| Сторінки (1/34): | « | 1 | » |
А он глубоко в моем сердце плещется.
И мне иной раз померещится,
будто век не прошел от момента последней встречи.
Будто вечны мы...
И раззинув рот я вникаю в речи его
Глубоко впиваются пальцы слов в сознание.
И неистощимое обаяние лечит
душу, другими калеченную.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=477473
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 06.02.2014
Какие-то ненужные надежды.
Давай скорее сбросим все одежды.
Гляди, ведь мы же люди,
а не вещи...
А ты мне все про сон какой-то вещий...
Романтика умрет, оставит раны.
И выплывут наружу все изьяны.
Вот тут-то и начнется веселуха.
Останется любовь? Ну что ж...Ни пуха...
Давай, снимай свою овечью шкуру.
Ну где ещё найдешь такую дуру,
способную терпеть такие мухи.
А впереди вся жизнь...
Ну что ж, ни пуха...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=476980
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 04.02.2014
Я когда-то им дышала.
Оказалось - мало.
Я бы мир ему отдала.
Оказалось - мало.
Я к ногам его упала.
Оказалось - мало.
Каждый миг себя теряла.
Оказалось - мало.
А теперь начать сначала?
Извините, я устала...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=476977
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.02.2014
Я буду для тебе зіркою з неба,
я буду для тебе сила,
яку ти ніколи не зможеш здолати
і скільки б ти не просив, я
стану для тебе усім на світі,
я буду для тебе ніким, крім...
Свого я.
Я лю-лю-лю
блю-ю-з.
Я стану для тебе філософом світу
й забуду усе на завжди.
І наші з тобою божественні діти
врятують цей світ від біди.
Я буду для тебе усім на світі
і стану для тебе ніким,
крім....
Свого я.
Я лю-лю-лю
блю-ю-з.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=475663
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.01.2014
Добра хочется, человеки! Любви хочется, радости.
Я ведь чувствую ваши слабости, и вы тоже осведомлены.
А кому-то не прочь войны попробовать.
На вкус и цвет, и на запах тоже...соленая, красная.
Человеки, какая же вы - опасная сила в умелых ручечках
да всё на ниточках. Да биточки, ножечки, автоматики.
Всё возомнили себя солдатиками.
Всё записали в ваши головушки умные дядюшки-тетушки,
вот только истину далёко в жопушки себе засунули.
И в чем же истина? Где правда-матушка?
Не заморачивайтесь!
Автоматушки схватили в ручечки -
и в перестрелочки! Пиздячьте братиков, сыночков, папочек!
Лишайтесь глазиков - такие мелочи!
Побольше ржача для чьих-то тапочек!
Добра хочется, человеки! И света душ, а не тел сгорающих.
Пока не все ещё здесь калеки -
не доведите до умирающих...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=474147
рубрика: Поезія, Гражданская лирика
дата поступления 21.01.2014
Некоханому віддати душу,
а коханому віддати тіло.
Дим у очі для усіх,
і крізь сльози дикий сміх - цікава гра.
Розбивати на дрібні уламки
кришталеві і залізні замки.
Мрії звести на нівець,
і ступати під вінець давно пора.
І ніби все гаразд.
І має бути так,
як лікар приписав,
та розлетілись на дрібні уламки
кришталеві і залізні замки.
Мрії звелись на нівець.
Ось і казочці кінець.
Некоханому віддати тіло,
а коханому віддати душу.
У спектакля бенефіс.
Починаємо на біс...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=472950
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.01.2014
Все на світі має початок, та не всьому є кінець,
і тому, напевно, як завдаток, я лишатиму себе-тебе.
Тобі все рівно сняться сни про чорний сніг.
Ти дитина, ти царівна. Він тобі не оберіг.
Надін. Надін.
Твоє життя - моє життя.
А де ж та точка каяття? немає часу на дурну сентиментальність.
Надін. Надінь
своє пальто і іди геть.
Не хочу бачити тебе. Не можу бачити тебе
і припини уже цю безвідповідальність.
А знаєш, треба платити за дах.
А знаєш, треба платити за тил
і за кров не з твоєї рани, і за біль не твоїх колін.
А знаєш - він уже на небесах.
А знаєш - в мене не вистачить сил
пояснити, чому ти одна, ти одна, Надін!
Надін! Надін!
А де ж та точка каяття? Немає часу на життя, немає часу на
дурну сентиментальність.
Надін. Надінь
своє пальто і іди геть.
Не хочу бачити тебе. Не можу бачити тебе
і припини уже цю безвідповідальність.
А знаєш, треба платити за дах.
А знаєш, треба платити за тил
і за кров не з твоєї рани, за хрести не твоїх могил.
А знаєш - він уже на небесах.
А знаєш - в мене не вистачить сил
пояснити, чому ти одна, ти одна,
як я!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=472949
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.01.2014
Жовте на білому фоні.
Ледь помітна різниця, та міняється повністю сприйняття.
Твої очі гарячі.
Мої - холодні.
Однакові зіниці - абсолютно різне життя.
Я гублюся у здогадах, і залякують факти до втрати свідомого.
А для тебе кінець - це початок чогось невідомого.
Ну і як нам з'єднатись?
На антонімах не побудуєш істини.
А до зламу себе опуститись?
В цю матерію краще не лізти нам.
Досить серце моє колупати.
Замість блискавки ставлю замок.
А занозу (тебе) діставати не треба.
Хай буде урок...
2.11.09
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=472805
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.01.2014
А что, если я уйду в глубины своих материй?
Зароюсь поглубже в бред, как в плед, завернусь с головой.
А что, если я найду нестоящими потери,
безсмысленным все вокруг, и вдруг, разойдясь с собой
в понятиях столь ничтожных, что стыдно озвучить в голос,
сама я в себе закроюсь, ключи потеряв на век.
Да ладно, чего бояться? Стучатся ли в мир паяцца?
Заходят скорей без спроса. Таким уж рожден человек.
Я буду для всех смеяться, открытой душой сражая,
блистать на высокой шпильке, зевать, прикрывая рот.
И будут шептать" ну Лилька! Счасливая-то какая!"
И больше никто не узнает о той, что во мне живет.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=472799
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 15.01.2014
Філософи народжуються у в"язницях, божевільнях, у бідності і похміллі.
У тілі, раком чи СНІДом сточеному.
У задроченому дусі.
Філософи народжуються в русі, виходять через носа, разом з димом дешевого тютюну.
Народжуваність підскочує на весну.
Бо восени треба якось грітися, а опалення дають з затримкою.
З такою затримкою, що вже для абортів запізно.
І лізуть, лізуть на світ божий.
Філософи.
Діти спирту, хтивості і невчасності.
Розстріляні власним творцем.
Поети розгубленої сучасності
із загубленим в часі лицем.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=472507
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 14.01.2014
7. Что вы знаете о разлуке? Когда пытаешься ухватиться за каждую секундочку драгоценного времени, упиться последним мгновением до пьяна, до беспамятства, кода боишься дышать, чтоб не разразиться беспрерывным потоком нескончаемых слёз и окончательно не потерять душевное равновесие.
- Ненавижу прощания!
А что, если мы больше никогда не встретимся? Что, если он не дождется меня, забудет уже на следующий день, увлечённый новыми чувствами или не до конца пережитыми страстями прошлого. Моё сердце разрывалось от боли. Мысли роем жужжали в ушах, а слезы предательски выкатывались из уголков глаз. А в мечтах всплывали самые невероятные картины: рейс отменили, контракт разорвали, самолет взорвался ещё до начала посадки…. Но вот я уже в аэропорту, а новостей о предстоящей отсрочке всё нет.
- Я люблю тебя!
Тема в последний раз прижимает меня к своей груди. Я слышу его глубокое, равномерное дыхание, слышу извещение о предстоящей посадке, слышу свое сердце…. Я совершенно не осязаю происходящее. Всё, как в дымке. Будто это сон и я только наблюдатель. Вот моя душа взмывает под самый потолок, и я вижу двух влюбленных, обнимающих друг друга у турникетов. Вижу боль в глазах юноши. Слышу всхлипывания девушки. Мне жалко их. Мне так нестерпимо наблюдать эту картину. Я смотрю и надеюсь, что все закончится хорошо. Возможно, девушка передумает. Или парень её не пустит. Но вот она целует его на прощание и не спеша уходит за турникеты. А он будет стоять до тех пор, пока даже её тень не скроется из виду. И будет долго думать о чем-то совершенно невыносимом, пока она, безуспешно пытаясь остановить поток слёз, впервые по-настоящему расправит крылья…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=470770
рубрика: Проза, Лирика
дата поступления 07.01.2014
5. Каждый выбирает свой путь по мере собственной внутренней свободы. Замкнутые, закрепощенные люди в большинстве случаев боятся расширять рамки осязаемого и стопорятся на своем определенном уровне, что чаще всего не превышает уровень среднестатистического гражданина посредственной страненки. Люди так сильно боятся перемен, что готовы годами сидеть на низкооплачиваемой и ненавистной работе, терпеть мужа-алкоголика или жену-истеричку, и ни за что не выбрасывать старые, заношенные до дыр трусы. В общем, у каждого свои заморочки. И никто не в праве их осуждать. Ведь счастье у каждого тоже уникальное. Одни стремятся разбогатеть, не останавливаясь ни перед чем для достижения собственной цели. Другие отдают последние гроши голодному бомжу, испытывая моральный оргазм от собственного великодушия,… Что касается меня, то я, скорее всего, ортодоксально серьезно не отношусь ни к одному из вышеперечисленных видов обретения душевного равновесия. Но в чем я действительно фанатична, так это в потребности ощущения полного владения ситуацией. В моей жизни лишь я и только я имею право наводить порядок или, что гораздо объективнее и правдивее звучит, разводить полнейший бедлам. Но это мой мусор. Мои тараканы. И жизнь тоже моя.
У меня была низкооплачиваемая ненавистная работа. Отношения, которые обещали в будущем переродиться во что-то очень земное. Крыша над головой, которую мне было велено называть своей. Были друзья и немножко врагов. У меня была жизнь миллионов людей и одиночество среди всей этой массы. Неопределённая определенность и нервные припадки на почве обыденности. В прочем, жить можно. Даже нужно в большинстве случаев. Возможно, в этой, на первый взгляд, бесперспективной жизни, я смогла бы найти нужную лазейку и изменить ход событий в свою сторону. Возможно, на это ушла бы большая часть моей заурядной жизни и где-то к 60-ти я наконец-то обрела бы долгожданное НЕЧТО, или, что более вероятно, подохла в одиночестве и бедности, съеденная собственными комплексами и нереализованными мечтами, среди кучи кошек… Хотя, черт возьми, какие там кошки? Кошки сбежали. Все сбежали…. Да-а! Сладкие грёзы. Лакомый кусочек собственной биографии. Но не будем столь пафосными. Я всего лишь живой человек, женщина, которая стремиться к лучшей жизни. Долой сантименты! Билет уже куплен, и капитулировать бессмысленно. Поезд отправляется в полночь. А на рассвете, с первыми лучами утреннего весеннего солнца я впервые улечу в новую, пугающую неизвестность, тем самым начав очередную главу своей беспутной жизни.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=469087
рубрика: Проза, Лирика
дата поступления 29.12.2013
Запали свою зірку,
Коли сонце за обрій зайде,
Коли стихнуть усі голоси.
Хай те світло священне до тебе мене приведе
як до Йсуса, до Бога
свята прокладеться дорога.
Запали свою зірку,
Проте
Не забудь заспівати,
Щоб голос твій линув над світом,
Попід небом, пронизував серце наскрізь.
Я почую усе, я зумію твій подих зустріти.
Ти поклич. І крізь сон я пізнаю тебе.
Обійми своїм поглядом
Ніжним, ласкавим.
«Це лиш сон.» -
Мов знущаючись, линуть слова.
А ти все ж запали свою зірку яскраву
І чекай.
Я дійду, якщо лишусь жива,
Зрозумівши Морфея іронію гірку,
Що показує справжність прихованих мрій.
Запали. Запали! ЗАПАЛИ СВОЮ ЗІРКУ!
…і ніколи у снах більш являтись не смій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=469070
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.12.2013
Я більше не зможу чекати вітру.
Я краще зараз всі сльози витру.
Зітхну тихенько й тебе покличу.
Ти чуєш, любий? Птахи курличуть.
Зима надходить, зав'яли квіти,
а я не встигла тебе зігріти.
Дощі проллються, сніги розтануть,
але, боюся, мене не стане.
Я стану морем очей бездонних,
я стану горем ночей холодних.
Чекати буду на перехресті,
аби зумів лиш любов донести.
Душа пізнає кохану душу.
Я білий сніг із волосся струшу...
Ну ось нарешті зустрілись, любий.
Ти - моє щастя... Ти - моя згуба.
2009 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=467258
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.12.2013
5. Последняя ночь в родной стране… Я реву уже вторые сутки, не в силах контролировать свои эмоции. Страх волнами подкатывает к горлу и не дает дышать на полную грудь…. Я пытаюсь сосредоточиться на будущем, но оно ускользает от меня, теряясь в дымке неизвестности и глобальных перемен. И во всей этой ситуации больше всего меня пугает не далекая неведомая страна, не совершенно новая жизнь, не 9 месяцев одиночества среди миллиарда азиатских физиономий… Я боюсь за то, чего лишаюсь, так кардинально меняя свою жизнь…. Дождется ли он меня?
- «Ты с ума сошла?» – подруги наперебой тараторили одно и то же. Я вытирала слезы салфеткой и делала безутешные попытки допить свой давно остывший кофе. Мы сидели в нашей любимой кафешке и рассуждали насчёт моих опасений.
- «Да какой нормальный парень будет ждать девушку, с которой у него едва завязались отношения, целых 9 месяцев?»
- «Он другой…» - я бормотала эти слова как заклинание, как ответ на все заданные и незаданные вопросы.
- «Другой? Сколько у тебя было этих «других»? Десять? Двадцать?» – не унималась Таня – наша самая боевая и взрослая подруга.
- «Давай воздержимся от математических подсчетов…» - мне стало немного не по себе. Я понимала, насколько они правы. Девочки знали меня много лет, и за это время каждая из них не раз пыталась склеить моё в очередной раз разбитое сердце. Вот и предыдущий роман закончился весьма печально. Мужчина, которого я безумно любила, изо дня в день издевался над моими чувствами. А я каждый день ждала, что он изменится, поймет свою ошибку и однажды останется навсегда. Но мужчина никогда не оставался, и я рыдала каждую ночь, проклиная саму себя за недопустимую слабость духа… - «к тому же от каждого романа у меня остались неплохие песни.»
- Песни… Ты все отношения измеряешь песнями…
-Да! – с этим трудно было спорить. Я черпала вдохновение с каждым новым кавалером, а потом рассуждала о глубине прошедших чувств… - «последний тянет на твердую четверку. Я написала 5 неплохих песенок, две исключительные, а также несколько стишков.»
Но вопрос, с которым я прибегла к помощи подруг, остался открытым.
- Так что же мне делать?
- Всё, что угодно, только не смей говорить правду.
Что ж… Ответ был очевидным…
Последняя ночь в родной стране. Я уже не реву. Мы лежим в кровати, крепко обнявшись, и смотрим фильм о любви на расстоянии.
- Значит, ты вернёшься в октябре?
- В ноябре, если быть более точной.
- Полгода… Что ж… Думаю, я справлюсь.
Я глубоко вдыхаю и стараюсь не дышать. Я скрыла три месяца.… Рано или поздно он узнает правду.… Но пока я не хочу об этом думать. Просто наслаждаюсь последней ночью в объятиях любимого и уже почти не плачу. Только иногда чуть слышно всхлипываю, не выпуская из рук салфетку…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=467240
рубрика: Проза, Лирика
дата поступления 20.12.2013
4. Он ворвался в мою жизнь неожиданно и без всякого предупреждения занял своей персоной весь эфир. Вначале я пыталась защититься, держать оборону, но вскоре границы сами сузились и вот, не успев опомниться, я уже перетаскиваю свои вещи в его дом. Вернее, перетаскивает он, а я лишь в оцепенении наблюдаю за всем происходящим со стороны, не в силах чему-либо воспрепятствовать. Да-а… Подобные перемены не предвещали ничего хорошего для моего давно спланированного побега. На горизонте замаячил очередной шанс покинуть родную Отчизну как минимум на полгода. И вроде как на этот раз все должно было получиться. А я снова погрязла в этой чертовой любви.
- Я улетаю в Китай.
В один из бесконечно длинных зимних вечеров я свалила на голову любимого ошеломляющую новость и стала ждать ответной реакции.
- Будешь кушать?
Тема был предельно спокоен. И меня это прилично задело. Это что ещё за реакция? Кушать? Как он может быть таким безразличным?
Миллионы мыслей одновременно родились в моей голове. Он не любит меня. Он только и ждал подобного исхода. Он специально перетащил мои вещи с общаги к себе, чтоб в результате забрать мой холодильник…
Вот гад этакий!
Ну да ладно. Рассуждать над подобными вещами мне ещё представится возможность. Передумывать я не собиралась. Уж чересчур часто в принятии важных решений я руководствовалась чувствами и в результате оставалась у разбитого корыта и с разбитым сердцем. «Только не в этот раз!» - тяжело вздохнуло моё подсознание, пока его хозяйка, отбросив бессмысленное самосъедание, принялась за омлет.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=466996
рубрика: Проза, Лирика
дата поступления 19.12.2013
Коридори-дні.
Запахи уві сні такі реальні.
Тіла аромат
залишив назавжди - аморально.
Згадую - сміюсь.
Плакати боюсь - усе нормально.
Віриш мені чині?
Твої парфуми інший не затьмарить.
Запах твій у мені -
тій, що щоночі тілом твоїм марить.
Згадую кидає в жар.
І у полоні примар твій голос манить.
Туди,де залишила дім і тебе у нім.
Туди, де залишила дім і тебе у нім.
Туди, де залишила дім і тебе у нім, милий....
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=466791
рубрика: Інше, Лірика
дата поступления 18.12.2013
Почти полгода я в Китае. Меня бросают из края в край и я чувствую, что очень скоро в этой необьятной стране не останется ни одной стройки, на которой я не спела „Ваку-Ваку” и Джастина Бибера. Китайцы без ума от Бибера, а я без ума от них. Европейцам тут готовы платить немалые деньги всего лишь за присутствие на том или ином мероприятии. Здесь считается очень престижным наличие европейской рожи на торжестве абсолютно любого формата и масштаба. „Лаваи”, как называют китайцы иностранцев, чуствуют себя тут неплохо, хотя у меня все чаще складывается впечатление, что я работаю не вокалисткой по контракту, а экзотической зверюшкой в переездном цирке. Ах, да... Я работаю вокалисткой по контракту. В Китае... У нас кавер-бенд из четырех человек. Гитара, бас, клавиши и собственно я. Есть еще драм-машинка. Она заменяет барабанщика и по личному опыту могу сказать, что в отличии от живого человека,эта штуковина не пьет, не хамит и не меняет 25 раз темп на протяжении всей песни. Есть, конечно,и свои минуса... Мне здесь совершенно не с кем пить, хамить и нарушать правила. Вернее, не было...До недавнего времени я была готова снова приняться за свое любимое дело- вой от одиночества, и даже предвкушала появление ново-выстраданных песен, но с „ним” моя муза не подружилась и бежит, как ошпаренная прочь, едва на горизонте блеснет „его” слегка опечаленный взгляд. Будто только-что на „его” глазах произошла ужасная несправедливость и „он” не смог этому воспрепядствовать. Будто весь мир совершает нечто порочное у него на глазах и „он” не может этому воспрепятствовать. В такие минуты Тема кажется мне беззащитным и уязвимым перед неприкрытой наглостью Вселенной. А я совершенно безоружна перед „ним”.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=465755
рубрика: Проза, Лирика
дата поступления 13.12.2013
Я, как и ты, ищу свою дорогу.
Прошу! Не становись мне на пути.
Осталось ведь ещё совсем немного
и нам обеим будет некуда идти.
Дорога сузится, и тень падёт на плечи.
А дальше - мрак и ожидание конца.
Зачем же ты ломаешь судьбы человечьи,
и мечешь стрелы из каленого свинца?
Уймись! Мы не враги! Мы две частицы
и по отдельности не стоим и гроша.
Мы - одно целое!
Пора тебе смириться,
моя
крылатая
бунтарская
душа....
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=465576
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 12.12.2013
А наши души ведь горели не однажды,
и от любви к ничтожному мы
превращались
в пыль.
Так пусть слова мои услышит каждый:
"Любите музыку! Всё остальное -
быль!"
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=465575
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 12.12.2013
Дышать...
Мне не хватает воздуха этой осенью.
Всё сбросила. Плюсы и минусы.
Остался вакуум и капля соли,
а вместо слёз - вирусы его предательства
и замешательство от неизбежного.
Я прежняя! Вы слышите? Я прежняя!
Такая же внешняя как и внутренне...
Да ну вас! Мне холодно. И воздух на минимум...
Всё, милая, всё. Эта осень уже закончилась.
И забудем про одиночество...
Дышать...
Кислорода мне на все лёгкие.
Я сегодня буду гулять,
а на завтра уже не останется.
Плевать.
Эта жизнь никому не достанется....
Дышать... дышать...дыш..а..ть....
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=464957
рубрика: Поезія, Интимная лирика
дата поступления 09.12.2013
Не жди.
Ведь ты же видишь - я устала.
Не жди.
Ведь я давно уже не жду.
Я пред собой сама себя не оправдала.
И пред тобой сама себя не проведу.
Не снись.
Ведь ты же видишь - я забыла.
Твои черты, как мел с доски, смели года.
И не люби.
Ведь ты же знаешь,
я любила,
как не полюбит впредь никто
и
никогда...
Не пой.
Мне голос твой все вены режет.
Не пой.
Я и сама давно в тиши.
Я постараюсь песни петь как можно реже,
а ты
пиши...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=464954
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 09.12.2013
Некоханому віддати душу,
а коханому віддати тіло.
Дим у очі для усіх,
і крізь сльози дикий сміх - цікава гра.
Розбивати на дрібні уламки
кришталеві і залізні замки.
Мрії звести на нівець,
і ступати під вінець давно пора.
І ніби все гаразд.
І має бути так,
як лікар приписав,
та розлетілись на дрібні уламки
кришталеві і залізні замки.
Мрії звелись на нівець.
Ось і казочці кінець.
Некоханому віддати тіло,
а коханому віддати душу.
У спектакля бенефіс.
Починаємо на біс...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=464826
рубрика: Інше, Лірика
дата поступления 08.12.2013
Я вчилась без нього жити...
Помаленьку збирала залишки своєї гідності.
Стирала свідоме і підсвідоме.
І хоч знайомі усе частіше зітхали в спину,
а друзі радили не тверезіти....
Я вчилась жити. Без нього.
Плела інтриги і кригою затягувалось серце.
Жодних зарубин і шрамів.
Без зайвих зламів свого "Я"...
Без сліз і подразнень.
Ураження тільки в середині.
Ззовні - одягнена у посмішку і безтурботність.
А десь на дні мого відчаю
задихалась від перенасичення... киснем...
моя гульвіса-самотність....
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=464644
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.12.2013
Как же трудно порой смириться с самим собою... Я тяжело вздыхаю и снова принимаюсь за работу. Уже несколько недель подряд моя душа молчит, а вместе с ней и старенький Корт - любимая гитара, когда-то доставшаяся мне в качестве трофея от бывшего парня. Я готова сьесть сама себя. Да что ж это такое? Совсем забросила музыку, а ещё трубит во все концы Вселенной о своей музыкальной фанатичности и музыке как смысле существования. Я пытаюсь угомонить свое саморазрушение, но мысли роем надоедливых комаров кружат над головой и подло кусают, оставляя еле заметные, но очень хорошо ощутимые следы. Хочется почесать подсознание. Устранить дискомфорт. Я снова берусь за гитару. несколько банальных аккордов и заурядных фраз. "Я тебя так люблю отчаянно, что могу задушить нечаянно!"... Боже, что это?! Кто это?? Я не знаю этого человека! Я прежняя никогда бы не сочинила подобной ерунды. но где я подевалась и кто вместо меня мутузит "извечный ля-минор", хорошенько приправляя тошно-сладкими фразочками? Я ещё раз напела только-что родившийся обрывок возможной песни... Ну-у... А фраза не так уж плоха. Да и мелодия... Легкая, запоминающаяся и довольно изящная... Стоп! Я отложила гитару в сторону и театрально взялась за голову. Чертовы комары-мысли снова устроили облаву и беспощадно принялись жалить мой разгоряченный разум. А что, если я рождена для попсы? Если сопливые и не весьма отягощенные интелектуальным смыслом песенки и есть мой предел возможности? Я отказываюсь в это верить. Я не в состоянии с достоинством принять столь невыносимую перспективу своего творческого развития. Гитара снова оказывается в моих руках и новая фраза бабочкой взлетает из моих уст..."и так далеко осталось до лета..." Я вдыхаю воздух и выдыхаю остаток сплетенных слов..."...зима приближает отсутствие света"...
На душе становится легче. Песни. Они по-прежнему во мне. Ячувствую, как тесно им в темной и пыльной коморке моей души. Но увы... Я потеряла ключи и забыла код. Совершенно не понимая причины, я решаюсь на отчаянный шаг. Гитара снова не удел, но на этот раз перерыв будет недолгим, хотя кто его знает?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=463451
рубрика: Проза, Лирика
дата поступления 01.12.2013
Всего лишь небрежные, неотесанные насыпи земли, камней и песка, обросшие мхом, травой, кустами и деревьями. Бездушные холмы. Горы. Так чем же так привлекательны они для человеческого взора? Почему при одной мысли о молчаливых исполинах мое сердце вполголоса напевает прелюдию Шопена? И мысли стремительно летят в направлении ветра... Свобода! Я ощущаю два огромных крыла за спиной. Я парю в невесомости и смотрю на мир сквозь еле заметную пелену утренней дымки... Горы дышат. Они вдыхают углерод и выдыхают, выдыхают, выдыхают... И хочется петь. И жить. Наслаждаясь возможностью видеть это. Дышать этим. Любить за это. Весь мир. Прекрасный, удивительный, медово-цветочный мир. Горы великие. Горы необьятные. Горы вдохновенные. Я так запуталась в паутине этого великолепия, что мысли мои давно покинули земную орбиту и отчаянно ищут молекулы кислорода в мертвом пространстве космося. Кислород. Почему-то именно здесь, среди бесконечно зеленых сосен и кипарисов я чувствую елезаметное удушье. Так вот оно как захватывает дух! Я стою на самом краю обрыва и пытаюсь посмотреть вниз. Голова немного кружится. Бездна под моими ногами близка как никогда. Я ощущаю ее материализацию. Она готова принять меня в любой момент. И на этот раз я соглашаюсь. Сердце вырывается, глаза широко раскрыты. Удивление и страх, упоение и безапеляционность решения... Чувства смешались в единой симфонии... Моя душа поетот счастья и я решительно шагаю навстречу первым лучам утреннего солнца...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=463450
рубрика: Проза, Лирика
дата поступления 01.12.2013
Ми прогулювались осіннім парком і розмовляли на вічні теми. Я намагалась говорити тихо і повільно, час від часу озираючись. Чи ніхто не підслуховує? Чи не виглядає усе зі сторони дико, неприпустимо і абсурдно? Я побоювалась осудливих поглядів і глузливих перешіптувань. Але розмову переривати не хотілось. Розмова тривала ось уже три години і за цей час я відкрила для себе багато нових і глобальних речей. Розмова була глибока, змістовна і напрочуд позитивна, не зважаючи на прискіпливість, радикальність і пригнічений настрій моєї співрозмовниці.
Ось уже три години поспіль я розмовляла зі Смертю…
Вона навідалась до мене цієї ночі. Стала посеред кімнати і мовчки спостерігала. А я не спала. Я тихенько принишкла під ковдрою і спробувала розгледіти свою гостю. Чорний балахон. Засмучений погляд. Ледь вловима посмішка. Цієї ночі я перейнялась до неї довірою і повагою. Без усілякої на те причини. Я не розуміла суті її візиту, адже помирати ще не збиралась. Та й не схоже було, ніби вона прийшла по мою душу. І раптом я зрозуміла: їй одиноко. Просто одиноко. Поговорити ні з ким. Пожалітись. Поділитись своїми думками. Можливо, навіть просто попити кави чи переглянути художній фільм. Обов’язково якусь добру стару комедію. Де усі щасливі, веселі і живі.
Смерть виглядала глибоко нещасною. Її ненавиділи практично усі, хіба безумці чи важко хворі шукали з нею зустрічі, але Смерть таких намагалась оминати. Подібне товариство ще більше її пригнічувало.
Отже, так виходило, що Смерть, сама того не бажаючи, опинилась в жахливій ситуації. Неприпустимо жахливій. З одного боку - нестерпна самотність і ненависть тих, хто боявся її, з іншого - купка безмізких блазнів, що поклонялися їй, але від обох цих прошарків її нудило, боліла голова та піднімався тиск.
Цієї ночі я заговорила перша. Спочатку заспокоїла, мовляв, не збираюсь її проганяти, проклинати чи робити ще якісь більш безглузді і невиховані з мого боку речі. Потім в досить ввічливій формі я запевнила Смерть, що з радістю поспілкуюся з нею, скажімо, після обіду, ми могли б прогулятися парком, подихати свіжим повітрям та поділитись одне з одним найпотаємнішими думками та скорботами, але зараз, я дуже перепрошую, зараз глуха ніч, я хочу спати і розмова все одно не заладиться, тож чи не краще перенести її на післяобідній час у парк. До речі, зараз осінь і жовте листя досить колоритно опускається на посірілу бруківку. Чарівне видовище, варто поспостерігати...
Смерть ледь чутно зітхнула і погодилась на мою пропозицію. Звісно, вона була засмучена необхідністю чекати аж до обіду, про що одразу ж мені повідомила, але скидалось на те, ніби їй і самій хочеться трохи провітритись та й кілька годин здорового сну теж не завадять. Тож ми досить тепло попрощались і я одразу ж заснула…
Ми зустрілись по обіді. Вона сиділа на лавиці у самому віддаленому кутку парку і, втупившись поглядом у сіру далечінь, бездумно бовтала ногою у повітрі, час від часу чіпляючи опале листя і підкидуючи його угору. Її настрій анітрохи не покращився, тож я пришвидшила ходу, аби не втрачати дорогоцінних секунд і нарешті розпочати наш діалог…
- Чому ви навідались саме до мене?
- Я знала, що ти зрозумієш мене. Я відчула беззаперечну духовну схожість. Ти теж самотня і по тій же причині.
- По-вашому, мене теж ненавидять боягузи і прославляють безумні?
- Можливо, ти ще цього не зрозуміла, не відчула, не пізнала. Можливо, своїми судженнями я забігаю на перед і привідкриваю завісу майбутнього, але, боюсь, саме так і є.
Мені були не зовсім зрозумілі її слова. Навряд чи моє скромне існування могло когось настільки зачіпати, але я не виказала свого здивування. Я вирішила докопатися до істини і наш діалог продовжився.
- У мене до вас стільки запитань… Навіть не знаю з чого почати…
- Почни з найнесуттєвішого. З чогось геть нейтрального. Мені теж важко спочатку налаштуватись на серйозний лад.
- Коли ви народились? І де?
- Ось так одразу? Хм… що ж, спробую відповісти. У той момент, коли Енергетичний Розряд Надтонкої Матерії розмножився на мільярди енергетичних спалахів і розповсюдився по усьому Всесвіту, вдихаючи життя у безкінечну кількість Галактик і планет…, саме тоді з іншої сторони Розряду виникло темне скупчення мікроімпульсів, що мало урівноважити Силу Розряду. Це скупчення стало протидією у відповідь на дію. Воно, немов магнітом, мало притягувати енергетичні спалахи і переносити їх з підвиміру у підвимір. У земному уявленні це нагадувало б начальника, що підвищує вас по службі за особливі заслуги. Енергетичні спалахи – це душі, а скупчення мікроімпульсів - не що інше як я.
Мені перехоплювало дихання. Ноги і руки тремтіли, немов від холоду. Чути подібні речі було непросто. Смерть – як нагорода?
- Невже усі душі, яким би ганебним не було їх прожите життя, все одно переходять на вищий рівень? Невже в такому разі не має ніякого значення, як ти пройдеш свою дорогу – чи праведно, чи грішно, - все одно усіх чекає кращий світ? Чи справедливо це?
- В основу зародження Всесвіту покладена теорія Неоспірної Справедливості, тож, ясна справа, не усе так просто. Ніколи не смій сумніватись у Божественному Правосудді. Все, що відбувається у цьому світі – закономірно, справедливо і необхідно для Всесвіту. Особливо це стосується переходу душ. Отже, я спробую відповісти на твоє запитання та розвіяти твої сумніви. Кожна душа, що приходить на цей світ(візьмемо для прикладу лише планету Земля), отже, кожна душа має пройти нелегкий шлях становлення, очищення, духовного збагачення та розвитку. Перед кожним черговим поверненням на землю душа постає перед вибором. Вона обирає для себе життя. Те чи інше. Але не думай, будь ласка, що кожен хибний чи вірний крок, кожне захворювання чи постійні пошуки роботи теж передбачуються до народження. Подібні дрібниці – особисте регулювання кожного. Перед своєю черговою появою душа обирає лише найважливіші моменти. Серед них: ким вона стане, який шлях обере, яким буде її основне призначення. А потім починається гра. Душа має виконати усі поставлені перед собою задачі і тільки тоді зможе покинути нижчий світ, та перейти до вищого. А ось скільки життів знадобиться душі для досягнення поставлених цілей – тут уже проявляються індивідуальні можливості кожного. Звісно, трапляються випадки, коли душа не лише не виконує поставлених задач, а з кожним роком все більше і більше спустошується, скажімо «забруднюється» і через якихось кілька життів зовсім зношується. Подібне трапляється, коли душа потрапляє під розряди негативних імпульсів, яких досить багато розгулює у відкритому Космосі.
- Звідки беруться ці імпульси?
- На кожну дію існує протидія. Про це я уже згадувала. Це фізичний процес, необхідний для рівноваги. Негативні імпульси – наслідок прориву матерії.
- Отже, виходить, якщо перевести на людську мову, то вони – ці імпульси – ваші родичі?
- Ми виникли одночасно. Можливо, на людській мові, так воно і є.
- Що ж далі відбувається з брудними душами?
- Як і все брудне, їх відправляють на очищення.
- Тобто, скидають усі плюси і мінуси?
- Саме так. А далі – гра спочатку. Знову визначаються цілі. Знову набираються бали.
- Чи усі ми рівні з самого початку? Чому деякі потрапляють під імпульси, а деякі проходять усі стадії без перешкод?
- Ніхто без перешкод нічого не проходить. І поняття рівності – для невдах . Усі душі без винятку – мікрокосмоси, макети Всесвіту. І кожен – володар свого Всесвіту. Деяким не вистачає ні сил, ні бажання. Такі душі ослаблені байдужістю до самих себе. Саме вони стають мішенями для негативних імпульсів. Отже, як ти сама бачиш – усе залежить від тебе. Звісно, дуже зручно нарікати на світ, на Бога, на обставини, ховаючи за усім цим свою елементарну ледачість. І той, хто живе за подібними законами – приречений сотні разів ходити по колу, і навіть очищення іноді не приносить ніяких результатів.
- Чи є інші світи, цивілізації, раси?
- Не розчаровуй мене. Звісно,є! Їх безкінечна кількість. І в кожному такі ж питання і подібні проблеми.
- Отже, у них теж є Смерть?
- Я є скрізь. Інакше б Всесвіт був статичним. Ніщо б не рухалось, не змінювалось, не розвивалось.
- Чи можливо подолати Смерть?
Тут моя співрозмовниця притихла. Я відчула, як голосно закалатало її серце. Я образила її. Мені стало соромно. Соромно за своє запитання. Певно, Смерть вирішила, що я просто заговорювала їй зуби, аби дізнатись найбільшу з таємниць буття. Адже, це було єдине, над чим людство не могло знайти управи.
Ми мовчки брели по осінньому парку. Листя під ногами мелодично шурхотіло. Смерть куталась у свій балахон, опустивши голову і втупивши погляд у брудну землю. Ми, певно, ще б довго мовчали, та я наважилась заговорити першою.
- Пробачте
Смерть зупинилась, підняла свій погляд на мене і я побачила сльози в її очах.
- Нічого страшного. Я звикла!
- Ви не правильно мене зрозуміли!
- Звісно, я не правильно тебе зрозуміла!
- Мені просто цікаво, чи є межа? Чи процес вдосконалення вічний? Чи є вимір, де збираються досконалі душі?
- Ви називаєте це місце Раєм. Але потрапити туди надзвичайно важко. А землянам взагалі неможливо. Адже життя на вашій планеті – це лише одна зі стадій. Є ще сотні, тисячі вищих світів, які ви мусите пройти і прожити.
- У чому головна суть Раю?
- Досконалі душі позбавляються від оболонки.
- Тіла?
- Тіла. Їх ніщо не стримує, ніщо не сковує їх свободу. Вони вільні і в цьому - найвище Щастя. Переходячи з планети на планету, з цивілізації у цивілізацію, душа поступово проходить процес звільнення від тіла. Тіло щоразу видозмінюється, зменшується, спрощується, і поступово взагалі зникає.
- Це пояснює дивний вигляд інопланетних істот, що я бачила на різних зображеннях?
- Звісно, схожість дуже віддалена, але доля істини є і в цих малюнках. Розвинені цивілізації втрачають потребу розмовляти, тому що спілкуються за допомогою телепатії. Отже, потреба в деяких органах відпадає. Подібне спілкування доступне лише тим, в кого повністю очищені думки, чи, принаймні, він уміє їх контролювати. А тепер уяви хоч на мить, що було б, якби усі люди могли читати думки одне одного?
- Війна!
- І це не найстрашніше. Сварки, скандали, убивства, хаос, морок. Ці душі, що і так знаходяться на початковій стадії розвитку, замість вдосконалення, постійно потрапляли б на чистку.
- Слухаючи вас, я розумію, на якій низькій сходинці розвитку ми стоїмо, не зважаючи на усі ці комп’ютерні винаходи та новітні технології.
Моя співрозмовниця раптом розсміялась. Мені було приємно, що настрій її нарешті покращився, хоч я і не розуміла причини цієї веселості.
- Пробач! Пробач, правда! Просто я не можу стриматись, коли чую подібні речі! Невже ви справді думаєте, ніби усі ці комп’ютерні технології - ознака розвитку цивілізації? Наївні! Це ознака її занепаду!
- Але як так? А як же усі ці нано технології, за допомогою яких проводяться надскладні операції? А як же усі ці космічні ракети та супутники, за допомогою яких ми виходимо у космос та вивчаємо свою Галактику? Невже усе це – не свідчення прогресу?
- Та якби ж усі ваші винаходи були націлені саме на знання! Але ж більшість усього цього мотлоху задля полегшення і комфортності існування! Замість того, щоб думати, як вибратись із в’язниці, ви її намагаєтесь прикрасити і зробити зручною на строк відсидки. Замість того, щоб розвиватись, духовно збагачуватись та самовдосконалюватись, ви вигадуєте надреальні супер – ігри та мега-телефони. Ви створюєте нову кібер-реальність, адже настільки запаскудили свою, що вже не можете на неї дивитись. З такими темпами або ця планета само знищиться від переповнення примітивними душами і вас усіх розселять по іншим, подібним за розвитком галактикам, або доведеться стирати весь цей ваш «науковий прогрес» і починати все спочатку.
- В які глибини ми забрались, навіть не віриться! А починалось усе з досить світської бесіди.
- Нічого! Я люблю поговорити на подібні теми. Відчуваю свою значущість в такі моменти.
- І часто ви ведете подібні діалоги? Чи багато людей знають усе, що сьогодні почула від вас я?
- Небагато. Іноді, у моменти слабкості, я виливаю душу котромусь божевільному чи смертельно хворому. Їх це заспокоює, та й мені легше стає. Та в основному я не жаліюсь. Серед інших Галактик, не таких примітивних, як ваша, я маю багато хороших друзів. Ми часто збираємось разом десь на природі, п’ємо трав’яний чай та ведемо філософські розмови.
- Тож ви не така одинока, як мені здалося на перший погляд?
- На цій планеті в мене немає прихистку. Тому я завітала до тебе.
- Чому саме до мене?
- Бо я знаю, що усю цю розмову ти напишеш у вигляді художнього оповідання і рано чи пізно комусь продемонструєш. Можливо, таким чином, у мене з’явиться шанс достукатись хоч до когось.
- Поменшає роботи?
- Насправді, я дуже не люблю переносити душі на чистку. Мені клімат не підходить. Спекотно і волого.
- Люди називають це Пеклом?
- Так. Дехто здогадується про істину, але в настільки викривленій, практично збоченій формі, що вловити її дуже важко.
Ми знову притихли. Я переварювала отриману інформацію. Моя супутниця розмірковувала над чимось своїм і подумки була явно десь дуже далеко. На вулиці уже вечоріло. Здіймався холодний, не по-осінньому пронизливий вітер…
08.11.2012р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=462873
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 28.11.2013
Застрягнути в чотирьох стінах… Несміливо, обережно ковтати дефіцитне повітря і бездумно тупитись у щільно зачинені двері.
Застрягнути в ліфті.
Викликана страхом обмеженого простору нудота підкочує до горла і паморочить голову.
Очікування порятунку тягнеться нестерпно довго і ти починаєш малювати страхітливі картини своєї неминучої загибелі…
Застрягла у ліфті… Саме так я охарактеризувала б свою появу в цьому світі.
1.
Сьогоднішнє небо хмарилось по-особливому. Де-не-де пропускаючи скупі промені холодного осіннього сонця. Очі заплющувались самі по собі. Я ніяк не могла прокинутись. Вже третю добу поспіль сон не відпускав мене. Осіння депресія чи щось глибше? Щось геть інакше? Мені було важко визначитись з правильною відповіддю. Я боролась зі сном і зі своїми депресивними думками.
Мене нудило. Останнім часом почало здаватись, ніби нудота переросла в хронічне захворювання. Крім того – психологічне. Нудило від людей. Від звуків, від слів. Від фальшивих посмішок і розбитих ілюзій. Ліфт.
Сьогодні зранку я раптом зрозуміла: мене ніщо не тримає тут, у цих чотирьох стінах, серед цих фальшивих посмішок і розбитих ілюзій. Я тримаю себе сама. Я чіпляюсь за примарні, вигадані нитки, заплутуюсь в них, задихаюсь, тону, знов і знов знаходячи безглузді виправдання своїй безвиході. Власноруч збудованій безвиході.
Сьогодні зранку я вирішила позбавитись ниток. Лишилось нагострити леза…
Ліфт… Я піднімалась все вище і вище, паморочилось в голові, запирало дихання, а ліфт усе не зупинявся. Я відчувала, як повільно і ніби злорадно кисень витікав із кабіни, я чула нестерпний свист у вухах, я бачила яскраві спалахи перед очима. Ліфт покинув Землю, ліфт вийшов на орбіту, ліфт у відкритому космосі…
Я втрачала свідомість. Втриматись на ногах не вистачало сил. Я повільно сповзла по слизькій стіні і сіла на смердючу підлогу. Серце виривалось з грудей. Серце раптом заговорило зі мною і я розплакалась…
«Ти одна. Одна така. Невже не відчуваєш у собі сил усе змінити? Ти ж знаєш усе. Знаєш правду про них і мовчиш? Чому ти мовчиш? Я знаю, на що ти здатна. Я знаю усі твої секрети, не ховайся від мене. Ти так рідко прислухаєшся до моїх слів, що довелось діяти радикально. Виходу немає…звідси. Ти мусиш мене вислухати. Тут, у космосі, ти дома. Ми нарешті одні і я відкриюсь тобі.
Я більше так не можу. Досить знущань. Досить вагань. Ми маємо дійти до одного спільного рішення. Я відчуваю – ти уже почала мінятись, ти прислухалась. Я бачу твої зусилля і ціную їх. Як ніхто інший, я ціную їх. Вір собі. Усе вийде. Лишилось ще так мало кроків до повного очищення,- і двері відкриються. Ми у ліфті не випадково. Ліфт має чотири стіни і лише одні двері. Одні. Це так очевидно. Чому ти не бачиш дверей? Чому ти так наполегливо намагаєшся пробити головою стіну? Двері. Значить – вихід є. Все так просто: натискаєш на кнопку – двері відчиняються. »
Не бачачи нічого далі свого носа, я спробувала підвестись. З останніх сил. Життя покидало мене. Чи я покидала його? Так одразу і не визначишся.
Я натиснула на кнопку. Ліфт зупинився. Двері відчинились. Холодний і вологий морок заповнив мій ліфт і проковтнув мене…
2.
- Хто ти?
- Я глибина твоїх сумнів.
- А я хто?
- Ти сама сутність усього прийдешнього.
- Чому я тут?
- Ти мусиш засипати прірву і перейти на інший бік.
- Я маю тебе убити?
- Ти маєш наповнити мене змістом. Не плутай таких елементарних речей. Інакше вони подумають, що помилились у виборі.
- Хто – вони?
- Ти знаєш.
- Не знаю.
- Ти сама сутність усього прийдешнього. Внутрішнє занурення дасть тобі відповіді на усі запитання.
- Як мені зануритись?
- Ти уже тут.
- Цей морок….
- Твоя душа.
Я не відчувала землі під ногами. Я взагалі нічого не відчувала. Повна статика. Ліфт залишився далеко позаду і я вже навіть не могла розрізнити його обриси у цій непроглядній темряві. Я була зовсім одна . Безпомічна і незахищена. І хто б не ховався у цьому мороці, і які б цілі вони не переслідували – я була не в змозі відбити жодної атаки.
Усе, що мені лишалось – роздуми.
Чому так темно на дні моєї душі? Хто погасив усе світло? Невже я сама? Але як? Так, моє життя останнім часом не приносило мені радості, та хіба ж усе аж так погано? У моєму житті було багато веселих, позитивних і навіть щасливих моментів. Але завжди лишалась одна проблема: я не уміла довго втримувати те щастя. Воно проходило так само швидко, як і з’являлось. І темрява знову опускалась на мою душу.
- Чому я так швидко позбавляюсь відчуття радості?
- Бо твоя радість занадто поверхнева.
- А хіба люди не повинні шукати позитив навіть у найбільших нещастях? Хіба ж не від сприйняття світу залежить світло душі?
- Вбачати позитив у всьому уміють лише безумці. Радіти кожній дрібниці дано лише легкодухим. Щастя – це глибина. Не варто розплескувати його без причини.
- Я не розумію. Я нічого не розумію. Невже біль, страждання, депресія – це свідчення глибини внутрішнього світу, а радість, щастя, любов переживають примітивні і божевільні?
- Нічого не поробиш. Хто знає істинну сутність всеохоплюючих знань – того не розважать примітивні обмежені речі.
- Чи правдиві твої слова?
- Ти не віриш нікому. Але ти мусиш повірити сама собі.
Я заплуталась ще більше. Мої сумніви не зменшувались. Здавалось, прірва ставала ще глибшою. Я розуміла, що не повернусь назад, доки не позбавлюсь її, але задача не мала вирішення. Тільки зараз стало зрозуміло, скільки невирішених питань назбиралось у моїй підсвідомості. І саме вони загасили усі лампи на дні моєї душі…
3
Вже кілька годин поспіль я бездумно тинялась у непроглядній темряві. Час від часу ледь відчутні пориви вітру підхоплювали мене, як пір’їнку, і відносили все далі і далі від того місця, де я покинула свій ліфт. Я продовжувала розмірковувати над своїми вадами, відчайдушно намагаючись хоч якось наповнити прірву сумнівів. Наповнити змістом. Наповнити сенсом.
Мене хвилювала любов. Я відчувала, що найбільша частина сумнівів саме через любов. Її суть була настільки незрозумілою, що породжувала не просто прірву, а Маріїнську впадину на дні моєї душі.
- Чому моя любов на приносить мені радості?
- Твоє сприйняття любові безмежне, а об’єкти – обмежені. Ти прагнеш того, що не можуть тобі дати. Твоя глобальність тебе пригнічує.
- Як мені позбутись цієї глобальності?
- Це не вада. Це твій дар. Але замість того, щоб оберігати його, ти прагнеш розтринькати свій дар на недостойних і мілких. Ти намагаєшся сховатись від морозу під шовковою шаллю. Та одне лише створення видимості не врятує від обмороження. Невже ти не бачиш: хто б не був з тобою поряд, почуття одинокості не покидає тебе.
- В чому моя головна помилка?
- В нетерплячості. В хибності вибору. В ідеалізації потворного. Потворні душі живляться твоїм вогнем.
- Це і є причина моєї темряви?
- Одна з багатьох. А тепер озирнись.
Десь далеко попереду я помітила ледь вловимий промінчик світла. Він то з’являвся, то зникав. Він ніби грався, переміщаючись з місця на місце. Я спробувала вловити поглядом світло і хоч трохи роззирнутись навколо. Нажаль, світло було настільки мізерним, що майже нічого розгледіти не вдавалось. Та я помітила наступне: під ногами моїми була не пустка, а килим густої смарагдової трави. Трава була настільки м’якою, що з кожним кроком я все глибше і глибше занурювалась у цю густину. А промінчик усе майорів, знущаючись наді мною своїм блиманням. Мої ноги грузнули у траві, йти ставало все важче і важче, а світло, здавалось, лише віддалялось від мене.
- Чому я грузну?
- Ти не маєш опори. Ти не відчуваєш ґрунту під ногами.
- Як мені знайти опору?
- Опора – це визначеність. Визначеність як шлях, а не як мета. Ти знаєш, куди тобі треба іти, та не бачиш правильної дороги. Саме тому твоя дорога така важка і розмита.
- Як дізнатись, яким шляхом треба іти?
- Істина пізнається лише у момент найбільшого відчаю і одинокості. Інших шляхів немає.
Промінь блиснув останній раз і погас. Я знову лишилась один на один зі своїм внутрішнім мороком. Сумніви щодо щойно почутого накрили мене з головою. Я не хотіла вірити у істину, що пізнається через страждання. Я знову повернулась до початкового етапу…
***
Сьогоднішнє небо хмарилось по-особливому. Я уже півгодини блукала по осінньому парку і розмірковувала над подіями вчорашньої ночі. Пазли не ліпились до купи. Я намагалась пригадати хоч якісь моменти, та в голові пульсувала лише одна думка – зникнути. Захотілось сховатись від поглядів. Ніби усім є до мене діло. Ніби кожен свердлить мене прискіпливим поглядом. Ніби вчора я…
Носом пішла кров. Я спробувала її зупинити, закинувши голову назад. Я захлиналась власною кров’ю і вглядалась в небо. Небо. Боляче і сумно. Ніби щось було і зникло. Ніби я втратила щось важливе. Вчора я була… на небі. Вчора небо було в мені.
Кров зупинилась. Пульсуючий біль у скронях теж по трохи стихав. Я так і не докопалась до істини. Я нічого не змінила. Я не нагострила леза. Нитки ще сильніше впивались у шкіру. Я мушу повернутись туди. Я маю все виправити. Прірва занадто велика. Ще трохи – і я втрачу себе раз і назавжди. Ще трохи – і я вже собі не належатиму. Мене поглине світ, пережує і виплюне. Спустошену і зламану.
Свідомість покинула мене. Я знову опинилась в непроглядній темряві, та цього разу я була готова…
4.
Ось уже кілька годин я лежала у густій траві на самому дні своєї душі і рахувала помилки. Я перебирала у пам’яті усі важливі моменти свого життя. Дивно, але тут більшість таких моментів здавались не просто неважливими, а взагалі мізерними і в деякій мірі безглуздими. Хоча останнім часом мені майже все здавалось безглуздим. Я лежала у траві і до болю в очах вглядалась у морок. Саме тоді моє серце знову вирішило заговорити:
«Ти стомилась. Я розумію. Ти просто стомилась. Але час знайти вихід. Ти не можеш вічно тут ховатись. Ти маєш ще стільки невирішених справ. Запалити світло важче, ніж загасити. Але вихід є. Його не може не бути. Чотири стіни і лише одні двері, пам’ятаєш? Знайди двері. Запали світло і повертайся. Повертайся! Вони не триматимуть тебе тут вічно. Ще трохи –і ти застрягнеш. Ти станеш однією із тих божевільних, що живуть у своєму світі, ховаючись від зовнішніх проблем. Ти мусиш подолати свої сумніви. Інакше – усе марно. Вони визнають хибність свого вибору і заберуть у тебе знання. Ти - сутність усього прийдешнього. Доведи це!»
Моє серце стихло. Тиша знову боляче вдарила по вухам. Сутність усього прийдешнього. Що значать ці слова? Чому вони постійно це повторюють? Знання? Про які знання іде мова?
В дитинстві я була впевнена, що знаю відповіді на усі запитання. Я могла пояснити принцип роботи телефону і правду про зародження життя на землі. Діти постійно закидали мене подібними запитаннями і на кожне я знаходила відповідь. Але ті часи пройшли. І тепер я не можу сказати напевне, чи були мої ствердження вірними, чи я просто на ходу вигадувала те, чого насправді не розуміла. Фантазія чи знання? Ще один плід моїх сумнівів. Прірва була нестерпно глибокою і я все чіткіше розуміла причини її глибини.
5.
Страх. Дивно. Я не відчувала страху. Але я добре пам’ятала смак цього відчуття. Нудотно солодкий. З нотками полину. Страх перемін. Ще одна вада. Ще одна помилка. Ще один крок до прірви сумнівів.
Саме страх перемін розріджував мою дорогу, знищував опору під ногами і сковував рухи.
- Як мені позбутись страху?
- Заповни прірву сумнівів. Страх – це узагальнення. Сумніви – це складова.
- А яка складова тієї речовини, якою я маю наповнити прірву?
- Нарешті ти починаєш розуміти. Віра – ось твоя речовина. Повір у все, в чому сумніваєшся. І тоді ти перейдеш на іншу сторону.
Сумніви. Моє давно забуте правило. Сумніви – синонім приреченості. Як тільки сумніви закрадались до моєї свідомості щодо будь якого діла – я точно знала, що справа прогорить. Знала. І все одно робила. Таким чином я програвала двічі: справи не йшли, а сумніви подвоювались. А чому так виходило? Дуже просто: я сумнівалась у собі. У своєму внутрішньому голосі. Найбільший гріх. Найжахливіший злочин перед собою.
Морок навколо мене раптом почав розсіюватись. Сірий туман огорнув мене з усіх сторін і я повисла на ньому. Туман був густим і прохолодним. Моє тіло в’язало у ньому, немов у тісті. Та це відчуття мені подобалось. Я плавала у тумані і роздивлялась глибину своєї душі. Я бачила нечіткі обриси височенних гір і далеке поблискування тихого океану. Я рахувала зорі , що миготіли ледь помітно у молочному небі. Їх було більше, ніж я знала чисел.
- Звідки тут зорі?
- Це твої думки. Кожна думка лишає помітний слід. Цей слід перетворюється на зірку, що загорається у твоїй душі і згасає лише тоді, коли приходить її час. Деякі гаснуть мирно і непомітно. Деякі вибухають і осипаються на дно твоєї душі, утворюючи гірські хребти.
- А океан?
- Пролиті сльози...
- Невже одна душа може вмістити в собі стільки усього? Цілу планету?
- Планету? Душа – це відображення Всесвіту! Кожна душа – це світ в мініатюрі. І яким буде цей світ – залежить лише від тебе.
Туман розвіявся і я стрімко злетіла догори. Потоки повітря підхопили мене і понесли над горами і ріками. Я бачила масштаби і красу своєї душі. Я пригадала сон, який наснився мені на сьомий день народження…
Тоді я померла. Я бачила, як плачуть мої батьки, як сумують родичі, я відчувала їх біль і мені теж було сумно деякий час, аж доки я не опинилась в незвичайному місці. Навколо височіли могутні скелі, розлогими вітами розтікались ріки, я бачила зелені луки і густі ліси. Я летіла над усією цією красою і не відчувала нічого, окрім безмежного щастя. Тоді у моїй душі ще не встигло погаснути світло. Я підлетіла до величезного екрану і низький чоловічий голос сказав мені: «Дивись на екран, дитинко! Зараз ми дізнаємось про усі твої гріхи!» І на екрані, немов художній фільм, хтось увімкнув історію мого життя. Від самого народження і до моменту смерті. Я побачила усі свої дитячі гріхи: як обманювала маму, як перекладала свою вину на маленьку сестричку, як ображала сусідських дітей. Гріхів було мало, але кожен з них боляче ранив мене. Дивлячись на свої негативні вчинки я відчувала покаяння і сором. Я плакала, не розуміючи, як могла робити такі речі. Все той же низький чоловічий голос знову заговорив зі мною. «Повертайся назад, дитинко! Твоя дорога ще не завершена!» І я прокинулась. Заревана і перелякана.
І тільки зараз, пролітаючи над усе тією ж місцевістю, я оцінювала масштаби перемін у глибині моєї душі впродовж останніх вісімнадцяти років. Ріки переросли в океан. Гори стали вищі та скелясті. Ліси густіші і такі дрімучі, що згори виднілися величезними темними плямами. А на тому місці, де колись зеленіло смарагдове поле, чорним ворожим оком впивалася в небо величезна прірва. Саме її мені необхідно було заповнити, інакше я ніколи не перейду на іншу сторону…
6.
Що чекало мене на іншій стороні? Чому цей міст був таким необхідним? Як заповнити прірву?
Я сиділа на березі свого океану і бездумно вглядалася в даль. Сльози. Скільки сліз за такий короткий період часу. Ще трохи, і вони затоплять усю сушу на дні моєї душі. Вони поглинуть гори знищених думок, дрімучі ліси моїх почуттів, прірву моїх сумнівів. І опора під ногами назавжди упокоїться під важким тягарем тисяч тон солоної води.
Цього не можна було допустити.
Я підвелась і повільно попрямувала в той бік, де мене чекала моя прірва. Божевільна ідея сяйнула у голові і запалила ще одну яскраву зірку…
Швидка неслась по головній вулиці міста, час від часу сигналячи незграбним водіям. Я довго не могла прийти до тями. Повіки, немов налиті свинцем, відмовлялись підніматись. Я не розуміла, що відбувається і чому у повітрі застиг в’їдливий запах нашатирного спирту. Молода медсестра намагалась ввести мені у вену якусь червону рідину. Я повернулась. Світ несамовито крутився навколо своєї осі. Хотілось блювати і сміятись. Якого біса я знову тут? Це вже просто якийсь анекдот. Я щойно знайшла вихід –і на тобі: якась роззява штрикає мою руку товстелецькою голкою, уже втретє не потрапляючи у вену. Я спробувала підвестись:
- Що сталось?
- Ви втратили свідомість. Посеред парку.
- Куди ви мене везете?
- В лікарню, звісно. Ви маєте кому зателефонувати?
- Ні.
- Хтось може за вами приїхати?
- Ні!
- Ви зовсім одна?
- Ні.
- Я не розумію.
- А вам і не треба розуміти. Відпустіть мене.
- Що ви? Не можна. Ваш тиск. Він ледь відчутний. Навіть у трупів тиск вищий.
- Ви впевнені у цьому?
- Це був жарт.
- Ви впевнені в цьому?
Я стомилась від дискусії. В голові ще паморочилось і настирливо дзвеніло. Я мала терміново повернутись. Але як?
- У вас є хлороформ?
- Є.
- Покажіть.
- Навіщо вам хлороформ?
- Ніколи не бачила.
- Це вас заспокоїть?
- Ще й як.
- Ось. Дивіться… Що ви робите? Не вдих…
Я стою на краю прірви. Вітер несамовито тріпоче моє розпущене волосся. Я знаю відповідь, та не знаю - як вчинити задумане. Треба все розкласти по поличкам…
7.
Звідки беруться сумніви? Що породжує їх?
Думки!
Навколо мене височіли скелі розбитих думок. Саме ці думки і стали причиною появи моєї прірви.
Безглузді думки. Дурні думки. Приречені думки. Боязливі думки.
Скелі росли, прірва глибшала. Я породила її своїми думками.
Приречені думки.
Я не вірила у те, про що думала. Я не думала про те, у що вірила. Я усе переплутала. Мій світ перевернувся з ніг на голову. Своїми думками я вирила не просто прірву, а могилу. Могилу для мрій, цілей, для віри в переміни. Я орудувала своїми думками як лопатою, а наточив її страх. Страх – як узагальнення. І думки – як складова.
- Я хочу засипати прірву камінням своїх розбитих думок!
- Ти хочеш знищити скелі на дні своєї душі?
- Я ніколи не любила скелі. Вони мертві. Відмерлі рештки варто похоронити на дні прірви моїх сумнівів.
- Ти впевнена, що саме захороненням своїх негативних думок зможеш повернути світло надії?
- Я впевнена. У мене немає інших варіантів.
- Я вітаю тебе. Вони не помилились у виборі. Ти вирішила задачу.
Раптом мій світ почав трястись. Скелі розколювались. Величезне каміння засипало прірву, стікаючись моторошними лавинами з усіх закутків моєї душі.
Я парила у небі і спостерігала за апокаліпсисом. Мій Всесвіт руйнувався, а я – його творець – просто дивилась з висоти, з болем у серці приймаючи радикальні переміни. Я не очистилась. Я відчувала, що так і не змогла повністю повірити у себе. Мені не вдалось знищити усі скелі. Але прірва була заповнена настільки, аби можна було перейти на інший бік.
- Що на іншому боці?
- Найпотаємніші глибини.
- Невже це так важливо?
- Це більше, ніж важливо. Це те, заради чого існує кожен Всесвіт. Це пізнання найтаємничіших глибин мудрості.
- Невже усі відповіді в нас самих?
- Хто дістається глибин своєї підсвідомості, хто занурюється у свій Всесвіт і уміє бачити й слухати – тому відкривається сама сутність усього прийдешнього.
- Сутність усього прийдешнього… Виходить, кожна людина – володар свого Всесвіту. І кожна людина – творець своєї долі. І сутність усього прийдешнього тут, на дні душі, у кожному з нас…
- Мало хто розуміє це. Мало кому вони відкривають ці знання.
- Вони?
- Вони вдихнули цнотливий макет Всесвіту у кожного із нас по подобі Одного Єдиного Абсолюту. Всесвіт – поняття безкінечне. Він не має початку і кінця, тому що його продовження відображене у кожній клітині, живій істоті, планеті, Галактиці. Між елементарною часткою та усім Всесвітом жодної різниці. Елементарна частка є складовою Всесвіту і водночас його точною копією. Ось чому він безмежний.
- Хто Вони?
- У них немає імені і в той же час мільярди імен. У них немає тіла, і в той же час їх відображення у всьому існуючому. Вони не мають початку і кінця. Вони безсмертні, бо вмирають щодня і воскрешають знов.
- Це енергія?
- Енергія. Надтонка матерія енергетичних розрядів.
- Це саме ті знання, що приховані на тій стороні прірви?
- Лише незначна частина.
Я знову відчувала в’їдливий запах нашатирю.
- Це ви що собі таке вигадали?
- Вибачте, я не знала.
- Як не знали? Ви не знали, що від хлороформу свідомість вимикається? Ви що – фільмів не дивились?
- У мене немає телевізору.
Я була уже в лікарні. Я лежала на кушетці і якийсь сивуватий дядько – лікар у величезних окулярах пильно вглядався в мої зіниці, пальцями відтягуючи в різні сторони повіки.
- Ви потрапляли в аварії?
- Ні.
- У вас бували травми голови?
- Ні.
- Струси?
- Ні.
- Ви лікувались у психіатричних чи невропатологічних відділеннях?
- Ні.
- Голова болить часто?
- Ні.
- Як ви себе зараз почуваєте?
- Чудово. Я можу іти?
- Ми не маємо права відпускати вас в такому стані. Низький тиск. Носова кровотеча. Скидається на важку травму голови.
- У мене не було ніяких травм.
Медсестра здивовано поглянула на мене, мов на божевільну і простягла дядечці – лікарю медичну картку.
- Шановна! Так ви ж півроку тому розбились у ліфті! А ось і діагноз: тра…
Я знову сиділа на березі свого океану і вдивлялась у його неосяжну далечінь. Мені було добре. І спокійно. І затишно.
- Я не хочу повертатись. Не повертайте мене.
- Так не можна. У тебе інша мета.
- Яка?
- Дійти до фіналу.
- Я стомилась боротись.
- Ти маєш розказати усім.
- Мене ніхто не стане слухати. Мій діагноз говорить сам за себе. Кому цікаві думки шибанутої?
- Забій головного мозку – це ще не божевілля. Крім того, мозок тут взагалі до уваги не приймається. Слухай серце. Воно постійно з тобою розмовляє. Особливо в найважчі хвилини.
- Я не хочу назад.
- Ти мусиш. Ти повинна покинути свій внутрішній світ і навчитись жити у зовнішньому. Ти можеш повертатися сюди, сидіти на березі свого океану і вдивлятись у його неосяжну далечінь. Ти можеш задавати запитання і отримувати відповіді, але залишатись на довго наодинці за своїм світом - неприпустимо. Твоя мета ще не осягнена. Головне – тепер ти умієш знаходити двері.
За моєю спиною ніби упало щось величезне і важке. Я озирнулась. Це був ліфт. Його двері відчинились і сліпуче світло осяяло усю глибину моєї душі.
- Іди. Час повертатись.
І я пішла. Я покинула свій внутрішній світ. Ліфт стрімко нісся крізь галактики, час від часу потрапляючи у метеоритні дощі та минаючи чорні діри. Раптом все стихло. Світло погасло. В абсолютній темряві я спробувала знайти кнопку. Двері відчинились…
Кушетка.
Дядечко – лікар.
Перелякана медсестра.
Запах нашатирного спирту…
(опубліковано в журналі "Дніпро" у 2012 році.)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=462872
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 28.11.2013
Море давно уже перестало удивлять нас своей мощью. Оно будто состарилось и впало в старческий маразм. Набеги волн всё чаще напоминали последние вздохи умирающего сумасшедшего. Я вслушивалась в их тревожное шипение и с трудом сдерживала слёзы. Море умирало.
Я ощущала боль каждой ракушки на дне этой бескрайне нелепой лужи посреди огромного материка, и сердце моё сжималось от боли и досады. А ведь ещё вчера здесь, на этом самом месте море танцевало безумную самбу, веселилось от души, пело песни и дышало всеми своими лёгкими . Взглядом я пыталась нащупать дно. Глинистое и до смешного скользкое дно. Но его не было. В последние минуты жизни море искало утешения у отдыхающих, беспечно прогуливающихся вдоль линии прибоя. Оно хватало их за ноги, жалобно шипя и извиваясь в мучительных конвульсиях. Но никто не обращал внимания. Внешне, вода выглядела совершенно обыкновенно и поводов для паники ни у кого не наблюдалось.
Но я знала правду. Уже три часа я сидела на пирсе, свесив ноги навстречу умирающему морю. Эти три часа я умирала вместе с ним. Сердце стучало уже не так ритмично. Дыхание всё чаще прерывалось. Мы сроднились в этой безумной агонии всемирной печали и трехмерного одиночества. Мы понимали друг друга, и от этого дышалось немного свободнее.
А ведь ещё вчера я жила и пела вместе с ним. В моих глазах плясали отражения тысяч лун. Я была одной из них. Серебряная луна в момент своего очередного рождения. И голос мой звучал, подобно струящемуся свету. Из самого сердца. Ещё вчера не было ночи. Не было боли. Вчера и сегодня. Две отдельно прожитые вечности... А ещё… Не было страха. Но зачем об этом? Море умирало. Я слышала жалобную песню обитателей морских глубин. Это был реквием. Возможно, Моцарт. Я плакала, смешивая слёзы с солёной горечью обречённой воды.
Тысячи голодных чаек клевали его глаза. Чайки были заодно с миром. Они устраивали дикие оргии на его уставших морщинистых веках. Море щурилось. Оно прощало их. Каждую секунду оно прощало своих мучителей и даже иногда улыбалось. А я не понимала такой отрешённости. Злилась и впадала в истерику. Рыдала у него на руках и умоляла проявить хоть немного жесткости. Но море устало за тысячу лет показывать характер. Оно ласково шептало мне слова утешения. Уверяло, что всё идёт своим чередом и такова жизнь. Что чайки так же нуждаются в его глазах, как я – в свете потухающих лун. А я понимала, что умираю вместе с ним, что мои собственные чайки с нескрываемым интересом вглядываются в мои всё ещё широко открытые глаза и ждут момента, когда в них погаснет отражение лун. И страх сковывал мои движения. Он впивался длинными скользкими пальцами в горло и в пол силы душил в изысканном стиле маньяка-эстета.
А люди равнодушно проходили мимо, и даже собаки с их чувствительностью к человеческой слабости спешили по своим собачьим делам, едва проявляя интерес беспрерывным вилянием хвоста.
И я поверила в неизбежное. Вдохнув на полную грудь солёного жизненного потока, я смирилась с отторжением. Бежать было некуда. Всё шло своим чередом. Ещё вчера я смеялась, купаясь в мелких радостях мира, упиваясь улыбками мимолётных прохожих и танцуя самбу на берегу жизни. Ещё вчера был день. И он был наполнен смыслом. И жизнь была другая – новая и совершенно не похожая на правду. Движения – плавные, слова – тихие, взгляды – влюблённые…
А сегодня я умирала на берегу уничтоженного моря. Обитатели моей души пели реквием. Скорее всего, Бетховен. И движения мои стали резкими, слова всё чаще срывались на крик, а взгляд устремлялся в небо.
Я поверила в неизбежное. Закрыв глаза и протянув руки в надежде на снисходительные объятья мира, я сделала первый шаг. И только волны ответили мне взаимностью. Море поглотило меня. Приняло жертву и исцелилось. Зашипело и с несвойственным для инвалидов неистовством бросилось на ничего не подозревавших людей. Даже собаки разбегались в разные стороны, едва успев поджать хвосты.
А я плавно опускалась на глинистое и до смешного скользкое дно. Обитатели морских глубин пели мне колыбельную. Я ждала завтра. Когда волны вынесут меня на берег, когда возобновятся безумные танцы, и тысячи лун снова отразятся в моих широко раскрытых глазах. Когда я буду рождена струящимся светом. Из самого сердца. На берегу самого живого моря…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=462721
рубрика: Проза, Лирика
дата поступления 27.11.2013
Вечер. Кофе. Тихий вздох.
Ты уже в вагоне.
Пахнет тысячей дорог
встреча на перроне.
Я пытаюсь не дышать,
я ищу спасения.
Мне с собой не совладать
от уединения.
Люди, словно мошкара,
всё жужжат и жалят.
Я ведь с самого утра
чахну на вокзале.
Я вчера свой крепкий сон
где-то потеряла.
И ищу со всех сторон
сон в стенах вокзала.
Где-то здесь он точно стих.
И глядит украдкой,
как в уме рождаю стих,
как на сердце гадко
Вдруг в толпе родимый взгляд...
Солнце заискрило!
Наконец-то ты назад
возвратился, милый...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=462720
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 27.11.2013
Я до тебе сьогодні востаннє приходила
Як пересічна особа. Як ледь вловимий спогад,
Не вартий жодної полиці твоєї пам’яті.
Я з тобою сьогодні востаннє кохалась,
Боячись відпустити з обіймів, розтиснути ноги
І втратити назавжди твій солодкуватий запах.
Я сьогодні востаннє зазирала у глибини твоїх
Безсоромних очисьок і намагалась побачити
Свій відбиток.
Я сьогодні востаннє проводила пальпацію свого мозку,
Розтираючи затверділі території, аби думки про тебе раптом не загубились
І не втратили орієнтацію в просторі мого хаотично розлаштованого життя.
Я сьогодні востаннє цілувала твого лоба, уявляючи Вічність
в подібній позі і благаючи про Вічність.
Я востаннє поверталась в перемерзлому тролейбусі,
Залишивши тобі на сніданок своє серце
І боячись, що проковтнеш, не помітивши…
Я прийду до тебе завтра,
І якщо це станеться – я оселюся в твоєму тілі й, можливо,
Пам’яті, але це буде на довгий період часу,
і ти маєш бути готовий посивіти, вкритись зморшками
і трьохтижневою щетиною і споглядати моє сивіння,
і рахувати мої зморшки.
І кохатися так обережно і чуттєво, ніби вперше,
Ніби ніколи нічого подібного в тебе не було,
Ніби ми єдині на цій землі люди зі статевими ознаками.
І з Любов’ю. Теж єдиною на цій землі.
І кохатися зі мною істерично й виснажливо, ніби востаннє,
Ніби завтра – усе зникне, розчиниться, вибухне і залишиться
Лише присмак останньої ночі.
І берегти моє серце, залишене тобі на сніданок.
А коли їсти – то повільно пережовувати, аби
Я відчула детально увесь біль і насолодилась ним до останньої краплини.
І заполонити собою усю мою праву півкулю, і навіть трохи лівої,
Хоча ліва уже і так твоя, бачиш?
І бути поруч. Там, де ніколи ніхто не був.
Чи справді ти хочеш цього?
Чи справишся з таким тягарем моєї постійно непостійної присутності?
Якщо завтра я прийду до тебе,
Ти маєш бути готовий дати відповідь. Хоча б собі.
Інакше – моє серце відчуватиме твої зуби
І я плакатиму. Час від часу. Коли стискання ставатимуть особливо нестерпними.
Я завтра прийду до тебе.
Як частина чогось вагомого.
А ти вирахуй поки свою і мою вагу…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=462041
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 22.11.2013
Та що ж не так з цим переродженням? Я то думала, що муки появи на світ людина переживає тільки раз... Упс! Помилочка вийшла з моїм уявленням. Скільки б разів ти не змінював своє життя - однаково натикаєшся на цей довбаний родовий синдром. Будь яка трансформація душі чи тіла, будь який перехід з одного рівня на інший супроводжується болем. А що болить то хоч? Біс його знає.
Спочатку настає апатія. Ти подумки пришпилюєш себе уявними нитками до ліжка і все, на що вистачає сил - дивитись у стелю. Ти робиш це зосереджено, зі знанням діла, з детальним вивченням кожної шпариночки, кожного недоліку, а тоді берешся за людей.
Настає друга стадія - роздратування. Тебе починає дратувати все і всі. ти не можеш пробачити людям їх помилки, ти бачиш усі шершавості, навіть найнезначніші. ти боїшся виходити на вулицю, адже навколо вони - такі недосконалі і остогидлі людиська...
А що потім? А потім ти надибуєш дзеркало у ванній кімнаті і вдивляєшся у своє відображення... Ось воно! Ось причина усіх твоїх депресій! І ти пробачаєш. Пробачаєш стелі її шпаринки, пробачаєш людям їх вади і приймаєш себе. Таким, як ти є. Перехід відбувся. З днем народження тебе, Нова Людина!!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=462040
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 22.11.2013
Сколько зим бы ещё пережили мы,
приударив за одиночеством.
Сколько звёзд потеряли из виду бы,
не уверовав в их пророчества.
Скольким песням не дали б названия,
пропустив через призму циничности.
И как тяжкое наказание
нас поверг чей-то вывод — «личности».
Так давай обернёмся птицами,
даже пусть не весьма приглядными.
Если нам суждено быть лицами,
то хотя бы
незаурядными.
Источник: http://poetik.ru/polety.php
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=461821
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 21.11.2013
Я ветренная. Я беспутная. Такая себе распутная девица...
Лица, лица, все эти образы мне знакомы будто.
И я ловлю в случайном встречном — Вечность...
А Вечность — кроха в руках аматора. Она проскальзывает меж ресницами... и снится мне, снится. То бал, то улица.
То явь, то вымысел.
И я всё путаюсь, пытаюсь вырваться, сосредоточиться,
прийти в сознание,
но обаяние и многоточие как капля, точат
мою религию.
И я проигрываю. Ставки сделаны.
Мне было велено не спорить с Вечностю,
своей беспечностью я вновь наказана.
Одна... и связана...
душа гулящая...
И не распутная, а настоящая...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=461819
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 21.11.2013