| Сторінки (1/27): | « | 1 | » |
Сутінки спадають надвечірні,
Кутається в полотно вогнів
Місто, що з дешевої харчевні
Для майданів і плугатарів,
Хоче перевтілитись у заклад
Для розшитих золотом жупанів,
Для величних в постатях гетьманів,
В орденах панків і лихварів.
Знітилась в обіймах товстопиких
Мальована-ґвалтована краса,
На блідих щоках дівчат безликих
Вистигла облудниця роса.
Граційний образ їм прикрасять шуби,
А під ними – сукні з декольте,
Доповненням слугує шлейф парфумів,
Сморід міста бергамот заб’є.
В гаманці залишилась копійка,
Не вистачить на хліба буханець,
Та хай там як, вона ще гарна дівка,
На таку знайдеться покупець.
Якщо конче треба обирати,
Або салон, або новий прикид,
Розібратись в тонкощах дилеми
Допоможе спонсорів кредит.
Кохання у розпал чуми
Й танці до ранку натхненні,
Прогулянки серед харпацтва
Під струни п’янкої весни,
Та мрії дурні й шалені
У мареві прянощів східних
Й плотських утіх «неземних».
Огортає смертоносний чад нестями,
Рожевим стає все до болю,
За піснями, почуттями-манівцями
Не вгледіш екземного гною…
А втім, маленькі «радощі» життя
Нікому ще не стали на заваді,
Одна лише зосталася біда:
Полупаний фасад міста-села,
Але величний, як в тій старій баладі,
Яку уже ніхто й не згада…
Хіба що в психічній палаті.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=641524
рубрика: Поезія, Міська (урбаністична) поезія
дата поступления 05.02.2016
[i]Присвячую Сергію Єсеніну[/i]
Прийди до мене,
Подруго поетів,
Мій демон, мій батіг
І мій кинджал.
Язик у тебе –
Гострий кінчик леза,
Не раз наскрізь легені протинав.
Закрутиться по колу божевілля,
Подібне до кімнати із дзеркал,
У вирі я, у вирі сновидіння,
Хто думав, що пізнав мене,
Збрехав.
Сьогодні пригорнеш,
А завтра душиш,
Мені вже уривається терпець,
Чи довго ти мені ось так прослужиш?
Усе минуще має свій кінець.
Згадай солодкий радісний початок,
Згадай весну, розділену на двох,
Згадай вишневий цвіт,
Як мій завдаток,
І килим білий,
І багряну кров.
Народжене дитя у сентиментах,
Кропіткої праці живий плід,
Полишений тобою у тенетах,
Поміж нездар, і вискочок, і бліх.
Недовго бережеш ти свою вірність,
Ходиш, як повія, по руках,
Невелику маєш в собі цінність,
Безсмертя розрахуєш в копійках.
І погляд вже не дуже таємничий,
Й очі вже не опіум-дурман,
Прийшла забрать усе, що залишила?
Тож забирай свій непотрібний крам!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=615432
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 23.10.2015
Ой, не сяйте зорі,
Ой, вітри не війте,
Стихни Чорне море,
Як Вона підійде.
Лик святий – блаженство,
Коса чорнява – мудрість,
Ніхто Тобі не рівня,
Хай не плодять дурість.
Пітьма світ охопила,
Тяжкі часи настали,
Багацько задушила
Хоробрих і повсталих…
Та не Тебе,
Не згинеш,
І попелом не вкриють,
Не встигнуть озирнутись –
Від страху зашаріють.
Не проклянуть, не знеславлять,
За плечима правда.
Не захоплять, не зруйнують,
Сильна в руках влада!
Нехай багряні ллються ріки,
Нехай же вийдуть з берегів,
Нехай поглинуть чорні тіні
І спинять наступи орди.
У чужорідній вражій крові
Своїх дітей Ти омови,
І в піснях одвічну славу
Переможно одержи.
Ступай неспішно, величаво,
Бо Ти й Альфа, й Омега,
Коли у гніві Ти повстала,
Земля здригнеться від полеглих.
Слався вічно, Україно,
Шлях Твій квітами встелю,
І життя своє єдине
Без вагання покладу.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=589738
рубрика: Поезія,
дата поступления 25.06.2015
Під покровом літньої ночі
Безмовно-нестерпная тиша
Сягає куполу Землі,
І дивляться глибоко в очі
Поодинокі зорі-ляхтарі.
А в серці-глибині, ядрі єства
Потаємна музика лунає,
І чутно соло діви
В убранстві
При чудному місячному сяйві.
Тріпоче, поривається струна
Чарівної золотої арфи,
Музика лунає негучна,
Розбавляє почорнілі барви…
Мерехтливі свічада шукуються в ряд,
Посвята йде, посвята,
Гіперборейців культовий обряд…
Язичництва принада.
А вдень,
Сонцеворот -
провісник зміни золотобагряний
Меч здійме на блакить мрійливо-тьмяну,
Неспішно-плинну
І покірно-бездіяльну,
Наче молоко пролите
У відкритий чорний простір кометяний.
Буремні ріки течії змінили,
Вродили землі,
Подих життя вродили,
І вітерцем він з океану дме,
Морським солоним бризом,
Високі почуття здійме,
А згодом поринатиме донизу.
Чутно гімн життя,
Його відгомін,
І котиться невтримная луна,
Вкриваючи серпаночком бузковим…
Як сон-трава.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=582331
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 19.05.2015
Один. Один як при дорозі тин.
Два. Полова в основі слова
І смола липка.
Три. Принишкни і в кущах замри,
Добра не жди.
Чотири. Кругом пустеля,
Братськії могили.
П’ять. Іде мерзота,
Хоче відшукать.
Шість. Набоїв шість,
Вмирать чи відступать?
Сім. Начхати всім.
Вони тепер далеко.
Державу змили, гниди, надто легко.
Вісім. Готую відсіч.
Ходжу по лезу,
На самому вістрі,
І до біса!
Дев’ять. Перед очима все життя
В момент пройде,
Смертельний холод до кісток пройме.
Десять. Поворотна мить:
Стоїш один, як сучий син,
А їх вже більш ніж десять.
Агов? Чи ти ще там?
Стоїш за мною, ненько Україно?
Чи, може, скажеш щось
Своїм синам, дочкам,
Щоб нам перемагати було легко?
Кульгає щось останнім часом
Синонімічний український ряд:
«Патріот» - «ідіот»,
«Весна» - «хвойда пропасна»,
«Війна?» - «Кладіть усіх підряд».
«Та тільки ж бо не нас,
Не нас, прогнилих,
Що по-жидівськи
Навели тут лад.
Сховаймося за парубочі плечі!
Ану, готуйсь
До масової втечі!»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=561954
рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата поступления 23.02.2015
Скільки недоказаного в слові
На збліднілих кам’яних устах,
В слові, що не чутно у промові
Тих живих, що ходять по кістках.
У думках, що лишили на лобі
Неглибокий витончений слід.
Троянда захаращена у полі
Для суспільства – яблуневий цвіт.
Це вже мертвий, мертвий геній,
Таланту непророщене зерня,
Дитина на картині Рафаеля,
Яку ковтнув постмодернізм життя.
Це все одно, що посмішку Мадонни
Віддати в брудні руки сміттяра,
А потім на додачу вимагати,
Щоб зобразив той очерком пера,
Що відчуває серцем собацюра,
Якій давали тільки копняка.
Дивлюсь у глибочінь віків,
Пишу я Вам,
Моїм братам названим, сестрам,
Невизнаним, забутим похапцем,
Яким вказали плавним м’яким жестом,
Куди вигнанцем підтюпцем іти,
Щоб не заважали ви оркестрам,
Де заграє бездарність із мистецтвом
І підкладає неміч суєти.
Це пісня про незнаних,
Краплю в морі,
Про тих, хто глузд утратив за життя,
Чиїй уяві зламаній і хворій,
Висловили грудку співчуття,
Чи пам’ятник опісля встановили,
Побачивши в безглузді могуття,
Зламавши для початку об коліно,
А потім познущавшись з небуття.
Правда, висмоктана з пальця,
Завжди краща за «максималізм»,
Краще вже нехай цвіте проказа,
До якої звикне організм.
Вона породить спазми футуризму,
Додасть у фарби той демократизм,
Який я називаю мазохізмом,
Породжений у муках оптимізм.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=536228
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 11.11.2014
Тихий стукіт
Коліс гуркіт
Вітер віє під горою…
Хтось тебе спитати мусить,
Чом не схожа ти з весною?
Чом не даруєш супокою?
Чом Персефону проводжаєш
До Аїдових покоїв?
Ліхтарями світить ніч
Холод пронизує плечі,
Щасливої миті ти скільки не клич
До неї зачинені двері.
Впивається кров’ю зелена трава
І від того стає багряною.
Довкола лютує російська чума,
Солдати здаються без бою.
Невже це поворотна мить,
Нове розчарування?
Коли ж побачу я блакить
І земне раювання?
Невже ця нація сама
Не здатна панувати,
На ній побачу за життя
Непереможні лати?
Осіннє лихо, час зневіри
Тебе не хочу бачить я,
Бо не плекаю я довіри
До передвісниці руїни,
Братського горя-сум’яття!
Від пут осені тікаю,
А не від ворога-чуми,
І в епіцентр потрапляю,
Пекельний розпал боротьби.
Чи можу знати, що втрачаю,
І чи надягнуть кайдани?
Я лиш напевно одне знаю:
Що не годжуся у раби,
Й Україну не кидаю,
Коли всі зрадники втекли.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=520833
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 01.09.2014
Я прокажу тобі уголос:
«Ой, мерзото.
Дивись мені у вічі,
Чуєш, ти!
Відбиток чандали, твариняча породо,
Покори рабської недобиток душі».
Ти сам казав, що хочеш допомоги,
Благав мене тобі допомогти.
Чого ж у тебе підкосились ноги,
В думках від мене хочеш утекти?
Твої мирські чесноти я всі знаю,
По пальцях перелічу їх руки.
Твою мораль скалічену сприймаю
Як доказ розповсюдження чуми.
Чого від мене прагнеш?
Чого стогнеш?
Погруз у чорному болоті,
У клоаці, і потонеш?
Який довершений фінал,
Життя рубці!
Сором’язливо погляд свій відводиш,
Бо гострі мої очі-палачі
Вже бачать, що в єстві наплодиш,
Думки які твої пожирачі.
Коли б не твій фінал,
Закидав брудом,
Презирства в тобі більше,
Ніж в мені.
Ти з тим лахмітним «божим людом»,
Що пророкує знищення Землі!
Скільки в тобі нелюдського блуду,
Скільки замасковано брехні,
Назву тебе не більше, ніж абсурдом,
Не вбачиш свого Бога у мені.
Почула лемент
І прийшла на поміч.
Але нащо?
Тебе за вуха з ями щоб тягти?
Тобі уже ніхто не допоможе,
Бо пастку цю глибоку вирив ти.
Я стала твоїм катом мимоволі,
Не стану більше шкоди завдавать,
Хоча, не нарікаю моїй долі,
Вона ж бажає далі вирушать.
Як та маленькая дитина,
Похапцем мене смиче за рукав,
Я зву її Мальована дівчина,
Вона ж мені:
«Полудня не прогав».
Я і ти.
Ми – вороги поміж собою,
Не тільки різні полюси.
Я не єднаюся з тобою,
У мене інші береги.
Я – те прийдешнє, що панує,
А ти ж – минуле, що згниє,
Краса й велич все зруйнує,
Що непотрібним тут снує.
Я – жада влади, і неспинна,
А ти – Апати гнилий плід,
Я – гімн життя,
Бо істинна, первинна,
А ти – лише піщинка, недорід.
Ти – та проклята милосердність,
Що ширить сморід від могил,
Страждання ти й посередність,
Страшенний людства крутосхил.
Ту смертоносну павутину,
Що називаєш співчуттям,
Плетеш ти кожную хвилину
Розправу чиниш над життям.
Ти нищиш все, що є добром на світі,
Ти проклинаєш, кажеш, що це зло.
Коли ти силу бачиш в розмаїтті,
Ти рівність сієш, щоб так не було.
Натомість ти кайдани пропонуєш,
Ламаєш людські крила, почуття,
Свою потворність рясою маскуєш,
Іде тобі на користь живоття.
Спалахнули помстою очиці,
Жевріє в серці тиха чорна лють,
По мавпячій твоїй і хтивій пиці
Я дізнаюсь, що хочеш ти утнуть.
Ти став жерцем,
Тебе я з цим вітаю.
Але водночас і попереджаю,
Недовго будеш богом-посланцем
Чи збоченцем-ченцем,
Помилки я природи виправляю.
Найгірше в цьому світі тільки те,
Що є те бидло, котре хоче править,
Та чандала, що шанс свій не проґавить,
Ця більшість свято руки закривавить.
(Назвемо це повстаннями рабів).
Історія – це подруга кривава,
Не всім вона привітна й ласкава,
Особливо, коли правди в неї мало.
Та хай там як, це колесо прогресу,
Чи краще – генетичного регресу,
Потребує гальма для засвоєння процесу.
А мені лиш надлюдина рівна,
Непотріб перетворюю на порох.
Загострю істину нестримно-невловиму,
І згине в сяйві Геліоса ворог.
Заратустра тішить моє вухо,
Йому свій довіряю тонкий слух.
Походження божественного духом
Затьмарює собою тінь розрух.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=513314
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 24.07.2014
Важкі я лати з себе скину,
А меч подалі відкладу,
Я лиш на мить перепочину,
А потім знов у бій піду.
І поки світ поринув у тишу,
У руку стилоса візьму,
У вирішальную хвилину
Угоду враз я укладу.
У ній, написаній на крові,
Поки не чутно Землі стогін,
Навіки я заприсягнусь –
Моя душа й тлінне тіло
Тобі належать. Підпишусь.
Допоки Ти, моя Вкраїно,
На світі будеш жить і жить,
З цієї миті – Ти єдина,
Тобі й долею вершить.
Що обереш, я те й прийму,
Не хочу іншу обирать,
Та вівцю у мені покірну
Навряд чи зможеш виховать.
Скажу по-правді, норовлива,
Та словом добрим Ти підкориш,
Скажу по-правді, нестерпима,
Та чорта Ти в мені побориш.
Коли почую за спиною,
Як Бог і Диявол між собою
Запеклії торги ведуть,
Натхненно руки потирають,
І важки терезів міняють,
І роблять ставки, споглядають,
Як мотузок на білій шиї
Три жриці вкотре затягнуть,
А потім кількість порахують
Тих, хто помер, і тих, хто мруть,
Я тишком-нишком за Тобою
Піду туди, де й не ждуть.
Як прийде час і розшукають,
Віддам до цього все, що маю,
В мені лиш облизня знайдуть,
І шрам на тілі, що лишають,
З груднини серце як виймають,
І порожнечу зашивають,
Щоб не проникла туди лють.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=506889
рубрика: Поезія, Патріотичні вірші
дата поступления 23.06.2014
Мудрість - це та незбагненна величина, над якою замислювалась хоча б один раз у житті людина дурна. Мудрість - це палиця з двома кінцями. З одного боку - болото, трясовина, яка засмоктує, коли занадто багато знаєш і розумієш, але все ж таки починаєш задавати собі все більшу кількість запитань, доходячи висновку, що не розумієш і не знаєш нічого. З іншого боку - це можливість піднятися над світом смертних й увічнити себе безсмертям своєю незміреною мудрістю. Мудрість - життя, мудрість - смерть. У мудрості два результати, та який не обереш, тебе завжди супроводжуватиме самотність. Мудрість велика і жалюгідна водночас. Коли людина мудра, вона велика душею і розумом в обителі високого і непорушного, але на землі їй не створять нерукотворний храм за життя, не подадуть руку допомоги, не зрозуміють її промов, не оцінять її доброти і прихильності. Істинна мудрість - це отроцтво. Вона біжить від брудної повсякденності, не бажає для себе величі, не вимагає загального визнання і преклоніння, противиться храмам, покірності та людській нікчемності, яка ґрунтується на раболіпстві і тваринному страху, потребі управляти і бути керованим. Вона бажає спокою й усамітнення, але отримує виключно те, від чого вона так довго намагалася сховатись.
Між дурістю і мудрістю існує тонка грань. Коли людина розумна говорить мудрованими фразами перед натовпом, не намагаючись донести йому сенс цих промов, і намагається показати свою вищість над іншими, виснажуючи на публіці свій словниковий запас, це ніщо інше, як дурість. Людина мудра виражається просто, чітко і ясно, бо стислість виречень і доступність думки є благодійницями мудрості.
Дурна людина думає мало, від того вона і щаслива. Мудра людина думає багато, від того вона дуже нещасна. У дурної людини мільйони учнів, а в мудрої ледве знайдеться один. Мудрість - це двері, що відкриваються найнепомітнішим маленьким ключем, але для того, щоб знайти цей ключ, потрібно перебрати тисячі зв'язок різних ключів. Дурість задовольняється тим, що є, а мудрість - це Гарпія, всепоглинаюча жага до знань й осмислення. Людині мудрій ніколи не вистачає ні на що часу. Вона давно з ним посварилася, подібно до Капелюшника, який робив болванки і остаточно «зболванився». Надай мудрій людині цілий океан знань, і вона його вип'є, і лусне, і не тому що замало знає чи розуміє, а тому, що її досягнення в області пізнань здадуться їй занадто нікчемними. Мудрість супроводжує один гріх - ненаситність і невдоволення тим, що маєш. Цікавість і дурість - це перші кроки для набуття досвіду, а досвід - не мудрість. Мудрому не потрібно багато досвіду, для того, щоб зрозуміти, проаналізувати. Досвід замінюється спритністю і чуйністю, проворністю й усидливістю, а головне – спостережливістю.
Мудрість - не лінь. Але для того, щоб бути мудрим, потрібно викроїти на це увесь свій час. Вона подібна до ревнивої жінки, яка бажає заволодіти усім твоїм часом, притягнути до себе твій погляд, затуманити очі і потягнути з собою у безодню. Мудрість - не пиха, і не гордовитість, але попутники їй не потрібні. Як би мудра людина не намагалася стати невід'ємним атомом суспільства, «затесатися у загальну компанію», єдиним її зв'язком з цією людською масою буде її тлінне тіло, образ і подоба. Подібне бажання зі сторони видається комічним: все одно, що Атлант присів би навпочіпки, намагаючись бути схожим на ліліпута або казкового лепрекона. Якою б дурною не була людина, що знаходиться поруч із мудрецем, вона все-таки відчує щось «неладне», те, що змушує бентежитись, вторгається вихором у її життя, чинить свого роду насильство над її почуттями, бажаннями, мріями і нікчемними міркуваннями, ставить під сумнів як її систему цінностей, так і сенс її існування, її нікчемного і маленького «я». Оскільки причини своїх бід і недоліків дурень знаходить у кому завгодно, але тільки не в собі самому, «шишки» полетять у голову того, хто більше за всіх відрізняється на загальному тлі, в того, хто намагається бути таким, як усі, звичайним, своїм, людяним, мирським, і цим своїм намаганням принижує тих, хто нижче за нього. Вони (всезагальні роззяви, дурники, гульвіси, нездари, простоволоса чернь, гумус землі, тінь прийдешнього і минулого), думають про нього - негідний. Вони хочуть зірвати з нього німб мудрецької святості, втопити в багні, поглумитися над великим, розмірковуючи про те, як би стерти з лиця землі все те, що для них недоступне, вище і прекрасніше за них, те, що робить їх нікчемними у власних очах.
Мудрець - це жертва подібна Христу. Спочатку розіпнуть, а коли небезпека мине, канонізують і возлюблять. Мудреці бувають різні, але справжній мудрець той, хто не визнаний і вигнаний, але думки якого знайшли життя, і живуть не для того, щоб бути доступними для всіх, а для того, щоб ніхто не зрозумів їх до кінця.
Мудрець – це не стариган із сивою бородою нижче колін, що лікує людей від усіляких болячок, збирає в лісі гриби, ворожить та дає настанови, спираючись у розмірковуваннях на свій власний досвід. Мудрість – не старість. Бо подругою мудрості завжди була молода геніальність, а не сива розсудливість. Мудрість буває як жорстокою у своїй справедливості, так і ласкавою у своїй милості. Мудрість – не стандарт, мудрець – не шаблон. Справжній мудрець споглядає на людські страждання, але не завжди дає їм раду. Мудрість існує не для того, щоб рятувати життя, мудрість існує для того, щоб відібрати з маси найкращих і найцінніших. Мудрість породжує нерівність, і далеко не завжди є тією золотою серединою, компромісом між добрим та злим, красивим і потворним, сильним і слабким, живим і мертвим, бо вона неподільна і самодостатня.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=500997
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 24.05.2014
Пакуй свої валізи, мій романтик,
Тобі вже час додому вирушать,
У виборі дороги – не порадник,
Тобі видніше, де заночувать.
Постійної домівки ти не мав ще,
Та час настав куточок підшукать,
Собі ти обереш лише найкращий,
Заслуговуєш на тиху благодать,
Від світу душу Прометея
В зеленій царині десь приховать.
Добряче ти боровся з вітряками,
Та міру варто в цій забаві знать.
У твоїм закороткому романі
Помилки є, їх треба визнавать.
Із вівцями боровся ти, гідальго,
І реалії дали про себе знать,
Шкода, що ти довіку присягнувся
Романи і казки до рук не брать.
Мерехтять питливі зорі
У чорнім і бездоннім океані,
І вечори самотні, охололі,
Здувають вітром всі мирські печалі.
Як пройде ніч
Та інший день настане,
Душа, як фенікс,
З попелу постане.
Усе, що видавалось безпорадним,
Шукать шпарини в серці перестане.
Часто тебе сили покидали,
І радощі веселі оминали,
Нестерпним шлях на Південь видавався,
І світ від тебе наче відцурався…
Та я не пам’ятаю, щоб здавався,
Як дзеркало, на друзки розбивався.
Та ось до тебе гість летить незванний:
В обличчя дме солоний трамонтан,
І світ твій прокидається уявний,
Бахчисарайський згадуєш фонтан.
Чарівний смак його води, коли ти спраглий,
Знімає втому він мандрівникам,
В спекотні дні дає той прохолоду,
І зцілення для всіх його прочан.
І ти згадав, згадав нарешті,
Для чого ти весь час блукав.
Додому ти ідеш, нарешті,
Бо там усе, чого чекав.
Ти вже бував там,
Я це знаю,
Колись в розмові ти казав,
Що Чорне море тебе кличе,
Свою залежність не здолав.
Мандрівку ти свою повториш,
Колись ти шлях цей подолав,
І знову свій ти шлях проториш,
Як треба, пройдеш по зіркам.
Тебе люблю, бо ти один не здався,
Від раю ти свого не відмовлявся,
У подорож додому ти зібрався,
Мій гідальго,
Останній на землі такий зостався.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=500995
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.05.2014
Їх було троє,
І першою із них була любов.
І наче видко першу, і доступна,
Як калюжа після рясного дощу,
Чи як повія на шосе підкупна,
Котра каже:
«За валюту я труси зніму».
Це не любов вже, це кохання,
Проституйований канон,
Це не любов, це бруду увінчання,
Розбещений і хтивий Вавилон.
Земна любов – червоная троянда,
Завжди має попит і ціну,
Продається ця краса у переходах,
І там, де бруд, і запах кізяку.
І не дай Боже, щоб комусь на думку спало
Ловити оту шльондру за косу,
Бо як обернеться безноса та обличчям –
Від стресу не оговтатись йому.
Хочеш жалюгідність возвеличить,
Бачить хочеш почуттів красу?
Та швидше віл у полі зацвірінчить,
Багато згаєш ти свого часу!
Та ти пиши, пиши,
І прославляй, якщо нездара,
В стандарту рамки свій ти вірш запхни
І стане Афродітою почвара,
І сурогат цей у цензуру загорни,
Хизуючись, що став уже мольфаром.
А коли набридне
Єресь цю писати для журналів,
Коли самому вірш твій остогидне,
За відсутність сенсу, ідеалів,
На зміну цій облудній прийде віра,
Що рани серця буде лікувать,
А після неї прийде і зневіра,
Останні рештки глузду щоб забрать.
А потім, щоб поставить на коліна,
Завдати нижче поясу удар,
На авансцену з’явиться надія,
Покаже свій дешевий згубний дар.
Полупає великими очима,
Запропонує чарівний нектар,
І мріями приспавши пильне око
Відімкне ключем браму у Тартар.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=494713
рубрика: Поезія, Сатира
дата поступления 24.04.2014
Ведуть ЇЇ в імлі гнітючій,
Ведуть ЇЇ в останню путь,
Повітря сперте, дрібні тіні
По землі сирій повзуть.
Над Голгофою нависли чорні хмари,
В тиші споглядають вони, ждуть.
Прийде час, вони заплачуть,
А поки купчаться довкола, стережуть.
Вона тягне за собою важкий хрест,
До нього ЇЇ будуть прибивать,
Борозну залиша він по собі,
На ньому ЇЇ будуть розпинать.
В обідранім лахмітті, ноги зводить,
І спрага до безпам’ятства доводить,
Вона крокує із останніх сил,
Проступають краплі поту на чолі,
Підіймається Вона на крутосхил.
Вона той хрест сама собі обрала
Якби могла, давно б уже упала…
Та кати вмерти не дадуть так швидко,
А там, з гори тієї видко,
Як вмира природа мимоволі,
І трави в’януть, знесилені і кволі,
І виноградники всихають у жалобі,
Вбачаючи ті муки від недолі.
Їй ухвалили вирок:« Винна
В стражданнях наших Ти, причинна,
Ти докір, істина глибинна,
Безповоротна, безупинна.
Ти винна в тім, що ми убогі,
Що ми воли, дурні, безрогі.
Ти хочеш возвеличить нас,
І вимагаєш повсякчас від нас завзяття,
Могуття і саморозп’яття.
Але нездатні ми, нездатні,
Гріхи ми наші смертні, невідплатні,
Не полишимо, усе, що є у нас гнилого,
В собі лишимо.
А Ти лиш мара, лжепророк,
Історії хиткий пісок.
Помри за нас і за спасіння,
За нашого сумління воскресіння,
За прозріння».
Розіп’яли,
Наостанок із злочинцями зрівняли.
І це вже вкотре?
В сотий раз Ти помираєш,
В сотий раз катам Ти пробачаєш,
Поки ділять між собою ті твої одежі.
І вкотре кров Твоя
Адамів череп окропить,
Щоб змити людську скверну,
Спасіння крихту українцям залишить,
Таку мізерну?
Пробач, Вкраїно, якщо зможеш,
Своїм синам, своїм дочкам.
Пробач, Вкраїно, розіп’яли
Твої ж на радість ворогам.
17.04.2014
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=494184
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 22.04.2014
Важко було б заперечити, що сила людської думки не змінювала і не продовжує змінювати картину світу, а науково-технічна революція і світова глобалізація ознаменували початок нової ери, ери незаперечного домінування людини, антропологічної концепції світогляду, поєднаної з науково-технологічним розвитком, доказом сили людського розуму, що здатна перекроїти та підлаштувати під свої потреби усе живе. Швидкими та впевненими кроками, не знаючи, і не сильно замислюючись про наслідки, людство перейшло на новий рівень еволюції, який загрожує регресу живої матерії, зубожінню біорізноманіттю і ставить питання на порядок денний, хто ж у цій невгамовній, необмеженій, неприродній, безпрецедентній у минулому конкуренції, боротьбі за виживання, виживе, а якщо і виживе, що робитиме далі на сміттєвому звалищі? Яку насолоду від життя отримуватиме ця уціліла, найсильніша людина, яким буде її життя в якісному плані?
Чи є у сьогоденні гармонія? Усе живе перебуває у постійній взаємодії та русі, воно еволюціонує та видозмінюється, не породжуючи дисбалансів, а навпаки, постійно відновлюючи баланс, гармонію, продукуючи синтез енергії від взаємовигідного співіснування. Якщо якесь коліщатко системи дало збій, природа ідентифікує місце поламки і вживає невідкладних заходів. Вона здатна відновлювати себе, у неї дуже розвинута здатність до рекреації, але ефективність її буде досягнута лише за умов припинення постійного ендогенного впливу, а точніше антропологічного тиску, який здійснюється у всіх напрямках, зачіпає усі ланки людського, кожен ланцюг, найменший біогеоценоз. Діяльність людини схожа на повномасштабну наступальну операцію зі знищення ворога, яка має стратегію та план, що сприяють успішній реалізації. Зараз, як ніколи раніше, починаєш задумуватись над тим, що людей стало занадто багато, занадто багато голодних ротів, яких треба прогодувати, забезпечити житло, власний простір, нішу, та ще й гарантувати право на особисте відтворення, продовження роду, право на працю, ту споріднену працю, про яку колись говорив Сковорода. Людина повинна не просто їсти, спати і розмножуватись, вона давно лишила за собою ті часи існування у печерах та полювання на мамонтів. Вона прагне задовольнити не тільки первинні, а й вторинні потреби. Вона прагне самовизначення, духовного розвитку, а для цього їй потрібен простір та якісні умови життя. Для переходу на вищий ступінь задоволення потреб все ж варто хоча б якось задовольнити попередній. І все вищезазначене треба поєднати з концепцією рівноправності, справедливості, демократії, миру, толерантності, міжнародної кооперації, хваленої людської доброти і любові. І після цього Мальтуса ще називають божевільним…
Той хаос, що коїться тепер кожен день за вікном нашого ж будинку можна цілком назвати ноосферою, сферою людського розуму. Щоправда таку ноосферу навряд чи можна назвати ідеалом Вернадського та його доволі утопічної на сьогоднішній день концепції. Через приблизно дві сотні років, якщо людство доживе до цього щасливого моменту, Вернадського ставитимуть на один щабель з утопістами Томасом Мором і Томмазо Кампанеллою через цілковиту нездійсненність їх прагнень. Серед ідей вчення Вернадського про ноосферу нездійсненними є:
1. Рівність людей усіх рас і релігій;
2. Збільшення ролі народних мас у вирішенні питань зовнішньої та внутрішньої політики;
3. Свобода наукової думки і наукового пошуку від тиску релігійних, філософських і політичних побудов;
4. Продумана система поліпшення добробуту трудящих; створення реальної можливості не допустити недоїдання і голоду, злиднів та надзвичайно зменшити вірогідність хвороб;
5. Виключення війн із життя суспільства.
6. Розумне перетворення природи Землі з метою зробити її спроможною задовольнити всі матеріальні, естетичні й духовні потреби населення, яке зростає.
Вже з першого пункту стикаємось з непорозумінням, адже подібна рівність суперечить теорії природного добору Дарвіна, з чого і робимо висновок – мета нездійсненна. Звичайно, можна було б заперечити моє твердження, доводячи, що використовуючи свої інтелектуальні можливості (у разі виникнення бажання), людина може подолати будь-які труднощі, забезпечити рівність, провести всезагальну зрівнялівку, культивувати й укорінювати цю ідеологію у кожному індивідуумі, промити нею мізки, забезпечити насильницьким шляхом толерантність, примусити людей терпіти один одного. Але навіщо? Хіба таке бажання виникне? Спростуванням слугує той факт, що чим більше штовхають людей один до одного, чим більше світові міжнародні організації нав’язують культ міжнародної дружби, чим більше вони втручаються в суто особисте, більшою мірою успадковане, а не набуте, розуміння та сприйняття життя кожної окремої людини (адже глибоко на непідсвідомому рівні вона відчуває, що для неї чуже по духу, хто для неї друг, а хто ворог; не тільки досвід змушує людину будувати свою власну думку, бо трапляються ситуації, з якими людина не стикалась, і де, відповідно, вона досвіду не має), намагаються змінити її світобачення, вирвати національне коріння, розмити культурні бар’єри і перетворити людей на потворне мононаціональне стадо, тим сильніше вони породжують ненависть, нетерпимість і ту упередженість, яка ніколи не була ознакою тупості, як більшість вчених, філософів, відомих діячів собі думають, а проявом інстинкту самозбереження, функцією захисту людського організму від нахабного вторгнення у ті підвалини життя, у той генетичний код, який формувався у людині тисячоліттями і передавався через ДНК із покоління у покоління. Кожний представник своєї нації відмінний від іншого, і ця відмінність полягає не лише у зовнішніх ознаках. Вона полягає у способі та швидкості мислення, в інтелектуальних здібностях, в окремих талантах, рисах характеру, розумінні культури, мистецтва і прекрасного, а що найголовніше – розуміння буття, Всесвіту і Бога, як першопочатку усього живого, але не тільки в цьому. Безперечно, на людину впливає її оточення, але вона з’являється на світ вже з закладеним багажем здібностей, вже з вбудованою програмою функціонування організму, вже з тими схильностями, які вона проявить найбільшим часом, коли навколишнє середовище спонукатиме її до дій, розкручуватиме її, як розкручується спіраль ДНК під час денатурації. Люди є подібними, та не однаковими, саме тому й існують раси, і вони існуватимуть незалежно від того, чи спроможні науковці довести їх існування або дослідити їх виникнення, класифікувати їх належним чином, достатнім є те, що вони не можуть науково спростувати існування рас.
Людина не просто розуміє власну унікальність, помічаючи зовнішні відмінності представників не те що інших рас, а й націй. Вона відчуває «чужого», «не свого», і не через зовнішні ознаки, або через страх, інстинкт самозбереження. Спрацьовує внутрішня ідентифікація, яка закладена на генетичному рівні, існує певний неосяжний бар’єр, який важко осмислити чи пояснити, бо наука не хоче, і не здатна дослідити такий рівень людської генетики. Цей бар’єр полягає не тільки в культурі, відмінності принципів, ідей, переконань, релігії. Істина закопана значно глибше, десь у початках людського «Я». Як у комп’ютера, так і в людини може бути різна операційна система, різний твердий диск. Початкові елементи, з яких вона створена, можуть трохи збігатись з елементами представника своєї підраси, собі подібного, схожого. Та це не означає, що українець знайде щось спільне з китайцем, чи темношкірим африканцем. Тут не тільки інший вимір, інша реальність, інші умови існування, інші цінності, а й інша генетика.
На сьогоднішній день вчені навмисно недооцінюють генетику, не розвивають її, забороняють євгеніку, адже, якщо копнути глибше, то глобалізаційна система, ця ноосфера зі своїми догматами рівності розвалиться, як солом’яна халабуда від подуву вітру. Будемо відштовхуватись від супротивного. В природі ніколи не існувало нічого зайвого, жодна відмінність, якість, стан матерії не був, не є, і не буде зайвим, бо це суперечило б ієрархічності та стійкості глобальних процесів у навколишньому середовищі, підривало б фундаментальні закони живого, і перш за все закон виживання сильного, закон конкуренції. Абсолютно все у цьому світі створене для підпорядкування та невпинного, безперебійного руху матерії і перетворення енергії, забезпечення життя. І чи можна стверджувати, що існування людських рас є чимось позаприродним, штучно створеним та незалежним від процесів на Землі? Невже факт того, що біла раса ще за часів колоніалізму, ба навіть Римської імперії, займає більш панівне становище, ніж чорна, є випадковістю? Хоча, в умовах сьогоднішнього інтенсивного перемішання рас цей приклад вже не є настільки яскравим, бо в Конгресі США вже важко зрозуміти хто там дійсно «чорний», а хто «білий».
Отже, стикаємось з тим, що рівність є недосяжною з таких причин:
1. Існування рас та генетичного коду, як носія спадкових ознак, в тому числі і закладеного бар’єру, що складається з елементарних, початкових, особливих, відмінних видів частинок, що створюють людину як представника раси, а не людства. Можемо говорити і про заряд цих частинок, і про швидкість їх руху, й енергію, що вони продукують. В кожної природа цих часток різна. Це стосується і мозкової активності, зокрема швидкості нервових імпульсів.
2. Неможливість рівності через закон природи про виживання найсильнішого за рахунок зникнення слабшого. Ієрархія та конкуренція є «негуманною» запорукою існування живого на Землі.
3. Брак природних ресурсів, що не дозволить існувати всім у мирі та злагоді. Чим гостріше відчувається нестача ресурсів, тим жорсткішою стає конкуренція, що, в свою чергу, призводить до війн. Таким чином, забезпечити себе ресурсами і продовжити боротьбу за існування зможе тільки сильніший.
Усі інші пункти, відповідно до зазначених причин, нездійсненні. Стосовно закликів до міжнародної співпраці заради подолання голоду, війн, масового роззброєння, забруднення навколишнього середовища, покращення вселенського добробуту, можна сказати лише одне: людям легше виживати не разом, а окремими групами, краще державами. Тому, забезпеченням добробуту власної нації повинна займатись кожна держава окремо. Хто спритніший, той і виживе, а хто дозволить себе піймати на гачок колишніми країнами-імперіями, світовими утриманцями, у тих шанси на виживання мізерні.
Крім того, цілковите впровадження концепції Вернадського неможливе і в силу економічних та політичних причин. Насправді жодна країна не поступиться своїм економічним розвитком заради збереження навколишнього середовища. Це егоїзм, який не можна подолати. Вона може піклуватись про стан довкілля у себе, та це не означає, що вона не смітитиме поза межами своїх кордонів.
Звідси виникає питання: де та межа економічного розвитку, яка зламає хребет цій планеті та перетворить її на пустелю, і чи можна існувати країні з нульовим економічним зростанням, аби завадити глобальній катастрофі?
На це питання намагалися відповісти члени Римського клубу, і все ж таки, їх пропозиції так само далекі від реальності, як і вчення про ноосферу Вернадського. Висновок такий: порятунок потопаючого, справа рук самого потопаючого. Оскільки потопаючих багато, виживати кожному прийдеться на самоті (і бажано подалі один від одного, бо потопаючий має недолік тягнути на дно за собою іншого), якщо держава не піклуватиметься про своє населення, не забезпечить його достатньою кількістю ресурсів та життєвим простором, необхідним для повноцінного розвитку особистості. Особливо важливим є питання харчування, споживання екологічно чистої продукції, а не генетично модифікованої їжі, яка сприяє затримці розумового розвитку, спричиняє виникнення патологій, розвитку мутацій, ракових захворювань, дегенерації незаможних верств населення, що не можуть дозолити собі правильно та якісно харчуватись.
Сучасна глобалізація несе в собі нову загрозу, загрозу зникнення націй, загрозу деградації людської особистості за рахунок прищеплення спільних, проамериканських цінностей, розшарування глобального суспільства на дуже багатих та дуже бідних. Відповідно, на сьогоднішній день провідними корпораціями, міжнародними організаціями та впливовими бізнесменами і політиками робиться усе, щоб людство вироджувалось, щоб ресурсів не вистачало, щоб більша половина світу голодувала. Зрозуміло, що з кожним роком людська чисельність зростатиме, і її кількість псуватиме її якість. Заради її регулювання здійснюватиметься політика санації, поширюватимуться невиліковні інфекційні захворювання, виникатимуть нові (продуковані штучно), йтимуть війни, і все заради того, щоб незахищених та слабких знищити, всесильних і владних лишити. Монархія і світова гегемонія нікуди не поділась, вона розчинилась у гаслах доброчесності та справедливості, замаскувала своє рило за маскою мецената, сховалась у затишних кабінетах скляних хмарочосів, розробила тактику бою і нищить для того, щоб нищити.
На мою думку, глобальні проблеми вирішуються елементарно. Якби люди були такими доброчесними, як їх уявляв собі в майбутньому Вернадський, може, світ виглядав би інакше. Та епоха збиральництва і мисливства минула, балансу між людиною і природою більше не існує. Людина вважає себе вищою за природу, кожен день вона її підкорює, експлуатує, а сама відокремлюється від неї, мріє про космос, колонізацію Марсу. Їй вже замала ця колись чудова, а тепер виснажена планета, вона хоче підкорити Сонячну систему, насмітити і там. Усе зло криється в людській природі: людина отримує задоволення від руйнування, а сама створює щось переважно завдяки власному егоїзму та лінощам, небажанні виконувати брудну роботу. Лінощі, а не розвиток, – це двигун прогресу. Тому, проблема криється не у вирішенні цих питань, а у небажанні їх вирішувати, і це небажання існуватиме завжди, бо світом керують ті люди, які не знають, що таке екологія. Вони знають, що таке процент, заради якого людство потерпає в смертельних обіймах. Для того, щоб врятуватись, треба послабити ці "кільця удава".
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=492076
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 12.04.2014
Сріблястий сміх,
Криваві сльози,
Іду водночас з вами я,
Та все не по дорозі.
За вашими плечима, колишні ви мої знайомі-друзі,
Не чекала зустріть зраду на порозі,
І погляди у лоб такі розбіжні, і чужі, і косі,
Бридкі в своїй основі, безголосі.
Замкнулась більшість з вас,
У власній кожен ніші,
Щоб звідти споглядати звіддаля на світ,
Немов ті сірі миші,
В своїй норі котрі перебувають,
Попискують і порпаються там, насіння поїдають,
Брудні, забиті,
Та все ж у тиші.
Розверзлася та прірва класова, провалля,
І все вона на світі пожира,
Ціну любові, дружби бо не зна,
Лишилась там одна жада, жада,
Скриню Пандори в людських душах відчинила,
І вийшла звідти лиш пиха, пиха,
Блюзнірство, вбозтво, лицемірство,
Гультяйство, блудство, кровопивство,
Обжерство, ідіотство, здирство,
А довершенням усього стало вбивство:
Вбивство краси, чеснот і донкіхотства,
Величі душі й благородства.
І принесли гріхи ті Дияволу жнива, жнива,
Прокинулась облуда та, гнила-гнила,
І це вона, вершина зла, – Залізна та п’ята,
Вона й комунізм перемага.
І втратила здоровий глузд природа,
Теорія відбору вже не та,
Сильніші не стають біля керма,
Їх злидні всіх з’їдають, жебрачая нужда,
За ніцшеанство бо не платять ні гроша.
І розуму людського самородок
Тьмяніє й сіріє повсякчас,
І сяяла зоря та ще учора,
Сьогодні той вогонь уже погас.
Кожен день новий – тяжка це боротьба,
Нелюдських зусиль та вимага,
І все для того, щоб обличчя зберегти,
Не потонуть в болоті марноти,
Коли близькі тобі по духу, крові,
За собою тебе тягнуть вниз, за ноги.
Бо вина, вина й тяжкий гріх
Думати наперекір усім, іти врозріз,
Крокувати всупереч рабським законам,
Не цілувати ноги класовим потворам,
Не зайняти в світі пропонованої ніші,
Тієї, що належить сірій миші.
Отак всі й живуть, одні – раби,
А інші – ледарі, одуті й дурні,
Багатшає лиш хтось за чийсь рахунок,
Легальний це, дієвий пограбунок.
При владі все одно душевно вбогі,
І боротьба та класова поволі
Вже починає набридать,
Бо по обидва боки розкоші й вбозтва
Стоять кволі,
Ліктями штовхаються поволі,
З корита щоб свинячого помиї свіжі скуштувать.
Підвалини буття їм не мінять…
Влаштовує обох співіснувать,
Заратустру годі й шукать…
І наче всі однакові на вигляд,
Та межі ці уявні ділять всіх,
Якщо з кола свого вийдеш – буде гріх,
Піднімуть як свої, так і чужі на сміх.
Були б ті вищі – кращі,
Але – ні,
Обмежені у світі мішури,
Цахеси нікчемні й малі.
По той та інший бік – така душевна вбогість, боягузтво,
Та все ж, де грошей більше –
Сильніша насолода від безпутства.
Та ви живіть, колишні ви мої знайомі-друзі,
Я пробачаю вам,
І кожному хай буде по заслузі,
І мені, й вам.
І не згадала б я про вас, подякуйте ж бо Музі…
Розмножуйтесь поволі, голопузі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=490953
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 07.04.2014
Людина схильна до ідеалізації, прагнення прекрасного і збагнення високого, та все ж таки, життєві уклади світу земного, підпорядкування ієрархічним законам, що закладене, як на генетичному рівні, так і набуте у процесі світосприйняття, не дозволяють людині виокремитись, розглядати себе як єдину, незалежну, непідвладну категорію Всесвіту, позбутись почуття керованості, залежності та передбачуваності, що нагадує невидимі пута, які людина власноруч почепила на себе, стримуючи, таким чином, потік власної уяви та знань, які вона могла б здобути, не обтяжуючи себе середньовічними забобонами, досвідом поколінь давно минулих, власною несамостійністю, яка є породженням невпевненості, слабкості духу, природної людської недосконалості. Цікавим є питання, яким чином людина культивує в собі несамостійність, почуття певної неповноцінності,відсутність самодостатності, що приводить до її залежності не тільки від природи, а й від суспільства, не дає відірватись від землі занадто високо, а навпаки, закопує її у нікчемні проблеми буденності, які зводяться до наповнення власного черева та інстинктивної потреби у розмноженні. Несамостійність ця походить зі стародавніх часів, знаходить своє відображення в міфології, релігії, ба навіть філософії, яка тісно переплітається з зазначеними видами світогляду, є досконалішим синтезом набутих протягом тисяч років знань про навколишній світ та виробленим аналізом світу і світогляду людини. Жодним чином не можна стверджувати, що релігія чимось краща за міфологію, або істотно від неї відрізняється. Аналізуючи історію розвитку людства, можна навіть стверджувати, що релігія виникає через суто матеріальні, економічні, прагматичні причини, які аж ніяк не пов’язані з вдосконаленням внутрішнього світу людини, а скоріше з її прагненням до керування та керованості (так само і міфологія). На початку релігія стає зброєю в руках пригнічених та знедолених верств населення, тих, що потерпають від рабства, позбавлені природних прав, перш за все на створення власних сімей та забезпечення їх благополуччя. Релігія перетворюється на ідеологію, культ, іноді утопію, знамена якої кидають виклик начебто тиранії, диктатурі, усталеним нормам та порядкам. Таким чином, вона стає засобом досягнення мети, внутрішнє наповнення якого нівелюється під досить природними та земними бажаннями людей, її стягують з призначеного п'єдесталу і спекулюють нею, трактуючи кожен по-своєму, підлаштовуючи під маси, перероблюючи та перебільшуючи її суть, істину, якщо така взагалі існує, і мету. Вона стає розмінною монетою в руках лихварів, здирників та балакунів, які канонізуються через масштаб їхньої брехні та неабиякий вияв фантазії. Зі сказаного вище можна зробити висновок, що релігія і міф є не тільки результатом людської рефлексії, а породженням класової боротьби та нерівності. Чим відрізняється первісний світ від теперішнього, або середньовічного? Абсолютно нічим. Істина полягає в тому, що внутрішнє наповнення, такий собі «пакет» ілюзій, бажань, мрій, прагнень, цінностей, страхів, є незмінним, а людина сама по собі вразлива і відчуває той тиск «атмосферного стовпа», який з легкістю, в будь-який момент може її розчавити. Людина піддається впливу, але цей вплив не стільки змінює її, скільки сприяє її адаптації, розкриває прихований потенціал, так би мовити розгортає цукерку, відділяє її від фантика, іноді добряче надкушує, а з середини цукерки виливається її начинка, солодка, наче патока, або чорна та гірка, схожа на гній, чи взагалі не виливається нічого. Сама людина рідко знає себе та свої здібності, їх вияв залежить від збігу обставин.
Тільки навколишнє, все те, що перебуває у постійній взаємодії з людиною змінюється, щоб забезпечити її всіма необхідними ресурсами заради одного людського права, права на існування.
Саме право на існування вимагає чималих затрат, як з боку людини, так і природи, яка, зі збільшенням чисельності людства, експлуатується не просто жорстоко, а по-варварськи обкрадається, що дає привід говорити про теорію хаосу та здатність людини своєю невгамовністю та ненаситністю, яка є результатом подальшої зіпсованості, руйнувати все довкола. Згодом, процес руйнації перекидається і на винуватця, яким би чином не намагався він відособитись від всього того, що створює йому такі проблеми у досягненні комфорту.
Міф і релігія – це комфортизація життя, збудована піраміда законів, норм, догматів, переконань та принципів. Вона є перетравленим історією продуктом людського існування, з яким не треба ані боротись, ані панькатись, намагаючись його вдосконалити. Адже сама потреба у релігії, у віруванні, криється у людській недосконалості, одновимірності, і якщо б її не існувало, її все одно треба було б вигадати. На людину встановлені тільки два вагомих обмеження, «лічильники»: її фізична оболонка, яка обмежує фізичні здібності людини до певного ліміту, подолати який та нездатна; відведена для неї у Всесвіті ніша, спроектована реальність та однобічність виміру, бар’єр якої людина зламає не скоро. Жодне у світі вчення не здатне відповісти на фундаментальні питання, себто причини виникнення Всесвіту, людини тощо. Саме тому ми маємо справу з дилетантством, абстракцією, містифікацією та уніфікацією усього в усьому.
Не маючи достатньої кількості знань, людина намагається заповнити прогалину принаймні продуктом власної уяви. Минулі покоління залишили по собі певний фундамент, який і є тим вектором спрямованості процесу еволюції людства. Це готова, протоптана стежина, по якій ідуть покоління теперішні, не сильно переймаючись правильністю обраного пращурами шляху. Кожне наступне покоління отримує у спадок знання покоління теперішнього і минулого, навіть якщо не відбувся явний акт передачі «естафетної палички» одним поколінням іншому. Все нове – це добре забуте старе, доказом цього є циклічність притаманна розвитку глобальних процесів на землі. Ми живемо у замкнутому глобальному циклі, іноді людина порушує цю циклічність втручанням «не в свої справи», та все довкола має здатність до самооновлення й стабілізації.
В цій реальності міфологія і релігія вчать не стільки пізнанню невідомих явищ та процесів Всесвіту, скільки сприйняттю їх як належних та непорушних. Вони культивують в людині ту толерантність, за допомогою якої людина повинна зживатись з мільйонами та мільярдами собі подібних, овечу покірність, яка повинна забезпечити стабільне функціонування ієрархічного мурашника, нав’язують те світосприйняття, яке стирає усі гострі кути людської особистості культивуючи стандартність, шаблонність та посередність, наявність середнього арифметичного, що забезпечить подальше існування усього людства за рахунок жертовності та незначущості інтересів одного індивідууму порівняно з інтересами маси. Міфологія і релігія навчили людину дотримуватись правил, розкрили їй поняття злочину та покарання, посіявши в людини почуття страху і покори, преклоніння слабого перед сильним. І не даремно будь-який бунт, вияв неповаги, непослух, відступ від догм, так би мовити «виклик системі», трактується релігійними вченнями як гординя, прояв зла. Релігія – це баласт, який тягне людину униз, та якщо враховувати усю недосконалість людського єства, звичність його до батога, дамоклового меча, то чому б їй і не тягнути більшість у безодню, не торкаючись абсолютної меншості, позбавленої ілюзій?
Немає сенсу з’ясовувати коли саме релігія витіснила міфологію, важливо розуміти тільки те, що вони мають однаковий базис та початок, а релігія за тих далеких часів конфліктувала з міфологією так само, як філософія конфліктує з релігією сьогодні.
Єдине, що має значення і варте уваги – це питання залежності людини, обмежень, які вона створила собі сама. Її першочергове призначення – продовження роду, продовження існування людства, завдання, яке не має конкретної обґрунтованості, причинно-наслідкового зв’язку, яке закладено в людині на несвідомому рівні і примушує її прив’язати себе мотузками до світу смертних душею і тілом, яке виникло стихійно і не несе в собі жодного пояснення, окрім життя заради життя. Саме воно в поєднанні з «лічильниками» створює ту картину людського існування, яка функціонує з моменту появи людини. Сама примітивність цього призначення не полишає людині нічого, крім того, як вбити відведений час, витратити його і не пошкодувати про здійснений вибір. Для того, щоб людина могла позбутись своїх страхів, залежності від «інструкцій», які надходять звідусіль, починаючи з релігійних книг і закінчуючи впливом на неї оточення, їй треба перейти на якісно новий щабель, що означало б припинення існування самої людини та трансформацію її у якісно нове «наповнення», яке б перегорнуло піраміду Маслоу, зробивши першочерговими саме ті вторинні потреби, що не мають жодного зв’язку з первинними фізіологічними.
Це б означало припинення існування людства, а від нього така жертва не вимагається. Тому як би не еволюціонувало людство, воно не зійде з наміченого вектору, залишиться десь в околі початкової точки відліку. І поки стан речей залишається непорушним, релігія може хіба що трансформувати зовнішню оболонку, але сама вона нікуди не подінеться, бо витоки її лежать у класовості і підпорядкуванні. Навряд чи знайдеться хоч один з сильних світу цього, який не скористається невіглаством віруючої отари, чи боротиметься проти «опіуму для народу» після досвіду комуністів, адже заборонений плід –солодкий плід.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=490055
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 03.04.2014
Свята вона, Обитель ця,
Пороги ці, мого Дніпра,
І серце з жаром колота,
Коли дивлюся на поля,
Коли вбачаю ті простори,
Дерева літні, сиві гори…
Земля моя, моя земля,
Мені ти рідна і чужа,
Мені ти Мати і розрада,
Мені ти Бог, мені суддя.
Моя ти місячна долино,
Я не покину, бо люблю,
До тебе всім єством я лину,
Як до матері дитина,
Душевні узи не порву.
Злилися мрії з дійсністю в однім потоці,
Іду я пішки твоїм полем, ноги босі,
І вітер грається волоссям,
І запах квітів польових п’янкий,
І пурпуровий захід сонця,
Себто багряний і м’який…
Й уявляю козака,
Воронця свого він не спиня,
Мчить кудись у височінь, за небокрай,
Туди, до неба, у зірок водограй…
А я все хочу наздогнати,
Про Україну розпитати,
Якою та колись була...
Покотилася полем луна,
Та до нього, на жаль, не дійшла.
А може, все це скошена трава,
Мана це все, пелена?
Знайти б у тобі, земле моя, душевний спокій,
Щоб він, як сон людський, глибокий,
Мене тихенько колисав,
І шепіт моря пригадав,
І як об берег б’ються хвилі,
І линуть хмари сизокрилі,
І я біжу по ним, щаслива,
Про все на світі забува,
І я біжу по ним, мрійлива,
Назустріч казці і дивам…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=488112
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 25.03.2014
Час відведений тихо сплива,
Давно вже я з ним посварилась,
Мінлива, стареча туга
Реп’яхом у розум вчепилась.
І сумнів у душу закрався,
Неначе той вбивця, навшпиньках,
В провулку який заховався,
Підступний, тихенький, як мишка.
І Місяць в шибки загляда
Блідими, дурними очима,
Безликий, німий наглядач,
Тебе мати стукати вчила?
А в темряві, десь під ногами,
Розповзлася спрутом нудьга,
Та, що землю собою укрила.
Це вона, вона квіти зла
Гекаті вночі породила.
Буденність, буденність життя,
Це, поправді, підступна паскуда,
Вона, як миш’як убива,
Небезпечна повільна отрута.
Мистецтво – розрада одна,
Це квітка, яка не всихає,
Мистецтво – це мій сенс життя,
Абсолют бо воно сповідає.
Воно не породження зла,
Та не завжди його оминає,
Мистецтво – це чаша вина,
Залежність яке викликає.
Я вип’ю ту чашу до дна,
Натхнення нехай не зникає,
Солодкий його аромат
Мене молодить, оп’яняє,
Нехай же з-під мого пера,
Слово людське оживає!
На столі свіча горить,
Пляшуть рядки на папері,
Не стеляться все килимком,
Щоб потім підкласти під двері.
Для смертних мистецтво існує,
Щоб людству всьому догоджать,
Та об себе мій вірш не дозволить
Ноги брудні витирать.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=486563
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 18.03.2014
Чи знайдеться в світі той геній,
Що міг би Тебе перевершити,
Красу слова Твого, простоту, прямоту,
Своїм віршуванням призменшити?
Сила, незламна сила волі.
Віра. Непідвладна долі.
Слово, залізне, глибоке, безкрає,
Наче горе людське,
Кінця-краю не має.
Поезія, що душевні рани заживляє,
Раба незрячого до світла, життя повертає.
Втілення Божого гніву,
Вона злу місця не лишає,
Вона його римою, до смерті,
Ямбом забиває.
Апогей мистецтва, творчості вершина,
Багатогранності талант,
Нації світило,
Той дороговказ, що вірний шлях покаже,
Провідна зоря, що на небі, вголос,
«Вкраїна» прокаже.
На зміну Тобі ніхто не прийде, я знаю,
Ношу Твою на себе не візьме, запевняю.
Тяжкий це хрест, любити таку Батьківщину,
Таку безпорадну, заплакану,
Безталанну дівчину.
Багато віршів складатимуть,
Та місця Твого не заступатимуть.
Багато ще говоритимуть, присягатимуться,
В Каневі, на могилі твоїй будуть клястися…
Не мають вони до тебе співчуття,
Не відчувають в душах каяття,
Краще б від сорому розверталися,
Подалі від землі тієї святої, геть забиралися,
Занадто легко їм
«Кобзар» твій читається…
O sancta simplicitas!
Хворост у багаття підкидають,
Україну власну, рідну,
З набожністю палять, палять,
А самі до Тебе промовляють, молять,
Спасіння у неспокої шукають.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=484783
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 10.03.2014
Обікрали
Дитинство пройшло моє, наче в тому тумані,
Незчулась, як юною стала.
Усвідомлення того, чи люблю я Вкраїну,
Суспільство мені не заклало.
Воно лиш в усталені рамки пристойності
Довго-довго мене запихало,
Лже-патріотизмом своїм мерзенним,
Сурогатом, мене повсякчас годувало.
Поняттям ієрархії класової
Замінило патріотизму фундамент,
Чітко збагнути дало,
Декларація про доходи –
Поведінки єдиний регламент.
Роки найкращі, безтурботні, далеко позаду,
Нема що мені пригадати,
Навіть корисну пораду.
Виховували в дусі зрадництва,
Та не виховали,
Силу думки мою все пригнічували,
Та не вичавили.
З бидлом мене все рівняли,
Та в стійло до нього не загнали.
Кудись подалі від очей ховали,
Особистість в мені не зламали.
Мову рабську, за кріпаччини набуту,
З дитинства мені викладали,
А потім за слово, сказане нею,
Принизливо так відчитали.
Та не виховали в дусі раба, власне кажучи,
Пробудили в мені бунтаря, м’яко кажучи.
Ось і молодість минає,
А я, наче примара,
України майбутнє безжально вкрали,
Мою нитку життя обірвали.
Радості маленькі миті
З пам’яті забрали,
Щасливі хвилини чекання
Замінили сумними думками.
Не скажу, що чекала чогось від народу.
Ні. Мені він нічого не дав.
Він тільки мою Батьківщину, знедолену,
За три копійчини продав.
Думала, що не зачепить так сильно,
За серце моє, за живе,
А тепер воно стало пошарпаним,
І віри в майбутнє не йме.
Душу мою на такі шматки дрібні розірвали,
До купи вже їх не зберу.
Кинула мудрість та стара, досвідчена,
Мою молодість-красу на поталу.
Посивіє та молодість в наймах,
Чи здохне десь у лану.
Не пізнати мені материнства,
Не будувати власну сім’ю,
Не плодитиму кріпаків для держави,
Що втрапила у кабалу.
Пов’язала свою долю з Нею,
Так разом з Нею помру,
Я візьму ЇЇ тихо за руку,
І піду собі на війну.
Аніж бути світу служницею, повією, наймичкою,
Не маючи свого кутка,
Я краще помру за ідею,
Для мене це справа свята!
Нехай краще танки ворожі
Пройдуться по моїм кісткам,
А собаки здичавілі поласують
Моїм тілом на радість ворогам.
Не ховатимуть мене зрадники,
Не зберуть мене по шматкам,
Не покажуть вони мене матері,
Я цього не дозволю, не дам!
Красива вона, смерть,
Смерть під українським стягом,
Я піду далеко, геть,
Вінок мій прикрашений маком!
Безталанна доля моя:
Тихенько собі підростати,
А потім пограбованій державі
Борг свій за скалічене життя віддати.
Залишили по собі старші покоління руїну,
А тепера скандують: «Любіть, любіть Україну!»
Її грабували роками,
Жодної цеглини, жодної,
На майбутнє її не заклали.
А покоління теперішні,
Дітей своїх, онуків обеззброєних,
Спокійно під танки підкладають,
Гедонізмом своїм, пацифізмом,
Україну власноруч закопають.
Я помру за Неї,
Я це точно знаю.
Я помру за Неї,
Жалю не плекаю.
Я помру за Неї,
Розуміння не чекаю.
Я помру за Неї,
Помсти вимагаю.
Не сидітиму, склавши руки,
Не терпітиму душевнії муки,
Я сама розв’яжу ту війну,
Війна обов’язково буде.
Нація, яка не може постояти за власну державу,
Згинути має, сильнішим послугу зробивши ласкаву.
І не я одна помру!
Я за власну Державу,
Під дулом автомата,
Усіх інших на смерть поведу.
Не буде такого,
Що я життя своє покладу,
Щастя своє поховаю,
Реквієм за мріями
В полі проспіваю,
А інші сидітимуть,
Ситі, в теплі…
Як піймаю – розстріляю,
А як помру –
В страшенному, чорному сні,
По ваші душі гнилі я прийду, обіцяю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=483986
рубрика: Поезія, Патріотичні вірші
дата поступления 06.03.2014
Каменем на дно душі
Розчарування впало,
Весняний смуток огорта
Старезним покривалом.
І дурнем виглядаю я,
Якого обплювали,
Та ідеали, почуття
З багном перемішали.
Немає більше співчуття,
Його у мене вкрали.
Для них фашистом буду я,
Та не катом держави.
На те, мабуть, й українець,
Щоб покидьком прозвали,
А потім, якось ненавмисне,
Бандеру пригадали.
Ой, нема, нема на вас управи,
Бо люди занепали,
Чистоту думок своїх
Вони геть занедбали!
Якщо націоналіст – паскуда,
Бандерівець, на голову хвора приблуда.
А от, якщо живеш як всі,
За спиною скрутивши дулю,
Нав’ючившись, в фарватері йдучи,
Як і належить мулу,
Тоді ти свій, малий, безпечний,
Для кожної компанії доречний,
І погляд тоді в тебе дуже ґречний,
Хоч у душі ти досить безсердечний.
Все мене з насмішкою питають:
«Чи любиш Україну?»
А я, зціпивши зуби, кажу:
«Люблю, не за руїну».
Та не знають вони,
Що чекаю, чекаю на днину,
Коли виб’ю я з них цю пиху,
Поставивши їх на коліна.
Вони ще побачать той вишкір,
З яким їх Бандерівець битиме,
Кістки як україножерам, зрадникам,
Холоднокровно трощитиме.
Більш за все я на світі ненавиджу,
Коли людина дурна,
Та своєю нескінченною дурістю
На інших суттєво вплива.
Більш за все я на світі ненавиджу,
Коли вівця якась паршива, малороська,
Носа свого задира,
Мене, осатанілого вовка,
На міцність випробува.
Була, є, і здохну Бандерівцем,
Для мене гучне це звання!
Націоналізм в мене свій, особливий,
Та платформа єдина, свята.
Справу продовжити мушу,
Довести її до кінця,
Щоб Вкраїна, зерно посіявши відданості,
Зібрала багаті жнива.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=482583
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 28.02.2014
Наче поміж двох світів,
Двох реалій, сновигаю.
Розділений де навпіл світ,
Я там перебуваю.
Поміж Пеклом, поміж Раєм,
Бо я так бажаю.
Оберу для себе те,
Що кращим завважаю.
Боротьба добра і зла
У серці бути має.
Людина, що не знає зла
Добро не розпізнає.
Шляху немає навпростець
До істин ідеалу.
Щоб бачити цей наскрізь світ
Дві сили вподобаю.
Сьогодні Бога посланець,
А завтра грішний янгол.
Терпінню настає кінець,
В душі шепоче Диявол.
Між небесами і землею
Правду я шукаю,
Та двоєдушності в душі
Я місця не лишаю.
Я завжди говорю, як є,
У хованки не граю,
Лукавство та фальшивість фраз
Я серцем відчуваю.
В душі не бережу образ,
Та зрад не забуваю,
Коли настане слушний час,
Їх грішникам згадаю.
Поміж Пеклом, поміж Раєм,
Місце я займаю,
На світ прогнилий геть наскрізь
Спис Долі направляю.
Правицею ворожу кров з Граалю випиваю,
У тишу зоряних небес сміливо поринаю.
Душа до бою заклика,
Сміливість не вмирає,
Нікому не належить та,
Що велич сповідає.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=482091
рубрика: Поезія, Поетичні маніфести
дата поступления 26.02.2014
Нема фантазії польоту,
Амбітних слів та пишних фраз,
Саме занепадання духу,
Думок змертвіння, декаданс.
Це провіщення руїни,
Нелегкої в майбутнім днини…
Війна без цілі, без мети,
Війна як привід і сарказм,
Війна як справа голоти,
Що не стерпіла тьму образ.
Не так повинна виглядати
Патріотична боротьба,
Не балаганом виглядати,
Яким керує хто як зна.
Суспільству треба об’єднання,
Ідеологічне лікування,
Залізний лідера кулак,
Рішучість дій та гул гармат.
Війна чомусь така незграбна,
Така нікчемна, недоладна,
Де люди гинуть просто так,
Кульгає лідерів кістяк,
Керують лебідь, рак та щука,
Розпливчаста ідеї думка,
Незрозумілий рід занять,
Всі разом хочуть заправлять.
Глибока політична криза,
Що не політик, - то мармиза,
Немає лідерства в рядах,
Схід та Захід не в ладах.
Чому Євромайдан – це привід?
Чому все з нього почалось?
Хотіли всі отримать візи,
Розчарування здійнялось?
Нічого не робить хотіли,
Хотіли тільки споживать,
Робили вид, що щось робили,
Тепер вже нічого і вкрасть.
У щось ви довго йняли віру,
І не цікавила Вкраїна,
Щось інше в очах майоріло…
Нових порядків то мірило,
Папір той різаний, зелений,
Серце тьохкало, хотіло!
Перед очима відкривався
Далекий шлях той перспектив,
Кар’єрного зростання диво,
Величність скляних пірамід…
Собі душа тих див хотіла,
Та будувати було лінь,
На небосхилі височіла
Феодалізму чорна тінь.
Роками жили і терпіли,
Голосували, інших били…
Усе ладком було, ладком,
І не війнуло б холодком.
Відверто, жваво грабували,
Під схвалення та крики «браво»,
Три шкури з вас багаті драли,
А ви усе їм пробачали.
Влаштовував старий порядок
Та влада обрана з народу,
Собі подібних обирали,
Тих, що немає переводу.
Роками очі закривали,
Воском вуха затуляли,
Честь та гідність свою
На Феміду сліпу проміняли.
Довго сиділи, чогось чекали,
Приходу Месії, небесної манни…
Політику брудом ви називали
Пройдисвітам владу у руки давали.
Досиділи тепер до банкрутства.
Досиділи тепер до руїн,
Досиділи до розколу держави
На безліч дрібненьких частин!
Ярмо на себе почепили,
Світовій спільноті вголос заявили:
«Будувати самі ми не в змозі,
Помічник нам потрібний сильний у дорозі.
Європейський, російський – нам байдуже.
Гроші давайте нам, гайда вже!»
А європейська спільнота зраділа,
На килимок свій вас радо вислухать пустила.
Почала вас консультувати,
Про диктат у державі розповідати,
Асоціацію дружню-дружню, «задарма» пропонувати.
Раніше при владі ви бандитів не бачили,
А тепера прозріння настало,
Довкола ви озирнулися,
І чомусь так погано вам стало:
Від тушок тих жирних, свинячих,
Що більшість народу обрала.
І почали ви мрії плекати,
Про стандарти життя європейські,
На майбутнє плани складать,
Плани такі велетенські…
Думали, краще тікать,
А Вкраїна нехай подихає,
Нехай свідомих отих, голопузих,
Влада в дугу позгинає.
Та не сталося так, як гадалося:
Ті повії дешеві,
Що в багнюці знамена місили,
Напрямок східний обрати звеліли.
Довго торгували державою,
Наче вона їм належить,
Наче вони – королі,
І нічого їх більш не бентежить.
Забрали надії, як землю, з під ніг,
І люди, нарешті, повстали,
Та довго чекали вони,
Країна вже геть занепала.
Витурить народ повій,
А хто прийде на зміну?
Відповідальність хто візьме,
За горе, за руїну?
Повтікають винуватці,
Заберуть пожитки,
Награбовані скарби,
Залишать лиш об’їдки.
Прийдуть інші. Хто вони?
Мабуть, все ті самі,
Одягнуть овечі шкури,
Навчені боями.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=480938
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 21.02.2014
Життя людське – це річка.
Тече вона стиха,
Маленька, невеличка,
Сріблястая вода.
Така прозора, чиста,
Як гірський кришталь,
Хто річку зачіпає,
Той викличе печаль.
Не завжди так буває.
Річка та жива,
Бува пересихає,
Коли вбива журба.
Чи течію міняє,
Коли на самоті,
Пісок дно покриває,
Як осад у душі.
Хто річку зачіпає,
Той полишає слід,
Бува хто і глибокий,
Бува хто і на мить.
Не кидайте ви камінь
У річку ту малу.
Безпорадну не лишайте
Саму на поталу.
У неї ви не плюйте,
І воду не брудніть,
Бо згодом доведеться
З тієї річки пить.
Перетнуться шляхи долі,
Річка вийде з берегів,
Та потонуть у полоні
Ті, хто шкоди причинив.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=479912
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 16.02.2014
Нащо ти дав мені розум, Боже,
Хіба на сьогодні це скарб ?
Коли ти підбиткам щасливим, куцим на душу,
Його ані краплі не дав.
Вузьколобим бути, - то щастя,
До кайданів так легше звикать.
А Прометея куди мені душу
Подалі від черні сховать ?
Кларнети сонячні мушу
На фарбовану дудку мінять,
Аби мріям, безкрилим, поламаним,
Хіба що по землі, як мара, снувать.
Зникніть, ви, тіні предків забутих,
Згиньте, Корифеї минулих століть!
Не терзайте, не мучте душу,
До могил ви вертайтесь своїх.
Годі! Про вас бо забути мушу,
Та зробити – не в силах своїх,
Прислухатись до покидьків мушу,
Що землю забрали з під ніг!
Та я не стану звикати до світу,
Де немає думок висоти,
Де самі лиш мармизи задуті,
Свинопасів дочки і сини.
Я не стану писати про те, як квіти цвітуть у садку,
Я брудом вас поливатиму,
Щоб Слово зігнуло в дугу,
Доки не накивали ви п’ятами,
Мріючи про чужу сторону,
Де ви спокійно здихаєте,
Відспівавши під іншу дуду.
Зігнуло, як ви інших згинаєте,
Діаманти із гноєм мішаєте,
Голови Титанам рубаєте.
Для вас – це поезія,
Коли «трактор у полі дир-дир»,
Нема вам про що написати,
Нема вам про що і згадати,
«У світі нехай буде мир!».
Немає в країні Атлантів,
Щоб мистецтво на плечах тримать,
Селюки задрипані ладні
Іншодумця на шмаття порвать.
Вам рядки подавай негучні,
Щоб лагідно тішили слух.
Вам тільки дай добивати
Серця войовничого дух.
Обтесати ви ладні поезії гострі кути,
Цвях у труну культури забити,
Щоб швидше схоронити її.
Адже хто тепер біля керма?
Гречкосії, лихварі, голубі?
І всі як один до культури
Простягають брудні руки свої.
Вам, «шановні», лиш хвости коровам крутить,
Гній за кіньми прибирати,
А не мистецтвом вершить,
Освітян нерозумних повчати,
До несмаку свого сільсько-світського
Щодня їх привчати,
Та й хабарі ще за це вимагати!
Понапинались у штани літераторські,
І давай про шпаківні писать,
Про те, як сонечко гріє,
І душі так приємно співать.
Про те, як цензура вас мучить,
Красу таланту вашого,
Вона так сильно душить…
Та нема молодих тих Орфеїв,
Щоб вам на зміну прийти,
Хоча, ви зробили усе,
Щоб таких людей не знайти.
Бо ви тільки тупішим
Регалії свої даєте,
І чим далі, тим більше
Недомірків тих плодите.
Геній Шевченка ви згадуєте,
Віддаєте йому шану,
На могилі його клянетесь,
Щоб вселити в людей неосвічених,
До себе незмірну пошану.
Та чи вам грітись в променях його слави,
Тим, що забули витерти ноги
При вході Мистецтва храму?
Чи варто сіяти слово,
Слово ніким не почуте,
Босими ногами скривавленими
Оббивати пороги, вам, люде?
Чи варто йти по стежині, яка поведе в нікуди,
По якій цвіт нації, квітучий,
На забій був змушений йти?
Чи вартий народ байдужий, забудькуватий,
Невдячний, пихатий,
Жертв тих людських?
Тобі, народе мій,
Аби живіт свій наїдками напхати,
Та під іншими прапорами
Спокійно собі сновигати,
України змертвіння звіддаля споглядати.
Наплодив ти, народе мій, виродків нації,
Й опісля вуха заткнув,
Знаходячись наче в прострації.
Вам, українцям, не герої потрібні,
Не лірники, не кобзарі,
А тихенькі такі горобці,
Які б вам на вушко цвірінькали,
Й послід по собі лишали в траві!
Возвеличили ви нахлібників,
Куцих тих балакунів,
Нікчемних гульвіс і здирників,
Що задушили в колисках співців!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=479030
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 12.02.2014
Ніч яка темная, ніч,
Покинутих душ покровителька.
Ніч яка темная, ніч,
Безпритуллям голодним мучителька.
Ніч яка темная, ніч,
Душа вбивць, божевільних катів.
Ніч, яка темная, ніч.
Розрада для гнаних рабів.
Ніч яка темная, ніч.
Свої пазурі гострі розкинула.
Ніч яка темная, ніч,
Усю радість та світло поглинула.
Ніч яка темная, ніч,
Іду я стежиною битою.
Ніч яка темная, ніч,
З головою я йду непокритою.
Ніч яка темная, ніч,
Вітер кусає за п’яти,
Ніч яка темная, ніч,
Чимдуж змушує поспішати.
Ніч яка темная, ніч,
Шлях той, як змій, звивається.
Ніч яка темная, ніч,
Згаяний час не вертається.
Ніч яка темная, ніч,
Шукаю притулку путящого.
Ніч яка темная ніч,
Зустрічаю раба я незрячого.
Шанобливо до нього звертаюся,
Дороги додому, до світла, питаюся,
Бездоріжжям бо з шляху збиваюся.
У відповідь лунає мугикання,
Схоже на докір та хлипання.
В місячнім світлі гнітючім,
Намагаюсь вдивитись в обличчя,
Що носить відбиток життя.
Намагаюсь вдивитись в обличчя,
Чорне, зморшками зоране, наче рілля.
Немає чого і питатись,
Бо в дурня дорога одна,
Зашиє він собі рота,
Щоб легше було живоття,
Щоб інші блукали стежками,
Не знали шляху вороття.
Він думав, що щастя здобуде,
Ставши сліпим та німим,
До інших зовсім байдужим,
А згодом, жорстоким та злим.
Не знав він, що на долю жебрацьку
Себе він на віки прирік,
Голод та світом блукання
Його друзі тепера навік.
Він думав, якщо прогинатиметься,
Лицемірством займатиметься,
Брехню свою розпускатиме,
То відплати за це все не матиме.
Думав, якщо іншому вирити яму, збити людину з шляху,
Він зиск з цього матиме, свою поповнить казну.
А доля по-іншому розпорядилася,
Над ним жорстоко поглумилася,
Перетворивши його з панича,
На побитого, скаліченого,
Животіючого раба.
Й таких чи багато стоїть край тієї стежини розбитої,
Та вона веде не до них,
Бо ніч мине темная,
І шлях до світла буде видко усім.
Ніч яка темная, ніч,
Не чекаю від когось поради.
Ніч яка темная, ніч,
Сама буду шлях прокладати.
Ніч яка темная ніч,
Дам сама собі раду.
Ніч яка темная, ніч,
Аніж почую від дурня пораду.
Ніч яка темная, ніч,
Хай буде дурень німий,
Ніч яка темная, ніч,
Хай буде дурень сліпий,
Ніч яка темная ніч,
Не копатиме він мені яму,
Ніч яка темная, ніч,
Пройду повз і більш на нього не гляну.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=477658
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 06.02.2014
Україні
Моя ти країно вбога,
Моя бідна, сердешна небого!
Немає правди довкола,
Самий бруд та багнюка з під нігтів.
Самий сором, твоїм прапором вкритий,
Попіл історії по вітру розсіяний,
І поля твої пшоном не сіяні.
Чи довго тобі ще вбиватись,
Чи довго тобі побиватись,
Допоки українець той
Буде з тебе знущатись?
Той українець, що скинув материну сорочку гаптовану,
Коріння своє занедбав,
І драти три шкури
З свого рідного брата почав.
Чи то українець, що з євреєм брататись став,
Чи то українець, якщо землі, кров’ю политі,
Росіянам за «спасибі» віддав?
Може, йому й приємно
Підпасинком світові бути,
Бо так про ганьбу і про сором скоєний
Легше забути.
Про рідну землю, поневолену,
Про матір свою, знедолену…
А собі бенкет влаштувати,
Громадянство американське придбати.
Не має спокою тобі, рідна земле, матінко,
Не додивилась ти, за байстрюками безхатніми,
В рваних підштаниках латаних.
Сини твої, доньки, пішли хто куди,
Щастя по світу шукати,
У вчених мужів іноземних
Навколішках поради питати:
«Куди ж бо піти нам, скажіть,
Бо без вашого братнього слова
Не можемо собі ради дати.
Куди ж бо йдемо, не мовчіть,
Хіба вам нема, що сказати?»
А ці народи поганські, братні,
Пошматовані клапті з прадавніх часів,
Відрижка колишніх імперій,
Підстилки впродовж поколінь,
Вихваляючись минулим своїм,
Споживацьким, лихварським, гнилим,
Вимагають до себе поваги,
Верховенства їхньої влади,
Безмірність своїй правоті,
Безкарність за вчинки свої.
Заладились усі, як один,
Треба ж бо суд над нами чинить,
Долями нашими, українськими,
Безсоромно вершить:
«Давайте, йдіть туди,
Й спини свої згинайте,
Бо йдете на поклін.
Землі свої віддавайте,
Або орайте тільки для нас,
Та на діток ярмо одягайте,
Бо треба їх вчить повсякчас,
Щоб в обличчя хазяїна знали,
А за дрібну копійчину,
З плеча кинуту ним,
Собі з вдячністю роти затикали.
Культури нашої, європейської, примітивної,
Їх ви постійно навчайте,
А до панамериканізму, ви,
Найздібніших привчайте.
А мову свою забувайте,
Мову свою солов’їну,
Не заколисуйте нею
Вашу маленьку дитину.
Віддайте свої вишиванки,
Своїх співців-кобзарів,
Своїх дівчат чорнооких,
Своїх козаків-молодців.
Бо в умовах глобалізації,
В умовах демократизації,
В умовах вашої окультуризації,
Немає місця вашій нації,
Від якої залишимо ми
Хіба що прикметник один».
Питають українці знекровлені,
Українці безсилі, знедолені,
Комплексом меншовартості підкорені:
«На що ж нам сподіватись,
Хіба вам можна так над нами знущатись?
А де ж те диво, що ви нам колись обіцяли,
Про життя розкішне, безбідне, щасливе…
Вже й позабували?
Де вами обіцяне диво?»
А їм у відповідь лунає ліниво:
«Та хто ж вам таке сказав?
Нас хтось дуже сильно оббрехав.
Немає вже на світі дива,
Панують тут лише ліниві,
Собаки брехливі,
Такі, як от ми.
Ми всіма тутечки заправляємо,
Свідомі народи зжираємо,
Бо свідомість національна, - то гріх,
Не контролюватимеш,
То й виженуть нас за поріг.
А ми, панки європейські, американські, російські,
Любов до Батьківщини назвемо фашизмом,
А заклики до волі – сепаратизмом.
Дух войовничий, він для нас екстремістський,
Ми з острахом згадуємо досвід нацистський.
Для нас ви – бидлота, а ми вам пани,
Тож слухайте, невдячні, знімайте штани!
Останнє віддайте, бо наша еліта,
Колись королівська, а зараз добита,
Вами єдиними досі не сита!
Ми війнами та кров’ю шлях собі прокладаємо,
Як чесно нам жити – не уявляємо.
На великій світовій шахівниці, ви,
Всього лиш крупиця, коротуни.
Кидаємо усім ми підніжний корм,
Проводимо ми всюди ряд реформ,
Бо треба карту розкроїти, треба всесвіт поділити,
Сферу впливу, якнайбільшу, захопити.
А ті, хто проти, вибачайте,
Ми вас уб’ємо, так і знайте.
Невдячність, - то погана риса,
Не пробачимо пройдисвітам, гульвісам!
Вам без нашої вказівки, все одно,
Що без готівки, довго не проживете,
Один одного вб’єте.
Будемо ми вас лобами зіштовхувати,
Брудом вас поливати, один проти одного налаштовувати.
І піде брат на брата, і вб’є дитя рідну матір.
А нам що з того, треба виживати.
Нема чого повітря нам псувати.
Найсильніший мусить виживати,
Найслабкіший мусить помирати,
Принести себе в жертву,
Вівцею піти на заклання,
Бо для нас світова гегемонія
Є, по правді, найбільшим бажанням.
Той, хто не з нами, - той проти,
Той, хто за нас, - той наш раб,
Для нас всі й справді однакові,
Поки хтось більше не дав.
Політика – це проституція,
Все інше, - то просто дискусія,
Нам так легше сліди замітати,
Та мізки через ЗМІ промивати.
Нема вам на що сподіватись,
Треба вам зразу зламатись!
Соборність та єдність, – то міф,
Одне з ваших вигаданих див!
Для нас от дипломатична мова,
То й мати, і порадниця, і годувальниця.
Локшини на вуха навішає,
А потім усіх перевішає.
А вам, хай вам трясця,
Щоб вам пропасти зі своїм волелюбством,
Неприборканим, дурним вільнодумством!
Та невже вам ще невтямки,
Ви нам, як кістка у горлі,
Босоногі телепні, воли!
Що з вами робити, знаємо ми.
Розділимо, пограбуємо,
Жінок ваших зґвалтуємо.
Хоча в останнім немає потреби,
Вішаються бо й так на нас без потреби.
Культурна деградація,
Генетичний регрес – ось наш славетний
Науковий прогрес!
Мистецтво – це наша парафія,
Прозвемо його порнографією.
Інформаційний простір засмічуємо,
Безвихіддю всіх ми пригнічуємо.
Прекрасне все знищимо,
Сенс життя не полишимо,
Надію віднімемо та заберемо усе,
Що вам хоч якось дороге.
Для вас збудуємо мурашник,
Такий спеціальний загашник.
А благатимете нас про смерть –
Виставимо вас геть,
Подалі від рідних,
Потрощимо ваше коріння».
Та не згодні ми, українці,
На невільницьку долю, в’язницю.
Пута свої ми порвемо, ворогів на шматки розірвемо.
Не буде ворог наш панувати, буде він проклинати
Той день, коли народився, та на ноги кульгаві підвівся!
Не для нас панування в далекій сторонці,
Відведеній нам поневолі,
Для нас панування на широких степах,
Всупереч їхній волі!
Полишимо гімн той скорботи, журби,
Заклопотаної, старої, сивої голови!
Гімн скривджених та побитих,
Гімн знівечених та забитих.
Краще зброю до рук узяти, аніж боягузом навіки сконати!
Шлях собі треба тарувати, і шлях не поразки, не відступу,
А жорстокого, дикого, холоднокровного підступу.
Хай на палях сидять, блюдолизи, та слуги їхні, підлизи,
Що нацією прикривались,
Своїх діянь не цурались.
Годі нарікати на долю,
Усіляким чортам підкорятись.
Будуть від першого ж нашого шороху
Врозтіч, як щури, розбігатись!
Навчимо їх, як треба нас поважати,
Попискувати та плазувати!
Вселенське сміття та непотріб,
Негідний проживати життя,
Зробімо їм послугу, люде,
Нехай не ганьблять нам життя!
І хай не вчать мене, як жити,
Поради ті не чую я,
Я знаю краще, що робити,
Щоб земле квітнула моя!
Я для тебе, Вкраїно,
Ладна зірку з неба дістати,
Воювати одна проти всіх,
Дияволу душу продати.
З грудей виріжу серце
Й подам цим паскудам на стіл.
Нехай бачать, як воно б’ється!
Нехай вдавляться ним!
Аби тільки ти посміхнулась,
Аби зраділа…
Бо що для мене душа, що тіло?
Вони не варті й твоєї сльозини.
Хіба можливе без тебе життя?
Для мене без тебе нема вороття!
Ти єдиний фундамент,
Єдина фортеця,
Неприступний мій мур,
Для тебе серце б’ється!
Надії вогник жевріє,
І поки ти жива,
Вмерти він не посміє,
Відповім за слова!
Хай побачать твої вороги,
Як ти їх будеш топтати,
Хай почують твої вороги,
Як ти кістки їм будеш ламати.
Нехай падуть до ніг твоїх та благатимуть,
Але пощади твоєї до скону не матимуть.
Нехай цілують поділ,
Обливаються кривавими слізьми,
Хай відчують вони
На собі твій гнів грізний!
Хай одягнуть на себе рабськую робу,
Хай не знатимуть спокою аж до самого гробу.
Не жалій їх, Вкраїно, хай стануть рабами!
Хай здохнуть смертю собачою десь під тинами!
Бо всякий, хто тебе міняє за безцінь
Відчує на собі усю кару небесну.
Хто пророкує тобі, Україно, долі невільницької,
Той собі наживає смерті насильницької!
Ти їм не бранка степова,
Ти їм помста шалена та кара страшна!
Тож витри сльози з лиця,
Одягнись у розкішну одежу,
Яка тобі до лиця!
Стань струнко, незламно, неначе той дуб,
Посміхнися ласкаво краєчками губ,
Бо ти - Цариця поміж цариць,
Хай падають перед тобою всі долілиць!
Оббріхують тебе всі народи,
Бо заздрять, не маючи твоєї вроди.
Ти наче троянда у вишневу садку,
Не рости тобі під тином, посеред бур’яну.
Вінком обвінчана,
Із козацькою шаблею при лівому боці,
Крокуватимеш впевнено, а на кожному розі,
У кожному куточку світу,
Лунатиме про тебе слава,
Може й заздрісна, непривітна, неласкава,
Та якою б вона не була,
До тебе все ж буде пошана!
Бо той, хто не шануватиме,
Щастя на світі не знатиме,
Без голови залишиться,
А де ходив по землі,
Там і сліду не лишиться.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=476718
рубрика: Поезія, Поема
дата поступления 02.02.2014