| Сторінки (1/7): | « | 1 | » |
ЗАПОВІТ
Як помру, то не ховайте мене у могилу,
Як помру, то не стругайте мені домовину,
Ями мені не копайте, оркестр не наймайте...
Бо нема чим заплатити - ви вже вибачайте.
Щоб лани широкополі і Дніпро і кручі,
В Україні не топтали москалі смердючі,
З трупом, моїм, що робити - дам таку пораду:
Повезіть у Московщину, під Путіна хату,
Покладіть там під порогом - свічечку на пупа...
Хай мене переступає вся Російска Дума.
Хай нюхають трупний сморід - носи затикають...
Щоб їм став поперек горла - може поздихають.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=650269
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 09.03.2016
– Я поведу тебе в незнаний край, чарівний край, де не шелестять дерева, і ріки не несуть бурхливих вод…
– Візьми мене. Я хочу забуття…
Леся Українка “Лісова пісня ”
НА РОЗДОРІЖЖІ
Медитативна казка на вічний сюжет.
Жили-були, в тридев’ятому царстві, в тридесятому государстві, дід та баба… а, може, цар з царицею, чи то король з королицею – не важно… просто усі казки так починаються. І, як у будь-якій казці прописано, було у них троє синів. Двоє старших – як і у кожній казковій родині – були розумні, а третій був… поетом. Старші сини були, як усі люди – кожен про свій маєток дбав, і калитку напихав. Жили, хоч не краще за інших, але й не гірше. А цей, третій?! В сім’ї, як то кажуть… такий уже вдався. Що тут поробиш? Ні, він теж не байдикував – роботящий був, але… його так і прозивали – Іванком-філософом. Не справжнім філософом, зрозуміло. Адже філософи, вони, грамотні – книги усякі, трактати пишуть, а він же жодної книги чи трактату філософського так і не написав. Лише віршики складав, та все про щось думав… і про те, і про се, і про якого, і про всякого…
От і влетіла йому, якось, до голови думка дізнатись, що воно таке – щастя? Довго думав – не надумав. Осідлав він тоді свого коня, та й поїхав у світ щастя шукати. Їхав, їхав, бачить – сидить на узліссі дівчина. Чи то – прегарна, чи то – премудра? А мабуть-таки – премудра… тому, що – сама самісінька. От і поспитав її наш Іванко-філософ:
– Здорова була, красуне! А чому це ти нудьгуєш отак – одиначкою та на відлюдді?
– Здоров і ти будь! – відповіла йому дівчина. – Сиджу, оце собі, не нудьгую, а пісні складаю та щастя чекаю.
– Пісні складаєш?! – зрадів Іванко – Це добре. Але скажи мені, яке ж воно, оте щастя? – спитався у дівчини. – Може, як стріну десь, то і тобі привезу.
– Та коли б я про те, сама знала?! – забідкалась дівчина – Я ж уже і в попів з ксьондзами питала, і у рабина з муллою, у всіляких там волхвів-мудреців та циганок-гадалок. Той, щось знає – та нічого не скаже, а той скаже – та нічого не знає, і кожен по-своєму тлумачить. Ось тому і сиджу отут – чекаю.
– Е-е, ні. Так тобі щастя не дочекатися. А сідай-но ось, краще, до мене на коня, та й поїдемо ми з тобою далі удвох. Станеш ти моєю коханою нареченою, будемо разом і пісні складати, і щастя шукати.
Сіла дівчина на луку сідла, попереду Іванка-філософа, і поїхали вони далі разом. Чи далеко, чи близько вони їхали? Але, таки їхали, і врешті-решт приїхали до роздоріжжя. А від роздоріжжя, далі, ведуть три дороги, і стовп стоїть на перехресті. Ну так, як ото в усіх казках положено. А на стовпі напис: “Наліво підеш – коня втратиш, направо підеш – наречену втратиш, а якщо прямо підеш – то втратиш себе самого”.
Зажурився, наш філософ, замислився – куди, його ото, далі їхати? І коня вірного шкода. І кохану наречену шкода втратити. Ну і себе самого, звісно, теж – жаба душить. Адже в житті всяке буває, і навіть, поети, або філософи, теж для чогось знадобитися можуть. Отож він, думав… аж поки не споночіло. Згадав тоді Іванко мудрість народну: що ранок – мудріший вечора, розпалив багаття, коня нагодував і сам з коханою-нареченою, повечерявши, під отим стовпом спати вклалися.
Аж раптом – чи то наснилося йому, чи то насправді було? Заблискало щось, загуркотіло… і з’явився, з лівого шляху роздоріжжя прийшовши, якийсь чоловік. Весь сивий, у латаному перелатаному одязі… сів біля вогнища погрітись, та у Іванка й запитує:
– Ну що, Іванку, чи впізнаєш ти мене?
– Ні. Не впізнаю – відповів йому Іванко. Та все ж, придивившись уважніше до незнайомця, зауважив, що той таки когось йому нагадує – А хто ж ти такий? – Спитався він у чоловіка.
– А я, Іванку, – каже незнайомець – це ти в майбутньому. Лише зовуть мене тепер – Іваном-невдахою. Ось, послухай, що я тобі розповім.
Прокинувся я вранці на ось цьому роздоріжжі, отак, як ото ти завтра прокинешся. І помолившись Богу, вирішив поїхати по
лівій дорозі. Посадовив я свою кохану-наречену на коня, і поїхали.
Недовго їхали… – побачили край дороги корчму. Зупинилися ми перепочити та пообідати. А пообідавши, почали у корчмаря про дорогу розпитувати і чи не знає він бува, де щастя знаходиться?
– А, як же! Знаю! – Відповів корчмар. – Воно тут-таки, у мене. Дивіться: он хата, корчма, клапоть поля є… а головне – дружину маю, гарну, лагідну та ще й розумну. Тому і кохану. Діточок, слава Богу, маємо. Отаке воно і є – щастя. Чого нам ще шукати? і вам також – любітесь-кохайтесь, у нас научайтесь. Продайте мені свого коня, та на виручені гроші господарством обзаведетесь, поберетесь, і будете так, як і ми, в достатку, в щасті та в мирі жити.
Послухався я корчмаря – зробив усе так, як він мені нарадив. Але… чи то кара на мені була за те, що продав я свого вірного друга – коня? Почали мене невдачі спіткати. За щоб не взявся – не до ладу. Те, що у когось на користь – у мене на біду?! То в полі не вродить, то вимокне, то град поб’є… Коли не кролик – то вівця здохне. А як не здохне, то на базарі проторгуюсь. А не проторгуюсь, то злодії вкрадуть. Зі своєю коханою нареченою спочатку гарно жили, ладили, любились, нестатки навпіл ділили. Діток нам Бог послав, а прогодувати їх важко. От і почала моя дружина мене гризти-загризати – і такий я та перетакий, і не такий, як в інших… Та так мене ото догризла, що плюнув я на оте “щастя”, та й подався назад, до роздоріжжя. Хоча воно і важко в по-за-хронотемпоральному полі по життєвому шляху назад вертатись, але йшов. Дійшов я до тієї корчми, де колись свого вірного коня продав, дивлюсь, а замість корчми – одне лише згарище. А на згарищі тому жебрак сидить. Придивився я до жебрака, аж то корчмар?!
– Здоров був, корчмарю, – привітався я до нього – бачу, що і тебе лихо не минуло.
– Ой, Іванку, не питай – корчмар мені відповідає. – Тільки-но, ото, пішли ви від мене, як згоріла від блискавки і корчма моя, і все обійстя разом. Дружина собі іншого знайшла – багатішого. А діти залишили мене самотнього напризволяще і геть забули. Сиджу тепер, жебракую та молю Господа, щоб смерті мені послав і вічного спокою.
Подивився я… таки-так – біда та й годі. І не тільки в мене. Делебі, щастя в коханні та в сімейному затишку не вічне. От і прийшов я сюди – на роздоріжжя, іншої дороги спробувати. І тобі того ж раджу. – Розповівши свою історію, подибав Іван-невдаха далі. По правій дорозі.
Тільки-но зник він з очей, як знову загуркотіло, заблискало… І до роздоріжжя по правій дорозі під’їхав вершник: на баскому коні, в мантії отороченій горностаєм, в позолоченому шоломі. А вуздечка у коня, та сідло – самоцвітами оздоблені. Підхопився Іванко-філософ, до землі вершникові вклонився.
– Та не кланяйся ти мені, Іванку, – гукнув до нього вершник – адже я, це ж ти в майбутньому. А зовуть мене нині – Іоанн-цар. Я найвеличніший, найсвітліший, найсправедливіший… і ще багато який, але з початком у слові – „най”. Ось так. А ще, кажуть, що я найщасливіший. Та тільки, де воно – оте щастя?! Послухай же і мою історію.
Прокинувшись назавтра вранці, поїхав я… це ти, значить. Поїхали ми, разом із своєю коханою нареченою, на моєму вірному коні по правій дорозі. І під’їхали ми, невдовзі, до величного палацу, з позолоченими дахами та посрібленими ворітьми. Тамтешній владика-князь зустрів нас привітно.
– Вітаю тебе, мандрівниче! Як тебе звати-величати і хто ти такий, та куди мандруєш? – Спитався у мене князь.
– Я, мандрівний поет. Звати мене Іванко-філософ – відповів я йому – Їдемо ось, з нареченою своєю, щастя шукати.
– Радій! Правильною дорогою їдеш ти! – Похвалив мене князь. – Їхав колись нею і я. Такий же, як ото ти тепер – шукач щастя. І от, бачиш – знайшов. Поглянь лишень, який палац у мене: добра всякого вдосталь. Князем став. Друзів-лицарів благородних маю, піддані мене люблять. Слава, багатство і влада, ось це і є – справжнє щастя.
Але, все ж таки, повного щастя я ще не досяг. Видно так уже людина створена, що скільки б не було всього – однак їй, замало. От і зараз, іде в нашому царстві-государстві громадянська війна – боротьба за царський трон. А моя заповітна мрія – стати неподільним володарем цієї благодатної країни. Всі великі та
могутні князі-володарі змагаються проміж собою за цей трон. А я – не жаль: вже в літах. Постарів я для військових відправ та походів. Отож, бери собі мого гарба, мого прапора, військо моє бери… та йди здобувати собі слави, багатства, і царського трону. А так, як у походах військових з дружиною возитись ніяк і ніколи, то ти залиши свою наречену у мене. Ніколи мені було, розумієш, дітками обзавестися, бо всеньке життя у справах та відправах. От і буде вона мені за дочку. А ти, коли здобудеш царського трону, повертайся. Поберетесь тоді. Будете жити-царювати, і мене не забувати.
Послухався я князевої поради та зробив усе так, як він мене навчив. Переміг я усіх своїх суперників, здобув слави, багатства і трон царський відвоював собі. Став я царством-государством правити: податки збирати, чужі нації розганяти, васалів розсуджувати, народи судити, своє царство-государство захищати і нові землі завойовувати. А ще повстання придушувати, дипломатію розводити, прийоми-презентації з фуршетами влаштовувати. Та отак, за тими клопотами геть забувся я про свою кохану-наречену. Та і як було не забути, коли не одна лише кохана-наречена, а увесь народ мій – вірнопідданий любив мене. Мої міністри, бургомістри, візирі-радники та всякі інші придворні дворяни мене так любили та поважали, що не тільки своїх дочок чи племінниць, а навіть і власних дружин своїх в коханки для мене раді віддати були – от, як вони любили мене. Ось так і жив я собі: у славі, в коханні, в пошані та в достатку. І думав-гадав, що ось-таки знайшов я вже своє щастя. Тільки чогось мені, все ж таки – бракувало.
Ніяк не міг я тоді зрозуміти – чого саме? Але, сталося, якось, що захворів я від отрути, підсипаної до мого келиха змовниками, котрі зазіхали на мій трон. Ніби після похмілля полуда упала із моїх очей і зрозумів я, що всі оточуючі мене придворні – то заздрісники та підлабузники. Що вони не поважають мене, а підлещуються до мене. Не мене вони славлять, а свою пиху та своє місце побіля мене. Жінки – коханки мої, люблять не мене, а лише мої подарунки для них. Навіть і любов народу до мене, то не любов – а страх.
Від цих сумних думок розболілися всі мої рани та болячки здобуті в безкінечних походах. І я, полишивши всі справи, вирушив
далеко в гори – на полювання та відпочинок. Там, під час полювання, натрапив я на маленьку хижку на полонині.
Жили в ній, пастух з пастушкою. І хоч жили вони бідно, але були щасливі. Тому, що вони – кохали одне одного. Вони були щасливими отут, в горах у своїй убогій хатинці, бо кохали і були поетами. Згадав я тоді про свою кохану наречену і вирішив навідатись до обійстя того князя.
Коли ж я приїхав до його палацу, то замість палацу побачив там монастир. Біля воріт монастиря сиділа стара жебрачка. Отож, став я розпитуватись у жебрачки – про князя та про його названу дочку? Вона й розповіла мені: що князь, давно помер уже. А дочка його названа, котра все чекала на свого судженого, та так і не дочекавшись його, опісля того, коли старий князь помер, благодійно, роздарувала всю свою маєтність, в палаці княжому заснувала монастир, і сама чернечий постриг прийняла. Так от, черницею, невдовзі і упокоїлась з Богом. І щаслива тепер у царстві Божому, в супокої від життєвих тривог.
Відпустив я тоді свою охорону. А сам, на своєму вірному коні, поїхав сюди – на роздоріжжя. Бо зрозумів, що не по тій дорозі колись я поїхав. І тобі по ній їхати не раджу – Розповівши свою історію, Іоанн-цар, поїхав далі. По лівій дорозі.
Прокинувшись удосвіта, наш Іванко-філософ і знову замислився. Хоч, може він таки і був трішки філософом, але цього разу думав не довго. Вставши мовчки-тихесенько, щоб не розбудити своєї коханої нареченої, не осідлавши свого вірного коня, пішов пішки – прямо. Ішов доти, доки його постать не розтанула в тумані вічності.
А дівчині, що була його коханою-нареченою, та його коневі, теж наснились сни – кожному свій сон про щастя.
Тож, коли вони прокинулись – кожен пішов своєю дорогою. Кінь – ліворуч, а кохана наречена – праворуч.
Я там не був, меду-вина не пив… А ви, напевне, спитаєте – чому вони назад не повернулися? Мабуть тому, що вони були поетами. А поети – не повертаються.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=647590
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.02.2016
ГОРИ, ГОРИ, ЗОРЕ МОЯ
переклад Костянтин Гай
Гори, гори, зоре моя
Зоря любові вiчная
Для мене Ти одна засвічена.
На світі іншої нема.
Чи нiч впаде на землю тихая,
Зірок без ліку в небесах,
Лише одна єдина, втіхою,
Гориш у вогниках свічад.
Зоря надії благодатная,
Зоря моїх минулих днів,
Як світло віри, Ти, невгасна є
В засмученій душі моїй.
Твого проміння, з неба, силою
Осяяне моє життя.
Як я спочию, над могилою
Гори, і сяй, Зоре моя.
Iснуе безлiч версiй що до авторства цих вiршiв, але менi подобаеться та, в котрiй розповiдаеться про те. що цю поезiю написав князь Костянтин i присвятив ii для матiнки нашоi, Богородицi.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=638549
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 25.01.2016
МОЛИТВА ФРАНСУА ВІН’ЙОНА
Слова і музика Булата Окуджави
переклав українською Костянтин Гай
Кружляє земля в лоні Божому
Допоки існує світ
Дай, Господи Боже, для кожного
У чому нуждається він.
Розумному дай більше розуму,
Боягузу – швидких конЕй
Щасливому дай трохи грошей.
А потім згадай і мене
Кружляє земля за орбітою…
Попрошу – во Ім’я Отця:
Дай, Господи, владному – владою,
Натішитися по вінця…
А щирому міряй по щирому –
Сторицею все поверне,
Покаяння Каїну з вірою.
А потім згадай і мене
Я знаю усе бо Ти можеш.
Я вірую в мудрість Твою,
Як вірить полеглий воїн –
Що він оживе у раю.
По вірі воздай убогому,
І злого за зло не суди.
Дай миру запеклому ворогу,
Із миром його відпусти.
Я Господи, знаю все збудеться
Хай святиться Ім’я Твоє.
Допоки земля іще крутиться
Дивуючи світ – що жиє.
Молитву підношу до Неба:
Допоки життя це мине,
Для кожного дай – скільки треба.
А потім згадай і мене.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=636364
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 16.01.2016
МОНОЛОГ ГАМЛЕТА
To be or not to be – пасьянси карт,
Чи гра на фарт? Дзеркал сценічних клітка.
Так стань, так повернись – перечити не варт.
Життя – вертеп, а ми – ляльки на нитках.
Тут кожному свій тан – чи гаєр ти, чи рекс?
Тут кожна мить життя – каприз репризи ролі.
Зіграв би краще я. Та, править цензор текст.
Тенета мізансцен, як в павутина долі.
Прийду домів, зітру з обличчя грим.
Прийду домів, на самоті спокою.
Я сам на свій сюжет, і режисер, і мім…
І граю сам себе, собі, перед собою.
В безгрим’ї рим. To be or not to be.
Вже дзвоник задзвонив, завіса шелестить.
To be – кажу на"біс" – чужих сонетів ямби…
Чужа одежа й грим чужим лицем лежить.
Так сам собі чужий виходжу я до рампи.
Під оплески, чи свист – де ті, хто заплатить –
Під оплески, чи свист, плюють в мене лузгою.
За хліб свій, і за хлів, все мушу я терпіть.
Коли прийду домів, чи стану сам собою?
Прийду домів, зітру з обличчя грим.
Прийду домів і самоти відмірю
Гірке на смак пиття. В безладді пантомім
Я граю сам себе. І сам собі не вірю.
Не вірю я собі зітерши й грим.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=636361
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.01.2016
НЕ ВБИВАЙ МЕНЕ (Колискова)
слова i музика Костянтин Гай виконує Яна Гай
Крилоклекотом лелечим в яснiм раночку,
Заспiвало серце в грудях колисаночку.
Диво-музика небесна зродить почуття,
В теплiм лонi, материнськiм, ожило життя.
Зрiло, сили набиралось, як зерно в жнива.
В небi Ангели спiвали - зичили рiздва.
Падолистом днi минають у календарi,
Пори року свiт мiняють у твоiм дворi.
Довгожданний час настане i щаслива мить -
Бiлу тишу плач дитячий, радiсний збудить.
Припаду вустами спрагло до твоiх грудей -
Я ж твое дитятко, мамо, не губи той день.
Мамо! Мамочко! Це я. Ми з тобою ще звя"занi однiєю
пуповиною i в нас пульсує одна на двох кров, але я вже
маю свою, окрему душу. У мене вже є ручки та нiжки i
личко - дуже сжоже на твоє. I я буду посмiхатися
до тебе. мамо...
Бiлi зали, як вокзали,
Нiби снiгом повстеляло
Бiлокрилим покривалом бiлу постелю.
Гострим болем гостре жало,
Бiлим саваном упало...
Не вбивай же мене, мамо - я тебе люблю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=634379
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 08.01.2016
ЧИ Я, ЛЮДИ, НЕ ДУРНА?!
Казали ж люди, а я не вірила. А воно – таки так. Звати мене – баба Маріка Трисупко з Мальованки, що знаходиться в м. Житомирі. Отак як з Києва на Варшаву їхати, то прямо по центру і чуть-чуть збоку. Маю я собі сусідку – кацапку... хоч вона і стверджує, що вона „руско-язичєскоє насєлєніє”, однак, як по-нашому, по-мальованському, то кацапку – бабу Насцьону Лужкову. І має вона, ота Насцьона, до території мого городу – територіальні претензії. А особливо до груші „Дулі” – сорт є такий. Мотивує вона оті свої претензії тим, що колись, у „юношескіє годи”, дід Панько, царствіє йому... ходив, значиця, до Насцьони на побачення, чимчикуючи навпрошки через мій город. А коли проходив біля груші, то, можливо, інколи, справляв попід нею... теє чи сеє... А ще, на гноїщі, що поза клунею нашою, вони там – Панько з Насцьоною... і згадувати соромно. А як оце сказати по-літературному не знаю, тому, що сексу у нас тоді ще не було. Так от, має теперечки до мене баба Насцьона Лужкова, на оті „історічєскіє мєста своєй юношеской слави” територіальні вимоги. Вона стверджує, що має „ісконниє права”: на грушу „Дулю”, на клуню, та на частину мого городу. І, починаючи з незалежного віку, маємо ми з Насцьоною територіальні, міжнаціонально-етнічні та політичні дискусії і тренія. Вона мене – коцюбою, коцюбою, а я Її – рогачами, рогачами... Гарні у мене, хвалити Господа, рогачики були – з дубовим держалном. Тож мала я чим свій суверенітет від Насцьони Лужкової зазіхань захищати.
Та от. Чи то біс мене попутав?! Ні не біс... А може?.. А таки, що біс... але в особі Європи Айбросімівни Гешефтмахер – жительки... теж сусідки, хоч і не зовсім... а отакечки через річку, на території іншого штату проживає. Умовила вона мене, тая Айбросімівна, продати мої рогачі якомусь своєму родичу – жителю заокеанському. Чи то Шахер-махеру якомусь, чи то Цугундеру? Бо він антикваріат – начиння всяке старе скуповує. Йому навіть Леонід Давилович наш якусь кольчугу продав. От і сказала мені Айбросімівна: „Ну шьо ві за теє стар’йо трімаєтесь обома рукамі? Шьо ві б’йотесь, як риба об лід? Ми вам дамо за ці ваші рогачі антікварниє різного шматя-дрантя гуманітарного, соєвого жому, снікерсів з мутелою-разом-з-кока-колою... Роззброюйтесь. А ми, з моїм родичем – Шахер-махер Цугундером, задля вашої безпеки, будемо над вами іметь гарант” – це, значиться, вони беруться захищати мене від Насцьониних агресивних зазіхань на мою територію.
Ой! Бо-жень-ки! Ой-лю-у-доньки-ж-мо-ї-милі! Ой! Спокусилася я на теє шмаття-дрантя і на кака-колу з соєвого жому! Віддала ж я свої рогачики. Ой, навіщо ж я віддала їх, повіривши в оті обіцянки-цяцянки? Адже, як тільки ото груші достигли – Насцьона вже тут-таки, на моєму городі, до груші претензії виставляє... трусить, знай собі... та в пелену, та в пелену... мої грушечки складає. Каже: „Подєлімся по-брацкі. Мєнє груші, а тєбє – дулі”. Я їй не давати, а вона мене – коцюбою, коцюбою... А мені свій суверенітет захищати нічим. Біжу я тоді до Гешефмахерші та кричу їй: „Ой, Айбросімівно! Клич швидше свого Цугундера! Нехай робить шухер з нахером та захищає мої „дулі”. Нехай виконує свою обіцянку бути мені гарантом безпеки...”
А вона мені на те: „Ну шьо ти, старая дура, серед біла дня моє стабільне сотояніє турбуєш? Ти шьо – з глузда з’їхала, чи, як ото по вашому – крейзі, чі что лі? Іди собі на... піч грітися! У мене ж бач, кhуїк-енд з секс меншинами. Прийдеш у понеділок, напишемо та пошлемо запроса до пана Цугундера-заокеанського, А він опісля того як затвердить вопрос в сенаті, та ще в комісіях різних: з безпеки, з захисту прав людини – дасть тобі якусь відповідь. А може й ноту яку до Насцьони напише”. Отак відповіла, та й пішла собі далі свого шангена чухати.
Таки, Шухер-Цугундер отой написав якусь ноту. Але поки ота нота до Насцьони дійшла, то вже від моїх груш-дуль залишилося – нуль.
А Насцьона з тією нотою до вітру сходила. Правда, лаялася потім. Казала, що Цугундер-Нахер не ту ноту взяв. Чи то папір для ноти не той, бо дуже твердий...
Отака от історія. Мо', прочитавши, ви скажете – якась дурна баба написала?! А таки ж дурна!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=634365
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 08.01.2016