| Сторінки (1/36): | « | 1 | » |
Ми обоє з тобою програли багато слів,
сотню мрій і думок, аж обертом йшла голова.
Ми втрачали свою філософію,
ми вбивали свої ж дива.
І не дивлячись на це насильство,
ти є все ще живий. І я жива.
Лиш емоцій нема і нема вже куди йти.
Я пуста. Ти пустий. Світ пустий...
Відпустив.
Відпустила.
А може і ні.
Де ж кохання у цій грайливій брехні?
Весь цей фарс, драма, сльози, безсилля, злість...
Підстав іншу щоку, повернись на сто вісімдесят і тікай.
Ти ж так і зробив. Ну і нехай.
Як і я.
Я не знаю, в що вірю у ці нестабільні дні,
коли світ нудиться в терабайтах букв,
букви складаються у слова.
поки слова мої, я - знову ж таки - жива.
Знаєш, але я вніміла, коли ти пішов;
я осліпла і сльозами змилась чекати смерті;
я оглухла від беззмістовних криків своєї тиші.
Вона не знала, що Він нас колись залишить.
Й не повернеться...?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=668140
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 24.05.2016
Я не знала, що стільки болю
можуть приносити твої губи.
Стільки страху буде ховатись
в спітнілих складках наших долонь.
Якби я знала, що ми закінчимо
тим, що й далі себе голубим...
Чи лізла б вперто на барикаду,
ковтала б жадібно твій вогонь?
Чого не знала, що так пектиме
ніздрі солодкий запах - не твій?
І кожен рух буде наче контрольний -
холодний буде від вмерлих надій.
І я не знала, що красти щастя
можна сміливо і без сумління,
й не відступати, і не здаватись,
і йти нестримно на на глибину.
Не вмієш плисти - сиди на причалі,
плекай надії, розвивай вміння.
Чекай на вашу, морями вмиту,
райсько-уявну, останню весну.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=642523
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.02.2016
Я хочу любити тебе, поки планети стоять в такому ряду
І поки надворі дзвенить найтепліша зима.
Я хочу любити тебе до останньої краплі води в організмі,
Навіть якщо H2O на цьому світі більше ніде нема.
І забувати про сон, бурчання звіра в животі,
немиті зуби і вистиглий чай.
Лиш не забудь пухнасті помахи вій на шкірі
І "Бу" в кінці розмови - як зазвичай.
І мені байдуже, якщо світ вже давно на слизькій дорозі загибелі,
А бананова шкірка падіння вже під підошвою.
Лиш тепло твого лиця на лівому краю мого тіла, там, де ребра,
Є найсолодшою і найнепосильнішою моєю ношею.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=642519
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.02.2016
[i]// потік свідомості // [/i]
Читала Ремарка. Всю книгу можна розбірати на цитати від скоринки до скоринки. Так багато думок виникло. А може, вони були, а я вперто їх ігнорую - і досить вдало.
Здається, що з часом ми все менше і менше відчуваємо. Ми затвердаємо і вже не лиються з нас соки-емоції. І ніколи не знаєш, чи ще коли-небудь відчуватимеш щось подібне… Чи відчуватимеш взагалі.
Найгірша туга - туга за спогадами. Можна тужити за смаком і запахом - і віднайти їх, можна тужити за звуком - почути, тужити за картинкою - побачити. Хай би скільки часу не минало, те, що стосується відчуттів можна переживати знов. Пам’ять не є органом чуття. Спогади як повітря - вони є і їх нема. Ти ж доросла людина, усвідомлюєш, що нічого не вернеш. Люди йдуть, почуття змінюються або розпливаються, як плями від чорнила. А з часом блякнуть і зникають зовсім. Тільки маленький ободочок лишається. Від спогадів лишаються лише лінії.
Ношу спогади не лише в голові. Ношу їх на шкірі, ношу на очах, язику, вухах. Що ношу в серці нікому не скажу. Там тиша. Там порожня множина. Хтозна, шо воно таке.
Тужити за спогадами гірше навіть, ніж тужити за людиною. Бо коли тужиш за людиною - робиш щось таке, що її торкнутись, ввійти своїм життям в її життя, пересіктись, зачепити. Поглянути в очі. І цього часом буває цілком достатньо. Сум притуплюється і життя знову іде своїм спокійним руслом. Спогадів не торкнешся ніяк. Вони належать тобі і нікому більше. Вони як саме житя - вбивають приреченістю і невідворотністю. І коли хочеться повернути, побачити, торкнутись, ти приходиш до тями і розумієш, що то лише спогади, а реальність діаметрально протилежна всім твоїм ілюзіям. Чого торкнутись? Відчуваєш себе єдиною людиною на Землі. Бо та дрга людина на ЦІЙ Землі більше не живе.
А життя так стрімко йде! Кожен день злітає, як листок з дерева. Листки ж іще з липня починають падати, але хіба хтось це помічає, коли на дереві ще хмара соковитої зелені? А потім тобі вже 20, і ти вже не та безтурботна школярка, що по дорозі додому гризла сухарики. Ти починаєш усвідомолювати, що кожен твій щоденний вибір, кожне твоє слово і емоція має прямий наслідок у майбутньому. Раніше здавалось, що майбутнє неблизьке - насправді воно навіть передує теперішньому.
Почуваюсь котом, котрого збила машина на трасі. І я помираю, проте ще жива. А машини байдуже пролітають повз на шаленій швидкості. Я маю іншу цінність - останні хвилини часу, в машин і їх власників свої цінності. Я їх не розумію. Життя не розумію. Не розумію, як маю пережити одруження коханої людини. Щоб багато зрозуміти, треба багато втратити. Може, краще мати і не знати?
Яка ж дивна річ - кохання! Звідки ми знаємо, як назвати речі, яких ніколи раніше не відчували? Нам сказали чи ми генетично самі знаємо всі назви речам? Кохаєш раз. Банальне порівння, але це все-таки політ. І якщо ти піднявся раз, то або летиш зі своїм ангелом до вашого дому, або ж каменем падеш додолу з поламаними крильми і просиш Бога, щоб насмерть, щоб не жити без крил, бо то мука. Якими мізерними здаються зараз всі почуття! Планка стає все вища і вища, надія горить слабше і слабше. Дива не варто чекати. Я і не чекаю. Блискавка двічі не б’є в те саме дерево. Я вже своє чудо мала. А воно загубилось…
Я не прагну відчувати щось подібне знов. І не тому, що не хочу, щоб хоч щось затьмарило спогади. Просто я знаю, що апріорі такого бути не може знову. Групу крові не зміниш, резус фактор не зміниш. Це теж факт, з якими треба просто навчитись існувати. Існувати і шукати сенс в житті, яке свій сенс втратило.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=586798
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 11.06.2015
Мене кромсаєш безжалісно,
І я вдаряю без жалю.
Все тіло набите голками,
руки мої в крові.
І як не котяться гаряче
сльози щирі - та пізно вже.
Бо хоч серця кров качають,
Ми вже давно [b]неживі[/b].
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=582330
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.05.2015
Все наше життя складається з виборів: щоденних і тих, які більше ніколи не прийдеться робити, важливих і мізерних, необов’язкових і невідворотних. Проте є речі, які протягом свого існування ми все ж не вибирали – локація, сім’я, колір шкіри.
Однією з таких речей можна назвати і релігію. Взяти б для прикладу християнство. За різними даними, християнами є близько 25-30% населення Землі. І загальноприйнято, що якщо ти народився християнином, якщо тебе хрестили, ти ним залишаєшся протягом життя. Більше того, дана релігія вважає перехід в іншу релігію гріхом, за який – пряма дорога в пекло. Релігія – спосіб маніпулювання людьми через страх невідомої кари; необмежена влада і корисливість.
Чому хтось за тебе має робити за мене мій вибір? Я обираю те, у що хочу вірити я сама. Чому хтось повинен вказувати мені, якою я повинна бути? Я ж не вибирала собі те, в чому народилась. І це нормально, що мені може не сподобатись те, що вже в свідомому віці я розумію. Та ж ні – «змінити релігію – гріх»! Я хочу свідомо прийти до того, у що вірю. Я хочу, щоб моя релігія співпадала з моїм власним баченням світу. І хай суспільство засуджує те, що я вибираю. Та це тільки тому, що людство завжди гнобило те, чого не розуміє. Якщо я нікому не роблю шкоди, справді поганих речей, якщо моя совість переді мною чиста – тоді я це є я.
Виділитись і знайти щось своє важко. Сіра маса, як трясовина, затягує і не відпускає. Індивідуальності придушуються і тільки по-справжньому сильні люди можуть відкинути осуди суспільства, канони і догми, встановлені невідомо ким, та вже точно відомо для чого, і робити те, до чого лежить душа і розум. Насправді гріх - бути частиною стада, сліпо вірити тому, що ліньки пояснювати і відкривати, витрачаючи свій час, кров і цінності. Гріх – не шукати свою дорогу. І хай яким би тернистим не був шлях, гріх – здатись. Вірю, що у своїх починаннях дуже вже просто залишитись на самоті. Поодинокі шукачі трапляються, проте в першу чергу ми самотні. Не бійся самотності. Страх самотності – відмінна риса маси.
Шукай свій шлях. Роби свій вибір.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=576575
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 23.04.2015
[b]Ти Людина.[/b] Живеш, ходиш по кімнаті, їж столовою ложкою мед, сидиш за комп'ютером, пісяєш, п'єш, розмовляєш, посміхаєшся, нервуєшся, вагаєшся, заплющуєш очі, розплющуєш очі… пригадуєш. І кожного моменту відчуваєш Дотик. Він волає ніжністю, він шепоче пристрастю, він турбується смаком згущеного молока і апельсинів. Він є. [b]Він Дотик.[/b]
Він з тобою. Он щойно ти пробігла по кімнаті за чимось, а Дотик в той момент лежав теплом на тильній стороні твоєї руки. Зараз ти сидиш на дивані, підібгавши під себе коліна, а дотик невагомо лежить в тебе на стегні. От ти лежиш в ліжку, а Дотик обійняв тебе ззаду, накриваючи собою, захищаючи, ховаючи від жахіть ночі. Його немає, він такий же нереальний, як єдинороги, бабайко і вічне кохання. Але кожен подих, кожен помах вій, кожну молекулу крові, що пройшла через твоє стражденне серце, ти його кохаєшсмакуєш . Де б не була, що б не думала, як би не мучилась - він з тобою. Людина - Дотику, Дотик - Людини.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=574984
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 17.04.2015
Маленьке щастя в істоті.
Ніхто не думав, чого ідеальне?
Бо мале? Ніжне? Крихке?
Таке живе?... Вільне?
Для тебе придумали слово «пурхати»,
До тебе прирівнювали королев, красунь, балерин.
І навіть поцілунки називали в твою честь.
Ти того вартий?
Всі люблять твою оболонку,
Захоплюються тобою,
прагнуть володіти тобою,
хочуть закарбувати у віках.
А що в метелика під крилами?
Ти гордий з квітами,
нікого не виокремлюєш,
не любиш більш за всіх.
Невже немає гідної?
[b]Цінність[/b]?
Стомлений за день від квітів,
метелик хоче спочинку,
метелик прагне емоцій,
метелик надто просто живе.
[b]Знудженість[/b]?
І коли здається, що світу кінець,
коли світу і справді кінець
(на ніч, а для метелика – вічність),
Спалахує іскра.
[b]Надія[/b]?
Покинувши все,
знецінивши все,
передбачаючи все,
втрачаючи все,
метелик летить померти.
[b]Вибір[/b]?
Маючи політ, небо, сотні квітів і днів.
Метелик (свідомо?) вибирає свічок вогні.
[b]Суть[/b]?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=561040
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.02.2015
Стомлені руки. Вицвілі очі.
Холодні ночі. Шепіт вітрів.
Заздрісні люди. Неохочі охочі.
Вічна гонитва. Двоє котів.
Фальшиві усмІшки. Прості відмовки.
Клятий сором. Неприязнь. Страх.
Хитка постійність. Голодна дійсність.
Ніжність. Пристрасть. Холод в очах.
Недописані вірші. Рожеві світанки.
Пройдені кроки. Кава. Чебрець.
Глухі етюди. Недовіра всюди.
Розбитий посуд. Тиша. Кінець.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=524526
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 19.09.2014
Твої губи смаку згущеного молока
малюють карту Всесвіту на моєму тілі.
Полум*яними рухами наших очей
Ми зриваємо плоди радостей-насолод спілі-спілі.
І підкорюючи Еверест, і спускаючись в Маріанський жолоб блаженства
робимо те, що ніхто ще досі не робив,
доводимо те, що не мало доведення,
відкриваєш те, що ніхто ще досі не відкрив.
Але ж ти так і хотів - плисти в течії проти неї,
Ринути зі мною у простір безмежності здійснених мрій,
Стати першим, останнім та протилежно іншим у світі,
що втратив віру - світі насильства, цін та морально-фізичних повій.
Живучи, мов єдиний, останній день на Землі,
вдихаючи п*янкий та рідний запах цитринів й ванілі,
лоскочучи слух легким полум*ям тридцяти свічок,
твої губи смаку згущеного молока
малюють наше щасливе спільне майбутнє на моєму тілі!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=517499
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 15.08.2014
Ви пам*ятаєте свою першу серйозну літературу? Таку, яка змінює світогляд, яка забивається цвяхом по саму «шапочку» у твою свідомість, і нічим вже її звідти не видовбеш. Перший досвід дорослого життя, але у дуже маленькому флаконі, без серйозних наслідків. Ніби взяла плаття напрокат, приміряла, поносила, побачила, як ж то має бути для тебе конкретно – і віддала. Така собі бета версія життя – серйозна література.
Мене виховала Шарлотта Бронте. Моєю ПСЛ є «Джен Ейр». Вперше прочитала, коли мені було 11. І після того 4 рази на рік – стало правилом, традицією, святом, обов*язком – я перечитувала це вмістилище ідеалів, черпаючи натхнення брести проти течії.
Я знала, що буду однолюбкою. Я просто не могла бути іншою. Надто після того, як мене виховала жінка з роду Бронте.
Це стало моїм даром. Або ж моїм прокляттям – у різні пори року я бачу це по-різному. Проте я знаю, що якщо я вже своє серце віддала одній людині, іншій нічого не залишиться, крім серцевої сумки. Це ніби постійні зуби: якщо вибити котрийсь з них, на його місці інший вже не виросте.
І навіть якщо прийдеться все життя прожити без рідної людини поруч, поки є небо, дерева і хмарки, я не сама. І не самотня.
… Або я просто не вмію любити…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=516010
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 07.08.2014
Просто ми так часто вбираємо маски:
байдужості, нахабності, вседозволеності.
І надто часто придумуєм відмазки,
Щоб приховати причини підпухлості та втомленості.
Вмикаючи образ - одних із нажитих багатьох,
А з часом і досвідом їх все більше -
Ти захищаєш своє серце і все в ньому ще тепле
Від плювків, від образ, від суматох.
І сміючись голосніше від всіх,
розмовляючи більше від всіх із цієї кімнати
Ти просто заглушуєш свій внутріщній порив зробити
надто необдуманий, бажаний, лякаючий
та до біса щирий вчинок: підійти й обійняти.
І намагаючись знищити себе по кавалках,
щоб відбудувати нову, правильну і залізну до відчуттів,
Ти фізично відчуваєш дотик, смак, запах, тепло губ -
нереальних, як в нашому останньому поцілунку
Із присмаком солі - як лише я могла хотіти, як лише ти хотів.
Маска відпадає...
[i]P.S. "Баута" як доказ і як втілення[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=496287
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 02.05.2014
Знаєш, що таке «відпускати своє»?
Справді відпускати, абсолютно і беззаперечно. Не так, як це роблять рибалки – «нехай підросте».
Відпусти людину! Ану спробуй!
Людей відпускати просто, але не тоді, коли віддав людині себе і взяв від людини її кусник.
Ви не робили, але певно, десь таки спостерігали, як два шматки металу притискають щільно одне до одного. За певний час у кілька років, якщо ці метали розняти, можна побачити, що в кожному залишились молекули іншого. В людей так само…
Як можна відпустити людину після спільно пережитого щастя, горя, невдач і радостей? Після сліз, перемог, халеп, після холодів зими і спеки літа, після сотень кілометрів проїжджених доріг і стоень кілометрів пройдених разом доріг, після спільних ночівель і спільних безсонних ночей, спільних сніданків, обідів, вечерь, після бочок разом випитого квасу, після арів стоптаної трави? Як можна відпустити людину після того, як людина бачила тебе будь-якою: гарною, негарною, намальованою і без макіяжу, веселою, задоволеною,в гарному гуморі, грайливою, пустотливою, злою, роздратованою, шаленою від гніву, істеричною, змученою, знудженою, отруєною шашликом, простудженою, засмученою, заплаканою – у всіх станах, в яких ти коли-небудь існувала. І людина тебе приймала такою, як ти є. І раділа з цього. І переплетені чагарники твоєї душі розпустили свої гілки і зробили тунель, щоб впустити людину – і знов сплелись. Ти відкрилась лиш цій людині і віддавала кожну свою емоцію, всі почуття. І відчула те, що не дано було відчути кожному.
Ти тратилась.
То як відпустити? Хіба як рибалки маленьку рибинку. А потім – знову спробувати спіймати.
І коли метали змішали свої молекули і їх розлучили – питання до друзів хіміків – як вирвати ті молекули? Роки ж не викинеш…
І скільки б не пробували долучитись до нового металу, щоб заповнити себе чимось, вибити ті старі молекули, нічого не вийде.
Бо будучи з людиною роками – віддававши і дававши – такою, як ти була, ти вже ніколи не будеш. Ти вже не будеш такою цілісною, як була «до».
І не зможеш.
І не схочеш.
Як дозволити людині – власне, у своїй свідомості, бо ж у реальності від тебе нічого не залежить – мати когось іншого і належати комусь іншому? І байдуже на фізичний аспект цієї власності – доторки, спалахи пристрасті і ніжності. Ти гидишся слідів на людях, але на своїй людині вони меркнуть. Тобі нереально важка думка, що хтось знатиме Його таким, яким Його досі знала лише ти.
Але в свою чергу ти не хочеш, щоб тебе хтось знав такою, як ти була з ним. Ти пам’ятаєш свої слова. І ти їх більше не вимовляєш, і навіть не думаєш.
Неправда, що у серці живе лиш одна людина. У серці багатезно кімнат, як у готелі «Плаза» в Нью-Йорку. І на кімнаті з найсвітлішими дверима в найтемнішому кутку табличка з Твоїм іменем. А всередині на червоних стінах, стелі і підлозі білими і чорними фарбами пишуть слова, які ви одне одному говорили. Всі стіни хаотично списані, але – на щастя чи на жаль – двері то з важкого каменю. Їх не відчинять, стіни не замалюють, слова не забудуться.
Вони житимуть стільки, скільки житиме серце. Скільки житимеш ТИ…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=495495
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 28.04.2014
Щодня ми задумуємся на різними побутовими речами: скільки коштує гречка, куди поділись ключі, де поставити не потрібні зараз зимові теплі светри. Ми живемо у шаленому ритмі, ми живемо своїми недоліками та плюсами, ми живемо із зоровими хворобами, коросткозорістю та «курячою» сліпотою – бачимо тільки зблизька, а на речі масштабніші за шкарпетки та капусту у всіх її проявах нас не вистачає. Можливо, через те, що ми – люди – невеликого росту, в середньому один метр сімдесят сантиметрів, а можливо, тому, що мозок у нас ще менший, а серце і поготів.
От тільки не треба казати, що я зараз іронізую і працюю над сильно «заїздженою» темою. Спробуй одного разу у будній день сісти на площі містечка (у великому місті нецікаво, вже надто багато людей). Поспостерігай за людьми. Всі вони є одним обличчям, всі вони є мурашками, фізично і морально, всі вони є заклопотаними байдужими постатями у історії людства. Або спробуй кинути гроші під ноги, ніби ненароком, обережно. Як швидко їх помітять? Закладемось, що не так вже й швидко. Закладаюсь, бо знаю напевне. Бачила. Настільки ми вже стали заклопотаними, що не бачимо навіть того, за чим полюємо, що відслідковуємо роками свого життя.
Так, у процесі еволюції, розвиваючись технологічно, ми втратили багато людського. А як без цього, коли подекуди людей почали заміняти роботами? Цього й слід було очікувати. Та якось не хочеться вірити, що все пропало. Гени пальцем не задушиш. Ми зберігаємо певне тепло і людяність від батьків, дідів, прадідів... Хоча це стає так важко у часи штучного запліднення.
2012p.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=492436
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 14.04.2014
Якщо я раптом впаду і не буде сил встати
Просто обійми, не треба говорити, питати.
Якщо я раптом забудусь у своєму горі
Просто тримай мою руку і перебувай поряд.
Якщо я раптом заплачу і зрошу сльозами ліжко
Просто сядь скраєчку й руками розтирай і грій мені ніжки.
Якщо я раптом зневірюсь й не бачитиму мети
Просто дивись мені увічі й не дозволь одній піти.
Якщо я раптом скажу, що більше тебе не люблю,
Просто закрий мені рот поцілунком - і я повернусь в колію.
І якщо раптом ми не зможем бути разом, або зможем, та не на вік.
Просто знай: ТЕБЕ я буду і хочу чекати, бо ж ти є мій, мій чоловік*.
(* - man)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=491448
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 09.04.2014
Так багато слів сказано дарма.
Орієнтирів з світла вже давно катма.
В телефонній слухавці чути лиш гудки.
У куті кімнати - проводів мотки.
Достукатись не зуміли, хоч грюкали слізно.
А тепер гладимо двері надто щиро - пізно!
І коли щемить всередині й запирає дух
Прилітає весь біль світу роєм диких мух.
Раптом розумієш, що прийде розплата
І буде мала масштабом їй оця кімната.
І розкаяння прийде, ти відчуєш раптом,
Просто ви не впорались: було мало? надто?
І буває вечорами ти вже сам не свій
Від нереалізованих прагнень та надій.
І буває, що ночами у своєму ліжку
Ти сумуєш за руками, й ні з ким гріти ніжки...
Хоч і так багато слів сказано дарма,
Знаєш, ти вже більше не її, бо її нема...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=487719
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 23.03.2014
За мотивами книги Габрієля Гарсія Маркеса "Спогади моїх сумних повій"
Юная Дельгадина, лепесток нежной розы,
сладкий аромат мёда, отданный мне в ночи.
Сквозь ветра и бушующие на побережье грозы
Слова о любви своей страстной тихо мне прошепчи.
Дельгадина-Худышка, дочь королевской крови,
Свет моих глаз старческих и вкус моих старческих губ.
Ты моя радость поздняя, мой порыв безголовый.
Прошу, извини меня, если бываю груб.
Милая Дельагидна с оливковой шелковой кожей,
Стань моим сном прекрасным реальнее всех миров.
Ты словно лань неручная, и на луну похожа,
Сбросила с плеч моей юности те девяносто оков.
О моя Дельгадина, ты же меня изменила!
Ты мне урок подарила и я стал совсем другой:
[b]нет счастья на свете большего,
чем спать в жару возле той,
что сном своим только да улыбкой однажды
отобрала покой![/b]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=476451
рубрика: Поезія, Посвящение
дата поступления 01.02.2014
я відкриваю новий океан в собі – твоїм іменем
я його назву. І вирушу в плавання
в простори незвіданих почуттів,
емоцій-вражень-переживань,
нетерплячості від бажаного,
очікування бажаного,
отримування бажаного
солодкості моментів,
швидкого плину часу разом,
одночасно сказаних слів,
однохвилево подуманих думок,
спільно запалених поривів пристрасті,
спільно заквітчаних поривів ніжності
-
тихих лагун задоволення.
З тобою.
І вирушу в плавання,
в простори незвіданих почуттів,
емоцій-вражень-переживань,
розхристаних нервів,
солених сліз,
гарячих сварок,
глибокого нерозуміння,
глибокого небажання,
глибокої байдужості,
гучних хлопків дверима,
агресивних жбурлянь телефоном,
нападів алкогольного сп’яніння
–
шалених штормів неспокою.
З тобою.
і я потону в тому океані.
я надихаюсь води,
повні легені.
і повільно злітатиму на дно цієї водойми.
і залишатимусь лиш згадкою у чиїйсь оперативній недовговічній пам’яті.
лиш ти згадаєш – пірнеш – витягнеш моє бліде тіло- вдарятимеш по грудній клітці – трястимеш обличчя – заплутуватимеш довге волосся, яке прилипатиме до обличчя - кричатимеш – повертатимеш.
І я вдихну тебе.
І почую «люблю».
І попливу.
З тобою…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=460796
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.11.2013
Я заспіваю тобі колискову. У темряві ночі.
І доторкнусь лагідно дуже пальчиком губ.
Довго і ніжно вдивлятимусь в твої очі.
Знаєш, що думаю, милий мій друг.
Ти посміхнешся. І відізвешся на німий заклик
сплетінням гарячих долонь міцним.
Руки обіймуть вперше, мов із сотнею практик.
Тільки і встигну подумати: "З ним!"
І театрально, у такт із нами опустяться штори,
Щоб приховати від всіх таємницю, що буде потІм.
На те, що давно так чекали, що рвались в простори,
Я тобі щиро взаємністю відповім.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=428001
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 29.05.2013
Наскільки висока твоя купа щастя,
настільки глибоке провалля горя.
Між ними немає драбини чи шеста,
щоб злізти/піднятись без поту та болю.
Щасливий? Щаслива? – мовчи, людино.
Вітри рознесуть щастя в полях.
Поділять і птиці, й маленькій стеблині,
А ти шукатимеш його у піснях.
Ти хочеш і можеш, ти віриш і знаєш,
То рвися зубами до мрійних висот.
Не слухай нікого – ти ж щастя шукаєш!
Не вір ні в образи, ні в гнівний бойкот.
Між щастям і горем - тонесенька смужка.
Між коханням і люттю – однесенький крок.
Між другом і ворогом – речень галузка.
Між свободою й рабством – волі ковток.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=426960
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 24.05.2013
На вулиці каштани зацвіли!
Здається, дерево свічками запалилось,
здається, дерево мереживом покрилось.
Над деревом жуки і бджоли загули.
Над вулиці каштани зацвіли!
Здається, в пар повиростали крила,
Здається, вЕсна собі чар купила,
щоби й закохані до парку забрели.
На вулиці каштани зацвіли!
Здається, з квітами враз щастя засвітилось,
здається, що така пора іще недавно снилась…
А в нас у місті всі каштани зацвіли!
08/05/2013
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=426663
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 22.05.2013
Вона лежала на підлозі. І страждала. Він пішов. Життя пішло. Сонце пішло. Він покинув Її. Чому? Що Вона зробила не так? Чому серед кількох мільярдів особин жіночої статі саме Вона? Вона хотіла померти. Їй дуже боліло. Вона думала, що помирає. Але ні, Вона не помре. Надто сильно билось Її серце. А,може, це була його передсмертна агонія? Воно стукало, стукало, стукало. Вона слухала стукіт свого серця. А воно, ніби знаючи, що Вона слухає, все стукало, стукало, стукало. Її очі закривались. «Якщо не смерть,то хай сон.Нарешті він прийшов по мене»-подумала Вона. І заснула. Їй снився Він. Він був прекрасним. Могутній торс з підкачаними мязами, тонкі риси обличчя, ідеальні ніс, губи, сірі розумні очі, ніжна білосніжна шкіра. Він був Її ангелом. «Він прийшов, щоб добити мене.»-подумала Вона. Він підійшов до Неї, змерзлої від холодної землі, подав руку і допоміг піднятись. Вони були на березі річки,швидкої, як життя.
«Іди геть!»-закричала Вона. Проганяючи Його, Вона дуже хотіла, щоб Він не йшов, залишився.
«Не завдавай мені більшого болю!Благаю. Пожалій,не вбивай.»-плакала, благаючи Його Вона.
«Не бійся,я зараз піду»-поспішив заспокоїти Її Він.
«Ні! Не йди.Я благаю,не йди.»-Вона впала на коліна перед Ним.
Вона не хотіла, щоб Він пішов. Вона боялась вічності. Вічності,яку проведе не з Ним, а з Самотністю.
«Не бійся. Я знову з тобою.Це правда. Це не сон.Це не сон...»
«Це сон»-прокинулась Вона.
«Це тільки сон»-сказала сама до себе.
Велика дірка в серці збільшилась, гарячі, як окріп, сльози бігли по щоках. Вона тремтіла. Тремтіло все її тіло. До останньої кліточки. Вона не хотіла жити. Та Вона повинна.
«Подумай про батьків»-раптом обізвалась Совість.
«Подумай про себе»-сказав у відповідь Егоїзм.
«Не думай»-сказав Розум.
А Вона почала кричати. Вона кричала з усіх сил. Вона не могла слухати слова, образи, фрази. Вона кричала,бо в суперечку вмішався Біль.
«Страждай.Ти це переживеш, і станеш сильнішою.»-сказав Біль.
«Я не хочу це пережити. Я не хочу бути сильнішою. Я не хочу жити. Я не хочу бути. Я хочу померти.»
Тоді Совість сказала:
«Живи для рідних!». Совість думала про інших. Совість знала, що Її рідні будуть страждати.
«Живи для себе»-сказав Егоїзм. Егоїзм піклувався лише про себе.
Біль сказав:
«Живи для нього».Біль хотів,щоб вона страждала.
А Серце сказало:»Живи.»
І Вона ожила. Щось у Ній клацнуло - і вона майже ожила. Трохи ожила. Перстала помирати. Вона відкрила очі. Вони вже не були дикими, бездонними, порожніми, без погляду. Вона піднялась з підлоги. Пішла у ванну. Відкрила воду в умивальнику. Вода була гаряча. Вода текла, шуміла, заспокоювала. Вона підставила руку під струмінь гарячої води. Вода не обпікала. Вода огортала руку теплом, надсилаючи це тепло в подарунок-дяку Серцю. Вона підставила іншу руку. І миттю її відсмикнула. «Ой. Яка гаряча вода»-подумала Вона. До Неї нарешті повернулись відчуття. Вона вимкнула гарячу воду, ввімкнула холодну. Підставила обидві руки. «Приємно». Вона набрала в долоні воду. Обличчя відчуло прохолоду, якої так прагнуло. Вона подивилась у дзеркало над умивальником, вдивляючись у свої глибокі темно-карі очі.І сказал вголос:
-Я буду жити.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=414731
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 01.04.2013
Знаєш, ми всі прагнем досконалості,
шукаєм ідеально пухкі губи,
Чи ідеально великі груди.
Ходимо й шукаємо повсюди.
Ми шукаєм ідеальний борщ,
Ідеальну доброту та турботу.
Ідеальне хобі і роботу.
Ідеальну оченят глибОту.
Робим це, скоріш за все, з цікавості.
А може, через незадоволення
Але я думаю, Знаєш,
що ми прагнем досконалості
тільки тому, що не є щасливі.
БО ЩАСТЯ, ЙОГО ДИВНИЙ СМАК - ДОСКОНАЛІ!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=407848
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 10.03.2013
А час біжить.
Життя летить в нікуди.
Я не умію жити.
Кудись лечу,біжу.
Вслід за життям,але ми просто люди.
Життя-рулетка,яку раз-в-раз кручу.
І лечу,куди сама не знаю.
І біжу,у далечінь,кудись туди,
Де сонечко встає й сідає,
Куди летять всі мрії мої й сни.
Життя не спить,і навіть не дрімає.
Воно летить,біжить за мною вслід.
Хоч деколи мене переганяє...
А я засну-засне зі мною світ...
Я не є центром світу,
Я-сіра маса серед чорноти.
Мені ще сонечко так мило-мило світить...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=407603
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.03.2013
Кожен з нас коли-небудь писав смс - і стирав текст. Боячись наслідків.
Хтось писав "Я кохаю тебе" - і стирав, боячись невзаємності.
Хтось писав "Я не кохаю тебе більше" - і стирав, боячись залишитись сам.
Писали ми і злі, матюкливі, болючі слова - і стирали, не бажаючи робити боляче.
Писали слова великої ніжності, турботи і ласки - і стирали, боючись бути засміяним або вважаючи, що вони просто-напросто не потрібні отримувачу.
Завжди щось заважало, сиділо черв*ячком сумніву у грудях.
А через деякий час починали жаліти про те, чого не зробили...
Цікаво, яким би було наше життя, якби всі ті повідомлення відправились?
І скільки повідомлень ми не відправили, а треба було, і скільки повідомлень ми таки відправили, а робити цього було не слід?
Не бійся робити крок. Буду банальна, кажучи, що все, що не робиться - на краще.
Але у моменти вагання, все ж натисни "відправити". Знайди в собі сили і зміни своє життя!!!!! Натисни страшну клавішу мобільного чи кейборда тільки для того, щоб побачити, що з цього вийде.
Напиши мені, читачу, якщо все ж зважишся. Я триматиму за тебе кулачки!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=401852
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 17.02.2013
я не предам наш тихий шепот ночью - я не предам.
я не предам той пылкий взгляд короткий - тебе отдам.
я не предам дрожанье рук горячих - горячих тел.
я не предам мечты о море синем - как ты й хотел.
я не предам вкуснейший чай на завтрак – его допью.
я не предам тот милый нос, который я так люблю.
я не предам тот аромат пьянящий, от нежных губ.
я не предам ту силу от объятий – хотя и груб.
я не предам твое доверье, чистое
как будто кровь.
я не предам тебя, мой друг единственный,
моя любовь!!!
02/02/2013
20-37
P.S. НЕ СУДІТЬ СУВОРО - РАНІШЕ ПО-РОСІЙСЬКИ НЕ ПИСАЛА.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=397640
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 02.02.2013
Себе втрачала я уже не раз,
втрачала почуття, втрачала гідність, душу.
А потім сотні вибачливих фраз
з метою: «Повернути мушу!»
Я сотні раз вбивала почуття,
І не лише свої – я злою прикидалась.
І в результаті, в самоті своїй
Я тет-а-тет так часто залишалась.
Я вірю у добро, я вірю, що верну,
Але чомусь так складно, але чомусь так складно…
Не знаю, чи піду, не знаю, чи прийду.
Та дуже хочу, щоб було не марно.
12/10/2011
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=394911
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.01.2013
я витру сльози сухими долонями
не зможу ніяк підвести очей.
змучена вся я твоїми полонами
досить вже з мене самотніх ночей!
досить брехні отої солодкої,
досить вже казок на ніч щодня.
не передати словами емоції,
коли знаєш правду, а чуєш – брехня.
досить вже мучити, мучити, мучити.
досить не їсти, синців круг вій.
хочу бути дуже могучою,
зронити: «Не твоя і ти не мій».
досить вже їсти себе, виїдати
весь світ прекрасний, що ще не помер.
хай краще буде прекрасною пам’яттю,
аніж болячкою, але тепер.
22/1/2013
0:31
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=394441
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.01.2013
Для чого любити, для чого кохати?
Щоб сльози лити й ночами не спати.
Для чого вірити і прощати,
Якщо він не хоче нічого знати.
Для чого мрії, розбиті криком.
хай серце буде повите ликом.
Для чого мати надію на краще,
Якщо він вважає, що ти – найважче.
Для чого серце своє віддати,
Якщо хтось хоче на нього стати.
Для чого чекати вдома ввесь вечір,
Бо ж не обійме тобі він плечі.
Чому ж бути вірна, і недоступна.
Якщо він шукає собі наступну.
Для чого душу свою віддати…
Живи для себе або йди спати.
27.06.2012
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=394357
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.01.2013
Я пам’ятаю твої ніжні очі,
Я й досі бачу їх, щоночі уві сні.
Вони дуже красиві. на них є сто охочих,
Але для мене в світі вони такі – одні.
Я пам’ятаю твої ніжні губи,
Я відчуваю дотик їхній навесні.
Він завжди був, і є, і буде.
Легенький поцілунок належить ще мені.
Я пам’ятаю твої ніжні руки.
Я грілась в них, неначе горів ліс…
І навіть як й хотіла б це забути
Немає вітру, щоб любов відніс.
19.01.2011
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=392991
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.01.2013
В що я, напевно, ніколи не повірю, так це в те, що людина не має романтики в душі. Кожен з нас має таємну ниточку, потягнувши за яку просинаються всі прекрасні почуття в душі, просинається ніжність і трепет, для любові як відлік запускається. Лише в деяких людей ці нитки далеко заховані. А може, я наївно помиляюсь, бо боюсь одного дня прокинутись і лежачи на спині та дивлячись в стелю зрозуміти, що не у всіх людей є ці нитки в серці і як же я гірко помилялась, витрачаючи на беззмістовне копирсання у серці якогось перехожого у моєму житті стільки свого дорогоцінного часу. А може, страшніше буде розуміти те, що людей з нитками в серці мало. І що очі – не рентген, простим поглядом не видно, в кого що там під одягом. Може, на щастя. А може, й ні. Бо скільки б ми помилок не зробили, сприймаючи людей не так,вважаючи їх не тими, хто вони є насправді. Можливо, це все принади життя, воно, бачте, таке-от оригінальне.
Кожна душа то є темний ліс. Правда. Але що ж тоді дає нам пізнавати цю хащу? Людина,яка відкриває душу, запускає у неї легенький промінь світла. Він є світочем в темряві душі. Але людина повинна хотіти відкритись. Важко захотіти. Вилізти зі своєї мушлі. Сидіти в мушлі - це як брати і нічого не давати. Важко одного дня встати з правої ноги, а не зі звичної лівої і почати давати часточки своєї душі наліво і направо.
Можливо, світ став би іншим, якби ми віддали часточки своєї душі тим, хто свою душу продав.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=392549
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 15.01.2013
Так дивно: треба відпускати,
щоб получити щось взамін.
Так дивно: треба не боятись.
Дістанеш радість як обмІн.
Так дивно: треба мати віру,
хоч душу виїла печаль.
І дуже дивно: справді мати міру,
коли насправді вже не жаль!
13.04.2012
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=391929
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 12.01.2013
Пристрасть чи ніжність? Фізична тяга чи турбота? Важко вибрати між вічним рухом та вічним спокоєм, між протилежними за своєю суттю речами? І особливо важко, коли на роздуми в тебе залишилось ще 10 годин. Всього.
Хто ти є? Яка ти? Чи знаєш ти, де ти помреш? І хто триматиме за руку тебе на смертному одрі? Чим визначається сутність тої чи іншої людини: вічним бажанням жити чи життям на повні груди? Чого людина є така, яка є, і чи може вона змінюватись у певних речах? Сутність Людини визначається генетичним кодом. Людина може бути дияволом з плоті і крові, але настільки приборканим різними впливами церкви, що з часом стане святим демоном. Хоча, це залежить і від сили внутрішньої начинки, стержня, що є у кожному з нас. Якщо він скований із олова, то само собою лев буде мирним у своїй моральній клітці все життя. Але якщо стовп сталевий, то ніякі бетонні стіни його не зламають.
(с)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=391736
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 12.01.2013
якось тихо й ненароком
ти постукав в мої двері,
і швидким непевним кроком
ліг словами на папері.
запечатав моє серце,
немов входу і не було,
ніби злива не шуміла,
ніби вітру і не чуло.
враз рішуче і нестерпно
шарпонув мене за руку,
полонив в палкі обійми,
подолав нашу розлуку…
я прокинулась зранку,
наче сни мені й не снились.
ми з тобою розділені
так дверима й залишились.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=391423
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.01.2013
я спитаю, чи тобі тепло.
а ти скажеш мені, що ні.
буду гріти тебе думками,
прийду гріти і уві сні.
просто в тебе не такі руки.
очі твої теж не такі.
ніжні, добрі, і дуже чутливі.
дотики твої легкі…
хочу бути поруч з тобою.
засинати в твоїх руках…
хочу вірити, що любов’ю
крила виростуть в нас на плечах.
будеш гріти мене думками,
оберемками своїх мрій.
я відчую і вони стануть
світлим натяком наших надій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=391386
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.01.2013
Жаркою прохолодою днів
І ніжними обіймами ночей
Осінь привіялась.
Легенькими поцілунками в чоло,
Трепетними рукостисканнями
Принесла сміх.
І сум мій враз згорів
Та зник з куточків очей…
Я загорілась.
Натхнення й піднесення в мені ожило,
І спалахнула стадіями
Любов, з купою інших втіх.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=391376
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.01.2013