| Сторінки (4/315): | « | 1 2 3 4 | » |
Ведмедику Потапичу
ні-ні бешкетувати!
У нього (знають всі)
поважний дуже тато!
І мама у нього
Ведмедиця серйозна.
Вони собі по лісу
Ну дуже ходять грозні!
Усі бояться їх...
Та навіть наближатись -
Вони давно, напевно,
Не можуть вже сміятись.
І бідне ведмежа
Усім звірям так жалко...
Один Потапич знає
Іще собі ізмалку:
Що тато як ричить -
То йди, ховайсь до мами.
Як мама не велить -
Просить у тата стане.
Коли ж вони разом,
Капризуна вже сварять,
Від них він не біжить...
А скорше обнімає!
І знає наперед,
Що знову приголублять.
Вони ж добріші всіх...
І дуууже його люблять!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=453947
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 11.10.2013
Ранкова тиша. Чашка кави з молоком. Дім ще ніжиться в обіймах ночі. А він, немов кошеня, в обіймах ковдри. Вона любить дивитись на сонні обличчя. Ще з дитинства. Це щось суто сімейне. Все спокуто таємницею. Свідомість, як немовля, народжується на світ. Кожного ранку по-різному. В такі моменти людина стає по-особливому рідною. Беззахисно-спокійним дитям, навіть якщо йому далеко за сімдесят. Апогей щирості.
Якими таємницями годується зараз його душа? На якому небі літає? Які знаки і образи збирає по землі? Які відповіді бачить...і хитра, напряму нічого не видасть потім. Хто і що йому зараз розказує? Таким зосередженим і уважним вона рідко його бачить...
Все. Розмову скінчено. Він повертається до свого простору. Чуючи, як нестерпно гримить тиша, він посідає на блискавку і стрімко летить на цей дивний звук. На всій швидкості врізається у грата свідомості, але вони не відчиняються. Ще декілька разів. Вона бачить, як тремтять його вії під натиском цих ударів. Нарешті очі відкриваються. Струшуючи залишки космічного пилу, він освоюється містом, у яке прибув. Місто, сповнене відблиском її очей. Простір заповнюється її посмішкою.
Відкриває двері новий день.
-Вітаю з народженням. - відбиваються від стін слова рідного голосу.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=453822
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 11.10.2013
Руки. Холст и краски.
Бережно и тонко.
Линиями волны,
Подбирая цвет.
Взгляд его бездонных.
Синий - его сердца.
Серый - её боли...
Неба...из газет...
Столь же бесполезных,
Хаотичных мыслей -
Фразы, заголовки,
Глупые статьи.
Три головоломки,
Важных пять открытий.
В центр - его голос...
Линией судьбы.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=453671
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 10.10.2013
Тримайся. Тренуйся. Іди. Не зупиняйся.
Богатир збирає Бога в собі, а не м*ясо.
Посміхайся. Для близьких. Для рідних.
Це дуже важливо.
У дзеркалі. Навіть собі. Очі видають силу.
Пам*ятай, ти - ніщо і ніхто без своєї історії.
Викинь сумнів і вір.
Серце знає свою територію.
Сила в спокої. Істина в тиші.
Душа у самотності.
Не шукай у яскравих подіях
І цінах свідомостей.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=453447
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 09.10.2013
В заточении черепной коробки
Душа...под тяжёлым замком.
Не принцесса, но загнанный воин.
Не с волшебным, но чёрным котом.
Убегала. Не раз. Возвращали.
Убежит. Если вновь хватит сил.
Ждёт...Его? Или чуда? Ночами.
"Он не знал...да к тому же забыл."
Нет, он помнит. Хотя и не знает.
Он - боец. На войне. Каждый день.
Крича шёпотом строки стреляет
Прямо в небо....А может быть Ей?
В руки меч. Гаснет свет. Пораженье.
Звуки смолки. Слабеет герой.
"Потерпи"- ясный свет. озаренье.
Єто доблесть - сражаться с собой.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=453444
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 09.10.2013
Ні. Вона не одна.
Бо за нею міста.
Війни предків. Орда,
Що розбита у щент.
У полон самота.
Та не знищить дотла.
Бо Святая Земля
Їй наснаги дає.
Ні. І він не один.
Його сила зроста.
Віра — та, що була
До нього є у нім.
Він не ходить з мечем.
Та у думках війна...
Син козацтва. Славетних.
Здолає її.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=453403
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.10.2013
Ти маєш почути мене де для всіх
Тиша.
Я маю відчути тебе. Не в думкАх.
Вище.
Ти маєш шукати мене, де нікого
Немає.
Я маю впізнати тебе, хоч ніколи не
Знала.
Ти маєш Один, не зважаючи на перепони.
Я маю Одна, не звертаючи шлях ні на кого.
Якщо, колись ти мені станеш дорожчим, ніж
Тиша.
Якщо, колись я тобі стану самотності
Вище.
Відбудеться те, що я бачила лише
У снах.
Ти зрозумієш мене... не тут.
У віках.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=453183
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 07.10.2013
Кожен має своє болото.
Вічні справи, нелюбима робота.
Не -щасливе (-розумне) кохання,
Кожен день ми говорим "востаннє!"
У когось алкоголь, наркотичне.
Чи пусті балачки про щось вічне,
А ще краще - плітки повсякденні,
Купа планів на завтра - щоденні.
Воно смокче, а ми не противимось,
І все вірим, що завтра вже змінимось.
І все глибше, і глибше сягаємо...
Всі надії на дно відпускаємо...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=452620
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.10.2013
А ведь каждому дано
Ловить губами ветер,
И щёчки подставлять лучам,
Смеяться, словно дети.
Взлететь повыше к облакам,
Их разглядеть картинки,
Небесной музыки найти
Старинные пластинки.
Послушать, как шумит листва,
А птицы как летают!
Чужого покормить кота -
Он тоже голодает.
Берёзки в небо высоко,
Уж с ветром блюз танцуют..
И горизонт - так далеко...
Туда несутся думы.
Огни квартир жилых домов,
И фонари аллеи,
Прогулки лишь с одной Луной,
И холод - душу греет.
Кормушечку для птиц зимой,
Чтоб чаще прилетали...
Да много в мире дано,
Но лишь бы замечали...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=452612
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 04.10.2013
А я сьогодні трошечки замислилась.
Чи дощіком, чи вечором навіяне,
Чи може десь до неба - і замріялось,
Між хмарками такими темно-синіми.
Десь років через п*ять, чи трохи менше.
Ви уявіть, відкрити ці сторінки...
І всі оті думки, життя моменти,
Свої вірші читати у пилинках.
Про світлі мрії, цілі, про світогляд.
Чого ми досягнем і що здолаєм?
Чи Україна зробить якийсь крок-бо?
Покращиться життя на всьому краї?
Чим очі пламеніти тоді будуть?
Чи зможемо ті іскри не згасити?
Які ми увійдем у те майбутнє,
Чи будемо іще такі, як діти.
Чи втілим у життя завітні мрії,
Чи подарує Бог, що ми шукаєм,
Не знаю, але маю лиш надію,
Що кожен знайде ключ від свого раю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=452481
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.10.2013
Чого воно у душу поза тишею?
Тваринний страх для когось стати лишньою?
Птах сумніву у мрії засинаючи,
Хоча живеш щодня його долаючи.
Чого?Чого до всіх?Чого нескорене?
Чого лякає сумом днів знедолених?
Я двері й вікна з ранку закриваю всі -
Воно по стелі лізе вже торкаючись.
Знов біг - від маячні до непокірності.
Зупинка на межі власної вірності.
Наскільки ж вовчим душам в світі боляче,
Що виють так до Місяця щоночі?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=452233
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.10.2013
Вони не зустрінуться. Більше ніколи.
Хоч ходять одними шляхами додому.
Є спільним їх ліс. Вона - вранці. Він - ввечір.
І небо одне. Кладе ковдру на плечі.
Обрані чимось так схожим на долю.
Та кожен із них має власную волю -
Він вже давно до безтями від іншої,
Вона живе в мріях - про чисте і вічне.
Обійми дубочку - вбирає весь сум.
Під ним він...Вбирає весь тиск її дум?
Вона тут лишає свій розпач і біль...
ЇЇ то провина - що робиться з ним?
Вона дивиться в небо, він сОбі під ноги,
Сліди зберігає їх спільна дорога...
Напевно колись вони мали зустрітись,
Волосся для нього гіллям зачепилось.
Він бачив...за мить лише від передозу.
На обмін - залишив їй шприц на дорозі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=452187
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 02.10.2013
Вечность - это не время.
Вечность - это не скука.
Незримое измеренье,
Абсолютно иная жизнь.
Вечность - звёздное небо,
Вечность - любимые руки,
Нить связанных поколений,
Морской полуночный бриз.
Запах цветочный ветра.
Шёпот дождя над крышей,
Секундное то мгновенье,
Брызги луж по ногам.
Только одна песня -
Сердце затронула дико
Имя одно по венам.
Боль незаживших ран.
Вечность - одна улыбка,
Круги по воде от каплей.
Листик, дрожащий зыбко.
Тот, что сквозь пальцы, песок.
Голос, звучащий тихо,
Истины свет, правды.
Вечность - не то, что всё время,
А то, что важнее всего.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=452002
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 01.10.2013
Я уйду. Что сказать, если спросят?
Ну вообще-то навряд ли, но ладно...
Расскажи, как любила я осень,
Вечера той чудесной прохлады.
Расскажи, как я верила очень.
Как иначе? Я - внучка Надежды.
Внучка Веры...Любви только впрочем
В родословной моей так и не было...
Расскажи, как любила я небо.
Как я звёздочки всем отправляла...
Как моя неизвестная небыль
В лучах солнца кого-то пленяла.
Я вообще-то и не собиралась!
Отпусти от меня эти души.
Я сама где-то в детстве осталась.
Среди книг и тетрадок мне лучше.
Пусть простят, что я очень мешала.
Приходилось вновь делать уборку.
И такими, как я, ведь дышали...
Загрязняли себе только бронхи.
Расскажи как по-детски любила
Тех, кто рядом...Смешно и нелепо...
Остальным я давно всё простила.
Все остались лишь в добрых сюжетах.
Я уйду...меня просишь вернуться?
А зачем?Что тебе моя правда?
Мне пора бы, ты знаешь, проснуться...
Что же там? Я не знаю. Но надо.
-Подожди! я скучать очень буду!
Не забуду тебя, обещаю!
-Не давай обещаний впустую.
Всё пройдёт. уже завтра. я знаю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=451940
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 01.10.2013
Я узнаю тебя...когда-то.
Может и не на этом свете.
И в душе заиграют сонаты.
Дождя капли запляшут, как дети.
Звёзды в море падут...наверно...
И Луна мне с небес улыбнётся.
Ты последним будешь и первым.
И пусть кто-то с меня посмеётся.
И кричать со мной в такт будет ветер,
Только я не почувствую даже.
Ничего.Лишь тебя заметив,
Взгляда не отведу отважно.
А потом убегу рысью...
Буду бегать ночами в поле.
И кричать тебе «приснись мне!»
Только я не засну более..
«Почему ты ждала? - спросишь.
Неужели пустыми все были?»
Да наверное, нет вовсе.
Просто были полны пыли...
Я могу тебя ждать вечно..
Даже пусть не на этом свете.
Я узнаю тебя...конечно...
Мы счастливыми будем...как дети...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=451788
рубрика: Поезія, Интимная лирика
дата поступления 30.09.2013
Таких, як ти, не буде й не було.
Таких, як ти — один лиш раз із неба.
Воно велику радість всім дало.
Щаслива тим, що я — саме у тебе.
Велике серце ходить по землі.
Душа, що так пропитана любов*ю,
І до дітей, і навіть до тварин.
Так небайдужа до чужої болі.
В тобі не книжна мудрість, а жива.
Я завжди...завжди дивувалась — звідки?
Та звідки ж стільки ніжності й добра
І чистих роздумів в майбутнє ріки.
Моя...і кожний крок завжди зі мною.
Ходити, говорити, віршувати.
Пісні співать дорогою додому.
І казочки читати і писати...
Щоб йшло не так — не опускати руки.
Не нести негатив і злість додому,
Не вірити, що довгії розлуки
Для рідних можуть бути перепоною.
Завжди поставити себе на місце,
Того, з ким поруч ти живеш і любиш.
Що зрада — річ жахливіша за вбивство,
Від неї вже прощення не здобудеш.
І до людей навчила придивлятись,
Що в кожному щось має буть хороше,
І по життю ідти, не озиратись
На свист чи дУмки зайвих перехожих...
І ще...та ну...багато так писати...
Ти ж все сама і так про мене знаєш.
Я дякую, за все, щоб я не взялась,
Чим можеш — ти завжди допомагаєш.
А головне, що поруч з словом “треба”,
Завжди звучало “бо”, або “тому що”.
Ти мене розумієш так, як небо.
Я часто дивувалася тому.
І дякую тобі за мою волю,
Що ти не йшла ніяк на мене тиском,
Коли я сперечалася з тобою
І обирала те, що серцю близько.
Ти привела мене в цей день осінній,
І ненькой другою для мене стала осінь.
Співало з нами сонечко чарівне,
Блищали на траві ранішні роси.
Ти — моє світло, океан і зорі.
То щастя — народитись саме в тебе.
Твій погляд — завжди ніжний і прозирий.
Спасибі Богу за мамусю з неба...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=451772
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 30.09.2013
Это чУдно - любить тишину.
Хотя мне говорят - "постарела".
Никогда не любила весну,
Не всегда жила так, как хотела.
"Посмотри на себя! На глаза! -
Они больше ничем не искрятся...
Не очистит их даже слеза"
Так, как я - жить, наверное бояться...
Это чУдно - стихи ни о чём.
Эти мысли, пропитаны пастой.
Эта вечная дружба с дождём.
Эта осень - она ведь прекрасна!
Нет, не слышат...У них холода.
Как-то странно...а я живу в счастье.
Постарела, наверно? О да.
Но мне здорово так в одночасье.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=451548
рубрика: Поезія, Интимная лирика
дата поступления 29.09.2013
Всё к лучшему. Уходят? Пусть идут.
Мне не страшны октябрьские грозы.
Останутся любимые дожди,
И верные январьские морозы.
Замёрзну? Нет, замёрзнуть не боюсь.
Мне холодно всегда и в сердце осень.
Давно привыкла к холоду и пусть
Он в унисон мне сердце подморозит.
Надеюсь, но не знаю ничего..
Но делаю, так нужно мне...упрямо.
Я знаю, дорогое большинство
Меня, увы, давно не понимает.
А сердце замирает на чуть-чуть
Порой даже от мысли «что же скажут»
И кстати...ведь когда-то все уйдут.
По одному... и к сожаленью даже
С собой отсюда ты не заберёшь
Ни друга, ни толпу, ни даже мужа.
И ты одна лишь в свою дверь войдёшь.
Уходят? Пусть идут, им это нужно.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=451546
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 29.09.2013
Зачем бесполезно искать виноватые души?
Ты сам каждый день выбираешь кого тебе слушать.
Ты сам каждый день выбираешь кому тебе верить.
И в душу свою только ты открываешь двери.
Ты можешь проверить всегда, пусть хоть чем уверяют.
Тому, кто не врёт, скрывать нечего - он это знает.
Доверие - важная вещь, но не каждый оценит.
Поэтому прибереги, не отдай за бесценок.
Мне даже его иногда возвращали обратно.
Просили потом, чтоб вернула и неоднократно.
И я, если честно, поступки все людям прощаю.
Но только доверие, увы больше не возвращаю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=451402
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 28.09.2013
Знайди мене в обломках неоліту...
Ти уявляєш, як би це було?
Як ми б удвох вирощували жито,
Ячмінь, пшеницю, просо і зерно...
Я б амазонкою була напевно, можна?
Та ні, не той, щоб бігла воювати...
Від племені відбившись на сторожі
Ми вдвох жили би десь - не як сармати.
Ми на биків разом би полювали,
А ти навчив мене стріляти з луку,
Всілякі камінці собі збирали,
Я вже б тоді не відпустила руку.
Навчилися робити з глини посуд -
(Такий жахливий), та для нас найкращій,
Розмалювали звісно на свій розсуд
Свої маленькі примітивні хащі.
Ми б не сварились...Сенс? Нас тільки двоє,
Хоча я, звісно, часто б поривалась
Сховатися від тебе за горою.
Здається, чую вже, як ти б сміявся.
Якщо колись наскучить?-Запитаєш.
Ну добре...По століттях біжімО?
Куди захочеш - будь-якого края,
Час будь-який собі оберемо...
Загубимось...хтось розімкне нам руки...
Запропонує кращого життя,
І рани залікує той розлуки
Яскравими дивАми небуття.
Як довго ліки будуть мати дію?
Та розум переможе і душа -
Знов буде кровоточить безнадійно
На запах тої крові я б ішла...
І ти б ішов...Знайшлись..обов*язково
Крізь всей цивілізації політ
І ми за руки йшли з тобой додому..
У неоліт, покинувши цей світ.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=451366
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.09.2013
Летние каникулы!
Ура-ура-ура!
Снова в гости к бабушкам
Едет детвора!
Бабушке-медведице
Тоже повезло -
К ней на все три месяца
Привезут его!
Маленького мишеньку-
Доброго внучка.
Будут читать книжечки
В поле у ручья.
Будут они песни петь,
По воду ходить,
И других медведиков
В гости приводить.
Бабушка для внучека
Мёду набрала,
Собрала все лучики,
В сказки заплела.
И ночей она не спит,
Внучека всё ждёт.
Наконец настал тот день -
Радости её...
...и предела не было!
Только повзрослел...
Он уже не мишенька,
Он уже - михей!
Он в приставку рубиться
С ночи до утра,
Выходить не хочет он
Даже со двора.
И рычит на бабушку -
Милую, родную:
"Ты не отвлекай меня!
Видишь я воюю?!"
Плакала медведица,
Что тут говорить?
Плохо ей без внучека...
Как же поступить?
И на горюшко её
Мышки собрались:
"Напугаем мы его
Так, что - ух, держись!"
И пока мишутка наш
В Гитлера стрелял,
Его плотный круг мышей
Тихо окружал...
Вспомнил он, что хочет есть.
Взгляд от монитора -
Тут мышей уже не счеть...
Визг по всему дому -
И закрыв глаза бежит:
"Бабушка, родная!
Ты спаси меня от них!
Я грубить не стану!"
В общем, тут мораль проста -
С бабушкой потише...
А иначе вас тогда
Покусают мыши.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=451301
рубрика: Поезія, Сказки, детские стихи
дата поступления 27.09.2013
Я думаю, нужно жить,
Пока не кончается паста.
Талант вечерами точить,
Пока не ступились ножи.
На отблески света идти
И мух, что жужжат, не бояться.
Они ведь не больно кусают,
Но так отвлекают в пути.
Я думаю, нужно любить...
Несмотря ни на что...надо.
Человека несложно понять
И всегда очень важно простить.
А куда он решит бежать -
Это только его правда.
Своего не прийдётся держать,
Остальных - лишь с добром отпустить.
И я знаю, не стоит жалеть.
Хотя надо бы помнить о прошлом.
Моё прошлое - это ведь Я.
От себя никуда не уйдёшь.
Иногда оно может болеть,
Даже думая о хорошем.
Посмотри, как летает листва...
И послушай, как падает дождь...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=451240
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 27.09.2013
САМОТНІСТЬ -
о як всі не люблять те гарнеє слово.
я трохи розширю комусь може погляд на світ...
саМотнІСТь - це МІСТ
до душі, до своєї історії.
це МІСТО в країні Себе і своїх справжніх снів.
САмотНІсТь - СТІНА,
Ну стіна...І хіба це погано?
Вона захищає, весь час оборону трима.
В самотності скільки завгодно зализуєш рани,
Хоч що хай летить, та самотність - найкраща броня
СамОтНість - це СОН,
не завжди сни нам сняться чарівні.
сАмОтНісТь - це НОТА -
Найкраща, вона, мов маяк.
саМОтнісТь - це ТОМ,
Том життя, що тебе робить вільним.
З САМОТНОСТІ - БОЛІ і ЗРАДИ - не скласти ніяк.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=450984
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 26.09.2013
Я не вмію читати вірші,
Гарно, пафосно, вголос - не вмію.
Я пишу, але всі ті думки
У душі й на папері десь тліють.
Я не вмію у голос "люблю"
Навіть рідним пишу на листівці.
То сакральне і я берегу -
Це на серця лише кіноплівці.
Я не вмію на статус в контакт.
Той, хто треба, і так все почує,
А для інших...Та нащо ім знать,
Ті думки, що для когось звітую.
Я не вмію, казали мені...
"Юль, Ахматову як, ТАК читати?"
Я не вмію читати вірші...
Я їх можу лише відчувати
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=450977
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.09.2013
З чого починалась дитиночка?
Із мрії, сакральної тиші.
Така собі в часі зупиночка -
І все вже не так, як було.
І раптом - злетіли всі вісточки!
Птахи позлітались до криші,
Хоча і не бачив ніхто того -
Нас дивує лише НЛО...
З чого починалась дитиночка?
З чого же вона почалася?
Молили про неї до Господа
Янгелики, люди святі...
І Він...це я так, з свого досвіду...
Ніхто того звісно не бачив,
Та Він із щасливою посмішкой -
Дозволив їм втілення мрій.
Дозволив...хай буде людиночка.
Хай буде така особлива.
Нехай лиш ніяк не зневіриться,
І Батька свого пам*ята.
Нехай кожен день в небо дивиться.
І знає - чекає родина там,
Що любить, що спостерігає.
Що разом із нею в літах.
Тут важко...під час нічим дихати.
Під час так бракує...чи розуму?
Чи мудрості?Щастя...чи досвіду..
Наснаги, ту слабкість долать.
Та з пізньої ночі і досвіту,
Ти крила вдягай, хоч потрошечку,
Лови ті тонесенькі промені
І Батька за руку тримай.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=450912
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 25.09.2013
Сиджу серед купи чиїхсь рефератів.
Комусь - про кохання, комусь - про сарматів.
Для когось важливо - з ким мила гуляла.
Для мене - чому Київ-Русь занепала.
Комусь - ой-ой-ой, та які ж в нього очі!
Комусь - всі ті дати зубрити охоче.
Для когось - поеми і вірши писати,
Комусь - хто куди там ходив воювати.
Ви хочете ліки від злого кохання?
Учіться ідіть. Залишайте зітхання.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=450899
рубрика: Поезія,
дата поступления 25.09.2013
Собака — не друг человека.
Она куда больше, чем друг.
Кто, как не она меня встретит?
И голову ложит на грудь.
Нет, правда! Она обнимает.
Умеет смеяться она,
И вся прямо светом сияет,
Увидев меня со двора.
Она меня чувствует...очень...
И честно, когда я грущу,
Её взгляд ну так озабочен...
«Давай я тебя полечу...»
Она даже руки целует...
За что только это? За что?
За что же они нас так любят?
Так людям любить не дано..
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=450707
рубрика: Поезія, Посвящение
дата поступления 24.09.2013
Прокидайся, сонечко!
День новий прийшов.
Подивись в віконечко -
Він несе любов!
Сонне личко в неба
Очі відкриває,
Те, що тут дитятко є
Дуже добре знає.
І воно нам стільки
Хоче розказати!
Прокидайсь, маленький!
Годі тобі спати!
~ * ~ * ~
Дощик стукає в вікно,
В гості він прийшов.
От поснідаєм разом -
І гуляти знов!
Капітош ловить в калюжах,
Бігати з дощем,
Прокидайся, мій маленький,
Справ багато ще!
~ * ~ * ~
Очі заспані,
Сонне личко,
Прокидайся,
Бо сонечко кличе!
Світ на тебе
Уже зачекався!
Хоче, що б ти
Нового дізнався!
Йому знаєш
Без тебе, як сумно?
Він тебе більше
Сонечка любить!
Прокидайся,
Моє маленятко!
Залишаймо тепленьку кроватку.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=450617
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 24.09.2013
Уже обожжённые жизни странички
Тухли...Я снова чиркала спичкой.
Вопросы. Ответы. Книги.
Наука. Физика. Химия.
Финансы. Зачем? Надо.
Философия. Логика.Правда.
Банальности.Глупости.Поиски истины.
Страхи. Мечты. Слёзы внутренней исповеди.
Они бесконечно горили
А я их топтала всё в землю.
Под музыку Умебаяси...
Люблю, как он пишет..
До счастья.
Лишь он отражает до капли
Всю боль, что в душе...ковыряет
Всё глубже...но тут же и лечит.
И плед мне бросает на плечи.
Не плачу... и не улыбаюсь.
Лишь сто многоточий. Пытаюсь
Одну лишь поставить. Мне сложно,
Но кто-то сказал — значит можно.
О, как они ярко горели!
Хоть сразу совсем не хотели.
Их ветер тушил, жёг мне пальцы,
«Не смей, - говорил. - Не пытайся,
Остануться вечно с тобою.»-
И он не забрал их с собою.
И камнем упали на Землю...
Обрывки, что так не хотели -
«Я устала...я счастлива..
утро...вечер....
А время зачем?
А где найти вечность?
Мне больно...мне грустно...
Мне весело снова?
Нет. К этому счастью ещё не готова.
Так будет? Смогу?
И опять в одночасье
Вопросов-ответов-загадок участие.
Моя нерешительность. Моя пустота...» -
Горело, горело, горело всё там.
Я даже не плакала, не обнимала,
Ведь так лишь любимых друзей провожала.
Но только не их...
Об одном лишь молилась,
Чтобы из пепла они не возродились.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=450484
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 23.09.2013
"Думки завжди приходять недаремно -
Мені із дитинства ще мама казала.-
Як добрі, то слухайся, доцю, будь певна,
Сумнівні - відкидуй, з них користі мало. "
В дитинстві все чітко було і понятно:
Тут біле-добро, чорне-сум, сіре-смуток.
Та час і життя, і на жаль, людський натовп
Змиває ті рамки, міняє майбутнє.
І це є нормальним. Хіба ж то погано?
Своє має кожен у світі шукати.
І зовсім не слухати рідної мами.
Хороші думки - десь подалі кидати.
І слухати сумніви з ранку до ночі.
Боятися навіть прокинутись вранці,
Читати, впадати у відчай щоночі.
Тут віра живе лиш в антидепресанти,
Та той, що не втратив останнього мозку,
Збагне, що втікнути не можна від себе,
А відчай все далі штовхає у простір,
Де віри немає ні в себе, ні в небо.
Я знаю людей, що живуть так роками,
Та більшість їх звісно не зрозуміє,
Бо більшості легш за все жити думками
Про хлопців-дівчат і якісь свої мрії.
І з простору важко того вже звернути
І дехто, на жаль, відкрива інші двері.
Мені б так хотілось їх всіх повернути.
Та битва ця тільки з собой проти себе.
А наші думки недаремно приходять...
Душа або ловить, або відкидає,
Та той, що Величну цю руку ухопить,
Уже не піде...бо багато він знає...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=450472
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 23.09.2013
Мне одной не достать до Луны,
А мне очень...Ну очень надо!
Не хочу я цветов весны,
Даже гор и морей не хочу!
И не нужен мне океан,
И лесов с их чудесной прохладой.
Я хочу достать до Луны.
Только как я туда долечу?
Я и прыгала выше за ней,
Я на цыпочки даже вставала!
Только звёздам конечно видней,
Покатились от смеха звеня:
"Да когда ты уже повзрослеешь?
Сантиметров в тебе мало.
От сумбурных своих идей,
Избавляйся, ты поняла?"
Я полезла на крышу тогда,
А с неё - там совсем близко!
Будут счас подо мной города -
Это было когда-то во сне.
Всё равно...Нет...совсем никак...
И я к ветру воззвала: Быстро!
Отнеси-ка меня к Луне!
А она подмигнула в знак.
Я - на спину и мы летим!
Разбивая звёзды в метели,
Пролетая волшебные сны,
Что снисходят кому-то сейчас,
Пролетаем четыре весны,
Что качаются там в колыбели.
Я вообще-то не очень весну...
Но младенец-то в чём виноват!
Подлетели уж близко к Луне...
Вот же, ветер, чуть-чуть и дотронусь!
Только он непонятно зачем
В небо звёздных перин притащил.
Ты наверно не понял совсем?
Я летела с тобой за Луною!
Это что ещё за идеи?
Ты оставить меня тут решил?
Оказалось, что в ссоре они...
Что с тех пор прошли тысячелетья.
Потому что ей ветер, увы,
Просто кофе в постель не подал.
У них разные взгляды на мир,
И вообще, он совсем не заметил,
Как она флиртовала с другим,
И хотела, чтоб он ревновал.
"В общем, гордо на Землю ушёл -
А она пусть сидит и скучает,
Невесомость - её лучший друг?
В невесомости пусть и живёт. "
Такой детский, такой смешной....
Я ему даже сделала чаю...
Ведь я знала, наверняка,
Он бессовестно мне сейчас врёт.
-Ну совсем ведь осталось чуть-чуть!
С того камешка, даже рукою...
Может ты бы меня подсадил?
Я мечтала ведь...я так ждала...
Ты же видишь, что мне здесь одной,
Ну никак...
-Не проси, всё что смог ведь.
Только ты не грусти, хорошо?
Без неё же ты как-то жила.
Я обиженно губы надула,
Так мечты топтать надо уметь!
Ладно, хочешь идею другую?
Только долго придётся терпеть!
Я с Земли для тебя такого,
Чтобы тоже хотел до Луны....
Но таких я не видел, не скрою,
Будешь ждать? Твоё право...смотри...
* * *
Она в общем там обосновалась.
Она сказки под вечер котам.
И с Луной даже спорить пыталась,
Ветер сможет.найдёт чудака.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=450386
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 21.09.2013
Місяць кудись вирушає...
Зазвичай він повільніш летить,
Я його звісно питаю -
Ти куди? Зупинись хоч на мить!
Я вирушаю на Захід!
Вибач, велика потреба!
Мені там промінчик до хатки
Одної пустити так треба!
Та ти ж їх однакові дариш!
Та ні, мала, той особливий.
По ньому зійде янголятко
До самої доброй людини.
До неї він вже поривався!
Давно...та було ще мале...
І я відпускати вагався.
Аж раптом чогось там утне.
А він вже їй снів нарибалив!
А він вже казок вполював!
Кіт місячний - воїне бравий
У цьому йому помогав.
Він сипав їй зверх метеорів,
Щоб знала, що він тут сидить,
У нього є свій астероід
І він потім щастя возить
Всім-всім буде обов*язково...
Та трошечки треба заждати.
Він має мудрішати згодом -
Кому, як не їй його дати?
І поки ми з ним розмовляли,
Воно вже домчало само,
У нас його навіть хтось бачив...
Зі страхом сказав еНЛеО.
А він підмигнув із ракети,
Швиденько на промінь присів.
Мені подарив він білетик,
У місто до місячних псів.
А я йому скриньку любові,
І яблучка щастя дала.
І вони полетіли до тої,
Що зіткана з світла й добра.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=450322
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 20.09.2013
На улице здорово, ветер и тучи,
Всё, как люблю, шесть утра...
Погоды нельзя мне и выдумать лучше.
Я выхожу со двора.
Мне улыбается сонное небо,
С флакона брызгает дождь.
Запах какой-то небесно-волшебный.
Надеюсь, ты всё ещё ждёшь.
Ветер ко мне обращается, просит -
Вспомни, что в сердце на дне.
Тут проболталась нечаянно осень.
Ну! Расскажи-ка и мне.
Что-то столь ценное вдруг вспоминаю,
Ветру даю, пусть несёт.
Он даже был за воротами рая -
Доверить ему можно всё.
Он рассказал мне, что снова влюбился
В ту, что веками любил.
Лишь после ссоры он вдруг притворился,
Что её голос - не мил.
Да и вообще они ссорятся вечность,
Чаще, конечно, зимой -
И вот поэтому, спрятав беспечность,
Он ходит - сумбурный и злой.
Мирятся - снова, как птенчик летает,
Громко кричит во всю грудью.
А иногда, даже вон - затихает,
Вникает в небесную суть.
Дел ещё много, прощай, недотрога!
Позже к тебе заскочу!
Смотри аккуратней, деревья не трогай.
В нарядах пусть будут, хоть чуть -
Ему отвечаю, и вдруг вспоминаю,
Забыла опять попросить,
Чтоб он рассказал, что я верю и знаю.
И помню - натянута нить.
Снова забыла, стук сердца смирила,
И ладно - тому не бывать.
Дождик явился: "забыл, говорили,
Что ты должна что-то узнать."
Что-то, кому-то, где-то, кого-то,
Лучше давай помолчим...
Душа пусть летает, а я понемногу
Мысли хочу отключить.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=450195
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 20.09.2013
Зажурилась осінь, Знов прийшла до Грудня...
Плаче так надривно - Серце розрива.
Ну скажи, дідуню! ЗА що мене люди
Так не полюбили? В чому винна я?
А чого, онуко, ти постійно плачеш?
Чом зриваєш листя, бешкетня мале?
І навіщо в небі хмар намалювала?
Чи не знаєш? Сірий - настрій всім псує.
Подивись на вЕсну - яка гарна краля,
Як іде полями, квітне все навкруг.
З нею одружитись хочуть всі, я знаю,
Бо її кохання - то найкращій друг.
Та не хочу, діду! Та не хочу заміж!
Та мені не треба, щоб дивились всі!
Листя я зриваю, кожний, щоб побачив,
Що на голій вітці спить голодний кіт,
Що літають пташки в них над головою,
Та чомусь їх бачать тільки лиш тоді,
Як вони у вирій - десь понад рікою...
І звичайно винна Я у цій біді.
Я несу їм чесність, відкриваю вічі.
Плачу ж бо я з ними... Хто їх ще пойме?
І хіба не знаєш? Сірий - бо це вічність.
Та мені в долоні Бог її дає!
Я б могла забрати... всю...та до краплини!
Я б могла у скронях в себе заховать!
Але я так хочу, кожна щоб людина,
Хоч шматочок мала, щоб змогла чекать.
Я несу їм сльози...тих, кого так люблять,
Що на них чекають десь у вишині.
Так скажи, дідуню, чом мене не люблять?
Чом ці депресивні погляди в вікні?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=450108
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.09.2013
Небо сутра в тёмно-сером пальто
Дарит букет жёлтых листьев,
Ветер мне клёном стучиться в окно,
Давай поскорее проснись-ка.
Мне так уютно в пижаме ночной
Под тёплым моим одеялом,
Ветер, ну что ты совсем, как ручной?
Иди погуляй, я устала.
Всю ночь я летала по крышам домов,
Истории слушала кошек,
А звёздные псы меня звали с собой,
За зайцем побегать немножко.
Я села на либру, на чашу весов,
Кого на вторую посадят?
Но только тогда, чтоб во веки веков,
Они уже ровно стояли.
Позвала я волка, что рядом бежал,
Давай покатаемся малость?
Конечно, для игр я совсем не устал.
Вообще, что такое усталость?
Потом я хотела куда-то лететь,
Над всеми, над миром, над каждым,
Хотела ещё колыбельную спеть
Вселенной, как Умке однажды.
Но только я раньше заснула тогда -
Весы те меня укачали.
Медведица близко ко мне подошла,
Накрыла меня одеялом.
И я засыпала в объятиях неба,
Что в сером пальто, уж стоит.
Вновь будитменя, как всегда самым первым...
Оно хоть когда-нибудь спит?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=449987
рубрика: Поезія, Посвящение
дата поступления 19.09.2013
В нас сьогодні задощіло.
Люди, знаю, не люблять дощі...
Та мені лиш вони і злива -
Найкращій бальзам для душі.
Я, як завжди, без парасолі,
Звісно, додому пішла,
Там мене, майже посеред поля,
Злива хороша знайшла.
Душу мою вона вимила швидко,
Біль позмивала і страх,
Та потім, душа по секрету сказала,
Що умивалась в віршах.....
~ ~ ~
Я связываю тонко паутину,
Я осени вплету туда листы,
А дождик тихо заморожу в иней
И всё это на чистые холсты...
Нет, не картина и не панорама,
Пусть это будет в мир иной портал,
И если вдруг подумаешь "устала" -
Ты в тот же миг окажешься вдруг там.
Там вечно серый дождь с туманом бродят,
Как джентельмены руку подадут,
Слова...такие нужные находят.
До дома душу на руках несут.
Там тучки-поезда уже летают,
Там можно поваляться в облаках,
И звёзды фейерверками сияют,
А осень несёт счастье на руках.
Луна там утопает в океане,
И, кажется, нашла свою любовь.
А ветер резвый носится кругами,
Заставит улыбаться тебя вновь.
Там лилии, цветочки полевые,
Я их сама садила у горы...
И он всегда-всегда подарит силы.
Портал - в счастливый самый вечный мир.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=449874
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 18.09.2013
А время неумалимо,
Семнадцать уж жизней прошло,
Нам семьсят четыре осталось
С тобой...где б найти столько слов...
И мыслей, сюрпризов и действий,
Так, чтобы тебя удивлять...
Зимой ведь ты выйдешь на пенсию
И будем их лишь вспоминать...
Потом ты уйдёшь в неизвестность,
Сто восемьсят жизней нам жить
Отдельно...и около бездны
Душа моя будет кружить.
Ну ладно...давай о хорошем.
Ведь семьсят четыре ещё.
Я, знаешь мечтала бы очень
В ансамбле на скрипке с дождём,
Но только совсем не умею...
Рисую...О ужас ведь, да?
Я разве что сказкой согрею,
Космические города
Я где-то там в звёздах построю,
Отправлю стихов-осенят,
Они тебя будут весною
От грусти и боли спасать.
Тебе свяжу шарф и носочки,
Без солнца не мёрзла ты чтоб,
Ещё для костра, для большого,
Своих соберу дневников.
О чём тебе снилось? Мечталось?
Ты лучше сама расскажи...
Что нужно, чтоб я улыбалась?
Ты за руку просто веди...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=449784
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 18.09.2013
Что будет, если замолчит душа?
Нет, не сознание и даже не мысли,
Останется смысл ли?
И стоит ли жизнь та гроша?
Душа...
Что если она перестанет болеть
И станет немой в одночасье,
Совсем не проявит участия
Какими глазами на мир этот буду смотреть?
Молчать? Смеяться?Реветь?
Обидится небо, обидится дождь - отвернутся.
Да мы к тебе шли ведь! Да как ты могла замолчать?
И даже мой кот вместе с псом
Убежат, не вернутся.
Они ведь не люди - их слов не волнует печать.
Кричать.
Кричать моя хочет душа за такие лишь мысли.
Она мне и сердцем стучит, леденит мою кровь,
Когда замолчу - в твоей жизни погаснет и смысл весь.
Умом своим тщетно ты будешь искать его вновь.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=449679
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 17.09.2013
Я принимаю душ,
Я принимаю душ.
Льётся сверху вода,
Льются сверху слова.
Странно...вода для тела,
Но очищает душу...
Странно, слова для души,
Но ранят и тело тоже.
Со всем этим странным делом,
Я стала писать больше,
Наивно, порой даже смело,
Но нет сил молчать дольше.
И если я каплей задела,
И если молчу не о том.
Уберите с меня прицел,
Я давно уже просто фантом
* * *
Я устала не писать на час.
Душа — молча.
У меня в ДНК и в крови уж давно -
Почерк.
И убежищем вдруг для меня -
Карандаш, лист бумаги
Если вдруг отберут,
Что я делать тогда стану?
Когда обо всём по чуть-чуть -
Ни о чём вовсе.
Ты лишь рядом со мной,
Золотая моя осень.
Ты для меня
Честнее других, знаешь.
И с полуслова, и взгляда меня понимаешь.
Как ты играешь на сердца моём
струнах?
Я много читаю,
Но ответ найти не могу.
Это где-то с тобой ночами
Душа летает.
И под утро мне странные песни
Твои напевает.
***
Я — есть, даже если сижу и смотрю в одну точку.
Я — есть, даже если не делаю больше звоночков.
Я — есть, даже если из жизни на время пропала.
Я — есть, даже если другим просто этого мало.
Я помню, даже когда друзьям не пишу месяцами.
Я помню любимых, что рядом давно нету с нами.
Я помню о многих, когда довожу эту строчку.
Я помню о всём, даже если смотрю в одну точку.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=449537
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 17.09.2013
Не видаляй із життя пережиті моменти,
Не видаляй тих, хто поруч роками ішли,
Не видаляй свої мрії, іди до них вперто,
Не видаляй ті, що небом даються, вірші.
Дещо важливе я ще розказати хотіла -
Не видаляй самостійно себе із життя.
Скільки б не було сліз, розпачу, втрати надії,
Ти ж пречудове колись, знаю, було дитя.
Не видаляй, якщо навіть ніхто не почує.
Не видаляй, якщо тиша навколо чи сміх.
Ти існуванням своїм чиїсь душі лікуєш,
Як не про себе, подумай тоді хоч про них.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=449406
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.09.2013
Знайомилась вони - співали квіти,
Із душами їх танцював весь світ.
Вони клялися зберегти навіки
Нестримний чи сердець, чи душ політ.
Він клявся і на міни, і під кулі.
Вона клялась завжди, завжди - завжди.
Нарешті одружилися у грудні.
"В хворобі, горі, радості, біді."
Три роки пролетіло, як хвилина...
Та до сих пір немає діточок.
"В лікарню ви давно піти повинні" -
Це його мама підвела ітог.
О Боже, хоч би сина був здоровим -
Все молиться вона, ночей не спить.
Я ж берегла життя його чудово,
Переживала серцем кожну мить.
Вже місяць десь катались по лікарнях,
І врешті-решт байдужа пані-врач,
До них звернулась голосом поважним -
Бездітна, без надій, лише не плач.
О, Боже! І за що такая кара?
Навіщо хвору цю привів в наш дім? -
На кухні голосила його мама -
Одразу ж я відчула: буть біді.
Вона сиділа ні жива, ні мертва...
І все дивилась поглядом десь скрізь,
Свекров її ж все поглядом упертим,
Сверлила і зривала на ній злість.
Скажи, рідненький, де? Де взяв оцю ти?
Та діти ж бо життя. Вона - пуста!
Із нею нам ніколи не почути.
Сміх, що несуть дитячії вуста.
Вона мовчала... Що було казати?
Звела до нього очі, повні сліз.
Дивився то на неї, то на мати.
Мовчав... перечить мамі не доріс.
Вона пішла...сама...Їх розуміли:
Як жити з той, що не дає дітей?
Цікаво, якщо б він став інвалідом,
Сказав би хтось - нащо тобі оте?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=449362
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 16.09.2013
(закінчення)
Ти колись просила, щоб я написав тобі казку...
Я так і не зробив цього... Це моя перша і остання спроба, домовились?
Жив собі колись... (банально, але дочитай) один щасливий хлопчик. В нього була щаслива родина, чудовий пес, річка, ліс і друзі на вулиці з м*ячем. В нього було безліч мрій і сподівань, але коли йому стало десь п*ятнадцять років, злий волхвар закрив йому доступ до снів і мрій. Тепер хлопчик міг тільки марно розшукувати свою душу в очах натовпу, але ті спроби вели його все далі і далі від себе. І з кожним роком, цей біг тільки добирав обертів. Він нісся, вбиваючи себе, обганяючи вітер. І вітер пожалівся на нього одній добрій чарівниці, бо не любить, коли хтось бігає швидше за нього. Тоді чарівниця звернула увагу на цього бідного юнака, вона так хотіла наздогнати його, допомогти, але всі спроби були марними. Якщо б він хоча б просто зупинився... Просто на хвильку. Але ні. Його несло вже просто по інерції.
Тоді вона наслала на нього зиму. Щоб зима заморозила всі його думки, всі штучні прагнення... Так, мало бути трохи боляче, але хіба ліки — смачні, а уколи приємні? Але і тут винахідливий волхвар знайшов вихід. Він знав, що кохання — це велика сила, що може врятувати від будь-яких чар, і навіть від лютої зими. Тому він вирішив підсовувати хлопцю псевдо-ліки псевдо-кохання. Від цих “лік” насправді, хлопець вмирав би ще швидше. І це ще більше радувало злого чарівника. Так хлопець почав красти без дозволу не йому призначене кохання.
Чарівниця зрозуміла, що нічого вже від неї не залежить, гірко зітхнула, але звернулась до Творця світу, з проханням, якби тільки трошечки допоміг їй, вона б знайшла спосіб врятувати того юнака. І знов дізнався про це злий волхвар — ой як розлютився! наслав він на чарівницю чари забвення. Щоб не тільки про нього забула, а й про вміння свої надприродні.
Але Творець пам*ятав її прохання. І не просто зупинив того хлопця, а зупинив біля неї.
Після цього почались дива... Прості смертні люди, що нічого не пам*ятали про себе, почали, як сліпі котята допомагати одне одному... це неможливо було збагнути розумом, про це не писали в жодній з книжок, але вони відчували правильність цього шляху.
Її бабуся — верховна чарівниця вміла вже настільки багато, що їй обмежили спілкування з цим світом. Але всім серцем боліла вона за онуку і відчувала, що страшне лихо пов*язано з цим хлопцем, знала, що жорстокий волхвар не залишить їх у спокої, і навіть знала, що тепер в його планах — ні, навіть не вбити їх... Що та смерть, якщо б вони померли разом? А якщо б одного з них відправити в інший світ, а другого залишити тут — то вже інша справа.
Але справжнє кохання — то велика сила. Чарівниця відмовилась від найдорожчого — від свого життя. І нехай вони вмирали для цілого світу, вони зустріли цю смерть разом.
Останніми її словами були: “я завжди боялась смерті, але зараз мені не страшно.” “Ти казала... вже казала таке про висоту, коли ми були в горах” -пошепки відповів він їй.
“Мені з тобою нічого не страшно.”
“Я більше ніколи не втрачу Надію. Ти — моя таємниця, про яку я не пам*ятав стільки років” - сказав він з легкою посмішкою, тримаючи її за руку.
...
-Що ти тут пишеш? - відчув Орест таку рідну легеньку руку на плечі.
-Ану брись звідси! Тобі неможна цього читати!
-Відколи ти став мати від мене секрети? Чи ти собі коханку на старості завів?
-А чом би ні. - засміявся він, і обнявши її за талію рукою, посадив до себе на коліна.
-Ой, а що це? Ти пишеш мені подарунок на День народження? Невже я хоч у сімдесят років послухаю казку від тебе? Прочитай зараз!
-Чекай до завтра.
-Не хочу! Не буду чекати. - по-дитячому надула губи Надія.
-Боже, я все життя надіявся, що ти хоч трохи подорослішаєш.
-Та не бреши, я скорше повірю, що навпаки. - засміялась вона.
Пробігшися швидким поглядом по листу, вона з питанням подивилась на Ореста.
-Наскільки я знаю, чарівницю і хлопця збирали по кісткам у чарівних лікарнях, а потім вони обвінчались і жили довго і щасливо.Хіба ні?
-Знаєш. - промовив Орест, притиснувши її до себе. - Ми в той день немов і справді померли для того світу і воскресли в світі іншому, досі знайомому лише трошечки.
-Я все думаю, чому не збулось так, як сказала бабуся?
-Ти неуважно читала мою казочку? Це все через тебе. Навіть смерті ми стали нецікаві.
-Кохання розвіяло всі чари.
-І навіяло нових. - засміявся Орест.
-А коли ти заспіваєш мені колискову?
-На наступний день народження.
-Я тебе ненавиджу!
-Угу, комусь іншому це розкажеш.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=449299
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 15.09.2013
Вони зустрілись ввечорі у парку...
Була ще сьома, але через дощ і хмари небо швидко темніло. Вони йшли під різними парасолькам. Орест обережно оминав калюжі, Надя здавалось навмисно робзбризкувала кожну із них. Парасольку вона також кружляла на всі сторони...
-Ти вже вся мокра! Нащо ти взагалі брала парасольку?
-Щоб гратися з дощем у схованки! - засміялась Надя і розбризкала ще одну калюжу.
-Ти захворієш!
-А ти будеш мене лікувати! - знову сміялась вона.
-Змерзнеш і захворієш!!!
-Та мені не холодно, хіба не бачиш, я бігаю! - і з цими словами вона понеслась вперед.
Орест наздогнав її і вхопив за капюшон.
-Припини, це не іграшки! - і забравши в неї парасольку, підхопивши її, як шкідливого кота, забрав до себе. - Ти вся мокра, через тебе і я буду мокрий.
-То відпусти мене. Я не жалітимусь!
-Ні! Підеш зі мною! Принаймі під моєю парасолькою ти не вимокнеш ще більше. Мені ще не вистачало, щоб ти захворіла на пневмонію.
-Я вже хворіла.
-Хто б сумнівався.Бачу це зовсім нічого тебе не навчило.
-Ну і що тепер,не ходити і боятись крок зробити?
-Все. Сперечатись будеш з кимось іншим.
-Яка романтика...Дощ...вечір...світ вечірніх огнів...і ми під однією парасолькою. Всі думатимуть — яка прекрасна пара.
-Добре, хай думають. Думати корисно.
Попереду них йшла ще одна пара.
-Як думаєш, вони справжні закохані, чи як ми? - спитала Надійка.
-А ми штучні? - засмівся Орест. А потім додав з серйозністю. - Справжня закоханість, повір мені, у багатьох зараз штучна.Навіть якщо вони цього не розуміють.
-Ну в тебе більше досвіду в цих справах.
-Ану цить! Я взагалі не знаю, скільки існує людей, з котрими ти так гуляєш.
-Закрили тему. - згадала універсальну відповідь Надя....- Я придумала, чим можна замінити твоє часовбивання.
-І чим же?
-Давай писати один одному казки!
-Ой, а нічого крутішого ти придумати не змогла? Вранці хоча б щоденник, ввечорі —вже казки, а вночі-що? Скажеш піти зняти фільм? Колискових тобі не заспівати?
-Можеш і заспівати. Я послухаю.
-Ой, як весело і смішно.
-Ще ні, ти ж не почав співати. - засміялась Надія.
-І чого ти така несерйозна? - скорчив гримасу Орест. І трохи подумавши додав. - а давай втечемо?
-Це ти сказав? Я думала не дочекаюсь цих слів до старості! Побігли!
-Я ж ще не сказав куди...
-Та хіба це важливо?
***
-Я тобі напевно вже дуже набридла, так? - питала Надія, тримаючи його руку обома руками. - Ти мене привів до цього лісу, щоб залишити вовкам?
-Так, я мріяв про це з першого дня нашого знайомства. - засміявся Орест. - Що, дуже страшно?
-Не те, щоб дуже....Просто не вистачає дихання, пережимаються голосові зв*язки і мені здається, що простір звужується і тисне на мене. А ще я взагалі нічого не бачу... Навіть зірочок. Якесь глухе місце...
-Ти ж хотіла казочки? Я погано пишу, але організувати казку можу легко. - засміявся Орест. - от зараз ти можеш відчути себе Машенькою, що заблукала в лісі. Уявляєш, як їй було страшно? І біля неї не було Ореста, що тримав її за руку. Піду собі десь.
-Я тобі піду! - вчепилась в його руку Надійка.
-Добре, відведу тебе спочатку до старої відьми, а там вже сама.
-О, нарешті я в своїй стихії. - засміялась Надя. - ні, цим мене не налякати. Коли я була маленькою, то обожнювала фільми жахів. І коли потім лишалась наодинці, мені в голову лізли усілякі кошмари, і ось щоб приборкати ці думки, я просто придумувала діалог з якоюсь страшнючою істотою — і вона того ж часу ставала мені другом, я вже не боялась і могла спокійно спати.
-Ти диви, то ти чарівниця. Страшних істот в друзі перетворюєш. Тепер розумію, як ми з тобою подружились. - сміявся Орест.
-Я не перетворюю... Я відкриваю справжнє серце.... А ти сам хоч знаєш дорогу? Хіба тут можна щось розібрати?
-От ти даєш! Казок не дивилась? Хіба там хтось знав вірну дорогу?
Поступово ліс рідшав, вже трохи виднілись зірочки. Звідкілясь з*явилась річка...
-Яка гарна казочка! - плескала у долоні Надійка і побігла до води.
-Ти куди, дитино! Дощ, холодно!
-Це спочатку холодно, а потім звикаєш! - кричала Надія і плескалась у воді, як каченя в лужі. Такого задоволення на її обличчі Орест не бачив навіть в горах.
-Вилазь звідти швидко! Негайно! - кричав він. Вона вибігла трохи ближче до берега і виловлюючі хвилі руками огорнула його у прохолодну воду.
-Тобі нема шо втрачати! Ти вже мокрий! - сміялась вона.
-Ну тікай, якщо зможеш! - кричав він, наздоганяючи її у воді. Нирнувши, він скрився під водою. Спочатку Надя не сприйняла це всерйоз, але дивлячись, що його немає, розхвилювалась дуже сильно.
-Де ти? Не жартуй! Оресте! Я не вмію плавати! Будь-ласка!
Вона відчула, як міцна сила хапає її за ноги і відкидає десь подалі у воду. Нарешті з*явилась голова Ореста.
-Я ж тобі казав, що я — як риба у воді. З ким ти зібралась змагатися? - сміявся він.
-Все-все-все! Припини, я справді не вмію плавати, не штовхай мене на глибину.
-На спині хоч лежати вмієш?
-Звісно.
-Звісно...Лягай. Дещо покажу тобі.
-Я боюсь, ти мене десь втопиш.
-Та лягай, не бійся. Ти ж вперше на річці вночі?
-Так.
-А я свого часу любив рибалити і був тут вкрай часто. Не бійся, я стою поруч. Бач? Нікуди ти не запливеш.
Спочатку Надійці було страшно, вода створила якусь атмосферу повної ізоляції від зовнішнього світу, вона немов стала тепер частиною світу водного, а не земного. Але вона не збиралась показувати Орестові свій страх, тому навіть посміхнулась і нарешті подивилась вгору.
І це було просто неймовірно. Все...Її нема...Вона розтанула в зірках, що були над нею, і в відображенні котрих вона знаходилась. Світ став єдиним. Одним цілим, ніби вже і не буває, ані неба, ані землі... Є тільки один цей простір і вона — маленький мандрівник в ньому. Зорі котились в неї по щоках, хвилі огортали її і гойдали, немов сповиту дитину, небо обіймало ковдрою і посміхалось. Вона забула про час і тільки голос десь звідти, не з її світу, а десь там, здалеко, вирвав її із цих обіймів.
-Ну як? Гарно?
-Це не просто гарно...Це надзвичайно...
Він лежав поруч у воді, і так само дивився на небо.
-Коли я був трохи меншим, я міг пролежати у воді і дивитсь у небо вкрай довго. Роздумувати про щось своє. Чи ні про що взагалі. Це якийсь спокій, немов батьківський. Немов тебе гойдає чиясь велична рука, що все про тебе знає. - Він вхопив одну зірочку в неї з обличчя. - Я не люблю, коли ти плачеш, але торкатись зір — приголомшливо.
-Я тільки зараз розумію, чому підійшла тоді до тебе. Ти — просто чарівник, що не міг второпати про свої здібності.
-А хіба не весь світ чарівний, як ти казала?
-Звісно, але далеко не всім це під силу зрозуміти. Так дивно, а бабуся завжди казала, що в мене погана інтуїція...Бабуся! - закричала Надія. - Чи то від хвилювання, чи то від страху, вона опустила ноги, щоб торкнутись дна і зрозуміла, що пішла під воду. Дна не було і близько, вона намагалась робити якісь рухи, але нічого не допомагало, плавати вона так і не навчилась.
Не розуміючи як взагалі, вона знов опинилась на поверхні води, вона почала істерично бити по воді, щось кричати, ковтати воздух.
-Та спокійно! Спокійно! Ти втопиш мене — почула вона трохи знервований голос Ореста. - Тримайся за мене. Нас просто трохи віднесло за течією, тут немає нічого катастрофічного.
Надія перестала панікувати і робити різьки рухи. Вхопившись за Ореста, вона тільки схвильовано промовила:
-Не варто...Не варто було, чим я думала?! Я ж знала, що таке буде...Варто було прислухатись до бабусі.
-Почалось. Пророкування. - вже спокійним голосом з нотками сміху казав Орест. - От тому що ти сама в це повірила, ти й почала тонути. Заспокойся.
І вже майже, коли вони підпливали він раптом підштовхнув її вперед і закричав:
-Далі давай сама! Будь-ласка, пливи! В мене судороги, я не зможу пливти далі! - і якось швидко скрився під водою.
У відчаї Надійка почала кричати, чи то від стресу, чи від страху вона трималась на воді, але нащо тепер їй було пливти без нього? Занурюючись під воду з головою, вона марно сподівалась побачити його. Тут виявилось зовсім не глибоко і вона навіть спокійно діставала дну.
-Егей! Страшно? - винирнув Орест. Надія завмерла. Вона почала бити його і кричати, що було сил:
-Я ненавиджу тебе! Ненавиджу! Як можна? Як же можна так жартувати? Ти....Ти...та я не доберу слів! - кричала вона і швидко бігла з води. Він намагався вхопити її за руку:
-Та припини, куди ти біжиш. Вдягни мою кофту, вона суха я залишив її на березі.
-Не чіпай мене! Більше ніколи, ясно?! Не підходь і взагалі щезни, чуєш?! Нащо я взагалі до тебе підійшла тоді. - зо всій сили штовхнула вона його у воду, і побігла по тій дорозі, що освічувалась зорями.
“Нормальна дорога, на біса він вів мене тим темним лісом” - все думала зі злостю і образою, і біжала якомога швидше.
-Не йди! Туди не можна! Стій! - кричав Орест, наздоганяючи її.
Вона й не бачила, що дорога звужувалась, а з одного боку тягнувся глибокий скелястий яр.
Нарешті Орест вхопив її за плече, але одним необережним рухом, зіскользнув сам. Надія встигла вхопити його за руку і що сили потягнула на себе.
-Відпускай!Ти мене не витягнеш!
-Значить я буду тримати тебе, поки не прийдуть люди.
-До ранку? В мене не вистачить сил, а в тебе тим більше...Відпусти, бо інакше впадеш сама.
-І хай. Як впадеш, я сама стрибну.
-Боже, ти ж тільки-но кричала, щоб я більше ніколи не підходив, а тепер збираєшся зі мною померти? - з притаманною йому манерою сарказму промовив Орест. - Хіба нормальні люди поводяться?
-Ні, тільки закохані. - зі сльозами кричала Надія.
-Ану відпускай! На біса ти мені там потрібна?
-Комусь іншому це розкажеш. - закричала Надійка і почула, як її тіло вже зривається і летить донизу...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=449293
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 15.09.2013
#7
Орест 22:31 “Надобраніч” - Надійка просила, щоб він написав їй, коли приїде додому.
Надія 22:32 “Н-а-д-о-б-р-а-н-і-ч” - Одне слово, ніякої фантазії і купи особливих слів. Одне...Але вміщувало воно в собі набагато більше, ніж можна уявити. Так буває, коли ми намагаємось запхати всі почуття в одне слово. Воно немов розпадається на букви. Надя це сама колись придумала, але знала що Орест зрозуміє... Від сьогодні вона трохи більше стала знати, ніж раніше.
Цілу ніч вона не спала. Нарешті знов перетворилась на дівчинку і все прокручувала події минулого дня. Вона лежала і розбирала свої думки, немов подарунки на День народження, тільки ці враження були ще дорогоціннішими. Знов хотілось бігати, стрибати, посміхатись...
-Ти закохуєшся... - раптом пройманула думка здорового глузду. Перелякано вона подивилась десь у простір.
-Ні-ні-ні...Тільки не це. - благало щось...Душа?
-Ми просто друзі. В мене так мало справжніх друзів, а він — той самий друг, що так був потрібен. - запевнило Надію лукаве серце...
Щось ще буркотіла совість, що вона сама собі нагло бреше, але хто її ту совість слухає? Запевнивши всіх своїх “співрозмовників”, що ніяке то не кохання, Надійка знов загорнулась у ковдру і почала вкотре “переглядувати” кіноплівку сьогоднішнього дня.
Орест спокійно спав. В нього вже давно не було такого спокійного мирного сну, без кошмарів, без “стрибків” на ліжку від важкого відчуття на серці, без переживань. Здається, йому нічого не снилось...Але відчуття було, що снилось щось дуже-предуже хороше.
Орест 6:30 “Доброго ранку. Ти вже не спиш? Мені досі дуже спокійно і добре. Так хочеться залишити це відчуття, але знаю, що в сірих буднях воно знов затреться. Збиратимусь на роботу. Що робитимемо сьогодні?”
Надія 6:32 “Ти сьогодні зарано прокинувся. Доброго) Не сплю...Не спала зовсім. Сьогодні я цілий день у бабусі, вона трохи прихворіла... Знаєш, ще хотіла тобі дещо порадити. Спробуй сьогодні прожити без свого інтернету... Ти вчора зарядився силами, думаю все вдасться. Хай це буде, як випробування воїна)”
Орест 6:35 “Хто б сумнівався, що ти щось нове вигадаєш. Спробую. Але лише один день. Може допомогти з бабусею?”
Надія 6:40 “Та ні, я і так буду не одна. Спробуй.Ввечорі пиши.”
“З ким будеш?” - вже почав набирати Орест, але зтер. Це не його справа. Вони просто хороші друзі. Якщо вона взагалі вважає його другом. Хто зна скільком таким же як він вона допомагає.
Орест 21:45 “Твоя практика — то повна фігня... Що ти мені нарадила? Я тут зглузду зійду просто. Я не рахувавав, але мені здається, я вже разів з двадцять відкривав холодильник. Я випив невідомо скільки чашок кави і стільки ж чаю, бо кава вже набридла. Я вже не кажу, що навіть хотів увімкнути давно забутий телевізор і збирався ідти по сигарети, хоча вже десь зо три роки не палю. Я ходжу туди-сюди по кімнаті, разів з десять виходив на балкон і ніяк не придумаю чим мені зайнятись. Мені здається, що я хочу спати, їсти, пити, бути на самоті і шалено кохати когось одночасно. Я розумію, що я виживу, але якщо стану психом, то лікувати мене будеш сама.”
Надія 21:50 “Ого, мені і смішно, і страшно тебе читати одночасно. Але мені подобається, що ти став так чітко все підмічати і аналізувати. А тепер подумай, як в тебе багато часу, а ти нікуди його не пристосовуєш. Хіба не обідно?
Орест 21:52 “Ти, малий будда, що пожалієш, що зі мною зв*язалась. Нафіга мені той час, скажи? Ти хіба не бачиш, що я однаково його вбиваю, тільки разом з ним вбиваю ще й свою нервову систему.”
Надія 21:55 “Вибач...Це я — айдіот...Просто я давно не ламала якісь свої звички і зовсім забула, як це важко на початковій стадії. Варто було спочатку придумати заміну, а вже потім щось видаляти..”
Орест 21:56 “Не дай Боже такого хірурга, як ти. :)”
Надія 21:57 “Давай завтра другу спробу? Заміну сама придумаю)”
Орест 22:00 “Добре. А зараз я спати, бо робити мені більше нічого”
Орест 6:00 “Я став напрочуд добре спати, але настрою в мене немає взагалі.”
Надія 6:01 “ В тому, що ти став вставати так рано є свої плюси. Можемо зустрітись і випити кави”
Орест 6:02 “Хіба кав*ярні вже відкриті?”
Надія 6:02 “Ні, а парк відкритий завжди. )”
Коли Орест прийшов до парку, Надійка вже сиділа з термосом і зігрівала осінній ранок запашною кавою.
-Можно було ідти на аромат кави. - засміявся Орест.
-До мене вже підходили. Можна заробляти так, поки кав*ярні сплять. - засміялась Надія.
-Незвичний ранок. Зазвичай я за п*ятнадцять хвилин збираюсь і біжу на роботу.
-Як і всі.
-Так приємно відчувати себе особливим. - засміявся Орест. - Доречі, я не спитав, як бабуся?
-Бабуся нормально. Вчора ледве збили їй тиск. Мені довелось бігти за лікарем на інший край села.
-А чого ти бігала? Не могла відіслати хлопця?
-Якого хлопця?
-Ну з котрим ти ходила.
-Чого хлопця? Я з сестрою ходила...
-А...просто ти писала..
-Я писала, що буду не сама — і все.Знов робив висновки по одному реченню? - пристально подивилась Надійка.
-Ні...просто може ти людям так допомагаєш. Як мені тоді...
-Ти вже зовсім того? - вибухнула Надія. - Що ти верзеш? Ти єдина людина, яку я знайомила з бабусею.
-Та добре...Добре...Звідки я знав? Звідки я знаю, як ти повертаєш людей до життя. - розгублено, але з часточкою ревнощів промовив Орест.
Після цих слів Надійка увімкнула здоровий глузд. Звідки було Оресту знати, що він взагалі єдиний хлопець, до якого вона підійшла перша. Звідки було йому знати, що вона і не думала підходити, але щось казало їй: “якщо не зробиш, будеш жаліти”. Звідки йому було знати, що вона просто відчувала, що варто підійти, але не знала навіщо і що взагалі буде казати.
Вона вже подумала, що має йому розказати, як все є насправді, але одразу зімкнула губи.
“Якщо я йому скажу, то він подумає, що я в нього закохалась.” - Боже, таке дитинство, але вона була певна, що такого розказувати не треба.
-Не хочу підіймати цю тему. - знайшла вона універсальний варіант відповіді.
“Ну звісно. Для неї всі люди однакові і вона береже їх таємниці.” - подумав Орест, і чомусь від тої думки стало гірко в роті. Але сказав:
-Я зрозумів.
“Зрозумів...зрозумів, що я підійшла тільки до нього! І що він тепер думає? Може і справді думає, що я закохана?”
-І що ти думаєш з приводу цього? - нарешті спитала Надія.
“Та що я можу думати! Мені має бути все одно, але я — злий!”
-Та все нормально. Ми закрили цю тему.
Вони ще трохи помовчали, дивившись на птахів, що збирались для виліту у вирій.
-Я боюсь втратити пам*ять в старості.- розірвала тишу Надія.
-Та припини. Чого ти маєш її втрачати? У всіх по-різному... - заспокоїв Орест, а потім з притаманним йому почуттям гумору додав. - А я б хотів. Забувати все — це круто, не думати, не страждати, не боятися..
Надійка подивилась на нього таким важким поглядом, що він не зміг доказати.
-Ні, Оресте. Це зовсім не так. Це дуже страшно. Немов людині виносять вирок ще до смерті, і вона вже не може змінитись.
-Надю, викинь ті думки з голови! Ти ж казала, що з бабусею все нормально.
-З моєю — так. Не так з іншими. Вчора, коли я розшукувала того лікаря, наткнулась на одну давню знайому. Дуже хорошу жінку. Її матір дружила з моєю бабусею і вона часто гостювала в нас. Ця бабуся завжди була чемною, але я ніколи не відчувала від неї особливої теплоти. Вона хворіє на склероз, як і моя бабуся. Але якщо мою ти сам бачив — вона залишилась такою ж доброю, і з роками стає тільки світліше, то її мати — просто нестерпна. Вона всіх підозрює, всіх ненавидить, не підпускає до себе ані дітей, ані онуків, та взагалі нікого... Це як ітог твого життя. Ти живеш своєю душею, а не розумом. І душа твоя показує все, що назбирала, як на долоні.
-Надю, хіба ти не знала, що у старості вже запізно щось змінювати? Та в будь-якому разі, буде в тебе пам*ять чи не буде, ми пожинатимемо все, що заробимо зараз. Ти подивись на інших бабусь чи дідусей, що живуть в країні. Ну що, сильно вони змінились в старості?
-Ти правий...я про це серйозно ніколи не задумувалась...-трохи помовчала Надія, а потім додала. - Бабуся вчора згадала про тебе.
-Справді?
-Так...Так чітко, ніби ти був у неї вчора.
-Що сказала?
Надія завагалась.
-Вона переплутала всі події свого життя. Розказує про те, що...не будеш сміятись?
-Та звісно, що ні...
-Ну це..дивна розповідь. Вона розказувала, як в молодості майже не потонула зимою в річці, але її врятував хлопець...Її врятував, а сам не втримався і пішов під лід. Все б нічого, але вона описує тебе і називає твоє ім*я.
-Можливо я схожий на того хлопця?
-Я так і подумала спочатку...Але зараз, немов щось клацнуло в голові. Ні. Такого просто не могло бути, Оресте. Ну не могла вона протягом життя не розказати такої історії...Окрім того, вона сказала, що це вона винувата в його смерті.
-Позитивно. А тепер, заспокойся. Я круто плаваю і, якщо і помру, то не від води точно.Крім того я не поїду на річку з твоєю бабусею. - засміявся Орест.
-Що це за тупі жарти???
-Нормальна реакція на веселу історію. Надю, хіба пані Меланія була провидецею? Ну подивилась якогось фільма, щось переплуталось в голові, от таке і видала.
-Вона сказала це з таким важким поглядом, що мені стало моторошно. Я ніколи не бачила в неї таких очей. Окрім того, в неї дуже сильна інтуїція. Хто зна, може вона просто відчула то всій душею.
-Добре, добре, Надєчко. Якщо я побачу, що хтось буде тонути, то ні в якому разі не буду допомагати, а краще допоможу піти на дно швидше. Домовились?-зі штучною серйозністю промовив Орест. - Все, вибач, мені вже час на роботу...
-Будь обережний. - якось схвильовано сказала Надя.
-Не бійся, в асфальті не тонуть. - від всієї душі сміявся Орест. Він заспішив на роботу. Повернувшись, щоб помахати Надії, він побачив, її зтривожене обличчя. Вернувся, сів поруч і обняв її.
-І ця дитина збирається мене вчити, як жити? Будь-ласка, будь доросліше. Припини вірити в маячню. Мені в дитинстві ворожка казала, що я в шістнадцять років одружусь і матиму п*ятьох дітей. Смішно тобі? Отож бо. Мені так само смішно з твоєї реакції.
-Добре, може я і справді надаю всьому велике значення.
-Ти писала, що придумаєш, як мені замінити інтернет, замість того прийшла мене лякати.
-А я придумала. - засіяла Надія. - тобі треба почати з щоденника, щоб записувати всі свої думки.
-І не мрій. Я тобі не дівчинка.
-Та до чого..
-Тема закрита. Замість того, щоб вірити в маячню, придумай краще щось нормальне. - він встав, щоб уходити. Але раптом зупинився і повернувся.
-То я для тебе щось значу, раз ти так за мене боїшся?
-Звісно, ми ж друзі. - сказала Надя так, ніби Орест і так мав це знати.
-Тобто я тобі вже не просто приятель, а друг? - з гордістю запитав Орест.
-Так, я ж тобі подарувала той синій браслетик дружби.- Знов сказала вона з таким виглядом, ніби це були очевидні речі.
-Ааа...І як я зразу не зрозумів про браслетик дружби. - театрально плеснув собі долонею лоба Орест.
“Якщо ми колись будемо разом, то замість дружини я одразу отримаю дитину. - міркував він йшовши на роботу. - Боже, Оресте, про що ти думаєш...Яке ще разом...”
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=449027
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 14.09.2013
А я всё смотрю на людей...
До чего же штампирован каждый.
Нас всех тянет в одну канитель
Этих смыслов и жизней бумажных.
О материи, ладно, молчу.
О любви.. о святой, о жестокой?
Я душой всей в их души кричу:
Да не страшно мне быть одинокой!
Вот, никто не согреет постель... -
Так возьми потеплей одеяло,
Гениальных идей у людей
В одиночестве меньше не стало.
И вообще, присмотрись за собой.
И у стен, как известно, есть уши.
А весеннею-зимней порой,
К нам взвывают из них чьи-то души....
Он когда-то погиб, а она...
До чего же, ну Боже, красива.
Свечи в Церкви... и их сыновья...
Кроме - нет. Никого не любила.
Согревает и дарит тепло,
Просто рядышком встал - осветила.
И с улыбкой всегда входит в дом,
Хоть вверху, не в постели любимый.
А другой месяцами угрюм,
Ах, покинула очередная.
Бесконечность отчаянных дум
Каждый день он судьбу проклинает.
Что потом? Да по кругу опять.
Будет снова вторая и третья.
Точно так же он будет бежать...
От себя...ничего не заметив...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=448989
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 14.09.2013
Несёт мне осень дождь, я ей - стихи.
Грозой со мной, я шёпотом читаю.
Обиделась, что я совсем другая,
Не та уже, что пару лет назад...
И злится, что за триста дней подряд
Я не смогла...так и не изменилась.
Хоть обещала...плакала...мне снилось,
Что я смогу, но вдруг пришла весна...
Это другие вспрянули от сна,
А я похоже просто онемела...
Не злись, я за тобой душой болела,
Ждала, скучала, маялась одна.
Ты помнишь, как ты в мир меня вела?
Когда я родилась, не закричала...
У мамы за спиной меня встречала
В тот день...последний самый сентября.
А школу? Помнишь школу? Первый класс?
Ты десять лет меня туда водила...
А как я музыкалку не любила?
Грозы ждала, чтоб пропустить хоть раз.
Друзья весь вечер в мяч, а я на час.
Потом с тобой всё ноты разбирали.
Зато тебе я как теперь играю!
И музыка вновь связывает нас.
С тобой мы прочитали сколько книг!
А вечерами - ужасов вагончик.
Как я потом вставать боялась ночью...
Нарочно ветер издавал вдруг скрип.
А связанных шарфов? А чашек чая?
Стихов и разговоров при Луне.
Ты золото полей вплетала мне,
И в роскоши лесов меня купала...
Спасибо за букет твоих цветов -
Они такие яркие, как солнце,
Что светится сейчас в моё оконце,
Оставь его чуть-чуть для ярких снов.
Прольём ещё мы вёдрами дождей,
Провоем с ветром напролёт ночами...
Я просто очень по тебе скучала,
Иди, я обниму тебя скорей!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=448910
рубрика: Поезія, Посвящение
дата поступления 13.09.2013
Я не хочу, чтоб люди расставались,
Нет, правда, не для красного словца.
Хочу, чтоб вечно душами держались,
Чтоб вместе до победного конца.
Или опять, чтоб с нового начала,
Чтоб продолжали то, что началось.
Словами никогда не обижали,
Мечтали ведь, чтоб всё у вас сбылось...
Мне в этой жизни есть кем восхищаться,
Они посреди мрака, суеты
Сумели ни на что не распыляться
И вместе стать счастливыми смогли.
Огонь не греет наш душевный холод,
Но каждому, чтоб он душой воскрес,
Любовь...одна, дарованная Богом,
Сойдёт, ведь уготовлена, с небес.
Мне хочется, чтоб ею дорожили,
И не швыряли, Боже, ведь одна...
Мне хочется, чтоб ждали и молили,
Хоть в семьдесят...но чтобы лишь она.
Мне хочется, чтоб в омут не бросались,
Чтоб не искали, ведь сама прийдёт,
Чтоб нежность миражам не раздавали.
Я знаю, что дождётся тот, кто ждёт.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=448874
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 13.09.2013
Я не живу, мне мало слова жизнь.
Я где-то выше, в облаках летаю
И проходя воздушные миры,
На сердце близких тихо оседаю.
Я не живу, мне мало слова жизнь.
То тёмная, как ночь, то снова вспышка.
То резко вдруг пикирую я вниз,
Лечу сквозь мили вновь без передышки...
Я не живу, мне мало слова жизнь.
Все люди для меня - живые дети.
Я так хочу, чтобы мечты сбылись
У всех детей - на том и этом свете.
Я не живу, мне мало слова жизнь.
Там за чертой, где я однажды встану.
Куда уж столько наших унеслись,
Я эту жизнь любить не перестану.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=448574
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 12.09.2013
А я собі красуня хоч куди!
У шубці теплій не страшні морози,
Нам, українкам бАйдужі прогнози,
Ми загартавані до лютої зими.
Блакитні мої очі - неба цвіт,
Платочок теплий, бо від рідной мами.
Гарнюнєй, як вона, колись я стану,
Мені ще зовсім трошки підрости.
Калинки в кошик назбирали ми,
Вона й на смак, напевно, є солодка.
А снігу скільки навалило вкотре.
Додому на санчатах полетим!
Про що я мрію - сонечко пита.
Про те, щоб всі завжди були здорові,
Ще мрію, щоб зіниці вечорові
Нас разом споглядали скрізь літа.
Я мрію, щоби вічно жив дідусь,
Щоб не боліло серце у бабусі,
І щоб тримала за руку матуся,
Я поруч з ней ніколи не журюсь.
Щоб татечко поменше працював,
Мені з ним завжди весело й цікаво...
Ти, сонечко, промінчиком яскравим,
Торкнись усіх, щоб кожен щастя мав.
Мені не треба іграшок і принців,
Та й в мріях ти не зможеш помогти,
Я лиш попрошу, більше ти світи -
Туди, де люди падають донизу.
Щоб мами повертались до сиріт,
Можливо просто не знайдуть дороги?
Щоб помічали бідних і голодних,
Світи, щоб роздивились ми цей світ!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=448571
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.09.2013
Большинство снова пишет о мести.
Единицы - что надо прощать.
Большинство вводит в страх неизвестность.
Лишь один - не боится искать.
Большинство - о любви, о жестокой,
Единицы - "надейся и жди".
Большинство не прочтёт эти строки.
Единицам - они не нужны.
***
Ти думаєш всіх переміг?
Герой з грецького епосу?
Ти знаєш її забаганки,
А ворог давно вже у стресі.
Досягнеш всього, про що мріють,
Ще трошки тобі до вершини.
Чому наодинці з собою
Ти досі нещасний, скажи?
Комусь обіцяв щось - то виконав.
Тих справ вже заповнений лист.
Душі обіцяти даремно лиш
У тебе, напевно, є хист.
Що, завтра?Колись?З понеділочка?
З якого? Кого це хвилює...
Душа ж бо наївна, вірить тобі.
Давай її знову шматуй.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=448465
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 11.09.2013
Навіщо багато пишу?
Бо я розмовляю з осінню.
Міцнішає голос дощу,
А небо мудрішає просіддю.
Дерева чесніше стають,
Показуючи беззахисність,
І мріють, що хтось полікує
Їх душі з щілями, поламані.
Зпустошене поле й луки.
Хто вигадав, що в них там сумно?
Дощ вірші розказує їм,
Чекають сніг в гості у грудні.
Я вітер впускаю в вікно.
Та бАйдуже, не захворію,
Я краще натягну пальто,
Ніж вітру не виловлю хвилю.
І вставше раніше за сонце
Осінньому дню роблю каву,
Зіркам чашку чаю і ковдру,
Мені з ними завжди цікаво.
Щось книг не читаю...й людей...
Напевно, погано їх слухаю..
Бо в осені безліч ідей.
Вона у долоні їх дмухає.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=448459
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 11.09.2013
Напевно, якщо б я була котом,
Я б нічками зірковими не спала.
По даху і по вулицях гуляла,
Небачена, неначе той фантом.
Напевно, якщо б я була котом,
Тебе поміж людей би відшукала,
Як викинув, то на порозі спала,
Якби я тільки знала, що ти той.
Напевно, якщо б я була котом,
Не терлася як інші всі о ноги,
Але забрала б всю твою тривогу,
Хоч і не зустрічала муркотом.
Напевно, якщо б я була котом,
Я би жила на твому підвіконні,
Чекала кожен день тебе додому,
З дощем би розмовляла шепотом.
Напевно, якщо б я була котом,
То вечорами тебе споглядала,
І слухала, як вголос щось читав ти...
Що за думки? Це осіні симптом...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=448340
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 10.09.2013
#6 (Початок десь там)))
[i]Орест 08:12. “Сьогодні іду святкувати народження братика. Старший брат — це святе. Буду ввечері і п*яний. Писатиму несенітницю. Видаляй і не читай. Намагатимусь дзвонити — слухавку не бери. :)”
Орест 23:52. “Вперше прийшов з дня народження тверезим...Незвично.. Дивився на твою синю ниточку (чи як його там) і все думав — нащо оце — напиватися, наїдатися. Ми так рідко бачимось і чомусь наше спілкування не йде без такого супроводу. Ніби все це придумано, аби відволікти від головного...Відволікти від внутрішньої пустоти кожного. Ти знаєш, мені стало по-справжньому страшно, коли я зрозумів, що нам в принципі нема про що говорити. Жінки все обговорювали секрети страв, якісь нові плаття, косметику. Чоловіки — машини, футбол, хвалились новими телефонами, гаджетами, тощо... Після котроїсь чарки — дехто починав аналізувати історичні події і політику — але чомусь це більше нагадувало п*яну маячню. Я дуже злий зараз... Завтра неділя. О шостій чекаю на тебе у нашому парку... ”
Надія 23:55.“Ти взагалі-то мене розбудив. Що? дуже злий і чекаєш мене в парку? Вирішив на мені виміщувати злість? Хе-хе...Щось стрьомно туди ідти самій. Та знай, що я — той ще воїн :)))”
Орест 23:56 “От завтра і подивимось :)Тепер можеш спати :)”
Орест 05:05 “Не знаю як ти встаєш о п*ятій. Для мене це просто жах!!! Це не я зустрічаю сонне небо, це ми з ним вдвох плетемося до тебе назустріч. Добре, хоч сонячно нарешті.”[/i]
Орест на диво прийшов першим. Парк дійсно ще був таким заспаним. Жодної людини, тільки пташки вже щебетіли, зустрічаючи вересневе сонечко. Дивно, але такий порожній парк все одно немов сповнювався зсередини...Чи-то спогадами, чи надіями на майбутнє... хто зна? Надія підійшла до Ореста тихесенько, навшпиньки, закривши йому очі руками.
-Ти думаєш важко здогадатись хто прискоче сюди в таку рань???
-Я намагаюсь тебе дезорієнтувати. - Засміялась Надя. - Ти більше не злий?
-Якщо мене не чіпати, то буди добрий.
-Чого це ти придумав вставати у неділю так рано?
-А хто казав мені, що я — горець? Ти щось там обіцяла, що просто неодмінно ми маємо поїхати в гори? Ага, не тримаєш слова!
-А ти казав, що з Дня народження прийдеш п*яним. То теж не виконуєш обіцянки?
-То ти хотіла, щоб я напився? - з наїграною серйозністю спитав Орест.
-Я думала тебе в неділю гранатою не підіймеш!
-Гранатою можна тільки покласти, безголовий солдате.
Вони сіли в автобус, що мав довезти їх прямісінько до одного з туристичних містечок у Карпатах.
-Братові сподобався подарунок?
-Так, дуже.
-Твоя вчорашня Смс...
-Знаєш, таке враження, що ти дещо вимила з моїх очей і тепер я дивлюсь на світ трошечки ширше, але справа в тому, що я вже не можу зузити свій погляд до минулого стану.
-Тебе лякає це?
-Чого це має мене лякати? Просто це незвично для мене.
-Я вчора довго думала про наше спілкування... Мені хотілося б, що ти добре подумав, куди іти далі...
-Тобто?
-Я допоможу тобі відкривати себе наскільки зможу, я була б рада,якщо б ти розібрався з собою, але твоя реакція на світ може бути зворотньою. Можливо не всі зможуть сприймати тебе таким, як ти є. Комусь ти будеш здаватися занадто складним, а комусь занадто нудним, бо не буде шалених гулянок, як в минулому... Я не кажу, що так буде обов*язково, але я попереджую, що може бути все.
-Ти вважаєш, що я сам не можу скласти, що до чого?
-Просто в мене дуже мало справжніх друзів. Для багатьох однолітків я занадто моральна, для моралістів —занадто грішна і неправильна, для фріків — нудна, ніяка, просто людина з натовпу, але й для звичайних людей — не зовсім нормальна.
-Ти пам*ятаєш, моє обличчя, коли вперше підійшла?
-Пам*ятаю.
-А я пам*ятаю твоє. Ти світилась. Так скажи, чи має значення скільки людей тебе оточує, якщо ти ладен віддати життя, аби тільки не бути наодинці з собою? Чого, скажи, варте таке життя?
-Просто вчора в мене з*явились перші сумніви...
Орест уважно подивився на неї. Зараз, як ніколи, вона здавалась йому загубленим дитям. Такою беззахисною, але такою щирою... Такою особливою і сміливою, здатною відмовитись від нього, просто тому що це якось могло завадити його життю. Вона з цікавістю роздивлялась хатинки, біля котрих вони проїжджали. Її так хотілось притиснути до себе і сказати, що вона не має перейматись цими питаннями. Але не можна було... Вони домовлялись.
-Я тобі вікрию один життєвий секрет.
-Який? - по-дитячому здивувалась Надійка.
-Ніколи не сумнівайся. Всі сумніви тільки руйнують тебе і твої задуми.
-Хіба це не пошук правильних дій?
- Знаєш, коли я займався єдиноборствами, вчитель завжди казав нам, що приймаючи бій, ми не маємо права сумніватися, тоді ми станемо просто приречені на поразку. Міркуючи в цьому напрямку, ти увійшла в цю боротьбу, коли підійшла до мене.
Вона здивовано підняла бров і засміялась.
-Добре, я битимусь до останнього.
-Я забув, ти ж дівчина — воїн. - Засміявся Орест.
Вони не стали їхати зо всіма до туристичного містечка, зупинивши автобус на півдорозі, і розуміючи тим самим, що на обратній дорозі доведеться ловити маршрутку чи авто.
Тут не було домівок, самісінькі гори, ліс і небо — те, чого так потребує кожна душа. В чому вона тоне і разом з цим тануть всі зайві питання і непотрібні думки. Ти — вільний. Ти вільний і можеш кричати про це всім... І навіть якщо поруч немає жодної людини, ти певен, що тебе почує весь Всесвіт і кожен відчує часточку твого пориву. Хтось не зверне на неї уваги, а хтось (ти знаєш це напевно) посміхнеться, не розуміючи, від чого на душі стало так добре. Тут хочеться мовчки розмовляти з Богом. Ні, не пошепки і не думками про себе, а просто мовчати і вголос, і в голові. І так само хочеться розмовляти з людиною, що йде поруч. Розмовляти душами. Душа сама кричить і рветься, а слова... Слова вони зайві. Занадто вже звужують вони все.
Надійка побігла, підстрибуючи на кожному кроці, якомога вище. Вона бігла кудись вперед і повертаючись до Ореста сміялась. Гучно, голосно, душею... Вона не світилась, вона вся була світлом. І напевно людині, що не відчувала її внутрішнього пориву, збоку вона скорше нагадала б людину в якомусь істеричному припадку, чи наркотичній ейфорії, але Орест дивився на неї, як батьки дивляться на дитя, що навчилось ходити, чи просто радіє цьому світу і змозі досліджувати його. Вона була — справжня...найсправжнісінька. Неймовірно чесна і щира. Трошечки кумедна, смішна, але довершена внутрішньо. Це неможливо підробити, скопіювати і навіть навчити цьому, на жаль, неможливо. Ніякі вимуштровані рухи різних видів танцю не йшли в порівняння з цим ідіотським біганням по колу з необережними розмашистими рухами.
Він засміявся...До сльоз, до істерики, всім серцем, кожною клітинкою душі і тіла. Він забув, коли сміявся так востаннє, він взагалі забув, коли сміявся не від сарказму, болю, показного вдавання, що все в нього добре, від несмішних анекдотів друзів... Сміятись від щастя — це в наш час така рідкість.
-Ти чого з мене смієшся? - з криком почала кидати Надійка опавше листя.
Орест згріб купу листя побільше наздогнавши висипав його на її світлу голівку. Листочки заплутались у золотистому волоссі і вона скорше нагадувала володарку осіннього лісу.
-Отак і ходи. - Гордо заливався від сміху Орест.
Надя підхватила цей порив, а потім знов побігла вперед, кружляючи і вдаючи з себе якусь міфічну істоту.
Вони піднялись трохи вище і вирішили трохи зупинитись, щоб відпочити. Надія почала вибирати листя з волосся.
-Давай допоможу. - змилувався Орест.
-Та ні, я сама. - різко відвернула вона голову, легко посміхаючись. Але дивним чином, Орест побачив, що в її очах зрадливо блиснули сльози.
-Що з тобою? Що сталось? Що я зробив? - три що вирвались одразу.
-Та ні, ні... - Але коли починають допитуватись, плакати хочеться ще більше. Надійка закрила обличчя обома руками, відвертаючись від нього. - Все нормально.
Він обережно, але все одно важко і несміливо поклав руку на плече Надійці.
-Краще забери, бо буду ридати ще довше. - Засміялась Надя, піднімаючи до нього заплакані очі.
-То що сталось з тобою? З цим місцем пов*язано щось трагічне?-обережно поцікавився Орест.
-Пішли, не можу стояти, коли треба розмовляти на важливі теми. - спробувала засміятись Надійка, але голос зрадливо зривався. - Нічого, не сталось. Просто вибух емоцій. Спочатку сміх, а потім сльози.
-Комусь іншому це розкажеш. - відрізав Орест.
-Добре. Вважай мене ідіоткою. Я ніколи не чула, щоб ти сміявся. Я твою посмішку ледве бачила... - казала Надійка, дивлячись кудись вперед, в небо, під ноги, аби тільки не дивитись Оресту у вічі. - І...Не знаю...Мене це якось вразило. До скупих сльоз дівчини-воїна. - додала вона зі сміхом.
Орест зупинився. Надя підійшла до нього з питанням в очах, але він одним рухом схопив її і пригорнув до себе. І було байдуже, що вона там буде казати, було байдуже, що вони до чогось там домовлялись. Йому все було байдуже, окрім цього моменту. Якщо б він був поетом, то знайшов би найкрасивіші, найрідші слова, якщо б він був художником — він би виплеснув на мольберт усю палітру кольорів, якби йому судилось стати музикантом — він би грав найгучніші, найскладніші акорди, вигравав пасажі, що розгойдували б кожну душу у Всесвіт і перетворюли у малесеньку частинку, якщо б він був кінооператором,то мовчки знімав все це, що оточувало їх, бо гра будь-яких акторів все б тільки зіпсувала, режисер тут був непотрібен. Але зараз він був просто людиною. Людиною, що могла тільки обійняти і вкласти всю свою душу в ці обійми.
Вона стояла, уткнувшусь йому в плече. Скільки вони так простояли невідомо. Але цей час здався вічністю. Кажуть, що час взгалі нікуди не тече, він є непорушним,а от ми просто не можемо його вловити, бо вічно біжімо кудись. Так от, зараз вони зловили час.
-Дивись, ми окутані Чесністю. - нарешті промовив Орест.
-Тобто? - тихо спитала Надійка.
-Пам*ятаєш, та казала, що синій колір — це символ чесності? Подивись вгору.
Надійка підняла голову вверх — їх і справді, немов окутувало чесне синє небо. Вона посміхнулась. Але зовсім не так, як спочатку їхньої подорожі, зовсім не так, як взагалі вона посміхалась до нього весь цей час. Такої посмішки Орест ще не бачив в неї. Занадто спокійної, врівноваженої, в ній ніби відзеркалювалась вся мудрість і смиренність неба. Його нездоланність.
-Може будемо повертатись? - Запитав Орест.
Надійка похитила головою. Взагалі вона дивувала його тепер ще більше, ніж у першу їхню зустріч, бо стала занадто тихою і спокійною.
-Давай ще трошки піднімемось? - І в цьому проханні вона скорше була дитиною, що просить, а не вередує чи капризує, чи вимагає.
-Давай, звісно...
Вони знов йшли мовчки. Поодинці, тому що дорога стала більш важкою.
-Про що ти думаєш? - Оресту була незвична така несамовита тиша поруч з цим джерелом вибуху.
-Ні про що не думаю. - вона подивилась на нього напрочуд чистим поглядим. - Мені не хочеться нікуди летіти, але й уходити звідси не хочеться. Так тихо тут. - показала вона на голову. - І затишно тут. - поклала вона руку на серце. - А ти про що думаєш?
-Про те, що ти мене лякаєш. А більше теж ні про що. Розмовляти якось важко,не хочеться, так?
-Так. - тихим відлунням промовила Надійка.
Вони дійшли досить високо і подивились вниз.
-Дивись скільки ми пройшли. - промовила Надія. - А я взагалі-то боюсь висоти.
-Ого! Я не помітив в тобі страху.
-Так я сьогодні і не боялась... - і трохи помовчала, а потім додала. - Хоча я все одно не дивилась вниз, коли ми йшли.
***
-Не треба обертатись на минуле. - якось філософськи промовив Орест, коли вони зійшли вниз - я думав про це, коли ми підіймались. Якщо вже йдеш до якоїсь цілі, треба дивитись тільки вверх, коли починаєш обертатись, чи дивитись вниз — або злякаєшся, або знайдеш тисячі приводів, щоб повернутись і не ідти. Не те що я цього не розумів, але тільки, коли ми опинились там нагорі, я відчув цю істину у повній мірі.
-А я задумалась, наскільки мізерні ми і наші проблеми з вершини. А ще...Ще мені сподобалось в обіймах вічності.
Майже стемніло. Вони вийшли ловити маршрутку — і, як це буває, коли не очікуєш на диво, воно само до тебе приходить. Як раз поверталась полупуста маршрутка з якогось відпочинку. Більшість людей залишилось наніч, тому залишилась купа вільних місць. Орест з Надійкою швиденько зайняли два місця поруч.Стомлена Надя майже одразу заснула. Орест обережно підклав руку їй під голову. І теж трохи провалився в сон. Свідомість була настільки чистенькою...прозорою, що просто не хотілось бруднити її жодними думками. Навіть дуже важливими.
Хотілось хоч трошки зберегти в пам*яті душі ті обійми вічності.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=448307
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 10.09.2013
#5
[i]Орест 23:02 “лежу у кроваті. Намагаюсь уявити,що зараз робиш ти. Якщо ходиш по лісу, або цвинатару — знай,я не здивований. Еем... треба сплатити гроші за інтернет. А..коли чистив зуби, трохи згадував людей на ринку. подивився на себе... я б побоявся до себе підійти. Ти — справді безстрашна....Хе-хе..Ну все...бачиш, я дотримуюсь свого слова:)”[/i]
[i]Орест 7:17 “о ні...ранок...Ти — не ввічлива. Тебе не вчили, що людям треба відповідати? Післязавтра день народження брата, а я досі без подарунка. Заплатити за інтернет.Щось ще...А, у холодильнику маміни котлети. :Р Піду їсти. Цікаво, правда? Щей дощ... Ну йо...добрий ранок”
Надія.7:30 “Смачного! Що робиш о шостій вечора?”
Орест.7:32 “Після роботи відпочиваю в онлайн-іграшці. :)”
Надія.7:34 “руденька 25”
Орест.7:35 “приємно познайомитись. Чорнявий, 28”
Надія. 7: 37 “ Вул. Руденька.Буд.25. 18*00... :))))”
[/i]
Рання осінь була щедрою на дощі. Вони все йшли без перестанку і це дратувало, робило похмурими більшість людей. Менш за все хотілось Оресту їхати шукати ту Руденьку, але робити нічого. Обіцяв. Подившись у “гугл меп” і подякувавши подумки людині,що придумала мобільний інтернет, заскочив у потрібну маршрутку. Десь за хвилин двадцять він вже дістався до потрібного місця. Щоправда Надії ніде не було. Зайшовши у напрочуд чистенький підїзд багатоповерхівки, щоб сховатись від дощу, він набрав Надію. Не зрозуміло, що вона придумала. Раптом вона взагалі не прийде?
Тяглись довгі гудки...Позаду він відчув легкий поштовх і чиясь рука міцно схопила його за шию, різко вивернувшись, він скрутив злодія, який одразу почав підвивати — якийсь слабенький виявся.
Виглядав він дивно — у чорній шапці, тільняшці і білих, якихось дівочих бриджах. З-під шапки Випало золотисте волосся.
-Ти зовсім здуріла?- Надя покотилась від сміху.
-Я міг тебе вдарити — ніколи так не жартуй!
-В тебе хороша реакція. Здається ти викрутив мені руку. - трохи ойкаючи крізь сміх промовила вона.
-У кого ти сьогодні зібралась гратися,у гопників?
-Та ні, просто не втрималась від спокуси налякати тебе. -Надя махнула йому рукой і вони зайшли до ліфту.
-А що за маскарад?
-Я завжди так одягаюсь вдома — мені так зручніше. Це тільняшка дідуся. Вона гріє душу. Хоча розумію, що я виглядаю дуже і дуже безглуздо, про те — живу в гармонії.
-Та чому.. Добре виглядаєш.
-От брехун!
-Я мав на увазі — як на гопника. - засміявся Орест. - чию квартиру будемо чистити?
-А ти хочеш когось обчистити? Можеш помити в мене підлогу. - сказала Надя відкриваючи двері у квартиру.
Квартира була невеликою, з двома маленькими кімнатами і кухнею. Важко пояснити, але вона якимось чином була пропитана Надією. Тут заставляли посміхатися маленьки картинки дитинства Каті Дуднік, купа всіляких кулончиків, браслетиків, янгеликів, сердечок.На полицях чиїсь чорно-білі фото, сучасні, але чорно-білі. М*який диванчик героїчно тримав купу маленьких подушок. Вразила відсутність телевізору, а на маленькому столику лежав гарненький зошит з ручкою і пару книжок. Поки Надя на кухні ставила чайник,Орест роздивився “White fang” Джека Лондона, Оскар Уайльд, і твори Гоголя.
Вони вийшли пити чай на відкриту лоджию, дощ так і не переставав і Надя з задоволенням ловила крапельки руками. До чаю Надя напекла блінчиків з абрикосовим варенням. Ця атмосфера неймовірного затишку укутувала їх з головою.
-Не думав, що ти вмієш готувати.
-Якщо чесно, я майже не вмію. Просто хотілось зробіти щось від душі... Душа — це секретна добавка.
-Вийшло смачно... На твоєму столі лежало три книги..Ти читаєш одночасно?
-“Білий клик” Джека Лондона я хочу прочитати в оригіналі, але моя англійська — досить поверхня, тому читаю потрошечку, зате вдумуюсь у кожне слово. Так навіть краще сприймається все. Гоголя люблю читати наніч. Його розкази дарують мені атмосферу дитинства, коли ввечері ми з друзями розказували одне одному всякі страшилки. Уайльдом дещо цікавлюсь, хоча далека від його поглядів.
-А в голові це все не перемішується?
-Дивне питання, а ти коли з різними людьми спілкуєшся нічого не перемішується? У книгах ти маєш змогу з різними людьми. Їх побутом, світом, поглядом на життя в цілому.
-Я не читаю книги. Можливо якусь, але якщо дуже зацікавить. Книги — це вчорашній настрій, вчорашні думки.
-Ти правий. Але знаєш,хіба думки можна розділити на “вчорашні-сьогоднішні-завтрашні”? Як не можливо відділити води океану, що непреривно переходять із хвилі в хвилю,так само і з думками. Всі покоління цікавлять одні й ті самі теми.
-Тобто, по-твоєму, люди — це ті самі книги?
-Можна і так сказати.
І тут відбувалось неочікуване. Орест раптом встав і пішов... мовчки. Надія сиділа, мов прибита до стільця і тільки дивилась, як він йшов до дверей. Вже коли вони гучно закрились,вона немов оговталась і побігла за ним.
Наздогнала його Надя,коли він вже вийшов на вулицю.
-Як це розуміти?
-Думай, ти ж любиш думати. - Подивився Орест. І пішов...
Вона стояла розгублена...Дощ крупними каплями спадав на обличчя...
[i]Орест. 00:04 “Братові завтра куплю годинника. В неділю йду на футбол. Дивився непоганий бойовик. \"[/i]
Вранці Надя мовчки дивилась на дивну Смс. Радіючи, що Орест не зник, але не розуміючи, що це за дивна поведінка. Чому так розізлився на це порівняння книг з людьми. То не вона придумала, але ж ніхто не сперечався щодо цього.
[i]Надія.7:01. “-Чому?Поясни...”
Орест 7:05 “Сьогодні п*ятниця, нарешті вихідні. Буду спати — всі вихідні спатиму. Сьогодні десь о 6й піду до крамнички годинників, що біля площі.”[/i]
Зайшовши до крамнички Орест побачив Надію,що стояла і уважно розглядала годинники.
-Ой, яка зустріч!
-Випадкова, звісно. - Посміхнулась Надія.
-Я так і зрозумів.
Купивши подарунок братові, вони вийшли на вулицю.
-Як справи? - поцікавився Орест.
-Які справи? Що з тобою? - нарешті спробувала знайти відповідь Надя.
-Йдеться про тебе, а не про мене.
-Тобто?
-Я не хочу спілкування з людиною, що порівнює людей з книжками.
-Оресте, це якась дурня, справді. Чого ти причепився до того вислову?
-Розказати тобі про тебе?
-Будь-ласка. Мені буде дуже цікаво!
-Ти відкриваєш книгу, береш те, що тобі треба — думки, задоволення, натхнення, мудрість. Чим більше ти читаєш, тим більше ти починаєш брати, і менше віддавати. Книзі нічого від тебе непотрібно, але ти дедалі стаєш егоїсткою. Я завжди ненавидив отих розумників, що вічно ниють, що їх ніхто не розуміє, що вони особливі, але вони самі хочуть жити своїми ілюзіями і думками, не намагаючись нікого зрозуміти. І рано чи пізно, ти такою станеш, якщо ще не стала.
-Чим ти кращій за мене? Ти придумав собі любов, дофантазував і доуявляв чогось, а тепер не підпускаєш людей до себе, мовляв вони тебе ніколи не зрозуміють. Та чи ти знаєш скільки от саме зараз таких, як ти пишуть вірші, плачуть в подушки, пьють вино, щоб тільки пережити оте нещасливе кохання. - переходила на крик Надія.
-Ти взагалі нічого не знаєш про те, що внутрі мене. Чи найкращий захист — це напад?
-Чому ти кидав їх після зими?
-Чорт, звідки ти знаєш про це?
-Так чому? Ти про книги казав недаремно. Ти дивився по собі. Це ти егоїст, що залишає ті книжки після останньої глави. Останнє кохання тебе зацікавило тільки тому, що то була не книжка, а трилогія. Ти вже дочитав одну, але виявилось, що вийшло продовження, от ти і вмираєш від цікавості, але в глибині душі знаєш, що і воно тебе не врятує, і після прочитання забудеться.- вони майже кричали одне на одного, не звертаючи увагу на оточуючих людей. - Ти пішов лише тому, що я-нагадала тобі себе!
-Та що ти кажеш! А може просто це ти саме така?
-Я ніколи не була такою!
-Спробуй переконати мене в цьому!
-Так, я казала, що кожна людина — це книга, але відрізняється від книги тим, що пишеться постійно. І тільки неуважний читач може після поверхнього погляду викинути її, вважаючі, що все зрозумів. ось і все.
Трохи подумавши Орест знов пішов у наступ:
-Такий, як я? Ти ж мене маєш на увазі? - Надя мовчала. - Звідки ти знала, про те, що...
-Ти гуляв з кожною з них в одному і тому ж парку. Я бачила тебе не один рік.
-І ти справді думаєш, що я просто не хотів їх розуміти?
-Спочатку я вважала, що ти їх використовув і просто ненавиділа тебе, хоча і не знала.
-А потім що змінилось?
-Мені захотілось тебе зрозуміти...
-То ти не певна, що все було просто заради моєї втіхи?
Надя мовчки йшла дивившись собі під ноги.
-Знаєш що? Я скажу тобі чесно, ти перша людина, що дізналась про мої минулі звички. Ти не намагаючись зробити нічого, просто так відкрила те, що я від усіх намагався приховати. Та інструкції до цього “скарбу” не дають. А твої роздуми від моїх мотивів, як земля від сонця.
-І що ж тобою керувало?
-Можливо іншопланетні істоти? Як тобі варіант?
-Дотепно...
* * *
[i]Орест. 22:54 “Все думаю про те, що написати в своїй історії. Цікаво так. Я — книга, що пишеться. Ти сьогодні вийшла з себе. Це було дуже кумедно:)”
Надія. 22:56“Тобі, аби кумедно, чого ти такий несерйозний?... А в історії...Ну певно щось веселе”
Орест. 23:00 “ Добре, буду збіркою анекдотів :) Ти чого не спиш?”
Надія 23:03“Все думаю про ту розмову. Ніколи не роби про мене висновків по одному слову.”
Орест 23:05 “А ти по моїх діях. Тим паче минулих.Ніколи. І...ти знов вгадала тоді..У першій фразі. Я пішов, тому що сам боявся бути кинутим. ”
Надія 23:06 “ Тільки не треба більш тікати. Можливо мені теж потрібно, щоб мені допомагали з самовідкриттям. :) В цих роздумах було трохи мене, хоч і мені і не хочеться це визнавати...”
Орест: 23:10“Страх спонукає тікати від Надії) То виходить, все так і мало бути, щоб і ти замислилась над своєю поведінкою.”
Надія 23:10 “ти віриш в долю?”
Орест 23:11 “ні, але так мало бути.”
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=448177
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 09.09.2013
ЖивЕмо собі на вокзалі.
Не всі, але більшість вже тут.
Розсілись вже мирно, чекаєм...
Нас скоро кудись відвезуть.
Очікуєм потяг до Щастя.
-Коли вже прибуде, скажіть?
-Затримавсь, не ждіть його вчасно...
До Кайфу вже буде за мить!
Як хочете - пересідайте.
Білети замінимо, що ж...
-А є там зупинки? - питаймо.
-Міста там велики, атож!
Є місто Розслаблено-мляве,
Діоніс* ,Сластьона є тут -
Тут кожен знайде щось цікаве!
Беріть,подивіться маршрут!
Багато побігло скоріше..
Рукой нам махнули - "дурнІ!
Ми щастя дістанемось швидше!
Втрачайте собі свої дні. "
Поїхали... Вже вечоріло...
Сьогодні не буде...Не ждіть.
Кому вже чекати набридло -
Білети до каси верніть.
А ми вам повернемо гроші -
І навіть з відсотком дамо!
Там суми великі, хороші.
Хіба це не щастя само?
Поменшало... Знову чекання...
Тут молоді натовп набіг.
-Білетиків нам до Кохання!
До міста всіх здійснених снів!
-Ви що? До Кохання немає!
Ніколи прямих не було!
Там десь пересадок десятки -
Із Вірності в Праці село,
Із Праці летіти чи плИвти -
Випробувань там океан...
Здається, є Спокою ріки,
Та можна запливти в Обман
Не раджу вам тої мандрівки -
Ви краще білети беріть
В Спокусу чи в місто Хітливість.-
Простіше і майже за мить.
Ще раджу курорти на Мріях.
Красивих, дарма, що пустих.
За гроші - білет з багатІєм,
Хто зна, може вам пощастить.
Багато від*їхало...Дуже...
Багато підсіло.Щось ждуть.
Потроху хворієм байдужжям...
Є мудрі - на пошуки йдуть.
На них як подивишся,скажеш:
"Я теж краще пішки піду....
А раптом в дорозі десь зляжу?...
Та ні...
Краще тут підожду"
*Діоніс - бог вина і екстазу.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=448171
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 09.09.2013
#4
Його сон розбився, мов склянка важкою музикою Linkin park. Сьогодні в нього відгул — він знав точно, але будильник так і гецав йому по вухах, мов холоднокровний вбивця, що так безжалісно знищував залишки сну. Шоста ранку, він закутався в ковдру і ціпким поглядом вдивлявся в мобільник, ніби той мав йому розказати, нащо розбудив. “Чорт, ми ж домовлялись, що поснідаємо разом” - плеснув він рукою лоба і почав потрошку вилезати зі свого тепленького ліжка.
Збираючись він все думав — нащо вона так рано прокидається. Це ж такий кайф поніжитися в ліжечку, хоча б до десятої години. Але обіцяв, що буде. Точніше, не обіцяв, вона взяла його на “слабо”... Знайшла ж підхід, з ним ці виклики зпрацьовували стовідсотково.
Вони збирались зустрітись на центральній площі о сьомій, він трошки прискорив темп, бо не хотілось, щоб вона чекала. Втім, коли він прийшов, вона і так сиділа на скамійці і кидала якись крохи голубам. На її обличчі не було ніяких залишків сну.
-Ти скільки тут сидиш? - привітався він.
-І тобі доброго ранку. - засміялась вона, дивлячись на його заспане обличчя. - та недовго, десь з пів-годинки. Я ж встаю о п*ятій, от і вирішила трохи привітатися з хазяєвами площ.
-Нащо так рано?
-Я просто люблю дивитися на заспане обличчя неба. Люблю, коли все потрошку оживає. Таке щасливо-беззахисне.- Він підняв бров і покачав головою. Не варто було питати.
-Куди підемо снідати?
-Це зачекає. Хочу сходити з тобою на ринок.
-Навіщо?
-Побачиш.
Вона махнула йому рукою і вони пройшли на прокидаючийся ринок. Дехто вже зайняв своє місце, дехто тільки починав розкладати товари. Вони всі були такими різними — знетомленими, посміхаючимися, хтось вже сварився через щось, хтось намагався втихомирити, хтось закликав покупців, хтось байдуже читав книгу. Вже снували перші покупці — деякі сонні і загублені, як Орест, деякі — сонячні і веселі, як Надія.
Надя підішла до якоїсь жіночки з красиво укладеним плетінням і щось купувала... Орест почув тільки: “Ой, яка у Вас гарна зачіска.”
-Ти знала ту жінку? - спитав він.
-Та ні, вперше бачила. А що?
-Не бачу сенсу перейматись незнайомими людьми...
-Якби я міркувала, як ти, ми так і не познайомились би ніколи.
Нарешті, коли вони снідали тістечками з кавою у затишній пекарні, яка просто танула в ароматі свіжої випечки, Орест вирішив поцікавитись метою ранішньої прогулянки.
-Я думав, ти щось важке купуватимеш, але тепер я не розумію, нащо ти мене з собою кликала. - Надя мрійливо зробила ковточок кави, трохи примружила очі. І нарешті подивилась на нього.
-Вчора ти сказав, що не любиш, коли тебе повчають.
-Ти теж.
-Я ніколи нікого не повчала, віриш? В мене є інша мрія. Я хотіла б зрозуміти всіх-всіх-всіх. Інколи мені так хочеться зазирнути до кожної “майстерні голови і душі”. Мені б хотілось розділити думки кожної людини, підштовхнути десь, якщо б я знала відповідь, чи навпаки зарядитись тим струмом. Хотілось би бути поруч, з кожною людиною, що тільки починає думати про самогубство, або вже зробила якийсь крок. Розумієш, хоч трохи мене?
-А ти не багато на себе береш?
-Хочеш, я розкажу тобі історію, що відбулася з моєю одногрупницею в універі?
-Давай.
-Ми ніколи не дружили з нею близько, але вона не була самотньою. В неї були свої друзі, приятелі. Все почалось з сірих статусів вконтакті, вона все частіше стала приходити похмура, потім взагалі не з*являлась тижнями. І знаєш, я все думала, що треба підійти якось до неї, розрадити, але потім в голову лізли ті самі думки, що в неї є свої друзі, може навіть хлопець, а за родичів і батьків я взагалі мовчу. Чого я оце буду лізти людині в душу?Кожен раз на перекліку друзі казали, що вона хворіє. І врешті решт, я вирішила її набрати...Вона була поза зоною...А наступного дня...Наступного дня ми збирали гроші на похорон. - Надя замовкла, проковтнула ком у горлі і змахнула трохи виступаючі сльози. Оресту здалось, що звідкись повіяло холодом. - Тоді всі ходили, як ідіоти з винуватими обличчями: “що сталось з нею?... Я все збирався з нею побалакати, та якось не вийшло... Мені не хотілось допитуватись...Якось незручно було підходити...”
-На що вона хворіла?
-Ні на що! Розумієш? Вона була абсолютно здорова, але не змогла побороти власні думки. У останній записці вона написала, що нікому не потрібна, що вона лише тінь, ще багато чого, чого не було насправді. Скажи їй хтось, хоч декілька слів, все було б інакше.
-В світі багато насправедливості...На жаль...Не кори себе...
-Я не збираю докори — не собі і нікому іншому. Просто з того часу я інакше стала мислити. Чомусь люди думають, що вони в цьому світі лише споглядачі і вірять в таких самих людей більше ніж в себе. Очікують щось від них... А світ...він починається з кожного...
-Тепер я тебе зрозумів.
-Я не беру на себе багато?- з іронією спитала Надя.
-Ні, нормально. Може тобі у вихователі?
-Мені здається, що світ вимірюється не у тих душах, що перевиховали під один макет, а у тих, що змогли зрозуміти. Я не хочу виховувати, я хотіла б відкривати.
-То от нащо ти притягла мене до ринку! Хотіла показати людей?
-Шекспір казав, що весь світ — великий театр, а я тобі скажу, що весь світ — це великий ринок. Я не змогла б тобі передати словами свої враження, я хотіла, щоб ти сам подивився і зрозумів. У кожного своє життя. В цілому це велика купа малесеньких життів — днів. І от там, я бачу як кожен розтрачує ці житті. Я бачу багато молодих дівчат з сірими обличчями, що вмирають від скуки, чи від вчорашнього перепою. У чистенькому книжковому магазинчику сидять сірі, вічно незадоволені життям жіночки поважного віку. Таке враження, що ти десь у місці суцільного спустошення. А є одна жінка, що торгує м*ясом... як на мене, це жахливе місце... Там постійно запах цигарок, шумно — просто кошмар. Але вона завжди посміхається! Вона завжди з гарною зачіскою, в білому, чепурненька. Щоправда не знаю...може про жінок тобі не цікаво...
-Я за ці три дні вже надумав і напомічався більше, ніж за рік свого життя. - засміявся Орест. - в тебе голова не болить?
-Ти знаєш, голова починає боліти, якщо я перестаю це помічати.
-Цікава терапія...Та ти і сама цікава...
-То не я цікава, то життя — цікаве....Знаєш, ти — єдина людина, котрій я розказала свої думки. Я не можу пояснити того внутрішнього відчуття, але чомусь впевнена, що тобі їх варто було знати.
-Я зрозумів. Вважай, що все забув — відклавши у підсвідомість. Доречі, що ти купувала?
-О, дякую, що нагадав! - і Надя дістала з карману тоненьку фенечку синього кольору.... - можеш сховати її під рукавом, тільки хай буде на руці.
-Мій улюблений колір. Дякую, почеплю її біля годинника. Це щось означає?
-Мій також. - посміхнулась Надя. - В Древньому Єгипті синій колір вважали кольором правди.
-Це натяк, що я багато брешу?
-Ні... Але ти...ти обманюєш себе...Пам*ятаєш про нашу розмову і про твої “тікання” від себе і своїх думок? Хочу, щоб він нагадував тобі про головне — чесність перед собою і вірність собі.
-Мій власний детектор брехні. - засміявся Орест. - Добре, не зніматиму його, подивимось, що з цього вийде.
-Ну добре, мені вже час.
-Коли ти даси мені номер свого мобільного?
Надійка хитро посміхнулась.
-Можу, в обмін на дещо.
-І?
-Ти маєш присилати мені три перших думки вранці і останні думки ввечорі — тільки чесно, можна більше, але не менше. - ніяких “добрих ранків і спокійних ночей” - писати можна, але не рахується.
-Що це за контроль?
-Так треба. Ну так що,згоден на такий обмін?
-Це як душу за телефон. - розсміявся Орест.
-В дечому ти правий. То що?
-Добре, згоден. Але рахуй, вранці будніх днів ти не отримаєш жодної смс з хорошими словами.А можливо такого дівчатам взагалі неможна чути. Тобі то треба?
- “Це те, що мені так треба” - проспівала Надя відому пісню гурту “Скай”. - Не бійся, я не з лякливих.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=447939
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 08.09.2013
#3
Наступного дня вони домовились зустрітись у кав*ярні. Їх зустрічі були напрочуд дивними.Вона не давала свій номер телефону, він шукав її по соц мережах, але так і не зміг знайти.Вони просто домовлялись на якийсь час. Це зараз здається дивним, але ще років з п*ятнадять тому, так і було.
Він прийшов трохи раніше, знаючи, що вона завжди приходить вчасно. Зазвичай він сідав біля вікна, але сьогодні йшов дощ, дивитись на похмуре місто не хотілось зовсім і він нирнув у віддалений, але такий затишний куточок. Взяв меню і став чекати на неї.
У дверях показалась парасолька, а за нею випорхнула і вся Надія. Серед похмурих обличь всієї кав*ярні вона була промінцем світла. Здається, навіть при першій зустрічі вона так не світилась. Зустрівшись з ним поглядом, вона посміхнулась і йшла, трохи підстрибуючи — дитина і є дитина.
-Привіт, горець! - простягла вона руку так, як завжди здоровались чоловіки. Він потиснув у пів-сили зі сміхом.
-Чому горець? Ти загадала, що я житиму вічно?
-То скоріше не я, а твої батьки.
-Тобто?
-Це значення твого імені. - вона подивилась у вікно і раптом схвильовано додала . - Треба скоріше замовити каву!
-Чому скоріше? Думаєш тебе швидко вигонять?
-А раптом дощ закінчиться і я не встигну випити з ним кави?
Він не став сперечатися і підізвав молодого офіціанта. Коли запашна кава стояла на столику, а за вікном ще мирно лив дощ, вони знов продовжили розмову.
-То моє ім*я означає “горець”? Я не знав цього.
-Так, дослівно щось типу “той, що стоїть на горі”. Наступних віхідних їдемо в гори.
-Це ти мене так спитала? І що я там забув?
-Себе. Чом би ні, а раптом це знак. А якщо ти саме там відкриєш для себе щось важливе, вічне?
-Мене дивує твоя імпульсивність. Зазвичай так речі плануюються.
-Зазвичай такі речі просто відтягуються, а потім все одно вирішуються в останню хвилину. Життя таке коротке, не варто витрачати ті хвилини марно... Розкажи щось про себе.
-Що саме?
-Що на цей момент здається тобі найважливішим...
-Це таємниця.
-І як звуть цю таємницю?
-Не хочу про це.
-Взагалі-то я і питала не про це. Я питала про тебе.
-Про мене нема чого розказувати. Все, як у всіх. Можеш запитати щось, якщо хочеш.
Надя мовчки дивилась йому у вічі. Він не відводив погляд. Цьому його ще в дитинстві навчив тренер зі східних єдиноборств. Сила у погляді.
-Не тисни на мене. - засміялась вона. - що ти робиш, коли лишаєшся наодинці?
-Еее... Сучасний світ полегшив проблему самотності. Інтернет, ігри, фільми... в принципі я навіть люблю цей час.
-Ти тікаєш від себе. І брешеш собі... - з сумом подивилась вона у вікно.
-Ну-ну, продовжуй. Я слухаю.
-Ти не любиш самотність. - сказала вона і уважно подивилась Оресту у вічі. Він трохи смикнув головою, але очі не відвів — звичка відпрацьована роками. - Навіть боїшся її. Знаєш, що робить дитина, коли хоче сховатися від світу?
-Закриває обличчя руками?
-Так. А ти закриваєш очі своїми фільмами, іграшками, думками-примарами. Ти думаєш, що ховаєшся таким чином від себе, але твоє внутрішнє я тебе прекрасно бачить. І воно не відпустить тебе, як би ти не відвертався від нього. Воно буде стукати у твої сни, воно буде підривати твої фізичні сили, воно висушиватиме тебе емоційно, але точно не покине.
Він провів вказівним пальцем над верхньою губою і задумлено подивився на неї. По його реакції неможливо було зрозуміти: чи він згодний, чи взагалі не задумувався, чи вважає ці розмови за пусту маючню. Надія розуміла, зараз він міг просто сказати їй, щоб не забивала йому голову своєю духовністю і піти. І жити тим життям, де ніхто не намагається відкрити йому очі, бо так само заплющує їх — тільки чимось іншим — їжею, телевізором, алкоголем, гонитвою за модою, тощо... Вона нервувала всередині, але була непорушною зовні.
-Це просто ти — не така, як інші. - сказав він після короткої паузи. - Так всі живуть, Надю, і ніхто про таке не думає.
-А ти знаєш хто і про що думає? Ти знаєш, про що насправді мріють твої друзі, а не те, про що вони всім розказують? Хто від чого страждає? Хто про що молиться? І нарешті, хто ніби і живе спокійно, але все одно кожного дня відчуває, що щось не так? А ти знаєш, скільки зараз самогубств?
Він поклав ліву руку на правий кулак, і знов торкнувся губ. Здається, він щось думає, але який хід приймуть його думки — невідомо.Їх хотілось сказати ще багато — закидати його фактами, питаннями, навіть відкрити тему смерті і сенсу життя, але вона розуміла, що так їх розмова перетече в банальну філософію і ніхто не зробить жодних висновків. Це немов святковий стіл — їжі багатезно, а шлунку користі ніякої. Вона мовчки чекала на відповідь. Якщо він сам не захоче зрозуміти, вона бессильна.
-Не люблю, коли мене повчають.
-Я також.
-Ми схожі. - засміявся він.
-Хоч в дечому...
-Ти трохи права, але...
-Що тобі втрачати? Якщо не сподобається, ти завжди можеш врубити свої іграшки...
Дощ скінчився, Орест проводжав її додому промокшими вулицями. Калюжі відзеркалювали світ вечірних огнів, немов вони розбились на шматочки і світили знизу. Пахло дощем і дитинством, або першим побаченням... ці відчуття були справжні...Він вже давно не відчував нічого подібного. Якось само собою його рука доторкнулась її руки. Вона забрала руку.
-Давай домовимось одразу— ніякого кохання.
-Це несвідомо. Достатньо вже з мене кохань.
-Вірю, але про всяк випадок.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=447548
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 06.09.2013
Ты доверяй мне,только доверяй.
Когда я не звоню и уезжаю,
Когда из жизни просто пропадаю,
Я возвращаюсь всё равно,ты знай.
Ты доверяй,куда бы я ни шла,
И сколько бни прошло тех дней молчанья,
Когда я в поисках тех истин изначальных,
Когда на нервы действует весна.
Я разрешу тебе переживать,
Я разрешу помучиться в сомненьях,
Но только равнодушия с изменой
Не вздумай даже мыслью приписать!
Ещё не раз прийду я за советом,
И молча в свою жизнь опять уйду.
Нет, я тебя не к пропасти веду,
Просто с вершины ярче луч рассвета.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=447417
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 05.09.2013
Верить в лучшее, верить в хорошее,
Ожидать лишь исход положительный,
Зачеркнуть негативное прошлое
И не быть у привычек служителем.
Каждый день узнавать что-то новое,
Не бояться, идти не сворачивать,
Одолеть свои слабости кволые,
Но и силу не стоит выпячивать.
Все сомненья вытереть начисто,
И на страже поставить охранника,
Чтобы силы на них не расстрачивать,
Не вселилась, чтоб в разум твой паника.
Всё, что в жизни даётся — для опыта,
Смысл великий не сразу понятен нам,
Но порой из врага жестокого
Получаем равви и приятеля.
А порой от конфетки сахарной,
Слов елейных души не чаем,
Но нередко вся сладкая потока
За собой ведёт подлость c отчаяньем.
На других не смотри, не оглядуйся,
И мечтанья забудь бесполезные,
Ты тому, что имеешь радуйся,
Закаляй свою волю железную.
Не гонись за томлением призрачным,
А вот к цели иди, сквозь препятствия,
Ты не можешь знать всё исключительно,
Просто знай — в жизни всё ненапрасно.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=447313
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 05.09.2013
#2
Він прийшов трохи пізніше від неї. Спізнився на побачення? Чи це не побачення, а просто зустріч... В житті інколи стільки незрозумілих питань.
-Вибач, ти вже тут довго?
-За що ти вибачаєшся? Це ж не ділова зустріч.
-Так, але...Але дівчата зазвичай нервують, коли до них запізнюєшся.
-Аа.Он ти про що. Ти міг і зовсім не приходити — це ж твоє життя і твій світ. Яке я маю право на те, щоб тебе контролювати і диктувати, що робити? Я однаково приходжу сюди майже кожен день.
-Тобто тобі було все одно - прийду я чи ні?
-Я так не казала.
-Навіть не спитаєш, чому я запізнився?
-А щось серйозне?
-Та ні, просто якось не подивився на час і...
-Тому я і не ставлю таких питань ніколи.
-Тобто?
-Всі відповіді несуть в собі щось подібне “збирався...забув...повертався...пробки...”. Ці розмови не приносять абсолютно ніякої користі і взагалі сенсу. Пусте втрачання часу. Так можна дійти до обговорювань — хто о котрій снідав і якою пастою чистить зуби. Зараз ти тут, треба жити теперішнім, а не заражати ці хвилини вірусом минулої втраченності.
-Занадто складно.
-Інколи слова все тільки ускладнюють. Їх придумали, щоб розуміти одне одного, але тепер ми отримуємо лише інформацію, а не відчуття, імпульси душі.
-Філософія...
Надія взяла його за руку.
-Збираєшся погадати мені по руці?- засміявся він.
-Я не вгадую, я читаю. Я навіть не думала, що все так погано.
-Ворожки завжди кажуть щось типу “ти помреш цього року”. - знов посміхнувся він.
-Ти не смикнув руки. Навіть імпульсу не було.
-Я мав битися?
-Людина завжди якимось чином реагує на дотик, тим паче незнайомої людини. Мав бути,хоч якийсь імпульс. А тобі ніби все одно. В мене таке враження, ніби... Не знаю як пояснити, ніби тебе немає...
-Здається, твоя філософія трохи діє. - знов засміявся він і м*яко забрав руку і відвернувся у бік.
-Я не розкидуюсь словами.
-Ти обіцяла мене лікувати від байдужжя, але тепер зрозуміла, що я хворий безнадійно?
-Для Надії немає нічого безнадійного.
-Оптимістично. Але хіба Надія — це не просто слово?
-Звуки імені мають своєрідну енергетику. Вони залишають слід на вдачі людини...Я хочу тебе з деким познайомити.
-Отак просто зараз?
-А чого ти злякався, тобі ж все байдуже?
-Я не злякався, але це трохи...Втім...Дозволяю. Можеш знайомити.
-Побігли, ми як раз встигнемо на он той трамвай, що виїхав з-за поворту.
-Що, трамвай? Я не збираюсь їхати трамваєм. Давай краще я візьму авто, тут близько.
-Ану швидше, як не встигнемо на цей трамвай — підемо пішки. Принципово! - закричала вона і побігла вперед.
Вони встигли вскочити у трамвай майже на останній секунді. Вона так щиро раділа цій перемозі, немов дитина. Він не зміг не засміятися, дивлячись на неї.
-Це щасливий трамвай. - прошепотіла вона йому.
-Чому?
-Дивись, у кондуктора на сидінні кіт спить.
-Велике щастя їхати з котом, який скрізь гадить.
-Ага, величезне. - сказала вона з посмішкою і подивилась у вікно.
-Дайте два білетика. - звернувся він до кондуктора.
-Навіщо тобі два? Ти ніби не займаєш багато місця. - відповіла йому вона і віддала кондуктору свою гривню. - Нам по одному.
-Що це за дурня? Ти навіщо це зробила? - він навіть образився цій дивній поведінці.
-Просто я сама хотіла дати тіточці грошик. - закатала вона по-дитячому губки.
-З ким я зв*язався. - плеснув він долонею лоба.
-У тебе щасливий білетик. - з сяючою посмішкою сказала вона.
-Можеш забрати його собі.
-Ні. От якщо б ти купив одразу два білетика — було б не відомо для кого він, а так — зрозуміло, що Всесвіт дарує тобі знак.
-Яка радість.
-Ти маєш його з*їсти.
-Що?
-Щасливі білетики треба їсти.
-Ти здуріла, так? Я не буду їсти білет.
-Тоді я з*їм.
-Ти зовсім вже? Ану віддай.
-І бажання загадаю за тебе сама. Ти не віриш, а я вірю.
-Я не вірю, я знаю.
-Що знаєш?
-Що до нас іде контролер. Запропонуєш йому зробити тобі ренген?
-Ваші білети.
-Ми загубили один білет, але я заплачу штраф і...
-Наша зупинка. - Майже на останній секунді Надя смикнула його за руку і вони вистрибнули з трамваю.
-Я не встиг сплатити штраф. Негарно вийшло...А куди іти? Тут же немає домівок...
-Так до нашої зупинки ще хвилин десять було їхати.
-Нащо ми тоді вийшли?
-А ти так хотів платити штраф?
-Я б сплатив.
-Ну і навіщо? Прогулятися трохи нікому не завадить.
-Ти просто вибух якийсь... Мені тут не подобається. Якось сумно. Саме голе поле, нічого цікавого.
-А я люблю бувати тут. Можна подумати про своє... Тут і дихається легше. Світ, немов ренген просвічує кожну твою клітинку.
-Куди ми йдемо?
-Побачиш. Я вчора обіцяла їй, що познайомлю з тобою.
-Але ж ти сама тільки вчора дізналася про мене.А якщо б я не прийшов?
-Хм...Хто останній, той ковбасятіна. -крикнула вона і побігла вперед.
-Ну це ще ми подивимось!
Ніби з порожнечі виросла маленька вуличка з чепурненькими хатинками. Небагато, він встиг нарахувати близька десяти дворів. Вони підійшли до залізних воріт, відкрили калітку. Зайшли у гарненький, чистенький дворик. Ще доцвітали троянди, рясніли гортензії, лобелії, хризантеми, айстри. На деревах звисали стиглі яблука і груші. Вибілена хатка, декілька сарайчиків і літня кухня, на якій поралась старенька маленька бабусі у теплім халаті з високою гулькою на голові.
-Мов у казку потрапив. -засміявся він. -як бабусю звуть?
-Меланія. - шепотом відповіла Надя.
-Добрий день, бабусю.
-Доброго дня, онученько. Хто це тут з тобою?
-Я тобі вчора розказувала про цього дивака. Його звати...- і повернувшись до нього вона підняла бров, немов і сама здивувалась, що досі не знала імені свого знайомого.
-Орест. Мене звати Орест. Дуже приємно, пані Меланія.
-Який гарний хлопець. Ну проходьте, я напекла яблучок з сирком і медом. Чай в мене найкращій з малинкою і молоком.
Весь час Меланія розповідала про своє дитинство і минуле життя. Ореста здивувала Надія. Вона так уважно слухала свою бабусю, ніби чула ці розповіді вперше, ставила питання, на які ніби вже знала відповідь. Тут була атмосфера дивного затишку і спокою. Не хотілось нікуди бігти, а все сидіти і вести вічні розмови про життя.
Вечоріло. Їм вже був час іти.
-А ви часом не знаєте мою онуку, вона також живе у місті?
-Та знаємо, пані Меланія. Вона завжди вам вітання передає, обіцяла цього тижня провідати. - Відповіла Надія.
-Ну спасибі вам. Заходьте ще.
-Обов*язково, пані Меланія.
-Хай вас Господь береже, Оресте.
Вони мовчки йшли вечірнім полем. Це мовчання тривало декілька хвилин. Але ці хвилини тягнулись для Ореста вічністю. Він дивився на Надію, а вона ніби була в той час не з ним, а перебувала десь в іншій галактиці, вже летіла до котроїсь з зірочок, що нічка запалювала на нічному небі.
-Я щось не дуже зрозумів кінець нашої розмови.
-Моя бабуся хворіє на склероз.
-Але вона такі подробиці згадувала про своє життя!
-Я не знаю чим обумовлено те, що вона згадує. Вона практично ніколи нічого не розказує про вік, коли їй було більше тридцяти. Тому дивно, що вона взагалі про мене пам*ятає.
-Але спочатку вона тебе впізнала.
-Так завжди. Вона вітається з онукою, а прощається зі сторонньою людиною. Ти ж бачив, як я слухала її під час розмови.
-Навіщо це? Хіба це не втрачання часу, як ти кажеш?
-Ні. Бо коли людина ділиться з іншою своїм минулим — це не обмін інформацією, це обмін душею. Ти бачив, яка вона була щаслива, коли ми ставили питання? Коли ти цікавишся минулим людини — це означає, що ти приймаєш її душу. Це вище слів... Тепер ти розумієш, чому я пообіцяла її познайомити з тобою? Вона все одно забула ту розмову, але в той момент, вона була такою радісною, що вона — настільки важлива людина, що до неї приходять.
-Тепер розумію. Але хіба забула? Вона зустрічала нас яблуками з чаєм.
-Вона завжди щось готує, незалежно від того, прийде хтось чи ні.
-Нащо?
-Вона каже, що їй сумно наодинці, а так вона показує Богу, що до неї можна привести когось. Я знаю, ти скажеш, що це дивно, але до неї часто заходять різні люди. Інколи навіть зовсім незнайомі туристи стукають саме до неї. А якщо нікого немає, то вона сама іде пригощати когось з сусідів.
-Раніше я думав, що зі стариками нема про що балакати. Вони здавались мені непотрібними людьми, що вже віджили своє. Твоя бабуся напрочуд жива, живіша від мене -це точно.
-Орест — холодне серце. - засміялась Надійка.
-Орест...коли ми прощались, вона назвала мене по імені!
-Для мене це теж загадка. Вона забуває як звуть сусідку, забуває рідну онуку, а тебе запам*ятала. Це трошечки диво. Правда.
-Я — особливий. - засвітився Орест.
-Ще б пак. - розсміялась Надія.
Вони їхали в старенькому трамвайчику і мовчки дивились — вона у вікно, він — на людей. Йому раптом стало цікаво, а чим вони всі живуть? Що роблять після роботи? У що вірять? Про що мріють? Про що думають, коли засинають. Підійшла кондуктор і він згадав денну поїздку.
-Яке бажання ти загадала, коли з*їла мій білет?
-Не можна казати, не здійсниться!
-Хоч колись я про нього дізнаюсь?
-Коли здійсниться, тоді й дізнаєся.
-А як я зрозумію, що це воно?
-Це ж я загадала — одразу зрозумієш.
...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=447122
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 04.09.2013
Мій хороший… мій найкращій… тільки мій…
Я бачу тебе щоночі. Рівно двадцять одну ніч на рік. Бо саме стільки видно наше сузір*я на Землі.
Я ніколи не жаліла, що почала писати тобі. Повір мені, я бачу людей, я бачу як вони живуть… Та багатьом з них і не снилось те щастя, що було і є в нас з тобою. Так, вони живуть під одним дахом, бачать один одного кожен день, розмовляють… АЛЕ НЕ ЧУЮТЬ. Не хочуть, не можуть, не намагаються зрозуміти. Тепер я знаю, що це найстрашніше.
Як і обіцяла, я читаю всі твої листи. Всі до одного.
Всю енергію, ніжність, любов, що я маю - випромінюю тобі… Я слідкую за тобою… проводжу додому і бачу тебе у віконечко, відсилаючи мільйони повітряних цілунків. Я допомагаю тобі… я навчилась краще користатися духовною силою.
Я плачу, коли бачу твою посмішку… Я щаслива, що ти в мене є.
Та ти не побачиш мене. Бо ми в різних світах… Уявляєш, я навіть не думала, що пишу тобі останнього листа. Того дня мене збила машина. Водій був молодим і до того ж не зовсім тверезим, лихачив, щоб вразити свою дівчину… Це був Він…з Елькою... Одного разу вони майже вбили мене душевно, а потім за іронією долі – довершили це фізичним вбивством. Та я не тримаю на них зла.
Бо в той же день, я знайшла тебе… Та і зверху все трохи інакше, тут більше розумієш, навіщо відбуваються якісь Земні події. Мені пропонували стати альфа-зіркою в одному з нових сузір*їв, та я згадала, як просила тебе шукати маленьку непримітну зірочку у Волоссі Вероніки… І ти так і робиш, мій хороший. Я пишаюсь тобою. Ти зробив стільки відкриттів, завдяки мені… Тепер я – твій Янгол. Я це точно знаю.
А ще бачу, як ти сумніваєшся. Я не ображаюсь, бо сама була не свята – не прислухувалась, не вірила, впадала в розпач… Я не маю права давати про себе знати, та я зхитрила. Я прошу вітер, щоб він відносив твої листи до річки… До тої річки, по котрій я пустила свій перший лист. Тому ти і не знаходиш свої листи. Щоб ти ніколи не втрачав надії.
Окрім того, земне життя таке коротке у зрівнянні з вічністю. Не роби помилок, проживи його гідно і ми будемо разом.
Андерсон спитьу моїх ніг. Каже, що за життя набігався. Лінтяй. Каже, що як ти засвітишся біля мене, знов повернеться на Землю писати нову казку. А поки гарчить на місячних котів.
Одного жаль, що ти не збагнеш зараз це розумом… але я знаю, що у твоїй душі дещо зміниться…
І ще одне… Знаєш, чому я така непримітна на зірковому небі?
Бо більшість свого світу я випромінюю у твою душу.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=446968
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 03.09.2013
Ніхто не знав його тайни. (ч.1)
Такий самовпевнений, такий сміливий і гордий. Він не боявся нікого в цьому житті. Нікого і нічого, окрім одного...окрім зими. Зимою він нікуди не міг подітися від себе. Він знав, що в житті немає нічого страшнішого від своїх думок, від себе.
І Він шукав її кожної осені. Він шукав її особливу і неймовірну. Таку, про яку б можна було сказати “аналогів у світі немає”. Бажано, щоб все було при ній —красива, розумна, трохи зухвала, лиш йому покірна, трохи таємнича і звісно ненабридлива. Він знаходив її кожної осені. Не завжди ідеальну, але завжди знаходив. Кожна з них думала, що це назавжди. Кожна, якої не була б вдачі, втрачала голову і звикала до нього. І тільки він знав, що все скінчиться з приходом весни. Він не був поганим, не був жорстоким, не був злим. Він і справді нічого нікому не обіцяв. І сам був заручником своїх дурнуватих принципів. Ніхто не знав, що ще в юності він обіцяв собі ні до кого не прив*язуватись. І вже багато років він був вірним собі. Так він почував себе впевненим, так йому було легше і спокійніше.
Зазвичай, він дуже чекав на весну, бо обраниці ставали дуже спокійними і нецікавими для нього, а весна немов визвольняла його від обов*язку це терпіти. Кожного разу йому ставало настільки нудно, що він вже і сам мав сумніви щодо цих пошуків.
Але з нею... З останньою...Було зовсім не так. Чи то вже серйозний вік, чи то, що всі друзі оженились і мали дітей, а він один все так само холостякував, чи від того, що дійсно він нарешті зміг покохати і зацікавитись якоюсь жінкою насправді. Він боявся весни, мов смерті. Відраховував дні. Але той час, що хочеться зупинити, починає бігти ще швидше.
Настав березень. Його голова вибухала кожен день від тих думок.
“ Але ж не буває нічого вічного. Колись вона захоче від мене дитину, захоче стати моєю жінкою, колись і вона набридне мені, але тоді я вже не зможу кинути її. Тоді я просто не матиму на це права. А може навпаки, вона вирішить викинути мене, мов іграшку. Я ж бо так і не зміг збагнути її. Чи зможу я перенести зраду? Як же мої принципи...”
Третього березня він просто зник з її життя. Змінив номер і ігнорував повідомлення у соц мережах. Щоправда, повідомлення було лише одне. Вона виявилась напрочуд розумною дівчинкою і не діставала, як інші. Не бігала за ним. Горда, чи що. Спочатку все було, як завжди, гулянки з друзями до ранку, гонки по ночній автостраді, або клуби, алкоголь — він встиг скучити за цим і йому знов було шалено добре. Але недовго... Кожну хвилину, коли він лишався на самоті, рука тягнулась до телефону. Мозок сам придумував виправдання, сам шукав приводу позвонити, і чорт забирай, згадував кожну хвилину, коли вони були разом, кожну рису її обличчя і все сканував-сканував натовп людей, щоб знайти її.
Він робив абсурдні речі — видалив номер з телефону, який знав напам*ять, видалив її сторінку з друзів, на яку заходив анонімно кожний вечір і ранок, видалив всі повідомлення і фотографії, але все одно згадував кожне її слово і погляд. Він не знав, що у цих діях немає сенсу, поки не розберешся зі своєю головою... Просто він ще ніколи нікого не намагався забути...Просто не вмів. Настало те, чого він так боявся, в його серце прийшла зима. Так-так, надворі вже підходило літо, а в серці — люта морозна зима. Тепер вона була з ним незалежно від пори року. Він вирішив написати їй. Якусь дурню, чи просто “привіт”, але вона вже більше двох тижнів не світилась “онлайн”. Її номер виявся “поза зоною”... І тепер він просто не міг знайти собі місця — здається, що з ним обходились так само, як і він.
Але він таки знайшов її. Чи може не він, а доля. Бо вони зіткнулись випадково, в натовпі. Вона посміхнулась і привіталась. Йому хотілось просто сховати її в обіймах від всього світу, та він трохи опустивши очі побачив, як її руку тримала інша рука. Він просто не помітив його одразу, бо бачив одну лиш її... Здається, вона і справді була щаслива... Світилась...
Пекельно літо не принесло нічого, окрім розпачу і безсилля. Нещадне сонце висушило всі його сподівання і мрії, дні пронеслись, мов блискавка і знов підступала осінь. Він обіцяв собі, що як тільки життя подарує йому кохання, то він не відпустить своє щастя вже ніколи. І не ставитиме експериментів, не дотримуватиметься безглуздих принципів. Але Вона все так само посміхалась світу з нових фотографій в обіймах того, хто не відпустив її. І він кожного разу обіцяв, що більше не дивитиметься ті фото, але все одно відкривав... Немов отримував насолоду, від того, що краяв собі серце. Кохання з ненавистю так схожі. І цей біль він вже настільки ж кохав, наскільки і ненавидів раніше. Він заполонив усю його свідомість. Але щось мало залишитись. Якась крихітна...
-Надія.
-Що?
-Вам не вистачає надії.
-Не розумію.
-Ви дуже сумний і знетомлений. Чи це все осінь?
-Це все осінь. - повторив він відлунням слів цієї дивної дівчини, що підсіла до нього в парку.
-А я люблю її. Вона така неповторна. Хочеться просто вистрибнути з цього тіла і літати, літати. Знаєте, мені так жаль птахів, що відлітають у теплі країни.
-Чому? - з байдужістю запитав він, дивлячись десь собі під ноги.
-Вони не зможуть відчути цей особливий дух осені. Її запах, колір, смак.
-Вони не багато втрачають. Якщо вже мріяти, то я теж десь полетів би. Подалі звідси.
-Від себе не влетиш.
-Це правда. Але я зараз про осінь. Не люблю її. Втім, я здається, взгалалі нічого не люблю.
-Звісно, хіба можна полюбити те, чого не бачиш, не чуєш, не відчуваєш?
-Я, по- вашому інвалід, чи що? Я не сліпий, в мене відмінний слух, хоч я і не розумію, до чого тут він... мені все одно до того, от і все.
-Фізично ви здоровий. Але є духовна інвалідність. Вона зветься байдужістю. Це найстрашніша хвороба...
Він з цікавістю підняв очі. Вона здалась йому жінкою без віку. Ніколи не знаєш скільки їм дати — чи то трохи більше двадцяти, чи трохи менше п*ятидесяти. Вона була просто жінкою — майже без макіяжу, хвилястим золотистим волоссям, ямочкою на підборідді, і на щоках, щирою посмішкою і напрочуд дивним світлим обличчям. “Це так важко пояснити словами, але вона ніби випромінює світло очима” - спало йому на думку. “Занадто розумна і показно добренька” - пронеслось слідом.
-Цікаво... Чим від неї лікують? Може любов*ю? - він вклав у цю фразу стільки горечі і сарказму, скільки тільки могло вмістити це просте слово “любов”.
-Ні, що ви! Це ж так само, як сказати хворому - “лікуйся здоров*ям”. - він був здивований. Раніше йому тільки дорікали в тому, що він нікого не любить, а тепер, здається, навіть розуміли.
-То чим же тоді це лікується?
-А погодься з тим, що тобі і справді не вистачаєте надії?Тоді скажу.
-В мене немає ніякої надії. Кажи вже.
-Тепер є. Вибач, мені вже час. Давай завтра по обідні. На цьому ж місці.
-Як хоч звати тебе?
-Надія. - сказала вона і дзінко розсміялась.
...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=446853
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 02.09.2013
Пані осінь іде, леді-загадка,
Неба сірого колір очей,
Врізнобарвить життя знову згадками,
Заспокоїть, очистить дощем.
Ця красуня з волосся рудесеньким,
Із засмагою бронзових спалахів.
З нею якось по-сумному весело,
Кожну душу так тонко розгадує.
В теплій кофті із вовни біленької
Вже у гості тебе виглядаю.
Ти мені стала більш, ніж рідненькою.
Чай з ваніллю, як любиш... Чекаю...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=446840
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 02.09.2013
Дев*яносто один подаруночок,
Що нам осінь весь рік готувала.
У дитячих яскравих малюночках
Всі пейзажі так пильно збирала.
Дев*яносто одну колискову,
Щоб ми ніжно і затишно спали.
Таємничу вуаль вечорову
Власноручно ночами зіткала.
Дев*яносто днів щастя... і ще один,
Що до жовтня добіг, ухопився.
І у вальсі осіннім, мов балерин,
Буде вітер кружити знов листя.
Дев*яносто й один - такі різні всі,
Особливі вони, унікальні.
Кожен з них - це окрема душа її...
Відзеркалюють серце...
Сакральні...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=446620
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 01.09.2013
Вона
Привіт ... Пишу тобі , навіть не знаючи твого імені. Пишу , щоб не зійти з розуму ... А може той лист взагалі адресований не мені? Але я повірю... Ні. Не тому, що я так романтична... А від безвиході та безсилля. Я померла... ні-ні , я жива фізично, але душею... Знаєш , мені здається в цьому житті ти повинен бути хоч комусь Ангелом. Хоча б собаці . А я просто зависла між небом і землею. Мене пам'ятають у цій країні тільки завдяки тому, що я щомісяця вношу квартплату та сплачую комунальні.
Це зручно - не жити... ще яка економія . У мене давно не вмикається світло... пішли вхід десятки свічок, які я раніше любила колекціонувати. Я б не запалювала і їх, але мені хочеться писати тобі вечорами. Я давно не відчуваю болю. Це зпочатку, він з'їдав мене... біль , ненависть , образа, страхи... знав би ти, як мене пожирали страхи. Кожен вечір... Правда іноді я навіть посміхалася, іноді від розчулення, іноді від веселих жартів, прочитаних на уривку газети , іноді плакала ... А зараз ні-чо -го. Порожнеча ... Ти єдиний , хто тримає мене тут. Все інше завдає мені болю ... Я вся ніби перетворилася на одну суцільну рану. І мені боляче від усього. Від поглядів людей, від розмов зі старими знайомими , від шушукання пліткарок - сусідок ... Я вже два місяці не виходила з дому . Хіба що вночі. Дивно, виявляється, у нас навіть дві « Ванілі » , але обидві я обходжу десятою дорогою, надто вже мерзенні спогади ...
Чесне слово , я вже не пам'ятаю як це - грітися під сонцем. Не розумію, чому йому так радіють. Та я б всі дні перетворила в ночі ... тихі ночі ... і тільки вітер з дощем перешіптувалися в них. Ось так я б прожила вічність ... Але я розумію, що це неможливо. Що потрібно чогось прагнути, щоб бути в суспільстві ... така ,як зараз , я навряд чи потрібна людству . Хіба що для пліток... так, для пліток я - підходящий об'єкт,що різко виділяється з цього чудного натовпу.
Це так дивно ... приручити самотність ... побратися з нею. Начебто іноді вона тебе і дратує , як шкідливий чоловік . Але ти з кожним днем закохуєшся в неї сильніше... мені здається , я більше ніколи не зможу вести колишнє життя. Я - черепашонка , яка знайшла загублений панцир. я живу вночі , я дихаю нею .
До перших ознак світанку я лежу, дивлячись на зірки . Ти знаєш скільки з ними пов'язано історій? Про богів і богинь , героїв, напівлюдей, міфічних тварин , царів і пастухів - однакових у своєму роді простих смертних. Я дивлюся на них і все думаю про їхні долі ... Вони теж люблять ніч ... бачиш , як світяться від щастя? я б так хотіла стати зірочкою. Першим ділом я б відшукала тебе ... я б світила тобі і моє життя мало б сенс. Хоч якийсь ...
Я принесла тобі нові листи. Під наше дерево.Наше дерево, під яким разом ми ніколи не сиділи. Але це наше дерево. Тільки наше. Неможливо! Ти знов був тут...твій лист... я так дорікаю собі, що не знайшла сил прийти сюди раніше!
Втім, знаєш. Ми ще так молоді... Попереду все життя і ми обов'язково зустрінемося . І якщо потрібно, я буду чекати тебе до сивого волосся .
Ні! Не так ... Я не можу приходити сюди щоночі , але ... якщо ти читаєш ці слова , то значить вже знаєш про історію Вероніки . Коли її сузір'я буде чітко видно на Зоряному небі , ми щоночі будемо приходити сюди , хоча б на годину ... А якщо ти мене не зустрінеш , то залиш свій лист , я обов'язково прочитаю його, я знайду тебе.
Цілую . Ти - мій персональний Ангел . Я щаслива ... Знову незаслужено ... але шалено щаслива.
Він.
Два місяці я ходив у визначене місце, у призначений час... Але мої очікування постійно виявлялися марними. Я зневірився... Мій лист все так само лежав на місці - ніким не піднятий, нікому не потрібний... Я вже вирішив, що Доля більше не зіштовхне нас... Хоча може навпаки якраз вона нам і заважала? Я перестав приходити...
Я більше нічого не чекав. Але, ти не повіриш! Я їхав трамваєм і абсолютно байдуже дивився у вікно. Як завжди слухав музику у плеєрі, до мене підсів якийсь занадто балакучий дідусь і я не знайшов нічого краще, ніж споглядати пейзаж... Нічого цікавого, але слухати про чиєсь життя не хотілось зовсім. Коли трамвай зупинився на черговій зупинці, я почув противний крик якоїсь поважної на вигляд тітки. Вона так верещала, що її було чутно навіть крізь мої навушники. Я повернув голову і побачив того самого чорного пса... Як ти його там назвала - Андерсон? Ця дурепа стояла від нього на далекій відстані, але кричала так, ніби він вже її покусав.
Стрімко, не лишаючи часу на роздуми, я підскочив і побіг за ним. Я біг так швидко, як міг, але сил забракло. Пес зник десь за поворотом вулиці. Я розізлився. Краще б взагалі не було цього дурноватого пса.
День був зіпсований. Я вже не встигав по справах. І просто йшов десь, куди дивились очі. Я не знаю, як я опинився в тому парку. За внутрішнім голосом? Я в таке не вірив раніше...
Вже звичним жестом я дістав свій лист з-під листя, потримав у руках... Вже хотів було покласти назад, але все так само підкоряючись якомусь внутрішньому пориву, вирішив перечитати ... І виявив на аркуші твій почерк! Ти була тут! Була! Усередині все буквально підстрибнуло від натовпу емоцій ... Серце шалено билося в грудях, коли я читав ... Я не дочекався ... Вочевидь, мені потрібно було проявити більше терпіння, ходити довше ... Але, на жаль.
Вдома я швидким поглядом пробігся по рядках ще раз. Волосся Вероніки ... Включив ноутбук, відкрив менеджер пакетів, знайшов Stellarium, встановив... Чекаючи закінчення установки, читав про наше (тепер наше) сузір'я... Запустив вже встановлений планетаріум, вибрав місце розташування, дату, час ... Виявилося, саме в цей місяць сузір'я навряд чи буде добре видно... Воно на самому краю небосхилу. Куди ж ти ховаєшся, Вероніка? Ти потрібна нам ... Втім, твоя відсутність нам не завадить, я сподіваюся. Знай, я буду приходити незалежно від того, як добре буде видно Волосся Вероніки на моєму небі. Навіть якщо воно гратиметься з нами в схованки, ховаючись за хмарками, я все одно приходитиму.
Чекаю на тебе. Ти не прийшла ... Чому ти не прийшла? Що сталося? Я місця собі не знаходив ... Чотири години я чекав ... Злився ... Зневірявся ... Я не знав, що думати. На душі було гидко. У ту ніч я так і не заснув. Перевертався, стискав зуби, стискав кулаки. Від злості. Від безсилля. Звичайно, можна було припустити, що тобі завадили якісь життєві обставини ... Форс-мажор який-небудь... Але це не могло ніяк вплинути на мої емоції. Я був у розпачі.
Але тепер я знаю, що в мене є свій Янгол. Я не вірю, я знаю. Все інше немає ніякого сенсу. Ми зустрінемося. Обов'язково. Залишилось потерпіти зовсім трохи.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=446344
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 30.08.2013
Зачем? Ответы есть всегда...
Но их искать порою лень,
Или не хочешь и тогда
Идёшь ломать чужую дверь.
Да если б в жизнь ты претворил
Хоть чуточку своей мечты
И устоял на грани сил,
В момент особой пустоты -
Лучами тёплыми рассвет
Насквозь всю душу просветил,
Но нет... мы прячем свой удел
Под пледом страха, пустоты.
Не так-то сложно начинать,
Не так уж трудно выбрать путь,
Но вот другие не искать,
На повороте - не свернуть,
Не уходить на полпути,
Ему быть верным до конца...
Одна ведь жизнь и путь один.
Зачем разменивать сердца?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=443513
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 15.08.2013
Музика на тисячу відтінків,
Дарує вічний потяг до життя,
Незримі, неповторні відчуття,
І надихає до великих вчинків.
Свій виконавець в кожної із душ,
У них є особистий дивний смак,
Бо розрізняють тисячі ознак,
Щоб з бризків сліз настворювать калюж.
Та музика…Вона таки врачує.
Так, як Сеула лікував Давид.
Він лірою дарив душі політ…
Так кожного чиясь рука врачує.
Це диво, мов небесне, неземне.
Народжується наодинці, в тиші.
Але його торкнувшись, розумієш –
Ці чари тільки з*єднують людей.
Таких близьких по духу… і не дуже…
Допомагає інших зрозуміть,
Летить крізь хмари зітканих століть.
Несе в долонях нам любов і дружбу…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=442377
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.08.2013
Я вже давно жила ніччю… Дихала тільки нею. Якби не вона, я напевно…напевно… втім, неважливо. Єдине, що залишилось у мене в житті – це нічні пробіжки. Пробіжки – що відносять від реальності, немов відкривають паралельний портал десь в інший світ. Мрій – а не ілюзій, сили – а не штучної показності, наснаги – а не фікції підтримки, моїх думок – а не музики у вухах, хоч і люблю її... трохи менше від ночі.
Сьогодні дощ… Для когось – це найкраща відмазка, щоб не бігти, навіть якщо вже намітив це за планом. Та не для мене. Бігати під дощем я люблю ще більше, ніж просто бігати. Надягаю свій дощовик – і рушаю. Зазвичай, я біжу спустошеним, всіма забутим парком – тут я насолоджуюсь тишою і спокоєм. Але сьогодні під дощем все місто буде кинутим і спустошеним. Всі заховаються по домівках і залишать його – свого найліпшого друга наодинці. Зрадники… Мені жаль його, воно таке саме, як і я зараз – самотнє і спустошене… Тільки воно не звикло до цієї самотності, тому я маю розрадити його…трошечки…
Зараз воно таке справжнє, умите сльозами неба, згадує своє багатовікове минуле, всіх людей, що відбудовували його, всіх своїх друзів, що просто прогулювалися і так любили його затишні вулиці, всіх шалених шанувальників, що так захоплювались його красою і хотіли проникнути в його історію, розгадати його таємниці. Вибач мені,місто, що я так рідко буваю з тобою. Адже ти все одно мене любиш, справді? Якщо когось сильно любиш – не важливо скільки вас розділяють кілометрів, не важливо як часто ви бачитесь, ти все одно носиш його в серці. І я знаю, що ти носиш в своєму серці всіх, хто з щирою душею торкнувся тебе. Ти, як і я.
А пам*ятаєш, як колись зимовим вечором ти показав мені ту затишну кав*ярню? Я ніколи її не бачила, а тоді вона немов виросла з-під землі. Ніби ти, моє кохане місто, запросило мене на каву? І написати ту банальність у кав*ярні могла тільки я… І тільки ти знаєш про неї…
Усміхаючись сама собі, і ведучі таку дивну німу розмову з містом, я почула такий самий глухий відголосок асфальту, як під моїми ногами, але це було трохи далі. Через площу. Він біг і так само нікого не бачив і не чув… Тільки на одміну мені, він був навпаки нахмурений, ніби щось його бентежило. Він так само не слухав музики, що мене трохи вразило… я давно не бачила людей, щоб бігали в тиші і не боялись своїх думок. Я вже так звикла закриватися від людей, надягати різні маски, відмахуватись короткими фразами, відводити погляд у трамваї, чи маршрутці, але до нього так хотілось підійти…Здавалось, що наші душі вже біжать мовчки тримаючись за руки. Він здавався на той момент – найріднішею душею. Хіба бува так? Такі речі – незбагненні.
А можливо… можливо це просто від того, що цей дивак також не спить по ночах і любить бігати під дощем. Втім, він взагалі не звертав на мене уваги. У світі ліхтарів, він біг немов під софітами… Досить. Я ніколи не підхожу до людей першою, він – не виняток. Розвертаючись на сто вісімдесят градусів, я біжу, прощаючись з містом. Бачиш, ти тепер не одне. Добраніч.
Перед сном, я чомусь дивлюсь на небо… Ніби даруючи зірку тому, що також не спить по ночах і водночас женю ці думки від себе, якомога далі. Хіба можна так просто запхати до голови абсолютно незнайому людину? …
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=442016
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 07.08.2013
Чай з вишень. Молоко.
Gregorians про вічне.
Вітер шепоче в вікно.
Листів танок у повітрі.
Сивіє небо.Дощ.
Гойдаються травинки.
Грім свариться за щось.
Звук осені і скрипки.
Вже вирушила в путь,
Лунає її пісня.
Їй павутиння тчуть –
Тонесенькі завіски.
Душа… Пустотна ніч.
Дощ оминає. Тиша.
І хтось – останній клич,
А інший – «та тихіше!»
Дзвінки і інтернет.
Глухий німого слуха.
Хоч безліч тих планет,
Самотність ніжно дмуха.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=441989
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 07.08.2013
Вона
На дворі такі чарівні зоряні ночі…і до чого тут ночі? Не знаю, просто хочу, щоб ти знав… чудові ночі…
Сьогодні я вперше зайшла в кав*ярню з назвою «Ваніль»… дурна назва… Якась солоденько-тошнотворна назва для кав*ярні. Я завжди про це казала і подругам, і Йому, це глупо, але я обираю їх по назвах. І ця назва завжди дратувала… чому б то? Сьогодні я зрозуміла чому.
Чому і як я там опинилась? Хех… мій герой не надто балує мене увагою, тому знов прийшлось прогулюватися наодинці. Не люблю, коли літо навіть вночі душить спекою. Сьогодні саме така ніч. Водички… Я просто зайшла купити водички… Єдиний цілодобовий магазин сьогодні чомусь був закритим… Доля? Можливо…
Це було так мило… Та ні… це було дико боляче. Нестерпно. Немов хтось вибив опору з-під ніг. В омані я чую голос… такий рідний, чаруючий, пробираючий до мурашок душу… Його, його голос!!! Таке враження, що душа зрозуміла все швидше, ніж розум і заклинила його, щоб я не сказилася. Він не помітив мене, тому що так самовіданно дивився в очі дівчині, що сиділа навпроти нього, тримав її за руку і сміявся... Цього сміху я давно вже не чула… тільки стандартні фрази і рівний голос.
Не в силах стримувати сльози, я вибігла. Сіла на лавку навпроти. Здається я ладна була вити, але сиділа мовчки і дивилась в одну точку… Не знаю скільки я так просиділа в отключці, але зі ступору мене викинуло, коли я побачила його.
«Вредне дівчисько, довго я маю на тебе чекати?» - весело кинув він, стоячи у проході.
Все, більше цієї опери, я не витримаю. Треба скритися десь, не хочу, щоб він зі своєю кралею мене побачив…
Набираю Ельку. Таку рідну, любиму, що завжди-завжди розуміє, і навіть не ображається, коли я в депресії її трохи ігнорую. Зараз кудись завіємось. Ну його все до чиїйсь матері…
Пісня, що я колись написала для неї, могла бути тільки у неї на дзвінку.
Ця пісня за спиною.
І серце обірвалось…
Я розвертаюсь… Їм мене не видно, але я все прекрасно бачу. Вона підносить палець до губ, показує йому екран телефона. Він театрально кива головою і затуляє долонями рота.
-Привіт, моє сонечко. – вона каже це так щиро… Як??? Як можна так? Від цієї штучної турботи я починаю нестримно ридати просто в трубку.
– Що, що сталось дорогенька? – каже вона, тримаючи його за руку…
-Я перечитувала «Собаче серце» - мозок сам почав генерувати відповіді.
- Скільки можна ридати над цією книгою, ти її вже разів з десять перечитувала. –подившись на нього, вона покрутила пальцем біля виска. Так мило, тепер їм є що обговорити – мою ненормальність. – знову тобі жаль того нещасного пса?
-Ні… - чомусь впевнено сказала я. – Жаль, що людей не можна перетворити на собак. Можливо тоді вони б знали, що таке вірність.
Вона озирнулась. Але не побачивши мене, зітхнула с полегшенням.
-Це ти про що? Думаєш, він тобі зраджує? – та так брехати ще треба вміти!
-Ні, що ти! Він – найкращій. Бережи його. – і поклала слухавку.
Вона відкинула його руку, намагаючись знайти мене поглядом. А він розгублено дивився на неї оленячими очима і щось бормотів «сонечко, що там? Що там вона?»
А вона скрилась в тіні ночі. А потім побігла… Так швидко, як могла.
Вона все бігла і бігла, не знаючи куди, навіщо… просто бігла. Здається, це було вічно.
Сіла перепочити під деревом і почала розкидувати, шматувати листя, виючи від знесилля…від образи… від болю… від зради… Оглянувшись округ себе, і розуміючи, що я опинилась в нічному лісі, і вже точно мене тут ніхто не знайде, я закричала… Голосно, так що діставало до місяця. Я зрозуміла вовків… зрозуміла псів, що виють по ночах. Телефон, що випав з карману світився – вхідні, хтось намагається достукатися. До біса. Всіх.
Я підібрала телефон, щоб вимкнути його, але якийсь папірець,мов приклеївся до нього. Хм, що за фігня? Посвітивши телефоном, я почала з трудом розбирати текст… Я зрозуміла тільки одне… я не придумала… ти є… Всі ті листи я писала тобі… тобі, а не йому… і ти відчував…відповідав…
Пробач!!! Мільйони «пробач» відсилаю я тобі зараз. Що не чула, зневірилась, принаймі, я ніколи не могла збагнути, чому мій щоденник – був мені ріднішим за всіх.
Подивись на небо… Бачиш зірки? Подивись хоча б на он ту непримітну зірку у сузір*ї , що має назву Волосся Вероніки… Знайди його, будь-ласка, прошу тебе…знаєш, воно має цікаву історію. Вероніка, провівши свого чоловіка на війну, дала клятву богам, що якщо вони збережуть її чоловіка цілим і неушкодженим, вона принесе їм у жертву своє чудове волосся. І коли він повернувся, вона стримала обіцянку. Боги піднесли волосся Вероніки на небеса… Бачиш… це символ того, що треба вірити… треба чекати...
Дописую свою історію… і одним величезним листом я залишаю тобі цей щоденник… Тут, замість твого листа. Не знаю, чи повернешся ти ще сюди, але від себе я роблю все можливе…
Щоденник… і своє волосся…
Це мій символ… я чекатиму…
Він
Кожну ніч я казав тобі "надобраніч"...Я так хотів, щоб ти побачила які надворі чарівні ночі...І ти бачила. Тепер я знаю, що ти все бачила.
Серце лунко стукало в грудях, віддаючи в скронях ... Я брів вздовж парку, намагаючись іти якомога повільніше ... Очима вихоплюючи перехожих дівчат, швидким, але чіпким поглядом розглядаючи кожну.
Ну зрозуміло. Ніякого каштанового волосся. Пальці міцно стискали купу паперів ... Причину моїх безрезультатних пошуків. Добрів додому. Впав на диван. Перебирав знайдені листи, перечитуючи деякі знову і знову. Більше не було ні єдиної зачіпки. Лише каштанове волосся до плечей. Мене починала розбирати злість. Не знаю на кого. Або на що. Просто від безсилля. Ну от як? Як ми могли не зустрітися? Над нами просто насміхалися. Хтось, кому була дана влада над Випадком. Цей хтось так часто зводив нас ... І не дав жодної можливості зустрітися.
Найжорстокіший хтось.
І те, що Ти знайшла мій лист, а я - твій - сама витончена жорстокість. Або випадок все ж зіштовхне нас знову? На жаль, я в це не вірю. Я занадто скептичний до чудес. Але бути може, саме тому Диво блукало неподалік, чи не наважуючись підійти ближче? Що ж, вважай, тепер я повірив у тебе. Я готовий зустріти тебе. Заглянеш чи ще? Чи все ж Випадок так само насолоджуючись своєю жорстокістю, розверне тебе і змусить піти назавжди? Сподіваюся, що ні ...
Я спробую зробити крок тобі назустріч. Тільки не лякайся, не втікай від мене ... Я перепишу цей лист в декількох примірниках ... Залишу в місцях наших з тобою полувстреч. Ти ж повернешся, моя таємнича майже-незнайомка? Дві «Ванілі». Те місце в лісі. Може, ще як оголошення в парку розклеїти? Біля кінотеатру? Але чи станеш ти читати їх? І з'явишся Чи знову там? Я не знаю. Але якщо Удача все ж посміхнеться мені - ти обов'язково прочитаєш це. Якщо це трапиться - не важливо, де ти натрапиш на цей лист - я буду чекати тебе на тому самому місці в лісі. З 9.00 до 10.00 та / або з 17.00 до 18.00. Це все. Останнє обговоримо при зустрічі. Якщо вона відбудеться. Чекаю. І вірю.
Тільки тримайся. Зо всіх сил, чуєш?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=441842
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 06.08.2013
[img]http://g.io.ua/img_aa/large/1592/59/15925923.jpg[/img]
Жіночність - велика сила.
Ось так парадоксально - сила в слабкості, сила в ніжності, доброті, м'якості, ласці, теплоті, красі врешті-решт. Приємно усвідомлювати, що на тобі тримається світ, приємно, що цей світ досягається завдяки гармонії в твоїй душі, а не руйнівній силі війни.
Ті, хто думає, що жіночність не бореться, помиляються. Кожен наш день нагадує бій.
Це боротьба з собою і своїми вадами, боротьба з жорстокістю, грубістю, ненавистю. Боротьба - не явна, вона не виражається фізичними силами, це боротьба внутрішня, перемагає в якій не той, хто перекричить, а той, хто проявить мудрість і зуміє згладити конфлікт.
Жіночність - це щоденна вперта боротьба за свою красу, турбота про себе, свою душу, своє тіло, про чистоту своєї обителі і про чистоту своїх думок. Жіночість - це турбота про близьких, і просто тепло і любов до всього живого.
Вона дуже вибіркова в літературі, кіно, музиці, мистецтві, і навіть їжі. Вона не стане запихати у своє тіло і у свій розум все, що не попадя. Вона не втрачає часу даремно, навіть якщо з боку навіть якщо з боку здається, що настали хвилини бездіяльності - всередині нас переповнюють роздуми про буття або наші мрії. Жіночність відповідає за вміння насолоджуватися справжнім, виявляти захоплення до красивих речей, творів мистецтва, так і взагалі до всього прекрасного...
Жіночність - велика сила, але тільки тоді, коли вона стає щоденною боротьбою, жіночність необхідно розкривати і розвивати, її необхідно слухати і лише тоді стане зрозуміло, чому ж наша сила полягає в слабкості...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=441796
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 06.08.2013
Вони були ще такі молоді ... Вони були закохані ...
«На дворі стояла рання осінь, коли він зустрів її. Її шикарні золоті волосся розвівалися на вітру і дивлячись на них здавалося, ніби ця дівчина вийшла з осені. Вона здавалася йому покровителькою пожовклих лісів та пшеничних полів, було в ній щось владне, і в той же момент від неї віяло теплотою і турботою, ніби та енергія, що виходила від неї, зігрівала все навколо. Вона сиділа на лавочці і читала книгу, він був зачарований нею, але щось по-дитячому сковувало його, не даючи зрушитися з місця, але ж він був заводієм усіх компаній і вже кому-кому, а йому боязкість точно не була притаманна. Зібравши волю в кулак, він підійшов до неї ближче. На обличчі її грала трохи сумна, але така загадкова усмішка, в яку не закохатися було просто неможливо. Він зважився, підійшовши до неї він задав самий банальний, але такий складний для нього в той момент питання: «Тут вільнр?». Вона підняла свої очі і все небо вмить було відображено в них, у нього склалося відчуття, ніби він падає в якусь глибоку безодню, земля йшла з-під ніг, все навколо різко втрачало сенс ...
«Для тебе так», - і знову наразилася на книгу. Звичайно він був задоволений і впевненість поступово повернулася в свідомість свого господаря. Він закурив сигарету, вона гнівно подивилася на нього і погляд її здався йому таким грізним, немов посеред ясного неба яскраво заблищали блискавки ... Він викинув сигарету і більше не курив ... ніколи ... А вона засміялася, закрила книгу і з цікавістю оглянула його поглядом. Звичайно вона вже мільйон разів чула про нього, у дворі він був таким собі «містером популярність», але ніколи не зазнавався, був з усіма дружелюбний, тактовний, ввічливий, завжди приходив на допомогу, його почуттю гумора можна було позаздрити, приятелі поважали його, дівчиська падали штабелями, та й чого вже там гріха таїти, він був дуже гарний. Чорне, як смола, волосся, чисті блакитні-блакитні очі, схожі на її власні, але без сірого відтінку смутку, широкі плечі, за якими, напевно, і мріяли сховатися, що втратили від закоханості голови, дівчата, і така мила ямочка на підборідді ... вона немов завершувала образ його ідеальної зовнішності. Вона навмисне вела себе трохи холодно, щоб він не подумав, що вона також, як і всі, давно звернула на нього увагу.
На наступне побачення він прийшов раніше ... Прийшов і сховався за найближчим деревом, спостерігаючи за нею. Йому було цікаво, чи буде вона чекати його ... Чекала ... Він не став довго мучити її самотністю і за спини простягнув їй букет польових квітів, як же вони підходили її образу милої дівчини. Вони гуляли по скверику, парками, алеями, розкидали ногами пожовкле листя, грали в доганялки. Йому 27, їй 23, а поводилися, як діти ... Їм було добре разом, наче все життя вони шукали один одного, і ось нарешті зустрілися, щоб бути щасливими ...
Але виявилося, що все цей час, вона жила в гостях, і настав момент, коли їй потрібно було знову їхати додому ... далеко ... в іншу країну ... Було складний час, і з політичних причин їй не можна було залишатися, але він міг виїхати з нею ...
Міг...Але не поїхав. Адже тут у нього було все - там нічого. Він обіцяв забрати її пізніше, обіцяв чекати. В аеропорту вони довго стояли обнявшись, вона плакала, він заспокоював, він твердив, що зробить все, що вони будуть щасливі. На прощання він подарував кулончик у вигляді золотого листочка. Цей листочок був символом тієї осені, яка познайомила їх, яка з'єднала дві такі самотні і такі рідні душі ... »
На моє повноліття бабуся з дідусем подарували мені цей листочок. Вони подарували мені свою любов ...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=441653
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 05.08.2013
Переклад пісні "Maybe" Brainstorm
Ти кажеш.
Моє тіло, мої долоні,
Мій рай і моя Земля.
Мій Янгол, мій охоронець,
Мої мрії і голова.
Мій секс і моя лиш постіль.
І напій з лимоном - лиш мій.
А я, дивлячись в твої очі,
Відповідаю тобі:
Може? Нам це розділити на двох?
Може? Твій світ знайде місце обом?
Ти кажеш.
Моя лють, гнів невтомний,
Мій розпач, обличчя сумне,
Моє королівство, моя корона,
Подвір*я, дворець - все моє.
Моє світло, шоу для мене,
Роки, для досягнення мрій,
Весь час, що проводжу я добре...
Я відповідаю тобі:
Може? Нам це розділити на двох?
Може? Твій світ знайде місце обом?
Може я вже закохався в тебе?
Звертаєшся знов до мене..
Мій плащик, мій капелюшок,
Моя кість і моя плоть.
Хіба не бачиш ти Мою волю?!
Диявол...І мій Господь...
Може? Нам це розділити на двох?
Може? Твій світ знайде місце обом?
Може?я тебе люблю?м?
***
Мій початок і мій кінець...
Про всяк випадок - ядерна зброя,
Якщо в когось з нас лусне терпець.
...І мій світ існуватиме в твОїм.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=441652
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 05.08.2013
Він
Привіт, мій сонячний промінчик...
Я знаю, що ти особлива. Ти ж не зневірилась у коханні, справді?
Просто деякі люди мені часом здаються такими кумедними ... І в той же час дурними. Зі своїми безглуздими судженнями про життя, кохання, сім'ю ... Ось говорив вчора зі знайомою ... Вона стверджує, що немає того, що варто б називати любов'ю ... Що є тільки секс і побут. Нічого більше. Так вона сказала. Що ж, вона старша ... Можливо, має якесь право судити з висоти прожитих років. Каже, була колись такий же наївною дурепою. А я не вірю. Я просто не вірю їй. Вона всього-навсього ніколи не любила. По-справжньому - ніколи. Для неї спочатку і існували тільки ці дві речі. Секс і побут. І мені, мабуть, тому навіть трохи шкода її. Я не знаю, просто не уявляю, як можна так прожити життя. Просто без любові. Так, так простіше, думаю. Так набагато простіше. Але в чому сенс такого життя? Мені складно зрозуміти. Все таки мені ближча думка про те, що тільки в боротьбі і є сенс ... Боротьбі з собою. З лінню. З тваринами інстинктами. З шаблонним суспільством. Щоб бути вище цього, і приймати рішення самостійно, незалежно від суспільства і швидкоплинних бажань. Тільки тоді відчуваєш себе Людиною. Ні, я не настільки сильний, щоб не піддаватися спокусам, але я хоча б намагаюся протистояти їм ... У міру своїх деколи зникаючих сил.
Ось і сьогодні в кіно мені було складно не звернути уваги на більш ніж симпатичну дівчину, яка ніби навмисне постійно оберталася в мою сторону, поки не почався фільм. Складно описати свої емоції в такі моменти ... Коли складно відірвати погляд від ніби гіпнотизуючого чорного волосся ... І в той же час відсмикнути його, як тільки вона вирішить знову обернутися, швидкоплинно все ж вихоплюючи її обличчя. Коли здається, що в цей момент вже любиш її ... І в той же час ненавидиш, знаючи, що насправді це не так. Чергова обманка ...Пуста картинка, котрих мільйони. Та в неї навіть очі пусті...і розуміючи це, все одно щось тваринне посміхається тобі і каже: " а хіба обов*язково любити, щоб лягати разом?"... На щастя, незабаром почався фільм, і мені вдалося відволіктися на те, що відбувається на екрані. Але було очевидно, що сьогоднішня «лікувальна процедура» не зовсім вдалася. Очевидно, мене чекала чергова безсонна ніч ... Повна спогадів, роздумів ... Бути може - болі ... Квиток в моє особисте Пекло ... Так, без любові простіше. Все могло б бути набагато простіше. Але ...
За попередні дві доби я проспав, бути може, трохи більше 4-х годин ... Тому що я просто не можу залишитися наодинці з собою. Зі своїми думками. Зі своїм болем ... Я просто змушений топити його в чім-небудь. У випадкових інтернет-знайомствах. В іграх. У роботі. Аби тільки вимотати свій організм до такої міри, щоб перед сном у мене не залишилося часу думати ... Але ось ці страхітливі дві доби, наповнені раптово спливом нового болю, нарешті пройшли ... Я відключився, щось читаючи (вже навіть не пам'ятаю що), і нарешті Морфей зробив свою справу ... Гострі щупальця відчаю знову відступили ... І життя триває.
Я живий. Просто живий. І усмішка, навіяна завзятою українською групою і яскравими променями тільки зійшло, знову торкнулася моїх губ ... Все таки музика - великий винахід людства ... І що цікаво, для кожного вона своя ...
Я знаю, що десь ти все-таки існуєш ... Не знаю, напевно, ми все ж навряд чи створені саме один для одного. Але ми існуємо, щоб зустрітися. Це не повинна робити за нас Доля. Ми самі повинні. Все в наших руках. І прямо зараз, де б ти не була - я бажаю тобі щастя. Будь щаслива, чуєш? Зі мною, без мене - не має значення. Я посилаю промінчики цього щастя тобі, і коли-небудь, думаю, я прийду по їх сліду ..
Вона
Привіт щоденничок... Дивно, що ти мені вже рідніший, навіть від мого коханого...
У неділю ми ходили з Елькою в кіно ... Якийсь популярний, начебто, фільм. Мені було абсолютно все одно, я так і не змогла відволіктися. Елька тим часом більше спостерігала нема за фільмом, а за глядачами. Вона, як зазвичай, не може просто сходити в кіно і ні з ким не познайомитися. Хоча сьогодні їй щось не фартануло. Так смішно було дивитися, як вона стріляє чорними очими, з густими віями, струшує тисячний раз волоссям і грає з блискавкою на декольте, щоб справити враження на якогось хлопця. До речі, її жертву я не розгледіла, але як сказала Еля - він або гей, або імпотент, або дебіл - інші б звичайно ж не встояли. Мій варіант про те, що у людини просто може бути дівчина - її не переконав. Вона звичайно ж роздобуде будь-якого ... їй, напевно, можна так говорити. Вона красуня ... яскрава брюнетка, цілими днями на фітнесі, стежить за модою. Не те що я, звичайнісінька сіра миша, пухка, з вічними проблемними зонами, невиразними каштановим волоссям, що не достіють навіть плечей – мільйон таких, у натовпі побачиш і одразу забудеш, мов і не було…
Весь тиждень він не дзвонив, а в п'ятницю не витримала цієї тяжливо-жахливої туги і набрала Його. Скинув ... Як так? Чому? За що? Чим я заслужила таку любов? - Відразу пронісся рій думок у голові. Подруги не допомагають, люди дратують, на жаль, хоча раніше все було по-іншому. Раніше ... Але тепер моє життя розділилося на до і після .. Вихід один - нічна прогулянка під ліхтарями ... в аптеку за антидепресантами. Раніше думала, що їх п'ють тільки слабкі люди. Що ж, я слабка, мені все одно.
Я дивилася на всіх цих людей ... і ненавиділа ... Я не знаю за що. Чесно. Ненавиділа всіх до одного. З порожніми обличчями, з ідіотськи щасливими, із закоханими, із задумливими ... неважливо - всіх до одного. Ви плакали від ненависті до всього? Ну тоді, напевно, ви мене зрозумієте.
Боже, я ж раніше так любила прогулюватися парком увечері, під світом зірок і ліхтарів, мені так подобалися всі ці люди - різні, незвичайні, що метушаться або так само мирно насолоджуються вечором, діти на роликах, закохані пари, такі милі старички ... Що зі мною, Боже? Що зробила твоя любов зі мною? Навіщо я бачу їх такими огидними, порожніми, безглуздими?
І знову сльози ... Знаєш за що я люблю великі міста? Тут в принципі всім однаково один на одного. Ти можеш робити все, що завгодно, до тебе немає нікому діла, як і тобі до почуттів інших ...
Хтось сильно смикнув мою сумку ... Злодій.
Розвернувшись, я побачила свого Андерсона. Це точно був він! Він засунув половину моєї сумочки собі в пащу і тягнув на себе.
«Дурненький, знайшов час грати! А я ж тебе шукала ... Ходімо швидше додому, тільки віддай мені сумку ... »- але у відповідь мені він якось озлоблено прогарчав, я розгубилася, а він, скориставшись моментом, вирвав сумку з моїх рук і втік.
Таблетки ... там залишилися таблетки ... А навіщо я взагалі їх купила? Невже я б не впоралася без них? Ось ідіотка. Зате я знову доторкнулася до чуда .. Або скоріше воно до мене. Посміхнувшись я кинула монетку якомусь дідечку, що грав на гітарі і співав пісню Розенбаума, вже ставшую класикою «любить - так любить, гулять – так гулять… летать – так летать..». Він підморгнув мені у відповідь і на серці знову стало так добре ... Так як я жила без цього почуття?
«Спасибі, Боже ...» - прошепотіла я, крадькома поглянувши на небо. Як би не було, головне, що я відчуваю давно втрачені сили ... Я повернулася ... І більше не збираюся повертатися в цей кошмарний світ депресивного пекла.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=441039
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 02.08.2013
[img]http://www.getonair.ru/sites/default/files/1/02012012/wedding_sing.jpg[/img]
Ти десь, а я тут все турбуюсь -
Заснеш ти там, чи не заснеш...
Чи щось твою душу шматує?
А в диво ти віриш ще, ждеш?
Забудь все, закрий оченята,
Тобі колискову пишу.
В ній всього потрошечку взято,
Спочатку шум вітру й дощу.
Такого, як злива з грозою -
Як ти, коли злишся за щось,
Нехай кришталевой сльозою
Омиє все, що не вдалось.
Щоб завтра почати спочатку,
Щоб чиста душа, чистий лист...
І шелест від крил янголятка,
Зірок передзвін - мов намист.
Світ місячний - музика арфи,
Душа ж бо так любить її,
У лібрі сопрано від альфи*,
Підспівує їй Альтаїр.*
І тихо шепочуть дерева,
Їх тембр уже сонний, низький.
А вітер - мій оперний тенор
Елегію ніжну завів.
В моєму мотеті* з*єдналась
Лілейність, що сил надає.
Співає, щоб солодко спалось,
Тихенько так серце моє...
*Альфа у лібрі - найяскравіша зірка у сузір*ї Терези.
*Альтаїр - зірка (араб. - орел, що летить).
*Мотет - вокальний багатоголосний твір поліфонічного складу. Мотет як музичний жанр виник в XII столітті в Франції.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=440989
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.08.2013
Дідусь онуці - янгол-охоронець,
На казку перетворює весь світ.
Історії, що з ним бували вкотресь,
Уважно з нею слуха навіть кіт.
Дідусь - це чарівник, що творить диво.
То горобця, то їжачка несе.
"З тобою познайомитись хотіли,
Та потім знов до казки віднесем"
Дідусь - це майстер, золотії руки,
Годинник він налагодить за мить,
Постійно в гаражі щось ремонтує,
Та праця у його руках горить!
Дідусь будь що придумає онуці,
Вчить вірші, для портрету позував,
Та навіть в ігри граються, як друзі.
Концерти слуха, грамоти склада.
Дідусь - мудрець, дідусь - це бравий воїн,
Це воїн Світла для її життя.
Дідусь - це янгол, захисник від Бога.
Дідусь - це старший тато для дитя.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=440848
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 01.08.2013
Творець подарував батькам прекрасного сина. З чистою душею. Таких добрих і чуйних душ, напевно світ ще не бачив... Вони вірили в нього. І навіть ім*я йому подарували світле - Мирослав. «Ти будеш дарувати людям мир» - завжди казала його мама.
І коли він виріс, то завжди допомагав бідним, провідував стареньких самотніх людей, купував їм продукти і робив якісь мілкі справи по хазяйству. Провідував дітей у дитячих будинках, привозив їм солодощі і просто речі, щоправда небагато, але на що вистачало грошей. Йому завжди всміхались прохожі, вони любили і дуже поважали його. Колись він навіть їздив у експедицію до Африки, щоб допомогти голодним людям. І навіть маявся думкою поїхати у Ліван миротворцем…
Ви думаєте, в нього не було часу на особисте життя? Хе-хе! А от і ні! В нього найкраща кохана, що розуміла його і розділяла всі-всі його мрії, поважала за його вчинки, думки і завжди у всьому підтримувала. А ще вона була просто класна дівчина. Весела, розумна і дуже, ну дууууже красива. І тепла… прямо іскрилася теплом. З нею завжди було затишно, а ще в неї завжди була купа ідей. До самих екстремальних. І щоб ви знали, вони познайомились ще в дитинстві.
Вони вчились десь у третьому класі. Вона була прегарним дівчам з золотими косами. Вчилась на відмінно, але не задирала кирпу, як інші, а завжди допомагала одноліткам. І хоча він знав, що вона дуже добра, але все одно боявся підійти. Та одного дня вона мала сміливість висказати думку, що не сподобалась класу. Зараз такі речі покажуться дрібницею, але не тоді. Вона в одну мить стала, мов чужою для всіх. Такі вірні друзі ополчилися проти неї… З її величезних блакитних очей лились сльози, вона була такою жалісною. А він встав на захист. Єдиний із всіх… Хоч ніколи не називався її другом. Повага поступово знов вернулась до неї. Але зі своїм янголом вона вже не розлучалась.
Одна любов – на все життя. Що може бути кращим? Він прокидався і лягав з одними лише думками про неї , робив купу різних сюрпризів, намагаючись, щоб кожен день для них був святом, щоб кожен день був окремим життям, аж що може бути романтичнішим за тисячі різних життів в одному житті. І всі вони розділені на двох. Він вчився всьому заради неї – грати на гітарі, співати, готувати, битися – щоб захищати її, і просто бути сильним, щоб вона ним пишалася, навіть вивчив іспанську, бо вона так їй подобалась.
Так пройшли роки… багато років… дцять – як-то кажуть.
Ті бабусі і дідусі вже давно відійшли у кращій світ. Дітки давно повиростали і покинули дит.будинки, завели свої сім*ї, вони вже самі батьки…Щоправда відповідальніші за тих, що колись їх залишили. До Африки все менше людей їде з гуманітарною допомогою. У Лівані нова війна.
Дівчина вже давно стала бабусею. Але все одно гарною. Світлою, енергійною, доглянутою бабусею. Вона обожнювала внуків, часто приймала гостів в своєму домі, доглядала свій маленький садочок з квіточками, і все також була джерелом натхнення для своєї родини. І чоловіка. Все досі коханого чоловіка.
Сьогодні в неї День народження. Родина зібралась за великим столом надворі.
Мирославу гарно видно їх з вікна. Він жалкує, що йому бракувало сміливості підтримати її у той момент в третьому класі. І він же хотів. Дуже хотів. Вона йому так подобалась… але йому було страшно, що подумають інші. Він боявсь глузувань, принижень, жорстокості… А його друг не побоявся…
З тих пір, він все життя мріяв бути на його місці. Все життя уявляв собі, якби все склалося, якщо б тільки одне слово тоді було промовлено вголос. З того моменту він вимріяв собі все життя. Він і сам не помітив, як почав не просто мріяти про кохання, а взгалалі про все. Про героїзм, про допомогу. І так жив. У мріях. Йому так подобалось . Він був щасливий. Хоч і самотній і пустий в реальному житті.
Звісно, про всі ті мрії ніхто не знав. Всі тільки бачили, як він згасав, практично не виходив з дому, якщо й виходив, то завжди неохайний, похмурий, навіть не вітався не з ким.
Той самий друг не підозрював, що йому взагалі колись подобалось його дівча. Не розуміючи, чому той не бажає спілкування, він врешті-решт закінчив спроби пошуку спільної мови. Таким чином Мирослав втратив останнього друга.
Але зараз Мирославу було боляче. Немов хтось витрезвив його з того дурману. І справа навіть не в тому слові, що було не сказане. Справа в ілюзіях, котрими він прожив все життя. Думаєте йому не давалася можливість проявити себе в подальшому, з іншими дівчатами, жінками? Та мільйон. А він все також мовчки про щось собі мріяв. І зараз він відчував тільки нестерпний біль. Немов наркоман, чи алкоголік підчас ломки.
Він увімкнув телевізор. Побачив тих голодних дітей. Згадав, що усе збирався допомогти бодай одній бідній людині, хоч разочок з*їздити до сиріт, але постійно щось заважало… постійно все відкладав. Зі злістю він швирнув пульт від телевізора і вийшов надвір.
Його сусід, вже трохи напідпитку, окликнув його: « Мире, давай до нас, вип*єш за здоров*я моєї дружини…Уявляєте, ми всі вчились разом» - повернувся він до гостей...
Мирослав сидів і спостерігав як та, з котрою він «прожив» все життя, дивилась закоханим поглядом на його бувшого друга, сміялась з його дурних жартів. І він знав напевно, що якби він був на його місці, то його жарти були б дотепнішими, погляд лагіднішим, він неодмінно навчився би всьому заради неї, навіть вивчив би іспанську і взагалі все її життя він перетворив би на казку... він цілковито впевнений в цьому...
«ти будеш дарувати людям мир» - завжди казала його мама…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=440726
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 31.07.2013
Поцілувати темну нічку в щічку,
І снів солодких побажати цвіркунам,
Зеленій жабеняті з милим личком,
Що так виспівує, коло мого вікна.
Горіху, пану грецькому, вклонитись.
Від мене вдвічі старше і мудріш.
Уже гіллям в обійми нахилився,
Всі таємниці мОї полічиш?
І дикий виноград повзе парканом.
Як завжди вільний - шкода не юнак.
Не бійся, заважати я не стану.
Хай ніч пригод дарує, хоч у снах.
Поцілувати світлий тихий місяць,
На зорі подивитися на всі.
Щоб по одній на кожним з вас повісить -
Нехай тепло й любов благовістить.
Відправити близьким, знайомим, друзям,
Тому, що є у пошуках мене.
Світи, щоб він не захворів байдужжям...
Чекатиму, хай скільки літ мине.
По зірочці усім, хто прагне щастя,
Хто вірить в нього - небо, подаруй!
А тих, що вже зневірились завчасно,
Будь-ласка, нічка, в щічку поцілуй!...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=440535
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.07.2013
Не надо стоять в коридоре...
Давай либо в дом, либо вон.
Который уж год своей жизни,
Проводишь опять за бортом?
Не надо стоять, понимаешь...
Одна остановка - и смерть.
Не сразу, но ты сокращаешь
То время, что мог бы успеть.
Скажи, его разве искупишь?
Молчание, лень - не возьмут.
Поступки? А их ты чем купишь?
Всё время проводишь лишь тут.
Здесь лишь пустота, мир иллюзий,
И грёз, что не знают конца.
Они тебя точно погубят!
Лишь маска они без лица.
Давай по шажочку, по слову.
Пусть сразу не станет светло.
Что нужно, чтоб зло побеждало?...
Чтоб просто молчало добро.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=440466
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 30.07.2013
[img]http://cs308521.userapi.com/v308521394/3aa4/pVQ7tFNXmhY.jpg[/img]Луна сегодня просто безупречна,
Так вычурно и тонко холодна.
И в платьице роскошном белоснежном,
Спадает светом белая фота.
Я оторваться не смогла, нет силы.
Стою, заворожённая, гляжу…
Ах, до чего ж ты всё-таки красива!
- Родная, я ведь замуж выхожу!
Сверчки вон, слышишь, наши музыканты,
Марш Мендельсона исполнять взялись,
А ветер темп настраивал анданте*,
Чтоб в первом танце с музыкой слились…
И звёзды, видишь, ярко как сияют...
Да лучше фейерверков и цветов!
А млечный путь рассыпался до края,
Как лепестки роз, лилий, васильков.
Послушай, сколько лет тебя я знаю!
Ты вечно одинокою была…
С тобой мы это часто обсуждали,
На небе ты, я сидя у окна.
Да…я его ждала тысячелетья,
И верою своей лечила вновь
Не только наши раны и увечья.
Я миллиардам отдала любовь.
- И кто же он? Метеорит ли ветер?
А может дождь иль молнии разряд?
И как тебя он раньше не заметил?...
- Он появился пару лет назад.
Он знаешь, на меня совсем не воет.
Он первый волк – не воет на Луну.
Во взгляде его что-то вековое,
Что не подвластно моему уму.
-Влюбилась в волка? Ты совсем смешная?
-Да посмотри, как смотрит на меня!
Он не скулит, он просто понимает.
Я им уже давно вдохновлена.
И глядя в воды ручейка лесного
Он отражение её хотел словить…
Она ему смеялась очень звонко.
Ей только с ним не хочется грустить.
А ветра всё мелодия играла,
Я с ликованием брела домой.
На небе снова звёздочка упала,
Луна кричит: «лови букетик мой!»
анданте - умеренно медленный темп в музыке.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=440281
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 29.07.2013
"Навіть така дрібниця, як помах крила метелика, може, зрештою, стати причиною тайфуну на іншому кінці світу."
Вона.
Привіт, щоденничок ...
Як же так сталося, що в моєму житті єдиним співрозмовником став ти? Я повірила в любов абсолютно марно. Писала всі ці дурні листи, цьому уявному Йому ... Яка ж я була дурна! Я зовсім одна в цьому світі. Я розумію, що кожна людина в сутності назавжди залишиться самотньою, страшно, що я стала боятися цієї самотності. Я не знаю, що зі мною відбувається, для мене стали болісними хвилини наодинці з собою. Хіба любов така? Навіщо вона поневолила мене? Я думала, що закохана людина згортає гори, літає в небесах, дарує людям радість і щастя, а в результаті - отримала океани сліз, тортурні хвилини очікування, привиди у вигляді страхів, що він зникне з мого життя, що втрачу його назавжди ...
Я стала більше спати ... я дуже багато сплю, аби не думати. Весь тиждень я чекаю вихідних, щоб зустрітися з Ним ... По буднях я мовби й не живу зовсім, а перебуваю в якомусь коконі очікування цього самого життя. А життя це триває немов політ метелика - красиво, але дуже мало. Лічені рівно три години - пролітають секундами, але він ніколи не затримується більше покладеного. Він каже, що весь час у нього розраховано. І називає мене дурним дитям, коли я кажу, що життя вимірюється в емоціях, а не у годинах.
Пройшов лише місяць, а у мене геть пропав інтерес до життя, адже раніше у мене було стільки питань, стільки захоплень, а зараз - ні. Я знайшла Його, але втратила себе. Я знаю, що йому подобається футбол, що він вболіває за «Манчестер» і ніколи не пропускає жодного матчу, його улюблені фільми - «Містер Ніхто», «Сім самураїв», «Адреналін» - я їх переглянула кілька разів, щоб краще зрозуміти його, він є затятим шанувальником фотографії Анселя Адамса, а також мистецтва в цілому - сюрреалізму зокрема. Коли він привів мене на виставку сучасних витворів цього дива в стилі хоррор, якщо чесно, мене мало не знудило від цих картин. Я розумію, що в багатьох з них багато сенсу, але було стільки гидоти, що хотілося просто бігти звідти ... Йому я звичайно ж нічого не сказала, адже він так захоплюється неординарністю цих художників ...
Вранці він незмінно виходить на пробіжку, і чотири рази на тиждень відвідує спортзал. Він ненавидить, коли незнайома людина намагається до нього доторкнутися, коли чай в чашці не доливають до самих країв, перебирати документи і розкладати їх по папках, зате терпіти не може, коли у когось бардак на робочому столі комп'ютера або флешці, гучні розмови в автобусі, фісташкове морозиво. Він не засинає без ковдри, в 9 вечора він відключає телефон - і стверджує, що будь-яка справа почекає до 5 ранку. Я колись запитала: «А якщо нещасний випадок або пожежа?», А він як завжди впевнено відповів: «Давай об'єктивно. Я - лікар? Ні. Пожежник? Ні. Так чим я зможу допомогти? ». Будь-яку іншу людину я перестала б поважати після таких слів, а послухавши його - задумалася, адже все-таки в чомусь він правий.
Я кожен день тільки й роблю, що заучую його звички та уподобання від і до. А що я знаю про себе? Що я люблю? Я зовсім все розгубила і забула ... Хто я? Навіщо? Є просто Він і якась подоба його тіні ... Але найстрашніше не це ... сьогодні перша маленька трагедія. Сьогодні субота, а я навіть не можу вийти зі свого маленького кокона ... Я немов відродження чекала його приїзду, а він скинув коротку смс - «Вибач, мала, справи. Побачимося на наступних вихідних. »Перше бажання - розбити телефон, перша емоція - лють і відчай, потім думки - від з'їсти цілком торт до напитися і відправитися з подружками в клуб ...
Але хандра перемогла. Втупившись в одну точку я просиділа близько півгодини. А потім пішла в парк ... Природа заспокоює мене куди краще, ніж солодощі та алкоголь ... та й без неприємних наслідків. Я йшла і не бачила ні людей, ні машин, нічого навколо ... просто якесь спустошене я з очима, не виражають абсолютно нічого ...
Допленталася до якогось дерева ... і ось пишу ... тобі ... кому мені ще писати ..
Все-таки, напевно, варто подзвонити подрузі. Кажуть, коли у тебе депресія, самотність - не найкращий друг ...
Він.
Я досі вірю в тебе... Хоча, напевно, даремно. Варто було залишатися таким же циніком, як і раніше і не думати про якісь дива.
Я відчуваю тільки зпустошеність, якої раніше не було... Я не придумав, правда... таке враження, що ніби ти покинула мене... покинула, так і не зустрівши..
Любов - отрута ...
А й справді так ... Коли часто говорять «люблю», а після ця людина з твого життя зникає - спробуй вирвати це з себе ... Спробуй жити далі. Без цього «люблю». Ні, жити-то можна ... Але як воно - так жити? Коли здається, що тебе в будь-яку мить розірве зсередини ... Коли хочеться впасти на коліна посеред вулиці - і кричати ... Від болю. Від відчаю. Від любові.
Але як і будь-яка отрута, малими дозами любов корисна ... Адже якщо ти не чуєш «люблю» ніколи - в цьому теж нічого хорошого немає. Ти не говорила ніколи ... Але я вигадав твоє люблю, і тому тільки я винен у тому, що зараз зі мною коїться ...
Ні, я не думаю про тебе завжди і скрізь. У мене повно інших думок ... Але варто лише згадати ... На щастя, я згадую все рідше. І я розумію, чому ти обрала саме такий спосіб відшити мене ... Повне, незаперечне ігнорування. Найбільш болісно. Найбільш швидко. Ти так думаєш ... Може, якби я не розумів мотиву, то це і подіяло б ... Але нажаль ...
Ну да ладно, досить ниття. Ти не моя. Точка. І ніколи нею не будеш. Я, мабуть, і сам не правий у своїй кілька дитячій упертості, все ще чіпляючись за почуття ... Але я не можу інакше.
Жити - так з усіма злетами і падіннями, любити - так відчайдушно ... Приблизно так. Я не можу просто так забути. Не можу просто піти і знайти іншу. Та й смішно ... Іншу ... Ти - найкраща для мене ... Так, може я і не гідний кращої ... Але чи це привід вибирати гірше? Ту, яку я не буду любити? Відносини заради відносин ... До чого обманюватися? Вони не заповнять порожнечі всередині. Навіть скоріше навпаки ... Або наповнять, але чимось не дуже приємним. Ні. Я повинен впоратися сам ...
І сьогодні моє ліки - кіно ... хоч щось же має змінитися в моєму існуванні ...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=440161
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 29.07.2013
"Доля ніколи не помиляється, це людина доволі часто розуміє її знаки неправильно, або просто не помічає".
Він
Я втомився.
У мене криза скрізь.
У усіх сферах життя...
Вже скільки разів я чув, що в житті все дуже просто - треба розглядати його по шматочках - і обов'язково десь повинно бути добре. А там просто відштовхнутися - і вперед... Ну зрозуміло... Знаєш, я по-справжньому ненавиджу себе.
Я розглянув своє життя. Я розклав його по поличках родина/дружба/стосунки/творчість. І ще багато всього. Не важливо. За що б я не взявся, скрізь мене чекають одні лише невдачі. Немає жодної людини, жодного заняття, в якому я б знайшов себе. А ще я настільки слабкий, що не можу довести жодної справи до кінця. І усі ці справи немов висять на мені додатковим вантажем, ще раз доводячи, який я невдаха, і притискаючи мене до землі.
Ти, швидше за все, думаєш, що чоловіки не повинні плакати. Ну і правильно. Я не плачу... Я вию. Як загнаний вовк, розрадою якому служить лише місячне світло. І моє світло - це Ти...
Дивно, але у мене останнім часом іноді трапляються просвіти. Хоча напевно, я сам собі все придумую. І я ненавиджу себе за це. Навіщо це придумувати? Усі живуть реальним життям, а що я? Окрім тебе у мене нікого немає. Але і тебе НЕМАЄ. Я упевнений на сто відсотків, що ніякої Тебе немає. Я - шизофренік, мабуть. Але пофіг, мені зараз потрібно хоч комусь виговоритися, а папір, як то кажуть, все стерпе.
А якщо Ти є... Я тебе ненавиджу. Де ти, коли мені так погано? Якщо ти одна з тих, з ким я намагався побудувати стосунки, то чому ти зробила мені так боляче і навіщо ти мені тепер потрібна? ...Потрібна. Звичайно, потрібна. Це немислимо.
Невизначеність і нерішучість - це дві найстрашніші речі, які можуть бути. Наш найголовніший страх - не сама смерть, а то, що там потім і чи буде це потім? Але і за життя, невизначеність сковує тебе, а нерішучість завдає остаточного удару. Я більше не хочу невизначеності. І тому залишаю лист тут... Під багаторічним шаром листя і гілок в лісі неподалік...
Тут я вирішив поховати усе своє минуле. Свої думки і невдачі. І навіть думки про тебе.
Ти давала мені надію, але я не можу сподіватися на щось вічно. Це лише відбирає мої сили.
Пробач.
Вона.
Привіт, мій новенький щоденник!
Я така щаслива, що навіть не можу описати свій стан словами. Нарешті я зустріла Його. Виявилось, відшукати його з тисячі - простіше простого. Я написала всього декілька листів і нарешті доля звела нас. Чорний пес не даремно з'явився в моєму житті - до друга. Хоча я не відразу зрозуміла, що до чого, але життя все розставило по своїх місцях.
Смішно, але пес вже тоді відчув цей таємничий зв'язок між мною і моїм героєм, і напевно, приревнував навіть. До речі, коли мій чорний друг втік від мене, я все-таки спробувала його відшукати. Схопивши нашийник, я вибігла з дому і довго тинялася довколишніми вулицями, але його ніде не було. Зневірившись у пошуках, я сіла на лавку в скверику біля нашого будинку і поставивши лікті на коліна, закрила обличчя долонями. З боку здавалося, що я плачу, але я не плакала, просто втомилася і засмутилася. Нашийник з логотипом "MU" залишився лежати поруч.
-Так-так... Ну я теж в шоці від останньої гри "Манчестера", але не можна ж так убиватися! - почувся поруч чийсь упевнений голос з нотками глузливості.
-Це не моє, це собаки. - почала щось сплутано пояснювати я, і піднявши голову побачила того самого хлопця, з яким зустрічалася вдень.
-Знов ти?! - із здивуванням вигукнув він. І додав вже із сміхом. - а нашийник навіщо зняла? Вдалося зірватися з поводка?
-Не боїшся поруч стояти, а то хіба мало отримав?
-А ти чого така безстрашна? Собаки біля тебе вже немає, якщо ти не помітила.
І понеслося. Слово за слово. Він приголомшливий. У нього таке почуття гумору, пронизливий погляд, сліпуча посмішка, з ним добре і спокійно, як ні з ким, я нібито за стіною, з перших хвилин я зрозуміла, що йому можна довіряти, він - особливий, він -добрий. і я навіть вибачилася потім, що накричала на нього. І до речі, він насправді фанат "Манчестера". Це неймовірно!
Про собаку я йому розповіла, він посміхнувся, правда він не вірить в долю, але моя розповідь йому сподобалася. Я вирішила назвати цього пса Андерсоном. Адже саме він сторив для нас цю дивну казку. Такий собі пес-чарівник, що розтанув у повітрі. Мій персональний Андерсон. Він глузує з мене і називає казкаркою. А я називаю його своїм героєм. Тому що він най-найкращий, герой. Такий, як я і думала. А люди говорять, що мріяти шкідливо.
Ми бачимося по вихідних, в інші дні він дуже зайнятий, правда іноді базікаємо по телефону, але не дуже часто - він не любить телефонні розмови, тому що невербальне спілкування дає значно більше інформації, та і взагалі - це лише втрата часу, адже нічого особливо важливого не сталося, а про все ми встигнемо наговоритися при зустрічі. Якщо чесно, я зовсім не розділяю його думку, я навіть рада була б чути його сопіння в трубці, не кажучи вже про голос, але з іншого боку, він правий, всього повинно бути в міру. хоча для мене цей захід тяжкий.
Я притягнула його у свою улюблену кав'ярню, правда він незмінно замовляє чай, а він мене - на футбол, хоча я досі не розібралася з правилами гри і вболіваю за тих, у кого форма красивіша. А ще ми слухаємо різну музику і дивимося різні фільми, і книги він не любить, а я обожнюю читати, зате він чудово малює, і я із задоволенням дивлюся на його творіння - це справжні шедеври. Все-таки здорово, що ми такі різні! Я тепер можу поглянути на світ іншими очима.
Хоча я не завжди його розумію. Він якийсь закритий, таємничий іноді. Але це тільки доводить, що він особливий. Я приймаю його усього, з його безглуздою дратівливістю, з його загадками, з його "пробач, я найближчі дні буду дуже зайнятий, наберу, як звільнюся". - це найважче, але я його приймаю...
тому що він - це подарунок долі..
і я берегтиму його не дивлячись ні на що. ми пройдемо цей шлях до кінця...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=439926
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 27.07.2013
Я к тебе обращаюсь, пиши!
И не слушай напрасные споры,
Что твои на письме "разговоры"
Не по вкусу для чьей-то души.
Ты ведь можешь творить, так твори!
Человек - он творец изначально,
Будь то весело, грустно, печально -
Миру ты часть себя подари.
Знаешь, это ведь странно бывает,
Незнакомый тебе человек
Вдруг случайно зайдёт, прочитает...
Не сейчас, так спустя пару лет.
И вот ты так незримо и тонко
Своим словом подаришь совет.
Может веру подаришь ребёнку,
На вопрос чей-то важный ответ.
Когда есть, что сказать - говори.
Всё, поверь, в этой жизни уместно.
И порою спасают от бездны,
Просто письма ночные в сети...
Просто запись одна в дневнике,
Про него уж сто лет, как забыли,
Но она лишь меня окрылила,
Снова чёрная ручка в руке.
Ты пиши, жизнь сама всё расставит,
Чтоб, кто надо тебя прочитал.
Пусть и слог будет не идеален.
Клад уместного слова - немал...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=438374
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 19.07.2013
Що є основою основ!
У чому був зачатий світ?
Як ще назвати "Заповіт"?
Зітре лиш слід пустих розмов...
любов...
Цей вітер, що від крил повіяв,
Його всім серцем бережеш,
Тоді душа не знає меж,
Щось схожим є на ейфорію...
мрія...
Немов душі незрима ліра,
І чим майстерніш музикант,
Осяє всіх, мов діамант.
На запах ладану і мирри...
віра...
Незримі янголи буття.
Та де ж без них узяти сили?
І віра, і любов, і мрія -
Це нізрівнянні відчуття...
життя...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=437171
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 14.07.2013
-Скажу по секрету - я вірю в одне,
Ти знов мені скажеш, що я трохи дивна…
Я знаю, що все в цьому світі мине,
Та знищить любов…Ну хіба це можливо?
-Хто ж буде любити, як люди помруть?
Чи віриш ти в янголів? Я їх не бачив.
Чи думаєш диво у торбі несуть
Нам небо й зірки? Що для тебе це значить?
-Ну знаєш… зірки…Кожну ніч все одно
Велична рука, мов нічник, нам вмикає.
-Ох, і примітивний ти мій астроном!
То ж сонячний світ вони відображають!
-І нащо тоді твоє сонце блищить?
-Та якже навіщо? Бо нам це потрібно.
-Ти з свого Олімпу спустись, хоч на мить,
Ми в світі не боги, хіба ж це не видно?
Не ми все вирішуєм, але для нас
З любові створили прекрасну планету.
І все, що навколо, скажу без прикрас,
Гарніше найкращого в світі портрета!...
Он! Бачиш ту зірку?! Сьогодні, диви,
На небі нічнім свій дебют запалала…
Мільйони років йшла! Мільярдами миль!
-Ну ти ще скажи, що вона нас шукала!
-Не віриш…гаразд…чуєш, вітер прийшов,
І пісню для нас колискову співає.
-Ой, як це у світі він нас віднайшов?
Ах, зірка напевно йому підказала!
-Ну добре…не віриш…Чи мушу долать
На серці й душі ті твої перепони?
-Достатньо, що ти на плечі будеш спать.
Тебе не віддам я ні вітру, нікому.
***
-Нарешті! Нарешті вернулася ти!
Одне жаль – не можу тебе я торкнутись.
-Я світ буду лити дві тищі весни..)
-Це ж треба на зірку було замахнутись!
-Боялась, що тільки тебе не знайду,
Та їх як побачила – зразу зраділа.
-А я відшукав їх по світу твому…
Давай сни казкові покажем їм, мила?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=437140
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.07.2013
Меня дождь попросил написать тебе новую сказочку.
Говорит, что ты даже не помнишь, как выглядит небо...
Потолок в моей комнате тоже особо не радужный,
Но на кофе заходит по вторникам вдохновение.
Здравый смысл иногда посещает, особо не радует.
Говорит, что пишу ерунду - не особо нужную.
Я налью ему чай, равнодушно кусая яблоко -
Он уходит, со мной ему явно давно уже скучно.
Ну а ты там чего? Почему даже дождь возмущается?!
Правда он обо мне тоже самое, верно, рассказывал?
Я всегда говорила тебе, что мечты сбываются?
Это, знаешь ли, он те слова каждый день мне навязывал.
Пока вы там водили беседы ночами тихими,
Я сидела одна здесь, одна! Без единого облачка!
Растеряла я сказки, все рыцари стали безликими,
Замки и города растворились под пледами ночи...
Лишь один вон остался...давно уж забытый..заброшенный.
БодиАм или БОдиам* - кто-то же им восхищается.
А ведь он лишь желал согревать всех уютом и роскошью,
По колена в воде, по хозяевам прошлым скучает.
Одинок, опустошен, грустишь, только знай - вне сомнения,
Может дождик из ревности это тебе не расскажет,
Для кого-то особого ты всё равно вдохновение,
Даже если он видом своим ничего не покажет.
Как-то так, не особо весёлый привет получился,
Но дождь всё передаст, хоть сейчас и ворчит немножко.
Всё.. затих...Что ж, теперь он к тебе отлучился...
Странно...яблоко лоском блестит, а на вкус, как картошка...
Замок Bodiam – это красочное захватывающее дух зрелище. Кажется, что он как будто плывёт по заполненному водой рву, который окружает его и отделяет его песчаную коричневую кладку от широкого пространства, окутанного растительностью. Расположенный в Восточном Суссексе на границе с Кентом, Замок Бодиам один из интереснейших памятников богатейшей истории южной Англии.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=437045
рубрика: Поезія, Интимная лирика
дата поступления 13.07.2013
Прочитаєш мої вірші...
Ні, про мЕне ти не згадаєш.
Промінцем із своєї душі -
Ти її вже роки зігріваєш..
І в якийсь вам важливий день
Вона вірш тобі Мій подарує,
Заспіває тобі пісень,
Котрі Я написала в сумі.
І ти вір їй, ти чуєш, вір!
Втім, чи є вже в тому різниця?
Все одно всі для тебе вони.
Я ж в житті так боюсь обпектися.
Певно, сумнів колись промайне,
Та відкинь його краще від себе -
Ти колись не впізнав мене,
Та і я не послухалась неба..
Ми пройшли мимо щастя, пройшли
Навіть поглядом не зустрівшись..
Але слухай мої вірші...
Не від мене..
тобі....
самі ліпші...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=436292
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 09.07.2013
Чарівниця неземна,
Янгольська, чуттєва,
Із метафор зіткана,
Із чудес життєвих.
Світу сповнена й добра,
Ти париш у віршах,
І любов свою сповна
Ти даруєш іншим!
Погляд – сонячно-ясний,
Зорями зігріта,
Літнім дощиком рясним,
Вітерцем сповита…
Мила й ніжна,мов дитя,
Загадкова леді,
Відкриваєш сенс буття,
Світлий сум в сонеті…
Із небес спустилась нам
Теплою хмаринкой,
Прехорошеньким дівчам,
Цінною перлинкой!
Янголятко, Відочко,
Я тебе вітаю!
Хай тебе Святий Господь
Скрізь оберігає!
Щоб була щаслива ти,
Завжди посміхалась,
Перешкоди всі важкі,
Легко піддавались!
З ДНЕМ НАРОДЖЕННЯ,
Маля =) Я тебе цілую!
Лілеї з свого садка
Всі тобі дарую!!!!!!!!!!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=435767
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 07.07.2013
До мене в гості знову
Зайшов наш спільний друг.
Приніс від тебе втому,
А посмішку забув...
І пісню твого серця
Мені прошепотів,
Твій смуток ливнєм ллється
На аркуші листів.
Прошу, щоб ти образи
На нього не тримав,
За те, що все й одразу
Мені він розказав.
Ні, він тебе не зрадив!
Він зовсім не пліткар!
Та просто мав розрадить
Душі твоєй тягар.
Та й ми з ним - кращі друзі
З дитинства - не ревнуй!
Йому лиш посміхалась
І з думками "цілуй".
Ти знаєш, все сьогодні
Про тебе розказав:
Як сумував в дорозі,
Як "ту якусь" чекав...
Мені він у долонях
Перлиночку приніс -
Заховану у скронях
Твоїх, мов крига, сліз...
Сказав, що сам не зможе
Тобі допомогти,
Отой пишу сьогодні
Душі твоїй листи
Коли заснеш ти міцно,
І стихне все навкруг,
Тобі їх прошепоче
Наш дощ... наш кращій друг...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=435708
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 06.07.2013
"Ми навчилися задовольнятися малим, хоча життя - на подив великодушне і завжди хоче обдарувати нас щедро".
Вона.
Сьогодні зі мною сталася дивна історія. Чудеса часто відбуваються в моєму житті, і я завжди уважно до них ставлюся.
За мною ув'язався величезний чорний пес. Собаки взагалі часто ув'язуються за мною, але таке зі мною уперше. Я спочатку злякалася, величезна псина зло гарчала на перехожих, і коли він рушив в мою сторону - мені дійсно стало дуже страшно. Намагаючись не робити різких рухів, я все ж трохи прискорила темп і сподівалася, що він відв'яжеться, але він підійшов ще ближче, лизнув мою руку і встав поруч. У цей момент, я відразу перестала його боятися, пошарпала його загривок - і поманила жестом услід за собою. Він, напевно, голодний, я навіть готова залишити його у себе - жалко, такий красивий пес. Взагалі, говорять, собака прибивається - до друга. Що ж це радує.
Він йшов поруч, не відстаючи від мене, і його морда посміхалася. Чесне слово, собаки уміють посміхатися, і нам людям потрібно б цьому у них повчитися. Я ніколи ще не бачила, людини, яка б йшла і посміхалася просто так всьому що є - сонцю, траві, небу, людям. Втім, люди визнають таку людину божевільною. Заздрю цьому псові, йому можна тріумфувати просто так, нікому нічого не пояснюючи.
Я знову пошарпала його загривок. Посміхнулася йому із словами: "Все, ти вже мій"?. Підняла голову і побачила… Тебе. Так-так, я чомусь упевнена, що це був ти. Такий високий, широкоплечий, і очі такі глибокі, що виражають абсолютний спокій і непохитність. І посмішка - ангельська посмішка, душа тріумфувала, дивлячись на те ЯК ти посміхаєшся. Господи, та я в той же момент, не замислюючись, узяла б тебе за руку і відвела на край світу. Проте, усі думки були перервані в секунду. Мій пес вискалився і почав гарчати, він не дав би підійти до мене навіть на метр. У цей момент я почула твоє упевнене, з нотками нервозності : "Дівчина, ви б намордник наділи йому". Чесне слово, я не знаю, що зі мною сталося в даний момент, я не знаю, звідки у мене взялося стільки зухвалості, але в секунду, не замислюючись, я випалила: "Собі намордник купи, ясно"?!.
І настала тиша.Секундне усвідомлення, навіщо я це сказала, здалося вічністю. Мені здається, навіть мій супутник здивовано подивився на мене. Видно, що ти був шокований, але що я могла тепер сказати? Вибачатися? І показати, що я взагалі не контролюю спалаху своєї люті. Ти дивився на мене таким поглядом, ніби чекав, що я дійсно зараз скажу щось зрозуміле, але я лише перехопила твій погляд, і гордо підкинувши голову пройшла мимо. МОВЧКИ!!! Мене вразило, що всі інші події сталися мовчки. Ніхто не зронив не слова, хоча могли б покричати, як бабки на базарі.
Насамперед, коли я завела пса в квартиру - я налила йому води і відразу пішла на кухню, щоб погодувати. Вхідні двері залишила незачинені, занадто метушилася, а коли прийшла, собаки ніде не було, тільки порожня миска з під води а поруч. нашийник з логотипом "manchеster united". Собака футболіста?...
Він
Хоч ти і вигадана, а тебе все одно не виходить викинути з голови. Ти, як усі дівчата, не поспішаєш йти зі свідомості...
Я вже абсолютно загубився в часі... Запитай день, число - і я напевно полізу в кишеню за телефоном, щоб відповісти... Якщо б не робота - і місяць, напевно, насилу б згадував. Хоча... Може воно і до кращого? Скільки вже написано про Час? Чи дарує воно нам щось хороше? Більше схиляюся до думки, що ні... Учора ось брів у черговий раз в чергову зміну по нічному парку... Як завжди з незмінними навушниками у вухах і своїм хаосом музики і думок в голові... За огорожами приватних будинків звично гавкали собаки... І раптом я зрозумів, що гавкіт одного пса вже дуже гучний. Напевно не із-за огорожі.
Я повернув, ховаючись за рогом... Нехай собі гавкає на здоров'я. І несподівано розчув крізь музику важке дихання у себе за спиною. Серце йокнуло від несподіванки і переляку, що наринув. Схоже, пес брів прямо за мною. І він явно був чималих розмірів.
Я погано пам ятав цей трек... Може, раніше я просто не звертав уваги, і насправді це "дихання" завжди було частиною цієї пісні? А свідомість, що перелякано трепеще, між тим робила його все голосніше і виразніше, заглушаючи музику...
Уважно прислухаючись до звуків за спиною, я вже практично перестав звертати увагу на інші органи чуття... І несподівано в мою руку щось вчепилося, смикнуло назад... Це була гілка. Усього лише гілка. Але ще і привід озирнутися. Виплутуючи футболку з колючих кущів, я повернув голову, і побачив його.
Це дійсно був пес, і дійсно немалий. Абсолютно чорний. В усякому разі, так здавалося в темряві. Він зупинився прямо за мною і чекав, висунувши язик і важко дихаючи. Я смикнув футболку, і швидким кроком рушив далі. Відчув, як по руці слизнула тканина, незадоволено відмітив про себе, що все-таки порвав футболку, і опустив погляд. На щастя для мене, це виявилася не футболка: пальці вдало упіймали стрічку, що зісковзнула по плечу. Мабуть хтось зачепився за ту ж гілку, що і я. Я підніс стрічку до очей, і зрозумів, що це не просто обривок тканини. Це був брелок: червона стрічка, із золотистими краями і таким же золотистим написом "Manchester United".
Я стиснув стрічку в долоні і знову обернувся. Але в тому більше не було необхідності. Пес вже наздогнав мене і йшов поруч як ні в чому ні бувало. Переляк відійшов, я заспокоївся, трохи зменшив крок і вийняв навушники з вух. Ми обоє йшли мовчки, час від часу поглядаючи один на одного, і раптом я несподівано став перейматися симпатією до мого мовчазного супутника, що дуже дивно, адже я не любив собак. Але до цього пса я перейнявся навіть повагою... Не знаю, чому. Можливо, мені здалося, що ми в чомусь схожі...Що, можливо, він так само самотній... Так само упертий і вірний якимсь своїм ідеалам... Покоряючись віянню моменту, я протягнув руку і обережно торкнувся шиї тварини, легенько погладжуючи. Він не заперечував, і я зупинився, щоб вже упевненіше, дружньо пошарпати його шерсть. Ми зупинилися якраз у перехрестя, і я тихенько прошепотів:
- Далі наші шляхи розходяться, адже так? Ми не можемо пройти шлях разом... Інакше які з нас одинаки, вірно?
Він мовчки дивився на мене. Я випрямився і пішов далі, намагаючись не озиратися, але тут він подав голос. Я обернувся, і упіймав його докірливий погляд. Пес знову наздогнав мене і зупинився, вичікувально розглядаючи моє обличчя. Все так само інтуїтивно, ніби сліпо покоряючись чужій волі(зараз, коли пишу, саме таке почуття), я протягнув руку і натягнув йому на шию знайдену стрічку. Він сів. Я знову відвернувся і рушив вперед, чекаючи почути гавкіт за спиною, але його не послідувало. Відійшовши чимдалі, я обернувся, але пса вже не побачив. Нам і правда було не по дорозі.
Не знаю, звідки це почуття, ніби я щось втратив зі зникненням цього пса... Але воно є. І знаєш, ця історія змусила мене повірити в Тебе ще сильніше... Мені здається, що колись ось так само абсолютно випадковим, містичним чином ми зустрінемося і з Тобою... Але ми пройдемо шлях до кінця... Удвох...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=435313
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 04.07.2013
Идёт по лесу бегемотик,
У него большой животик,
Да и попа велика,
Толстые висят бока.
Плачет бедный бегемотик -
Не хотел такой животик,
Трудно по лесу ходить,
Ношу тяжкую носить.
Что ж ты плачешь, бегемотик?
Ведь не сам отрос животик!
Его кто-то раскормил...
Тот, кто тортики точил...
В общем здесь мораль проста -
Чтобы весить меньше ста,
Нужно чаще маму слушать,
И поменьше наночь кушать)))
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=433961
рубрика: Поезія,
дата поступления 27.06.2013
Ти ж був колись дитиною?Авжеж?
Згадай, для діточок немає меж.
І штурмувати страх високих веж,
Системи будувать своїх мереж -
Було можливо, весело, цікаво...
Життя було тоді таким яскравим.
І кожен день до вечора із ранку
У світ нести новеньку забаганку,
Робити важливіші відкриття -
Ми граючи лиш пізнаєм життя...
Усі ті дні великих заворушень,
Досліджень, задоволень, "перероджень",
Забруднень і поранень - як без них?
Але ж все далі до вершин нових!
До чого взагалі це все згадала?
Та ж дива в цьому світі менш не стало!
Чи ти пізнав глибини всіх дивин?
Чи всі вірші і справи завершив?
На всі питання відповідь знайшов?
Всі мрії світлі втілив, віднайшов?
А може більшість, як і всі забув?
І ручки склав, спокійненько зітхнув?
І хай банальністю те буде, що скажу -
Своє дитинство не тримай у багажу!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=433960
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 27.06.2013
"Не буття визначає свідомість, а свідомість - буття".
Ерленд Лу.
Вона:
Цікаво, як ти там без мене? Ти теж щасливий, правда? Чи навпаки сумуєш? Я б не дала тобі сумувати, шкода, що ти не поруч.
Сьогодні ми з подружками обговорювали, яким має бути справжній чоловік. Смішно, у них є свої хлопці, а вони придумують собі якісь ідеали. Вони ж так все далі віддаляються друг від друга.Навіщо? А я не хочу тебе вигадувати. Якщо я тебе вигадаю, то вже точно ніколи не зустріну! Намалювати красиву картинку у свідомості я завжди встигну, мені не потрібна фікція солодких марень, мені потрібне справжнє життя - справжнє сонце, справжні зірки, справжній ти.
Якби ти знав, які прекрасні мене оточують люди! У них такі чисті душі. Кожне слово їх - для мене, як животворяща вода, я б з тобою обов'язково поділилася цією божественною енергією, якби ти тільки був поруч.
Цікаво, як складеться доля? Адже колись ми зустрінемося! І я зрозумію, що усе життя, чекала саме на тебе, і я зрозумію, що не даремно відмовляла усім, хто претендує на моє серце. Я тоді буду такою щасливою, що, напевно, зможу обійняти цілий світ відразу. Саме для тебе я не розтрачувала усю ніжність, теплоту, турботу. саме на тебе я чекала усі ці роки.
Знаєш, як все буде? Ми познайомимося в маленькій кав'ярні. Де-небудь у Львові. І не важливо, що я не живу там і ти швидше за все мешкаєш у іншому місці. Я дуже люблю Львів, і я у котрий раз приїду відвідати це казкове місто, зайду у свою улюблену затишну кав'ярню, де всього сім столиків і в напівтемряві при світлі свічок, побачу де-небудь в куточку тебе…ти питимеш міцний эспрессо. Я спочатку побоюся тебе тривожити - ти здасися мені таким важливим, недоступним, тому я сяду за сусідній столик і замовлю каву з нотками ванілі. Це буде найпрекрасніша кава, яку я пила у своєму житті... Ми зустрінемося поглядом, посміхнемося один одному… і розійдемося… щоб зустрітися знову. Ну ось що я зараз роблю? Навіщо переймаю на себе функцію Бога?
Неважливо, як усе це буде, головне, що ми знайдемо один одного. Хоч на краю світу.
***
Він
Знаєш, стільки разів їздив мимо... Майже щодня, по одному і тому ж маршруту... І ось тільки сьогодні чомусь звернув увагу на вивіску. Кав'ярня "Ваніль". Точніше, по маршруту таких кав'ярні навіть дві, не дивлячись на те, що маршрут не дуже довгий.
Як давно вони відкриті? Та й гадки не маю. Для мене вони з'явилися, можна сказати, з нізвідки. Чи з іншого виміру, або з іншого Всесвіту... Звідки? Ну звідки кав'ярні - це питання другорядне, я їх просто не помічав... Звідки це почуття, ніби вони якимсь чином пов'язані з Тобою? Чи може... Може це лише тому, що ні в яких кав'ярнях я жодного разу не бував? Може, саме там ти від мене ховаєшся? Але у будь-якому випадку ти ж не можеш постійно пити каву...
Що взагалі за маячні думки? Хоча, зрозуміло, я б пропустив з тобою чашку кави за столиком якої-небудь малопримітної кав'ярні... А після, можливо, і кожен ранок... І звичайно, вже не в кав'ярні...
Але щось мене далеко понесло.Адже спершу нам варто зустрітися...
Цікаво, це буде випадкова зустріч? Нас зіштовхне Доля? Чи ти мене знайдеш? Чи я тебе? Втім, це не має рівно ніякого значення...
Я знаю, що ти зумієш зробити мене краще. Ти згладиш гострі кути моїх недоліків. Частину з них вже тільки однією своєю присутністю. А іншу частину... Ти напевно зумієш знайти для мене аргументи, які змусять мене боротися з ними. Ні, я не стану ідеалом. Я не позбавлюся абсолютно від них усіх. Але я точно стану краще. Можливо, я навіть зумію знову полюбити людей. Можливо, я напишу усі вірші, усі оповідання, а може і романи, які вічно відкладаю в довгий ящик, і на які мені вічно бракує душевних сил... Ти даси мені ці сили. Чи покажеш де їх шукати. І я упевнений, це буде практично невичерпне джерело. Я вірю. Я знаю... Цікаво а чого ти чекаєш від мене? Що я зможу тобі дати?...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=433755
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 26.06.2013
Шоколад,тепла ковдра, свічі,
Я заглиблююсь в свої думки.
Мої спогади самі ліпші
І надії,і мрії, і ти...
І твій погляд очей світло-синіх
Моя відповідь - каріх очей
І омана днів кращих,чарівних,
Найніжніших,найдовших ночей
Сміючись ти дарив мені небо,
Щоб на ньом малювала зорю,
Завіряла тебе, що напевно
Я найкращу картину створю...
Обіцяла і сонце,і зорі,
Обіцяла і сльози,і сміх
Вітру дихання - тонке й прозоре,
Блиск води, шум дождю, перший сніг.
Я картину тобі малювала
Дуже довго, не спала ночей
І всі сили я в неї вкладала,
І закоханність своїх очей...
А ти взяв і порвав ту картину,
Мною викохану столь довгий час,
Я ж любила її,мов дитину,
Ти ж сказав, що не треба образ.
Твої очі небесно блакитні
Аж до серця пронзали мене,
Так,ти краще тієї картинки,
На якій малювала тебе.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=433700
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.06.2013
Я дякую щиро за тебе...
За тебе і навіть тобі...
Нехай те безкрайнєє небо,
Вгамує душевний твій біль.
Я дякую щиро за тебе...
Замріяне щастя і сміх,
ВіршІ, що живуть на паперах,
Тобі ж бо, про тебе все в них.
Я дякую щиро за тебе,
І знаєш, коли паде дощ,
То маєш отримать - будь певен.
Частиночку мрій моїх площ.
Я дякую щиро за тебе,
Почуй лише, де б ти не був,
Пташиний світанковий щебіт.
Щоб світлую радість здобув.
Я дякую щиро за тебе,
Щоб ти це життя розумів,
І крила такі мав, як треба,
Щоб ти на них гордо летів.
Я дякую щиро за тебе...
До Бога в нічних молитвАх,
Щоб янголи світлі від тебе,
ВіднОсили сумнів і страх.
Я дякую щиро за тебе,
Завжди, щоб з тобой був Господь.
Хай пестить цілунками небо,
Щоб ти завжди вірив в любов.
Я дякую щиро за тебе...
Як хочеш - чекаю у снах...
А знаєш, та й більше не треба.
Ти віриш? Тобі...просто так...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=433384
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.06.2013
У співаторстві з Максимом Уельським.
«Не вважай себе нещасним від того, що твоя мрія не збулася. Вважай себе нещасним, якщо в тебе не було мрії»
Марі Ебнер-Есшенбах
Вона.
Привіт, я пишу тобі цей лист, сидячи на березі ріки. Ти мене зовсім не знаєш, хоча можливо ми і зустрічалися колись, хоча, я сподіваюся, ти відчуваєш мене і віриш в мене так само, як і я в тебе. Це, напевно, безглуздо.
Я ніколи не бачила твого обличчя, я не знаю, який ти зовні, я навіть не знаю, що ти любиш робити, а що ненавидиш найбільше, я не знаю твого оточення, і вже точно не знаю твого відношення до цього життя і навіть стилю поведінки, але я відчуваю, що ти є. Так, ось так. Я не знаю що це - серце, душа, інтуїція, підсвідомість, але в глибині душі я усвідомлюю, що ти - та сама відірвана частинка мене. І я тебе обов'язково відшукаю всупереч усьому, чуєш? Вірніше не я - серце відшукає, розум мені давно вже підказував кого треба вибрати в претенденти, але це усе не те. я не хочу зшивати з себе з людьми, які явно мені не підходять. Спробуйте склеїти пів-яблука і півчашки – безглуздість, потворність, збочення якесь врешті-решт. Дивно, що ви не думаєте про це, коли хочете приліпити до себе якусь людину.
Хоча люди, звичайно, говорять, що бути однією негоже. Вони такі смішні. Вони не розуміють, що коли вони бояться залишитися наодинці, вони просто біжать від себе. А потім проблеми-розлучення і нові знайомства, хоча по суті, якщо подивитися наше життя в прискореному темпі - це одні і ті ж знайомства - із заїждженими кліше і навіть однією і тією ж поведінкою. Міняються тільки особи, а усередині порожнеча все одно порожнеча - і як і раніше страшно залишатися наодинці з собою, тому що сам собі не поставиш питання "як справи"?, від самого себе якось нецікаво слухати компліменти, самому собі розповідати про те, що ти любиш яскраво-червоні троянди теж якось ні до чого. Тут потрібно хоч трохи прикласти зусиль, щоб розібратися з собою, але так хочеться "отримувати від цього життя все, нічого не віддаючи натомість".
Я зараз, як Нарцис подивилася на своє відображення у воді. Зараз безліч людей, які із задоволенням би поринули в цю річку, нехай не сперечається зі мною це покоління егоїстів, що піклуються лише про свою зовнішність. Єдине місце, в якому я готова потонути - це твої очі, тому що я знаю, вони випромінюють твій внутрішній світ, а я готова потонути у твоєму світі, тому що він - продовження мого.
Я люблю самотність, мені зовсім не нудно наодинці з собою, мені завжди є чим зайнятися, я знаю, куди йду, тому я - дуже щаслива людина. І тому я шукаю тебе, мені є, чим поділитися, я не буду нічого у тебе забирати і вимагати.
Все, я прощаюся з тобою. Відправляю цей лист корабликом в подорож по цій річці.Швидше за все ти його не прочитаєш, але мій душевний порив дійде до твоєї душі. Я знаю це напевно.
Цікаво, чи змінилося зараз щось у твоїх очах?
***
Він.
Здрастуй, мій вигаданий ідеал. Напевно ти існуєш десь ще, окрім моїх думок, але, напевно, зустрітися нам вже не призначено... Зрозуміло, тому ніхто не може бути провиною окрім мене. Втім... Може, ми вже навіть зустрічалися. І може навіть в цьому житті. Але думаю, я просто не був готовий. Недостатньо хороший для тебе, або не готовий на щастя...
Повноцінному, тривалому, невигаданому щастю. Не знаю. Але думаю, що я все ж повинен заслужити тебе. І доки мені цього просто не вдалося. Значить, мені є до чого прагнути. Але навіть якщо мені не вдасться... Так вже вийшло, що і ті, хто негідний - теж хочуть любові. І я в неї віритиму. Чекатиму. Скільки знадобиться. Усупереч вигаданим громадським стандартам. Я не зобов'язаний бути з кимось просто тому, що так прийнято. Усупереч силі плотських бажань.
Вони - нікчемність без Любові. Усупереч безглуздим помилкам. Адже вони частина будь-якого життя. І очікування або пошуки чогось ціннішого, ніж те, що є - це зовсім не помилка. Нехай хтось скаже мені, що це помилка, і вже тим більше - що вона грубіша за будь-яку з інших помилок - і я розсміюся йому в обличчя. Живіть своїми дрібницями. Скільки завгодно.
А я житиму своїм життям. Навіть якщо воно буде повне самотності і відчаю. Вона моє. І я проживу його так, як сам визнаю потрібним, а не як за мене вирішили інші. Воно буде повна зльотів і падінь. Воно буде повно почуттів і емоцій. Воно вже повно ними. Живіть як вважаєте за потрібне. А я житиму всупереч.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=433171
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 23.06.2013
Вони ішли крізь різні перепони,
Казали, що не вірили в любов,
І впевнено так ставились до долі,
Ніколи не вагалися немов.
Такі собі Данте і Беатриче...
Та ні, Данте ж кохання не ховав...
І все ж у сні лише її обличчя,
Тепер він бачив, коли відшукав.
Змінилось щось у погляді суворім,
З*явились нотки ніжності, добра,
Та не збирався говорить нікому,
Що все життя заповнила вона.
А що ж вона? Поглянучи на нього,
Відчула, що з-під ніг іде земля.
В житті-ж бо не кохала ще нікого,
Величнішим здавався короля...
"Та біля нього тих дівчат аж гУрти,
Поводиться немов надмінний пан,
Ти зі своєй холодністю спокутой,
Хлопчина, залишайся сам на сам".
"Мені самозакохані і горді,
Як та, що йде - потрібні менш за все.
Диви, як тільки дивиться на хлопців -
І вгору задира своє лице." -
Казав, а серце краяло до болю.
Чому ж тоді вона завжди одна?
"Крім себе не цінує бо нікого" -
Щось з глибини йому відповіда.
Хоча ж і сам він розумів прекрасно,
Як буть водночас зо всіма й не з ким.
Самотність до секунд приходить вчасно,
Звертається тим шепотом низьким...
Але пройшли, лиш раз переглянувшись,
Щоб все життя боятись розказать,
Душа кричати буде, а наружність,
Як зірочка, палаючи мовчать.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=433164
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.06.2013
Если вы живёте с мужем
Иль женой
И в вашем доме
Очень тихо и прекрасно,
И всегда царит любовь.
Не спешите обольщаться!
Это значит зачастую,
Что вторая половина
Очевидно просто врёт.
Но вы в слёзы не впадайте
И моим советам вечным,
Вы внимайте ежедневно,
Всё изменится тогда.
Начиная с сей минуты,
Больше вы ему (супругу
Иль супруге)
Вы не верьте!
Ни за что и просто так!
И во всём подозревайте,
Каждый день за ним ходите,
Где б он ни был, непременно вы преследуйте его.
Если же у вас работа, обязательно увольтесь.
В двух местах быть в одно время,
Не получится у вас.
Подключите и подругу или друга, как удобней
Пусть следят за вашим счастьем, когда будете вы спать.
Если никого конкретно вы не видели «охотясь»,
И никто с влюблённой мордой на него не посмотрел,
Если вот такой вот верный и примерный оказался,
Ещё рано, я скажу вам, облегчённо так вздыхать.
Залезайте в СМСки, в интернет, звонки, компьютер
Там,уверена, найдёте вы зацепку для себя.
Только сразу ему это
Ни за что не говорите
Потяните чуть-чуть время,
Чтоб себя поднакрутить.
Но отныне поведеньем дайте знать,
Что вам вообще-то всё давно уже известно.
И что нечего юлить.
Пусть не думает ваш милый
Что он в доме самый умный,
Только лучше, пусть не знает,
Что узнали это всё, из того,
Что очень долго, тщательно и щепетильно
Изучали вы вообще-то его личный телефон.
Говорите, что с рожденья
Обмануть никто не мог вас,
Интуиция, скажите, очень чуткая у вас.
И конкретного чего-то, ничего не говорите
Пусть задумается
Как же всё о нём узнали вы.
А быть может и расскажет,
От испуга, всё вам сам он,
Но скорей всего, конечно, он не сдастся просто так.
А внимательно посмотрит,
Будет очень удивлённо,
Он с лицом невозмутимым ничего не понимать!
Знайте! Это всё ловушки!
Он давно уж всё продумал
И вообще, с самого детства людям он учился врать.
Ни словечечку не верьте,
Но в конце концов возьмите
И с лицом высокомерным покажите телефон.
Будет говорить, что это лишь знакомая с работы,
Просит передать отчёты за предшествующий квартал.
Объясните, что вы тоже про войну смотрели фильмы,
Засекреченные шифры – вот, что значат те слова.
И не стойте, и не ждите,
Сразу бейте всю посуду,
Ноутбук об пол швырните
(если только он не ваш)
И кода он с ярым криком,
Вам ответит «истеричка»,
Вы поймёте, какой нервный и жестокий ваш супруг.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=432534
рубрика: Поезія,
дата поступления 20.06.2013
Смотреть на небо я готова вечно
Там столько таинств,столько красоты
И в эту мглу уходят бесконечно
Все-все мои забвенные мечты.
Мерцанье звёзд,свет лунного сиянья
Несёт меня в неведомый мне мир
Прохладный ветерок,его касанья...
И я уж в глубине тех чёрных дыр...
Которых сущность все хотят узнать,
А я так просто там могу летать
как пёрышко,как нежный лепесточек
Так бесконечно:без конца,без точек
Я отдаю себя этому чувству
И рада обладать таким искусством...
Искусством наслаждаться тем,что есть,
Забыть про грех Земли,про злость,про лесть
И знать о том,что где-то в вышине,
Как-будто в сказке,как в прекрасном сне
Всё так спокойно,чинно,превосходно
Совсем не так,как здесь-не обречённо.
Вздохнув,опять лечу я в то пространство
Ну до чего же всё-таки прекрасно!
Как чудно Бог устроил мир наш вдруг,
Как от него захватывает дух!
И не подвластна никаким словам
Та красота,что вижу я сейчас,
Прошу,поверьте вы моим глазам,
Взгляните просто вверх,хотя бы раз!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=432523
рубрика: Поезія, Пейзажная лирика
дата поступления 20.06.2013
Ти так любив співочу мову квітів,
Дівчатам всім троянди дарував,
І лиш мені чомусь букет ірисів,
На кожній зустрічі презентував.
Я рада, що цінуєш нашу дружбу,
Та чи на заслужила я, даруй?
Хоча б жасмину віточку одну ж бо?
Чи тайною гербЕрів зачаруй…
Хтось інший вправно так робив сюрпризи,
Мені лаванди, проліски шукав,
А ти одной постійною репризой,
Одні й ті самі квіти дарував…
Пройшли роки…Я чула нещодавно –
Собі натхнення-леді ти знайшов?
Тобі букет мімоз вже купувала…
Тепер собі залишу - хай там що.
Словник квітів)
Троянди – зазвичай означають кохання.
Ірис – «я дуже ціную твою дружбу»
Жасмин – «жіночість»
Гербера – «тайна, посмішка, флірт»
Лаванда – «захоплення, милування»
Пролісок – «ти не така, як всі»
Мімоза – «я приховую почуття»
Реприза (*муз.) – повтор.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=431624
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.06.2013