| Сторінки (1/6): | « | 1 | » |
(лат. tractatus «підданий розгляду») (нім. trakt – дорога, шлях) (рус. Траян – Бог хранитель Праведной Тропы Междумирья, управитель путей во Времени и Пространстве мира Яви).
(ТРА – Твердо, Речь, Аз)
1. Аксіоми значень
Як можна сліпому пояснити, що таке є сонце? Слово «сонце» сліпий сприймає лише як звук, але значення цього слова не може уявити. Сліпий може уявити теплоту сонця, але така сама теплота може бути від вогню. Люди, які не мають функції бачити світло ніколи не зможуть істинно зрозуміти значення слів, які визначають світлові явища, так само, як глухі люди не зможуть достеменно зрозуміти значення слів, які визначають світ звуків.
Слово – інформаційний елемент, який визначає сутність поєднаного фізичного і духовного світу. Значення слова створене із знань світу поширене серед людей об’єднує їх в групи користувачів цих знань, які передаються родинними поколіннями – такі групи людей є народами.
ПЕРША АКСІОМА: Мову народів визначає не звучання чи написання слів, а знання світу у значеннях цих слів.
Сліпі народи матимуть свої значення слова «сонце», як і глухі народи – свої значення слова «трелі».
Коли я навчався в школі в 70-х роках 20 століття, мені програмно насаджували поняття про спорідненість української і російської мови, при цьому акцентуючи на те, що російська мова цінніша – мова «старшого брата», вона могуча, велична і універсальна. Українській мові відводилась роль допоміжної – поетичної, розважальної.
З тої пори минуло сорок років, протягом яких я постійно вивчав звучання тої і другої мови і настав час, коли можу з’єднати свої накопичені думки у єдиний твір, який я назвав ТРАКТАТОМ. Користуюсь у написанні українською мовою, нижче поясню чому.
Почну трактувати з поняття довіри до автора.
Народжуючись у певній родині ми не знаємо мови спілкування і перші свої знання і символи інформаційних значень отримуємо від рідних, близьких, оточуючих людей. Генетично ми отримуємо фізичні якості тіла, а суть природних явищ світу для їх осмислення ми отримуємо з досвідом спілкування в середовищі, де народилися від тих, хто піклується нами. Перше відношення до нас від оточуючих людей формує наш авторитетний погляд до цих вихователів чи учителів. Перші уроки є уроками всецілої довіри до світу, в якому ми опинились, безумовно, до такої довіри може додаватися і генетичний зв'язок фізичних властивостей між батьками і дітьми, від чого степінь довіри більш фундаментальна.
В ході життя збільшується коло спілкування і довіра до першоджерельних смислів може бути порушена сумнівами, а бо ж ще сильніше ствердитися, все залежить вже від суспільства, у якому живемо. Так от суспільство, для того, щоб утримуватися без сумнівів і не порушувати першоджерельної довіри своїх одиниць, використовує поняття лідера, авторитету, духовного батька чи матері, в літературі такими є визнанні суспільством письменники, поети або мовознавці – родоначальники національної літератури.
Тепер, для того, щоб когось переконати у вірності думок про мову і слово, любому автору личило б звертатися до авторитетних цитат. В нашому українському випадку до творів Шевченка, Франка, Тичини, Симоненка і до цілої плеяди безумовно величних і відповідно авторитетних літературних діячів. Так довіра до мене, як до автора, була б повною і незаперечною. Однак, я не ставлю завдання переконувати у вірності особистих думок. Я їх просто викладаю, бо це є не дисертація на звання, що потребує доведень, а трактат, хоча в ньому я і буду користуватися мовними досягненнями саме тих українських літераторів і мовознавців, які створили цю мову, якою я користуюсь.
ДРУГА АКСІОМА: Не ім’я суті створює дійство, а дійство створює ім’я суті.
То ж першочергова суть літератора має мету створювати твори не для фіксації свого імені згідно авторського права, а для утвердження накопичених знань для послідовників і користувачів цих знань.
Називаючи відповідним іменем суті певне дійство ми отримуємо слово, яке може звучати у звуковому діапазоні і може бути відтворене візуальним знаком, що ми називаємо письмом. В цьому слові концентруються знання здобуті в практичному порядку протягом періоду життя. Як приклад візьмемо слово «вогонь» (рус. огонь, анг. fire, нім. feuer, іт. fuoco, ісп. fuego). Значення яке ми розуміємо із слова – процес згорання, коли виділяється теплота, різний запах від різних речовин, різні світлові кольори від різних речовин, різна інтенсивність від різних речовин.
В історичному часі з розвитком технологій слово «вогонь» з’являється у новому значенні, як наказ зробити постріл із вогнепальної зброї. (рус. огонь, анг. fire, нім. feuer). Зрозуміло від дійства, яке повинно подати вогонь на запал гармати. І значення слова «вогонь» збагачується, коли цим словом називають атаку одночасних пострілів з рушниць під час бою.
ТРЕТЯ АКСІОМА: Істинним значенням слова є його першоджерельне значення.
Часто значення слів, які утворилися як нашарування в ході історичного процесу розвитку суспільства у одному і тому ж звучанні слова, гублять під собою першоджерельні і таким чином можуть утворюватися групи населення, що різняться між собою у значенні таких слів.
Коли нам буває потрібно пояснити слово «сонце» тим, хто ніколи цього дійства не бачив (наприклад: людині глибокого лісу), ми озброюємося порівняннями. Ми пояснюємо слово «сонце» іншими словами які можуть бути знайомі лісовику: «Сонце це вогонь, сонце це червоний мак, що світиться». А тепер уявіть собі, якщо у даному випадку слово «вогонь» буде розумітися не у своєму першоджерельному значенні. Ми не зможемо у такому випадку нічого пояснити, а ще більше додамо недовіри і сумнівів.
Аналізуючи українську і російську мови (мова, молва, річ, рєчь, язик, язик, говір, говор, із’ясніння, изьяснєніє, пояснення, обьяснєніє, слово, слово, і т.д.) можна побудувати безліч ланцюгів однакових першоджерельних слів і прийти до істини, що ці мови не можуть бути спорідненими.
ЧЕТВЕРТА АКСІОМА: Українська і російська мови не можуть бути спорідненими, бо це одна єдина мова.
У такому разі не можна ставити якусь мову вищою порівняно з іншою, або нижчою. Взагалі такі поняття старший і менший «брат» штучні, придумані агресивними політиками.
У чому ж полягає різниця між українським і російським суспільством? І на це відповідає перша аксіома – різне накопичене знання у значеннях слів.
Можливо, що єдиний народ, проживаючи у різних природничо-економічних, кліматично-географічних умовах, протягом історичного процесу напрацював свої етнокультурні особливості.
А відтак, у свій час, деяким «мудрим» історичним діячам-політикам, можна ще й так сказати сучасними визначеннями – «віртуальним» завойовникам реальності, вигідно було розчленити народ на запчастини. І це не значить, що таке розчленіння зробив хтось зовні. Це могли утворити і самі суспільства, під час періодів, що можна образно пояснити – роїнням, як у бджолиних сім’ях.
2.Матріархат слова
Якщо прийняти до уваги те, що на території українських земель насипані кургани, серед яких є об’єкти віком більше 5 тисяч років до Різдва Христового (це ще глибше Трипільської культури). А дослідники таких курганів говорять про те, що залишки розкопаних у курганах культур свідчать про культ матері-жінки в ті давні часи, то з впевненістю треба акцентувати роїння древнього народу за ознакою матріархату.
Знову повертаючись до аналізу української мови, можна звернути увагу на те, що ця мова, порівняно з російською більш милозвучна, більш поетична, більш чуттєва до визначень духовності, що відповідає жіночим психологічно-енергетичним ознакам.
Абревіатура УКРАЇНА згідно руської азбучної образності буде розкладатись так: У – посилання, поряд; К – поєднання із всесвітом, об’ємність; Р – течія, енергія; А – бог, початок; Ї – община, суспільство. Можна записати так ПОРЯД З ВСЕСВІТОМ ЕНЕРГІЯ ПОЧАТКУ СУСПІЛЬСТВА. (закінчення НА – Наш Бог)
Ось чому я трактую українською – це мова найближче подібна до першоджерельних носіїв інформації. Вона зберегла матрицю древності .
Абревіатура КИЇВ в тій же азбучності читається так: З ВСЕСВІТОМ ЄДНАЄТЬСЯ СУСПІЛЬСТВО МУДРОСТІ.
РУСЬ - ЕНЕРГЕТИЧНЕ СПІЛКУВАННЯ СЛОВОМ ЖИТТЯ
Українські закінчення «СЬКА» або «СЬКИЙ» елементарно розкладаються – Слово Життя у Всесвітньому Початку, або Слово Життя у Всесвітній Істині Часу.
Знаючи таке не треба зменшувати російський рій народу. Закінчення на «ОВ» і «ОВА» говорять про «Бог Мудрість Започатковує» що в даному разі відноситься більше до чоловічого, мужчинського енергетичного початку.
П’ЯТА АКСІОМА: Мову не можуть засмічувати першоджерельні смисли слів, що існували у єдиній мовній структурі.
З подивом спостерігаю думки тих літераторів, що назвали себе національними українськими і з активною агресією убивають українську мову запозиченими «євроїзмами». Та було би це технічними запозиченнями в наслідок науково-інформаційного прогресу, але ж агресія ведеться на рівні зміщення материнки мови. Наприклад: замість чисто українського слова «Спасибі» (слово благої дарності за послугу – Спаси Біг), були запозичені з околиць європи «Дякую», «Вдячність». Та якщо вже такі слова і стали присутніми у українській мові, п’ятірку сотень років культивуючись в окремому регіоні, то для чого агресивно боротися проти першоджерельного «Спасибі»?
Теперішня «сучасна» українська мова склалася дійсно набагато відмінною від російської. На мову вплинули Османи і Греки, Римляни і Перси. Та не тільки тому, що запозичувала слова самостійно. Таким же чином від української віддалялася і російська. Нехтуючи тим, що матриця мови залишилася на Українській землі, російська мова нахапалася все тих же «євроїзмів» із так званих «культурних» центрів – Німеччини і Франції, Англії, ще й мала потужний вплив з Азії, викреслювала із вжитку першоджерельні значення, особливо, якщо нагадували материнський початок Русі.
Дуже великий вплив на розвиток мовлення українського та російського роїв мало церковне Християнство поділене на окремі гілки релігійних відмінностей. Християнство в своїй основі принесло жорсткі патріархальні відносини суттєво підірвавши чутливість матріархальної етноенергетики. Та така тема потребує окремого викладення.
3. Фригідність
До написання цього трактату мене спонукали ряд тенденцій, що з’явилися у сучасній літературі. Саме означення «Фригідність поезії» подарувала Тетяна Чорновіл у творі «Молитва від…» Це виявилося більш-менш точним визначенням тенденції у всій сучасній українській літературі. Іншим словом фригідна література - це майстерний пустодзвін.
Відірваність авторів від реально-природних смислів життя (більшість авторів «музує» над клавіатурою не виходячи з квартири), накопичення сленгів сучасного рекламно-інформативного телепростору, гуртування літераторів мілкими осередками навколо окремих інтернетресурсів, і повальна незацікавленість суспільства у послугах по створенню глибокомисленних літературних творів призводить до спрощення і примітивізму смислового аналізу світу. Від цього зростає філологічна майстерність.
ШОСТА АКСІОМА: Чим простіше речення – тим менше у ньому помилок.
Зараз існують такі поняття як «рерайтер» та «копірайтер» - це сучасні графомани поставлені на платформу виробництва. Їх завдання створювати паралельні тексти чужих творів змінюючи фразеологію до унікальності вставляючи у такі тексти рекламні ключові слова. Таку роботу замовляють рекламодавці і це оплачується.
Так от, користуючись сучасними поняттями, у літературі настає повний КОПІРАЙТ лірики, гумору, драми, роману і громадянської публіцистики.
Більшість авторів переймається формою та структурою творів маючи обмежено достатній запас словників і з їх пера з’являються однотипні «шедеври», які не несуть аж ніяких хвилювань чи переймань щодо сутності баченого автором світу.
Окреслюючи такі тенденції, я не хочу сказати про поголовність їх в літературі. Є і з’являються цікаві автори, що збуджують комплексію своєю самобутністю і чуттєвістю світогляду. Однак на їх шляху до визнання стоять «модератори-рерайтери»… І головною зброєю проти таких особистостей тримають придуману боротьбу з «русизмами», а це значить - із першоджерельними смислами українського мовлення.
СЬОМА АКСІОМА: Чим коротший твір, тим більше шансів, що його прочитають в Інтернеті.
2013
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=413250
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 28.03.2013
Споконвічний анекдот
Про граблі в освіті
Актуальність не втрачає
Й в мому лихолітті.
Молодик, ще жовторотик,
Але гонор має,
Бачить таткові граблі
І не угадає:
Що оце воно за прилад
І що за система?
Певно річ якась космічна,
Чи антенна клема?
Відірвався від смартфону,
З вух ізняв заглушки,
Й витріщився на граблі...
Мислить самотужки:
А чи то маніпулятор,
Зброя Робокопа?
Може пірсинг для слона -
Made in Европа?
А коли все ж наступив...
В лобик гігонулось:
Кайф спіймав - іскру нірвани
Й пам'ять повернулась!
Як би там не розвивались
Цифрові програми,
А граблі таки зостались
На завжди граблями.
Бо граблі - машина часу
Попри всі формати,
Діє, щоб коріння рідне
Не позабувати.
Щоб уся рідня і мова
З ними пригадалась...
Безперечно, що освіта
З граблів починалась!
Вся нудота, яка з себе
Цвіт воображає,
Думає, що все на світі
Достеменно знає.
Як собі не наголошуй:
Чи "собі-і", чи "со-обі",
А "граблі-і" чи "гра-аблі" вріжуть
Вченому по лобі!
А вже так, кому прийшлося
Гра-аблями угрітись,
Треба ще й граблі-і підставить,
Най геть просвітитись...
2013
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=411987
рубрика: Поезія,
дата поступления 24.03.2013
Крізь драну раму із минулої доби,
Де навіть гній мав дух однопартійний,
В бібліотечний фонд (не де-небудь собі)
Заперлась муха в час новий і вільний.
Прижилась там на мудрих стелажах.
Серед книжок не раз на пил сідала.
І грабцями своїми по книжках
Літературний хист у крапках проявляла...
Десь повзала на томиках Дюма,
А десь Вергілія цим способом читала.
На репродукціях картин митців сама
Останні крапки, як штрихи кидала.
На Кобзареві крапала тире,
На Глазовому коми проставляла.
І повне зібрання Ульянова не вмре,
Бо муха і його перечитала.
Освічена тепер! Не одженеш її.
Настирно лізе в очі, носа, вуха.
І крапки, вже тепер, як начебто над “і”,
В журнали і газети свіжі плюхка.
Що то є грамотна – мушище серед мух!
А в принципі, хто що до неї має?
Творить собі нестримністю потуг,
Часи епох у крапочці єднає…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=411986
рубрика: Поезія,
дата поступления 24.03.2013
Бруньки бубнявіють на сонці краснім
Весна бере своє - кружляє, оживає...
Лиш квітка віри й чистоти прекрасна -
Свій час весняний зоряний чекає.
Літає мимо листя й сніг минулі,
На щоки ліпляться веснянки ледь помітні.
Думки, що діти в світі безпритульні,
Чомусь, як Бога, зачекались квітня...
Заплаче небо, згинуть суховії,
Злетяться ластівки в краї першогніздечні.
І змиють сльози штучні грубі вії,
Що наліпила доля дискотечна.
І все що було стане не цікавим,
Не вартим, щоб про нього пам'ятати.
Розквітне квітка, наче біла пава.
І хтось її зірве до свої хати!
Щастя тобі, Весняних творчих настроїв.
Платформенно вітаю з святом.
Все буде гаразд.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=407049
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.03.2013
Нема приколів цього світу,
Щоб десь сидіти й тим радіти.
Гукає світ помандрувати,
Щоб було що фантазувати,
Коли заглянуть в очі діти...
Степ довкола - правда гола.
Річка поле пропорола.
Де неба синь горбами чахне,
Де геть столицею не пахне,
Жив Праведник на грані фолу:
Бодяжив час, ростив бички,
Пшеницю, кріп і бурячки.
Так дуже праведний від Бога.
Не переводилися в нього
"Франковиковички" й качки!
Ну а по осені - обжинки!
Збирав зерно та різав свинки.
І все товаром у столиці,
З доставкою, як то годиться,
Міняв на "лесіукраїнки"...
В степи вертався не в Hyundai.
І не кудись там на Гаваї,
А пішки йшов, зганяв жири,
На безпросвітлі хутори,
Де світло в хащах потопає.
Але там вірно мусиш жить.
Коли побачив: хтось лежить -
В канаві вимкнув навігатор.
Чи п'янь яка? Чи літератор?
Бо якось поетично спить...
...Скрутилась бубликом в канаві
Жива душа в колишній славі.
В торбину голову уперла.
Сопить, знать точно, не померла.
Пускає вусики курчаві...
Він чоловіка розбудив.
Пита: "Чого тут заблудив?"
Мужчина белькотить цікаво...
Про іже лаври, іже право.
І "іже ж..." вірші городив!
От, Праведник узяв небогу
З собою разом у дорогу.
Хай приживеться, не об'їсть.
Би був би роботящий гість.
За що й подякувати Богу!
Отак нам знаний мандрівник,
Як зі столиці тихо зник,
У Праведника опинився.
Неначе вдруге народився -
Не майстер, та й не чередник.
Взяв Праведник його служити:
Те-се під свинками робити.
Все дивувався: он же як
Побачив світу неборак,
Що став віршами говорити!
Поет смикне трави бичкам,
Налляє варива качкам,
Зупиниться серед городу
Й читає в голос якусь оду,
Чи ще якийся філіграм.
Ізвів на грець пуди паперу,
В гусей усі гусячі пера...
Тож гуси ладні були ловко
Хоч зараз сісти у духовку!
Мандрівнику "мастя" поперла.
І на що вже ота столиця,
Де Цар від люті скажениться?
(Від недостатності гормонів
Став шокером для міліонів!)
Митцям тамтешнім воля сниться.
Цар, було, упійме старого
Артиста дуже Поплавського.
Здере перуку й лису міну
Вмочає в борщ, як цибулину!
І реваншизм тут ні до чого...
А коміків, на помсту люту,
Садив в калюжі з каламуту.
Й Ціляв в лоби безцінні яйця
Від Фаберже, чи від китайців,
Щоб не плодили сміх і смуту.
Народників, не сміть радіти,
Звелів запхнути у трембіти.
Зірок естради взагалі
Спустив із неба до землі,
Щоби підвальні освітити.
Розплавив тони казинаків
Читцям і дикторам в ротяки.
А Шустерайву - "live" творив:
В штани відро смоли залив
І приліпив хвоста до... торсу.
Злобився Цар, як чорт чудив!
Хоч, кажуть, чемергес не пив.
То ж краще треба буть подалі,
Й не потраплять на фестивалі,
Що самодержець закрутив.
Мандрівнику ж - рай як ніколи!
Співай собі як ті Ґринджоли...
Вікуйся біля свинок сидьма.
Та там дружина була відьма.
Повір брехні без протоколу!
Отак у світі всяк буває,
Що Праведник того не знає
Яка змія живе під носом.
Біжить від нього правда боса,
Святі скрижалі оскверняє.
Дружина рядяна у гладь -
Почала супчики складать:
Бовтянку з меду і сметанки...
Чи то грибків (одні поганки),
Щоби поета спокушать!
Та і падлюча, хоч без рила,
Поету пакості робила.
Все лізла музою на очі,
І ще й являлась серед ночі
У чому мати народила.
Як тільки Праведник із двору,
Дружина зразу у потвору
Вродливу й голу прикидалась.
І всяк поету попадалась
Для міркувань і розговору.
Конфлікт, як правило, назрів.
Всю правду Праведник уздрів.
Схопила праведна рука
За шиворот мандрівника.
Гріх правди помстою горів:
"Це ти отой паскудний любка,
Кого шукає Цар і Дупка?
Прижився в маслі, як калач,
Поет-лінгвіст-перекладач!
Ач, як тобі запала юпка?!"
І здати перекладача рішив
Царю без всяких баришів -
Відправити туди лінгвіста,
Де квітнуть мрії фаталіста.
Аби підступник не грішив!
Склав Праведник посилку вдалу
Із броньового матеріалу.
Мандрівника туди згорта,
Як то шкідливого кота,
Щоби послать по спецканалу.
Та й відьма оди не забула
В часи шабашного розгулу!
Бальзам кида очми на рани...
Й перо чарівне пелікана
В посилку тайно утикнула.
Ой, боронь Боже, те перо
Стягати грошики могло...
Положиш коло нього гривню,
Вона засвітиться чарівно
І щезне. Наче й не було!
Столиця! Божа примадонна!
Обійстя царської корони.
Хоч вік ходи по Арсенальній -
Схорони банкові й кав’ярні...
Кав’ярні й банкові схорони.
Всесвітній МВФ-ний Щур
Мав у столиці свій гламур -
Будівлю важну з прапорцями,
Що висотою Фудзіями
Вражав неперелазний мур...
Цар до Щура всяк забігав,
Коли грошву розтринь-кував.
Мистецькі акції й гастролі
Ковтали грошиків доволі,
Та і бомонд багато крав...
"Вельмишановний Щуре, пліз,
Я не Алькаїд, не Грінпіс,
Я бідний син Котигорошка...
Позичте грошиків ще трошки." -
Благав і плакався до сліз.
"Окейя, гроші позичать?!!!
I am is not Тереза мать!" -
Так Щур на те відповідав
І до мобілки припадав...
"У тричі будеш віддавать!"
Отак все тричі, та все тричі.
В заставі вже і віск, і свічі.
І край приходить не сяк-так...
Цар кредитований жебрак!
Ще й множину у злидні кличе.
Та й не самотній. З ним плеяда
Сподвижників - Богемна Рада!
Переобранців інститут -
Перебрання перевертут,
Перевертепів кавалькада...
Опсь! Рада - точно каламбур!
Живе там вічний Балагур.
Там є цілюща атмосфера,
Щоб розмножалися химери
Дефакто, Дебіл і Деюр.
І в Раду цю, по спецканалу,
Посилку броньову прислали...
Залізний короб на сто п’ять.
Щоб цю посилку розпилять
Позачерговицю зібрали.
Один забрався на трибуну,
Пропонував пиляти струмом.
А інший клявся бородою,
Пиляти краще би водою...
Й назвав колегу тягнидумом.
Колега "жесть"! Відповідав,
Колезі фігу-с показав.
За що колега розізлився
І по-феншую розходився.
Й колезі ребра рахував...
В азарті бойової хули
Про ту посилку всі забули.
І тільки Дупка не заспав,
Броньовану посилку вкрав,
А всім казав, що так і було.
Він, розпилять броню-сталюку,
Призвав освіту і науку,
І всі елітні гарнізони
Військових та спецохорони -
Сяку-таку і бяку, й буку.
Дивились на посилку з броні
Всі у пагонах й безпагонні,
Над нею золотом бряжчали
Фельдмаршали і генерали,
Уми з пардоном й безпардонні.
Не піддається для розпилу
Коробка. Ще й таємну силу
Всім науковцям показала:
У них річний бюджет украла!
А у військових пільги збрила...
То навіть Дупка страх пізнав,
Коли експериментував:
Поклав біля броні десятку -
Мигнула й щезла без остатку...
На всю столицю був аврал!
Щур лють урчав: "Не може бути?"
Й поклав з плеча мішок валюти.
Ага, прокол! Мішок заблимав
І наче привід з світу здимів.
Щур верещав, як шибонутий!
В столиці чуда мало й мало.
Прийшло таке, що й не чекали -
Всі кошти завертають ласти...
І де те чудо вчилось красти?
Так ловко і бюджет не крали.
Притулить цент хтось випадково
До спецоб’єкту броньового -
Заблимає нікчемством цент
І щезне все в один момент,
Що й в гаманцях нема нічого.
Столиця - Божа чарівниця.
В ній чудом є люба дрібниця.
То ту коробку із металу,
Що ловко статки викрадала,
Воздвигли "бюстом" у столиці.
Тепер ходці за сотні миль,
Несуть грошвицю звідусіль
До металічної коробки.
На ній же феміністок попки
Без стрінгів дрицяють кадриль...
Її вночі як скарб вартують.
А денно збоченці ґвалтують.
Ніхто не відає й на мить,
Що в ній поет з пером сидить.
І все побачене віршує.
То став той Куб "викрадача"
На кшталт: квадрат Малевича.
Як символ - статуя Свободи,
Як пірсінг - писк попси і моди,
Як мрія - лампа Ілліча...
В гідропросторах океану,
В царинах Кука й Магеллана,
Там де ні неба, ні землі,
Бульки лише і коралі,
Був острів дикий Пелікана.
Ходи там голим і не гидко,
Ба навіть з космосу не видко,
Закутані в імлу і пар:
Кусок землі (кілька гектар),
Чарівний ліс і дівка - квітка.
Жила в банановім палаці
Царівна дівка Тіки-Цяця.
Бурштинна - пензля Тиціана,
Дочка старого Пелікана
І муз, що тамички гніздяться.
Жила собі, біди не знала,
Макак пискливих розважала.
Якщо вітрами місяць видми -
Туди на раз злітались відьми,
Щоб Цяця їх полоскотала.
А ще на острові такому
Є озеро в гаю лісному.
Де відьми весело купались
І пір’ям птахів обсипались,
Сьорбнувши коки, бренді й рому.
Та трапилось, хоч оптом згинь,
Замість пір’їни грошик - дзинь!
А там і гривня, ціла пачка,
А там і доларів заначка,
Мішок валюти. Й банк "Ірпінь"...
За кілька діб, чи то годин,
Ірпінь дістався до глибин.
Забив все озеро грошвою -
Немає відьмам водопою,
Нема купелі із пір’їн!
Біда весь острів сполошила.
До Цяці відьми прилетіли:
"Кому у світі втіх не йметься?
Звідкіль грошва сюди кладеться?
Чому ірпіниться без мила?"
То Цяця карти витягає,
Ірпінь на карти розкладає...
Чи лялька то яка? Споруда?
Чи кінострічка Голівуда?
Хто той Ірпінь у світі знає?
На картах Цяця: гиця-дриця!
І в мить малюється світлиця...
Ірпінь не лялька, не намисто,
Ірпінь - ріка, вокзал і місто...
За ним ховається столиця!
На карти лише оком кинь:
Там не один такий Ірпінь...
Там Буча, Фастів і Гнедин,
І Васильків, і Лебедин.
Ого, Всього! З яких корінь?
Яка така, ота царина,
Від Бучі і до Лебедина?
Ану, давайте всі сюди!
Вилазьте відьми із води,
Ліпіть брехню без пластиліну!
О, Україна! О, місцина!
Гетьманство з сотого коліна!
Князівства тисячного гени!
І там живуть аборигени
В умовах фіто карантину...
Так, в центрі древньої Європи
Хліб сіль жують Єврокантропи,
Із Гей-єм, з Будьмо-м наодинці!
Так звані вільні українці,
Комусь пани, комусь холопи.
І всі вони в столицю пруться,
За гроші перед містом гнуться.
А вище кожного в них Цар -
Спускає статки, лють і пар,
І ловить відьом, баба Куця...
О Україна! Не Росія!
Там кожен Цар завжди месія!
І ділиться вона навпіл -
На лівий й правий вододіл.
Дніпро між ними віковіє...
Там мери з лівого на правий
Плюють отруту без угаву,
А мери праві в лівих теж
Плюють, не розбирають меж.
Так поділив канву лукавий,
Що мерам єдності нема.
Єднає їх лише зима.
Бо тільки упадуть морози,
Змерзаються і плачуть. Сльози -
Ознака злуки без ума!
Там в центрі куб, як перст стоїть.
У ньому мандрівник сидить.
І хоче того, чи не хоче,
Все віршики свої тороче,
Не зупиняється й на мить.
А ще країна привлікає
Таким, що розум витікає!
Дірки там крупні поголовно,
То ж розум витікає зовні
До Конго, Манго чи Китаю...
Царівна Цяця все це взнала
І в мрію серцем поринала:
Самій з’явитися в країні
На правій й лівій половині!
Про це у тата запитала.
Гнівився татко Пелікан:
"Не той ти вибрала канкан!
Знай, де і з ким ти поведешся,
Блошви такої ж наберешся!
Танцюй тоді під барабан.
Там же ж не Лондон, не Берлін!
Живуть там Га і Геть, і Блін...
Ніц ананасів і бананів,
Лише якась Хана з Ананьїв,
І та сховалася в полин..."
Та Цяця на своє: "Поїду!
Свою побачу Енеїду!
Ще й визволю мандрівника
Із броньового ящика!
Зірву корости геноциду!
Бач, плоть поета закували
У бронь квадратну із металу!
Так от, нікому не сховати
Натхнення в куби чи квадрати!
Поезію не вбити салом!"
Зірвалася цариця-дівка,
Покинула свою домівку.
І через хвилі і простори,
Через пустелі, ріки, гори,
Стоптала не одні кросівки.
Їй в поміч кидались дельфіни.
Їй леви підставляли спини.
Слони шлях в джунглях пробивали,
Орли в пісках оберігали.
Так Цяця йшла до України.
Столиця п’є Дніпрові води,
Законодавиця погоди!
Бо що синоптики набрешуть -
З столиці всі канали чешуть
Про благодатності природи.
І всяка акція й подія
Освітлюється оком ЗМІ-я.
На кожнім ЗМІ-ї є зарубка,
Там значиться: "Так добре, Дупка!"
Ніхто віщать без "так" не сміє.
І навіть секс, що за півночі
Віщають тим, хто портить очі,
Де пухнуть й пахнуть попки й губки,
На них тавро: "Дозволив Дупка,
Все перевірено, робоче..."
Так ЗМІ віщали, в ряди годи,
Чудну феєрію з нагоди
Якоїсь чинної річниці:
"За внесок в розвиток столиці,
Цар презентує нагороди".
Таке важливе зібрання
Зібралося іще зрання.
Тут були всі вагомі VIP-и,
Задрипанці і незадрипи...
З Європи й Азії дурня.
Попи кадилами кадились,
Салюти градом в небо бились.
Дупка в Діорі, Щур в Кардені.
А Цар у Сені, чи В Лорені -
Як завше, назви ізкрутились.
Трублять фанфарами акорди
У всіх як стяги - важні морди.
Цар нагороджує, вруча...
І починає з палача -
Медалькою "Святий і гордий".
Медальки сипались й конверти,
З ними звання: "Святий і впертий",
"Святий і злий", "Святий і ясний"...
І тут, як спалах дня прекрасний,
З’явилась Цяця! Файна... Вмерти!
Цар нижню щелепу впустив,
Аж дві медальки загубив...
Щур ледь не вистрибнув з Кардена,
А Дупка став як жах зелений,
Потім збілів, і затремтів.
У трьох в них очі, яко сливи,
Вогнем пристрасним спокусливим
Набрались у єдину мить.
А Цяця як конфуз стоїть,
Промінням сяючи вродливим.
"Ти що за цяця?" - Цар питає.
Та Щур його перебиває
І вже до Цяці з підтанцьовкой
Наскочив вишукано й ловко:
"Рlase, is madame, я вас вітаю!"
А Дупка злобство затаїв.
Він план таємний сотворив:
Щоби Щура загнать під варту,
Царя довести до інфаркту!
Бач, як царівну полюбив!
От творить що кохання сила!
І Цяця фарт Царя змінила.
Цар зруйнував всі шибиниці
Митців всіх визволив з темниці.
Став клеїть коням з гриви крила...
А Шустерайву "live" задав -
Телеканал крутий продав...
Ще й наказав, щоб щучий Дупка
Не таврував свої зарубки,
А "лайв" свободу транслював!
Одмив всіх коміків з болота,
Щоб сміх плодили по суботам.
І все до Цяці: "Диво миле,
Чого б іще тобі кортіло?
Все зроблю - то моя робота!"
Щур від Царя не відставав.
Він мур на камінь зруйнував.
Списав кредити МВФ-у,
Послав до біса свого шефа,
А Цяці персні дарував.
"What is, my golden, щоб хотіла?"
А Цяця чесно говорила:
"У мене справа, воля неба -
Поета визволити треба.
Так совість світу повеліла!"
"Яка там совість, сором, срам?!
Для тебе, мила, світ продам!
У нашім світі, не секрет,
Хто має гроші, той й поет,
Той і Шекспір й Омар Хайям!"
...Так, світ бездушний запустили
Поетів у метал закрили,
Воздвигли зраду і зневір’я.
Дійшло до того, навіть пір’я
У папірці перетворили!...
А Цар, з куточку: "То не я!
То М-органи і їх сім’я...
То Щур і всі його кредити
Бажають світом володіти!
А я для них також ... ніхто!"
Такі розмови Дупка знав
І в Інтерполі закладав...
Під варту Щур таки потрапив,
А Цар указик нацарапав -
Себе з посади, з дуру, зняв...
Он як воно перевернулось!
Країна в вибори пірнула!
Для України вимір - вибір:
Чи вектор Альпи, чи то Сибір...
Куди-небудь, аби не дуло.
Зірвалась дійством вся країна
Від партій до - громадянина.
Ще й відьмам пропозицій куча
У виборах приймати участь...
Бо це ж і їх землі шпарина.
А хитрий Дупка гав та гав,
Він Цяці злет пропонував:
"Ставай на царство царювати,
Я буду всяк допомагати,
Такий тандем ще світ не знав!"
Та Цяця розумом не хила
Цю пропаганду відхилила:
"Таки поможеш, потім зрадиш,
Мене в Лук’янівку посадиш...
Я за поетом приїздила!"
От той поет! Невільник броні!
Як мандрівник потусторонній,
Всяк Дупці портить інтерес
І план, і виборчий процес.
Хай йде до Фені, чи Єдроні!
Про те не знав і сам Мінюст -
Вандали зруйнували "бюст".
Списали акт на комуністів,
А ті на націоналістів...
Лиш парував словесний дуст.
Нема сталевої коробки.
Сховали феміністки попки.
І лише Дупка знав: майнув
Куб в Маріїнську глибину!
Хай Цяця скаче, хоч і гопки!
Образа Цяці в серце сіла,
Зібрала відмів і звеліла
Їм розгорнути пропаганду
Таку, щоб навіть і в Уганду
До влади Дупці не кортіло!
І був канкан, і був майдан.
І Дупка вже тепер не пан...
Письменник! Пише мемуари
Десь у Росії, де є нари,
А може втік у Казахстан.
Верталась Цяця сумно-фея.
Колишній Цар сльозу за нею
Пустив і пальчиком протер.
Він теж тепер пенсіонер
І також пише ахінею...
А Щур потрапив в Улан-Батор!
Як то всесвітній літератор,
Заяви пише в фонди змістом:
Не він є антиглобалістом,
Не він Алькаїди фундатор...
Додому Цяця поверталась
Їй і зоря не посміхалась.
Її верблюд сумну будив
І сорок днів в пісках водив,
Щоб від печалі лікувалась.
І ось вона прийшла до татка.
Там у дворі стоїть, як хатка,
Покритий пальмою намет -
А в нім, не вірити, чермет!
Залізний бокс! Оце загадка!
Загадку викрив Пелікан:
"Я обшукав весь океан,
Поки знайшов оце добро...
У нім лежить моє перо...
І твій, мабуть ще, графоман..."
Все засміялося довкола.
Все небо сипалося долу.
На сонце падали кокоси
І ґвалт стояв сміхоголосий
Як на фіналі по футболу.
Та спершу тато короб взяв
До озера й пустив на плав.
Щоб гроші броні доторкнулись
І власникам своїм вернулись -
Хто скільки клав, той тільки й мав.
Вода знов світлом заблищала.
І цяця першою ступала
У озеро краплин чарівних -
На те вона була царівна,
Мандрівника яка чекала...
Секрети світу з неба впали.
Царівна бронь поцілувала...
І короб з броні-сталі трісь,
Розсипався і хутко дівсь,
Туди, де жаба цицьки дала.
В воді з пером в одній руці
З безмежним щастям на лиці
Стояв поет і мандрівник,
Як перед бабою мужик -
Жував ногами камінці...
То далі вже складать не треба
Віршами мову волі й неба.
Два серця збились у одне
Єдине мариво чудне,
Що зорі кликали до себе.
А десь в Ірпені грошик - дзинь
І появився банк "Ірпінь."
Гикнулось Дупці. За підкладку
Йму вернулася десятка...
От дурень був - мільярди б скинь!
Щур подив свій не міг роззути:
Йому пристав мішок валюти.
Писать заяви перестав
І десь щасливчик учесав,
Туди, куди не може бути...
Фінал в цій казці Хеппі-енд.
Та є іще один момент.
В степу, де Праведник бодяжить,
А жінка-відьма трусить сажу,
Живе у них інтелігент.
Складає вірші, як намисто,
Тягає сало й м’ясо в місто,
Над ліжком виставив портрет
І написав "І цей поет
Спочатку свиням ноги чистив!"
2013р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=401446
рубрика: Поезія, Поема
дата поступления 15.02.2013
поема сміхотворна, прилюдна,
країні нашій Україні, Світлому
Різдву Христовому і розуму здоровому
Коли сидиш в своїй криниці,
То зорі в небі - жароптиці...
Коли піднімешся до хмари –
Розтануть зорі як примари,
Внизу блищатиме столиця!
І хочеться помандрувать,
Себе столиці показать:
Живуть же от орли в криниці,
Що мріють жити у столиці,
Най там хоча б жебракувать...
Спішіть орли на паперть стати
Й гроша чекати від магната...
Стоп, мріє! Геть! Перед усім
Відвідати потрібно Крим.
Столицю поки не чіпати.
Столиця що? Майже Європа.
Їй бридко бачити холопа.
Там всі князі, політикани,
У кожного свої майдани.
А в тебе лиш єдина… Правда…
В Криму народець по простіше:
Свій берег моря, своя «криша».
А з Криму вже, повір мені,
В столицю можна й на коні!
Якщо татари не пропишуть...
Крим зліг, як наче риба-дім,
Серед води мільйони зим.
Там розселилися «нахально»
Кому не лінь національно,
А кому лінь – і той у нім...
Бриньчить Сиваш – допоки наш…
Живе у ньому Барабаш.
А там, накрай, – Бахчисарай –
Живе у ньому Барабай…
В Криму «особенний» пейзаж:
Якщо на Кримські гори скочиш,
То можна роздивитись Сочі.
А як розвіється туман,
То видно і Біробіджан,
Аби не вилупились очі...
Тут у повітрі мрії сплять,
Чумацькі зорі мерехтять.
Палає світло. То маяк?
Не розминутися ніяк.
Підбори тайне шарудять...
Таки дістався. Тралі-валі -
На безкоштовнім «пішкодралі».
Й збентежився: осьо лежить
Кресало! На весь Крим горить!
Як то салют на фестивалі.
Кресалом кресь на Крим увесь,
А голос на російській «здєсь»...
І вмить переклад, значить - тут.
Язик як кремінь! Навіть - бут!
Й Ума нема, а «тумка» єсть!
От ЯК це світло круто діє,
Аж мозок руську розуміє!..
Татарську – також! Всякій «брєд»
Перекладе, як логопед –
Дарма де Крим, а де Росія!...
Собі кресало в торбу скрив.
І сам собі заговорив:
Нехай би тут перо світилось,
То звісно, птиця розгубилась.
Ну, а кресало хто згубив?
Секрети скрізь живуть в Криму –
В кресалах, у вогнях, в диму.
У мовах, фруктах тропікальних.
Крим є інтерн… Національний!
Знать би дістанеться кому...
І ось від першого секрету –
Кресала, сонячного злету,
Пора дістатись на пісочок
У кліматичний поясочок,
До моря – що душі поета.
Об берег лупляться барашки –
У них гуляють Барабашки…
Біліють чайки, як футболки,
Кричать із ними Балаболки...
Крим одурманює без пляшки.
Ото ж бо й є, що не одна
Віками йде за Крим війна.
І разів сім на одну зиму
Міняється начальник Криму...
А новий нову почина!
Так Мандрівник, турист ліричний,
Спостерігав момент привичний:
Мінявся тут якраз начальник
За викрути «ното-реальні».
Складав він ноти політичні!..
Покару досі не змінили:
Небогу в діжку засмолили
Й жбурнули з берега крутого
У воду, до царя морського,
Щоб ноти в морі разом вчили…
Моментом, також традиційно,
Новий начальник офіційно
Вступав в посаду у Криму,
А по-російськи ні «му-му»...
Знав лише суржик міграційний.
Ніяк не встоять осторонь...
Вилазь із торби, мій вогонь!
Кресало кресь, а з ним оратор
Заговорив, як літератор –
Біограф пива «Оболонь»:
«За пользу мнє в войнє в Криму
На службу я тебя возьму!»
Наказ письнув такий начальник:
«Отдєльний пляж, отдєльний спальнік.
І полний доступ ко всєму».
Отак з нікчеми із нікчем
Вмостився перекладачем...
Змінився сан, змінився сон:
Зоря над морем за вікном,
Масандри джерело тече.
Хіба так жити сподівалось
Мандрівнику? А таки склалось:
Купають душу моря хвилі,
Співають гімни легкокрилі.
Аби начальство не мінялось!
Мандрівнику, повір, не йметься –
Дорога обрієм озветься.
В душі чи радість, чи біда,
У мандри зве Сковорода.
І таки йти кудись прийдеться…
Столиця – серденько держави,
Архів любові, віри й слави.
Злітається за сотні гін
Вся «ліміта» з усіх сторін
«Помацать» гетьманські булави.
І Південь, Північ – всякий тут
Облизує столичний бут.
Посольства Заходу і Сходу
Все теревенять про свободу:
«Ya-ya, si-si, yes-yes. Капут!»
Блищить намилена бруківка.
Пищить у shopi гола дівка.
Столиця сито потребляє
Ресурси – їсть, шумить, гуляє.
Як прірва, чисто чорна дірка…
То ж перше, ніж столицю бачить,
Пройтися треба по батрачить –
Сяк-так копієчку зробить,
Щоб було що в конверт ложить,
Апостольському місту, значить…
А де ще крутяться резерви,
Нехай не тугрики, хоч «єври»?
О! там де Тиса і кордон,
Де близько до Шенгенських зон,
Де гуцули трембічуть нерви!
Говерла небом дух приперла
І цідить джерельцями перли.
Із неї видко полонини,
Як «мамалижню» друть румини,
Як венгри шкуру не додерли
Десь років триста, чи то більше…
Та Бог із ними! Вуйкам ліпше
Почути mp-3 трембіти,
У вівців приросту радіти,
Опришків згадуючи лише.
На полонині рдіють свині.
Живуть там Мавки лисо-сині.
А десь до заходу на Чоп
Живе якась Мавкововчоп.
Всяк різнобарв’я у місцині.
Іду. Іду. Сюди мандрую.
І, що не дивно, парубкую.
Розглядую по сторонам:
Не явиться, бува, жона
Із папороті, руті, туї?
Поезію не обирають,
Коли мандрують у цім краї,
Де ледь до хмари осокори,
Де прірви горе, неба гори,
І в очі плоті зазирають.
Горбить, бурлить гірська ріка.
Вода, що бульки молока,
Каміння, буки пір’ям носить.
А хто там моче в річці коси?
Ти ба, Цнотливиця яка!
Та як спіймати оту кралю:
Чи Дойну, Ешку, Пруську, Галю?
Вони з природой плодовиті –
На то дівки несамовиті
Щодо супружного мигдалю.
Як зачарована пошесть:
Опа - нема, опа на - єсть!
То моче коси, то не моче...
І що-то тим сказати хоче?
Цнотлива, от хоч перехресть!
Туди, куди поближче Рахів,
Живе у лісі Мавкамахів,
А там, куди поближче Хуст,
Живе собі Мавкамахруст –
Родина закарпатських жахів.
Хоч мають пики як плющала -
Не блимають мов фотоспалах!
А тут опа... і опа на...
Ну, точно, це – моя жона.
Спіймати б тільки йно удало.
Мандрівнику таки прийшлось
Зловити дівку на «авось».
Це торбочка така є друзі,
Колись ще зроблена в Союзі,
Харчі в ній блимали «наскрозь».
Авоську-пастку розіклав
Й Цнотливицю зафіксував.
Тепер їй нікуди діватись –
Лишилось тільки спілкуватись.
Відверто вже пропонував:
«Кидай, красуне, ліс і плай,
У Крим зі мною разом гай!
Це ж не кудись на Колиму –
У мене дача є в Криму,
А не смерековий сарай...
Сніданок – Херес, білий, нудний,
Обід Мускатний, препаскудний, –
Без тебе, Любко, і вино
В Криму не грає вже давно…
Люблю на смерть! Клянусь прилюдно!»
Цнотливиця блищить раденька.
В «авосі» сплуталась цупкенько:
«Би був би пан, а так, пробач,
У москалів перекладач...
Я патріотка, а не бзденька!
Мої Карпати – то є мати,
На море їх не поміняти!
Хай буду вік Мавкамамзель,
Та не віддамся у «пастель»,
У ліжку буду помирати!»
Як факт отримати жорстоку
Відмову кралі з її боку
Мандрівнику най довелось.
Порожню потягнув «авось»
У путь, куди малює око.
Та не пустим з Говерли зліз.
З собою взяв патріотизм.
Здарила дівка на доріжку,
Що краще помирати в ліжку,
Й не будувати комунізм!
З патріотизмом в Крим подався.
Там знов начальник помінявся...
Бо той, що руської не знав,
Якийсь непотріб підписав –
Скандаль аж до Москви піднявся.
Аж у Стамбулі чувся свист:
«Явісь, явісь, явісь лінгвіст!»
Дарма. Начальника зловили,
Як завше, в діжку засмолили.
Хай свисне в мул аквалангіст.
А новий, ставши у руля,
Так ненавидів москаля,
Що забував на якій мові
Паскудить стяги малинові
І зірку красного Кремля.
Паскудив все підряд невдаха:
Ісуса, Крішну і Аллаха...
Не знав патріотизму суть,
Що ліжко тільки не паскудь –
Із ліжка правильно підмахуй…
По-новому нова мітла
Всі привілеї вщент змела.
Мандрівнику лишилась тільки
Весела дірка від цідилки.
І в путь дорога повела.
В столиці мутить Батько-Цар –
Усім казкар, кобзар і star.
Тримає гостро вуха й беньки
(хоча на голову слабенький),
Розвив амбіції до хмар!
Він має даунське паскудство
Й претензію до всього людства:
Чого не Цар «всія» Європи?
Тож варить варвар у окропі
Ріденькі зерна вільнодумства.
Музиків варить в молоці,
Поетів рве на папірці,
Художників в снігу валяє,
А репортерів псам кидає –
Усім митцям знайшов кінці.
Така політика бридка,
Що не достатньо молока.
Зимою не хватає снігу,
Собакам кортів для розбігу –
То Цар податки «висіка».
Чого ж тоді в столицю лізти,
Коли нема і вдома їсти?
Щоб був енергії запас,
Потрібно спершу на Донбас -
Там на «откатиках» засісти.
Там чорні діри типу нори,
Там терикони типу гори…
Ку-ку у прірву, а відтуда
Вилазить в чорній касці чудо.
«Прівєт, Ахмет!» І він: «Прівєт!»
Бурчить розкопаний Донбас –
Живе у ньому Барабас!
Там десь, у шахтах Краснодону,
Персей зарив змію Горгону,
А сам сховався за Кавказ.
Місцина тут оригінальна:
Куди не стань діра-копальня.
Тут провалитися нівроку
Аж до землі з другого боку!
Або заритись натурально…
Та зариватися не став –
Стрибнув у яму і пропав.
А вистрибнув через діру
Аж у південному Перу,
Де Тітікака типу став...
Онде для чого шахти й нори:
Щоб діставатись у офшори!
«Бабла» нагріб якийсь вагон,
У дірку стриб – і за кордон.
Хай пошукають прокурори…
А в кого ніц грошей ні грама,
Офшор – пустеля Атакама.
Отак прийшлось Мандрівнику
В пісках волать своє ку-ку -
В 3D форматі панорама!
Але то є до крику хист
І досвід (як не як лінгвіст):
Волав, що аж пісок на зуби...
Коли диви: з шиншили шубу
Згубив якийсь «античихрист».
Вдягнувся – аж змінився фейс!
Кортить уже в зворотний рейс.
Шукає як прошпилить глобус,
Чи віднайти якийсь автобус.
Де ти сховався, полтергейст?
А ось де він: ота шиншила
Від древніх інків має крила.
Прощайте дикі ігуаси,
Я знов вертаю до Донбасу,
Якщо моль шубу не побила.
Несли се крила, наче кулі,
Аж із південної півкулі
У Лисичанськ – відьмів колиску –
Живуть у ньому Лисолиски
І інші шахтові дівулі.
А он і Горлівка чадить…
Живе у ній - Гаврилоцить.
А там де штольні й Антрацит,
Мовчить іще Гаврилоцид –
Донбас так «цидами» й димить.
Та Мандрівник тепер в шиншилі.
І хоч затерся (кузов в милі),
Пора в столицю зашиватись,
На люди світські показатись,
Байдуже, що не на кобилі...
Столиця – жар усім на скроні!
Немає кізі, каки, воні.
Та тим відлякує столиця –
На кожнім кроці шибениця.
Й шипить, як гуси у загоні.
Перстом для тайного приказу
Був гетьман Дупка – як зараза!
Де тільки що підслуха, гад,
Біжить шипіти на доклад,
А звідти з писаним указом…
І не приходиться чекать,
Кого ловить, четвертувать,
Кого у вулик посадити,
Кого засмажити, зварити,
Кого, пробачте, люструвать...
Де он столиця, де Алупка –
Між ними всюдисущий Дупка,
Що й демократи в Генсельках
Роти тримають на замках,
Би не чіпала м’ясорубка…
Одначе, день на день не схожий.
Гукають Дупку в царське ложе...
Лиш Цар відкрив спросоння очі,
Зрання попити кровки хоче:
«Шипи, що гоже, що не гоже?!»
«Казав Палач, що ти шмаркач.
Цураєшся прогресу, ач...
З Парижу ввезли гільйотину -
Вона згнила наполовину
І гідна лише, як товкач.»
«Не зашипи, бач, Палача,
Бо ще задасть десь стрибача.
Шукай потім у полі кулі,
Чи у Москві, чи у Стамбулі...
Даруй йому козу з плеча!»
«А ще Оракул «янь» пізнав,
Й пророцьку оду написав...»
«За оду кинь його у воду!
Хай чеше там «янь-інь» народу.
Й два рази щоби не спливав.»
«А ще ось трапилось не звичне:
Зібрався форум політичний...
Із Лондона приїхав Лорд
З Італії святий ескорт,
У всіх броня дипломатична.
Щось белькотять, як німина,
Мабуть у зародку війна.
На москалів чогось сичать.
Бомонд без перекладача
Не розуміє ні «хріна»...
Їм конче зміст перетлумач,
А зник кудись перекладач.
Казали: взяв мотузку й мило,
А фактом жаба задавила,
Чи прилупив футбольний м’яч.»
«Ну а ти Дупка, а чи хто,
Чи член парламенту в пальто?
Шукай, се значить кадру, треба.
Переверни і землю й небо,
Бо зріжу функції! А то!»
То ж Дупка від Царя виходить
І довідки на все наводить:
І що є що, і де, чому...
І хто начальник у Криму,
Чи нотами не воловодить...
І на те Дупці циркуляр:
Жив у Криму якийсь фігляр
«На полном гособєспеченьі
Словно варєнік у вареньі...»
І всякий «фільтрував базар».
Перечитавши все, за сим
Цареві «нашипів» про Крим.
Прогнувши «манічку» свою,
Шепнув, як водиться, Царю,
А той поплутав Крим і Рим.
«Іздав» Указ, ба, не «фігня»:
В Криму знов штати поміняв.
Когось ізнову засмолили,
На його місце посадили
Святого Папу цього ж дня!
А ще лінгвіста дать сюди!
Піймай, й на очі приведи!
Негоже від Царя ховати
Логопедичні агрегати...
Де хочеш вийми й поклади!
Столиця - мати, «мама-мія»,
Козявок ситих пандемія!
Перед столицею предстало
З шиншили шуба і кресало,
І Мандрівник (з ним його шия)...
Зайшов десь з кутових воріт
Як тінь орла в великий світ.
Роззявив подив навіть Дупка:
«Диви яка на ньому шубка,
Хоч і не гей, і не бандит...»
Цар в очі кинув зразу: «Знач,
Це ти мастак перекладач?
Ти Бабель, Бебель, а чи Бобиль?
Чи Гугол? може Гоголь-Могиль?
Я назви плутаю, пробач...
Наказую! Моє веління:
Перекладати до синіння!
Не то зварю, собакам кину,
Чи розпакую гільйотину -
Прогрес нового покоління»
Мандрівнику куди діватись?
Попав в столицю як за грати!
На службу костолому став,
Який шиншилу відібрав,
Щоби не зміг куди тікати.
Та навіть цього було мало.
Паскудний Дупка вкрав кресало...
Гнітить розбещений царизм.
Лишився лиш патріотизм,
Що дівка з Тиси дарувала.
Патріотизм, що хрест до неба,
В столиці жодному не треба.
Крути його «тудам-сюдам»,
На хліб намаж, а він «фіг» вам
Потрібний так, як дурню кеба.
Став справно ляп перекладати.
Та смислів вже не упіймати.
Так без завітного кресала
Тлумачить тямка перестала...
Із кеби випали формати...
Від нього всі крутили морди,
Навіть мальовані бігборди...
І лише москалі його
Сприймали наче за свого.
Мабуть за запахи із торби.
А що то в тебе в торбі є?
Питає радник з ПаРаЄ.
Там був один шматочок сала
І той столиця відібрала.
Чуже ковтнула, як своє.
Обмацав торбу. «Тра-та-та!»
Пуста, що з чистого листа...
Ну як столицю тут покинуть?
Лишається одне - загинуть,
Істліть, що знятий із христа.
У розпачі тужавих днів
Наш мандрівник щодня марнів.
Перекладав всілякі «глюки»,
Трусилися і ноги, й руки,
І точно, наче пуп, синів...
Нема майнути десь в Одесу,
Припнуті крила і колеса.
Верховний Грабель, чи то Врубель,
Імперативний Цвях, чи Дюбель,
Прибив думки до «чемергесу»...
Столиця стала, як темниця.
І хочеться назад в криницю...
Забудь доріг веселі барви!
Чи може кинутись у Лавру -
Ченцями зчовгану каплицю?
Пішов до Лаври. Ладан всюди.
Там всі попи. Всі Божі люди.
Всі молять Господа до «здиху»,
Щоби відвів паскудне лихо,
Яке вмостилося на груди...
А як відводити, коли
Паскудство в святість возвели?
Коли на семеро людей -
Всі десять «істих паскудей»,
Ба, світ до ручки довели...
Як «чемергесику» напився,
В мить у гробницю провалився.
Нема на світі більш столиць,
Що мають скопище гробниць.
І там в гробницях загубився.
Шипів і Цар, шипів і Дупка -
Пропав лінгвіст! Лишилась шубка...
А може, ну його судить,
Хай ліпше в лаврах «печерить»,
Там де костей могуча купка.
Кістки розкидані біліли,
Таємним сном торохкотіли.
Це все, що можна було стріти
Від історичної еліти.
Царі культурні тут почили.
Маслак монгола Чингізхана,
Ребро Хмельницького Богдана,
Зуб Ольги, Ігоря хребці...
Тай багатьох святих гарці
Світились маревом дурману.
Була тут лобна кістка Бруно
І поперек Мао Цзедуна,
Гомілка грецького Сократа
І три фаланги Арафата...
Весь цвіт костей сюди присунув!
Така собі кістяна Рада
Зійшлася, щоб судити владу:
«До пір буде дурак царити
Й топтатись по костям еліти?
Тирана геть! До стінки гада!»
Великий сонце Володимир
Суглобом вліз у інший вимір.
Ще й там він вимагав догану -
«Царизму геть! І смерть тирану!»
Костями на весь Київ гримів.
Так мандрівник усе це бачив
І, як лінгвіст, перетлумачив:
Нема для влади перепону,
Бо пише кум її закони!
А Дупка кум Цареві наче!
В столиці всі перекумались.
Аж під хрестом зобов’язались
Кум куму руки підкладати,
Щоб жив царизм, щоб царювати,
Щоб у меду куми купались.
Куди не плюнь, відвертий глум:
В столиці кум й кум куму кум!
Лиш поділились фігурально
На братства прямо радикальні...
За кількістю в кишенях сум.
І кожне політичне братство
Прописує своє на царство.
Так і тримається царизм,
Бо християнський «кумунізм»
Дозволив владі таке… дійство.
А ти всього лише мандруєш!
Щось трохи бачиш, трохи чуєш.
Та ти не кум і не журись.
Тобі столиця й царство - скрізь!
Якщо в теплі перезимуєш...
Так виліз мудрим із гробниць
В столицю плеканих сідниць.
Тихенько скромним причаївся,
«Ковиль, ковиль…» - і розчинився
Серед мільйонів глупих лиць.
2012р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=401445
рубрика: Поезія, Поема
дата поступления 15.02.2013