пописуха

Сторінки (1/52):  « 1»

Добрий доктор Джоні (Мої статті )

Не  так  давно  словниковий  запас  вітчизняних  реабілітологів  і  лікарів  поповнився  новим  терміном,  а  саме  «каністерапія».  Таке  незвичне  для  нашого  слуху  і  вимови  поєднання  літер  та  звуків  виникло  завдяки  двом  іноземним  мовам:  «каніс»  на  латині  означає  собака,  а  «терапія»  грецькою  лікування.  Ну,  звісно,  собак  не  використовують  в  якості  пігулок,  крапель  чи  ін’єкцій,  проте  давно  помічено,  що  гарні  емоції,  що  виникають  в  результаті  спілкування  людини  із  собакою  сприяють  швидшому  одужанню.  
Невідомо  коли  вперше  люди  помітили  терапевтичний  ефект  від  своїх  домашніх  улюбленців,  проте  в  історії  собако-терапії  є  один  відомий  факт.  Під  час  другої  світової  війни,  лікарі,  що  доглядали  за  пораненими,  виявили,  що  в  тих  госпіталях  при  котрих  дозволяли  мешкати  собакам,  хворі,  котрі  любили  бавитись  з  тваринками,  одужували  швидше.  
Пізніше  песиків  почали  залучати  до  реабілітації  дітей-інвалідів,  найчастіше  це  були  психічні  та  нервові  розлади,  затримки  розвитку,  хвороби  нервової  системи.  Пацієнтами  чотирилапих  лікарів  часто  стають  діти  аутисти,  малеча  з  синдромом  Дауна  та  дитячим  церебральним  паралічем  (ДЦП).  
Звичайно  якихось  надприродних  здібностей  собаки  не  мають,  все  значно  простіше,  вони  лікують  своєю  любов’ю,  теплом  і  добротою.  Проте  буде  помилкою  вважати,  що  придбавши  дитині  песика,  родина  одразу  отримує  терапевта.  Існують  певні  нюанси,  не  кожна  собака  може  брати  участь  у  терапевтичних  заняттях,  перш  за  все  у  характері  пса  має  бути  відсутня  агресія,  він  повинен  спокійно  реагувати  на  будь-які  дії  дітей.  З  собакою  має  працювати  тренер-кінолог,  аби  привчити  до  слухняності  та  покірності,  щоб  не  траплялося  неприємних  інцидентів  при  роботі  з  дітьми.  
Сам  сеанс  каністерпії  проходить  під  наглядом  психолога  та  каністерапевта,  перш  за  все  дітки  долають  свій  страх  перед  твариною,  товаришують  з  нею  та  набираються  позитивних  емоцій.  Діти  з  порушенням  мовлення,  намагаючись  віддати  команду  псу,  або  просто  спілкуючись  з  ним,  непомітно  для  себе,  вчаться  правильно  вимовляти  слова,  адже  їм  так  хочеться  щоб  цей  незвичайний  лікар  їх  зрозумів,  збоку  це  виглядає,  як  гра  дитинки  з  собакою.
Часом  трапляються  випадки,  коли  через  хвороби  центральної  нервової  системи,  дитина  не  може  повністю  володіти  своїм  тілом,  оскільки  м’язи  надмірно  розслаблені,  або  ж  навпаки  неприродно  стиснуті,  гра  з  собакою,  для  таких  діток  може  бути  лише  мрією,  але  і  тут  пухнастий  лікар  може  прийти  на  допомогу.  Коли  маленького  пацієнта  кладуть  на  велике  м’яке  тіло  пса,  малечу  охоплюють  приємні  відчуття,  окрім  того  тварина  дихає,  природно  здіймаючи  та  здуваючи  живіт  від  цих  рухів  м’язи  дитини  теж  скорочуються  і  розслабляються,  так  відбувається  своєрідний  природній  масаж.  
Такий  цікавий  спосіб  лікування,  як  каністерапія  використовують  і  у  місті  Бердичеві  в  центрі  соціокультурної  та  активної  фізичної  реабілітації  «На  рівних».  Допомагають  у  цій  добрій  справі  двоє  волонтерів,  а  саме  кінолог  Юзеф  Феліксович  Конинский  та  пес  Джеймс  породи  Бернский  Зенненхунд,  що  правда,  тут  його  люблячи  називають  Джоні,  доктор  Джоні.  Цій  породі  собак  зовсім  непритаманна  агресія,  вони  неймовірно  добрі  і  терплячі.  
Коли  Джоні  разом  з  господарем  відвідує  малят,  для  них  це  справжнє  свято,  вони  радіють,  тішаться  і  кожен  хоче  доторкнутися,  погладити,  обійняти  доброго  пса,  котрий  видається  їм  велетнем,  втім  він  слухняно  виконує  всі  команди  господаря  і  з  легкістю  спілкується  з  малятами.  Добрий  пес  навіть  став  головним  героєм  відеокліпу  в  котрому  показані  його  заняття  з  малечею,  цей  сюжет  розчулює  всіх  глядачів,  навіть  затятих  скептиків.  Єдине  до  чого  доктор  Джоні  ставиться  з  пересторогою  –  це  команда:  «Голос!»  Перед  тим,  як  зробити,  те  про  що  його  просять,  він  обережно  озирається  на  хлопчиків  і  дівчаток,  наче  боїться  налякати,  і,  лише  тоді,  виконує.  Отакий  він  розумничок  наш  добрий  Доктор  Джоні.
Центр  соціокультурної  та  активної  фізичної  реабілітації  «На  рівних»
щиро  вдячні  доброму  лікарю  та  його  господарю  за  лікування  добром,  теплом,  щирістю  і  любов’ю  та  завжди  з  нетерпінням  чекають  дорогих  друзів  у  гості.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=584328
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 29.05.2015


Як Кльопа, Закльопа і Шпунька в гості прийшли до малят (Мої статті)

У  центрі  соціокультурної  та  активної  фізичної  реабілітації  «На  рівних»  триває  літній  табір  денного  перебування  «Сонечко».  На  днях  туди  завітали  посланці  «Рожевого  Слоненяти»  так,  так  того  самого  незвичного  слоненяти,  що  мешкає  у  середмісті  в  клубі  розваг  імені  себе  і  є  президентом  дитячої  країни  розваг.  У  його  величезній  лабораторії  забавок  існує  «Школа  аніматорів»,  де  навчаються  чарівники,  що  здатні  перевтілюватись  будь  в  кого,  заради  щасливих  посмішок  дітей.  

Серед  величезної  кількості  чудернацьких  образів  є  і  веселі  клоуни  Кльопа,  Закльопа,  Шпунька,  саме  ці  витівники  завітали  в  гості  до  нашого  Центру,  щоб  хлопчиків  і  дівчаток  повеселити  та  гарним  настроєм  наділити.  Бо,  як  відомо,  ті  хто  перебуває  в  гарному  гуморі  завжди  почуваються  здоровішими,  а  для  наших  особливих  діток,  це  над  важливо.  
А  де  ж  ховається  гарний  настрій?  Та  ж  в  усмішках  красивих  і  в  оченятах  щасливих!  Його  варто  лише  розбудити,  от  і  почали  веселі  клоуни  свої  чудні  розваги:  із  дітками  грали,  танцювали,  співали  і  навіть  влаштували  справжнє  сафарі  у  джунглях,  полювали  на  царя  звірів  –  Лева.  І  хоч  повернулися  малята  із  цієї  подорожі  без  здобичі,  однак  встигли  назбирати  у  мальовничих  заростях  повні  пригорщі  сміху  собі  та  своїм  батькам  на  втіху.  
А  потім  у  м’яча  зіграли,  як  каченята  танцювали  і  лабіринтами  блукали,  разом  з  клоуном  стрибали.  Ну,  а  потім,  ясна  справа,  вся  веселая  ватага  в  колі  дружнім  спочивала.  Добра  клоунська  бригада  щічки  діткам  змалювала  сонечками,  квітами,  промінцями  світлими.
А  на  згадку  дітворі  залишилися  квитки  до  дитячої  кімнати  «Смішарики»  та  ігрового  табору  «Кроха».  
Навчально-реабілітаційний  центр  «Насіння  Надії»  та  центр  соціокультурної  та  активної  фізичної  реабілітації  «На  рівних»,  щиро  дякує  святковій  агенції  «Імперія  свята»  за  подарований  нашим  малятам  день  розваг.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=584327
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 29.05.2015


Судомить душу

Я  дуже  часто  помиляюсь  в  людях.
Та  й  люди  помиляються  в  мені.
Тому  ночами  так  судомить  душу,
Тому  прядуться  знов  думки  сумні…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=583391
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.05.2015


Чекаємо на Святого Миколая

Незабаром  прийде  до  нас  красуня  зима  про  це  нагадують  нам  її  посланці  і  вірні  друзі  холоди  з  вітрами.  Для  багатьох  ця  біла  пора  року  асоціюється  із  не  дуже  добрими  речами:  пекучим  морозом,  часто  колючим  снігом  і  горою  теплого  одягу,  котрий  вкриває  нас  щільними  шарами,  від  чого  ми  самі  собі  здаємося  неповороткими  ведмежатами.  Але  ж  у  зими  ще  є  такі  позитивні  речі,  завдяки  яким,  їй  можна  пробачити  геть  усі  тимчасові  незручності  –  це  яскраві  і  веселі  зимові  свята.  Здавна  в  Україні  їх  відзначали  особливо  урочисто  та  з  великим  розмахом.  
Одним  із  таких  святкувань  є  день  Святого  Миколая,  котрий  відзначається  19  грудня,  приходу  якого  із  нетерпінням  чекає  вся  дітвора,  бо  в  народі  його  шанують  здавна,  ще  з  тих  далеких  часів,  коли  про  червононосого  з  ватяною  бородою  діда  Мороза  ще  було  геть  нічого  не  відомо.  А  діток  завжди  оберігав  добрий  дідусь  Микола  і  за  гарні  вчинки  винагороджував,  а  нечемам  натякав  на  різочку.  
Завітає  святий  і  в  гості  до  маленьких  бердичівлян,  бо  про  це  подбав  дитячий  клуб  «Рожеве  Слоненя».  Добрий  веселий  вуханчик  вже  надіслав  запрошення  до  чарівного  лісу,  де  власне  і  мешкає  Святий  Миколай,  та  запросив  ласкавого  дідуся  до  міста  на  гостину.  Для  цього  хороші  друзі  Рожевого  Слоненяти  громадські  організації  «Воскресіння»  та  «Фенікс»  облаштували  у  середмісті  справжнісіньку  «Резиденцію  Святого  Миколая»  аби  йому  було  зручно  приймати  маленьких  відвідувачів.  
Таке,  так  би  мовити,  робоче  місце  у  Бердичеві  для  Святого  Миколая  є  лише  маленькою  частинкою  великого  проекту,  що  має  на  меті  сприяти  вирішенню  одразу  трьох  проблем,  а  саме:  урізноманітнення  сімейного  дозвілля,  зайнятість  молоді,  відродження  духовності  та  традицій  українського  народу.  А  крім  того  акція  навчає  діток  співчуттю  та  благодійності,  бо  насправді  відвідини  «Резиденції  Святого  Миколая»  то  не  просто  розвага,  як  може  здатись  на  перший  погляд,  це  ще  й  можливість  допомогти  іншим  нужденним  діткам  отримати  приємний  подарунок  до  свята.  
Як  же  виглядають  відвідини  резиденції  доброго  святого?  Малята  знайомляться  із  Святим  Миколаєм  та  його  помічниками:  чортенятко,  що  має  різочку  та  янголятко,  що  тримає  у  руках  чарівну  книгу,  добрих  справ,  де  ведеться  облік  усіх  гарних  вчинків,  що  вчинили  дітки  протягом  року.  Святий  Миколай  запитує  у  хлопчиків  і  дівчаток,  чи  були  вони  чемними  протягом  року,  чи  гарно  поводились  і  чи  творили  добрі  справи.  Також  маленькі  відвідувачі  можуть  розповісти  дідусеві  віршика  і  за  це  отримати  солодкий  подарунок  та  сфотографуватися  із  Миколаєм  на  добру  згадку.  А  ще,  якщо  у  малечі  є  якісь  потаємні  бажання,  можна  написати  його  у  листі  та  вкинути  у  чарівну  скриньку  «Здійснення  бажань».  Крім  того  дітки  можуть  принести  із  собою  свої  іграшки,  книжечки  і  будь-які  речі,  котрі  б  вони  хотіли  подарувати  своїм  одноліткам,  які  мають  слабке  здоров’я,  чи  зростають  без  батьків,  або  ж  просто  опинилися  у  складних  життєвих  обставинах.  Усі  ці  дарунки  обов’язково  знайдуть  своїх  адресатів,  а  маленькі  благодійники  отримають  офіційне  свідоцтво  «Помічника  Святого  Миколая».
Ось  так  юні  бердичівляни  і  розважаються,  і  долучають  до  доброї  благодійної  справи.  Започаткована  ця  традиція  у  Бердичеві  ще  з  минулого  року,  а  головними  її  ідейними  натхненниками  і  організаторами  виступили  учасники  проекту  «Скарбниця  креативних  ідей»,  який  проводила  Бердичівська  молодіжна  громадська  організація  «Фенікс»  спільно  з  Корпусом  Миру  США  в  Україні.
Отже  якщо  ви  чи  ваша  малеча  бажаєте  долучитись  до  доброї  справи  та  стати  помічниками  Святого  Миколая  просимо  приєднуватись.  Святкова  резиденція    працюватиме  за  таким  розкладом:  6,  7,  13,  14  грудня  з  10-00  до  18-00  адреса:  вул.  Європейська  19/10  приміщення  дитячого  клубу  «Рожеве  Слоненя».  
І  навіть,  якщо  ви  самі,  вже  не  малята,  але  маєте  бажання  творити  добро,  можете  і  хочете  подарувати  радість  знедоленим  діткам,  дитячий  клуб  «Рожеве  слоненя»  та  громадські  організації  «Воскресіння»  і  «Фенікс»  запрошують  вас  до  співпраці  (063  487  96  09,  097  949  90  71  –  для  довідок).
І  нехай  світла  радість  зимового  свята,  торкнеться  кожної  дитячої  душі  і  світ  від  того  стане  щасливішим.    
Ольга  Мельник,  волонтер  БМГО  «Фенікс»

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=540725
рубрика: Інше, Лірика
дата поступления 01.12.2014


Осінні барви поезії

Цього  року  природа  дарує  нам  напрочуд  теплу  і  лагідну  осінь,  так  наче  бажає,  аби  ми  насолодилися  цим  прекрасним  мальовничим  вернісажем.  Тому  так  тішать  око  яскраві  золото-багряні  краєвиди  із  останніми  штрихами  минулого  літа.  
Саме  в  таку  прекрасну  пору  у  двох  громадських  бердичівських  організацій:  інвалідів-візочників  «Стимул»  та  «Насіння  Надії»  виникла  ідея  влаштовувати  щорічний  вечір  відпочинку  «Осінні  барви».  І  це  не  просто  розвага,  а  й  дуже  корисний  і  потрібний  захід,  бо  дає  привід  людям  з  особливими  потребами  зібратися  разом,  поспілкуватися.  А  головне,  врешті  можна  облишити  тісні,  обридлі  стіни  своєї  оселі  і  відпочити  душею,  у  колі  друзів.
Та  щоразу  такий  вечір  відпочинку  має  якусь  свою  особливу  родзинку.  «Осінні  барви  –  2014»  запам’яталися  учасникам  заходу  літературною  світлицею  під  назвою  «Хай  оспівують  вірші  екологію  душі».  Свою  поезію  дарували  слухачам  автори  з  Бердичівщини,  Вінниці,  Тернопільщини  і  всі  вони  не  просто  майстри  слова  –  це  люди,  котрим  поезія  замінила  цілий  світ,  тай  світ,  що  здавна  названий  білим,  для  багатьох  із  них  потьмянів,  або  ж  згаснув  зовсім.  Проте  вони  доводять  всім,  що  навіть  в  темряві,  життя  триває  і  воно,  незважаючи  ні  на  що,  прекрасне.  
Одним  із  таких  чуттєвих  поетів  є  Сергій  Леонідович  Блазюк  гість  із  Тернопільщини,  котрий  неодноразово  був  учасником  різних  конкурсів  та  фестивалів  творчо  обдарованих  людей,  а  в  2013  році  став  призером  одразу  двох  міжнародних  фестивалів  «Азовські  вітрила»  в  місті  Бердянську  та  в  творчому  конкурсі,  що  відбувався  у  Вітебську  у  номінаціях  «Слово»  і  «Народна  пісня».  Чоловік  живе  наосліп,  проте  серце  його,  бачить  красу  світу  краще  ніж  будь  хто  із  зрячих.  
Учасникам  літературної  світлиці  пан  Сергій  подарував  кілька  своїх  поезій  та  виконав  пісню  «Вставаймо  браття,  Українці».  А  вихованці  центру  «Насіння  Надії»  влаштували  для  автора  маленький  сюрприз  і  зачитали  3  нові  віршика  із  його  дитячих  поезій.  Це  було  дуже  зворушливо,  адже  дітки,  що  мають  важкі  хвороби,  не  зважаючи  на  всі  труднощі,  намагалися  чисто  і  чітко  вимовляти  кожне  слово  і  звук,  аби  передати  настрій  і  вірні  інтонації  віршів.  
Також  цього  дня  до  центру  «На  рівних»  навідалась  Людмила  Дворніцька,  поетеса  з  Вінничини,  котра  теж  має  неабиякі  творчі  здобутки  у  царині  слова.  Жінка  є  переможцем  фестивалю  «На  крилах  натхнення»  і  І  туру  читацького  огляду  в  системі  УТОС  2014  року.  
Учасникам  вечора  вона  подарувала  цикл  поезій  «Пори  року»,  ніжна,  чутлива  лірика,  перенесла  слухачів  у  прекрасний,  неповторний  світ  природи.  Важко  було  навіть  уявити,  що  пані  Людмила  вже  багато  років  не  бачить  усієї  цієї  краси,  оскільки  зовсім  втратила  зір.  Та,  у  віршованих  рядках,  наче  у  давніх  спогадах  оживають  всі  красоти  природного  світу.  
Крім  віршування  є  ще  такий  вид  мистецтва,  як  декламація  і  художнє  читання  поезії,  цю  нішу  обрав  для  себе  Владислав  Чепіль,  в  літературній  світлиці  у  його  виконанні  прозвучала  поезія  живого  класика  української  літератури  Ліни  Костенко  «Крила».
Проте,  наше  життя  було  б  не  повним,  без  чарівливих  звуків  музики  і  краси  пісень,  тож  і  на  цьому  вечорі  відпочинку,  поезія  перепліталась  із  музичними  номерами.  Справжньою  окрасою  заходу  став  виступ  оркестру  «Веселі  дзвіночки»,  його  музикантами  є  вихованці  центру  для  неповносправних  дітей  «Насіння  Надії»  під  керівництвом  Світлани  Мазурець.  
Свій  музичний  дарунок  учасникам  заходу  підготували  гості  із  Бердичівської  організації  УТОС.  Ціла  низка  пісень  у  їхньому  виконанні  була  прийнята  щирими,  вдячними  оплесками.  Свої  вірші,  багато  з  яких  покладені  на  музику,  виконав  добрий  друг  і  помічник  центру  «На  рівних»  Богдан  Водинюк.  
А  який  же  відпочинок  без  гумору,  жартів  і  сміху.  Порцію  позитиву  вніс  у  творче  спілкування  член  ГО  «Стимул»  Сергій  Бондарчук,  котрий  зачитав  кілька  гуморесок  Павла  Глазового,  чим  потішив  та  розвеселив  усіх  присутніх.  
Не  бракувало  цього  вечора  і  просто  добрих  побажань,  так  до  присутніх  звернувся  настоятель  греко-католицької  церкви  отець  Іван.  Він  щиро  зізнався,  що  вражений  силою  духу,  людей,  котрі,  не  зважаючи  на  всі  труднощі  і  життєві  перипетії,  не  втрачають  доброго  гумору,  творять,  надихають  і  спонукають  інших  на  добрі  справи.  
А  ще  отець  зазначив,  що  цього  вечора,  він  побачив,  чим  насправді  є  любов.  Про  це  не  можна  прочитати  у  великих  багатотомних  філософських  трактатах,  цього  не  вчать  розумні  підручники  –  любов  живе  у  серцях  світлих,  добрих,  обдарованих  людей.  
Варто  зазначити,  що  цього  року,  вперше  вечір  відпочинку  відбувається  у  оновленій  великій  залі  Центру,  котрий  відремонтували  завдяки  проекту  «Independent  Life,  його  розробили  та  допомогли  втілити  в  життя  МБФ  «Планета  Взаємодопомоги»  і  особисто  Ірина  Чорнобривець.  Тому  отримувати  вітання  від  цієї  людини  було  особливо  приємно,  адже  за  роки  реалізації  проекту  Ірина  Іванівна  стала  не  просто  добрим  другом,  а  майже  рідною  людиною  для  багатьох  учасників  цієї  спільноти.  
Під  кінець  офіційної  частини  вечора  директор  центру  соціокультурної  та  активної  фізичної  реабілітації  «На  рівних»  Юрій  Яремчук  подякував  всім  присутнім  за  чудовий  відпочинок,  тепле,  дружнє  спілкування  і  закликав  не  бути  байдужим  до  життя  громадської  організацій  і  бути  його  активним  учасником.  Бо  насправді  так  хочеться,  щоб  Центр  по-справжньому  став  другим  домом,  для  всіх,  під  чиї  потреби  власне  і  був  створений.  
А  завершився  цей  прекрасний  захід  неформальним  спілкуванням  за  чашкою  ароматної  кави.
Ольга  Мельник  
В  разі  передруку  матеріалу,  просимо  вказувати  посилання  на  сайт  організації  http://berdychiv-nasinnia-nadii.edukit.zt.ua/

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=531960
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 23.10.2014


Останні жаринки осені


Останні  жаринки  осені
На  вітті  іще  тріпотять,
А  вітер  дмухне  і,  мов,  спомини
В  минуле  собі  одлетять.
Недавно  іще  обважнілі
Плодами  стояли  сади,
А  нині,  мов  духи  безтілі
вітри  замітають  й  сліди

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=465184
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.12.2013


КОРАБЛИКИ

Ну,  здравствуй  –  до  свидания  
Ведь  решено  заранее  
Что  сбудутся  надежды  и  мечты.  
 
Я  отпускаю  в  плаванье  
Далёкое  и  раннее  
Бумажные  кораблики  свои.  
 
И  пусть  любовь  доверчива,  
Но  раны  все,  же  лечатся  
И  я  желаю:  «доброго  пути».  
 
До  скорого  свидания  
Пусть  сблизит  расстояния  
Два  сердца,  что  по-прежнему  одни.  
Ольга  Мельник

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=449081
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 14.09.2013


Пазли

Життя,  як  пазли  у  картинку,  
 складаю  знов  і  знов  щодня
 і  все  здається  щось  згубила
 або  ж  іще  не  дожила…
 (Ольга  МЕЛЬНИК)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=449080
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.09.2013


НА СОН ГРЯДУЩИЙ

На  білім-білім  папері
У  білих-білих  віршах
Розквітають  ніжні  лілеї,
Мов  юні  дівчата  у  снах.
І  сняться  їм  сни  білі-білі,
Про  пишні  сукні  весільні.
Стишені  кроки  несмілі,
Лине  помірний  вальс

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=448015
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.09.2013


ДО ПОБАЧЕННЯ

«До  побачення,  до  побачення»,
Пишу  тобі  в  кожнім  листі.
Та  чи  буде  в  нас  нове  побачення
Ще  хоч  раз  у  цьому  житті.
Абсолютно  немає  значення,
Чи  живі  ще  старі  почуття,
Відбули  і  прощання,  й  пробачення,
І  назад  вже  нема  вороття.
Та  так  хочеться  ще  раз  згадати
Світлі  мрії  і  ніжні  слова,  
І  в  милих  очах  прочитати,
Що  надія  іще  жива.
«До  побачення,  до  побачення»,
Пишу  тобі  в  кожнім  листі.
Та  чи  буде  в  нас  нове  побачення,
Ще  хоч  раз  у  цьому  житті.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=448013
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.09.2013


ПОДІАЛОЖИТИ

Присвячую  усім  своїм  віртуальнім  друзям.  Люблю  вас,  мої  хороші:)
Щоб  тишу  душі  своєї  стривожити,
Я  хочу  з  тобою  подіаложити.
Не  хочу  печалі  твоєї  примножити,  
І  мозок,  дурнею  своєю  забложити.  
Лиш  сісти  й  тихенько  ПОДІАЛОЖИТИ:)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=424029
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.05.2013


4 розділ

Наступного  дня  після  школи,  я  допомагала  татові  чистити  конюшні,  аби  за
 роботою  не  думати  про  погане,  звісно  для  такої  роботи  у  нас  є  робочі,  але  як  завжди  любить  повторювати  тато:  «Найманий  працівник,  то  чужа  людина,  а  чужого  добра  нікому  не  шкода».  Тому  кожного  дня  він  сам,  або  ж  дядько  Микола  працювали  в  конюшнях,  заодно  контролювали  процес.  За  роботою  ми  й  не  помітили,  як  минав  час  і  коли  вже  майже  все  було  зроблено,  тато  втираючи  піт  з  чола  вийшов  на  свіже  повітря  і  першим  ще  з  далеку  помітив  дядька,  що  поспішав  донести  нам  новину,  і  гукнув  мені:
«Юлю,  є  наш  посланець!»
За  мить  я  вже  стояла  біля  нього,  вдивлялася  в  чоловічу  постать  і  все  гадала  добру  чи  погану  новину  вона  нам  принесе.  Хвилювання  наповнювало  груди  і  робило  ті  кілька  хвилин  очікування  нестерпно  довгими.  І  коли  вже  дядько  був  за  кілька  кроків  від  нас  батько  нетерпляче  вигукнув:  «Ну,  що  там,  кажи  швидше!»
Микола  ще  не  встиг  сказати  ні  слова,  але  його  вуса  вже  розтяглися  у  добрій  заспокійливій  усмішці  і  все  зрозумівши  ми  обоє  полегшено  зітхнули,  випустивши  з  грудей  надмір  повітря.
«Заспокойтеся,  усе  гаразд,  у  крові  ніяких  інфекцій  та  збудників  хвороб  не  виявлено».  Вчувши  ці  слова  ми  з  татом  радісно  перезирнулися  і  він  вигукнув:
«Ну,  Миколо  з  мене  пляшка,  Боже  мій,  яке  полегшення  !»
«Так,  справді,  –  мовив  наш  посланець  і  несподівано  затих  за  хвилину  продовжив  –  а  от  його  рани  мене  непокоять,  знаєте,  що  ми  тоді  знайшли  на  його  тілі?  –  звісно  для  нас  це  була  загадка  –  Попіл.  Звичайний  попіл  з  цигарок.  Хтось  робив  із  нього  попільничку.  –  після  цього  дядько  зітхнув  і  вимовив  –  Не  думаю,  що  після  такого,  він  буде  любити  людей».
«От,  потвори  із  злістю  мовив  тато».
«А  що  ж  нам  тепер  робити?  –  запитала  я  у  дядька».
«Потрібно  зачекати,  щоб  він  трохи  звик  до  нас,  може  й  розм’якне  йому  душа.  А  головне  ніякого  примусу,  чи  борони,  Боже,  сили  все  має  відбуватися  поступово,  повільно.  То  ж  поки  що  мусимо  лишити  його  на  пасовищі,  під  відкритим  небом,  бо  до  рук  він  не  піде,  може  з  часом,  але  не  зараз»
Раптова  радість  поступово  згіркла  і  з  їдким  присмаком  жалю  та  розчарування  ми  покидали  конюшні.  Повільно  плентаючись  дорогою  додому,  чоловіки  мляво  обговорювали  справи  в  господарстві,  мені  взагалі  не  хотілось  балакати  після  почутого.  Підходячи  до  хати  ми  побачили  маму,  що  стояла  біля  воріт  і  не  терпляче  чекала  на  нас.
«Де  це  ви  так  довго  забарились?  Я  вже  хотіла  за  вами  йти.  –  мовила  вона  до  нас,  а  вгледівши  Миколу  запитала  –  О,  Миколо,  ти  вже  є,  то  що  там  з  тим  конем?»
«Та  нормально,  хвороб  не  виявлено,  тільки  добре  йому  дісталося  від  попередніх  хазяїв,  довго  буде  душа  гоїти  рани».
«Ну,  добре  хоч  хвороб  нема,  а  все  інше  час  вилікує.  Ну  гаразд  ви  двоє  ідіть  до  хати,  а  ти  Миколо  біжи  за  Мар’яною,  та  й  приходьте  до  нас  на  вечерю».
За  вечерею  тільки  й  розмов  було,  що  про  коня:
«Я  не  розумію  –  обурювалась  мама  –  як  можна  бити  коня,  адже  у  всі  часи  кінь  був  годувальником  родини,  люди  і  зараз  ледь  не  моляться  на  своїх  коней,  за  що  так  знущатися  з  тварини?»
«Ну  знаєш,  Галино,  багато  є  ще  дурнів  на  світі.  –  з  сумом  мовив  дядько  Микола».
На  що  тато  заперечив:  «Ні,  Миколо,  то  не  дурість,  то  людини  мало  в  дитинстві  човпли.  Якби  дитина  виросла  з  ремінцем  на  попі,  то  може  б  і  пам’ятала,  що  це  боляче  і  не  піднімала  руки  на  слабшого  за  себе».
«Та,  що  ти,  Павле  говориш  –  заперечила  мама  –  ми  он  Юлю  ніколи  не  били,  чогось  із  неї  не  виросло  катюги».
«О,  це  правда  за  Юльку  завжди  віддувався  Роман,  правда  отримував  не  від  мене,  а  від  Миколи».
«Та  не  човп  він  його  ніколи  –  втрутилась  тітка  Мар’яна  –  у  нас  були  інші  методи  виховання».
«Не  знаю  я  щодо  методів  –  знову  взяв  слово  тато  –  я  в  дитинстві  с  пересердя  тільки  раз  ударив  коня,  так  мій  батько  такого  лупня  мені  дав,  що  я  до  сивого  волосся  пам’ятати  буду».
«О,  старий,  розмріявся  ти  вже  скоро  лисим  будеш,  а  ще  про  сивину  згадуєш  –  пожартував  Микола».  
«Все  –  таки,  я  не  розумію,  як  він  міг  усе  це  терпіти,  адже  коні  відбиваються  від  своїх  нападників,  спробуй  йому  щось  зроби,  як  знаєш,  що  він  тебе  копитом  лясне».
«Ой,  Мар’яно,  хто  його  знає  як  там  все  було  –  мовив  дядько  –  мене  взагалі  дивує,  як  він  все  це  витримав.  То  з  вигляду  коні  дужі,  сильні,  нескорені,  а  насправді  це  дуже  ніжні  створіння,  з  ними  так  не  можна».
Отак  побалакали,  позітхали  та  й  розійшлись.  Мені  ж  після  того  цілу  ніч  сон  не  йшов  в  руку.  Тільки  заплющую  очі,  а  переді  мною  кінь  стає,  і  так  печально  та  жалісно  дивиться  на  мене,  наче  помочі  просить.  І  вирішила  я  тоді,  що  за  будь  –  яких  умов  мушу  з  ним  потоваришувати,  аби  повернути  йому  віру  в  людей,  і  подарувати  хоча  б  трохи  тепла  і  ласки,  котрої  йому  так  не  вистачало.  
*************  Прошу  читачів  висловлювати  свої  зауваження

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=415053
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 02.04.2013


3 розділ

Наступний  день  був  вихідним  мені  не  треба  було  йти  до  школи,  однак  я  прокинулась  дуже  рано,  чомусь  не  спалось.  Чула  як  зі  спальні  вийшов  тато  увімкнув  світло  в  коридорі  і  невдовзі  стукаючи  важкими  чоботами  по  підлозі  вийшов  з  хати.  А  потім  прокинулась  мама  увійшла  до  кухні  і  там  розпочалась  симфонія  каструль  з  тарілками  під  «акомпанемент»  газової  плити,  так  народжувався  червоний  борщ.  Вслухаючись  в  звуки  рідного  дому,  я  вирішила,  що  більше  не  засну.  Відхиливши  у  бік  теплу  ковдру,  спустила  ноги  на  підлогу  і  сіла  в  ліжку,  спочатку  хотіла  одягти  халат,  а  потім  засумнівавшись,  що  ще  повернусь  до  ліжка,  вбралася  у  повсякденний  одяг,  і  пішла  на  смачні  аромати.  Мама  вгледівши  мене  здивовано  мовила
«Привіт!  Ти  чого  так  рано  встала?»
«Та,  чогось  не  спиться».
Відповіла  я,  вмощуючись  на  стільчик  край  столу.
«От  і  батько  прокинувся  ні  світ,  ні  зоря  і  кудись  подався,  хоч  би  на  сніданок  прийшов».
«Він  і  досі  сердиться?»
«Не  знаю  ввечері  вдавав,  що  спить,  а  вранці  зник».
Цієї  миті  почулися  характерні  звуки,  тато  витирав  ноги  об  килимок  на  порозі.  Потім  прочинив  двері  і  бадьоро  вигукнув:
«Добрий  ранок!  Юлько,  ти  вже  не  спиш?»
Я  ствердно  хитнула  головою  у  відповідь.
«Ну,  тоді  давайте  будемо  снідати».
Мама  подала  на  стіл  миски  і  насипала  борщ,  тато  присів  до  столу  і  почав  їсти,  ми  ж  з  мамою  мовчки  схилилися  над  мисками  бовтаючи  ложками  страву,  щоб  охолола.  Тато  зауважив,  що  ми  не  веселі,  він  звісно  знав  причину,  але  вкинувши  до  рота  ще  кілька  ложок
запитав:
«Ну,  чого  надулися,  як  пухирі?»
Йому  ніхто  не  відповів  і  він  знову  узявся  до  їжі,  але  раптом  застиг  і  після  короткої  мовчанки  мовив:
«Добре,  я  згоден,  робіть  з  тим  конем  що  хочете,  але  якщо  щось  трапиться  не  передбачуване,  то  не  питайте  що  буде».
Поки  я  ще  оговтувалась  від  сказаного,  він  звернувся  до  мене.
«Юлю,  біжи  до  Миколи,  хай  готує  все,  що  потрібно.  Я  скоро  прийду».
Не  тямлячи  себе  від  радості  я  підскочила  до  тата  цмокнула  у  щоку  і  вибігла  з  хати.  Мій  рідний  буркотун  ще  встиг  мовити:
«А  ні,  щоб  просто  так  татка  цьомкнути,  то  вона  тільки  заради  якогось  коня  це  робить».
Але  це  говорилося  вже  не  для  мене.
Незчулася  як  опинилася  біля  дому  дядька  Миколи  і  тітки  Мар’яни,  навіть  не  пам’ятаю  чи  встигла  привітатися  з  ними,  та  ставши  перед  дядьком  весело  сповістила:
«Тато  погодився!»
Дядько,  котрий  ще  нічого  не  знав  лише  здивовано  кліпав  очима  зрештою  оговтався  від  несподіванки  запитав:
«На  що  згодився?»
«Щоб  ви  оглянули  коня»,
«Справді?  –  перепитав  Микола  –  добре,  я  зараз  швиденько».
І  заходився  поспіхом  взувати  чоботи.  Тітка  Мар’яна  спостерігала  за  нами,  не  тямлячи,  що  відбувається  зрештою  мовила.
«Хтось  пояснить  мені,  що  відбувається?»
Чоловік  поспіхом  пояснив:
«Павло  дозволив  оглянути  приблудного  коня».
«І  це  все?  Та  ви  божевільні!  Я  вже  думала,  що  сталася  пожежа».
Ще  мить  і  ми  з  дядьком  мало  не  бігли  до  стаєнь  на  ходу  обговорюючи  деталі  справи,  по  дорозі  нас  наздогнав  тато  і  звернувся  до  Миколи:
«Здоров,  партизан  невдаха,  з  тобою  у  розвідку  ходити  небезпечно,  розпатякаєш  все  і  явки,  і  шифри,  коротше  кажучи,  здав  ти  мене,  як  склотару».
«Ну,  от  такий  я  балакучий,  що  поробиш».
Виправдовувався  той.
На  наше  «полювання»  ми  вирушили,  коли  вже  добре  розвиднилось.  Порадившись  трохи  ми  вирішили,  що  краще  не  потрапляти  в  поле  зору  коня,  аби  зайвий  раз  його  не  бентежити.  То  ж  лише  дядько  Микола  зі  своєю  рушницею,  що  мала  заряд  снодійного,  намагаючись  бути  непомітним  підкрадався  до  коня.  В  цей  час  ми  з  татом  перебували  на  безпечній  відстані  і  не  привертали  уваги.  Коли  між  дядьком  і  конем  лишалось  кілька  метрів,  той  відчувши  присутність  людини  почав  невдоволено  фиркати  і  в  цей  самий  час  було  зроблено  постріл.  Нещасна,  налякана  тварина  почала  дико  іржати,  кидалась  у  різні  боки,  ставала  на  диби,  все  більше  шаленіючи.  Та  ліки  почали  діяти  і  поступово  кінь  ставав  смирнішим,  зрештою  сон  оволодів  ним,  він  повалився  на  землю  і  заснув.  Дядько  подав  нам  знак  і  ми  рушили  до  нього  несучи  весь  лікарський  реманент,  котрий  міг  знадобитися.  З  далеку  кінь  здавався  нам  брудним  і  не  доглянутим,  навіть  його  біла  шкіра  скидалася  більш  на  сіру,  але  коли  підійшли  ближче,  то  крім  бруду  побачили  страшенно  зранене  тіло.  Майже  все  воно  було  вкрите  шрамами,  подряпинами,  надрізами  і  скрізь  виднілися  дрібні,  кругленькі  цятки  схожі  на  опіки.  То  було  настільки  страшне  видовище,  що  навіть  тато,  котрий  видавався  най  холоднокровнішим  з  нас  усіх  вигукнув:
«Боже  мій,  та  що  це  з  ним?!  –  нахилився  над  твариною,  провів  долонею  по  за  шрамованій  шкірі  і  з  співчуттям  у  голосі  запитав  наче  сам  у  себе  –  Та,  що  за  звір  міг  таке  зробити?»
«Людина,  породи  двоногих,  –  у  відповідь  мовив  дядько  –  бачиш  рубці  рівненькі,  тварина  не  могла  таке  зробити  від  зубів  та  пазурів  лишаються  рвані  рани  і  сліди  від  них  інші.  Ось  це  подряпина,  це  поріз  зроблений  недавно,  а  ці  плями  якісь  дивні,  схожі  на  опіки…»
Весь  цей  час  я  сиділа  навколішках  біля  голови  коня,  відчувала  його  теплий  подих,  гладила  шию,  роздивлялася  змучене  тіло  і  так  мені  було  шкода  нещасного,  що  клубок  підійшов  до  горла  і  не  давав  сказати  ні  слова,  лише  сльози  просилися  з  очей,  а  слова  дядька  додавали  ще  більшого  жалю.  Батько,  зауваживши  це,  мовив:
«Миколо,  давай  без  зайвих  подробиць,  дитина  зараз  зомліє  і  так  он  ледь  не  плаче».
«Ой,  я  справді  старий  дурень  розпустив  язика,  Юлю,  може  ти  підеш  а  ми  тут  самі  впораємось».  Але  я  твердо  відповіла:  «Ні».
«Ну  добре,  тоді  давайте  спершу  обробимо  свіжі  рани,  щоб  від  цього  бруду  не  сталося  зараження  –  запропонував  Микола».  І  ми  взялися  за  діло.  Так  нами  було  виявлено  ще  кілька  дивних  плям,  котрі  так  зацікавили  нашого  ветеринара,  а  просто  в  середині  них  виднілися  якісь  дрібні  часточки  невідомого  походження  оскільки  ми  не  могли  збагнути,  що  воно  таке,  то  дядько  зібрав  їх  для  дослідження,  щоб  знати  напевно.  Потім  узяв  трохи  крові,  для  аналізу  і  половина  справи  було  зроблено.  Оскільки  зараз  не  можливо  було  забрати  коня  до  стійбища  ми  лишили  йому  трохи  їжі,  а  самі  пішли  з  пасовища.
Дядько  поспішав  відвести  зібрані  зразки  до  лабораторії  оскільки  дорога  була  не  близькою.  А  ми  з  татом  вирішили  повернутися  до  хати  і  заспокоїти  мамине  хвилювання,  бо  ж  і  вона  вболівала  за  нас.  По  дорозі  у  нас  зав’язалася  розмова  і  я  запитала  у  батька:
«Тату,  а  чому  ти  змінив  своє  рішення  стосовно  коня?  Ми  з  мамою  думали  що  цього  вже  не  станеться».  Він  поглянув  на  мене  і  зітхаючи  мовив:
«Ой,  Юлько,  Юлько,  ти  думаєш  у  мене  душі  нема?  І  мені  шкода  цієї  тварини,  але  ж  я  не  міг  пустити  до  стаєнь  «троянського  коня»звичайно  моя  перша  думка  його  позбутися,  та  серце  не  камінь,  а  тут  ще  й  ви  зі  своїми  доріканнями,  от  я  вас  і  послухався.  Хоч  би  потім  не  довелося  шкодувати».
«Таточко,  все  буде  добре,  от  побачиш  –  заспокоювала  я».
«Ну,  дав  би  Бог,  щоб  так  було,  як  ти  кажеш.  Але,  Юлю,  дуже  тебе  прошу,  не  підходь  близько  до  коня,  щоб  не  трапилось  біди.  Він  може  й  не  злий,  але  ж  ти  сама  бачила,  чого  бідолашний  натерпівся,  від  такого  у  будь-кого  «ум  за  розум»зайде.  Прошу  тебе  не  лізь  йому  під  копита,  щоб  не  трапилось  біди».  І  я  дала  батькові  обіцянку,  що  виконаю  його  прохання,  хоча  у  глибині  душі  щось  підказувало  мені,  що  рано  чи  пізно  я  не  стримаюсь  і  порушу  свою  обіцянку.
*******************  Прошу  читачів  висловлювати  свої  кретичні  зауваження

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=412495
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 25.03.2013


2 розділ

Якось  вранці,  коли  я  збиралася  до  школи,  у  хату  зайшов  батько  з  дядьком  Миколою,  були  чимось  заклопотані,  увійшли  в  кухню,  попросили  у  матері  води.  Напившись  у  смак,  обидва  присіли  до  столу  і  почали  щось  обговорювати.  Спочатку  я  не  звернула  на  те  уваги,  та  проходячи  повз  кухню,  почула  уривок  їхньої  розмови,  який  мене  зацікавив:
«Чортяка,  а  не  кінь!»
«Я  такого  дикого  ще  не  бачив».
«Чий  то  він  може  бути?»
Підійшовши  ближче,  запитала:
«Про  що  це  ви?»
«Та,  кінь  до  нас  прибився  –  відповів  тато.  
«Дивний  якийсь,  –  мовив  дядько  –  нікого  до  себе  не  підпускає,  фиркає,  на  диби  стає  і  передніми  копитами  норовить  ударити».  
«А  де  ж  він?  Я  б  хотіла  його  побачити».
«Ще  чого!  –  обурився  тато  –  В  лоб  копитом  захотіла?  І  не  думай,  і,  взагалі,  марш  до  школи!»
Знаючи,  що  сперечатися  марно,  я  підкорилася  наказу  батька.  
Ранок  був  прохолодний  і  це  змусило  мене  прискорити  ходу,  аби  швидше  дістатись  автобусної  зупинки  звідки  автобус  щоранку  підвозив  мене  у  місто.  Але  проходячи  повз  пасовища,  де  ми  випасали  коней  я  зупинилась,  бо  побачила  в  далині  самотню  постать  коня  оповиту  легкою  сивиною  ранкового  туману.  Це  і  був  наш  «загадковий  прибулець».
Мені  стало  шкода  цієї  тварини,  якось  дивно  стиснулось  серце,  та  підійти  ближче  не  наважилась.  В  пам’яті  зринули  недавні  батькові  слова.
Того  дня,  після  уроків  я,  як  ніколи  поспішала  додому.  Мені  не  йшли  з  голови  думки  про  дивного  «гостя».  Діставшись  хутора,  забігла  до  хати,  обмінялася  кількома  словами  з  мамою,  закинула  сумку  до  своєї  кімнати,  швидко  одягла  на  себе  домашній  одяг  і  подалась  до  конюшень.  Вже  в  дорозі  мене  наздогнало  мамине  питання:
«Куди  ж  ти?  А  поїсти?»
«Потім,  пізніше!»  –  відмахнулася  я.
Дядько  Микола  саме  порався  біля  свого  улюбленця  Сірика  і  час  від  часу  чухав  його  за  вушком  приказуючи:
«Мій  красень,  хороший  коник».
Мені  навіть  не  хотілося  порушувати  цю  ідилію,  та  дядько  помітив  мене  першим.
«Дивись,  Сірику,  хто  до  нас  прийшов.  Юлю,  ти  сьогодні  рано».
«Та  зовсім  трохи.  А  де  тато  ?»
«Поїхав  з  Мар’яною  відвозити  коня  покупцеві…»
І  в  цей  момент  Сірик,  котрий  лишився  поза  увагою,  ткнув  носом  у  дядькове  плече.
«Ти  мій  підлабузник,  ревниве  лошатко…»
Цього  разу  я  перервала  їхні  любощі  питанням:
«А,  що  ви  вирішили  робити  з  тим  конем?»
Не  повертаючись  до  мене  мій  співрозмовник  продовжив:
«Ну,  я  ж  казав,  що  вона  сьогодні  рано  і  тато  тут  ні  до  чого».
Потім  дістав  з  кишені  шматок  рафінаду,  простяг  його  конику  й  мовив:
«На  ось  –  це  останній  на  сьогодні».  
Потім  поглянув  на  мене  і  сказав:
«Ходімо  звідціля  швидше,  бо  він  випросить  іще».
Ми  рушили  далі  і  дядько  продовжив:
«Ми  розпитували  людей,  чи  не  пропадав  у  когось  останнім  часом  кінь,  але  його  ніхто  не  признав».
«Треба  сповістити  по  сусіднім  селам,  може  хтось  озветься».
«Так,  але  поки  знайдеться  господар,  мене  час,  йому  треба  десь  жити,  нехай  залишається  у  нас».
«Я  не  проти,  однак  потрібно  його  обстежити,  чи  бува  не  хворий.  А  він  нікого  до  себе  не  підпускає,  наче  скажений.  Сама  розумієш,  якщо  тварина  хвора  то  залишати  її  тут  небезпечно».
«І,  що?  Нічого  не  можна  вдіяти?»
«Я  пропонував  твоєму  батькові  приспати  його  і  тоді  обстежити,  хоча  б  узяти  кров  на  аналіз,  щоб  знати  точно,  що  з  ним  робити.  Але  то  велика  морока,  а  він  людина  прагматична.  Розумієш?»
«І  він  хоче  його  позбутися?»
«Не  знаю,  казав,  що  подумає,  та  схоже  на  те.  Він  просив  тобі  не  розповідати,  то  ж  ти  мене  не  видавай».
«Я  постараюсь,  але  ви  правильно  зробили,  що  розповіли  мені.  Ми  можемо  підключити  до  цього  маму,  вона  у  нас  «важка  артилерія»  разом  ми  обов’язково  вмовимо  тата  аби  він  вас  послухав».  
«Ага,  вона  у  тебе  «важка  артилерія»,  а  мені  як  «кавалеристу»  доведеться  за  все  відповідати».
Після  короткої  мовчанки  дядько  з  видихом  мовив:
«Добре,  я  згоден».
Я  поглянула  на  дядька,  примружила  очі  і  з  лукавинкою  запитала:
«Справді?»
Після  ствердної  відповіді,  не  гаючись  побігла  «готувати  грунт».  
Схилити  маму  на  свій  бік  мені  було  не  важко,  вона  завжди  допомагала  мені,  коли  йшлося  про  змову  в  ім’я  доброї  справи.  Після  моєї  розповіді  про  нашого  дивного  приблуду  і  розмову  з  дядьком,  вона  сказала:
«Не  хвилюйся,  тато  не  зробить  йому  нічого  злого.  Ти  ж  знаєш  батько  з  виду  такий  грубий,  а  серце  у  нього  м’яке,  добре.  Я  думаю  його  буде  легко  вмовити  залишити  коня.  Але,  якщо  кінь  дійсно  так  дивно  поводиться,  то  він  мусить  вжити  заходів  безпеки.  Ти  повинна  це  розуміти».
Після  короткої  паузи,  мама  задумливо  мовила:
«Микола  має  рацію,  потрібно  у  будь-який  спосіб  обстежити  тварину,  щоб  потім  не  відкрилася  скринька  Пандори.  Ну  добре  війна  війною,  а  обід  за  розкладом.  Ти  допоможеш  мені  приготувати  вечерю?»
Звісно  я  погодилась.
Тато  повернувся  під  вечір  у  гарному  настрої,  задоволений  вдалим  продажем  коня.  Це  було  видно  вже  з  того,  як  він  зайшов  у  подвір’я.  Вгледівши  нашого  пса  Кудлатого,  що  біг  йому  на  зустріч  вертячи  хвостом,  весело  гукнув  до  нього:
«Що,  стрічаєш  господаря?  Скучив  значить!»
Пес  підбіг  ближче,  став  на  задні  лапи,  передніми  сперся  на  коліна  батька  і  лизнув  його  руку,  чим  збурив  ще  більше  емоцій:
«Ах  ти,  лисяча  душа,  знаєш  як  підлеститись,  ну  давай  вже  почухаю  твого  хитрого  писка».
Ще  трохи  затримавшись  біля  собаки,  наш  господар  попрямував  до  хати,  говорячи  Кудлатому:
«Ну,  ходімо  шукати  наших  дівчат,  я  щось  смачненьке  для  тебе  вискіпаю,  за  те,  що  ти  такий  хороший».
Ставши  на  поріг,  прочинив  двері  і  гукнув:
«Дівчата,  де  ви  там!  А  вже  напахнили  всю  хату!  Мабуть  якоїсь  смакоти  наготували,  дайте  що-небудь  Кудлатому,  бо  слиною  вдавиться  від  таких  ароматів».
До  нього  сміючись  вийшла  мати  і  мовила:
«Та,  що  мені  той  Кудлатий,  аби  ти  мені  не  охляв».
«Так  я  вже  в  хаті,  то  ж  не  дасте  мені  пропасти.  Правда,  Юлько,  не  дасте  померти  батькові  голодною  смертю?»
Я  усміхнулась  і  відповіла:
«Ну  це  вже  точно».
Скидаючи  чоботи  та  куртку  батько  зітхаючи  сказав:
«Ну  і  наморився  я  сьогодні,  добре  хоч  не  дарма  гарну  ціну  за  коника  дали…»
Мама  перервала  його:
«Потім  розповіси,  біжи  вмивайся  та  й  будемо  сідати  до  столу,  бо  схолоне  все».
«Тю,  точно  боїться,  що  помру  за  два  метри  до  столу».
Ставлячи  на  стіл  вечерю  мама  зауважила:
«У  нього  гарний  настрій  -  це  добре».
Під  час  нашої  «трапези»  вона  розпочала  розмову,  на  яку  я  дуже  розраховувала,  і  наче  з  цікавості  запитала:
«Це  правда,  що  до  нас  прибився  кінь?»
Тато  не  сподівався  на  таке  питання  і  навіть  застиг  на  хвилину,  потім  опустив  ложку  на  стіл,  глянув  з  підозрою  на  мене,  потім  підняв  очі  на  маму  і  запитав:
«А  ти  звідки  знаєш?»
З  того,  як  тато  прореагував,  я  зрозуміла,  що  і  його  турбувала  і  не  аби  як  бентежила  ця  тема.
«Так  ви  ж  самі  сьогодні  вранці  з  Миколою  про  це  говорили,  ще  й  води  в  мене  просили,  бо  він  вас  потомив».
«Якщо  ти  сама  все  знаєш,  то  чому  запитуєш?»
Ще  з  більшою  підозрою  запитав  батько.
«Так,  просто  цікаво».  
Відповіді  не  було,  після  невеликої  паузи  мама  поставила  пряме  питання:
«І  що  ви  збираєтесь  із  ним  робити?»
Батько  відреагував  дуже  бурхливо  і  навіть  скрикнув:
«Ну  я  так  і  знав,  що  це  не  просто  так  ти  розпитуєш!  Що?  Микола  вже  все  розпатякав?»
«А  що,  це  такий  секрет?»
«Секрет,  не  секрет,  а  я  просив  не  розповідати,  поки  я  не  вирішу,  що  робити».
«Ну  ти  собі,  як  знаєш,  а  я  вважаю,  що  ми  маємо  залишити  коня  у  себе».
Тато,  якось  по  злому  пхикнув  і  вже  майже  переходячи  на  крик  вигукнув:
«Ти  вважаєш?  Та,  що  ти  знаєш?  Він  мені  всю  стайню  рознесе,  та  ще  якоїсь  холери  на  ферму  занесе,  ти  бачиш,  що  він  зовсім  не  керований?!»
На  що  мама  спокійно  відповіла:
«Не  кричи  на  мене,  будь-ласка,  я  знаю  і  розумію  твої  побоювання,  але  я  також  знаю,  що  ви  вже  по  всіх  селах  зробили  об’яву,  про  те,  що  знайшли  коня.  Ану  ж  завтра,  післязавтра  прийде  до  тебе  його  господар  скаже,  щоб  ти  віддав  коня,  а  ти  йому  –  нема  коня,  на  ковбасу  здав».
Батько  скипів  і  навіть  грюкнув  кулаком  по  столі,  потім  трохи  охоловши  мовив:
«Я  не  збираюсь  вбивати  коня,  але  тут  він  мені  теж  не  потрібен.  Я  не  повинен  відповідати  за  чужу  власність,  то  ж  завтра  духу  його  тут  не  буде».
Потім  підвівся  на  ноги  і  сказав:
«Все,  я  йду  спати».
З  важким  серцем  кожен  з  нас  зустрічав  ту  ніч.  Та  найважче  було  мені,  бо  то  через  мене  між  батьками  сталася  суперечка,  але  водночас  мені  було  шкода  тієї  нещасної  тварини.  Мене  мучило  сумління,  а  душу  пронизував  жаль.  Та  втома  і  сон  зморили  мене  і  я  піддалася  їхнім  чарам.**********************
(Прошу  читачів  висловлювати  свої  заувження  і  критику)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=411086
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 21.03.2013


1 розділ

Усе  моє  дитинство  минуло  на  кінській  фермі  мого  тата,  де  він  розводив  благородних  скакунів.  Мама  була  домогосподаркою,  що  присвятила  все  своє  життя  татові  і  мені,  проте  ніколи  не  шкодувала  про  це.  Крім  нас  при  фермі  мешкала  родина  татового  друга  та  компаньйона  дядька  Миколи,  він  був  ветеринаром  і  допомагав  батькові  вирощувати  здорових  та  дужих  коней.  Його  дружина,  тітка  Мар’яна  вела  бухгалтерію  цього  спільного  сімейного  бізнесу.  Вони  були  дуже  добрі  і  лагідні  до  мене.
А  от  їх  син,  Роман,  ніколи  не  мирився  зі  мною.  Я  була  менша  від  нього  і  дорослі,  як  водиться,  приділяли  мені  більше  уваги,  бавили,  жалували.  І  йому  одному  доводилось  відповідати  за  всі  наші  витівки  та  бешкети,  в  яких  були  винні  обоє.  Кому  таке  могло  подобатись?  Цей,  як  мені  здавалось,  нестерпний  хлопчисько,  постійно  робив  мені  різні  капості  і  при  першій  слушній  нагоді  дражнився:  «Юлька,  нюнька,  дулька,  шпулька!  
Бе-е-е!»  О,  це  була  страшна  образа  і  я  сердито  відповідала:  «Зараз  як  дам,  то  вискочить  мадам,  а  з  мадам  булька,  а  з  бульки  цибулька…»  Дядько  Микола,  котрий  часом,  був  свідком  наших  «чвар»,  ховав  у  вуса  свою  добру  усмішку  і  казав:  «Романе,  не  займай  дитини,  як  виросте  гарна  дівка,  сам  од  неї  плакатимеш».
«Я?  Та  ніколи,  ніколи,  ніколи!»Відповідав  той,  несамовито  вертячи  головою,
Та  роки  минали.  Поволі  ми  ставали  дорослими.  І  коли  у  мене  з’явився  статус  старшокласниці,  Роман  вже  від’їздив  до  Києва  вчитись  на  юриста.  Як  недивно,  я  сумувала  за  ним,  а  він  навіть  на  канікулах  не  навідував  нас.  В  цей  час  підшукував  собі  роботу  і  заробляв  на  свої  студентські  потреби,  вважаючи,  що  таким  чином  допомагає  батькам  оплачувати  свою  дорогу  освіту.  
А  я  навчаючись  у  старших  класах  мріяла  пов’язати  своє  майбутнє  з  кіньми,  бо  любила  їх  над  усе.  Тато  був  проти,  казав,  що  не  личить  дівчині  бути  конюхом  і  радив  подумати.  Та  й  мама  бажала  для  мене  іншої  долі.  І  тільки  дядько  Микола  не  вважав  мою  мрію  безглуздою,  бо  для  нього  ці  красиві,  мужні  тварини  були  наче  власні  діти,  то  він  навчив  мене  любити  та  доглядати  їх.  
Наші  коні  не  зростали  для  м’яса,  чи  брудного  воза  з  вічно  п’яним  господарем.  Їх  забирали  у  школи  верхової  їзди,  купували  для  приватних  конюшень,  а  деякі  з  них  ставали  справжніми  чемпіонами  і  завойовували  призові  місця  на  перегонах.  
********PS
(Будь  ласка  шановні  відвідувачі  висловлюйте  свої  зауваження,  побажання  та  критику,  мені  це  необхідно,  щоб  знати,  які  зміни  необхідно  внести  в  текст)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=411085
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 21.03.2013


ДИВНА НОВИНА (як колядка)

У  Віфлеєм  зоря
Мудреців  вела
І  в  той  день  Земля
Спаса  прийняла.
По  волі  Господа!
По  волі  Господа!
По  волі  Господа
Отця!
Діва  Марія
Сина  родила
І  Його  життя
Людям  віддала.
По  волі  Господа!
По  волі  Господа!
По  волі  Господа
Отця!
Дивна  новина
Світ  оповіща,
Що  любов  одна
Дарує  життя.
По  волі  Господа!
По  волі  Господа!
По  волі  Господа
Отця!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=392699
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.01.2013


КОЛИСКОВА ЛІСУ

Тиша  навкруги.
Сплять  луги.
Спокій  сон  приніс,
Співає  ліс:
«Ой,  люлі-люлі
Спіть  мої,  зозулі,
Лісові  звірятка,
Білочки  й  зайчатка».
Сонечко  зайшло,
Спочивать  лягло.
Полем  до  села
Ніч  пішла.
«Ой  люлі-люлі
Спіть  мої,  зозулі,
Лісові  звірятка,
Білочки  й  зайчатка».
В  зорях  небеса,
Неземна  краса.
Ночі  навесні
Затишні,  ясні.
«Ой  люлі-люлі
Спіть  мої,  зозулі,
Лісові  звірятка,
Білочки  й  зайчатка».

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=392696
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.01.2013


ДІВЧА

Дівча  заплетене,  смагляве,
Високочоле,  чарівне.
Такою  рідна,  Україно,
Я  уявляю  лиш  тебе.
Такою  ти  явилась  в  прозі
І  у  поезію  прийшла.
Тобою  диво-чарівною
Моя  пишається  душа.
І  хоч  за  владу  над  тобою
Не  раз  ще  рватимуть  чуби
Та  всі  вони  не  скривдять  твого.
Святого  образу  в  мені.
(Ольга  Мельник)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=387669
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.12.2012


Навчителю журби

Навчителю  журби,
Пішли  Ви  у  минуле,
Лишивши  довгі  дні
Самотності  й  злоби.
Кімнатний  супокій
Забув  вже  Ваші  кроки
І  душу  оповив,
Немов,  зелена  цвіль.
Панує  листовій
У  душах  і  в  погоді.
І  точить  серце  біль,
Неначе  сіра  міль.
Навчителю  журби,
Були  Ви  мені  святом
У  ті  далекі  дні
Самотності  й  злоби.
(Ольга  Мельник)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=387667
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.12.2012


ПРОСТО ВТОМА

Слизька  буденність,  наче  глей,
В  ній  ідеали  важко  відстояти.
А  муза,  надто  прошена,  мамзель  –  
гріхів  чужої  прози  не  хоче  сповідати.
(О.  Мельник)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=387161
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.12.2012


ДУША

Чи  може  це  мені  наснилось,
Чи  то  насправді  так  було:
Душа  із  небом  гомоніла,
Просила  звільнення  свого,
Бо  покалічилося  тіло
І  в  муках  болісних  жило.

А  їй  у  небо  так  хотілось,
Розправить  вільнеє  крило.
Але  у  відповідь  почула,
Що  споконвіку  так  було:
Душа  не  обирає  тіло
Воно  їй  Господом  дано.

А  біль  і  горе  не  миналось,
Неначе  тінь  повсюди  йшло.
В  руїнах  плоті  лиш  ридала
Й  не  перше  літо  відцвіло.
Аж  поки  Небо  не  подало
Надії  світлої  тепло.

І  враз  навколо  все  змінилось.
І  лихо  в  морок  відійшло.
Надія  віру  породила
У  гарну  мрію  про  добро.
І  перший  паросток  пустило
Любові  вічної  зерно.
2008р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=387149
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.12.2012


МОЛИТВА

Як  сповниться  душа  моя
Журби  і  самоти,
То  моляться  вуста  мої:
Спаси  і  сохрани.
Спаси,  спаси,  о,  Господи!
Спаси,  спаси,  спаси.
Діла,  Тобі  нелюбії,
Прости  і  заступи,
І  біди,  що  нам  суджені
Прости  і  заступи.
Прости,  пости,  о  Господи!
Прости,  прости,  прости.
В  знаннях  Твоїх  і  мудрості
Ти  волю  учини.
Над  нами  нерозумними  
Ти  милість  учини.
Чини,  чини,  о,  Господи!
Чини,  чини,  чини.
Всі  душі  наші  струджені
Спаси  і  сохрани.
Стражденних  та  осуджених
Спаси  і  сохрани.
Спаси,  спаси,  о,  Господи!
Спаси,  спаси,  спаси.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=386850
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.12.2012


ЩО ТАКЕ ЖИТТЯ

Життя,  по  суті,  усе  те,
Що  нам  судилось  пережити:
Розкішні  шати,  дерті  свити,
І  дріб’язкове,  і  святе,
Що  Богом  дане  —  все  моє.
І  хтось  приймає  все,  як  є,
За  течією  лиш  пливе.
А  хтось  по-своєму  живе,
Проти  хвиль  усе  гребе.  
Таки  до  свого  допливе,
Не  по  шкодуючи  себе.
Але  ж  бувають  в  житті  миті,
Що  ти  не  в  силі  щось  змінити.
Тоді  покоришся  ти  долі
Й  на  дно  пускаєшся  по  волі.
Тебе  гнітять  подерті  свити,
Ти  більше  так  не  хочеш  жити.
Та  розум  каже  лиш  одне:
Життя  по  суті  усе  те,
Що  нам  судилось  пережити:
Розкішні  шати,  дерті  свити,
І  дріб’язкове  і  святе,
Що  Богом  дане  —  все  моє.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=386849
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.12.2012


Болять слова

Болять  несказані  слова
Ніким  не  знані  і  нечуті.
І  все  життя,  моє  життя
Вмістилось  в  шпальти  призабуті.
Ольга  МЕЛЬНИК

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=386612
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.12.2012


***

Як  падав  дощ,  як  сонечко  сміялось
Прийшла  моя  замріяна  весна.
І  білий  цвіт  тоді  побило  градом  –
Недобру  пору  вибрала  вона...
Ольга  Мельник

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=386611
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.12.2012


СТЕЛЯ

Я  жив,  неначе,  в  казці,
Мов  в  кольоровім  сні,
Де  щастя  подорожнім
Являлося  мені.
І  вся  душа  для  світу,
Неначе  рідний  дім,
Я  людської  підлоти
Тоді  не  розумів.
Минулося  дитинство,
Пройшли  щасливі  дні
І  що  ж  від  тої  казки
Лишилося  мені?
Життя  моє  пустеля
Надії  міражі,
А  небо  просто  стеля,
Що  тисне  до  землі

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=386432
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.12.2012


ВОРОЖИЛА НІЧКА

Ворожила  нічка  на  любов  і  кару,
Полишила  людям  чорним  на  поталу,
Подала  пліткаркам  ситную  потраву.
Казав,  що  довіку  буде  він  кохати,
Мене  за  дружину  обіцяв  узяти.
Та  лишив  самотню  віку  доживати.
Зорі  білі,  зорі,  ви  свідками  стали
Чом  моє  кохання  не  порятували?
Ви  ж  бо  мені  щастя  справжнє  обіцяли.
Послухай,  стежино,  я  сказати  мушу.
Тільки  ти  єдина  знаєш  мою  душу.
Поверни  кохання  на  щастя  чи  муку,
Одведи  благаю,  чорную  розлуку.
Не  плещіть  даремно,  язики  прокляті.
Я  іще  утру  ті  носи  пихаті.
Буде  і  моє  подвір’я  уквітчане  в  святі:
Буде  мені  любий  лиш  мене  кохати.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=386429
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.12.2012


ВЕРБИЧКИ

Три  ошатненькі  вербички,
Мов  близняточка  сестрички
Нахилились  до  водички.
Стали  собі  розмовляти:
«Кому  листячко  скидати
Літо  в  осінь  проводжати»
Було  їм  до  болю  жаль
Свого  листячка  печаль
Відпускать  з  водою  в  даль.
Вітер  гаєм  походжав,
Їхні  думи  добре  знав,
Й  три  верби  заколисав.
І  поснули  три  вербички
Мов  близняточка  сестрички
Край  прозорої  водички
Осінь  їм  пісні  співала,
Коси  красні  заплітала,
Сни  про  краще  навівала.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=385564
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.12.2012


НЕСУДИЛОСЯ

Минулося,  забулося
І  більше  не  болить.
Усе,  що  насудилося
Навспак  не  повторить.
Зігрілася,  змирилася
Чудна  моя  душа  
І  чистою  лишилася
Для  нового  вірша

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=385440
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.12.2012


ПЕРЕД ОБРАЗОМ ДУШІ

Було  так  затишно  і  тихо
Під  зорями  у  спориші,
Неначе  хтось  поставив  свічку
Десь  перед  образом  душі.
І  проказав  молитву  тиху:
«Помилуй,  Господи,  прости,
Коли  вже  обступило  лихо,
Його  у  серце  не  впусти.
І  щоб  не  нудила  цим  світом
Весь  вік  відлюдьком  живучи
Пошли  їй,  Боже,  трохи  втіхи
І  жити  в  злагоді  навчи.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=385439
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.12.2012


МІЙ ДІМ

«Мій  дім  –  моя  фортеця»
То  істинні  слова.
Бо  легко  серце  б’ється,
Бо  дихає  душа.
Тут  вся  моя  родина  
Вродилась  і  зросла,
Тут  ціла  Україна  
В  світ  піснею  зліта.
Усе  в  житті  минає,
Іде  у  небуття…
Та  вже  біди  немає,
Як  мама  обійма.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=384925
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.12.2012


ПРО ПІСНЮ ДУШІ

Не  відаю,  з  якої  глибини.
Була  та  пісня  видобута  сильна.
Збудило  душу,  полонила  сни  
І  прорекла,  що  тиша  не  всесильна.
Напевно,  то  ціною  німоти.
Була  душею  сплачена  повинна.
Щоб  у  моїм  житті  з’явилась  ти,
Така  солодка  і  часом  полинна

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=384924
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.12.2012


СПОГАД ЛЮБОВІ

Прилинь  до  мене  тихо  –  тихо
І  мовчки  стань  біля  вікон.
Любов  відходила,  мов  лихо,
А  ти  прийди,  неначе  сон.
Не  стань  ні  стогоном,  ні  горем.
Не  повернись  до  мене  злом,
Інакше  знову  тихим  болем
Ми  заридаємо  разом.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=384396
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.12.2012


ОСІННІЙ АНГЕЛ

Осінній  ангел  мій,
Ти  диво-дивина
Ти  бережеш  любов,
Якої  вже  нема.
Ти  знаєш  рідний  мій
Вона  ще  так  болить,
А  жовтий  падолист
Летить  собі  летить.
Але,  коханий  мій,
Все  ж  хочу  попросить
Ти  спогади  мої  
Не  поспішай  палить.
Коли  я  відпущу
Це  дивне  почуття  —
По  рудих  килимах  
Знов  прийде  забуття.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=384395
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.12.2012


НЕ ЗІТЛІЄ ДУША

Не  зітліє  душа,  не  згорить
Від  нестерпно  пекучого  болю.
Тільки  знову  собі  забринить
Голосною  дзвінкою  струною.
Ця  мелодія  світ  облетить,
В  серці  іншім  озветься  луною
Знаю,  зійде,  напевно,  в  ту  мить
Світле  сонечко  над  головою

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=384235
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.12.2012


ЛИСТОВІЙ

Не  листопад,  не  падолист,
А  листо-листовій
Кружля  собі  за  вікнами,
Як  сум  в  душі  моїй.
І  точить  моє  серденько,
Неначе  сіра  міль
Такий  нудний,  невіданий,
Такий  нестерпний  біль.
І  звідки  він  навіявся,
З  яких  прийшов  країв,
Невже  з  отих  зосінених
Зажурених  гаїв?
Де  ми  колись  стрічалися,
Чекали  солов’я…
Не  склалося,  не  склалося  –
Тепер  ти  не  моя.
Іди  собі,  іди  собі,
Коли  бажаєш,  з  ним,
Мене  ти  не  образила
Осіннім  жартом  злим,
Іди,  немов  від  променя  ,
Відходить  чорна  тінь.
Лише  одне  проситиму
Візьми  з  собою  біль.
Втопи  у  морі  синьому,
Віддай  його  вітрам
І,  може,  світ  розвидниться,
Як  залишуся  сам…
А  поки  що  за  вікнами
Танцює  листовій,
Немов  безжально  грається
На  згарищі  надій.
І  дим  за  димом  стелиться
Туманом  постає…
Так  тяжко  забувається
Коханнячко  моє

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=384233
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.12.2012


ТРИ ТОПОЛІ

При  битій  дорозі  три  сумні  тополі
Розмовляють  з  вітром  про  гіркії  болі.
Ой  то  не  тополі,  а  жіночі  долі,
Голосять  із  вітром  про  свої  болі.
Як  голосить  перша,  найстарша  тополя,
Що  її  найтяжча  материнська  доля.
Якби  її  воля,  якби  її  воля,
Не  було  б  на  світі  ні  журби,  ні  горя.
Як  голосить  друга,  молодша  тополя,
Що  її  гіркая    удовиці  доля.
Якби  її  воля,  якби  її  воля,
Не    здолала  б  козака  та  й  ворожа  зброя.
Як  голосить  третя,  молода  тополя,
Що  її  сумная  не  вінчана  доля.
Якби  її  воля,  якби  її  воля,
Поєднала  б  рушником  їх  із  милим  доля.
Та  біда,  як  завжди  не  йде  стороною.
Завдала  війна  нещадного  болю.
Не  минула  клята    та  й  жодної  долі,
Цьому  свідки  нині  —  три  сумні  тополі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=383859
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.12.2012


СТАН ДУШІ

Розбилися  дзеркала  у  моїй  душі
Плаче  Афродіта  над  ними  у  ночі
Воском  стигнуть  сльози  жовтої  свічі
Їдка  лягає  проза  у  мої  вірші  …

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=383858
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.12.2012


ПТАХИ І ПТИЦІ

Птахи  небесні  і  птиці  земні
Залопотіли  крильми.
Птахи  небесні  злетіли  у  вись,
Птиці  земні  залишились,
Бо  поміж  ними  своя  є  межа  –
Кожному  з  них  стихія  своя:
Птахові  небо,  а  птиці  земля.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=383584
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.12.2012


БЕРІЗКА

Ой,  ти  вітрику-вітриську  
Ти  не  рви  з  берізки  листу.
Хай  на  зло  лютій  зимі,
Ще  постоїть  у  красі.
Осінь  за  водою  сплине,
Журавлем  в  небо  полине.
А  берізка  білоличка,
Наче  красная  дівичка
У  барвистому  вбранні
Люба  й  милая  мені.
Хай  на  зло  лютій  зимі,
Ще  постоїть  у  красі

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=383583
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.12.2012


НЕВІСТКА

Бігли  два  струмочки,
Бігли  два  струмочки,
Бігли  до  ріки.
До  дівчини  в  гості,
До  дівчини  в  гості,
Надійшли  свати.
Впали  два  струмочки,
Впали  два  струмочки,
У  мілку  ріку.
Не  веди  невістку,
Не  веди  невістку
У  сім’ю  чужу.
А  на  літо  друге,
А  на  літо  друге,
Висохла  ріка.
Розлучила  пару,
Розлучила  пару
Свекруха  лиха.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=383399
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.12.2012


ПРИЙДЕ ЛЮБОВ

Не  може  вже  душа  моя  мовчати  
Журба  над  нею  стала  чаклувати:
І  щастям  давнім  затопила  печі,
Всі  перекрила  виходи  до  втечі.
Та  як  прийде  моя  любов  до  хати,
Як  стане  горе-лихо  колисати.
Аби  поснула  вся  біда  у  світі  
Аби  мене  забула  в  теплім  літі.
Невдачі  знов  поставлені  на  чати.
Під  снігом  моїх  мрій  не  відшукати.
А  серце  мов  у  стомленого  звіра…
Але  не  спить,  не  спить  міцніє  віра.
Та  як  прийде  моя  любов  до  хати
Як  стане  горе-лихо  колисати,
Аби  поснула  вся  біда  у  світі  
Аби  мене  забула  в  теплім  літі

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=383398
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.12.2012


Пір’їна

Ой  летіли  лелеки  у  вирій
Тай  зронили  пір’їну  у  двір  мій
Та  й  зронили  пір’їну  білу-білу,
Полетіли  з  осені  в  чужину    немилу,
А  я  те  посланнячко  збережу,
Як  вертатимуть  додому,  за  вітром  пущу
Лети,  лети,  пір’ячко  ,  біле-біле
Нехай  знайде  щастячко  того  хто  уздріне.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=383094
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.12.2012


Я не дивлюсь на тебе

«Знаю  біль  є  біль  одного
Твоє  серце  не  чує  мого..»
(З  репертуару  О  
Пономарьова)

Я  не  дивлюсь  на  тебе,  не  дивлюсь  –
Проте  так  важко  відвернути  душу.
До  тебе,  як  до  радості  горнусь,
Хоч  мрією,  хоч  подихом,  хоч  звуком.

Я  покорюся  світу,  покорюсь.
Його  закону  більше  не  порушу
І  тихо  на  ніч  Богу  помолюсь,
Нехай  благословить  оцю  покуту.

Я  відвернусь  від  тебе,  відвернусь,  
Щоб  на  любов  не  накликати  муку.
Я  не  боюсь  розлуки,  не  боюсь
Не  покорюся  навіть  серця  стуку.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=383093
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.12.2012


ПЛИВЕ ЧОВЕН

Чорним  морем  пливе  човен.
Весло  хвилю  горне.
Тільки  мене  молодого  
Ніхто  не  пригорне.
По  воді  і  суходолом  
Довго  так  блукаю,
Та  чи  знайду  свою  долю?
Того  й  сам  не  знаю.
Я  шукаю  карі  очі
І  ласкаве  серце.
Та  зі  мною  завжди  поруч
Лиш  моє  весельце.
Лиш  весельце,  синя  хвиля
І  самотність  тиха.
Чим  же,  Боже,  я  на  себе
Та  й  накликав  лиха?
Де  ти  мила,  де  ти  щира
Рідна  озовися.
Ти  на  мене,  моя  доле,
Більше  не  гнівися.
Чорним  морем  пливе  човен.
Весло  хвилю  горне.
Тільки  мене  молодого
Ніхто  не  пригорне.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=382871
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.12.2012


РІДНОМУ ВІКНУ

Окраєць  неба  в  павутині  саду
І  сонце  у  засніжених  тенетах
Якусь  магічну  мають  владу,
Немов  поезія  в  сонетах.

Це  все  для  серця  дасть  розраду  
В  твоїх  важких  падіннях  –  злетах
І  ти  забудеш  навіть  зраду,
Що  в  ніч  відходить  по  заметах.

Так  в  круговерті  зим  і  літ
Віконцем  дивиться  у  світ
Твоя  загублена  планета.

І  мов  закуто  у  граніт,
Твоєї  мрії  самоцвіт
Така  вже  доля  у  поета.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=382869
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.12.2012


СХОВАЙ МЕНЕ

Любов  прийде,  як  брат  чи  мати,
Чи  немовлятком  до  грудей.
І  тільки  вміє,  що  сказати:
«Сховай  мене  від  злих  очей».
Але  ж  не  вміємо  сховати,
Несем  її  поміж  людей  –
Ще  не  дано  серденьку  знати
Жорстокий,  хижий  світ  оцей.
Та  й  хто  умів  таке  вгадати:
Що  вічну  Божу  благодать,
Як  гріх  зуміє  осміяти
Сп’яніла  люттю  чорна  рать.
Любові  тяжко  помирати
В  самотній  таїні  ночей…
Вона  приходить  наче  мати,
А  йде  мов  грішник  в  світ  тіней.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=382651
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.12.2012


ПОЕЗІЯ ЇЇ ДУШІ

(Інтерв’ю  )
Люди  часто  порівнюють  своє  життя  із  смугастою  зеброю,  що  ділить  час,  прожитий  нами  на  Землі,  на  чорні  і  білі  смуги.  Радісні,  світлі,  добрі  моменти  життя  пролітають  швидко  наче  казкова  жарптиця,  яку  ти  вічно  не  встигаєш  вхопити  за  хвіст,  аби  затримати  цю  довгожданну  мить  щастя.  А  коли  приходять  проблеми  і  біда  стукає  не  прошеним  гостем  у  вікно,  здається  спиняється  годинник  і  секунди  тягнуться,  мов  вічність.  Життя  видається  похмурим,  осіннім  сірим  днем.  Та  все  ж  ми  лукавимо,  називаючи  цей  відрізок  часу  чорним.  Навіть  у  складні  часи  нас  оточує  денне  світло,  сонячне  проміння  все  ж  спадає  на  довгі  темні  смуги,  виграючи  різними  відтінками,  радісна  усмішка  дитини  виблискує  добром  у  наших  душах,  зрештою,  різноманітні  освітлювальні  прилади,  теж  здатні  боротися  з  темрявою.  На  багато  гірше  тим  людям,  що  вічно  живуть  у  мороці  сліпоти,  і  навіть  веселий  сонячний  зайчик  не  здатен  ускочити,  бодай  ненароком,  у  їхню  буденність.  
Такі  думки  не  раз  приходили  мені  до  голови,  коли  у  поле  мого  зору  потрапляла  людина  з  ціпком  і  у  темних  окулярах.  Саме  з  такими  думками,  я  їхала  на  зустріч  з  головою  Вінницького  осередку  громадської  організації  «Центр  мистецтв  інвалідів  України»,  Людмилою.  Дворніцькою.  Мешкає  вона  у  невеличкому,  але  дуже  мальовничому  селі  Медведівка,  та  жінка,  на  жаль,  не  бачить  цієї  дивної  краси,  оскільки  багато  років  тому  втратила  зір,  таку  страшну  ціну  сплатила  вона  за  щастя  материнства,  у  свої  25  років.  
Здійснити  подорож  у  цей  маленький  куточок  України  мене  спонукали  чудові  вірші,  котрим  дає  життя  Людмила  Дворніцька.  Жінка  має  не  аби  який  талант  до  віршування  і  крилата  муза  поезії  постійно  навідує  її,  розвиднюючи  світ.  
Однак  про  темряву,  згадувану  мною  раніше,  не  було  й  мови.  Мене  зустріла  гостинна,  веселенька  господиня,  що  пригощала  своїх  гостей  ароматною  кавою  та  бутербродами  з  свіжоспеченим,  ще  теплим  хлібом,  чим  приємно  вразила  мене  та  здивувала,  адже  в  теперішній  стрімкий  час  сучасності,  люди  вже  почали  забувати  смак  спеченого  власноруч  хліба.  А  ця  жіночка,  котрій  доволі  не  легко  це  робити,  все  ж  зберегла  таку  чудову  традицію  для  своєї  родини.  Сім’я  невеличка:  мати  пані  Людмили  Неоніла  Вікторівна  та  двоє  дорослих  синів,  один  з  яких  уже  вийшов  на  власну  життєву  дорогу,  а  інший  лише  стає  на  крило.  
У  невимушеній  розмові  в  маленькому  колі  друзів  Людмила  Станіславівна  розповідала  мені  про  своє  життя-буття,  знайомила  із  різноманітними  технічними  новинками,  що  полегшують  її  побут:  телефон,  котрий  озвучує  все,  що  відбувається  на  його  дисплеї,  диктофон,  навігатор,  який  вказує  шлях,  книги  написані  шрифтом  Брайля  та  знаряддям  для  письма.  Були  й  цікаві  життєві  історії,  і  оповідки  про  кумедні  випадки,  котрі  ставалися  у  їхньому  селі,  і  гумор,  і  сміх.  Я  бачила  перед  собою  гарну,  цікаву,  сильну  духом  людину,  і  чудову  співрозмовницю.  Здавалося,  що  немає  в  житті  Людмили  Станіславівни  тієї  важкої,  темної  реальності.  Але  ж  ні,  таки  є,  просто  її  мужність  і  сила  волі  не  піддаються  смутку  та  печалі.  
Я  не  втрималась  і  запитала  у  поетеси,  що  допомагає  їй  не  падати  духом?  Вона  відповіла:  ––  Віра  в  Бога  –  і  продовжила  свою  розповідь  далі  –  Коли  це  сталося,  всього  було  і  сльози,  і  біль,  і  відчай,  і  думки  усілякі  погані,  а  потім  я  зрозуміла,  що  з  Богом  легше.  Помолилась,  від  душі  відлягло,  і  пішла  займатися  своїми  справами.  Часом  мені  здається,  що  це  випробування  не  лише  для  мене  одної,  а  й  для  всіх  хто  навколо  мене.  Я  щодня  бачу  доброту  людей  і  їх  співчуття.  В  селі  немає  жодної  людини,  котра  б  чимось  нам  не  допомогла.  Часом  десь  треба  вийти,  до  магазину  чи  ще  деінде,  для  мене  це  важкувато,  бо  я  і  у  себе  в  господі  блукаю  трохи,  але  тут  маю  вже  свої  орієнтири  і  так  дістаюсь  потрібного  місця.  А  от  виходити  за  ворота  трохи  боялась,  та  зараз  вже  ні,  бо  хто  не  зустріне  мене  в  дорозі  зупиниться,  спитає:  «А  куди  це  ти,  Людмила,  йдеш?»  -  кажу  –  До  магазину.  «То  бери  мене  під  руку  та  й  підемо».
–  А  коли  у  вашому  житті  з’явилась  поезія  і  чи  допомагає  вона  вам  якось  у  житті.  
–  Ой,  та  давно  це  було,  ще  у  шкільні  роки,  з  того  часу  ще  й  досі  пишеться.  Спочатку  мої  шкільні  свята  не  обходились  без  власних  віршів,  потім  діти  попідростали  пішли  до  школи,  то  вчителі  постійно  просили  щось  зачитати  на  шкільних  заходах,  так  воно  й  було.  
–  Мені  відомо,  що  крім  поезії,  у  Вашому  житті  була  ще  й  інша  любов  –  музика,  це  так?
–  Так,  музика  відіграла  важливу  роль  у  моєму  житті.  Я  закінчила  Вінницьке  музичне  училище  по  класу  фортепіано,  а  потім  була  викладачем  у  музичній  школі  в  СМТ  Комсомольське.  
–  А  яка  ваша  улюблена  тематика  у  віршах?  
––  Та,  по  різному  буває,  що  на  душу  ляже:  і  про  любов  пишу,  і  про  природу,  багато  віршів  присвячених  релігійній  тематиці,  часом  щось  пишу  на  замовлення.  
–  Є  така  думка,  що  вірші  написані  на  замовлення  не  такі  щирі,  як  ті,  що  пишуться,  наче,  самі  пособі,  як  ви  ставитесь  до  цього  твердження.
–  Ні,  мені  так  не  здається,  все  одно  ти  переймаєшся  тим  про  що  пишеш  і  слова  йдуть  від  душі.  
–  А  от  як  ви  вважаєте,  вірші  приходять  до  поета  самі  собою,  як  натхнення,  чи  це  лише  результат  його  власних  зусиль  та  праці.
–  Звичайно,  вірші  часто,  приходять  в  гості,  так  наче  кимось  продиктовані,  лише  встигай  записувати.  А,  іноді,  буває  дуже  довго  не  можеш  підібрати  потрібного  слова,  тоді  потрібно  відкласти  його  на  деякий  період,  прийде  час  і  він  допишеться.  
–  А  свої  вірші  ви  записуєте,  чи  в  більшості  запам’ятовуєте?  
–  Спочатку,  звісно,  тримаю  в  пам’яті,  а  потім  прошу  когось  щоб  записали,  бо  інакше  забудеться.  
–  Чи  бувають  у  вас  часи,  коли  не  пишеться?  _
–  Звичайно,  всі  ми  люди,  і  у  кожного  бувають  часи  занепаду  духу.  Були  і  в  мене  часи  депресії,  коли  здавалось,  що  все  дарма  і  мої  вірші,  і  все,  що  я  роблю  нікому  не  потрібно.  Але  тоді,  від  своїх  друзів  я  почула,  що  має  відбутися  конкурс  творчості  серед  людей  з  обмеженими  можливостями  «На  крилах  натхнення»,  що  проводив  
ВСГО  «Конфедерація  громадських  організацій  інвалідів  України»,  я  без  особливих  надій  надіслала  туди  свої  вірші.  Мене  запросили  взяти  участь  у  цьому  заході.  Це  був  2010  рік,  я  тоді  посіла  друге  місце  серед  поетів,  і  ця  невеличка  перемога  мене  надихнула  і  окрилила.  Крім  перемоги  і  певного  визнання  цей  захід  познайомив  мене  з  багатьма  цікавими,  розумними,  талановитими  людьми,  котрі,  не  зважаючи  ні  на  що,  творять,  спілкуються,  працюють,  будують  своє  життя.  І  ці  люди,  вони  не  з  обмеженими  можливостями,  а  навпаки  люди  з  необмеженими  можливостями.
–  Але  ж  ви  неодноразово  брали  участь  у  цьому  фестивалі?
Жінка  піднялася  зі  стільця,  підійшла  до  серванту,  дістала  звідти  свою  нагороду  поставила  на  стіл  і  мовила:
–  Знайомтесь  –  це  Ніка,  нагорода  за  перше  місце.  У  другому  фестивалі  «На  крилах  натхнення»  у  2011  році.  Тоді  вже  всі  учасники  зустрічалися  як  друзі,  ділились  своїми  враженнями,  новинами  та  подіями  життя.  Знаєте,  мені  часто  говорять,  що  бути  сліпою  –  це  найгірше,  що  може  бути,  а  я  з  тим  не  згодна.  Мені  здається,  що  вже  краще  не  бачити,  ніж  мати  якусь  гіршу  біду.  Для  мене,  що  важливо,  щоб  було  на  кого  опертися,  і  мені  все  під  силу.  Але  ж  є  люди,  кому  ще  гірше  без  рук,  без  ніг  та  живуть,  не  скаржаться,  пристосовуються  до  всього.  А  хіба  ж  у  здорових  людей  немає  проблем?  Є  та  ще  ж  які.  Тому  не  варто  зневірюватись  і  замикатися  у  собі,  якщо  щось  стається,  значить  так  має  бути.  Бог  не  дає  більше  ніж  людина  може  витримати.  
–  Пані,  Людмила,  а  про  що  ви  зараз  мрієте,  є  у  вас  якісь  особливі  прагнення,  бажання?
–  У  мене  є  лише  одна,  найбільша  і  нездійсненна  мрія.  Хочеться  побачити  людські  очі,  бо  про  все  інше  я  маю  хоч  якусь  уяву,  а  очі  людини  вони  неповторні  у  кожного  свої,  особливі.  Їх  не  можна  пізнати  на  дотик…
Це  говорила  мені  жінка,  котра  не  бачить  денного  світла  і  усієї  чудової  краси  довкола,  мешкає  в  селі,  а  життя  там  не  легке  навіть  для  цілком  здорових  людей,  воно  далеке  від  облаштованого  комунального  раю,  до  котрого  звикли  міські  жителі,  немає  ніяких  особливих  умов,  лише  щоденна  селянська  праця.  І,  не  зважаючи  на  усе  це,  вона  не  скаржиться,  не  падає  духом,  не  втрачає  віри.  Дуже  співчуває  тим,  кому  ще  гірше,  і  натхненно,  старанно  творить  поезію  своєї  душі.  
Коли,  час  моєї  гостини  скінчився,  я  поверталася  до  свого  міста  у  піднесеному,  світлому  настрої,  наче  відкрила  для  себе  якусь  важливу  життєву  істину,  котра  допоможе  і  мені  пережити  всі  негоди.  І  тепер  рядочки  літер  на  моніторі  мого  комп’ютера,  приємні  спогади  про  спілкування  з  Людмилою  Дворніцькою  і  її  добрі  вірші  освітлюють  і  мої  темні  смуги  життя.  
Пописуха
(Ольга  МЕЛЬНИК.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=382649
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 05.12.2012


Білочка

Осінь,  тихо  опадає  пожовкле  листя,  мир  і  спокій,  довкола  благодатна  тиша,  але  не  всі  спокійно  насолоджуються  цією  картиною,  у  багатьох  ще  безліч  сезонних  турбот.  Он  перестрибуючи  з  дерева  на  дерево  веде  своє  тихе  полювання  руда  прудкенька  білочка.  В  саду  росте  багато  горіхів,  от  вона  й  поспішає  запастися  їхніми  плодами  на  всю  зиму.  Їй  ніколи  милуватись  красою  природи,  зате  я  маю  змогу  спостерігати  за  пухнастою  гостею,  як  за  дивом  природи.
А  от  мої,  домашні  коти,  не  бачать  в  ній  нічого  особливого,  для  них  білочка  звичайний  гризун,  дарма,  що  з  шикарним  хвостом,  мабуть  пахне  мишами.  Інакше,  як  пояснити  те,  що  завидівши  руденьку,  мої  чотирилапі  втрачають  спокій,  одразу  вимагають  у  мене  негайно  випустити  їх  на  двір,  а  коли  я  відмовляюся  виконати  це  прохання,  буквально  прилипають  до  вікна,  слідкуючи  за  всіма  рухами  прудкої  і  з  досадою  вишкіряють  до  неї  зуби.  Я  не  вірю,  що  хтось  із  котів  міг  би  її  піймати,  вона  набагато  швидша  одних,  але  не  хочу  псувати  їй  настрою,  тому  й  тримаю  свої  бандитів  в  хаті.
Домашньому  котові  не  зрозуміти  клопотів,  та  турбот  маленької  білочки,  звісно,  що  йому  прижився  біля  людей  тай  біди  не  знає,  їсти  дають,  в  теплі  тримають,  люблять  і  жалують.  А  дикій  тваринці  треба  подбати  про  себе  самій,  зробити  чималі  запаси  на  зиму,  знайти  тепле  гніздечко,  та  ще  й  остерігатися  всіляких  небезпек.  Тому,  коли  часом  бачу,  як  мої  мурчики  влаштовують  на  неї  засідку,  намагаюсь  відігнати  від  гріха  подалі.
А  ще  часто  пригадую  свою  знайому  білочку,  котра  раніше  щодня  мене  проводжала  на  роботу,  просто  біля  зупинки,  де  я  сідала  у  маршрутку  у  неї  був  свій  склад  горішків,  саме  під  ту  пору  припадав  час  її  сніданку.  Білочка  прибігала  брала  один  горішок  і  тримаючи  його  в  зубах  вистрибувала  на  найвищій  стовп,  що  слугував  електроопорою,  там  зручно  вмощувалась  брала  горішок  у  передні  лапки  і  спокійно  снідала.  Потім  мене  звільнили  з  роботу,  котру  дуже  любила,  і  я  перестала  зустрічати  свою  знайому  так  часто.  А  зимою  руденька  загинула  під  колесами  машини,  дістаючись  до  місця  свого  харчування.
Тоді  ридала  над  нею,  мов  мала  дитина,  мені  було  шкода  цю  тваринку,  котра,  крім  усього  іншого,  уособлювала  для  мене  час,  коли  я  була  щаслива.
(Ольга  Мельник)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=382380
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 04.12.2012


ХВИЛЕ-ХВИЛЕЧКО

Ой  ти,  хвиле  -  хвилечко,  горе  водяна.
Не  губити  душеньку,  не  моя  вона.
Бо  узяв  я  душеньку  рідную  свою,
Та  й  віддав  для  серденька,  що  давно  люблю.
Прикипів  до  серденька  всією  душею,
Хай  тепер  вирішує,  що  робити  з  нею.
Як  пригорне  серденько,  ласкою  спов’є
Ото  буде  щастячко  справжнєє  моє.
А  якщо  відмовить  —  не  верну  до  хати.
Піду  в  світ  приблудою  доленьки  шукати.
Ой  ти  хвиле  –  хвилечко,  горе  водяна,
Не  губи  ти  душеньку,  не  моя  вона

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=382374
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.12.2012


ОЙ НАД ЛІСОМ

Ой  над  лісом  сонце  сходить
Червоне-червоне
А  під  лісом  козак  плаче:
«Горе  мені  горе».
До  села  лишилося
Ліс  і  чорне  поле,
Вража  куля  наздогнала  
Гірка  моя  доле.
А  в  селі  зосталася
Молода  дружина.
Що  в  колисці  колисає  
Маленького  сина.
«Ой  ти,  куле,  вража  куле,
Чом  ти  не  скосила?
Нащо  мене  молодого
В  могилу  зложила».
Коли  чує  козак  чує:
Кінь  копитом  б’є.  тай  б’є
Впізнав  в  тому  тупоті
Щось  рідне,  щось  своє.
Чи  то  може  мариться
Чи  насправді  є.
Це  ж  йому  зозуля  сама
Ще  сто  літ  кує.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=382262
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.12.2012


СЕРДЕНЬКО

Ой,  матусе  –  матінко,
Біда  мені,  біда
Немає  мого  милого,
А  серденько  стражда.
А,  серденько,  а  серденько,
Немов  мале  дитя
Все  вірить,  сподівається
Любові  вороття.
Край  вогнища  погаслого
Заплакала  душа:
«Минулося,  забулося
І  більше  не  втіша».
А  серденько,  а  серденько:
В  самотності  пита:
«Чи  віриться,  чи  мріється,
Чи  вернуться  літа?»
́

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=382250
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.12.2012