лужи  брызжут,  лужи  плещут  из-  под  пресса  шин.
Каждый  с  нас,  кто  за  баранкой,  как  рекой  плывём,
Добираясь  к  своей  цели  –  Пристани  души.
Я  нечасто  сюда  еду.  Уж  таков  удел.
Знаю,  -  что  судьбою  схожий,  -  дома  бы  сидел.
Хныкал  бы  в  тоске  бессилья,  по  щенячьи  выл
И  о  том,  что  жизнь  прекрасна  –  просто  бы  забыл!
   По  иному  я  устроен:  через  «не  могу»,
Покорёженный  недугом,  согнутый  в  дугу,  -
Еду  к  Людям,  чтоб  не  чахнуть  в  нежилой  глуши,
Ведь  меня  друзья  встречают  в  Пристани  души.
Жизнь  трудна…    порой  прикрутит…  кажется,  -  конец!
Кажется,  что  мне  от  Неба  терновый  венец,
И  что  Крест  свой  на  Голгофу  ни  за  что  тащу…
Прошла  слабость  малодушья!  –  больше  не  ропщу.
Еду  часто  на  природу.  Свежести  вдохнуть,
Чтобы  ветер  обновленья  обвевал  мне  грудь,
Чтобы  душу  не  тянуло  скулежом  грешить...
Добираюсь,  доползаю  к  Пристани    души!
Принимай  меня,  планета!    Чую  твой  привет.
Это  мне  открыткой  лета  полыхнул  рассвет
И  над  щёткой  камышовой  ,  над  водой  пруда,
Растворясь  в  короне  Солнца,  светит  мне  звезда.
Свет  звезды  моей  заветной,  свет  моей  любви,
До  конца  броди  мне  песней  в  молодой  крови!
Не  гляди,  что  снегом  кудри  кроет  седина,
Мы  с  тобой  навек  едины:  ты  –  одна  Она!
И  пускай  нечасты  встречи,  тает  песен  звук,
Обниму  любовь  за  плечи  на  краю  разлук.
Будет  имя  дорогое  слышаться  в  тиши,
Будет  время  нашей  встречи  –  Пристанью  души.
Винница  меня  встречает  словно  дом  родной.
Осень  землю  устилает  робкой  желтизной.
Скоро  ей  пора  настанет,  а  пока  дожди
Сеет  август  над  лесами,  чтоб  росли  грузди.

18.09.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=689643
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 19.09.2016

Перед поїздкою у лікарню.

Перед  поїздкою  у  лікарню.

Між  проваллям  падіння  і  піком  душевного  злету
Лавірує  душа  як  на  вістрі  дамаського  леза.
В  котрий  раз  за  роки  я  злітаю  з  орбіти  планети,
В  котрий    раз,  як  востаннє,  прощаюсь,  щоб  бути  без  тебе!
Чи  дано  ще  вернутись?  Чи  зустріч  ще  буде  між  нами?
Десь  гримлять  вхідні  двері…  напевно,  прибула  швидка…
Понесуть  бренне  тіло  на  зустріч  з  самими  богами
В  хірургічних  халатах:  з  земними  богами…  пока.
Наче  все  у  житті  минає,  живе  тимчасово.
Чом  твій  погляд  не  блякне  в  моїй  посивілій  душі?
А  ще  мова  твоя…  моєї  лебідоньки  слово:
Таке  лагідно-тихе  як  серця  пісенні  вірші.
Ти  колись  ще  заглянеш  в  оцю  спорожнілу  кімнату
Де  колись  я  чекав,  вслухаючись  в  шум  звіддалік…
На  струні  твого  серця  осіння  розпука  заплаче
І  гірчина  сльози  закапає  долі  з-під  вік…
Якось  бачу  це  все.  Можливо,  іще  передчасно.
Може  дасть  нам  ще  Небо  для  зустрічі  бажану  мить.
Цілуватиму  руку,  закривши  свій  погляд…  від  щастя…
Щоб  не  бачила  ти  як  в  оці  сльоза  забринить.

14.09.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=688506
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.09.2016

Точно также.

Точно  также,  как  и  в  прошлый  год,
Без  тебя  свой  день  встречал  с  рассвета.
Точно  также,  в  свой  природный  ход
Откружило    каруселью  лето.
С  первых  чисел  осени,  опять,
Нам  с  тобой  весь  месяц  не  встречаться.
А  потом  все  листья  облетят,
Как  и  дни,  нам  данные  для  счастья.
Точно  также,  вслед  за  сентябрём,
Улетит  тепло  за  бархат  неба.
Что  утратим,  то  уж  не  возьмем,
А  мечты  –  те  превратятся  в  небыль,
В  зыбкий  призрак  сказочных  надежд,
На  возврат  ушедших  дней  весенних…
Точно  также,    без  своих  одежд,
Яблони,    в  опушке  снега  белой
За  окном  всю  зиму  простоят
Словно  в  шубах  баснословно  ценных…
Точно  также,  буду  тебя  ждать
Музыкой  на  клавишах  ступенек.
В  глубине  твоих  лучистых  глаз
Утону  на  краткое  мгновение,
Чтоб  всё  также,  уж  в  который  раз,
От  восторга  вспыхнуть  вдохновением.

03.09.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=687377
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 03.09.2016

Сьогодення.

Життя  іде.  Дорослі  діти
З  доріг  далеких,  до  батьків
 Вертаються,  як  птахи  в  літо,
 В  гніздо  своїх  дитячих  днів.
Вертаються,  щоб  на  городі  
Картоплю  викопати    ім.
І  гамором  близького  роду
Внести  розраду  в  рідний  дім.
Немов  той  вулик,  повний  звуків,
Дім  батьківський  життям  гуде.
А  вже  дорослішають  внуки,
А  там  до  правнуків  піде…
Та  батько  поратись  не  в  змозі
Недуга  стара  прикула:
Коли  й  зіпнеться  ще  на  ноги,
То  тільки  в  хаті,  вкруг  стола…
А  мати,  -  ще  немов  та  бджілка,  
На  зло  літам  та  болячкам,
Керує  всім,  невтомна  жінка,
Не  має  спокою  рукам.
Все  ніби  звично,  ніби  мирно
Літо  до  осені  іде…
На  сході  вибухає  грізно:
На  сході  ще  війна  гуде.
За  мир  у  селах,  за  країну
Звитяжці  важкий  бій  ведуть…
Їх  душі  до  домівок  линуть
Де  їх  батьки  тривожно  ждуть;
Де  ще  не  виросли  їх  діти,
 Дружини  по  ночах  не  сплять;
Де  відцвіли  волошки  в  житі;
Де  вже  стерня  на  їх  полях…
Та  війнам  вік  не  вікувати!
Як  і  хвороба  –  все  мине.
Вже  скоро  мир  у  наші  хати
Як  Сонце  ясне  зазирне!
Щоб  діти  в  наші  сьогодення
Вертались  зі  своїх  доріг,
Чи  то  із  клопотів  буденних,
На  рідний,  батьківський  поріг.

вівторок,  23  серпня  2016  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=685296
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 23.08.2016

В Татьянин день.

В  Татьянин  день.

Я  ныне,  безусловно,  пьяный.
Не  от  спиртного.  Оттого,
Что  в  день  студентов,  в  день  Татьяны,
От  искры  взгляда  твоего
Я  словно  спичка  загорелся,
И  вот  пылаю,  вот  горю!
И  может  быть,  что  неуместно
Слова  признанья  говорю:
Ну  как  смогла  ты  так  опасно
Шутить  стихиею  огня?
Ведь  я  теперь  огнеопасный.
Хотя  огонь  любви  прекрасный,
Но  чем  погасишь  ты  меня?
Тут  и  спасатели  не  смогут
Хоть  чем  -  то  в  этом  мне  помочь.
А  впереди  –  о!  –  милый  Боже!
А  впереди  –  такая  ночь!
Такая  ночь…    мечты  о  счастье,
С  тобою  жить,  собою  греть
Быть  под  твоей  желанной  властью
Вулканом  нежности  и  страсти
И  в  этот  миг,  и  в  тот,  что  впредь!
Ты,  может  быть,  лишь  пошутила…
Невинный  флирт,    только  всего.
Если  б  ты  знала,  что  за  сила
В  глубинах  взгляда  твоего,
Была  бы  с  этим  осторожна.
Но,    что  случилось,  то  уж  есть.
Скажи:  надеяться  мне  можно
Или  ты  скажешь  слово  «нет»,
Чтоб  стал  мне  чёрным  белый  свет?

25.01.2016  10:05
 
   

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=684909
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 21.08.2016

Мрія.

Мрія.

Минають  дні,  а  я  незмінно,
Немовби  в  чарах  молодих,
Готовий  впасти  на  коліна
Заради  поглядів  твоїх.
Заради  усмішок  привітних;
Заради  особливих  слів;
Заради  тих  обіймів  ніжних
Та  неспокою  п’янких  снів.
Пасмо  шовкового  волосся…
В  нього  б  занурити  лице!..
Хай  би  воно  з  моїм  сплелося
На  віки  вічні  –  тай  усе!
Та  ти  як  мрія  недосяжна,
Як  неба  близька  далина.
Завжди  бажана  та  прекрасна
Як  Місяць  в  небі  така  ж  ясна
Та  як  і  він  –  завжди  одна.

п'ятниця,  19  серпня  2016  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=684562
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.08.2016

Жіноча доля

Жіноче  життя  –  шлях  журби    і  печалі.
Краплиночки  щастя    та  море    жалю.
Бо  скільки  живу,    серце  я    відриваю
Від  милих  людей  яких    дуже    люблю!

Жорстока    недоля    дорогих    забирає:
 Ким    серцем  живу,  покидають    мене…
   Їх  світлих  облич,  голосів  не  хватає,
Без  них    навіть    сонце  в  цих  днях    не  ясне!  

Чому  так  все  склалось?    Чому    я    нещаслива?
Коли    полоса    оця    чорна    мине?
Чи  є  ще  на    світі  якась    добра  сила,
Що  зможе  від    зрад  захистити  мене?..

Не  знаю    про  це…    Безталання    жіноче…
Хоч    наче  б  то    людям    платила    добром.
 В    короткім    коханні,  мов  крадені    ночі,    
І    зради    удар,  як    долоні    ребром!

Не  маю    вже  сил,  аби  знести  всі  муки,
Які    оці  зради    душі    завдають!
Мабуть,  що    на    себе  наклала  б  я    руки,
Та    люди    зробити    цього    не  дають.

Ще    в  мене  є  діти.  Моїх    весен    квіти.
Мої    сподівання,  труди  і  жалі.
Оце    ради  них    мені  ще  треба  жити,
   Горіти    для    них    на    грішній  Землі.

грудень  12  р.
***************      
Дороги    життя    простелились    крізь    роки.
Нас    доля  чомусь  назавжди  розвела.
Хоч  було  між  нами,  -  колись,  -  лиш  півкроку,
Та  я  двадцять  літ  без  тебе  була.

За  ці  всі  літа    так  багато    відбулось:
І  в  тебе,  і  в  мене    не  склалось  життя.  
В  теперішній  час  до  нас  зустріч    вернулась,
Та  тільки  нам  з  того  немає  пуття!  

Потрібно,  зустрівшись,  все  знов  припинити,
Бо  в  тебе  дружина,  бо  в  тебе    сім’я…
Та  як  мені  знову    без    тебе    прожити,
І  як  тепер  бути,  -  не  відаю  я!

Не  жду  я  від    долі    нічого  й  нікого.
Лиш    Бога    щоночі    благаю  й  молю:
Дай  сил  в  моє  серце  забути  про  нього,
Аби  не  здавалось,  що  знову  люблю!

неділя,  14  серпня  2016  р.



   

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=683584
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.08.2016

Ти слухала пісню мою.

Ти  слухала  пісню  мою.

Ти  слухала  пісню  мою
Про  те,  як  я  ніжно  кохаю;
Про  вроду  розкішну  твою,
Що  квітне  в  осіннім  розмаї.
Про  те,  що  найкращі  літа,
 На  жаль,  наче  літо  минають,
Хоч  жадібні  наші  вуста
Ще  трунку  хмільного  шукають.
Ти  слухала  пісню  мою
Про  карі  замріяні  очі.
Обличчя  кривилось  в  жалю:
Душа  бо,  старіти  не  хоче
І  тільки  світліло  воно
Від  слів,  що  невтомно  милуюсь,
Що  веснами  в  юність  дано
Я  те,  -  як  і  вперше,  -  ціную!
Ціную,  що  ти  в  мене  є,
Що  небом  у  долю  дається,
Що  серденько  ніжне  твоє
З  моїм  завмирає  і  б’ється…
Ти  слухала  пісню  мою…

13.08.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=683437
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.08.2016

Пісня про Поділля.

На  долоні  Землі  є  місцина  єдина:
Це  мала  батьківщина,  Поділля  моє.
А  Поділля  моє  –  України  частина,
А  уся  Україна  –  то  серце  моє!

ПРИСПІВ:

Україно  моя!  У  твоєму  намисті
Кожне  місто,  немов,  то  перлина  ясна.
Рідна  Вінниця  в  ньому  така  промениста,
Аж  твої  добрі  груди  осяває  вона!

Від  високих  Карпат,  до  степів  приазовських,
Від    сумського  села,  до  Керченських  вод,
Проживає  віками  волелюбний  та  гордий,
 Нескорений  ніким,    Український  Народ.

ПРИСПІВ.

 Наша  пісня  лунає  по  цілому  світі;
Наші  люди  талантами  кращі  за  всіх!
І  мої  подолянки,  як  зоряні  квіти,
Тож,  зовсім  не  даремно,  кохаємо  їх!

ПРИСПІВ.

Я  пишаюся  нею,  та  всі  свої  плани,
Тісно  зв’язую  з  містом  свого  майбуття.
Тож  нехай  розквітає  в  мальовничих  кварталах,
Над  замріяним  Бугом,  щасливе  життя!

ПРИСПІВ.

3  серпня  2013  р.


   

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=682311
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.08.2016

Соловушке.

СОЛОВУШКЕ.

Опять    поёшь  в  саду,  мой  соловей
И  нежной  песней  душу    надрываешь.
Я  знаю,  знаю  –  это  ты  своей,
Своей  любимой  сердце  открываешь!

Пой,  соловей,  сердечка  не  жалей,
Пусть  расцветают  от  восторга  розы.
Заслушиваюсь    в  комнате  своей
И  не  скрываю  горестные  слёзы.

Весну  встречая,  сам  уж  не  пою.
И  боль  души  стихом  отогреваю.
Подругу  жизни  милую  свою,
В  который  раз,  как  сказку  вспоминаю.

А  ты  мне  пой!  Не  бойся,  что  в  ночи,
Я  буду  плакать,  слёзы  вытирая!..
Судьба  забрала  связкою  ключи
От  прежнего  заоблачного  рая.

Пой,  милый  мой!  Пока  придёт  рассвет,
Этой  весной  все  отпоёшь  гастроли.
И  с  новой  песней,  явишься  на  свет,
Не  помня  прежней  страсти,  прежней      боли.

И  снова  будут  встречи  горячи,
Как  в  первый  раз  всё  у  тебя  случится.
И  будет  песня  в  ласковой  ночи
Петь  о  любви,  с  тобою,  -  моя  птица!

Не  так  у  нас,  мой  милый  соловей!
И  к  нам  весна  стучится  в    душу  новью.
Но  мы  счастливы  верностью  своей,
Живём  одной  –  единственной  любовью!

Пускай  не  все!  Но  всё  –  же,  -  большинство!
А  потому,  пришедшею  весною,
Под  алых  роз  и  песни  волшебство,
Я  умываюсь  ясною  слезою.  

суббота,  6  августа  2016  г.


   

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=682086
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 06.08.2016

УТРО.

Утро.

Уж  третья  ночь  была  моей,
Уж  третья  ночь  без  страшной  муки.
В  окне  рассвет  и  только  злей
Вошло  бессилье  в  мои  руки.

Лежат  они,  как  два  крыла
Подбитой  птицы…  два  полена…
Что  за  беда  меня  взяла
И  не  даёт  бежать  из  плена?

Лежу,  пытаясь  шевелить
Тем,  чем    когда  –  то  я  гордился.
Давайте!    Ну–ка!  Надо  жить!
Ведь  нам  покой  ещё  не  снился!

Мне  надо  столько  написать!
Мне  надо  столько  ещё  сделать!
А  вы  легли  досрочно  спать,
Как  будто  жить  вам  надоело!..

Пытаясь  слабость  превозмочь
И  скованность  всех  сочленений,
Я,  стоны  посылая  в  ночь,  
Начал  труды  своих  движений.

Зубами  ткань  подушки  сжав,
Заставил  шевелиться  руки…
Потом  раздавлено  лежал,
Под  механические  звуки.

Шло  время.  За  рассветом  день
Над  дальним    полем  разгорался.
Прочь  отогнав  ночную  тень,
Для  новой  жизни  он  поднялся.

И  снова  я  сижу,  пишу…
И  снова  сердце  дышит  новью;
И    вновь  тобой  живу,  дышу  –
Своею  вечною  любовью!

воскресенье,  30  июня  2013  г.
Отредактировано  суббота,  6  августа  2016  г  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=682083
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 06.08.2016

ДО БЕРІЗКИ.

Я  прийшов  до  тебе  знову,
Нова  зустріч  є  у  нас.
Поведемо  ми  розмову
Про  минулий,    давній  час.
Я  тобі  вклоняюсь  низько,
Бо  ж  давно  я  тут  не  був.
Мила  подруго  –  берізко,
Я  про  тебе  не  забув.
Ти,  –  піднялась  аж  до  неба,
Білокора  та  струнка.
Пам’ятаєш  біля  себе
В  білім  светрі,  -  юнака?
Що  вустами,  світлі  роси
З  твого  листячка  знімав
І  тебе,  за  ноги  босі,
Безсоромно,  обіймав!..
Та  весна  давно  минула.
Тільки  десь,  на  дні  душі,
Наша  зустріч  сколихнула
Давній  спомин  про  вірші.
Пам’ятаєш  про  ті  твори,
Як  тобі  читав  рядки?
Їх  ще  слухали  угорі
Ясний  Місяць  та  зірки.
Ти  легенько  шелестіла,
Мов  сміялася  в  отвіт.
Потім  Та  мені  зустрілась,
Що  змінила  весь  мій  світ.
Зеленавими  очима
Взяла  серце  у  полон,
Та  ще  мріями  ясними
Повела  в  чарівний  сон…  
Нам  зоря  сміялась  рання,
Вигравало  майбуття,
Під  вітрилами  Кохання
Рушили  ми  у  життя.
Довгі  роки,  довгі  роки  
Нам  співали  солов’ї…
Вже  не  чую  її  кроки  –
Поряд  вже  нема  її!
А  я,  все  чогось  чекаю,
Її  доторки…  слова…
Свою  зимоньку  стрічаю:
В  паморозі  голова.
Я  прийшов  до  тебе  знову,
Щоб  сказать  за  все:  «Прости!»
І  прошу:  на  цю  розмову
Ніжне  щось  прошелести!

03.08.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=681793
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.08.2016

Ой, зозулько моя.

Ой,    зозулько  моя.

У  моєму  гаю  закувала  сивенька  зозуля,
Про  майбутні  літа,  та  про  зустрічі    нові  кує.
А  у  цьому  гаю  під  калиною  щастя  заснуло
І  важкий  його  сон  піднятися  знов  не  дає.
Ой,  зозулько  моя,  нащо  довгі  літа  ти  пророчиш,
Коли  в  цьому  гаю  облітає  покорчений  лист?
Ой,  зозулько  моя,  чом  надіями  душу  морочиш,
Чи  не  бачиш    сама,  як  старості  осінь  спішить?
Ген,  над  гаєм  моїм,  заклубочились  хмари  ненастя,
І  потвори  розлук  літають  між  ними  частіш.
Як  боюсь  я,  зозулько,  у  вихор  відчаю  попасти,
Як  боюсь,  чим  живу,  те  втратити  знову  навік.
А  зозуля  кує,  а  зозуля  моїх  слів  не  чує
І  в  далекі  краї  чомусь  не  спішить  відлітать…
Чи  про  нову  весну  мені  сни  нереальні  віщує;
Чи  про  марне  кохання  прагне  ще  раз  мені  нагадать?
Все    «ку  –  ку»    та    «ку  –  ку»…  ніби    дзвонами  б’ється  у  скроні
Над  оцим  сірим  днем,  над  туманом  що  ліг  по  роках…
Не  росинки  надій,  а  краплини  їдкі  та  солоні
Прокладають  свій  путь  по  зморщених,  сірих  щоках.

15.11.2015

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=680843
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.07.2016

С Тобой наедине.

Полночный  час.    С  Тобой,  наедине,
Веду  доверчиво  беседу,  Добрый  Боже!
Ты  видишь  Сам,  как  жить  непросто  мне
А  потому,  я  знаю:  Ты  –  поможешь!
Не  буду  ни  о  чём  Тебя  просить.
Мне  ни  к  чему  богатство,  блеск  и  слава
Хочу  лишь  только  ближнего  любить
И  всё  стерпеть,  что  мне  судьба  послала!
Пусть  будет  всё  по  Воле  –  по  Твоей!
Благодарю  за  многость  и  за  малость:
Молю  я  милости  для  близких  и  друзей,
Чтоб  дни  для  них  весною  улыбались.
Пошли  им  хлеб  насущный  в  каждый  день;
Прости  провинности,  что  сделаны  невольно;
Пусть  их  дорога,    рядышком  с  моей,
Не  ранит  их  так  жестоко  и  больно!
Помилуй,  Боже!    И  меня  прости!
Знаю,  что  грешен!    В  том  смиренно,  каюсь!
На    Твоё  слово    с  Истиной  Твоей,
С  надеждою  -  душою  откликаюсь!

25.03.2015.  05.19  
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=680331
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 27.07.2016

Хронологія любові.

Сьогодні  –  День  святого  Валентина,
(день  закоханих).
День  закоханих.  Я  гадав,  що  це  свято  лише  для  зовсім  юних  людей,  які  вперше  у  своєму  житті  покохали  одне  –  одного.  Коли  це  відбувається  по  справжньому,  то  він  чи    вона  не  в  змозі  уявити  своє  існування  в  цьому  світі  без  чарівної  другої  половинки  свого  єства,  без  коханої  людини.
Але  виявилось,  що  це  свято  мав  би  святкувати  і  я,  тому  що  не  те,  що  не  можу  уявити  цей  світ  без  тебе,  а  просто  не  зможу  без  тебе  жити!
Скажеш,  що  це  вигадки,  витвори  багатої  уяви.  Ні,  люба  моя,  це  не  вигадки.
Твоє  життя  на  цьому  світі  створено  Богом  не  лише  для  тебе  особисто  та  для  твоїх  дітей,  рідних  та  близьких.  Воно  дане  тобі  також  для  мене.  Чому  так  вважаю?    Я  маю  підстави  так  стверджувати,  тому  що  на  цьому  світі  нічого  не  відбувається  без  волі  Божої.    Проростання,  цвітіння  та  відмирання  най  -  непримітнішої    рослинки  у  природі    передбачене  у  найменшій  частині  величної  програми  Всесвіту,  яка  запущена  Господом.  Ми  є  також  у  цій  програмі.  Наша  зустріч,  розвиток  наших  взаємин  –  теж  передбачено  там.  А  якщо  по  Його  волі  щось  робиться,  то  це  не  хаос,  не  випадковість,  а  отже:  не  щось  скороминуче.  Це,  можливо,  дано  нам  обом  на  все  наше  життя.
Для  чого  це  мені?  Думаю,  для  того,  аби  міг  ще  жити  у  цьому,  –  повільно    вмираючому  тілі,    для  виконання  якоїсь  особливої  місії.    У  чому  саме  вона  полягає,  -  я  не  знаю.  Та  вже  те,  що  живу  так  довго,    попри  такі  неймовірно  жорсткі  випробовування;  те,  що  тебе  зустрів  і  покохав  з  такою  силою,  якої  не  знав  ще  з  юних  літ,  -  все  вказує  мені  на  те,  що  я  маю  боротись  за  кожний  день  у  якому  є  ти!
Для  чого  це  тобі?  Можливо,  для  того,  щоб  жили  не  тільки  твої  діти,  внуки,  інші  рідні  та  близькі,  а  щоб  міг  жити  і  я.  У  тобі  для  мене  весь  сенс  життя.    Я  попав  на  твою  орбіту  з  якої  мене  не  зіб’є  ніякий  астероїд.  Ти  знаєш:  я  тобою  дихаю,  живу.
Ми  обоє  усвідомлюємо  й  те,  що  нам  разом  не  жити.  Не  судилось.
Я,  -    оранжерейна  рослина.  Нас  розділяє  непробивна  плівка.  Тебе  пускають  до  мене  лише  тому,  що  без  твого  тепла,  твоєї  світлоносної  душі,  твоєї  материнської  турботи  я  просто  не  існуватиму…
Мої  думки,  моє  серце,  переповнені  тобою.  Жду  дзвінків  від  тебе,  жду  перестуків  твоїх  кроків,  жду  нового  світанку  від  твоїх  променів,  моє  сонечко!
Коли  ти  хворієш,  не  маєш  змоги  прийти,  -  для  мене  день  стає  темною  ніччю.
Сьогодні  –  день  Святого  Валентина.  Вітаю  і  тебе  з  ним.  Хай  це  свято  вже  не  для  нас,  але  дякую  тобі  за  те,  що  ти  просто  є!      Я  тебе  дуже  й  дуже  люблю,  
дякую  Богу  за  тебе  і  прошу  у  нього  для  тебе  сил,  здоров’я  та  щастя!
                                                                                                                             Завжди  твій  друг.            14.02.15
P.S.      Минуло  більше  року.  Нічого  не  змінилося  у  нашому  житті  на  краще.    Стан  здоров’я  у  обох  погіршився,    а    серце  моє,    як  і  на  початку  наших  взаємин,  незмінно  живе  тобою.        І  чомусь  думається  про  те,  що  не  дано  мені  до  останньої  миті  життя  звільнитися  від  медового  полону  почуття  до  тебе,  моя  лебідонько,    хоч  –  Боже    Мій!!!  –  як  же  багато  у  цьому  медові  полинної  гіркоти!...      Знаю:  ніщо  не  вічне.    Прийде  час,  коли  твоя  поява  у  моїй  днині  стане  неможлива.  Що  за  цим  буде  –  намагаюсь  поки  що  не  думати.  Страшно.  
Кажуть  мудреці,  що  коли  хтось  відходить  із  чийогось  життя,  то  треба  відпустити  з  легким  серцем,  бо  це  наче  Бог  прибирає,  аби  не  було  якоїсь  завади  від  цієї  людини  у  подальших  днях.  Якось  це  не  вкладається  у  моїй  свідомості.    А  чим  же  я  тоді  буду  жити?!    Нова  зустріч…  почуття…  Та  ж  це  абсолютно  неможливо!    Часу  ні  на  що  вже  немає.    Не  буде  і  доленосних  зустрічей  у  мене,  тому  що  не  зможе  це  собаче  серце  тебе  кимось  замінити.      
Повторююсь,  можливо,  але  ти  –  це  весь  мій  Всесвіт  останніх  днів!  Навіть  там,  за  рискою,  за  межею  між  цим  і  тим  світами,  -  я  буду  залишатися  ніжністю,  пам’яттю,  вірністю.  Інакше  не  буде!
                   На  що  ж  тоді  сподіваюсь?    На  що  можу  своїм  розумом,  серцем,  обіпертися?    На  Бога.    Він  Милосердний.    Він  ще  поверне  мою  душу  у  нове  життя  на  Землі  де  знову  дасть  нам  обом  доленосну  зустріч  для  щастя.  Навіть  залишаючи  цей  світ,  я  не  прощатимусь  навічно  з  тобою.    Згасаючим  вогником  свічки  я  казатиму:  до  зустрічі,    моя  пташечко!
27.07.2016      

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=680329
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.07.2016

Плачуть коні.

Край  села,  на  долинній  долоні,
Біля  кволої  жили  струмка,
Інвалідами  плигають  коні,
Бо  калічить  петля  мотузка.
 
Біля  верб  скубуть  сиву  кропиву,
Головами  хитають,  немов,
Старі  люди  говорять  за  пивом
Про  минуле  життя,  про  любов.

Одне-одному,  мов  про  вчорашнє,
Ведуть  річ  про  далекий  похід…
А  в  очах  постає  віз  риплячий
Біля  чого  пройшов  їхній  вік.

Стремена  їм  лише  тільки  снились,
 Мов  веселка  над  плесом  ріки.
Батогами  їм  гриви  сріблили
Та  сікли  в  густій  піні  боки.

За  шляхами  ще  кличе  роздолля,
Край  дороги  ще  сонечко  жде,
Тільки  путами  стягнута  воля
Їх  в  широкі  степи  не  веде.

Дивлюсь  в  їхні  засмучені  очі,
Відганяю  гілками  комах,
Їм  зозуля  у  гаю  пророчить
Невеселий  та  страдницький  шлях.

 Відлітає  у  гаморі    літо…
Плачуть  гірко,  щосили  іржуть.
За  коротким  життям,  що  прожите,
У  якому  не  люблять  та  б`ють.  

24.07.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=680016
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 25.07.2016

Чи я кохаю ще тебе.

Чи  я  кохаю  ще  тебе.

Чи  я  кохаю  ще  тебе?  
Нащо  питаєш?  Сама  знаєш…
Ти  як  хмаринка  із  небес
То  є  тут  поряд,  то  зникаєш.
Немов  той  явір  за  селом,
Стою  один,  під  вітром  гнуся.
Думки  за  вітряним  крилом
Услід  тобі  мов  рій  женуться,
Та  й  що  із  того!..  Я  діждусь
Привіту  сонячного  з  неба...
А  ти,  -  лети!  Забудь!  Забудь,
Що  я  десь  є,  що  десь  без  тебе
Марную  у  зажурі  дні
Та  між  хмаринок  визираю:
Чи  знов  не  знайдуться  мені
Ключі  від  втраченого  раю.
Чи  я  кохаю  ще  тебе?
Спитай  посивілу  тополю,
Бо  і  вона  зі  мною  жде,
З  далеких  мандрів  свою  долю.

23.07.2016    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=679619
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.07.2016

Хай би там що.

Хай  би  там  що!  Душа  ще  прагне  жити.
Та,    щоб  опертись  в  плині  днів  оцих,
Потрібна  їй  мета,  аби  світити
Собі  й  комусь    між  буднів  непростих.
Яка  ж  мета  є  у  душі  моєї?
Вона  одна:    поки  нуртує  кров,
Оспівувати  лірою  своєю
Нев’янучу    до  матері  любов.
Вона  одна  –  єдина  на  планеті.
Її  початок  -  у  часу  імлі.
Імперії    минулого  вже  мертві,
А  Україна  -  є  ще  на  Землі!
Нехай  їй  зараз  невимовно  важко,
Бо  рве  їй  тіло  зрада  та  війна.
Вона  ж  бо  є  безсмертна  Фенікс-пташка,
Що  відродилась  в  полум’яних  днях.
Насильникам  ще  буде  час  розплати
За  наші  втрати,  за  вселенське  зло.
Ще  повернеться  щастя  в  нашу  хату,
Щоб  розквітали  місто  і  село.
Почнемо  ми  заводи  будувати,
Нарощувати  сили  і  могуть
А  зараз  мусять  хлопці  воювати,
Щоб  Україні  цілісною  буть.
Все  повернемо,  що  загарбав  ворог,
Все  відбудуємо,  що  зруйнував  рашист,
В  серцях  ще  буде  пломеніти  гордість
За  наш  народ,  за  український  хист.
Мов  дівчина  красується  калина,
В  гаю  злітає  пісня  солов’я,
Стоїть  на  роздоріжжі  Україна.
Незмінна  Муза  і  любов  моя!  

22.07.2016

       

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=679432
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.07.2016

Присвята побратиму Віталію Назаруку.

Присвята  побратиму    Віталію  Назаруку.

Привітом  дружнім  крила  принесли,
 З  прекрасної    пісенної      Волині
Чиї  озера,  наче  очі  сині,
Твої  катрени,  Друже  дорогий!

Твоя  молитва  за  життя  моє,  
Моє  здоров’я  та  любов  шалену,
Дійшла  до  Бога!  Справи  кращі  в  мене!
А  віра  в  краще  -  сили  додає.

Пишатися  ще  мало  є  за  що…
Малий  ужинок  у  моїй  коморі.
Та  поки  світять  мені  в  очі  зорі,
Примножу  свій  врожайний  колосок!

Моєї  долі  Муза  осяйна,
Ще  поки  не  ховається  від  мене:
Ще  серце  моє  слухає,  скажене,
Бо  в  ньому  порядкує  лиш  Вона.

Від  того  я  не  тлію,  а  горю!..
І  дивлячись  в  глибокі,  ясні  очі,
Молитися  за  неї  в  Небо  хочу
І  сам  не  знаю,  що  я  сотворю!

Твої  обійми,  брате  по  перу,
До  того  життєдайно,  міцно  діють
Що  мерзлу  душу  як  курчатко  гріють,
Тож  всі  катрени  в  обране  беру!

Молитимусь  і  я  за  всіх,  за  вас,
За  поетичну,    дружнюю  родину,
За  мир  і  радість  в  нашій  Україні,
Що  вернуться  немов  весна  до  нас!  

21.07.2016  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=679343
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 21.07.2016

ЗОРЯ МОЯ.

Зоря  моя.

Напевно,  так  ведеться  вже  од  віку,
Як  кажуть    поміж  нашими  людьми,
Дається  Зірка  щастя  чоловіку,
Хоч  віримо  у  це  не  завжди  ми.
Коли  ж  зоря  по  небі  пронеслася
І  слід  її  поглинула  пітьма,
Чергова  втрата  в  долі  відбулася
І  вже  людини  поміж  нас  нема…
Зоре  моя!  Прозора  та  блакитна!
Усе  життя  з  недолею  б’ючись,
Буває  сумніваюсь:  чи  привітна?
Та  вірю  в  тебе  по  останню  мить.

Я  був  щасливим  до  щемного  болю
При  сяєві  здивованих  очей,
Коли    читав  вірші  у  рідній  школі
В  останню  ніч,  -  з  усіх  шкільних  ночей.
Коли  ішов  з  новеньким  атестатом,
З  надіями  в  свої  щасливі  дні,  
Коли  від  віри  був  як  птах  крилатий  –
На  повний  жар  світила  ти  мені!
На  жаль,  в  житті  так  зазвичай  буває,
Що  сяєво  щасливої  зорі  
Не  повсякденно  в  нашій  долі  сяє,
Та  вберігає  при  лихій  порі.

Зимовий  вечір…  заметіль  кружляла.
Поміж  руїн  стежина  повела…
Ти!  –  зіронько!  –  мене  не  розпізнала
Та  вберегти  від  лиха  не  змогла…
Суцільний  морок  опустився  в  долю!
На  всі  подальші,  нелегкі  роки…
Під  пароксизмом  розпачу  і  болю
Забув  і      я  про  вірші,  про  зірки…
Не  було  як  їх  памятать  та  вірить
Коли  лежиш,  а  поряд  –  люди  мруть…
І  цим  стражданням  ні  кінця,  ні  міри!
Провалишся  у  прірву…  заберуть…
Не  провалився!  Що  мене  тримало
На  цьому  світі?  –  сам  не  знаю  я.
Напевно,  ти  мене  в  життя  підняла,
Непогасима  зіронько  моя!
В  борні  нещадній  прибували  сили
У  кволе  тіло,  як  в  зерня  вода.
І  знов  надія  до  життя  ожила,
І  мрія  заяскріла,  як  звізда  .
Та  довелось  багато  часу  втратить
На  боротьбу  з  байдужістю  людей!..
Хай  було  боляче!  Не  ремствував,  не  плакав,
Хоч  розпач,  було  –  рвався  із  грудей!
Зоря  моя!  Ти  теж  в  той  час  боролась
Із  мороком  жорстокого  буття.
Можливо,  від  безміри,  охолола
І  нам  забракло  сили  для  життя…
А  вже  тому,  хоч  в  Україні  рідній,
Здобувши  і  диплома,  і  знання,
Я  виявився  зовсім  непотрібним.
Мов  до  мети  ломився  навмання.
Самотній  в  світі.  Ні  рідні,  ні  хати
Де  б  пересидів,  поки  щось  знайти…
І  знов  на  гірше:  грати  інтернатів
З  яких  так  прагнув  назавжди  піти!
Безжальна  дійсність!  Крах  усіх  ілюзій!
Згасає  мрія  в  димній  далині…
І  я  не  знав:  чи  ти  світити  будеш,
Чи  твого  сяйва  вже  не  знать  мені?
Зоря  моя!  В  житті  не  намагаюсь
Як  подарунок,  щось  за  «так»  знайти.
Як  тільки  можу  –  чесно  заробляю,
Але  молю:  хоч  іноді  –  світи!  
Бо  як  же  важко  на  душі  буває,
Як  хтось  з  презирством  дивиться  услід,
Коли  шляху  з  безвиході  не  маю,
Тоді  заціплю  зуби  і  не  знаю
Чи  світиш  ти  у  небі,  чи  вже  ні…  
Зоре  моя!  Ще  вірю  –  не  здаєшся!
Нас  не  візьме  за  просто  так  пітьма.  
Та  в  мить  останню,  коли  ти  зірвешся,
Про  нас  не  скажуть,  що  були  дарма
Бо  ж  вірую  усупереч  прикметам,
Коли  нас  небо  викреслить  навік,
В  ту  саму  мить  на  голубій  планеті
Народиться  для  щастя    чоловік!  

*************                      
P.S.    У  творі  використано  форму  та  тему  однойменного  твору  відомого  радянського  поета  Едуарда  Асадова.  Щодо  змісту  даного  твору,  то  це  суто  біографічне,  пережите  автором.
Четвер,  9  серпня  2012  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=679287
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 21.07.2016

Роздуми початку червня.

І  знову  дихає  з  небес  студений  дух,  як  в  пізню  осінь.
Дощі  мілкі  щоденно  йдуть,  закрили  хмари  літню  просинь.
Невже  на  сонячне  тепло,  на  літній  рай  нема  надії?
Що  посадили  –  те  зійшло,  та  на  врожай  мізерні  мрії.

Як  день  на  день,  так  рік  на  рік,  прогнозам  всупереч,  не  схожий.
І  не  завжди  події  днів  даються  нам  по  Волі    Божій.
Хоч  грішна  душенька  людська  за  втраченим  сумує  раєм,
Та  перешкоди  на  шляхах  ми  часто  самі  обираєм…
 
Отак  у  нашому  житті  негадано-неждано  сталось:
Ми  в  європейськім  майбутті  життя  достойне  визирали,
Але  обрали  крикунів,  як  на  біду,  собі  у  владу.
Їх  випирає  із  штанів,  а  ми,  -  дурні!  –  плетемось  ззаду…

Щодня  у  нас,  як  в  грудях  кіл,  болюче  і  важке  питання:
Як  вижити  у  плині  днів,  що  в  рота  класти  дітям  зрання,
Якщо  платіжну  оплатив,  то  не  лишилось  і  на  хліба?
А  ціни  не  повзуть  униз…  Кому  потрібна  ця  погибель?!
   
АТО…  не  згоден  я  із  цим!  Це  не  АТО  –  війна  сучасна.
Лише  гібридною  зовуть…  та  тим  вона  ще  більше  страшна,
Бо  у  свідомості  людей  роздвоєння  ще  більш  зростає:
Чи  справді  ворог  наш  сусід?  На  заробітки  ж  он,    пускає…

 А  наша  влада  в  балачках  все  заколисує  країну
Не  збудувавши  ще  хоч  щось,    лише  примножує  руїну.
Бо  ж  весь  отой  потенціал  з  яким  ввійшли  у  дев’яності,
Як  динозавр  -  навік  пропав:  лишились  з  нього  тільки  кості!

І  списує  все  на  війну…  багатство  цідить  з  моря  крові
Та  як  той  кліщ:  невсипно  п’є,  та  присягається  в  любові.
Наблизився  напевно  час,  коли  обірветься  терпіння.
Прокинеться  звитяга  в  нас,  у  серці  спалахне  горіння,

Візьмемось  всі  тоді  гуртом  у  власній  хаті  прибирати
Бо  вже  давно  пора,  пора,  неситій  зграї  чосу  дати!
Ми  –  не  скоти!  Ми  –  не  раби!  Не  мовчазні,  покірні  вівці.
 Ми  Волі  вольної  сини  з  ім’ям  шляхетним  –  УКРАЇНЦІ!
   
16.07.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=678314
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 16.07.2016

З Любов`ю.

З  Любов’ю  вранці  я  встаю,
З  Любов’ю  день  розпочинаю,
І  працю  непросту  свою
Із  почуттям  веду  до  краю,
Щоб  десь  аж  ввечері,  коли
Замерехтить  зірками  небо,
Ми  в  розставанні  не  були,
Щоб  знов  дивитися  на  тебе.
Отак  живу  я  день  при  дні,
Завжди  лишаючись  собою:
Живу  і  дихаю  тобою,
За  всіх  рідніша  ти  мені!

16.07.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=678312
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.07.2016

Моє свято.

Які  б  свята  не  вигадали  люди,
Для  мене  особисто  те  лиш  цінне,
Де  ти  зі  мою,  -  як  душа,  -  повсюди
У  радощах  чи  в  смутку,  неодмінно.
Бо  ж  ти  одна  для  мене  в  моїм  небі
І  сонце  ясне,  і  зоря  в  сузір’ї.
Вже  й  сам  не  вірю,  що  я  жив  без  тебе,
Без  оцієї  твердої  надії
На  день  прийдешній,  коли  новий  ранок
Почнеться  із  твоїх  летючих  кроків,
Коли  турботи  розпочнуть  свій  танок
Аби  я  звершень  досягав  високих.
День  промайне,  зійдемось  в  надвечір’ї…
Будемо  вдвох…    Як  це  в  житті  багато!
Присядемо  на  лавку  у  подвір’ї
І  буде  поміж  нами  миле  свято.
Я  буду  голос  слухати,  як  пісню,
Пірнати  в  погляди,  як  у  річкову  воду
І  кожною  клітинкою    радіти
Немеркнучій  з  літами  твоїй  вроді.
Приляже  сонце  на  пухку  хмарину,
За  обрієм  вкладеться  тихо  спати
І  вийдуть  зорі  на  небес  долину,
Щоб  діаманти  щедро  розсипати.
Щербатий  Місяць,  човником,  поволі
Чумацьким  Шляхом  пропливе  за  хату,
Тоді  і  ми,  моя  кохана  доле,
Від  свят  і  буднів  підем  спочивати!      

11.07.2016
     


 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=677411
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.07.2016

На стихотворение Надії Башинської

На  стихотворение    «Я  сквозь  огонь  прошла…»
Надії  Башинської.

Украине.

Прошла  ты  сквозь  огонь,  чтоб  стать  непобедимой,
Хоть  за  спиной  твоей  потерям  счёта  нет.
Прошла  ты  сквозь  огонь  и  стала  нам  любимой,
Чтоб  ангелом  нести  небес  высоких  свет.

   Сквозь  воду  ты  прошла.  Прошла  и  возродилась!
Столетьям    вопреки,  душою  молода.
Сквозь  воду  ты  прошла  и  вновь  играют  силы
И  светит  над  тобой  заветная  звезда!

Прошла  ты  славу  труб…  О!  как  мажорно  пели!
Казалось,  все  пути  усыпали  цветы…
Загаданных  желаний  не  всё  свершить  успела,
Но  Ангел  продолжает    тебя  сквозь  жизнь  вести.

Прошла  ты  сквозь  огонь,  сквозь  воду  и  сквозь  трубы
И  можно  ль  сосчитать  на  всём  пути  потерь?
Но  возродившись  с  пепла  ты  борешься  и  любишь,
И  победить  врагов    обязана  теперь.

Иного  не  дано.  Судьбы  другой  не  надо.
Хоть    в  тяготах  придётся  зубами  поскрипеть…
Ведь  твой  Народ  –  Боец!  Не  быдло  и  не  стадо!
Он  выжил  для  того,  чтоб    соловьино  петь!

16.07.2016    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=677380
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 11.07.2016

Ціную мить.

Ціную  мить.

Ціную  мить  в  якій  прийшов  у  світ  широкий;
Ціную  мить  за  непросте  своє  життя;
Ціную  мить  за  небеса  такі  високі,
Куди  злітаю  ще  на  крилах  почуття.  
Ціную  те,  що  посилає  Божа  воля;
Ціную  те,  що  переніс,  що  пережив,
І  навіть  те,    що  принесла  жорстока  доля,
Сприймаю  так,  як  данину  життєвих  жнив.
Ціную  мить    за  неспокійні  чорні  ночі
В  яких  змішалися    і  відчай,  і  любов,
Коли  сузір’ями  у  мріях  любі  очі,
Коли  даремно  закипає  в  серці  кров.
Нехай  не  все  відбулось  так,  як  сон  наснився,
Нехай  дороги  між  каньйонів  крем’яних.
Пройду  достойно  той  відрізок,  що  лишився,
Наповню  сенсом  існування  кожну  мить.    

08.07.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=676804
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.07.2016

Зерно омани.

Намагаюсь  не  думати  про  своє  кохання,
Намагаюсь  щось  робити,  якщо  встав  зарання.
Іще  сонце  не  піднялось,  ще  лише  сіріє,
Дурне  серце,  дурне  серце    про  казочку  мріє.

Розум  каже  про  марноту  сподівань  та  віри
В  те,  що  доля  неласкава  щось  мені  відмірить.
Бо  потрібним  я  цій  жінці  і  не  був  ніколи!
Якщо  й  була  в  неї  жалість,  то  та  захолола…

Жалість…  жалість…  ніби  промінь  сонячний,  тепленький.
Поманила  добротою  голову  дурненьку,
Заронила  зерно  віри  в  існування  казки
Де  існує  щира  дружба,  ніжності  та  ласки.

Виплекав  зерно    омани  в  своїй  самотині.
Ніби  зустрів  свою  долю  у  чужій  людині,
А  вона…  вона  як  зірка  лиш  здалеку  світить!
Живе  своїм  життям…  пройде  –  може  не  помітить,

Як  дивлюся  услід  довго,  як  шукаю  погляд…
І  росте  колючий  терен  біля  мене  поряд.
Шипи  ревнощів  та  болю  душу  роздирають…
І  отак  всі  дні  та  ночі  у  кохання  граюсь.

Гарна  цяцька!    Що  й  казати…  як  на  ногах  пута!
На  старості  якраз  треба,  щоб    в  душі  отрута…
Роз’їдає    існування,  голову  дурманить,
Міражем  в  пустелі  ночі  за  собою  манить.

29.06.2016
     

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=676656
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.07.2016

Листя пожовкле злітає з акації.

Листя  пожовкле  злітає  з  акації,
З  шурхотом  тихим  вздовж  вулиці  котиться.
У  листопадну  тече  каламуть
Вітер  недобрий  жене  його  в  путь.
Час  розлучатися…  ніжна,  засмучена…
Дай,  наостанок  це  пасмо  закручене
Ще  раз  рукою  ласкаво  візьму…
Бути  прийдеться  в  житті  самому.
Час  так  багатий  розлуками  довгими,
Зустрічей  радістю,  друзями  новими.
Може,  і    їм,  як  тобі,  сколихну
В  чуйних  серцях    лиш    печалі  струну?
Доля  як  вітер:  жорстка,  невмолима
Кидає    жменями  гостре  каміння…
Як  би  вже  важко  в  житті  не  було,
Протягом  щоб  у  душі  не  тягло!

*************                      

Дорога  цьому  серцю  людино,
Ти  наснилася  знову  мені.
Чи  тому  як  сльозою  обмило
Лице  ранку  в  моєму  вікні?
Ніби  ж  я  уві  сні  і  не  плакав
Лиш  дивився…  дивився  услід
Листопад  за  тобою  чалапав,
В  падолисті  ховаючи  слід.
Догорало  багаття  кленове,
Сіяв  дощ  через  сито  мілке…
І  чомусь  не  промовлено  слова,
І  мовчання  на  присмак  гірке…
Прокидаюсь!  Ледь  стіни  сіріють
Знов  самотність  як  лезо  ножа.
Ти  пішла  в  листопад,  моя  мріє,
 Непривітна,  мовчазна,  чужа.

****************                      
Молчу  и  я:  к  чему  звонить
Если  тебе  не  нужно  больше?
Проходят  пустотело  дни
В  душе  осадок  горше…  горше…
Июльский  вечер  надо  мной
Как  чёрный  ворон  пролетает…
Твой  голос…  нежный  и  родной…
И  как  его  мне  не  хватает!

************                
Легко  говорить,  да  попробуй  забыть
 Прошедшие  годы,  что  жил  я  тобою.
Пускай  ошибался,  мечтая  взашиб,
Тебя  называя  своею  судьбою,
Пускай  как  ослепший,  не  видел  того,
Что  только  манило  красивым  обманом
Я  жил    ясным  светом  лица  твоего,
Я  кутался  в  плащ  голубого  тумана
Прозрачных  надежд  на  взаимный  ответ,
На  чувство  моё,    на  желание  ласки.
Ты  тайны  хотела.  Боялась  огласки…
Не  дай,  Бог,  что  молвит    сей  взбалмошный  свет!
А  что  им,  –  живущим  за  тонкой  стеной?!
Зачем  их  пускать  в  наши  судьбы  бездумно?
Ну,  всунули  нос  меж  тобою  и    мной,  
И  мы  разбежались…    как  мыши…  неумно…
У  них  свои  семьи,  налаженный  быт
И  светит  им  солнце  над  кровлей  высокой…
А    нам  остаётся  обо  всём  позабыть
И,  -    как  и  до  встреч,  -  догорать  одиноко!

 
 
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=676057
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.07.2016

З натури.

Жадане  літо!  Як  чекав  тебе!
І  ось  ти  є…    де  дітись  від  задухи?..
Немов  пательня  небо  голубе,
А  на  землі  –  ще  комарі  та  мухи!..
 А  вже  коли  насунеться  гроза,
То  вже  така,  що  чорту  в  пеклі  тісно!
Як  куряче  яйце  із  хмари  град,
Та  вихори  нещадні,  ненависні.
Летять  стіною  струмені  води,
Змиваючи  з  городів  всі  рослини
І  надаремні  всі  мої  труди,
І  чхати  небу  на  життя  людини!..
А  жити  все  ж  прийдеться  в  кожнім  дні
І  в  кожнім  дні,    щось  треба  їсти  й  пити…
Як  вижити,  коли  вже  не  мені
На  хліб  насущний  можна  заробити?
Надіятись  на  когось?  А  у  них,
Невже  був  захист  і  ніщо  не  змило?
Якщо  ж  і  вродить,  то  всього  скоріш,
Піде  на  продаж.  Зрозуміле  діло.
А  ціни  будуть  ахові!    І  де
Набрати  коштів,  щоб  діру  заткнути,
Коли  в  кишені  протягом  гуде
І  в  депутатах  нам  повік  не  бути?!
Ох,  літо,  літо…  як  же  ти  печеш!
У  затінку  -  до  сорока  підходить…
Як  знову  дощ,  то  в  хату  потече,
Бо  дах  побитий  в  градовій  негоді.

25.06.2016
 

 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=674512
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.06.2016

На плоту.

На  плоту.

Случается,  что  сиротеет  сердце.
Живёшь  среди  людей,  да  всё  один.
Замены  не  найти  давно  ушедшей,
А  свет  на  ней  сошёлся,    словно  клин.

Я  продолжаю  в  новом  дне  общаться,
Как  будто  все  утраты  не  мои,
А  вечером  -  не  знать  куда  деваться:
Как  на  беду,    распелись  соловьи!  

И  как  поют!    Выкладывают  трели,
Так,  как  тогда  –  на  дальнем  берегу
Где  мы  вдвоём  идём  в  своих  апрелях.
О  чём  забыть  я  просто  не  могу!

Мой  плот  несёт  по  водах  жизни  дальше…
На  берегах  меняется  пейзаж.
И,  Боже  мой!  Как  много  лжи  и  фальши!
И  как  опасны:  водопад…  вираж!..

Круг  помощи  мне  иногда  бросают
Те,  кто  стал  другом  в  непростом  пути.
Плот  удержать  на  русле  помогают,
От  скал  подводных  вовремя  уйти…

Поддержка  их  –  мне  словно  свет  в  тумане.
Поэзия  –  на  курс  ориентир…
И  дай  мне  Бог!  Не  сбиться  на  обмане,
Не  разлюбить  волшебный  этот  мир!..

А  что  в  ночах  не  вижу  глаз  любимых,
Над  изголовьем  вьёт  гнездо  тоска…
Это  судьба!  Остаться  сиротиной
До  ужаса  последнего  прыжка!

24.06.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=674172
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 24.06.2016

Сонет.

Сонет.  

Троянду  з  рук  твоїх  прийняв  як  ніжний  дар!
Її  довершеність  красою  тішить  очі.
Вуст  бажаних  твоїх  п’янкий  нектар
Прогнав  солодкі  сни  із  зоряної  ночі.

І  вже  немає  місця  для  липкого  жалю,
За  тим,  чого  не  мав  так  довго  в  дні  розлуки.
Дивлюсь  в  прекрасні  очі  і  ніби  трунок  п`ю
Із  грон  солодких  мрій,  розчарувань  і  муки…

Чудовий  цей  напій!  Зі  смаком  полину,
З  настоєм  квітів  зваби  та  чарувань  жіночих.
Тремтить  в  очах  душа,  немовби  хто  струну
На  лірі  зачепив,  щоб  грати  гами  ночі.

Про  символ  почуття  я  стиха  проказав…
З-під  вій  твоїх  очей  скотилася  сльоза…    

22.06.2016  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=673799
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.06.2016

ДОСВІД.

Вітерець-пустун  в  гущі  верховіть
Голосисту  пташечку  гойдає.
Я  чекав  дзвінка  вже  не  першу  ніч,
Та  від  тебе  звісточок  немає.

Чому  в  цім  житті  часто  так  бува
Чим  дорожимо,  те  чомусь  втрачаємо?
І  стають  порожні  душі  і  слова…
Вічними  в  стосунках  не  буваємо.

Телефон  дзвонив,  телефон  кричав,
Марно  ніч  тривожив  та    простори.
І  лягла  на  серце  німоти  печаль
Та  в  думках  лиш  докори  говорять…

Що  таке  зробив?  Що  не  так  сказав?
Чим  тобі  наніс  душі  образу?
Просто  з  плином  часу  непотрібним  став.
Зрозумів  цю  істину  не  зразу.    

Час  своє  зробив…  із  палацу  мрій
Залишились  лиш  самі  руїни.
Заблукала  казка    у    печерах  снів
До  моєї    не  верне  країни.

Принесе  життя  зустрічі  нові.
Та  колишнім  я  уже  не  стану.
Буде  наче  клин  в  сивій  голові
Досвід  пережитого  обману.

21.06.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=673610
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.06.2016

ЧОМ, СКАЖИ, МОЄ СЕРЦЕ.

Відгуділи  хрущі  у  садку  за  вікном
І  вже  червень  крокує  неквапно  селом.
Відгорають  на  грядках  суничні  вогні…
Чом,  скажи,  моє  серце,  так  смутно  мені?
Часто  небо  затягнуте  ковдрами    хмар.
Наче  десь,  поза  обрієм,  чадить  димар.
Та  не  холод  осінній  отруює  дні…
Чом,  скажи,  моє  серце,  так  смутно  мені?
Вийду  рано  із  хати,  пройду  до  ставка.
Над  водою  туману  завіса  легка.
Через  мить  будуть  сяяти  роси  ясні…
Чом,  скажи,  моє  серце,  так  смутно  мені?
Вже  в  далеке  минуле  від  мене  пішли
Ті,  хто  рідні  душі  незрадливій  були.
Та  не  втрати  чорнять  мені  світ  у  вікні…
Чом,  скажи,  моє  серце,  так  смутно  мені?
Вже  любові  вінка  не  знайти,  не  сплести,
Бо  до  берега  щастя  згоріли  мости.
Десь  з  глибинки  душі  долинають    пісні…
Чом,  скажи,  моє  серце,  так  смутно  мені?        
Свого  смутку  причини  у  серця  питав.
Тільки  відповідь  я  в  сьогоденні    дістав.
Україна  горить  у  злочиннім  вогні
От  від  чого  так  смутно  на  серці  мені.
Бідний  люд,  вже  як  риба,  що  б’ється    об  лід,
Не  живе  –  виживає  між  безлічі  бід.
Пожирають  всі  кошти  ціни  страшні…
От  від  чого  так  смутно  на  серці  мені.
Є  немало  підстав  мати  привід  журби.
На  Майдані  –  ми  вільні,  в  житті  –  ми  раби.
Бо  обрали  не  тих  ми  у  владу  собі…
От  від  чого  щемить  оце  серце  в  журбі.
Нові  втрати  війни  б’ють  по  кожному  з  нас:
Бога  молимо  ми  по  численних  церквах…
Та  не  видно  кінця  цій  гібридній  війні…
От  від  чого  так  боляче  в  серці  мені.
Важко  зараз  повірити  в  мрію  ясну,
Що  прийдемо  в  життя  з  летаргічного  сну.
Тільки  як  нам  без  віри  у  щастя  своє?
Якщо  зрадим  себе,  то  тоді  хто  ми  є?

понеділок,  20  червня  2016  р.
 

   

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=673419
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 20.06.2016

Річка часу невпинно пливе.

Річка  часу  невпинно  пливе,
Із  собою  навік  забирає,
Що  сьогодні  та  завтра  живе.
Та  от  тільки  душа  не  вмирає.
Щоб  з  минулим  не  рвати  зв’язки,
Щоб    з  усім  дорогим  довше  бути,
 Вона  в  пам'ять  мотає  клубки...
Ну,  а  потім  -  живе  незабутнім.
Так  і  я:    в  сьогоденні  важкім,
Де  недуги  та  слабість  доймають,
Все  пірнаю    у  пам’яті  дим,
Звідки  різні  клубки  вибираю
 Вибираю  здебільшого  те,
Що  колись  мою  душу  зігріло,
Що  як  літо  цвіло  золоте
Птахом  щастя  у  дім  прилетіло.
Хай  недовгим  те  щастя  було:
Як  синиця  ховалось  у  жмені…
Діамантами  в  росах  цвіло,
Босоніж  прибігало  до  мене,
Із  кульбабок  віночка  плело,
Щоб  прикрасити  коси  дівочі…
Бо  ж  у  мрії  назавжди  ввійшло
І  тривожило  сни  серед  ночі.    
Ще  є  там  заповітний  клубок:
Нова  зустріч  і  радість  остання.
Мов  за  потягом  хриплий  гудок,
З  молодими  літами  прощання.
Чи  з  тобою  прощаюся?    Ні!
Ти  у  серці  царюєш  і  досі
Хоч  при  зустрічах  миті  тісні,
Та  і  ноги  давно  вже  не  босі,
Бо  на  литках  жахливі  вузли
Проступають,  страждання  даючи.
Тільки  очі  такі  ж,    як  були:
З  романтичним  серпанком,  жагучі.
Та  ще  крила  турботливих  рук,
Як  раніше,  розкритись  готові.
Іще  ніжності    милої  звук
У  жіночій    вчувається  мові.
Отака  ти,    яка  зараз  є:
З-поміж  сотень  знайомих  –  єдина!
     Як  останнє  кохання  моє,
Найдорожча  для  серця  Людина!
17  червня  2016  р.  
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=672873
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.06.2016

ДО МАМИ.

Мабуть,    багато  хто  вже  знає,
що  були  спец.  дитячі  будинки  
де  виховували  дітей  із  сімей
репресованих.  Саме  у  одному
з  них  виростав  і  автор  цього  твору.      

ДО  МАМИ.

Як  мало  жив  я  з  Вами,  моя  мамо!
Нас  роз’єднала  доленька  лиха.
В  дитячому  будинку  з  хлопчаками
Я  виростав  неначе  сирота.

Все  мріялось:  що  Ви  колись  прийдете
І  повернемось  разом  у  село…
Та  тільки  присилали  Ви  конверти
В  яких  слова  закреслено  було.

Літа  ішли…  навчання…  мордобої…
Як  у  дітей  народних  ворогів.
Не  було  тільки  дроту  та  конвою,
Зате  знущались  хто  лише  хотів…

Як  часто  було:  просто  як  дитина
Забудешся,  забігаєш  в  дворі…
Аж  тут  кричать:  «  Иди  сюда,  скотина!
Это  не  ты?!    Дебил!  Хотя  не  ври!»

Не  знаючи,  у  чім  моя  провина,
Все  ж  нагороду  ні  за  що  візьму…
Так,  моя  Мамо,  люди  вчили  сина
Щоб  пам’ятав  «Советскую  страну.»

А  Ви  в  той  час  в  далекому  Сибіру
Строк  відбували…  Матінко  моя!
Як  передати  мою  тверду  віру
У  те,  що  з  Вами  ще  зустрінусь  я!

Я  сумував  за  Вами,  моя  Нене!
Пригадував  обличчя…  ніжність  рук…
Блакить  очей,  що  дивляться  на  мене
І  голосу  ласкавий,  теплий  звук…

Не  вірилось,  що  Ви  у  чомусь  винна.
Напівписьменна  жінка  із  села…
Про  Комунізм  гриміла  вся  країна
Про  перемоги  в  космосі  гула…

А  ми  –  дебіли,  ниці  попідтинці,
Вивчали  Кодекс…  та  ще  чули  те,
Що  ми  не  будівники,  що  ми  –  злочинці,
Колонія  нас  з  світу  замете!

А  нам  хотілось  в  піонерах  бути…  
Про  комсомол  співали  ми  пісні…
Нам  було  зась!  Про  Волю  і  не  чути,
А  про  в’язницю  –  обрії  ясні.

І  знаєте,  Матусю,  виростали
Як  оті  звірі:  між  собою  злі.
Одне  в  другого  їжу  забирали,
І  крадений,  із  сумок  крали  хліб.

І  треба  було  боронитись  сміло.
Свій  статус  кво  міцнити    кулаком,
І  лаятись  брутально  та  уміло
Отим  великим  руським  язиком.

Над  мовою  своєю  глузували…
А  я  не  забував  де  народивсь.
Вірші  Шевченка  в  пам’яті  звучали
Які  я  чув  від  татуся  колись.
           
Запнуть  вікно,  дістануть  з-під  підлоги,
Із  схованки,  де  складені  дрова,
Кобзар  Шевченка!..  і  ковтають  сльози,
Читаючи  пророчії  слова.

А  нам,  малим,  наказував  суворо
Нікому  не  казати  за  вірші…
Отак  ввійшло  нам  наше  рідне  слово,
Отак  припало  міцно  до  душі.

Вас  вже  немає  чотирнадцять  років…
Сестра  також  у  потойсвіт  пішла…
Від  її  ніг  робив  я  перші  кроки,
Молодшим  вона  нянькою  була.

   Війна…  недуга…  не  дали  довчитись.
А  потім  ми  з’являлися  на  світ…
Важке  життя  її  навчило  жити,
Потолочило  її  юний  цвіт.

Ох,  мамо,  мамо!  Вже  десяток  сьомий
Я  доживаю  у  пекельний  час.
Снігами  лиха  побілило  скроні,
А  я  сумую,  згадуючи  Вас.

Бо  ж  нам  так  мало  довелося  жити
В  одній  родині  в  будень  і  свята,
Разом  у  церкві  Господу  молитись,
Хоч  віра  наша  вже  була  не  та…

13.06.2016  

 

 














   

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=671968
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 13.06.2016

БУР`ЯН.

БУР`ЯН.

Сонце  було  у  душі  щоденно.
Майбуття  блищало  ніби  скло.
Вірилось:  все  буде  в  нас  напевно
Щастя,  радість,  віра  і  тепло.
Та  недовго  сяяла  погода
Раптом  обгорнула  все  пітьма
Ухопила,  мов  хижак,  за  горло,
Горя  незагойного  зима…
А  літа  такі  дістались  довгі:
Аж  піввіку  тягнеться      линва…
Сіялось  щоденно  зерно-слово,
Та  злиденні  видались  жнива…
Чом  отак?  Невже  був  недолугим,
А  чи,  може,    засмоктала  лінь?
Чи  роки  без  раю,  без  подруги
Назавжди  наклали  свою  тінь
Як  тенета  вічної  скорботи,
Що  глушили    порух    на  вірші?
Ні!  Не  лінь.  Був  всі  літа  в  роботі.
А  слова…  збирав  їх    «для  душі»…
Все  таємно…  соромно,  бач,  було…
Весь  той  біль  прожитого  життя…
Нащо  те  показувати  людям,
Нащо  їх  знайомить  з  почуттям,
Що  тебе  усі  літа  катує
І  яке  коханням  не  назвеш?..
Вже  тебе  давним-давно  не  чують,
А  ти  й  досі  думками  живеш,
Які    просто  видаються  зайві
В  сьогоденні    бідного  буття!
Так  було…  по  рік  передостанній:
Душу  струсонуло  почуттям.  
Не  колишнім,  а  не  знано  новим,
Коли  вже  нічого  не  чекав…
Чи  то  погляд…  чи  проста  розмова…
Чи  життям  згорьовані  вуста…
Щось  в  цій  жінці  було  незвичайне,
Не  вкладалось  в  рамки:    «як  усі»…
В  глибині  очей  яскріла  тайна,
Цілісність  чудової  душі
І  якась  уроджена  шляхетність
Підкупала,  ворожила  в  ній.
Дивувала  виняткова  чесність
В  дійсності  брехливих  наших  днів.
Зустрічі  частішали…  хвилини
Пролітали  мов  єдина  мить…
І  душа  самотньої  людини
Потяглась  до  неї  мимохіть.
Став  себе  ловити  на  тій  думці,
Що  здурів!  Що  втратив  ясний  ум.
Нащо  ти  потрібен  оцій  жінці?!
А  ночами  –  неспання  і  сум…
Німий  відчай:  не  змінити  долю…
Надто  пізно  зустріч  відбулась.
І  таємне  вирвалось  на  волю:
Сорому  загата  прорвалась
І  любов  нестримною  рікою
Розлилась  в    бурхливому  вірші…
Раювали  в  цьому  ми  обоє:  
В  почутті  зріднілі  дві  душі.
Так  було,  аж  поки  злоязикі,
За  брутальні  плітки  не  взялись.
Між  людей:  сусідів  або  близьких
Слухи,  пересуди  потяглись,
А  у  неї  діти  вже  дорослі…
Малі  внучки…  та  й  не  ті  літа…
Та  і  я,  -  дивак  старий,  бездомний…
Нащо  їй  подібна  срамота?..
І  розпалось!!!    Начебто,  як  друзі…
А  насправді,  поміж  нами  клин.
Я  тепер  як  той  бур’ян  на  лузі:
Посивілий,  знічений  полин.

Жовтень      2013  рік.
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=671033
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.06.2016

НАРОДЖЕННЯ РАНКУ.

Гойдала  нічка  човен  сну,
У  ліжку  сонце  тихо  спало.
Вона  йому  щось  про  весну,
Про  квіти  зоряні  співала.
Тим  часом  хмари  затягли
Широке  поле  виднокраю.
А  вже  настала  мить  грози,
І  блискавиці  небо  крають.
У  бубни  вдарили  громи,
Вітри  шалено  закрутили…
Немов  би  вирвались  з  пітьми
Самого  пекла  люті  сили!
І  ринув  дощ!    Текла  вода,
Змиваючи  всі  чари  нічки.
Трясла  гроза  небесний  дах
І  ґасли  зорі,  наче  свічки.
Немов  розбуджене  маля,
Прокинулось  від  грому  сонце:
Грозу  побачило  здаля,
Послало  промінь    у  віконце
І  ясний  промінь  розігнав
Грози  суцільну  заволоку,
І  веселково  світ  засяв
Під  сонячним  веселим  оком.
Краплини  раннього  дощу,
Мов  діаманти  вигравали
І  жаби  в  сонному  ставку
Йому  осанну  заспівали!
Так  літній  ранок  народивсь
Під  хор  солістів  очерету.
Обличчя  росами  умив,
У    золочену  сів  карету,  
Щоб  по  веселці  в  казку  дня
Зростаючи,  чимдуж  помчати!
Та  по  луках,  та  по  гаях
Яскраві  квіти  розкидати.

03.06.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=669995
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 03.06.2016

ОЙ, ТИ, РІЧЕНЬКО.

ОЙ,  ТИ,  РІЧЕНЬКО.

Ой,  ти,  річенько,  річенько,
Неглибока,  мілка.
Пролетіла  вже  ніченька
 Над  тобою,  мов  птах.
На  миттєвість  наснилася
Мила  казка  в  гаю,
А  вже  зорі  втопилися
У  водичку  твою.
Уві  сні  ніжно  мріялось
Про  обличчя  її,
Яке  вранці  оспівують
Піснярі  -  солов’ї
І  від  музики  світлої
Прокидається  світ.
Ой  любове  ти  давняя,
Облетілий  мій  цвіт!
Тече  річка  між  вербами,
Прохолода  з  води,
Чом  не  можу  вернути  я
Юні  роки  сюди?  
Чом  до  берега  іншого
Зруйнувало  мости?
І  з  минулого  милого
Ні  прощай,  ні  прости…

01.06.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=669608
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.06.2016

ДО ГІРКОЇ ДОЛІ.

ДО    ГІРКОЇ    ДОЛІ.

Доля,  моя  доля,  чом  ти  наче  клин
Вбитий  в  тіло  кволе?    Гірка,  як  полин…
Марно  я  старався  збутися  тебе.
Ти  мені  закрила  небо  голубе.
Мав  крилату  душу,  прагнув  висоти!
Та  міцні  тенета  накинула  ти.
Придавила  тяжко  тіло  до  землі,
Аби  жила  пташка  в  клітці  та  імлі.
Я  не  можу,  доле,  слухатись  тебе:
Попри  свою  неміч  лину  до  небес,
Де  тепло  від  Бога,  ласка  від  людей,
Де  радісна  пісня  рветься  із  грудей.
Бо  ще  сяє  в  небі  сонце  золоте
І  весна  красою  по  садках  цвіте.
Знаю,  знаю  доле,  що  не  ті  літа,
Що  в  життя  не  прийде  пора  золота,
Коли  все,  що  має  збутися,  -  десь  там,
Де  юначі  мрії    в  зоряних  містах…
У  важку  годину,  коли  обмаль  сил,
Трохи  і  поплачу…  та  ще  до  могил
Подумки  підійду,  в  слабості  грішу…
Бо  у  потойбічних    помочі  прошу,
Аби  мене  взяли  у  свої  міста,
Де,  як  вірять  люди,  казка  золота…
Та  чи  так?..    не  знаю…  сам  не  вірю  в  те.
Тільки  тут,  я  бачу  як  життя  цвіте,
Як  воно,  мов  диво:  кожному  із  нас  
Подарунки  сипле  у  прийдешній  час.
Є  тут  і  кохання,  є  тут  і  журба;
Є  тут  пиха  пана  і  ганьба  раба;
Є  мета  висока  та  злочинна  хіть;
Є  краса  для  ока,  чорнота  страхіть;
Є  байдужість  сіра,  є  і  співчуття…
А  двома  словами  –  повнота  життя.
Одібрала,  доле,  ти    у  мене  все…
Часом  жду  зі  страхом:  що  ти  принесеш
 У  наступній  миті,  чи  в  майбутні  дні?..
Тільки  Україну  ще  лиши  мені!
Бо  це  найдорожче,  що  живе  в  душі.
Те,  без  чого  згинуть:  Муза  і  вірші.

28  травня  2016  р.
       

 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=669155
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.05.2016

ВІДМОЛИЛИ.

ВІДМОЛИЛИ.

Відмолили  мене  добрі  люди,
 Аби  я  поміж  ними  ще  був.
Мабуть,  ще  я  не  знаний  повсюди,
Ще  про  мене  не  кожний  почув.
Я  чогось  не  здійснив  своєчасно,  
Своїм  словом  не  всіх    обігрів.
Хоч    душею  був  сонечком  ясним
І  в    ночах  смолоскипом  горів.
Треба  жити  та  ще  і  триматись,
Навіть  там,  де  опори  нема;
Де  самотність  панує  у  хаті;
Де  в  літах  порядкує  зима.
І  тоді,  коли  ближнім  прийдеться
Потихеньку  від  мене  піти,
Треба  стримати  трепети  серця
І  достойно  сказати  «прости»…
Не  клясти,  не  бурчати,  не  злитись,
Геть  забути  про  власне  добро…
Як  і  завжди:  ще  людям  світити,
Випромінювать  серця  тепло.
А  вже  потім,  коли  тіло  гноту,
До  останньої  риски  згорить,
Ви  не  лайте  мене  за  скорботу,
За  сльозину,  за  слабості  мить,
Пробачайте  мені  за  кохання
У  якому  я  щастя  не  мав,
Про  яке  від  зорі  до  смеркання
Соловейком  у  тернах  співав.
Відмолили    мене  добрі  люди
Отже:  хочеш  не  хочеш  –  живи!
І  твори,  доки  квітне  повсюди
Малахітове    море  трави.
         
29.05.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=669152
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.05.2016

ЗОРЬКА-ЗОРЕНЬКА.

Зорька  –  зоренька.

Зорька  –  зоренька,  сказка  алая,
Судьба  встретилась  запоздалая…
Ведь  не  грезилось  и  не  чаялось,
Счастье  встретилось,  да  лишь  маялось.

Счастье  встретилось,  только  крадено.
Не  от  неба,  знать,  оно  дадено.
Потому,  видать,  стало  тайною,
Ожерелья  встреч  как  случайные.

Ожерелья  встреч  в  травах  росяных,
Что  лежат  в  лугах,  позаброшены,
Что  слезой  осенней  омытые
И  твоей  душой  позабытые.

А  я  всё  ещё  хожу  к  реченьке
Где  обнял  впервой  белы  плечики,
Молоко  луны  текло  струями,
Осыпал  я  грудь  поцелуями.

Ах  ты,  зоренька!  Ах,  закатная!
Грусть  –  тоска  моя  необъятная.
Ну,  зачем,  зачем  поздно  встретилась,
Да  щербиной  в  сердце  отметилась?!

2016-05-27

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=668636
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.05.2016

На рейках.

НА  РЕЙКАХ.

На  рейках,  на  рейках  недоброї  долі,
Я  всеньке  життя  чомусь  дурно  кручуся.
Не  маючи  дому,  не  маючи  волі,
Чогось  іще  прагну,  чогось  іще  вчуся.
І  наче,  буває,  ось  –  ось  буду  мати
У  своїх  руках  те,  до  чого  стремився!
Та  потяг  нещастя  продовжує  мчати
І  я  невблаганно  під  ним  опинився!
Скалічений  дико,  замучений  тяжко,
Але  ще  живий,  ще  плекаю  надію.
Я  знов  починаю  мандрівку  у  казку,
Я  знов  до  життя  кличу  віру  та  мрію!
Бо  рейки  так  кличуть  у  даль  веселкову!
Бо  рейки  десь  там,  мають  диво  –  вокзали…
Крізь  зціплені  зуби  встаю  знову  й  знову,
Аби    що  я  слабий,  колись  не  сказали.
І  вже,  коли  обриси  милої  мрії,
Так  близько  наблизились:  лиш  дотягнися!
Нещадна  махина  сталевої  дії
Пройшла  по  мені,  аби  я  зупинився!
Розтрощені  кості,  розірвані  м’язи…
Та  серце  живе,  голова  ще  вціліла.
І  знову  душа,  як  минулого  разу,
На  спрагу  життя,  не  на  жарт,  захворіла!
Аби  оця  спрага  з’єдналася  з  кров’ю,
Аби  позагоїлись  тяжкії  рани,
Наповнилось  серце  щемною  любов’ю,
Хоч,  може,  це  буде  востаннє…  востаннє…
Хай  навіть  і  так!    Та  травневої  ночі
Бузковий  туман  по  –  над  нами  стелився.
Закохано  дивлюсь  у  карії  очі,
Бо  з  вуст  її,  любих,  я  меду  напився!
Дві  ямочки  щік,  ніжна  шия  та  груди…
Цілую  це  все,  розплітаю  волосся,
Бо  вдруге  це  щастя,  можливо,  не  буде,
Бо  лихо  моє  іще  спать  не  вляглося.
Вже  рейки  гудуть.  Наближається  потяг.
І  з  рейок  недолі  мені  не    звернути…
Цілую  засльозені  щічки  та  очі,
Щоб  вічно  щасливим  назавжди  заснути!

28  червня  2013  р.        

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=668057
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.05.2016

ПРОСТО ЖИТИ.

ПРОСТО    ЖИТИ.

Наче  вихор  несамовитий,
Що  зі  швидкістю  потяга  трощить,
Ця  недуга  продовжує  бити
То  по  м’язах,  а  то  по  кості.
Чи  то  сила  ущент  зотліла,
Чи  її  взагалі  було  мало,
Не  противиться  більше  тіло,
Мов  пружина  життя  зламалась…
А  душа  до  краплинки  часу,
Ще  плекає  якусь  надію…
Від  безсилля  тілесного  плаче
Та  змиритися  з  ним  не  вміє.
Ще  їй  світяться  далі  сині
Куди  кличуть  шляхи-дороги,
Ще  хвилюють  клини  журавлині,
Що  летять  в  океан  тривоги.
Не  змирившись,  вона  шукає
Аж  у  небі  свою  опору.
Кволі  крилечка  розправляє,
Щоб  злетіти  на  них  угору…
Чи  дано  їй  ще  раз  піднятись?
Це  питання  скоріш  до  Бога.
Бо  всі  ліки  прийшлось  прийняти,  
А  на  поміч  не  йде  нічого!
Не  придбати  ніде  здоров’я,
Хоч  віддай  всі  багатства  світу…
А  в  садку    знову  трави  шовкові,
І  так  хочеться  просто  жити!

21  травня  2016  р.  
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=667774
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.05.2016

НАМИСТО.

Намисто.

Роса  вигравала  веселками,
Трава  попід  ноги  стелилась
І  річка  в  заплаві,    під  вербами,
Під  сонцем  в  тумані  сивіла.
Весь  світ  променився  надією
На  днину  прийдешню,  щасливу,
Тому  що  з  тобою,  як  з  мрією
По  ранку  я  йшов  неквапливо.
Я  йшов,  щось  розказував  весело!
Ти  так  безтурботно  сміялась,
Що  десь  аж  у  лісі  щось  тенькало
І    дзвоником  срібним  ячало.
О,  мить  безтурботної  юності,  
Яка  ж  ти  прекрасна    та  чиста,
Якщо  із  перлин  сміху  щирого
Для  пам`яті  робиш  намисто.
Давно  поза  часом,  за  обрієм,
Літа  пронеслися  мов  коні,
Давно  пережитими  болями
Побілено  зморщені  скроні,
Людьми  не  своїми  –  сторонніми
Душа  зігріватися  мусить…
Беру  я  намисто  долонями
І  подих  від  ніжності  душить.
Бо  вкотре  із  вдячністю  згадую
Ті  ранки,  ті  трави,  ті  роси,
Їжак  очеретів  з  заплавою,
І  мною  розплетені  коси.

20.05.2016  14:11

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=667771
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.05.2016

ЦЕЙТНОТ.

ЦЕЙТНОТ.

Зробила  Доля  хід  конем
І  все  життя  моє  в  цейтноті.
Рахую  скупо  день  за  днем,
Пірнаючи  в  купіль  скорботи.
Тому  що  без  твоїх  очей,
Без  світла  чару  молодого,
Не  спати  в  темряві  ночей,
Не  знати  трепету  святого.
Та  сталось  так!  Ми  вдвох  тепер
Знаходимось  у  стані  пату:
За  те,  що  плітки  не  роздер,
За  те  спокутую  розплату.
А  треба  було,  пліткарям,
Смердючі  писки  люто  рвати,
Та  язика  гадючий  крам,
Як  шип  отруйний  виривати…
На  жаль,  не  встиг,  а  чи  не  зміг,
Що  шкодувати!      Не  повернеш…
Ніч  вся  у  хмарах…  я  не  ліг…
Як  соловей  ридаю  в  тернах.

19.05.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=666966
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.05.2016

ДО ОМРІЯНОЇ.

ДО    ОМРІЯНОЇ.

Всі    літа  я  чекаю  тебе
На  життєвій  розбитій  дорозі.  
Тільки  небо  моє  голубе
Криють  хмари  журби  і  тривоги.
Ти  десь  є.    В  цьому  впевнений  я.
В  моїх  мріях  мов  літо  зелене.
Була  б  ти  найдорожча  моя,
Та  шляхи  не  приводять  до  мене…
Вже  й  не  знаю  чи  щастя  діждусь,
Чи  отак,  в  самотині,    зоскнію…
А  літа  -  мов  годинник  ідуть
І  ведуть  на  стежки  безнадії.
На  стежках,  де  лиш  пам’яті  дим
Все,  що  сталось,  в  ночах  обгортає,
Я  ще  бачу  себе    молодим,
А  літа…  а  літа  –  відлітають…
В  далечінь  звідки  зовсім  нема
Вороття  в  сьогодення  летюче.
А  за  хмарами  прийде  зима,
Сніг  закриє  оазу  квітучу
Де  ще  залишки  мрій,  сподівань
Залишаються  й  досі  живими…
На  одрі  своїх  мук  і  страждань
Я  чомусь  ще  сумую  за  ними.

18  травня  2016  р.
   

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=666703
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.05.2016

СИРЕНЕВЫЙ ДЫМ .

СИРЕНЕВЫЙ    ДЫМ.

Над  цветущей  сиренью  дышит  ночь  неприязненным  холодом,
И  молчат  соловьи,  улетевшие  в  лес  за  теплом,
Утлой  лодкой  Луна  проплывает  над  маленьким  городом,
Божий  ангел    в  ней  правит  серебряным    узким    веслом.
Он  причалил    к  трубе  уснувшего  старого  дома
И  спустившись  по  крыше,  вдруг  замер  лучом  у  окна,
Где  студентка  не  спит:    шелестит  страницами  тома,
Что-то  пишет  в  тетради,  под  кругом  из  света,  одна.
Твёрдый  камень  наук,  грызть  его  очень  долго  и  трудно.
Не  одну  ещё  ночь  проведёт  над  тетрадью  без  сна…
А  над  миром  любовь  бродит  в  платье  своём  изумрудном,
А  над  миром  царит  в  цветочных  нарядах  весна.
Я  у  дома  стою.  Который  уж  вечер  напрасно.
Жду  студентку  свою,  надеясь  на  слабый  «авось».
Неужели  не  выйдет  хотя  бы  чуть-чуть  прогуляться,
Неужель    для  неё  весна  незаметно  пройдёт?
Ангел,  слышишь?    Тебя  попрошу  я  немного:
Посодействуй  ты  мне,  шепни  ей  на  ушко  о  том,
Что  я  здесь,  под  окном;  что  я  жду  её    нервно  и  долго,
Что  цветенье  любви  нельзя  отлагать  «на  потом».
Юность  быстро  пройдёт.  Чего  ты  не    взял  –  не  догонишь.
Будут  звёзды  мерцать,  да  только  давно  уж  не  те…
Только  в  юности  счастье  идёт  в  молодые  ладони,  
Только  в  юности  парус  несёт  наши  судьбы  к  мечте.
Прошептал  ли  ей  ангел  –  о  том  стопроцентно  не  знаю.
Но  я  ждал  до  полночи,  а  дальше  –  звучали  шаги
По  ночным  тротуарам;  по  парку,  –  живущему  маем,
Где  волной  разливался  лиловый  сиреневый  дым.  

понедельник,  16  мая  2016  г.

   
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=666477
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 17.05.2016

НЕДОВГОВІЧНЕ СЯЙВО.

НЕДОВГОВІЧНЕ      СЯЙВО.

Любов  платонічна…    лише  складова
Того,  що  звемо  ми  коханням.
Це  сяйво  в  душі.  Це  не  тільки  слова
Та  здалеку  лиш  милування.
Це  погляд  на  тих,  хто  створінням  небес
Постав  перед  поглядом  зримо,
Як  ласка  від  Бога,  як    диво  з  чудес,
Як  з  тисячі  тисяч  єдине.
Любов  платонічна…  на  жаль,  не  тривка…
Цвітіння  надовго  не  знає.
Без  шалу  єднання,  без  плоті  клубка
Немов  би  хвороба  минає.
Як  після    хвороби,  так  само,  душа
 Знесилена,  довго  слабує.
І  довго  –  предовго  мелодій  вірша
Крізь  фільтр  полиновий  не  чує.
Сміються  над  тими,  хто  так  захворів.
Тому  що  не  мислять    без  плоті…
А  хворий  -  без  полум’я  просто  згорів!..
Чадить  недопалком  в  скорботі.

16.05.2016
   

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=666254
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.05.2016

Отзвучавший звон.

Отзвучавший  звон.  

Имею  ли  право  любимою  звать
Тебя,  кто  меня  сторонится?
Ужель  эти  дни  мне  пора  забывать,
Как    в  книге    прочтённой  страницу?
И  друг  -  и  недруг…  любимый  -  и  нет…
Прошедших  мгновений  забава.
Не  греет  короткий  по  времени  свет,
Проходят  и  мода,  и  слава.
Проходят…  текущих  проблем  наждаки
И  дружбу  и  чувства  стирают.
И  круг,    где  четыре  сплетённых  руки,
Душевный  сквозняк  разрывает.
Напрасно  в  безмолвие      времени  звать,
Напрасно  молить  возвращения.
Душевною  болью  придётся  страдать
И  ждать  от  разлуки  лечения…
Тебя  упрекать?  А  какой  в  том  резон?!
Упрёки  ничем  не  помогут.
Любовь  ты  моя!  Отзвеневший  мой  звон
По  радости  светлой  от  Бога.
Пусть  завтра  настанет  сиреневый  день
И  май  пусть  кружит  юной  новью,
Меж  нами  лишь  памяти  бледная  тень,
Что  звалась  когда  –  то  любовью.

07.05.2016

 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=664998
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 10.05.2016

Мои бои.

МОИ    БОИ.

А  мне  судьба  дала  на  сутки  горсть  патронов
И  каждый  с  них  назначен  лишь  на  час.
С  утра,  поднявшись,  занимаю    оборону,
Чтоб  продержаться  в  этом  мире  ради  Вас.

Я  не  могу  просто  так  оставить
Весь  этот  мир,  где  живёте  Вы.
Я  в  жизнь  пришёл,  чтоб  Любовь  прославить,
А  ведь  Любовь  –  это  только  Вы!

Хвори  да  старость  приступают  к  наступлению.
Ноги  и  руки  неподвластны,  только  всё  ж,
Я  их  заставлю  делать  нужные  движения
И  не  беда,  что  больно  и  что  дрожь!
   
Я  не  могу  просто  так  оставить
Весь  этот  мир,  где  царите  Вы.
Пока  живу  буду  песней  славить
Свою  любовь,  а  это  снова  Вы!
 
Подходит  вечер,    а  в  саду  длиннее  тени.
Экран  компъютера  беспомощно  погас.
Я  сердцем    выстрадал    любовные  катрены,
Где  в  каждой  строчке    песня  нежности  до  Вас.

Скажите,  как  этот  мир  оставить,
Если  в  душе    не  боязнь  молвы.
Весна  раскрыла  свои  своды  правил,
А  в  этих  сводах,  –  между  строчек  -  Вы!

Затихнет  бой  с  самим  собою  тёмной  ночью
И  неизвестно:  передышка  или  нет…
В  прошедшем  дне  я  Вас  любил:  безумно!  Очень!
И  не  беда,  что  не  дошёл  от  Вас  ответ.

И  пусть  бои  бесконечно  длятся,
И  от  надежд  только  шум  листвы…
Веду  свой  бой  за  Любовь,  за  Счастье,
А    это  Счастье,  –  безусловно,  –  Вы!        

08.05.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=664984
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 10.05.2016

***

************************************

Ти  кажеш:  що  Любов  –  еротика  і  секс,
Коли  понад  усе  –  бажання  взяти  тіло!
Це  зовсім  не  Любов.  Тваринний  це  рефлекс,
Якщо  на  постріл  з  вій  молитись  не  хотілось.

******************                        
Гранати  щік  твоїх,  троянди  п’янких  губ,
Та  погляди  очей  звабливі  й  променисті,
Звели  мене  з  ума,  в  глухий  замкнувши  кут,
Де  звільнення  від  чар  немає  і  на  миті.

****************          
Дивись,  не  відривай  свій  погляд  від  мого
Доки  моя  душа  з  твоєю  у  контакті.
Бо  може  прийти  час  як  втратимо  його,
Зумієм  усвідомити:  чим  були  ми  багаті.

05.05.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=663986
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.05.2016

Філософія.

Філософія.

Пострибує  звичайний  горобець.
Земля  нерівна:  ямиста  й  горбиста.
Стрибки  легкі!  В  один,  другий  кінець.
Видзьобує  щось  сумлінно  та  чисто.
І  скільки  ж  він  поживи  там  знайшов,
А  дивина:  на  все  достатньо    сили!
Зачистив  тут  і  далі  перейшов,
Або  злетів  на  дерево!  Світ  милий
Для  нього  зараз.  Сонце  крізь  гілля,
Крізь  листя  молоде  ласкаво  сяє.
Весну  святкує  разом  з  ним  земля,
Цвіт  яблуневий  вітерець  кружляє.
Нехитра  пісня.  Та  у  ній  життя
На  повну  силу  подає  свій  голос.
Хай  примітивні  в  нього  відчуття,
Та  він  живе!  Минув  мороз  та  голод.
Зберіг  життя  від  яструба  й  кота,  
Знайшов  для  прожиття  щілинку  тиху…
Тож  чом  не  жить?!  Це  ж  просто  красота!
Ще  приведе  найкращу  горобчиху…
Там  пташенята  з’являться  в  гнізді,
Та  клопотів  прибавиться  без  ліку…
Щоб  не  згорів  короткий  вік  в  біді,
Старатися  потрібно  чоловіку!
Сидить,  кричить!..    на  все  подвір’я  крик
Маленької,  стрибучої  пташини…
Створив  Господь  дива.  І  де  дивам  тим  лік?
А  ми  своє  життя  -  на  зброю…  на  машини…    

03.05.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=663794
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 04.05.2016

ЛЮДИ… ЛЮДИ…

ЛЮДИ…    ЛЮДИ…

***************    
Нещирості  людей  як  виразки  в  душі.
Так  глибоко  та  болісно  вражають:
У  вічі  –  як  свої.  Нахвалюють  вірші…
А  поза  очі  –  зневажають.

*************                    
Не  золото  життя,  хто  тільки  поруч  був,
А  потім,    ніби  птах,  у  далечінь  полинув.
   Той  злиток  золотий,  хто  в  свято  не  забув
І  у  нещастя  мить  не  зрадив,  не  покинув.

**************        
Когось  ми  судимо…  недоліки  людські
Виказуємо,    начебто,  безгрішними  вустами.
Якщо  прикласти  дзеркало  на  судження  такі,
То  ми  у  ньому  –  такі  самі…

**************                    
Якщо  ти  захотів  як  щирий,  справжній  друг,
Комусь  допомогти,  а  той  не  взяв  підмогу,
Уважно  придивись:  чи  ти  для  нього  друг,
Чи  просто  як  сміття,  що  впало    на  дорогу.

***************            
Шукав  серед  людей    для  серця  самоцвіт.
Прожив  своє  життя  немов  шахтар  з  проходки:
Перебирав  породу  на  дразі  стільки  літ…
Блищить  багато  хто,  та  тільки…  як  підробки!

30.04.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=663790
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 04.05.2016

ХРИСТОС ВОСКРЕС.

ХРИСТОС    ВОСКРЕС!

Останній  вечір  в  колі  цих  людей…
Він  ще  навчав  їх  мудрості  своєї.
По  суті  –  Бог.  По  плоті  –  іудей.
Цар  і  Пророк  для  люду  іудеїв.

Слова  Його,  начебто  і  прості,
У  мозок  їхній  проникали  туго:
Їм  мріялись  прикраси  золоті
Біля    Царя.  Учителя  і  друга,

Гадалось  їм:  серед  громів  з  Небес
На  колісниці  з’явиться  Месія
І  землю  всю,  і  люд  її  увесь,
Віддасть  під  владу  роду  Моісея.

І  кожен  з  них  свій  матиме  палац,
Безліч  рабів,  довічне  панування…
А  тут  не  те…  один  другому  –  брат,
З  багатством  добровільне  розставання…

Прощати  зло…  добро  робити  тим,
Яких    раніше  за  людей  не  мали…
І  хто  навчає?    Тесля.  Отчий  син.
Назарянин.    Кого  з  дитинства  знали.

А  Він  між  них,  ще  більше  ніж  чужий.
Хоч  стали  всі  йому  близькі  мов  браття…
Воля  Отця!    Бо  ж  Він  для  цього  жив,
Як  божий  Агнець  хресного  розп’яття.

Сад  Гефсиманський…  учнів  сон  здолав…
Він  молиться,  благає  в  Бога  сили.
Кривавий  піт  чоло  йому  залляв
Від  жаху  мук,  передчуття  могили.

Тіло  людське  так  прагнуло  життя,
Душа  невинна  не  хотіла  муки!..
Та  й  без  провин,  без  тіні  каяття,
Розіп’яли!  Прибили  ноги  й  руки.

Та  увінчали,  -  як  Царя,  -  вінцем.
Терновим,  із  шипами  -  ради  болю…
Все  переніс  перед  своїм  кінцем,
Виконуючи  таку  страшну  волю.
«Звершилося!»    злетіло  з  Його  вуст.
А  цар  пітьми  аж  танцював  від  щастя,
Бо  ж  злочин  цей  –  тяжкий,  гріховний  путь,
Причина  для  Небесного  прокляття.

На  рід  людський.  На  обраний  народ.
Не  так  все  сталось,  як  йому  кортіло.
Здолавши  смерть,  Він  небуття  зборов,
Ввійшовши  назавжди  у  нове  тіло.

Христос  воскрес!!!    Ви  чуєте?  –  воскрес!
Великий  день  для  людності  всієї.
Задля  Прощення  Він  зійшов  на  хрест,
Задля  надії    вашої    й  моєї.

29.04.2016        
 



   

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=662906
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 29.04.2016

Сивина - не присуд.

Сивина  –  не  присуд.

На  деревах  з  бруньок  розгорнулись  листки
Ніжна  зелень  аж  погляду  люба!
 Подивився  у  люстро:  а  вже  не    такий,
Ні  постави,  ні  міці,  ні  чуба…

По  садку,  між  дерев  піднялася  трава,
А  по  ній,  -  ніби  сонечка,  -  квіти.
Хай  в  наносах  зими  вже  моя  голова,
Та  на  серці  не  осінь,  а  літо.

Знаю,  прийде  колись  золотий  листопад
Задощить  сірим  сумом,  заплаче.
Це  ж  коли  іще  буде?!  Нащо  сумувать?
Не  жури  собі  душу,  козаче!

Не  було  ще  нікому  дано  два  віки,
Як  один  -  безперервно  прожити…
Дякуй  Богу  за  те,  що  ти  мав  дві  руки
І  що  вмів  ними  гарно  трудитись.

Ще  й  донині:    за  те,  що  на  совість  робив,
Під  час  зустрічі  дякують  люди.
Якщо  втратив  назавжди  що  мав  та  любив,
З  тим  змирись.    Вороття  вже  не  буде.

А  твій  шлях  ще  в’юнить,  ще  можливі  жита
У  яких  щастя  стежечка  в’ється.
Може  стрінеться  в  них,  покохається    та,
Яка  в  долю  від  Неба  дається.

Тож,  козаче,  у    люстро  дивись,  але  знай:
Сивина  –  ще  не  присуд    для  суму.
В  золоте  своє  серце  надію  сприймай
І  про  втрати  минулі  не  думай!  

25.04.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=661959
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.04.2016

Можливо.

Можливо,  в  днях  оцих  похмурих,
Ти  ще  хоч  іноді  прийдеш.
Терпкої,  дружньої  зажури
За  оці  стіни  занесеш
І  будемо  в  своїх  розмовах
Жувати  свій  життєвий  сум
Про  нездійсненність  снів  чудових,
Про  помилковість  світлих  дум,
Про  те,  що  не  дано  здійснити,
Чого  не  змінимо    повік.
А  цвіт  бузку  ще  буде  литись
З  моїх  долонь  до  вуст  твоїх.

***************                              

 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=661722
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.04.2016