| Сторінки (1/23): | « | 1 | » |
На вершину пагорбу, гордо ревучи на газах виїхав потужний байк. На ньому, гордо озираючись довкола, височіла могутня постать людини, яку за останні два роки знали як Полковника, і тільки близькі люди знали його як людину з майбутнього. Яка вже різниця, що цих, близьких, людей побільшало на кілька тисяч. За плечима у нього було багато втрат та знахідок, останнього було значно більше; втрати лишились там, у далекому майбутньому. За плечима у нього виднілась дівоча голівка, що довірливо схилилась на його плече, відкинувши чорне волосся на лоба, зацікавлено озиралась довкола. Частина його групи значно відстала, був час, щоб спокійно озирнутись довкола, привести до ладу думки, пригадати ту частину шляху, яку пройшли від моменту повернення Блейда в коло сімї, в коло друзів. Адже з того моменту пройшло ой як багато часу, більше року. Для людей, що не сидять на одному місці, цей час пройшов швидко та насичено, для людей, що не люблять залишати свої домівки на час більший за робочий, це дуже великий відрізок часу. Та вони, божевільні шаленці, не люблять сидіти на одному місці, саме тому й вийшли на дорогу, вийшли на велику дорогу не зважаючи на всі випробування часом та реальністю.
Реалізація задуму у створенні клубу, виявилась значно складнішою, ніж міг подумати хтось з команди, чи міг уявити сам Скайлеб, як людина більш досвідчена в цих справах. Створювалось враження, що суспільство налаштоване проти людей з відкритими поглядами, і ставить палки в колеса у будь якому намаганні, хоч якось, перемінити світ, урізноманітнити сірі будні сірої буденності. Труднощі почались одразу ж, як тільки Скайлеб почав роботу по підготовці документів на приватну діяльність. Як тільки ставало відомим, що він хоче створити байкерський клуб, ставлення чиновників змінювалось. Розважальний клуб, з рестораном та сауною, де можуть розважатись та відпочивати люди з певним достатком, та будьте ласкаві, ніхто й не суперечив, та тільки заходила мова про байкерський клуб, обличчя чиновників ставало нудьгуючим, і починалась бюрократична тяганина, спрямована на те, щоб відбити бажання у його створенні, або ж витягти якомога більше грошів, в результаті чого, щоб знову ж таки відмовити. Саме тоді, змучившись ходінням по конторам, Скайлеб погодився на втручання у ситуацію дружини свого сина. І ситуація почала змінюватись на очах. Він сам був свідком одної зі сцен. В кабінет заходила Либідь, за нею Скайлеб. Люб’язний обмін усмішками, кілька хвилин велись пусті бесіди, після яких чиновники швидко виконували свою роботу, підписувались необхідні папери, в результаті чого, необхідні документи було отримано за кілька днів.
Паралельно з цим, не зважаючи на сильні морози, почалось переобладнання купленого будинку, хоч з цим проблем не було. По всьому будинку, зважаючи на сильні холода, було розставлено потужні обігрівачі, скоріш для того, щоб швидше проводились роботи, ніж для зручності самих працівників. Полковник не скупився на обладнання та обстановку для клубу, як для номерів майбутнього готелю, так і для квартир для своєї команди, так і для кімнат працівників клубу. Роботи велись в багатьох напрямках одночасно, кожному з команди знайшлась робота по його здібностям.
Либідь займалась дизайном кімнат, квартир, всієї обстановки клубу, виконувала проекти в кресленнях, далі за роботою стежив Блейд, його досвіду в будівництві було достатньо, щоб стежити за якістю та швидкістю робіт. Як виявилось, він був вимогливим не тільки до друзів, до самого себе, про це вже всі давно знали, та ніхто не міг подумати, що він може бути вимогливим до сторонніх людей, хай вони і прості наймані робочі. Як на погляд друзів, він завів досить строгі правила, отримавши від Полковника карт-бланш на виконання робіт, Блейд на третій день після початку робіт, звільнив кількох працівників, тільки за те, що вони почали випивати під час роботи. Звільнення було з виховною ціллю, цим кільком не заплатили за пророблену роботу, і вигнали з ганьбою. Це подіяло, інші працівники більш не поспішали до магазину після робочого дня, і вдовольнялись тими продуктами, які привозили до столу кожного вечора, їм і готувати нічого не доводилось, привозили якісну та дорогу заморозку, вони тільки варили чи смажили, з міцних напоїв вдовольняючись тільки кавою та чаєм. І мали як результат проведеної роботи за місяць, досить високу зарплату.
Вже на середину весни клуб було завершено, як набрано працівників та обслуговуючий персонал. Цим займалась Либідь та Щек, на них можна було цілком покластись у відборі людей, та знанні людської психології. Одних привабила висока зарплата, інших не стандартність самого клубу, відношення до байкерського руху. І вся команда зійшлася на тому, що в ньому будуть грати тільки рок, для цього знайшли, серед чисельних молодих музичних груп, тільки одну, особливу групу, що мала ті ж самі світлі очі, божевільне бажання змінити світ на краще. Хай тільки музикою, але змінити так, щоб люди задумались про своє життя, що воно не концентрується тільки на певній сумі в гаманці, що є інша мета в цьому житті, не тільки набити свого живота гидкою стравою, тільки тому, що вона без ГМО, і куплена в дорогому супермаркеті. Ці музиканти не спокусились високою зарплатою, хоч тут був і цей фактор, чи можливістю засвітитись на сцені клубу, їх приваблювала мета показати інший світ, хай і через музику..
За кілька хвилин після Полковника на пагорб виїхав ще один байкер з цієї дивної групи, про яких вже пів року йде поголос як про божевільних шаленців, і плаче шоста палата в психлікарні. Це був Блейд. За його спиною більше життєвих розчарувань ніж в когось з його друзів. Та він і далі лишався самим собою. Людиною крайнощів, людиною здатною приймати швидкі рішення і йти у їх виконанні до завершення. Тільки раз, за той час, що його знали, його швидке рішення було змінене, та й то не за його власної подачі. Йому повірили, його, тоді ще, намагались покохати, і він просто не мав права залишати ту людину яка йому призначалась самою долею, вже потім не міг залишати людей, які змінили його життя на краще, та змусили повірити, що є кохання, як є дружба, як є Творець, що Земля кругла, хоч і трохи сплюснута на полюсах, що два на два не завжди чотири. За його спиною визирала у світ його дружина. Так, він знову одружився, і хай ці стосунки тільки визнані в колі друзів, зі щирим серцем, з любов'ю в голосі, він називає цю людину своєю дружиною. І ніхто не знає, скільки було позаду спроб кохати та повірити в любов. Скільки було позаду психів та нервових зривів, та всі вони, як і не довіра, розбивались об любов та повагу цієї слабкої на вигляд дівчини. У дівчини, що була на багато молодша нього самого, виявилося стільки сил та бажання кохати, що він сам не міг довго опиратись, і знайшов в собі сили повірити в кохання, в його існування, і знову відкритись для любові. Він добре відчув на собі, зрозумів через біль страждань, чого воно все варте, і був готовий до нових радостей і радісних переживань, що дає це почуття…
Вже за ним піднялись інші люди банди байкерів під назвою "Плеяда". Хорив, сестра Либідь, Щек та Кий, люди про яких говорили чисельні сайти Інтернету, про яких говорили на більшій половині доріг України. Люди які повірили дивній людині, людині, яка випадала з реальності, та була реальніша за всіх людей яких вони знали. Ця людина завоювала повагу та авторитет бажанням допомогти, хто цього потребував, захистить тих, хто потребував захисту, і змінити світ на краще. Саме за божевільний задум поставити світ на дибки вони були піти за ним куди завгодно.
Озираючись довкола Полковник ще раз вдоволено усміхнувся. Вони прибули вчасно. До зустрічі, важливої для багатьох людей, залишалось зовсім нічого, всього кілька хвилин. А ось і ті, заради яких вони приїхали сюди, в дику та запущену частину Криму, на закриту дорогу серед гірських ущелин, відкриту всім вітрам та сонцю. На горизонті почала виникати велика група людей на байках, з кожною хвилиною їх більшало, горді постаті на байках все більшали в розмірах.. це були люди, що як і він сам прибули сюди з майбутнього, і як і він, залишились тут. Тут вони всі знайшли свою сімю, свою родину, тут, як і він, вони захотіли змінити світ на краще, тому й збирались тут, щоб приєднатись до банди "Плеяда" під командуванням короля дороги, відомого під ніком Полковник.
Гори здригались від реву потужних байків. Горів асфальт під колесами машин. Горіли небеса і їм стало тісно коли на дорогу вийшла сама найбільша банда байкерів, що коли не будь виходила на дорогу. Перед ними виникне біла полоса на горизонті. Відомо всім – вона виникає тільки перед чистим поглядом, перед поглядом омитим слізьми розчарувань та внутрішнього болю. А виникнувши лишається провідною все життя. Все життя довжиною в дорогу. Не відомо, що там, за горизонтом. І від громового реву потужних двигунів світ вже починав ставати на дибки. Та це тільки початок..
9 вересня 2010 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=374713
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 01.11.2012
Розділ 8 (продовження)
По думці Полковника, з ним погоджувались всі друзі, клуб повинен мати велику площу, щоб розміщення було уособленим, та зручні підходи. І вони знайшли, що шукали. Двох поверховий будинок, фактично, трьох поверховий – третій поверх було розміщено на горищі будинку, з гарними даховими вікнами; до нього був зручний підхід, і стояв він на кінці вулиці, а поруч велика стоянка, частину якої можна було викупити під стоянку для транспорту відвідувачів. Будинок ще не здали в експлуатацію, довелось їхати в представництво компанії, і повертатись до нього вже з представником компанії, який мав право на продаж квартир або всього будинку.
Будинок і справді був не добудований, квартири вже мали власне освітлення і закінчені комунальні комунікації, але ще лишалась можливість провести перепланування будинку, і влаштувати на першому поверсі всі необхідні для клубу приміщення. Вже після огляду було відомо, що там можна влаштувати всю команду, а всі інші квартири переобладнати на кімнати для відпочинку, зробити такий собі міні-готель з сауною.
Купівля будинку, земельної ділянки, що прилягала до нього, це все мало зайняти багато часу, лишалось надіятись на допомогу Скайлеба, і його досвід в подібних справах. Загалом, порожня трата часу, великих коштів, коли було бажання пришвидшити справу, дуже великих коштів. В цьому мала допомагати Либідь як казначей банди і людина, що була спроможна впливати на свідомість людей, заради такої справи Полковник дав дозвіл проводить деякі втручання в свідомість.
Восьмеро людей привернули до себе увагу всіх присутніх на столичному вокзалі. Там було близько кількох тисяч чоловік, і майже половина помітила вісім високих постатей, що рівним кроком зайшли в величезний хол будівлі вокзалу. Привертали увагу одягом – чорне вбрання, високі черевики, довге чорне пальто, всі простоволосі, у всіх чоло перетягнуто чорною тасьмою, змушували провести здивованим поглядом – всі вони крокували в ногу, чітко карбуючи крок, показуючи майже військову підготовку. На погляд знавців молодіжних рухів, вони нагадували чи то готів, чи то рокерів, та ніхто на цьому не зациклювався, дивним чином про ці постаті забували люди вже через кілька хвилин.
До приходу потягу з Одеси лишалось кілька хвилин, якраз стільки скільки необхідно, щоб випити кави. На платформі вітер та завірюха відчувалась не так, але дівчата ховались від вітру під пальто своїх чоловіків, лишаючи Щека та Кия ховатись за стовпами.
Потяг прийшов хвилина в хвилину. В освітленому вікні майнуло усміхнене обличчя Скайлеба. По мовчазному сигналу Полковника, команда стала в каре біля виходу з вагону, зустрічаючі були змушені стати у них за спинами, дивуючись подібній злагодженості рухів, дисципліні, неформалів завжди вважали розбишаками, та хуліганами, любителями випити пива та набити кілька фізіономій, а тут така ввічливість та стриманість в рухах. Коли ж в дверях виник Скайлеб, команда відсалютувала байкерським привітанням, потішений подібною зустріччю, Скайлеб відповів подібним салютом і зіскочив на платформу.
За годину всі були на квартирі Блейда, з яким познайомив Скайлеба ще по дорозі додому, Кора представилась сама, відчуваючи тепло свого хлопця вона могла повестись трохи зухвало, та на це мало звертали уваги. Сніданок було приготовлено заздалегідь, а тому одразу ж сіли за стіл. Важливі справи мали обговорювати вже потім, а зараз тільки обмінювались останніми новинами, хвалились своїми досягненнями. Після сніданку Скайлеб сам підняв тему заснування байкерського клубу: - "Я привіз з собою необхідний пакет документів, та вони вже не мають законності, брав з собою тільки для зразку, щоб знати з чого починати." – "Це не так важливо, скажи краще, як в тебе з часом?" – "Я взяв відпустку на два тижні, а потім маю повертатись до роботи, ти ж не забувай, у мене сімя." – Скайлеб усміхнувся, ніби вибачався. Полковник м’яко усміхнувся, і запропонував: - "Я маю для тебе значно краще зайняття. Створення клубу, влаштування всіх формальностей, це все дуже добре, і посильну допомогу ми всі надамо, в цьому самі більш зацікавлені. Але потім, коли клуб запрацює, там необхідна постійна присутність знаючої людини. Тут ми вже не помічники, ми не можемо довго сидіти на одному місці." – Скайлеб вражено обвів команду поглядом, і запитав у Полковника: - "Як так? Ти ж сам говорив, під час останньої розмови по телефону, що ще пів року, і діти підуть вчитись. Я ледве домовився з їхніми батьками, а зараз ти говориш про інше!" – Полковник заспокійливо усміхнувся. – "Я пам’ятаю, брате. Ти стовідсотково правий, та саме зараз ніхто не може сидіти на одному місці. З тим як зійде сніг, ми маємо вийти на дорогу.." – Скайлеб не витримав: - "І ти не хочеш нічого мені пояснити?" – Либідь застережливо прокашлялась, по її думці ніхто не мав права перебивати очільника банди, проте сам очільник мав іншу думку. Принаймні він не звернув уваги, і відповів: - "Я маю задум, зараз він тільки в планах, та суть його полягає ось в чому. Я хочу зібрати свою власну велику банду, осередком якої будуть ці божевільні, - Полковник обвів поглядом своїх друзів. – Я обіцяю, як тільки влаштуємо всі справи, я власне простежу, щоб вони поступили в університети столиці, хоча б на заочні відділення." – Скайлеб примружив погляд, він добре знав, коли перед ним щось приховують. І тихо зауважив: - "Ти хитруєш, Полковнику! Я розумію, ти ведеш свою власну гру, в якій мені та дітям відведено не останню роль. Не змушуй мене.." – і Скайлеб красномовно замовчав. Він відчував вплив Полковника, розумів, добре розумів мізерність власного впливу на друга та його команду. І коли Полковник почне настоювати на своєму, він не буде довго вагатись чи заперечувати. Це знав і Полковник, ось тільки він завжди з повагою ставився до думки друзів, друзів яких поважав. Доведеться відкривати карти, для декого це буде дуже несподіваною новиною: - "Ти правий, є речі про які я намагався змовчати, - Полковник перевів погляд на Блейда, саме для нього призначались ці слова. – Так вже вийшло, що я не належу до цього часу, та даної епохи. Вже не важлива причина моєї появи тут, як не важливе завдання і час з якого я прибув сюди. Головне інше, мені стало відомо, що в цьому ж часі одночасно опинилось кілька тисяч людей з мого часу, вони подібні до мене, нас поєднує бажання змінити цей світ на краще. Коли зійде сніг, ми вийдемо на дорогу. Створення клубу це для них, місце де можна зібратись для відпочинку.." – Блейд ніби то спокійно прийняв новину свого друга, менш врівноважений Скайлеб коротко вилаявся, і зауважив до Полковника: - "Я давно мав відчути чи побачити це, надто ти вже інший, надто дивний, ніби складений з протилежностей, - і перевів погляд на сина: - Ти знав?" – Хорив спокійно кивнув головою, ніби справа стосувалась звичайних речей: - "Звичайно, ми всі давно про це знали, і цілковито згодні з Полковником." – "Чому ж мовчали?" – "А для чого афішувати, - здивувався Хорив. – Полковник добре знає, що кому і коли говорити." – і усміхнувся ніби вибачався перед батьком. Сам очільник же відчув на собі погляд Блейда, краєм ока помітив його цинічну усмішку. Вона обіцяла мало втішну розмову, але час її ще не настав, є справа важливіша. І запитав у Скайлеба: - "Що скажеш, брате?" – Той розвів тільки руками: - "Що з мене вимагається?" - "Починаєш з нуля, Либідь та Хорив будуть тобі допомагати. Часу багато, але не зволікай. Всі папери оформляй на себе." – Скайлеб з подивом обвів команду поглядом, і запитав у Полковника: - "Ти хоч уявляєш собі скільки коштів займе тільки оформлення ліцензії на приватну діяльність?" – Скайлеб в друге не помітив, чи не звернув уваги на покашлювання Либідь. А Полковник тільки стримано усміхнувся: - "Знаю, на моєму рахунку буде достатньо коштів, щоб оформити не одну ліцензію, і не тільки це. По плану, ти маєш придбати будинок, провести перепланування, і обладнати всім необхідним. Клуб повинен мати власний готель, квартири для команди, обладнані майстерні для ремонту байків.. Ти можеш забрати сюди свою сімю, для всіх місце знайдеться." – "Я думаю, що завершувати будинок в морози, це важко і дорого.. – заперечив Скайлеб. В цей же момент Либідь знову застережно прокашлялась. Скайлеб, з тривогою поглянув у її бік: - Ти не захворіла?" – Дівчина не встигла відповісти, замість неї відповів Блейд: - "Вона намагається в такий спосіб попередить вас, що Полковник не любить, коли йому заперечують у всьому, що стосується фінансових справ, - саркастично усміхнувся Блейд, і додав, перемінивши усмішку на цинічну: - Для нього, повне утримання банди як за честь, і справа його життя. І за порушення цього правила, а воно одне з головних, слідує відповідне покарання." – Слова Блейда звучали в повній тиші, навколо нього, немов, утворилась полоса відчуження. Це був відкритий виклик Полковнику, вияв не поваги до нього, на це досі ніхто не наважувався. Не було потреби, адже він завжди слідував інтересам друзів, в першу чергу. Друзі з подивом дивились на Блейда, подібний виступ був подвійно дивним, його знали як не любителя конфліктів. І тільки Скайлеб, більш здивований словами, ніж реакцією на них, запитав: - "І яке ж покарання?" – "Віджимання, Полковник вважає, що подібним чином покращується мозкова діяльність." – На цьому він закінчив свою виставу, не відомо для чого влаштовану, і мовчки залишив кімнату, Кора пішла за ним, від сорому за виступ свого друга опустивши очі. Полковник зробив вигляд, що нічого суттєвого не відбулось, і продовжив розмову.
Було домовлено, що сьогодні Скайлеб відпочиває, а завтра від самого ранку він займається влаштуванням всіх справ, Либідь та Хорив мали попіклуватися про машину та певну суму на перший час.
Мавр дійсно зробив свою справу, мавр дійсно має піти...Не помічаючи нічого перед собою, Блейд топтався по деталям, проходячи до другої кімнати. Стараннями дівчат кімната нагадувала чоловічий будуар, стіни та підлога вкриті товстими килимами, два низенькі дивани, велике крісло, сучасна техніка для музики та відео, кілька полиць з дисками та припасами, невеличка шафа для одягу. От і вся обстановка, раніш це радувало око, та зараз, Блейд перебував в стані прострації, в тому стані коли людина нічого не помічає, і ні кого не помічає. На душі було гірко та пакостно, гидко, ніби він нажрався фекалій, чи по лікті порпався в них. А вважалось, що він на довго забув про цей стан, що передував відчуттю повної самотності. Як і вважалось, що він не сам, з'явились, нарешті, люди яким можна вірити до абсолюту. І, як завжди, коли він відкривався, отримував сильного ляпаса, ніби в попередження – мовляв не дозволяй, щоб тобі лізли в душу. І, а йому не звикати, навколо нього знову утворено поле самотності; він знову повернувся у світ внутрішнього болю, повної не віри та зневіри. Він знову дозволив залізти в душу, та більш цього не буде.
Ситуація була простою, як два на два, та вона була такою тільки на перший погляд. Коли подивитись озброєним оком, відкривався один факт, що, власне, й був причиною такого падіння. В заяві Полковника, що він не належить цьому часу, була виказана не повага, зневага з боку очільника банди до Блейда. Здавалось би дрібниця, він дізнався справжнє лице друга не в приватній розмові, а так, між обговоренням справ. Та це було тільки на перший погляд. По своїй натурі, Блейд ідеаліст. Коли довіра, то повна, без приховувань та зволікань, коли кохання, то до самозречення. В дружбі Блейд не міг допустить помилок, від друзів вимагав багато, від себе вимагав ще більше, маючи змогу бачити людські емоції, не звертав уваги на дрібні огріхи поведінки та спілкування, та коли справа стосувалась довіри, чесності, тут він був категоричним.
Його погляд перейшов на Кору, вона саме в цей час приготувала каву, і поставила на столик поруч; тут же обличчя перекривила цинічна гримаса болю. Якщо до цього моменту в ній бачив близьку людину, яка намагається йому сподобатись, то зараз вона була абсолютно чужа, і належала зовсім до іншого кола людей, чужих йому людей. По своїй натурі він належав до крайніх індивідуалістів, дивне поєднання, яке важко було зрозуміти, краще було просто прийняти. Якщо образити його було дуже важко, то причинити біль, дуже легко, і чим ближчою була людина, тим більшим був цей біль; як говориться – своє б'є сильніше. Він міг вибачити все, крім трьох речей – зради, обману та зневаги до своїх почуттів та поглядів на життя. Якщо подібне траплялось, він поривав з цією людиною, без намагань з'ясувати стосунки чи вказати на допущені помилки; останнього просто не вмів. В більшій мірі це стосувалось людей, що підпадали під графу "мої люди". Це накладало на спілкування з ними особливий відбиток, за них він був готовий відповідати перед всім народом, за них був готовий поручитись життям, як перед земним так і перед небесним судом. І подібного, справедливо, вимагав з них. Та коли людина обдумано йшла на крок розриву з ним…
Блейд болісно скривився. Полковник кричав, що він може вірити йому, вірити та довіряти, так само говорили всі інші. Кричать то кричали, та змовчали про справжню сутність, справжнє обличчя Полковника. Здавалось би цю ситуацію можна обіграти по іншому, посміятись, звернути на жарт. Та Блейд людина крайностей. Йому причинили біль, зневажили його почуття та довіру, і він має піти..
Стоп! Він в своїй хаті. Піти мають ці люди, яких тільки не давно почав називати своїми, які добре знали, що це означає. Кілька днів, що необхідні для купівлі будинку та оформлення паперів на власність, він ще потерпить, а потім.. Хай всі забираються під три чорти, йому не звикати до самотності, надто мало пройшло часу, щоб забути звучання власного голосу в порожніх кімнатах. Ось тільки зараз він став значно розумніший. Більше ніколи нікого не впустить в свою душу, нікому не дозволить порушити тишу самотності. Так, він завдячує Полковнику, завдячує життям. Полковник змінив його матеріальну сутність, навчив як вижити в цьому божевільному світі, відкрив його приховані внутрішні сили, допоміг стати на ноги. Далі він справиться і сам. Абсолютно сам він не буде, це ясно, та зараз він краще використає своє вміння впливати на людей, і сам створить для себе людину, яка буде цілковито відповідати його уявленням про ідеали людини та її життєвих правил. З нього досить пустих пошуків та намагань бути щирим та чистим, надто довго, можна і потішити власне самолюбство..
Він не помічав як обличчя Кори скривила гримаса болю. Вона мовчала відтоді як зайшла за ним до флігелю, звично роблячи вигляд, що її нема в кімнаті. Вона добре пам'ятала своє життя до того моменту як її знайшли в Києві; виховувалась в інтернаті, тільки осінню почала самостійне життя. Трапилась прикра історія, через яку вона й опинилась на засніжених вулицях столиці, і померла б там, коли б її не помітили дивні та божевільні люди. Для яких вона стала сестрою та другом, які повернули її до життя, надали новий його сенс. Ось тільки чому вона весь час бачить тільки Блейда, чому весь час шукає його погляд, ніби від нього залежить її життя? Чому вона бачить тільки одну постать поруч себе? Високу, трохи сутулу, яка завжди тримається дещо уособлено, і мало приймає участі в веселих розвагах друзів, мало коли говорить, а коли говорить, то висловлюється коротко та стисло. І весь вільний час проводить в майстерні, збираючи свій перший байк. Він взагалі мало коли розтуляв рота і мало коли дивився у вічі. Завжди ж говорив коротко, а коли дивився у вічі – близькі люди бачили тепло та підтримку; чужі люди бачили цинічну усмішку, людини якій видні всі їхні ниці поривання та бажання.
З той час, що провела в компанії дивних та щирих людей, Кора встигла пройнятись їхніми поглядами на життя, закохалась у музику, відкрила для себе рок, захопилась всім тим, що було основою життя цих шаленців. В дівчатах вона знайшла старших сестер, що почали вчити всьому, що вони самі знали, в хлопцях – знайшла друзів та братів, які опікались нею, і дивились тільки як на сестру. Та чомусь вона намагалась завжди бути поруч Блейда, відчувати тепло його плеча, підтримку за лікоть, відчувати його подих на спині. Навіть в майстерні, коли він займався збиранням вузлів, вона знала коли він хоче кави, коли голодний, або налаштований поговорити, і обговорити кілька цікавих, літературних тем, або просто поговорити. Саме з ним вона могла бути цілковито відвертою, і єдиному йому призналась, що досі цнотлива. Вона не забуде як після почутого, погляд Блейда на мить перемінився, став більш теплішим, ніжнішим, в ньому промайнула, не властива йому ніжність. І потім почала помічати як погляд спрямований на неї починав набирати іншого забарвлення; він ніби обіймав її, пестив, і від цього серце дівчини починало битись сильніше. Проте зараз..
Вона була німим свідком вистави влаштованої Блейдом, і краще всіх зрозуміла причину його зриву. Ось тільки, загальний фон ситуації її мало зачепив, хвилювало інше. Між ними було встановлено емоційний канал, по якому Блейд міг знати та відчувати всі її почуття, та переживання, по якому забирав на себе весь її біль, передаючи від себе позитивні хвилі підтримки. Канал було встановлено не давно, і вона добре відчувала підтримку Блейда, така собі хвиля мовчазного розуміння один одного. Зараз ця хвиля пропала, обірвана грубо і болісно. Від свідомості Блейда віяло холодом та байдужістю. Кора почала відчувати як болісно защемило серце, як почало не вистачати повітря.
Блейд кілька годин просидів в кріслі, не помічаючи нікого та нічого навколо. Байдуже приймав піклування Кори, коли вона готувала для нього каву чи приготувала кілька бутербродів, він не помічав її болісного стану. І тільки палив сигарету за сигаретою, струшуючи попіл на себе чи на килим.
Виступ Блейда, причина подібного зриву, була відома тільки Полковнику, і тільки йому зрозуміла. Інші списували на появу сторонньої людини в будинку, а Скайлеб тільки здогадувався, тільки не міг висловити в голос.
Влаштувавши Скайлеба на відпочинок в іншій кімнаті, Полковник хотів одразу ж піти до майстерні, щоб з'ясувати причини, але наткнувся на хвилю повного відчуження, що йшла з майстерні. Блейд не хотів нікого бачити. І це було зрозумілим, та коли з майстерні, фактично вивалилась Кора, Полковник миттю був біля флігеля. Підхопив на руки і передав дівчину Хориву. Сам же пройшов до кімнати.
Блейд міг позмагатись зі Сфінксом в непорушності та не зворушливості. Прямий погляд мимо екрану ТV, на якому показували черговий серіал –бойовик, опущені плечі, і тільки періодичний рух руки з сигаретою, піднялась та опустилась. Як маріонетка, яку хтось смикає за мотузки. Погляд Блейда не перемінився, коли екран заступила фігура Полковника, як і вираз обличчя, його просто не бачили. Мовчати за таких ситуацій дуже важко. І очільник вирішив не мовчати: - "Я прийшов вибачитись.." – тихо мовив. Обличчя Блейда тут же скривила гримаса болісного цинізму, не зворушливим голосом він відповів: - "Ти добре знаєш, мене важко образити, Полковнику. Легше завдати болю, сильного болю коли називав людину своєю, коли вірив до абсолюту, - Блейд навмисно зробив наголос на слові "вірив". – Ти не можеш уявити як мені зараз боляче." – Полковник міг тільки співчутливо похитати головою, він поважав погляди на життя кожного з своєї команди, життєві правила встановлені за життя. Розумів, що сам би Блейд не довів ситуацію до такого стану. Він багато вимагав від друзів, та ще більше вимагав від самого себе. Саме тому мав право на свої крайні погляди, отримуючи від дружби та кохання все, або нічого. Полковник спробував пом’якшити ситуацію: - "І це все із за того, що приховав від тебе справжнє своє лице?" – промовив з легкою іронією, у відповідь Блейд на мить подивився Полковнику у вічі. І цього було достатньо, щоб побачити його біль. В такому стані людина можливостей Блейда здатна наробити багато дурниць, і тільки через біль та власний відчай. І він ніби відчув легке побоювання Полковника. Саркастично усміхнувся, і тихо промовив: - "Можеш не хвилюватись, ні тобі, ні твоїм друзям нічого не загрожує. Я багато чим вам всім завдячую, особливо тобі. Я позбавився минулого, вийшов на новий рівень життя, - задумавшись, Блейд запалив нову сигарету. Ніби продовжуючи думати, промовив у голос: - Мабуть, я піду з банди, так і не вийшовши з вами на дорогу. Ти сам добре знаєш, я завжди пориваю з тими людьми, які завдали мені болю." – "І нічого не можна зробити?" – розгублено запитав Полковник. На його очах руйнувався повітряний замок його мрій, його задуму. Як він зможе поставити світ на дибки, коли втратив довіру такої людини як Блейд? В цей же момент Блейд рішуче, мов скинув тягар непорушності, піднявся з крісла. Було видно, що він прийняв рішення, про яке тут же повідомив: - "Дякуючи тобі, я зібрав певну суму, якої вистачить, щоб відпочити і знайти пристойну роботу. Я зараз вирушаю на Одесу, коли ж повернусь.." – Полковник зрозумів красномовну мовчанку, тамуючи внутрішній біль від розчарування, відповів: - "Так, нас тут вже не буде.." – "І заберіть деталі байка, це вже без мене.." – голос Блейда зірвався, йому теж було боляче від розчарування, та він швидко взяв себе в руки. Прийнявши рішення завжди йшов до кінця, як би не було боляче та важко.
Обминаючи Полковника як порожнє місце, Блейд почав ходить по кімнаті, готуючи одяг, щоб переодягнутись, та речі які хотів взяти з собою. Полковник напружено шукав виходу з ситуації, головне було затримати Блейда, знайти можливість переконати його в протилежному. Погляд наткнувся на деталь жіночого одягу, це була ідея. – "А Кора? Ти подумав про неї? Ти подумав, що буде з нею?" – запитав, і тут же наткнувся на погляд Блейда. По його обличчю пройшла хвиля нерішучості, на мить Полковник зрадів, він знайшов причину по якій Блейд лишиться, та це була лиш мить. Блейд знову став цинічним та саркастичним, швидко закінчив одягатись, та збирати речі. – "Все, я полетів, зараз по мене заїде машина." – "Ти до друзів не зайдеш?" – запитав Полковник, в надії, що вони зможуть його затримати. Але помилився, Блейд на порозі флігелю озирнувся і запитав: - "До яких друзів? – критично підняв брову, і завершив прощання одною фразою: - Тепер я знову сам.." – махнувши на прощання рукою, зник в сніговій завірюсі.
Чорніше грозової хмари Полковник повернувся до кімнати. Ні на кого не зважаючи дістав з похідного бару готельні пляшечки з алкоголем, і одну за одною, випив кілька штук. Вже потім одною фразою відповів на мовчазні запитання друзів: - "Все, приїхали.." – і важко сів на диван, похиливши голову на руки. Все було зрозуміло й без слів. Друзі мовчки перезирнулись. Тут важко було сказати хто правий, хто не правий, через Хорива вони знали про результат розмови, і причину розриву. Частину вини Полковника вони брали на себе, хоч з іншого боку і особливої вини не відчували. Виконували мовчазне прохання Полковника не розповсюджуватись про його минуле, а Блейд ніколи не задавав зайві запитання, радіючи тому, що вже не сам.
До тями Полковник пройшов тільки за дві години. По тілу розпливалась болісна слабкість, по всьому Блейд почав обривати канали емоційного звязку, по яким забирав на себе всі переживання та внутрішній біль всіх з команди, посилаючи позитивні хвилі підтримки. Гаряча кава допомогла зняти болісний пост-ефект, а потім його покликали до іншої кімнати, Скайлеба там не було. На ліжку лежала Кора, бліда та слаба, вона нагадувала ту, якою її знайшли майже місяць назад. Полковник перевів погляд на Либідь, і запитав: - "Що з нею? Давно вона так?" – "Вже дві години не приходить до тями, втрачати її почала ще раніш. Скоріш всього це через обрив емоційних каналів, вона не тільки знала, що хоче Блейд, але й отримувала від нього левову частину життєвої енергії. Без якої довго не протягне, він і справді основа її життя.. Без нього вона.." – і Либідь розгублено розвела руками. На її очах були сльози, вона так полюбила цю дівчину, вона і Таня стали ніби рідними сестрами. А зараз.. Помітивши сльози на очах Тані, Полковник не міг довго зволікати. Підхопився на ноги, голос був стриманим коли почав віддавати накази: - "Хорив, байки до виїзду, Щек, спробуй відстежити Блейда." – "Коли він хоче, може випасти з реальності. – болісно скривившись відповів Щек, і додав: - Телефон вимкнуто." – "Ясно.." – відповів Полковник, починаючи одягати свій комбінезон. Друзі вже давно знали про його спец обладнання, добре знаючи, що воно належить тільки Полковнику, знаючи, що технології майбутнього завжди стануть в нагоді, а тому й не сильно цікавились призначенням багатьох приладів.
Те, що задумав Полковник виходило за всі рамки. Він хотів через ментал вийти на Блейда, ризикуючи спалити прилади або втратить свідомість через перенапругу – знайти людину без маяку, просто не реально серед тисяч і тисяч чужих свідомостей, і, вже тим більш, не можливо відстежити цю людину. Необхідно побувати там, де ця людина встигла наслідить, і від того місця починати пошуки. Іншого виходу Полковник не бачив, і свідомо йшов на власний ризик, не маючи бажання ризикувати життям дівчини. В такому і тільки в такому випадку Блейд не зможе відмовити, і повернеться додому. Вже потім він, Полковник, спробує домовитись з Блейдом. На знак готовності Хорива, коротко кинув: - "Виходимо, Либідь підключи Кору до систем життєзабезпечення, не дай їй померти. А я поверну Блейда, чого б це мені не коштувало, на спині притягну. " – і вискочив на двір. Його висока постать тут же зникла в поривах вітру та завірюсі. На кону життя. На кону віра в любов та довіра до друзів. Є для чого ризикнути.
Душа Блейда болісно намагалась заспокоїтись, свідомість, налякана новим ударом, заховалась по далі. Тепер вона на довго заляже в коматозному стані. Блейд звично увійшов в стан самозаглиблення, стан самотності, коли відповідаєш тільки сам за себе, за свої вчинки та свою поведінку. Надто мало було в нього часу, щоб переконатись у тому, що є на світі дружба та інші світлі почуття, що роблять життя більш насиченим, надаючи йому барвистого забарвлення. Проте зараз він і сам спроможний зафарбовувати його в ті барви, в які сам захоче. Тепер він не буде прислухатись до голосу совісті та йти на поводу в меркантильних правилах не шкодить людям та не використовувати свої сили у власних цілях. Не буде зважати на людей, на ту сіру масу, і не буде думати про можливі негативні наслідки. Його й раніш мало хвилювали думки сторонніх, а зараз, так ще більш нічого не хвилює. Почуття та бажання людей стали зрозуміліші ще більше, їхня ницість видна ще краще. Саме тому, не озираючись за спину, не думаючи про наслідки, він дістав квитки на Одесу, застосувавши прийом Фольфа Мессінга. Вже за пів години до відходу потягу сидів в купе СВ вагону, мило бесідуючи з своєю попутницею; її він зловив тут же на вокзалі на ментальний гачок. Дівчина сподобалась йому з першого погляду, відпочинок міг бути більш приємніший, коли поруч буде гарна дівчина. Все інше його не цікавило, позбавити її деякої індивідуальності було легко. По його задуму вони мали познайомитись під час поїздки в Одесу, під час якої знайомство могло перейти в іншу площину. Що буде далі, Блейд намагався про це не думати, і зараз відверто милувався дівчиною через темні окуляри.
Повільно, мов би з неохотою, потяг рушив у снігову заметіль. За кілька годин вогні столиці лишились далеко по заду. А в затишку та теплі купе, в романтичній обстановці яку так люблять молоді та не досвідчені дівчата, розвивалось знайомство між красунею дівчиною та молодим чоловіком. На столику височіла пляшка дорогого вина з вагону-ресторану, відкрита коробка дорогих цукерок, в купе витали аромати дорого парфюму та вишуканих сигарет. Попутники вже встигли познайомитись, і встигли споловинити пляшку вина, і по всьому швидко мали дійти до спільних висновків та результату знайомства. Молодий чоловік грав на публіку, і хай нею була тільки дівчина, що слухала його розтуливши ротика, та не відводячи від нього захопленого погляду. Відчуваючи прилив дивного красномовства, прилив сил, не звичного розслаблення, він розпливався в компліментах захоплюючись красою дівчини. Згадував класиків та цитував на пам'ять вірші Пушкіна та Лермонтова, в яких оспівувалась жіноча краса і жіночі принади. Було видно, що досить швидко дівчина буде готова їсти з його рук, виконувати його найменші прихоті. Її уста збуджено заокруглювались, погляд та жести були красномовніші за будь які слова. Вона відкидала спину на м'яку оббивку стінки купе, виставляючи на огляд пишні форми грудей, закидала ногу за ногу, відкриваючи оголене стегно. А він все підливав вино в чайні стакани, який дівчина піднімала з такою елегантністю, ніби це був самий дорогий кришталевий келих..
В якійсь з моментів погляд Блейда затуманився, образ дівчини розплився, його місце зайняв образ Кори, а потім все минулось, навпроти нього сидіть попутниця, імені якої й не намагався запам’ятати, вона готова до переходу спілкування в іншу форму, ось тільки чому у нього спина мокра від поту? Пересилюючи себе, спокійно та з усмішкою Блейд мовив до дівчини: - "Вибач, красуне, я на кілька хвилин залишу тебе.." – і вийшов з купе. Від раптової слабкості його почало кидати то в піт то в холод, ноги не тримали, щоб встояти схопився за поручні вздовж коридору. Притиснувся до вікна, чоло палало мов у вогні і це принесло полегшення. Нерухомий погляд у снігову завірюху, пориви вітру закручували падаючий сніг у неймовірні вузли, то кидали на землю то піднімали у повітря снігові закрути. Блейд легко похитав головою, не відриваючи чола від вікна – важко зараз тим, хто в дорозі. І тут же помітив два вогні, вони йшли на деякій відстані від потягу, і не нагадували вогні фар на машині, хоч рухались паралельно та на одній швидкості. Блейд швидко здогадався, що це могли бути за вогні: - "Байки.. так їздять тільки ці шаленці Полковника.." – про себе мовив, відчуваючи як з глибини свідомості піднімається відчуття провини, йому ставало соромно за свій вчинок. Це був пост –ефект від його поведінки в Карпені. Якщо його правота була абсолютною, то ніколи не ставало соромно, ні зараз ні потім; та коли він сам хоч на хвилину був не правий, відчуття провини переростало в біль. Але й це не було причиною повертатись, одною з головних рис його поведінки було вміння забувати тих людей, з якими колись був близьким, забувати ті події, справи, що їх колись поєднували. Він надто довго вчився забувати, дуже довго він за ново переживав кращі миті подібного спілкування, дуже довго він за ново переживав причини розриву, от і довелось вчитись забувати. І вже колись знайоме обличчя не викликало приступ болісних спогадів, воно було чуже, і не могло завдати болю нагадавши про минулі події, про ті часи коли він відчував себе щасливим.
Емоційні канали, що поєднували з друзями, він почав обривати ще в машині, знаючи, що в потязі буде важче; щоб відчуття були менш болісними встановив навколо себе захист, так зване дзеркальне поле, воно відбивало весь сторонній вплив на його свідомість чи на нього самого..
Новий приступ болю мало не повалив на підлогу коридору вагона. До болю стиснув поручні. Він просто псих, псих-самітник, як назвала його колишня подруга. Так образити людей, образити тих, кому завдячує життям.. Блейд продовжував дивитись у вікно. По всьому вздовж залізничної колії йшла дорога, вона вже вийшла за межі населеного пункту, і тільки в повній темряві потяг вперто супроводжували два вогні потужних фар. Він людина крайностей і ніколи не повертається туди, де йому зробили боляче хоч раз.
Блейд дивився у вікно, крім вогнів та хуртовини, бачив і своє відображення. На якусь мить воно затуманилось, на його місці виникло обличчя Полковника, а в ментальні прозвучав його голос: - "Блейд, повертайся.." – Той тільки похитав головою, через приступ болю, відповів: - "Для чого? Ти ж добре знаєш, я людина крайностей.." – "Та не мороч мені голову своїми крайностями, ти просто псих, псих якого ще світ не бачив, - ментальний посил був такої сили, що Блейд ледве встояв на ногах від його болісного наповнення. – Я не правий, варто було ще раніш врахувати всі твої звички та правила. Не подумав.." – "Пізно щось виправляти..вибач.." – Погляд образу у вікні став жорстким, ментальний посил набув ще більшої сили, Блейд ледве не кричав від болю, намагаючись обірвати ментальний контакт, але сили були не рівні: - "Кора помирає.." – "Ти тільки із за дівчини хочеш мене повернути?" – Блейд мав великі сили, впевненість в собі допомогла встояти на ногах, та він відчував, його на довго не вистачить. Сила Полковника наростала, як і його ментальний сигнал: - "Вона тільки один з головних факторів.. Я не можу поставити світ на дибки, якщо не зможу довести тобі, що любов та дружба існують, якщо ти сам не повіриш у це.. А це залежить тільки від мене та тої дівчини, яку ти знайшов.. Все, часу зовсім не лишається, вирішуй, або – або.. Я теж вмію доходить до крайностей… Про дівчину в купе можеш забути, тільки лиши їй кілька сотень, щоб вона могла доїхати назад. Не змушуй мене зупиняти потяг і витягувати тебе з вагону силоміць!" – В цю ж мить Блейд ніби прозрів. Два байкера в хурделиці, ними могли бути тільки Полковник та Хорив. Тільки вони здатні на подібні вчинки, божевільний задум гнатись за потягом в таку погоду. І це тільки із за того, що він психанув і його псих зайшов надто далеко. – "Полковник, Хорив, це ви на байках.." – "Ні, коні в пальто.. – долинув ментальний голос Хорива. – Не мороч мені мої круті яйця, вискакуй з вагону.."
Збори були швидкими. Дівчина спала приспана впливом Полковника. На ранок вона забуде про красеня-попутника, і буде пам’ятати тільки фіктивну причину поїздки, в сумці вона знайде кілька тисяч гривен, які нібито зібрала для прогулянки по Одесі. Ще раз окинувши поглядом купе, Блейд вийшов в коридор. Наплічник на плечах, доведеться пригати з вагону, необхідно, щоб руки були вільними. Виходячи в тамбур окинув поглядом коридор, знімаючи за собою ментальні сліди свого перебування тут, на ранок ніхто й не згадає про дивного пасажира, який і в ночі не знімав темні окуляри. Вправно відкрив двері, підняв приступку східець, виглянув з вагону. В обличчя війнуло пронизливим вітром, потяг відчутно пригальмовував, по всьому скоро міст, якщо пригати то зараз. І він скочив з вагону по його ходу, звично групуючи м'язи, відчутно впав на сніг, покотився, розкидаючи руки гальмуючи падіння. Схопився на ноги, потопаючи по коліна в снігу, пішов на світло фар від двох байків. За спиною прогуркотів потяг, в пів темних вікнах спали, до всього байдужі, пасажири. Через кілька хвилин Блейд вийшов до байків. Винувато опущена голова, на пальто сніг, на голові сніг, на обличчі замерзали сльози провини. Йому було соромно, соромно до болю за свої вчинки.
Дві гордовиті постаті на потужних байках, тільки вони були здатні змагатись у швидкості з потягом, не зважати на погоду наздогнати і йти на рівних швидкостях, що було б коли дорога йшла в бік від колії? Напевно, точно напевно, гнали б і далі вздовж поки не вийшли б на Блейда і не переконали у помилковості його суджень. Або.. зупинили б потяг, це в стилі Полковника. Блейд став перед світлом фар головного байка, опустив голову, і тихо мовив, знаючи, що його почують: - "Вибач, я псих.." – Хуртовина припинилась, вітер вщух. Полковник зняв шолом, втомлено усміхнувся: - "Я знаю, всі ми маємо право на помилки, - в його голосі була втома, важко було відстежити ментальний слід лишений біля віконечка одної з кас. Важко було наздогнати потяг, та вийти на ментал, на закриту свідомість, ще й керувати байком у таку погоду, та все позаду. – Та це тільки початок, постарайся, щоб твої психи були менш болісні для всіх нас.." – "Обіцяю, братику.." – зараз Блейд був готовий обіцяти все, що завгодно. – "Не варто, досить одного твого слова." – стримано усміхнувся Полковник, відчуваючи як спадає напруга після такого втомливого та напруженого перегону, Блейд почав нарощувати емоційні канали, назад можна вже не так поспішати, Кора врятована. А дома на всіх чекає ще один сюрприз, хотілось, щоб це прозвучало в інший час та необхідно це зробити зараз.
Додому вони повертались не поспішаючи. З подачі Полковника, коли впевнився, що Кора прийшла до тями, вони біля години просиділи в кафе. Ні Полковник, ні Хорив жодним жестом чи словом не нагадували Блейду про його зрив. Від цього в самого Блейда болісно щипало під серцем, і душа сповнювалась вдячністю та повагою до цих шалених та божевільних людей.
За три години вони були дома. Обсипані снігом, втомлені, з обмороженими щоками та кінцівками, ввалились на кухню. Блейд винувато озирався довкола, відчуваючи на собі іронічну усмішку Либідь, лукаві погляди інших, розштовхуючи друзів на кухню вибігла Кора. Не зважаючи на присутність друзів, на запорошене пальто Блейда, вона кинулась йому на плечі, обійняла, а, заспокоївшись, почала щосили бити по його грудям, мало не в сльозах примовляючи: - "Більше так не роби, ти не маєш права так чинити… краще накричи, побий посуд, вдар мене, тільки більш так не роби.." – і знову обнімала, і знову била по ньому маленькими кулачками, поки без сило не притислась до нього. На підлозі розпливались калюжі талого снігу з під взуття. Блейд був дома, серед своїх людей. Після подібного вчинку він міг чекати чого завгодно, тільки не мовчазного схвалення дій Полковника та мовчазної радості від його повернення в рідне коло. Мить зустрічі урвав Полковник, тихо подав розпорядження: - "Щек, Кий, гляньте на байки, накрийте чимось, дівчата, подивіться чим можна підкріпитись, ми всі вибились з сил. Думаю сьогодні ніхто спати не ляже, мені є ще, що сказати вам усім, щоб потім не виникало подібних ситуації. Блейд показав, що ми не повинні більше приховувати один від одного власні таємниці. Приховане завжди стає явним, інколи причиняючи біль, я не хочу, щоб подібне колись повторилось."
Ще ніколи затишна кімната Блейда не приймала стільки бажаних гостей. Дев'ять чоловік, об’єднаних одною метою зібрались цієї пізньої ночі, і були готові сидіти до самого ранку, тихо розмовляючи, слухаючи музику, та радіючи тому, що вони мають можливість тут і зараз разом зібратись. На ранок було заплановано багато справ, та це буде тільки ранком. Зате зараз можна забути, що за вікном холодна зима та завірюха, в кімнаті тепло та затишно. На журнальному столику нарізка, солодощі, дороге вино, друзі сиділи один біля одного, щоб можна було відчути дружнє плече, чи доторкнутись ліктем, відчувши тепло рідної людини. Головував за столом Полковник, і це було вірно, сьогодні кожен з них переконався на, що він ладний піти, щоб повернути в рідне коло заблудну душу, і порятувати ще одну. Його авторитет збільшився мало не в сотні разів, та головне, саме цієї мети він не хотів досягнути; тої поваги, підтримки, що отримував від друзів, було цілковито достатньо. Він вже встиг відігрітись в теплі кімнати, як і Хорив, якому було достатньо отримати з рук коханої дівчини келих з гарячим глінтвейном, щоб відчути себе в теплі та затишку. Коли Щек налив по келихам по новій порції, Полковник жестом попросив уваги, коли ж тихі розмови затихли, почав говорити, не відводячи погляду від Блейда, власне йому й призначались ці слова: - "Я змушений признатись, що у мене є одна таємниця, яка в дальнійшому може зіпсувати комусь з нас життя, - Блейд опустив голову, і з під лоба кинув у бік Полковника ображений погляд, та кепкувати з нього, чи ставити на вид його псих нікому не прийшло в голову, а очільник банди продовжив: - Більше пів року назад, коли нова банда тільки – тільки виходила на дорогу, з берегів Чорного моря нас зірвав крик про допомогу. Він невпинно гнав нас сюди, поки ми не вийшли на дивну людину, яка стала нашим другом, нашим братом. Трохи раніш до цього, я мав зустріч з людиною зі свого часу. Тоді я повідомив, що лишаюсь тут, новина була не такою не сподіваною, як я сподівався. Мені повідомили, що в цьому часі лишилось більше кількох тисяч людей, подібних до мене своїм вихованням чи навиками виживання. Це й подало думку створити банду байкерів, що будуть здатні поставити світ на дибки. Ця ж людина повідомила ще один факт, що дозволив зрозуміти, чому я почув крик про допомогу на такій відстані. Справа в тому, що прибульці з майбутнього не зовсім звичайні люди. Крім того, що всі ми наділені великими внутрішніми силами, і якими вчились володіти все життя, крім того, що ми всі випускники академії розвідки не відомого простору, і маємо навики виживання в самих небезпечних точках, володіємо всією науковою базою свого часу, нас всіх створено штучно. Так, ми люди з пробірки, ми не маємо рідних та сімї, можливо саме це й змусило нас шукати її тут, в вашому часі. Генетичний матеріал, що пішов на наше створення, йшов з самих кращих людей всього світу, бралось саме головне, перевірялось, і складалось до купи; в деякі моменти проводились зміни в генетичному матеріалі, це приводило до того, що отриманий організм на виході отримував значно більшу фізичну силу, спритність, більшу реакцію, я вже не говорю про розумові здатності. Проте ці люди не вміли самого елементарного, не вміють критично оцінювати ситуацію, і більш схильні думати по стандартам, шаблонно. Я таким не був, що й привело до того, що після випуску опинився на вулиці з мізерною пенсією.. Не важливо як я провів три роки на цій пенсії, поки мене не відправили в ваш час. Не важливо яке було завдання, головне, я його виконав. Суть в тому, що людина з мого часу, передала прізвище людини, з якої взяли більшу частину мого генетичного матеріалу. Ця людина.. – Полковник зробив довгу паузу, обвів усіх присутніх довгим поглядом, поки не зупинився на Блейді, і повторив: - Ця людина, наш друг Блейд.." – і коротко усміхнувся. Тут були люди яких важко чимось здивувати, та ця новина справила ефект вибуху бомби, тільки зі значно менш руйнівним ефектом. Самим спокійним виявився Блейд. Він тільки перелив вино, яке наливав у келих дівчині, і вражено поглянув на Полковника. Схопився коли помітив калюжу з вина, і тихо вигукнув: - "За які гріхи?" – ніхто не зрозумів чого це стосувалось, слів Полковника чи розлитого вина. – "Не знаю, - Полковник зрозумів його краще всіх, - тільки ти сам можеш не помічати нашу спільну схожість, може в рисах обличчя, чи в поведінці.." – "А я ще дивувався, чого ти так схожий на мого персонажа Дарела, то виходить.." – "Так, - з легкою усмішкою підтвердив Полковник, - ти мій генетичний предок." – "Ось чому я відчуваю тебе сильніше і краще інших, тільки не в здумай на цьому грати, я завжди можу нагадати хто з нас старший.." – і Блейд разом з Полковником голосно розсміялись. Друзі приєднались до цього веселого сміху, вони погано розуміли суть справи, і тільки раділи тому, що вони всі разом. Тільки Скайлеб озирався довкола, коли ж сміх припинився, в повній тиші він запитав: - "Зрештою, хто мені скаже, де я опинився? Серед божевільних байкерів, що здатні поставити світ на дибки? Чи серед втікачів з психлікарні?" – "А ви де хотіли б опинитись?" – іронічно запитав Блейд. Скайлеб уважно подивився на молодого предка Полковника, помітив добродушну іронію людини яка бачить його наскрізь, опустив голову і відповів: - "Яка з рештою різниця? Краще бути з вами, ніж опинитись за бортом життя.. Тільки про мою сімю не забувайте, і я цілковито ваш." – Полковник серйозно хитнув головою, і поглянув на Либідь: - "Кожного тижня почнеш висилати по тисячі доларів, поки ми не влаштуємо питання з клубом та житлом для всіх нас, потім займешся влаштуванням Скайлеба та його родини." – "Так, Полковнику." – стримано відповіла Либідь, Хорив же тільки вдячно поглянув у його бік, тепер ні він, ні батько не будуть хвилюватись за своїх рідних, вони забезпечені будуть всім необхідним, навіть при великому марнотрацтві і мати і молодша сестра не будуть сидіти без грошей.
Вони вийшли на ганок подихати свіжим повітрям. Завірюха вщухла, піднімалось сонце. День обіцяв бути теплим, зима закінчувалась. У них ще так багато роботи. Та вони разом, а разом, гуртом, вони й справді здатні поставити світ на дибки, як тут не згадати слова з відомої пісні..
Посмотри как узки бриллиантовые дороги
нас зажали в тиски бриллиантовые дороги
чтобы видеть их свет мы пили горькие травы
если в пропасть не пасть все равно умирать от отравы
на алмазных мостах через черные канавы
парят над нами парят
помрачая рассудок
бриллиантовые дороги
в темное время суток.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=374467
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 31.10.2012
Розділ восьмий.
Не залежно один від одного вся банда Полковника готувалась до зустрічі Нового року. Кожен готував для друзів свої подарунки. З уст Блейда не сходив замріяний усміх, його прорив в володінні внутрішніми силами відчувався все більше, Полковник та Щек довго про щось радились, інколи надовго зникаючи на машині знайомого Блейда. Сам же Блейд був змушений перебратись у флігель, його кімнату було перетворено на шпиталь – справи дівчини, яку знайшли в Києві, були не такі райдужні. Температура не спадала, і вона перебувала в постійному маренні, Либідь доводилось колоти антибіотики, та застосовувати медицину майбутнього, та все безрезультатно.
"Лишається одне, тримати її в стані коми, поки ми не знайдемо кращих ліків, - гірко констатував Полковник, обводячи всіх важким поглядом. – Завтра Новий рік, давайте спробуємо його зустріти радісно.." – З Полковником важко було не погодитись, ця дівчина була чимось важлива для Блейда, та це не привід, щоб забувати про свято. Ось тільки сам Блейд, здавалось, не відчував радості від свята, коли б не заборона Полковника, сидів би днями біля ліжка дівчини, намагаючись знайти до її закритої свідомості власний підхід. Перебуваючи в цьому депресивному стані, він не помічав підготовки, і не приймав в ній участі. Не здивувався, коли його попросили не заходить до флігелю до кінця святкування, і запропонували поїхати до Києва, походить, поки підготовка буде закінчена. На диво, він погодився, хоч чекали іншої реакції, і він би був правим.
Зсутулена постать в чорному довгому пальто, довго блукала засніженими вулицями столиці, інколи виникала на фоні постійного густого снігопаду, підходила до віконечка кіоску, купувала порцію гарячої кави, і знову зникала в хурделиці. Блейд з десяток раз пройшов мимо того місця, де було знайдено дівчину, намагаючись знайти найменші натяки, що могли пролити світло на таємницю її появи на вулиці, і того, що вона сама нічого не пам'ятала, вже не говорячи про причини закриття її душі. Емоційне сканування свідомостей людей, що жили в цьому будинку, на нього пішов вже від відчаю, нічого не дало; та й не дивно, ці люди були здатні пройти мимо хворої людини, приймаючи її за алкоголіка.
Додому повернувся близько півночі, до Нового року лишалось пів години. Стіл накрили в кімнаті друзів, для цього довелось провести невелику перестановку, та встановити великого стола, що досі стояв розібраний в флігелі. Друзі ввічливо не помітили його депресивного стану, і не акцентували на цьому своєї уваги. Він був до того заглиблений у свої думки, що не помічав хитрих поглядів між Полковником та Щеком. І тільки під бій курантів, по обличчю Блейда пройшла видима напруга, ніби зробив над собою зусилля, почав вітати зі святом. По його чолу, перевитому широкою шкіряною тасьмою, пройшла зморшка, з очей пострибали лукавинки. Друзі стоячи вітали один одного зі святом, коли були готові сідати до столу, Блейд знаком попросив уваги: - "Перш ніж ми звернемо увагу на цей розкішний стіл, я хочу зробити вам всім подарунок. Нічого кращого придумати я не міг, але для цього необхідно вийти на двір."
Зі сміхом, жартами компанія вибігла на ганок. На дворі була справжня гоголівська ніч – небо повне яскравих зірок, світить повня, земля, дерева, дахи будинків вкриті товстим шаром, білісінького як помисли монашки, снігу. Легкий мороз щипав за щічки дівчат, змушуючи червоніти мов від сорому, і повна навколо тиша.
Тальки люди наділені сенситивним зором спроможні бачити витік чистої енергії. Саме тому друзі могли стати свідками чарівної феєрії, яку влаштував для них Блейд. Він вийшов на середину двору, де сніг було витоптано ранковими тренуваннями, використовуючи елементи східних єдиноборств, які вимагали концентрації волі, почав виділяти енергетичні кулі. Спочатку жонглював ними, високо підкидаючи в повітрі, кожного разу підкидаючи вище і вище, збільшуючи в розмірах. Аж поки кулі не почали підніматись вище дерев, і не почали вибухати одна за одною святковим салютом, освітлюючи все навколо мерехтливим, різнокольоровим сяйвом. Чим викликали захоплені крики дівчат, та схвалення друзів, ніхто з них не був спроможний на подібне, особливо на подібне використання внутрішньої енергії. Відчуваючи схвалення, позитивні потоки уваги та підтримки, Блейд розійшовся на повну. Беручи за основу ті ж самі прийоми, він викидав у зоряне небо потоки енергії, що опадали на землю фонтанами світла, вибухали казковими квітами, а на завершення Блейд вибудував Ейфелеву вежу, прикрашену як ялинка. Підходячи до ганку він ростив на своїх простягнутих долонях, коштовні діадеми. Підійшовши ближче, простягнув їх Полковнику та Хориву: - "Одягніть на своїх дівчат, це від мене власне. Вони будуть триматись дуже довго, тільки необхідно кожного дня, коли причісуєтесь, уявно поправити їх на голові, енергії йде не багато." – Люди наділені внутрішніми силами добре знали, половина успіху в використанні сил, залежить від віри в свої сили, а подібні речі можна на справді відчути, побачити тільки через віру в те, що бачиш та відчуваєш. І всі побачили блиск коштовного каміння, хитре переплетіння самих діадем, відчули їхню вагу; повертаючись до кімнати, дівчата гордовито тримали голови, відчуваючи на собі вагу коштовного дарунку.
Полковник намагався бути веселим, сипав жартами, але ніяк не міг приховати свого подиву, він не очікував подібного прояву сили в друга, який ще в вересні не міг толком уявити, що від нього вимагається на тренуваннях. Саме головне, подібний сплеск відбувся зовсім не давно, якраз за тиждень до появи дівчини. Вона й досі перебувала в комі, до неї заходив тільки Полковник, та Либідь, щоб простежити її самопочуття та поміняти білизну. Саме від початку вересня, і до цього часу, в друга відбулись значні переміни. Він набрав ваги, позбавився ганебної худоби та сутулості, хоч інколи й ходив сутулим, та це тільки в моменти великої задуми. Блейд позбавився багатьох комплексів, від запинання не позбавився, не було в нього такого бажання, воно компенсувалось збільшенням впевненості і в собі, тепер він міг не відводить погляду коли на нього дивились, а гордовито позирав, ніби кидав виклик, і мало яка людина могла витримати його погляд у вічі. Все його тіло вкрилось відчутним рельєфом м'яз, хоч він і не став качком, як пропонував Полковник; зате його гнучкість, спритність, зросла мало не десятки раз, як і рефлекси. Там де не можна було взяти силою, він брав спритністю. Саме тому, коли поставало питання про володіння єдиноборствами, Блейд зупинив свій вибір на капоейрі, та рукопашному бою, ну і кунг-фу, як гімнастика. Його й далі мало приваблювали веселі розваги, не позбавившись замкнутості в собі й далі тримався трохи уособлено, хоч не був проти запрошень пройтись по столиці, чи посидіти біля вогнища. В такі моменти в більшості випадків просто мовчав. Тренування та зайняття не припинялись, хоч вже й не мали такої інтенсивності. Його організм оправився після тривалої сплячки, за допомогою Полковника вже вийшов на новий режим життя.
Полковник відвів погляд від Блейда, що знову впав в свою депресивну замисленість, і почав думати про себе. Він вже в минулому більше року. За цей час трапилось стільки важливих подій, та ще й з такою інтенсивністю, що він був змушений на певний час випасти з реальності, проводячи час тільки з дружиною, і робив тільки видимість своєї діяльності та роботи з Блейдом, лишивши все насправді на Либідь та Хорива. Саме необхідність тримати під наглядом Блейда, й змусила Полковника залишити зручну орендовану квартиру, а вихід з тривалого ступору, підготовка, все тренування, вимагали, щоб Блейд був в рідних стінах і міг цілковито розслабитись.
Полковник сам для себе знайшов пояснення своєї легкої депресії – у нього була надто діяльна натура, щоб займатись тільки одною людиною та сидіти на одному місці. І тільки постійна увага Тані, її турбота та ніжність, не давали йому цілковито та повністю зануритись в самого себе. Вийти ж на дорогу він не міг собі дозволити. Було кілька вагомих причин. Він не хотів ризикувати друзями, адже довелось би ночувати на снігу, та й ризиковано це все, а самого його не пустили б, Таня особливо. Вони б воліли піти за ним самовільно, в порушення всіх наказів, а наказати лишатись дома він не міг – це була б не повага до дружби, до самих друзів. Від задуми відірвав Щек: - "Полковнику, я тут довго думав, - Щек усміхнувся, і ще раз повторив: - дуже довго думав, чим може зайнятись така людина як ти. Маючи твій досвід, знання, швидкість мислення, ти можеш спокійно грати на біржі. Саме для цього я підготував тобі необхідний пакет документів, більш того, зробив тобі ім'я, граючи на біржі під твоїм ім'ям. Більш того, я не думаю, що утримання банди тобі обходиться в копієчку.. Вибач, чи не час починати свою справу.– Щек балансував своєю промовою маючи змогу нарватись на покарання, якого не уникнув би і в святкову ніч. Та все обійшлось. В очах Полковника промайнуло зацікавлення, слухаючи друга він відкинувся на спинку стільця, та запалив тонку сигарету. Підбадьорений подібним чином, Щек продовжив: - З твоїм стилем життя, єдине зайняття, що не вимагає сидіння на одному місці, і яке може принести прибуток, це гра на біржі. Я маю для тебе стартовий капітал, далі вже справа за тобою." – Щек передав пакет документів, і сів на своє місце. Переглянувши папери, Полковник вражено підвів очі на друга: - "Малий негідник, ти використав свої сили і моє ім'я, щоб грати на біржі, і .. заробив за два місяці двадцять міліонів доларів!!" – По столу пройшов здивований гомін, ніхто й не зав, що можна використовувати свої сили ще й таким чином; проте подиву було менше ніж обурення, подібні вчинки мало коли проходили безкарно. Щек хоч і використав внутрішні сили, але без жодної лівої думки, тим самим зробивши Полковнику, воістину, царський дарунок. Це й заспокоїло Полковника, Щек не вийшов за рамки дозволеного, хоч і ризикував, дуже ризикував. Після чого легко нагнув голову, зловив погляд Щека, і перевів очі на Блейда. Тим часом друзі обмінювались дарунками, що підготували один для одного, кожен дарунок відзначався своєю оригінальністю та врахуванням всіх потреб того, кому це дарується. На завершення церемонії, Полковник попросив тиші, дістав згорток паперів: - "Ми всі дуже довго радились, що тобі подарувати, - звернувся він до Блейда, - і всі зійшлись на тому, що тобі потрібний байк. Ти вже не погано їздиш, і всьому іншому маєш вчитись тільки на своєму. Тут, - Полковник махнув згортком, передаючи його Блейду: - креслення трьох дорожніх байків. Ти вже маєш сам визначитись з своїм вибором, а в майстерні зібрано всі необхідні деталі, інструменти та прилади. Думаю, там є все необхідне і в тій кількості, що буде потрібна для зборки свого байка. І не одного, можна не чітко слідувати кресленням, ти можеш сам фантазувати, беручі тільки за основу викладені креслення та розрахунки." – Тримаючи згортки креслень як малу дитину біля грудей, Блейд не вірячи своїм вухам, обвів друзів враженим поглядом. Не помітивши й натяку на насмішки над своїми почуттями, окотив всіх теплим, вдячним поглядом, і вискочив з кімнати. В місячному сяйві було видно, як він в кімнатних тапках пробіг до флігеля, як відчинив двері, і зник там.
Він не знав, що за той час, за який він був відсутній, друзі обладнали першу кімнату флігеля під майстерню. На полицях, під стінками стояли, лежали всі деталі, частини до байків, колеса, гума, інструменти, деталі, верстат, що міг виконувати роль стенда для двигунів, тиски, аргонна зварювальна система; все, що необхідне для створення свого власного байку. Майстерня також мала все необхідне для тривалої роботи, запас дрів для пічки, запас кави та цукру, води для кави та для миття рук, музичний центр з дистанційним пультом, в іншій кімнаті було облаштовано куточок для відпочинку.
Враженим поглядом обвівши всю цю розкіш, Блейд ледве стримував сльози радості. На якусь мить забув про всі свої тривоги та не спокій на душі. Погляд ковзнув по пічці, на металевому кругу стояв кавник, з нього піднімався аромат свіжої кави, поруч низький табурет з плетеним сидінням, на подобі того, на якому звик сидіти в взуттєвій майстерні. Руки самі потягнулись до музичного центру, коли залунав старий, добрий рок, руки самі налили каву в чашку, а табурет так зручно стояв під стінкою оббитою товстим килимом, на який так зручно спертись, і Блейд забув про все і про всіх.
"Можна спокійно продовжити, - з добродушною іронією мовив Щек, коли за Блейдом зачинились двері майстерні. – По всьому наш брат там застряв на довго." – З ним ніхто не сперечався, тільки Полковник відчув, як з плеч спала вага відчуття іншої сили, сили значно більшої за його власну.
Було близько другої ночі. По мовчазній згоді Полковника, дівчата прийняли зі столу зайве, принесли солодке, і переодягнулись в домашній одяг; з пишністю свята закінчили, можна розслабитись. Пили солодкі вина, відпочивали.
"Братику, - зауважив у голос власним думкам Щек, - я гуляв по сайтам не давно. На нашому вже заєреструвалось більше п’яти сотень. Ти був правий, на твій тост прийшло багато відповідей. Поки залишають інформацію про себе. Загалом, тільки Європа." – Полковник мало чим показав свою радість. – "Хто вони?" – "Різні люди, - відповів Щек, кидаючи косі погляди на очільника. – Скажи, а ти точно не знаєш, хто ще попав у наш час?" – "Я тільки перед самим десантом дізнався, що подібних до мене дуже багато… Ти ж не даремно запитуєш?" –"Ти став легендарною особою, не відомо правда, якими шляхами. По моєму, Полковнику, по тобі рівняються всі хто попав сюди." – "Виходить, мій задум не такий вже гіпотетичний, - усміхнувся Полковник. – Виходимо на дорогу, як тільки зійде сніг. – Полковник подивився у вікно. Світло в майстерні горіло. – Зайду до Блейда, подивлюся чим він так захопився."
В майстерні було накурено. З колонок приглушено лунав рок, старий добрий рок; видно, що Блейд не любить надто голосної музики. З пічки відчутно віяло теплом, пахло міцною заварною кавою. В центрі кімнати, на низькому табуреті на манер взуттєвого, обклавшись деталями, сидів Блейд. Помітивши Полковника, махнув рукою в бік пічки, де стояв ще один табурет. – "Сідай, Полковнику, кава тут виходить чудова, зараз вгощу.."
Блейд не дав собі відпочинку в ці святкові дні. Та й забув про відпочинок. Як помітили друзі, які забігали принести чогось солоденького, він забув і про креслення. В своїй роботі мав якусь власну послідовність, збираючи окремі деталі в вузли і відкладаючи їх у бік. Знавці бачили, що він працює методом тику, обережно та любовно обтирає кожен гвинтик, детальку, наносить де необхідно, шар мастила, і збирає, не закручуючи деталі до кінця. Видно було, особливого плану в нього не було, та разом з тим..
Через два тижні до Блейда знову зайшов Полковник. Цього разу він розслаблено сидів в кутку майстерні, спершись на м'яку оббивку стінки. Полковника зустріли тими самими словами: - "А, братику, сідай, кава вже готова.. – Блейд ополоснув чашку, і налив туди свіжої кави. Кава і справді була тут по особливому гаряча та міцна. Під стінами було розкладено вже готові вузли, навколо табурету, у визначеній послідовності розкладені деталі, гвинти, гайки та інструмент; Полковник не помітив жодного вимірювального інструменту; по всьому Блейд надіявся тільки на власне чуття та дотик. Полковнику було дивно спостерігати за подібною роботою, а Блейд, ніби відповідаючи на його думки, мовив про себе: - Розумієш, мені з дитинства подобалось щось збирати, можливо зараз я згадую ті щасливі часи дитинства, коли ні про що не хвилювався.. А тут, таке собі лего.." – Полковник легко усміхнувся, він добре розумів свого друга, дивного, але такого зрозумілого. – "Коли зійде сніг, ми виходимо на дорогу.." – мовив Полковник, щоб тільки щось сказати. В перше він не знав, що говорити. Від Блейда йшла відчутна сила, така велика, що власна видавалась такою мізерною, а він сам.. Блейд же зовсім не вимагав, щоб його розважали, на його думку, зайвий раз не зачіпають, та й добре, головне, щоб не забували. Єдине, чого він по справжньому потребував, так це поповнення запасів кави, сигарет та сушняку, він міг забути про обід, чи вечерю, яку йому приносили, і тому дівчатам доводилось над ним сидіти, та стежити, щоб поїв. А потім почали забігати хлопці, просто так, випалити зайву сигарету, на вулиці холодно, а Полковник забороняв палити в кімнаті. Забігав Щек, просто пограти на гітарі, і тоді Блейд вимикав музику, і насолоджувався справжнім, живим роком, виконанням улюблених композиції. В Блейда в майстерні завжди було тепло, а Полковник власне стежив, щоб хлопці, замість ранкової розминки, притягнули з лісу кілька сухих деревин, та розпиляли на дрова.
Було тільки дві причини, заради яких Блейд залишав майстерню. Ранкові тренування з обов’язковою розминкою, і в туалет. В центрі двору було витоптано велику площадку, на якій проводили тренування з єдиноборств, які проводив з ним власне Полковник. На диво у Блейда виявився високий потенціал бійця, не зважаючи на всі його крики про миролюбство та пацифістичні погляди на життя, він вийшов на значно вищий рівень ніж його друзі. При великому бажанні міг вийти на світовий рівень, та бажання такого не мав, і виходив на спаринг тільки, щоб відшліфувати отримані навики, довести до більшої досконалості. Полковник і досі пам'ятав, як змушував Блейда почати спаринг. Тоді довелось вийти за межі допустимого, і викликати в нього приступ агресії, ситуацію спасла тільки реакція Полковника, і витримка самого Блейда. Чомусь Полковник не хотів втручатись в свідомість друга, та змінювати його світогляд, порушувати основи етики та моралі, власні правила життя встановлені за все своє життя Блейдом. Проте, навіть під час пам’ятного приступу агресії була впевненість, що він не переступить за рамки допустимого, як вже раз був свідком..
Користуючись святами компанія виходила на нічні вулиці Карпеня. Вдень у кожного були свої справи, та й нічна пора подобалась більше. Та й вечорами вулиці були повні підгулялої молоді. Того вечора компанія затарилась десятком пляшок слабоалкоголки, десятком курок-гриль, і забрались по далі від людей, в парк біля поліклініки. Та не встигли розкластись як..
В далині парку, далеко навколо рознеслись п’яні викрики. А Щек коротко повідомив: - "Гопота, за пів години вони будуть тут, - а після паузи, обережно поглянув у бік Блейда. – Вибач брате, я не бачу тебе в реальності.." – "Я знаю, брате.." – неуважно відповів він, витираючи масні руки та губи серветкою. Ні на кого не зважаючи, піднявся і відійшов у кущі. Тільки потім звернули увагу, що він прихопив з собою пляшку з напоєм. А потім стало не до нього.
Компанія розслаблено палила, молодь не була великою загрозою, та відпочинок було зіпсовано, тільки не бажання повертатись до дому залишало їх в парку. З кількох боків почали доноситись приглушені голоси, кроки та скрип снігу, можливо було б необхідно захвилюватись, та всі продовжували розмовляти, не звертаючи уваги. І спокійно сприйняли нахабний голос з за спини Полковника: - "Закурити не буде.." – це мав бути звичайний наїзд, а потім, як по сценарію, пошук причин до влаштування бійки. Любих причин, але не цього разу..
На заваді стала людина, що вийшла з дальніх кущів, і спокійно йшла на сп'янілу молодь, не зважаючи на їхню кількість. – "У вас проблеми? Не бачите, люди відпочивають, свято все ж таки.." – "А ти, що за псих?" – почулись смішки з натовпу. Полковник встав, готовий кинутись другу на виручку. – "А мене випустили, з нагоди свята.. – голос трохи затинався, що викликало смішки та насмішки, та зараз ця людина не так реагувала, як раніш, болісно. – Вам би покаятись, діти мої, може й полегшало б на душі." – "Та ти точно псих.." – до Блейда кинулась висока тінь з піднятими кулаками, всі чекали початку бійки, та її не було. Постать зупинив голос: - "Не поспішай, а краще задумайся.. Пригадай свою стареньку матір, малу дитинку, яку кинув, свою дівчину, яка досі тебе кохає, не зважаючи, що ти зіпсував її життя.." – Постать нападника тут же помітно згорбилась, руки опустились до низу, ні на кого не зважаючи, постать молодого чоловіка зникла в темряві парку. А власник голосу, нікого не помічаючи навколо, пройшов до друзів. Це був Блейд. Пляшка була порожня, і тримав він її як гранату, готовий любої миті використати як зброю. Його появу зустріли мовчанкою. Ніхто й не звернув уваги, що він в самотності знищив всю курочку, і голодними очима дивився на ті, що лишились, але відмовився від нової порції.
За місяць банда завершила ряд проектів, чим покращила свої фінансові справи. Це надало можливість офіційно зареєструвати банду, оформити необхідні документи. Блейд же не приймав участі в цих справах. Він на цей час цілковито випав з реальності, і раніш не любив шумних міроприємств, а зараз так взагалі залишав майстерню тільки на кілька годин на добу. Під стінами майстерні вже стояли готові вузли майбутнього байку, рульова колонка, майже готова рама та двигун з горизонтальним розміщенням клапанів, поки закріплений на випробувальному стенді.
На початку лютого, в самий розпал сильної завірюхи, до Блейда в майстерню зайшов Полковник. Важко сів на табурет під стінкою, опустив голову на руки і так завмер. Він навмисно не афішував увагу друга на дівчині, що вже місяць перебувала в комі, з якої ніяк не могли вивести. Не допомагали над сучасні ліки, не допомагало медичне обладнання та знання медицини майбутнього. По всьому дівчина, в подібному стані, не довго могла протягнути. Про це мав знати Блейд. Саме головне, всі сканери, діагност, видавали повну ахінею, по їхнім показанням дівчина не була фізичним тілом, а ментальне сканування показувало повну порожнечу. Це виходило за рамки розуміння, як Полковника так і його друзів. З іншого боку, дівчина по всім параметрам була живою та відчувалась як на доторк, так і на запах; не зважаючи на кому, тіло її було гарячим. Дуже гарячим, це й було причиною хвилювання у Полковника. Була маленька надія на Блейда, адже за якоїсь причини саме він її знайшов, можливо він і вилікує дівчину, адже призначалась вона йому. В перше в житті Полковник не знав, що робити, та, що говорити.
"Полковнику, тебе щось тривожить?" – Відчувши не спокій на душі людини, яку безмежно поважав та перед якою схилявся, Блейд відклав роботу та уважно поглянув у вічі. – "Дівчина.. яку ти знайшов місяць назад.. я не знаю, чим можна допомогти їй. Думав, зможу їй допомогти, вийшло зовсім інакше, саме тому я забороняв тобі заходить до неї в кімнату. Зараз..." – Блейд легко усміхнувся, ніби розумів друга краще нього самого. – "Ти мав би раніш до мене прийти, дозволити на неї подивитись, - без нотки картання чи догани відповів Блейд. Видно, що він добре знав про всі намагання Полковника допомогти дівчині, і знав про не вдачу, але не хотів заважати. – Я передбачав цю можливість. Ходімо!" – Рішуче встав, витер руки віхтем і першим вийшов у завірюху. – "Можна подумати, ти знаєш, що робити?" – через шум вітру зауважив Полковник. – "Я й не знаю, - вже на кухні відповів Блейд. – Та люди нашої сили здатні, і справді, зсунути Землю з орбіти." – і в його словах була правда.
В будинку відчутно віяло напругою. Суворі обличчя хлопців в коридорі, розгублені дівчата на диванчику для гостей. В кімнаті відчувався запах ліків. По знаку Полковника дівчата вийшли з кімнати та зачинили за собою двері.
З закам'янілим обличчям Блейд підійшов до ліжка. Одним рухом скинув з дівчини ковдру. І знову він бачив тільки загальні обриси прекрасного тіла, все бачив ніби в тумані, або через заплакані очі. Дівчина ніби зійшла з благословенних вершин Олімпу, і була богинею краси та любові.. осі тільки в любов він давно не вірив. Він взяв дівчину за руку, і відчув яка вона гаряча. Не повертаючи голови, тихо запитав: - "Яка в неї температура?" – "Сорок три і п’ять." – "При сорока чотирьох згортається весь білок в організмі, і вона може померти.. як давно вона тримається?" – "Вже два тижні.. ми нічого не можемо зробити.." – тихо відповів Полковник, і помітив як з рук Блейда пішов потік чистої енергії до тіла дівчини. Після чого, похитуючись від слабості, пішов до свого робочого столу. Порившись в шухляді, дістав сигарети і з насолодою запалив. Все на столі було в зразковому порядку, речі лежали як і залишив, тільки жодного натяку на запустіння, дівчата добре стежили за чистотою.
"Що ти збираєшся робити?" – Полковник не міг зрозуміти зволікання свого друга. – "Дівчина тільки матеріальна оболонка, вона мала тільки первинну свідомість та пам'ять, щоб дожити до визначеного часу." – "А далі, - Полковник не міг зрозуміти свого друга. – Так вже трапилось, що знайшов її ти, то і призначалась вона тобі. Напевно, ти й знаєш, що далі робити?" – Блейд протягнув йому сигарети, вже потім сам дістав другу, і запалив. Випустив хмаринку диму, і вже потім відповів: - "Знаєш, Полковнику, я не чарівник, я тільки вчусь. На більшість відповідей я не маю запитань, мені відомо, що люди наділені великими силами, завжди змушені балансувати на межі зриву. Вони весь час ризикуючи вийти за межі допустимого, вийти за межі своїх можливостей. Кожен з нас має знайти свою дівчину, що призначена йому самою долею, як знайти чи зустріти, нікому не відомо. Ти вже знаходив дівчину, але.." – "Я не мав іншого виходу, і мав покинути її.. – Полковник прикусив губу, Блейд досі не знав про його справжнє обличчя, і його минуле. Так вже вийшло, а сам Блейд не задавав зайві запитання. – Так вже вийшло, і ти не можеш нічого з цим зробити. Ця дівчина призначена саме для тебе, і тільки ти маєш можливість її вилікувати..." – Блейд заперечливо похитав головою. – "Як я можу допомогти їй, коли не вірю, що вона призначена мені, так само я не вірю в любов.." – "Вона помре за дві доби, в тому випадку, коли ми не допоможемо їй." – Блейд жорстко усміхнувся. – "Так, чи це не самий кращий вихід з цієї ситуації, для нас усіх?" – Голос друга був надто спокійним, Полковнику зрадила витримка, він ледве не впустив сигарету. Це не було схожим на Блейда, який довго мріяв про велику та чисту любов, так довго, що зовсім втратив надію знайти її. Що й привело до втрати надії та віри. Це все було зрозуміло, та саме зараз він мав можливість отримати цю любов, знайти віру в світле почуття, віру в людей. Полковник швидко заспокоївся, і знайшов пояснення дій Блейда. Він просто боявся. Так, боявся нових почуттів, нових звичок, втручання у власне життя, боявся звикати до людини, як це вже траплялось в його житті, і після чого він знову опинявся на самоті з своїми сумними спогадами. Порвана душа його й досі не могла знайти свої порвані шматки. Це й привело Полковника своїх висновків та рішень. – "Скажи, ти знаєш, що робити?" – "Тільки в загальних рисах. Необхідно передати дівчині частину душі, і відновити в чистій свідомості раніш відомі факти, ранні спогади життя. Це тільки припущення, я не знаю, чи це допоможе." – Полковник рішуче загасив недопалок, в словах Блейда був резон. – "Ти мені віриш?" – Блейд з подивом поглянув на нього: - "Так, ти сам це добре знаєш!" – Полковник вдоволено усміхнувся: - "Починаємо зараз же, і просто довірся мені, відкинь всі сумніви."
На журнальний столик постелили ковдру, на неї поклали дівчину, її ноги звисали до підлоги, та це вже не було важливим. Полковник став на коліна в голові дівчини, стис долонями її скроні, Блейд став на коліна в ногах дівчини, намагаючись не п'ялитись на її довершені форми, поклав долоні трохи нижче її грудей. Рішуче поглянув на Полковника.
"Починаємо на рахунок три. Твоя душа ще не знайшла свої шматки, передай частину її дівчині. Я займусь всім іншим." – "Але ж Полковнику.." – Блейд вагався. Полковник не витримав, з силою відкинув у бік окуляри, і поглянув у вічі другу. – "Не будь дурнем, Блейд! Ти сказав, що віриш мені! Починаємо, і ти зміниш своє життя і знайдеш свою половину, я обіцяю тобі! – Блейд був змушений опустить погляд на дівчину. Його довіра до друга доходила до абсолюту. Він дійсно знав, що має робити. Заплющив очі, концентруючись на цьому знанні, на вірі в свої сили. Мов крізь пелену до нього почав долинати голос Полковника: - Один, два, три.." – По останньому слову Блейд напружився, посилаючи в дівчину виділену частину душі. Крізь біль та муки нового народження. Тіло дівчини здригнулось під його руками, втримуючи його на столі, сильніше втиснув долоні в її тіло. Через біль, через напругу, через внутрішній крик, відкривав свою свідомість; і відчував як тіло дівчини перестає палати в лихоманці, починає наливатись живою силою.
Першим не витримав Полковник. З глухим стогоном він повалився на підлогу, в нього були ще сили, щоб доповзти до дивану та спертись на нього спиною. Потім Блейд похилився на підлогу. Руки дівчини вже не так без сило звисали по краям столу. На її щоках появився свіжий рум’янець.
Тільки через певний час Полковник був спроможний покликати друзів до кімнати, його посадили на стілець, дівчину перенесли на ліжко. Ніхто й не помітив як Блейд тихо пішов з кімнати. Мавр зробив свою справу. Мавр має піти. Блейд ще похитувався, і був змушений триматись за стінки коридору та за огорожу сусідів поки дійшов до майстерні. Він і справді зробив свою справу, і мав піти. Витрата внутрішніх сил була значно більшою, ніж він сподівався, це все вимагало компенсації, але думки крутились навколо дівчини і не давали спокійно відпочити, і відволікти себе роботою він не міг, з рук випадали інструменти. Та не зважаючи на слабкість, змусив себе повернутись до збирання байку. Залишалось зовсім не багато, відрегулювати всі деталі, перевірити всі вузли і можна братись за самого оформлення, чіпляння щитків та всього іншого, що має надати власного, не повторного вигляду його першого байку. Дизайнерський задум вже було виконано на папері, залишалось трафаретне виконання візерунків, і нанесення кольору фарбою з балончиків.
Та перш ніж до цього перейти, необхідно було випробувати байк на стенді. Для цього все було підготовлено, та тільки щось затримувало починати випробовування, і Блейд продовжував сидіти на табуреті, спираючись спиною на м'яку оббивку стінки, в тому місці де він завжди відпочивав. Щось було в тому, що він сидів ніби на когось чекав, і в котре пересвідчився, що необхідно частіше слухатись голос власної інтуїції.
В цьому в котре пересвідчився, коли двері до майстерні відчинились. І в тепло кімнати зайшла.. дівчина, яку всього кілька годин назад він з Полковником приводив до життя. На ній було його пальто, і в руках вона тримала тацю з тарілками, накритими кришками від вітру та снігу; так йому завжди приносили обід друзі. Тільки зараз поява дівчини була не сподівана, від розгубленості він так і сидів. Аж поки не схопився на ноги. Перехопив у неї тацю, та поставив на столик.
"Сідай до столу, - хриплим голосом мовив до дівчини, - я не люблю їсти на самоті." – Дівчина легко усміхнулась, від чого в Блейда проповзли мурахи по спині, і відповіла ніжним голосом: - "Дякую, Блейд.." – Так говорити та усміхатись могли тільки ангели.
З того моменту як дівчина прийшла до тями і пішла до майстерні, Полковник відчув як з плеч спав багаж відповідальності за чуже життя. Дівчина мала попасти до сильних та ніжних рук, головне, щоб вона змогла завоювати увагу та серце Блейда. Мавр зробив свою справу. Мавр має піти. Полковник, користуючись тим, що свідомість дівчини була чистою як помисли немовляти, вклав у неї все саме чисте, світле, на яке був сам спроможний. Тепер вона нагадувала сонячний ранок, саме в ту пору коли ранок ще не потьмарений літньою спекою. Тепер справа за самою дівчиною, адже вона дійсно призначена для самого Блейда, як би він не кричав, що не вірить в подібні речі, не вірить в любов та світлі почуття. Ця дівчина спроможна переконати його в протилежному, необхідний тільки час та терпіння, а його в дівчини більш ніж достатньо. А сам Полковник постарається, щоб дівчина була постійно поруч Блейда. Саме тому, коли дівчина прийшла до тями, Либідь попросила її віднести обід до майстерні, і накинула на плечі дівчини пальто Блейда, і сама відвела до майстерні через завірюху. Далі вже все залежало від тактовності та лицарського ставлення до дівчини самого Блейда. Він може не вірити в любов, проте з повагою ставиться до дівчат, до їх краси, і з повагою поставиться до дівчини яка буде намагатись сподобатись йому. Він не з тих, хто буде відповідати на люб’язність хамством та не повагою. Він буде зважати на її молодість, адже вона тільки не давно отримала паспорт..
Заради такого свята Полковник зібрав команду наступного дня за спільним столом. З радістю помітив, що дівчина – вона попросила себе називати Кора як тільки отямилась – сиділа поруч Блейда. Цього вечора говорили на всі теми, які можна було підняти для обговорення. Як не дивно всі теми обертались навколо загального фону, створення байкерського клубу, законного оформлення всіх формальностей, та його реєстрацією. Не дивлячись на обширні знання, ні Полковник, ні його друзі, не знали з чого починати. Всі розуміли, що для цього необхідне велике приміщення, бажано з кімнатами для відпочинку; як для самої команди так і для відпочинку байкерів, чи відвідувачів клубу. Також розуміли, що клуб повинен мати власний ресторан, необхідну кількість працівників, власну стоянку чи приміщення для ремонту, огляду байків. Пропозицій було багато, ось тільки ніхто не знав, з чого необхідно почати.
Обговорення зайшло в глухий кут. Розмови затихли. В глухій тиші всі почули тихий голос Блейда, він мовчав весь вечір, і тільки зараз вирішив про себе нагадати: - "Хорив, ти якось говорив, що твій батько займався чимось подібним, та за браком фінансів залишив це." – Друзі перезирнулись, думка друга була цікавою, що заслуговує на повагу. – "Потрібно в нього самого запитати, - погодився Хорив, - як я пам’ятаю, він хотів створити клуб, і зібрав деякі папери." – відповів Хорив, і поглянув на Полковника. – "Хорив, телефонуй батьку. Якщо це так, запрошуй сюди, Либідь займеться квитками." – За кілька хвилин Хорив повернувся до столу. – "Післязавтра батько буде в Києві. Він справді намагався створити клуб, але стикнувся з великими фінансовими проблемами, зауважив, що необхідно і справді мати у власності велику площу. Необхідно або орендувати її, або купити." – "Прекрасно, завтра і займемось пошуками приміщення, навколо багато нових будинків, що тільки й чекають, щоб їх купили."
Для пошуку приміщення, із за поганої погоди, з Полковником пішли тільки Либідь та Хорив, та й то довелось скористатись послугами знайомого Блейда, таксиста, що міг відвести друзів куди їм було необхідно, беручи значно менше ніж на інших таксі.
Полковник був правий. В Карпені було багато різних новобудов, що скоро мали попасти на житловий ринок. Від кількох варіантів довелось одразу ж відмовитись, вони мали до п’яти поверхів, і навіть коли викупали весь перший поверх, відвідувачі клубу могли заважати жильцям будинку, та й навколо були будинки, і підходи до клубу були погані.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=374466
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 31.10.2012
Доброзичливість цих дивних людей вражала своєю не нав’язливістю, яку так не любив сам Блейд. Як вважав, він давно вийшов з того віку, коли нав’язливість сприймалась з розумінням, і тому волів інколи лишатись на самоті, поки про нього згадають. Та тільки не у випадку з новими друзями. Кожен намагався бути йому чимось корисним. Після ознайомлення з програмами, та оволодіння з ними, до кімнати зайшла Таня, і допомогла з влаштуванням в кімнатці. По її словам, на час проживання тут вона його власна, і він може почуватись тут як дома.
Під час спільного обіду Блейд досить вільно підтримував розмову, темою якої були його записи, його дивне захоплення вже протягом багатьох років життя. Відчувалось, ці люди щиро цікавляться його творчістю, і ладні слухати довго та уважно. Це було щирим захопленням його персонажами, було видно, що потім не прийде в голову насміхатись над ним, як це було не рідко з іншими знайомими Блейда.
"Тобі необхідно вести корекцію текстів, - озвався Щек, - коли перекидав тексти, трохи читав. ." – Блейд скрушно похитав головою. – "Я знаю, та з моєю безграмотністю.. – Блейд тільки махнув рукою. – Коли буду думати про правила, можу втратить суть сюжету." – "Полковнику, може хтось займеться правкою та корекцією, цю творчість не можна так залишати." – озвалась Либідь. Полковник тільки хитнув головою. – "Ось ти цим й займешся, - і поглянув у бік Блейда. – Ти не проти?" - "Ні, я буду радий подібній допомозі, та доведеться почати чистку з самих ранніх, вони особливо запущені. І вести правку під моїм наглядом.. там надто багато власного, що передає настрій та мої переживання." – "Добре, братику." – легко усміхнулась Либідь. Їй подобався новий друг. Подобалась його не рішучість в спілкуванні, подобалось як він дивився на неї та на Таню. В очах було захоплення, легкий сором і намагання відвести погляд, коли помічав оголені частини тіла. Вона виразно бачила його думки та емоції, він давно був сам, і забув про існування такого задоволення як спілкування з гарними дівчатами. А, що говорити про інтимні стосунки, з букетом його комплексів він важко йшов на нові знайомства, і вже тим більше, не міг піти на тимчасові стосунки, та й не було подібного в його вихованні. Якщо заводить стосунки, то на все життя; як у неї з Хоривом, як у Тані з Полковником. Та в цьому вона не помічник, може згодом, коли він почне внутрішньо змінюватись, зростати, міцнішати.
По закінченню обіду, з мовчазного дозволу Полковника, Блейд пішов до своєї кімнати; він ще не зовсім освоївся з своїм новим оточенням.
"Що скажеш, Полковнику?" – Хорив відкинувся на спинку зручного стільця, та запалив тонку сигарету. Обід пройшов в деякій напрузі, що зникла після того, як новий друг пішов до іншої кімнати. – "Ми встигли саме вчасно, ще б місяць, від сили два, і в нього був би новий зрив психозу від самотності. Зараз йому потрібен час на звикання, потім почнемо тренування, але не поспішаючи. Часу достатньо." – "Важко буде, він такий запущений.." – критично озвався Хорив. – "Змінювати світ, ставити його на дибки, буде ще важче." – замріяно усміхнувся Полковник. – "Що ти маєш на увазі?" – запитав Щек, він помічав тільки легкий фон майбутніх подій, від них йшли мурашки по шкірі. – "Ще не знаю.. Координатор говорив, що в цьому часі лишилось близько кількох тисяч розвідників, таких же як я божевільних шаленців. Вони розкидані по всій планеті. Я просто подумав.. якщо всіх зібрати в одному місці, посадить на байки, та вийти на трасу.. А ?.." – "Ти дійсно божевільний, Полковнику ! вивести на трасу банду в кілька тисяч байкерів.." – без апеляційно заявила Либідь. – "Так, задум божевільний.. з іншого боку, в тому випадку світ і справді стане дибки.. – подумав у голос Щек. – Скільки у нас часу?" – "До весни можна не поспішати. Ця думка тільки формулюється, потрібно ще придумати, як всіх знайти." – "Створити свій сайт, лишати на ньому власні повідомлення, існує ж якийсь знак, по якому ви можете впізнати один одного." – "В планах командування подібного не було, та всі ми випускники одної академії, не варто зважати на її філії по всій системі.. Щек, будеш думати над шапкою для сайту, постав нашу планету, вид з космосу, і підпис "Гарячих дюз". Це самий популярний тост в відкритих світах, хто його знає, той зрозуміє. " – На цьому й порішили.
Вихідні пройшли з користю для всіх. Полковник та Хорив не залишали своїх розкішних кімнат разом з своїми подругами. Щек та Кий вилежували боки, дивились фільми, інколи заходили до Блейда, попити кави, чи випалити зайву сигарету, Полковник дозволяв палити тільки на кухні та в кімнаті Блейда.
"Ні про, що не хвилюйся, і нічого не бійся. Проблем не буде." – заспокоював Кий свого друга. Блейда, від самого ранку бив нервовий мандраж. Йому довелось сьогодні рано встати, щоб пунктуально прийти на роботу. По дорозі, Кий кілька раз зупинявся, щоб накачати його міцною кавою, та збити нервовий мандраж. Блейд переживав, що спокійно звільнитись не вийде, і йому доведеться відпрацьовувати зайві тижні, що могло пошкодить планам Полковника, та й його власним; він давно надумав звільнятись, та тільки не міг знайти нову роботу. Чорне "субару" шефа вже стояло біля прохідної на митний склад. Блейд, вже заспокоєний кавою, піднявся до офісу.
Все вирішилось як най краще. Шеф не сильно переймався його звільненням, тільки пожалів, що вони втрачають такого сумлінного робітника, і власне подзвонив в бухгалтерію, і попросив про видачу розрахунку за відпрацьовані дні. В результаті Блейд вже за годину вийшов з офісу, маючи в кишені трудову книжку, та подвійну зарплату. Коли вони їхали геть від складу, Блейд і не озирнувся, тут не було ні друзів, ні добрих людей, за якими було б варто сумувати. Про власне майбутнє намагався не думати, була впевненість, що самотній період його життя закінчився, тепер є люди, що щиро ним переймаються.
Блейду дали кілька днів на відпочинок. Тим часом Полковник кілька раз виводив свою банду на дороги Києва, привчаючи до тісноти вуличних переміщень. Та і в нього не вистачало на довго терпіння; не міг справитись з постійним хамством на дорогах, постійною зневагою людей один до одного. Кілька днів з його обличчя не зникала цинічна усмішка. В котре вийшовши на вулиці, вони не довго їздили, обираючи для зупинок затишні куточки, або паркові алеї біля метро Арсена. Як виявилось ці місця були постійним місцем збору неформалів міста, тому й ставали центром уваги всіх хто там був. Як би там не було, появу банди байкерів на потужних машинах завжди вітали стриманими усмішками, руками піднятими в привітанні. Блейд намагався в подібні моменти триматись поблизу Щека або Кия, ніби поруч них було більш спокійніше, він і не знав, що над ним вже почали роботу. Друзі допомагали заводить нові знайомства, підтримували будь яку тему розмови, і спостерігали за тим, щоб новий друг відчував себе спокійно. Сам же Полковник від самого знайомства вів корекцію свідомості Блейда застосовуючи підсилювачі комбінезону, щоб робота велась на більш тонкому рівні, інакше б Блейд помітив би втручання в свою свідомість. Це було важко, робота вимагала великої уваги, тут не можна поспішати, чи намагатись встигнути зробити великі масштаби за короткий час. Блейд, по завершенню корекції, мав стати подібним до Хорива – спокійним, врівноваженим, трохи флегматичним, стати самим собою як було заплановано самою природою від моменту народження. Найбільший вплив корекції мав припасти на придбані комплекси, додати впевненості в свої сили, рішучості в діях. Всього іншого вистачало, і тільки необхідний час для активації.
А потім для Блейда почались важкі часи. Коли б не лягав, його піднімали ще на світанку, тягнули в холодний душ, після нього кава з молоком, і ..
Був ранковий шок, коли проснувся від бажання бігти до туалету, і виявив біля ліжка спортивний костюм, та зручні кросівки. Вже сам здогадався для чого це приготовлено, тільки вчора Хорив говорив про ранкові пробіжки. Хорив виявився невблаганним тренером, і знаючим чого можна вимагати та чекати від свого слабосилого друга. Як для першого разу вони зробили крос дистанцією до двох кілометрів, та й то, останні метри Блейд біг тільки завдяки своїй силі волі та самолюбству. В його очах темніло, груди піднімались як ковальські міхи, коли вони повернулись до квартири. І перш, що помітив, високий келих з мутно-білуватою рідиною, келих тримала Либідь.
"Що це?" – перевівши дихання запитав. – "Домашня сметана, пиво, трохи зелені, спеції. Це буде твій ранковий коктейль, за пів години до сніданку." – іронічно усміхаючись, відповіла Либідь. – "Це, пити обов’язково?" – "Якщо хочеш уникнути покарання, будеш пити, - долинув з кухні голос очільника банди. Блейд пішов на голос. Полковник сидів на м'якому стільці, відкинувшись на стінку, та закинувши ноги на столик. Таня поралась по кухні, Либідь приєдналась до неї. – Твої ранкові тренування тільки починаються, тобі необхідно підтримувати свій організм, поки він не набере необхідного резерву." – уста Полковника поповзли до гори, Блейду довелось обережно випити коктейль. Він знав, подібні усмішки Полковника нічого втішного не обіцяють. У Блейда були погані передчуття, і він не помилився. Прийняти душ після пробіжки не дали, очільник простежив як коктейль було випито, і коротко запросив пройти до іншої кімнати, а там роздягнутись до білизни.
Важко описати ті відчуття, враження, які лишились після масажу. Полковник розклав Блейда мало не по кісточкам, сильними руками розім’явши кожен його суглоб, м'яз, чи найменшу кісточку. Від захоплення Блейд кричав, від болю.. співав, вірніше, намагався співати початок арії з опери "Паяци". По завершенню масажу все тіло Блейда нагадувало желе, ноги не слухались, і по дорозі в душ йому доводилось триматись за стінку. Тільки душ полегшив його страждання, а ситний сніданок зняв погані враження – Полковник мало зважав на його крики, роблячи масаж з відсутнім виразом на обличчі, ніби робив рутинну роботу. Блейду було соромно за свої крики, проте очільник знову став ввічливим та люб’язним, а друзі.. таке враження, що вони не чули криків. Та на цьому враження молодого чоловіка не закінчились, ним тільки почали щільно займатись.
З думкою, що його очікує цього разу, він піднімався кожного ранку. Не знав, що це – муки чи радості. Ранкові тренування, де вже кросом Хорив не обмежувався і починав тренування по єдиноборствам, почавши з самих простих рухів гімнастики кунг-фу; масаж, де після Полковника, Блейдом займалась Либідь. І якщо перед очільником можна було нічого вже не соромитись, то перед дівчиною важко було стримувати свої почуття. Інколи й доводилось стримувати свої відчуття.
"І даремно, - озвалась сестра, під час першого масажу. – Ти починаєш напружуватись, а це мені заважає. Сприймай мене зараз як лікаря, я знаю, що мені робити." – "А можна без цього обійтись," - здавленим голосом запитав Блейд, лежачи на животі і відчуваючи її пальці на своїй спині. – "Якщо хочеш уникнути покарання, доведеться терпіти." – не зворушливим голосом відповіла, і кількома легкими ударами розслабила тіло Блейда. Цього разу від власного крику він цілковито охрип, і кілька годин був змушений мовчати, уникаючи дивитись сестрі в очі, деякі моменти масажу до того були збудливими, що крики переростали в крики від захоплення. У відповідь Либідь стримано усміхалась, вона знала ефект від свого масажу, і співчувала брату, йому довелось надто довго бути на самоті, щоб довести себе до такого стану.
Вони були на квартирі майже місяць. Не помітно для самого себе Блейд втягнувся в божевільний ритм життя, початий того осіннього вечора коли перед ним виникли ці божевільні байкери. Довіра до них зростала, повага до Полковника перейшла до поклоніння, довіра до друзів почала доходить до абсолюту. Він починав забувати про тяжкі депресії від самотності, хоч інколи тікав до кімнати, але вже від того, що інколи його втомлювала така кількість людей, та постійне сприймання їхнього пси-фону. Подібна поведінка поважалась, які бажання приймати участь в прогулянках, чи лишатись дома. Ніхто нікому не нав’язувався, і це поважалось. Сам же Блейд поважав подібних людей. В тренуваннях дійшов до того стартового моменту, коли ним власне міг зайнятись Полковник. Дякуючи особливому меню, коктейлям, що готувала Либідь по рецептам Полковника, Блейд почав помічати зміни. Поступово зникла худоба, якої так він сам соромився, завдяки постійним гімнастичним вправам та масажу виправилась осанка, і він вже не ходив зсутулений. На тілі вже проступав відчутний м’язовий рельєф, починало подобатись власне відображення в дзеркалі.
Ранком в п’ятницю, в хвилини відпочинку після тренувань, до кімнати зайшов Полковник. Інтуїція попередила про його прихід, тому Блейд вже був готовий до важливої розмови. Очільник почав одразу, не зволікаючи на пусті балачки: - "Я задоволений, твоїми успіхами, Блейде, - послідувала коротка усмішка, від якої в молодого друга пішов холод по ногам, він вже знав її значення. – Думаю, настала пора дещо тобі пояснити, щоб потім в тебе не виникало запитань. Як сам вже помітив, тут зібрались.. дещо не звичайні люди. Всі ми наділені великими внутрішніми силами, згодом ти сам зрозумієш якими саме. Справа в тому, що й ти ними володієш, і деякими можеш керувати сам. Та в тобі приховано по справжньому великі сили, і їх настала пора активізувати. Ти готовий?" – "Полковнику, я не розумію, для чого це тобі? Вам всім?" – "Все дуже просто, Блейд, з іншого боку.. Ти маєш розуміти, подібні сили даються для певної мети, мети яка має продовжуватися все життя. Наша мета змінити світ, змусити людей подивитись в гору, згадати про інші цінності. Як ти розумієш, це можна зробити тільки втручанням в реальність.." – "Не думаю, що гарна ідея, змінювати світ через втручання в людську свідомість. Я наробив багато помилок в житті, перш ніж сам усвідомив це." – "Ми не збираємось це робити нахрапом, через входження в свідомість людей, є більш кращі методи. Та й задум, поки тільки в проекті. Та я хочу, коли він пройде стадію обдумування, ти був поруч, адже .. я погано уявляю силу твоїх можливостей." – "Я й сам погано уявляю, чим володію, але чому саме я?" – "Ти ніколи не використаєш їх в користних цілях, не підеш на злочин." – "Так, цього в мені нема, хоч інколи так хотілось.." – "Я знаю, інколи так хочеться втрутитися в події, і поставити по своєму. Саме для цього я хочу активізувати твої сили." – "Чи це потрібно мені?" – "Думаю, що так, ти ж сам хочеш цього? Я правий?" – "Так." – "Прекрасно." – Полковник зняв окуляри, і жестом попросив друга лягти на масажний тапчан. Блейд навчився довіряти старшому другу, відчуваючи його силу, готувався до чогось не звичайного, та дива не відбулось. Його просто занурили в глибокий сон без сновидінь. Дива не було, вони почались значно пізніше.
На початок Блейд осліп та оглух. Його засліпило сяйвом, оглушило звуками в кількох діапазонах, хотілось кричати від болю, та от затримка, він не чув і власного голосу. Тільки відчуття присутності Полковника заспокоювало, не давало за панікувати. Потім до нього пробився його пси-шепіт: - "Спробуй відфільтрувати звуки та світло.." – "Тобі легко говорити.." – болісно скривився Блейд. – "В тебе багата фантазія, уяви ніби ти проводиш настройку зображення та звуку, на перший час цього буде достатньо. Я активізував всі твої зорові та звукові рецептори, відкрив приховані сенситивні здібності, як виявилось, вони надто великі, поступово ти сам вийдеш на необхідний рівень." – Поступово, через приступи болю, через ризик знепритомніти від напруги, Блейд спромігся справитись з своїми відчуттями.
Потім по квартирі почали відбуватись справжні дива. По підлозі, самі по собі рухались масивні меблі; в повітрі літали тарілки, предмети туалету, кухонний посуд. Це все пролітало над головами друзів. – "У нас завівся полтергейст?" - іронічно запитувала всіх Либідь, і ловила в повітрі тарілку, ніби забирала її з полиці, відчуваючи деякий супротив, ніби її тримали не видимі руки. Всі відчули зростання сил Блейда, і з розумінням сприймали його намагання оволодіти своїми силами; довіра до нього була такою великою, що ніхто не намагався захистить себе від його впливу. І в цьому вони були праві, Блейд сам встановив над ними свій захист, від свого впливу, боячись хоч якось зашкодить своїм друзям. Він відчував їх на емоційному рівні, бачив кожен рух душі, і цього було достатньо, заборонивши собі раз і назавжди зазирати в свідомість, та читати їхні думки. Та ця заборона не стосувалась чужих йому людей. В часи відпочинку, коли всім гуртом вибирались на вулиці міста, з обличчя Блейда часто довго не зникала цинічна усмішка, інколи, що було дуже рідко, її змінювала тепла та радісна. Інколи його правиця робила рух, ніби щось ловила, а потім уявний кидок; тільки люди з сенситивним зором могли бачити як на долоні виникала енергетична куля, і як вона летіла, щоб покарати чи влаштувати капость людині, яка ..
"Мілкий капосник," - лукаво усміхалась Либідь, в котре ставши свідком як друг карає хамів та нахаб. – "Хіба моя вина, що той придур, подивився на тебе та Таню голодними очима.." – "Ти не надто ризикуєш? – критично підняв брову Хорив, деякі виходки друга були не зрозумілі. – Чи не надто багато на себе береш?" – "Аз воздам, сказав Господь, помсту віддайте мені, і любіть один одного.. – саркастично відповідав Блейд, добре розуміючи друга. – Полковник хоче змінити світ, я ж хочу тільки змусити людей задуматись над своїми помилками. Завтра ця людина, може задумається над своїм життям, та змінить погляди на жінок. Може він згадає про покинуту ним, колись, дитину? А може цей депресивний юнак, - він показав очима на молодого, сутулого, студента, - завтра зробить відкриття світу і отримає премію Нобеля? – новий жест ніби він щось зловив, і кидок. Друзі побачили як сліпучо яскрава куля оповила студента, як повільно увійшла в його ауру, додавши більше світлих тонів. – В Полковника масштабні ідеї, і ми завжди йому допоможемо, та поки цей задум лишається тільки задумом, я намагатимусь підготувати людей до змін.." – "Ти божевільний.." – тихо озвалась Либідь, вона відчувала правоту в словах друга. Цього вечора Полковник та Таня лишились дома, та вона знала – очільник бачить і чує все. Блейд зняв окуляри, його погляд був спрямований вперед, мало хто з друзів помічав як він кліпає повіками, та всі знали цю особливість – помічати все в радіусі 180 градусів і реагувати на всі дії. Блейд легко усміхнувся, в манері Полковника, і тихо констатував: - "Божевільний? Так, я такий, та саме такі потрібні цьому світові."
Полковник і справді чув і бачив прогулянку своїх друзів, і був задоволений своїм новим учнем, скоріш всього, учень пережене свого вчителя, але ніколи не піде всупереч законам моралі та етики, хай і власним. Хлопчина росте, думав Полковник, правда трохи надто самовпевнений, та це пройде, як тільки переконається, що нахрапом цей світ не змінити.
Коли строк оренди квартири завершився, вся банда повернулась до будинку Блейда. Так він захотів сам, так вирішив Полковник. Як Блейд не настоював, друзі вирішили розміститись в одній кімнаті, лишивши в цілковите користування другу кімнату, тільки домовившись там збиратись за спільним столом, та спільного відпочинку. На меті, в майбутньому, вони хотіли відремонтувати флігель, пристосувавши його під житло, та встановити там пічне опалення. Після переїзду влаштували на кілька днів чистку та приборку. Квартира була запущена, необхідно було капітально все перемити, поначіпляти килими на стіни, простелить по підлозі доріжки, вимити вікна. Це зайняло чотири дні, коли ж з цим було покінчено..
Для Блейда це був перший спокійний вечір в рідних стінах з моменту повернення. Рідними вони стали коли, після тривалого поневіряння по чужим квартирам в Одесі, він повернувся додому. Після того як сам встановив енергетичний захист в кімнаті, після того як очистив свою кімнату слізьми та криками про допомогу. Так, були моменти в його житті коли він голосно кликав про допомогу, але ніхто не почув. Почули крики його порваної душі, почули божевільні люди, що й справді здатні змінити світ. Погляд Блейда ковзнув по пів темній кімнаті, його позбавили багатьох комплексів, та лишились патології, не любов до яскравого освітлення в кімнаті, одна з них. Йому подобалась нова обстановка в кімнаті, збереглось розділення на частини – робочий куток, вітальня та спальня. Центром кімнати так і лишився журнальний столик, за яким так зручно зібратись затишного вечора для спільної вечері. За спинкою стільця висів великий килим, додаючи затишку та тиші, письмовий стіл на якому довершена комп’ютерна система, здатна працювати на два монітори, з дистанційним керуванням необхідними програмами. Книжкові стелажі відгороджували закуток, роблячи його окремим від кімнати; підлогу встеляв товстий килим, по якому так приємно ступати босими ногами, над ліжком ще один, на який так зручно спертись головою.
Погляд знову повернувся до робочого закутка, в ньому майнула ностальгія, Блейд давно не писав. Дуже давно, просто не вистачало часу, інколи просто не було сил думати над новими сюжетами, старі він то закінчив. Потім рішуче сів за стіл, порухом руки біля системника, привів до роботи комп’ютер. Він має повернутись до творчості, хай і в шкоду самому собі. Зараз, коли рівень його сприйняття світу значно виріс, необхідно як ніколи писати, щоб мати змогу .. можливо саме в цей спосіб він позбавлявся власних негативних вражень чи спогадів?
В кімнаті приємний пів морок, за товстими портьєрами вікна торохтить по підвіконню холодний, осінній дощ. В кімнаті ж тепло та затишно. На підставці для гарячого, парує свіжа кава, з недавніх пір він почав знаходить каву на кухонному столі, в термо-кавнику, хоч і не бачив, щоб хтось ще ним користувався, не залежно від цього кавник завжди був повний ароматної міцної кави. Не давно Блейд завершив повість, нею був гранично не задоволений, як і всіма минулими. Та воно й зрозуміло, з якогось часу він почав по іншому сприймати світ, і мав знайти новий стиль передачі своїх вражень, а це був тривалий процес, не рідко болісний. В Блейда була одна особливість сповязана з творчістю, якщо він довго не писав, впадав в глибоку депресію, і не міг тривалий час повернутись до свого звичного режиму життя. Знаючи про це, вже третій день шукав новий сюжет, намагався щось писати, та кожного вечора все написане видалялось.
Цього вечора він тільки сів за стіл, з острахом відкрив файл з новою повістю, а вона і назви не мала, тільки кілька нічого не значущих слів. В двері кімнати тихо пошкреблись. Так стукати вміла тільки Либідь, заходячи ранком для щоденного масажу. У відповідь він послав легкий імпульс, як запрошення зайти.
"Не помішаю, братику?"– Либідь була в довгій футболці, яка закривала її тіло до середини стегон, присутність інших чоловіків мало її турбувала. В руці тримала високий келих повний темнуватої рідини. У відповідь Блейд тільки усміхнувся, і показав на зручне крісло біля столу. – "Як ти можеш заважати, сестричко, сідай." – Либідь поставила келих на термо-підставку, і зручно сіла в крісло. – "Я хочу вибачитись перед тобою, - вона опустила голову в каятті, та очі видали її почуття, вона й не намагалась приховати лукаву усмішку. – Полковник був змушений нагадати мені, що я мала допомогти тобі з корекцією твоїх записів, і зовсім.." – і замовчала, ніби їй і справді було соромно. – "Забула, - закінчив за неї Блейд, і широко усміхнувся. – Ми всі люди, і нам всім властиво забувати. Проте, зараз твоя допомога як ніколи потрібна." – "Я готова ночами не спати, тільки в чому моя допомога, крім корекції?" – "Для початку почни читати, а допомога.. Ти маєш просто вислуховувати мої творчі задуми, і знаходить протиріччя, разом ми можемо створити новий сюжетний фон, знайти концепцію роману. Хоч, я й сам вагаюсь з чого почати.. – і тільки зараз зробив вигляд, що щойно помітив келих на столі. Обережно торкнувся пальцем, і поглянув на Либідь. – Що це?" – "Енергетики, по рецептурі Полковника. Вечорами в тебе упадок сил, а це збадьорить, надасть сил для розумової діяльності. Тут одні вітаміни та енергетичні елементи не шкідливі для здоров'я, коктейль зі смаком тих енергетиків, які ти так любиш." – "І які суворо забороняє сам Полковник, - завершив фразу Блейд, пробуючи на смак напій. Він і справді нагадував улюблені напої, і тут же відчув прилив сил. – Досить не погано, тепер можна й за роботу." – Припалив сигарету, відпив ще раз напою. Либідь була готова слухати.
Кожного вечора, після дев'ятої години, Либідь заходила до кімнати. Зручно вмощувалася в крісло, забирала зі столу каву, в замін ставлячи келих з вечірнім коктейлем, і уважно слухала Блейда. Походжаючи по кімнаті, палячи довгі сигарети, Блейд описував видуманий світ, розповідав про людей, що живуть в ньому, розповідав про переживання та їхні намагання змінити світ. Інколи Либідь щось записувала, інколи піднімала спірну тему, і тоді вони до хрипоти в горлі сперечались. І не забували про повагу один до одного, зберігаючи ту межу в суперечці, коли може виникнути агресія, хоч і обоє знали – всі суперечки тільки дружні, вони вже надто добре знали один одного, щоб вийти за рамки. Блейд відчував, що в голові виникає новий сюжет, виникали нові люди, нові персонажі, лишалось тільки скласти план дій, викласти на папері основні тези, вивести головних персонажів, надати їм живих, дієвих характерів, і можна сідати за роботу. Це була визначна подія. Та не тільки цим відзначився останній місяць…
Цими десяти хвилинами Блейд особливо дорожив. Хай там, щоб не трапилось, він не залишав ліжка, на якому розслаблено видихав ранкові тренування. Друзі про це знали, і не намагались його турбувати в цей час. За останній місяць він досить далеко пройшов в своїх тренуваннях, Хорив перейшов від ранкової гімнастики та кунг-фу, до більш складніших вправ, маючи на меті зробити з брата бійця екстра-класу, не зважаючи на всі крики Блейда, що він пацифіст. Блейд вже відчував як по тілу проходить хвиля розслаблення, цьому теж вчили, тільки вчив сам Полковник, як і багато чому іншому, про, що не хотілось багато згадувати. В цей же момент двері відчинились, так заходить міг тільки Полковник для ранкового масажу, але ж зараз не час. Він навмисно, щоб у нього було більше часу для творчості, зменшив інтенсивність масажу, і тепер його робив тричі на тиждень. На спробу Блейда встати, Полковник махнув рукою, і сів в крісло. – "Відпочивай, я переглянув твій розклад, в день ти маєш вікно в п’ять годин. Тепер ти займатимешся не тільки рукопашним боєм та розминкою, Щек почне передавати необхідний курс знань, це не буде займати багато часу, а Кий почне вчити їздить на байку. Дві години теорії, три години тренувань. Поки будеш тренуватись в дворі, щоб було м’якше падати, - тут Полковник дозволив собі легко усміхнутись, - потім вийдеш на поле біля Бучачи." – У відповідь Блейд тільки радісно погодився, він давно хотів почати вчитись, та не міг наважитись про це поговорити з очільником. Не даремно, ой не даремно, Хорив вже тиждень вчив його падати, і групувати тіло в момент падіння, у нього починало виходить, хоч і після цього боліло все тіло.
Майстерню давно було переобладнано, всі зайві речі які так дбайливо зберігав Блейд, було винесено в двір, складено під флігелем та дбайливо накрито від негоди до того часу, коли він надумає щось з них зробити. В самому флігелі поставили велику буржуйку, складено запас сушняку, загалом все влаштували для відпочинку та роботи. На певний час кімната флігеля мала стати навчальним класом, туди вже перевели байк Щека, як навчальний посібник. У самого Щека було тільки два захоплення всього його життя – гітара та байки. В останньому він розбирався досконало, і хотів передати свої знання своєму другу, брату, тим більше, що цього хотіли всі друзі, хотів сам Блейд. Від Щека залежало чи скоро новий брат вийде на дорогу на своєму байку, хоч до створення його ще дуже далеко..
Теоретичні зайняття завжди нагадували тихі розповіді, сам вчитель не доходив до криків, і завжди був готовий пояснювати не зрозумілі місця по десятку раз, поки учень не зрозуміє тему досконало, тільки потім переходили до наступної. Проте повторювати багато раз не доводилось, Блейд виявився уважним учнем, і вже через місяць досить не погано знав системи двигунів, міг розібрати по гвинтику двигун байка Щека, і зібрати за ново. Він дивувався сам собі, адже ніколи раніш не запам’ятовував так швидко необхідну інформацію, та так добре, ніби сам цим займався тривалий час. Таємниці не було. Коктейлі якими поїла його Либідь містили необхідний набір речовин, що активізовували розумові центри мозку Блейда, відкривали не задіяні раніш нервові центри. Це приводило до того, що сам Блейд починав швидше запам’ятовувати всю інформацію, і використовувати її будь якої миті. В цьому переконувався кожного разу, коли Щек починав читати лекції по цілій серії наук, і змушував не користуватись записами, а запам’ятовувати все з першого разу. Разом з цим Блейд сам починав читати наукові посібники, намагаючись пройти курс наук шкільного рівня.
На кінець осені Щек дав добро на перший виїзд на байку. Це була визначна подія, подивитись на неї вийшли всі, Либідь тримала пакет для першої медичної допомоги, хоч він міг не знадобитись.
Відчуваючи на собі велику кількість зацікавлених поглядів, Блейд не переживав за можливі не вдачі, кругом були свої люди, які з розумінням до всього поставляться. Він не боявся, що при можливому падінні пошкодить себе, боявся за байк, хоч і знав, що в цьому нічого страшного не буде, а Щек не зробить з цього проблему. Блейд вже вмів заводить байк, і навіть провів сотню годин на тренажері, на якому вчився міняти швидкість, тепер необхідно просто поїхати, і втриматись в сідлі, втримати керування при зміні самої швидкості.
Відчуваючи легкий мандраж, Блейд кілька хвилин просто газував, тримаючи байк на місці через затиснуті гальма. Зловивши погляд Полковника, легко відпустив гальма, плавно рушаючи з місця. І він поїхав під крики захоплення всіх друзів. Місця було мало, Блейд хотів відчути швидкість, показати, що він теж щось може, і трохи не розрахував свої сили. Пройшовши по десятку раз по двору, вирішив поставити байк на дибки прямо перед східцями на ганок, та не втримав рівноваги, і в результаті чого завалив байк на себе. Двигун тут же заглух, замість болю тільки сором. Йому допомогли піднятись, перш за все він допоміг Щеку оглянути байк. Все було в нормі.
"Вибач, брате, я не хотів.." – винувато опустив погляд Блейд. – "Нічого, все ціле, але ти міг сильно забитись. Тобі рано ще ставати на дибки, хоч все інше в тебе пройшло відмінно, як на перший виїзд. – Радо усміхаючись відповів Щек, і повернувся до очільника: - Полковнику, йому вже можна виходить на трасу, хоча б на поле. Тут йому і справді тісно.." – "Гаразд, завтра поїдете на полігон, почнеш вчити екстремальному керуванню, тільки Либідь поїде з вами, так на всякий випадок. Думаю до Нового року ми придумаємо яку машину буде мати наш брат.."
Вже місяць Блейд виходив на полігон, і ганяв на байку аж поки було палива в баку, не рідко доводилось штовхати поруч з собою по дорозі додому, слухаючи з одного боку пояснення Щека причин його помилок та падінь – варто замітить, падіння ставали все рідшими – з іншого боку слухаючи іронічні зауваження Либідь. Вона продовжувала з ними ходить, хоч постійно могли обійтись без неї, падіння Блейда проходили без особливих травм, а зробити огляд після падіння міг і сам Щек, та ходить з ними вона продовжувала, адже Полковник не зняв з неї цього завдання.
"Ти вже визначився з байком?" – з таким запитанням зайшов до Блейда Полковник. З часу першого виїзду пройшло три місяці. За цей час Блейд виріс з положення зеленого куща, і вже мав право збирати власний байк. Успіхи його були вражаючими, як в тренуваннях, так і в творчості. За допомогою сестри він вже почав новий роман, і мав чіткий план ще на кілька. Йому лишалось тільки сидіти та писати, користуючись тими знаннями які отримав після занять з Щеком, та використовуючи власний, неординарний, хід думок та висновки зроблені з спостережень за людьми. Ось тільки, за браком часу чи за іншої причини, про власний байк він ще не задумувався. Тому і запитання старшого брата було дещо не сподіваним. – "Вибач, брате, я про це не задумувався. – Це була одна з найулюбленіших пір доби, на годиннику дванадцята вечора, на порозі тільки субота, а це значило, що можна до ранку сидіти та писати, щоб вдень вдосталь повалятись в ліжку, не боячись бути піднятим. Стосовно байка.. була в нього давня, дитяча мрія, вона сформулювалась коли був одружений на колишній байкерші. – Ти бачив байк ескорту? Щось типу цього, або.. з фільму "Суддя Дред", щось подібне я й хочу." – Полковник тільки усміхнувся, його підозри були вірними, він сам бачив якими очима дивився Блейд на масивні, важкі байки, здатні спокійно проїхати по любій дорозі, чи набрати велику швидкість на рівній трасі. – "Ти хочеш скласти сам, чи тобі дістати вже готовий? Ти ж знаєш, Щек здатний дістати все, що можна через Інтернет." – "Сам, тільки сам, або хай Кий, всі ви мені допоможете, я ж відчув байк Кия як живий.." – "Прекрасно, - усміхнувся Полковник. – Я підготую необхідні креслення, попрошу Щека підібрати запчастини, після Нового року займемось складанням. – Полковник поглянув на монітор, на якому вже виникла заставка сплячого режиму у вигляді цифр годинника. – Як твоя робота, ти сидиш до півночі за компом. Щось виходить?" – Блейд радо усміхнувся, якщо сам Полковник, завжди зайнятий роботою, зацікавився його творчістю, у нього і справді все виходить. – "Не погано, ти б тільки знав, що мені влаштовують мої люди.." – і як дитина почав розповідати про події в його видуманому світі, де всі герої, всі персонажі жили власним життям, змушуючи автора кожного разу хапатись за голову від подиву чи переживань, і ледве встигаючи за їхніми діями, все записувати.
Слухаючи Блейда, Полковник легко усміхався радіючи, що він зміг повернути людині бажання жити та творити, зміг повернути людину до повноцінного життя. Він не міг тільки одного, допомогти другу знайти свою дівчину. Після отримання можливості користуватись внутрішніми силами, Блейд став більш вимогливіший до себе, до сторонніх людей, відвівши друзям особливе місце в своєму житті. Він називав їх "мої люди" і це накладало на всіх особливий відбиток, надавало їм особливого статусу. По його твердженням він завжди міг знати чим вони займаються, відчувати їхній настрій, забирати на себе їхні переживання та біль, була ще одна особливість.. Людина яка підпадала під статус людини Блейда отримувала фактор везіння, як це не голосно звучить, але це була правда. Чим би людина не займалась, її супроводжував успіх. Ось тільки.. не приведи Господь вийти з цього статусу. На цю людину чекали одні втрати. Як було з колишнім другом Блейда, ця людина й досі не могла зрозуміти причин своїх невдач на роботі, дома. Вона не знала, що варто перед ним вибачитись, як її життя зміниться. Блейд вмів прощати, ось тільки ..
Тоді його не те, що образили, а причинили велику біль, біль яка не забута й досі. А ця людина й досі вважає, що вчинила вірно. На справді ж просто побоялась зростаючої сили друга, побоялась його почуттів до себе, і порвала з ним в такий спосіб..
Активізовані можливості Блейда дозволяли бачити людину наскрізь, бачити всі її думки та почуття. Це заважало знайти дівчину своєї мрії, заважало ще одне. Він не міг позбавитись не рішучості в знайомстві з новими людьми, віддаючи перевагу в цьому своїм друзям, вони ставились до цього з повагою та розумінням. Не любив Блейд нові знайомства раніш, і не любить і зараз, це просто і ясно. Але ж він не може весь час бути сам?
Над цим питанням думали всі. Тільки сам Блейд не намагався над цим довго задумуватись, боячись, що це тільки стане на заваді його творчості. По переду був Новий рік, більшість тренувань було завершено. Продовжувались тільки зайняття по єдиноборствам, та тренування на розтяжку. Весь інший час він міг віддавати творчості, інколи приймаючи запрошення на прогулянку. Та й тоді він думав над новими діями своїх героїв, слухаючи музику в навушниках. Як і Полковник, виходячи з дому одягав окуляри, вони були подібні до тих які одягала Таня. Окуляри ховали погляди Блейда, і він міг безборонно роздивлятись гарненьких дівчат, інколи затримуючи на них свій погляд довше, ніж слідувало б. Тоді дівчата починали в тривозі оглядатись, відчувши на собі уважні погляди, більш чутливі відчували хвилю уваги спрямовану на них. За все життя у Блейда створились власні критерії дівочої краси, маючи високий ріст він віддавав перевагу дівчатам середнього росту, маючи приховану мрію носити свою обраницю на руках, або ховати під рукою від негоди, як це робив Полковник з Танею. На додачу, дівчина його мрії повинна була мати досить пишні форми, та підтягнуті сідниці.. він боявся собі признатись, і тримав це в таємниці від самого себе, Таня була саме такою, про яку він мріяв. Та Таня дружина Полковника, це значить його друг, сестра, і тільки..
Семеро людей, вдягнутих як готи, блукали засніженими вулицями Києва. Здавалось, що їх мало хвилює мороз чи сніг, довгі, чорні плащі розвівались під різкими подувами вітру. На не покритих головах сніг лишав свої білі відбитки. Від вітру всіх захищали темні окуляри. Люди з чутливою емоційною сферою могли відчути як навколо цих людей утворено поле, що заважає наблизитись до них впритул, відводить надто уважні погляди. І це була робота самого Блейда, це він захищав своїх людей від надлишкової уваги, хоч про це ніхто й не просив. На всіх прогулянках він звично тримався позаду всіх, ніби й не був в компанії. Тривала самотність привела до звички бути трохи уособлено, як і постійне занурення в свої думки, що не заважало у спілкуванні з друзями, разом з ними відпочивати, насолоджуватись перед Новорічними святами. Так, скоро Новий рік, і ніхто не знав, що він принесе.
Друзі розважались і відпочивали як могли, тільки Блейд останнім часом був якийсь не спокійний, він, навіть, забував вдягнути навушники плейєра, ніби до чогось прислухався, чутного тільки йому. Саме, щоб почути знову цей поклик він вийшов і сьогодні, хоч більшим було бажання лишитись дома, події в новому сюжеті знову виходили з під контролю, його персонажі отримали надто велику волю, і доводилось знову переглядати сюжетну лінію, щоб повість вийшла значно інакшою, ніж було заплановано. Як правило по Києву вони блукали пішки, добираючись до Хрещатика на таксі, шофер знайомий Блейда, і завжди був радий відвести команду куди було необхідно, як правило він і брав значно менше ніж з інших пасажирів. Цього дня вони блукали значно довше, ніж завжди. Випили велику кількість кави, щоб зігрітись пили грог, від чого щоки дівчат горіли рум'янцем, а погляди вільних чоловіків надто відверто дивились на дівчат. Цього дня провідником групи був Блейд. Він ніби щось шукаючи водив по центральним вулицям, інколи повертаючись назад, чи туди де вже бували. Проте ні в кого не виникало заперечень, просто не було причин не довіряти другу. Якщо таким є його маршрут прогулянки, то чому б і не погуляти. Так вони кілька раз виходили на оглядову площадку в районі арки Дружби, ховались від вітру за парапетом. І тільки Блейд вперто стояв на самому краю, вдивляючись в засніжену далечину лівого берега, ніби намагався щось роздивитись між поривами вітру, та густим снігопадом.
Вони повертались з прогулянки темними вулицями столиці, мали вийти до станції метро, де вже на них чекала викликана машина. Останнім йшов Блейд. Голова втомлено опущена, на душі важкість, він знову даремно провів день, і до ранку буде смоктати енергетик Либідь, і буде намагатись привести до ладу події в сюжеті. Тільки чомусь він єдиний з групи помітив темну постать на снігу під будинком. Постать нагадувала людину в чорному плащі. Коли рвучко нахилився побачив, що то дівчина, молода дівчина з дитячих мрій Блейда. Тонкий плащ був мокрим від снігу, з під відкинутої поли визирала оголена нога, дівчина була гола та боса, плащ погано захищав від негоди. По голосному окрику Блейда, друзі швидко повернулись. Либідь опустилась на коліна поруч з дівчиною, торкнулась чола, потім шиї в намаганні нащупати пульс сонної артерії, повернула голову до Блейда. – "Дівчина непритомна, якщо негайно не зігріти, вона може померти від переохолодження." – Блейд рішуче зняв плащ, розстелив на снігу, обережно переніс на нього дівчину. Поруч нього став на коліно Полковник, він ніби знав, що намагається зробити його друг. Блейд скинув безпальчі, потираючи долоню об долоню зігрів руки, і приклав до скронь, передаючи таким чином частину своєї життєвої енергії. Щоки дівчини тут же почервоніли, за хвилину вона розплющила очі. В погляді тільки втома. – "Нічого не бійтесь, ви серед друзів, - тихо мовив Блейд. – Зараз перенесу до машини, там ви краще зігрієтесь." – У відповідь дівчина тільки вдячно усміхнулась, і знову заплющила очі.
Всю дорогу Блейд тримав свою знахідку на колінах вкриваючи своїм плащем. Сидячи на передньому сидінні, в світлі вуличних ліхтарів він намагався краще роздивитись обличчя дівчини, та бачив лиш одне – неймовірно красивий овал обличчя, гарний, трохи кирпатий, ніс, ніжні уста, та пишну шапку волосся, яке мокріло у нього на плечі, руках.
Дома Либідь настояла, щоб він поклав дівчину на своє ліжко, і нахабно вигнала всіх з кімнати, лишивши собі для допомоги тільки Таню. На кухні він в лихоманці ходив з кутка в куток, не помічаючи схвильованих друзів, таємничого погляду Полковника, ніби він щось знав, чи про щось здогадуючись. Коли Либідь та Таня появились на кухні, Блейд першим підійшов до них.
"Дівчина спить, у неї велика температура, видно вона довго пролежала на снігу, ми підоспіли саме вчасно. Запалення легень вдалось уникнути. Далі справа часу. Єдине, що вдалось з'ясувати, її ніхто не буде чекати та шукати нікому." – Після цих слів Блейд усміхнувся, а Полковник на довго завмер біля вікна.
Пів ночі Блейд просидів біля свого ліжка на якому спала дівчина. Навколо була повна темрява, але він бачив її всю, на заваді не ставала темрява та ковдра. Дівчина була неймовірно гарна, ось тільки .. він не міг побачити її свідомість, не міг і відчути.
Була глуха ніч. Здавалось в буднику всі сплять. Біля вікна стояла самотня фігура. Намагаючись тихо рухатись по коридору, Блейд хотів увімкнути там світло, щоб налити кави, і не стати на заваді Полковнику. Від самого приїзду додому Полковник перебував в стані глибокої задуми.
"Не включай світло, Блейд, - тихо мовив Полковник помітивши Блейда. Поява дівчини в мокрому плащі нагадала про свою знахідку, про свою дівчину яку знайшов в далекому майбутньому Землі. Тоді він не знав хто вона, і для чого появилась в його житті. Зараз, через певний час, він зрозумів все. Ця дівчина призначалась для нього, щоб допомогти змінити своє життя, та за якоїсь причини він не мав з нею на довго лишитись. Зараз подібна дівчина виникла в житті Блейда. – Я чекав на тебе, братику." – "Я знаю, Полковнику, знаю, що ти хочеш сказати.. – Блейд став поруч. І вони разом довго дивились на сніг, на повний місяць за вікном. – Та дівчина не призначалась для тебе, тому ти не зміг з нею довго бути. Ця ж дівчина моя, хоч вона про це й не підозрює. Я готовий до всього, і до тривалого очікування теж. Я надто довго її шукав, надто довго.." – кілька раз повторив Блейд, і замовчав. За вікнами будинку світив мертвим, байдужим світлом повний Місяць. Він і буде так світить, цілу ніч безсоромно роздивляючись дивних людей, що намагаються змінити світ.
На краю обрыва, за которым вечность
Ты стоишь один во власти странных грез
И, простившись с миром, хочешь стать беспечным
Поиграть с огнем нездешних грез
Наконец ты счастлив как никто на свете
Ангельская пыль тебя уносит вверх
Только ей подвластны и восторг, и ветер
В "жидких небесах" звучит твой смех
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=374015
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 29.10.2012
Розділ сьомий.
"Хорив, що ми маємо по даній людині?" – Полковник почав думати про згортання програми по спостереженню за об’єктом, та виходом на прямий контакт; тут же усміхнувся, він довго ще буде думати за уставним стандартом, та інколи в цьому є сенс. – "Володимир Петрович Старшинський, ігровий нік, Блейд. Він приймав участь в кількох іграх по сценарію "Ери Водолія" і лишив за собою нік свого персонажа. Самотній. Другий шлюб, як і перший, завершився повною переоцінкою цінностей. Ще й привів до втрати віри в добро та дружні почуття, особливо зневірився коли єдиний друг порівняла його з колишнім чоловіком-наркоманом, та його друзями-алкоголіками. І це після того, як ця молода жінка клялась у дружбі, і не раз заявляла, що він єдиний друг для неї. Він завжди боявся самотності, інколи йшов на крайності, щоб цього уникнути, в результаті цього лишився абсолютно самотній. Має чисельну рідню по Києву, Одесі, та всі родичі просто забули про його існування, вони надто зайняті своїми проблемами, щоб згадувати про свого невдаху-родича, хоч і могли б йому допомогти, принаймні з роботою. Єдина близька людина його сестра, що має інші погляди на родичів, та стосунки між ними. Вона єдина, хто переймається його долею, хоч і не без меркальтильних поглядів на його власність. Впевнений, коли б не вона, давно пішов би у світ і зник би без вісті. Вона єдина, хто приймає його таким, яким він є насправді, і не намагається його змінювати. У нього дві середні технічні освіти, поверхові знання з багатьох галузей науки та техніки, має великий досвід в кількох професіях, хоч і змушений працювати вантажником. Має ряд сенситивних здібностей, легка емпатія, телепатія, ясно бачення, вважає, що вміє впливати на долі людей. Останнє спірне питання, хоч і є доказ коли він змінив долю людини якій повірив до абсолюту. Палить, з алкоголю любить криваву Мері, слабоалкоголку, інколи може випити пива та закусити солоною рибою. З музики любить класику, та рок. Багато читає. Пробує щось сам писати, і пише давно. По суті, намагання писати, єдине тривале захоплення вже багато років." – Короткі відомості про людину вдовольнили Полковника. – "Відомо, що він робить зараз?" – "Так, він зараз в метро, його електричка через пів години, він встигає. За годину буде на своїй зупинці маршрутки. Там є магазинчик." – "Прекрасно, Либідь, будемо там, зробиш закупки продуктів, у нього завжди порожній холодильник. Попіклуйся, щоб було, що випити, думаю наш новий друг не відмовиться від чогось міцнішого за пиво, чи слабоалкогольні напої." – "Добре, Полковнику, тільки як ти думаєш вийти з ним на контакт?" – "Будемо опиратись на знання про нього, доведеться імпровізувати.. Він вже знає, що став центром уваги. Хоч і не вірить у випадкові зустрічі, як не вірить у світлі почуття. Пора сколихнути застояне болото його свідомості.."
Осінь вперто вступала в свої права. Від самого ранку лив дощ. І весь день пройшов в сирості та бридкому відчуттю мокрого одягу та взуття. Була тільки одна відмінність, яка вносила корективи сірих буднів, сьогодні була п’ятниця, завтра вихідні. Значить можна забути про всі проблеми, що дома шаром покати, і нічого готувати їсти, та й не хочеться. В сумці банка заварної кави, цукор, сигарети, на цьому запасі він протримається до понеділка. Головне, що сьогодні він може довго просидіти за робочим столом, не дивитись на годинник, щоб вчасно лягти спати. Головне, на дві доби можна втекти з цієї реальності, втекти з місця де він нікому не потрібен. . послати всіх до біса.
Висока, зсутулена постать в чорній куртці "косуха" вправно вискочила з маршрутки, на ходу дістала сигарети, і клацнувши запальничкою припалила. На ходу молодий чоловік витяг навушники, та вимкнув музику на телефоні. Він вже поруч з домом, можна і відпочити від музики, яка постійно лунала у вухах, коли він їхав додому, щоб не чути набридливий емоційний фон людей. Та затягнутись ще раз він не встиг.. його очі засліпило світлом від фар, вже потім долинув шум двигунів, по дорозі їхали байкери. Горді постави, потужні двигуни, це змусило його зупинитись, і провести їх поглядом з легким відтінком зависті. Виразно було видно бурю почуттів – так, заздрість, подив – він не думав, що тут можуть бути байкери, а потім все затопила хвиля внутрішнього болю. Цей біль був постійним, відтоді як Люба заявила про своє ставлення до їхньої дружби; біль цей міг бути не тільки із за цього. Він мав стійкі емоційні канали з близькими людьми, це давало змогу на відстані переймати на себе їхній біль, роздратування, погане самопочуття, і відсилати у відповідь тільки позитивну енергію. Подібну здатність відкрив в собі давно, як і вміння лікувати власним біоенергетичним полем, і проводить діагностику організму, не торкаючись тіла людини.
Біль минув швидко та раптово, як і виник. Лишивши після себе гидке відчуття порпання в нечистотах. Він нікому не потрібен, навіть сам собі. Та доводиться жити, навіть для того, щоб завершити початі справи, це єдине, що заважає піти у безвість.
"Піти у безвість ніколи не пізно.." – констатував Полковник, гальмуючи посеред тротуару, заважаючи Володі йти далі. За його спиною стали Щек та Кий, Хорив загальмував збоку. Всі одночасно підняли правиці в стильному привітанні рокерів, байкерів. Полковник добре бачив почуття на обличчі молодого чоловіка коли він підняв у відповідь руку стиснуту в кулак. Помітивши легкий усміх на устах Либідь, молодий чоловік усміхнувся і собі. – "Це вам я наступив на ногу кілька днів назад? – дівчина тільки легко кивнула головою, косо поглядаючи на Полковника, він не знав, що останню групу було викрито, вони надто відкрито проводили спостереження за ним, а в нього виявилась не погана пам'ять на обличчя та емоційний фон людей. І впритул поглянув на Полковника, видно було, що Володя починає про щось здогадуватись. – Для чого вам було потрібно встановлювати за мною стеження? З мене нічого взяти, аналізи, та й ті будуть погані.." – Полковник розумів, імпровізація не відбулась, молодий чоловік добре бачив події, особливо коли це стосувалось його власне. Обманювати не було сенсу, подібні люди добре відчувають фальш в голосі, хоч і не завжди вірно реагують на свої відчуття. – "Я почув твій крик про допомогу, і прийшов, щоб допомогти. Мені потрібно було дізнатись про тебе більше, тому й попросив друзів вести спостереження, щоб знати чим тобі допомогти. – Володя тут же відступив крок на зад, тримаючи праву руку на відльоті. Полковник виразно помітив як над долонею збирається згусток чистої енергії, видимий тільки людям з екстрасенсорними можливостями; енергетична куля не могла вбити, але могла змінити долю людини, що було значно страшніше. Полковник кивнув головою на кулю. – І із за цього теж, - і рішучим жестом зняв окуляри. Відкриваючи свій погляд, в якому було тільки бажання допомогти. Їхні погляди пересіклись. Пересіклись, перетнулись як дві шпаги. В обох були сильні здібності, обоє були сильними особистостями з сильною волею, обоє знали про свої здібності та рівень власної підготовки.
За спиною Полковника були роки тренувань, які проводив як тільки визначив свої сили; за спиною Володимира, жодного дня тренувань, тільки велика віра в свої сили, єдине в, що він вірив, бо знав – без віри це буде даремною тратою часу та сил. Велика віра у великі сили, хоча часом і не знав для чого це йому, не знаючи, що це – кара небесна чи дар Божий. І був абсолютно впевнений, що за все потрібно платить, за володіння силами – власною самотністю, і був готовий вже бути й далі сам, ось тільки ніяк не хотів з цим миритись.
Вони одночасно відвели погляди, енергетична куля на долоні Володі значно зменшилась у своїх розмірах, а Полковник відчув – ще б кілька хвилин, і його свідомість опустилась би на коліна перед такою силою. Лишалось тільки дякувати Творця, що ця людина володіє своїми силами не в повній мірі, інакше б було гірше. Власна перемога мало чим відбилась на його обличчі, він надто довго був на самоті, надто довго не сміявся, що цілковито розучився радіти життю, проявляти свої почуття – обличчя Володі лишилось не зворушливим.
Все зайняло кілька хвилин, друзі Полковника відчули відголосок короткого змагання, в кого було більше сил, та й цього було достатньо, холодом по ногам.
"Все ж таки, що вам потрібно від мене? Я нікого не кликав, і не потребую допомоги.. Просто чекати її нема від кого." – "Тепер є.." – просто відповів Полковник, чим викликав цинічну усмішку Володі. – "Я не вірю в альтруїзм людей, я не вірю у добрі поривання.." – "Кричала твоя душа.." – "Моя душа давно порвана в клоччя, не відомо коли вона матиме можливість відчувати. Якщо вам потрібно десь зупинитись, я живу в сотні метрах звідси, байки можна поставити біля будинку, і накрити від негоди." – щиро запропонував Володимир, а Полковник зрадів його здатності приймати швидкі рішення, це давало можливість краще з ним познайомитись. В знак прийняття запрошення показав знаком за спину Кия, запрошуючи сісти на байк.
Через десяток хвилин вони були в будинку Володі. Він жив в половині приватного будинку, був власником двох кімнат, кухні, шматка землі та літньої кухні, що носила горду назву флігель, і виконувала роль майстерні і кладовою для різного непотребу який шкода було викинути на смітник. По всьому господар звик жити в одній кімнаті, тільки вона мала більш обжитий вигляд, хоч і не зовсім досконало прибрана, і служила кільком цілям – як вітальня, спальня, та робочий кабінет.
"Проходьте до кімнати, - стриманим голосом запрошував Володя, - маєте вибачити за безлад, інколи нема бажання слідкувати за чистотою помешкання, на щастя нікому капати на голову, щоб витер пил чи помив посуд. – В його голосі була відчутна болісна іронія. – На жаль, крім кави та чаю, у мене нема чим вас пригостить." – "Я передбачив подібне, покажи дівчатам кухню, і дозволь їм там похазяйнувати. Вони самі все зроблять." – Володя стримано усміхнувся. – "Добре, та ви проходьте, куртки і взуття можна лишити в коридорі."
Буквально за пів години господаря нахабно вигнали з кухні. Дівчата, хлопці розгорнули таку бурхливу діяльність, що нервове намагання допомогти, почало просто дратувати, і заважати. Володя розгублений до краю повернувся до своєї кімнати. Полковник зайнятий тим, що уважно переглядав велику бібліотеку господаря, легко усміхнувся помітивши розгубленість Володі. Той тільки нервово морщив губи, і сів за свій робочий стіл, саме там почував себе спокійно та захищено, запалив сигарету, з зацікавленням поглянув у бік Полковника. Володі подобались люди, що люблять читати та знаються на літературі.
"Ти маєш вибачити моїх друзів, вони надто довго провели часу на дорозі, і звикли до тої думки, де б вони не зупинялись завжди почувати себе як дома." – "Мені просто соромно, дівчата почали мити посуд, який простояв не митим більше тижня." – "Я розумію, ми тобі заважаємо, і по одному твоєму слову, ми поїдемо геть.." – це був ризикований крок, та Полковник був впевнений в протилежному і не помилився. Володя вперто похитав головою. – "Я сам вас запросив, мені тільки дивна поведінка ваших друзів.." – він не знав як називати цього дивного гостя. – "Називай мене Полковник..." – Подив, подив і ще раз подив промайнув по обличчю Володі. – "Колись я хотів так називатись, та як виявилось, полковників надто багато, тому й лишився під ігровим ніком.. Але ж цього не може бути.." – "Чому ж?" – "З цим сповязано надто багато важливого, того, що не давало збожеволіти.. Саме цей чин отримав персонаж мого роману, саме таким як ви, я й уявляв його. До кожної дрібнички, тільки та різниця, що він завжди носить похідний комбінезон вищого захисту.. Ось тільки я давно не вірю в дива, як і всі світлі почуття…" – Володя сумно посміхнувся окутуючи себе сигаретним димом. – "А якщо ми змусимо повірити в протилежне.." – до кімнати заходила Либідь тримаючи обома руками величезну тарілку повну щойно зварених пельменів. – "Змусимо повірити в диво.." – за нею зайшов Хорив, тримаючи оцет, спеції, тарілки та виделки. – "Повірити в дружбу.." – заходив Кий тримаючи пляшки з дорогим вином, келихами та штопор. – "Повірити в Творця та існування вищих почуттів.." – заходила Таня, тримаючи тарілки з фруктами та солодощами до вина. Так, доповнюючи один одного друзі накрили журнальних столик багатьма делікатесами, їх виявилось так багато, що тарілки доведеться тримати на колінах, коли в них насиплють пельменів. На це все Володя відповів одною короткою фразою, намагаючись не дивитись на стіл. – "Мене важко до чогось змусити.." – "Ти сам не раз говорив, варто захотіти, все інше справа того, хто пропонує. Так, буде важко, ти не раз проклянеш той день коли дав свою згоду, захотів щось змінити в своєму житті, але назад дороги вже не буде." – тихо мовив Полковник. – "Для чого це вам!.." – "Просто так, просто так.." – ніби про себе відповіла Либідь, накладаючи в тарілки пельмені, та передаючи їх друзям. Тарілка Володі лишилась стояти на столику, він мав сам її взяти як господар, її насипали першою. – "Нічого не буває просто так, завжди доводиться за все платить.. я плачу своєю самотністю, і не хочу іншого життя. Досить, я вже був позбавився сил, мало не оглух і не осліпнув. Не знаю, що це, кара небесна, чи дар Божий.." – "Ці часи закінчились з того моменту як ти запросив нас до себе. Як тільки ти скажеш, хочу, і в тебе почнеться інше життя. І ти більш не будеш сам. Ми всі будемо твоїми друзями.." – Володя вперто хитав головою, намагаючись не дивитися на тарілку з паруючими пельменями, не помічаючи, що тарілки друзів були відставлені у бік. – "Даремно, я давно перестав вірити в альтруїзм людей, рано чи пізно вам набридне зі мною возитись, і я знову лишусь сам, тільки ще глибше, ніж зараз, бо я знову повірив. Після цього мені довго доводиться звикати до нової хвилі самотності.." – "Варто повірити.." – Полковник був впертою людиною, та його співрозмовник був більш впертіший. – "Полковнику, від мене важко щось приховати, ви маєте якусь мету, намагаючись мене переконати, щоб я повірив вам?" – По обличчю Полковника пройшла хвиля легкого подиву, ця людина й справді мала сильні відчуття:. – "Добре, від тебе, справді, важко щось приховати. Ми всі, хто тут знаходиться, люди наділені великими внутрішніми силами. Ми всі віримо один одному до абсолюту, віримо в любов та ті почуття, в які ти відмовляєшся вірити.. мовчи, - коротко мовив, коли Володя хотів щось заперечити. – Ми всі вийшли на дорогу з одною метою, нести ці світлі почуття в сірі будні побутових проблем людей. Змусити їх повірити, що є більш важливіші речі, ніж споглядання власного пупка, чи набивання черева." – "Чи не надто пишно? – саркастично відгукнувся Володя. – До чого тут я?!" – Полковник з силою поставив тарілку на стіл, його почала виводити з себе впертість цього молодика, осляча впертість. – "Послухай мене, юначе, тобі пропонується почати життя з чистого листа, позбавитись від багатьох проблем та комплексів, це потрібно тобі, потрібно і нам всім! Всі ми люди з власними вадами, та коли стає питання про дружбу, всі проблеми вирішуються спільно. Можливо, в такий спосіб ти знайдеш свою долю, як було зі мною. У нас багато спільного, і саме ці люди допомогли мені повірити в те, в, що ти не віриш! Ну!!" – Володя не був в силах відвести погляд від очей Полковника, той в запалі суперечки зняв окуляри, друзі відчули всю силу очільника, відчули холодом по ногам, на якусь мить всім стало страшно. Володю ж несподівано скрутило від раптової хвилі істерики, у нього ледве було сил вилізти з за столу, і він впав без сил на підлогу. Його тут же підхопили сильні руки, посадили на диван, і дівчата тут же вигнали всіх чоловіків з кімнати. Вони вийшли на ганок, запалили по сигареті.
"Думаю, ти знаєш, що робиш? – тихо мовив Хорив, сідаючи на східці ганку. – Він до того зациклився на власній самотності, на своїх власних проблемах, що не хоче чути розумних слів." – "Він надто часто починав життя з чистого листа, останній раз впав так глибоко, що ледве не кінчив собою. Після того він і став таким, циніком, що бачить всі людські вади. Але ще нічого не втрачено, він не зовсім мертвий для нового та світлого. Я знаю одне, він потребує допомоги, і він її отримає, хоче він цього чи ні!" – "На сильно милим не будеш.." – коротко констатував Щек. – "Так, він розучився хотіти, але вміє тримати слово, тримає до кінця.."
Коли вони зайшли до кімнати, Володя вже встиг заспокоїтись. На гостей подивився напруженим поглядом, ніби чекаючи на іронію та насмішки. Та нічого подібного не було, в очах гостей було тільки легке співчуття. Вони посідали на свої місця, але вечерю не починали. Полковник розлив по келихам дороге біле Мартіні, один з келихів передав до рук Володі. - "Скажи тільки одне, ти хочеш почати життя з чистого листа?" – Ковтаючи спазм Володя вперто та впевнено відповів: - "Хочу..." – і підняв свого келиха. По кімнаті рознісся передзвін кришталю.
З глухим стуком на стіл лягли два пальці Хорива, за ним Либідь, Щек, Кий, Таня, потім вже Полковник. Цього разу друзі не потребували пояснень, вони самі бачили яка допомога потрібна новому брату, і по своєму вирішили допомогти. Тільки Володя не розумів, Кий спробував допомогти: - "Один за всіх.. !" – широка усмішка нового брата нагадала давні часи, часи мушкетерів короля, і їхній клич.. До нього дійшло. Широко усміхнувся, поклав свої два пальці, і коротко відповів: - " І всі за одного.. називайте мене Блейд.."
Тільки після цього Полковник дав знак вечеряти. Пельмені дивним чином залишились гарячими, таким як гарячі були погляди нових друзів, та їхнє тепло, що йшло по всій кімнаті.
З вечерею було покінчено дуже швидко, всі надто довго чекали поки Полковник вирішить питання з новим другом. Брудний посуд швидко прибрали, друзі розсілись хто де хотів, на столику тільки пляшки з дорогим вином, та солодощі. Блейд сидів поруч Либідь, відчував тепло її стегна, і косив на неї поглядом, весь час натикаючись на її добродушну іронічну усмішку. В котре червонів і відводив погляд. Авторитет Полковника визнав одразу ж, до інших поки обережно придивлявся, крім Либідь, сподобався Щек, його відкрита та щира усмішка. Блейд розумів, що його допомога може бути потрібна любої миті, ось тільки не знав яка саме. І допомоги потребував він сам, і ніхто краще Полковника не знав якої саме.
В свої 34 роки Блейд мав погано розвинуту мускулатуру, сутулу спину та впалу грудну клітину, скалічені нерви, велику купу комплексів, та болісні спогади про свої невдалі шлюби, не вдалі спроби кохати. Та встановлені власні погляди на життя, чіткі правила, яким намагався слідувати, не залежно від обставин; вважав себе людиною крайностей, і сам любив говорити про себе так: - "Я людина крайностей, або я за людину порву, або я її не знаю.. – інколи додавав ще таку фразу: - Буде тонути, так я ще й ногою підштовхну, щоб було швидше.."
Як завжди, все вирішив Полковник. – "Либідь, я дам тобі кілька рецептів, будеш готувати нашому брату окремо, він має набрати вагу тіла, аж поки не буде готовим до фізичних навантажень, тоді перейдемо до трансформації його організму та посилювати його сили. – отримавши кивок в згоду, погляд перейшов до навігатора групи: - Щек, перевіриш його знання, не думаю, що наш друг був відмінником. В разі чого, я зроблю кілька коктейлів, що збільшить його здатність приймати та запам’ятовувати інформацію, і почнеш з ним займатись. – Щек мовчки погодився, кинувши красномовний погляд у бік Блейда. Всім був зрозумілий погляд Щека, ось тільки Блейд поморщився, він не любив коли за нього щось вирішували, і говорили про нього як про третю особу. Та видно, доведеться з цим миритись, як і з іншим. А Полковник продовжив: - Кий, почнеш підготовку, покатаєш поки не навчиться тримати рівновагу, там перейдеш до навиків керування. Будеш тренувати як вас тренував, тільки без фанатизму, людина можливо в перше сяде за кермо байка. І нарешті Хорив. Тобі саме найважче. Наш брат має погану фізичну підготовку, багато палить дешеві сигарети. Тому почнеш як тільки він буде більш менш готовий до фізичних навантажень. І теж, без фанатизму, до нього перейдеш, коли я сам попрацюю над ним. Подивишся разом з Либідь, може доведеться робити масажі, виправляти спину, буде трохи болісно, зате ефективно. Приділи увагу розтяжці, гнучкості." – Хорив та Либідь перезирнулись, завдання і справді важке, і важливе одночасно. Та вони вже здатні творити дива. Всі пам’ятали тренування Полковника, з яким болем просинались ранками, як проклинали той день, коли погодились на це, зате зараз .. вони могли позмагатись з будь яким чемпіоном світу, і не важливо з якого виду спорту. Знали як важко буде Блейду, адже він зовсім не мав фізичної підготовки. Головне, що ніхто відступати й не думав, ось тільки сам Блейд не витримав, коли про нього говорили так ніби його не було за столом. – "Вибачте, але я тут, і нікуди не відходив. Когось цікавить моя думка.." – "Вибач, братику, - іронічно усміхнулась Либідь, - коли Полковник говорить таким тоном, нікому не приходить в голову з ним сперечатись. Просто не розумно та недоречно. Саме зараз такий момент, коли не варто й думати про заперечення." – "Хто ви такі, біс візьми!? Хто вам дав право так втручатись в життя людини, і змінювати її під свої стандарти? В життя людини, яку ви знаєте буквально кілька годин? Втручаєтесь з впевненістю, ніби ви краще неї знаєте, що їй потрібно!" – "Ти помиляєшся, братику, - усміхнулась Таня, - ми тебе знаємо вже кілька тижнів, і краще Полковника ніхто так людей не знає, як він." – "Не вірю, я й то погано себе знаю.." – "Бідний Станіславський, ти по сто раз на день згадуєш його славетну фразу, і вперто відмовляєшся вірити, що Земля кругла. Тільки за письмовим столом можеш відчути себе людиною. Ти до того увійшов в свою самотність, так увірив, що нікому не потрібен, що відмовляєшся повірити в диво...Тому й доведеться провести шокову терапію, що поверне тебе у світ живих та думаючих людей.." – Таня почервоніла, і заховала обличчя на плечі в чоловіка. Для неї це була надто довга тирада. До її слів приєднався Щек, він помітив, що Блейд більш прислухається до його слів, хоч від тепер авторитет очільника банди признано абсолютно: - "Ти ще не раз проклянеш той день, коли захотів щось змінити в своєму житті, ти можеш не раз пожаліти про прийняте рішення, та дороги назад нема.." – Блейд вперто тряхнув головою, з під лоба окинув всіх поглядом, знаходячи у світлих поглядах тільки підтримку, стримано відповів: - "Я ніколи не шкодую про прийняті рішення.. давши слово, намагаюсь його тримати до кінця. Ось тільки, в більшості випадків, мене змушують від нього відмовитись; не я кидаю людей, а мене кидають.." – "Тут не той випадок, - вагомо завершив Полковник. – Все, всім відпочивати, Блейд, ти дозволиш розташуватись нам в тій кімнаті?" – Полковник показав собі за спину. – "Так, - в голосі був подив, у нього питали дозволу, коли могли б і обійтись без цього. – Завтра перенесемо дивани з майстерні, і краще розмістимо вас там." – На цьому й порішили.
В кімнаті був приємний пів морок, пляму світла кидала настільна лампа, освітлюючи висувну полицю столу, якраз для того, щоб було видно записи на чернетці, та клавіатуру. З колонок лунали приглушені звуки Бетховена "Токата і фуга ре мінор", останнім часом він тяжів до старої класичної музики. На чистому листі Word формату блимав курсор. Дивне захоплення, що тривалий час не давало збожеволіти, він мало коли мучився в пошуках сюжету чи персонажів, особливо зараз. Персонажі самі приходили до нього пізньої пори, сівши на край столу, розповідали свої власні, не видумані історії. Він ледве встигав записувати на чернетки основні тези, щоб вільного часу все перекласти в захопливу оповідь, де справжні люди рятували цілі світи. Такі люди, які сьогодні наважились кинути виклик його самотності..
Музика, кава, сигарети, це все, що було необхідно, щоб створити собі робочу атмосферу, що могло вивести його свідомість з застояного болота буденної реальності, вивести з того, що він завжди боявся. Руки вже не раз рішуче нависали над клавіатурою, і тут же без сило опадали, надто багато всього відбулось. Ці дивні люди, справжні байкери старої формації, що виникли в нього перед носом, і запропонували змінити його життя. Цей дивний велетень, що ніби прийшов йому на порятунок з сторінок його романів, який на додачу носив нік, або чин, його головного персонажа. В цій людини він бачив самого себе, яким і створив свого персонажа, надаючи йому своїх рис характеру, тільки прикрашаючи та роблячи значно сильнішим та розумнішим. Ті ж самі риси обличчя, ніби витесані з каменю, і оброблені лише на половину не відомим скульптором, така ж відкрита та щира усмішка, дитячий погляд, розвинута мускулатура, тільки єдина відмінність, його персонаж носить похідний обладунок вищого захисту, цього ж вдягнуто дорогий байкерський прикид.
Його власні відчуття тільки зараз почали приходить до спокійної течії, розбурхані присутністю такої сильної людини, збиті відчуттям внутрішньої сили цієї людини.
Чергова сигарета лишилась не припалена. На дні чашки лишалась сама кавова гуща, полицю рішуче заштовхнули під стіл, але встати не встиг. Чутлива до змін інтуїція повідомила про зміну реальності; він вже почав вчитись прислухатись до інтуїтивних попереджень, і лишився за столом. Інтуїція не помилилась.
В причинені двері легко постукали, не чекаючи на запрошення зайшли. Полковник в своєму звичному трико, тримаючи дві чашки паруючої свіжої кави.
"Не помішаю, - одну поставив на м'яку підставку під гаряче, з іншою сів біля журнального столику на підлогу. – Досі не можеш відійти від нашого знайомства?" – "Ага, ніби мені кожного божевільного вечора пропонують почати життя з чистого листа. Більш того, все вже за мене віришивши." – "Пізно, щось заперечувати.." – "Я не заперечую, - Блейд чи не помічав, чи не хотів помічати суворих зморшок, на обличчі Полковника, і продовжив: - Я ж буду тягарем для вас, почну заважати, і зрештою лишусь сам." – "Тягарем ти не будеш, і звикати до самотності, тобі знову не доведеться. До весни ніхто на дорогу не вийде, а на той час ти вже перестанеш бути зеленим кущем. ." – "Вибач, але мені властиво сумніватись, та припустимо, я повірив. Що робити з роботою? Я як розумію, ти налаштований серйозно, як мені бути з роботою?" – "Завтра ми поїдемо на Київ, в понеділок Кий завезе на роботу, ти напишеш заяву, а він проконтролює, щоб тобі не довелось відпрацьовувати, і тобі віддали всю зарплату, і ту й другу." – "І ти пропонуєш.. Я не вірю в альтруїзм.." – "Доведеться, - Полковника вже почала дратувати впертість нового друга, та необхідно було набратись терпіння, - Вибач, так склалось вже, що я цілковито фінансую всю банду, і нікому не соромно." – "Можна сказати, ти мільйонер, і з альтруїстичних переконань утримуєш свою групу." – саркастично усміхнувся Блейд. – "Даремно іронізуєш, я й справді фінансую всю банду, і це не тільки паливо та запчастини для байків, а й всі їхні потреби мають мою фінансову підтримку. Скільки тобі, припустимо потрібно на тиждень кишенькових грошей? На всі свої забаганки, які не варті моєї уваги." – "Тисячу.." – не обдумано ляпнув Блейд, а Полковник досить спокійно вточнив: - "Чого? Долари, євро, гривні?" – "Гривні.." – "Добре, ти будеш мати тисячу гривень кожної суботи. – досить серйозно відповів Полковник, і додав: - Завтра важкий день, постарайся заснути."
Ранком Блейда розбудив шум з кухні, і тут же відчув як відчутно війнуло холодом по ногам. Крізь сон не міг зрозуміти, що відбувається. Ніч пройшла жахливо, і тільки під ранок заснув, весь час шкодуючи, що не сів писати, користуючись безсонням. Не одягаючись, побіг на кухню, і так і завмер на порозі.
Дівчата, в одних довгих футболках, не зважаючи на відчинені на вулицю двері, не зважаючи на видиму оголеність, займались куховарством. На це ще можна було не зважати, а коли погляд майнув на двір, нижня щелепа Блейда відчутно поповзла до низу. В кількох метрах від забору сусідів, четверо молодих людей проводили тренування з єдиноборств, як помітив сам Блейд, тренування проводились в повний контакт. Вони ніби грали в гру, по правилам якої мали завалити гуртом Полковника. Щек, Кий, Хорив завдавали очільнику удари мало не в повну силу, а він ухилявся, крутився, робив плавні переходи, від чого всі удари були в порожнечу, більш того, він встигав проводить прийоми, в результаті яких кожного разу один з нападників опинявся на землі.
До тями привів голос Либідь: -" Доброго ранку, Блейд. Погано спав, очі червоні? – і лукаво усміхнулась. Вона помішувала густе вариво в гусятниці, між тим як Таня вже завершувала нарізати салат. – За пів години сніданок буде готовий." – Блейд нічого відповісти не встиг, до кухні зайшов Полковник, по ньому й не скажеш, що хвилину назад був змушений танцювати, відбиваючись одночасно від трьох супротивників. За ним піднялись інші. От на них були всі сліди від сутички, на оголених торсах патьоки поту, в перемішку з землею та сухою травою. – "А, Блейд. Доброго ранку, йди вмивайся, скоро сніданок." – "Доброго ранку, Полковнику.. можна запитання? – не чекаючи відповіді, запитав: - Що це було?" – "Тренування, ці упертюхи намагаються мене завалити, хоч і кожного разу опиняються на землі. Прийде час, будеш четвертим." – усміхнувся Полковник. По тілу Блейда пройшли мурахи, не відомо тільки від чого, чи від сирості з вулиці, чи від уявної картини. Він же сам по натурі був пацифістом, маючи змогу захищатись значно іншими способами.
Ситний сніданок пройшов на ура, і знову Блейд був шокований, та здивований. Його дивувала величина порцій, видно, він відвик ситно їсти, і подібні страви мало нагадували його власні спроби куховарити. Можливо саме тому тривалий час обходився одною кавою та чаєм дома, а на роботу брав сам кефір та батон. Як правило, цього йому вистачало, та не зараз.
"Звикай до подібних кількостей, внутрішні сили забирають багато енергії, ми поповнюємо її подібним чином." – усміхнувся Полковник, передаючи першу порцію Блейду, як господарю помешкання. Сніданок пройшов швидко. Було видно, ці люди не робили з їжі культу, і звикли вживати страви швидко, обдумано пережовуючи. Поки дівчата збирали посуд, мили, під контролем Блейда, Щек перегнав на свій нетбук всі робочі записи Блейда, попутно натякнувши Полковнику про необхідність придбання ще одного. У відповідь Полковник витяг з кишені сумки кілька пачок грошей, перев’язаних банківською упаковкою. Саму найбільшу передав Либідь, меншу поклав до кишені косухи. – "Щек, будемо біля технополіса, вибереш саме краще, і дай маршрут до самого кращого ринку по дорозі до Києва, необхідно обновити гардероб нашого брата, та й всім іншим." – У відповідь Щек тільки хитнув головою, приймаючи прохання, і тут же починаючи його виконувати.
Було видно, що Блейд пишається "косухою" пошитою власними руками. В око впадала деяка неоковирність роботи, було видно, що крій куртки зроблено топорно, шви були досить грубими, та було видно ще інше. Унікальність роботи, куртка була пошита вручну.
Готуючись вирушати, Кий хвилювався чи втримається Блейд в сідлі, адже він міг раніш і не їздить на байку, хай і в якості пасажира. Та все вийшло як найкраще. Не даремно Полковник призначив Кия тренером нового брата, він був самим акуратним з них, самим обережним, хоч і полюбляв ризиковані маневри, і був схильний до авантюр, але ніколи не забував про обережність. І ніхто не сподівався, що Блейд швидко довіриться майстерності нового друга, не почне хапатись за його спину під час набирання швидкості, чи крутого маневру. Не почне напружувати спину під час повороту, а буде плавно перехилятись в необхідний бік, під час обхідних маневрів коли банда виїхала на трасу з пожвавленим рухом. Він тільки легко відкидався на м'яку спинку багажника, легко стискаючи поручні по обидва боки заднього сидіння. Полковник же кілька раз міняв швидкість, і весь час придивлявся до нового друга, з обличчя Блейда не зникав замріяний усміх, він не ховав обличчя від вітру за спину Кия, дивився на дорогу прямо, через спину байкера, через темні окуляри. Знаючи, що команда виконає всі його маневри з великою точністю, Полковник кілька раз пішов на ризиковані повороти, і раз у раз придивлявся до пасажира Кия. Блейд стійко витримав всі ризиковані маневри, не запанікував, хоч і виникало напруження на обличчі під час самих ризикованих.
На ринку Північної Бочаговки не було стоянки з охороною, тому Кий сам лишився на стоянці. Він добре знав, що про нього не забудуть, не раз хтось з команди занесе кави чи чогось солоденького. А Полковник сам знає, що прикупити з речей, чи чогось іншого.
І знову Блейда, в котре за ранок, зрадила витримка. За дві години гуляння по ринку, йому цілком обновили гардероб. Полковник і не питав, що йому потрібно, показував пальцем на речі, та йшов далі, лишаючи на Либідь вибір розміру, та сам розрахунок. Покупки складали до Хорива в рюкзак. Так було куплено з десяток пар натільної білизни, десяток стильних футболок з різною символікою, шкарпетки; на додачу три пари добротних, якісних джинсів, чорні, білі, червоні сорочки. На осінь та зиму придбали светри з високою горловиною, довге пальто з драп-ратіну. Боячись викликати на себе гнів Полковника, Блейд, вже перебуваючи на межі крайнього шоку, перестав дивуватись, і приймав події з виглядом стоїка. Та не довго тримався. Під кінець Блейд став власником самої дорогої "косухи" яка тільки знайшлась на ринку. Класичного покрою, якісно пошита, вона як влита сиділа на фігурі молодого чоловіка. На саме завершення Блейду придбали кілька пар стильного взуття – байкерські стіли, кілька пар берців, він без сило сперся на кам'яну огорожу, витримка йому зрадила. Стан ступору тривав доти, поки до його рук не вклали стаканчик з гарячою кавою. Таня співчутливо зазирала йому у вічі, і намагалась привести його до тями. Полковник сперся поруч, припалюючи сигарету, тихо зауважив: - "Я думав, тебе можна мало чим шокувати.. виходить, я помилився." – "Людям властиво помилятись, Полковнику. – відповів Блейд. – Мені важко уявити, скільки це все коштує." – "Тридцять віджимань, і уважно послухаєш, що я скажу.. – не міняючи виразу обличчя, промовив Полковник. Блейд спершу й не зрозумів, чого від нього хочуть. Та коли вся команда почала виконувати покарання, був змушений приєднатись до них. Полковник вдоволено усміхнувся, і продовжив, намагаючись говорити голосом нудного лектора: - Поки ви всі знаходитесь в моїй банді, у вас не повинно виникати думок про фінанси. Для цього є я. Все, що вам потрібно, ви маєте і будете мати. Зайві турботи, зауваження стосовно вартості речі, потягне за собою відповідне покарання." – Команда виконала призначене для Блейда покарання з стійкістю, не могли вони його лишити навіть в цій ситуації; а погляди людей, що з подивом дивились на дивних байкерів, мало хвилювали, вірніше, зовсім не хвилювали.
Ще кілька годин Полковник водив по ринку своїх людей з метою до купівлі одягу на осінньо-зимовий період, добирання різних дрібничок, до купівлі необхідних припасів. Про себе він не думав, комбінезон, ідеальна система очистки могла подбати про все, захистить від негоди.
По дорозі на квартиру, Полковник зупинявся ще кілька раз. Купили нетбук для Блейда, тут керував Щек, в продовж вибору, він тільки кілька раз радився з очільником, після чого показував пальцем на необхідний товар, лишаючи на Либідь процес купівлі та розрахунку. Так Блейд став власником самого досконалого нетбуку, та великої купи самих необхідних програмних дисків. На завершення покупок Щек передав Блейду дорогий МР4 плейєр. – "Будемо дома, я завантажу на нетбук всі ці програми та покажу як ними користуватись. А це, - він показав на плейєр, - мій власний дарунок тобі від мене. Я добре знаю, як допомагає музика відволіктись від загального фону." – По обличчю Блейда промайнула вдячна усмішка, витримка зрадила йому, щоб друзі не були свідками його слабкості, першим вискочив з магазину.
Перебуваючи під враженням від такого інтенсивного ранку, по прибуттю на квартиру, Блейд допоміг занести речі до кімнат. Далі вже не знав чим себе зайняти. Параметри квартири вражали, як і розміри кімнат, розкіш, в якій певний час доведеться пожити.
До вітальні, посеред якої завмер Блейд, зайшла Либідь. Вона вже встигла скинути з себе косуху, та роззутись. Втомлено сіла в крісло. – "Зараз кілька хвилин відпочину, Полковник інколи забуває, що ми всі звичайні люди, і задає такий шалений темп, що важко й витримати, - з добродушним усміхом мовила, і заплющила очі. – Відпочину, і займусь обідом, всі ж голодні." – "Тобі допомогти.." – одразу ж озвався Блейд, не зовсім зрозумівши, що вона мала під словами "забуває, що ми звичайні люди". – "Не варто, не думаю, що Полковнику це сподобається. Ми ніколи не заморочуємось приготуванням страв, хоч інколи і дозволяємо собі делікатеси. В холодильниках на кухні велика кількість заморозки, ріжемо овочі та фрукти на салати, і все приготування. Для Полковника нічого не варто закупити велику кількість якісного товару, як ти вже помітив, він ніколи не дивиться на ціну." – "У вас всіх така довіра до нього .. ніби ви знайомі.." – "Ми знайомі все життя, а Полковник, як ти встиг помітить, він не зовсім звичайна людина. Коли захоче, він сам тобі все розповість." – усміхнулась Либідь, вона не любила розповсюджуватись на подібні теми. Блейда від нудьги врятував Щек. – "Ходімо, влаштуємо тобі робочий куточок, необхідно завантажити програми, та твої робочі записи."
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=374014
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 29.10.2012
По трохи заспокоюючись, приводячи в порядок свої думки, він почув за спиною дружнє напружене дихання. Коли ж озирнувся, витримка зрадила йому, з пальців випала сигарета – звично ставши в ряд, його друзі робили віджимання. Їхній друг допустився помилки, відповідати мають всі.
Зберігаючи на обличчі залишки не зворушливості, Полковник звично впав на долоні, сперся носками черевик на сідло байка, і почав віджиматись разом з усіма. Таня з дитячою усмішкою сіла йому на спину, склавши ноги на його плечах. Вчинок Полковника оцінили всі, саме так має робити сильна людина, саме так люди його складу визнавали свої помилки, мовчки та зі збереженням власного достоїнства. І всі чомусь знали, подібного, що було на трасі, більш не буде. Тільки Либідь не могла не втриматись від лукавої усмішки, старшому брату теж властиві помилки, на те вони й люди, щоб, хоч інколи, та помилятись.
Обираючи місце для стоянки, Полковник шукав там де буде мало людей, але в спекотну пору бабиного літа це було важко зробити. Як би там не було, кругом де вони зупинялись на відпочинок, ставали центром уваги людей. Важко було відвести погляд від групи молодих людей, що вже своїм виглядом викликають зацікавлення, особливо коли вони так вміють сміятись, відкрито та щиро, тільки малі діти так вміли. Вміють дивитись відкрито, у вічі всім людям. Важко відвести погляд від оголених тіл, вкритих густою засмагою; від юнаків, м'язи яких нагадують натягнуті канати, тіла яких вкриті рельєфом мускулатури, важко відвести погляди від дівочих фігур, що й не думали соромитись відкритості своїх тіл, вони немов пишались своїми пишними формами, зовсім не зважаючи на погляди інших людей. А молодь і справді не зважала на всю палітру поглядів та почуттів – від захоплення до щирої зависті; своєю невимушеною поведінкою ніби відокремились від всього світу.
Не змовляючись між собою юнаки кинулись на велетня, що сам ставав центром уваги, і дуже довго намагались завалити його на пісок використовуючи масу своїх тіл. Та в них нічого не виходило. Велетень-чоловік майстерно володів своїм тілом, він плавно уникав нападу, падав на пісок, крутився через голову. Він бував одночасно в кількох місцях, і не рідко, під сміх та жарти хтось з юнаків падав на пісок від легкого удару. І тільки знавці, самі молоді люди, знали, що удари, які вони наносили велетню-чоловіку, були в повну силу. Ще на самому початку тренувань, після того як Полковник підсилив фізичну силу друзів, прискорив рефлектору, вони домовились – всі спаринги з ним вони проводять в повну силу. Це було зроблено з метою відкрити весь фізичний потенціал хлопців; вони ж самі знали, що удари Полковника будуть тільки з зазначенням удару, а самі ризиковані кидки будуть проходить з його підтримкою. Між собою вони спарингували на половину контакту, і не рідко коли не обходилось без розбитого носа чи вибитої руки, і це все зі сміхом та жартами. Молоді організми отримали здатність до легкої регенерації, високий больовий поріг.
А тим часом велетень-чоловік схопив в оберемок самого настирного, махаючи ним як малою дитиною, завалив всіх інших, останнього кинув у воду. Рятуючись від справедливого гніву юнаків та дівчини, вони з жартами намагались взяти реванш, схопив на руки другу дівчину, і легко побіг до води. Закинувши собі її за спину, схопившись одною рукою за перехрещені кисті рук, швидко поплив на середину річки, у слід чуючи добродушні жарти та сміх молоді.
Розминка зняла важкий осадок з душі Полковника, прохолода води остудила молодечий запал, подібні потасовки вони мало коли собі дозволяли. Рівномірно перекидаючи руки, занурюючись і виринаючи, Полковник виплив мало не на середину річки. Плив би й далі, та Таня звернула увагу Полковника легко цілуючи йому шию. Поруч з ними пронеслось кілька водних байків, на які чоловік і не звернув уваги.
Відчуваючи легкість по всьому тілу, тримаючись на воді легко перебираючи ногами під водою, він тримав Таню в притул до себе, підтримуючи за округлі сідниці, і цілуючи її коралові уста, зовсім не хвилюючись, що під ними глибина в кілька десятків метрів. Від втіхи та задоволення Таня відкинула голову назад, цілковито та повністю розслабившись в сильних руках, руках яким вірила до абсолюту.
Зібравшись на розстелених карематах, лягли голова до голови, друзі зайнялись обговоренням маршруту, весело спілкувались про побачені картини на дорозі. Їх абсолютно не цікавили навколишні люди, їхні зацікавлені погляди. В присутності Полковника молоді люди відчували себе ніби під надійним захистом, не тільки від фізичного впливу, але й від емоційного. Саме від того і вільніше, ефективніше могли скористатись своїми силами, поки яких вистачало на мілкі капості найбільш зацікавленим людям. Очільник бачив наростання внутрішніх сил, міг цьому тільки радіти, досить швидко ці молоді люди і справді зможуть поставити цей світ на дибки. Вже зараз у них бували прориви великих сил, відносно великих можливостей, буде той час, коли вони вийдуть на вищий за його рівень. Та смутку не було, тільки радість, учні мають перевершити свого вчителя, та потім перед ними відкрита дорога по життю. Завжди є два виходи – піти кожен по своїй дорозі, або й далі бути разом, в одній команді, доповнюючи один одного, не важливо де, на дорозі, чи працюючи в одній команді. Погляди молодих друзів були спрямовані на нього, в них дитяче сподівання на диво разом з розумінням почуттів очільника, і впевненість у його силі, розуму, авторитеті. Такі погляди говорять самі за себе, він ніколи не буде сам, і його спина буде завжди захищена, так само як і їхня. Ці люди ніколи не зраджують своїм принципам єдності, братерства, повної самовіддачі.
В кількох кілометрах від них, через Дніпро проходив міст, по якому переходили потяги метро, машини, що мали попасти на інший берег. Погляд Полковника раз у раз супроводжував сині вагони метро, досить звичайна картина, люди в вагонах в поту та нервах, липнуть один до одного в постійній давці та тісняви вагонів. На зустріч йшов ще один, в бік правого берега Дніпра... і сильний біль, чужий біль з вже знайомим відтінком, скрутив тіло, мало не вивернув на виворіт. Він ніби подивився на світ чужими очима з вікна вагону, очима повними болю, що ховаються під темними окулярами, на яких більш не буде усмішки, на яких давно висохли сльози, висохли, щоб більше не з'являтись.
Це тривало буквально кілька хвилин. Чоло оросив холодний піт, і Полковник полегшено випустив повітря, такого болю він ніколи не відчував, як ще ця людина живе. Подібний біль може витримати воістину сильна людина, вона не повинна більш так страждати.
"Полковнику, знову цей крик про допомогу?" – співчутливо запитала Либідь, тоді як Таня турботливо витирала чоло чоловіка. – "Так, я ..якусь мить дивився його очима, він помітив нас на пляжі, наші байки, це й було причиною такого сильного внутрішнього болю. Він абсолютно самотній, принаймні себе так почуває. Я не міг подивитись який він, хоч і стояв біля вікна, відбитку не було, надто світло. Зате я знаю маршрути якими він ходить на роботу та додому, там чіткий його емоційний слід, знайти його не буде важко." – "Так, але тільки ти його знаєш, а ти випадаєш з всіх варіантів реальності. – Похитав головою Щек. – Я не знаю, скільки займуть пошуки." – "Так, тобі залишається знайти місто Карпень, знайти де можна зупинитись на кілька днів, і поставити наші байки." – "Так, Полковнику. – відповів Щек, схиляючись над монітором нетбуку. Вже за кілька хвилин він дав інформацію про місто. – Місто має до десятка окремих районів, розміщене в лісовій смузі, в тридцяти кілометрах від самого Києва. Досить зручна транспортна розв'язка. Місто мало не погану промислово-виробничу частину, та в часи перебудови все прийшло в упадок, заводи розікрали, половину фабрик закрили. Центр міста забудовано новітніми висотками з квартирами-клітками, околиці більш радують, там ще багато приватних будинків, хоча цивілізація почала добиратись і туди, вже завершується будівництво сучасного мікрорайону, чотири висотних будинки, їх ще називають "чотири тополя на Плющисі". Місто має дві річки, Карпа, і Бучача. Мені вдалось вийти на телефон готелю, будемо вирушати, я замовлю нам всім номера, та домовлюсь про закриту стоянку. У мене є довершена карта міста, з вказуванням назв вулиць, та маршрутів автобусів." – "Прекрасно, думаю вирушати можна після сутінок, в готелі має працювати нічна зміна, а нам буде легше по темряві добратись до місця призначення. Тут є не погані розважальні центри, хто хоче, можна піти." – поглядаючи на Таню запропонував Полковник, і крім неї, ніхто не виявив бажання піти погуляти по острову. Вони й пішли тільки разом, лишивши друзів відпочивати, купатись та засмагати.
Таню не вабили розважальні центри, та яскраві афіші про казино та бари, дитячий захват викликав тільки сучасний тир, де Полковник виграв всі головні призи, тільки завдяки тому, що відмінно стріляв з усіх видів озброєння. Таня відмовилась від величезних, м'яких іграшок, просто не було як їх перевозити, та й не любила вона їх. Лишила собі тільки декілька маленьких іграшок, та й то з дитячим бажанням подарувати їх друзям. Саме вони мали оцінити подібні подарунки, як вияв уваги та доброти, щирих почуттів дружби до друзів, що стали їй братами та сестрою.
Відчуваючи легкий потиск руки на згині ліктя, Полковник відчував до Тані суміш почуттів, від батьківської опіки – надто маленькою та тендітною вона була проти нього, а ж до почуттів кохання та пристрасті. Саме в такі моменти забувалась різниця в розмірах, досвіді, менталітеті; навіть забулася різниця епох, в яких вони народились та почали жити. Їхню появу в людних місцях завжди сприймали з подивом, і не даремно. Дуже вже колоритно, не звично вони виглядали. Високий ріс, широкі плечі, чорний прикид, що не приховував кремезну постать, більш того, підкреслював рельєф м'яз, не зворушливий вираз обличчя, і постійно на носі чорні окуляри, і поруч нього дівчина, трохи вище середнього росту, тонка, струнка, пишні форми – високо підняті округлі груди, і такі ж підтягнуті сідниці, пишна шапка чорного волосся, перев’язана чорною тасьмою, дорогий прикид байкерши надзвичайно пасував її, показуючи її постать, показуючи її красу та привабливість. Та не дай Боже було комусь надто довго затримати на най свій зацікавлений погляд, дана людина тут же отримувала удар по свідомості, або ж, від невдалого повороту боляче падала. Полковник не любив подібні погляди, і вже автоматично оберігав дівчину від подібних посягань.
Гуляючи по острову, вони на довго зупинялись біля води, тримались за руки, або цілувались. Звичайно для цього необхідно було стати на підвищення, або ж розслабитись в сильних руках, що могли підняти так високо, що виникало відчуття польоту.
І тільки в сутінках вони повернулись до друзів. Від обох відчутно віяло пивом та солоною рибою, в руці Полковника вагома сумка з пивом, та таранькою на всю компанію. Та від пива довелось відмовитись, він сам встановлював жорсткі правила не пити перед початком перегону, і сам же не міг їх порушувати, довелось пиво та рибу покласти до харчових припасів.
Денний відпочинок, вечірня прохолода, мали тільки посприяти короткому перегону. Щек прогнав весь маршрут через нетбук, пройшов його через змінні реальності, і лишився задоволеним – затримок на дорозі не виникне, на час вечірніх сутінок потік машин зі столиці значно зменшувався. Огляд байків вдовольнив головних техніків банди, вони спокійно можуть добратись до готелю, не думаючи за паливо. Там вже на стоянці можна подумати і про проф-огляд, детально оглянути всі головні деталі, замінити масло. Про припаси й не думали, перегін мав зайняти близько двох – трьох годин, можлива тільки одна чи дві зупинки для кави та перекуру.
По короткій команді Полковника байкери завершили підготовку, ще одна команда і вони дружньо завели двигуни своїх машин, ще одна команда, так само дружньо, осідлали, і по короткому жесту почали рушати, стаючи в построєння цепом. Військова дисципліна й тут проявлялась в Полковника, найменший не послух карався відомим покаранням, та це тільки приводило до виконання наказів, і, щоб просто злукавити, хтось з них починав заперечувати.
Шум потужних двигунів, яскраві промені потужних ліхтарів, і темні тіні байків, гулкий рев двигунів, що луною розносились по трасі, і самі байки, які пролітали між поодинокими машинами. Ці темні тіні, раптова поява, шум, і наступна тиша, могли б дратувати шоферів, ось тільки вони й не встигали відреагувати. Інколи думали, що в них глюк від перевтоми. Зустрічні машини тільки на якусь мить освітлювали темні постаті на потужних байках, напівзігнуті до керма, і вони знову поринали в сиру темряву ночі. Вони залишали за собою тільки випари згорілого палива, та відчуття чистоти, свята, та легку ностальгію за далеким дитинством.
Двигуни байків глухо пророкотали темними вулицями міста, і приглушено затихли біля високої будівлі готелю.
"Кий, Щек, займіться байками, за готелем закрита стоянка, я поки займусь номерами, речі ваші захопимо. Як тільки поставите мій байк, ставте останнім, запрацює автоматична система сторожовика, вона накриє всі наші. Вселяємось коли будемо в зборі." – коротко розпорядився Полковник, піднімаючи на плечі кілька сумок, свою, Тані, ще й великий рюкзак Щека, речі Кия взяли на себе Хорив та Либідь. Всі разом почали підніматись східцями до готелю.
Полковник вже не звертав уваги на те враження, яке справляв на звичайних людей. Подив, захоплення з домішками легкого страху, коли людина нахилялась над стійкою чергового портьє, тримаючи на плечах кілька вагомих сумок та наплічник. А піднявши погляд на нового постояльця, людина тут же натикалась на чорне провалля темних окуляр, що робило не можливим прочитання емоцій, при тому як обличчя лишалось абсолютно не зворушливим, тільки голос був ввічливим та тихим, викликавши в молодої дівчини тваринне бажання та велику хіть, як вона хотіла тут же опинитись в цих сильних руках. З влаштуванням проблем не виникло, Щек навчився замовляти по телефону номера, та домовлятись про всі доступні послуги готелю, при тому не цікавлячись ціною, тільки прохаючи заносить все на один рахунок. На закінчення реєстрації Кий та Щек владнали всі справи з байками та приєднались до друзів, Полковник тільки роздав ключі, і вони гуртом пішли до кабінки ліфту, лишивши за стійкою портьє засмучену дівчину, велетень-байкер не звернув уваги на всі її намагання його спокусить, і заходячи до ліфту ніжно обіймав свою подругу, що спокійно ховалась під його рукою.
Здавалось, що тільки Полковник не помітив гри в спокусу, чи він вміло керував своїм обличчям, не показавши й виду. Таня могла тільки цьому радіти, хоч і хотіла заговорити до дівчини, і покарати за подібне нахабство, і стрималась пам’ятаючи настанови чоловіка – не наносити шкоди людям своїм вмінням. Тривалі переїзди на байку навчили дівчину бути стриманою, як і чоловік, вона могла розслабитись тільки в колі друзів, чи на одинці з чоловіком. Курс тренування, навчання, що пройшла нарівні з іншими, тільки зміцнив її тіло та душу, навчання вона проходила добровільно, і зараз могла, при суворій необхідності, провести невеликий ремонт байка, чи керувати важким байком чоловіка. Та це тільки при суворій необхідності, безпечніше всього вона почувалась за спиною чоловіка під час поїздок, чи в його обіймах, сідаючи між ногами як в крісло. Вона швидко звикла до ризикованих маневрів на дорозі, і дозволяла собі розслаблено відкидатись на спинку сидіння, вміло переносячи рівновагу тіла під час поворотів. Так, переїзди були тривалі. Як і ночівлі під відкритим небом, або під наметом, і їй кругом було зручно та затишно. Та як людина цивілізації, звична до всіх її проявів, вона раділа як мала дитина, коли була можливість помитись під душем, чи в ванній, і просто пройтись по номеру оголеною, відчуваючи на собі погляди захоплення чоловіка, та сплеск пристрасті. Тоді вже не важливою була обстановка в яку вони потрапляли.
"Так, не розкіш Лувру, - іронічно піднімаючи ліву брову, зазначила Таня, як тільки за спиною чоловіка клацнув замок дверей. І тут же відчула на собі ніжні руки чоловіка. – Та нам підійде, - поцілунки та пестощі відвернули її увагу, чоловікові подобалось просто її пестить, піднімаючи хвилю бажання, і тримаючи її в постійній готовності. Коли ж вона відчула опору під ногами, Полковник вже заніс речі до номеру. Так, не розкішно, подумав, прислухаючись до голосу дівчини. – Милий, та тут ванна розкішна." – і тут же почув шум води, Таня пустила воду до ванної, вона мала патологічну любов до чистого тіла, і приймала ванну чи душ при першій ліпшій можливості, хоч і могла обійтись вологим обтиранням після цілоденного перегону на байку. Вже з ванної вона виходила викупана, та чиста, як перші люди до гріхопадіння. Другою патологією, що викликала в Полковника захоплення, була не любов до одягу. Так, дівчина вміла носити вишукані сукні, могла носити з таким достоїнством та гордістю, яка тільки може бути доступна тільки королеві Британії; інколи Таня могла дійти до того, що виходила з намету в одних стренгах, чим попервах шокувала друзів, поки до неї не приєдналась і Либідь. Вони були одною великою родиною, і добре знали коли можна відверто милуватись, коли варто і опустить погляд. І тільки Полковник міг насолоджуватись її оголеністю, звабливим вигином стегон, звабливими формами грудей та сідниць, пласким животом. Тільки для нього вона могла вигинатись в різні боки, виставляючи закоханому погляду свої самі інтимні частини тіла. Саме один з одним вони могли бути самі собою.
Для Полковника перші часи звикання були особливо важкі, він вже бачив, як в нього закохується Таня, як вона тягнеться до нього, і намагається не зважати на різність в розмірах, адже вона проти нього виглядала зовсім маленькою. Важко було відкривати своє справжнє обличчя, знімаючи маску не зворушливості, що ніби назавжди стала його продовженням. Особливо було важко, коли всі дізнались про його належність до далекого майбутнього, разом з тим же й легко. Всі розуміли його, сприймали нормально його навики та вміння, які не властиві людині цього часу. А Таня, Таня, вона тоді й відкрилась йому, і вже нікого не хвилювало скільки триватиме його місія, вони кохались кругом, ніби хотіли забутись в обіймах один одного.
Гаряча ванна змила втому, і вже за годину вони обіймались на широкому ліжку, з тою ж невгасимою пристрастю, що була б властива молодятам, а не людям, що вже пів року провели разом. Для них же це була постійна радість, радість в поєднанні душ, поєднанні тіл, поєднанні пристрасті та кохання. Вони ніколи не втомлювались кохатись, знаходячи один в одному сили для того, щоб знову і знову підніматись з подушок, для того, щоб знову і знову кохатись. Кохатись до безтями, кохатись до самозабуття, кохатись до нестями. Тут зникала різниця в розмірах, тут зникала різниця в силі та безсиллі протистояти пристрасті та похоті. Вони могли тривалий час забутись в обіймах один одного, забувши про все. Так було і зараз, кілька днів вони не залишали номеру, залишаючи обійми один одного для природних потреб, чи для того, щоб щось кинути до рота.
Друзі не намагались зайвий раз заявляти про себе, знаючи, що при потребі Полковник сам нагадає про себе. Та про себе заявили більш важливіші справи. В один з благодатних моментів, коли вони обоє перебували на межі шаленого задоволення, Полковника скрутило. Скрутило від хвилі чужого болю. На щастя Таня не розгубилась, притисла до грудей голову чоловіка, і тримала так, поки на його чоло не виступив холодний піт, і груди перестали здійматись в лихоманці болю.
"Виходимо на прогулянку... – тихо мовив, як тільки свідомість повернулась до нього. Таня тільки усміхнулась розуміючою усмішкою. Її лякали подібні приступи болю, чужого болю, що в дугу скручували тіло її велетня-чоловіка. Полковник коротко усміхнувся, ніби вибачаючись за цей біль. – Не хвилюйся, маленька, я двожильний, там де інші падали, я йшов далі, і був спроможний тягнути за собою тих, хто впав."
По проханню Полковника, друзі лишались в готелі. Його прогулянка тільки ознайомча, тим більше, поки не відомий вигляд людини, друзі нічим не могли допомогти.
Провінціальне містечко, в тридцяти кілометрах від столиці, проте в ньому пропадав її вплив. Люди в ньому, хоч інколи, та дивились в гору, та милувались красою сходу та заходу сонця, красою неба, та й вони почали все частіш забували це робити, з головою занурюючись в болото сірих побутових проблем. Кілька раз покружлявши вулицями міста, Полковник відчув як на оголених ділянках шкіри лишається цілком відчутний осад цього сірого болота. Тому й повернувся до району, де розміщався готель, та знову заходить в задушливу прохолоду номеру нікому не захотілось. Озирнувшись довкола, помітив навпроти нічний магазин, під гарною назвою "Мальва", а поруч порожню стоянку для машин. Туди й поїхав на малих обертах двигуна. Трохи подалі від магазину помітив молодіжну тусовку з підгулялої молоді. Та до них не було справи, як і їм до Полковника. Хоча і привернули увагу своїм прикидом та байком. Повагу, захоплення викликала кожна дрібниця, яку можна було роздивитись при яскравому освітлені площі центру міста. Величина байка, скошене високе кермо, вказувало на класичну модель "Хорлей Девідсона", строєна система двигуна, широкі колеса, говорили про присутність тут багатьох деталей з дорожньої моделі старого "Крайслера"; серед молоді виявилось багато знавців мото-техніки, вони й визначили особливість байка. Та коли погляди перейшли на власника, пролунало кілька захоплених посвистів, обидва байкери викликали особливу увагу. І велетень, що легко зіскочив з сідла, легко піднявся східцями до магазину, і його дівчина, що лишилась розслаблено сидіти на задньому сидінні байка. Коли як байкер вражав видимою силою, шириною плеч, висотою зросту, дорогим прикидом, то байкерша брала своє своєю красою. Розстібнута куртка відкривала враженим поглядам білу футболку, крізь яку виступали округлі груди та гострі соски, що дивились постійно в гору. Чорні штани з м'якої шкіри як друга шкіра обтягували сідниці, стегна, опускаючись до низу, і ховались під модними, високими черевиками на тонкому каблуку-шпильці. Гострі носки черевик були оковані металом, якраз, щоб завдати болючого удару. Відчуваючи на собі захоплені погляди, і чуючи за спиною різну похабщину, Таня стримано усміхалась. Бідні хлопці не знали, що було б з ними, почуй її чоловік, хоча б частину цих слів. На погляди людей вона давно навчилась не зважати, і інколи жаліла тих людей, які попадали під гарячий погляд Полковника, швидкого на розправу за хтиві погляди в бік його дружини. За час знайомства з ним, дівчина не помітно для себе перейняла ряд його звичок та уподобань. Мало емоційна серед чужих, повністю відкривалась тільки в колі друзів, так само як чоловік відкривався тільки з нею. Заради втіхи її дитячого самолюбства, чоловік подарував їй сонцезахисні окуляри, з досить не звичайними якостями. Вони надавали людині можливість бачити в суцільний темряві, і приглушали сонячне світло в яскравий полудень, хоч і виглядали як класичні окуляри, що щільно прикривають очі від стороннього погляду.
Полковник появився з магазину навантажений кількома пляшками з слабоалкоголкою під гордовитою назвою "Джин тонік" та дволітровим пакетом натурального нектарину. Пакет передав дружині, одну пляшку лишив, інші заховав до багажника. Легко відкрив пляшку, сів боком на сідло.
"За енергетики сварив, а сам.." – з ноткою дитячої образи мовила Таня, і махнула у бік пляшки пакетом з нектарином. Чоловік стримано усміхнувся. – "Подібні коктейлі і справді шкідливі, тільки ти не забувай, що я інший. Мене створили не вразливим для більшості отруйних речовин, я можу витримувати досить великі дози радіації, у мене в десятки раз посилений імунітет. При особливому бажанні, я можу прискорювати обмін речовин, у мене підвищений больовий поріг, та у сотні раз прискорена регенерація всього тіла, на мені швидко заживають, майже любі, поранення…" – він міг ще довго перелічувати свої переваги над іншими людьми, та Таня налякано заховала обличчя у нього на плечі, і потім вже глухо попросила: - "Досить, досить.. яким би ти не був, ти мій. Я ніколи від тебе не відмовлюсь.." – "Не варто, маленька.. – пестлива долоня чоловіка заспокійливо пройшлась по спині дівчини. – Страшне інше, командування корпусу, та й самої академії, не сильно вітає світлі прояви людяності в курсантах, і намагається викорінювати подібні прояви самими жорсткими методами. Так, ми здатні закохуватись, і це тільки вітається під час навчання. Молоді пари мають право вибору, частіш всього вони вилітають в експедиції першими. Та в першу чергу, ми розвідники не відомих планет, захисники кордонів відомого простору, для тої обстановки зайві почуття та переживання, може й не потрібні. Та саме це і приводить до краху цивілізацію, штампування стандартів, це змушує забувати про світлі істини, які є основою будь якої цивілізації. " – "Що було з тобою, як тобі пощастило уникнути.." – "Я пішов на самий примітивний обман. Свої сенситивні здібності я виявив ще в дитинстві, і вдало приховував аж до того моменту, коли наші психологи не виявили їх у мене. То був крах всіх сподівань та мрій. Моє кохання обернулось повною безнадією, після диплому мене лишили в академії, а потім заслали на Землю в тривалу відпустку. Тільки коли вчені заголосили, що наша цивілізація опинилась на порозі краху, про мене згадали. Як виявилось, подібних до мене було вже надто багато, щоб просто ігнорувати наше існування, більш того, за якоїсь причини, почали вважати рятівниками цивілізації, її майбутнім. Поки вирішили скористатись тим, що всі мають навики виживання в екстремальних умовах, нам не потрібна адаптація в не звичних умовах. Послали сюди, нібито тут можна знайти порятунок цивілізації майбутнього." – Полковник на довго замовчав, він ніби за ново переживав події свого минулого. На диво, болю від минулих втрат не було. Все заповнила Таня, своєю любов'ю, своєю ніжністю. – "Скільки ще триватиме твоя місія?" – Таня задала болюче питання, та зараз було інше відчуття. – "Не знаю, - в задумі відповів Полковник. Таня помітила як його уста міцно стиснулись, по чолу проповзла вперта зморшка. Ніби він прийняв важливе для себе рішення. – Я тільки почав виконувати її, і тут ці крики про допомогу.. Як тільки з'ясуємо це питання, я повернусь до завдання. Та як би там не було далі, в свій час я не повернусь. Я надто довго був поза межами корпусу, що не зможу повернутись, як не зможу тебе залишити.. там я нікому не потрібен. Тут же потрібен тобі, нашим друзям.." – вони обійнялись, ніби один в одному знайшли своє життя, своє щастя. Так і було..
Вони довго кружляли темними вулицями міста, швидкість заколисувала, як і тепло від спини чоловіка. Таня майже лежала на широкій спині, обережно визираючи з за плеча, обнімаючи його стан, всім тілом притискаючись до такої широкої та теплої спини. Позаду було нічне купання в водах Карпи, пестощі та поцілунки на її тихих берегах, під відкритим небом, де тільки зірки та безсоромний місяць, були свідками любові та пристрасті. Вже в легких ранкових сутінках вони побували на річці Бучача, де теж не втримались від бажання покупатись. Річка була зовсім маленька, мілка, Таня плюскалась як мала дитина, щоб потім зігрітись під великим тілом чоловіка. Потомлені, вдоволені вони повертались до готелю прямою вулицею, по картам вона виводила в той район де розміщався готель.
Несподівано свідомість Полковника зробила стійку, як мисливський пес, що вийшов на слід дичини. Він тут же вловив чіткий та сильний емоційний слід, що відповідав емоційному зліпку людини, що була причиною такого швидкого виїзду з Затоки. Слід був до того сильним, що початок та кінець важко було виявити, сильнішим він був в напрямку вокзалу, по всьому він там і обривався. Полковник тут же вирішив йти по сліду до вокзалу, і там чатувати на людину.
Вони виїхали байком на низьку платформу під високим забором, що відгороджував частину вокзалу від привокзальної площі; навпроти височіла висока платформа з ранковими пасажирами. Поява байка на платформі викликала загальну хвилю зацікавлення, яка мало хвилювала самих байкерів. Полковник зупинив байк посередині платформи, щоб бачити обидва краї платформи навпроти, перекинув ногу через сідло, і запалив. Так він міг довго просидіти, скануючи емоційний фон, та роблячи прив’язку окремої емоції до окремої людини, в цьому він ніколи не помилявся. Та як не дивно, людину яку вони шукали, першою помітила Таня. – "Ось він, йде з хвоста перону." – і поглядом показала на молодого чоловіка. Побіжного погляду було достатньо, щоб і самому переконатись в її правоті. Молодий чоловік, своєю зсутуленою постаттю викликав тільки співчуття в людей з чутливою психікою, та іронію, сарказм, у людей черствих, занурених в свої власні побутові проблеми. Відбиток свідомості чітко ліг на його емоційний фон. Після цього варто було придивитись до людини більш уважніше.
По його вигляду важко було визначити вік, можливо двадцять п’ять, можливо і всі тридцять. Не зважаючи на легкі сутінки на ньому вже були сонцезахисні окуляри, що ховали його погляд.
"Наша людина, однозначно наша людина.. – коротко усміхнувся Полковник. А коли молодий чоловік на довго затримав свій погляд на парі байкерів, що сиділа якраз навпроти місця де він завжди чекав на електричку, Полковник встиг перехопити погляд, відчутний і через дешеві сонцезахисні окуляри, єдине достоїнство яких було в тому, що через них не було видно очі молодого чоловіка. В погляді було дитяче захоплення і байкерами і самим байком, ще й легка доля внутрішнього болю, постійного болю від самотності, від відсутності розуміння. Полковник завершив порівняльний аналіз, і ще раз повторив: - Наша людина. Починаємо спостереження."
Саме цими словами почав маленьку нараду, зібрану як тільки вони добрались до свого номеру. Друзі сонні від ранньої години, зібрались за журнальним столиком, Либідь та Таня відпоювали всіх кавою, а Полковник завершив друкування фото, і вейєром розклав на столі. Запалив сигарету, і запитав: - "Що ви можете сказати про цю людину?" – Хорив та Либідь уважно роздивились і передали далі. – "Двадцять п’ять – тридцять років, видно, що не звик за собою дивитись, чи може не любить, чи може приділяє мало уваги власному вигляду. – коротко, обдумуючи кожну фразу, мовила Либідь. – Намагається одягатись стильно, видно, що коштів не вистачає. Видно, що постійно слухає музику, навушники в вухах. Ти правий, це наша людина." – І ніхто більш не приєднався до її слів, її думка сподобалась всім. Полковник вдоволено усміхнувся. – "Саме це я сам визначив ранком, коли його в перше побачив. До завтрашнього ранку я передам вам навики спостереження, та навчу користуватись системами спостереження. Будемо працювати трьома групами, необхідно визнати про його звички та уподобання, причини такого сильного внутрішнього болю. Це для того, щоб знати чим йому допомогти. Напевно, він стане нашим новим братом.."
На протязі доби Полковник передав всі необхідні знання, інколи використовуючи системи мнемо запису знань на кору головного мозку, для пришвидшення навчального процесу, і на практиці проводячи навчання та затвердження отриманих знань. Система спостереження дозволяла стежити за людиною з досить великої відстані, тут застосовувались принципи лазерних сканерів, що працювали за принципом перекиду променю, і виходом на супутник, і чуті всі розмови, бачити, що робить людина.
"З такими прибамбасами, можна й не залишати номер готелю.." – не уважно кинув Кий, оглядаючи панель спостережної системи, що ззовні нагадувала нетбук середніх розмірів. – "Двадцять віджимань, - однозначно зауважив Полковник, - одна з причин краху цивілізації, та, що людина намагається перекласти нудну роботу на автоматику, стаючи рабою машин. – Вагомо мовив, тамуючи усмішку коли вся команда почала виконувати вправи на віджимання. – Я йду на порушення всіх існуючих правил, передаючи зразок своєї технології у ваші руки." – "А не порушувати ти не можеш?" – "Можу, але не хочу. Я не повертаюсь у свій час, тому мені байдуже. Системи запрограмовані тільки на ваші відбитки, в противному випадку спрацює система ліквідації, і прилади просто розплавляться в чужих руках. – Полковник обвів поглядом завмерлих друзів, у відповідь отримуючи тільки стримані усмішки. – Тут моя родина, там мене ніхто не чекає. Звичайно, без свого обладнання та комбінезону я матиму менше сил та здібностей, та й того, що я маю, знаю та вмію, буде достатньо." – "Полковнику, ти сама звичайна людина, не твоя вина, що ти таким прийшов в цей світ, - з м'яким лукавством відзначила Либідь, - твоїх знань технології майбутнього, ти швидко знайдеш своє місце тут, а ми будемо твоїми друзями та помічниками. Іншого просто не може бути." – "Будемо сподіватись, - легко усміхнувся Полковник, він сподівався саме на подібні слова та подібну реакцію, ці люди ніколи не говорили зайвих слів, роблячи значно більше ніж говорили. Дістав з сумки два прилади, ззовні схожих на нетбуки середніх розмірів. – Це системи дистанційного спостереження, більшість спорядження взято з диверсійних загонів, там полюбляють подібну компактність, перед виходом груп я активізую системи допуску, в противному випадку прилад просто розплавиться."
За кілька днів група Кий – Щек, давала перші висновки.
"Це дуже дивна людина, Полковнику, - стримано почав Щек, - він повністю складається з протилежностей. Вважає себе педантом, хоч таким давно вже перестав бути. В квартирі повний безлад, хоч і скрупульозно ставиться до порядку, в голові повний безлад, не має чітких знань, ні чіткого спланованого майбутнього, пливе по течії життя, розуміє це, і дуже цим переймається. Та йому досить давно перебили бажання щось планувати чи щось змінити в житті. Важко працює вантажником, змушений їздить на роботу через половину міста. З одного боку повністю неорганізована людина, з іншого боку, любить чіткість, вміє приймати швидкі рішення, і йти до кінця. " – Полковник вислухав рапорт, і поморщився. Цих даних було мало, та й не дивно, його друзі ще не зовсім оволоділи навиками спостереження. – "Добре, наступне спостереження проведу я, - поглянув на Таню, - нам доведеться походить кілька днів на своїх двох. Це дозволить краще його зрозуміти." – У відповідь дівчина тільки усміхнулась.
Наступного ранку вони вже були на платформі. Довелось переінакшити зовнішній вигляд, і зараз Полковник був схожим на гота в своєму чорному довгому пальто з тонкої шкіри, високих черевиках, чорному одязі, Таня одягнулась так само, їй личив одяг готеси. І зараз вона смакувала гарячу каву, сидячи на лавці на платформі. Вона звикла дивитись на людей з сідла байка, коли проносилась мимо них на байку чоловіка, і зараз зміна обстановки трохи лякала, та як завжди, саме безпечне місце було під боком чоловіка. Дивувала велика кількість людей вже занурених в свої побутові проблеми, що не помічали краси ранкового неба. Полковник не застосовував сканери комбінезону, намагаючись користуватись тільки внутрішніми силами, і був готовий до подальшого сканування, на інших людей просто не звертав уваги, вміло відсікаючи емоційний фон від впливу на свою свідомість.
Дані Щека та Кия стосовно розпорядку їхнього нового знайомого, були вірними, а сам він мало коли змінював час приходу на платформу. Всі вже знали його любов до кави, і ранок починав з чашечки гарячого напою, ним же і закінчував день. І приходив на вокзал з таким розрахунком, щоб спокійно випити кави, подумати над своїми проблемами. Він появився з хвоста перону, звично піднявшись по дошці, у нього була давня патологія, він не любив платить за проїзд в електричці, і добре відчував коли мали пройти ревізори, і завжди їх вдало уникав. Його стрімка хода, з плавним переходом п’ятка-носок видавала в ньому вмілого ходока, видно було, що він звик довго ходить. Зайвим свідченням цього були високі черевики, з шнурівкою, товста підошва вберігала ногу від всіх недоліків дороги. В черевики були заправлені чорні джинси; зважаючи на погоду, він одягнув чорну "косуху", трохи топорні шви якої говорили про ручну роботу. Його висока та зсутулена постать і справді вилітала з загального фону, і багато людей при його появі припиняли розмови, і довго дивились йому в слід, або насмішкувато супроводжували його поглядами. Можливо причина була не вмінні підібрати одяг по розміру, можливо, причина ховалась в іншому. Полковник помітив як молодий чоловік через темні окуляри перехоплював погляди, і й собі цинічно усміхався. Ця людина і справді бачила всі позитивні та негативні прояви людської поведінки та емоцій, і завжди це викликало цинічну гримасу болю та сарказму. Полковник намагався дивитись на людину периферійним зором, де очі найбільш чутливі і більша реакція на зміну картинки, та молодий чоловік відчув хвилю уваги, і кілька хвилин дивився мало не у вічі Полковнику. На обох були темні окуляри, тільки Полковник мав можливість бачити сам погляд цієї людини, а той тільки відчував його, і вони добре відчули силу один одного. Потім молодий чоловік досадливо поморщився, ніби переконався, що його візаві значно слабший емоційно, та сильніший фізично, і відвів погляд. По його глибокому переконанню тривалі погляди один одному у вічі виклик на поєдинок, а він не вважав себе вмілим бійцем. Потім його погляд зупинився, став більш розширеним, він добре бачив як Таня тулилась до плеча чоловіка, картинка повного поєднання та гармонії закоханих душ викликала новий приступ болю, на обличчі, на якусь мить, виникла інша усмішка, доброзичлива, гарна, спокійна. Полковник добре бачив емоції, але й при особливому бажанні не міг пройти в ментал нового знайомого. Як не дивно, він давно знав про свої здібності, про деякі міг тільки здогадуватись, деякими ледве – ледве вмів користуватись. На цьому спостереження довелось урвати, наближалась електричка, і люди почали готуватись до посадки.
Такого хамства, байдужого ставлення один до одного Полковник ще ніколи не бачив, а він вважав себе знавцем людей, з його то здібностями. Та раніш він не стикався з цим так щільно, коли почав заходить до вагону. Тіточка, що хвилину назад сльозливо скаржилась на своє здоров'я, зараз з силою пропихалась до вагону, досить нахабно тицяючи кулаком у спину, дядечко, він прийшов буквально за хвилину до приходу електрички, досить великим черевом як тараном розпихнув кількох молодих людей. А попавши до вагону, люди ставали мало не біля самого тамбуру, чіплялись за поручні, і вже непорушно стояли в проході, заважаючи тим, хто хотів пройти далі, людям доводилось проявляти дива акробатичної гнучкості, щоб пройти далі. В тамбурах, як завжди, утворилась давка, вже чулись обурливі вигуки, побажання їздить в таксі, хтось комусь наступив на ногу важким черевиком, хтось стримано вибачився, намагаючись надати своєму голосу стриманої холодності. Щоб зайти до вагону самому Полковнику, йому довелось примінити деяку фізичну силу, підняти за лікті Таню, і так зайти до вагону, і так тримати, притиснувши до себе, впираючи спиною в стінку, вберігаючи від штовханини та вагонної задухи. Вона тільки вдячно усміхалась, обіймаючи його за шию, і визирала з за його плеча на людей.
"Вибач, маленька, та це не на довго, на Святоші більшість людей виходить, наша людина їде значно далі." – "Так, милий, не хвилюйся, все добре." – тихо відповіла, знаходячи його гарячі уста; їх мало хвилювало, що навколо багато людей. Чим і викликали цілу бурю нарікань та заздрісні погляди.
Двох денне спостереження мало чим доповнили висновки групи Щека, ця людина жила по раз і назавжди встановленому розпорядку. Рано підйом, о пів на п’яту ранку, вихід з дому пів на шосту. Він завжди йшов тим самим маршрутом, знайомим до кожної дрібнички, до кожного камінчика на дорозі. До дому добирався намагаючись не виходить від звичного маршруту, який інколи залежав від часу виходу з роботи, чи від того, чи не потрібно зайти до сестри на роботу. Вийти на емоційний рівень спостереження не вдавалось, ця людина, ніби виходячи з дому, одягала на себе кокон не проникливості, а вести спостереження навколо будинку заважало таке ж саме поле. Особливо воно відчувалось в його кімнаті, лишалось спостерігати через вікна будинку, через систему спостереження.
Осінь більш вступала в свої права. Погода псувалась з кожним днем, хоч прогнози були заспокійливими, обіцяли сонячну погоду, та малі вітри. Спостереження довелось зняти, Полковник не хотів ризикувати здоров'ям своїх друзів, хоч вони й не нарікали б на холод та сирість; довелось перейти на дистанційне спостереження, хтось з хлопців постійно сидів перед монітором системи. І розслаблялись тільки коли людина заходила до будинку, прилади відмовлялись працювати, натикаючись на потужне енергетичне випромінювання.
Тим часом Полковник винайняв для команди п’яти кімнатну квартиру в новій висотці, в центрі міста, перевага якої з поміж інших була в наявності окремого боксу в підземному гаражі, що було зручно для байкерів, можна було вільного часу зайнятись детальним оглядом та ремонтом машин. Головне, було необхідно підготувати машини до осінньо-зимового періоду, не хотілось сидіти постійно в кімнатах, хотілось і вийти на дорогу.
Маючи вже достатньо висновків, Полковник не хотів, щоб його основна частина місії лишилась не виконаною. Він мав зобов'язання перед своєю цивілізацією, і мав підготувати необхідні висновки командуванню на той випадок, коли про нього згадає координатор групи розвідників, що прибули сюди з далекого майбутнього. Не зважаючи на велику кількість інформації, що вклав у свої висновки, всі вони зводились до кількох основних тезисів.
"Людству ніколи не пізно почти змінюватись. Варто частіше згадувати про вічні істини, важливі для всіх, актуальні завжди. Нагадувати любими способами, музика, література, та так нагадувати, щоб людину перетрусило, вивернуло на виворіт. Частіш ніж раніш, дивитись в небо, не тільки підводячи очі в молитвах до вищих сил. Головне, перш за все відмовитись від стандартів, від штампів в вихованні дітей, від стандартизації індивідуальностей. Надати змогу людям з власними поглядами на життя заявити про себе, не змушувати замикатись в своєму світі, а кричати про себе, дозволити змінювати світ. Більшість з них здатні поставити світ на дибки.. "
Полковник ще раз переглянув записи, і лишився вдоволений. При зустрічі з координатором він передасть ці відомості завантажені на мікро-кристал в вигляді монети номіналом в одну гривню. Це було останнє, що входило в виконання його місії, на цьому можна було й завершити роботу, як тільки дані перейдуть до координатора, він може вважати себе у відставці, і совість його буде чистою. Як тільки ця думка сформулювалась, до кімнати зайшла Таня, зі здивованим виглядом передала йому трубку мобільного телефону; дзвонити було нікому, всі були дома. Тим не менш, приклав трубку до вуха, і тут же почув чоловічий голос, з приємним бархатним баритоном: - "Старому лейтенанту Старшинському наказано бути в клубі "Централ" за дві години." – Полковник не очікував, що про нього згадають, і згадають саме зараз. Ну, чому це відбувається саме зараз? Голос в трубці вимогливо мовчав. Довелось пригадати, що він і досі належить до корпусу розвідки. – "Єсть бути в клубі "Централ" за дві години." – чітко відповів, і тут же в трубці пішли короткі гудки відбою.
Відклавши трубку помітив всю команду в кімнаті. Таня повідомила про дзвінок з номеру який не визначався. Полковник намагався заспокоїти серцебиття, та зберегти залишки самовладання. Обвів стриманим поглядом всіх друзів, він не любив коли його розгублення, слабкість бачив ще хтось. Та кожен з них по своєму відчув його стан, все звелось до одного, в старшого брата почались важкі часи, йому потрібна підтримка та допомога.
"Мені призначено зустріч в клубі "Централ" за дві години. Скоріш всього, за мною постійно спостерігали використовуючи супутники на орбіті." – "Що від тебе вимагають?" – Хорив краще всіх розумів ситуацію. – "По всьому координатору здалось, що пів року в цьому часі, достатній період для проведення розвідки та аналізу ситуації. – Полковник вперто труснув головою, розкидаючи волосся по спині. – Думаю, це на краще. Я не маю наміру більш лишатись в рядах корпусу розвідки, тепер мене мало приваблює відкритий простір." – "Ти й справді вирішив лишитись тут, і поміняєш не відомі планети, на Землю?" – Кий був здивований, і не приховував цього. – "А ти, що вибрав би? Відчуття сім'ї, друзів, братерство, чи постійне очікування удару в спину?" – "Перше, однозначно перше.." – "От і я зробив свій вибір, ви моя сімя, мої брати." – з наголосом відповів Полковник, і ще раз обвів поглядом команду, зустрічаючи світлі погляди друзів. – "В такому разі, попіклуймось, щоб твоя спина була захищена." – тихо мовив Хорив.
Вони зайшли до пів темної зали клубу окремо один від одного. Таня намагалась бути поруч чоловіка, та по його проханню лишилась з Хоривом, біля Либідь вона почувалась затишніше. Сам Полковник пройшов до стійки бару, туди привело внутрішнє відчуття, саме там сиділа людина з його часу, наділена великими повноваженнями для роботи в цьому часі.
Трохи зсутулену постать чоловіка, вдягнутого по останньому писку моди, Полковник помітив одразу ж, навпроти нього височів келих з молочним коктейлем. Полковник сів поруч, і жестом замовив холодного пива, і тихо промовив, ніби про себе: - "Старший лейтенант Старшинський прибув по вашому наказу." – "Дуже добре, старший лейтенант, - чоловік легко повернув голову, та окинув широким поглядом могутню фігуру розвідника. – Ви дуже пунктуальні, стар-лейте. Я капітан Стаун, координатор групи розвідників." – "Як зрозуміти, що ви вийшли на мій номер, який знають тільки мої друзі? – Полковник і не думав далі слідувати букві уставу та дисципліни. – Ви стежили за мною, чіпи в голову?" – "О, ні, Владе, вам добре відомі можливості нашої апаратури, я вийшов на вас через супутники на орбіті. Це й допомогло вийти на ваш номер. Та не будемо відволікатись на дрібниці, Владе. У вас було пів року на виконання місії, вашого досвіду виживання, знань, було достатньо, щоб скласти з ситуації цілісну картину і мати власні висновки." – У відповідь Полковник поклав на стіл інформаційний кристал, у вигляді металевої гривні. Капітан протягнув руку до монети, але не встиг забрати, його зупинив Полковник. – "Зачекайте, капітане, е новина, яка дуже сподобається вам та вашому командуванню. Коли ви мене вислухаєте, кристал можете забрати. – У відповідь капітан усміхнувся, і переніс руку до високого келиха з коктейлем. – Не буду багато говорити, капітане. Я вирішив залишитись тут.. Я не хочу повертатись туди, де мене ніхто не чекає. Я надто довго був за межами корпусу, щоб знову виконувати команди та слідувати букві уставу. Щоб потім ви не робили, чи не говорили, знайте, я не повернусь!" – "Люди, що на цю хвилину в упор дивляться мені в спину, ваші друзі, Владе?" – Полковник легко усміхнувся, відчуваючи на спині погляд Тані. – "Більше ніж друзі, капітане. Моя дружина, моя сестра, та мої брати. Саме вони дали сенс до життя, і стали моєю родиною, якої я не мав там, в 25 столітті Землі. І якої вперто позбавляли протягом всього навчання в академії. Ви маєте право арештувати мене, силою забрати з собою, та не думайте, що вам дозволять вийти з клубу." – "Ви так впевнені в своїх друзях, та їхніх силах?" – "Більш ніж.." – стримано усміхнувся Влад, і забрав руку з монети. – "Я знав, що так буде, Владе.. – капітан зробив тривалу паузу, заховав монету до кишені, легко усміхнувся. Рішуче махнув рукою, ніби прийняв важливе рішення. – До біса все.. Вам буде цікаво дізнатись, що всі темпоральні групи виявили бажання лишитись тут; майже всі вони були сенсетиви, і кожен по своєму проявив свої можливості тут. Командуванню було важливо знати як поведуть себе люди, наділені великими внутрішніми силами, це одна з складових виконання місії, чомусь змінилась думка про подібних людей, вже почали вважати, що за ними майбутнє нашої цивілізації." – Влад стримано усміхнувся, добре коли подібних до нього, божевільних шаленців вистачає і тут, і там. – "Цього було необхідно очікувати, капітане." – "Як вас зрозуміти, Влад?" – "Дуже просто, отримавши великий розвиток, людство почало відмовлятись від багатьох речей, важких але дуже необхідних. Необхідних, щоб відчувати себе повноцінними людьми. Частину роботи переклали на машини та роботів, а частину.. вам добре відомо для якої мети було пущено на потік народження дітей з пробірки?" – "Так, - здивовано відповів капітан, - та й вам це добре відомо! Видно, ви справді інший, Владе. Дітей з пробірки вирощували для захисту кордонів відомого простору, та розвідки не відомих планет, надававши їм тих можливостей, яких люди самі не мали. Сила, не вразливість, спритність." – "Так, але це тільки один бік, як у медалі за відвагу, це тільки гарні та красиві слова, капітане. А є інший бік. Всіх дітей виховували по одному стандарту, по єдиному штампу, викорінюючи індивідуальність, та право вибору. Любий відхід від прийнятих стандартів вважали браком, і жорстко з цим боролись. Власне мене обійшла чаша сія. Я надто рано виявив в собі великі здібності і навчився їх приховувати, коли б ескулапи академії не помітили відхід від стандартів перед самим дипломом, може моє життя пішло інакше. .." – "Я уважно вивчив вашу особову справу, Владе. Та ваш випадок далеко не єдиний, все частіш і частіш проявляються сенситивні здібності, діти вчаться думати і приймати неординарні рішення. Частіш всього виходячи за рамки прийнятних стандартів та форм." – "За такими як вони майбутнє всієї цивілізації. Не потрібно шукати вихід з кризи копаючись в брудній білизні минулих поколінь. Подивіться ширше, капітане, на звичайних людей, прогуляйтесь по Землі, переночуйте під відкритим небом біля вогнища. Тільки не залишайте відкритою спину, по степам шустає багато різних людей. Вийдіть за межі академії, подивіться як та чим живуть звичайні люди. Я то цього достатньо надивився, і живучи на Землі 25 століття, і живучі тут. І тут і там, людей заганяють в рамки стандартів та штампів." – "Вам видніше, старший лейтенант Старшинський." – "Вибачте, але мене звуть Влад, і я давно не належу до складу розвід-корпусу. З тих пір, як мене відправили в тривалу відпустку. Я прийняв завдання з одною метою, вирватись з клітки, якою стала наша Земля. Так, я мав на меті провести розвідку, але повертатись не мав наміру. Так чи інакше, повертатись я не мав наміру." – "Я чекав на ці слова, Владе. Ви доросла людина, у вас велика школа виживання, і не мені вас повчати. – Капітан посміхнувся з видимим жалем. – В корпусі вас більш ніщо не затримує, я ж пов'язаний наказом, більш того, у мене там родина. Не думаю, що командування буде щось робити, щоб повернути кілька тисяч розвідників-сенсетивів, що здатні поставити Землю на дибки, може в цьому теж буде ваша допомога майбутнім поколінням. Ви надто чисті, ви та подібні до вас, Владе, тому я не боюсь, що ви використаєте технології майбутнього, свої сили та можливості у шкоду простим людям. Я ж, в свою чергу, постараюсь, щоб всі рапорти потрапили не тільки до рук командування, але й дійшли до вищих кіл влади. – Капітан поглянув на годинник. – Мені пора, Владе. Скажіть, що змусило вас залишити берега Затоки, і мчати через половину України?" – "Я почув сигнал про допомогу в ментальному режимі, капітане. Сліди привели сюди, людина і справді потребувала допомоги. Кілька тижнів ми вели спостереження. Ця людина має великі можливості та сили, хоч і не в повній мірі їх використовує. Я хочу допомогти цій людині, з'ясувавши в чому саме полягає допомога." – "Зрозуміло, зрозуміло, - в задумі відповів капітан. – Саме для цього ви передали своїм друзям навики виживання, розширили їхні здібності, та передали деякі знання майбутнього?" – "Не тільки, коли я познайомився з ними, вони були в депресії, від не розуміння та не приймання законів цього світу. Я вже був у їхньому положенні, а по легенді я байкер, що хоче повернутись на дорогу. Я допоміг їм знайти свій шлях в житті, і ми створили банду байкерів, де свої власні закони та правила, більш наближені до законів та правил байкерських банд старої формації. Коли ми тільки виходили на дорогу, я думав, що з такою підтримкою, виконання місії буде кращим, та потім ми більш здружились, коли я повірив їм, а вони мені, саме тоді я й почав вчити та тренувати. З такими людьми як вони, можна поставити весь світ на дибки. Вони всі сильні сенсетиви, я ж тільки відкрив їхні можливості та навчив ними користуватись в повній мірі." – "Вони знають про ваше справжнє обличчя?" – "Довелось відкритись, інакше не можна було. Як можна вірити людині, коли вона ховає своє лице?" – "Ви поступили вірно, Владе. Подібну дружбу та довіру необхідно цінувати, берегти як зіницю ока. Мені час йти, справи, як ви розумієте, Владе. На прощання, я маю для вас дарунок. Людина, якій ви хочете допомогти, з неї взято генетичний матеріал, більша частина якого пішла на створення вас, Владе, саме тому ви носите його прізвище. Думаю, знання про це, допоможе вам у вашій справі." – Капітан тихо попрощався, а Полковник лишився сидіти за стійкою бару. Він був непорушний як скеля.
Коли по обидва боки від нього сіли його друзі, а Таня взялась за його руку, в Полковника вже визріла нова думка. Все стало на свої місця. Ось чому він так виразно почув крик про допомогу, ось чому вони між собою схожі. Ця людина його далекий предок. Час ставити світ на дибки, час починати боротись зі стандартами!
здесь суставы вялы, а пространства огромны
здесь составы смяли, чтобы сделать колонны
одни слова для кухонь другие для улиц
здесь сброшены орлы ради бройлерных куриц
и я держу равнение даже целуясь
на скованных одной цепью
связанных одной целью
скованных одной цепью
связанных одной целью...
можно верить и в отсутствие веры
можно делать и отсутствие дела
нищие молятся молятся на
то, что их нищета гарантирована
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=373858
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 28.10.2012
Розділ шостий.
Полковник та Таня на весь цей час розчинились в натовпі людей, ні на мить не розмикаючи рук, перебуваючи в своєму, уособленому світі, не зводячи один з одного закоханих поглядів, мало помічаючи, що робиться навколо. Вони бували кругом. Захоплено, з дитячим подивом, відчуттям дива та свята, Таня спостерігала за тим як молоді люди, без страшно, з помітним бахвальством, жонглювали факелами, довгими палицями, на яких горів живий вогонь. Як довгими мотузками, з палаючою паклею на кінці, вимальовували в темряві химерні візерунки, від легкого жаху прикрила рота, коли дівчина її віку почала видувати вогонь прямо з рота, зовсім не хвилюючись, що може обпалити свої уста. Тільки Полковник стримано усміхався, для нього не були таємницею більшість фокусів, чи трюків. Його погляд бачив багато елементів з бойових мистецтв, при особливому бажанні, він міг би повторити всі, ось тільки мовчав, не хотів приймати святковий настрой в подруги, і робив вигляд, що теж захоплюється яскравими трюками та вогняним дійством, свідками якого вони стали.
Вони тривалий час провели на ногах. Таня, щоб не впасти від втоми, чи не досипання, спробувала підживитись енергетичними напоями. Та після перевірки Полковником на аналізаторі, вони опинились на смітнику – висновки показали велику наявність хімічних продуктів, що могли зашкодить молодому дівочому організму. Легка образа в очах дівчини, вивели його на кілька хвилин з себе. Почавши відчитувати, не міг довго витримувати суворий тон. Після того як Таня заховала своє обличчя в нього на грудях. Навіть коли він був з нею суворим, вона як дитина, ховалась від нього у нього ж на грудях. Довелось йому, щоб дівчина надалі не відчувала втоми, ні тут, ні за інших обставин, відкрити в ній канал енергетичного насичення. Організм дівчини був сприйнятливий до подібного відкриття внутрішніх сил, і прискорити процес метаболізму, щоб дівчина могла накопичувати внутрішні сили і від продуктів споживання. Як за звичай, після подібного прориву в розвитку організму, необхідно дати первинний заряд, як це не дивно звучить. Поруч був кіоск і необхідне устаткування для приготування шаурми; молодий шаурміст був здивований коли молода пара по кілька раз підходила за подвійними порціями його товару, та великими чашками гарячого чаю.
За дві доби подібних розваг обом захотілось спокійного усамітнення. Друзі виявили бажання ще лишитись на фестивалі, а Полковник не дуже й заперечував.
Не дивлячись на значну втому, поскидавши одяг в номері, молода пара на довго зачинилась в кабінці душу. Маленька, вона не була пристосована для подібних розваг, та подібна відносна тіснота давала більше відчуття близькості, коли можна спертись спиною об стінку, повиснути на сильних руках чоловіка, відкинути голову назад, і віддатись його любові, його ніжності. Коли можна кохатись до без тями та самозабуття, і вийти з кабінки тримаючись один за одного. Ніби в сильній руці, чи округлому плечі, була та опора, яка робить можливим зміщення Землі з своєї орбіти; хоча, для обох так і було.
Розслабившись в кріслі, Полковник спостерігав як Таня по телефону замовляла вечерю. Голосом повним власного достоїнства, інколи допускаючи інтонації властиві блондинкам або зманіженим дамочкам, вона цікавилась продуктами та стравами які готувались сьогодні на кухні ресторану, потім так само довго обговорювала винну карту, і тільки потім замовила пишну та розкішну вечерю до номеру. Йому подобалось як Таня себе вела, на завершення розмови дівчина, тоном, що був би властивій королеві, подякувала за увагу, і лукаво усміхнулась чоловіку. Вона й справді була королевою, королевою його життя. Свого часу, ще під час тренувань та розширенню можливостей своїх друзів, Полковник, просто заради втіхи дитячого самолюбства і гордості дівчини, посилив її слабкі здібності голосового впливу. Саме замовляючи вечерю, вона на повну скористалась своїми здібностями. Важко уявити стан чергового по ресторану, що має приймати замовлення з номерів, йому могло здатись, що з ним розмовляє одночасно кілька жінок. Поклавши трубку, Таня помітила на очах, на устах чоловіка дитячу, широку усмішку. З нею він не ховав своїх почуттів. – "Ти можеш звести з розуму любого, будь з цим обережна." – По чолу дівчини пройшла тінь. – "Досить того, що я звела з розуму тебе, для інших у мене є інше, відьомський крик." – надто серйозно відповіла вона, та не витримавши відкритої усмішки чоловіка, розсміялась і сама. Вони не залишили номеру й тоді, коли друзі повернулись з фестивалю. Полковник ввічливо відхилив запрошення до ресторану, і попросив всіх бути готовими до виїзду наступного ранку. Час був рушати далі.
Вони залишили околиці міста коли сонце тільки почало свою ходу по небу. Пора була рання, саме зараз по особливому відчувалась осіння пора. Дні ще були жаркими, але зараз холодний вітер змушував щільніше застібнути куртки, міцніш притискатись дівчат до широких спин хлопців, ховаючись від вітру, відчуваючи тепло своїх коханих. Користуючись ранковим часом, поки трасу не заповнив постійний потік машин, Полковник повів свою банду на великій швидкості, в котре зайнявши центральну частину полоси ромбовим построєнням. Швидкість більше сотні кілометрів, кілька важких ділянок дороги, змусили його задіяти локаційну систему комбінезону, і параметри дороги, стан покриття, можливі перепони, ставали видимі на внутрішній частині шолому, зовсім не заважаючи керувати своїм важким байком. Саме завдяки цьому він звернув увагу на дві машини, що ніби супроводжували їх, не наздоганяючи, і не відстаючи вже кілька годин. В цей же момент почув голос Щека в шоломі: - "Полковнику, у нас гості. Любитель настояти на своєму, настирливий тип. Він запав на Таню, і не хоче відмовитись від бажання заволодіти нею. В машинах з десяток бойовиків з банди міста, так би мовити, це його власна гвардія. Через десяток кілометрів пост ДАЇ, про нас вже повідомили, і нас чекатимуть. Зупинять по причині перевищення швидкості. Саме тоді він і надумав відбити Таню." – Полковник відчув як дівчина сильніше до нього притислась. Новина була не з приємних, але нікого не злякала. На дорозі бувають різні ситуації, чи не для подібних і тренував всіх Полковник. Новина змусила тільки міцніше взятись за кермо байка в готовності збільшити швидкість. – "Ти вже маєш варіанти розв'язки?" – В подібних випадках можна було надіятись тільки на можливості Щека. – "Тут їх багато, всі приводять до арешту при втечі під час огляду документів. Строк чи виплата великої суми штрафу. В любому випадку нас мають на довго затримати, поки він відвезе Таню по далі." – "Прекрасно, дуже прекрасно, - з холодним цинізмом усміхнувся Полковник, друзі знали, що означає подібний тон. – Діти мої, настала та благословенна мить, коли настав час навчити вас впливати на долі людей. Впливати на реальність, та керувати реальністю. Будемо грати на ефекті несподіванки, та йти до кінця. – У відповідь друзі дружньо перемигнулись ліхтарями байків, сигналізуючи про свою готовність грати по правилам Полковника. – Либідь, відводь погляди на посту ДАЇ, нас не повинні взагалі бачити, щоб не відбувалось. Роби з ними, що хочеш, це вже твоя справа. Щек, варіанти зупинки на посту машин?" – "На машинах номера мерії, їх не зупиняють." – "Зупинять!" – "При серйозному розвитку подій, затримка в русі буде становити кілька годин, цей чоловік купив всіх і вся." – "Це мені й потрібно, головне збити самовпевненість." – "Як ти хочеш їх зупинити? – Запитала Либідь, просто не могла уявити, що подібне можливе. – На посту чотири патрульних." – "Головне, щоб вони нас не бачили. Ти справишся?" – Полковник міг би й сам відвести погляди, але хотів, щоб друзі колись почали застосовувати на практиці свої можливості. – "Я можу їх змусити станцювати стриптиз на машині." – з допустимою долею лукавства, відповіла Либідь. – "Буде достатньо, коли вони нас не помітять." – стримано відповів Полковник, виходячи на ментальний рівень програмування системами комбінезону, готуючи коротку ментальну програму для постових. Їхня не розвинута свідомість, і справді дозволяла зробити все, що прийде в голову. Всі інші почали готуватись до вистави.
Події розвивались з швидкістю пересування головного байка. Патрульні і не звернули уваги на ромбове построєння байків, що пронеслись мимо, значно перевищуючи швидкість, займаючи головну полосу траси, виходячи на роздільну смугу, цього всього було достатньо на зупинку та позбавлення прав за порушення правил дорожнього руху. Патрульні безжально зупинили кілька машин, тільки не звернули уваги на байки. І тільки коли повз них мали пройти два чорних джипи, патрульні проснулись від сплячки. Вимогливий помах смугастої палички змусив машини різко загальмувати, зійти на обочину. Пасажирів нічого не могло врятувати. Ні розмахування червоною книжечкою, ні обіцянки подзвонити начальству постової служби, всіх ввічливо зате суворо попросили вийти з машини.
Далі вже не було цікаво, та й відстань яка поступово збільшувалась, стала на заваді бути глядачами подібного дійства. Хоча не було важко здогадатись про фінал спектаклю. А Полковник добре знав про наслідки метальної код-програми, яка мала пробудить, хай не на довго, почуття обов’язку, відповідальності в патрульних, головне, почуття власної гідності. Бо коли не діють подібні вмовляння, людина переходить до спроб дати хабара. Далі все мало йти по протоколу. В машині було знайдено кілька пакетиків з кокаїном, а п’ятеро бойовиків перебували в розшуку, і дуже тривалий час, за скоєні ними важкі злочини. До Полковника доносилась легка луна пси-настрою на посту ДАЇ, це змушувало його усміхатись з жорстокістю, що було не властиво йому. Людина в джипі в перше була розгублена, в перше в її житті гроші не допомогли врятувати ситуацію. На тривалий час настирливий тип відмовиться від думки наздоганяти банду байкерів; від свого задуму він не відмовився, але початок було зроблено.
Коли пост ДАЇ залишився далеко по заду, Полковник запитав в Щека, щоб тільки переконатись в своїх відчуттях та припущеннях: - "Що тепер?" – "Він надто впливовий, затримка на посту розлютила його. Та у нас багато часу, поки він наважиться піти на з'ясування стосунків. Між іншим, ти був правий, в машині було знайдено наркотики, зброю, а кілька людей перебували в розшуку, вони візьмуть на себе всю провину, і підуть під суд. Два патрульних, за виконання своїх обов’язків під час арешту злочинців, отримають нагороди та підвищення по службі, інші покинуть брати хабарі, і теж матимуть подяки від командування." – У відповідь Полковник тільки жорстко усміхнувся, впливати на долі людей він не любив, надто погані наслідки могли бути. Їм ще пощастило, що ці люди не мають високо організовану психіку, і це втручання пройде без особливих негативних наслідків. – "Добре, що у нас далі по курсу?" – "При дотриманні подібної швидкості, за три години кафе з заправкою, затишне містечко." – " Йдемо з такою швидкістю. Щек, Либідь, дякую, все пройшло відмінно, дякую, ви молодці. Всі молодці." – у відповідь Полковник помітив дружнє переморгування фарами всіх друзів. Тільки Кий відгукнувся, намагаючись надати своєму голосу дитячої вередливості: - "Полковнику, ти позбавив нас можливості помахати кулаками." – Та замість Полковника відповів Щек: - "Той тип, по своєму він теж вміє керувати подіями. У нього виявились дуже вже впливові друзі, його затримка в відділенні становитиме кілька годин." – голос Щека був стриманий, постійне сканування реальності на зміни подій, що стосувались саме команди, не дитячі забави для молодої людини. Полковник послав юнаку теплу хвилю вдячності, і стримано відповів: - "От в кафе й поговорю з ним." – від подібної стриманості йшов мороз по шкірі. Ніхто не любив настирливих людей, що йшли до мети по трупам, не зважаючи на інших людей.
Заправка та кафе при ньому, мали й справді зручне розташування. Від траси відділяла лісова смуга, а перед кафе невеличка площадка для стоянки машин. Одразу ж після заправки, та оновлення мастила в машинах, доливу води в охолоджувальні системи, байки поставили на стоянці, а друзі зайняли окремі столики, зайнявши всі вільні, і вели себе не зворушливо. За час відпочинку, смакували гарячий чай з тістечками та обмінювались короткими репліками, ці люди вміли користуватись короткими хвилинами відпочинку, та очікування.
Вже три чорних джипи вилетіли на стоянку, нахабно, мало не зачепивши байки зупинились, перегородивши доступ до машин. Це було нахабно, відверта погроза молодим байкерам. Щек перший повів поглядом у бік машин, його погляд зупинився на першій, і красномовно почесав кулак правої руки. Все було зрозуміло й без слів, в першій машині сидів вже знайомий настирливий тип; всі в машинах налаштовані на бійку.
Не озираючись на друзів, неквапливо, розслаблено, Полковник вийшов на стоянку, тримаючи в руці картонний стаканчик повний гарячого чаю. Важко було сказати, що задумала ця людина, вся в чорному шкіряному прикиді байкера, його погляд ховають чорні окуляри, ще й руки зайняті. Стоячи навпроти машини ця людина кілька хвилин займалась тим, що намагалась припалити на вітру сигарету. Аж поки, по озиравшись по бокам, поставила стаканчик на капот найближчої машини. Це вже було нахабством, ну на, що подібний телепень здатний? Хай він і має ріст більше двох метрів, і накачані м'язи, думали бойовики в машині, набрані з колишніх спортсменів, чемпіонів по рукопашній, карате. Сам шофер першим не витримав подібного нахабства. Висунув голову з бокового вікна: - "Гей, братан, забери тару з машини." – Полковник чемно усміхнувся, але прохання не виконав. Від голосу з глибини машини, голова шофера зникла, і опустилось бокове скло з пасажирського місця, з відти виснулась вже знайома голова, ніхто не помилився, давній знайомий який нахабно заявляв про своє уподобання Танею, подібні типи не зупиняються в досягненні своєї мети. Намагаючись, щоб його голос був чемним, хоч самого трусило від злоби, тип ввічливо попросив: - "Шановний, можна вас на хвилинку. – Зберігаючи розслаблену усмішку на устах, Полковник підійшов до машини, і нагнувся до вікна. Легка тінь відрази пройшла по його обличчю, коли виявив дуло пістолета з глушником, що дивилось прямо у вічі. У нього не раз стріляли, він добре знав можливості комбінезону і швидкість своєї реакції, на його устах виникла легка цинічна усмішка. Не помітивши її, тип тихо промовив: - Хай дівчина вийде з кафе, і сяде до машини. Тоді з вами нічого не трапиться, я не знаю хто ви, але від кулі ще ніхто не тікав." – Усмішка Полковника стала більш цинічнішою. – "А ви вперті, шановний. За інший обставин, це можна було тільки вітати, а за цих.. – його рука миттю дісталась дула пістолета, сильні пальці зігнули в дугу довге дуло. Це зайняло буквально кілька секунд. – Вибачте, але я вже говорив вам, ця дівчина танцює тільки зі мною, і не мені говорити з ким їй їхати далі. Вона сама все вирішує, і не вам теж, це вирішувати." – тихо промовив Полковник, не змінюючи тону голосу, та тип в машині, всі, хто чув ці слова, відчули холод порожнечі по ногам. Сам же тип перебуваючи в прострації, переводив погляд від зігнутого дула пістолета, на Полковника, що вже рівно стояв біля машини. Відчувалась і сила і жорсткість. Саме дивне, вся сила, впевненість, яскраво переплітались в ввічливістю та вмінням довести своє і без застосування фізичної сили. Ось тільки одного вони всі не могли помітить, холодний тон не пов'язали з холодом по ногам.
Забравши чай з капоту машини, Полковник з щирою саркастичною усмішкою спостерігав як машини швидко залишили стоянку. На певний час вони вбереглись від бійки, викинувши стаканчик, повернувся до кафе. Його повернення вітали мовчазним схваленням.
"Щек, що далі?" – запитав Полковник, відчуваючи, що розмова на стоянці змінила наміри типа в машині. – "Ти вилітаєш з всіх можливих реальностей, я не бачив цього варіанту, - розгублено повів очима Щек, - стосовно типа, він не відмовиться від свого задуму, хоча вже почав задумуватись." – Полковник нічого не встиг відповісти. Все його могутнє тіло скрутило від сильного болю. Це був чужий біль, не фізичний, скоріш на емоційному рівні, та такий сильний, що свідомість на мить залишила Полковника. Коли ж свідомість повернулась, помітив Таню, вона турботливо тримала його руку, потім помітили маску болю всі інші. – "Полковнику, що трапилось?" – запитав Хорив, його обличчя було подібним до обличчя Полковника, маска від внутрішнього болю. – "Знову цей поклик про допомогу. Я вже маю більш чіткіший напрямок. Ми не повинні більш надовго затримуватись, відпочинемо коли прибудемо на місце. Щек, район Київської області, напрямок ближче до Тетерева, радіус пів сотні кілометрів. Визнач маршрут, щоб не було частих зупинок. Либідь, з'ясуй, нам потрібні баклаги для кави, запас продуктів, щоб не займатись готовкою під час перегону. Візьмеш з собою Хорива, Кия, Таню. Хорив, тобі доведеться навантажити свій байк." – відповідь Хорив тільки хитнув головою в знак згоди. Люди дороги збираються швидко. Гаман Полковника був бездонним, вірніше кишеня великої сумки, з якої він знову дістав пачки грошей, перев’язані банківською упаковкою, купюри мали одне достоїнство номіналом з кількома нулями. Більша частина пачок зникала в внутрішній кишені косухи Либідь, якась частина роздавалась друзям на кишенькові витрати, якась частина зникала в кишенях Полковника, подібне фінансування групи вже нікого не дивувало, і не викликало поганих відчуттів – всі розуміли, Полковник не буде скупитись ні на які витрати, як на банду, так і на кожного окремо. Можливо в такий спосіб, можливо значно в інший, мало хто з людей банди серйозно ставився до фінансового благополуччя, Полковник опікався ними, його молодими друзями. Його мовчазний авторитет давно став безсумнівним, як і його постійна готовність допомогти, любої хвилини. Важче було звикнутись з постійним відчуттям погляду в потилицю, це Полковник виставив над кожним точки емоційного спостереження, щоб бути готовим реагувати на ситуацію.
Та й з цим можна звикнутись, думав Щек, вже звично налаштовуючись на тривалий швидкісний перегін. Його свідомість почала роздвоюватись, раніш це було болісно, зараз швидко. Одна частина стежила за дорогою, керувала байком, друга перебувала в постійній готовності до змін в реальностях. Дрібні деталі мало його цікавили, він добре знав, що сам Полковник не погано бачить ситуацію на дорозі. Щека хвилювали ті варіанти, що стосуватимуться власне його та його друзів, ось тільки не дивлячись на багатогранність реальностей, він не міг побачити варіанти з самим Полковником. І сам для себе знайшов просте пояснення – їхній очільник був людиною іншої епохи, його часова система не стикувалась з резонансом цього часу, він був ніби за межею впливу реальностей, сам їх створюючи.
Щек майже на автоматі керував байком, звично орієнтуючись на дорозі, спостерігаючи за знаками очільника, сигнальними вогнями байка, педантично стежачи за дистанцією між ними. Він по особливому любив ці моменти на дорозі, можна було подумати про своє, або прикинути подальший маршрут... враз картинка змінилась.
Дві чорні машини мчали по трасі їм на зустріч. Удари, постріли. Поламані байки, покалічені люди. Кілька картинок, кілька варіантів розвитку подій, більшість змусили юнака болісно скривитись, від болю юнак мало не втратив керування байком. І тут же почув голос Полковника. Він відчув стан друга, виходить справи не райдужні, інакше б хлопця так не скрутило. – "Щек, що трапилось?" – "Дві машини нам на зустріч. Наміри надто серйозні, щоб можна було обійтись без бійки." – відповів Щек, перекидаючи через ментал картинки розвитку подій. – "Зрозуміло, - саркастично відповів, а Щек почав заспокоюватись, очільник і далі випадав з реальностей, цьому вже можна було довірятись. – Дистанція до машин?" – "Десять кілометрів, Полковнику, вона швидко зменшується." – "Зрозуміло.. Увага всім! Змінюємо построєння, я та Кий, йдемо паралельно, відстань між нами п’ять метрів, Щек, Хорив, за нами по середині, відстань за нами десять метрів, між собою п’ять метрів. Ваша швидкість по обставинам, Кий орієнтуєшся по моїм командам, там побачиш, що робити." – "Полковнику, що ти задумав? Хоч би дівчину пожалів, давай я заберу." – крізь пелену непритомності, голосом повним болю попросив Щек, він бачив тільки фон ситуації, і йому стало страшно. У відповідь пролунав голос Тані: - "За жодних обставин, краще вуха заткніть.." – Кий махнув рукою, а Полковник жорстко усміхнувся. – "Вона права, понизьте рівень звукової чутливості, та ментального сприйняття."
Дві чорні машини рухались паралельно одна одній на великій швидкості, загородивши обидві головні полоси на трасі. Увімкнуті сигнальні вогні, сирена та мигалка на даху змушували зустрічні машини ще з далеку звільняти зайняті смуги. У відповідь на байках Полковника та Кия увімкнулись сигнальні вогні, і пальці раз у раз давили на клавіш звукового сигналу. Кий без слів зрозумів намір Полковника, під опущеними забралами байкерських шоломів не було видно хижих оскалів жорстких усмішок, він сам відчув прилив сил та легкості. Тіло ніби набуло не бувалої гнучкості. Полковник бачив готовність юнка йти на ризик, і міг тільки радіти подібній готовності, і посилати гарячу хвилю підтримки. Хлопчина й без його команд зробить все. Це буде дуже ризикований прийом, найменша помилка грозить травмами, поламаними байками, та він сам вже робив подібне в своєму часі, і не даремно тренував хлопців, і прискорював їхню реакцію.
Відстань між байками та машинами не відворотно зменшувалась. Машини на вільних смугах пересувались невпинним потоком, система відвороту погляду працювала на повну потужність, Полковник не хотів, щоб були свідки подібному вчинку. І почалась гра на виживання, гра на нервах. У виграші буде той, хто не відверне кермо, хто витримає напругу. Дистанція зменшувалась. Все залежало від того, в кого нерви виявляться міцнішими.
Полковник вже виразно бачив розширені погляди обох шоферів, мокрі від поту голені голови, і тут в зустрічній машині погляд шофера почав змінюватись. Від пихатого та рішучого, до відвертого страху. Ще мить, і руки почнуть квапливо крутить кермо машини, підставляючи під удар бік машини. В наступну мить з за спини Полковника рознісся пронизливий крик, який був чутний в кількох діапазонах, який змушував налякану свідомість впасти в прострацію, пригнути голову в порятунку, від якого віяло холодом безодні. В наступну мить два байки стали на "козу" на задніх колесах. Двигуни натужно взревіли, байки, проминаючи бампери, капоти машин, почали підніматись на дах, ламаючи лобове скло, проминаючи свою вагою дах, проїхали по машинам, легко з'їхали на дорогу, ще раз гуркнувши двигунами, помчали далі, як ні в чому не бувало. Три інших байки легко до них приєднались, проїхавши між скаліченими машинами. Вже потім з них почали долинати крики болю та страху, почали вивалюватись люди, виск гальмівних колодок звучав музикою для Полковника та його друзів. Він досягнув свого, більш ці люди не наважаться мати справу з байкерами. До тями будуть приходить ще довго, після відьомського крику людина може й не отямитись.
Тільки за годину Полковник дав знак стати на обочині. Погляди друзів, подив, що не пройшов за цей час, в котре порадували Полковника. Ніхто не сподівався, що подібне можна зробити на важкому байку, ще й не пошкодивши його. В Кия під підшоломником волосся було мокрим, зупинившись він тут же почав квапливо припалювати сигарету, і тільки на третій раз вдалось запалити запальничку, пальці його нервово тремтіли, зате погляд говорив сам за себе. Ментальний шелест голосу Полковника, трохи остудив його запал: - "Не потрібно цим пишатись, мій хлопчику. Так, ти захистив друзів, з іншого боку, покалічив дорогі машини. Не твоя вина, що ці люди нічого не розуміють, крім подібної мови. Та діяти можна і інакше." – "Я спробую, братику." – ледве складаючи думки до купи відповів Кий. Затримка на обочині ще міцніш зблизила друзів, вони побачили чого можуть добитись тримаючись один одного. Вони побачили чого здатні, хай і захищаючи один одного. Хай старший брат говорить, що хоче, вони знають одне – вони здатні і на більше.
Так, ці божевільні шаленці здатні й на більше. Думав Полковник, звично вганяючи себе в стан легкого розслаблення. В такому стані він міг подолати сотні кілометрів не зупиняючись, постійно скануючи трасу на можливість непередбачених зупинок чи затримок. В такому стані починало здаватись, що не він керує важким байком, а машина сама обирає куди їхати та з якою швидкістю. Вони давно знайшли спільну мову, важкий байк, що простояв в комі після того як його зрадив друг, і людина з майбутнього, що тільки тут знайшла свою долю та своїх друзів.
Полковник вів свою банду маршрутом, що проклав Щек і передав в його комп’ютер, і жодного разу не засумнівався в його вірності та тривалості. Він знав, що признаний навігатор все врахував, і тривалість одного перегону в розрахунку на сестер, і зупинки на перепочинок, чи заправку байків. Всі на власні очі бачили силу поклику про допомогу, і його наслідки на Полковника, тому й не виникало питань про тривалість самих перегонів. Це дозволило очільнику гнати байки і в ночі. В таку пору рух ставав менш пожвавленим, швидкість можна було значно збільшити, посиливши системи локації; рух на швидкості в двісті кілометрів за годину міг мати погані наслідки. Та тільки не з його командою, про себе усміхнувся Полковник, відчуваючи на спині спокійні погляди друзів, вони чекали тільки сигналу, щоб чи зупинитись чи збільшити швидкість. На дорозі не лишається часу на зайві запитання чи думки. Вже не раз в них переконався, з такими людьми і справді можна поставити весь світ дибки, не даремно він сам тренував їх застосовуючи технології майбутнього, зробивши з них бійців екстракласу, людей наділених великими внутрішніми силами, та це не зробило їх самонадіянними, надто романтичними вони були, надто чистим сумлінням було, щоб дозволити собі скористатись силами в шкоду один одному чи чужій людині; надто глибокою була любов до дороги та швидкості, подібне доступне тільки ангелам дороги, а вони зараз рідкість.
Як би там не було, але вони добрались до Києва. Одразу ж зіштовхнулись з одною з головних проблем великого міста – заторами та пробками на дорогах. Вони попали в місто в полуденний час, в той час коли повітря особливо гаряче, машин особливо багато. Не рухоме повітря робило видимим випари палива, гаряче повітря з асфальту дратувало горлянку, за годину тянучки, вони подолали тільки кілька кілометрів. В ефірі чулись критичні вислови Щека про свою не здогадливість – він проклав короткий маршрут через місто, зовсім не врахувавши подібних затримок, у відповідь чулись заспокійливі коментарі друзів, та добродушна іронія Либідь, ніхто й не думав дратуватись на друга, чи й думати про допущену помилку. Не було це прийнято, не було і все. Один тільки Полковник мовчав. На його думку, ясновидець групи мав передбачити подібну картинку на дорогах, і просто не використовував на повну силу свої здібності, оперуючи тільки тими реальностями, що могли загрожувати друзям. І навмисно утримувався від висловлення в голос, коментарі та зауваження могли болісно вплинути на Щека. Коли подібне чуєш від друзів, з якими з пелюшок їв кашу з одної соски, і їх садовили на один горщок, це сприймається спокійно, коли ж чуєш від людини, одне слово якої варте всіх інших всього світу, відчуття буде важким.
Відчуваючи, що скоро доведеться дихати через фільтри шолому, чуючи в ефірі покашлювання Либідь, випари, гарячий асфальт перетворили повітря в задушливий коктейль, Полковник застосував кардинальні методи. – "Щек, карту міста та околиць, негайно. Всім бути готовими до порушення правил дорожнього руху, дистанція построєння в цеп, мінімальна." – у відповідь перемигування фарами байків, і голос Либідь: - "Полковнику, вибач, ми всі мокрі від цього пекла, - вона говорила від імені всіх друзів, - може є кілька годин, можемо покупатись в Дніпрі?" – "Зрозуміло, сестричко, дякую, мені самому потрібно було про це подумати." – Отримавши карту міста та його околиць, через комп’ютер комбінезону проклав маршрут через острів Гідропарк, і далі з міста.
Гучно просигналив в знак старту, зробив "козу" на задньому колесі і погнав байк через вулицю, в вузький провулок. Це була ризикована гонитва, через перехрестя, через затори машин, через роздратований шум сигналів та голоси шоферів, через червоне світло світлофорів. Їх не раз намагались зупинити, але все було даремно. Після подібної гонитви Полковник відчув як зрадливо спотіла спина, відчуття холоду по спині було не властиве йому; звичайно, система очищення зніме піт, але відчуття на довго лишиться. Із за власної самовпевненості вони кілька раз дивом уникли аварійних ситуацій, винуватцями яких були вони самі, в першу чергу він сам. Полковник не міг врахувати хамського відношення шоферів до двох колісного транспорту, і зневаги до байкерів.
Коли вони стали під деревами, в кількох десятках метрах від річки Дніпро на острові Гідропарк, Полковник помітив, як тремтять його пальці, тільки по третьому разу клацнувши запальничкою зміг запалити сигарету. Він не повинен був так гнати, не повинен бути таким самонадіянними, так, у нього більше досвіду, у нього над досконале обладнання комбінезону, але за ним йдуть люди, що вірять йому до абсолюту, він не повинен так цим зловживати.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=373856
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 28.10.2012
Розділ п‘ятий.
Командування мене знайшло, і своїм завданням підтвердило всі мої висновки та припущення, зроблені за час вимушеної відпустки. Суть їх полягає в одному.. про це болісно говорити, та цивілізація мого часу досягла такого розвитку, що їй загрожує упадок. Ми колонізували всю Сонячну систему, контактували з десятком розумних цивілізацій, і перетворили в смітник рідну планету, маю на увазі Землю. В погоні за розвитком ми забули про своє минуле, власні культурні надбання, міста Землі перетворені на захламлені музеї, по яким шастають банди покидьків, мародерів, і воюють між собою за право володіння кремлем чи мавзолеєм. Ми забули про ті прописні істини, що роблять нас кращим творінням нашого Творця. Вчені нашої цивілізації пророкують швидкий крах, і говорять, що помилки нашого розвитку потрібно шукати в минулому, в далекому минулому. Саме тоді згадали про мене, і людей, що мають подібну до моєї здатність бачити світ без рожевих окуляр. Саме тому я так виділяюсь з загального фону, я з майбутнього, що прибув в цей час, щоб знайти помилки для порятунку цивілізації в майбутньому…- Розказуючи, Влад ходив по кімнаті, а під час паузи сів на ліжко. Зараз це була людина, що справді побачила світ з його самого гіршого боку, зараз це була людина просто втомлена життям. Без сило припалив нову сигарету, з вимученою усмішкою подякував Либідь за каву. Зловив погляд Тані, і більш не втрачав, ніби в ньому був порятунок, було спасіння, було все його життя. – Тепер ви маєте зрозуміти, як важлива мені ваша допомога.. Чому я вирішив бути в ролі байкера? Відповідь і проста і складна. З одного боку по Землі мотається велика кількість моторизованих банд, і рано чи пізно людина виходить на дорогу. З іншого боку.. я давно захопився романтикою доріг, пізнав це через старі записи відомих сучасних, так сучасних вашому часу, рок-груп. Більшість з них допомогли мені зрозуміти чому мені дані такі сили, приховані сили організму. Я реставрував старий байк, замінив паливну систему на ядерний синтезатор, і вийшов на відкриту дорогу, я вже не міг залишатись на одному місці, ставало просто тісно..." – задихаючись, ніби йому було й справді тісно, Полковник вийшов з кімнати. Сів на мокрий від дощу ганок.
Накрапав дощ. З боку ресторану вже на вулиці долинали крики, виск сирени, по всьому молодь догулялась, і довелось викликати патруль. На душі Полковника розливалась калюжа самотності, бридка та сира, та по всьому доведеться до неї звикати. Якими б не були друзі прекрасними, важко знайти розуміння після подібної почутої правди. Залишається тільки одне, зібрати речі, і тихо піти, не лишивши після себе жодного спогаду, йому вже довелось так робити, щоб людина не згадувала його з болісним співчуттям. До самотності йому не звикати, надто коротким було відчуття щастя, відчуття, що ти комусь потрібен, хай це буде група молодих романтиків. Від рішучого кроку відвернула поява Тані. На неї Полковник не озирнувся, тільки з біллю пригадав її очі, дитячу довіру та очікування дива. Та диво трапилось з ним. Він відчув легкий доторк до плеча, так Таня намагалась привернути до себе увагу, коли ж це їй не вдалось, присіла на східці, і просунула голову під руку чоловіка. Саме цей дитячий жест довіри і вивів з стану повної прострації. Мовчки посадив на коліно, притис до себе. – "Що тебе хвилює милий? – в голосі Тані було стільки співчуття, що Полковник мало не розчулився. Особливо коли його чола торкнулись гарячі холодні пальці Тані. – Ти не захворів часом, чоло гаряче?" – у відповідь тільки усмішка, і тихий голос: - "Люди майбутнього, такі як я, ніколи не хворіють. Більш того, ми маємо великий рівень регенерації, високий больовий поріг. Ми не пристосовані до життя серед звичайних людей, на одній планеті, в звичайному місці. .. той час, що я провів у вимушеній відпустці, змінив мене. Перемінили мої погляди на життя, перевернули мій світогляд, і розширили до небачених раніш горизонтів. Саме це й допомогло адаптуватись до життя в цьому часі. Насправді ж я інший, людина з пробірки, без власного минулого, і не досить визначеного майбутнього. Людина яка вилітає з загального фону, як корок з пляшки. Людина…" – його тиради зупинила зовсім дитяча долоня Тані, якою вона затулила його уста, і тихий голос на вухо: - "Людина яку я покохала.. Ти ж сам говорив, любов це вибір, і я вибрала саме тебе. Такого, який ти є, хоч я знала, ти відпустиш мене любої миті, тільки я захочу цього. Але я не захотіла, покохала тебе. Ти і справді вилітаєш з загального фону, сила та розум в поєднанні з ніжністю та жорсткістю. Може саме це й допомогло покохати тебе, та це назавжди. Я залишатимусь поруч з тобою завжди, навіть коли весь світ відмовиться від тебе, я буду поруч." – Полковник, заховавши обличчя в Тані на плечі, плакав як мала дитина. Плакав від того щемливого відчуття, яке дає відчуття сімї. Нею стала Таня, його друзі, вони були поруч, і чекали на його появу в кімнаті. Чекали на появу старшого брата, який показав інший шлях по життю, важчий, але інший, більш яскравіший. Вони чекали на появу людини з майбутнього, яка прибула сюди міняти цей світ, для порятунку свого світу в майбутньому.
До кімнати зайшов Полковник. Та це вже була інша людина. Людина з більш відкритою душею, з світлішим поглядом на життя та на друзів. Більш світлішим поглядом очей, на яких ще блистіла підозріла волога. При його появі в кімнаті всі встали з ліжок. Наче з зовні нічого й не змінилось, в середині ця людина стала іншою, більш сильнішою, більш жорсткішою, водночас.. від нього йшла відчутна хвиля світла та тепла.
Полковник кілька хвилин мовчки стояв в центрі кімнати, озирався довкола, ніби бачив її в перше, зустрічався поглядами з кожним з команди, і на довго затримувався на ньому. Так само мовчки підняв на рівень грудей стиснуту в кулак руку. Першим відгукнувся Хорив, поклав долоню на кулак, і міцно стис пальцями, потім Щек, Кий; іронічну блиснувши очима, Либідь подала Полковнику окуляри, і приєднала свою руку до пірамідки. Завершила її Таня, обхопивши тонкими пальцями руку сестрички. Поверх неї лягла долоня Полковника, і міцно стисла, в намаганні відчути всіх. – "Один за всіх..." – "… і всі за одного!!" – хором, в один голос відповіли друзі.
Останній термос гарячого грогу було розділено на всіх. Гаряче вино освіжило голову, приємно затуманило втомлену свідомість. Це вже був той самий Полковник, якого всі знали – суворий і готовий прийти на виручку любої хвилини. Ось тільки, з під темних окуляр йшла відчутна сила, сила яка здатна впливати на долі людей. Позираючи на годинник, він тихо констатував: - "По всьому ця ніч буде безсонною. Видно, у вас багато запитань, тільки не думайте, що отримаєте на них відповіді, я давав підписку про не розголошення, і не маю наміру далі про це говорити." – "Не хвилюйся, Полковнику, ми самі не любимо задавати зайві запитання, - усміхнулась Либідь, піднімаючи голову з колін Хорива. Таня зайняла таке ж положення поруч Полковника, Кий та Щек розмістились на двох інших ліжках. – Тільки, вибач Полковнику, ти справді не маєш батьків?" – у відповідь вона побачила болісну усмішку. За власну цікавість їй стало соромно, але вона задала запитання, на яке можна відповісти. – "Зоряна розвідка вимагає людей іншого складу, більш сильніших, менш вразливих для зовнішніх подразників. Генетичний матеріал старанно відбирають, надають всіх необхідних якостей майбутній дитині. З нас готували людей високої спеціалізації, я вмію керувати всім, що літає, плаває чи їздить. Головне, нас вчили вчитись, збирати інформацію, накопичувати її в пам'яті, і робити необхідні висновки. Напевно в цьому і було десь допущено помилку, мене з дитинства приваблювали книжки, в їхньому природному варіанті. Можливо це й стало причиною, чому я став саме таким.."
До кімнати проникали ранкові сутінки. З всієї команди не спали тільки Полковник та Хорив. У них було багато тем для обговорення, і говорив в основному сам Полковник. Тільки Хорив мав знати про деякі нюанси його завдання, і необхідні знання при використанні сил самого Хорива. Помітивши настання ранку, Полковник скинув нічну слабкість, стаючи самим собою, він не любив коли його бачили розслабленим. – "Піднімай інших, я перевірю байки, кава, вмивання і виходимо на дорогу. Ми втратили багато часу, потрібно надолужити час." – вже на виході його окликнув Хорив. Підняв великого пальця, і тихо подякував: - "Дякую, Полковнику." – той тільки коротко усміхнувся і вийшов з кімнати.
На трасі ще було мокро. В калюжах, що переливались всіма кольорами, від розлитого мастила, високо в небі, не зважаючи на швидкість, висіла брутально-жовта куля сонця. День обіцяв бути спекотним, вже відчувались випари води, і ставало парко. А тому куртки байкерів наполовину застібнуті, з під яких визирають оголені торси, прикрашені рельєфом м'язів та ланцюжками з різною символікою. Дівчата зовсім розстібнули куртки, виставивши білизну футболок та округлі, пишні форми грудей, одразу ж видно їхню не любов до білизни. Та соромитись нікого, друзі як брати, та й Кий і Щек вважали себе закоренілими холостяками і мало зважали на спокусливі форми сестер.
"Щек, ти мав пройти наш маршрут? Що у нас?" – Полковник вів свою банду посеред роздільної смуги, і на швидкості більше ста кілометрів за годину. – "До найближчого міста доберемось під самий ранок, якщо не виникне не врахованих зупинок." – "Ми не снідали, братики.." – через шум вітру донісся голос Либідь, по всьому вона перегнулась до плеча Хорива, і чула розмову. І помахала рукою. – "Я пам’ятаю, та ви самі відмовились снідати в ресторані." – "В тому гадючнику? Вибач, та це повний моветон. – інколи Либідь і могла перегнути палку з своєю іронією, та вона знала коли потрібно вибачитись. – Вибач Полковнику, та там справді було б гидко снідати. Але ми потерпимо." – "Нічого подібного, коли мої люди в чомусь відчувають потребу, моє завдання ці потреби задовольнити. Щек, що у нас по курсу?" – "Є непогана кав’ярня, там гарна кухня. Саме сьогодні українська кухня. Будемо там за годину." – "Якщо маєш можливість, замов нам столик." – В заднє дзеркало було видно як Щек підключив шнур гарнітури до шолома і набрав номер. За кілька хвилин він відповів: - "Я був правий, у них українське меню, нас чекатимуть. Ти тільки уяви, гарячий борщ з пампушками, вареники кількох видів, сало з морозильника, та часник. Ти любиш морожене сало до холодної горілки? Вибач, але ти маєш це спробувати." – "Це ти вибач, - з легкою іронією остудив запал юнака Полковник. – та під час походу жодної краплі алкоголю. У нас буде ще час відпочити, тоді я і послідую твоїм рекомендаціям." – У відповідь Щек посигналив фарами.
Кухня ресторану "Корчмар" і справді була шикарною. Молоді та сильні організми вимагали калорій, ситної та смачної страви, а опинившись за одним столом, розслабились. І не помітили як зі столу зникли по дві порції гарячого борщу, густо политого сметаною, на пару з часником та салом, потім такі ж самі порції вареників кількох видів. Щек таки спокусив Полковника на горілочку під морожене сало та гарячий борщ, і очільник банди сам не помітив як під таку шикарну закуску випив пляшку горілки. Смак та відчуття особливо відчутні коли нема ризику сп'яніти, чи мати наслідки від такого напою.
На заправці ще раз долили палива, долили воду в радіатори, поповнили запаси сигарет, холодної води. І знову траса. Сонце піднялось до полудня, і асфальт нагрівся до такого стану, що над ним почала підніматись димка від випарів та гарячого повітря. Здавалось траса порожня, і буде такою до самого вечора, чистою і тільки легке марево нагрітого повітря на горизонті. Але так не було. На горизонті, в мареві повітря, появились горді постаті на потужних байках. З приглушеним ревом двигунів, байкери пронеслись мимо і зникли за поворотом дороги навіть не скинувши швидкості. Таке могли дозволити собі тільки професіонали.
Банда Полковника дійсно прибула до обласного міста під самий ранок. Ще на підході Щек домовився по телефону про три окремих номери, вказавши, що всі повинні бути розраховані на двох осіб, що два номера для молодят, і домовився про місця на підземній стоянці готелю.
Полковник, як старший групи проводив реєстрацію, заповняв необхідні бланки, і легко усміхався спостерігаючи боковим поглядом за своєю командою. Хлопці легко ступали по підлозі, прямуючи до ліфту, тримаючи спини прямими, не зважаючи на великі туристичні рюкзаки з речами та припасами; на дівчат, що гордовито йшли між ними, так ніби приймали участь в показі мод, і представляли нову колекцію шкіряного одягу для байкерш. Коли б так було, вони б зайняли перші місця на всіх показах мод.
Завершивши реєстрацію, заплативши необхідні суми, заховав до внутрішньої кишені паспорта, підхопив свій багаж, і приєднався до групи в кабіні ліфту. Їм пощастило, кімнати були поруч одна одної, знайшовши свій номер Полковник потягнув за собою Таню. Вже зачиняючи за собою двері почув клацання замків, друзі теж вирішили відокремитись від всього світу, інколи потрібно відпочити.
Вони довго мились в кабіні душу, не зважаючи на її маленькі розміри, і тільки тішились моментами відчуття оголеного тіла, моментами абсолютної близькості по поєднання. Дівчина була слухняна та гнучка в сильних руках свого чоловіка, і тільки заплющувала очі, відкидаючи голову назад в забутті насолоди.
Залишаючи за собою мокрі сліди на підлозі, краплі води на килимовому покритті, Полковник пройшов до кімнати, і коротким поглядом озирнувся довкола. Обстановка не досить розкішна, але й цього достатньо, щоб кілька днів не думати про захист над головою. Велика кількість м'яких меблів, сучасна стереосистема та плаский екран ТВ з виходом на супутникові канали. Широке ліжко, закрите від стороннього погляду важкою портьєрою. Номер освітлювався рядом світильників вмонтованих в євро-стелю, та великим, на пів стіни, вікном, приємний пів морок робила важка портьєра від стелі до самої підлоги. По обидва боки від вікна, низенькі шафки гардеробної та номерного бару. Звабливо похитуючи стегнами, Таня пройшла по кімнаті, краще за Полковника орієнтуючись де, що лежить. Знайшла високі келихи, і налила туди холодного коктейлю з пузатої пляшки, яку дістала з морозильної камери. Танцюючи пройшла до крісла, оди дин келих опинився в руках Полковника, що вже розслабився, розкинувши в кріслі своє велике тіло. Сама ж присіла на бильце крісла, спираючись на сильне плече свого чоловіка. На ньому не було окуляр, вона могла вільно читати його почуття та бачити себе в його очах, щасливою та радісною. Могла чути ті слова, які говорили його серце та душа, які в голос мало коли промовляються.
Від дівчини йшов запаморочливий аромат чистого, молодого тіла, в перемішку з дорогим шампунем та рідким милом; він власне обирав всю її косметику та засоби гігієни, перевіряючи якість через аналізатор комбінезону, не дивлячись на ціну та марку виробника.
Внутрішній спокій привели до того, що Полковник цілковито розслабився, розтягнувшись в кріслі, та закинувши ноги на низенький журнальний столик, так, щоб не піднімаючись можна було дістати приладдя для паління. Він мало коли міг собі дозволити подібний стан повного розслаблення, перебуваючи весь час в стані готовності, цьому він міг завдячувати піклуванню Тані та встановленій системі сторожовика, яка діяла на підсвідомість любої людини, в якої б виникло бажання зайти до номеру. Про друзів Полковник не хвилювався, система мала код розпізнавання, хоча й вони самі до вечора не залишать свої номера.
Таня відчуваючи стан чоловіка, його повне розслаблення, легко цілувала та пестила велике тіло, що своєю ніжністю більш розслабляло, ніж збуджувало. Хоча сама була завжди в стані готовності, щоб забутись в сильних руках, здатних робити її щасливою, абсолютно щасливою. І вона не помилилась, буквально кілька хвилин назад її чоловік нерухомо сидів в кріслі, а вже зараз вона опинилась в нього на колінах. Вона давно помітила, що йому необхідно мало часу на відновлення сил.
Вони не залишали номеру до самого вечора. Кохались до нестями. Інколи обом здавалося, що сили цілковито залишили обох, і тільки лишалось, щоб дивитись один одному у вічі, ніжно усміхаючись. Та не минало десяти хвилин як новий прилив пристрасті змушував забути про все і вся. Час зробив свою справу, вони навчились тримати відчуття близькості і серед чужих людей, перебуваючи в постійній душевній гармонії.
Довідавшись про Влада як про людину з далекого майбутнього, Таня не подумала про його розвиток, та різність у вихованні, на це не звернула й уваги; чутливу душу дівчини зачепила внутрішня та зовнішня порожнеча, яка оточує людину, коли вона не має жодного родича чи близької людини. Вона не по чуткам знала, що таке не мати рідні, близьких людей, це й послужило поштовхом до виникнення ще більшого відчуття близькості з цією дивною та могутньою людиною, з далекого майбутнього. Вона не задумувалась над тим, що після виконання місії, про тривалість якої він і сам не знав, вона може лишитись сама. Таня жила тільки тим часом, який проводила з Полковником, і в майбутнє намагалась не зазирати. Саме знайомство з Владом сприйняла як диво, і це відчуття вже її не залишало, не переставало нести світле відчуття свята.
Коли в номер почали зазирати вечірні сутінки, ожив мобільний Тані. Дзвонила Либідь, по лукавій усмішці Полковник зрозумів, що сестричка поділилась з нею своєю дівочою таємницею, і попросила до телефону Полковника, тільки Либідь мала нахабство дзвонити коли вважає, що це зручно, хлопці б чекали до останнього. Не даючи й слова вимовити, напівжартома заявив: - "Ти маєш назвати важливу причину, щоб уникнути покарання." – награна суворість завжди йому погано давалась, у відповідь він почув лукавий сміх сестрички, всім було відоме улюблене покарання, якого ніхто не боявся. Вони самі не раз були свідками виконання віджимання Полковником, тільки він піднімав ноги на значну висоту, і садовив собі на шию Таню, тим самим роблячи вправу ще важчою. – "Думаю така причина як столик в ресторані, дуже вагома, щоб нам всім обійтись без покарання. Тут грають живу музику." – "Причина вагома, - усміхнувся Влад, поглядаючи на Таню. В знак згоди дівчина радо кивала головою. – Думаю, за пів години ми до вас приєднаємось. Замов нам щось на свій смак, ми обоє голодні." – "Так, братику." – вже серйозно відповіла Либідь і відбилась.
Вони обоє мали приголомшливий вигляд коли спустились до великої зали готельного ресторану. Всю увагу брала на себе Таня. На ній була червона сукня, довга, що залишала відкритою всю спину до початку сідниць, мала глибоке декольте, і повздовжні розрізи до середини стегон. Відкриту частину грудей прикрашав масивний золотий ланцюжок з зіркою Давида у вигляді золотого кулона, на руках стильні золоті браслети у вигляді змійок, а пальці прикрашали каблучки у вигляді віверни та дракона. Високо підняті груди, тонка талія, підтягнуті сідниці, сама гордовита постава дівчини, притягувала багато поглядів, та засторогою до них була могутня постать в чорному, поруч з якою дівчина виглядала зовсім тендітною. Влад не намагався бути вишуканим, йому було достатньо змінити комбінезон таким чином, щоб одяг був більш-менш ошатним. Чорні штани заправлені в берці м'якої шкіри, сніжно-біла сорочка, і стильний чорний піджак, на вигляд з крокодилячої шкіри. З під манжет піджака виглядали широкі наручі з товстої шкіри з стильним тисненням. Образ доповнювали чорні окуляри, з під яких він обвів залу широким поглядом. Одразу ж помічаючи друзів, що сиділи за великим столиком, вільні для них місця, одне власне для нього – під стіною, всі знали про патологію очільника, і ставились до неї з розумінням.
Появу Тані та Полковника поруч столу зустріли ошелешеною мовчанкою. І спостерігали за тим як з виглядом повним власного достоїнства, з галантністю кавалера, Полковник допомагав дівчині займати місце за столом відсунувши та підсунувши стільця коли вона сіла, як він сам з всією зручністю розмістився за столом. Цілковито серйозно допоміг Тані зі стравами, лиш потім сам наклав собі на тарілку, після того як наповнив келихи Тані вином та соком, налив свої. І лиш потім обвів поглядом друзів, на устах бриніла ледь помітна іронічна усмішка. Німу сцену подиву урвала Либідь: - "Я думала, що мене важко чимось здивувати." – у відповідь Полковник так само усміхнувся з легкою долею іронії.
Влад розслаблено, вишукано користувався повним набором столових приборів, з належною долею аристократизму відставляючи мізинця. Таня й бровою не повела на подив друзів, цілковито зайнята своєю тарілкою, келихами, і тільки інколи ловила на собі погляд чоловіка і тонула в ньому з головою. – "Ніколи б не подумала…" – Либідь не могла заспокоїтись. – "Що я на таке здатний, - усміхнувся Полковник, витираючи уста серветкою. Відкинувся на спинку стільця, та припалюючи розкішну тонку сигару. Жестом, повним власного достоїнства дозволив офіціанту забрати брудний посуд, та поставити чисту тарілку. – Нас вчили не тільки вмінню вбивати собі подібних, чи проводить розвідки серед чужої обстановки. Корпус розвідки вважають елітою, і нас навмисно вчили подібній поведінці, користуванню столовими приборами та вести салонні бесіди, я до сих пір з тремтінням згадую як нас вчили танцювати сучасні та класичні танці. І все зроблено для того, щоб ми не вилітали з загально прийнятих норм, і не відчували себе білими воронами серед подібного оточення." – Полковник широким жестом обвів залу ресторану. – "Мене б від цього знудило.." – не витримав Кий. – "З цим важко сперечатись. Нас з пелюшок почали тренувати, в дитячому віці я вже вмів такі речі, які й дорослому не завжди під силу. Від самої появи на світ нам проповідували служіння світлій меті розвідки простору, покорі командирам, дисципліна так глибоко увійшла у мою плоть та кров, що минув тривалий час, поки я відвик шукати погляд командира, щоб попросити дозволу піти до туалету." – "Але ж це.." – мов від болю скривилась Либідь. – "Так, важко, але є люди, які нічого кращого й не знають, і не хочуть. Я йшов до мети, важче інше, відчути, що ти нікому не потрібен..." – Полковник на довго замовчав. Димів ароматною сигарою, дивлячись просто поперед себе. Зі стану легкої прострації вивели запальні звуки аргентинського танго. В цей же момент Таня знайшла руку чоловіка і міцно стисла її довгими пальцями, вона ніби показувала, що він не сам. У відповідь Влад усміхнувся, не відпускаючи руки, встав з за столу, обійшов навколо, і галантно запросив дівчину на танок. Дівчина відповіла скромним кивком голови, і вони тримаючись за руки вийшли на танц-пол ресторану. Там вже з десяток пар починали танцювати, і уста Полковника ошкірились в легкій цинічній усмішці. Ці люди думали, що вони танцюють, намагаючись повторити колись затверджені або побачені рухи, зовсім не відчуваючи ні ритму ні такту музики. Влад легко притис до себе дівчину, ніжно усміхнувся, зловив темп і повів свою молоду даму в танок.
Команда вітала повернення Полковника та Тані до столу легкими оплесками. У відповідь Полковник легко усміхнувся, зберігаючи не зворушливий вигляд, повів головою у різні боки. Щек тут же відреагував: - "Таня танцює з чужими, - помітивши заперечення, скрушно похитав головою, - Погано, ця людина не любить, коли їй в чомусь відмовляють." - "Хай звикає." – жорстко усміхнувся, вони обоє помітили хвилю чужої уваги до їхнього столику. І обоє першими помітили появу чоловіка, що рішуче прямував до столику. Високий чоловік в стильному, діловому костюмі, вишуканий вигляд, велика кількість золота, та самовдоволений вигляд, людини, яка звикла отримувати від життя все, і саме най краще.
Підійшовши до столу, чоловік недбало усміхнувся до всіх, і нагнувся до Тані. – "Моє шанування, шановна, я можу запросити вас на наступний танок ?" – сам чоловік був дуже ввічливий, проте в його голосі відчувалась звичка командувати, такий собі господар життя. Зате Таня повелась з повною гідністю, та відчуттям достоїнства, вона просто проігнорувала запрошення, не звернувши й уваги на постать схилену над нею. У відповідь пан стримано-холодно усміхнувся, в його очах компанія молоді за столом було просто зборище неформалів, які вже всім встигли намозолити очі. Підняв руку в намаганні покласти її на плече дівчині, щоб у такий спосіб звернути на себе увагу. І тут же його рука опинилась, мов у легких лещатах, в пальцях Хорива, він сидів праворуч від Тані. Хорив стискав легко, даючи розуміти, що може в одну мить перетворити вишукану кисть в обрубок, притому він зберігав не зворушливий вигляд обличчя, і дивився в інший бік. Замість Хорива заговорив Полковник: - "Вибачте, шановний, - голос був ввічливий, і тільки друзі відчули його холодність, - ввічливі люди питають дозволу у кавалера, що супроводжує даму, вже потім, і після його згоди, запрошують даму до танку." – пан на якусь мить відчув холод по ногам, та він не звик відступати, інколи застосовуючи досить брудні методи. Та зараз він змусив себе тільки ввічливо усміхнутись, ніби просячи вибачення: - "Вибачте, видно я допустив нетактовність, пан дозволить запросити даму на наступний танок. Ви, надіюсь, не відмовите?" – йому не подобався тон прохача. – "Відмовлю, ця дама танцює тільки зі мною." – ввічливий голос Полковника став більш холоднішим. Чоловік був змушений відкланятись, на завершення обвівши довгим поглядом всю компанію, затримавши погляд на Либідь, наткнувшись на її іронічну усмішку, кілька секунд дивився у вічі Полковнику, намагаючись побачити його погляд. Так нічого не досягнувши, пішов геть.
"Химерний тип, - усміхнувся Хорив, він добре вмів читати свідомість людей, відчуваючи емоції, настрой, - з одного боку шанована людина, має доступ до обласного урядового кола, доктор економічних наук, з іншого боку, підім’яв під себе весь кримінальний світ області і вважає себе господарем міста. Полковнику, стосовно Тані... – Хорив зробив паузу, ніби вагаючись, чи варто озвучувати тільки те, що він знав сам. Та потім наважився, всі свої, тут не повинно бути таємниць. – По всьому він знав Таню в іншій ролі, і зараз сприймає її тільки так." – "Я пригадала його, - холодно усміхнулась Таня, - зустрічались з ним колись.." – про її минуле знали і без озвучення самого Полковника, важко щось ховати від людей, які читають людину як книжку, і переймаються долею, коли ця людина належить до їхнього кола, і називається сестрою. – "Біс із ним, - недбало відмахнувся Полковник, долаючи бажання почесати кулаки, цей пан змусив пригадати давні часи, коли доводилось махати кулаками та ламати щелепи подібним самонадійним особам, як цей чоловік. Перевів погляд на Щека, з не давніх пір він взяв на себе обов’язки штурмана. – Що планується в цьому місті? У нас є кілька днів на відпочинок." – "Дві години назад почався фестиваль вогню, - Щек перекинув картинку з монітору нетбуку. Враження було вражаючим, море живого вогню, багато людей з світлими поглядами. – Приїхало з десяток рок-груп, вони будуть грати цілими ночами." – Погляди, спрямовані на Полковника, горіли дитячим бажанням побувати на фестивалі, вони ніби просили дозволу піти туди. Та Полковника не потрібно просити. – "Либідь, розрахуйся за вечерю, не забудь про чайові, потім всіх чекаю за годину в своєму номері." – Полковник першим залишив столик, допоміг Тані вийти з за столу і повів під руку до виходу, і через куртку відчуваючи її нервовий потиск за лікоть.
В номері, як тільки двері зачинились за спиною чоловіка, Таня заридала як мала дитина. І тільки ніжні, та сильні пальці змогли заспокоїти, обхопивши за підборіддя, легко змусили підняти голову. У заплакані очі дівчини дивився чистий погляд Полковника, очі променіли любов'ю та ніжністю. – "Ти ще й досі не можеш заспокоїтись? Я вважав, що залікував всі твої душевні рани." – "Вибач, милий, - Таня вимучено усміхнулась, - мені просто соромно, тут я вперше відчула себе потрібною, серед своїх людей. Відчула себе людиною, а не іграшкою." – "Тут нічого соромитись, йди, приведи себе в порядок, а я приготую для наших друзів, і для тебе, невеличкі дарунки." – Полковник ще раз провів поглядом по фігурці дівчини, вкладаючи в погляд всі свої почуття, і за округлі сідниці легко підштовхнув до ванної кімнати.
Коли за Танею зачинились двері ванної кімнати, Полковник пройшов до кімнати, витяг з шафи свою чорну сумку. Для всіх там були його власні речі, хоч і сама Таня ніколи не бачила, щоб чоловік до неї при ній зазирав. Ніхто з друзів не намагався її нести, чи доторкнутись, серед великої кількості загальних речей вони поважали право на власність. Насправді сумка була контейнером з обладнанням диверсанта-розвідника. Полковник не думав, що скористається ним, принаймні в найближчий час. Вихід з криптографа було проведено до бокової кишені, звідки він не раз при всіх діставав пачки грошей в банковій обгортці. Зараз же він мав іншу мету, криптограф мав здатність зробити не тільки гроші, його унікальна система була здатна зробити будь який прилад, варто було задати необхідну програму. Зараз Полковник ввів в параметри виготовлення п’яти індивідуальних браслетів, трохи спрощену модель ніж у нього самого. Його друзі мають бути захищені від хвороб, мати вихід на супутник, і знати де хто знаходиться у тому випадку коли їх може повести в різні боки. В системи браслета, на рівні нанотехнологій, було вміщено мед-блок з діагностом і системою впливу на організм через введення в кров лікувальних, сильнодіючих засобів; потужний комп’ютер з пам’яттю на сто гігабайт, віртуальний монітор, система звязку з виходом на супутник, ну і годинник. Вихід на комп’ютер та системи керування браслетом відбувався через клавіатуру на зовнішньому боці браслету. Для стороннього погляду браслет виглядав як стильний шкіряний наруч на шнурівці, прикрашений візерунками вибитими на товстій шкірі.
На час появи друзів в номері він та Таня вже були готові до виходу, одягнувшись як і завжди в байкерський прикид, готові браслети лежали перед Полковником на журнальному столику. Він не дбало палив сигарету, Таня радо про щось зашепотілась з Либідь як тільки та зайшла до номеру. Кивком голови привітавши всіх, недбало провів рукою над браслетами: - "Розбирайте, це ваші. Вони самі знайдуть необхідне положення на руці. Намагайтесь перший час не знімати, звикання дещо болісне. Вони мають здатність розширятись з ростом ваших кінцівок." – Довіра була такою великою, що друзі, Таня, почали одягати. Браслети справді як живі зайняли місце на кисті рук, з легким клацанням замків облягли руки. І тут же проявились клавіші та невеличкі монітори на тильному боці. – "Полковнику, що це?" – "Індивідуальні браслети, спрощена модель. Система звязку, мед-блок, потужний комп’ютер. Та ви самі за годину будете знати про браслети все, що вам буде необхідно. На додачу, вони витримують великі перепади, не бояться води і ударів. Можливо я й не мав права на подібні подарунки, але мені байдуже, що я порушив закон. Ви мої друзі, цим все й сказано. Для чужого погляду вони виглядають як шкіряні наручі. – Полковник усміхнувся, друзі з дитячою радістю оглядали подарунки, не могли відірватись від віртуального монітору, вже входячи в курс керування браслетами. – Досить милуватись, у вас ще буде можливість скористатись ними. Адаптаційний період два тижні, за цей час ви навчитесь, і побачити всі його недоліки та переваги. Час квапить, нас чекає море пива та нові знайомства." – "Але для чого вони нам?" – не витримала Либідь. – "Здогадаєтесь самі, скажу одне, мед-блок може вас вилікувати від всіх існуючих хвороб, система пошуку показати людину де б вона не була, ну а про комп’ютер скажу так, швидкість обробки інформації така сама як у людини. Поїхали.."
Велику площу паркової зони, яку місцевий уряд відвів для проведення фестивалю, друзі помітили одразу. Спочатку долинули звуки сильної музики, потім через дерева почало проникати світло ліхтарів, де їх не було, стали помітними заграви живого вогню, потім донеслось гарчання та гурчання двигунів, вони були не єдиними байкерами на фестивалі.
Гордовиті фігури на байках, пишні хайєри, що розвіваються на вітрі, відкриті погляди, потужні байки, тут це знаходило тільки позитивний відгук. Нікому не доводилось сигналити, щоб люди давали дорогу. Перехожі самі відступали в бік, піднімали у вітанні байкерів руки, зустрічали відкриті радісні усмішки. Місце для стоянки байкерів знайшли по звуку, від невеликої площі у всі боки розносилось потужне гарчання двигунів. На імпровізованій стоянці вже стояло кілька десятків байків, і ще стільки ж кружляло навколо. Як виявилось тут знайшла відпочинок одна з байкерських банд старої формації, істинних шанувальників дороги, її традицій, законів. Ці люди не вимагали плати за стоянку, не вимагали, щоб новоприбулі проставлялись за можливість тут відпочити. Напівжартома, напівсерйозно, вони признались, що лишились без фінансової підтримки, а саме гірше, опинились без продуктів. Лишати фестиваль не хочуть, і зараз перебиваються невеликими підробітками в місті, до дому нікого не тягнуло. Подібні випадки не дивина на дорозі, інколи було так, що з всіх байків зливалось паливо в один, чи два, і люди їхали на заробітки, вивантажити вагон, чи завантажити з десяток фур. Ці байкери радо вітали прибуття братів та сестер, і запрошували розділити з ними вечірню трапезу, обіцяючи пригостить всім тим, що вони самі мають. Це було одне з не писаних правил, викласти на стіл всі запаси, щоб привітати гостей; в силу цього ж правила, якого мали дотримуватись гості, до столу додавались ті запаси, що мали з собою гості. Знаючи про ці правила, які ні де не були записані, але кочували про трасам планети не відомо скільки років, Хорив перед поїздкою затарився необхідними припасами – кілька бочок холодного пива, з десяток кілограм солоної риби під пиво, консерви, сири, нарізка. Від подібної розкоші нові друзі мало не танцювали від радості, і радості від зустрічі з братами та сестрами по дорозі, було більше ніж від можливості поласувати смачними стравами.
За годину Полковник та компанія залишили гостинну стоянку, заручившись обіцянкою подивитись за байками та запрошенням ще раз відвідати імпровізований табір байкерів. Вони пішли туди де музика звучала гучніше, де було більше людей з світлими поглядами, де відбувалось головне дійство фестивалю.
На дві доби Полковник та його друзі забули про справи та з головою занурились в події фестивалю, для кожного знайшлося те, чого прагло його серце. З мовчазної згоди Полковника компанія розпалась, бували часи коли вони потребували відносного усамітнення; проте не змовляючись кожної години передавали Полковнику картинку місце свого перебування.
Хорива вабили байки, та атмосфера сповнена запахом палива, гарячих двигунів, відкритих поглядів та сердець. Там він міг цілковито розслабитись, серед людей, на перший погляд не знайомих, міг знайти друзів по інтересам. Кий знайшов цінителів та знавців творчості Толкієна, і з захватом погодився прийняти участь в рольовій грі поставленій по одному з відомих романів. Щек пішов на звуки музики. Саме там він міг знайти себе, там де грали старий добрий рок. А знайшовши імпровізовану сцену, звично вплів звуки своєї гітари в стару композицію, віртуозно зігране соло знайшло прихильників і серед музикантів і серед глядачів. Його чистий погляд, дитяча широка посмішка нікого тут не могла залишити байдужим.
Злился подо мной мотоцикл мой.
Ночью он мчал меня домой.
Глядя на поля, не заметил я,
Что кто-то чешет прямо на меня
И раздался крик во мгле,
Кровь в лицо попала мне!
Кто-то сзади голосил,
А я гнал, что было сил!
Тот ужасный крик всё звучал в ушах моих,
Но я всё дальше уезжал.
Что ж я натворил, я же человека сбил,
Но он проехать мне мешал.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=373612
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 27.10.2012
Розділ п‘ятий.
По оголеній спині йшли потоки поту, не приємно намокали плавки. Проти сонця, що вже ховалось за горизонт, загоріле та мускулисте тіло по особливому ефективно виглядало. Дівчина, що проти масивної фігури чоловіка виглядала дуже тендітною, так замилувалась цією фігурою, що забула про книжку в руках, і вітер встиг перемішати сторінки. Від милування постаттю, що затуляла собою частину горизонту, відірвав тихий голос з помітними нотками ніжності: - "Що подобаюсь? Ніяк не звикнеш?" – "Ти як грецький бог, що спустився з Олімпу до смертної жінки.." – Влад тільки усміхнувся на подібне признання в любові, впав поруч Тані, спритно впершись на лікті. – "Скільки ми вже разом, і ти до цих пір не можеш звикнути, що ми разом.." – "До цього не можна звикнути.. Для мене кожна мить з тобою, як радість, нове народження та смерть, коли це виявиться сном." – тихо відповіла вона, ховаючи обличчя на сильному плечі. І тільки отямилась коли сильні руки підняли в повітря, а коли розплющила очі виявила себе над урвищем. Та страху не було, поки її тримали ці сильні руки. І тихий голос на вухо: - "Ти довіряєш мені?" – дівчина ледве встигла хитнути головою в знак згоди, як відчула себе вже в падінні в воду. І знову страху не було, такою була довіра до цього дивного чоловіка. Він і досі продовжував її дивувати.
Міцно притискаючи до себе Таню, Влад плавно увійшов у воду, і тут же почав підніматись на поверхню, а за кілька хвилин вже були на березі. До них бігли налякані та здивовані хлопці, Либідь несла великого рушника, Таня мала звичку засмагати оголеною.
"Ти явно збожеволів, - констатував Хорив, провівши поглядом закутану в рушник Таню. – Якщо вирішив покінчити життя самогубством, то не тягни за собою дівчину.." – "Ти ще мене будеш критикувати? – іронічно усміхнувся Влад, - А хто з сестричкою лазив на пальці дракона, ще й без мотузок?" – пригадав Влад ризиковану спробу обох закоханих перевірити місцеву легенду про скелі, що мали дивну назву Пальці Дракона. Суть легенди полягала в тому, що коли двоє закоханих видеруться на скелі, та пригнуть в воду взявшись за руки, вони будуть разом до кінця життя. Тільки на слова Влада, не відомо було до якого кінця? Цього чи іншого. На щастя обоє добре плавали, і вийшовши на берег з подивом вислухали нарікання друзів. Похитуючи головою Влад пішов до табору.
В Затоці вони вже відпочивали другий день, прибувши сюди минулого дня рано в ранці. Тепер вони були краще підготовлені, прихопивши з дачі Хорива необхідне туристичне приладдя, два намети, чотири спальника, чотири великі скатки каремату; похідний посуд, каністри для води, запас концентратів та замороженого м'яса, велику кількість нарізки та спецій, кілька буханок хліба, та кілька баклаг з різними видами домашнього вина.
Навички отримані під час тренувань, допомогли влаштувати табір, знайти та притягти великі запаси сушняку, а, головне, Хорив знайшов прекрасне місце для влаштування самого табору – під прикриттям великої скелі. Саме з неї і зробив свій божевільний стрибок Полковник. Хорив же не заспокоювався, він забув, що сам не давно робив подібне божевілля: - "Ну добре, ти захотів стрибнути, чому ж потяг за собою Таню?" – "Я б сама за ним пригнула.." – Таня вже накинула на себе одну з Владових футболок, і тримала в руках чашку з чаєм. Хорив тільки вражено присів на скатку каремату під наметом, і зачудовано похитав головою. – "Куди я попав, і де мої речі.." – "Ти попав до справжніх людей, що не мають ножа за спиною, і готових піти один за одним куди завгодно. Бідний хлопчик, ти досі цього не можеш зрозуміти.." – співчутливо похитала головою Таня, сідаючи поруч Хорива, і як малу дитину заспокійливо погладила по голові. Це не було кумедним, психіка молоді ще й досі не могла прийняти поведінку Влада, хоч вони й знайомі були третій місяць.
На погляд звичайних людей це була дивна дружба, та й, що могло сповязувати юнаків віком від сімнадцяти до дев’ятнадцяти років, і суворого чоловіка, не здатного на зайві жарти, не здатного до зайвих проявів почуттів. А поєднувала дорога, музика, світлі душі та погляди на життя. Для цих людей це було головне, і вони були готові на все заради один одного.
Два намети, в одному Влад та Таня, в одній половині, і Хорив з Либідь, в іншій половині; для спання окремі спальники, а сторонні звуки під час .. вони намагались не звертати уваги на них. Та й мало коли подібні звуки лунали саме з наметів, Влад та Таня обрали для себе вершину скелі, куди міг забратись тільки сам Полковник, а Таня піднімалась на його плечах, як і спускалась. А вечорами над табором лунали гітарні перебори, та голос Щека розносився по берегу Затоки. Для всіх це були чудові часи. Не заважали сусіди, молода компанія, що прибула сюди як і вони на двох колесах, та тільки це були велосипедисти, такі ж які вони романтики дальньої дороги. У них не було гітари, не було багатьох туристичних речей, і не дивно, що до вечора всі перезнайомились, і у перший же вечір влаштували дружню вечірку. Молоді люди по всьому не були такими дружніми, або не знали, що подібна відкритість можлива, і тому з подивом дивились на компанію Полковника, не розуміючи, що подібні стосунки можуть існувати.
Щек захоплено грав, Либідь плавно рухаючись в такт музиці, виконувала один з класичних іспанських танців; виконувала так майстерно, що забувалась відсутність кастаньєт, не зверталась увага на дивне вбрання дівчини – замість класичної юбки, великий рушник обмотаний на стегнах як спідниця. Хорив, гордовито тряхнувши довгим волоссям, вийшов до танку, і приєднався до дівчини. З них виходила чудова пара. Полковник з усміхом спостерігав за ними, тримаючи Таню між ногами, там вона сиділа як в кріслі, спираючись спиною на його груди. Так вона почувала себе особливо захищеною, особливо коли поруч були сторонні люди, компанію свого чоловіка вона від самого знайомства почала вважати своєю.
А ранок наступного дня Полковник вітав на улюбленій вершині, сюди виліз для щоденних тренувань, і не думав тут на довго затримуватись. Та цього разу .. він довго дивився на горизонт, там де піднімалось сонце. Його душа рвалась в дорогу, так сильно, як ніколи раніш.
В таборі вже всі проснулись, і займались ранковими тренуваннями, чергові по табору готували сніданок. Полковник прихопив під руку Таню, вона вже почала знервуватись, і жестом відвів Хорива в бік від табору.
"Полковник, що трапилось? На тобі лиця нема!" – Хорив і справді був стривожений, він теж відчув поклик дороги. – "Ми маємо їхати на північ, що у нас там?" – і показав в напрямку горизонту. – "Якщо не помиляюсь,"- і Хорив назвав ряд міст, серед них Київ. Полковник підвів голову. – "Київ, щось тут не те.. Збираємось, до обіду маємо бути вже на пів дорозі до Києва." – "Як накажеш, Полковнику, - легко хитнув головою Хорив, - ти можеш пояснити, що це?" – "Навряд, але комусь потрібна допомога. Сильна свідомість попала в біду, ми повинні знайти цю людину." – "Ти розумієш, що шукати цю людину.." – "Я, розумію, Хориве, але людина яка спроможна послати такий сильний поклик про допомогу, варта, щоб її почали шукати. – задумливо відповів Полковник. – Якщо ти не зі мною, я піду сам, Таня піде зі мною." – Таня з під його руки хитнула головою в підтримку чоловіка, мало розуміючи про, що вони говорять. Хорив тільки похитав головою. – "Полковник, ти вибач, та такої дурниці я від тебе не чекав. Ми почали разом, і підемо далі разом."
Буквально за годину табір було згорнуто, свіжий, з вогню обід, віддали новим друзям, як і наполовину висушену рибу, яку ж самі і наловили про запас до пива. Поки табір згортали, Полковник та Хорив провели повну діагностику байків, підготували до тривалого переходу, замінили воду в радіаторах. Дівчата закопали під скелею табірне сміття, хлопці завершували закріплювати багаж на своїх байках, найбільше припадало на байк Хорива – його трьох колісна машина була здатна перевезти до двох тон корисного вантажу, і це без втрат для швидкості та маневрування. Залишався останній штрих, давній ритуал погашення табірного вогнища. – "Хлопці, в коло…" – тихо скомандував Хорив. Не відчуваючи в цьому потреби, Полковник з усмішкою спостерігав як хлопці стали навколо вогнища, і трохи ослабили ремні штанів. З вогнища пішла пара, за кілька хвилин полум’я згасло. Тепер можна їхати. – "По машинами." – тихо скомандував Полковник, і кинув довгий погляд на горизонт. З боку моря насувалась велика, чорно-сіра грозова хмара. Хай краще злива наздожене в дорозі, ніж тут, в кількох метрах від моря, або ж в якомусь затишному мотелі; йому вже раз "пощастило" попасти під зливу в дорозі, більш цього не хоче.. з подивом для себе відмітив, що спогад про не відому дівчину вже не був таким болісним. В його серці Таня займала своє власне місце, і воно було головним.
По короткому знаку рукою запрацювали двигуни потужних байків. Зробивши козу на задньому колесі, Полковник першим пішов у напрямку траси, піднімаючи за собою хмари піску. За ним всі інші, поки зберігаючи построєння в цеп, і тільки на трасі стали в звичний ромб.
"Либідь, хай Щек перекине тобі свій КПК, простеж по карті маршрут до Києва, визнач коротший маршрут, вистав можливі зупинки для заправки паливом. Якщо є можливість, вийди на супутник, зверни увагу на дорожні мотелі, що мають заправку." – тихо мовив Полковник в мікрофон шоломного передавача, і в заднє дзеркало побачив як Хорив наздогнав байк Щека, як вони обережно зрівняли швидкість, як майже впритул наблизились один до одного, як Щек передав Либідь свій КПК, і знову вийшли в ромбове построєння. Маневр по передачі КПК пройшов відмінно, і це на швидкості більше ста кілометрів на годину. Його команда володіла досконало майстерністю екстремального водіння, подібна майстерність мало кому снилась.
За годину Либідь передала перші висновки: - "Мотель "У загубленого гаманця", не погана кухня, добре розміщення, але там паливо розбавляють.. Є в двадцяти кілометрах ще одна, кімнати для відпочинку, добра кухня і паливо якісне." – "Звідки такі відомості?" – "Щек знайшов сайт для байкерів, там всі необхідні відомості, і відгуки про всі мотелі та заправки України." – "Прекрасно, але мене цікавить тільки наш маршрут." – "Ти не сказав нам причини такої гонитви.." – приєднався в ефірі Щек. – "Людина потрапила в біду, я маю їй допомогти.." – "А детальніше.." – вони говорили на закодованій хвилі, і тому могли й не таїтись, не боятись, що їй почують. – "Ця людина має великі сенситивні здібності, про які, може й, сама не здогадується. На Затоці я відчув його поклик, кинутий у не відоме, без сподівання, що його почують. Орієнтовно, сигнал йшов з боку Києва." – "Ти пропонуєш шукати людину на площі в кілька сот квадратних кілометри? Нічого про неї не знаючи?" – "Я маю зліпок свідомості, цього достатньо. Ця людина може залишати за собою тривалий ментальний слід, я його можу відчути і після кількох днів." – "На мою думку, - не вгамовувався Щек, - ти просто божевільний! Ти хоч уявляєш, скільки займуть ці пошуки?" – Замість відповіді Полковник вивів байк на обочину дороги, і різко зупинився, перегородивши дорогу іншим. Коли друзі зупинились, рука Полковника вже лежала на паливному баку байка, без пальчатки, напружена, вона сподівалась на загальний знак мовчазної підтримки. Так, друзі могли сперечатись, заперечувати, називати один одного божевільними, але коли бачили цей знак, не могли відмовити в допомозі. Відмова, означала б зраду власним принципам, зраду друзям. Всі знали, Полковник не буде зловживати авторитетом серед юних друзів, і задіє цей знак тільки за крайньої потреби. Саме в знак цього він зняв свої чорні окуляри. В погляді не було прохання, тільки гордість, відчуття власної гідності.
Першою, та це було закономірно, куди чоловік, туди й дружина, проголосувала Таня, поклавши на сильну руку чоловіка, свою, теж позбавлену пальчаток, руку. Вона й досі не могла цілком і повністю уявити собі причин, що змушують Полковника йти на божевільні кроки, але й ніколи над цим не задумувалась, і була готова завжди підтримати. – "Ти абсолютно божевільний, - підійшла ближче Либідь, - ми все свідоме життя хотіли вийти на трасу, і ти подарував нам цю можливість. Ти вважаєш, що маєш допомогти людині, нічого про неї не знаючи. Що ж, Полковнику, це цілком і повністю в твоєму репертуарі. Ми рідні Полковнику, рідні по духу, а це, часто, міцніш за кревні узи. І хай тобі місце в божевільні, залиш місце й для мене, разом буде веселіш." – і сестричка поклала свою руку на руку Татьяни. – "Куди йде цей світ? – до них підійшов Хорив. – Людина волає про допомогу, і не знає, чи її почують! Ми здатні поставити цей світ на дибки, так давайте зробимо цю благу справу, інакше гріш нам ціна." – сильна рука Хорива накрила руку дівчини, інакше й не могло бути, і глянув у бік Щека та Кия. – "Не потрібно так дивитись..." – почав Щек. – "Ніби ми крайні." – закінчив Кий, і їхні руки одночасно завершили прийняття спільного рішення. Рука Полковника накрила пірамідку рук, тим самим підводячи підсумок цьому голосуванню. – "Один за всіх.." – коротко усміхнувся Полковник. – "…і всі за одного!" – разом закінчили друзі. – "По машинам, ми трохи виходимо з графіку." – вже іншим голосом скомандував Полковник, одягаючи окуляри обвів друзів довгим поглядом вдячності, посилаючи кожному теплу хвилю поваги та подяки.
Як тільки вийшли на трасу, Полковник задав шалений темп, і весь час позирав у заднє дзеркало, і кожного разу тис на педаль газу. Система локації в комбінезоні працювала в посиленому режимі, посилаючи дані про дорогу кожні п’ять хвилин, потім почала працювати система випередження, розрахунок маневру обходу можливої перепони в радіусі кількох сотень метрів по курсу. Друзям залишалось тільки витримувати заданий темп, і стежити за построєнням, вони на стільки довіряли своєму очільнику, що й не задумувались про стан на дорозі. Це давало трохи вільного часу на роздуми, і всіх тривожило запитання – в чому причина такої гонитви? Та подібні запитання не прийнято задавати, це вже був би фактор не довіри до старшого друга.
Ще за кілька годин, досі тихий ефір, було розірвано нецензурною лайкою, від якої Хорив мало не вийшов з построєння; здивувала не багата лексика, а те, що це йшло від Полковника, завжди стриманого та ввічливого. Після чого послідувала коротка команда: - "На обочину." – дубляж її помахом руки у бік узбіччя дороги. За кілька хвилин байки стали тісно, один біля одного, і дружньо заглушили свої двигуни. – "Ми не встигаємо до мотелю! Нас наздоганяє сильна злива. Тільки погляньте на горизонт. – І справді, буквально над деревами вже нависала потужна грозова хмара, ще кілька хвилин і хлине сильний дощ. Буквально на відстані в кілька кілометрів назад по трасі, вже блимали громовиці. – Ще кілька годин, і можна буде викликати підводний флот. До мотелю п’ять годин ходу, ми не встигаємо." – "Потрібно знайти захисток в лісі, - запропонував Щек, озираючись навколо. Траса і справді йшла через густий, віковічний ліс. – Необхідно буде перед кожним стартом дивитись на погоду через погодний супутник. А, що, - він повернувся до своєї пропозиції, - заходимо в саму гущавину, байки до купи, накриваємо наметом, перетягуємо мотузками, а самі в іншому наметі. Кави вистачає ще на кілька годин, а подібні зливи не тривалі." – Ідея юнака, видалась Полковнику не поганою. Як і друзям, схвальні погляди у бік лісу. Перспектива перечекати дощ під захистом лісу, краща, ніж йти по трасі..хоча, забажай Полковник йти під дощем, нарікань не було б. – "Добре, поїхали, час квапить, а нам ще необхідно знайти захист." – рішуче мовив Полковник, приводячи в роботу двигун свого байка.
Стежка петляла між деревами, інколи перетинаючи сама себе, та вела таки далі від дороги, в саму гущу лісу. Коли б не потужні двигуни, здатність долати подібні стежини, які то піднімаються в гору, то тікають до низу, байки могли стати на самому початку. А ще й поламані гілки на стежині, знову в стали в нагоді навики екстремального керування машинами. Полковнику довелось зійти зі стежини, він мав думати про всіх, а байк Хорива міг і не пройти, там де інші. Проте за пів години чуття Полковника вивело їх до пристойного захисту від негоди – до природного шалашу з повалених дерев, три дерева впали на четверте, що було опорою для них. Там було достатньо місця, щоб в глиб завести байки, ще й накрити наметом, і самим розміститьсь з максимальною зручністю. Ще пів години пішло на влаштування. І коли в небі почався справжній розгул стихії, байкери могли тільки посміятись над стихією, відчуваючи себе в затишку під гіллям, сидячи на розгорнутому карематі, тримаючи в руках чашки з кавою. Та ще й невелике багаття, додавало відчуття захищеності.
Після гарячої порції кави, друзі цілковито розслабились. Їх вже не так хвилювали блискавиці та громовиці над деревами, і кожен міг приділити увагу собі, чи комусь іншому. Так Хорив та Либідь забрались поближче до байків, відгороджені наметом, усамітнились, і це було на довго. Щек, не маючи змоги грати, просто обнімав зачохлену гітару, уявно перебираючи струни, граючи тільки йому чутні мелодії. Кий розмістився біля стовбура, спираючись на нього, розгорнув нетбук, до цього часу він був в герметичному чохлі. І зараз міг в повній мірі ознайомитись з новим флеш-модемом, не давнім дарунком Полковника. Ніхто не знав, що цей прилад, зовні й справді схожий на модем без провідного виходу в Інтернет, насправді була система зламу всіх існуючих кодів, важливо було знати тільки адресу, та можна було й так лазить по різним сайтам, скачуючи всю необхідну інформацію; при тому цілковито безкарно і без коштовно. А Таня зайняла улюблене місце між ногами чоловіка, і спиралась на нього, в той час коли Полковник ніжно цілував оголену частину шиї. Вони давно навчились тій мовчазній мові почуттів, що властива людям, які перебувають між собою в цілковитій згоді та гармонії.
А за стінами шалашу вирувала стихія, в затишний закуток долинав розгул стихії, по всьому вони досить вчасно заховались. Зовсім поруч впало кілька поламаних гілляк, в метрі від шалашу, в низині, вже збиралась чимала калюжа, в воді рябіло від дощових крапель. Завіяло промозглою сирістю, і Таня все тісніш притулилась до грудей чоловіка, довелось загорнути в куртку, притискаючи міцніш. Вигляд, поведінка дівчини не відповідали її зовнішності та життєвому досвіду, вона швидше нагадувала перелякане звіря, ніж людину, що колись заробляла на життя власним тілом. Вона знайшла в образі Полковника людину, перед якою могла цілковито відкритись, будучи абсолютно впевненою в ньому. З кожним ударом громовиці, дівчина притискалась міцніш, відчуваючи такі тремтливі цілунки в шию, заспокоювалась. Навколишню темну сірість розсіювали блискавиці, кілька з них вдарили зовсім поруч, не хотілось би бути на дорозі в цей час.
Тільки через три години вітер та злива почали вщухати. Першим почав приходить до робочого стану Кий. Жестом привернув до себе увагу, і мовчки показав на монітор нетбуку. По всьому йому пощастило вийти на погодний супутник, налаштуватись на огляд планети, і знайти з космосу Чорне море. Вже досвіду Полковника було достатньо, щоб помітить як шторм обминає їхнє місце перебування, і йде далі на схід. Влад вдячно усміхнувся і повів очима собі за спину, там ще й досі було тихо. Та вони озвались досить швидко, за кілька хвилин Либідь вже розливала каву, легко червоніючи під проникливим поглядом Полковника, що спостерігав за нею з батьківською усмішкою. Коли б у нього були діти, він хотів би, щоб вони були схожими на цих божевільних.
Година пішла на збори. Вийшли на трасу коли вже над лісом опускалась ніч, вони вже мали затримку в часі в п’ять годин. Полковник міг тільки криво усміхатись, і нічого іншого. Почуття поклику, що зірвало в таборі в Затоці, починало слабнути, виникав ризик втрати лінії напрямку. В такому випадку лишалось надіятись на зліпок свідомості, тільки пошук міг зайняти значно більше часу. Гуркіт потужних двигунів, яскраве світло ліхтарів, гордовиті постаті на байках, шкіряні куртки наглухо застібнуті. Мало кого ця картина залишала байдужим, зустрічні шофери намагались не зальопати водою з під коліс, більшість ще й вітали переморгуванням фар машин. Кий, признаний навігатор банди, повідомив про швидке прибуття до мотелю, вибираючись з лісу, вони вийшли по трасі значно далі, ніж мали, цим самим скоротивши собі шлях. – "Дякую, братику. – тихо відгукнувся Полковник, вони порушили мовчанку в ефірі. Три години важкої дороги, не привід до розмов. – Хорив, зі мною доливаємо паливо, Либідь, Кий, на вас вечеря на всіх, інші відпочивати." – тихо розпорядився Полковник, помітивши перемигування фарами у відповідь. Піклування про байки у першу чергу, закон в подібних бандах, Полковник тільки трохи утрирував його. По всьому мотель користувався великою популярністю, на стоянці заднього двору стояло до десятка різних фур, на кількох були іноземні номера.
Полковник та Хорив зайнялись байками, оглядали, протирали, заправляли і ставили під накриття стоянки для машин. За годину вони справились, і зайшли до ресторану мотелю. Вже заходячи, Полковник почув голос Тані в шоломі: - "Коханий, а тут весело..." – "Ми вже тут.." – відповів, коротко оглядаючи пів темну залу. Зала була досить велика, не дивлячись на велику кількість столиків, за якими гуляло близько тридцяти молодих людей, лишалось місце і для не великого танц-полу, під стінами, по затишним куткам столики для уособлених компаній. Задумливі постаті шоферів-дальнобійників. Від затишного кутку вже заклично махала рукою Таня, друзі вже встигли замовити вечерю на всіх.
Аналіз обстановки проходив автоматично, швидко. На появу байкерів відреагували байдуже, погляди оживали коли перед ними проходили молоді дівчата, чорні косухи, білі футболки, що виразно окреслювали жіночі форми, як і тісні чорні штани, високі черевики на високих підборах. Проте ніхто не звертав уваги на ці погляди. Дівчат хвилювали тільки погляди друзів.
Шоломи банди склали на край столу, з горловин визирали пальчатки. Тримаючи залу в полі зору, Полковник зайняв місце спиною до стінки, у нього була патологія – не любив залишати спину відкритою. Його авторитет був таким великим, що поки не взявся за виделку, і не скуштував замовлену вечерю, ніхто й не думав починати. Либідь та Кий справились відмінно, не даремно вони знали про смаки та уподобання друзів, меню досконало підібрано, головний фактор – величина порцій, їхня свіжість, та температура споживання.
На завершення вечері друзі вдоволено витерли масні руки та уста. Поки Полковник не дав знаку відпочивати, можна й розслабитись, випити кави, випалити кілька сигарет. Розслаблено спираючись на м'яку спинку стільця, Полковник, через сенсори комбінезону, сканував обстановку в ресторані, та навколо байків. Там все було спокійно, активізована сторожова система на його байку, могла дезорганізувати агресивно налаштовану людину. Друзі мали дещо напружений вигляд, раз у раз швидким поглядом озирались довкола. Тільки Полковник розслаблено попивав коктейль, тримаючи Таню в обіймах лівої руки, так вона почувалась себе захищеною та спокійною; він єдиний з компанії міг дозволить собі випити значну долю алкоголю, без наслідків наступного дня. Інші смакували соки, каву, і намагались дивитись тільки поперед себе, та один на одного. Велика кількість не знайомих людей, не краще місце для відпочинку для наділених високою чутливістю в сфері сприйняття.
Люди та поведінка вже давно перестали дивувати Полковника. На його устах інколи виникала саркастична усмішка, коли його висновки поведінки раз у раз знаходили підтвердження. Молода компанія, що давно і надовго зайняла більшу частину столиків, вже встигла влити до спраглих горлянок велику кількість сурогатного напою, під гордовитою назвою "Горілочка для сильних", і тому поведінка почала виходить за рамки допустимого. Далі залишатись вже не можна було, під рукою відчув як Таня напружилась, помітив як Хорив тримав руку Либідь, як напружено стискались кулаки Щека та Кия. Вони не були любителями подібних гулянок, і завжди уникали подібного збіговища. Якщо ж попадали, як зараз, знали – допомоги чекати ні звідки, людей з відкритими поглядами не любили. Так і тут, шофери будуть тільки спостерігати, або скористаються обстановкою в своїх цілях.
Полковник саркастично усміхався помічаючи однозначні погляди, якими обмінювались шофери, він єдиний бачив емоційний фон в ресторані, в дечому міг передбачити розвиток подій. Спрямований канал емоційного сканера з обладнання комбінезону, тільки підтвердив його аналіз ситуації. Шофери вже мали стосунки з сучасними бандами байкерів нової формації, не раз захищали чи ділились паливом, у відповідь отримуючи ласку та прихильність дівчат з банди. І мало кого хвилювало, чи хоче сама дівчина пройти через руки десятка голодних до втіх шоферів... частіше подібні дівчата були обмінною монетою, нікого не хвилювали їхні бажання. В противному випадку, коли банда маленька чи не відома на трасі, байкерів могли побити, байки поламати, дівчат ґвалтували і лишали на дорозі.
По думці Полковника його друзі вже мали почати хвилюватись, обстановка була схильна до змін, далеко не в кращий бік. Вони ніби оглухли від кількості негативу в пси-ефірі зали, або попали в стан ступору, і вийшли з нього після гулко поставленого на стіл порожнього келиху. – "Ти домовилась про кімнату для відпочинку?" – тихо запитав у Либідь. – "Так, кімната поблизу стоянки, чотири ліжка, за все заплачено. До ранку ми можемо відпочити." – "Пішли." – і першим піднявся з-за столу.
Гульня досягла самого апофеозу. Хто ще намагався впитись, вливаючи в роззявлені горлянки пиво та горілку, хто вже відпочивав, впавши обличчям у тарілку з салатом, більш стійкіші на ногах намагались танцювати. Та це нагадувало безладне тупцювання на одному місці, та таке ж розмахування руками. В мізках, потьмарених алкоголем, проносились думки про власну безкарність, всесилля, в подібні моменти починало тягнути на подвиги. І, чому б, не звершити подібний подвиг...
На компанію молодих байкерів, що обережно та акуратно обминали танцюючих, може й не звернули б уваги, коли б одного з молодиків не потягнуло на подвиг. Несподівано для самої себе Либідь опинилась в руках одного з молодиків, її обдало перегаром з, давно не чищеного рота. – "Ходімо, покажеш на, що ти здатна." – і сильно потягнув у бік. Швидкості мислення та реакції у дівчини вистачило на те, щоб не закричати від огиди, і самій вивільнитись. Вона підхопила хвилю, зробила кілька кроків ніби піддалась на ривок, в наступну мить розвернула в протилежний бік, спрямувавши до столів, сама ж, в продовження хвилі, повернулась під захист Хорива. Все відбулось швидко, тільки Полковник відмітив майстерність проведеного прийому з арсеналу айкідо. І тут же розкинув над друзями відворотне поле психо-захисту. Молодик, зробивши кілька кроків в перед, боляче наткнувся на стіл. В сп'янілій свідомості майнула думка, що його штовхнув хтось з байкерів, підхопив за горлянку пляшку, не помітивши як з неї полилась горілка, в намірі кинутись в бійку.
Під захистом поля друзі добрались до кімнати. Тільки коли за спиною Полковника клацнув замок, поле було знято, для забезпечення спокою довелось привести в дію систему сторожовика.
"Що, всі задоволені? – глухо промовив Полковник, оглядаючи своїх друзів, вони ніби й не помітили як на Либідь напали. – "Так, не погано." – недбало відповіла сестричка, Щек та Кий не уважно розглядали кімнату, Хорив виступив на перед, ніби захищаючи всіх від гніву Полковника. Він єдиний з них все зрозумів. – Чого я вас вчив? – ще гулкіше, тихіш запитав. – Чи вас, як малих кошенят, потрібно тикати носом, щоб ви побачили та почули." – "Полковнику, що трапилось? " – "Тридцять віджимань, і пригадай, що я говорив про зчитування емоційного фону." – "Але ж все обійшлось..." – додав Щек, коли Либідь почала віджимання. – "Тридцять віджимань, і пригадай як проводить сканування реальності, з виділенням особливо важливих моментів. Поки ви не навчитесь керувати своїми силами, і застосовувати їх на практиці, доти ви будете віджиматись. Це активізує ваші розумові здібності." – говорячи це, Полковник допомагав Тані знімати куртку та позбавлятись високих черевик. Коли ж оглянувся на друзів, не міг стриматись від усмішки – всі друзі дружно проводили віджимання. – "Хорив, а ти чого?" – "Я бачив ситуацію, та всі були до того голодні та втомлені, що довелось піти на ризик." – "Ясно." – не зворушливо відповів Полковник, взяв Таню на руки і поклав на ряд спин. Дівчина була змушена розслабитись і тільки триматись за плече Хорива, щоб не скотитись з широких спин. Її вага мала зробити віджимання важчим. В цьому не було нічого кумедного, та друзі тільки усміхались подібному покаранню. Полковник же запалив сигарету, впав на ліжко не знімаючи взуття, тоном нудного лектора почав повчати, намагаючись, щоб його слова співпали з ритмом вправи: - "Кожен з вас, від самого народження наділений великими внутрішніми силами. В кого зчитування фону, в кого здатність бачити всю кількість можливих варіантів нашої реальності. Всі ви маєте здатність відчувати фон, і прив’язувати його до окремої людини, відчувати її емоції, не на повному рівні, та це мало б допомогти в дорозі. Я навмисно це зробив, щоб ви мали змогу захистить себе та інших від людського хамства та байдужості, захистить у першу чергу самих себе, один одного. Всі бачили який фон в ресторані, і ніхто й не звернув уваги. Хоча ви мали про це сказати, ще до підходу до ресторану. Я не всесильний, моїх сил не вистачить, щоб передбачити розвиток події, та ще й у кількох варіантах. Варіанти втрачають свою кількість коли один з них стає реальним. Я не хочу повтору ситуації в ресторані." – "Що вони могли нам зробити?" – відірвав погляд від підлоги Хорив. – "В кращому випадку, шофери пропонують нам свій захист, і просять в обмін дівчат для відпочинку." – "А коли б ми відмовились?" – "В ресторані було до пів сотні людей, що агресивно сприймають всіх, хто носить довге волосся і носить косухи. Потім, міліція, і з'ясування питань звідки ми... Тобі це потрібно?" – "Ні. – похитав головою Щек. – Що ж робити в подібних ситуаціях?" – "Щоб не попасти, не обхідно думати, аналізувати. Я ціную вашу довіру, мого досвіду вистачить на всіх вас, та бувають різні моменти. Мені не дано бачити реальності, не дано так широко сприймати фон, тримати під контролем велику кількість людей. Ми одна команда, кожен з нас має бути готовим до всього."
Розминку було завершено. По знаку Полковника дівчата пішли в душ. Перебуваючи під враженням від слів Полковника, вони були надто відвертими, особливо інтонації, хлопці сіли на ліжка. Задиміли сигаретами. – "Полковнику, як по твоєму, може час відкритись нам.." – тихо, ніби про себе, промовив Щек. Його свідомість була закрита від зовнішнього втручання, пройти захист, який і ставити вчив сам, Полковник не захотів. Вже одна спроба могла звести нанівець всі намагання та сподівання виконати місію, і загроза втратить цю дружбу, якою пишався. Було відчутно, що Щек надто далеко зазирнув у реальність, побачив там справжнього Полковника, і приховувати це не збирався. Та Полковник тягнув з відповіддю. Не помітив як дівчата вийшли з душу, як в розслаблені руки вставили чашку з кавою та припалену сигарету. Тільки не уважно відпив кави, і затягнувся сигаретою. В очікуванні слів та реакції, дівчата сіли на один диван. – "Всі хочуть знати мою правду?" – чомусь він дивився тільки на Таню, ніби в ній було його життя. Хоча, так воно і було. – "Правду, тільки правду, і нічого крім правди." – інколи іронія Либідь була як захисна форма для психіки від шоку. – "Тільки потім не змушуйте мене жалкувати, що я посилив ваші здібності, чи взагалі про них розповів." - "Ти не міг довго ховати правду, надто вже дуже виходиш за рамки стандартів. – відповів Хорив. – За інших обставин це можна вітати, та ти надто серйозно зайнявся нашою підготовкою, ніби готуєш до чогось серйозного, важливого для тебе. Якщо так, ми повинні знати до чого." – "Ти можеш не боятись, коли й дізнаємось правду, ми разом, друзів не залишають, на те вони й друзі, щоб бути поруч в складних ситуаціях." – додав Кий. Полковник продовжував мовчати. Одне питання, від якого залежало виконання місії не давало спокою. Чи має він право, розголошувати свою таємницю?
Коли недопалок згас в попільничці, а нову сигарету було припалено, він мав відповідь, залишалось зробити так, щоб відповіді були зрозумілі. Рішуче зняв окуляри, і недбало кинув поруч на ліжко. Зараз вони будуть тільки заважати. Він прийняв рішення. – "Тільки після того, як про мене все дізнаєтесь, не викликайте швидку допомогу." – "Нічого, Полковнику, нам давно приготували окрему палату, під номером шість. Веселіше буде." – підбадьорила Либідь. – "Я справді інший. Я не належу даній епосі, як і цьому часу. Це важко пояснити в деталях, але я з далекого майбутнього Землі. Коли точніше, з кінця 25 століття. Мене з пелюшок готували тільки для одного, розвідка не відомих планет. Дали відповідно цього підготовку. Розвиток нашої цивілізації дійшов так далеко, що вчені навчились вирощувати дітей з пробірок, на генетичному рівні надавши всіх необхідних якостей. Сила, спритність, невразливість до болю. Сам розвиток зайшов так далеко, що розповідь про нього зайняла б кілька тижнів, та я дав підписку про не розголошення, і не маю на те права. Так вийшло, що мене створили, вклавши в мій генетичний матеріал тільки самі кращі якості, що необхідні воїну, необхідні під час розвідки планет. Наше суспільство не любить коли бачить світлі погляди, не любить коли хтось інший приймає важливі рішення, тому мені подібних виховували в чіткому слідуванню інструкцій, необдуманому виконанню команд. Та так вийшло, що мій власний генетичний матеріал дав похибку, в мені почав проявлятись цілий ряд недоліків, вміння аналізувати і робити власні висновки, це тільки початок. Я був кращим курсантом в академії, що готувала розвідників, кращим за весь час її існування, саме це дало мені можливість її закінчити, і відкривало ряд перспектив та кар’єрного росту. Але.. Саме перед випуском, вчені академії нарешті виявили в мені вихід за межі стандарту, помітили сенситивні здібності. Це й поставило хрест на моїх планах та пориваннях. Мені виділили кімнату на Землі, невелику пенсію, щоб не було бажання піти на свої хліби – людина, що пройшла вишкіл в академії може влаштуватись кругом і завжди. І на три довгих роки про мене забули, хоча й тримаючи під постійним спостереженням. Не важливо, як я прожив ті три роки, вони збагатили мене необхідним життєвим досвідом, якого не отримав за весь період навчання в академії. Ніхто й не сподівався, що мої навики, вміння знайдуть себе і про мене згадають.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=373611
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 27.10.2012
В шоломі тихо прокашлявся голос Кия, а потім його голос: - \"Полковник, попереду на відстані до п’ятисот кілометрів пост ДАЇ.\" – Щек вже знав про свою силу ясно бачення, і досить не погано нею користувався. – \"Дякую. Та вони нас не зупинять, ми в центрі полоси, швидкість не перевищуємо.\" – Щек міг і не говорити про пост ДАЇ, локатори комбінезону попереджали про всі перепони на дорозі, і видавали про зміни картинкою в свідомість. Та Щека було необхідно підтримати. – \"Дякую, хлопче, хочеш побісити?\" – у відповідь Щек кілька раз мигнув фарами байка. Уста Полковника розтягнулись в гордовитій усмішці, пальці впевнено стиснули ручку газу. Двигун байка запрацював потужніше, кілька маневрів на обгін, що були порушенням правил дорожнього руху, машини кавалькади з точністю виконали всі необхідні маневри, і кавалькада нахабно зайняла середину траси, тепер вони йшли по роздільній смузі. Зустрічні машини сигналили на таке нахабство, або й вітали поморгуючи фарами, до байкерів на дорозі різне ставлення, але мало хто з людей намагався якимось чином образити, знали, відплата буде жорсткою.
З гулом двигунів, з посвистом вітру, мимо патрульної машини прошуміла кавалькада байкерів. ДАЇшники нічого не могли зробити, на трасі було надто багато машин, щоб робити відмашку смугастою паличкою, і давати знак зупинитись за перевищення швидкості та порушення руху на трасі. Минаючи пост, Хорив махнув патрульним вітальним жестом байкерів, його провели поглядами повними подиву.
\"Йдемо на центр, - тихо промовив Полковник, знаючи, що його голос почують в шоломах. – Відмовились поїсти, тепер животи бурчать. Як машини? Перекличка?\" – \"Двигун перегрівається, до центру дотягну.\" – відповів Кий. – \"У мене теж.\" – додав Щек. – \"Машина норов показує, а так все нормі.\" – завершив перекличку Хорив. За хвилину донісся голос Либідь, напевно вона перегнулась до Хорива, щоб докинути кілька своїх слів: - \"Животи не те, що бурчать, а завивають. До центру дотягну.\"
Минаючи Пересипський міст Полковник провів над головою уявну лінію, знак змінити построєння в цеп, так зручніше буде минати міські затори. Байк Полковника першим вирвався на вулиці міста, впевнено минаючи машини, трамваї, піднімався по вулиці Преображенській, добираючись до Дерибасовської, минаючи художнє училище. На периферії погляду Полковник бачив як на них здивовано озираються люди, бачив як кілька осіб підозрілої зовнішності довго дивились у слід машинам.
Прогуркавши вулицею, машини стали біля бесідки в Гор-саду. Тут же навколо залягла тиша, хлопці по знаку Полковника зняли шоломи, відкинули підніжки байків, і підійшли до нього. – \"Як перший виїзд?\" – Полковник бачив радісні щасливі усмішки, тільки Хорив трохи морщився. – \"Що трапилось?\" – \"Ми не взяли з собою запас палива...\" – \"Знайшов чим перейматись, до найближчої заправки дотягнемо, у мене поки коштів вистачає.. – Полковник сягнув рукою в кишеню куртки, передав Либідь гаманець. – Тебе з посади касира ніхто не звільняв, сестричко.\" – \"Так, Полковнику,\" - чітко відповіла сестричка, і лукаво усміхнулась. Тільки вона з компанії з легкою іронією сприймала сувору дисципліну в групі, хоч і на рівні з всіма виконувала розпорядження старшого брата. Потягнула за собою Таню в напрямку магазину для закупівлі сніданку на всю компанію.
За годину всі недоліки в машинах Кия та Щека було усунено, вимили руки в фонтані, і розташувались на лавках для сніданку. Над головами світило літнє сонце. Продавці сувенірів почали виходить на промисел, виносили прилавки, розкладали товар. Час гуляючих ще не настав, це вже через кілька годин тут буде так людно, що й пройти буде важко. З сніданком було швидко покінчено, сестричка принесла кави, і сіла поруч Хорива, так само як Таня поруч Полковника. – \"Ну, що, до тривалої прогулянки готові?\" – \"Хлопці ще не освоїлись на трасі, машин лякаються.\" – відповів Хорив. – \"Хто шугається?\" – гордовито повів головою Щек. – \"Ти, мені з заду все видно.\" – з дружнім сарказмом відповів Хорив, Щек опустив голову. Друг був правий. Сто раз правий. Сучасні шофери частіш купували права, і погано їздили на своїх іномарках, вважаючи себе коралями дороги, зненацька виникали за спиною, сигналячи, проносились мимо, частіш сигналячи просто так. – \"Тобі важко ще тримати дорогу під контролем? Увага розсіюється? Надто багато образів? – співчутливо запитав Полковник. Щек тільки опустив голову, він не міг забути тої миті коли Полковник провів сеанс пробудження його можливостей ясно бачення. Його свідомість мало не розірвало від кількості картин можливих подій, від бачення дій кожного з присутніх, і тільки образ Полковника випадав з цієї реальності. Та запитання так і лишились не висловленими, Щек вже знав, що його старший брат не цього часу, ось тільки вся свідомість цієї людини значно виділялась з картини загального фону. Такі люди ..вони не реальні, а коли реальні, стають центром всесвіту для тих хто в них повірив. Він повірив, і бачив віру в нього в своїх друзях. – Не змушуй себе, на насилуй свідомість, вона сама відкриє необхідні картини.\" – відповів Полковник на бурю почуттів в свідомості друга. – \"Ми привертаємо надто багато уваги до себе..\" – поморщилась сестричка Либідь. – \"Звикай, - усміхнувся Полковник, - та й давно мали звикнути.\" – \"Та так, але ж не до такої..\" – Либідь тісніш притислась до плеча Хорива, ніби шукала в ньому захист від всіх поглядів світу, так само вчинила і Таня. – \"Добре, - усміхнувся Полковник, він добре розумів стан людей з чутливою сферою сприйняття, вони ще не навчились ігнорувати побіжні погляди, і тому болісно реагували на подібні прояви уваги. – Хтось кричав, що потрібно їхати на пляж? Так зараз поїдемо. Там і подумаємо, куди зробити тривалу поїздку. Ввечері можна сюди повернутись.\"
Байки лишили в затінку дерев. Усміхаючись про себе, Влад увімкнув систему безпеки, яку вмонтував в електроніку своєї машини, людина яка попаде під вплив випромінювання тут же втече в паніці, забувши про причини, які змусили її зацікавитись машинами.
Всі розмістились на піску в кількох метрах від води. Дівчата поруч своїх чоловіків, всі інші поруч. Сонце вже почало припікати, Хорив дістав карту доріг Одеси та області, швидко зорієнтувався, показав дачне поселення. – \"Ми тут, вихід на основну трасу.. я пропоную йти на Затоку. Зараз там сезон, дозволено розкидати намети, запалювати вогнища, в інші моменти там заповідник.\" – \"Скільки до Затоки?\" – \"За п’ять – сім годин можна добратись.\" – \"Мало, вам необхідно починати тривалі поїздки, - тонкий палець Полковника пройшов по трасі, минув дорожню розв\'язку, і пішов далі, у напрямку Києва. – Це по всьому займе кілька діб, ночувати можна на трасі, або ж в придорожніх мотелях.\" – \"Ти знаєш скільки це буде коштувати?\" – критично зауважила Либідь. – \"Сестричко, двадцять віджимань від землі, - суворо зауважив Полковник, вона порушила одне з правил, яке стосувалось фінансування банди, і мала бути за це покарана. – Почали, один, два...\" – Почав відлік Полковник, і з добродушною іронією усміхнувся, віджимання почала робити вся група. Чим викликали сміх кількох молодиків, сусідів по пляжу, Полковник навіть і оком не змигнув, тільки Таня кинула косий погляд на підпилу компанію, пригадавши подібну кілька місяців назад. Ту зустріч, яка й послужила знайомством з Полковником.
Закінчивши віджимання, компанія була готова слухати свого очільника, від подібних покарань віяло суворою дисципліною армії, але ніхто й не думав сперечатись, чи заперечувати, авторитет очільника був сильнішим за будь які сумніви чи запитання. А Полковник, як ні в чому не бувало, продовжив: - \"Щек, порийся на сайтах, може десь в області фестивалі, чи сейшени, нам потрібно десь засвітитись.\" – \"Добре, я зараз цим займусь.\" – Щек мав досить потужний нетбук, зі здатністю виходить в мережу Інтернету. – \"А тепер відпочивати, поки будемо бігати купатись, хай хтось один лишається біля речей. Ніхто не голодний?\" – не почувши заперечень, Полковник підхопив на руки Таню, та побіг до води, за ним всі інші, тільки Щек лишився біля нетбуку.
Таня легко трималась за широкі плечі чоловіка, і тільки приплющувала очі коли голова опинялась під водою. Її вже не дивувала його спритність та сила, вона не раз бачила якими ніжними та делікатними могли бути ці руки, яким гнучким могло ставати це могутнє та велике тіло. Зараз вона просто розслабилась, насолоджуючись моментом тепла, легкості по всьому тілу. І зовсім не злякалась коли раптово втратила опору, і перед нею не виникло таке рідне обличчя. – \"Нарешті ми разом..\" – промовили гарячі уста, знайшли її губи, солоні від води, і такі ніжні. Сильні руки обійняли, притисли до грудей, і над ними зімкнулись води моря.
Вони опустились на дно, на мілке каміння, і довго насолоджувались відчуттям невагомості, відчуттям самотньої відрізаності від світу. Вони пестили один одного, не розмикаючи поцілунків, в них було все, і радість, і тепло, і повітря, якого швидко почало не вистачати Тані. І тоді з легень чоловіка пішли маленькі порції живильного кисню, це дало змогу ще на певний час затриматись на глибині. І потім знову, сильні руки підхопили за талію, і вона першою опинилась на поверхні, потім появилась голова Полковника, і її руки знову вхопились за широкі плечі. Тепер берег не був таким далеким.
Коли Полковник та Таня вийшли на берег, помітили над Щеком кількох молодиків, донеслись напружено ввічливі голоси, і стриманий, впевнений в собі голос Щека, йому то було легше, він бачив події, а молодиків починала бісити подібна спокійність в голосі та розслабленій позі сидячого до них спиною юнака.
\"У вас проблеми, молоді люди?\" – з іншого боку до них підходила сестра Либідь, вона то мало коли тримала себе, особливо коли загроза, якою б не була, стосувалась братів. Хтось з молодиків з подивом присвиснув, дівчина була прекрасною в легкому купальнику, з мокрим чорним волоссям; дівчина звикла, що нею милуються, та це було дозволено тільки друзям, з ними вона могла бути цілковито відкритою. Чужі могли наткнутись і на хвилю холодного ігнорування, в кращому випадку. – \"Проблем нема, ми просто цікавимось, чи то ваші мотоцикли під деревами?\" – \"І, що?\" – в одеській формі діалогу відповіла сестричка, зовсім не звертаючи уваги якими очима її роздивляються. Сама вона вже помітила Полковника, і просто грала свою роль, не хвилюючись за тили Щека, який і досі сидів спиною до всіх. – \"Ми хочемо покататись..\" – \"Люди вашого віку повинні вже вміти керувати своїми бажаннями.\" – повчально мовила сестричка. – \"Не тобі нас вчити, ми ж можемо взяти і так, не питаючи..\" – \"А ви спробуйте..\" – тихо відгукнувся Щек, навіть і не повернувши голови, і тільки прикривши нетбук своєю курткою. Полковник поморщився, починався явний перебір, необхідно втрутитись, чи нахаба Щек все бачив.. – \"Молоді люди, всі питання до мене. – і тінь велетня чоловіка накрила всіх. Від людини йшла така сильна хвиля впевненості в собі, що молоді люди, не слабої статури, поквапливо пішли. – Ви мене з розуму зведете! Що ви собі позволяєте? Надто самовпевнені обоє!\" – \"Полковнику, я тримав всю ситуацію під контролем..\" – \"Скажи спасибі, що Либідь була за твоєю спиною, ситуаціям властиво змінюватись, особливо в гірший бік. Тридцять віджимань, потім заплив на п’ять кілометрів, час пішов..\" – Коли підійшли всі інші Щек і Либідь, в поту та піску, закінчували віджимання. – \"Ого, та ти взявся за них серйозно..\" – з легкою іронією кинув Хорив, з легким співчуттям поглядаючи на подругу. Не звертаючи на них уваги, покарані, але горді своїм покаранням, побігли до води, і поплили від берега. Тільки тоді Полковник запалив сигарету, присів на свою куртку, посадив між ногами Таню. Не відриваючи погляду від двох плавців, відповів на зауваження Хорива. – \"Або я зараз їхню самовпевненість витравлю з потом, або потім ми всі будемо гуртом сьорбати цю кашу, і без солі. Щек понадіявся на своє бачення ситуації, але забув про мінливість часу, забув про перепади настрою в людей з цілеспрямованою агресією. У мене за спиною, двадцять метрів на північ, бачиш компанію.. Подібні покидьки колись були причиною нашого знайомства..\" – і легко поцілував Таню в заглибину плеча. Хорив оглянув берег, криво усміхнувся помітивши вказану компанію, і сів поруч. – \"Фрайєра блатовані, гопота, вони починають нахабніти, свого часу ми вже мали з ними сутички, після чого пару раз вилежувались у мене на дачі. Так і свербить...\" – і Хорив красномовно почесав не маленькі кулаки зі збитими кісточками пальців. – \"І не мрій, так, ви сильні, і маєте підготовку яку не має хвалений ОМОН, чи якийсь інший підрозділ. Та це не дає вам права показувати свою силу, тільки за особливих обставин.\" – \"Які можуть ще бути обставини?\" – Хорив не міг повірити, що сам Полковник буде відговорювати від сутичок, тоді для чого було так готувати всю компанію. – \"Ось які..\" – швидко промовив Полковник, одним рухом встаючи на ноги, Таня стала поруч, вона теж побачила картину, яка змусила Полковника напружитись. Скоріш всього на пляжі це була не єдина компанія гопників, як виразився Хорив. Щек і Либідь відплили далеко від своїх, і тепер повертались берегом, коли дорогу перестріли давні знайомі. Полковник не міг чути слів, відстань була надто великою, але бачив, що ситуація може набрати загрозливого тону, Щек та Либідь були не готові до подібного, хоча.. обоє були налаштовані на бійку, хоч і не показували цього. Тільки намагались пройти мимо молодиків, при тому Щек тримав сестру в себе за спиною.
Не вміє хлопчина огризатись, не вміє, думав про себе Полковник, підходячи повільним кроком до десятка нудьгуючих молодиків, що шукали на свою голову пригод, і не потрібно це йому зовсім, не потрібно, щоб чисті душі засмічувались подібними знаннями.
\"У молодих людей проблеми? Вам чимось допомогти?\" – молодики озирнулись на голос, та тепер їх було значно більше, то чому лякатись ще двох, біс з цим качком, думали хлопці. Полковник міг в один момент розігнати всю компанію, але щось його стримувало, може бажання, щоб і Щек, і Либідь на собі відчули як швидко міняється обстановка.
Вона й вирішалась дуже швидко, як і змінювалась. Молодики малу явну слабкість до байкерів, чи до людей з відкритими поглядами, бо більш не вступали у зайву полеміку, а просто першими почали бійку. При тому на Полковника припала більша частина нападаючих.
Дивно було бачити в кремезного чоловіка саркастичну усмішку коли на нього нападало одразу ж кілька молодиків, озброєних хто ножем, а хто й розочкою з розбитої тут же пивної пляшки. Дивно було бачити, як щупленька та ніжна на вигляд дівчина, пригнувшись до землі танцювала дивний танець, прикриваючи спину своєму чоловіку, дивно було бачити відкриті погляди, в яких не було жодних агресивних нот, тай удари, якими вони нагороджували своїх супротивників, були спрямовані на те, щоб вгамувати агресію, згасити полум’я злоби, під впливом якого людина стає не керована. Та коли один з юнаків покотився в воду, затуляючи розцарапані розочкою груди, велетень чоловік вже нікого не жалів. В запалі бійки він не зняв окуляри, та й без них потік холоду став таким відчутним, що молодики почали відступати. Та було пізно, як не бігав молодик, що завдав удару в груди Щеку, він не втік від караючої долоні Полковника. Тільки відчув як сильні пальці стисли шию, і завмер, тваринним інстинктом відчув – краще завмерти, ніж ці пальці переламають шийні хребці. – \"Вас просили піти і більш не підходить? – крижаний голос за спиною не віщував нічого доброго, у відповідь молодик слабо похитав головою. – То чому б було не послухатись? Забули, що нахабство до добра не приводить, от тобі й доведеться послужити наглядним прикладом, що роблять з нахабами.\" – Полковник добре бачив засмічену свідомість молодика. Юність вся в алкоголі та наркотиках, кілька статей за зберігання наркотиків та хуліганство, рятувала посада батька в місцевому комітеті самоврядування. Така собі золота молодь, яка звикла до безнаказаності. Та вони потрапили на справедливого суддю. Хижо усміхаючись Полковник довів свою жертву до берега. Щек вже сидів на березі, Либідь закінчила оглядати подряпину, на погляд Полковника стримано хитнула головою, і додала: - \"Могло б бути ще гірше, він встиг ухилитись.\" – \"Передай Хориву, збираємось, зараз міліція прибуде, не хочу з ними зустрічатись.\" – кілька хвилин постоявши над своєю жертвою, Полковник повернувся до своїх людей, Таня, що йшла поруч нього, мала сяючий вигляд, адже і вона сьогодні отримала свою маленьку перемогу.
З урвища, де Полковник зупинив свою кавалькаду, було добре видно, яке ж покарання він придумав. Тільки Таня бачила на його обличчі криву усмішку, легке навіювання, і цей хлопчина при появі викликаного патруля, почав танцювати, бризкати слиною, і називати адреси всіх кримінальних авторитетів, за якими полювала половина одеського РВД. За подібні признання йому самому світило покарання, тільки іншого роду, знаючи про це, юнак повзав на колінах, і просив захисника для себе.
Полковник дав знак зупинитись на площі, кінцевій зупинці сьомого тролейбуса, невелика кав\'ярня на вулиці, і запах ароматної кави. Стали в затінку дерев, і сестричка тут же побігла до кав\'ярні за кавою. Полковник підійшов до Щека, легко відсунув полу його куртки, мовчки підняв футболку, через половину грудей йшла рвана подряпина. Від легкого доторку Щек сіпнувся, але не видав жодного звуку. – \"Молодець, нічого не скажеш, молодець.. – тихо промовив, водячи над раною відкритою долонею. Хлопчина відчув як з долоні пішов потік гарячої хвилі, рана заболіла сильніше, та він не промовив і тут жодного звуку. Рана на очах почала приймати червоний відтінок, уста Полковника розтягнулись в задоволеній усмішці. – Молодець, - тепер було схвалення, - тільки я не для того вас готував, щоб ви отримували й такі подряпини.\" – команда відчула холод в голосі, вони таки вивели стриманого очільника. – \"Але ж всі живі..\" – не витримав Кий. – \"Мало я вас ганяв, дуже мало.\" – тільки й відповів, повертаючись до свого байка та приймаючи з рук Тані свою порцію кави.
Через кілька годин вони остаточно влаштувались в затінку дерев Гор-саду, тепер вже надовго. Швидко перенесли дві лавки, щоб вся компанія могла зручно розміститись, відпочиваючі вже спокійно дивились на подібні перестановки, і зацікавлено стежили за компанією молодих людей. Швидко біля них появилось кілька пляшок вина, з сумок добули кругову чашу, за допомогою маленької спиртівки швидко зварили велику порцію грогу, в руках Кия появилась гітара. Ці люди вже навчились почувати себе уособлено навіть в центрі Одеси, це був їхній дім, який вони люблять. Одесити давно вже звикли до подібних компаній, особливо до таких як компанія Полковника. Ці молоді люди ніколи не залишали після себе купи сміття та порожніх пляшок, коли й випивали, дивились за собою та за своїми друзями.
Кий знову грав своїх пісень, грав захоплено і приплющивши очі від сигаретного диму. Молоді люди відпочивали, насолоджувались теплом вина, теплом поглядів, теплом сонця, що швидко почало ховатись за деревами, вечір наступав і обіцяв полегшення після ще одного спекотного дня.
Під вечір навколо двох лавок де зібралась компанія Полковника, людей побільшало. Багато хто прийшов з своєю випивкою, але сама присутність на чолі компанії високого та кремезного чоловіка, робила цю вечірку порядною та тихою. Кількох молодиків, підпилих, і які явно шукали пригод на свою голову, ввічливо попросили піти. Ще ніколи люди Полковника не були в центрі уваги, і тільки присутність очільника стримувала від згортання вечірки. Ще ніколи Щек не мав стільки слухачів, що підспівували йому почувши знайомі пісні багатьох відомих рок-груп. Коли молодь почула ліричні композиції, утворилось багато танцюючих пар, серед них була і дивна, і колоритна водночас пара – кремезний чоловік, обережно вів свою партнершу, і дивно було бачити його граційні рухи у виконанні класичного танцю, і дивно було бачити як тендітна дівчина підкоряється його сильним рукам. Зате всі бачили погляд, яким вона дивилась в його чорні окуляри, здавалось вони їй не заважають бачити його погляд.
Пізнього вечора, коли сам Щек був в особливому угарі, він заграв пісню, яка вимагала особливого настрою, заграв ту пісню, що давно об’єднує багатьох людей, людей, що прагнуть свободи.
Твой дом стал для тебя тюрьмой
Для тех, кто в доме, ты - чужой
Ты был наивен и ждал перемен
Ты ждал, что друг тебя поймет
Поймет и скажет: \"Жми вперед!\"
Но друг блуждал среди собственных стен...
Горел асфальт
От солнца и от звезд
Горел асфальт
Под шум колес
Горел асфальт
Ты чувствовал тепло
Горел асфальт
Снегам назло
Ты сам решил пойти на риск
Никто не крикнул: \"Берегись!\"
И ты покрасил свой шлем в черный цвет
Как зверь мотор в ночи ревет
Пустырь, разъезд и разворот...
Ты мстил за груз нелюбви прошлых лет
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=373413
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 26.10.2012
Розділ четвертий.
За довгим столом альтанки зібрались і батьки і діти, сам же стіл ніби розділяв їх на два табори, ворогуючі табори і власне від Влада залежало, чи буде знайдено розуміння між батьками та дітьми, чи вони й надалі лишаться чужими людьми. Атмосфера була напруженою, люди по обидва боки столу були налаштовані рішуче. Це було видно і по обличчям, і відчувалось по емоційному наповненню навколишньої атмосфери. Батьки були налаштовані забрати дітей додому, діти ж – готові були збунтуватись, піти проти батьківського рішення, і лишитись тут. Їх мало хвилювала подальша власна доля. Тут Влад легко усміхнувся, ці божевільні люди дійшли до того порогу відчаю, що були готові довіритись мало знайомі людині, в особі Влада, довіритись цілком та повністю, саме за те, що в ньому вони знайшли підтримку, розуміння, та допомогу. З одного боку, подібна довіра повинна була тільки радувати, але вона була вимушеною, багато пройде часу, коли вона буде свідомою. З іншого боку, діти не повинні поривати з батьками, батьки лишаються батьками, якими б вони не були.
Підходячи до альтанки ближче, Влад вже мав приблизну стратегію поведінки, зважив всі за та проти, визначив можливих опонентів в цій розмові. На його появу на чолі столу і не звернули б уваги, коли б Либідь не поставила перед ним чашку з кавою, а Хорив – підсунув приладдя для паління, та табуретку. – "Доброго вечора, шановні." – привітався Влад, сідаючи до столу, і оглядаючи присутніх. В своїх перших припущеннях не помилився, першими опонентами мали стати батько Кия – поважний чоловік, який звик, що з його думкою рахуються як з останньою інстанцією, і вважав себе не заперечним авторитетом у питаннях виховання дітей, та й у багатьох інших питаннях. І худенька, всохла від постійних дієт, чи від власного характеру, молода жінка. Це була мачуха Щека, вона вийшла за його батька тільки в силу високого положення сімї, а не в силу почуття, підкорила своїй волі доброго та поступливого чоловіка, і хотіла зробити теж саме з свободолюбивим юнаком. Жоден з батьків, навіть, і не намагався зрозуміти своїх дітей, що стосовно інших, вони просто виховували як їх виховували, і вели себе в силу прийнятих стандартів, ніколи не піднімаючи голову до неба. На їхню думку вони виховували дітей добре, намагались, щоб вони не знали не достачі в їжі, одязі, в основному більш переймаючись про матеріальне забезпечення, і зовсім не задумуючись про внутрішній світ своїх дітей. І їхні плани стосовно дітей, були б вони іншими, можна було б тільки вітати. Дітей бачили з вищою освітою, для чого були готові піти на любі витрати, бачили при великих достатках, і зовсім не задумувались, чи потрібно це самим дітям. Не задумувались чим по справжньому живе дитина, чому вона так часто замикається в собі, слухає цю гучну музику, яка так діє на нерви. Уподобання дітей викликали тільки нерозуміння, як і довге волосся, цей дивний одяг, який носили діти, ніби вони не мали іншого, більш пристойнішого одягу. Більш обурювало бажання дітей мати власні мотоцикли, щоб ганяти, як оглашенні, по вулицям міста. Так, батьки поступились бажанням дітей, так діти почали проводить більшу частину дня в гаражах, або ж пропадати до ранку з своїми друзями, таким ж як і вони, оглашенними та божевільними. Влад коротко пройшов поглядом батьків, що зібрались тут, і ще раз привітався: - "Доброго вечора, шановні, - на нього кинули більш ніж здивовані погляди, та й було чому дивуватись, адже до них вийшов як і був в робочих штанях Скайлеба, та слідами від погано витертого мастила на руках. Косими поглядами його вже не здивуєш, не виб'єш з колії, і він спокійно продовжив: - Я вдячний вам, що ви знайшли можливість і завітали сюди." – Влад був налаштований рішуче, хоч і не хотів заводить тривалі суперечки, і вдаватись у тривалу полеміку; батьки його нових друзів були людьми старого гарту, їх вже було пізно в чомусь переконувати. Його дружнє привітання зустріли досить тривалою мовчанкою, поки батько Кия не відповів за всіх присутніх: - "Доброго вечора, шановний, - і досить прискіпливо оглянув його вигляд. Всі були пристойно та модно одягнуті, не дивно, що робоче вбрання викликало легку відчуженість, хоч і захоплення його масивною фігурою, особливо у матері Либідь. – Ви можете пояснити причину, чому ви просили нас приїхати нас сюди? Чому діти відмовляються їхати до дому?" – "По всьому, їм погано дома? Яка ще причина того, що вони намагаються бути більш разом, ніж дома і з вами, своїми батьками? Виходить, у них дома проблеми, інакше б сиділи дома." – "Які ще проблеми? Та вони взагалі безпроблемні, коли вони вже подорослішають?" – мало не з стогоном подала голос матір сестрички Либідь. – "Ви й не помітили, що ваші діти подорослішали, і почали сприймати світ як дорослі, а може й, трохи інакше." – "Тут помітиш, коли б вам наші проблеми.. " – "Коли б ви більш цікавились проблемами дітей, а не своїми власними, вам самим було б значно легше." – "А вам власне, що до цього?" – батько Кия був налаштований на тривалу суперечку. – "Мені пощастило побачити у ваших дітях, те, що було упущено вами самими. Це й послужило причиною, чому я так переймаюсь долею ваших дітей." – "Що ж побачили ви, і упустили ми?" – "Уподобання ваших дітей говорять, що вони вміють бачити світ у його справжньому забарвлені, вміють думати та співчувати, чому вчить та музика яку вони слухають, і багато літня щира дружба, яку пронесли через багато розчарувань. В дружбі вони знайшли розуміння, якого не вистачало в їхніх сім'ях." – "Шановний, не вам судить про наші сім'ї! Ми й приїхали сюди заради того, щоб забрати дітей додому, і заборонити більш зустрічатись!" – Влад критично усміхнувся, вже добре знав рішучість своїх молодих друзів, і бачив їхню готовність відстоювати свою свободу до останнього, аж до відмови повертатись до дому. В такому випадку їх вже мало хвилювало власне майбутнє, його були готові віддати в руки йому, старшому другу, яким і став всього кілька днів назад. Вони були доведені до крайності. Влад міг пишатись друзями, за інших умов, міг і підтримати цей порив бути вільними, але.. він сам знав як це рости без батьків, особливо, коли їх і в природі не було. – "Ви так у собі впевнені?" – і відверто саркастично усміхнувся. – "Я батько, і мій син змушений мене слухатись!" – "Навіть тоді коли посягають на його свободу дій та вибору? Спробуйте, і ви переконаєтесь у своїй помилці." – Влад розслаблено-нудьгуюче запалив сигарету, зловив на собі погляди друзів, і усміхнувся половиною обличчя, тою, що була їм видна. Він то був впевнений в собі та своїх словах, впевнений у друзях, це було своєрідне випробування вірності друзів йому та один одному, якщо вони його пройдуть, за них можна боротись. В цей же момент і батько Кия був впевнений у своєму авторитеті на сина. – "Юрко, поїхали додому! Тут тобі нічого більш робити! – у відповідь Кий і бровою не змигнув. Батько на якусь мить розгубився, а потім повторив ще раз, надавши голосу більш жорсткості: - Юрко, поїхали додому! Інакше я силою заберу тебе додому, і посаджу під замок! – І знову нуль емоцій, і тільки Влад бачив яким рішучим став погляд юнака, як його рука до болю стисла руку сестри Либідь, ніби в ній міг знайти підтримку. – "На мою думку, силою ви теж нічого не досягнете." – розслаблено усміхнувся Влад. – "В такому випадку, у мене виникає підозра, що ви тримаєте дітей тут силою, і до того залякали, що вони й нашій присутності відмовляються їхати додому! Я буду змушений викликати сюди наряд міліції, давно потрібно було розігнати це кодло, на чолі з ... – і батько Кия кинув у бік Скайлеба нищівний погляд. – Ціла банда зібралась, цікаво, для чого вам наші діти? Я не здивуюсь, коли вони тут і горілку пробували, і чого ще гірше, наркотики!" – "Напевно, ви погано знаєте ваших дітей, коли маєте про них таку погану думку." – "Як батьки можуть погано знати власних дітей? Вони ж наші діти! Краще нас самих їх ніхто не знає!" – знову подала голос мати сестри Либідь, проте в погляді, кинутім на дочку, були сумніви. – "Думаю, і ви теж помиляєтесь, - Влад люб’язно усміхнувся жіночці, вина якої була лиш в тому, що вона тривалий час була заклопотана пошуками чоловіка собі, а не батька для дочки. – Скажіть, якщо ви так добре знаєте свою дитину, що останнім часом вона слухає? Яку музику обрала для себе, яка її настільна книга? Це ж стосується і інших, ви знаєте про уподобання ваших дітей?" – "А, що тут знати, - самовпевнено почав батько Кия, та зам'явся наткнувшись на погляд свого сина. – Хіба зрозумієш смаки сучасної молоді, ну там рок, популярні пісні, та хіба я маю знати, чим захоплюється мій син." – "Та і я не знаю, - додала мати сестри Либідь, - якась гучна музика, вона так давить на мозок, а у мене такі сильні мігрені, та й я сама вже давно до рук не брала книжок. Та й для чого, коли є телевізор." – "Прикро, смаки дітей визначають їхні уподобання, та життєве кредо, література ж формулює погляди на поведінку людей, визначає власні погляди на, що таке добре, а, що погано. Та музика, яку ви назвали гучною, вчить вчитись, інакше важко зрозуміти смисл текстів, вчить дивитись на світ не через рожеві окуляри достатку та ситості, а на пряму, через піт та кров персонажів пісень." – "Послухайте, чоловіче, - нарешті подав голос батько Щека, поважний чоловік, що звик мати про все свою власну думку. – По всьому ви вже встигли дізнатись про наших дітей більше, ніж ми самі. У ваших словах багато сенсу, - батьки, що сиділи поруч, осудливо зашуміли, та той й уваги не звернув, - власне мене цікавить одне, чи є шанс, що діти повернуться додому?" – "Ви не вірно задали запитання, шановний. Питання потрібно ставити таким чином, чи є ще надія знайти спільну мову з дітьми? Я скажу вам так, надія є, і все залежить від вас. Тільки від вас. Знайдіть час та можливість забути про свої власні проблеми, поговоріть з дітьми. Та перш ніж ви це зробите, подумайте. Ви виховуєте дітей як вас самих, колись виховували. Кожен з вас чогось в дитинстві не до отримав, подумайте чого саме. Може помилки вашого виховання ви перенесли на своїх дітей, і вважаєте це правильним, бо і вас теж так виховували. У вас буде багато часу, діти приїдуть на вихідні." – "Тобто, вони вам для чогось потрібні, і тому ви не пускаєте їх зараз?" – "Зараз діти і самі не поїдуть, надто часто їх дома ображали, щоб так швидко забути про це. Більш того, вони почали важливу для себе справу, яку залишати, саме зараз, вони не схочуть." – "Яку справу?" – "Відповідь дадуть ваші ж діти, та й то, за умови якщо ви знайдете з ними спільну мову." – остання фраза показала, що більшого Влад не скаже, ніби знак того, що розмову час завершувати. Першим почав збиратись батько Щека, він і не намагався якось вплинути на сина, тільки подивився на нього довгим поглядом, і тихо мовив: - "Я чекатиму на тебе, синку, твій друг правий, надто часто тебе не чув. Та зараз буде інакше, обіцяю." – один за одним батьки залишили дачний маєток Скайлеба. Влад відчув, що розмова з батьками забрала надто багато внутрішніх сил. Надто закостенілими були душі та свідомість батьків, щоб переконати їх просто словами, йому довелось проводить вплив на них через голосову маніпуляцію, делікатну спробу змінити погляди на життя. Вона була такою делікатною, що важко було сказати яким буде результат. Доведеться чекати. Влад відчув бажання усамітнитись, хоча б на кілька днів, надто багато негативу він бачив та відчув за цей тиждень, а він по суті тільки починав діяти. Кинув погляд на Скайлеба. – "Ви тут без мене обійдетесь кілька днів?" – "Ти десь зібрався?" – "Так, хочу подумати на самоті, крім того, я ж зняв квартиру, і й досі там не ночував." – "Добре, братику, до п’ятниці ми займемось чисткою байків, а в п’ятницю діти поїдуть по домам." – "Домовились, - відповів Влад, зловив погляд Тані, - біжи переодягайся, скоро поїдемо, - потім знайшов Хорива, кивком голови погукав до себе. – Я до понеділка зникну, вразі чого, дзвони на номер Тані. Мені потрібно відпочити." – Хорив розуміюче хитнув головою, йому не потрібні зайві слова, ці люди розуміли один одного з першого слова.
Шофер таксі тільки зачудовано похитував головою, коли його пасажири просили зупинитись біля кількох продуктових магазинів, з яких пасажири повертались навантажені сумками з продуктами. Ось тільки задати запитання не давав сам вигляд одного з пасажирів – його масивна фігура ледве поміщалась на задньому сидінні джипа-позашляховика, відчуття погляду крізь темні окуляри, м'язи та дивна гнучкість. В протилежність супутнику, його супутниця, тендітна, з пишними формами, дівчина, яка ні на мить не випускала руку свого супутника, і наче, розуміла його мовчання краще за всі слова.
Вони й справді розуміли один одного без слів, вірніше, обходились без них, там де вони й не потрібні. Їх вже багато, що поєднали, цих двох людей. До повного відкриття в собі почуттів було ще далеко, разом з тим, дуже близько.
Запасу продуктів, зроблених по дорозі додому, мало хватить до понеділка, та й то при умові, що Влад буде їсти по декілька раз на день. На меті цього не було, просто не хотів, щоб причиною виходу з дому була нестача в чомусь їстівному. На додачу вони мали пристойний запас хорошого вина, а на меті мав влаштувати невеличку гулянку для двох. У них було мало можливості побути на одинці, а ці кілька днів повної самотності мали розставити крапки в розумінні один одного. Дівчина мала багато запитань, але дівоче серце утримувало від цього, якимось чином вона бачила, що Влад інша людина, яка не спроможна на обман, але й на відверту відповідь дівчина не була готова. Тому то й доводилось багато, що замовчувати, а той просто ігнорувати в її свідомості, Влад не хотів, щоб дівчина ставала маріонеткою в його руках, вона мала повну волю залишатись з ним, або піти, ось тільки основні свої плани, своє минуле старанно приховував, а вона була змушена вдовольнятись вже почутим.
"Тобі з вечерею допомогти?" – опинившись там, де працювала ізоляція спорядження комбінезону, Влад відчув як він втомився, і зараз хотів одного, прийняти ванну, і скинути з себе маску сильної людини, стати самим собою. Надто важко було грати роль бувалого в бувальцях, свідомості людей, що стали друзями, ще надто болісно впливали на нього, пройде багато часу, поки прийде повний контакт. Таня усміхнулась, підтягнулась до уст Влада спираючись на його плечі, інакше не діставала, і поцілувала його. Дівочим серцем розуміла багато чого, що не було сказано в голос. – "Я займусь сама, відпочивай, ти надто втомився." – швидко розклала продукти по холодильнику, і зайнялась приготуванням вечері. Влад же на довго замкнувся в ванній кімнаті. Гаряча вода, відчуття невагомого тіла, мали допомогти у відновленні внутрішніх сил, змити відчуття болота, його запаху, яким було просякнуто не тільки одяг, але й свідомість. Цим болотом було психоемоційне наповнення навколишнього середовища, що оточувало всіх людей, оазою чистого простору були його друзі, але й вони не мали ще такого сильного захисту як він. Тому й доводилось оберігати від тривалого контакту з ним.
Його сильне тіло вимагало великого споживання калорій, та різних елементів, які можна знайти в наших продуктах, саме тому Таня наготувала стільки, що можна було нагодувати всю їхню компанію, і радо усміхалась коли Влад насипав собі повні порції, і, усміхаючись одними очима, зі смаком їв. Як правило для насичення організму вистачало звичайних порцій, та зараз організм використовував любу можливість, щоб запастись енергією наперед. Таня була задоволена, кількох годинне стояння на кухні не пройшло даремно, Владу сподобалось її куховарство, а вона за собою ніколи не помічала цих здібностей. І зараз, в вітальні, в великому кріслі, Влад видихав пізню вечерю.
Перед очима блимав плаский екран великого телевізора, та Влад бачив інші картини. Картини порівняння його світу з цим, і знаходив велику схожість. Так, світи цих часів були подібними, і вся подібність заключалась в спрямованій байдужості один до одного, в байдужості до світу, що оточував людей. Вже зараз людство було на порозі екологічної катастрофи, що в майбутньому змусить шукати порятунку на інших планетах системи, що була причиною запустіння найбільших міст планети. Ось тільки в чому заховано причини, в чому зерно появи подібного збайдужіння? Відповідь на це питання необхідно було шукати кругом, може ще нічого не втрачено, і можна з'ясувати причини вже зараз, і не допустить повтору в майбутньому! Ось тільки це буде подібним до втручання в хід часу та історії, а цього робить не можна. Якщо копнути глибше, та пригадати його завдання, то суть полягала в ознайомленні з ситуацією, причинами, що привели цивілізацію Землі до занепаду, перетворенню самої планети в суцільну пустку. Влад важко собі уявляв, як можна виправити помилки цілого ряду поколінь, спираючись тільки на сучасні технології. Та вже зараз він бачив початок кінця, того кінця який бачив в своєму часі подорожуючи Європою. Розвиток технологій, науки, і разом з тим, війни на основі релігійних, націоналістичних протиріч, боротьба тих же самих політичних партій, що доводили Україну до ручки, поголовної крадіжки землі, забудов, нікому не потрібними, потворними багатоповерхівками.
Влад ще мав мало інформації, яка вимагала тривалого, детального вивчення та аналізу, та використання аналітичних програм комп’ютера комбінезону. Щоб отримати подібну інформацію він мав вийти на трасу. Його повна легалізація завершиться коли на трасі появиться Полковник, очільник банди молодих байкерів, поки він на місці, легалізацію не завершено. А, щоб його молоді друзі були цілковито готові, вони мають пройти ушвидшений курс підготовки. Він, хоч і не мав на це права, мав на меті передати деякі знання та навики через ментальне єднання свідомостей, це прискорить процес навчання, а практика справа наживна, кілька пробних виїздів, і хлопці будуть готові. Звичайно, світ траси жорсткий, доведеться передати навики рукопашного бою, тільки Хорив володіє своїм тілом на сорок відсотків, інші можуть бути тільки тягарем, а з ними ще дві молоді дівчини. Одна з них довірила йому своє життя, навіть забувши про домовленість... домовленість, необхідно зараз цим зайнятись, дівчина тільки в силу скромності не задає запитання…
Влад повернувся до реальності, відчув на чолі краплини холодного поту, знак напруження волі, власної свідомості для детального бачення всієї обстановки. Кинув погляд на Таню. Забувши про зручне крісло, вона сиділа на товстому килими в його ногах, поклавши голову йому на коліна, тримала за руку.
"Маленька, не хочеш трохи розслабитись? За цими справами ми й забули, що в мене таки відпочинок." – "Так, великий,"- радо усміхнулась дівчина, легко схоплюючись на ноги. За кілька хвилин все було готово, верхнє світло вимкнули, на журнальному столику поставили дві свічки в високих підсвічниках, пляшка розкішного вина, два келихи, кілька коробок з шоколадними цукерками, як окраса цього всього сама Таня в своєму халаті, вона видавалась принцесою. Влад усміхнувся, напевно Таня помітила щось в цій усмішці, що її стурбувало. – "Що з тобою, Влад, тобі сумно зі мною?" – Усмішка Влада потеплішала, заперечно похитав головою. – "Мені не сумно, маленька, та видно мій відпочинок пішов не так, як би мені хотілось." – "Я помітила, та намагаюсь тобі не заважати.." – Таня помітно принишкла як мала дитина. Влад усміхнувся, дістав через стіл її руку, ніжно стиснув пальчики. – "Ти не можеш мені заважати, просто.. я думав, що тобі скучно зі мною, адже я обіцяв зовсім інше.. і це затягнеться на більш тривалий час, ніж я міг уявити." – На очі Тані набігли сльози. – "Ти хочеш сказати, що я заважаю тобі? Коли ти ..зі мною ..я перестала тебе цікавити.." – дівчина була на грані істерики, Влад швидко перескочив до неї, посадив собі на коліна, притиснув до своїх грудей. – "Що ти, маленька, що ти! Ти стала для мене всім, адже я теж не маю сімї, я подумав, що тобі буде важко зі мною, адже ми не будемо постійно сидіти на одному місці, ще тиждень, ну місяць, максимум, і ми вийдемо на трасу." – "Я багато чого не розумію, та бачу, як ти цим переймаєшся, я не хочу бути тобі тягарем, але ти може дозволиш мені бути поруч тебе?" – Таня почала заспокоюватись відчувши тепло людини, яка стала для неї рідною. У Влада не було ще чітких планів стосовно дівчини, він погано собі уявляв її появу на дорозі, і разом з тим.. а чому б і ні. Чому б не пояснити їй суть романтики байкерського руху, не передати їй якусь частину необхідних навиків для виживання, і не взяти з собою? Це було б чудово, мати за спиною людину, яка любить тебе, і не уявляє свого життя без тебе! – "Вирішувати тільки тобі, маленька, я радо заберу тебе, хоч на край світу, але може бути таке, що ти й не зрозумієш тих причин, що керують мною, і робити так, а не інакше." – "А ти поясни, чого не зрозумію... і біс з ним, мені головне бути поруч з тобою."
Цей вечір був казковим для обох. Таня, по дитячому розкривши рота, уважно слухала Влада. Він пояснював, приводив у приклад класиків, і ці пояснення були скоріш для нього самого, пояснення причин, чому люди вирішують стати байкерами, чому вони вирушають в погоні за горизонтом, і чому він сам виходить на трасу. Так, було видно, що дитяче сприйняття світу не дає дівчині цілковито уявити всю цю картину, але вона приймала всі погляди Влада як свої власні, і була готова йти за ним.
Вихідні були обласкані поцілунками та пестощами, кімнати були занурені в приємний півморок, ніби сонце, присоромлене відвертими картинами любощів, не хотіло сюди зазирати. В сильних руках Влада Таня не раз за ново народжувалась, абсолютно відкривалась, і тільки в моменти особливого щастя, особливої насолоди заплющувала очі. Двох добовий танок любові з перервою на каву чи за новою порцією вина, і знову танок, знову зітхання, зойки і слова рідності та щастя..
Приспів з "Антихриста" вивів Влада з приємного забуття сну. На годиннику була тільки дев'ята ранку, а телефон розривався. Оберігаючи сон дівчини, адже вони тільки під ранок заснули, Влад схопив трубку та вискочив на кухню. Приклав слухавку до вуха, не вітаючись і не питаючи ні слова, безапеляційно заявив: - "Кому вуха надрати за подібне пробудження!" – в слухавці донісся статистичний тріск, і стриманий голос Скайлеба: - "Мої вуха й так нагадують слонячі, мені не звикати." – "Ага, - Влад вже остаточно проснувся, Скайлеб вірно зробив, понеділок, а він й так жодного разу не відповідав на маяки друзів. – Готуйтесь, чия була мрія мене розбудить?" – знову шурхіт, і почувся голос сестрички Либідь: - "Моя, Полковнику, моя. Понеділок, хлопці підняли Хорива ще о сьомій, і змусили давати команду збиратись. Ми під твоїм будинком." – На кухню вийшла Таня, якимось чином вона все зрозуміла, і радо хитала головою. – "В такому разі піднімайтесь, напою кавою та нарву вуха, по вашому ж бажанню."
За кілька хвилин вся команда була знову в зборі. Таня забрала сестричку з собою, а Влад запросив всіх до вітальні, так і будучи у звичному трико.
"Що нового?" – перша за цей день сигарета, усміхнені, трохи нахабні обличчя друзів, життя вирує. – "Батьки попали в глибокий ступор, коли рідні діточки вчора заявили про своє бажання вийти на трасу. Вони мали нахабство заявити, що не знають на скільки довго вони залишають батьківську опіку. До ранку мені довелось заспокоювати батьків, тільки не давно сів телефон. А ці нахаби, як ще назвеш, мали нахабство припхатись після восьмої ранку." – в один дух випалив Скайлеб, помітивши дівчат з кавою та нарізкою, першим вхопив чашку, кілька бутербродів, і сів в кутку з незалежним виглядом. Він відповідав за молодь під час відсутності Влада, тепер він спокійний. Влад обвів поглядом компанію, на ньому були знову чорні окуляри, та й через них всі відчули важкі хвилі несхвалення діями молоді. – "Додумались? І, що тепер маєте?" – "Батько цілу ніч слухав зі мною "Арію", і намагався зрозуміти суть пісень, - мовив Кий, - потім він плакав. Для нього це дивно, адже він вважав, що його вже нічим не здивуєш. Потім ми ходили по Одесі, і шукали розуміння в тому, що було раніш не зрозуміле. Він пообіцяв свою підтримку. Тоді й я сказав про наш задум." – "І, що?" – "Він справді дзвонив Скайлебу, тільки не вночі, вони довго говорили. Батько дозволив вийти на трасу, він знову плакав." – "Мій батько сьогодні подає на розлучення з мачухою, а вони тільки пів року назад одружились.. – тихо мовив Щек. – Ми теж з ними багато проговорили, батько посварився з мачухою, вона заважала нам розмовляти. Потім з'ясувалось, що вона взагалі мала на меті відправити мене до інтернату. Батько цього вже не стерпів. Я казав йому про мрію вийти на трасу. – Щек усміхнувся. – На думку батька це не поганий спосіб уникнути служби в армії, він підтримав мене." – Сестра Либідь, після таких слів про власних батьків, слів про досягнуте порозуміння, мало не плакала, хоч всі знали, що її важко вибити з колії. – "А в мене все значно прозаїчніше, мати відмовилась зі мною говорити, посилаючись на свою зайнятість, а сама в цей час приймала в себе чергового нареченого.. я провела всі вихідні дома в Хорива. По телефону сказала матері про свій задум, у відповідь почула тільки одне. Цитую, і це сказала мати, - Либідь цинічно оскалилась. – Роби як хочеш, і живи як хочеш, ти вже доросла.." – і заридала, вткнувшись в плече Тані. Коли її плеча торкнулась рука Влада, вона перекинулась на його плече, довелось її заспокоювати та повертати до тями легкими навіюваннями. Коли ж вона заспокоїлась, Влад стримано відповів, власне ні до кого не звертаючись: - "Тепер я і ваша мати і ваша тата! Оцього, - він легко погладив плече сестри Либідь, - більше не буде. Обіцяю. – Вони всі зайнялись сніданком, вже за кілька хвилин життєрадісна Либідь почала жартувати, ось тільки на її обличчі появилась нова страдницька зморшка. За годину з сніданком було покінчено. – Зараз я зберу деякі речі, і вирушаємо на дачу. До виїзду на трасу я не залишу вас, а там вже й по давно. Напружено займаємось роботою, і паралельно я буду вчити вас їздить на байках." – "Ми вміємо.." – подала голос Либідь. – "Не сумніваюсь, сестричко, та вашого вміння буде не достатньо. Я передам вам навики екстремальної їзди, та кілька інших для виживання. Попереджаю, буде важко, дорога не приймає слабих. Може бути таке, що не один раз проклянете той час, коли появились на світ, але вороття вже нема!" – з натиском промовив Влад, і владно оглянув всіх присутніх. Гордовиті погляди, світлі та ясні очі. Такі люди підуть за ним до останнього!
І було все. Підйоми такої ранкової години, що юні організми відмовлялись сприймати початок нового дня, і починали заявляти про себе криками та болем у натруджених м'язах. Та Полковник міг бути і невблаганним, він не кричав і не примушував. Він просто кілька раз намагався розбудить, а потім залишав спати. І присоромлені друзі вилазили на світ божий далеко за полудень. Вже після цього вони схоплювались одразу. Так, їх хитало, вони пошепки лаялись поки займались ранковим туалетом, і зі страхом позирали на непорушну фігуру свого старшого брата. Коли тільки Полковник почав тренування, друзі й не думали, що вони будуть такими жорсткими, що послаблень не буде нікому. Ні сестри Либідь, ні Татьяні. Ніхто не міг уявити, що до підготовки для виходу на дорогу Полковник поставиться так вже серйозно. Так, вони не розуміли, але незаперечним був авторитет Полковника. А потихеньку друзі втягнулись в такий суворий режим. Ранкова пробіжка, купання в морі, тут же на піску біля моря вони вчились володіти своїм тілом, вчились суворій школі рукопашного бою, Влад тільки змінив деякі елементи, що робили удари та прийомі більш сильнішими, адаптувавши по суті для мало тренованих організмів юності. Потім ситний сніданок, який готувала дружина Скайлеба, після кількох рекомендацій того ж Влада. Молода жінка й не думала, що хвалений та перехвалений друг так може знущатись над друзями, та припинила всі нарікання, коли власне побачила як болісно та стурбовано він схилявся над дівчатами, як ніс на власних плечах обох після виснажливого кросу, як на нього спирались втомлені або задихані Щек та Кий. А коли захворіла її мала дитина, вона бачила як цей чоловік поводиться з дитиною, і її материнське серце переповнилось довірою та повагою до цього дивного чоловіка, до слів якого прислухається суворий Скайлеб, який раніш не признавав жодних авторитетів, крім свого власного.
Потім після ситного сніданку, всі надовго зникали в ангарі. Під приглушені звуки музики, збирали свої байки, збирали під готові креслення, під повним набором всіх необхідних запчастин, деталей, і слухали сильний голос Полковника. Не відриваючись від роботи, він читав лекції по технології виживання, готуючи своїх людей до суворих умов траси. І хай він помиляється, хай думає, що траса така вже й страшна та важка, молоді серця не схильні до перебільшень старшого покоління, вони схильні до стриманої поваги та розуміння тих хто з повагою ставиться до них.
На робочих верстатах вже вимальовувались контури потужних машин. У кожного з його банди була прихована мрія, Полковник давав можливість втілити ці дитячі мрії в цілком реальному вигляді. Він ніколи не питав скільки буде коштувати та чи інша деталь, він тільки цікавився за який час вона буде доставлена до рук замовника, і тут же розраховувався. Коли ставили двигуни на байки ангар нагадував операційну, тихо, жодного зайвого жесту чи шуму, необхідно цілковито віддатись роботі, всі сили, всі помисли віддати цій роботі. Саме в цей час байки оживають, переймають на себе деяку долю свідомості свого господаря. В такі моменти його має торкатись тільки рука майбутнього байкера, як би там не було важко, напружено, одні тільки руки. І вже аж до того моменту коли ці руки натиснуть стартер, не крутнуть ручку газу, коли з вихлопної труби не піде дим відпрацьованого палива. Очі молодих байкерів палали вогнем, мало хто в цей день, чи вже вечір не ховав сліз радості. Цілий місяць напруженої роботи, цілий місяць недосипань та делікатної роботи. Полковник міг пишатись собою та своїми молодими братами. В центрі ангару стояло чотири потужних байка, монстри дороги, монстри та дива байкерської техніки; сяючі хромовані деталі, яскраве покриття інших частин, запах мастила перемішувався з запахом палива та шкіри сидінь.
Чотири витвори мистецтв.
Влад пишався більше всіх, його машина була кращою, так і повинно бути в очільника банди молодих байкерів. Дика суміш кількох моделей мотоциклів різних років випуску. Влад мало відійшов від оригіналу, ті ж самі контури "Хорлей Девідсона" та дорожнього "Крайслера", тільки зараз хижацькі обводи глушника, строєна коробка двигуна та систем охолодження. Влад додав кілька новинок технології майбутнього, і тепер двигун охолоджувався не водою, а рідким аргоном, що піднімало потужність двигуна в десять – двадцять раз. Байк від самого початку був розрахований на двох, заднє сидіння мало зручну спинку з підлокітниками, і пасажир міг почуватись себе в повній безпеці під час самих ризикованих маневрів.
Поруч стояв трьох колісний монстр, жах доріг, як гордовито висловився Хорив, примружуючи погляд. Чорні обводи, високо піднята рульова колонка, перед було здерто з того "Хорлей Девідсон", досить низька посадка байкера компенсовувалась величиною коліс. Хорив умудрився поставити на цей байк потужний дизельний двигун, і зараз міг пишатись собою. Байк теж був розрахований на двох, для пасажира було влаштовано зручне крісло, між багажниками машини. Вже не для кого не було таємницею почуття Хорива до сестри Либідь, їхні погляди один на одного, пізні побачення, намагання бути один поруч одного і під час тренувань і під час роботи в ангарі.
Дитячі мрії Кия та Щека були менш визначними, тим не менш машини були виконані досконало. Дорожній "Крайслер" з обводами класичного поза шляховика, пофарбований у чорний колір, високо піднятими глушниками. Поруч переробка Кия виглядала більш тендітнішою, але не гіршою. Хлопчина віддав перевагу старим мотоциклам радянського часу, і спромігся знайти всі необхідні деталі ще під час першого виїзду на ринок. За обрисами машина нагадувала спортивну модель "Кавасакі" хоч нею і не була. І пасажирське місце було підготовлено для перевозки гітари в м'якому чохлі.
Цього вечора байки в перше вивезли з ангару. Під грім колонок завели двигуни, і з пів години в небо піднімались стовпи диму, і чувся шум підгазовки двигунів. Очі юних байкерів палали радістю, байки були живими, це відчувалось і по хижому гарчанню, і по гордовитій роботі двигунів. А потім настав час святкування. Багаття кидало відблиски на хромовані деталі машин, сиділи як і завжди. Ось тільки в компанії вже було дві пари. Хориву та Либідь все більш подобалось бути разом, до інтимних стосунків вони не доходили, та видно було, що це вже не довго. А поруч Влада його вірна та ніжна Таня. Як же вона змінилась за цей час. Фігурка так і лишилась тендітною та ніжною, та тепер під шкірою відчувалась сталева міць м'язів, ніхто не знав, що Полковник застосував одну з методик підготовки, і провів втручання в організм дівчини, відкривши деякі приховані резерви організму. Дівчина очільника банди має спроможна захистить його спину, і з достоїнством захистить сама себе. І в її рухах появилась грація дикої тварини, чорної пантери, хижий блиск очей, плавні та повільні рухи, що могли в один момент перетворитись на удар гострими кігтями.
Цього вечора кругова чаша ходила по колу частіше, над всіма нависла якась урочиста мить, всі розуміли – не завтра так по завтрашньому вони вийдуть на трасу. Для цього все було готово, адже попутно з ремонтом байків, всі займались своїм одягом, створенням образів, під якими вийдуть на трасу. Інколи доводилось шити на машинці Хорива, перешиваючи куплені речі. У всіх тепер був повний прикид байкера, шкіряні штани, важкі черевики, або "берці" або "стіли", куртки "косухи" поцятковані кльопками, або прикрашені вишивкою з стилістичними малюнками. Кий, майстер у всьому, що стосувалось електроніки, оснастив шоломи короткохвильовими передавачами, та цифровими програвачами, перемикання на розмову чи на музику розмістив на правій скроні шолома. Тепер ці шоломи були в кожного під рукою, інколи пальці, ще з залишками мазуту, обережно торкались плавних обводів шолому, і брали чашу з гарячим вином. Цього вечора вино було особливо міцним та ароматним, цього вечора Кий грав по особливому сильно, гаряче вітаючи настрій своїх друзів, вітаючи початок нового життя.
Ранок наступного дня було порушено гулким гулом потужних двигунів. Тишу прямо таки розірвало, та сусідів давно вже не було чим здивувати, як істинні одесити вони вже нічому не дивувались. З за широких воріт дачі виїхала кавалькада з чотирьох потужних машин, тільки погляд спеціаліста міг помітить, що це не серійний випуск, і роботу було виконано досконало. Верхи на машинах сиділи молоді байкери, класичне шкіряне вбрання, чорні шоломи, блискучі куртки, впевнено підняті голови. Піднявши клуби пилу, машини минули дачне поселення і вийшли на трасу. Тут же стали в построєння ромбом, на чолі кавалькади потужна машина Полковника, в кінці кавалькади машина Хорива, вони мали більший досвід. Над головою Полковника майнула його права рука, круговий змах над головою всією п’ятірнею, знак збільшити швидкість. Руки впевнено стисли ручки газу, двигуни загули сильніше, і кавалькада зайнявши центральну полосу, пішла в бік центру Одеси.
Тільки Влад не скористався функцією шолома відтворювати музику в навушниках, він не опускав забрала, і підставляв обличчя подувам сильного ранкового вітру. Тільки чорні окуляри захищали очі. Його душа й так співала. Співала від самого відчуття свободи, яке виникло з самого моменту виходу на трасу. За спиною, вчепившись в бокові ручки заднього сидіння, ховаючись від вітру за широкою спиною, сиділа Таня. Вона ще не могла розділяти стан свого чоловіка, але раділа його радістю. На спідометрі стрілка швидкості почала опускатись до позначки сто кілометрів за годину, перший час Влад ще хвилювався, чи витримають такий темп його друзі, та тренування не пройшли даремно – вони впевнено тримали визначену дистанцію та швидкість, і були готові до швидких перемін обстановки на трасі. Не дивлячись на ранкову годину на трасі було багато машин, Владу доводилось маневрувати, вираховуючи відстань між машинами та построєнням, хлопцям тільки залишалось тримати відстань і звертати увагу на машини, що лишались по заду.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=373411
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 26.10.2012
Розділ третій.
Влад не грішив, коли, говорив, що буде охороняти сон своєї принцеси. Лягати спати вже не було сенсу, до ранку лишалось буквально кілька годин, а лягати перед самим світанком він не любив, вже краще дочекатись сходу сонця на ногах, хай і потім від чергового безсоння вживання кави буде більшим ніж частіше. Хоча з іншого боку, можна застосувати перевірений спосіб відпочинку, і набирання внутрішньої енергії, а вона вдень стане в великій нагоді.
Цей спосіб, коли б про нього дізналось командування, перетворив би Влада на піддослідного кролика, і закрив би шлях до великого простору. Це була дика суміш дихальної гімнастики ушу, гімнастичних вправ, де рухи виконувались на рівні грудей і не піднімались вище голови. Суть приховувалась у відкритті енергетичного каналу з просторів Всесвіту, в активації роботи всіх сил самого організму людини, і займала всього пів години, давала змогу тривалий час обходитись без їжі, та води. Звичайно, зловживати подібним не можна було, та в цьому був ще один сенс, сильний сенс. Активація енергетичних сил організму приводила до утворення енергетичного шару на долоні, він був видимий в спектрі випромінювання аури, і був спроможний завдати сильного внутрішнього удару людині, або вплинути на її психо-фон таким чином, що з людиною траплялись різні неприємності. Влад на власні очі бачив до чого привів подібний шар, і затявся більш не застосовувати ці сили, а тільки для відпочинку, набирання нових сил для нових звершень.
От і зараз він звично прийняв позу полу-лотоса на підлозі. Дихальними вправами очистив свою свідомість, підгодовуючи до поєднання з енергією простору. І реальність втратила для нього свою цілісність, час зупинився, вся його постать ніби завмерла в статиці не рухомості та спокою.
Влад не знав скільки він пробув в астралі, але знав, що вихід був не випадковим, переміна в загальному фоні вивела його з стану забуття. Часу перебування там було достатньо, відчув як сили переповнюють його, тільки тоді звернув увагу на переміни в сфері свого сприйняття. Причина була тривіальною, Таня на мить втратила відчуття присутності Влада в кімнаті, і проснулась вся в поту і від власного крику. Мало не захлиналась в істериці, коли почула над собою голос Влада, і побачила його темний силует над собою. Вона по дитячому ще раз схлипнула, обхопила його за шию і притягнула до себе. – "Що з тобою, маленька?" – істерика дівчини була зрозумілою, як і її жест. Вона на мить подумала, що покинута ним, і вирішила удатися до крайнього кроку, після якого друг би перестав бути другом, а став би коханцем. Потрібно було до того боятись лишитись самою, щоб переступить через огиду до чоловіків, і страх перед близькістю. Гарячий подих дівчини, її гаряче молоде тіло туманили розум, і тільки свідомість підказувала, що піддатись велінню тіла буде помилкою. За кілька секунд Влад і сам це зрозумів, він має прибрати огиду до чоловіків, принаймні, до самого себе, по трохи, крок за кроком, показати істинну красу стосунків між чоловіком та жінкою. Вже тоді він може чинити як велить його потяг до дівчини, але не зараз. І він легко пересилив натиск дівчини, але так делікатно, що дівчина сама відпустила його шию, та Влад не змінив положення. Спираючись на лікті, ніжно поцілував у чоло. – -"Ще не час, маленька, ти не готова. І не лякайся, коли тобі почне здаватись, що я забув про тебе. Маєш пам’ятати, тільки ти сама можеш від мене відмовитись, я першим не піду на цей крок." – "Тоді я спокійна." – заспокоєна та вже в сні відповіла вона, і задихала рівніше. Влад ще кілька хвилин милувався обрисами дівочого обличчя, тіла, що проступало через тонку ковдру, і обережно встав. Дівчина міцно спала.
Над деревами дачі піднімалось сонце. Ця ніч була божевільною, проте досить продуктивною, Влад був справедливо собою задоволений. Він відчував початок нових звершень, і такого оптимізму давно не знав. Прилив сил був такий великий, що виникала легка загроза самовільного виплеску енергії, тому довелось звернутись ще до одного випробуваного способу.
Сад дачі був густо зарослий садовими деревами, що давало добрий захист від цікавого погляду сторонньої людини. І тому не було свідків, що могли бачити як з будинку вискочила оголена постать, яку прикривали тільки плавки. Не було свідків дивного танцю, поєднання дивних рухів, переворотів, в яких знавець міг би впізнати поєднання кількох древніх шкіл єдиноборств, поєднаних або великим майстром, або божевільним тренером, до того вони суперечили одна одній, і виконати, хоч один прийом, була тільки здатна людина, що має гнучкість циркового акробата. Для Влада ж це було звичним, вкручувати своє тіло в спіраль, і виходить для одного чи кількох ударів з повною видачею сил, ще й з підсиленням внутрішньої енергетики. З них готували бійців, здатних протистояти кільком супротивникам одночасно, вже не важливо було, скільки їх – десять чи двадцять. За межами академії, куди курсанти виходили з великою не охотою, ходили вперті чутки, що люди з пробірки мали особливу конструкцію скелету, інший генетичний склад, що дозволяло зробити з них універсальних солдат. Власне Влад ніколи не прислухався до цих чуток, але не раз, під час своїх самотніх мандрівок, переконувався в справедливості цих чуток. Він володів великим арсеналом бойових стилів, мав можливість міняти тактику рукопашного бою з такою швидкістю, що за ним не встигали самі уславлені бійці Покинутих районів Землі. І справді, генетичні зміни привели до збільшення швидкості рефлексів, до збільшення швидкості в обміні сигналів між нейронами мозку, та передачею сигналів м'язам. Це давало можливість у декілька раз прискорювати власні рухи, помічати раптові удари; гнучкість та сила м'яз, дозволяли пригати на великі відстані та на висоту з одного місця, з, здавалось би, не можливого положення.
Виконавши довільну програму бою з тінню, весь в поту та милі, Влад поспішив під холодний душ, і тільки коли вийшов з душу помітив Хорива на ганку будинку. По його ошелешеному вигляду зрозумів, той був свідком його тренувань, а він, захоплений ними, просто не помітив потоку уваги до себе. Це було важливим упущенням, за подібні помилки, під час тренувань, на курсанта чекало справедливе покарання – зайвий десяток кіл навколо стадіону. Тут карати нікому, крім самого себе, і остерігатись нікого. Тим можна і пояснити чому він не помітив Хорива.
Проходячи мимо, щоб вивести з ступору, легко торкнувся плеча, і привітався: - "Доброго ранку, братику." – "Ага, - очуняв Хорив, - доброго ранку. Де тебе так навчили?" – "Там де й служив, та тобі й знати не потрібно. Вибач, але я давав підписку про не розголошення." – "Та дрібниці, ходімо на кухню, я приготую сніданок. Твоя принцеса ще спить?" – та Влад не встиг відповісти. Мимо них, розмахуючи рушником, пробігла Таня. Збігши з ганку, закрутилась на одному місці, і заспівала пісню яку чула один лиш раз, перед сном, Тихі ігри. Проспівавши кілька рядків, показала язика здивованим Владу та Хориву, і зникла в душовій, продовжуючи співати. – "Нічого собі, Тихі ігри." – Хорива зрадила витримка, і він сів на східці ганку. Поруч нього присів Влад. А вони думали, що розучились дивуватись. І даремно. Дивуватись можна і навчитись за ново. Дівчина виспівувала слова пісні, намагаючись пересилити плюскіт води, а за кілька хвилин пробігла мимо до кімнати, оббризкавши водою з мокрого волосся. Влад здригнувся, зганяючи напівсон, торкнувся плеча Хорива. – "Ходімо снідати, скоро твої об'являться." – "Тепер ще й твої, і ти ще не знаєш, з ким довелось зв’язатись." – усміхнувся, напівжартома штурхаючи Влада під ребра. Рефлекси були швидшими, коли б удар у відповідь був на повну силу, Хорива скинуло б з ганку, а так не дійшов кількох міліметрів. – "Ого! Як це вийшло?" – "Ану, пішли.. – вони спустились з ганку і відійшли від будинку. – Нападай!" – Влад стояв у вільній позиції, за початком спарингової атаки міг і не стежити. Тіло саме знало, що має робити, і тільки в завершенні спіралі виходу притримав тіло Хорива, що вже був готовий до болісного падіння. Вигляд у того був як у ображеної дитини. – "Як це вийшло? Я ж займаюсь з самого дитинства? У мене пояс по карате…" – "А в мене десяток стилів змішаний до купи, і займаюсь з пелюшок, - скромно усміхнувся Влад, не міг же він говорити чисту правду. Рішення прийшло як осяяння. – Хочеш вміти значно більше, ніж зараз?" – "Хочу!" – в запалі хитнув головою Хорив. – "Дивись, ти повірив мені." – сильні руки опустили юнака на траву, Хорив відчув як важкі долоні лягли на скроні, його струснуло мов від удару током, легке запаморочення, тіло від болю скрутило, і тут же попустило. І все минулось. Тільки не звична легкість по всьому тілу, і ніби мурашки по шкірі. От сил встати не було. – "Що це було?" – "Я активізував деякі ділянки мозку, це розширить твої здатності, збільшить реакцію. Мати захищені тили ніколи не завадить. Раджу сьогодні не робити різких рухів, і борони боже від бійки. Завтра я повторю, тоді й поскачеш." – сильна рука допомогла встати. Хорив стежив як ясніє в його очах, і за хвилину похитуючись пішов до будинку.
Скільки дві молоді та здорові людини здатні з’їсти на сніданок? Цим запитанням вони не задавались, коли побачили на столі кілька тарілок з бутербродами та нарізкою, дві великі чашки з міцним та гарячим чаєм. Вони й не помітили як це все щезло зі столу на протязі години, Таня тільки з усмішкою спостерігала за цим. А потім пролунала трель з мобільного Хорива. – "Це Либідь, вона єдина, хто має совість телефонувати так рано, - дістав трубку, натиснув клавішу розмови, і притис до вуха. Влад делікатно відвернувся до вікна, і запалив сигарету, поруч сіла Таня, і взялась за його сильну руку. Їхні погляди зустрілись, обоє усміхнулись один до одного. За кілька хвилин розмова Хорива по телефону закінчилась. – Нас чекають за дві години на ринку Староконний." – мовив до Влада, запалюючи сигарету. – "Збираємось."
Машиною таксі добрались до ринку. Хорив ще здалеку помітив чорне, як смоль, волосся Либідь, за кілька хвилин всі були в зборі. Влад помічав ще деяку настороженість, але мав вірити Хориву, той пообіцяв з'ясувати всі питання прямо на місці. Влад певний час мав бути осторонь, і став у затінку пляжних парасольок поставлених над столиками вуличного кафе. За кілька хвилин мимо нього гайнула Либідь, повела за собою Таню, правда тут же відпустила, а в руках Тані були чашечки з кавою. Очікування буде тривалим, вирішив для себе Влад, сідаючи в плетене крісло. Він не помилився, друзі тісним кільцем оточили Хорива, щось доводили, палко розмахуючи руками, й без устаткування комбінезону, видно, що Хорив не хоче застосовувати старий та перевірений клич – один за всіх; всі за одного – після якого припинялись всі заперечення та вимагання пояснень. Та ні, Хорив довго не тримався, для себе він все вже вирішив, а друзі, друзі потім зрозуміють, що він був правий. Його сильна рука лягла на край столу, суворий погляд обійшов друзів.
Тут же всі суперечки припинились. За кілька хвилин на руку ватажка лягла рука Либідь, потім Щек, потім Кий. Голосування було завершено. Так само мовчки, одностайно вони підійшли до Влада, відчуваючи важливість моменту встав. Погляди всіх були спрямовані на нього. Чекали його реакції. Сильна рука зависла в повітрі, на неї, одна за одною, лягли руки всіх друзів, Таня зачудовано дивилась на них. – "А ти чого?" – не витримала Либідь. – "І мені, теж, можна?" – дівчина й не думала, що її покличуть прийняти участь в цій дивній та захопливій грі дорослих. – "Звичайно, ти ж тепер одна з нас." – з легкою усмішкою відповів Кий. Радо усміхнувшись, Таня поклала і свою руку, на неї, замикаючи дружню связку, лягла друга рука Влада. – "Один за всіх…" – "і всі за одного." – хором продовжили його нові друзі.
Перехожі з подивом озирались на дивну компанію молоді, що окупувала один з столиків кафе, і щось палко обговорювала, розмахувала руками, і при тому поводилась досить пристойно, пили тільки каву.
Палке обговорення списків почало набридати. Кожен вважав, що його знайомі самі кращі, і в них деталі самої високої якості. Влад помітив, що кожен хотів трохи зекономити, а це не потрібно було робити. Припиняючи всі суперечки, важка правиця піднялась в повітря, і тут же всі заспокоїлись, авторитет, поки не завойований, змушував до цього. – "Робимо так, Хорив, ти казав, що знаєш всі точки де є запчастини до байків? Будеш водить, і вибирати. Кий, Щек, пакунки до машини таксі, і один з вас лишається, поки другий не прийде. Либідь, на тобі розрахунок за покупки, - до рук дівчини попав вагомий гаманець з грошима. А ми з Танею, будемо просто ходить за вами, і спостерігати, щоб ви не економили." – рішення Влада сподобалось всім.
Тільки за п’ять годин всі знову зібрались біля вантажної машини таксі, яка стояла поруч з ще одного вуличного кафе. Вони могли дивитись за машиною, і спокійно відпочити кілька хвилин. Обличчя всіх юнаків пашіли від радості, Либідь звірялась з записами по витратам, і підводила суму під витраченими коштами, вона не брала до уваги витрачене на каву та прохолодні напої.
"Майже сімдесят тисяч…" – розгублено мовила вона, повертаючи гаманець Владу. Хтось з хлопців присвиснув. – "Так за ці ж гроші можна було купити пристойний байк…" – "Досить, я не шкодую за витраченими коштами, за те в кожного з вас буде унікальна машина, подібної не буде ні в кого, - відповів Влад, йому все більш подобались ці люди. З його словами були змушені погодитись. – Либідь, будь добра, візьми і надалі обов’язки нашого казначея, я не люблю возитись з грішми." – "Так, Полковнику." – відповіла дівчина, і заховала гаманець до кишені на поясі. Подібне прохання не було дивним, їй і в школі довіряли великі суми, і тут, в цій компанії було так само. Над ними став шофер, якому просто набридло стояти без толку. – "Народ, коли поїдемо?" – "Вам заплатили як за простій? Скільки?" – "Триста гривень…" – "Цього мало." – холодний тон Влада міг відбити бажання сперечатись у будь кого. – "Та ні, все нормально." – відповів шофер, і повернувся до своєї машини. В голові Полковник вирішував досить важливі питання, вони стосувались і місця проживання, і самої компанії. Погляд знайшов погляд Хорива. – "У тебе можна зупинитись, на дачі?" – Хорив мало не похлинувся кавою. – "Що за питання, Полковнику? Звичайно можна." – "Коли ти можеш організувати зустріч з своїм батьком? Може буде зручно, до нього самому підскочити?" – "Я зараз з ним з'єднаюся, і все з'ясую." – Хорив дістав мобільний і відійшов у бік. – "Полковник, а тобі мобільний, ми не купили." – тихо повідомила Либідь. – "Я не люблю мобільні, візьми з собою Таню, виберіть для неї. У випадку чого, зв'язок будемо тримати через неї." – Либідь махнула рукою, і Таня легко побігла з нею до найближчих прилавків з мобільними телефонами.
За кілька хвилин Хорив повернувся до столику. По опущеним плечам видно, що розмова з батьком ні до чого позитивного не привела. Його відповідь на зацікавлений погляд Влада, тільки це підтвердила: - "Батько зараз підійде до нас, він десь тут поруч на ринку. На моє запитання, відповів категорично. Я казав, що необхідно шукати десь інде." – "Не поспішай, сам казав, зараз підійде твій батько, от і поговорю з ним власне." – Хорив стинув плечима, і поглянув поверх голів. – "Ось і батько, у нього поганий настрій, будь обережний." – і відвів погляд, навіть через темні окуляри Влада, відчув як по ногам війнуло холодом, тим не менш пересів з друзями за інший столик.
Ця людина, і справді, колись була байкером. Колись, це в радіусі минулих кількох років, і досі не зрадила одягу байкера, і пристрасті до пива. На цій людині, не зважаючи на теплу погоду, розстібнута косуха, з під якої видно чорну футболку з зображенням ангела на байку, чорні джинси та грубі стіли. Розкішний хайєр було зібрано в тугий кінський хвіст, на носі красувались окуляри-дзеркала. Він без помилково визначив хто на нього очікує, і підійшов до столику Влада. Полковнику довелось встати, вони мовчки обмінялись церемонним байкерським вітанням, та сіли за стіл. І тут же перед ними появився келих з пивом, і чашечка з кавою, кава була для Влада, Либідь вже добре знала, що він не п’є.
-"Ти мене хотів бачити, і цікавився, чи не продам я свій байк? Син вже передав мою відповідь, але я хотів на власні очі побачити людину, яка хоче купить цей мотлох." – "Цей мотлох ще здатний вийти на трасу." – "Цей мотлох не продається!" – "Чому?" – "Друзів, не продаю.." – Влад холодно усміхнувся, батько Хорива знав про легенду живих байків. – "Друзів не б'ють молотом, звинувачуючи в тому, що лишився живим.." – "Тобі звідки відомо? Синуля розповів? Ну, я з ним ще дома поговорю." – "Поговори зі мною, байк твій ще досі живий, він скалічений, але живий.." – Байкер від подиву зняв окуляри. – "Ти звідки це знаєш? Бував на трасі?" – "Так, але не тут. Я знаю значно більше, ніж ти можеш собі уявити.. хочеш почути? Тільки не думаю, що це тобі сподобається." – "Розказуй, а там побачимо." – "Твоя дружина була на зберіганні в пологовому будинку, а на кону змагання за звання короля траси. Бажання зайняти цей пост було сильнішим за любов до дружини, ти поїхав на змагання, і в першому ж турі трапилась аварія. Ти мало не загинув, байк по суті врятував тобі життя. А в цей час твоя дружина народжувала другу дитину, і мало не померла, пологи були проблемними, був ризик втратить і дитя і дружину. Ви тривалий час ходили один до одного в гості, дружина приходила до тями після важких пологів, а ти лікувався від отриманих травм. І весь часу думав, коли б не втручання байка, ти зараз був би королем траси. Вже потім, коли тобі розказали обставини аварії, ти зрозумів, що байк врятував тобі життя, але все рівно звинувачуєш його в своєму програші." – Рука, що тримала келих з пивом, затремтіла, і без сило поставила його на стіл. Сам байкер ніби смерть побачив. – "Звідки ти можеш це знати? Адже було все саме так." – "Я знаю, можеш мені повірити, як повірили ці молоді люди." – Влад махнув рукою собі за спину, де сиділи його молоді друзі. Для них батько Хорива був живою легендою, та вони не повинні знати про його слабі сторони, вони є і в сильних людей. – "Навряд, я вірив тільки своїй дружині, та байку..він мене зрадив, лишається тільки дружина." – "Байк врятував тобі життя… ось ти зараз звинувачуєш кращого друга, а сам подумав, що було б з твоєю дружиною, та двома дітьми. Ще не факт, що після твоєї смерті друга дитина могла вижити. І чи вижила б твоя дружина, дізнайся вона про твою смерть?" – слова Полковника були жорстокими та холодними, це відчуття було таким сильним, ніби мороз пройшов по ногам. Він потер руки, без сило зняв окуляри. Поглянув на келих з пивом, в очах майнула огида, і келих полетів до найближчого смітника. На його чолі виступив холодний піт. – "Чим тобі можна віддячити? Я наче на світ народився. Ти мені відкрив очі, я ж справді про це не думав, мене вабила корона короля байкерів, і я тоді й не думав про дружину. Коли рвався на змагання, вона мовчала. Я то думав, що мовчить в знак згоди, а мовчала, бо знала, що не послухаюсь." – "Мені не потрібна вдячність, у жодній її формі, братику. Ти повернувся до реального життя, цього з мене достатньо." – "Ти мені й справді став братом. Поїхали на дачу, там розберемось з байком. Я на дорогу, і справді не вийду, а тобі він стане в нагоді." – Оглядаючись на свою компанію, Полковник зловив погляд Хорива і переможно усміхнувся. За кілька хвилин вони поїхали на дачу Хорива.
Дівчата займались нарізкою салатів, м'ясного, хлопці, хто возився з гітарою, хто займався шашликами – на вечір запланували шашлики і не велику вечірку, перед початком важливої та важкої роботи. А Полковник та батько Хорива, який мав досить дивний нік – Скайлеб – сиділи перед розбитим байком, який помістили в центрі ангару на опорах. Палили сигарети, пили каву, і повільно, статечно, обговорювали варіанти ремонту. По заду було болісні прохання пробачити, та прощання перед передачею новому господарю. На думку Полковника, це не було обов’язковим, байк все рівно в комі, і зараз йому байдуже до слів друга, що його зрадив та знівечив, але суперечити побажанню Скайлеба, не хотів.
Вони обоє були спеціалістами високого профілю, тільки кожен на рівні розвитку своєї епохи, Полковнику доводилось замовчувати більшість технологій, яких не мав знати Скайлеб, був змушений пригадувати інженерні задумки стосовно тюнінгу, перебудови байків, які свого часу бачив в архівах інженерного музею. Та й цей рівень досвіду ставив його вище по обізнаності за Скайлеба, чим не раз дивував. – "Коли б ти тільки хотів, міг би мати велику кількість клієнтури серед байкерів, тобі б мати свою майстерню. З твоїми знаннями про двигуни, дизайн, та у тебе золоті руки." – розсипався у похвалах Скайлеб, і ні трохи не перебільшував. Влад тільки скромно усміхався, і думав про своє, прислухався до слів нового друга, що став ще й братом. Зважив слова про можливість влаштування власної майстерні, що могла б приносити не поганий прибуток, і знайшов їх вартими уваги. – "Ти забуваєш про кілька важливих проблем. Місце, люди для майстерні." – "Дрібниці, ангар, чим не майстерня, а компанія Хорива, чим не майстри. Вони мають мало досвіду, це правда, але вони будуть з задоволенням вчитись, працювати після школи чи училища. Я сам буду тобі допомагати.." – запально мовив Скайлеб, і був готовий йти кликати народ, щоб повідомити про цю новину. Та його зупинила рука Полковника, потягнула на стільчик, який в запалі кинув Скайлеб, змусила його сісти. – "Охолонь, братику, охолонь, я розумію твоє бажання допомогти, і за інших обставин міг би підтримати, але не зараз." – "Я розумію, ти хочеш вийти на трасу, і вивести туди хлопців, - розсудливо відповів Скайлеб, - але ти май на увазі, моя пропозиція лишається в силі. – Вони обоє замовчали, кожен думав про своє. Першим порушив мовчанку, не втомний на видумки Скайлеб. – Ти погодишся прийняти мою допомогу, хоча б у ремонтів байків?" – "Так, але, щоб це не заважало спілкуванню з дружиною, і допомозі з дитиною. Досить того, що Хорив надовго застрягне тут." – "Послухай, зараз літо, моїй дружині та дитині нема чого робити в місті, а якщо ми сюди переберемось? Та й твоїм молодим друзям можна тут лишитись, місця багато, на крайній випадок, можна розмістить декого в ангарі." – "Ти тут господар, тобі і вирішувати, у мене є де жити, хоча й з першого дня як вселився, там і не з'являвся." – "Вибач, та по всьому, ти тут тепер головний, Хорив визнав в тобі авторитет, а такі натури як мій син, не признають жодного авторитету, крім того, який сильніший за них, який викличе повагу до себе. Він мій син, але я не маю на нього такого впливу, тільки той, що дає батьківство." – "Не поспішай, Скайлеб, час покаже, завтра почнемо ремонт байків, і побачимо на який час це може розтягнутись. Необхідно вирішувати проблеми по мірі їх виникнення, проблема з батьками нашої молоді, тепер більш актуальна." – "Вони завтра приїдуть сюди, довелось наслухатись різних дурниць, їм здається, що тут притон наркоманів, та алкоголіків." – "Я спробую з ними домовитись, щоб потім не виникало у них подібних думок, вони дуже заважають, щоб діти могли спокійно тут працювати та не дивитись на годинник." – "Це давно не діти, Полковнику." – "Я знаю, братику, знаю, вони надто рано зіткнулись з реаліями життя, а це сприяє дорослішанню." – "Скажи мені, чому ти хочеш вийти на дорогу? Мені говорив син, але тут щось не то, я давно на дорозі, мало хто палає бажанням повернутись на сучасну трасу, після того як пішов." – "Ти дуже проникливий, Скайлеб, але, я не можу тобі сказати чисту правду." – "Я не вимагаю чистої правди, але не слів про легенду байкера, що хоче повернутись на трасу, залиш це для своїх друзів." –"В такому випадку, я почну здалеку. Ти помічав, як тоне наш світ в сірому болоті реальності, ти помічав як наші люди стають байдужими один до одного? Ти бачив, як люди перестають щось хотіти, і живуть просто по інерції, живуть, бо так жили до них, і будуть жити після них?" – "Я не дивлюся на світ так широко, як ти, Полковнику. Але встиг зіткнутись з подібними проявами в людях." – "Я ж хочу побачити це не тільки тут, але й далі по іншим містам. Знайти шлях як вивести людей з цієї сірості, знайти людей, подібних до компанії твого сина, і зібрати до купи. Можливо нам пощастить щось змінити." – "Ти максималіст, Полковнику, або божевільний. Потягнути за собою дітей, для, по суті шаленої та безперспективної мети, чим це не погоня за птахом щастя?" – "Ти мені не віриш, а син повірив, він знає трохи більше ніж інші, але й не думай у нього питати, він й так не скаже." – "Хорив повірив у твою божевільну мету? Це не можливо... – похитав головою Скайлеб, нервово встав та заходив по ангару. Знову сів. – Хорив божевільний, він заразився від мене романтикою дороги.. та й не даремно. З пелюшок на трасі, засинав під пісні Арії. Але я став більш реально дивитись на світ, а він.." – "Він ніколи не відмовиться від своїх поглядів на життя, Скайлеб, і не тобі його засуджувати за це." – "Я й не буду пробувати, Полковнику, я дуже ціную його думку. Хоч я й не вірю, що подібне божевілля доведе до добра, я допоможу вам всім. Інакше син мені не пробачить, що лишив його без підтримки, його та його друзів." – Влад усміхнувся словам Скайлеба, водночас помічаючи Таню, що не рішуче відчиняла двері ангару. Легко усміхнувся до неї, протягнув до неї руки. А коли вона підбігла, міцно обійняв, посадив собі на коліна. – "Що трапилось, маленька? Тобі сумно?" – "Хорив попросив подивитись, чи довго ви, і просив передати, що шашлики вже готові, чекають тільки вас." – "Юний лис, вирішив скористатись тим, що ти моя дівчина, знав, що тебе то я послухаюсь. З іншого боку, Скайлеб, а ми й справді тут затримались, а нас чекають." – "Ходімо й ми."
Вони сиділи по колу веселого багаття, так, щоб бачити один одного, бачити почуття один одного в очах при мерехтливому світлі багаття. Зручні шезлонги для старших, та дівчат, товсті підстилки зі спальників та каремату для молодших. Біля кожного по великій порції шашлику, нарізаних фруктів, сиру, хліба, і тільки по колу передавалась велика чаша з не давно звареним грогом. Тут пили тільки це з міцних напоїв, і тільки за особливого випадку, такого як зараз. А зараз вони відмічали початок нового життя. Завтра вони почнуть ремонт байків, почнуть з того, що представлять Полковнику ескізи робіт, що вони хочуть бачити в своїх байках. Тільки після схвалення, чи не схвалення, мали перейти до роботи.
Поки роботи мали обдумуватись, хлопці мали розібрати машини на деталі, промити від старої змазки.. коротше, підготувати собі повний фронт роботи. Та це буде завтра, а зараз..
Зараз вони просто розслаблялись, насолоджувались тим щасливим моментом, що дає спільно випите вино, випите з гарячої чаші, нагрітої руками твого друга. І хай цей друг божевільна людина, яка назвалась Полковником, і хоче вийти на трасу на чолі банди молодих та не досвідчених байкерів.
Для Влада шезлонг був надто низеньким, ноги довелось простягнути паралельно вогню. Таня сиділа на скатці з спальника та каремату, гаряче вино видавалось їй надто міцним, і випивши кілька ковтків, віддавала перевагу солодкій воді, компотам, і насолоджувалась хвилею тепла, яка була сильніша за тепло від вогню – вона сиділа спираючись на стегно свого друга. Друга який все більше входив до її життя, і ставав більшою його частиною. Вона вже звикла до хвиль тепла, ніжності, які супроводжували її від моменту пробудження до того часу як вона спокійно засинала. Час від часу вона піднімала голову, і ловила на собі погляд, відчутний і через темні окуляри, помічала легку усмішку на устах друга, навіть тоді коли погляд не був спрямований на неї, вона вже почала звикати до того, що у Влада очі були й на потилиці. Він і справді міг бачити навколо себе, використовуючи навики отримані під час навчання в академії, зараз його очі були спрямовані на Кия, але й помічав як Таня підняла погляд на нього, і поклала свою голівку йому на стегно. Від приливу ніжності його серце мало не вистрибнуло з грудей, між ними пробігла іскра нового почуття, що бентежило обох, якого вони так шукали один в одному. Та не в звичках Полковника було показувати свої почуття на людях, і, що міг дозволити собі, так це ніжно провести долонею по схиленій голівці, і покласти руку на плече дівчини. Тим часом Кий завершив настройку гітари, всі знали, що він добре грає на гітарі – батьки дали йому музичну освіту, і хотіли бачити дитину в чорному костюмі відомого музиканта – але вийшло значно інакше. Дитина вундеркінд дома та на очах добропорядних сусідів, і шалений, божевільний юнак з друзями. Музику грати він не любив, та не дивлячись на це, був віртуозом на гітарі, та грав тільки після тривалих прохань друзів, і .. як не дивно, після доброї чарки гарячого вина. Власник класичної іспанської гітари грав без медіатора, інколи фарбуючи струни власною кров'ю, та коли він починав грати ставав іншою людино. Схилена на бік голова, довгий хайєр, що спадає на ліве плече, відчужений погляд, і сильний голос з великою палітрою інтонацій, унікальна пам'ять дозволяла запам’ятовувати велику кількість пісень.
До цього часу він тільки легко перебирав струни, видобуваючи какофонію з різних композицій, та після чергового кола кругової чаші, кинув недопалок у вогонь, вперто тряхнув головою розсипаючи по спині довге волосся, і з силою вдарив по струнам.
В рассветный час шакал, о голоде забыв,
Следит с холма
За мрачной конницей вдали,
Сегодня черный день - владыка мира мертв,
И стар, и мал
Не могут слез сдержать своих.
Співав Кий, зберігаючи інтонацію соліста групи "Арія" і досконало відтворюючи музику пісні, передаючи настрой, який намагались показати виконавці пісні при грі на своїх інструментах. Для слухачів було зрозумілим все, і слова і підтекст у цій пісні. Її і слухали з тим трепетом який викликають пісні направлені на відкриття сплячих очей, пробудження сплячого розуму.
Это все обман, что он был самым добрым царем,
Это все неправда - он правил огнем и мечом,
Это все обман, я ваш царь, и один только я.
Люди, как звери, когда власть над миром дана,
Это все обман.
Співав приспів Кий, і всі знали про який обман йшлося у пісні, як багато завуальованого людьми, відкривали ці пісні. Надто багато знали люди з групи "Арія", надто багато відчували, щоб просто мовчати, вони й гадки не мали, що багато пісень з їхньої багатої фонотеки стануть визначними для людей з іншим поглядом на життя, а багатьом людям відриють очі на багато речей, які раніш були не побачені.
Кий зробив тривалу паузу, подібні пісні забирають багато внутрішніх сил. Йому подали чашу з свіжим вином, після кількох ковтків, юнак запалив сигарету. Довго було тихо, тільки тріск багаття, і шум вітру в верхівках дерев. Коли недопалок полетів у вогонь, погляд Кия був мало не божевільним, хлопчина входив у той наркотичний стан, в якому міг співати до самого ранку, щоб потім пів дня мучитись від головного болю. Із за цього власне й не любив грати, але друзям ніколи не відмовляв, хай, болить голова, але це буде завтра, а зараз…
Чтоб не было следов, повсюду подмели,
Ругайте же меня, позорьте и терзайте!
Мой финиш - горизонт, а лента - край земли,
Я должен первым быть на горизонте.
Влад здригнувся почувши до болю знайомі хриплі інтонації відомого барда, актора Володимира Висоцького, звідки міг знати хлопчина, що саме ця пісня відкрила очі на правду самої дороги, адже слабаків вона не прощає, на ній місце тільки сильним натурам, і зрад вона теж не прощає.
Наматываю мили на кардан.
Я пулю в скат влепить себе не дам.
Но тормоза отказывают...
Я горизонт промахиваю с хода!
Болісний надрив очікування розв'язки, болісний надрив, бив не тільки по голові але й по нервам, бив по оголеній душі, викликаючи бажання шукати захисту від цього несправедливого світу, шукати в погляді близької людини, шукати в потиску дружньої руки, шукати в теплі вогнища.
Влад не міг собі повірити, коли відчув на своїх очах зрадливу вологу. Що це ? Полковник розчулився як мала дитина, розчулився коли почав вважати, що його серце перетворено на камінь, коли душа до того зачерствіла, що і рятував то дівчину, власне із за того, що не більш не може бути сам! Але це була правда, його душа і далі лишалась відкритою, вразливою і відкритою для всього прекрасного, проте навчилась захищатись панциром непорушності. Не даремно його потягнуло до дівчини, як у молоді роки, коли він тільки вчився кохати, і був колись коханим. Його рука навпомацки знайшла тендітну руку дівчини, і міцно стисла, намагаючись передати силу почуттів. Дівчина зрозуміла цей мовчазний прояв почуттів, завжди не проникливого чоловіка, обхопила його руку обома своїми, притислась до неї устами, і так завмерла.
Вечірка затягнулась мало не до самого ранку. Завершити її змусив сам Кий. Друзі давно знали, коли він починає грати, викладається на повну, і під ранок цілковито втрачає свідомість, тільки ніхто не знав від чого – від кількості випитого, чи від повного безсилля. Коли з рук непритомного Кия випала гітара, першим біля нього опинився Влад, він перескочив багаття, і притримав голову юнака. Тіло його було холодним, пульс погано відчувався. Поруч присіла Либідь. – "З ними таке рідко трапляється, тільки коли починає грати на повну, мабуть ти йому припав до смаку, інакше б так не грав." – Полковник підвів голову, помітив Хорива, і кивком голови покликав до себе. Коли поруч той присів, тихо попросив: - "Постели йому, я зараз сам ним займусь, не можна, щоб мої люди так страждали, і тільки від того, що мають здатність відкриватись друзям." – "Ти то сам, де будеш спати?" – запитав Хорив, і повів очима у бік Тані. – "Там де постелиш, зроби спершу, що я просив, потім будеш думати. – дочекавшись поки Хорив побіжить до будинку, покликав Таню. – Допоможи Либідь, потім Хорив покаже де постелив тобі. Я трохи пізніш підійду." – "Ти прийдеш до мене, чесно?" – "Так, маленька, бачиш, я маю допомогти другу." – "Я зрозуміла, буду чекати." – ніжно поцілувала у чоло, і довго дивилась у спину своєму великому другу. Сьогодні трапиться те, чого вона боялась все свідоме життя, та, чомусь, саме сьогодні страху не було. В душі оживала якась дивна птаха, від якої ставало легко та радісно.
Хорив швидко виконав прохання Влада постеливши на підлозі в одній з кімнат великого спальника, та кинувши на нього подушку. Допоміг покласти на цю постіль Кия. Полковник повів очима в бік дверей: - "Простеж, щоб хвилин п’ять, сюди ніхто не заходив, я не хочу, щоб потім виникали зайві запитання." – "У нас це не прийнято." – стримано відповів Хорив, та прохання виконав.
Лившись сам на сам з непритомним хлопчиною, Влад зняв окуляри. Справжня причина, чому він не знімав окуляри була іншою, ніж та яку пояснив Хориву. Влад давно помітив, що його погляд викликає паніку в людей з не чистою совістю, щось було в цьому цинічному погляді, що змушувало людей починати панічно шукати де вихід. Друзі ж чи знайомі люди бачили в цьому погляді самих себе, інколи в не досить привабливому вигляді. І тільки дуже близькі люди бачили себе щасливими та радісними, хай це й було не завжди так.
Голова не притомного Кия покоїлась на колінах Влада, скроні стиснуті пальцями обох рук, очі Влада заплющені, для повного єднання свідомостей, вони не потрібні. Повне єднання має власні позитивні та негативні сторони. Той, хто починав, ставав більш вразливішим для негативних емоцій чужої свідомості, саме тому контакт мав проходить під час повної непритомності другої людини. В цьому і був позитивний бік – не притомна людина без захисна, зникають всі блоки свідомості, бар’єри в пам'яті, особливо коли людина й гадки не має про внутрішні сили організму.
Читаючи свідомість хлопчини, Влад болісно морщився, той і не знав, що володіє одною з болючих можливостей, тою яка приносить великі страждання – здатність переймати на себе всі болі та переживання близьких людей, існування високого бар’єру витримки, робило цю здатність ще більш болісною. Проявлялось це коли пороги витримки проривало накопиченою біллю, та внутрішніми переживаннями, це все вихлюпувалось, набираючи іншої форми для самої людини. Швидкі перепади настрою, від істерики, до глибокої депресії, в якій ніякі лікарські засоби не могли допомогти. В результаті цього, за своє життя Кий не раз пробував покінчити життя самогубством – його не раз виймали з петлі, і кілька раз зашивали порізані вени. Поки сам, втративши надію на лікарів, не знайшов єдиний спосіб позбавлятись від цього болю. Гра на гітарі, коли він сам відкривався, весь його біль виходив через його голос, через здатність показати почуття вкладені в пісню та музику. Хай після цього пів дня він ходить з сильним головним болем, або падає непритомним, воно того варте, але як він ненавидить стан самовіддачі…
Влад знову усміхнувся, легко напружив пальці, його руки затремтіли, саме так він передавав частину своєї енергетики. – "Що ж хлопчику, - тихо мовив Влад до непритомного Кия, - спробуємо нормалізувати твій дар. Ось тільки виплескувати накопичені емоції ти будеш здатний значно частіше, хоч і гітара теж добрий спосіб, та він дуже болісний. Грати ж ти станеш частіш, у тобі стільки позитиву, що гріх його тримати в собі, це може й нашкодить. А тепер час і проснутись."
По тілу Кия пройшли легкі конвульсії, чоло оросив гарячий піт, і його очі розплющились. Він з подивом прислухався до своїх відчуттів. Ніби за ново народився, і тут помітив усміхненого Влада, що вже сидів поруч і палив сигарету.
"Що це зі мною?" – слабо мовив Кий, відчуваючи, що від кожного слова розколюється голова, хоч самого болю не було. – "Ти втратив тяму, але обіцяю, це було в останній раз. І більш не буде бажання порвати життя самогубством, як не буде жорстоких депресій." – Кий, з недовірою поглянув в окуляри Полковника, намагаючись роздивитись там очі людини, яка в один момент позбавила його болю. Він тільки відчував потоки світлої легкості, вони ніби йшли від самих очей Влада. – "Ти хто? Чудотворець? Чародій?" – "Не губись у домислах, - Влад коротко усміхнувся, - у тебе нічого не вийде. Просто я людина, що бачить і може, значно більше, ніж інші люди. А тепер спи, завтра тобі буде здаватись, що сонце надто яскраво світить, чи голос друга надто голосний, не зважай, це швидко мине. Головне, добре виспись." – провів долонею по очам, змушуючи їх заплющитись. За кілька хвилин Кий міцно спав.
На кухні чекали появи Влада, але чомусь його прихід зустріли мовчанкою. Не зважаючи на зацікавлені погляди, мовчки сів до столу. Ні до кого не звертаючись власне, Влад тихо промовив: - "Може мене пригостять кавою, та дадуть сигарету, я то свої десь подів." – Либідь тут же налила в чашечку кави, а Хорив поклав на стіл сигарети та запальничку. І лиш тоді, коли Влад відпив кави, та зробив кілька затяжок, Хорив наважився задати запитання, яке мучило всіх на цій кухні: - "Що з Києм?" – "Що, що? Жити буде, там побачимо, - чорний гумор втомленої людини не припав до смаку, та ніхто й слова не вимовив, - та довели ви його. Довели своїми дитячими суперечками та не порозуміннями, він же совість вашої компанії. Ви й гадки не мали, що його спроби самогубства, депресії, це відгук вашого дитячого максималізму, коли вам починає здаватись, що ви самі кращі, і доводите це тут же. А ви, знайшли час та місце! Вас поєднує так багато спільного, що давно мали знайти розуміння без зайвого з'ясовування стосунків. – Влад повів очима по притихлій молоді, навіть через темні окуляри вони відчули, що погляд може бути і важким. – У вас буде багато часу, щоб подумати над цим, а зараз спати, завтра багато роботи." – Щось змусило остаточно визнати авторитет цієї людини, ні в кого не виникло бажання сперечатись. Крім Хорива, всі швидко покинули кухню. Сам же Хорив тривалий час топтався біля столу, не наважуючись сісти на табурет. – "Сідай, коли лишився." – хитнув головою Влад. Через темну пелену втоми, до нього йшли світлі потоки. Там, в горішній кімнаті, на нього чекали, і це було прекрасно. Дівчина була налаштована серйозно, вона вже готова до того, що їхні стосунки з Владом перейдуть на іншу площину, вона тільки надіялась, що цей велетень зважить на її вік та малий досвід. Раніш то з неї і вимагали тільки одного, щоб вчасно розставляла ноги, і не турбувались про те, чи їй самій добре. Хід думок урвав Хорив. – "Ти мені скажеш, що насправді було з Києм?" – він єдиний з команди відчував друга, та не міг пояснити своїх відчуттів, тому й не міг допомогти. – "В хлопця здатність переймати на себе ваш біль, переживання, болісні спогади. Ближче вас у нього нікого нема. І тільки гра на гітарі, викладка на повну силу, давала йому можливість скинути вантаж та біль вашого ж болю. Зараз же все буде інакше. Він і далі буде забирати на себе всі ваші переживання та біль від можливих втрат, не вдач, ось тільки не буде тривалий час носити його в собі. Заблокувати цю здатність я не можу, а от здатність звільнитись від болю інакше, ніж він міг, це в моїх силах. Від завтра не дивуйся, коли Кий почне про себе співати, для вас це буде знаком, що комусь по справжньому погано. Ви маєте бути більш відвертіші один з одним, навіть, щоб друг не страждав. Тут збирається не погана команда сенсетивів, хто ще?" – "Либідь, вона має цілющі руки, а Щек.. він говорить, що вміє передбачати події, і справді, це було не раз перевірено." – "Дивно, ви дуже довго разом, і не знали про свої сили. Дуже колоритна буде команда, божевільна банда шаленої молоді, ще й на додачу складена з сильних особистостей. – Влад усміхнувся. – Ось тільки.. я спробую поговорити з кожним окремо, щоб допомогти розвинути цей дар до належного рівня. Нам це стане в нагоді коли вийдемо на відкриту дорогу. Ось тільки, і вони будуть це знати, а для тебе повторюю власне, жодних спроб використання для власної користі! Ви просто не маєте права! Чому? Та просто не маєте, і крапка." – "Я зрозумів тебе, Полковнику, а тепер, з твого дозволу, я б пішов відпочивати. – не рішуче мовив Хорив. Вони обоє знали, що юнак до самого ранку просидить в кімнаті за столом, і буде думати над почутим, і робитиме висновки. Від самого порогу кухні, він додав: - Я забув сказати, я постелив Тані в горішній кімнаті, там достатньо місця і для спальника. " – "Дякую." – стримано відповів Влад, відчуваючи наростання втоми, та поганого настрою, як ефект після великих енерговитрат цього дня. Та на горі на нього чекала Таня, вона й допоможе звільнитись від зайвого негативу. Холодний душ тільки посилив вихід негативної енергії, звільняючи місце для позитивної. Піднімаючи по східцям на другий поверх, в одному трико, з комбінезоном на плечі – він і далі зберігав форму та вигляд костюму – Влад ледве стримував втомлену усмішку. Він передбачав радість та переживання, які несе близькість з дівчиною, він добре знав – сама чиста позитивна енергія надходить саме під час любощів. Але причина чому він заходив до кімнати налаштований на любощі, була не така. На справді для нього були важливі самі стосунки з дівчиною, позитивна енергія тільки другорядна причина, а може й сама остання…він не хотів зараз над цим думати, захоплений картиною, яка змусила його завмерти на порозі кімнати.
Сама кімната була не великою, там ледве вистачило місця для широкого ліжка, над яким нависала навскісна стеля даху, низенької шафи для постелі, що стояла впритул до іншої стіни, вона розділяла горище на дві частини. В голові ліжка два стільця, на який можна повісити одяг, а над ліжком, в даху, велике вікно-ліхтар, і торшер з лівого боку. Зараз можна було обійтись і без лампи, її заміняло світло повного місяця. Він без соромно зазирав до кімнати, кидаючи своє холодне світло на оголену дівчину. Таня почула важкі кроки друга, і була готова його зустріти у всій своїй красі. Було видно як під уважним поглядом Влада, вона почервоніла, опустила очі, але не прикрила свою оголеність, ніби вже віддаючись йому, цілком та повністю. За спиною Влада клацнула дверна защіпка, комбінезон недбало кинуто на стілець. Відстань до ліжка він подолав зробивши один крок, та яким важливим був цей крок, не зроби його – все було б як і раніш, коротка розмова, і дівчина спокійно засинає, а в нього чергова безсонна ніч. Та крок зроблено, назад вороття нема. Вони стояли так близько один від одного, що Таня відчувала дихання на голові, вона не могла дістати до уст людини, що прийшла до неї цієї ночі. Довелось тягнутись, стоячи на краю. І не встояла, сильні руки тут же підхопили, притисли до грудей, Таня обхопила сильні плечі руками, допомогла собі ногами, підтягнулась і сама знайшла, ще холодні, уста Влада.
Ранок. У велике вікно заклично світить сонце. Свідомість вже проснулась, та вимагала дій, мозок же відмовлявся сприймати факт початку дня. Цілком проснутись змусив хор сильних голосів, що долинув з боку альтанки. І голоси, і текст пісні був знайомий. Вся компанія дружно та в такт виводила пісню групи "Арія" "Потеряный рай" . Довелось Владу вставати, одягати трико, та спускатись з горища, виходить на світ божий, в противному випадку.. не відомо, до чого ще могла додуматись ця компанія божевільної молоді, яка надумала його будить саме в такий спосіб.
А вся компанія займалась досить тривіальним зайняттям – всі гуртом готували фрукти, овочі для приготування страв на цілий тиждень, нарізані продукти можна просто закинути до морозилівки, і використовувати при необхідності. На зустріч Владу, кинувши ножа, вибігла Таня. Її вигляд змусив його зупинитись. Ніч, повна пестощів та поцілунків, цілковито перемінила її не тільки з середини, але й ззовні. Якщо ще вчора її сміливо можна було назвати гарною, то зараз – прекрасною, чарівною, та всіх слів, для пояснення краси не вистачило б. І не важливо, що на ній стара та чиста футболка Хорива, під якою нічого нема, та й не видно, бо футболка як сукня на низькій дівчині, що на ній жодного зайвого макіяжу, зате вона своя, рідна, близька, і ближче вже ніхто не буде. Не добігаючи до Влада вона розігналась і пригнула до нього, знаючи, що сильні руки підхоплять і притиснуть до широких грудей. Вона довіряла цим сильним рукам, які вночі подарували щастя, показали, що світ любощів самий чарівний та прекрасний з тих, які може давати людина. Вона не помилилась, сильні руки підхопили за талію, притисли до грудей, а гарячі уста швидко знайшли чарівне місце для поцілунку, її уста.
Так і тримаючи перед собою Таню, Влад підійшов до столу. Спершу обережно посадив Таню, вже потім і сам сів. Тут же перед ним появилась чашка з міцною кавою, та пачка сигарет, запальничка, і банка для недопалків.
"Я чим просив вас зайнятись від самого ранку?" – запитав Влад, намагаючись, щоб його голос був суворим. Це вдалось погано, адже його готували до справжньої суворості, а не жартівливої. Та друзі вірно зрозуміли стан старшого друга. – "І це замість побажання доброго ранку?" – усміхнулась сестра Либідь, як улюбленці компанії їй багато, що прощали та дозволяли. – "Припустимо, доброго ранку, - Влад не був готовий далі підтримувати жартівливі нотки. – Та це не причина, щоб ухилятись від роботи, більш важливішої за це." – "Полковнику, гримай на мене, а не на дітей." – За спину Полковника ставав Скайлеб, в руці рулон листів з кресленнями, який тримав як піднятий для удару ніж, в цю ж мить постать Полковника перетворилась на тінь, і виникла вже з боку від Скайлеба. Тому тільки й залишалось, що завмерти в незугарній позі готового до удару, та удар мав попасти в порожнечу. – "От ти й будеш відповідати, за всіх." – Ситуація була комічною, на устах друзів виникли легкі усмішки співчуття, тут не було прийнято насміхатись один над одним, повага один до одного завжди була на першому місці. – "Я й так завжди відповідав за всіх, - Скайлеб вже оговтався, і розкладав перед собою підготовлені ескізи креслень, стільки скільки мали ремонтувати та переробляти байків. – Це з моєї подачі вони з ранку зайнялись нарізкою овочів та фруктів, адже коли ти проснешся, часу вже не буде. Я краще цих божевільних знаю кожну їхню задумку та мрію стосовно переобладнання байків, і цілу ніч просидів над кресленнями." – "Так, але ти забуваєш, що це мають бути перші їхні байки, і кожну деталь вони повинні вже мати в уяві, перш ніж класти на креслення, і потім приступати до ремонту та переобладнання. Хіба в тебе самого було не так?" – "Значно гірше, - від болісного спогаду Скайлеб поморщився, - Хоч і банда була дружньою, у ній погано вітали новачків. Лишались далі тільки ті, хто витримав перші випробування, і став достойним першого байка. Так, зібрати його мав новачок, але там він мав звертатись за допомогою, і не тільки до одного, а мало не до всіх. При тому мав мало не падати на коліна, і проставлятись за допомогу. Це випробування мало показати силу бажання бути в банді, і мати свій байк. Я витримав, хоч інколи мало не плакав від безсилля." – "Не думаю, що ти хочеш чогось подібного для них. – Влад обвів поглядом притихлу команду. – Вам доведеться зараз зайнятись байками, почати розбирання. Вони надто багато пробули в гаражах, промийте кожну деталь, частину, і в цей же час подумайте над тим, що хочете мати в завершенні ремонту чи переобладнання. Хорив, в ангар можна провести музику?" – "Я поставлю там музичний центр." – коротко відповів той. – "Скайлеб, ти говорив про батьків, коли вони будуть?" – "Після роботи, ти ще маєш час підготуватись." – "В такому разі, переодягаємось, і за роботу." – "А поснідати?" – не втрималась сестра Либідь. – "На порожній шлунок уява працює у двічі краще, це вже перевірено. Таня, сестричко Либідь, пізніш приготуйте бутерброди, бо ці молоді люди не знають як корисно інколи побути голодним." – "Так, братику." – усміхнулась Либідь, забираючи з собою Таню.
Вже за кілька хвилин всі були в роботі. По різним куткам було розставлено колонки, це давало можливість чути музику, ще й обмінюватись жартами. Та з тим, як народ углиблявся в роботу, ставало не до розмов. Полковник та Скайлеб, розмістившись в центрі ангару, мовчки розбирали скалічений байк. Обом було не до розмов, та й слова були б зайві, це були люди, які швидко почали розуміти один одного без слів. Обом було важко на душі, і тільки надія на порятунок байка, допомагала працювати.
Вони до того були заглиблені в роботу, що не помічали запрошення Либідь перекусити; Таня пробувала звернути увагу Влада на себе, та їй завадила Либідь. Довелось дівчині сідати поруч на стільчик, і дивитись на роботу свого мужчини. Вона вже не дивувалась як ці руки обережно поводились з інструментами та деталями, як промивали в кількох рідинах для позбавлення від іржі, як оглядалась прискіпливим поглядом, як відкладалась по різним купкам. Вона бачила коли знімали двигун Влад здивовано присвиснув, і як його погляд на якусь мить прояснів, по всьому він побачив якусь радісну для себе новину чи річ. Так і було, Влад помітив, що двигун ще можна відремонтувати, жорстокі удари не сильно попали. Та тут же майнула думка, що сам двигун можна замінити на більш потужніший, або... а це буде краще, додати потужності у десятки раз. Це зробить машину більш швидшою, здатною подолати багато кілометрів не нагрівшись, або не заглухнути попавши на бездоріжжя. В його уяві вже вимальовувались контури майбутнього цього байка, смутні, але чим далі йшла розборка, тим впевненіше. Він хотів використати стару основу від старої моделі "Хорлей Девідсон", випущеної років двадцять назад, пристосованої до різного покриття доріг, та новий байк мав стати більш потужніший, більш важчий, адже сам Влад не маленька людина, ще й вантаж в багажниках, і саме головне, Таня позаду нього під час поїздок.
Вже під вечір, в самих сутінках, розборку машин було завершено, всі були в мастилі, втомлені, але задоволені. Від роботи Влада відірвав голос Либідь: - "Полковнику, кожна банда має власну назву, це звичай траси. Ти вже маєш назву?" – "Плеяда!" – не думаючи відповів Влад, повторив про себе, йому сподобалось. Хлопці й не перечили, ясні погляди свідчили, що назва майбутньої банди їм сподобалась. По переду було ще багато роботи, та початок було зроблено. Їх вже не лякала розмова Влада з їхніми батьками, вони вірили, що йому пощастить їх переконати у своїх поглядах на майбутнє дітей.
Мы браво и плотно сомкнули ряды,
Как пули в обойме, как карты в колоде.
Король среди нас, мы горды,
Мы шествуем бодро при нашем народе!..
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=372913
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 23.10.2012
Розділ другий.
Влад і собі розслабився. Він був сильною людино, але і в ньому є своя межа витривалості, а по всьому йому навряд випаде відпочити, доведеться знайти кілька хвилин часу для легкої дихальної гімнастики, яка допомагає накопичувати внутрішні сили. Зараз він тільки й може, що трохи відкинути голову, і заплющити очі. Відчуття спокою тут же прийшло на зміну напруженості, від схиленої на його плече голівки Тані, віяло ароматом чистого волосся, ніжністю, дівчина відчувала себе спокійною тільки тоді, коли відчувала тепло свого друга. На цьому вона переконалась минулої ночі, коли змогла заснути під гучну музику, тільки завдяки відчуттю тепла та спокою від плеча цього дивного чоловіка. Ох, коли б не страх перед близькістю, коли б вона змогла цілковито відкритись йому. Та колись же доведеться, рано чи пізно він захоче зміцнити їхні стосунки…
Болісна хвиля співчуття повернула Влада до дійсності. У дівчини був прихований біль, так глибоко прихований, що вона сама рідко коли випускала його назовні. Та цей біль заважав їй спокійно жити, заважав відкритись новим почуттям. Свідомість дівчини на якусь мить відкрилась, і Влад мав можливість зазирнути в цю шпарину закритої свідомості. Дівчину в дитинстві було зґвалтовано, потім вона була змушена заробляти на прожиття продаючи своє тіло. Та вже тоді вона поставила на собі хрест, адже та перша ніч і стала останньою, вона перестала щось відчувати, і не знала всіх світлих відчуттів, що дають стосунки між чоловіком та жінкою, вона мала стійкий страх перед подібними стосунками, хоч і була змушена йти проти самої себе.
Щоб заспокоїти стривожену душу дівчини, Влад взяв її тонку руку в свою, і почав повільно погладжувати, приділяючи певний час кожному ніжному пальчику, у відповідь він відчув як ніжні пальці Тані обхопили його руку і легко піднесли до уст. Поцілунок вдячності, поцілунок довіри. Дівчина була готова йому відкритись, та просила не квапити, вона сама мала знайти час та обстановку, щоб наважитись на цей крок. У відповідь Влад поцілував чоло дівчини, це був поцілунок друга, друга готового чекати стільки, скільки буде необхідно.
Дача Хорива мала цілий ряд переваг та недоліків. Правда, що можна вважати недоліками, а що перевагами? Відокремленість від інших будинків, занедбаність великого саду, чи двох поверховий будинок дачі, чи круглий складний ангар, в якому можна було розмістить середньої величини літак. Висока трава піднімалась мало не до колін, поки вони дійшли до будинку взуття було мокре від роси, від будинку до ангару вела, викладена цеглою, доріжка, і стежка, яка губилась в глибині саду.
"Тут трохи не прибрано, - говорив Хорив, відчиняючи важкі замки на масивних металевих дверях, - ми тут давно не були. Особливо коли мати народила другу дитину. – замки нарешті піддались, і двері відчинились. Хорив першим зайшов до будинку, в обличчя війнуло легким запахом запустіння, і теплом нагрітих стін. По дорозі він кілька раз клацнув тумблерами на щитку. – Я пустив воду в бак, в кінці дня вода нагріється, дав струм в ангар. Батько десь купив, поставили тут, планувалось, що буде використовуватись як гараж, та на тому все й закінчилось." – Будинок мав дві кімнати на першому поверсі, кухню та не велику ванну кімнату, і ще одну кімнату на другому поверсі, і кругом товстий шар пилу. Хориву стало соромно за запустіння, і схопивши ганчірку, почав похапцем прибирати. – "Залиш на завтра, покажи гараж. Ми ж тільки заради цього приїхали першими." – Рука Хорива завмерла, погляд, кинутий на Влада, був запитальним. Та юнак на якусь мить відчув силу та владу в цій масивній та великій постаті, що ледве поміщалась в вузенькому коридорі, і всі заперечення лишились не висловлені. Хорив тільки хитнув головою, і повів до ангару.
Округлий ззовні ангар, мав прямокутну форму всередині, кути створювали полиці та стелажі, місцями порожні, з тими ж слідами запустіння, і тільки під одною стіною Влад помітив два розібраних байка, вкритих товстим брезентом та тим же шаром пилу. З одного Хорив тут же скинув брезент, соромаючись не завершеної роботи, відійшов у бік. Влад підступив ближче, та присів біля без колісної машини, закріпленої на низенькому верстаті. Свого часу, коли він тільки почав захоплюватись байками і ідея власного почала виникати в його голові, йому довелось переглянути велику кількість необхідної літератури. В академії вчили вчитись, і він вивчив конструкції всіх відомих марок та моделей, що випускались з самого початку ери двох колісного транспорту. Саме ці знання допомогли зробити свій власний, той перший, єдиний в своєму роді, замість паливного баку оснащений ядерним синтезатором, і залишений в своєму часі. Як зараз його не вистачає, та тут теж є можливість зробити щось подібне. Ну а ця машина…колись Хорив хотів зробити одну з двох, це мала бути дика суміш старого ІЖа, та дорожнього Кавасакі, та нічого в хлопця не вийшло. Може не вистачило коштів, може він переоцінив свої сили та знання, а може лишився без допомоги та підтримки батька. Як би там не було, ця машина вже стояла розібрана тривалий час. Погляд притягнув другий байк, від нього йшла відчутна тепла хвиля, і рука сама потягнулась до брезенту, і зупинилась на пів дорозі, без дозволу господаря ангару він не мав права. – "Можна?" – "Так, звичайно." – Хорив з подивом поглянув у бік свого гостя, його поведінка починала ще більш дивувати.
Під брезентом був байк. Розбитий вщент, розбитий не під час аварії, а навмисно. Глибокі вм’ятини, ніби били чимось важким, били спрямовано, так, щоб потім було не реально відновити. Стримуючи стогін від такого безчинства, Влад поклав руку на паливний бак, і ледве стримав стогін болю, закусив губу, щоб стримати свої почуття. Байк був живим, побитим, знівеченим, обезкровленим, та все-таки живим. Хорив не помітно став поруч. – "Це батькова машина… - тихо мовив, він теж ледве стримував ридання. – Він важко пережив останню аварію, в той час народилась друга дитина. Щоб порвати з дорогою, батько і розбив цю машину. Саме тоді він добре напився, інакше б так не вчинив, і саме тоді полаявся з мамою. Адже це дорога їх познайомила…" – Влад болісно усміхнувся, сприйняття чужого болю завжди важко давалось, і без сило присів на стільчик, не зважаючи на бруд. Запалив сигарету, і довго дивився на машину, помічаючи кожну дрібничку на її розбитому корпусі, знівечених деталях. Це не була масова зборка, з тих які довго не їздять, чи зібрані на швидку руку, а тому теж не довговічні. Професійний погляд помітив тут деталі мало не з десятка моделей, чи марок, підібраних з любов'ю та знанням справи. Тут була досконала підгонка всіх деталей, підбирання по величині, та розмірам, жодного хибного кроку під час роботи чи доводці до досконалості. Хромовані колись деталі мали блистіти під сонцем та відображувати дорогу, фарба мала колись чорний колір, де не було слідів від ударів, погляд помічав зірки, виконані золотистою фарбою. Так, колись це була потужна машина, здатна розігнатись на трасі до двох сот кілометрів на годину, і подолати любий підйом легко та не вимушено, і могла пройти по любій лісовій стежці не гублячи керування. Могла б, коли б не рука самого господаря. Тепер цей байк лишений тут помирати в забутті…
Від сумних думок повернули голоси з за стінок ангару, а потім сигнал кількох машин.
"Це наші…" – подав голос Хорив. І не помилився, до воріт дачної ділянки під'їхало дві вантажні машини – таксі, поруч вже порались Щек, Киї, та Либідь, починаючи вивантаження своїх машин, скринь з запасними частинами, поруч вже лежали сумки з продуктами. Це все швидко занесли до ангару, продуктами забили холодильник на кухні, та пристойної величини морозильну камеру. Завбачлива Либідь прихопила для Тані старенькі та чисті джинси, чисту чорну сорочку і старенькі, в пристойному стані туфлі. Дівчата тут же переодягнулись і зайнялись приготуванням бутербродів, а хлопці зайняли столик в затінку альтанки, прихопивши з собою кілька пляшок пива.
На столик перед Владом хлопці склали решту від отриманих сум. Влад обвів поглядом компанію. Його уста скривила легка усмішка: - "Що це?" – він добре їх розумів, може краще ніж вони розуміли самих себе. Це були вже сформовані сильні натури, і вони не любили подачки, а саме так було оцінено гроші Влада. Вони не могли зрозуміти його наміру вийти на дорогу, не могли зрозуміти наміру створити власну банду почавши з фінансування ремонту та підготовки байків. Між собою вони дуже довго дружили, так довго, що вже й забули скільки років їх пов'язує, і поява двох нових друзів трохи бентежила, особливо цей чоловік, вік якого важко визначити, як важко визначити його власні погляди через темні окуляри, що й зараз ховають його погляд. Ці хлопці так звикли до відносної свободи у власних діях, що авторитет нового знайомого, при тому ні чим не завойований, сприймався в штики, болісно та з не довірою. Так, вони погодились перевести байки сюди, на дачу Хорива, вони й так хотіли це зробити, а далі вони будуть чинити як захочуть, або хай цей чоловік не заявляє про свій авторитет. Влад стримано усміхнувся, почуття хлопців легко читались на їхніх чистих обличчях, вони вже стикались з реальністю, мали досвід, на жаль гіркий, подібного втручання, і зараз над ними нависла хмара відторгнення нового знайомства, великий знак запитання. Надто багато вони бачили розчарувань, не дивлячись на молодість, і зараз просто не хотіли вірити в безкорисливість. І тільки Хорив по іншому дивився на цього дивака, він і сам не міг пояснити причин появи довіри, може легка сльоза, що блиснула з під окуляр коли той побачив розбитий батьківський байк? Він і сам не міг пояснити. Але й відступитись від друзів він не міг. Спільні радості та переживання, втрати та перемоги, спільна дорога, що їх об'єднала, спільне не визнавання існуючих законів етики та моралі, безсилля щось проти ставити цьому. Вони могли тільки заявляти про свої погляди стилем одягу, зачісками, музикою яку постійно слухали, і дружбою, дружбою яка вже пройшла пору випробування.
Влад лишив запитання без відповіді навмисно, щоб прочитати ці душі, чисті душі, готові до нових звершень. Це була перша вдача за час його перебування тут. Саме ці люди могли допомогти у виконанні його місії, але могли й відмовити. А це був би провал, довелось би шукати нових людей, цього б він не хотів. Хоча, погляд перейшов на Хорива, цей юнак може допомогти, щось в ньому є, що змушує краще до нього придивитись. В ньому прихована велика сила, сила знаходить собі друзів, викликати в них велику довіру та повагу, довіру до абсолюту, за якою йшло виконання прохання як наказу, без зайвих запитань чи заперечень. Ось саме з нього потрібно починати, а стосовно інших…час покаже. Легенда про вихід на дорогу старого байкера, чим не легенда. Хай не старого, але вже досвідченого, і давня мрія створити свою банду з довірених та молодих байкерів, хай і дуже молодих, але з тим молодим запалом, який властивий був старим байкерам, що несли вогонь дороги в сірі будні реалій. Влад рішуче загасив недопалок в половинці пивної банки, що була замість попільнички.
"Зробимо ось як, - рішучим та тихим голосом мовив Влад, ні до кого власне не звертаючись, - оце, - кінчики пальців наче гидливо торкнулись грошей на столі, - ви заберете собі. Зараз всім по домам, дома пишете списки деталей, які потрібні для ремонту ваших машин, і не економте. Суми вказуйте з запасом, результати на телефон Хорива. У вас зараз надто багато запитань, відповіді ви почуєте завтра, коли закінчимо з покупками. Зараз можу сказати тільки одне, я хочу допомогти вам, і це цілком безкорисливо." – "Я залишусь, ти не проти?" – тихо подав голос Хорив. Влад легко усміхнувся. – "Ти тут господар, я тільки-тільки хотів запитати дозволу тут лишитись, мені та моїй дівчині." – Хорив в згоду хитнув головою, і кількома словами заспокоїв друзів, їхня довіра до нього була такою, що вони тут же попрощались до завтра, решту вони таки забрали.
Хорив все знає! Хорив все вирішить! Хорив про все домовиться! Хорив про все дізнається, і сто раз пояснить, спокійно і не підвищуючи голос. Так було від того моменту коли вони познайомились, так буде завжди, ось тільки сам Хорив відчував швидкі переміни. І ці переміни приніс цей чоловік. Сам же Влад глибше зазирати в свідомість юнака не хотів, по всьому цих людей зв’язує щось міцніше за тривалу дружбу, і спільно пережиті пригоди молодості.
На дачне селище опускались вечірні сутінки. Таня втомлена за день, склавши руки перед собою, без сило схилила на них голову і перебувала в легкому сні. Вона була спокійна, про неї не забули, тепло стегна друга заспокоювало, як і його голос, заколисував. І приємне повернення до дійсності. – "Таню, давай я віднесу тебе до ліжка, ми сьогодні ночуємо тут." – і тут же дівчина схопила велику руку друга, як дитина. – "Ні, я хочу бути тут." – Хорив розуміюче усміхнувся. – "Давай перенесемо до будинку, покладеш у вітальні, там тихо поговоримо." – "Давай, а тут комарі не дадуть спокою, кави тільки зробиш?" – "Так, звичайно." – Хорив допустив у свій голос нотки подиву, пива цей молодик майже й не випив, зате кави пив не помірно. Щось таки в ньому було таке, що різнило з поміж інших людей.
Хорив не міг надивуватись тій ніжності з якою могутній та сильний чоловік, ріст якого важко було виміряти на око, м'язи були кращими у будь якого культуриста – поводився з маленькою та тендітною дівчиною. Він на власні очі бачив як сильні руки підняли дівчину в повітря, при тому руки дівчини самі обійняли могутню шию, бачив як Полковник обережно переніс дівчину до кімнати, де вже він постелив широкий диван чистою постелю, поклав замість нічної сорочки свою чисту футболку. Потім довелось вийти..
Після відчуття казкового польоту з стану пів сну вивів ніжний голос: - "Маленька, проснись, - дівчина через силу розплющила очі, і побачила над собою Влада, по дитячому усміхнулась. – Ось чиста футболка, переодягайся, а я вийду. Перед тим як лягти, вимкни верхнє світло, я лишу настільну лампу. Ми сядемо отут за столиком, і я буду поруч." – "Добре, Великий." – потираючи очі, Таня потягнулась до футболки.
Хорив здивовано поглянув у бік Влада, надто швидко той вийшов з кімнати, та юнак вже вмів ховати свої почуття за маскою байдужості. Він вже встиг забрати з альтанки тарілки з бутербродами, та ховав їх до холодильника. – "Ти голодний?" – він пам'ятав, що Полковник за день мало, що їв. – "Ні, дякую, тільки звари кави, і, там десь сестричка набрала шоколадних цукерок, візьмемо з собою в кімнату, до кави?" – "Так, Полковнику." – тихо відізвався Хорив.
Тьмяне, розсіяне світло зеленуватого відтінку від абажуру настільної лампи, старовинний журнальний столик, кавовий сервіз з китайського фарфору, кришталева цукерниця, до верху повна шоколадних цукерок, дві фігури в старовинних кріслах, приховані густими сутінками за межею світлового кола. Тільки виникають хмарки сигаретного диму, та мелькає рука простягнута до чашечки з кавою. Коли всі зовнішні звуки перестали проникати до будинку, настав момент істини, момент коли можна відверто поговорити.
"Хто ти, Полковнику?" – спокійно запитав Хорив, буденне запитання, і саме його Полковник і не очікував. Надто непередбачуваним був цей юнак, надто рано він переступив межу змужніння. Хорив або відчув відтінки обману в голосі нового друга, або якимось чином відчув внутрішню силу свого нового друга. Хоча, думав Влад, і те й друге, мало ймовірно. На запитання, щоб тільки воно не зависло в повітрі, відповів завуальовано, надіючись, що юнак цим і задовольниться: - "Проста людина, яка намагається знайти свою дорогу в цьому житті, та в цих реаліях важко бути самому." – "Припустимо, - Хорив зробив вигляд, що відповідь його вдовольнила, - Але чому саме ми? Нам же так мало років, щоб виходить на велику дорогу." – "Тим не менш, ви знайшли в собі сили протистояти цим сірим будням, не прийняти існуючі закони моралі та закони цього суспільства. Ваша молодість, - Влад зробив значущу паузу, і продовжив: - так, це недолік. Але колись же й потрібно починати, то чому б не зараз." – Влад почав помічати, як з Хорива наче знімали маску спокійного та врівноваженого юнака, і на обличчі проступали зовсім інші риси, риси бійця, воїна, якого не зігнули удари долі, а тільки більш загартували. Та голос його й далі лишався спокійним. – "Припустимо, припустимо, твої слова правдиві, і я їм повірив. Чим ти поясниш своє бажання нам допомогти в ремонті наших машин, і бажання безкорисливе?" – "Не зовсім безкорисливе, - стримано усміхнувся Влад, ця розмова починала подобатись все більше. – Вас поєднує щось більше, ніж тривала дружба, і я хочу стати одним з вас. Ця допомога, дрібниця, по зрівнянню з тим, що я можу для вас зробити. У вас є мета, у мене є мета, ми можемо дві мети поєднати в одну." – "Ти хочеш вийти на дорогу, на чолі банди з кількох молодих та не досвідчених кущів…це божевілля." – "Ремонт ваших машин, справа не одного дня, я навчу вас, передам вам свій досвід, якого не має жоден байкер на сто-тисячу кілометрів навколо. Дорога тільки допоможе їх закріпити." – Влад відпив кави, і запалив нову сигарету. Хорив зацікавлював все більше. В цього юнака знаходились можливості та сили сенсетива середньої сили, про які він і не міг знати; та хай і знає, проте не вміє толком користуватись. Та всі вагання та сумніви з визначенням сил та вміння Хорива, розігнало його запитання-прохання: - "Ти завжди носиш темні окуляри? Можеш зняти, вони заважають краще тебе роздивитись." – і Влад вловив легкий пси-посил, таким посилом сенсетиви намагались впізнати один одного на відстані, або в натовпі звичайних людей. Ховати далі свої очі було не зручно, вияв не поваги був би лишити на носі.
Влад зняв окуляри, і нахилився до столу, входячи в коло світла від настільної лампи. Їхні погляди перетнулись як дві гострі шаблі, як дві рапіри, в мовчазній дуелі поглядів, визначенні сил один одного, і тривала буквально кілька секунд. Першим не витримав Хорив, чоло обсипало бісеринками холодного поту, і він без сило відкинувся на спинку свого крісла. Сил вистачило тільки, щоб припалити нову сигарету, руки його тремтіли. І вже зовсім тихим голосом запитав: - "Так хто ж ти, Полковнику?" – це був перший випадок, коли витримка зрадила Хорива, досі він не стикався з такою сильною свідомістю, хоч до цього часу свідомість всіх людей читалась як відкрита книга, не думки, а саме емоції, почуття. Після першого разу він мало не пішов до психіатра, зате потім… коли зрозумів якими силами володіє, почав ставитись до людей з більшим розумінням, більшим співчуттям до них. Хіба суспільство винувате, що народжує таких людей. Людей, які самі доводять себе до відчуття безнадії, існування в сірій буденності.
Ось тільки зараз, коли він зіткнувся з значно сильнішою особою, по справжньому злякався, що може зробити ця людина, коли їй наступлять на любимий мозоль, чи спробують образити ту людину яку він назве своїм другом. Сам по собі знав, яка лють його охоплювала, коли починали ображати його друзів чи родичів, його сімю. Він тільки міг здогадуватись про силу свідомості, яку на мить побачив в вигляді сліпучого сяйва, і тут же зрозумів свою власну не довершеність. І зрозумів важливу для себе істину, власнику такого світлого сяєва, можна вірити, вірити до абсолюту.
Влад вдоволено усміхнувся, одягнув окуляри, і зайняв звичне положення відкинувшись на спинку крісла.
"Так хто ж ти, Полковнику?" – мало не з відчаєм запитав Хорив, він повільно приходив до тями, йому лишалось отримати реальний образ людини, за якою піде хоч у безвість. – "Я людина з власним кодексом честі та поглядами на життя, - з холодом в голосі почав Полковник, - Людина крайності. Або я за свою людину піду в пекло, і там порву всіх та кожного, або я цієї людини не знаю, більш того, заберу останній шматок хліба чи останню сорочку." – "Ти страшна людина…" – по тілу Хорива пішов мороз, в момент прийшло розуміння, що це не просто слова, а ця людина і справді на таке спроможна. Тоді краще бути його людиною, ніж чужою йому. – "Страшний той час, що породив нас, і змусив нас стати такими, якими ми є, - з тим же холодом відповів Полковник. Він не збирався відкривати свою справжню місію, та того, що він досяг, вистачало. – Я пропоную тобі та твоїм друзям два шляхи в цьому житті. Або ви йдете за мною, або лишаєтеся борсатись в цьому болоті сірості. Не обіцяю, що зі мною буде легко, може, й важче. Але, за спиною кожного буду я, попереду кожного з вас буду я, щоб там не було! Затримка тільки за тобою, твої друзі, вони підуть за тобою, без особливих пояснень?" – "Підуть, - впевнено хитнув головою Хорив, і поморщився від легкого болю, - ми віримо один одному." – "Ти впевнений?" – з холодною саркастичністю запитав Влад. – "Я розповім тобі одну історію, не важливо де вона трапилась і з ким…- Хорив запалив сигарету. – Вони познайомились ще в дитячому садочку, два рідних брати, дівчинка, всі троє з молодшої групи, і четвертий зі старшої групи. Та це не завадило разом гратись в свої дитячі ігри, жили вони в одному районі, двір для ігор спільний, а тому і там продовжували дружити. При тому старша дитина, та, що зі старшої групи, всіляко захищала своїх друзів, хоч і часто ходила з синцями, та від цього дружба тільки міцнішала. Коли вони почали вчитись в школі, а пішли вони в одну, тільки зрозуміло старший з них був на кілька класів старше, дружба набула іншого відтінку, дивного для всіх, не зрозумілого. Це була гра, що почалась давно, і з зростанням дітей, набула дикої суміші гри в мушкетерів короля Людовіка Х, та лицарів круглого столу короля Артура. Вони виховувались на книжках Вальтера Скотта, подібній літературі, що з малечку привчає до пошуку пригод, відкриває очі на справжню дружбу, на пошану до жінки. І мушкетерський девіз – один за всіх, і всі за одного, набув зовсім іншого, сильнішого значення. Вони продовжували разом рости, читали разом вже іншу літературу, почали слухати іншу музику, і разом дійшли до розуміння не справедливості цього світу, не справедливості існуючих законів моралі та етики. Саме це, а не виховання батьків, допомогло їм стати справжніми людьми. Вони інші? Ні, вони справжні, це інші не нормальні!" – Хорив без сило опустив голову на груди, і не бачив усмішки Влада. Так, ця гра так глибоко увійшла у їхню плоть та кров, що давно вийшла за рамки простої гри у лицарів та мушкетерів. Та саме гра допомогла дивитись на світ прямим поглядом, а не через призму встановлених, іншими людьми, правил та порядків. – "Ви як книжкові діти у Висоцького." – тихо, ховаючи радісну усмішку, зазначив Влад. – "Хто?" – "Соромно, юначе, не знати відомого барда та актора, хоча вам і не дивно. Та нічого, я ще займусь вашим вихованням. А поки послухай, я по пам'яті прочитаю кілька рядків з його пісні. Вона ще називається "Балада про боротьбу".
Средь оплывших свечей и вечерних молитв,
Средь военных трофеев и мирных костров,
Жили книжные дети, не знавшие битв,
Изнывая от детских своих катастроф.
Детям вечно досаден их возраст и быт
И дрались мы до ссадин, до смертных обид
Но одежды латали нам матери в срок,
Мы же книги глотали, пьянея от строк.
Липли волосы нам на вспотевшие лбы,
И сосало под ложечкой сладко от фраз.
И кружил наши головы запах борьбы,
Со страниц пожелтевших слетая на нас.
И пытались постичь мы, не знавшие войн,
За воинственный крик принимавшие вой,
Тайну слова, приказ, положенье границ,
Смысл атаки и лязг боевых колесниц.
А в кипящих котлах прежних войн и смут
Столько пищи для маленьких наших мозгов,
Мы на роли предателей, трусов, иуд
В детских играх своих назначали врагов.
Весь час, поки Влад цитував рядки пісні, намагаючись попасти в ритм, Хорив слухав заплющивши очі, і як присягу повторював за Полковником особливо сильні слова, виникало враження, що юнак постарається знайти ці записи, і вивчити на пам'ять. Закінчивши, Полковник навмисно зробив тривалу паузу, даючи час Хориву прийти до тями від таких сильних, правдивих слів. І задав пряме запитання, від якого все й мало початись: - "Хорив, що ти вирішив?" – Юнак вперто хитнув головою. – "Я піду за тобою, Полковнику, піду, куди б ти не повів! І друзі підуть, ще ніколи призив мушкетерів не лишався без відповіді." – "То ти мені віриш?" – "Так, вірю!" – Хорив витер холодний піт з чола, він не знав, що цією відповіддю він віддав себе та друзів в руки одного Полковника. Та коли б і знав, це вже нічого не вирішувало, і не змінювало. І враз зникла напруга, що тримала його напруженим, як накручену пружину. І мокре чоло юнака висохло в один момент, і в очах проясніло. – "З чого ти думаєш почати?" – запитав після тривалої паузи, за яку Влад встиг запалити сигарету і долити в чашечки гарячої кави. – "Я вже почав, завтра ранком хлопці тобі видзвонюються, і далі справа лишається за мною та вашими батьками. За мною затримок не буде, от ваші батьки…" – "Необхідно, щоб вони побачили тебе, ти ж вмієш переконувати людей." – Хорив мав на увазі приховані сили Полковника, і був здивований, коли почув заперечення: - "Ми не маємо права використовувати свої сили в корисних цілях, особливо, які можуть зашкодить стороннім людям." – "Але ж тут ти не маєш власної користі… – спробував заперечити, і зрозумів власну не правоту. – Доведеться звертатись за підтримкою до мого батька, всі давно перезнайомились, і він має деякий вплив на всіх." – "Тоді ти організуєш мені з ним зустріч, і раніш, ніж з іншими батьками. Я маю до нього певну справу. Чи не продасть він мені свій байк, я дам любу суму яку він запросить." – Хорив здивовано підвів брови: - "Для чого тобі той старий металобрухт? Я знаю кілька місць, де можна знайти пристойну машину, і за досить помірну суму." – "Ти мабуть не зрозумів, я хочу саме цю машину. Так, байк розбитий, ремонт дорого обійдеться, але це все цього варте. Головне, він лишився живим." – "Живим?" – Хорив вважав, що пройшов час, коли він ще міг здивуватись, та помилився. – "Виходить, батько тобі не розказав, що саме допомагає байкеру на дорозі? – Полковник усміхнувся, завтра розказане стане надбанням всієї компанії, та це добре. – Кожен байкер, що вже пройшов навчання, має зробити свій власний перший байк, не важливо чи він буде постійно, чи розіб’є під час аварії. Головне зробити його власними руками, зібравши по запчастинам, і вкласти в цю роботу всю свою душу. Існує тверда впевненість, що байк, в який вклали душу, набуває власного життя, і тоді він не просто купа металу, а жива істота. Не даремно в піснях "Арії" згадується металевий кінь, та й ставлення істинного байкера до байка, як до друга, як до живої істоти. Так і з цим байком, так, його побили, розбили, по суті, зрадили, говорячи людською мовою, він перебуває в глибокій комі, але його ще можна повернути до життя. Саме тому я хочу цей байк, і я поверну його до життя!" – Хорив довго мовчав, надто багато нової інформації довелось за цю ніч сприйняти, надто важко давалась ця розмова, надто жорстко змінювались його погляди на життя. – "Я не думаю, що батько погодиться його продати…і не знаю, чи він чув про цю легенду." – "Якщо він з старого покоління байкерів, то чув, на мою думку, не даремно він тоді напився, бо на тверезу голову не підеш, по суті, на вбивство свого друга, брата, з яким пройшов не один кілометр дороги. – Полковник побачив, що Хорив ледве тримається в кріслі, в нього вже не було сил палити сигарету, і вона тліла, затиснута між пальцями, мить і впаде на підлогу. – А тепер, йди спати, нам рано вставати. Завтра починаємо нове життя, у тебе повинно вистачити сил. А я буду охороняти сон своєї принцеси." – Хорив знайшов залишки сил, щоб здивуватись: - "Так ви не…" – Полковник легко усміхнувся помилковості висновків Хорива. – "Ні, дівчина надто багато болю пережила, щоб я міг перейти до серйозних стосунків." – "Коли ж ви познайомились?" – "Трохи більше двох місяців назад, вона потрапила в халепу, з якої сама не могла вибратись, я був поруч, і допоміг їй. Вона сама на цьому світі, як і я. " – "Зрозуміло, - через позіхання відповів Хорив, і спохватився: - Вибач, я все-таки піду спати." – похитуючись від слабості Хорив пішов до виходу. Він і не помітив як йому в спину Полковник послав сильний енерго-заряд, це трохи посилить сили Хорива, активізує їх, а зараз він міцно засне.
3асыпай,
У меня на руках засыпай,
Засыпай
Под пенье дождя...
Далеко,
там, где неба кончается край,
Ты найдешь
Потерянный рай.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=372909
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 23.10.2012
Розділ другий.
В нього самого сну не було. Як тільки дівчина заснула, не без його допомоги, Влад скинув з себе маску галантності та лицарства. Носити її, був змушений, саме подібний образ міг викликати в дівчині відчуття захищеності, цілковитого спокою. Його ж самого виховували як бійця та майстра з виживання, а не кавалера для салонних дам; та доведеться носити цю маску ще досить тривалий час, поки дівчина не довіриться йому, а там можна поступово її знімати, показуючи своє справжнє обличчя.
Обладунок геть, зараз йому місце в шафі, чистку в роботу, і сторожову систему в режим готовності. Холодний душ, і трико екзоскелетону на мокре тіло. Так само геть горішнє світло, воно тільки заважає повільному плину думок, настільна лампа, крісло до письмового столу, туди ж кавник з кавою яку довелось варити самому – господиня давно спала, не будить же її тільки по цій причині. І геть маску сп’яніння, яку довелось одягнути перед самим виходом з ресторану, ін’єкції криноліну після кожного випитого келиху з мед-блоку на браслеті вберегли від дії алкоголю. Картину підготовки до проведення ночі завершив журнальний столик, поставлений так, щоб на нього можна було закинути ноги, чи дістати приладдя для паління. Ця ніч, як і всі наступні, має бути без сонною. Дівчина має повірити в щирість його потягу до неї, хай такого нема, ще надто свіжі в пам'яті спогади про ту, яку лишив в своєму часі, та він надто молодий, щоб мрії про ніжні обійми так і залишались мріями. Сама ж дівчина, що зараз солодко спала на його ліжку, варта цих не зручностей, як варта всього іншого, самого найкращого.
Перед самим її пробудженням Влад вчинив по суті злочин, хоча за який і не було соромно – обережно зрізав букет троянд з сусідського газону, а з рук господині отримав кавник з кавою звареною по турецькі, по її словам вона знімає залишки сну, і приносить приємний настрій. На журнальному столику букет квітів, на яких ще лишилась ранкова роса, кавник і дві чашечки, тепер час одягати маску лицаря, і готуватись до пробудження сплячої красуні.
Таня довго не могла прийти до тями, більш від самої тривалості сну, ніж від похмілля, і пам'ять довго відмовлялась повертати її до дійсності. Під ковдрою було так добре та затишно, що це здавалось продовженням сну, в якому вона вечеряла з галантним кавалером, а потім літала між зірками. Та тільки, що було сном, а, що дійсністю? З тим як до неї верталось почуття реальності, а зовнішні звуки почали проникати з більшою силою в її свідомість, розуміння реальності прийшло на зміну відчуттю сну. Вона одразу зрозуміла, реальним було все, і знайомство з дивним чоловіком, його допомога, і чарівний вечір в ресторані, потім все як в тумані, та вона відчувала – новий знайомий не скористався її станом, її безпомічністю. Він тільки зняв з неї взуття, та ослабив застібки сукні. Довелось цілковито повертатись до дійсності. В розплющені очі вдарило ранкове сонце, на годиннику, що цокав на стінці, була десята ранку. А її новий знайомий нерухомо сидів в кріслі, закинувши ноги на столик; його розслаблена могутня постать свідчила про глибокий сон, широкі груди повільно піднімались та опускались, в повітрі витав аромат дорогих сигарет та свіжо звареної кави. Великих сил було для неї наважитись встати, їй все ще здавалось, що це сон, та тільки поставила ноги на холодну підлогу, почула голос, і це вже не був сон. Від несподіванки вона так і завмерла.
"Прекрасна панна виспалась? Горошина під матрацом не намуляла боки? – легка іронія, теплі інтонації в голосі, що інколи бував і холодним, продовжив далі: - Кава на столику, чисті рушники в ванній, там і ваш халат." – Дівчина залишила слова без відповіді, побігла до ванної, з порогу оглянулась. Картина не змінилась, все говорило про спокій, ось тільки …реальність була схожою на сон, хоч це і було дивним. Душ має її повернути до дійсності, і дівчина зачинила за собою двері ванної кімнати.
З вологим волоссям після душу, в елегантному халаті, що тільки прикривав стегна, від чого вона була ще прекраснішою, дівчина вийшла з душу.
"Видно, відпочинок пішов тобі на користь. У тебе голова не болить?" – спокійний голос Влада змусив дівчину трохи здригнутись, вона й не думала, що можна бачити спиною, ще й з заплющеними очима. Лукавинка в голосі не мала бути залишена без уваги, дівчина наважилась відповісти: - "Скільки я вчора випила?" – і прислухалась до себе, голова не боліла, душ зігнав залишки сну. Все її тіло сповнювала дивна легкість, здавалось, мить і вона полетить, так само як літала вчора в ночі. Такого з нею давно не було, з тих самих пір, як це трапилось. З тих пір постійна темрява в очах, яка заважала жити, як і важкість на плечах.
"Ти випила не менш мого, мадера, а потім коньяк, все пішло так добре…Та запевняю тебе, дорогоцінна панно, все пройшло в рамках пристойності." – "І я маю тобі вірити?" – дівчина більш вірила своїм відчуттям, ніж словам цього дивака. – "Звичайно, адже я завжди говорю правду, і тільки правду. Завжди і всім, ти маєш бути спокійною, моя панно. Я ніколи не зроблю того, що може тобі зашкодить. Сідай до столу, кава холоне, а вона й так вже добре вистоялась." – Таня сіла до столику, і тільки зараз побачила на столі розкішний букет троянд, на листочках була ще ранкова роса, чиста як сльоза дитини. Їй ніколи в житті не дарували квіти, і це було дивно, як дивним був смак кави, в якому відчувався легкий присмак прянощів. – "Це для мене?" – запитала, нахиляючись до квітів, і вдихаючи запаморочливий аромат. – "Так, хоч і цих квітів замало, щоб висловити свій захват вашою красою, прекрасна принцеса. – Таня зашарілась, вона ніколи в житті не чула стільки компліментів, особливо, вимовлених з щирим захопленням та повагою. – Чим сьогодні бажає зайнятись моя красуня?" – слово моя, трохи налякало, та дівчина не подала виду, відчуття, що можна довіритись цій людині, все сильніше заволодівало нею. – "Тобі вирішувати, мій лицарю, я ж тільки буду супроводжувати тебе." – "Ти краще мене знаєш місто." – "Навряд, кілька музеїв, виставкові салони, центр. Дерибасівську, Гор-сад." – "В такому випадку, замовимо таксі, і проведемо екскурсію містом, будемо зупинятись там де захочемо, і їхати далі."
Пропозиція видалась божевільною, вона знала скільки коштує машина для екскурсій, та в силу дивного пориву, погодилась. Радісна усмішка Влада була зайвим свідченням, що він зовсім інша людина, інший тип людини, до якого вона звикла.
Відкритий кабріолет в старовинному стилі, шкіряний салон, і відчуття сильного плеча, як і вітру над головою. Таня відчувала себе мов на небесах, мов дитина раділа з цього проводу, помічала як радіє її радості Влад, і ще більше усміхалась, відчуваючи як сильніше ним захоплюється.
Вони зупинялись біля виставкових салонів, заходили в світлу тишу зали, і з захопленням роздивлялись картини, витвори сучасного мистецтва молодих художників Одеси та області. Влад помітив з якою увагою Таня роздивлялась картину виконану на склі масляними фарбами. – "Тобі сподобалось? Може купити?" – "Та ні, - дівчина поспіхом поставила картину на місце. – Колись я теж цим займалась, а потім почало не вистачати коштів, довелось закинути." – В машині радісний настрій повернувся до дівчини, та Влад бачив як вона кілька раз оглядалась на салон, там він бачив прилавок з приладдям для живопису.
Вони зупинялись біля маленьких ювелірних крамничок, де Влад таки придбав для дівчини кілька срібних дрібничок, ланцюжок на шию та каблучку у вигляді дракона-віверни, що обнімає палець.
Під спекотним сонцем екскурсію продовжувати ставало важко. Довелось її припинити, та й то, по словам Тані подальший огляд міста можливий тільки пішки, важко з машини відчути справжній дух міста. На тому й порішили, Влад сплатив суму названу шофером машини, ще й додав чайові, шофер виявився розумною людиною, і за весь час екскурсії не промовив і слова.
Екскурсія закінчилась там де й почалась, на Привокзальній площі. Як обоє знали, на Дерибасівську вело безліч вулиць, вони обрали саму тінисту, Пушкінську, і швидко опинились в легких сутінках утворених височезними, розлогими платанами. Щоб не загубитись в натовпі, чи відчути себе в безпеці, Таня сама взяла Влада під руку, і швидко пристосувалась до його легких кроків. Десь в глибині свідомості виникла думка, може саме цей чоловік стане тим, кого їй не вистачало все життя – вірним другом?
Влад усміхнувся, свідомість дівчини швидше пристосувалась до швидкої переміни подій, ніж сама вона. Це був фундаментальний крок в перед, тепер необхідно закріпити досягнуте, і йти далі.
День для обох був дуже насичений. Прогулянка по Дерибасовській зайняла весь залишок дня. Вони насолоджувались морозивом на всіх прилавках з морозивом та прохолодними напоями, знялись на камеру вуличного фотографа з поляроїдом, і вели себе так, ніби вони закохана пара, або близькі родичі, іншої думки не могло виникнути. Надто близько вони були один поруч одного, надто часто їхні руки були зімкнуті, надто часто стегно дівчини було впритул до стегна молодика. Хоч це й була сама колоритна пара, яку довелось бачити відпочиваючим, важко було зрозуміти, що поєднує високого, схожого на спортсмена, чи військового, молодика, та тендітну дівчину, та ця пара була сама щаслива, сама близька один одному.
І знову чарівний сон, після перенасиченого дня. Таня засинала на ліжку Влада в цілковитому спокої, це був не сон, а реальність. Цей молодик стає все ближчим, стає все ріднішим. Так вона засинала не одну ніч, на протязі кількох тижнів у неї ледве вистачало сил дійти до ліжка, і впасти на чисту постіль. Всі події скоро почали втрачати свою реальність. Такої поваги, шанування, вона ніколи не зустрічала, що вже говорити про теплі пальці, що завжди стискали її руку, коли дівчині ставало страшно. Не свідомо для самої себе, вона шукала погляд свого друга, та натикалась на відображення свого погляду в його темних окулярах, які ніколи не знімались. Інколи вона помічала його усмішку. Усмішку людини, що все бачить та все розуміє, людини, яка і справді бачить набагато більше ніж властиво іншим людям. Ось тільки, ця усмішка інколи ставала іншою, жорсткою, цинічною. Це бувало коли вони обоє стикались з сірою буденністю реалій, чи, того гірше, з людською байдужістю один до одного. Вона ніколи не чула, щоб Влад лаявся, чи цинічно висловлювався, хоча обставини бували різними, проявом його почуттів була та ж сама усмішка, саркастична, цинічна, і тепла, з легкими іронічними домішками.
Для Влада людські вчинки ніколи не були таємницею. Властивість бачити свідомість, відчувати психо-фон людей, робити прив’язку до певної людини, вже не раз ставала в нагоді. А сприймання загального фону, не раз ставало в нагоді коли обстановка починала мінятись, часто не в його користь. Таня й не помічала, як кілька раз вони ухилялись від натовпів людей, не помічала тих сиростей буднів, які так боляче били по відкритій свідомості Влада. Але воно було того варте, він починав розуміти, чого не вистачає людям, і бачив багато шляхів до зміни в сприйнятті світу. Та кинути виклик сірості будням, будучи сам, він не міг, надіятись на допомогу Тані було ще надто рано. Кілька випадкових зустрічей на вулицях Одеси на протязі місяця, безсонні ночі проведені в кріслі поруч великого столу, з чашкою кави та сигаретами, тривалі роздуми, вивели його до висновків. Необхідно почати діяти, хай нема особливого плану, нема помічників, і мало засобів. Все пройде по мірі необхідності. А Таня, вона сама зрозуміє коли стати йому помічницею. І почне він …з пошуку нових друзів, таких же як він, божевільних шукачів світла в сірості буднів, шукачів істини в болоті запланованого життя та цілковитої стандартизації, штампів в повсякденному житті.
Вони святкували досить визначну подію. Місячне проживання в кімнаті на вулиці Вери Інбер дійшло до свого фіналу, Влад почав задумуватись про пошук нового житла, значно більшого та зручнішого. Тут і допомогла сама господиня. Після новини про від’їзд свого щедрого та доброго пожильця, похитавши головою, що більш такого не знайде, почула, що він сам хоче лишитись в Одесі на більш тривалий час. І сама запропонувала допомогти з цим.
"У мене дочка живе в центрі міста, будинок хоч і старий, але ще в доброму стані, - говорила тітка Таня, - вона за кілька днів їде за кордон, на роботу, і квартира лишається без нагляду. Я поговорю з нею, може вона погодиться здати вам в оренду." – "Я був би вам вдячний, тітко Таню." – відповів легко усміхаючись Влад. Керування подіями доводилось застосовувати не часто, тільки при крайній потребі, надто багато внутрішніх сил йшло на те, щоб зібрати навколо себе потік необхідної інформації, намірів людей, і скерувати події в потрібному для нього руслі. Та воно було того варте. Питання з квартирою вирішилось наступного ж дня. Дочка тітки Тані молода бізнес леді сама вийшла на Влада, і запропонувала зустрітись у неї на квартирі для обговорення всіх питань.
Квартира була в будинку по вулиці Ришильєвській, в будинку і справді старому, більш старовинному, але ще в чудовому стані; на третьому поверсі, і складалась з чотирьох кімнат. Великої, світлої вітальні, затишного кабінету, спальні, та дитячої кімнати.
"Як бачите, дітей поки нема, і тут стоять тільки тренажери, - говорила господиня квартири, кидаючи зацікавлені погляди на майбутнього орендатора, щось було в цій могутній статурі, та широких плечах. Та від інших думок зупиняла холодна ввічливість самого чоловіка, і тонка фігурка під його рукою. – Я залишаю всю обстановку та домашню техніку, до матері тільки перевезу власні речі, вам вони не потрібні. Мати дуже хвалила вас, а їй можна вірити, вона ніколи не помиляється в людях." – Переговори в вітальні не зайняли багато часу. Домовились і про ціну, і про терміни сплати за місяць, домовились, що краще не афішувати договір оренди для уникнення зустрічей з податковою, і всі наступні переговори вести тільки через матір господині квартири. Влад щиро запевнив, що не підведе тітку Таню, і з готовністю заплатив за три місяці в перед. На завершення переговорів, домовились, що завтра після обіду квартира буде готова для переїзду, і господиня передала запасний комплект ключів своїм орендаторам.
Ця подія для обох була визначною, а тому було вирішено відсвяткувати. І не в церемонії ресторану, а на вулицях міста, прогулявши всю ніч, відчувши нічну романтику міста. Вони й одягнулись відповідно. Влад в своєму звичному одязі, чорний піджак, чорна сорочка, шкіряні штани та темні окуляри; а Таня одягнула той одяг, що придбали для неї останнім часом – джинси в обтяжку, високі легкі чобітки, та чорну сорочку, в передбаченні нічної прохолоди накинула на плечі куртку з легкої шкіри. Потай від себе, вона порівняла свій прикид з одягом Влада, і була задоволена, між ними вже виникала схожість в звичках одягатись, ще трохи, і вона зможе йому довіряти абсолютно. Час до повних сутінків провели в збиранні речей, та підготовці до переїзду, і вийшли в ніч міста вже далеко за десяту вечора.
Денні турботи поступово звільняли місце нічному спокою, спека дня, поступалась місцем нічній прохолоді. На вулицях значно меншало людей, меншало машин. Тільки поодинокі групки молоді, що, як і вони, вийшла в нічне місто для розваг, виникали в різних місцях великої вулиці.
Вони неквапливо вийшли на Приморський бульвар, тут було більше велелюдніш, більше молоді в неформальних прикидах, купки молоді біля лавок, долинали звуки гітарних переборів, знайомі до болю акорди та звуки пісень. На них абсолютно не звертали уваги, навіть коли Влад підходив мало не впритул до них. Його сприймали за одного з них, а тут не питали чому людина стоїть тут, стоїть то й хай стоїть, коли хоче. Було видно, що Таня не розуміє ні слів пісень, ні самого стилю одягу, для Влада ж це все було зрозумілим та рідним, він попав в свою стихію. Наставала пора початку виконання свого завдання, з'ясування причин занепаду людської цивілізації, і в пошуку причин могли стати в нагоді ті ж самі молодіжні формування, так звані неформальні течії, що в цьому часі набули більшого поширення ніж будь коли. Підводить до цього Таню було ще надто рано, і тому Влад повів свою подругу далі, хоч душею намагався лишитись тут.
Для відпочинку вони обрали вуличну кав’ярню, з тих, що працюють цілодобово, тут можна взяти кілька чашок кави, пива, і чого-небудь ситно повечеряти. І це все за досить пристойну суму, а для Влада та його гаманця, що фактично був бездонним, великий вибір коли можна не економити.
Круглий столик, ввічливий офіціант, що з нагоди таких відвідувачів залишив свій прилавок, швидко накрив стола самими вибагливими наїдками, що знайшлись в його запасах. "Скажи, ти ніколи не знімаєш окуляри, вони не заважають тобі?" – келих солодкого вина, фрукти, і Таня відчула себе щасливою. Вона більш не соромилась задавати запитань, хоч інколи і відповідь була завуальована, далека від правди. – "Окуляри? – Влад зняв на хвилину, покрутив в руках, і знову одягнув. Дівчина не має знати, що це не прості окуляри. Прилад для нічного огляду, сканер інфрачервоного випромінювання, і ще кілька наворотів, що допомагають в звичайному житті. – Розумієш, я вже згадував, що я бачу трохи інакше, і не хочу, щоб люди бачили мою думку про себе. Очі це дзеркала душі, почуття ще можна приховати, а голос душі важко, от і доводиться ховати погляди від сторонніх." – "Зрозуміло," - коротко усміхнулась Таня, і кинула погляд у бік прилавку. Четверо молодих людей запально сперечались, причина суперечки і видалась їй дивною. В одного з них було сьогодні день народження, і вони сперечались, чи має іменник витрачати подаровані гроші, на пригощення друзів. Щось змусило Влада придивитись до них. Це була молода паросль неформалів, фанатиків групи "Арія", фанатиків дороги, потріпані чорні джинси, футболки з неформальною атрибутикою, старезні, явно з чужого плеча, куртки "косухи", довге волосся. Серед них була дівчина, явна готесса, хоч і з атрибутикою улюбленої групи. Дивна компанія, дуже дивна, молоді байкери, які змушені пересуватись на своїх двох, молоді романтики дороги, що змушені ворочатись в болоті сірості та буденності.
Влад залишив столик, і підійшов до молодих людей. – "Прошу вибачення, молоді люди, я випадком став свідком вашої суперечки, - уста Влада піднялись в легкій усмішці. – Для мене буде честь, якщо ви приймете моє запрошення і приєднаєтесь до нас." – Влад зробив короткий жест у бік свого столику, Таня вітально помахала рукою, і цей жест впокорив компанію, був кращим за всі інші слова запрошення.
Влад тільки усміхався, коли хлопці прийшли до тями від розкоші столу, і запально почали розказувати про останній виступ молодіжної групи, і як відпочили під час відпочинку. Їхня мова не була засмічена молодіжними зворотами, і досить культурно поводились за столом, зовсім не соромаючись старшого по віку та його дивної, мовчазної супутниці. За розмовою всі швидко перезнайомились. Як виявилось в цій групі згадувались всі перші князі засновники Києва – Кий, Щек, Хорив, дівчину називали Либідь; всі вони вчились в одній школі, всі з самого дитинства захоплювались роком, неформальним рухом, і мріяли хоч якось змінити цей світ, змінити до кращого, позбавити його цієї постійності сірих буднів, додати до цього яскравість та легке божевілля шибайголів.
"Сьогодні невеликий концерт в гор-саду, ми саме хотіли туди піти, коли ці звірі мені почали диктувати свою думку, - Хорив був старшим цієї групи, і по всьому користувався великим авторитетом серед друзів, було в ньому щось таке, що змушувало прислухатись. – Якщо ви хочете, можна до нас приєднатись. Там вітають нових людей." – "Ага, вітають, - додала Либідь, - та йти на концерт з порожніми руками, це повний моветон." – "Ну з цим питань не буде, що там більш люблять?" – "Пиво, чим більше пива, тим краще…" – скромно відповіла Либідь, поправляючи пишну шапку чорного волосся.
Концерт тільки починався, а глядачі вже давно зійшлись до великої бесідки в центрі парку, вона наче була навмисно поставлена будівельниками, щоб там грали музиканти, щоб там збирались люди по інтересам, і слухали справжню музику. Коли група молодих людей, на чолі з Владом прийшли до місця зібрання, навколо бесідки вже збирались молоді люди. Це були залишки колись масових груп неформалів – готи, арійці, рокери, найбільше було готів та рокерів, та зустрічались і байкери, он вони, поруч своїх потужних машин, пропахлі бензином в своїх шкіряних вбраннях.
Всі були навантажені бочками з пивом, Влад, щоб не прибіднятись купив весь запас пива в ларьку, та ще кількох інших, накинувши за насоси та тару, і на машині довезли до самого парку, вже з новими друзями переніс ближче до бесідки. Цих людей тут багато хто знав, і появу з новими друзями, та ще й з великою кількістю пива, вітали схвальними вигуками. Одразу ж знайшлись люди, що зайнялись влаштуванням тимчасового бару, інші принесли термоси з кавою, хтось приніс кілька ящиків з таранькою, концерт загрожував перетворитись на затишну та сімейну гулянку, тим паче, що сама група була зібрана з своїх же людей, оснащена на спільні кошти. Не відомо звідки появились м'які покривала, куди всілись всі нові друзі Влада, Таня, опинившись серед великої кількості людей, сильніше притислась до свого друга. – "Не лякайся, я тут, - прошепотів Влад, концерт от от мав початись, і він хотів, щоб Таня не зважала на чужу для неї обстановку, і слухала пісні, відпочивала. – Слухай музику, слухай тексти, я потім поясню, що не зрозумієш."
Вони пробули на концерті всю ніч. Всю ніч Влад слухав пісні, що мали змінити цей світ до кращого. Його нові друзі шалено підспівували, аплодували, а в перервах між піснями, смакували пиво, жваво розмовляли, але від своїх нових друзів не відходили, як розумів Влад, тут подібне не було прийнято, ці молоді люди вважали себе відповідальними за цих двох, яких привели сюди, і мали у випадку чого, захистить. Подібна одностайність, спаяність дружби, захопила Влада, змусила краще до них придивитись.
Так, він не помилився, це були чисті, сильні люди, спроможні по справжньому впливати на події, якщо їм показати справжній шлях, далі вони підуть самі, і будуть здатні повести за собою таких же як і вони, шалених, божевільних, сильних людей, яким так остогид цей сірий світ. Так, роботи багато, хай і на початок необхідно буде показати справжню суть речей, привчити до думки, що вони самі господарі своєї долі, та вони не повинні пройти ту школу виживання, яку пройшов він сам. Саме тут він стане в допомогу. І почне з самого елементарного…
Та поки можна і розслабитись, насолодитись музикою, словами, що перевертали душу, змушували співати, і мало не плакати від повного розчулення, а таке мало трапляється з сильними людьми, до яких відносив себе Влад.
Я рожден был ночью
В час молитвы волчьей
В темном логове зверей
Черный Ангел Ада
Был со мною рядом
На кругах людских страстей
Я прошел сквозь пламя
Был огнем и камнем
Червем был средь мертвых тел
Прозван был Нечистым
Имя мне - Антихрист
Ты - Христос, ты - на кресте...
Без тебя я - призрак
Что из храма изгнан
Без меня ты - скучный миф
Мы с тобой как братья
В гимнах и проклятьях
С вечной властью над людьми
Но ту прячешь тайну
И в душе хрустальной
Знаю я, грех смертный есть
Я не тот, кто выдаст
Имя мне - Антихрист
Ты - Христос, тяжел твой крест...
Співали з надривом солісти групи, співали з надривом, співали всією душею, до відчуття істерики в душах слухачів. Це не була їхня пісня, не були їхні слова, та це було байдуже, для тих, що й так знали на пам'ять ці слова, і тільки слухали слова, волаючи в повен голос слова приспіву, жадаючи тільки одного – переміни в цих сірих буднях. Гімном для молоді, давно та не гласно стала пісня тої ж групи, "Свобода".
Огонь всё ярче, страницы жизни в нём горят.
Что будет дальше - об этом знаю только я.
Вопросов больше нет.
В ответ не слышно красивой лжи.
Меня в бесконечность уносит
Поток стальных машин
Другая жизнь - не сон.
Я был для неё рождён.
И в час ночных дорог
Я не одинок.
Мы верим, что есть свобода
Пока жива мечта
Верим в свою свободу
И будет так всегда.
Це була завершальна пісня цього концерту, над деревами парку піднімалась ранкова зоря, глядачі, самі витривалі, почали збирати залишки нічної гульні, невідомо звідки появились машини для вивозу сміття, і за кілька хвилин тут було чисто і жодної людини.
Нові ж друзі Влада не поспішали додому. Зайняли одну з лавок в парку, закурили по сигареті, і почали обговорювати нічний концерт. Влад теж не поспішав, Таня змогла трохи покуняти у нього на плечі, і тепер тільки оглядалась в пошуках де б прикупити кави.
-"Додому вас не тягне, батьки не схопляться?" – Влад міг по праву старшого задати подібне запитання, але й так на нього подивились з легким подивом, контроль старших ставав інколи не зрозумілим. Та він вже був своїм, а тому його інтонацію лишили в спокої. – "Батьки нас не розуміють, звикли до стандартів в поведінці та одягу, - відповіла Либідь, - Хориву пощастило більше всіх, батько з старих байкерів, дозволяє сину гуляти ночами, ми ж повинні повідомляти батьків де знаходимось і хто з нами." – "Ага, - криво усміхнувся Хорив, - батьки інколи нагадують переляканих квочок, за ніч декілька раз дзвонили, і питали де їхні діти. Чомусь мені вони більш довіряють, ніж власним дітям." – "Що ж тут поганого?" – "Та нічого, та на одній підтримці далеко не поїдеш, мій батько і справді колись був байкером, та після аварії був змушений з цим зав’язати, ще й одружився пізно. Швидше б закінчити навчання, та знайти пристойну роботу, тоді можна буде розвернутись." – "Як?" – "Батько з любов'ю любить згадувати як він по десять місяців в рік пахав як вол, щоб два наступних виходить на дорогу, і їхати куди очі бачать. Були такі романтики як він, от і збирались в банду по десять – сорок чоловік. Я теж так хочу, у нас вже є по байку, тільки Либідь без машини. Машини старенькі, та вони ще підлягають ремонту." – "Де вони?" – "Для гаражу батько віддав свою дачу, там сарай як ангар, чисто та світло. На Котовську." – "Поїхали, покажеш, а ваші машини?" – "В гаражах, батьки не люблять коли ми колупаємося з ними." – понуривши голови відповіли інші. Запаливши Влад задумався. Таня нарешті помітила ятку з кавою, захопивши з собою Либідь, побігла за кавою на всіх інших. Думки Влада працювали швидко, він був з тих людей, яким притаманне швидке прийняття рішень, і дотримання складеного плану попри всі проблеми. – "А коли я допоможу з ремонтом машин, і візьму на себе всі питання з вашими батьками, що ви скажете?" – "Для чого це тобі, Полковнику?" – вони всі вже знали його нік, як добре знали його походження, хоч і не питали. – "Я хочу знову вийти на дорогу, та самому якось не хочеться…" – це не було те пояснення, яке було б слушне, але ці люди не вимагали чіткої відповіді, тут головний підтекст пропозиції, людина хотіла допомогти, і разом з ними вийти на дорогу. Видно, що ця людина не любить кидати слова на вітер, і багато, що пережила як на свої роки, багато побачила. Хлопці довго радились пригнувшись один до одного, а Влад вже бачив рішення всіх питань, з легкою усмішкою насолоджувався кавою, присутністю Тані поруч себе. Дівчина цілковито довірилась своєму новому другу, і цілком спокійно ставилась до збільшення нових знайомих, що їх всіх не тягне до дому після божевільної ночі. Нарешті хлопці прийшли до згоди, Хорив по праву старшого мовив до Полковника: - "Коли ти хочеш почати?" – "Зараз же, розходитесь по домам, збираєте запчастини, свої машини, ловите вантажні таксі, і до дачі Хорива…" – "Проблемка, - подала голос Либідь, - таксі дорого коштує, тим паче вантажне і на Котовськ." – "Це не проблема, - Полковник виклав на лавку поруч себе гаманець, і видав кожному по крупній сумі. – Тут вистачить і на таксі, і на закупку продуктів. На перший час видумайте вірогідні причини, для батьків, щоб вас відпустили на дачу до Хорива, потім я сам займусь розмовою з вашими батьками. Зустрічаємось на дачі за кілька годин." – хлопці та дівчина побігли, поруч Полковника лишився тільки Хорив. – "Для чого тобі це?" – у юнака була сильна свідомість, він відчув силу нового друга, хоч і не міг нічого для себе пояснити. – "Бачу, ти не вдовольнився тою відповіддю, що прозвучала, - усміхнувся Влад, - чому?" – "Ці люди довірились мені, ми дружимо багато років, і весь час довіряли один одному, довіряли до останнього. Так вийшло, що я старший, і вони слухають мене, слухають без зайвих запитань." – "Подібній дружбі можна тільки позаздрити, - з легким сумом усміхнувся Влад, - скажімо так, ви сподобались мені своїм вогнем, вогнем в очах та молодих душах, неспотвореністю поглядів на життя. Та ви без підтримки, і вас чекає подібне майбутнє, що мають люди мого покоління, вони або зігнулись, або стали на коліна, багато з моїх друзів спились. Я цього не хочу, і бути сам теж не хочу, на неї, - Влад хитнув головою у бік Тані, що прогулювалась осторонь, - поки надії мало, вона з нових людей, і тільки тільки починає бачити світ інакше." – "Добре, - рішуче хитнув головою Хорив, він мало, що зрозумів зі слів Полковника, та звик довірятись своїм відчуттям. – Їдемо на дачу, там твоя дівчина трохи відпочине. Але твоя затія вимагає фінансування, в цьому ми тобі не помічники, в усьому іншому ми допоможемо." – "Фінанси не проблема, на перший час вистачить, потім я думаю почати заробляти, кудись піду на роботу." – "Хто ти по освіті? Батько може допомогти?" – "У мене права міжнародного класу, керую всім, що може їздить, плавати чи літати, академія командного складу, та це все не для мене, не люблю ставати на витяжку." – "Я теж, - усміхнувся Хорив, - але мені в армію через рік." – "Часу багато, може щось і придумаємо." – Хорив задумливо похитав головою, і рішуче встав. – "Поїхали, чого час гаяти." – Він пішов у напрямку автобусних зупинок, та Влад вчинив інакше. Заклично махнув рукою, і коли поруч з ним зупинилась машина-таксі, рішуче відкрив дверці. Хориву довелось підкоритись, і сісти на переднє сидіння, Влад та Таня на заднє. За кілька хвилин машина виїхала на трасу до селища Котовськ.
Для розваги шофер увімкнув радіо станцію по якій грали тільки блатну музику. Влад помітив як Хорива кілька раз мало не скрутило, він і сам отримував мало задоволення від подібної музики. Нахилився до шофера. – "Ви не будете такі люб’язні, змініть хвилю радіо." – Шофер вважав себе блатним, відповідний одяг, кілька тату на руках, але не був в силах щось перечити людині, яка ледве помістилась в салоні його машини. Спокійний, холодний голос в якому відчув холод і звичку командувати, головне, що ці прохання виконувались як наказ. І тут же змінив настройку радіо, без помилково знайшов станцію по якій постійно грали рок, і тільки рок. Хорив задоволено усміхнувся у заднє дзеркало, і розслаблено заплющив очі. Під таку музику можна їхати і їхати.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=372634
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 22.10.2012
"Боюсь, ви себе недооцінюєте. Ви читали Булгакова, а сучасна молодь подібним не цікавиться. На ваш погляд, скільки ступенів свіжості повинна мати осетрина?" – "Одного й тільки одного, і тільки один, він перший і він останній…" – здивовано відповіла дівчина відомою фразою з "Майстра та Маргарити". Влад окинув поглядом пляж, сонце вже ховалось, відпочиваючих поменшало. – "Ходімо й ми, зазирнемо до вашої квартирної господині, заплатимо за кімнату, і заберемо ваші речі. А потім віддамо шану кращому ресторану міста. Який ви знаєте?" – "Моцарт" це біля оперного?" – "Прекрасно, дозвольте бути вашим кавалером на цей вечір?" – Влад галантно схилився, і подав свою руку. Картина не була кумедною чи не доладною. Так схилятись міг тільки лицар, і не важливо, що замість лицарських лат, на ньому тільки плавки, а на ній купальник. Дівчина відповіла легким реверансом, і вклала свою долоню в руку Влада. – "І не тільки на цей вечір, достойний лицарю." – "В такому разі, залишмо цей, Богом забутий, закуток, коні на нас чекають." – і обоє легко та не вимушено засміялись, дівчина відчула себе поруч молодика легко та не вимушено, ніби були знайомі багато часу.
З певного часу Влад не вірив у випадковість, хоч і не вмів передбачати події, вважав, що вони мають йти з чіткою послідовністю. І був досить приємно вражений, коли дівчина зупинилась перед занедбаним будинком на початку вулиці, де він тільки ранком зняв кімнату. – "Тут я зняла кімнату, господиня, та її чоловік, дуже не певні люди, і я була б рада, коли б пощастило забрати речі без особливого скандалу." – "Не хвилюйтесь, шановна пані, поки я поруч, ви в цілковитій безпеці." – з холодною впевненістю відповів Влад, і першим зайшов до двору.
Частина двору, квартира, відповідали вигляду самих власників, спиті лиця, скелетоподібна господиня, з якої пиятики чоловіка, здавалось, висмоктали всі жили, і сам чоловік, опухлий від постійної п’янки та тривалого неробства. Вони випивали й зараз, разом з ними і їхній гість, досить пристойно вдягнутий, молодик. Було видно, це новий постоялець приніс пляшку та закуску, щоб обмити своє вселення. Постать нового гостя накрила всіх своєю тінню, і, як здалось, заповнила своєю фігурою всю кухню, ледве протиснувшись через вузьку пройму вхідних дверей. – "Доброго вечора, шановні, - тихим та не виразним голосом привіталась постать, від ноток в голосі повіяло морозом. З за його широкої спини ледве визирнула дівчина, обличчя було спотворене відразою від побаченої картини, тільки за спиною нового знайомого відчувала себе в повній безпеці. – Вам знайома ця дівчина?" – "Авжеж, знайома, - сварливим голосом відізвалась господиня, - вона заборгувала нам гроші за кімнату. Коли б сьогодні не прийшла б, завтра речі були б на смітнику." – "Скільки вона заборгувала?" – Господиня була готова відповісти, та втрутився її чоловік, пропитим голосом, без апеляційно заявив: - "Тисячу гривень, вона винна рівно тисячу гривень!" – і кинув на свою дружину швидкий погляд. Дівчина за спиною Влада закрила від жаху обличчя, для неї ця сума була не реальною, і це за кілька днів проживання? Та сперечатись не було сил.
Постать тільки холодно усміхнулась, дістала з сумки вагомий гаманець, не ховаючи від цікавих поглядів господарів квартири та їхнього гостя, швидко відлічив потрібну суму. Жадібні руки господині, в лихоманці, потягнулись до грошей, та рука з папірцями зависла в повітрі. – "Хвилинку, проведіть нас до кімнати, хай дівчина збере свої речі, тоді ви отримаєте гроші." – "Гей, чоловіче, - підвівся новий постоялець, - це тепер моя кімната!" – "Проте я так не вважаю, вашою, юначе, вона буде лиш тоді, коли попередній постоялець забере з неї речі." – холодний тон, від якого пішов мороз по шкірі відбив все подальше бажання сперечатись. Господиня ж, нервово перебираючи ногами, побігла по коридору, зосліпу не помічаючи розкиданих речей, і хутко відчинила ключем благенькі фільончасті двері, увімкнула одиночну лампу під стелею. Дівчина хутко кинулась до двох великих сумок біля столу, почала нервово перебирати речі, потім кинулась до столу, ноутбук, кілька книжок, і розгублено поглянула у бік свого супровідника, в її очах були сльози та біль. Все було зрозуміло й без слів.
Постать зробила один крок до господині, та легко нагнулась над нею. Тій здалось, що над нею нависла гора, і зараз привалить. – "Вибачте, шановна, ви останнім часом не заходили до кімнати? Наприклад, з тим, щоб там прибрати?" – "А так, так…" – вирвалось у господині мимо її волі, зараз було єдине бажання, щоб ці гості по швидше пішли з квартири. Тому й принесла ошатну коробочку для дорогоцінностей, та коробку для взуття. Дівчина мало не вирвала з рук свої речі, зазирнула до коробочки, потім до коробки, і полегшено усміхнулась, поглянувши на свого покровителя. – "Запаковуйте речі, шановна леді, ви не повинні й хвилини більше залишатись в цьому гнізді злочину та розпусти. Тут не місце порядним людям." – в повітрі знову замайоріли купюри, і господиня, захоплена більш перелічуванням грошей, ніж почутими словами, вибігла з кімнати.
Речі було запаковано в дві великі дорожні сумки, легко кинуто на одне плече, вільною рукою постать показала дорогу на вихід, і пішла за дівчиною.
Влад скромно усміхався, чуючи слова вдячності, які дівчина від радості вже повторювала по кілька раз, а потім був змушений перебити її поривчасту мову: - "Шановна леді може припинити вправи з красномовства, і дякувати мені за допомогу. Слова вдячності промовлені більше двох раз, втрачають свою цінність." – "Я просто не знаю, як вам ще віддячити, шановний. Ці люди запросили значно більшу суму, ніж я заборгувала." – "Я знаю, - коротко усміхнувся Влад, - просто не хотів робити бешкету, вони й без того нещасні люди. Та кошти їм не підуть на користь. – Влад зробив тривалу паузу, в друге за весь день зняв окуляри, і окинув широким поглядом дівчину. – Шановна леді знає, як мені віддячити, скласти мені компанію на час мого перебування в цьому місті." – "Я ніколи не відмовлялась від своїх слів." – гордовито піднявши голову, відповіла дівчина. Влад усміхнувся, сприймаючи її пси-фон, дівчина була згодна на все, він не тільки врятував на пляжі, але й допоміг повернути саме дороге, що вона мала в житті. Що, ж, подумав Влад, дівчина буде сьогодні ще не раз приємно здивована. Якщо він сам перестав вірити у дива, то це ще не значить, що див не існує. Дівчина надто рано, як на свій вік, зіткнулась з реаліями життя, далеких від ідеалів, добре знала одну істину – за все потрібно платить, частіш всього більшу ціну, ніж воно того варте. Вона вже мала змогу в цьому переконатись, і не раз, не два, та тільки не цього разу! Для неї дива тільки починаються.
"Шановна леді, для мене буде честь, якщо ви будете супроводжувати мене до ресторану. Ви ж напевно, голодні?" – Влад галантно вклонився, зовсім не зважаючи на вагу сумок на плечі. – "Мій лицар навдивовижу проникливий, - відповіла дівчина не менш церемонним реверансом, приймаючи інтонацію, що була б доречною в палаці королів, а не на нічній вулиці, - та я маю вигляд, що не відповідає закладу, до якого ви мене запросили." – "Цілком слушне зауваження, - вклонився Влад, - в такому разі, я запрошую до своєї скромної, тим часової обителі, де ви можете привести себе в належний вигляд, і трохи перепочити, ресторан нікуди не подінеться, якщо його відвідати трохи пізніш." – "Для мене буде честь послідувати за вами, мужній лицарю." – і зробила прекрасний глибокий реверанс, що личив би більш принцесі в бальній сукні, а не дівчині в простому сарафані, тим, не менш, реверанс від цього нічого не втратив. – "Прошу слідувати за мною, моя прекрасна леді." – вклонився Влад, і пішов напівтемною вулицею до дому Бенкендорфа.
За час, що минув після випуску, Влад не раз дякував вчителям та тренерам, які навчили всьому необхідному для виживання, всьому, що зараз вмів та знав. Та ніколи не думав, що пригадає вдячним словом вчителя з манер, а він вчив тому, що й не могло стати в нагоді серед зірок не відомого простору. А саме манерам, вмінню вести куртуазні бесіди, танцювати, танцювати не тільки сучасні танці, але й бальні; цьому вчили на тому ж рівні, на якому вчили вмінню стріляти чи виживати в скрутних умовах. І зараз ці знання випливали з пам'яті легко та не вимушено, так само як прийоми боротьби, затверджені до рефлексів. Влад розумів, що його галантність може викликати тільки гомеричний сміх чи не розуміння, і була б доречною більш при дворі Людовіка Х, ніж на початку 21 століття, проте дівчина сприймала це цілком природно, а ввічливість та повага завжди необхідні людині, вони ніколи не зайві.
Коли по коридору залунали важкі кроки двох людей, з дверей своєї кімнати появилась господиня, тітка Таня. Помітивши її Влад зупинився, і легко нахилився випереджаючи всі запитання: - "Тьотю Таню, прошу вибачення, я мав би раніш повідомити, до мене приїхала дружина. Можна вона поживе в моїй кімнаті?" – делікатність та повага вже здивували ранком, зараз же ввічливість постояльця цілком вибила жінку з колії. Вона нічого не могла цьому протиставити. – "Звичайно ж, можна. Ви заплатили за кімнату, і можете робити там, що захочете, - повернулась, щоб йти до себе, і зупинилась: - Може ваша дружина голодна, я приготувала вечерю?" – "Дякую, це люб’язно з вашого боку, та ми вже запланували піти до ресторану." – "Але ж, як ви ж, - запанікувала господиня, - ви ж заплатили за продукти." – "Нічого, ви готували… Запросіть на вечерю сусідів, вони будуть цьому тільки раді. Якщо вам не важко, ми б випили кави…" – "Звичайно, - зраділа господиня, - я хутко зварю вам каву по віденські." – "Це було б чудово, тьотю Таню. – Влад відчинив двері своєї кімнати, і галантно запросив туди дівчину, і тут же зачинив за собою. – Ось моє тим часове житло, поруч душ, там можна привести себе в порядок." – Вдячно усміхнувшись дівчина вихопила, з поставлених на підлогу, сумок пакет з туалетним приладдям. – "З вашого дозволу, я тут же скористаюсь вашим запрошенням." – діставши пакет з білизною, та сукнею, хутко побігла до душової.
По думці Влада процес варіння кави по віденські дуже тривалий, поки тітка Таня варила каву, він встиг одягнути обладунок. На мить задумавшись, надав йому іншого вигляду та форми, перетворивши на костюм, не класичний, але саме такий говорив як найкраще про свого господаря – шкіряний піджак, з трохи розширеними манжетами на рукавах, чорна з блискітками сорочка, розстібнута на чотири горішні ґудзики, відкриваючі м'язи грудей, чорні шкіряні штани, та справжні, класичні черевики – ковбої, підбиті металевими набійками. Довершували наряд ті ж самі чорні окуляри, вони були з диверсійного набору, до того, що вони не погано захищали від сонця та чужих поглядів, вони мали функції нічого та інфрачервоного огляду, що вибиралось по бажанню.
"Уславлений лицар, переможець драконів, слухає рок?" – появу дівчини за спиною Влад відчув ще раніш, ніж вона вийшла з душу, як помітив лукаво підняту ліву брову. Повільно оглянувся, і від подиву трохи спустив на кінчик носа окуляри – дівчина була ще прекрасніша, ніж при першому знайомстві. Влад помітив, що дівчина прийняла для себе важливе рішення, і тепер була готова до всього. – "Вигляд одягу, ще не говорить про його власника. Проте, шановна пані, ви досить проникливі. Я справді слухаю рок, і в мене є улюблені групи, яким віддаю перевагу з поміж інших відомих вам чи комусь іншому. З іншого боку, досить часто я слухаю твори більш ближчі до класики." – "Бетховен, Бах…" – "Верді, Штраус, Берліоз." – продовжив перелік Влад. – "Це який Берліоз? Той, що поет?" – запитання було з роману Булгакова, дівчина навмисно зробила наголос. – "Ні, той, що композитор." – Влад підхопив цю гру, і вони обоє розсміялись з виглядом давно знайомих людей. Дівчина помітила, що спільні смаки зближує людей, і зловила себе на тому, що їй починає подобатись цей чоловік.
Кава зварена по віденські припала обом до смаку, між тим дівчина довершила своє вбрання – одягнула вона червону сукню з цілком відкритою спиною, яку вкривала чорна шаль з напівпрозорої, тонкої тканини, і широким та глибоким гострим декольте – одягнувши на шию дорогоцінне кольє, а на голову, й так прикрашену зачіскою, діадемою тонкої роботи.
А за годину таксі доставило їх до ресторану "Моцарт". Вишколений чорношкірий швейцар відчинив двері машини з боку Влада, поки той допомагав вийти своїй супутниці, гостинно відчинив двері ресторану. Проводячи в середину свою даму, Влад поклав до руки хлопця, що добросовісно виконував свою роботу, чайові. А їм на зустріч поспішав метрдотель ресторану, ще здалеку усміхаючись, в цього усмішка була виробленою тренуваннями перед дзеркалом. – "Маю за честь вітати в нашому закладі, пане, панянка, - радісно-вимушений легкий уклін, - чого бажаєте?" – Влад легко усміхнувся, холуй він і є холуй, і повним достоїнства голосом попросив: - "Нам потрібна окрема кабінка, щоб ніхто не заважав, і вільне меню на смак вашого шеф-кухаря, і пришліть вашого сомельє, з винною картою вашого погреба." – Достоїнство нового відвідувача так вразило метрдотеля, що той і забув про чайові, по всьому достоїнство в голосі, та осанці, було в крові цього відвідувача, йому так ніколи не вміти. Тільки, що поруч нього робить ця малолітня повія? Подумав метрдотель, тільки провівши до кабінки відвідувачів, і віддавши необхідні розпорядження, поспішаючи до нових гостей свого закладу, випадково впав їм під ноги. Скандал ледве зам'яли.
Влад не любив показухи в людях, не любив коли погано думали про його людей, непомітно карати він навчився давно, хоч і рідко цим користувався. А його дама і слухом не знала про думки про неї, і цілковито насолоджувалась розкішшю ресторану, затишком кабінки, з якої було видно тільки класичний оркестр, що грав класичну музику, інколи й сучасну. А коли принесли краще меню шеф-кухаря, цілком віддалась стравам, що розставив по столу швидкий офіціант. Влад тим часом довго обговорював з дівчиною-сомельє вміст винного погребу ресторану, і вони обоє зійшлись на "Мадері" 1886 року, та коньяку того ж року. Замовлене вино швидко принесли, і розлили по округлим келихам.
Навіть через темні окуляри, які він не зняв і в ресторані, дівчина відчувала на собі допитливий погляд. Вона й досі не могла зрозуміти вчинків свого покровителя, хоч підозрювала про його подальші наміри стосовно неї; і вже не раз задавалась питанням, його роль лицаря, навмисна як гра, щоб більш сподобатись, то він свого досягнув – він їй подобається, чи це його норма поведінки. І він ніби зійшов з древніх романів про лицарів Айвенго, чи Гамлета; про яких любила читати в юності. Галантне поводження, ввічливість, виразна пошана та повага до неї, були такими природними, що про гру почала забувати. Зіткнувшись не раз за свої сімнадцять років з обманом та людською підлістю, зрадою, дівчина вже не вірила в чисті стосунки. За кожною спробою їх почати, вона бачила того, свого першого…
Влад легко усміхнувся, йому було боляче від спогадів дівчини, її не довіри, невірства у чисті почуття. Та не дивлячись на пережите, її свідомість лишалась чистою, а сама дівчина не зламалась, а тільки похитнулась, хоч і навчилась виживати, хай не досить достойним шляхом. Від цього вона стала більш сильнішою. Влад підняв свій келих, помилувався грою світла через келих, і тихо, ніби про себе, промовив: - "1886 рік, рік революцій на півдні Франції, в цей же час голова Людовіка Х впала під ударом гільйотини, - маленькими, смакуючи, ковтками відпив вина, і продовжив: - проте є речі, що можуть нагадати про ті події, що давно стали надбанням історії." – "Історія продажна дівка, - тихо додала дівчина, в унісон своїм думкам, - проте є речі, про які не варто й згадувати." – з сумом закінчила дівчина, вже не дивуючись поводженню свого дивного супутника. – "Ви праві, шановна панна, - легкий усміх, і галантний уклін головою, - та ці події вже трапились, і пам'ять про них, тільки робить нас сильнішими. Якщо, звичайно, людина встояла під цими ударами долі." – "Хто ви? Звідки ви появились? З книжок про лицарів? Так ці часи давно в минулому?" – "Я проста людина, якій властиво бачити трохи інакше, ніж всі звикли бачити. Я побачив, що ви опинились в халепі, і вирішив вам допомогти." – "Для чого? А втім…- в без надії дівчина махнула рукою. – Всі чоловіки однакові, то хай краще ви, а не хтось інший." – "Я відмовляюсь вас розуміти, шановна пані!" – "Всі чоловіки однакові, - повторила вона як затверджену формулу, не розуміючи її значення, - під різним виглядом вони намагаються затягнути жінку до свого ліжка. Їхнє поводження не таке вже й тактовне та галантне, як ваше." – "Ваші судження викликані сумними спогадами, та якщо я спробую вас переконати в протилежному, ви повірите мені, що мої поривання мають зовсім інше забарвлення?" – "Це не можливо, надто пізно… Я дала вам слово, бути поруч вас на час вашого перебування тут, і я його дотримаю. Потім наші дороги розійдуться, ви у краще життя, а я …" – "В такому разі у мене багато часу, я не збираюсь відмовлятись від свого рішення повернути вас у пору лицарства, і показати, що воно дійсне і в наш божевільний, реальний час. – Влад долив в келихи вина, підняв свого, і поглядом попросив дівчину по слідувати його прикладу. Як вона й зробила. – Я хочу випити цей келих за той час, коли існували справжні лицарі, і за той збіг обставин, що дав нам змогу зустрітись. А тепер, - під передзвін келихів, - можна й познайомитись. – Вони випили вина. – Називайте мене Влад, якщо шановна пані забажає, можна перейти на ти." – "Влад? І це все?" – "Так, у мене нема титулів, як і урядових посад. Прізвище Старшинський, вам нічого не скаже." – "Так, ви праві. Ну, а я, Татьяна Гоменюк, до певного часу вважала, що дива лишились в дитинстві, разом з вірою в Діда Мороза. Та виходить, що я помилялась." – "Прекрасна леді згодна перейти на іншу форму звертання?" – "Так, Владе, так для нас обох буде зручніше, - вона підняла свого келиха, куди вже Влад долив вина, - за твоє здоров'я, Владе!" – "За твоє, Татьяно!" – усміхаючись один одному, смакуючи випили вина.
Вони обоє насолоджувались кухнею ресторану та спільною розмовою, спільність смаків допомогла забути про різність віку, та різність виховання, вже не говорячи про різність епох; Владу й не доводилось звикати до іншого часу. Звичка до швидких змін в подіях, адаптація до зовсім іншого оточення, і тут йому допомогла. Здавалось вони обидва втратили лік часу, хоча на справді так не було. Влад тільки підливав у келих дівчини вина, переслідуючи подвійну ціль – або споїти дівчину, щоб вона стала більш поступливіша дальнійшому, або, щоб вона тільки повністю розслабилась, і відчула цілковиту довіру до нього. Так було вірно з обох боків, власне Влад давно переконався, що тільки після випитого, на ранок, приходить справжнє розуміння минулих подій. І він власне був готовий до цього. Таня ж, після випитої з Владом пляшки мадери, цілковито втратила почуття реальності, і, нібито, перебувала в казковому сні, де казкові персонажі грали свої ролі, з не вимушеністю придворних кавалерів та дам.
І це все під класичні твори оркестру ресторану, під романтичне блимання свічок на столі, не вимушене володіння куртуазним стилем спілкування, якому кожен навчився по своєму. Влад милувався ніжним овалом обличчя, з якого вже почали зникати скорботні зморшки, аристократичним вигином кистей рук, мерехтінням вогню свічок в очах дівчини. А потім була вечірня прохолода, та відчуття польоту, затишку, ніжних рук. Повернення до реальності було як пробудження, і Таня спостерігала за подіями з цілковитою байдужістю, і тільки одна думка трималась свого – якщо це трапиться, вона принаймні постарається отримати задоволення, а цього з нею ніколи не було. Більш того, таємничий незнайомець, за весь час він мало, що розказав про себе, хоч про неї знав все, на кінець вечора дуже сподобався; як для неї, надто багато за один вечір. Ніжно тримаючи дівчину на руках, виносячи з таксі, заносячи до кімнати, Влад весь час ніжно усміхався, поглядаючи на зовсім юне личко дівчини. Вона буде дуже здивована, адже чекає від нього зовсім інших дій, для яких не настала пора. Дівчина відчула як її обережно поклали до ліжка, зняли взуття, ослабили застібки сукні, та ніжно вкрили ковдрою; коли вона відчула на собі ніжні доторки, по низу живота почали прокочуватись гарячі хвилі. В неї не було сил, ні змоги щось з цим зробити, тільки зрозуміла, це був потяг та бажання. Готовність до одного, і різка переміна в подіях. Ніжні доторки, і поцілунок в чоло, замість пестощів та намагання нею заволодіти, замість пристрасного шепотіння на вухо, ніжний голос, від якого пішли геть всі турботи та страхи: - "Спи спокійно, мила панно, твій вірний лицар охоронятиме твій сон!" – і вона відчула себе під таким захистом, якого не відчувала ніколи в житті. І все накрило покривалом сну, і тільки пісня, як колискова понесла у світ прекрасного:
светлые мальчики с перьями на головах
снова спустились к нам, снова вернулись к нам с неба
их изумленные утром слепые глаза
просят прощенья, как просят на улицах хлеба
медленно словно пугливые странные звери
еще не успев отойти от усталости сна
ищут на ощупь горшки и открытые двери
путаясь в спальных рубашки как в ласках отца
тихие игры под боком у спящих людей
каждое утро пока в доме спят даже мыши
мальчики знают, что нужно все делать скорей
и мальчики делают все по возможности тише
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=372630
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 22.10.2012
Розділ перший
Переліт на урядовому катері не зайняв багато часу. В продовж всього часу попутники не промовили жодного слова, Полковник вмів чекати, а замісник директора академії з навчально – виховної роботи, справді нічого не знав. Йому було просто наказано розшукати колишнього учня академії, та доправити на станцію департаменту простору, яка мала постійне базування на орбіті Сонячної системи, в районі який вважався закритим для всіх катерів та кораблів. Полковника тільки гнітила думка про дівчину, він не міг уявити, чи випаде можливість її знову побачити, та на закінчення польоту змусив себе спогад про неї відставити в самі потаємні куточки пам'яті. Він вмів бути відстороненим від наболілого, чи дорогого, не даремно був самим кращим в академії по всім предметам. Вміння зосереджуватись, входило в курс навчання та тренувань.
За три роки відносної волі та свободи у власних діях Старшинському почало здаватись, що він вже забув про дисципліну та устав, не міг уявити, що як тільки опиниться серед військових, астронавтів свого профілю, одразу ж почне пробувати козиряти, чи ставати струнко. Від цього зупиняв власний вигляд, і … він не міг повірити, власні погляди на показуху уставу, якій завжди слідували в департаменті, змінились. Замісника директора академії, та молодшого лейтенанта швидко пропустили до командного відсіку, а потім і до кабінету голови департаменту.
Голова департаменту ніколи не був формалістом, вважаючи, що делікатні справи завжди краще вирішувати за чашечкою кави, в спокійній обстановці, жестом запросив гостей до низенького столику в кутку кабінету. Там вже підготували все для повільної, відвертої розмови.
"Молодший лейтенант, я радий, що відгукнулись на моє запрошення, - кутики уст голови департаменту легко піднялись у гору. – майор Деніз швидко виконав мій наказ." – "Я ніколи не ховався, мене завжди було видно з супутника над Землею, пане голово." – Усмішка була стриманою, та більш щирішою. – "Я не буду розповсюджуватись в своєму інтересі до того як вам вдалось вижити в суворому світі покинутих міст Землі, і перейду одразу ж до суті справи. Нам необхідний ваш досвід, знання отримані під час навчання в академії, ну і ваші фантастичні, на мій погляд, можливості." – "Саме за ці можливості мене мало не виперли з академії, і відправили у відпустку. Три роки я мав вчитись виживати в умовах, в яких цивілізована людина вижити не здатна. Зараз вам необхідні мої сили, а раніш ви власне висловили припущення, чи не варто мене відправити в клініку, і уважно вивчити?" – образливі для голови департаменту слова були промовлені холодним тоном, без жодної емоції, а погляд з під темних окуляр спрямований на нього, здавалось дивився в порожнечу. Та голова департаменту не розгубився. – "Тим не менш, з цього суворого світу й досі виходять люди, великі люди." – "Тим не менш, пане голово департаменту, мене не було створено для існування в умовах Землі, чи інших планет Сонячної системи." – тільки не давно він довідався, що його створено в пробірці, з заданим генетичним набором, для визначеної мети. Тоді було боляче, зрозуміти, що ти не маєш ні батьків, ні рідних. Зараз же це була проста констатація факту, холодна і безпристрасна. – "Молодший лейтенант Старшинський, ви напевно забули, де знаходитесь, і з ким розмовляєте..." – втрутився майор Деніз, і потупив погляд коли його зупинив голова департаменту. – "Відставити, майоре. Влад має рацію, і його судження про бачення нашого світу, це погляд з боку людини, що була змушена вчитись по новому жити. – А потім до Влада. – Так, молодший лейтенант, ми могли відправити вас в клініку на дослідження, але не вчинили так. Не дивлячись на ваші дивні можливості, ви лишаєтесь кращим випускником академії, і зараз настала пора проявити себе." – "Я давно відійшов від проблем освоєння не відомого простору, пане голово департаменту," - він не міг скласти картинку з образів, та все йшло до того, що важливість завдання не визначається тільки його знаннями. – "Ви тривалий час прожили на Землі, і на власні очі бачили результати нашого швидкого розвитку, і намагання досягти ще більшого. Наша цивілізація розгорнула свої володіння далеко за межі Сонячної системи, разом з тим ми забули звідки прийшли. Ви самі бачили в, що перетворились міста Землі, що мають тисячолітню історію, ким стали наші люди на праматеринській планеті. Боюсь, байдужість до всього світу, як пошесть, проникає і до більш цивілізованих районів Системи розвіданих світів. Командування розвідкою, урядова команда стала перед суворим вибором, що дає нам це положення. Зупинитись в розвитку, і почати налагоджувати наше життя, штучно призупинити прогрес всього людства, та допомогти людям знову знайти себе. Ми не можемо нести вогонь знань іншим цивілізаціям, коли наша скоро почне нагадувати клоаку. Або спокійно спостерігати, як праця багатьох визначних людей, перетворюється в звалище. Нам потрібні люди, що мають власний погляд на цю ситуацію, що можуть змінити положення." – "Я жодного разу не вилітав далі навчального простору, і не можу сказати, що робиться за межами Сонячної системи. Земля перетворюється на смітник, це моя власна думка." – "Проблема і почалась з Землі, адже за якоїсь причини помітно різкий спад збільшення населення, помітно втрату бажання жити та працювати. Наші науковці та політологи запропонували почати вести пошуки помилки у нашому розвитку не тут, в 25 столітті, а піти значно далі, повернутись в минуле. Вам випала можливість проявити себе, молодший лейтенант. На погляд соціологів 21 століття саме проблематичне, людство вийшло в космос, і продовжує вести війни. Та нас цікавить район Європи, Україна, зокрема. Як відомо, Україна займе чільне місце в союзі слов'янських народів." – "В новинах якось згадали, що вчені навчились робити проколи в спіралі Часу, і проходить по ній в минуле," - на якусь мить погляд Влада прояснів, він вже знав суть завдання, та хотів почути власне. – "Так, молодший лейтенант. Групи досвідчених розвідників, що вже пройшли підготовку для адаптації в минулому, вже відправлені в минуле. Вони мають власні райони вивчення, і не повинні один з одним зустрічатись. Для вас залишено важливий район для вивчення, Україна, та головні міста. Вам не потрібно проходить підготовку для адаптації, за три останніх роки ви пройшли не поганий курс виживання. Для виконання завдання вам дають обладнання розвідника широкого профілю, вже на місці ви визначаєтесь з легендою, і визначаєтесь з самою суттю свого завдання. Для кожного воно суто індивідуальне, вам же необхідно знайти де було допущено помилку, де людство почало йти в бік регресу, не дивлячись на загальний розвиток." – "Тривалість виконання завдання?" – "Необмежена, в Європі буде працювати розвідник старший по званню, він матиме чіткі інструкції по подальшій вашій роботі. Він вас сам знайде, і подасть рекомендації по вашій роботі, йому ви будете звітуватись по своїм спостереженням. Ця розвідка саме для вас, молодший лейтенант, це не тільки дає можливість знайти допущені помилки у нашому розвитку, але й можливість проявити себе, що відкриває перед вами нові, зовсім нові горизонти. – голова департаменту на якусь мить зробив паузу, вивчаючим поглядом окинув могутню фігуру гостя, відчув внутрішню силу, подумав, чи не цьому диваку доведеться тикати носом всіх та кожного в допущених помилках? І продовжив: - Під час розвідки ви можете проявити свої приховані таланти, при позитивному результаті ми будемо змушені переглянути погляди на подібні прояви внутрішніх сил. Скажу відверто, ви не єдиний прояв. Сенсетиви, збільшення психотропних можливостей у наших людей помічаються все частіше, якщо у вас вийде, ми знайдемо застосування для інших." – Влад вдоволено усміхнувся, це був перший прояв його емоції. Важливість завдання, для нього власне, полягала в затверджені власних сил, люди, подібні до нього, повинні мати всі шанси на спокійне життя. Так вони інші, тим не менш вони люди, хай з іншим набором генів та хромосом, інакше як пояснити їхні можливості. – "Коли мені виходить на розвідку? Чи тут теж діє дух формалізму, та паперів?" – "Я сподівався, що ми знайдемо спільну думку, - голова департаменту переможно поглянув у бік майора Деніз, - і не помилився. Темпоральну установку змонтовано на цій станції, тут працюють наші вчені. Все необхідне для розвідки вже зібрано. Вибачте, Владе, під яким прикриттям ви будете працювати, це не проста цікавість?" – "На Землі, в серед обмеженого кола людей мене називали Полковником, і знали як байкера. Я хочу під цим виглядом і працювати в минулому Землі. Свого часу я побував там, де маю працювати в минулому, мені буде легше провести паралель, і знайти допущенні помилки." – "В такому разі, не будемо зволікати."
Підготовка зайняла близько тижня. Влад відійшов від новинок в розвід техніці, необхідно було відновити деякі навики, яким не користувався з часів отримання диплому, він не потребував підготовчого курсу з історії минулого, для нього це було зайвим. Велику увагу приділив вивченням існуючих в тому часі не формальних рухів, чомусь був впевнений, що за ними майбутнє. Саме тоді почала вимальовуватись легенда для легалізації. З його рівнем освіти, яка порівнювалась в минулому до вищої, він міг займати любу посаду, або створити власну, коштів для старту було більш ніж достатньо. А при досконалому обладнанні диверсанта, що надавалось йому, він міг взагалі не заморочуватись про фінансову підтримку; тільки чомусь не мав на меті друкувати фальшиві гроші, хоч і жодна банкова установа не могла запідозрити підробку. Його погляди на життя не могли до цього допустить. На певний час могло вистачити тих коштів, що давались для початкової легалізації, там буде видно. Думав він, завершуючи підготовку. Тільки вночі, коли мав можливість трохи відпочити, згадував свою випадкову знайому. Як вона, чи видалось їй знайти підтримку, хай би краще командування влаштувало її в притулок, там про неї подбають. І змушував себе відсторонюватись від цих спогадів, вони могли тільки стати на заваді у виконанні завдання. Зрозуміло, що він як чоловік, не повинен довго лишатись сам. Повністю легалізувавшись, мав на меті знайти дівчину, не кохати її, але стати їй другом, порадником, щоб і вона якось скрасила перебування в минулому; звичайно, вона нічого не буде знати про його справжнє лице та завдання. І вона і ніхто інший з можливих його знайомих.
Група вчених, командування корпусом розвідки не відомого простору, єдина організація, що мала суто військову структуру, вдовольнилась рівнем підготовки темпорального агента, як назвали Влада, і дали добро на початок операції.
Важкий темпоральний обладунок не звичною вагою обтягував плечі та спину. Його поле мало захистить організм людини від темпорального випромінювання, як і посилена система екзоскелетону. Після прибуття в точку призначення обладунок слідувало заховати для зворотного перекиду у свій час. Для легалізації Влад зупинив свій вибір на звичному обладнанні, що застосовувалось під час розвідки на планетах – похідний комбінезон з функцією зміни свого вигляду на вибір власника, з потужною комп’ютерною системою з високим рівнем інтелекту. Він підходив для тривалого носіння в різних умовах, і міг вберегти власника від потужної зброї, посилити його фізичну силу в десятки раз. Обладнання складалось з потужного криптографа, що був здатний виготовити любий документ по одній тільки копії, з дотриманням всіх норм та стандартів; для легалізації могла знадобитись купа документів. Для зняття копій, розширених дослідів був подвійний запас міні-зондів розвідників, вони літали як комахи, і могли передати дані на великі відстані в комп’ютерну систему комбінезону. З озброєння Влад брав тільки перший люгер, запас обойм до нього, з власного досвіду він знав, що проблем з пошуком зброї у нього не буде. На останок до контейнера з припасами поклали запасні енергокомплекти до комбінезону, кілька наборів білизни, в основному стандартний набір власних речей. Нічого зайвого, все інше буде доставати на місці.
Остання перевірка готовності, і командування дало дозвіл починати операцію. Закутого в важкий та не повороткий скафандр темпорального переходу, розвідника провели до шахти темпорального прискорювача. Влад став в червоне коло, навколо була суцільна темрява, раптово навалилась глухота і пітьма навколо. Налякана свідомість тільки й встигла здивуватись, що не було прощальних слів і побажання щасливої дороги, і загублено замовчала...
До тями приходив важко, ніби після перепою, був такий досвід, коли доводилось пити всяку бурду, а потім приходить до тями дуже тривалий час. Спочатку заболіла голова, від чого прийшло порівняння з ударом по голові, потім запрацювала свідомість, і Влад зрозумів де він, коли він, і для чого він. Як тільки стало все на місця, повернувся зір і здатність рухатись.
Специ по часовому переходу постарались. Колись він обмовився, що хотів би почати операцію в Одесі, а прийшовши до тями, швидко зорієнтувався по місцевості і часу початку операції. Він був в занедбаній садибі, що колись належала яхт клубу на десятій станції Великого фонтану. По годиннику на браслеті визначив, що зараз третя година ранку, сімнадцятого липня 2010 року. Не поганий час для розгортання легалізації.
Місце та час цьому сприяли. Ніхто не бачив як темна постать поралась в кущах, як за годину, коли літнє сонце піднімалось на небі, до трамвайної колії вийшла висока постать в чорній куртці, та великою сумкою на плечі.
Влад вдоволено озирнувся, знання місцевості допомогло зорієнтуватись і зараз, до залізничного вокзалу не далеко, таксисти вже вийшли на трасу, і зловити попутку не буде проблемою. На вокзалі, як він знав, житлові проблеми вирішувались дуже швидко, зараз сезон, і тіточки з оголошеннями про здачу кімнати, ходили табунами, шукаючи пожильців. Опинившись без надзору командування, як і повинно бути під час виконання операції, та він і відвик від подібного, Владу заманулось кілька днів відпочити, придумати більш підходящу легенду, відшліфувати до кожної дрібниці. І тільки свідомість людини майбутнього ще перелякано виступала, тут не в пустищах майбутнього, тут реалії життя, до яких потрібно було ще звикнути. Тут не прийде на допомогу служба безпеки, яким не був відрізаний він від суспільства, при необхідності допомога могла прийти в лічені хвилини. Зате тут, він має надіятись тільки на самого себе, сучасні служби безпеки не такі досконалі, як в його часі. Та чомусь Влад і не думав про це, його досвіду вистачить, щоб уникнути всіх непорозумінь, як вистачить його власних сил та здібностей.
Не встиг він вийти на трасу, та почати голосувати, як поруч зупинився розкішний чорний джип, з якого лунала якась попсова музика. З відкритого віконечка визирнув бритоголовий чоловік. – "Гей, братухо, тобі куди?" – "До вокзалу, підкинеш?" – Влад звично підібрав тон спілкування, вже знайомий з подібним типом людей. – "Кидай сумку до багажника, сідай, підвезу." – сумка легко помістилась в об'ємному багажнику машини, а Влад заліз до кабіни важкої машини. Водій тут же натиснув педалі газу і машина і машина боковим зором вивчаючі погляди один на одного, першим не витримав шофер. – "Ти звідки?" – "З Києва, відпочивав тут, в одної, довелось піти, - видумана на ходу легенда припала до смаку шоферу. Той тільки усміхнувся, і кивком голови попросив продовжити. – Відпустка ще не закінчилась, вабла достатньо, зніму хату, і далі відпочивати." – "Ага, правильно, скільки того життя. Ми теж не давно, з хлопцями так відпочили… - від задоволення той закотив очі під лоба. – Справи, біс їх забери, справи, а так і далі відпочивав би." – з колонок линули слова якоїсь порожньої пісеньки, з текстом, що бачу той співаю. Від подібної порожнечі Влада почало легко мутить. – "Ти не можеш знайти іншу музику?" – "Та тут нічого толкового нема…" – "Можна я поставлю свою, веселіш їхати буде." – витяг з кишені універсальний диск, що підходив до любої сучасної системи, і мав більший вміст інформації. За кілька хвилин салон машини мало не розірвало від потужних акордів "Героя асфальту". Від не сподіванки шофер крутнув кермо, і мало не виїхав на узбіччя. – "Ого, - він і не знав, що така музика існує. – Гарно хлопці грають, ніколи не чув." – "Даремно, ця група грає давно, і має багато прихильників." – "Як вони називаються?" – "Арія" – спокійно відповів Влад, відчуваючи як музика захоплює його нового знайомого. Вони насолоджувались розмовою про групу, про подібну музику взагалі до самого вокзалу. Вже на стоянці новий знайомий, якого звали Володимир, запросив в кафе, поруч стоянки.
"Ти сподобався мені, Владе, - з задоволенням відпив з келиха, - щось в тобі є, що притягує людей." – Влад тільки легко усміхнувся, легке сканування фону нового знайомого показало легку чутливість до змін в обстановці, саме тому щастило і в картах і по життю. Як правило, такі люди не задавались питаннями звідки береться везіння, а просто жили на повну котушку, не заморочуючись над завтрашнім днем. – "Чим ти займаєшся?" – розмова, почата в машині, потребувала продовження. – "Так, всім по трохи, - Володя не виразно махнув рукою в повітрі. – Ти мабуть служив в десантурі чи ще десь..." – "Було діло, нас не вчили розповсюджуватись про подібні речі." – це було цілком вірогідно, при статурі Влада він міг служити в закритих підрозділах одної з армій світу. А подібна відповідь нічим не могла образити нового знайомого. – "Мені теж доводилось давати підписку, тільки по інший справі." – Володя усміхнувся ніби від приємного спогаду. Владу ж було достатньо короткого погляду на пальці нового знайомого, щоб знати бурну юність. – "Дві ходки на зону, обидві за крадіжки…" – "Звідки ти взяв?" – подив Володі говорив сам за себе. – "Тату на пальцях у вигляді каблучок, кожна крапка говорить про кількість ходок, візерунок на каблучці, стаття по якій сидить засуджений." – з холодною усмішкою відповів Влад, салютуючи чашечкою з кавою. – "У тебе гострий зір, я давно зав’язав, можеш мені повірити…" – "Хто я такий, щоб вірити чи не вірити, - новий знайомий вже не так приваблював, хоча його свідомість лишилась і далі чистою, він не втратив смак до життя. – Ти на вірному шляху, але переганяти машини не для такої людини як ти." – "Тільки не говори, що ти пророк…" – "Ні, я просто інакше дивлюсь на речі, під іншим кутом. Твоя машина надто чиста, нема тих наворотів, що чіпляють власники на свої новенькі машини, тобі далі перечислять." – "Ти правий, я переганяю машини з-за кордону. Є людина, що займається виключно документами, та всім іншим оформленням. Вона мені дзвонить, говорить куди приїхати та де забрати машину. Це все цілком легально." – "Звичайно, інакше б ти не збирався одружитись, і осісти в Одесі назавжди." – "Так, вірно, ти помітив фотку на приладній дошці. З тобою краще бути другом, ніж ворогом." – "Ворогів у мене нема, а в дружбу з не давніх пор я перестав вірити." – "Вибач, Влад, - було видно, що Володя почав кудись поспішати, - мені час їхати до замовника, ось, візьми мою візитку. Коли, що, телефонуй." – візитка лягла на стіл, а Володимир поспішив до машини. Холодно усміхаючись Влад дивився у слід випадковому знайомому. За кілька хвилин і він сам залишив кафе.
Пів години гуляння по території Одеського вокзалу дало свої позитивні результати. Йому пощастило знайти жіночку, що здавала кімнату відпочиваючим, а її квартира знаходилась біля самого моря. По суті, Влад шукав певне місце де б хотів почати свою легалізацію – вулицю Вери Інбер, і бажано дім Бенкендорфа. І йому пощастило. Пояснення було одне, в своїх мандрівках по Одесі в своєму часі, вже натикався на те місце. Мав там дуже приємну зустріч, і хотілося побачити те визначене місце вже в цьому часі.
Худенька, не високого росту жіночка, дріботіла поруч свого нового пожильця, з деяким острахом позираючи на його могутню статуру, з чистим Одеським акцентом, розказувала про сусідів, про переваги її квартири серед всіх інших. Новий постоялець слухав в пів вуха, інколи для порядку вставляв кілька не значних фраз, хоча думки були спрямовані на зовсім інші речі. Влад не думав, що світ минулого так відрізняється від його часу. Тут не було й сліду запустіння, а в літню пору Одеса виглядала якось по особливому. На вулицях було повно людей, радісних, веселих, інколи трохи заморочених своїми власними справами. Внутрішній спектр сприйняття відповідав зовнішньому баченню. Тільки інколи, ніби темна тінь проходила вулицями, на якусь мить накриваючи всіх людей. Від цього чутлива свідомість намагалась заховатись по глибше, і більш не з'являтись; люди з менш чутливою психікою, скаржились на головні болі, та підвищення внутрішнього тиску.
Влад ніяк не міг пригадати площу від якої брала початок вулиця Вери Інбер, зате дворик в якому був будинок, впізнав одразу ж. Стіни, дерева вітали його як старого знайомого. А жіночка, в продовж всіх її реплік, та спроб зав’язати розмову, з'ясувалось, що її звати тітка Таня, що вона належить до тих корінних одеситів, предки яких ще бачили звільнення Одеси від турків та татар Суворовим в 1886 році.
Квартира була досить великою, як по стандартам подібних будівель, газове опалення, колонка для гарячої води, і велика, залита сонцем кімната, підготовлена для пожильців. Обстановка була простою, великий диван, шафа для речей, масивний дубовий письмовий стіл, старовинний стілець, можливо сучасник самого будинку, в затінку кімнати журнальний столик, два крісла, тумбочка і телевізор на ній. З вікна відкривався вид на маленький садок сусідів з низу. Бесідка зроблена з старих рамок та підрамників, говорила, що під ним живуть художники.
"Що ж, мені підходить, - в перше озвався новий пожилець. – Тільки ще одне, якщо вам зручно, вам би не було важко готувати для мене. За це я буду платить окремо." – "Та звичайно ж, тільки на перед говори мені." – "Ранком тільки чашечка кави, і коли я дома, як частіш, в інший час по обставинам. Я чув, що в Одесі чудово готують рибу фіш, хотілось би попробувати." – "Я приготую тобі не тільки рибу фіш, але й все, що скажеш." – "В такому випадку, - Влад відрахував суму одразу ж за два місяці, ще й додав на продукти. – Хоча, я й можу з'їхати і через два тижні, хай гроші лишаються вам." – "От дякую, синку, а то були одні, заплатили за два місяці, а почали збиратись через тиждень, і вимагали, щоб повернула частину грошей. Довелось вертати, напозичала але повернула. Ну, відпочивай..." – тітка Таня вийшла з кімнати. Залишившись сам, Влад першим чином позбувся важких десантних черевик, скинув куртку, і розтягнувся на широкому дивані, в розслабленій свідомості майнула думка, що не довго він спатиме сам на цьому дивані, і тут же боляче ворухнувся образ та спогад про дівчину, що залишив в своєму часі.
З високого урвища відкривався вид на море, в літню обідню пору воно було по особливому спокійне, тільки виблискувало проти сонця легкими хвилями, тільки кораблі на далекому рейді, а з пляжу долинав сміх дітей, та людський гомін. Море манило до себе з такою силою, що Влад ледве переборов бажання збігти по крутій стежині до самого пляжу, натомість пішов до серпантинних східець, що теж вели до пляжу. Він давно не хлопчик, на жаль, щоб так бешкетувати; хоч інколи хотілось, згадати дитинство, якого по суті в нього і не було.
Самотня постать, що появилась на пляжі, одразу ж привернула до себе увагу. Високий, стрункий чоловік, з широкими плечима, рельєфом накачаних м'яз, з легкістю спустився до пляжу та вибіг на пісок. Його довге волосся кольору воронячого крила, виблискувало проти сонця, і розвівалось на легкому вітрі. Поки він легко йшов по піску, вслід йому дивились всі жінки, що були на пляжі, відчуваючи як від такої чоловічої краси важчає по низу живота та розливається приємне тепло. Навіть жінки бальзаківського віку відчули прилив сил, і були ладні почати кокетувати з цим молодиком, що вже говорити про молодих дівчат, вони проводили поглядом могутню фігуру, намагаючись хоч якось привернути його увагу. Та хіба щось видно, коли на ньому чорні окуляр, які повністю ховають погляд, а на його обличчі важко прочитати хоч якісь емоції.
Такого квітника Влад давно не бачив, його свідомість знову намагалась панічно заховатись за маскою не проникливості, жінки та молоді дівчата на любий смак, та всі вони були порожні, він вже звик фільтрувати навколишній фон, а тут довелось повністю заблокувати сферу сприйняття, такого насичення він ще не зустрічав. І тільки одна молода дівчина не звертала на нього уваги, і покривало розмістила якось в стороні від загальної маси людей. Розв’язавши тасьму купальника, лежала на животі, спираючись на лікті, читала якусь товсту книжку. Проходячи мимо, він кинув швидкий погляд на книжку. Кілька рядків знайомого твору, Булгаков, "Майстер та Маргарита". Легка усмішка торкнулась його уст, не раз бачив екранізацію роману, не раз читав, тільки не думав, що цей роман може так зацікавити молоду жінку, зовсім молоду, фактично ще дівча, з розвинутими формами, чистою душею, та яка вже встигла стикнутись з обманом та злом. Коли ж Влад скинув легкий одяг, на погляд простої людини, спортивний костюм, що носять гімнасти, по пляжу пройшов легкий гомін подиву та захоплення – фігура молодика пашіла внутрішнім здоров'ям та силою, гордовито піднята голова, широке чоло з легкими зморшками, кілька шрамів, сліди бурного життя, тільки прикрашали, й без того бездоганне тіло.
Не в силах витримувати такої щирої та відкритої масової спроби звабити, Влад легко пробіг по піску відстань до води, пробіг ще кілька метрів по воді, піднімаючи хмари бризок, і пірнув у теплі води Чорного моря. Пірнув легко та глибоко, на подив пляжників довго не виринав, і тільки на значній відстані від берега появилась голова, круті плечі, і молодик легко поплив до водорізу в двох кілометрах від берега. Він відчув силу, впевненість, що може пливти довго і не втомитись. Набравши повні легені повітря, пірнув до самого дна, і кілька хвилин насолоджувався легкістю по всьому тілу, такою легкістю з якою зрівняється тільки паріння в невагомості. Дістав кілька камінців з дна, і випірнув на поверхню. До водорізу лишалось кілька метрів, два – три помахи руками, і він з легкістю сів, на вкриті водоростями бетонні брили. З цієї відстані берег здавався дуже далеким, а люди такими маленькими, що походили на іграшкових.
Широке покривало, навушники з міні програвача, в заплющені очі лагідно світить сонце, почуття легкості по всьому тілу. Влад звично через відкриту сферу сприйняття сканував навколишню обстановку, до його появи на пляжі вже звикли, і не звертали більше уваги. Жителі Одеси ніколи довго не дивились на нових людей, кількох поглядів було достатньо, щоб вгамувати свою цікавість, тільки кілька молодих дівчат, з тих які звикли до надлишкової уваги чоловіків, не втомно кидали на нього погляди і спокусливо вигинали свої розпещені, вишукані тіла. Та в них, крім зовнішньої краси, нічого не було вартого уваги. Порожні, сірі свідомості, в головах тільки й турбот, щоб не пошкодить дорогий манікюр, чи не зіпсувати зачіску; вони хотіли плотських задоволень, щоб коханець мав купу грошей, шикарну машину, і купував дорогі прикраси. Їх не цікавило яким шляхом дістаються ці гроші, як не цікавило чим ще можна зайнятись ясного літнього дня. Влад починав поринати у тепле забуття, коли відчув зміну в навколишній обстановці. На пляжі появились нові люди, троє молодиків, голосно розмовляючи, додаючи до слів різні літературні звороти, йшли по піску. Вони в голос обговорили принади кількох дівчат, зовсім не звернувши уваги, що досить відверті слова увігнали у фарбу сорому. І зупинились біля самотньої дівчини. Вона не відповіла на спроби познайомитись, але хлопці не звернули уваги на повну ігнорацію, розмістились мало не впритул. Дістали з пакетів пиво, закуску, і почали шумно випивати, кидаючи в бік не значні репліки. Влад вирішив не звертати уваги на цю компанію, політику не втручання він засвоїв ще під час своїх подорожей в своєму часі. Як правило, ця політика допомагала, і берегла від не потрібних зустрічей. Та видно не цього разу…
Залицяння молодиків почали переходить всі рамки пристойності. Розпаленілі після випитого, мовчазною холодністю дівчини, вони почали сперечатись між собою, хто перший її матиме, і описувалось голосно та відкритим текстом, як і по скільки раз. Нарешті один з них підійшов до дівчини, та сів поруч. Грубо обійняв за талію. – "Що дівчинко, пішли покупаємось?" – Дівчина мовчки зробила спробу відсторонитись, коли ж нічого не вийшло, підвела голову в пошуках допомоги. І лиш наткнулась на стіну байдужості та холодного зацікавлення тим, що буде далі. Про свого сусіда вона й не думала, хто вона для нього, коли за ці кілька годин він кинув на неї один чи два побіжних погляди. Влад відчував всю картину подій і через заплющені очі, всі думали, що він спить. Та коли залицяння хлопця дійшли до розв'язки, дівчина покликала на допомогу, шумну компанію накрила висока тінь кремезного молодика. – "Хлопці, чи не можна тихіше, тут люди відпочивають? І залишіть дівчину в спокої, ви їй не подобаєтесь." – холодний тон, спокійний, нудьгуючий вигляд молодика мав би просто заспокоїти, та вийшло інакше. Потьмарена алкоголем свідомість, відчуття стадності, і хлопцям захотілось показати свою крутизну. – "А тобі, що до неї? Чи теж захотів погратись? Тільки після нас?" – "Вибачте, та я не люблю доїдати за кимось, віддаю перевагу першим знімати пінки." – і окинув поглядом налякану дівчину. В погляді тільки вона побачила нотки теплоти, та ніжності. Події почали розгортатись дуже швидко, та не для Влада. Хоч і молодики звикли до вуличних бійок, вони не могли бути швидшими за рефлекси навченого бійця, яким був Влад. Йому пробували завдати удари, раптові, зрадливі, та не встигли, удари блокувались тільки на самому їх початку, холодно і тільки з тим, щоб відбити бажання до бійки, Влад не хотів калічити молодих людей. Танець бою зайняв всього кілька хвилин, молодиків, як іграшкових солдатиків, розкидали по піску, це їх трохи протверезило, а холодний погляд, відчутний і через чорні окуляри, збив все бажання з'ясовувати стосунки. Ще кидаючи образливі слова, вони швидко зібрались, і пішли. Не звертаючи більш уваги на дівчину, Влад ліг на своє покривало, і здавалось, зовсім про неї забув.
Дівчина була вражена, за все її життя ніхто не ставав на її захист, більш того, захисник зробив свою справу як якусь рутину, і не звертаючи уваги на неї. Увага молодика її не цікавила, ось тільки тепла хвиля вдячності до нього, піднімалась все вище, поки не переросла в потребу подякувати цій людині.
Влад легко усміхнувся, коли відчув емоційний фон дівчини, її бажання подякувати, і коли почув легкі кроки по піску, підвівся на лікті. Дівчина і справді була варта уваги, варта того, щоб до неї залицялись, дарували квіти, і співали серенади під вікнами. Таку красу рідко коли побачиш на вулиці, чи на простому пляжі. Цій дівчині місце в розкішній машині, вкритій хутром, та дорогоцінностями, а не тут, серед бомжів та випадкових людей. – "Вибачте, я маю подякувати вам, - дівчина скромно стояла над молодиком, вже один погляд якого викликав шалене серцебиття, і тепло по низу живота. – Ще ніхто не ставав на мій захист." – щоб дівчина позбавилась ніяковості, Влад присів на піску, і зняв окуляри. Окинув поглядом фігуру дівчини, і легко усміхнувся: - "Ще не пройшли час лицарів та лицарських вчинків, красуне. – Дівчина тільки – тільки входила в пору повного розквіту, трохи вище середнього росту, з гострими плечами, круглими тугими грудьми, тонкою талією, і пишною шапкою чорного волосся, що хвилею спадало їй на спину. – Я вчинив так, як мав вчинити кожен чоловік, що поважає жіночу красу." – "Далеко не кожен, - дівчина сумно усміхнулась, ніби вже стикалась з подібним проявом байдужості. – ви перший за багато років, і не вимагаєте відплати." – "Я ніколи не вимагаю плати за допомогу, хоча і, що можна чекати за допомогу, крім простих слів вдячності. Я їх від вас почув, цього достатньо, - на пів холодним тоном відповів Влад, щоб тільки не відбити в дівчини бажання продовжувати бесіду, а не зациклювалась на самій вдячності. – Пляжі, як Лонжерон не місце для таких красунь, як ви, шановна." – дівчина стояла над ним, довелось жестом показати на місце поруч. Перш ніж сісти дівчина зробила кілька кроків до свого покривала, прикрила від сонця книжку, дістала з сумочки сигарети і підсіла до Влада. Милуючись морем, запалили по сигареті. – "Інші пляжі надто чисті, там багато надто чистої публіки, - ніби про себе відповіла дівчина, - вони не для самотньої дівчини, без особливого статку." – По пляжу йшла жіночка навантажена кількома важкими сумками, з тих, що розносять по пляжам бєляши, пиріжки, морозиво та холодну воду. По тому як дівчина провела її голодним поглядом, Владу стало зрозумілим, що слова про "без особливого статку" були не простими словами. Маючи кошти, йому захотілось пригостить дівчину, хай для початку кількома бєляшами, та солодкою водою, і голосно погукав жінку. Придбав по кілька пирогів з м’ясом, бєляши викликали підозру, і по пляшці холодної мінералки. Дівчина й не пробувала відмовлятись. Скромно потупивши погляд, вона з прихованою жадібністю з апетитом з'їла не тільки свою частку, але й ту, яку Влад брав для себе, відломивши тільки половинку від пирога з маком. Вона з вдячністю в очах прийняла носову хустинку, щоб витерти масні руки та уста, зробила кілька ковтків мінералки. – "Дякую, пляжні пиріжки мені видались як ніколи в житті смачними." – "Видно, що ви давно нічого пристойного не їли? Скільки днів?" – "Майже три доби, тільки вода, доводиться харчуватись духовною їжею." – "Що ж змусило вас, дійти до такого стану?" – "Обставини, я приїхала в Одесу для пошуків кращого життя, і не вийшло, більш того, швидко лишилась без грошей, а квартина хазяйка не віддає мої речі поки не заплачу за квартиру. Сьогодні вона не пустить мене ночувати…" – "Це не є проблемою. – не виразним голосом відповів Влад. Він міг допомогти дівчині, без особливих втрат для себе, більш того, міг допомогти вибратись з Одеси та поїхати до дому. – У вас є рідні? Можна повідомити про ваші проблеми, може вони вам допоможуть?" – "У мене нема рідних, і допомоги чекати ні звідки… – в голосі дівчини прослизнули нотки болю. – Вибачте, я мабуть вам заважаю відпочивати…" – вона вже була готова йти на своє місце, та її зупинила рука Влада, легко стиснув її кисть, відчув яка вона тонка та ніжна. – "Зачекайте, дівчино, я хоч і не альтруїст, зате чомусь хочу вам допомогти. Яка сума вам необхідна, щоб заплатить за житло, і протриматись певний час, поки у вас не вийде якось краще влаштуватись?" – "Вибачте, - вона відступила на крок, від того, щоб побігти, зупиняла сильна та гаряча рука, яка тримала за кисть її руки. – Я ніколи не беру гроші в незнайомих людей, тим паче, коли не зможу їх повернути." – "О, шановна, ви поганої про мене думки, - Влад холодно усміхнувся, - у мене нема, що до вас меркантильних поглядів, я лиш хочу вам допомогти, щоб на ваших очах нарешті появилась безтурботна усмішка, зникли болісні зморшки з вашого обличчя." – Дівчина на крок наблизилась до незнайомця, що й далі лякав, і змушував її пригадати казки про лицарів, які рятують принцес від дракона, лицарів, що завжди готові прийти на допомогу. Його спокійний голос, деяка холодність в погляді, яка відчувалась через темні окуляри, створювали навколо нього ореол таємничого, водночас від нього йшла відчутна хвиля впевненості та сили, великої сили. – "Але чим я зможу вам віддячити? Простих слів вдячності, тут буде замало." – "Тут все просто, я тут на відпочинку, на весь цей час ви складете компанію, і будете мене супроводжувати. Станете окрасою моєї самотності. Обіцяю, я не буду посягати на вас, і буду цілком галантним кавалером." – "Чому я?" – подиву її не було меж. А вона вже була готова йти ввечері до готелю, куди вже кликали, для надання послуг відомого характеру. Якщо ж і цьому чоловікові буде це потрібно, вона постарається принести йому задоволення. Уста Влада розтягнулись в легкій усмішці, він відчув емоції та почуття дівчини, вона вже встигла ковтнути лиха, і знала, що в цьому світі необхідно за все платить. Що ж, вона буде приємно розчарована. – "На мій погляд, ви значно відрізняєтесь від тих красунь, що самі готові запропонувати себе, і не будуть питати, скільки це буде коштувати, - холодно констатував Влад, і повторив, допустивши в голосі трохи теплих ноток: - Ви приймаєте моє запрошення?" – "Так, я згодна скласти вам компанію на час вашого відпочинку, тільки боюсь, ви будете розчаровані, з мене поганий співрозмовник."
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=372302
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 21.10.2012
ВСТУП
Земля двадцятого століття як і Земля двадцять п'ятого, різниця не велика. Урбаністичного виду міста, що нагадують мурашник. Особливо це відчутно з дахів хмарочосів, людський потік на тротуарах не зменшується ні на хвилину. Пожвавлені вуличні магістралі, що не здатні пропустить через себе потік машин, і звичні затори та пробки на дорогах, не дивлячись на старання вуличних патрульних та жестикуляцію, червоного від сорому, робота – світлофора.
Нескінченний потік людей в розкриті пащі підземного транспорту можуть викликати страх у людини з чутливою психікою. Наш же народ вже до всього звичний, і до штовханини в транспорті, і до бабусь, що стогнуть та причитають, а коли підходить автобус, з силою важко – атлета втягують за собою не змінні візки, опиняючись по – переду всіх. І вам залишається стояти в натовпі, і про себе дивуватись на ці картини, що так подібні між собою. Картини буденного життя. І не важливо, що населення Землі перейшло по кількості всі показники минулого, і зараз нараховує по чисельності десять міліардів, не важливо, що наука зробила великі кроки в своєму розвитку, не важливо, що вчені почали долати славетне потепління, не важливо, що давно розвідано Сонячну систему, і влаштовано десяток колоній на інших планетах. Важливо одне – людський мурашник, з своїми турботами та власними, егоїстичними переживаннями, і не зважанням на плач дитини в червоної від сорому матері, не зважанням, що поруч товстуна – дядька стоїть молода вагітна жінка, що її хитає від тісняви та транспортної задухи.
Не скінчено нудний людський потік. Сірі обличчя, мов в пилюці буденних турбот, непомічанням краси сонця та чистого неба. У всі часи людство буде однаковим. Його вже нічим не здивуєш – ні красою природи, ні цінами на паливо. Тільки й чуєш нарікання на уряд, на кризу, та порівняння з кризою початку двадцять першого століття. І по ходу цього стаєш помічати і за собою подібні речі, нарікаєш, робиш вигляд, що ти один в повному вагоні, і не звертаєш вже уваги на красунь – дівчат, що стали поруч.
Від людей не можна знайти порятунок. Людські голоси чутно кругом, голоси вдень та вночі. Цілодобово. На якусь мить можна забутись в важкому сні без сновидінь, і знову цілоденна рутина, що так остогидла, та іншого виходу нема. Можна плюнути на все, забутись з книжкою в руках, забутись з навушниками, де лунає власна музика.
Він був сучасним продуктом сучасного світу. Витвором генетиків – чудотворців, що виростили його з пробірки для роботи у славу та розвиток земної цивілізації. Могутнє здоров'я, сила, зріст – до двох з половиною метрів, широкий в плечах, тонкий в талії, стійка психіка та врівноважений характер. Та на погляд вчених – психіатрів, надто чутливий, надто чесний, надто вразливий, як на професійного астронавта, розвідника нових планет. Бракований матеріал, як казали генетики, психологи ж дали можливість закінчити освіту, але й досі командування не давало призначення, схвильоване діагнозами лікарів – лейтенант Влад Старшинський має чутливу психо – сферу, здатний приймати випромінювання свідомості людей. Вже цього було б достатньо, щоб лейтенант забув про військову кар'єру , і був змушений жити на скромну, надто скромну, ставку працівника об'єднаної служби НАСА,
Три роки після випуску пройшли швидко, разом з цим надто повільно для його діяльної натури. Двокімнатна квартирка в менш урбаністичному місті, ніж центральні райони обласного міста, тихий закуток з його власними речами, і стандартні меблі, домашня техніка, з інвентарним номером на тильній стороні.
Роки навчання, позбавлення дитячих радостей від самого моменту коли почав себе усвідомлювати. Стандартне ставлення до юнкерів в ліцеї – інтернаті, стандартні усмішки та похвали з боку вчителів та командирів – наставників. Стандартні стосунки між юнкерами – дітям прививали любов до уставу та дисципліни постійними покараннями та нарядами поза чергою. Саме в той час тільки почав входить в моду новітній спосіб навчання – запис знань на кору головного мозку, юнкерам, потім курсантам, лишалось тільки на практиці затверджувати отримані знання. Навчальні заклади були суто специфічними, з належністю до ВКС ( військово – космічних сил) країн, що на кінці двадцять третього століття виникли на ниві колишнього СНД та Євросоюзу. Під егіду НАТО та НАСА стали всі військові сили Землі, з спільними командуванням, з спільними завданнями. Після прориву в космос, перших спроб колонізації Місяця, Марса, користь від цієї методики командування стала видна одразу ж – Америка мала кращих вчених, краще фінансування, Україна вчених, що славились на всю планету своїми божевільними проектами. А за людьми вже справи не було – вчені генетики змогли обійти закон про клонування вирощуванням професійних військових та астронавтів прямо з пробірки; вже з заданими органічними змінами. Такі собі універсальні солдати, без страху та совісті, здатні на виконання завдання; ініціатива віталась, фантазія теж, тільки без особливого фанатизму. Як відомо – ініціатива наказуєма, колись виражались в більш грубішій формі, але ж ми намагаємось бути інтилегентами, принаймні, ними здаватись. Ось тільки людей, що виділяються з загальної сірої маси, ніколи не любили. Ні в двадцятому столітті, ні в двадцять п'ятому. Особливо таких, що і можуть за себе постояти, і роблять вигляд, що їх нема, не існує в природі. Як не існує в природі надто живого погляду чорних очей, що ніби дивляться мимо, але й дивляться наскрізь, помічаючи все, всі людські недоліки та вади. Не існує в світі такого ясного розуму, і такої ясної голови, яка не похилилась і через десять років суворої військової муштри. Командування особливо не вітало подібні прояви людяності, і намагалось відсіяти подібний живий матеріал ще на перших же роках навчання, його ж рятувало бажання вчитись. Коли його однолітки вовтузили один одного в спорт – залах, або тискали дівчат в душових, він просиджував вільний час в бібліотеці, не з посібником, а тою літературою, що вважалась дурисцікою – романи класиків минулого особливо його вабили. Можливо саме й це зіграло свою роль – його погляд завжди був ясним, а дії не передбачливі.
А потім ще й психологи помітили велику активність передніх доль головного мозку. На той час вже почали підходить до виникнення над можливостей у людини – телепатія, екстрасенсорика, велись дослідження у виявленні чи розкритті цих можливостей у людини. І ці ж дослідження показали чутливість психо – фону у молодшого лейтенанта Старшинського. З подібними якостями йому не місце в космосі, де вітається тільки жорсткість, холоднокровність, швидкість у прийнятті важливих рішень. Дивакам там не місце, заявили визначні світила науки та чини з командування, а він був диваком, вже з своїми поглядами на життя та ставленням до людей. І вже три роки про нього згадують коли необхідно переслати на його рахунок скромну суму, в нього все ж таки вклали гроші, і не можна було так і залишити на вулиці, командування все ще вагалось з завданнями для нього.
Три роки постійних пошуків самого себе. Три роки на звикання до життя в цьому сірому болоті, яким називається суспільство. Три роки спроб не збожеволіти від постійного сприймання людського фону, від бажання вихлюпнути всю негативну енергію просто в натовп – в такі моменти свербіли долоні, а внутрішній зір бачив на долонях згустки вогню. Вивільнення енергії з організму він виявив вже пізніш, внутрішні вагання, сумніви, не дали повідомити про це медикам. Три роки пошуків привели до виходу в новий світ, не того про який він чув, а в справжній світ людей, людей байдужих один до одного. Минулись часи романтики, романтики не відомого простору, його викинули на берег самостійного життя, без друзів, родичів, без особливої підтримки, в той час коли вже і знайшов перше кохання – подібне тільки віталось, молоді пари мали більше шансу попасти в команду корабля розвідки, і знайшов друзів. І все в один момент пройшло, коли разом з атестатом зрілості та дипломом про освіту, отримав наказ явитись до начальника академії. А там і довго тривала відпустка, з суворою забороною йти кудись працювати – його можуть викликати до командування любої миті – з презирливою усмішкою коханої дівчини, для неї він вже ніхто і звуть ніяк.
Три роки пішло на те, щоб навколо нього виник власний світ, куди ніхто з сторонніх не допускався, та й нікого не було. Світ де грала його власна музика – його з дитинства вабили тільки класичні твори далекого і не дуже далекого минулого, світ де були його власні книжки, подібної епохи; і на вулиці він був з навушниками, та темних окулярах, тим самим відгороджуючись від навколишнього світу. Можливо саме наявність власного світу, де жили видумані герої, та були колись видумані події, і подіяли на його власне життя, манери одягатись, манери поведінки. Бо вже швидко на ньому почали бачити не темно – плямистий костюм та високі черевики і уставну зачіску, а чорну, шкіряну куртку з косою застібкою "блискавка", чорні штани, високі черевики, чорний, товстий світер, чорні окуляри, дивні пальчатки без пальців. А нещодавно його бачили на дивному двоколісному транспорті, в якому історики могли впізнати мотоцикл, значно вдосконалений, але шум двигунів лишився тим самим.
Між іншим, коли Влада бачили на мотоциклі сусіди і в містечку де він жив три роки, там його бачили в останній раз. На запитання сусідів, посильні з академії чули тільки одну відповідь – ніхто не знає де дівся їхній сусід – дивак, і висловлювали радість з цього приводу – багатьом не були до смаку і його спосіб життя – замкнутий, відокремлений, і дивна музика з його квартири. Зникли і його речі, в основному книжки, музичні записи. І жодної записки, що могла повідомити куди він поїхав.
Зник зі світу реальних людей, з світу жорстокої реальності лейтенант Влад Старшинський, і прийшов великий мрійник, романтик з серцем дитини та нахилом до авантюри, людина, що мала спрямувати своє життя на пошук світлої істини, пошук сенсу життя... останнє він погано усвідомлював – погляди на життя мали становитись по іншому в Полковника. Саме таке ім'я, а не звання, обрав собі Влад, начитавшись книжок минулого. Саме цей персонаж особливо сподобався юнакові, був такий собі Полковник, що пройшов випробування і знайшов свою власну істину, свій власний сенс життя.
Під гул потужного двигуна, ядерний синтезатор, змонтований в паливному баку машини, – вже не мотоцикл, а байк – під шум вітру та музику в навушниках, Полковник за пів року перетнув територію України. Кредитна картка планетарної банкової системи забезпечувала самим необхідним в дорозі. Ядерний синтезатор перетворював на паливо любе побутове сміття, а байк, перебраний власними руками, тепер не потребував мастильних матеріалів. Документи лейтенанта ВКС вберігали його від зайвої уваги патрульних на дорозі, і місцевих правоохоронців, а зацікавлені погляди в спину швидко забувались самими ж цікавими – за кілька хвилин люди вже забували про дивну постать на дивній машині, що гурчала по середині траси. Здатність знімати мінімум пам'яті в людей, спогад про свою появу, Полковник відмітив не одразу, просто палко хотілось, щоб про нього забули, і не звертали уваги, а після цього послідувало легке напруження волі.
Саме зараз, після шести місяців в дорозі, він знав чого не вистачає людству, про, що саме співали люди з довгим волоссям, відомі в двадцятому – двадцять першому столітті як група "Арія". Саме пісні про свободу та вітер, білу полосу на дорозі та горизонт, були вирішальними в його житті, вони й змусили піти проти встановлених правил та норм поведінки. Одяг же мав підкреслити його власну не подібність до інших представників сірої маси, якою так називаєме людство, просто – натовп – прикриває своє справжнє лице. За маскою повсякденних турбот ховається абсолютна байдужість один до одного, люди втратили останні крихти людяності, тепла та світлого вогню. Байдужість не тільки один до одного, але й до навколишнього світу. Покінчивши з загрозою потепління, покінчивши з загрозою всесвітнього голоду та перенаселення, загрозами планетарних хвороб, заселивши мало не половину планет Сонячної системи, прості люди, не зайняті в важливих проектах, звичайні обивателі, занурились в свої мізерні проблеми, і забули про красу навколишнього світу, про яскраве сонце над головою, усмішку дитини. У моду увійшов шлюб по розрахунку, люди забули про світлі почуття, забули про почуття до прекрасного, і народження дітей віддали на руки лікарів та генетиків – батьків цікавило тільки здоров'я дитини, позбавлення її таких вад як співчуття, радість вражень, сум за коханою. Тих же, хто не йшов в ногу з модою, науковим прогресом, вважали диваками, відводили останнє місце на сходинках добробуту. Під загальним впливом остракізму вони були змушені йти з урбанізованих районів великих міст, оселятись в закинутих областях Землі. Такі області виникли після загального переселення народів, в епоху побудови двадцяти великих мегаполісів, в самих кращих куточках планети; проект урбаністичного міста, здатного розмістить в собі до двох міліардів чоловік – був фантастикою в двадцятому столітті, і став реальним в двадцять п'ятому. Мегаполіс з своєю централізованою владою, системами постачання, виробничими зонами; та будинками – хмарочосами в центрі. Людство давно відмовилось від ведення сільського господарства – після винайдення штучного білка, і повному переході на генну інженерію. І, колись відомі міста, з розвинутою інфраструктурою, стали безлюдними, історичні пам'ятки були законсервовані для нащадків; зараз там жили тільки спогади, привиди минулого, і диваки, яким місце в сучасному місці не знайшлось. Це вони наново підняли запущене сільське господарство, це вони не давали відомим містам канути в лету, і по мірі своїх сил намагались зберегти пам'ять минулого для нових поколінь з надією про відновлення світла та тепла в поглядах людей.
Саме до одного з таких закинутих міст на березі Чорного моря, на старих картах воно було відоме як Одеса, і підїждяв Полковник дощовою осінньою порою.
Пів року блукань не були даремними. По – заду були ночівлі під відкритим небом, під чистим небом, де так яскраво світять зірки, і вони здавались такими близькими, рідними. Пів року випадкових знайомств. Добрих і не дуже. На дорозі траплялись різні люди, чим далі від цивілізації тим все різними вони були. Тут не було місцю не рішучості – або людина підходить до вогню відкрито, і для неї є тепла ковдра, чашка гарячого чаю і гарячий суп, або ж тінь, що крадькома ховається за нерівності ґрунту, і тоді вона й лишається тінню – навчений боєць, він нікого не вбивав і не калічив...
Ночівлі, випадкові зустрічі, ніщо не могло пояснить потягу до самотності, потягу до свободи, випадкові люди так і лишались випадковими, вони зникали з настанням ранку, залишаючи за собою самотній слід на піску. Такий і він, самотній блукач.
Осінній дощ наганяв сум, ностальгію за теплим куточком, ностальгію за теплом не тільки від каміну, а й за теплом близької людини. Полковник не був призначений для самотності, та, щоб покохати над собою необхідно було зробити зусилля. За час подорожі були не тривалі стосунки, і чим більш вони були не тривалі, тим більш хотілось чистого кохання, але де його знайдеш. До міста залишалось більше ста кілометрів. На узбіччя викинуто недопалок, в багажну сумку заховано термос – в ньому бовтається кави на чотири порції, запас буде необхідно поповнити в найближчому взірці цивілізації – були такі райони де продавались продукти, одяг, не першого ґатунку, але користуватись можна. Щільніше запахнуто куртку, шкіра не пропускала вологи, але осіння сирість вже відчувалась; пальці звично обхопили ручки керма, двигун радісно загарчав, надаючи голосу під час підгазовки. І знову в фарі дальнього світла тільки мокрий асфальт, краплі дощу на прозорому забралі шолому, шурхіт коліс, гул двигуна, і музика в навушниках. Полковник налаштувався на останній перегін без зупинки, почав занурюватись в відчуття дороги, невпинного руху... коли на периферії зору помітив темну постать, вже в задньому дзеркалі побачив, що постать мало не впала на узбіччя обтьопана водою з під коліс байка. Полковник був готовий заприсягтись, що фігури ще мить назад не було, тим не менш натиснув на гальма і рвучко розвернувся. За кілька секунди він був біля темної фігури, що виявилась людиною в чорному, довгому до землі, плащі; темному від кольору, чи від того, що мокрий. А в світлі фари промайнуло дівоче обличчя, налякане, втомлене, молоде, юне, чисте, і таке змучене.
"Шановна, я вас забризкав? – Полковник ніколи не вмів спілкуватись з жінками, зараз був просто розгублений подібною зустріччю. У відповідь тільки заперечливе похитування головою, і погляд з під низького каптура. Чорні бездонні очі, чистий погляд зовсім юної дівчини ножем полоснув по серцю, що вже загрубіло, обросло шаром непроникливості. – Я їду в Одесу, вас підвести? – Полковник оглянувся, ніби шукаючи місця звідки могла появитись дівчина. Кругом була темрява, дощ. Не отримавши відповіді і на це запитання, поцікавився: - Ви змерзли, у мене є гаряча кава?" – І дівчина кілька раз швидко кивнула головою, обхопила обома руками чашку з кавою, кілька раз відпила. Полковник помітив які в неї довгі, нервові, пальці, яка вона маленька на зріс, плащ цілком ховав обриси фігури. І у вдячному погляді, після кави, виникло відчутне тепло, дивне сяйво. – "Дякую, вам, кава була дуже доречною." – її ніжний, трохи грудний голос ножем різонув по серцю, на слух же видався приємним. У дівчини були явні признаки близьких запалень легень, не дивно, в шкіряному плащі, осіню, в дощ; під час навчання всі отримали навики медиків для надання першої допомоги, йому ж допомогли це визначити приховані сили – лікувати людей навчився недавно, ось тільки лікувати сам себе не міг. – "Вам терміново необхідно в сухе місце, перемінити одяг." – "У мене нічого більш нема, та йти нікуди..." – немов демонструючи це дівчина на мить розпахнула плащ, під ними нічого не було. що змусило Полковника далі діяти, він і сам не знає. Вкутав дівчину в товсту ковдру, посадив поперед себе на байк, прихиляючи до теплого синтезатора, закриваючи собою від вітру, погнав байк по трасі, тільки молячи богів про чисту дорогу – траса була занедбана, нею ніколи не користувались.
Далі все було мов в тумані. Гонка по занедбаному місту, квапливі пошуки більш вцілілої будівлі, наявність скла в вікнах була бажаною, відлуння двигуна в колодязі двору, не надійно замкнені двері, низька стеля квартири де під ногами стукали поламані та понівечені меблі. Лишаючи дівчину вкутану в ковдру першим чином вискочив на вулицю, з багажних сумок забрав припаси, сам же байк поставив ближче до вікна і накрив товстим брезентом. В відносному теплі кімнати дівчина помітно ожила, і перш, що він почув повернувшись в кімнату, її надривний грудний кашель. На дрова пішло все, сили вистачило, щоб ламати старі меблі і кидати на середину кімнати, туди ж пішли виламані дошки підлоги з іншої кімнати. За кілька хвилин в центрі кімнати палало веселе полум'я. Що далі робити Полковник знав, але вагався – не знав як дівчина сприйме його намагання їй допомогти. Але її зігнута в кашлі фігура, надривний кашель, прийняли всі вагання. Він тільки дивився, що робить, забороняючи собі дивитись на оголене тіло, забороняючи собі відчувати шовковистість юної шкірі, не відчувати аромат молодого, чистого тіла. Холодний спирт на холодні руки, на холодне тіло дівчини вогнем обпік його серце, уривками, мов в тумані він бачив і плаский живіт, округлі груди, і підтягнуті сідниці, і її очі, очі в яких світилась біль, напруга, дитяча довіра – ніби вона розуміла – цей велетень спасе від всього, в першу чергу від себе самого. Наступний приступ кашлю змусив його піти на відчайдушний крок – напружена до тремтіння долоня над легенями, заплющені до болю очі, і сильне бажання допомогти, віра в свої сили. І він, той хто вже втратив віру в людей, в самого себе, в вищі сили, раптом повірив – він в змозі допомогти дівчині...
До вух долинув гулкий стогін, на щоках дівчини виник рум'янець, а під його співчутливим поглядом, дівчина засоромлено опустила очі, похапцем натягнула на себе ковдру. Вже тільки потім запитала: - "Де я?" – "В Одесі, ми зустрілись на трасі, сто кілометрів на північ. Ви йшли по узбіччю. Хто ви, як вас звати?" – По юному обличчю дівчини пройшла тінь задуми, видно, що спогади даються їй важко. – "Називайте мене ... Кьяра..." – "Ви читали "Дівчину мокрого плаща"?" – нік персонажу з цього роману дуже сподобався Владу, як і сама дівчина. Другий нік з цього ж роману він взяв собі. В чомусь події роману були схожими з дійсністю, десь в глибині свідомості ворухнулась думка – чи взагалі випадковою була ця зустріч? Надто вже багато подібностей. Та потім змусив себе відійти від цієї думки, надто фантастичними були події роману, надто вже випадковою була зустріч. Ось тільки чому дівчина не пам'ятає звідки вона, адже на жодне запитання відповіддю була мовчанка, мучительні спроби пригадати. – "Мабуть читала, я нічого не пам'ятаю..." – дівчина слабо заплющила очі, швидко її дихання стало тихішим. Полковнику довелось вечеряти самому, вечеря видалась не смачною, довелось лишити на ранок. Тільки кава, сигарети, і нічний дощ за вікном. Коли б не дівчина, вкрита ще одною ковдрою з його запасу, це все здавалось би сном.
Ніч видалась Полковнику надзвичайно довгою. По кілька раз виходив на двір, ніби перевіряючи як накрито байк, чи почав вщухати дощ, насправді ж очікував, що дівоча фігура вкрита двома ковдрами зникне як приємний сон. Він давно перестав вірити в дива, в дружбу, в чисті почуття; давно перестав радіти зеленій траві, та ясному сонцю. І від звичайних людей різнило тільки одне – він був не звичайною людиною, наділений великими внутрішніми силами, не міг знайти їм призначення, це була одна з причини продовження безконечної мандрівки, другою причиною був потяг до свободи. Тепер він не буде виконувати накази командування, і хай йому грозить трибунал і виправні роботи – на виклики командування він не буде відгукуватись, хай самі шукають. Коли крізь запилені вікна та дощові хмари почало пробиватись сонячне проміння, і вогонь багаття почав згасати, на нього тільки зараз найшов глибокий сон без сновидінь.
Йому снився сон – мати поралась на кухні, і до його кімнати долинали пахощі смаженої курятини, його улюбленої страви. В кімнаті тепло та затишно, і так не хочеться вилізати з під теплої ковдри...
Сон раптово минувся. Він ніколи не мав матері, і не мав власної кімнати. Сон пройшов, тепло і запахи лишились. В розплющені очі вдарило сонячне проміння, від дощу не лишилось і сліду, а від багаття і справді йшов запах курятини з його запасів. Біля вогню поралась дівчина. Вражений красою він кілька хвилин зачудовано милувався нею, її легкими рухами, грацією лані, тонким станом, і округлими фігурами. На вік їй було менше двадцяти... ніби помітивши його погляд дівчина накинула ковдру, і видіння зникло, пора просинатись по справжньому.
"Як спалось, Кьяро? Як ти почуваєш себе?" – "Дякую, ви допомогли мені вчора. Я ... вам винна щось за це?" – від подібного запитання Полковника передьорнуло під ковдрою. – "Нічого ти мені не винна... молодій дівчині нічого робити на порожній трасі, на моєму місці так вчинив би кожен." – "Ні, не кожен. В нашому світі вже не лишилось місцю для добра та щирості. Як і довірі..." – "Мені можеш довіритись..." – в запалі вигукнув Полковник, скинув ковдру і вискочив на вулицю. Звична розминка, холодне обтирання позбавили його юнацьких думок, і повернули до дійсності – дівчина сама, без захисна, в одному плащі легка здобич для людей іншого ґатунку. Про себе він не думав – він і застарий для неї, і надто вона молода, без захисна, щоб цим скористатись. Надто великий вплив на нього був через книжки, виховалось в ньому рицарське ставлення до жінок, хоч і не раз доводилось переступати через це, та то були такі жінки, не варті серенад та квітів ранком.
По якості приготовленого сніданку було видно – дівчина давно в поході, і вміє користуватись туристичним спорядженням, тільки виникали запитання – як довго вона в дорозі? де її речі? Смакуючи курятиною, по якій не скажеш, що вона приготовлена з штучного білку, Полковник розумів – ці запитання нічого не варті. Дівчина опинилась в халепі, і їй потрібно допомогти. Ось тільки якої саме вона потребує допомоги, чи може нічна зустріч була таки випадковою? А якщо ні? В кінець заплутавшись в думках, Полковник відставив брудний посуд, і прийняв з рук дівчини чашку міцного чаю. Вся її ніжна та тендітна постать виражала готовність допомогти, подяку, адже запалення легень не виліковується в кілька хвилин, останнє, здавалось, мало її дивувало.
"Потрібно вирішувати, що з тобою робити, дівчино." – він ще вагався її називати ніком, який назвала під час знайомства. – "Ти просив тобі довіритись, я довіряюсь тобі, - тихо відповіла, уникаючи його уважного погляду. – Мені йти нікуди..." – Відповідь була до болю простою, констатація факту, і тільки. Ні прохання, ні запитання. Вона, ніби тим самим, віддавалась на його волю. Рішення, яке мав прийняти, було не з простих – лишити дівчину на дорозі не дозволяла совість, і брати з собою... Недопалок полетів у вогонь, ніби тим самим перекреслював всі свої вагання. – "Ти справді не пам'ятаєш, що з тобою трапилось на дорозі? Чому ти опинилась на узбіччі, в одному плащі?" – "Так, - тихо відповіла дівчина, після ще одної болісної спроби пригадати своє минуле. – Я ледве пригадала нік, яким мене називали... все інше мов в тумані." – "Поїдеш зі мною, мої мандри не відомо скільки займуть часу, можливо нам пощастить знайти відповіді на всі запитання. Та тобі не личить бути в одному тільки плащі, - під уважним поглядом дівчина зашарілась і опустила голову. – По обіді ми будемо в місцевому супермаркеті, вибір не великий, але щось для дитини можна підібрати." – "Я не дитина, - дівчина гордо підняла голову, - мені сімнадцять." – "А мені тридцять три, є різниця?" – в голосі Полковника був виклик, і прихований біль, дівчина подобалась все більше, ось тільки він і досі не вірив у дива та почуття.
Обласний супермаркет знаходився там, де й мав бути. Про нього розказував один з випадкових знайомих в дорозі. Туди привозили товар не самого кращого сорту, але вибір був надзвичайно великий – від продуктів харчування, до запчастин до різного транспорту та заправок для різного типу двигунів. Не зважаючи на полуденну пору, навколо високої та великої будівлі магазину було гамірно. Навколо кружляли різні дива техніки – від трьох колісних до шестиколісних монстрів, які чаділи дизельними двигунами і були здатні подолати любе бездоріжжя. Дорога та воля вабила не тільки романтиків, за межею добробуту та якості життя, за порогом цивілізації опинились різні люди, і не першого ґатунку – різний набрід, шукачі пригод, наживи, чорні археологи. Вони збирались в групи, ворогували між собою, ховались від служб безпеки, і спільно дивились вовком на людей з чистим сумлінням, подібними до них, і, разом з тим, іншими поглядами на життя.
Відчуваючи на потилиці ворожі погляди, Полковник вів за собою дівчину, не випускаючи її тонкої руки, і тримаючи ближче до своєї спини, готовий любої миті відбити зрадливий напад. Можливо саме ця готовність і відвертала погляди волосатих дядьок, вкритих татуюванням по самі вуха, в іншому б випадку в спину чулись би осудливі викрики, лайка – людей в шкірі, з довгим волоссям, з ясним поглядом, що відчувається і через чорні окуляри, що лишають на стоянці потужний байк – не любили у всі часи. Особливо зараз, коли людство, вже в котре, опинилось на порозі кризи, не фінансової, а кризи виживання і розуміння самих себе.
Відділ готового плаття порадував своїм вибором, хай якістю тут не пахне, та є чим порадувати дівоче серце, прикидаючи на око розміри, Полковник вибирав білизну, взуття, інший одяг, зовсім не думаючи про фінанси – за час мандрівки навчився економити на собі, і на рахунку зібралась чимала сума. В основному брав той одяг, що придатний для тривалої мандрівки, разом з тим, що буде личити дівчині, її фігурі. Після кількох заперечень, на які він не звернув уваги, Кьяра тільки ловила одяг і складала до товарної корзини, не відводячи від Полковника зачудованого погляду.
Вже зважаючи на дівчину в продуктовому відділі Полковник зробив більший запас концентратів, не тільки м'ясних страв, але й соки, фрукти; докупивши ще кілька дрібничок для жіночої гігієни – він і сам не знав звідки прийшла ця думка, Полковник залишив магазин, лишивши там значно більше ніж розраховував. Але це все було варте всіх витрат – в дзеркалах дівчина виглядала значно інакше, ніж раніш.
Чорний довгий плащ, шкіряні ботфорти на високих підборах, штани з тонкої шкіри, чорний товстий світер, пальчатки. В перукарні її волосся вимили в привели в належний вигляд, в довершення на ній були чорні окуляри, а за спиною шкіряний рюкзак з різними жіночими дрібничками.
На виході з магазину Полковник на периферії зору відмітив зміну загальної обстановки. Він ніколи не дивився по сторонам, чутливість до природного фону, широкий обзір – він вмів дивитись на триста шістдесят градусів не повертаючи голови, помічаючи кожну зміну і вчасно реагуючи на неї. Це й допомогло перехопити чоловічу руку, що була направлена на його плече. Власник ніби й не здивувався. Зарослий по самі очі бородою, якої вже давно не торкалось лезо бритви та нижниць, бородань в шкіряному одязі та високих черевиках. – "А, Гіберей, - коротко усміхнувся Полковник, - давно не бачились. Проблеми?" – Вони познайомились на самому початку мандрівки, ватажка одного з найбільших угрупувань дороги здивував відкритий погляд Полковника, а легка демонстрація сили кільком його людям, привела їх до лікарняного ліжка. Після чого Гіберей затявся перетягти Полковника до себе, і весь час даремно. – "Ні, Полковнику, проблем нема. Ця дівчина, вона належить тобі?" – "Так! у тебе є якісь заперечення з цього приводу?" – "Що ти, Полковнику, - миролюбно підняті руки свідчили про його наміри. – Жодних заперечень." – Під легкий свист захоплення у слід дівчині, вони пройшли до стоянки. Тільки там дівчина подала голос: - "Я не збираюсь нікому належати," - Полковник відмітив деяку зміну в її інтонації, гордовиту і неприступну. Сумно усміхнувся, всі жінки однакові. Зігрівшись і одягнувшись, вони починали заявляти про свою незалежність і зникали за горизонтом. – "Я тебе не тримаю, - він був готовий до подібного повороту подій. – Та вже краще йди зараз, принаймні тебе не вб'ють одразу, а трохи побавляться тобою." – "В розумінні?" – "Ти сподобалась самому Гіберею, це вже щось та значить. Він старий імпотент, і втратив інтерес до жінок. Решта його людей ласа до таких красунь як ти, - Полковник став циніком, жорсткість в спілкуванні тільки захисний шар його романтичної натури, та дорога і її жорстокість, робили цей шар більш товстішим та твердішим. – Вони пускають своїх коханок по рукам, коли набридають. Чим більш не поступлива дівчина, тим більший інтерес до себе викликає. І так, поки не дійде до найостаннішого, потім ..." – "А, всі чоловіки однакові, - байдуже відповіла дівчина. Вся її фігура виражала розгублення, вагання. – Тільки чомусь, ти здаєшся інакшим." – "Так, я самий страшний сон в їхній реальності. Гіберей ніколи не ризикне сперечатись зі мною." – і тут була проста констатація факту, а не похвальба, як здалось дівчині спочатку. – "Я думаю, краще належати одному, ніж цілому табуну оголотілих мужланів." – промовила про себе дівчина. Полковник саркастично усміхнувся, в дівчині відчувався характер і вміння пристосовуватись до обставин; кинув на неї цинічний погляд – а вона нічого, навіть, більш ніж. І це після випадкових дівчат – повій, по типу підвези і я твоя. Тільки в середині нього, там, за грубим шаром жорсткості, промайнула тепла хвиля – дівчина не така, якою намагається здаватись, її теж добре покидало життя, і дечому навчило. Можливо, саме це й зіграло вирішальну роль. – "Я не вірю в дива, не вірю в кохання. Все своє минуле я лишив там, далеко за горизонтом минулого. Зараз є я, дорога, чистий горизонт і біла полоса дороги. Хочеш, і для тебе знайдеться місце біля мого вогнища. Ні, то Гіберей тебе радо забере до себе." – "А ти, як хочеш?" – зухвало запитала дівчина. Полковник ніколи не любив фрази – як хочеш! – в ній він чув байдужість. – "Тобі вирішувати, я піду докуплю ще кави." - Коли він повернувся, Кьяра сиділа на байку, і посунулась на зад коли він підійшов. Рішення було прийнято.
Так, рішення було прийнято. Швидкий у своїх рішеннях, Полковник ніколи не шкодував за помилками, невід'ємною частиною подібних вчинків. Він вирішив бути дівчині охоронцем, другом, допомогти їй з'ясувати своє минуле. І хай Земля зійде з орбіти, коли він перемінить своє рішення. Про все інше, намагався не думати. Дівчина манила до себе, а він ще не був таким закоренілим холостяком, та схоже, що кохання на довго забуло до нього свою дорогу – вона манила до себе як жінка з гарним тілом, і його зовсім не хвилював її внутрішній світ.
Розуміння цього прийшло за тиждень спільної мандрівки. Розуміння прийшло, але він і далі лишався романтиком, лицарем, людиною вихованою в кращих традиціях минулого, далекого минулого коли ще вміли милуватись красою жінки, вшановувати її і йти на подвиг в ім'я чарівної принцеси. Саме тому Полковнику доводилось дивитись мимо дівчини на ночівлях, коли вона готувала вечерю біля вогнища, і відводить погляд під час тривалих розмов за чашечкою міцного чаю. А коли вона засинала, зігріта теплом вогнища та ковдрою, дозволяв собі милуватись нею, саме тоді на його суворому обличчі виникала заміряна усмішка, і погляд ставав більш теплішим. Полковник чудово розумів свій стан, і самого себе – причиною всьому була не віра – не віра в почуття, не віра в дива, та дружбу. Змінись обставини, і він перший переступить через свої принципи, і оволодіє дівчиною; не важливо буде, хоче вона цього чи ні.
"Дивний ти, Полковнику. – тихо констатувала Кьяра, ніби тим самим підводячи межу під своїми висновками та спостереженнями. За два тижні спільної дороги вони обмовились десятком другим нічого не значущих фраз – чи розуміли один одного, чи відчували, ніхто над цим не задумувався. Один для одного визначили рівень розвитку, і на цьому розмови всі припинились, як було на початку подорожі. – Людина великої сили, великого розуму, тобі місце в космосі, а не тут." – "А, що ти можеш знати, коли так говориш?" – Полковник підвів голову, і зустрівся з відкритим поглядом дівчини. Щось в ньому було таке, що примусило його пригадати всі дні дороги, всі свої переживання і вагання, наростаючий потяг до дівчини, бажання, і не можливість прийти до цього – романтик, він не розумів близьких стосунків без почуттів, звичайно, якщо вони повинні бути тривалими. Дівчина знала все, ось тільки, що зможе пояснити, чи зрозуміти. – "Людина, яку не прийняло суспільство, людина яка не приймає суспільство і його закони. Надто велика сила, яка лякає, а тому стає більш не зрозумілішою. Зоряний принц, що змушений дивитись на зірки здаля. Людина, яка в один момент втратила все, кохання, мрії, надію... Я можу довго продовжувати цей список, Влад..." – "Не потрібно, не варто. – Полковник перевів погляд на вогонь. В полум'ї виникали образи давно минулих людей, картинки минулого. Кохана дівчина, це вона назвала його Зоряним принцом, і це на довго стало його ніком та позивним, тепер вона особливо боляче відгукнулась в пам'яті. Потім ще одне кохання, велике кохання, його теж зрадили, більш того, втоптали в багно. – Чого ти хочеш ?" – "Знайти саму себе, я не даремно опинилась в тебе на дорозі." - "Тут я тобі не помічник, я сам в пошуках істини свого життя, і самого себе." – "Ти повіриш мені, коли скажу, що наші дороги щільно переплітаються?" – "Чому я маю вірити тобі? Ми випадково зустрілись і випадково розійдемось," - ця думка швидко виникла, і поступово почала займати все більше місця. – "Тому, Влад, тому. Коли я помирала, я відчула твою силу, і твою самотність, довірилась тобі, і ти й досі не можеш з цього скористатись як і належить чоловікові. Ти давно не віриш в дива, не віриш в кращі людські почуття, та маєш просто знати, вони існують. Прийми це як факт, прийми так само, як я приймаю факт твого потягу до мене. Ти в сотий раз клянеш свою нерішучість, але не можеш ставитись до мене як до продажної дівки." – "Важко наважитись на серйозні почуття до дівчини, яку цілковито відчуваєш, - у відлуння слів Кьяри відповів Полковник. Прислухався до її слів, прислухався до себе. Дівчину він відчував дуже важко, ніби вона вміла ставити екран, або вміла ховати свою свідомість. Від цього йому стало ще важче, адже вона то добре читала його почуття та думки, а зараз ставити екран було б пізно.
Час минає швидко, і він має владу над всім. Тільки перед думками він безсилий, ще й спогади лишаються поза Його владою. Важливість розмови пізньої ночі, біля багаття, розуміли обоє, і обоє дійшли до власних висновків. А час подальшої мандрівки тільки підтвердив висновки обох.
Полковник вирішив дати собі та дівчині тривалий відпочинок, відпочинок від похідного життя. І вирішив скористуватись нагодою – по карті було досить велике місто, на старих мапах воно називалось Ялта, одне з старих та відомих курортів минулого. Там ще зберігалась інфраструктура цивілізації, і все було пристосовано для відпочинку.
Банкова картка і посвідчення лейтенанта – астронавта позбавили молоду пару від зайвих запитань, і допомогли отримати двохмісних номер – люкс з видом на море строком на два тижні. Послужливий коридорний – архаїзм, але клієнтам подобається – допоміг перенести багаж до номеру, показав номер і пішов, затиснувши в кулаці мілкі монети чайових.
"Яка краса, - з задоволенням промовив Полковник, в повен ріст розтягуючись на широкому ліжку. – Два тижні цивілізації, гаряча ванна, шампанське, кава в постіль..." – "Послужливі офіціантки, ладні принести каву до ліжка, і в ньому ж залишитись." – саркастично додала Кьяра. Полковник здивовано поглянув у бік дівчини, сарказм та цинізм інколи прослизали в її голосі, але це мало коли стосувалось його власне. Не звиклий до подібного, він здивовано поглянув у її бік. Такою досі не бачив, не бачив саркастичного погляду, цинізму. І це боляче вдарило його по самолюбству. Ось вона, істина, дівчині було необхідно опинитись в Ялті, щоб повернутись до своєї колишньої професії. Тепер зрозуміло, чому вона опинилась на трасі, чому так погано пам'ятає своє минуле – нею просто користувались тривалий час, а коли набридла, просто виставили на трасу, прибравши пам'ять, при теперішніх технологіях це можливо. І Кьяра тільки підтвердила його припущення: - "Так, я повія, тільки не з тих, що стоять на трасі, і чекають на клієнта, до мене привозили і розраховувались чистоганом... " – "І викинули на трасі, як якийсь непотріб..." – "Тільки не думай, що підібравши мене, ти зробив мені послугу, - Кьяра пройшлась по номеру перед Полковником, вихиляючи стегнами, нахилилась над ним, звабливо – вульгарно провела по його тілу пальцями і зазирнула в його очі. В її погляді була тваринна хіть, бажання. – Ти ж хочеш мене, і не говори, що ні! То візьми, і забудемо це..." – "Ні!" – "Ні? Ах, так, я й забула, ти не знаєш з якого боку підійти до жінки, цьому вас не вчили! То я покажу." – Її тонкі пальці почали розстібати одяг Полковника, великого зусилля йому коштувало перебороти себе, прибрати її руки, і з силою посадить на ліжко. – "Я сказав ні, - твердо повторив. Його романтична натура не припускала подібних стосунків, дівчина вабила до себе, він вже почав вірити в чистоту почуттів, і факт її минулого не відвертав, скоріш змушував задуматись, змушував зціпити зуби від внутрішнього болю; до подібного життя мало коли приходять за власним бажанням. – Ти хочеш повернутись на панель, я не тримаю тебе. Тут ти в своїй стихії, і не потребуєш моєї опіки. Коли я повернусь, надіюсь тебе тут не буде?" – поправляючи одяг, вийшов з номеру, коли зачиняв за собою двері помітив погляд Кьяри – в очах її були сльози, та їм вже не вірив.
Зала готельного ресторану зустріла півмороком, приємною танцювальною музикою; на сцені танцювало біля шестів кілька оголених дівчат. За стійкою бару бармен, в білосніжному кітелі, розмахував шейкером намагаючись потрапити в такт музиці. Відчуваючи, що сьогодні кава стане поперек горлянки, Полковник замовив високий келих чорного пива. Кілька ковтків приємно зігріли горлянку, прогнали погане враження від розмови з Кьярою. Сумнівів в тому, що вона лишиться з ним не було, люди її складу не пам'ятають добро, і не кидають таку роботу просто так; ось тільки прикро – вона так і лишилась для нього незнаною, а в нього так давно не було дівчини.
Поринулий в свої думки, він не помітив як поруч присіла молода дівчина, і тільки звернув на неї увагу, коли в нього ввічливо попросили вогню: - "Молодий чоловіче, у вас не буде запальнички?" – Полковник не уважно протягнув запальничку, окинув поглядом дівчину. Дівчина по виклику, свідомість затьмарена наркотиками, вона давно забула про справжнє життя і свободу. Подібні дівчата вже давно не вабили його, хоча ще пів року назад міг би відгукнутись на її призивний погляд; зараз же тільки послав легкий імпульс, щоб пішла геть.
Великим же його здивування було коли побачив дівчину на ліжку в номері. Кьяра сиділа звісивши ноги до підлоги, і хиталась в мовчазній істериці. В очах повна безнадія, туга, біль. Зустрівшись з дівчиною поглядом, Полковник відчув весь внутрішній біль дівчини, але на зовні був все той же сарказм: - "Що прийшов переконатись, що я пішла... Трохи зачекай, мені йти нікуди, і я нікуди не поспішаю." – В критичному погляді Полковника був подив, дівчина не грала, їй дійсно йти нікуди. Так, дилема. Чухаючи потилицю, сів на крісло проти дівчини. Вони мандрували разом вже місяць, і жодного разу ніхто про це не пожалкував.
Хвилина за хвилиною спливла година в мовчанці. Істерика Кьяри перейшла в глухий плач, Полковник же не знав, що з цим робити, як заспокоїти, і обрав самий кращий шлях, шлях очікування. Поки дівчина сама прийде до тями, попри все вона має стійку психіку, хоч спостерігається подвійність натури, і вже важко чомусь вірити. Не дивлячись на вишкіл, тренування, з Полковника був поганий психолог, та ще гірший знавець жіночої психіки, інакше б помітив сам стан дівчини – вона загубилась в собі, і своїх відчуттях, власному баченні світу.
"Ти називав її Діуба? – тихо запитала дівчина, помітивши подив в очах Полковника, як факт констатувала: - Ти начитався Пола Андерсена, був там такий собі Командор, що називав свою дружину Діубою." – "Про це ніхто не знав, але ми кохали один одного з першого класу, і давно вирішили летіти в одну експедицію... – він болісно усміхнувся давнім спогадам. В поглядах першого кохання він відчував себе по дитячому щасливим, ось тільки яким гірким було розчарування. – Хто ж ти така, Кьяро? Повія, людина, що шукає справжній сенс життя, хто?" – "Дитина індиго, в мене абсолютна пам'ять, на додачу я переймаю загальний фон людей, і починаю себе так вести. І це ще квіточки, по зрівнянню з тим, що в мене ще є." – Полковник вже відвик чомусь дивуватись, і на слова Кьяри тільки критично повів бровою. Діти індиго стали відомі ще на кінці двадцять першого століття, їм віщували велике майбутнє, нову расу та порятунок всього людства. Та картина виявилась значно інакшою, за ту, яку малювали собі вчені, втомлені від постійного пошуку порятунку людства від самого себе. Ці діти відзначались не тільки вмінням швидко лічити, і вмінням запам'ятовувати, але й мали власні погляди на життя вже з самого дитинства. Більшість з них говорити починали в два місяці, а до досягнення повноліття встигали осягнути весь курс наук, і отримати по кілька дипломів. Та були винятки в правилах. Психологи реєстрували випадки проявлення надприродних можливостей в дітях – індиго ще в ранньому віці; ці можливості лякали, що й змусило задуватись над створенням інтернату для дітей з подібними можливостями. Наука замовчує всі інші деталі, варто зауважити, більш подібних дітей ніхто не бачив.
"Я думала, ти здивуєшся, почнеш хапатись за голову, - тихо мовила Кьяра після тривалої паузи. – Тільки не говори, що тобі відомо про індиго?" – "Трохи відомо. Тільки я не думав, що емпатія має ще й такі властивості." – "Це не емпатія, щось інше." – "Я бачу, ти починаєш пригадувати, хто ти; може відповіси на запитання? Як ти опинилась на трасі?"
Важко було зрозуміти, чи була дівчина готова відповідати на запитання, та вона б і не встигла. В двері номеру постукали, і до кімнати зайшло кілька військових в важких десантних обладунках, за ними худорлявий чоловік, його костюм не був військовим, та й на цивільний мало походив. При вигляді цієї людини, Полковник беззвучно лайнувся, кого кого, а замісника директора академії по навчально-виховальній частині, не сподівався тут побачити.
"Вільно, молодший лейтенант Старшинський, - стримано усміхнувся гість. З першого боку було видно, що почуває себе трохи не затишно, з цього випливало, що добре обізнаний про можливості та силу свого колишнього вихованця. – Я довго вас шукав, молодший лейтенант." – "Я ніколи не ховався, мені набридло сидіти на одному місці, тому я тут." – "Думаю, ваша відпустка затягнулась, командування знайшло як застосувати ваші знання, досвід виживання в таких умовах, в яких цивілізовані люди не протримались би й тижня. Головне, командування зацікавилось вашими здібностями як сенсетива. Про ваші речі подбають, а ви маєте їхати зі мною." – "А дівчина, вона не виживе без допомоги..." – "Не хвилюйтесь, про неї теж подбають." – Полковник розумів, відчував, що починаються великі події, що вимагають повної концентрації його сил та досвіду, інакше б про нього ще довше не пригадали. Ось тільки де можуть стати в нагоді його можливості? І кинув погляд на свого колишнього вихователя. – "І передчасно знати про суть проблеми, як завжди я не маю знати?" – "Так, скажу тільки одне, вас чекає сам голова департаменту космосу, а тому поквапимось." – Полковник поглянув у бік дівчини, в кілька кроків подолав відстань до неї. – "От і все, далі ти маєш сама справлятись. Ці люди на певний час допоможуть тобі. Спробуй залишатись ближче до більш цивілізованих місць, тут просто не виживеш, - кілька секунд вдивлявся в її обличчя. Потім повернувся до колишнього вихователя: - Я готовий, надіюсь, голова департаменту вибачить мене за мій не уставний вигляд." – "Не хвилюйтесь, молодший лейтенант." – коротко усміхнувся і першим пішов з кімнати. Полковник ще раз оглянувся на дівчину, і вийшов з кімнати, в голові було тільки одне запитання – для чого могло знадобитись його вміння виживати в закинутих районах планети Земля, коли вона стала пусткою та смітником майже планетарного масштабу?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=372298
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 21.10.2012
Епізод сьомий.
З ревом глушників байка Ольги, заглушаючи всі інші навколишні звуки, коли в інтервалах чути перші акорди "Токати", ми виїхали на вулицю Третього інтернаціоналу, між байками, як в ескорті, їхала машина Макса. Ми так і доїхали до траси, місця змагань, розриваючи ревом спокій нічого міста, більш схожого на застояне болото. Ми стали на узбіччі траси. Вуличні ліхтарі були ще темними – по словам Марії, під час змагань вони світять – та по узбіччю виразно видно групки людей, машини; чутно музику і сміх. Це все свідчить про швидкий початок гонок.
З відкритого багажника дістали дволітрову пляшку пива, ящик купили перед виїздом на трасу в "Каштані", під тиху музику з колонок, пустили по колу. В тихій розмові розділились на дві групки, навколо Ольги та її байка стали Макс, Беркут, Оксана, і все розпитували про байк, його систему, як їй вдалось навчитись і навчити мене. Марія ж спочатку стояла поруч, вже потім, після мого власного прохання у байка, боком присіла на теплу шкіру сідла. Між нами повелась тиха розмова, цікава тільки нам обом, і на відому тільки нам обом тему. Марія була не тільки другом, але й сестрою. І була краще всіх обізнана у моїх справах. Тим часом по трасі почали проноситись байки, скутери, робити різні трюки, ніби хизуючись своєю майстерністю. За хвилину ми вже стояли разом, хто висловлював свій захват, а хто згадував покалічені амортизатори, і тільки Ольга кожен трюк зустрічала саркастичною усмішкою, і робила критичні зауваження. Зрештою, не витримала душа поета. Одягнувши шолом, одним жестом завела байк, і вирвалась далеко вперед по трасі, гулко ревучи двигуном.
Те, що вона показала перевершило всі мої уявлення про екстремальну їзду, і викликало цілу бурю позитивних вигуків, хвиля гордості за свою дівчину переповнювала мене. Ольга то ставала на переднє колесо, то на заднє, то взагалі пускала машину по – перед себе, і ковзала по мокрому асфальту, вчепившись в багажник і висікаючи іскри підбитими каблуками "берцев". За десяток хвилин, зникнувши з поля зору, Ольга повернулась до нас, стрімко загальмувавши після розвороту на узбіччі, стала поруч.
Коли почали оголошувати початок гонок, і оголосили про підготовку до першого заїзду гонок, запропонували робити ставки, Ольга роздала друзям картонки з цифрами. І пояснила: - "Це ваші ставки на мене, на всі три заїзди. У випадку мого виграшу всіх трьох, кожен отримає по дев'ять тисяч, це мій дарунок." – Між друзями пролягла здивована пауза, ніхто не дарує просто так дев'ять тисяч, і ніхто не ставить на самого себе, хай і від імені іншого. В погляді Марії було занепокоєння та не розуміння подібного жесту, Оксана ж не витримала: - "Полковнику...?!" – Я ж тільки розгублено розвів руками, про це міг би догадатись ще біля магазину, але не думав, що Ольга такої вже шаленої вдачі.
З ревом відкритих глушників, оглушаючи свистом вітру, Ольга ще на старті виривалась далеко в перед, залишала за собою всіх супротивників, їй не доводилось маневрувати, щоб не дати себе обігнати – просто не знайшлось суперника вартого її майстерності, не було байка рівного її важкому "Крайслеру". Таким чином вона виграла всі три заїзди, і до нас повільно верталась, переможно махаючи руками. І тільки зараз відчув як відходить від спини мокра футболка, як заспокоюється моє бідне серце, що рвалось з грудей весь час гонок. За Ольгою, так само повільно їхала машина, з ручного гучномовця оголошувалась абсолютна перемога байкерши під ніком Кьяра. По всьому Ольга знаменувала своє повернення під старим ніком, не поганий початок, він вартий моїх нервів. Потім до нашого гурту, через гурт нових шанувальників, пробилось кілька молодиків, попитавши хто є хто в нашій компанії, передали друзям програні гроші. Лишалось таємницею, як Ольга все владнала, і свою участь в гонках, і ставки; про це можна було тільки здогадуватись. Вже з її допомогою ми позбавились гурту шанувальників, і спокійно виїхали в напрямку центру.
Марія, Макс, Беркут, Оксана, отримали по дев'ять тисяч гривен виграшу, Ольга – тридцять тисяч. Повна перемога, тріумф. Тріумф досягнутий не над супротивниками, а над собою, над своїми страхами і тягарем важких спогадів минулого. На дорозі її зрадили, дорога зрадила. Та Ольга вирішила не здаватись, хай через рік, але вона вийшла на дорогу, знайшла впевненість у своїх силах, могла цим пишатись, і тільки в глибині душі ворушилась егоїстична думка – це все завдяки мені. Спробуй я відмовити, мене б Ольга послухала, без нарікань – це моє рішення, і тільки моє. Але совість не дозволила, щоб дівчина, ріднішої якої у мене нікого нема, втратила надію повернути свої сили і впевненість в собі. Це було б злочином по відношенню до неї. І хай зараз у мене болить серце від переживань, жодна краплина моїх сліз не була даремною, і може вже зараз Ольга стане іншою, більш ближчою ніж завжди.
Занурений в ці думки, по новому відчуваючи наші стосунки, як вони починались, і до чого ми дійшли вже зараз, я мимо волі пропустив початок сцени, і тільки потім здогадався і ніби все побачив.
З першими акордами "Токати", заглушаючи ревом двигунів, ми повільно під'їхали до стоянки, і зупинились між машинами таксі. З кабіни найближчої висунулась голова таксиста, і навмисно голосно лайнувся: - "Замахали вже!" – Голос вивів мене з задуми, не люблю коли виражаються в присутності дам, особливо коли це стосується моїх людей. Так поки я злазив з байка, обходив машину Макса, помітив як очі Ольги запалали цинічним вогнем, не злазячи з байка, а тільки знявши шолом, з люб'язною усмішкою нахилилась до шофера. – "Що?" – від голосу у мене полізли мурашки по спині. Оксанка була швидшою за мене, вилізла з машини і так же холодно поцікавилась в шофера – "Що?" – Той повторив, але вже з іншою інтонацією: - "Замахали вже ..." – і зовсім постарався щезнути в кабіні, коли перед ним виникло два усміхнених обличчя, моє та Беркута: - "Ви щось сказали?" – І не витримала душа поета, шофер почав в паніці заводить машину, дивлячись кудись нам за спину, а там стояла Марія. З третьої спроби двигун завівся, і машина зникла в темряві найближчої вулиці. І вже ніщо не ставало на заваді тихо та весело розмовляти, хто прихилившись до машини, а хто й присівши на байк. В моїй голові, в моменти коли розмова починає вестись всім загалом, починали виникати різні думки, як правило в намаганні вийти з насиченого фону спілкування. І гомін стих, ці люди вже добре мене знали.
"Дежавю..." – тихо мовив, показуючи чашечкою кави по – перед себе. – "Дежавю, Полковнику, - відповіла Оксана, у нашій компанії не було нормальних людей, і ненормальність всіх і кожного давно не викликала подиву. – Там готель." – "А ще, що?" – "Клуб "Асторія". – "От вам і дежавю... Марія я тобі обіцяв танц пол в клубі?! Ось і нагода виконати обіцянку." – Марія з Оксанкою почали заперечувати, мовляв і пізно, і всі втомились, та я нічого не слухав, вони обидві не позбавлені скромності, і вміли бути вдячними. Та я нічого й слухати не хотів, і тільки зауваження, що вони не так вдягнуті, змусило прислухатись до їх слів. – "Скільки потрібно часу, щоб переодягнутись?" – "Дві години, разом з дорогою." – "Отже, за дві години чекаємо тут, інакше викликаю патруль." – вдоволено і з усмішкою підтримала мій задум Ольга. Вона як і я вміла робити швидкі рішення, особливо, що стосувалось моїх друзів, які і для неї стали друзями.
Між нами та навколишнім світом поставлено запону не помітності, важко тут висидіти, відчуваючи на собі зацікавлені погляди. Люди проходили мимо нас на відстані кількох метрів, може менше, дивились мимо нас, і ми відчули себе наодинці з нашими обіймами і поцілунками. Уста Ольги швидко зігрівались під моїми поцілунками і давно вже не були холодними і без діяльними; дівчина відчувала як мені буде приємно, і все робила для цього.
Рівно за дві години Ольга подала знак сідати на байки, а коли появились фари машини, жестом показала в бік стоянки біля клубу, поставили байки так само – по обидва боки машини.
Попиваючи мартіні, слухаючи, приглушену Ольгою, музику, дивився на людей, дивувався їхній обмеженості в спілкуванні, в розмовах з дівчатами, хоч мене і важко здивувати, коробило від вульгарності нашої золотої молоді. І погляд відпочивав від споглядання двох закоханих пар – Макс і Марія, Оксана та Беркут. Вони тонули в поглядах один одного, тонули в коханні один до одного, і я тільки радів цьому, радів світлою радістю бо вже вірив у диво. Клубний танц – пол давно не бачив подібного дива. В великому колі, що утворили танцюючі та глядачі зі столиків навколо, танцювало всього дві пари. Макс та Беркут впевнено та граційно вели своїх партнерш в сучасному танці, не очікуючи від них такого – впевненості, гордої постави, яку не досягнеш кількома уроками – поглянув на Ольгу. Усмішка радості, теплого задоволення, освітила її погляд спрямований на них. Вона то добре знала, яке це відчуття коли сильні, впевнені руки партнера ведуть партнершу в запальному та швидкому танці. Відчуття польоту під звуки музики, і погляд закоханих очей, в яких вміщається весь світ.
Та коли заграли рокен – рол, не витримала душа поета. Під овації та оплески на танц – полі появилась ще одна пара. Тренування по капоейрі показали ще раз свій позитив. У мене розвинулось відчуття такту та ритму, і тільки легка корекція з боку Ольги, допомагала у виконанні самих складних елементів спортивного танцю.
Залу клубу розірвало від гучних оплесків, овацій, коли ми пішли в бік барної стійки. Нас чекало по порції мартіні за рахунок закладу. Відсапуючись та відмахуючись, ще вражені від свого вміння, Макс та Беркут вийшли на вулицю, щоб освіжитись і відпочити від голосної музини. Кілька хвилин ми ще пили та курили сигарети, коли по ногам пройшла хвиля холоду. Не дивлячись на руки, Ольга кинула на стійку бару розрахунок за випите, і першою побігла до виходу, грубо розштовхуючи танцюючих, за нею я, Марія та Оксана. Ми вибігли на високий ганок саме вчасно. Бліді, в передчутті сутички, Макс та Беркут стояли біля байків в оточенні десятка молодиків відповідної зовнішності та назви – гопота. Першою біля друзів опинилась Ольга, її усмішка могла сприйнятись за виклик, як і фраза: - "Хлопчики у вас проблеми?" – З кам'яним виразом обличчя, зайвим знаком напруги, поруч стала Марія, Оксана відтерла мене по далі, вона не могла знати про мої сили і вміння, а пам'ятала, що я не люблю бійки. Довелось протискуватись між ними, щоб стати поруч з Ольгою.
В результаті конфлікт з'ясувався інакше ніж думали. Марію знало половина Ірапеня, в старшому в групі вона впізнала свого знайомого; після короткої розмови перед нами, особливо перед Максом та Беркутом, ввічливо вибачились. Але настрій було зіпсовано, повертатись в клуб ніхто не захотів. А тому посиділи ще біля "Каштану" і роз'їхались по домівкам.
Потім ще два тижні напружених тренувань, лишились по – заду. Пізнавши силу дистанційного карате, пізнав і всю відповідальність за його володіння. Страшна штука, одним ударом, без особливої напруги внутрішніх сил, з живої людини можна було зробити котлету в кілька секунд. Пізнавши його силу, пізнав і відповідальність – чим більші сили, тим більшою має бути відповідальність, щоб не піддатись спокусі використати у власних цілях. Я вже бачив як Ольга змушувала огрядного патрульного танцювати на капоті машини стриптиз, тільки за те, що він виконував свої обов'язки. Я вже бачив чого варті мої сили, і чим більшою була спокуса протиставити силу хамству, тим сильніше я боявся вибухнути потоком енергії. Вже паралельно оволодів керуванням машиною, не відомо для чого, можливо, від почуття гордощів, коли прокочуєш містом на важкому джипі, під голосну музику з колонок, і бачиш як у людей повільно опускається щелепа до низу від подиву та захвату. До речі, права на байк та машину отримав протягом кількох днів, Марія просто використала одне з своїх знайомств.
Це припало на завершення моєї законної відпустки. Середина березня. По заду лишилось гучне святкування восьмого березня, наслідком якого була хвора голова після нічної гулянки на Українці, а потім в центрі. Ольга в перше бачила мене п'яного мов чіп, але, чомусь, сорому не було; і вона дбайливо лікувала від тяжкого похмілля, не використовуючи свої сили. Ми вирішили відпочити до початку травня, і виходить на дорогу в перших числах. У мене ще був час привести в порядок свої записи, і підготувати до редакції нову повість. Варто замітить, що зміни в організмі позначились і на розумовій діяльності. Писати стало у двічі легше, я вже не висиджував годинами перед монітором, в пошуках музи, сюжет, дії персонажів, ніби самі виникали в голові, мені ж лишалось все записувати; велика допомога надходила від Ольги, вона завжди була готова допомогти в обговоренні сюжетної лінії чи сюжетного фону.
Останні дві доби перед виходом на дорогу. Ці дні вирішили присвятить один одному, для друзів ми в астралі, телефони вимкнуто, весь одяг ... ми й забули де залишили. Тільки зараз я отримав змогу вийти з пожвавленого графіку, і трохи озирнутись в минуле, є така вада – робити хронологічний оберт назад, і переконатись, що не наробив помилок. Від самої поїздки в Одесу нас не полишала напруга, з кожним днем ми ставали ближчими один одному, ніби ріднішими. На сон відводилось тільки дві – три години, це при тому, що встигав і писати, і зустрічатись з друзями, а головне – лишалось багато часу на Ольгу. Може це й було поштовхом до більшого зближення, поєднання двох скалічених душ. А в моменти повного безсилля, виникало відчуття підйому граничної впевненості – ми разом, і це назавжди. Подібний душевний підйом відчув тільки раз в житті, та й то він був надто короткий. Я до сих пір не вірю в кохання, і всі сцени закоханих викликали у мене тільки цинічну усмішку, та якщо кохання все ж таки існує, то воно саме таке – кохати, так до кінця, до самозречення, відмови від власних переконань, від власних поглядів на життя, відмови від життя, в ім'я тої людини яку кохаєш. Вже мовчу, про, те, що кохання – це рішення; йог часто путають з закоханістю. Закоханість, первинне почуття до людини іншої статі, коли від цього почуття виривається серце, і так добре, коли ця людина поруч; кохання ж приходить значно пізніш, і така хитра штука, що може не прийти і зовсім. І рішення бути поруч з цією людиною за будь яких умов та обставин, це і є кохання; розділяти з нею всі турботи, радості та журбу.
Вся компанія зібралась на Українці. Це наша остання зустріч, свого роду прощання перед тривалою розлукою. Всі наші справи ще раз обговорено, для фінансової підтримки Оксани, вирішено, що вона буде кожного місяця знімати визначену суму з карточки Ольги. Це люди честі та совісті, і сказавши один раз "так" вони потім не скажуть "ні", тому й лишала Ольга одну з своїх карток. Тисяча гривен в місяць за редакцію моїх романів, не погана підтримка; з цієї ж картки Марія мала знімати суми необхідні для ведення моїх справ, тут теж довіра без зайвих слів і звітувань за кожну суму. З галявини ми мали виїхати на Варшавку, щоб потім перейти на Одеську трасу, Ольга хотіла почати пошуки саме з Одеси; в цьому їй варто довіритись. А я ж тільки прислухаюсь до своїх відчуттів. Легка ностальгія, під звуки музики з гітари, під розуміючий та сумний погляд Марії, під відчуття тепла від стегна Ольги – граючи на гітарі вона легко спиралась об мене, від цього по тілу йшла хвиля легкого збудження. Стосунки між нами, таки, стали більш теплішими та ближчими. Хоч і Ольга й далі нічого не відчувала, вона вже не була такою бездіяльною. Слухаючи голос Ольги, палив сигарету і дивився на вогонь. Поруч, за колом світла від вогню, тьмяно виблискували наші байки; в багажниках тільки саме необхідне – намет, каремат, спальник, кілька котелків, запас продуктів на тиждень, запас вже готової кави в термосах, сигарети, і ноутбук; на довершення кілька комплектів білизни і дві каністри з водою та паливом. Кредитна картка Ольги мала забезпечити нас всім іншим в дорозі.
Була глуха північ коли ми стали на Варшавці, це була ініціатива Марії провести нас до траси. Ми ще раз обговорили порядок виходу на зв'язок, кожні три дні, максимум п'ять, після чого Марія вже мала піднімати всіх на ноги. Ще раз обговорили питання про редагування моїх творів, і Оксана запевнила, що від завтра займеться; Марія тільки мала перевіряти готові тексти, вона краще всіх знала мій стиль, і займатись всіма юридичними питаннями. Потім ще раз обмінялись міцними потисками рук, шоломи на голови, пальці на клавіш запалювання, гулко ревнули глушники, на прощання кілька акордів з сигналки Ольги, і швидко фари машини зникли в задньому дзеркалі мого байка.
Покінчивши з своїми страхами, Ольга могла вже спокійно зайнятись обдумуванням нашого маршруту. Спочатку вона хотіла почати пошуки без сторонньої допомоги, але це могло затягнутись на надто тривалий час, вже потім домовились вийти в Одесі на клуб байкерів, і там постаратись з'ясувати місце перебування Антареса, принаймні, де його востаннє бачили. На її думку циганська пошта значно надійніша та швидша за Інтернет, при тому людина може й не знати, що її шукають.
Давно вже вийшло, що Ольга була ведучою, вона вказувала швидкість, інтервал, і першою повідомляла про всі не зручності на дорозі. Мені ж залишалось точно виконувати інструкції, а звичка до байка привела до того, що всі маневри виконувались цілком автоматично. І лишалось багато часу для відчуттів, прислухання до внутрішнього голосу, другого внутрішнього голосу, скоріш – тонкої матерії відчуттів на рівні емоційного сприйняття. Хоч через шолом, в якому постійно грала музика, гул двигуна здавався ледь чутним фоном, досить швидко цей фон і став манерою спілкування. Тут ще й давало себе знати тренування – п'ять, шість годин в сідлі, зміна в роботі двигуна говорила про власну причину – чи погана дорога, чи погане паливо, чи просто перегрів. Була ще одна манера висловлювати своє не задоволення – крім зміни тональності в роботі двигуна, він міг закашлятись на газах, ніби масло пішло не туди, або зробити спробу мене скинути коли я починав співати в повен голос – я вважаю, що в мене чудовий голос, хтось вважає, що йому місце в туалеті, щоб кричати "зайнято" тут наші погляди цілком розбіжні. Що ж в кожного свої уподобання. Байк не любив пісок та каміння, лісові стежини та круті підйоми і спуски брав з гордовитою впевненістю, ніби, з презирством, і тільки на рівній трасі його гул починав заколисувати, тільки тут він був першим. І вже це змушувало мене приймати більш гордовитішу поставу, навмисно розслаблено сидіти в сідлі, і гордовито проводить поглядом машини, що лишались по заду; на скутери і інші байки, особливо заводської зборки, з глушників випускався стовп чорного диму, як на мене не поганий вияв своїх почуттів. Після того, як я повірив в існування дива, повірив з більшою силою, що мій байк наділений живою сутністю, і кожна година початку нашої мандрівки тільки підтверджувала це.
Вже за кілька годин створилось враження, що Ольга поспішає в Одесу, ніби там призначено побачення. Я вже звик до її рішень, а тому не заперечував, ми тільки раз стали на трасі, щоб випити кави, випалити в спокійному режимі кілька сигарет. І знову рев двигуна, і посвист вітру. Потім вдалось кілька раз викурити сигарету, знявши шолом та одягнувши окуляри; під гул двигуна кілька раз покуняв, тільки міцніш вхопившись за ручки керма. Від байка, крім тепла двигуна, йшла тепла хвиля абсолютної довіри, яка дозволяла легко тримати кермо, і спокійно сидіти, трохи пригнувшись до баку; тепла хвиля братерської, дорослої опіки. Він ніби знав, що я не призначений для дороги, і тим самим виявляв турботу за мене; в дорозі може бути все, і я не раз благословляв тут мить, коли ми почули один одного. І великою вдячність була до Ольги, вдячність і довіра – вона передала пакет інформації тільки про сам байк та вміння їздить, на мій погляд цього достатньо.
В Одесу ми в'їхали о четвертій ранку, пророкотавши нічними вулицями, спустились по Дерибасівській в самий кінець, проминули пам'ятник де Рибасу, виїхали на вулицю, назви якої й не помітив. Ольга спокійно їхала на середній швидкості, ніби знала куди саме потрібно. Відчуття простору, орієнтації, доведені в ній до феноменальності. А ще за годину вона впевнено стала біля півпідвального нічного бару. Поруч входу тьмяно блистіло два байка.
"Тут можна відпочити, - в голосі Ольги промайнуло полегшення. – Веди себе природно, і нічому не дивуйся. І мовчи, хай тебе приймуть за мовчуна, ніж за говоруна." – Ольга знала моє захоплення байкерами.
В пів темній залі бару було малолюдно. За овальними дубовими столиками повільно пили пиво три байкера, два відчутно досвідчених, і один "кущ", так називали байкерів, що ще не мали власного байка, і тільки починали набиратись досвіду та знань. Нашу появу відмітили повільними поглядами, сюди люди з вулиці просто не заходили, а наш прикид говорив краще за будь які слова. За високою стійкою огрядна постать бармена, по череву, бороді, густому та довгому хайєру видно належність до байкерів. Добродушний погляд у наш бік, і знову спокійна робота в протиранні пивних бокалів з таким виглядом ніби це сама важлива робота в його житті. Затишний куток зали так і манив до себе, допомігши дівчині сісти за стіл, підійшов до стойки. Пиво ми пили тільки в компанії, а тому замовив по великій чашці чаю та по кілька бутербродів. Поки готувалось замовлення, звернув увагу на дошку оголошень. Звичайні "куплю – продам – обміняю – шукаю", а в центрі від сканована стаття з Інтернету, в ній говорилось про молоду байкершу по ніку Кьяра, і згадувалась її абсолютна перемога на гонках на виживання в місті Ірапень, Київської області; тут же було кілька якісних фото, з демонстрацією її кількох трюків. Стаття називалась просто "Кьяра вертається на дорогу" та вже цього вистачило, щоб зігрілось моє серце, дівчина повірила в мене, і нашу удачу в пошуках. Можливо, оголосивши таким чином про своє повернення на дорогу, вона хотіла змусити Антареса заявити про себе, а бо ж перемінити місце перебування, тим самим засвітившись на дорозі.
Розставивши замовлення на столику, бармен, коли помітив сигарети, тут же приніс чисту попільничку, я ж втомлено сів навпроти Ольги. Таким чином вся зала бару була в полі зору, як і вхідні двері, а за спиною глуха стінка – не люблю коли спина відкрита, це вже давно. Помітивши як Ольга обхопила чашку з чаєм, пригадав нашу першу зустріч, так само вона тоді обхопила чашечку з кавою. – "Втомилась, маленька?" – Вона тільки легко усміхнулась, ніби сонечко визирнуло з-за хмари. – "Це я мала б тебе запитати, Полковнику. Ті змагання повернули мені колишню впевненість, я вдячна тобі, що ти не відмовив. Тоді я жила дорогою, і тільки нею, - було видно, болючий спогад відбився на обличчі, - та зараз я не уявляю життя без тебе."
В затишній залі бару можна було затриматись на довго. Сюди не долинали вуличні звуки, сюди сторонні не могли зайти. В Одесі добре знають, що таке закриті клуби чи бари. Вже докладніше оглядаючись навколо відмітив чистоту зали, підлоги, натуральність обробки стін, тут мало, що говорило про належність бару до байкерського руху, ось тільки чисельні фото, і кілька макетів байків, старих та відомих на весь світ моделей.
Сніданок видався нам надзвичайно легким, а тому за бутербродами послідувало більш серйозніше замовлення. На мій подив страви були якісними, а розвинутий смак показав натуральність продуктів, крім того тут не було порівняння – якість – ціна. Не дивлячись на те, що Одеса – місто дороге – ціни тут були значно занижені.
"Бар тримають самі байкери, їм совість не дозволить завищувати ціни, потім же, самі ж байкери рознесуть бар ущент при зміні ціни та якості обслуговування. Бувають дні коли тут і пройти не можна, дим стоїть коромислом, і жодної бійки. Тільки тут ще можна зустріти байкера старої формації, молодь вже не та." – в голосі Ольги був сум. Вона права, байкери почали занепадати, зникала романтика і відчуття дружнього плеча, зникав потяг до дороги. – "Ти ж ніколи раніш не була в Одесі, тільки зі мною на Новий рік." – зауважив, маючи на увазі обізнаність Ольги в розташуванні бару. Тим часом бармен забрав брудний посуд, витер стіл, приніс кави. На моє зауваження Ольга тільки легко усміхнулась. Затишок кутка, тепло зали, розслабляли, очі самі заплющувались. Погляд бармена, добродушний та розуміючий, видно, що подібні ситуації тут часті, і справді можна було трохи подрімати.
За годину з вулиці долинув шум байкерів, на слух визначив два важких дорожники, по всьому в Одесі не давно був байконур, і деякі байкери вирішили затриматись в місті. Погляд Ольги на двері тільки підтвердив мій здогад. Двері важко рипнули, до зали зайшло троє байкерів. Звичний вже прикид, нема чого вирячатись на людей, я тільки відмітив серед них молоду дівчину. Вже був готовий знову заплющити очі, коли над собою почув голос: - "Полковнику? Тут, в Одесі?" – голос видався знайомим, коли ж підвів голову побачив знайомого, він назвався Чорним, і був серед нової рок – групи. Міцний, щирий потиск рук, з обов'язковим радим похлопуванням по спині, і за нашим столиком побільшало людей. Супутник Чорного пішов до стійки бару з метою там і сидіти, а дівчина сіла біля Чорного, по тому як вона сором'язливо тулилась до його плеча можна було зрозуміти їхні близькі стосунки. На столі появились келихи з пивом, відмовитись від пригощання – вияв не поваги, а за хвилину між нами повелась тиха бесіда.
"Де ви поділись, тоді взимку? Група Сатири стала відомою саме після гри Кьяри. Зараз група має власну залу для концертів, і виступає по всім нашим клубам. Виконують і свої власні пісні, і старий, добрий рок. – "Обставини, Чорний, обставини." – тихо відповів, я вже давно не той, язикатий як раніш, і волію більш мовчати, ніж говорити. Та ці люди, подібні Чорному, розуміють ціну мовчанці. Дорога вчить стриманості в спілкуванні, у виразі своїх почуттів; та коли настає час розвагам, небу стає гаряче.
Спільна мова між людьми з подібними поглядами на життя, знаходиться швидко, йде повільно, і час, ніби в покору цьому відчуттю, спливає повільно та спокійно. Обговорили останній байконур, Чорний пожалкував за старими байкерами, що вийшли з дороги, за насиченням молодої парослі, що просто не розуміє, а тому не приймає старих правил, звичаїв, і агресивно насаджує свої погляди на життя. Дівчина Чорного, в протилежність йому мала нік Біленька – сама вся біла, від волосся до кінчиків пальців – молода та зелена, не втрималась в своєму дитячому захваті, і запитала в Ольги: - "Ти та сама Кьяра, що виграла всі три заїзди в гонках на виживання?" – і вже задавши запитання, засоромилась, і заховалась за плечем Чорного, зайві запитання тут не в пошані. Ольга ж тільки розуміюче усміхнулась, молодий, чистий, світлий вогонь в молодшого покоління тільки вітався. – "Так. – коротко відповіла, і ця щира та коротка відповідь була щирішою за будь яку похвальбу. – Мені було необхідно згадати, чого мене вчили." – Розуміюча усмішка Чорного. І ми запалили по новій сигареті, пригадуючи своє навчання, розбиті байки, минулі аварії – мені в цьому повезло – і розбиті байки. Між мною та Чорним пройшла швидка хвиля більшого розуміння, що знімає грань між мало знайомими людьми.
"Що ж тебе власне потягнуло в дорогу, Полковнику?" – з цими словами він витяг з сумки знайому книжку – "Рівноважники" з моїм родовим прізвищем, батькове було в документах, під ним проходив на роботі, нік тільки для друзів, родове прізвище давно хотів прийняти, ось тільки зараз заявив про себе таким чином. – "Причина тільки одна, - і показав поглядом на Ольгу. Вона відповіла поглядом повним тепла, вдячності, і ще чогось такого, що змусило моє серце забитись сильніше. – А тебе, Чорний?" – тут не запитувалась про причина появи ніку. – "Я народився на байконурі, і гріш мені ціна, коли б не жив дорогою. Батьки показали її вади та переваги, я вже сам дійшов до висновку, що дорога – це життя – але необхідно мати щось за плечима. Потужні байки, паливо, все інше, не падає просто з неба. У мене за плечима три інститути, зараз займаюсь машинами та байками, мережа СТО, центральний офіс в Києві, і живу там. Вісім місяців я пашу як вол, щоб інші чотири просто жити... – Чорний запалив сигарету, по його жесту бармен приніс нову порцію кави на всіх, і замінив повну попільничку. – Я тричі цілувався з панею в чорному савані та косою за спиною, двічі лікарі ставили на мені хрест... Але мене все рівно тягне в дорогу. Зараз ти вже добре розумієш, це все цього варте. Хоча, мене все частіш тягне в інший бік, думки про відпочинок не дають спокою." – "Ти ж ще молодий?" – я справді, щиро вважав Чорного не на багато старшим за себе. На мої слова він тільки усміхнувся, і, випустивши хмару диму у стелю, відповів: - "Мені далеко за сорок, Полковнику, і причина не вік." – Дівчина була причиною, ось вона сидить поруч нього, довірливо прихилившись до сильного плеча.
Чорний запалив нову сигарету, відкинувся на спинку лавки. Від нього йшла відчутна хвиля спокою, надійності, людини впевненої в своїх силах, гордовитої впевненості, і молода дівчина, палко закохана в цю людину, з абсолютною довірою до нього, і вірою в диво, дитячою вірою. Між ними давно встановилось тремтливе, тендітне, водночас міцне єднання двох душ та помислів.
Чорний був легендою всіх відомих автотрас де тільки лунав гулкий рев байкерського клину. Там де вони проходили всі машини намагались зійти на узбіччя, щоб тільки не заважати, і зайвий раз помилуватись рівним построєнням, юними та відкритими обличчями, замилуватись потужними машинами. Тут не було місцю брехні та зради, тільки люди щирі серцем, відкриті всім вітрам, могли відчути свободу, побачити відкритість горизонту і білу полосу як його окрасу.
Ми залишили затишок бару коли на дворі був давно білий день, в подібні моменти губиться відлік часу, і все минає як приємний сон, і тільки відчуття поєднання світлого, лишає слід в душі на тривалий час. В повільній розмові, не називаючи ні імен ні людей, ні події, Ольга з'ясувала де останній раз чули про Антареса – пів острів Крим. Вирішили зупинитись в Одесі на одну добу, відпочити, походить по узбережжю моря, провести огляд машин. І зупинились в дорожньому мотелі, його тримав старий байкер, і його широка усмішка, ніби він нас давно знав, була запорукою доброго відпочинку. Мотель стояв біля селища Чорноморське, в ста кілометрах від самої Одеси; до найближчого селища – Котовськ – пів сотні кілометрів. На байку дрібниці. А як тільки стали на квартиру, з'явились нові знайомі, а за ними і запрошення на вечірку в честь святкування дня народження. Святкування призначалось на завтра, а, відпочивши, вирішили мотнутись вдвох в Котовськ, купити щось до столу, і собі на добу.
Саме в цей час і трапилась зустріч. Одна з тих, на яку не чикаєш, а коли вона відбулась, не знаєш чи радіти. Зустріч, одна з тих, які не дають цілковито порвати з своїм минулим, яким би воно не було гірким; одна з тих, які не дають викреслити з пам'яті людей, яких і, здавалось би, забув.
Ми отоварювались в "Фуршеті". Компанія юних, зовсім юних романтиків з гітарою за плечима, що всмоктали з молоком матері потяг до світлого, що засинали під пісню Арії "Потеряний рай" запросили нас, незнайомих людей на свято, де на чотири горла тільки шість літрів пива, і легка закуска, і вони це вважали цілком достатнім, щоб відпочити та повеселитись під гітару; тут головне не кількість випивки, а з яким настроєм збираються люди. Ми добре пам'ятали свою власну, бідну, юність, а тому й вирішили порадувати чотирьох романтиків і якістю дорогого вина, і якістю закусок.
Вибираючи вина, обговорюючи переваги та недоліки кількох сортів, уважно і делікатно обминули молоду жінку з дівчинкою. І почув у спину вражений голос, знайомий, але давно забутий: - "Влад!" – Я вже й забув, що мене так звати, більш відомий в своєму колі під ніком свого персонажа. Молодою жінкою виявилась моя ... давня подруга, друга дружина Сашка. Після смерті Ярославни він був сам всього пів року, його нову дружину, його рішення, спочатку прийняв з не зрозумінням. Вже потім дійшло – йому було необхідно про когось піклуватись, а Лена в добавок його кохала на той час. Вони разом прожили два роки, коли Сані не стало. Вона й ховала його. Спогади, болючою хвилею вони пронеслись по свідомості, змушуючи мене прийняти скромне, під страхом відмови, запрошення на каву. Колись ми вважались друзями, але вона не зрозуміла, чи не витримала цього, і в один момент наші дороги розійшлись після роковин по другу. З тих пір я її не бачив, і мало коли згадував.
Якась тепла хвиля змусила мене прийняти це запрошення. Відступив тільки крок назад, взяв за руку Ольгу, і представив її Лені як свою дружину. Винагородою цьому була її тепла усмішка, і сильний потиск руки в момент звичайних фраз про приємність знайомства. Ми взяли до кави солодощів, для малої та для себе, пляшку "Кагору". А біля супер – маркету Лена не відмовилась сісти до Ольги на байк, малу ж, після дозволу байка, посадив поперед себе.
В цій квартирі нічого не змінилось, в залі, в нішах книжкової стінки, стояла апаратура куплена власне Сашком. В цей вечір було багато спогадів, ми сиділи, як в давні часи, на кухні, пили "Кагор", і палили сигарети. Ольга бавилась з малою в залі. Болісними, ой які болісні, були ці спогади. Спогади навчання дружити з людиною іншої статі, дружити, а не кохати; спогади коли обривалось серце від згадування першого друга. Початок нашої дружби припав на розрив з моєю першою дружиною, стосунки Оленки та Сашка я вважав ідеальними, як раніш Ярославни та Сашка; а після його смерті ми особливо зійшлись. Мій розрив у мене, смерть Саньки у Лени. Тут все було зрозуміло без слів, і зрив дружби, ми пояснили вибухом гормонів, і тільки. Це була дика суміш дружби і бажання кохати. .. Потім моє повернення додому, важкий стан матері, коли відчуваєш своє безсилля, і кличеш на допомогу друга, а він... він просто відмовляє, мотивуючи своєю завантаженістю в роботі та побуті. Так, у мене високі вимоги до друзів, чесність, повага, відданість дружбі – це тільки основа. Та коли друг тільки обмовиться, що в нього проблеми – не біда – всі мої власні проблеми стають не важливі, і до того моменту поки я не допоможу другу. Вимагаючи від друзів, вимагаю ще більшого від самого себе в ставленні до них самих. Це важко зрозуміти, і тільки Марія зрозуміла, та їй то не дивина – вона моя названа сестра. Лена ж до цього далекою тоді була – дочка, власний бізнес. Та саме це й було причиною нашого розриву. На роковини я відчув це, саме тоді почав відчувати свої сили, і роковини мені здались показухою, виставою. Так було боляче, гірко, що я пішов ще до того моменту коли люди почали сідати за стіл. – "Я й досі не знаю, чому ти так швидко пішов?" – "Важко пояснити, багато часу минуло." – І це була не правда. Відчуття показухи, зради пам'яті мого друга – Лена тоді повідомила, що зійшлась з нашим же знайомим, просто від того, що вона не могла бути сама. Не приховую, у мене були ті ж самі думки. Лена мені подобалась, але в мене були відчуття до неї більш світліші, ясніші... Хоча, що вже зараз говорити? З тих пір минуло п'ять років, і не варто ворушити мул минулого.
Пізньої ночі ми повернулись до мотелю. У важкій задумі забув, що Ольга ведуча, і повів на узбережжя моря, де ми довго стояли, тримаючи один одного в міцних обіймах. Все було зрозуміло й без слів, їхній час не настав, та між нами почало пролягати розуміння один одного іншого значення, коли потяг зболілої душі зрозумілий через міцний потиск ніжних пальців, чи через теплий вогонь чорних очей. І знання, що погляд, сповнений ніжності та уваги, призначений тільки тобі, змушував бідне серце битись сильніше, а розірвану душу - шукати своє шмаття, для нового життя. А на дворі мотелю, де були стоянки для байків, витираючи хромові частини від піску, тихо ділився своїми спогадами. Говорив ніби сам із собою, є така звичка, та у відповідь відчув теплу хвилю співчуття, заспокоєння. А в номері на мене чекала радісна та рідна Ольга, гаряче обтирання, і її ніжні обійми. Вона не відсовувалась коли притискався до неї холодним тілом, навпаки, намагалась зігріти своїм теплом, і заховати змерзлі руки там де тепліше. На мій жаль наші любощі і далі лишались односторонніми, але Ольга вже не була такою бездіяльною, вона добре знала як мені зробити добре. Я лестив собі, хоча про себе знав ще одну причину такої поведінки – Ольга вбирала в себе позитивну енергію випущену в момент найбільшого задоволення, і знала як зробити, щоб отримати добавку. Що ж, я не проти. І хай я ранком довго не можу підвести голови, і тільки після чашечки кави мені стає легше, відчуття того, що Оля поруч мене почувається щасливою, надавало сил.
В мотелі затримались більше ніж на добу. Святкування закінчилось надто пізно, і сонними виходить на дорогу, Ольга не ризикнула. Та вже наступний схід сонця ми зустрічали на дорозі в напрямку Херсону. По розрахункам Ольги там мали бути або опівночі, або ранком наступного дня.
В мареві чистої траси, в світлі сонця, що тільки починало свій хід, перед моїми очима виникала біла полоса, вона вривалась в мою свідомість, гіпнотично притягувала до себе, і небу ставало гаряче від власного відчуття свободи.
Горів асфальт в навушниках шолому, горів асфальт під колесами потужного байка, і душа рвалась на зустріч відчуттю повної свободи. Чотири колеса везуть тіло, а два – душу. Мені здалось, що в байка виросли крила, і чистий горизонт відкрив свої обійми…
ЕПІЛОГ
Пів року блукань по всім трасам України. Пів року ночівель просто неба, на розкладання намету просто не лишалось сил, до того ж весна на півдні України приходить значно раніш. Добре відпочивати під відкритим небом, коли на плечі заколисуюче дихає рідна тобі людина. А чого були варті наші любощі, пізніми ночами, або рано в ранці, коли ще роса на траві, і мій переможний крик луною розноситься по степу.
В Криму Антареса не знайшли. Чутки повели нас на Полтаву. Круті дороги, перевали, коли вода замерзала в системі охолодження, коли на останніх краплях палива доходили до заправки. І завжди поруч Ольга. Ясний погляд її чорних очей не давав приводу для смутку під час перевтоми, чи коли кілька раз слід Антареса обривався. На трасі ходили різні чутки.
З настанням сезону на дорозі часто зустрічались банди байкерів. Інколи доводилось ночувати разом з ними, авторитет Ольги, знання старих звичаїв, правил, а то й просто, моя масивна постать у неї за спиною, робили відпочинок спокійним.
Після Полтави нас знову занесло в Крим. Відомо вже, що Антарес вже як пів року не король траси, останні змагання він виграв, але відмовився від цього звання мотивуючи це своїм віком, і бажанням відпочити.
Наші ночівлі під відкритим небом, невдачі, радості і виснаження після дороги; переміни погоди – від спеки до зливи, коли доводилось ховатись під наметом, ховаючи і свої машини, надзвичайно зблизили нас. Інколи Ольга дивилась на мене так красномовно, її устонька починали ворушитись, ніби вона хоче сказати щось важливе, але те саме щось, не дає. Моя душа, зігріта та обласкана, співала пісну кохання та любові, мої груди розпирало бажання прихилити небо до ніг коханої дівчини, ось тільки бракло слів. Ось коли жалкуєш про брак красномовства. Всі відомі слова здавались стандартом, а моє серце говорило інші слова, більш прекрасніші.
Ми стояли на перевалі. В низу на горизонті бушувало море. Ми знову в Криму, і нам відоме точне перебування Антареса. Район Медвежої гори. Саме зараз, коли за кілька годин ми зустрінемо цю людину, у мене виникло вагання – чи варто його зустрічати. Адже всі почуття у нас проснулись, лишається тільки озвучити їх...
Недопалок сигарети кинуто далеко за край урвища. Кілька кроків, що зараз розділяли мене від Ольги, були важкими, та це були кроки рішення. Наші погляди пересіклись, руки самі знайшли одна одну, і її довгі пальці опинились між моїми.
"Олюня, я ... кохаю тебе! – через силу проковтнув ком в горлі. На мить здалось, що ці слова мають бути іншими, але рішення прийнято, відходу назад нема. – Я багато раз говорив ці слова, та зараз вони саме ті, які необхідні. Життєво необхідні. Для мене, для нас! Ти повернула мене до життя, навчила кохати, кохати так, як ніколи в житті я не кохав! – Я відчував на щоках сльози, мені бракло повітря, але змушував себе говорити. – Мені тридцять чотири, я не знаю скільки ще мені написано на роду, та я хочу прожити ці роки тільки з тобою. Ти знаєш мене краще, ніж я знаю сам себе, і, може розумієш, краще. Я кохаю тебе, більше власного життя хочу, щоб ти була щасливою. Виходь за мене..." – Трикляте косноязиччя, на устах Ольги виникла усмішка. Ну, не вмію я говорити красиво і вичурно. – "Милий мій Полковнику, мені не вистачало саме цих слів, за тебе говорить твоя душа, та серце, і справа не в красивих словах, і саме в тому, що вони сказані, - дівчина стала впритул до мене, вся її тендітна фігурка тягнулась до мене. В її очах було все. – Я кохаю тебе, Полковнику, кохаю як свого чоловіка, як свого рятівника, як свого повелителя, як свою другу половинку. Саме ти надав мені новий сенс життя, дав себе, свою душу мені, ще тоді, зовсім мене не знаючи. І встояв перед всіма випробуваннями. Я буду твоєю дружиною, Полковнику! – Стоячи на краю урвища, і не помічаючи його глибини, ми обоє плакали навзрид, захлинаючись сльозами радості та повного очищення від власного минулого, наші душі співали в унісон, наші серця бились разом, синхронно починаючи відлік нового життя. Світ здавався таким прекрасним та чарівним, і пташка в кущах оспівувала весну та тепло саме для нас. Нам бракло слів, бракло дихання, бракло сил, і ми знаходили підтримку один в одному, спираючись і балансуючи над прірвою. Трусились ноги, трусилось все тіло, коли важко спираючись один об одного стали біля своїх машин. Над нами світило надзвичайно яскраве сонце, і небо, синє – синє, вражало своєю глибиною та чистотою, як очі коханої, вони світились тільки теплом, сяйво, блиск і щастя замість холодності та цинізму. Ольга принишкла в моїх обіймах, на щоках повільно висихали залишки сліз. Зараз ми відчували один одного більше, ніж будь коли. І по її побіжному погляду в бік моря зрозумів, що її турбує зустріч з Антаресом. Це була як скалка в серце, ми обійшлись без його допомоги, для чого ворушити минуле, адже це все вже не важливо. – Важливо, коханий, важливо, - Ольга добре читала мої почуття. - Крапки поставлено, лишається одне, відкрити в мені всі мої сили, це може зробити тільки Антарес... Повір, коханий, це важливо для мене самої, вже не говорю про тебе." – Ольга добре мене знала, знала, що не відмовлю. – "Добре, кохана, дай ще кілька хвилин..."
Кілька хвилин затягнулись на годину, мені було важко випустить з своїх обіймів дівчину, і під різними приводом тримав на руках, затримуючи вирішальну поїздку. Вона вміла настояти на своєму, були сутінки коли зупинили машини біля простої мазанки, великий двір, в центрі, як пам'ять минулому, старий "Харлей Девідсон", на лавці біля будинку сидів чоловік.
Він не повернув голови на шум байків, і на те як ми зайшли у двір. Підходячи ближче відчував всю свою біль за пережите Ольгою, біль і ... але для чого все? Це вже не той славетний та гордовитий Антарес. Він своє віджив.
"Я чекав на вас! – голос був по старечому глухий, та в ньому ще відчувалась колишня сила. – Не в добрий час, Кьяро, ми розійшлись." – "Ти мав знати, чим все закінчиться, і лишив мене помирати на дорозі. Для чого ти дозволив, щоб наді мною знущались?" – в голосі Ольги був надрив, на долоні стрибав файєр – бол. – "Всьому виною мій проклятий егоїзм, дівчинко, я бачив твою силу, але розумів, що не витримаю всіх випробувань, які ти маєш принести тому, хто тебе покохає. Коли помітив твої сили, від страху я забув про кохання до тебе, забув, що ти кохаєш мене... Я не хотів, щоб ти дісталась ще комусь, а тому й приспав твої сили, і навіяв ту бійку на узбіччі." – "Ти хочеш сказати, що мене ніхто не ґвалтував? А побої в лікарні, висновки мед – експертів?" – "Вони всі були під контролем. Коли ти відкрила в собі інші сили, довелось терміново тікати, ти могла помітить за собою моє спостереження." – Слухаючи розмову, не прислухався до слів, мені було достатньо самого відчуття свідомості старого байкера. Він віджив своє, і сили його вже не ті. Тут спрацював ще один фактор – Ольга була не тільки дівчиною – долею, дівчиною – випробуванням, вона ще несла за собою удачу, удачу тому, хто буде вартий її кохання. Антарес цього не знав, а тому й не витримав знання про перші два фактори. Я ж тільки зараз зрозумів, та на це вже не варто звертати уваги, кохання Ольги вартісніше птаха Фенікса в клітці. – "Ти приспав мої сили, тобі їх і розбудить." – "Я не я маю їх будить, а людина, що прийняла тебе, людина, яка покохала тебе такою яка ти є. Прощайте!"
Ніч як ніч першої близькості. Ніч повна втаємничених слів кохання, тихого шепоту, пристрасного дихання. Ніч кохання. Кохання ніч. Відкриті обійми, широко розплющені очі, і в темряві вони здаються зірками, як і голос коханої – співом ангелів небес. В вікно спальні обережно зазирає повний Місяць. Знічений, засоромлений оголеними тілами, він не може заховатись за хмарину, змушений бути німим свідком палких обіймів, палких пестощів, палких поцілунків. Ніжне, кохане, пристрасне тіло дівчини, дівчини з небес, дівчини – мрії. Ось якою зараз була Ольга. Для нас все було ніби в перше, і перші палкі поцілунки, і перше пізнання тіла один одного. Тягуче повільно, повільно тягуче, наш танок кохання вів у світ нового, всього нового. Нових вражень, нових відчуттів. І перше єднання, під тихий стогін та шепіт "коханий, милий мій" і повільне гойдання, падіння та злети, і приглушений зойк, приглушений подушкою стогін, і абсолютне щастя в наших ніг.
Коханий! Кохана! Співають ангели небес, і тихий шепіт на плечі, як спів пташок у надвечір'ї...
8 жовтня. 2009 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=371417
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 17.10.2012
Епізод шостий.
Як і в ранок приїзду в Одесу, так і в вечір від'їзду, погода зіпсувалась. Мокрий сніг попадав на обличчя, і не приємно холодив тіло. Ольга вже не так сміливо виставляла своє низьке декольте, та й вона сміялась над пасажирами, що ховались від вітру кутаючись в коміри пальто та шуб. Наче знайома провідниця перевірила квитки, і вже не професійним голосом привітала зі святом; наче знайоме купе, в якому приїхали сюди. Остання думка знайшла підтвердження, а з нею і перша. Змовницьки усміхаючись, Ольга тихо мовила: - "Зараз перевіримо як тут прибирають купе, - зробивши паузу полізла рукою в щілину між полицею та стінкою вагону. І за хвилину переможно мовила: - Так і є, погано прибирають." – під сміх виставила на стіл пляшку шоколадного лікеру. – "Ти наче знала, що будемо вертатись цим потягом?" – "Забуваєшся Полковнику, з ким маєш справу?" – з іронічною гордістю мовила Ольга.
Ми приїхали в Одесу тільки з одною сумкою – рюкзаком, а вертались до Києва з двома, в другій були покупки та дарунки друзям. До мене тільки сьогодні ранком дійшло, що Ольга не була на двох головних ринках Одеси – Привозі та Староконному. І ми від самого ранку встигли обидва обійти, не жаліючи гроші на дарунки один одному та собі, а знаючи про друзів, їхні маленькі мрії, Ольга з постійним бажанням нести віру в дива, накупила подарунки кожному з нашої маленької компанії. Хоч вона й не знала ні Оксани, під моїм власним ніком – Ксена, дочки Марії, ні її чоловіка Володі, відомого і в Одесі під гордим ніком – Беркут – Ольга знала їх по моїм розповідям, для неї було достатньо, щоб знати поривання та мрії кожного. Собі ж ми накупили кучу нових та старих книжок, дисків, різних маленьких дрібничок, як пам'ять про цю поїздку, визначну для нас обох поїздку.
Потяг давно почав вистукувати свою пісню дороги. Провідниця давно вже ще раз перевірила квитки, її молода помічниця, роздаючи постіль, кинула у мій бік досить звабливий погляд, а в наступну мить мало не впала в коридорі. Ольга вперто захищала свої права на мене, при ній лишалась її холодність та байдужість до чужих людей, своїми вона вважала мене та мою компанію. Давно покінчено з легкою вечерею, давно обтерлись вологим рушником, і Ольга, по звичці підігнувши під себе ноги, сиділа в кутку купе на полиці тримаючи мою голову у себе на стегні. Навколо нас приємний пів морок, і саме в такі моменти відчуття повного щастя стукає в серце, зігріває розірвану душу, і відчуття наростаючої цілісності внутрішніх поглядів на життя щемливою хвилею прокочує по тілу. Вже засинаючи пригадав слова оракула стосовно радості – вдень дзвонила Марія. Повідомила, що мій роман прийнято до видавництва, спонсор погодився на її умови фінансування нашого проекту. Ми домовились про це поговорити детальніше по моєму приїзду в Ірапень.
Київ зустрів пронизливим вітром та холодом. З першої ж хвилини на платформі, поки я зручно влаштовував сумки на спині, помітив як Ольга щільніше запахнулась в пальто. І тут же майнула думка і бажання по швидше опинитись дома. В цю ж мить поруч мене виросла кремезна фігура чоловіка. – "Таксі, куди їдемо?" – "Ірапень, четверта лінія." – "Двісті гривень, і поїхали." – Я вже був готовий відмовитись, ті гроші, що брав сам, давно скінчились, і витрачали гроші Ольги, мені й так соромно. Не встиг додумати до кінця, як Ольга твердо мовила до шофера: - "Поїхали." – і кинула у мій бік один з своїх поглядів не вдоволення. Питання про фінанси доведеться відкласти на пізній час.
За півтори години ми були дома. Кинувши речі в своїй вітальні, Ольга в першу чергу кинулась до ванної, лишивши процес розбирання речей на пізній час. Мені ж лишалось тільки втомлено сісти в крісло. Відчуття затишку нахлинуло з великою силою, тут був мій дім, тут живе моя дівчина, і моє місце тут. Від згадки про Ольгу по тілу пройшла тепла хвиля, це вона була причиною того, що я зараз сидів зовсім без сил. Це вона була виною того, що серед ночі налякані пасажири вискакували до коридору, зачувши від дальнього купе протяглий крик, подібний до крику Тарзана. І бідна провідниця бігала з'ясовувати причини крику, а потім пояснювала, що людині приснилось нічне жахіття, а ми тільки радісно усміхались, вина цього переполоху лежала на наших плечах.
Чистий після купання, коли допомога Ольги вже не здавалась такою байдужою, а її руки змушували вигинатись в хвилях задоволення, в чистій, накрохмаленій постелі, почувався мов в раю, і на плечі Ольга, ніжна, тепла та рідна. Хай її тепло і ледь відчутне, від неї не йшла хвиля байдужості до мене.
Полудень наступного дня, в таку пору я вже давно на ногах, та тільки не зараз. Блаженна втома нічного танку любощів ще й досі не давала підвести важку голову з тугого стегна дівчини. Цього разу ми перевершили самих себе, і зараз наступила реакція повного безсилля. Дзвінок телефону, він не сприйнявся погано, дзвонила Марія, і за хвилину її голос: - "Полковнику, вітаю з Новим роком!" – вона добре знала коли ми приїдемо, і коли можна телефонувати. – "І тебе зі святом, як відсвяткували?" – "Добре, - в слові Марія змогла помістить жест хворої голови. – Зараз граємо в гру ноги вище голови." – Ця гра була мені знайома, але їй не місце в нашій компанії. – "Є пропозиція поїхати на Українку." – Ольга радо погодилась, з усмішкою кивнувши головою. – "Мабуть не вийде, ми трохи вибились з бюджету, і машина Макса там не проїде." – Слова про фінанси покоробили. – "Я не питаю, чи у вас є за, що їхати! Я питаю, чи поїдете, інше мене не хвилює." – Через коротку паузу в якій Марія питала у своїх згоди, вона відповіла: - "Так, ми поїдемо." – "За дві години чекайте." – і натиснув клавіш відбою. Не відомо звідки відчув прилив сил, напевно свято місце не буває порожнім – на місце від негативної енергії прийшла позитивна – почали швидко одягатись, Ольга була швидшою і побігла в гараж прогрівати машину. В багажник полетіли скатки каремату, старі ковдри, шампури та сокира, на заднє сидіння поклали гітару, підсилювач та колонки.
По дорозі заглянули до "Фуршету". Натрапили на святкову акцію на пиво, і взяли ящик; туди ж в корзину, дві кілограмових упаковки маринованого шашлику, чотири нарізних батони, нарізку сира, ковбаси, кілька пляшок вина. Складаючи покупки помітив в багажнику чотири каністри, кожна перев'язана барвистими стрічками. Тут же мені відкрилась інша Ольга, ще перед поїздкою попіклувалась про дарунок Максу, так я познайомився з іншою Ольгою, передбачливою та трохи пустотливою.
Перші акорди твору Бетховена "Токата номер шість" розбудили всіх сусідських собак. Такий сигнал був на машині Ольги, і не раз був причиною іронічного сміху, а зараз тільки добродушного – з будинку Марії вискочили Макс, Беркут, побігли до воріт, швидко розчинили і показали де стати. Ольга лишилась біля машини, а я з пакетами зайшов до кухні, вона така велика та затишна, що в інші частини будинку гостей і не тягнуло. Не один вечір ми просиджували тут за келихом пива, в тривалих веселих розмовах та суперечках. Марія та Оксана звільнили стіл під пакетами.
Ольга була абсолютно права, коли вибирала подарунки до свята кожному з наших друзів. І Марія, і її діти, всі вражено – розчулено усміхались і дякували, а Макс вибіг у двір після короткої фрази Ольги йому на вухо. Потім з двору донісся крик, кликали Беркута, а за хвилину вони обоє зайшли до кухні згинаючись під вагою чотирьох каністр з бензином, ще й Макс тримав сумку з різними дрібницями до машини, з якої визирав червоний конверт в якому були талони на сто літрів бензину. Слів подяки було так багато, що Ольга була змушена сором'язливо опустить очі, я ж тільки мовчки радів радості друзів, смакував запашну каву, і радів тому, що я можу ще дарувати радість людям.
Засніжена галявина під дивною вивіскою, по всьому дорожній знак про населений пункт, "Українка", давно не чула такого веселого гегвалту та сміху. Поки дівчата розчищали сніг для пікніка, хлопці притягли кілька сухих деревин і по великій охапці сушняку, цього всього на довго вистачить. Поки Марія та Оксана готували бутерброди, а ми розпалювали багаття, Макс готував шампури нанизуючи на нього соковите м'ясо, Ольга налаштувала гітару, сидячи на каністрі з водою, тихо грала зарубіжні рокові композиції. Беркут, людина захоплива та постійна у своїх почуттях до молодої дружини до друзів, тут же підсів, і зачудовано почав розпитувати про гітару, що дівчина вміє грати, і питав чи знає ту чи іншу композицію. Ольга тихо відповідала, радісно жартувала і ловила мій погляд, тепла хвиля радості, легкої іронії – адже вона то добре всіх відчуває – линула до мене з її чорних очей.
Під впливом Ольги суміш пива, вина не позначалась на нашому настрої. Шашлик, запечений власне Максом – спеціалістом в цій сфері – пішов на ура, і його не було мало, все йшло добре, нарізка, бутерброди, і під веселі розмови, легкі суперечки під час обговорення ліній нового мого сюжету, серед цих людей не було таємниць, всі вони відкриті чисті душі, і погляд Марії, мудрий та відкритий, такою вона могла бути тільки зі мною. А потім, коли над галявиною залягли тихі сутінки, з шашликом було покінчено, з колонок полинули гітарні перебори. Вони налаштовували на мінорний лад, я бачив як Беркут турботливо вкрив ковдрою дружину, як вона довірливо схилилась йому на плече, така ніжна і лагідна, але тільки для нього; так само як Марія – для Макса, як Ольга для мене. Для інших... ці дві дівчини могли здатись фуріями, особливо коли було необхідно допомогти друзям, чи захистить. Не даремно Ольга надумала, щоб Марія була моїм тренером.
Це вперше в компанії я потай не відчував себе зайвим. були такі моменти, коли ми сиділи на цій же галявині, і Марія була під плечем Макса, Оксана під плечем Беркута, і тільки я був самотній. Але озлобленості, зависті від присутності чужого щастя не було, тільки радість, що е ще любов та теплі почуття. Зараз же, зараз я відчував тепло стегна Ольги, вона легко спиралась об мене, сидячи на каністрі. І, ніби відчувши, загальний стан, важко вдарила по струнам, починаючи грати в повну силу. Ольга співала найвідоміші композиції наших улюблених груп, ці слова не раз ми самі намагались виконувати, але подібного виконання не чули жодного разу. Виконання на повну силу, з повною віддачею. І вперше я наважився приєднати свій голос коли співала Ольга, а потім наважився заспівати під її акопонемент, і в перше я не збився, не переплутав слова, що назавжди закарбовані в моєму серці.
Свежий ветер избранных пьянил,
С ног сбивал, из мертвых воскрешал,
Потому что, если не любил, -
Значит, и не жил, и не дышал!
Далеко за північ ми вертались з пікніка. Позаду лишилась швидка розмова з Марією стосовно тренувань зі мною. Мій друг, моя названа сестра, вона давно відчула дивну силу Ольги, і зростання моїх сил, вона ніколи не задавала зайвих запитань, погодилась зі мною тренуватись. І тільки в теплому затишку нашої вітальні, коли вже Ольга допомогла мені скинути верхній одяг, дія алкоголю догнала мене, ще вистачило сил ловити руки Ольги коли вона мила мене, а тільки я прийняв горизонтальне положення, було сил тільки вткнутись дівчині під руку і тут же заснув.
Робочі будні. Вже не таке ставлення до роботи. Я як і раніш першим стрибав на машину, і працював до мокрої спини, до тремтіння в ногах. Але все частіш, замість того, щоб теревенити з Вітьком, я замикався в собі; тихо сидів в кріслі, і частіш в руках не книжка, а КПК, подарунок Ольги. Я поспішав зробити чорновий нарис нового роману, і хотів до виїзду на дорогу, перекинути його на комп'ютер. По фірмі швидко рознеслась новина про шалений концерт одної рок групи в Одесі, і мене всі запитували чи я не був там. Я ж тільки відмовчувався, і говорив, що не чув. І лиш зараз помітив переміни в собі – раніш я б першим похвастався концертом, і участю Ольги в ньому. Потім помітив за собою більшу врівноваженість, навіть, зміг помиритись з Тартюфом, і вже більш логічно, спокійно довести його не правоту в толкуванні Біблії, не правоту його церкви куди він ходив з дружиною.
Через кілька днів приїхала Марія. Без повідомлення про свій приїзд, а тому їй довелось чекати нас, сидячи в машині. Коли ж ми приїхали, вийшла з машини, і Макс тут же поїхав посигналивши в привітанні. Поки мився після роботи дівчата весело та швидко приготували вечерю. Вже за столом, коли пили каву, Марія перейшла до основної теми: - "Завтра презентація твого роману, мені тільки дві години назад про це повідомили. Роман вже вийшов з видавництва двох міліонним тиражем, критики прийняли його без змін, як і редактори. Тобі тільки необхідно підписати кілька важливих документів і отримати свою частину гонорару, і, звичайно, бути присутнім на презентації." – "На коли призначено презентацію?" – запитала Ольга, я ж тільки починав "пережовувати" новину. – "На четверту дня, але ми там маємо бути значно раніш, багато справ по договорам зі спонсором, він хоче власної розмови з тобою." – "Ти будеш?" – Марія коротко усміхнулась і кивнула головою в своїй манері, а потім відповіла: - "Так, я їду з вами, і проведу всі наступні переговори." – Марія була моїм юридичним представником в цих питаннях, коли б не вона, я б і не мріяв про видавництво свого роману. Єдине питання не давало спокою. – "А моя робота?" – "Не хвилюйся, передзвониш після дев'ятої, і поясниш." – коротко відповіла Ольга, тим самим вирішуючи це питання.
Порадившись з Максом по телефону, Марія погодилась переночувати в одній з кімнат нашого поверху, з тим, щоб без затримок ранком виїхати в Херсон. В цю ніч Марії не вдалось заснути. Зайшовши на кілька хвилин в кімнату, там і лишився. У нас було багато тем для розмови, розмови якій ніхто не буде заважати, і тільки Ольга раз зайшла і то тільки з тим, щоб принести термос з кавою та мої сигарети. Легка усмішка розуміння від Ольги, і знову між мною та Марією тільки журнальний столик. Вона давно стала моїм повірником, бачила мої поривання, і розуміла мене краще, ніж я сам себе. Наболілого ж, того, що не дає спокою, було багато. Марія вміла слухати, і коли моє славнозвісне косноязичья показувало себе, вона розуміла. Я ще боявся показати Ользі свої слабі сторони( хоча й здавалось, що даремно) з Марією я міг і поплакатись в жилетку, показати свою слабість. Тільки Марії міг показати біль за скаліченою юністю Ольги, біль від зради першого кохання.
Зате світанок наступного дня зустріли куняючи в машині. Не відомо чи виспавшись, Ольга вела машину в своїй звичній манері – не звертаючи уваги на правила, чи керуючись своїми власними, і не звертаючи уваги на патрульних на дорозі. Патрульні теж не звертали на неї уваги. Та як би круто Ольга не входила в повороти, кава в чашечках була непорушною, це зайвий раз вказувало на майстерність керування важким джипом. Не дивлячись на спокійну поїздку, мене тривожило знайомство з спонсором, одним з друзів Марії, впливовою в своїй сфері людиною, яка тільки в силу дружби погодилась бути моїм спонсором, і то за умови, що Марія буде вести всі справи, тривожила майбутня презентація. Адже там, по словам Марії, буде багато молодих і не дуже, письменників, репортери, журналісти.
Але хвилювання були даремними. І тільки завдяки втручанню Ольги в мою свідомість, вона вміло керувала мною. Відчуття впевненості не залишало мене протягом всього часу, діловий костюм не висів мішком на моїх плечах, і відповіді на чисельні запитання були влучними і вірними. І розмова зі спонсором, і підписання необхідних паперів, все пройшло під великим знаком плюс. Більш того, спонсор захопився ідеєю видавництва моїх творів і на далі, запропонував контракт на підготовку серії романів і видавництво їх з періодичністю в пів року, максимум рік, на тих же самих умовах. Після швидкого погляду на Ольгу – це міг бути і її вплив на реальність, а вона поглядом показала, що тут ні при чому – я погодився, і тут же підписав договір, звичайно після того, як Марія кілька раз його перечитала. Довіра до Марії абсолютна, вона тільки показала де саме поставить свій підпис, я документи не читав, основні умови мене влаштовували. І під час презентації, на пряму із вдячністю відчуваючи вплив Ольги, я вів себе як і належить людині з власними поглядами на життя, а під час чисельних запитань, вказав, що українська фантастика досі не має власного місця через вплив російськомовної літератури подібного змісту. В моїх словах була доля при соромлення відомих наших фантастів, що видавались російською, тоді як мій роман і написано і видано на літературній українській мові. Я міг собою пишатись.
Я, чесно, пишався собою. Думка, що я не даремно пишу з четвертого класу, затверджувалась в моїх думках. І тут не відчувався вплив Ольги, вона тільки корегувала мою поведінку, думки ж, слова були моїми, з легкою корекцією манери говорити. Ми їхали вже на Київ, по заду підписаний контракт, в кишені костюма досить велика сума гонорару, роман вийшов, і гонорар в кишеню, такий був перший договір заключений Марією. Мене хвилювала тільки одна думка, дядько серйозний, він не зрозуміє власних питань в не дотриманні умов договору, а я педант, і на фоні інших питань мені потрібна допомога.
Помітивши, що Марія не спить на задньому сидінні, більш схожому на диван, повернувся до неї, протягуючи їй каву: - "Мені потрібна твоя допомога!" – саме таке звертання, саме така побудова фрази означала важливість. Марія це добре знала, знала, що необхідно покинути всі справи і зайнятись саме тою, яка вимагає її цілковитої уваги. – "Говори." – "Може так статись, що романи "Містечко на околиці" та "Анаконду" доведеться готувати до друку тобі. У мене не буде на це часу." – "У мене нема комп'ютера." – "Аяяй, - втрутилась Ольга, наслідуючи мою манеру не визначення проблеми як такої. – Я залишу дублікати від свого поверху, тобі та Ксені." – З цими словами вирішення питання було закрито. Коли ж стали на трасі біля кавових яток, час відпочити та випити кави в спокійному режимі, Ольга підняла своє питання. – "Що стосовно тренувань?" – Марія не давно вийшла на роботу, а тренування вимагали постійної присутності Марії. – " І перенести на пізній час не можна." – відповіла Марія. – "Я зможу зробити так, що твоя заява на законну відпустку не викличе зайвий запитань? Хочеш?!" – в моїй манері запитала Ольга. Марія вже нічому не дивувалась. Власна сфера сприйняття була настільки сильною, що давно відчула силу Ольги. І чітка відповідь, з бажанням допомогти: - "Хочу." – поставила крапку у вирішенні й цього питання.
Я качався по підлозі в істериці, не в силах витримати крику, що душив з середини. Напруга останніх тижнів зрештою доконала мене, і останнє випробування моїй психіці прорвало плотину мого терпіння. А все так добре починалось. Так добре, що я просто розслабився...
Керівництво фірми, як і мої колеги по роботі бачили по випуску новин презентацію мого роману, і мені довелось вислухати велику кількість привітань, а здумавши, порадившись з Ольгою, вирішив проставитись на роботі. Була ще одна думка, Ольга разом з грошима на випивку та закуску мала привести з десяток книжок мого роману, які хотів подарувати кільком колегам по роботі – в окремості Вітьку, як знак вдячності за його терпіння до мене – та керівництву фірми. І під шумок летючої, та швидкоплинної слави, випросити собі відпустку за свій рахунок, що мала настати після законної, для підготовки серії романів до видавництва. Не потрібно стороннім людям знати про справжню причину відпустки, і те, що Оксана, дочка Марії візьметься за редагування як тільки ми виїдемо на дорогу.
Ольга ніби знала, що необхідно купити для нашого столу, мені ж лишалось тільки піднятись до начальства, і попросити дозволу на святкування, і подарувати свою книжку поставивши дарчий автограф. Від запрошення вони не відмовились, і сказали кілька теплих слів про мій успіх з побажаннями творчої вдачі. І під цей шумок, звичайно не без втручання Ольги – про це свідчила її критична усмішка, а вона була за столом, - мені дали добро на заяву на свій рахунок, ще й з відкритою датою, тобто я міг вийти на роботу і через місяць, і через рік, робоче місце зберігалось за мною. А вже по закінченню застілля мені дозволили завтра приїхати тільки, щоб написати заяву на відпустку і отримати зарплату за тонажку і відпускні.
Я так звик до швидкої зміни подій, що раптова перерва вибила з колії, кілька днів повного блаженства дома, коли Ольга така ніжна та тепла, коли можна просто розслабитись і отримувати від цього задоволення, коли до півдня не вилазили з ліжка, а під впливом Ольги бажання кохатись було постійно... Початок тренувань був початком зриву, ранкова пробіжка в двадцяти градусний мороз ще пройшла нормально – на свій власний подив я не почав задихатись вже через пів години, а за годину міг витримувати заданий темп Ольгою, те ще й слухати музику через МР 3 плейєр. Та коли вийшов на саморобне татамі в вітальні, і Марія почала показувати прийоми капоєйри, а потім запропонувала пройти навчальний спаринг, мої нерви не витримали. На цей день тренування було закінчено, Марію до дому забрало таксі, а Ольга мовчки подала склянку води, і допомогла заспокоїтись, жодним словом та жестом не показуючи своїх почуттів.
Наступний день почався з ранкової пробіжки, яка вже не сприймалась як каторга, більш того – морозяне повітря, навколишня тиша, доставляли задоволення. Потім душ, легкий сніданок який викликав ще більше почуття голоду, і агресивне бажання порвати всіх і вся. З цим почуттям і зайшов до кімнати де проводились тренування. Радісне привітання Марії пом'якшив вчорашній інцидент, вона й словом не обмовилась про нього, і почала тренування з вправ на розтяжку. Мої м'язи не кричали і не боліли коли вона вимагала підняти ногу вище голови. А коли підійшли до спарингу, було тільки легке побоювання, що можу завдати надто сильного удару, і агресивний настрой, що не давав спокійно встояти на одному місці. Вже потім дійшло – Ольга навмисно збільшила мою агресивність, щоб спокійно пройшов курс підготовки, потім агресія зійде до свого постійного рівня; дівчині подобалась моя миролюбність.
На завершення двох тижнів тренувань Ольга оголосила відпочинок. Всі його потребували – Марія хотіла три дні нікуди не виходить з дому, вона ж теж втомлювалась, їй то було важче ніж мені, хай сюди і додому возило таксі. На думку ж і Марії і Ольги, набутої майстерності капоейриста було достатньо, Ольга ж сказала, що я вийшов на рівень чемпіона, а мені цього вже здавалось надто багато. Та радувало не це, особливий режим тренувань, нормальне, більш ніж пристойне харчування підібране Ольгою ще тоді коли почали тільки разом жити, зробили свою справу – я позбавився ганебної худоби, сутулості та скривленого хребта, м'язи набули необхідної округлості, а на животі визначався прес; радувала розкішна грива волосся, що спадало на спину, я не став качком, але вже одяг не висів на мені як на вішаку, і цього було достатньо.
Другого дня, Ольга дала мені можливість виспатись і натішитись нею в ліжку, як я хотів і скільки хотів – дівчина й досі нічого не відчувала, але я бачив, що наші любощі почали приносити їй радість – нагодувала ситним сніданком, а каву покликала пити в гараж. В гаражі повела в ту його частину де ніколи не був, бачив кілька раз товстий брезент, який щось накривав, що саме не знав, не маю звички совати носа куди не просять.
Ольга включила світло в цьому кутку, одним рухом зняла брезент. Під ним стояв великий байк, шар густого мастила на хромових частинах говорив, що на ньому не наїздили жодного кілометра. Я помітив як погляд Ольги затуманився, потім, під гарячу каву, запашну сигарету, вона розповіла цікаву річ. Цей байк був зібраний вручну, скомбінований з запчастин до "Харей Девідсон", дорожнього "Крайслера" та кількох спортивних моделей відомих фірм. Унікальний та єдиний в своєму роді, він був подарований старим байкером, що славився подібними речами, який і навчив Ольгу правильно їздить на байку. На той час Ольга вже мала власний байк, а цей так і залишився стояти в гаражі, тільки інколи вона прогрівала двигун, і наново змащувала всі його деталі. На мій же погляд байк був справжнім витвором мистецтва, все вражало, і тьмяний блиск розширеного баку, плавні вигини шкіряного сідла, ширина колес, багажні сумки по бокам і в центрі. Ольга сіла на маленьку лавку, запалила і задумливо дивлячись на вогник сигарети, почала говорити: - "Серед старих байкерів світу ходить впертий поголос, що байки наділені живою силою, особливо ті, що зібрані вручну. Байк, зібраний вручну, набуває власного характеру, та свідомості, саме тому справжні байкери намагаються зібрати свій, єдиний та не повторний. Ті, що куплені, мертві, вони не здатні подарувати те відчуття свободи, якого так всі прагнуть. Я не знаю, чи потім ти станеш байкером, не знаю, чи я повернусь на дорогу, важливо інше. Для пошуків Антареса нам необхідно на певний час влитись в це життя, саме так ми його знайдемо, - Ольга зробила паузу, в погляді прослизнули важкі спогади. За хвилину вона продовжила: - Я маю тебе залишити тут на певний час, спробуй відчути байк не як купу металу, а як живу істоту, мені це не вдалось." – Показавши де мастило, чисті віхти, щоб протерти від пилу та мастила, показала на каністри з бензином, Ольга вийшла з гаражу.
З тим як я витирав байк, пакет інформації по його устаткуванню, побудові двигуна та роботі всіх систем, з свідомості переходила в мозок, і поступово затверджувалась. А після слів Ольги, торкаючись машини, відчував під пальцями не просто холодний метал, а холод сплячої істоти, живої істоти. І тільки після заливки повного баку бензину, мастила в системи змазування, води в систему охолодження, після повного прогрівання холодного двигуна, в повній силі відчув потік живої сили. Байкер, що його зробив, вклав сюди більшу частину своєї душі, всю свою майстерність та любов, можливо саме тому і був байк наче жива істота, була наділена деякими рисами характеру майстра. Я знаю, що з подібними думками дорога одна – до психіатра – та я вперто вірив у легенду байкерів, і дуже хотів, щоб це було так.
І було диво! На тонкому рівні сприйняття, на такому тонкому, що може здатись за глюк, чи роботу уяви, я відчув від машини цілу бурю відчуттів – агресію, не довіру, зацікавленість. Він теж мене відчув. Моє захоплення, захоплення дивом і витвором майстра, подив, легкий страх; моє бажання подружитись викликало недовіру, подив. Коли двигун прогрівся, добре вже змерзнувши, на прощання мовив, не сподіваючись почути відповіді: - "Надіюсь, ми станемо друзями, я дуже цього хочу. Кожен байк повинен мати власне ім'я, це буде нашою таємницею, домовились? І назву тебе... Пегас. Був такий міфічний скакун з крилами, який літав в повітрі, і не знав перепон в дорозі." – вже виходячи з гаражу почув в спину тріск остигаючого двигуна, і легку хвилю подиву.
Відходячи від подиву, вгамовуючи розбурхану уяву – на вулиці мій запал трохи охолов – запалив нову сигарету. Було вже не так холодно, кінець лютого, хай ще кругом лежить сніг, і вулиці вкриті снігом впереміжку з піском, основні траси чисті від снігу та льоду. Ще кілька тижнів і можна виходить на дорогу, є ще час, щоб освоїти машину, дистанційне карате, і навчитись їздить на байку.
А в теплій робочій кімнаті відчув як змерз. І тільки Ольга, тепло її обіймів в мене на колінах, її теплий подих під шию, гаряча кава, зігріли і позбавили дитячого сприйняття дива. І тільки відігрівшись помітив запальний вогонь в очах дівчини, для мене це було другим дивом, щось мені підказувало, що вона задумала нову виставу. Виставу за її власним сценарієм, де люди, кожен, грав свою власну роль, не гірше відомих акторів, а всім іншим відводилась роль статистів, і тільки нам роль глядачів.
"Ти знову щось задумала? Знову в своєму репертуарі?" – Я помітив як вогонь трохи пом'якшав, і теплий усміх виник на її устах. – "Всього лиш пробний виїзд. Ти маєш затвердить пакет інформації, зараз саме ця нагода." – Та Ольга сказала не все, було в цьому вогні інше, що змусило прислухатись до своїх відчуттів. Цього разу нічого не досягнув, тільки внутрішню підготовку до чогось важливого. А на трохи вимогливий погляд стосовно пробного виїзду, тільки обмовився, що необхідно повечеряти. Я звик довіряти авторитету Ольги в багатьох питаннях, і мало коли з нею сперечався.
Новий ритм обміну речовин дозволяв багато їсти, коли захочу і скільки захочу, і наш достаток це дозволяв. На столі за раз могло зникнути до пів сотні пельменів чи вареників з смаженим салом, чи два курячих окороки з картопляним пюре, і це все під усмішку Ольги, її турботу, на довершення велика чашка міцного чаю з чимось солоденьким.
А в нашій спальні на мене вже чекав справжній дарунок – класичний байкерський костюм – важка "косуха" з чисельними застібками і закльопками, шкіряні штани з теплою підкладкою, важкі "берци", на подобі ескортних, товстий світер, теплі але тонкі пальчатки, окуляри "хамелеон" і байкерський шолом з склом "хамелеон". Під теплим поглядом Ольги, ще вражений прикидом, почав одягатись, а вона, допомагаючи з застібками, пояснювала: - "В шолом я вмонтувала МР 3 плейєр, і одно хвильову рацію, перемикання з музики на зв'язок біля правої скроні, ти відчуєш виступ перемикача. Пам'ять плейєра на чотири гігабайти, перезапис музики я вивела на уєзбі – порт, він нижче потиличної частини, туди ж вивела гніздо зарядки, чотири години заряду вистачає на добу роботи рації і музики в постійному режимі. Та раджу зараз музику не включати, ти маєш звикнути до роботи двигуна в різних режимах та швидкостях."
На виїзді на Садову вулицю байк запетляв не слухаючись керування, кермо втримати не вистачило сил, підскочивши на бордюрі, мало не вписався в кам'яну огорожу. Зупинившись байк заглух. А починалось все так добре. Хвиля радості, упоєння в керуванні важкою машиною, рев двигуна змушував співати мало не в повен голос, і я розслабився. І ось, що з цього вийшло... По спині пішли зрадливі потоки поту, нерви не витримали і я спробував завести. Виникло враження, що іскра йшла в землю.
"Полковнику, заспокойся, - Ольга зняла шолом, нагнувшись з свого байка, допомогла припалити сигарету. – Спробуй домовитись, справа не в тобі, ти добре їдеш." – Слова Ольги дійшли до мене. Так, справа не в мені. Байк був надто агресивно налаштований, а подібні прояви мені просто не подобались, виникало враження моєї слабкості. Але ж це не так! я вже не був тою людиною, що раніш. Людська агресія викликала тільки усмішку, а от та яка йшла від байка... може суть не в цьому.
Знявши пальчатку, поклав руку на бак. І тут же відчув ... відчув бурю почуттів. В першу чергу світлий позитив, тепло живої істоти, якій було тісно на вулицях міста, його вабила дорога і відкритий горизонт. Наставав момент істини, момент коли дві свідомості можуть знайти точки дотику та домовитись. В мою відкриту свідомість, ніби обережно, дійшли хвилі подиву, зацікавлення, спроб зрозуміти. ... На подібні розмови не потрібні слова, хвилина здатна вмістить в себе кілька годинні переговори; і ми домовились, наша домовленість лишилась між нами. Та в результаті двигун запрацював з першої ж спроби, а в мене виникло відчуття – ми разом виберемось з любої ями, і тільки разом.
Цього разу шолом я не одягав, на мені тільки окуляри. І це було ні з чим не зрівняне відчуття свободи, коли вітер куйовдить волосся, і холод не встигає обморозити вуха, і тільки шалене відчуття швидкості і знову ж таки свободи. Фоном до цього світло на мокрому асфальті від кількох пар фар, і відлуння шуму двигуна між будинками.
На годиннику приладної дошки тільки десята вечора. Ми стали перекурити між кінотеатром "Перун" та готелем "Ірапень". Добре видно освітлену по нічному площу перед кіношкою, молодіжну тусовку скутеристів, далі темні фігури юнаків та дівчат на лавках. А далі видно вулицю, стоянку таксі, і великий магазин "Каштан". Його цілодобова робота, центр міста, зробили площу місцем постійних зустрічей та гулянок молоді. Краще привившись помітив на стоянці машину Макса.
Ольга сиділа на байку вільно опустивши ноги на дорогу, між пальців диміла сигарета, в очах же знову помітив, вже знайомий, вогонь: - "Давай кави вип'ємо, час розбудить сплячі душі." – тихо мовила, одним порухом руки заводячи двигун.
Площа гуляла та розважалась як могла. Ніщо не говорило про диво. І воно трапилось коли, відносну тишу, розірвали звуки перших акордів з твору Бетховена "Токата сі бе моль" і рев двигунів – байк Ольги мав систему відкривання та закривання глушників. Відчуваючи на собі здивовані та ошаліли погляди таксистів, молоді, що тусувалась на найближчій зупинці, ми зупинились по обидва боки машини Макса і вимкнули двигуни. Здивовані голоси, були тільки фоном до моїх власних відчуттів та вражень. А з машини вже вискочив Беркут. Я ніколи не бачив як у людини так повільно опускається щелепа, в момент найбільшого подиву, вражений погляд не помічав хто сидить на байку. Вже пізніш, коли очі піднялись, отримав повне задоволення від факту впізнавання.
"Дежавю..." – тихо мовив, привстаючи з сідла. – "Дежавю..." – відповіла Ольга з іншого боку машини знімаючи шолом і розкидаючи по спині шапку волосся. Ми радо привітались тим особливим потиском байкерів, і я бачив як очі Беркута палають від задоволення, захвату, дитячої радості. А з боку східець в магазин почув дзвінкий голос Оксани: - "Дежавю, Полковнику!"- Поруч неї стояли Марія та Макс, Марія тримала дві чашечки з кавою. Вже за хвилину ми весело розмовляли. Вони ніяк не думали, і не сподівались побачити мене на байку, добре пам'ятали про мій страх і не вміння, тільки Марія все знала, і зараз усміхалась радіючи подібному успіху. А Беркут, людина великої сили, і людина з великої букви, красивий та молодий з трохи дитячим сприйняттям світу, що мені особливо подобалось і вражало в спілкуванні з ним, вражала його світла енергетика, присів біля мене оглядаючи байк. Він добре знав не писаний закон байкерів – дивитись можна, торкатись, сідати без дозволу категорично заборонено. Та він не витримав, кінчиками пальців провів по крутим лініям глушника, і отримав легкий удар струмом. Погляд, з виразом дитячої образи, потім розуміння, вкінець мене розчулив. Він був самим собою тільки в колі друзів, таким яким найбільш мені подобався, як друг, як брат.
"Полковнику, - дзвінкий голос Оксани завжди почую, славна в Марії дочка. Гарна, струнка, легка на підйом, і сувора коли це необхідно. – Сьогодні на трасі гонки на виживання. Поїдемо?" – Бажання поїхати було, я ще ні разу там не був, і поглянув на Ольгу. Думка, що можна набрати пива, і відпочити в колі друзів, радувала, ось тільки фінанси не давали спокою. Ще й вогонь в погляді Ольги починав дивувати вище міри, і викликав занепокоєння. В вогні погляду я бачив запал, такий не звичний в завжди спокійній та врівноваженій дівчині. Зустрівши мій погляд жестом покликала у бік.
Ми зайшли за ріг магазину, де нікого не було. В голосі, коли вона почала говорити, був інший вогонь. Вогонь душі, дивно, та від цього відчуття Ольга ніби стала вищою на зріст.
"По перше, Полковнику, - вона карбувала мало не кожне слово, не поганий початок. – Припини думати про фінанси, вірніше відсутність у тебе самого. Я розумію тебе добре, але гроші для мене не проблема, і це наші гроші. Можеш тратить скільки хочеш, від цього менше їх не стане. Свого часу мені вдалось провернути одну грошову операцію, і зараз я отримую дивіденди, не погані дивіденди. Ми на них можемо жити все життя, особливо не економлячи. Ти працюєш тільки тому, що інакше не можеш, і твоя потреба відмовляти собі у всьому мені вже набридла. Не погано, коли чоловік вміє економити, але коли він собі відмовляє, це вже надто. – Запалюючи нову сигарету я відчув, як важко дались Ользі ці слова, а вона продовжила говорити. Тільки тон, яким вона говорила, він змушував прислухатись до своїх відчуттів. – Я знала про гонки, і тому виїхала сьогодні. Я хочу прийняти в них участь!" – тут не було виклику, а тільки тверде рішення. Та я наважився заперечити. – "Але ж маленька, я не хочу, щоб ти ризикувала. Може не варто..." – "Варто, Полковнику, варто. Суть не в тому, що приз десять тисяч заїзд, а їх три. І справа не в ставках, а вони дуже великі. Тут ставка ціною в життя. Ти в думках назвав мене Принцесою байкерів, але не міг знати, що я мало не стала самою молодою королевою байкерів. Тільки Антарес став на заваді зважаючи на мою молодість, це зараз я розумію чому він відговорив від мого рішення вийти на змагання. Я маю повернути собі впевненість в собі, позбавитись гидкого страху перед дорогою і байком. У випадку мого програшу, хоча б одного заїзду, ми лишимось дома, і кинемо надію знайти Антареса, і будемо пробувати їх розбудить з самотужки." – "Все так серйозно?" – Я вже не міг сперечатись з Ольгою, тепер мені зрозумілий вогонь шаленого запалу в очах. – "Серйозно! Так серйозно, що я й змушена піти на цей крок. А ти тільки спробуй уявити мій стан коли я вийшла з лікарні. Я боялась і близько підійти до свого байка, він так і простояв в гаражі, поки ти не пішов від мене... Я переборола тоді той страх, бо хотіла повернути тебе. І довго не говорила тобі, бо не вірила тобі. А коли повірила, просто соромилась свого страху, а поруч тебе повинна бути сильна дівчина... А коли почала тебе вчити, відчула, що тільки подібними змаганнями позбавлюсь страху, і поверну собі впевненість! Я хочу тебе кохати, хочу повернути собі відчуття, і заради цього я піду на все, не вимагаючи від тебе подібних кроків. Це моя карма." – Ольга знову запалила, в її опущених плечах була покора. Вогонь трохи згас, вона чекала мого рішення. З умови моєї відмови, вона погодиться, і ми на довго втратимо надію на почуття; за умови згоди, Ольга позбудеться свого страху, і, може, вже зараз більш мені відкриється. Це все варто того, щоб дівчина прийняла участь в змаганнях, як вона дійде до цього, вже інша справа.
Слів у мене не було. Я тільки міцно притис до себе, відчуваючи на шиї мокрий слід від сліз Ольги. Вона все зрозуміла без слів. А коли повернулись до своїх, навколо байків вже крутилась мажорна молодь, і Беркут з Максом грудьми захищали наші машини від сторонніх. З нашою появою всі позникали в темряві.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=371415
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 17.10.2012
Епізод п‘ятий.
Сидіти в номері, коли мало не все населення міста висипало на вулиці в святкуванні свята, було б кощунством. Навіть в кімнати номеру долинали веселі вигуки, вибухи святкових салютів, співи та вітання. Обмінявшись поглядами почали, переодягатись. Невстоявши моїм вмовлянням дівчина одягнулась як най тепліше, тільки послідувала моєму прикладу і не застібнула пальто. Мені ж більш звично в своєму звичайному вбрані, а окуляри \"хамелеон\", в них нічна темрява вулиць була вечірніми сутінками. Саме сьогодні вирішили пити тільки шампанське, дві пляшки забрали з номеру, і тільки на вулиці загадали, що не взяли келихи. – \"Будемо пити з пляшки, це весело.\"
Повільною ходою, кидаючись веселими вітаннями з всіма, хто нам зустрічався, дійшли до Дерибасівської. За кількості людей в шкірі, з різною не формальною атрибутикою, виникла думка, що половина неформалів України з\'їхалась на святкування Нового Року в Одесу, і обрала місцем збору центр міста. Зовсім не знайомі люди, впізнавали своїх, вітали особливими жестами, вітали зі святом; протягували пляшку пива, припрошували приєднатись до компанії. Так й дійшли до Гор – саду, а там зібрався цілий натовп, серединою якого була бесідка для музикантів, що колись грали по вихідним дням та святам. Мені здалось, що ці дні повернулись, коли до мого слуху долинули звуки музики. І тільки коли підійшли ближче, впізнав одну з композицій Цоя \"Група крови на рукаве\", і зрозумів причину такої кількості рокерів, неформалів. Постійно перепрошуючи, прикриваючи собою Ольгу, ми пробились через ряди і підійшли мало не до стінок бесідки. Між нею та нами була дистанція в два метри, суворо дотримувана самими глядачами. Акустична гітара, сильний дівочий голос, притягували, а славетна пісня, не менш славетної та відомої групи, зайвий раз змушувала подумати про своє життя, задуматись над навколишньою сірістю буднів. Виникло божевільне, дитяче бажання, опинитись там, в бесідці, серед цих божевільних людей, що наважились кинути виклик всьому тому, з чим ми були в серцях своїх не згодні. Побачити цих людей, що ладні грати рок в двадцяти градусний мороз.
Коли ж пісня закінчилась, з колонок полинули тихі перебори, а до нас вийшла дівчина. Молоденька, вдягнута як і всі ми – важка \"косуха\" \"стіли\" джинси, та від неї йшла хвиля великої сили волі, авторитету, перед яким схиляються всі хто її знає. Вона почала говорити, говорила без мікрофону, але її голос чули всі: - \"У першу чергу я вітаю всіх з Новим роком, і висловлюю вдячність всім хто тут зібрався. Ми зібрали невелику рок – групу, молоді виконавці, та за умов кризи, ми не можемо знайти пристойне приміщення для репетицій, і дати перший концерт. А тому змушені грати подібним чином, на вулицях, або тут. Нам ще пощастило... Для купівлі інструментів, оренди приміщення нам необхідно зібрати певну суму, а тому... хто скільки зможе.\" – в її руці появився капелюх.
Істинний шанувальник року, той, хто засинав в дитинстві під пісню групи Арія \"Потеряний рай\", хто не уявляв свого життя без тривожних перестуків ударних, кричущого соло акустичної гітари, зрозуміє мої почуття, коли чужі один одному люди, в одному пориві почали діставати з кишень гаманці. Тут і справді було – хто скільки може. Поруч мене стояв старий рокер, ще з тих років коли неформальний рух тільки починав свою ходу територією СССР, коли поруч нього опинився капелюх, не дивлячись в гаманець, поклав до капелюха п\'ятисотенну купюру. Ліворуч, зовсім молоденькі годи, можливо за місяць вони перемінять свої погляди, а зараз висипали до капелюха всі дрібні гроші, можливо завтра у них не буде за що купити пива, чи пачку сигарет, це вже їх не хвилювало, але зараз... Зараз хвиля загального підйому, поєднувала всіх. Внутрішній порив душі робив їх братами, робив знайомими, і завтра, після завтра, вони будуть згадувати цей момент з радістю, більш того, той самий рокер завтра знайде цю молоду пару, і допоможе знайти роботу і пригостить пивом. Коли капелюх опинився поруч мене, Ольга поклала до нього два папірці по двісті гривен. Ставши на носки черевик, ще й вперлась об моє плече, швидко довкола оглянулась, і повела через ряди глядачів до вулиці. За кілька хвилин помітив причину маневру – поруч ресторану \"Верховцев\" де продовжувалось святкування, стояла самотня бабуся, з тих хто торгує розливною кавою. Видно, що вона тільки стала на це місце в надії щось заробити і в новорічну ніч.
\"Скільки ви маєте з продажу кави?\" – \"Як коли, дівчино, - бабця ніби й не здивувалась від такого запитання. – Коли сто, коли більше.\" – \"У вас є кому допомогти перенести товар в інше місце?\" – в очах старенької майнув переляк, вона не чекала нічого доброго від людей в шкірі. Ще й чоловік середнього віку виник у неї за спиною, погляд ошелешений, на чолі краплини поту: - \"Що трапилось?\" – Чоловік був цілковито шокований, мені ж дії дівчини ставали відомими. – \"Ми платимо готівкою за весь ваш товар, всю каву, яка тут і яку ще принесете, п\'ятсот гривен і ви переносите все до бесідки де грає музика. Наливайте всім бажаючим, але грошей не беріть, говоріть, що за неї вже сплачено. Сьогодні Новий рік, хай люди повірять в те, що дива трапляються і сьогодні. А ви, - вона повернулась до чоловіка, - принесіть ще кави, скільки зможете, за неї платимо окремо п\'ятсот гривен. Ми даємо ще п\'ятсот, візьміть кілька ящиків пива, бажано дволітрові пляшки, і так само розливайте всім бажаючим.\" – Ольга спокійно та не зворушливо відрахувала бабці півтори тисячі гривен.
На межі повного розчулення, похапцем запалив. Такого братерського жесту я не чекав від завжди холодної та байдужої до всіх людей, Ольги. – \"То не сіра маса, - відчувши мій стан, пояснила вона. – Тільки завдяки подібним людям я вижила, не збожеволіла, і пісні \"Арії\" \"КіШа\" інших відомих груп, допомогли дотягнути до нашої зустрічі. – Голос Ольги був не звично сильним та запальним, а коли мова торкнулась мене, він набув ніжної м\'якості. – Твоя \"косуха\" на платформі була мокрою від дощу, а під темними окулярами горів живий вогонь. Ти як ангел впав з неба, щоб порятувати мою душу, врятувати моє життя. Я тоді справді хотіла кинутись під електричку. Тепер ти розумієш, як я вдячна людям, які хоч якось подібні до тебе.\" – \"Тоді ходімо туди! Візьмемо ще пива, і зробимо так, щоб небеса палали від нашого вогню.\"
В стані крайньої розчуленості, повів Ольгу до супермаркету на розі Преображенської та Дерибасовської. Чисельні покупці вже не здавались сірою масою. Я відчував на собі світле осяяння словами Ольги, і добре, що на мені темні окуляри – не видно сліз втіхи, а легка усмішка приймається за наслідок святкування Нового року.
З двома ящиками пива – тільки \"Оболонь\" і тільки дволітрові пляшки – ми пройшли через ряди до бесідки. І стали свідками справжнього новорічного дива. Здивована до краю бабуся тільки встигала витирати сльози, її син, витираючи піт з чола тільки приніс сумку з термосами. А дві молоденькі дівчини робили каву всім бажаючим, і наливали пива. Бабуся тремтливим голосом намагалась пояснить, що за це все вже сплачено, не могла пояснити ким, але її не слухали – в коробку з під печива сипались дрібні гроші, падали купюри, цукерки. Все це з веселими жартами, сміхом та щирими побажаннями.
Ми стали біля високого фундаменту бесідки. Ольга голосно крикнула: - \"Гей, з Новим роком, Дід Мороз прийшов!\" – веселі голоси були у відповідь, з бесідки потягнулись вдячні руки приймаючи ящики з пивом. Сильний голос покликав мене за моїм ніком прямо над головою: - \"Полковник? Тут, в Одесі?\" – і до мене зіскочив молодий байкер, за бесідкою стояло під покривалами та чохлами з десяток байків. – \"Я Чорний, друг Беркута з Ірапеня.\" – Я не думав, що мене впізнають тут. На погонах \"косухи\" давно блистіли зірки полковника начеплені в дитячому намаганні утвердитись саме під цим ніком. За кілька хвилин ми були в середині. Одразу ж впадала в око чистота та затишок. В центрі великий обігрівач, він ганяв тепле повітря до лавок, що були встелені старими пальто та шубами, кілька настільних ламп стояло біля панелі синтезатора. При мені до бесідки передали кілька харчових термосів з гарячою стравою. По цьому можна судить, що п\'ять хлопців та дівчат, що складали основу групи, отаборились тут давно, і встигли звести знайомство з жителями навколишніх будинків. А тут, навколо мене, були люди яких сміливо можна назвати своїми, ті люди, яких поєднав рок, потяг до свободи, чистота власної думки не зіпсована суспільством; власні погляди на життя, приймання – але не погодження – з діючими законами, і мовчазний протест сірим будням, не згода, що виражалась манерою одягатись, манерою поведінки. Подібні знайомства заводяться швидко, мало коли на кілька днів, на все життя, так.
Я не помітив як в руках Ольги появилась акустична гітара, як вона сіла під світло вуличного ліхтаря, до якого кинули переноску для обігрівача та апаратури. В її тендітних руках груша мікрофону здалась не доладною, слова ж були чистими, світлими, і вони змушували задуматись: - \"Сірі будні, сірі думки навколо заважають, пригноблюють, та скоро їм прийде кінець. Ми робимо перші кроки в нову добу, добу коли віра в чудо буде тільки вітатись. Зараз, коли настав Новий рік, хай кожен загадає саме бажане бажання, і міцно повірить в його реальність. І у кожного з присутніх трапиться диво, головне вірити в нього.\" – Ольга відклала мікрофон, і відмовилась від медіатора.
Схилила голову над гітарою, приплющила очі. І її тонкі пальці торкнулись струн гітари і моєї душі. З колонок полинули тужливі акорди вступу до пісні, знайомої до болю. І крики вітання зустріли перші слова пісні. Ольга грала одну з пісень Гребенщекова, одну з його ранніх пісень \"Здесь город золотой\". Співала та виконувала досконало, та тут зібрались люди, що не почнуть критикувати виконання, вона співала не тільки голосом, співала душею, серцем. За нею, без інтервалу, заграла \"Арію\" пісні \"Антихрист, Безпечний ангел, Герой асфальту, Бал у Князя Тьми\" вітали громовими криками, свистом захоплення, після яких залягала глуха, заворожена тиша.
Коли ж Ольга зробила перерву, всю площу Гор – саду розірвало криками захоплення, вдячності; коли ж здивовані, розчулені до краю люди трохи заспокоїлись, Ольга знову взяла до рук мікрофон:- \"Я зараз виконаю кілька пісень, які присвячую тільки одній людині, людині з великої букви.\" – Потрійний, знайомий до болю акорд, змусив мене схопитись на ноги не вірячи, а потім впасти на лавку – Ольга виконувала пісню Висоцького \"Балладу о любви\", за нею, без інтервалу ще ряд пісень, що завжди викликали сльози розчулення – \"Лиричискую; Книжныє дети; Білий вальс; Пісню про друга\" – вона співала в повен голос, не дивлячись на мороз, співала зі знайомим надривом, співала зриваючи голос до хрипоти. А мене била глуха істерика, щоб не привертати до себе уваги, забився в куток бесідки, і плакав навзрид, стукаючись головою об дерево і не відчував болю. Не відводячи очей, налитих сльозами, від Ольги, помічав як з її пальців капала кров, мої пальчики були збиті об металеві струни гітари. Але вона не заспокоювалась, і, ніби не помічала ран на пальцях, грала одну за одною найвідоміші композиції \"Скорпіонз\" \"Квін\", через переплетіння стінок бесідки добре видно як в одному пориві люди обнялись за плечі, і в такт музиці робили хвилю майже на все коло навколо бесідки. Гітара знову то кричала за дорогою, плакала за втраченим другом, то співала про знайдену свободу, аж поки, на межі нервового зриву, одним ударом останнього акорду, Ольга не порвала струну. Вибачившись, передала гітару господарю, не помічаючи мовчазних поглядів повного подиву, сіла на лавку поруч мене. І вже тоді взялась за скалічену руку. Я впав на коліно поруч, від болю Ольгу скрутило, і вона вткнулась головою мені в плече. Слізьми обмив пальчики, накрив відкритою долонею, зараз я вірив в чудо, вірив, що зможу їх залікувати, принаймні, зменшити біль. І чудо було, воно трапилось – коли забрав руку на пальцях не було жодної подряпини. – \"Дякую.\" – тихо мовила Ольга. – \"Я тобі дякую! Ти змусила мене повірити, що чудеса трапляються і в нашому житті. І ти моє найбільше диво!\" – Ольга змучено усміхнулась. – \"Давай втечемо звідси, не люблю бути в центрі уваги.\" – Я з нею був згодним, і дівчина зробила так, що нашу втечу й не помітили.
Взявшись за руки ми довго блукали засніженими вулицями району старої Одеси, в пам\'яті смутно виринали спогади, десь поруч Базарна вулиця, але згадувати було просто ліньки, і не до цього було. Ми ставали в глухих завулках, куди не потрапляє світло вуличних ліхтарів, і цілувались до повного запаморочення. Я обіймав дівочий стан, обіймав з такою силою, що Ольга кілька раз глухо застогнала. Її уста, завжди міцно стулені та сухі, враз стали вологими та діяльними, як і ніжний язичок. Під руками на талії відчував тугі форми дівчини, тепле тіло, а не холод льодової скульптури... і тут ніби війнуло холодом по ногам.
\"У нас гості, вони йшли за нами від самого Гор – саду, кілька раз губили. Ми не встигнемо втекти.\" – \"Скільки?\" – мелькнула думка, що з ними можна домовитись. – \"П\'ятеро. Гопота молода.\" – і зробила кілька кроків в перед. На свій власний подив по тілу не пішов жар страху перед бійкою. В голові билось тільки дві думки, з ними і вийшов на перед, прикриваючи собою Ольгу – поруч моя дівчина, мені необхідно її захистить – і друга думка – я ж впаду від першого ж удару – але рішуче зціпив зуби, готуючись захищати дівчину до останнього. Домок про втечу, домовитись, не виникало.
Під скрип снігу до нас наближалось три тіні, по заду ще двоє, перекриваючи шлях до можливого відступу. Ольга не помилась, гопота, фрайєра блатовані. Спортивні костюми, кепочки на очі. В руці Ольги тьмяно світилось пів пляшки шампанського.
\"Тут наливають, чи роздають?\" – почувся за спиною глумливий голос. З передньої трійці один відповів: - \"Скоріш, роздають.\" – вони робили вигляд, що розмовляють між собою і не помічають нас. Ні, таки помітили, хитрий хід, давить на психіку. – \"О, та в нас гості! Прийшли привітати з Новим роком?! Та вас же не кликали! Вам має бути відомим як поводяться з не проханими гостями?\" – \"З яких це пір одесити не люблять гостей?\" – тихо запитав, вже визначивши головного в цій групі, саме йому вчеплюсь в горлянку, зубами, кігтями, і хай буде, що буде. – \"Хлопчики, я пропоную випити шампанського, Новий рік все ж таки.\" – даремно Ольга це сказала, ой як даремно. У відповідь була ключова фраза: - \"Зараз вам буде свято, рокери не дороблені.\"
Як я й передбачав перший удар, знак початку бійки, належав самому старшому. Видно, що раніш він часто ходив в секцію карате, його удар ногою був виконаний професійно. Нога в кросівку цілилась мені в голову, повільно як в рапірному кіно. Я стояв опустивши руки до того моменту поки до мене не лишалось кілька сантиметрів, в наступний момент тіло, ніби воно знало саме, що має робити, обволокло ногу, виходячи з під удару. У відповідь піднялись руки з відкритими долонями, роблячи штовхаючий рух в груди, дистанція для удару була великою, та цей жест був як удар. З носа, рота нападника вдарив струмінь крові, і заливаючись нею, впав на сніг. В свідомості пролунав голос Ольги: - \"Обережніше, ти так можеш вбити.\" – Бійка тривала кілька хвилин. Були повторні атаки, обволокування ударів, вихід в атаку, і удари долонями з різних положень. За кілька хвилин навколо нас лежало п\'ять стогнучих тіл, тримаючись за зламані руки, забиті голови, хлопці не розуміли як все трапилось. Коротко обвівши поглядом побоїще, схопились за руки і побігли подалі від цього місця.
Гуляти далі вже не було настрою. Тому й повернулись до готелю. Всю дорогу Ольга була задумлива, не схожа на саму себе, мене ж кілька раз била нервова хвиля розслаблення, така сильна, що не міг припалити сигарету.
В нашому номері, скинувши верхній одяг, а Ольга, мало не оголена, сіла на товстий килим біля столику, на якому стояла пляшка коньяку, шоколад та сигарети. Жестом запросила сісти поруч. Вона дивилась мимо мене, в погляді задума, в кутиках очей легка волога. Відчуваю, що по – переду важлива розмова.
\"Ти знаєш, чому я зупинила твій перший удар?\" – \"Я й досі не розумію всього, що відбулось... і дивно якось.\" – Ольга стримано усміхнулась. – \"Ти міг би вбити його одним ударом, вбивши грудну клітину, ребра пробивають легені та серце, а так обійшлось кількома зламаними ребрами.\" – \"Ти тікаєш від запитання, Ольга!\" – \"Ти завжди думав про дистанційне карате, я тільки продемонструвала його дієвість. В тобі є необхідні для цього дані. Тобі необхідно тільки навчитись ним володіти.\" – Ця перспектива мене мало радувала. – \"Але ж маленька, я не боєць! То була ти, і тільки ти керувала мною! Необхідно було раніш здогадатись!\" – Ольга налила в келишки коньяку, підняла свій в вітальному жесті і випила. Закусила гірким чорним шоколадом. Під цинічним поглядом послідував її прикладу. Гіркий трунок, гіркий шоколад, і гіркість на душі. – \"Тобі давався вибір, або ми тікаємо уникаючи бійки, або приймаємо її. Ще до її початку, я знала, що вона буде, але не знала як ти поведеш себе.\" – \"Ти просто підставила мене... коли б я прийняв рішення втекти... коли б я не зміг захистить тебе... \" – \"Я була змушена піти на цей вчинок. Мені необхідна цілковита, абсолютна довіра до тебе. Я вже досить добре тебе знаю, і ставлення до себе. В тобі відбулись значні зміни за цей час, що ми разом. Я тільки мала переконатись у вірності своїх висновків стосовно тебе. \" – Слова Ольги долинали до мене мов через вату. – \"А коли б я вибрав втечу, ти тут же кинула б мене?\" – \"Дурень, дурень ти Полковнику. Я тебе не кину за будь яких обставин. Людина, що багато років била себе в груди і кричала, що не вірить в дива, почала плакати навзрид, тільки з ними стикнувшись, заслуговує тільки на повагу. Ти пройшов власне випробування, перед сутичкою в тебе не було думок про втечу, ти думав тільки про мене, про мій захист. Тому й показала можливості дистанційного карате, твоя мрія може стати реальною. Хочеш?!\" – Я не знав, що маю робити. Мене ставили перед вибором, як не люблю подібне відчуття; зараз я не знав, що за ним по слідує, але не думаючи відповів: - \"Так! але як?\" – \"Я передам пакет інформації, Марія допоможе його утвердить, паралельно я проведу підготовку твого тіла і м\'язів, вони не готові до подібного випробування. Разом з засвоєнням дистанційного карате, а я передам і цей пакет, Марія допоможе засвоїти капоейру.\" – Це нагадувало фантастику, і викликало сміх гіркої іронії. – \"А чому б тобі не передати пакет інформації по математиці, квантовій фізиці? Ще й на додачу вміння керувати машиною, байком?\" – Ольга і бровою не повела на мою іронію. – \"Не погана думка стосовно машини та байка, права можна й купить. Що стосовно наук... тут виникає складність, пакет інформації необхідно потім затвердить практично. З цим я не зможу тобі допомогти, важко знайти професорів та академіків з квантової фізики, та хімії. На менший рівень і не варто замахуватись, моїх знань вистачить.\" – Ольга знову випила коньяку. Я ж не відчував ні смаку напою, ні гіркоти шоколаду. Сигарета здавалась ватою, від неї тхнуло помиями. Слова сказані Ольгою в Гор – саду, були пророчими, ми входили в новий час, в нову добу буття, і я не знав чи готовий до цього. Впевненість, якою так пишався останнім часом, зникла, поступившись місцю цілковитому розгубленню. Мене знову ставили перед вибором, чи не багато для першого разу?
Було два виходи. Перший – обрати той шлях, який лежить тільки з Ольгою, бути сильним і здатним її захистить. Другий – волочить і далі своє жалюгідне існування, як було пів року назад, колупатись в сірих буднях, не думаючи, що можна жити інакше. Пів року назад так і було, я проклинав свої сірі будні, та не бачив виходу з положення, і не був до нього готовий. Зараз вихід був, от готовності так і не було, і не знав чого прагну для себе власне. Поглянув на Ольгу: - \"Ти будеш поруч?\" – вона тільки усміхнулась у відповідь, потім відповіла: - \"Я буду поруч з тобою за будь яких обставин, за будь якого твого рішення я підтримаю тебе. І знову попереджаю, зі мною буде дуже важко, - і легко усміхнулась. – Приводів для психів буде більше ніж завжди.\" – \"І я з тобою. З тобою завжди та кругом.\" – \"Завтра ми ще встигаємо відвідати твоїх родичів, бути в Одесі і не відвідати рідних людей, соромно Полковнику. На післязавтра я забронюю квитки. Починаються події, визначні для нас обох, це відчуття міцнішає з кожним днем. Від того, що відбудеться залежить все наше життя.\" – Поступово на мене починав діяти алкоголь, руки та ноги стали ватяними, в голові туманилось. А Ольга говорила, тихо та проникливо. – \"Там, в глухому завулку, ти показав себе людиною вартою поваги, вартої довіри, вартою вірити до кінця, вірити абсолютно. Я бачила тебе в багатьох ситуаціях, і хотіла тільки переконатись в своїх висновках. Зауваж, я не впливаю на тебе і на прийняття твоїх рішень; рішення приймаєш ти, і тільки ти сам...\"
Темрява спальні. Через важкі гардини ледве пробивається світло вуличних ліхтарів. Розкидавши по спині, гострим плечам, густе волосся, наді мною схиляється Ольга в ніжних поцілунках та пестощах. Її уста не звично гарячі, пальці не звично рухливі та пестливі, від її тіла віє звабливим теплом і ніжністю. Все було ніби в перший раз. В пітьмі спальні зникла Ольга – Снігова королева, і виникла Ольга ніжна, Ольга зваблива, Ольга близька як ніколи. Її нервово – довгі пальці ще ніколи не були такими ніжними та рухливими, коли почали грати свою пісню ніжності та ласки по моєму тілу, вже відвиклому від такої музики. Некваплива, тягуча як солодкий лікер, повільна музика змушувала мене забутись і прислухатись – в ній чулась музика сфер, музика простору. Наставав час зіграти свою партію, моє сподівання, що я не буду грати соло, було не даремним.
Це була музика двох сердець, танок двох людей, танок поцілунків та ніжних доторків, відкривання один одного по новому. Все було ніби в перше, і ніжні округлості грудей, і аромат дівочого тіла, плаский живіт нервово піднімався то опускався, викликаючи в мені цілу бурю почуттів. Пізнання нової Ольги, її тепла, ніжності, викликало нову хвилю розчулення, і дівчина обережно виціловувала мої очі, вбираючи в себе зрадливу вологу щастя та радості. Танок любові в момент абсолютного єднання змушував пірнати на дно повного щасливого забуття, то виринати за новою порцією повітря, поцілунків, відчуттів. І не відомо скільки він тривав, день, рік, чи одну мить в яку вміщається один удар серця. Спалах задоволення освітив весь мій Всесвіт, вибух наднової по зрівнянню з ним – свічка запалена в ясний полудень; відлунням крику, зойк Ольги.
Втома, упокоєння лежали на моїх плечах важкою хвилею, роблячи не можливим кожен мій рух. В навколишній темряві різонуло по очам спалахом запальнички. Вогник сигарети опинився біля мене, інший біля Ольги. Вогник затяжки освітив погляд дівчини, вона сиділа поруч підігнувши під себе ноги. В темряві визначаються самі тільки контури її тіла, зате внутрішнім поглядом бачу більше ніж будь коли. Бачу сяйво її очей, сяйво її тіла; легку усмішку інколи висвітлює вогник сигаретної затяжки.
\"Що це було?\" – стан ніби щойно отямився після тривалого забуття, ніби побував в руках Творця. – \"Це справжня я, така, якою маю бути з рідною мені людиною. людиною, дорогою за все. Я відкрилась тобі ще не зовсім, у тебе ще буде достатньо приводів для психів, але лід рушив, як говорив великий комбінатор.\" – \"Я вже не так тобі байдужий?\" – \"Навпаки, ріднішої за тебе людини у мене більш не буде, мені ще далеко до повного відчуття, та саме з тобою я стану живою людиною, зможу повернути собі здатність відчувати і кохати тебе. Твоя ніжність була такою пристрасною, що я на мить відчула... я на мить відчула тебе.\" – Слова Ольги підняли нову хвилю розчулення, вона була так поруч, що вткнувся головою в тепле стегно не в силах стримати сліз радості. Відчув аромат її молодого тіла, змішаний з ароматом виділень, її обережно – пестливі доторки в намаганні заспокоїти. Положення було до того приємним та затишним, що я тільки повернувся на спину, обіймаючи поглядом ніжні, тугі пів кулі грудей; відчуваючи на собі лоскотання кінчиків волосся Ольги, яким вона водила по моєму обличчю.
Ідилію урвав стандартний дзвінок телефону, навіть не дивлячись на номер зрозумів – дзвонить сестра. Згадали нарешті родичі про моє існування, гостей провела, тепер є де розмістить. З такими думками підніс слухавку до вуха. – \"Так, Ярина?\" – \"Влад, ти в Одесі? Чому не зайшов?\" – \"Ярино, в першу чергу вітаю з Новим роком, в Одесі пробуду ще кілька днів, сьогодні можу зайти.\" – \"Я в татка, тобі буде складно приїхати на Кишинівську?\" – \"Я під\'їду до дядька, все рівно давно його не бачив, там і зустрінемось.\" – не прощаючись натиснув клавіш відбою. Настрій було збито, нервовість сестри передалась мені. Тільки й глянув на дівчину з жалем. У відповідь усмішка заспокоєння. – \"У нас ще буде достатньо можливостей усамітнитись, - за якусь мить погляд став холоднішим, від неї війнуло ледве помітним холодом, звичайна зміна настрою.
– Ти ще маєш тут справи? тебе в підсвідомості ще щось хвилює?\" – \"Так, на кладовище, - перехід настрою і по мені пройшовся. – Там мої перші єдині друзі, Саня та Ярославна. Ти вже добре про них знаєш, я їх часто згадував в розмові з тобою, і читаючи мою пам\'ять. Піти до них мій обов\'язок.\" – \"Добре.\"
Великий букет жовтих хризантем на білий від снігу пагорб могили, відчуття гіркої втрати душило мене кожного разу коли я бував тут. Вона була відкритою, чистою дівчиною, мрією кожного чоловіка, а дісталась моєму другу. Вони були до того рідними один одному, що ніколи не сварились, могли знайти спільну мову за будь яких обставин, подібну до них пару я зустрів тільки через кілька років коли познайомився з Марією та Максом. Та доля була невблаганною – повернулась іншим боком до всіх хто її люби, забравши її з цього світу.
Пляшка нульової \"Балтики\" стала по центру іншої могили. Тут був Санька, друга пляшка затиснута в руці. Саме про нього співається в пісні групи \"Арія\" \"Безпечний ангел\". Таким був Санька, чистим та відкритим для друзів, готовий прийти на допомогу любої миті, той чий номер мобільного до цього часу зберігається в пам\'яті мого телефону.
Витираючи залишки сліз – відвідування дорогих мені могли завжди викликало приступи істерики, я ж міг обох вилікувати, чи подовжити їхнє життя, але не встиг, не згадав, вони обоє вели повноцінний образ життя – сів до теплого салону таксі. Не виразний погляд таксиста в задньому дзеркалі, і подібне цьому запитання: - \"Куди зараз?\" – \"Зупинимось біля \"Фуршету\" на Добровольського, а потім на Кишинівську ріг капітана Кузнєцова, там і розрахуємось.\"
До будинку дядька заходив з легким негативним настроєм, не люблю коли мене вважають дитиною, і пробують проявити дорослу опіку. Як було з дядьком, з сестрою, як і з іншою чисельною ріднею, давно втратив надію знайти спільну мову. З всієї рідні тільки Ганя намагалась мене зрозуміти, і підтримувала коли була в цьому потреба, саме від неї не йшла ця опікунська нотка, яку так не люблю. Ми там пробули буквально кілька годин, ніколи не любив застояної атмосфери домівки дядька, і стараннями Ольги моє відвідування рідні пройшло досить не погано; всі зайві запитання зникали в момент їх виникнення в свідомості моїх рідних.
Перебитий ранком добрий настрій, так і не появився. В машині Ольга тільки ніжно притискалась до мого плеча, зігрівала шию гарячим подихом; визирала з мого плеча як мишеня з нірки переляканим, настороженим поглядом. Несподівано відчуття визначної події, визначної для нас обох, дамоклевим мечем, повисло в повітрі. Події, яка перекреслить жирною лінією всі наші молоді плани і мрії.
В районі Пересипського мосту, на пожвавленому перехресті, ми помітили тумбу для афіш, і дуже свіжа афіша сповіщала про приїзд в Одесу цирку – шапіто Кобзона; нижче говорилось про чисельні атракціони, і анонсувався приїзд в Одесу \"справжнього дельфійського оракула, що віщуватиме вам майбутнє\". Подивившись один одному у вічі пригадали циганку, її панічні слова про оракула, і зрозуміли один одного. Ольга попросила шофера їхати до цирку.
Шатро цирку розкинули на великій площі на території Аркадії; ще здалеку було видно натовп людей, що йшли до цирку або від нього. І вагончики з атракціонами, що утворювали своєрідну огорожу навколо шатра. Найбільше людей було навколо вагончику, з барвистою вивіскою\"Дельфійський оракул, пророкування майбутнього\". Ми стали в кінець черги. За пів години стало зрозуміло – це на довго. За годину виникло бажання випити кави, після пригощання в дядька першило в горлянці. На мою пропозицію випити кави, Ольга вперше відмовилась. Довелось і собі відмовитись, без Ольги кава не кава, а помиї.
З вагончику періодично виглядувала дівчина і запрошувала наступного; я на власні очі бачив тих людей, яким відкрити майбутнє, або розказали про минуле, бажання йти туди з кожним разом зменшувалось, але вперто стояв поруч Ольги. Цього разу дівчина нікого не запросила, кілька хвилин уважно оглядала натовп, а потім голосно крикнула: - \"Полковник, на вас чекають, заходьте.\" – Мене трохи труснуло, але не подав вигляду, чи мало тут полковників. Коли дівчина загукала в третє, і люди почали скептично озиратись навколо, Ольга коротко мовила: - \"Ходімо, тебе кличуть.\" – \"Ти впевнена?\" – \"Ти один Полковник.\"
Що перш впадало в око, коли ми зайшли до вагончику, великий круглий стіл, кришталева куля, східного типу жінка в чорному вбранні готеси; все інше пропадало в густій темряві – світила тільки лампа над столом. Тихим та не виразним голосом нас запросили сісти до столу. Сідаючи поруч Ольги, помітив з якою цікавістю за мною спостерігають, появилось враження, що тут чітко все зважать, вичислять кожне слово та дію. Коли на столику появилась кава в маленьких чашечках, а куля була накрита чорною хусткою, жінка за столом тихо мовила: - \"Було б за краще вас запросити по одинці, та вже так трапилось, що ви поєднані. Та завжди лишається вибір, право на вибір є, навіть, у вішальника. Ти, - вказівний палець мало не попав мені у вічі не дивлячись на відстань, - що вибереш? Славу? Відомість? Довгоногих красунь з пишними грудьми? Гроші? Чи сплеск відомості, сповнення великої мрії, довге життя, сповнене постійної праці і турбот?\" – Слова оракула викликали іронічну усмішку, я не вірив в оракулів та ясновидців(Ольга з її яснобаченням інша мова) після одного випадку – я прийшов до ясновидиці, і постукав у двері. Ви думаєте, що я почув? \"Хто там?\". Тому вирішив заперечити, але встиг сказати одне тільки слово: -\"Вибачте...\" – і мене перебили. – \"Це ти вибач.. завтра на тебе чекає радісна новина, від того, що ти все дізнаєшся зараз, нічого не зміниться. Марії вдалось домовитись про видавництво твого роману, ваша довіреність про її юридичне представництво у цих питаннях було зроблене саме вчасно. Тепер можеш говорити про свій скепсис, тут не буде слів Азазалелло Маргариті, коли він запрошував її на бал до Князя пітьми.\" – Я був до кінця вражений. Саме ця картина, з відомого фільму по роману Булгакова \"Майстер та Маргарита\" виникла в моїй пам\'яті. Скепсису не було, і оракул продовжила: - \"Перед тобою стоїть вибір, можливо, самий великий в твоєму житті. Дивись, не помились, виправити положення ти ніколи не зможеш!\" – \"Слава та відомість, - почав думати в голос. – Я й так вже відомий, вчора мене впізнали тут, в Одеському Гор – саду. За славою я ніколи не ганявся, і не розумів людей, що її прагнули. Стосовно довгоногих блондинок, з силіконовими грудьми, цікаво, дуже цікаво, - в короткій паузі відчув на собі спопеляючий погляд Ольги, і зробив вигляд, що його не помічаю. – Та бачите, я вже давно вийшов з того віку, коли вабили штучні красуні, можливо вони й чогось варті, але вони порожні. Я давно знайшов свою. Єдину та не повторну, іншої мені не потрібно, вона варта тисяч, міліонів тих красунь, про які ви згадували.\" – Після моїх слів жар на спині змінився легким, приємним бризом, що так добре пестить розпаленіле після любощів, тіло. – \"І ти готовий повірити в Творця, повірити в кохання, повірити в те, від чого раніш відрікався?\" – \"Тільки з цією дівчиною. Я не вмію кохати, але всі мої думки, весь мій світ замикається на цій тендітній дівчині.\" - \"І ти готовий й так далі говорити і думати, навіть, не знаючи її минулого? Готовий всім пожертвувати заради неї?\" – Я опустив голову. Оракул була правою, я дуже мало знав про Ольгу, її минуле життя. Та видно зараз вирішується доля всього подальшого нашого життя. І як головою в низ з урвища у воду, не знаючи яке дно і як близько воно від поверхні. Відповів: - \"Так, я готовий?\" – Сили, впевненості, в голосі було достатньо, щоб оракул зробила висновки в грі, відомій тільки їй. – \"В твоєму житті було багато помилок, прикрих розчарувань, що змушували кожного разу робити переоцінку цінностей, юначе з серцем дитини, свідомістю лицаря та авантюриста. Дивись, щоб ти знову не випив гірку чашу, адже не знаєш з чим тебе звела твоя доля зараз. Дівчина, що поруч тебе, вона не даремно з\'явилась в твоєму житті, коли ти був на межі повної апатії, повного невір\'я в світ і самому собі. Подібні їй люди проходять в цей світ для випробувань тих, кому вони починають належати. Випробування для тих хто поруч, і для самих себе, випробування почуттів. Знання про це отруює все життя, і тільки витримування всіх випробувань робить їх ще сильнішими, дає змогу кохати, кохати до самозречення. Людина, яку вона покохала, віддала свою юність, знала це все. Людина великих здібностей та сил, тоді вона була відома під ніком Антарес, король байкерів. Він добре знав про твою дівчинка кохати і віддавати себе всю цьому почуттю, і про випробування, які ти несеш за собою. Він злякався твоєї молодості, юності, злякався відповідальності, надто великим тягарем для нього виявилась можливість кохати дівчинку, адже проти нього ти дитина. Та коли б він тільки злякався, це ще пів біди. Знаючи про твою силу кохати, зрадив тебе. Це з його подачі тебе зґвалтували, і лишили побитою на узбіччі; і тільки це лишив в пам\'яті, приспавши в тобі твою головну силу, про все інше я мовчу, ті сили в тобі не основні, тільки для полегшення життя, і як фактор для випробувань. Забрав спогади про себе. Для чого він це зробив? А, щоб ти не могла нікого іншого покохати, щоб тебе не покохали... – Ольга глухо плакала у мене на плечі, хотілось плакати і мені, та зусиллям волі змушував триматись. А оракул продовжувала. – У вас спільна дорога, і ви маєте зробити спільний вибір. Спробувати знайти Антареса, і змусити його повернути дівчині силу кохати. Або ж з самотужки пробувати розбудить цю силу, але на це піде дуже багато часу і сил. Це ваш вибір, зробіть його, та не чекайте, що один з них буде легким і встелений пуховими подушками. Ти, юначе, маєш пам\'ятати, ти зробив вибір бути з дівчиною, повернення назад не буде!\"
Підтримуючи один одного, ніби в цьому був сенс життя, чи опора на яку можна просто впертись коли згублено власну точку опори, ми вийшли з вагончику. Ніби під ковпаком не помітності доплентались до закритого пляжу. Холодний вітер рвав поли пальто, вихолоджуючи й так холодну душу. Присівши у мене за спиною, як за надійним захистом, Ольга плакала навзрид захлинаючись власними сльозами. Її тіло било істеричне тремтіння, з горла виривались істеричні викрики. Саме вони й вивели з глухої прострації, в яку впав після слів оракула. Раз мою долю поєднано з долею Ольги, то нею відтепер і маю перейматись, і більше ніж самим собою. Так було завжди у ставленні до жінок та дівчат, що були колись поруч мене, і буде завжди в ставленні до Ольги. Тут ніби полуда спала з очей. Слух, як ножем по серцю, різонули її схлипи та істеричні сльози. Впав на коліна поруч неї, обережно посадив собі на коліно, і заховав від вітру під полою пальто. Ольга тут же вткнулась обличчям під пахвою, ніби там захист від всього світу, заспокоєння від болю першої зради. Можливо так і було, поступово схлипи стали тихішими, нервовий дрож перейшов в легке тремтіння. Трохи відхилившись жестом попросила сигарету. Після кількох квапливих затяжок, випускаючи дим, Ольга жалібно мовила: - \"Боляче... як боляче. Я давно вважала себе мертвою, майже рік. Потім той перший біль від тебе... але той біль ніщо по зрівнянню з цим.\" – Я тільки заспокійливо погладжував по спині, голівку, що так довірливо притулилась до моїх грудей. І відчуваю наростаючу вагу відповідальності.
Я ніколи не боявся відповідальності, не уникав складностей пов\'язаних з нею, і намагався йти вперед з гордо піднятою головою; не важливо, що моя відповідальність раніш, крім мене, нікому не була потрібною. Зараз була віра, відчуття, що все не даремно.
Допоміг встати дівчині з піску, дбайливо струсив пісок з пальто, панчіх. Змучено усміхаючись, без сило повисла у мене на руці. – \"Вибач, я як розбите корито.\" – тихо мовила вже перебуваючи на межі не притомності. Мені було не менш важко, але розслабитись собі не дозволяв. Не було іншого виходу, тільки й обійняти дівчину за талію, міцно притиснути до себе, підняти в повітря і так нести. Ольга слабо перебирала ногами в повітрі над землею, роблячи вигляд, що йде.
До номеру вже заніс Ольгу на руках. Як малу дитину роздягнув, обережно поклав до ванної, пустив гарячу воду. Тільки після цього квапливо скинув верхній одяг, замовив і отримав гарячого молока з медом, ступаючи босими ногами по підлозі, зайшов до ванної. Повністю розслабившись, по шию в гарячій воді, Ольга наче заснула. І тільки на мою появу повільно розплющила очі. Сівши на край ванної, обережно при підняв голову, і почав поїти молоком. Вона зробила кілька слабих ковтків, потім ще кілька під мої вмовляння, і слабо похитала головою. – \"Я зовсім ослабла, вибач, Полковнику. Я не хотіла бути тобі тягарем.\" – Раніше б ці слова боляче різонули по душі, зараз тільки болісно усміхнувся. – \"Ти ніколи не будеш мені тягарем. Так вже сталось, що ми стали один одному опорою та підтримкою. І разом ми все подолаємо, знайдемо наше кохання.\" – Ольга слабо усміхнулась, гаряча ванна, та молоко з медом робили свою справу, в усмішці появились нотки іронії. – \"І ти більш ніколи не будеш згадувати свій девіз \"я не вірю\" і лишиш в спокої Станіславського?\" – \"Так, моя маленька, так.\" – Ольга радо усміхнулась, забрала мою руку і притислась до лодоні своїм обличчям. З цим жестом подяки відповідальність за неї, відповідальність перед Творцем, перейшла у іншу фазу, і не так відчувалась на плечах. В глибині душі ворухнулась думка – з моїм ставленням до Ольги відповідальність ставатиме іншою, розділена навпіл.
З пізнанням свого минулого, з яким можна порівняти нове народження, переосмислення сенсу буття, Ольга стала іншою. Це впадало в око одразу, як тільки стала перед мною в ванній коли її витирав рушником. Зникла доросла жінка, що все пізнала, яка тільки грала сімнадцяти річну дівчинку; зараз перед мною стояло засоромлене дівча, з опущеними від сорому очима, і руками якими намагається прикрити свою оголеність. З думками стосовно переосмислення свого ставлення до неї, поніс дівча до спальні. Тепло вкутав у ковдру, ліг поруч. Вона одразу ж сунула голову під руку, випустила подих полегшення коли її голова опинилась у мене на плечі. Один бік відповідальності вже визначився – мені, з власним життєвим досвідом, не важливо яким, але досвідом, буде необхідно перемінити погляди на життя, погляди на наше спільне життя; вчитись за ново багатьом речам. І звичайна річ, я й далі буду схилятись перед її розумом, знаннями. Від Ольги, навіть через ковдру, йшла хвиля тепла, того тепла якого так не вистачало. Відчувши мій стан, вона сильніше притислась, накинула на мене край ковдри, перекинула через мене ногу, руку, тим самим віддаючи себе цілком і повністю. Так тулячись всім тілом, вже засинаючи, Ольга тихо прошепотіла: - \"Тільки не в здумай ставати іншим в ліжку, я не гублю надії тебе знову відчути.\" – На її слова я тільки усміхнувся, з якогось боку вона лишається сама собою, іронічна, цинічна, байдужа – тільки не до мене – та холодна. – \"Добре, маленька, добре. Спи, набирайся сил.\" – \"Сплю...\" – вже за хвилину спокійне дихання свідчило про міцний сон, вона вміла засинати швидко, як вміють тільки діти.
Тільки зараз коли в спальні залягла повна тиша, а темряву розганяє німе світло телевізора, дамоклів меч вибору навис над головою, і відчув яка велика прірва розділяє мене від зараз і мого минулого. Виходу нема, не можна двічі увійти в тут ж саму річку, для мене єдиний вихід йти по обраній дорозі, не оглядаючись назад. Ось тільки у мене дві дороги, і саме я, тільки я маю обрати на який шлях мені стати. І Ольга, без слів вагань та заперечень, прийме моє рішення. Ось іще один бік відповідальності – без заперечне приймання мого рішення, щось подібне я вже чув, тільки тоді це було зв\'язане з християнськими вченнями про шлюбне життя; а ми й не закохані, але наші долі пов\'язані сильніше за будь який шлюб. В шлюбі я вже був, більш не хочу. Але ж це дівча, воно таке миле, рідне моєму змученому серцю, рідне порваній душі, так хочеться допомогти віднайти свою силу кохати, хай будуть випробування, якими б вони не були, ми їх витримаємо. Адже ми разом! Думок про значно легшу дорогу простого життя, без думок про пошуки Антареса, не виникало.
Думки почали втрачати свої форми, під блимання телевізора починав втрачати зв\'язок з дійсністю, свідомість почала заспокоюватись, і тільки якась її частина стежила за рівним подихом Ольги. І тільки Ольга проснулась, я вже заспокоївся, вона допоможе прийняте рішення ще раз роздивитись під кількома ракурсами.
Вже стало її звичкою сідати поруч мене підгинаючи під себе ноги. Обоє запалили. \"Як ти почуваєшся?\" – \"Значно краще, тільки я більш не хочу проходить через подібні випробування.\" – Від сказаного сумним голосом, прийняте рішення почало здаватись не вірним. – \"В такому випадку ми маємо готуватись до самостійних спроб відкрити здатність кохати...\" – \"Ти прийняв рішення?\" – Ольга широко подивилась мені у вічі. В її погляді була готовність до всього. Вона дівчина – доля, дівчина вибору, і її призначення пройти поруч всі випробування які ж і сама за собою несе; пройти без жодного слова нарікань чи осудження. У нас же було тільки дві дороги, чи не надто багато для двох людей, хай і вони мають деякі сили, коли більшість людей мають тільки одну, та й то не розуміють цього. Дві дороги! Перша – цілковита гарантія спокійного життя, можливий комфорт та достаток, і постійний пошук можливості повернути дівчині силу кохати; і жаль, жаль, що виникає через роки за втраченою можливістю піти іншим шляхом. Це вже мені знайоме, дуже знайоме.
Друга дорога – вона готувала постійні випробування, постійний пошук, адже важко знайти людину тільки по ніку, і доріг в світі багато. І постійне випробування готовності кохати, готовності бути опорою в важкі хвилини життя, допомогою і розрадою, готовністю бути поруч і нести щастя один одному.
На яку з них вийти вирішую тільки я, і тільки я. Ольга ж тільки йде за мною. І намагаючись стримати тремтіння в голосі, важливі рішення приймаються важко, особливо коли на плечах така відповідальність, тихо мовив схилившись до дівчини: - \"Як тільки зійде сніг, і просохне асфальт, ми вийдемо на дорогу, і тільки горизонт буде знати, що нас чекає далі. Як тільки виходжу на роботу подаю заяву на звільнення, руки ноги є, якось зароблю на шмат хліба та літер палива.\" – \"Ти справді готовий зробити спробу знайти Антареса? І готовий піти на все?\" – Ольга не вірила, вона добре знала мене, і мою не рішучість в прийманні подібних рішень. – \"Так, маленька, я готовий. Мені головне, щоб ти була поруч.\" – \"Я завжди буду поруч, куди б нас не завела дорога, - їй здалось цього мало, притисла мою долоню до свого серця. – Поки мені не дано можливості кохати, та вся моя ніжність, вся моя молодість, вся я належу тільки тобі, і прийму без нарікань все, що ти мені даси.\" – \"І тебе не лякає мій гіркий досвід, мій вік, адже я на багато старший тебе?\" – \"Оракул вірно зауважила, ти людина з світоглядом романтика та авантюриста, розумом та серцем лицаря та дитини. Поруч з тобою і затишно і спокійно, а твоє минуле, тому воно й називається минулим, що минуло. – Ольга зробила паузу. Накинула довгого халата, замовила в номер кави. Поки принесли привела в порядок волосся. З чашечками кави знову сіла поруч підігнувши ноги під себе; пауза дала їй можливість зібратись з думками і критично подивитись на всі наші справи. – Тобі нема потреби писати заяву на звільнення, я не думаю, що пошуки займуть так багато часу. У тебе скоро законна відпустка?\" – \"В кінці лютого.\" – \"Прекрасно, за відпустку ти пройдеш необхідні курси тренування, завершиш всі свої справи, в перших числах березня можна було б написати заяву на свій рахунок, припустимо на пів року... Я вже постараюсь, щоб тобі її підписали. – В очах Ольги промайнули мрійливі вогники. – У мене в гаражі стоїть новісінький байк, як тільки навчишся їздить, він буде твоїм.\" – \"Я вб\'юсь на байку, і вб\'ю сам байк.\" – Ця перспектива мене мало радувала. Та Ольга вже вміла мене заспокоювати, тепло її долоні давало віру в себе. – \"Не хвилюйся, і довірся мені, я підготую пакети інформації, які хочу записати в твою свідомість, до початку твоєї відпустки. Не хвилюйся, і пам\'ятай, я завжди поруч, будуть моменти коли за твоєю спиною, коли ти за моєю, але поруч.\" – \"Нам потрібно вертатись в Київ\". – \"Квитки вже замовлено, варто подати паспорта в касу, і ми отримаємо їх за кілька хвилин.\" – усміхнулась Ольга.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=371157
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 16.10.2012
Епізод третій.
Протяглий зойк Ольги був таким тихим, що і не звернув на нього увагу. Ще й надто глухим, щоб його почути – обличчя Ольги вткнулось у подушку. А мені так добре, і власні стогони були вартіснішими уваги ніж чиїсь інші. Тільки коли задоволення почало вихлюпуватись з мене, а його сліди з Ольги, то тільки тоді до мене долинули її стогони. Тут же все припинив і ліг поруч Ольги.
"Що трапилось, маленька? Щось трапилось?" – її зойки не на жарт схвилювали, і занепокоїли. – "Боляче! Ти зробив мені боляче! – це було дивно чути, це була одна з моїх улюблених фантазій, і досі Ольга, як завжди, до цього поставилась байдуже і холодно. – Твої розміри мене погублять!" – своїми розмірами досі я пишався, досі Ольга не робила зауважень, я ж завжди намагався бути обережним. А потім до мене дійшло – через біль до неї повертаються відчуття. Захопившись я забув про обережність, тим самим зробивши їй боляче... але ж і раніш я забувався. Виходить, мої припущення вірні. – "Так це ж чудово, маленька моя!" – від радості я був готовий плакати. – "Що ж тут чудового, я довго сісти на байк не зможу!" – глухо відповіла Ольга ховаючи обличчя від моїх поцілунків. – "До тебе вертається чутливість, можливо через біль, але це так." – після чого Ольга і собі усміхнулась, але не відходячи від своєї звичної манери – холодно констатутючи цей факт.
За майже місяць прложивання в Ольги, трохи освоївся. В мене появились улюблені місця, де міг довго сидіти за книжкою, чи дивлячись кіно. Це були крісла в вітальні та робочій кімнаті Ольги, помітивши це вона не переставляла їх на інші місця під час прибирання, і не сідала в них коли я був дома. Трохи осовївшись з новітнім комп'ютером міг годинами грати в стратегію, знаючи, що Ольга не буде ображатись, що не приділяю їй належної уваги. Вона могла сидячи за книжкою, кількома словами виправити ситуацію в яку попадав під час гри, або сісти поруч і покласти голову на плече, а руку на стегно. Подібні прояви уваги були не частими, ще рідше вона проявляла своє захоплення мною чи своє бажання; бували моменти коли вона сідала під столом, ніби грала в свою дитячу гру, мимовільним учасником якої ставав я сам.
Місяць закінчувався. У мене з'явились нові клопоти. Скоро мала приїхати мати Ольги, і вже четвертий місяць я нічого не написав, зависло питання про відсилку повісті в редакцію видавництва міста Харків, а підняти питання в допомозі Ольги, все ніяк не вистачало сміливості.
Свіжа після душу Ольга лягла поруч, інколи наші любощі залишали на тілі Ольги сліди, які доводилось змивати під душем. Прохолода її тіла і прилив ніжності до неї в якому притис до себе, поклав її голову собі на плече. Обоє запалили. Вечір неділі, завтра понеділок, на роботу, і вперше нема побоювання, що понеділок принесе мені якійсь неприємності.
"Дзвонила мати, завтра вона буде в Києві, ми маємо її зустріти на вокзалі. Потяг прибуває рівно в вісімнадцять годин, тобі не доведеться відпрошуватись." – Холодно мовила Ольга, і це було ніби відповідь на мої блаженні думки про понеділок. Думка про реакцію її матері про майбутнього затя – вантажника, з новою силою почала мене хвилювати, я думав, що в мене є ще кілька днів. Ольга ніби відчула переміну в моєму настрої: - "Тебе знову щось хвилює? Ти забув, я добре відчуваю твій настрой, особливо коли ти чимось стривожений чи схвильований. Мені болісно від цього." – "Твоя мати, як вона на мене відреагує?" – "Не хвилюйся, я розказала їй про тебе, ви найдете спільну мову, для неї головне, що я не сама, а погана людина не може бути поруч зі мною. Це не мої слова, а її власні. Ти більш її вразиш, коли будеш галантним кавалером, і подаруєш їй квіти. Вона любить жовті хризантеми. – це була рекомендація дана холодним тоном, в стилі Ольги. Та до цього я вже звик. – Тебе ще щось хвилює, це щось потаємне, дороге для тебе. Ти думаєш про цю справу так же часто як і про мене." – Ольга повернулась на живіт, в її погляді було тільки холодне вивчення, як вчений – препаратор вивчає через мікроскоп розріз по живій жабі. І тоді я наважився розказати Ользі про своє давнє захоплення, частину мого життя. – "Дуже давно я почав писати фантастику, спочатку це була як забавка, а потім ... потім це переросло в необхідність. Саме там, у власних видуманих світах, я знайшов вірних друзів, коханих жінок і вмів бути другом та вмів кохати. Я пишу давно, з четвертого класу, але тільки зараз це почало набувати іншого сенсу. В Марії з'явилась можливість видати один з моїх романів, необхідно тільки перегнати його з дискети на диск, відділивши від ще одного, зробити редаування. Ти могла б це зробити?" – "Ти хочеш, щоб я перечитала твій роман, виправила помилки і відправила в редакцію по електронній пошті?" – "Це мінімальна допомога в моїй творчості, на яку я можу розраховувати від тебе." – навчений неуважністю першої дружини, вже не міг надіятись на допомогу, а надлишкова уважність другої дружини навчила – не можна довіряти саме цінне, можна й помилитись. – "Що ще тебе хвилює? Я завтра ж, поки ти будеш на роботі, заберу дискети і візьмусь за читання. Думаю за кілька днів зроблю все необхідне. Що ще від мене вимагається, щоб ти був цілковито спокійний?" – "Чому тебе хвилює мій спокій?" – "Коли твої думки стають розсіяними, ти віддалаєшся від мене, і мені стає від цього боляче." – "Ти почуваєшся більш комфортніш коли всі мої помисли спрямовані лиш на тебе? І ти будеш робити все, щоб мене обминали всі хвилювання? Але ж це не можливо!" – "Можливо! Поки це мені вдається, у тебе мало вимог до спокійного життя." – Тут Оля була цілковито права, у мене й справді скромні вимоги та потреби, щоб почувати себе більш ніж комфортно, і дівчині вдалось оточити мене тою увагою і турботою, щоб почувався себе затишно, навіть, з постійним відчуттям холоду та байдужості від самої Ольги. Але, мій спокій це запорука спокою Ольги, досі я з подібним не зтикався; раніш було навпаки – я піклувався, щоб людині поруч зі мною було добре та затишно. – "Ти говорила, що закінчила школу з золотою медаллю, кількість прочитаних тобою книжок, свідчить, що ти знаєш не тільки шкільний курс предметів. І тому могла б мені допомагати у створені сюжетних фонів до моїх романів, і допомагати в створені наукового підґрунтя в моїх сюжетах. Вже не говорю про редагування написаного, я ж закінчив школу на трійки, і пишу фактично без грамотно." – В словах Ольги не було жодної емоції, коли вона просто відповіла: - "Так, я зможу тобі допомагати. Завтра ж підготую тобі робоче місце, і знайду час, щоб вислухати всі твої нові задумки." – "Дякую, маленька, ти не можеш уявити який я радий." – щоб якось показати свою вдячність, вткнувся головою їй в плече
Весь день з машин де я гримів роклою, вигружаючи товар, можна було почути мій спів; в навушниках грав Висоцький. Ольга перечистила пам'ять флаш – карти мого телефону, і закачала диск пісень Висоцького. Два гігабайта, і майже півтора це пісні улюбленого барда. Колеги по роботі вже не звертали уваги на мої диватцтва, тільки Вітька знервовано усміхався – йому не подобався мій голос, але зробити нічого не міг.
Ольга вже чекала в машині, коли я тільки біг митись після роботи, на мені все було мокрим від поту, а мені не хотілось предстати на очі майбутній тещі з запахом поту. Не дивлячись на затори на дорогах, Ольга вела машину у звичному для себе стилі – агресивно і нахабно; з відкритого вікна машини, в знущання над невдахами – шоферами, що лишались за нами, линув хриплий голос Висоцького.
Ми були на платформі, коли оголосили про прибуття потягу з Кракова. Висадка пасажирів з першого вагону, ми стали саме там де потрібно. Поки потяг зупинявся, ще раз критично оглянув себе – вичищені "берци", чорні джинси, чорна футболка з картинкою альбому "Арії", "косуха" блистить, волосся чисте і затягнуте в кінський хвіст – і лишився задоволений. Ольга досягнула свого, я пишався своїм виглядом і тому менш сутулився; досягнення дівчини були не тільки в цьому. Вдалий підбір харчування, і я прибавив у вазі, вже не був таким худим, помітив нарощування мазового каркасу.
А от і мати Ольги. Молода жінка помахала з вікна, за кілька хвилин показалась в тамбурі. Нахабно розсунувши зустрічаючих, проштовхався до східець. Одною рукою прийняв баули, потім допоміг зійти на платформу. Галантно вклонився і подав квіти. – "З приїздом, Марія Степанівна." – "Дакую, а ви Полковник, про якого так багато розказувала Ольга." – "Моя скромна персона не заслуговує, щоб про неї багато говорили." – "Не скажіть, людина, яка викликала усмішку на устах Ольги, завжди буде варта моєї уваги." – відповіла Марія Степанівна. Ольга і справді легко усміхалась, у своїй звичній манері ледве розтуляючи кутики уст.
Баули закинуто в багажник машини, мати Ольги з усмішкою подала руку сідаючи до машини, дверці акуратно закрито, і я зайняв місце поруч Ольги, думаю на цьому функції кавалера закінчено – всі розуміємо це була лиш вистава, серйозність почнеться як тільки ми будемо дома. Та я даремно хвилювався. Мати і дочка не вели себе як дочка і мати, між ними була порожнеча. Як тільки речі Марії Степанівни занесли до її половини, Ольга повела мене на свою половину.
"Можеш не хвилюватись, ми не будемо часто з нею бачитись." – "Чому, вона твоя мати." – "Ми давно чужі, хоч і для вигляду разом виходимо в люди коли запрошують на виставку чи презентацію. Вона могла б допомогти з виходом твоєї книжки." – "Думаю, Марія тут краще підійде, а тобі варто змінити ставлення до матері. Я по собі знаю, коли спілкування з рідною людиною зведено до мінімуму. Я пройшов через подібне, не зміг змінити щось тоді, то зараз встигну." – По обличчю Ольги пройшла легка гримаса, важко зрозуміти – гримаса болю чи цинічної усмішки. – "Добре, коли тебе це заспокоїть, роби, що вважаєш за необхідне." – "В такому разі... як на рахунок спільної вечері, ви давно не бачились. Думаю, твоя мати буде рада цьому." – По очам Ольги було видно напружену роботу думки, трохи згодом вона легко усміхнулась.
Вечеря пройшла на вищому рівні. Разом приготували, разом накрили на стіл, причому я виконував мало не головну роль. В основному чистив картоплю, цибулю, і при тому відповідав на чисельні запитання Марії Степанівни, що стосувались моєї роботи, моїх друзів. На запитання про професію, відповів, і, що зараз не працюю за фахом, а працюю менеджером по вантажам. – "Ага, - відповіла Марія Степанівна, - так зараз по новому називають вантажника. – Вона легко усміхнулась. – Тут нема чого соромитись, всі великі люди починали з малого." - Вечеряли за великим столом в вітальні будинку, на столі горіли свічки, відкрили пляшку витриманого вина. І від обох жінок йшла відчутна хвиля тепла, воно відчувалось і в очах матері, і в теплі випадкових доторків до мене Ольги. Вибачившись і пославшись на відпочинок, я залишив вечерю; матері та дочці було необхідно поговорити.
Вже збираючись лягати зазирнув до робочої кімнати Ольги, і завмер. На столі стояв інший монітор, дюймів на девятнадцять – якраз на такому зручно писати – поруч прилад для друкування тексту – принтер, сканер, ксерокс в одному. Поруч же дискети з мого столу, на яких були майже всі мої твори, а на полиці всі рукописні та машинописьні екземпляри, те з чого я починав. Ольга нічого не забула. Всі чорновики, замальовки, зошити з нарисами, що робились в дорозі на роботу. І тепла хвиля вдячності затопила мене всього.
Людська вдячністиь, як і не вдячність, немає межі. Тої частини поваги та шанування, якою наділяв Ольгу, ніщо по зрівнянню з тим, що я по – справжньому до неї відчував. Вона змогла, ніяк про це не афішуючи, не наголошуючи на цьому, огорнути тою увагою та опікою, якої мені так не вистачало все життя; не вистачало під час моїх двох не вдалих одружень. Я ж втомився ламати голову над тим, за які заслуги мені таке щастя? Чому саме я? Адже навколо багато інших людей, чоловіків, юнаків, молодших за мене, успішніших. Для яких подібна увага тільки за шастя, і вони зможуть на неї відповісти краще ніж я. Я ж не вважаю себе успішним, й досі затинаюсь і пишу з помилками, й досі не можу тривалий час підтримувати розмову на належному рівні, а тому не люблю знайомитись з людьми, не люблю нових людей, що було причиною чому я був тривалий час сам.
Навчений Ольгою, я вже не проводив паралелі між колишніми жінками, яких я колись любив, і цілковито віддавав свою увагу Олі, поруч вона, чи ні. І чим частіш я про неї думав на роботі, тим теплішим був погляд коли ми зустрічались після роботи. Вона вперто їздила за мною на роботу на машині, інколи ми катались по Києву, інколи лишали машину на стоянці, і блукали нічними вулицями міста, яке обоє любили. Як правило це траплялось проти віхідного, інакше б мені довелось працювати не відпочивши. Хоча, це траплялось все частіше й частіше. Не те, щоб зовсім я не відпочивав, для сну стало вистачати кількох годин. З тих пір як Ольга погодилась допомагати у створенні нових романів, ми відновили втрачені варіанти кількох старих романів, і відновили в рекордно короткий час, і серйозно взялись за нову повість, що мала бути проривом в моїй творчості у нову реальність сюжетних ліній. Про дитячі забавки на зразок комп'ютерних ігор, довелось цілком забути, а ті кілька годин необхідні для відпочинку, проводив в обіймах Ольги. Наші любощі і надалі нагадували кохання з надувною лялькою, дівчина не проявляла жодної емоції стосовно моїх методів, мовчки даючи карт – бланш на всі мої витівки. Інколи, це траплялось дуже рідко, терпіння закінчувалось, і тоді ... і тоді всі бурні фантазії юності переставали бути фантазіями.
Перші дні з приїзду Марії Степанівни були для мене напруженими, я боявся ступить зайвий крок по кімнатам, боячись, що вона почує; під час любощів з Ольгою боявся зайвий раз рипнути ліжком. Аж поки Ольга холодно та байдуже не заспокоїла: - "Не хвилюйся, кімнати мають повну звукоізоляцію." – це мене заспокоїло, трохи. Хвилювали стосунки між матір'ю та дочкою. Спільна вечеря не була останньою, за нею були ще, але далі справа не йшла. Аж поки мені не прийшла в голову думка вийти разом у місто, наприклад піти на виставу.
Ми саме їхали мимо театру оперети, і на афішах був анонс оперети по мотивам Бернарда Шоу "Моя чарівна леді". Мені колись випадала нагода побувати на цій виставі, і задоволення, вражень вистачило надовго. Мою пропозицію Ольга прийняла у своїй звичній манері, холодної констататії почутого, і порожнім голосом відповіла: - "Я замовлю квитки через Інтернет, завтра зможемо сходить." – "Зачекай, ти не відповіла, чи згодна піти всією сімєю?" – "Сімєю?" – в голосі був подив. – "Так, вибач, але я вважаю себе твоїм чоловіком, Марія Степанівна твоя мати, згідно цьому вона моя теща. При тому, гарна теща. Думаю вистава, тільки нагода разом вийти в світ." – "Сімейні пари, як правило кохають один одного... А я не чула, щоб ти жодного разу мені освідчився." – Холодний тон Ольги боляче вдарив у саме серце, саме його байдужість, і знання того, що це була правда – я не міг кохати. Це стосувалось не тільки Ольги. Я не вірив в кохання, не вірив у силу його почуттів. Може цього й не вистачало в наших стосунках, може й Марія права. Але це так. Мені було добре з Ольгою, не дивлячись на її холодність, вона відповідала, майже тим же, у своїй манері мовчазної опіки і бездіяльності. Але далі цього наші стосунки не йшли, не дивлячись на те, що разом ми вже пів року. За цей час багато, що могло відбутись, будь ми здатні на почуття.
Того дня ми вертались з прогуланки в глухій мовчанці. З колонок не линула музика, Ольга вела машину ще більш ризикованіш, зустрічні машини мигали фарами, повідомляючи про пост ДАЇ, та Ольга не звертала уваги. В результаті перед нами замаяріла смугаста паличка патрульного, і жест – наказ зїхати на обочину. Ольга цинічно усміхнулась, а я подумав – краще б патрульний на нас не звернув уваги – я знав яким буде покарання.
Патрульний тільки проглянув права Ольги, освітив салон ліхтарем, на мій подив тут же відпустив. Вже в дзеркалі заднього огляду помітив наступну картину – на подив напаринка, шоферів на трасі, патрульний вискочив на капот машини і почав танцювати, в такт музиці яку чув тільки він. Його швидко стягли з машини, а за кілька хвилин мимо нас проїхала машина швидкої допомоги. Ольга зло усміхнулась, проводячи її поглядом.
Під час сімейної вечері – перша спроба сподобалась Марії Степанівні – Ольга коротко оголосила про мою пропозицію разом відвідати театр оперети.
"Он як, а, що ставлять?" – зацікавлено відгукнулась Марія Степанівна. – "Моя чарнівна леді" за мотивами Барнарда Шоу." – відповів на запитання. – "Не думала, що вантажники знаються на класиці." – "Я не завжди був вантажником, і не завжди читаю бульварну пресу." – Марія Степанівна починала свій ранок з кави і перегляду газети "Бульвар" з фото Дмитрія Гордона, не дивлячись на славетного батька, син не дуже мені подобався; дуже легко зробити свобі ім'я маючи славу батька, і показавшись в відомому кліпі по його ж пісні. – "Коли початок вистави?" – "Я замовлю квитки на двадцяту, діякую за вечерю." – мало, що зївиши, Ольга пішла на гору. Вибачившись поглядом, пішов слідом за нею. Було вже пізно щось з'ясовувати, завтра на роботу, а мені необхідно ще сьогодні посидіти кілька годин за комп'ютером, сюжет йшов не погано і я не хотів гаяти час.
Ольга сама притислась до мене, як тільки заліз під ковдру. Вона обпекла холодом свого тіла, холодом своїх обіймів. Вона ніколи до цього моменту не виявляла свого бажання, мені ж тільки дай привід.
Здавалось, вона отримує задоволення коли її голову притиснуто всією вагою тіла, втиснуто в ліжко, задоволення від того, що вона не може й дихнути причавлена моїм животом. Подібні зриви були рідкими, після яких мені ставало соромно, та воно було того варте, подібного задоволення відчував не часто.
Гордовито ступаючи по східцями оперети, ми заходили до касової зали.
Натовп людей, всі в яскравих костюмах, і не дивно – приїзд з гастролів відомої трупи, і це їх перший виступ на сцені рідної оперети. Квитки отримали без проблем, було варто тільки назвати кодове число квитків, і заплатить готівку. В дзеркалах з гордістю ловлю своє відображення і зайвий раз милуюсь жінками яких я супроводжую. Ольга і Марія Степанівна в вечірніх сукнях виглядали богинями, що спустились з небес у наші сірі будні; мене прямо змусили вдягнути строгий чоловічій костюм, чорну сорочку, від краватки я навідріз відмовився; на голові справжній вітвір мистецтва – пишна зачіска, плід годинної роботи Ольги, і п'яти місячного лікування волосся. Під шелест чорних суконь, ми піднялись до наших місць, довелось пригадати все, чого навчився в книжках і через фільми, і допоміг дамам зайняти свої місця. Під цинічний погляд Ольги, як я вже встиг зрозуміти, подібний погляд був знак схвалення моїх дій, сів поруч своєї дівчини.
Гра акторів, музика, сама вистава вимагали постійної уваги, і були вартими цього. Та як сюжет був знайомий, і сама дія на сцені вже не так зацікавлювала, мав можливість кидати швидкі погляди на Ольгу. По кільком не помітним признакам було видно, що дія оперети її зацікавила. Помітивши мої погляди, очима показала на сцену, зате її нервово – довгі пальці почали свою виставу. Стискаючи та погладжуючи вона вперше заговорила про свої почуття, легкі та вразливі, сильні але тендітні. На фінальній сцені, коли всі актори і діючі персонажі вийшли на авансцену, між мною та Ольгою пролетів голуб миру, ми відчули запах осіннього листя, шелест опадаючих дерев, запах пізнього кохання.
Цієї ночі все було ніби в перший раз. Обережні доторки до дівочого тіла, несміливі поцілунки, і перше пізнання один одного через обережне єднання двох тіл, двох молодих душ. Винагородою за терпіння, наполегливість був легкий зойк задоволення, легкий як подув ранкового вітру, тим не менш очікувальний та бажаний.
"Що ти в мені знайшла? – була пізня ніч, за кілька годин заграє будильник, знаменуючи початок робочого тижня. Та до цього часу далеко, а я ловлю ту мить тепла та близькості, що настає тільки після любощів з близькою людиною. – Що ти в мені знайшла? Я набагато старший за тебе, мало заробляю, а після роботи від мене відвратно тхне потом. Я не люблю великі натовпи людей, і намагаюсь уникнути людних збіговищ, на додачу не схожий на твоїх улюблених героїв." – "В тобі багато, що викликає не розуміння, подив, але ти є ти, і це не віднімеш від тебе. – В голосі дівчини була вся та ж байдужість, але її слова говорили про інше. – Ти білою птахою увірвався в мої сірі будні, і з першого ж дня знайомства, заявив, що тобі лиш вісімнадцять, що ти остання реанкарнація Вічного Жида. Для тих хто не знав легенди, коротко розказав... Я ж знаю легенду, а в твоїх словах був сум, не дивлячись на сміх, з яким ти це говорив. В них була спроба не збожеволіти від самотності, спроба втечі від сірої буденності. Мені всі люди байдужі, але ти найменше. Можливо саме тому ми разом. Людина, що не може знайти саму себе, і людина якій все абсолютно байдуже. Вона знайшла саму себе, але від цього не стає легше." – Ольга тісніш притислась до мене. Ми лежали на широкому ліжку тісно притиснувшись один до одного. Було приємно відчувати її руку на собі, холод її тіла приємно холодив після наших забав, під моїми пальцями ніжна шкіра спини, сідниць; не даремно дівчина кожного вечора довго сиділа перед дзеркалом і натиралась різними кремами. Спершись на лікті, Ольга довго дивилась мені у вічі. Від проникаючого погляду стало моторошно, опустивши погляд довго милувався прекрасною округлістю грудей.
"Тебе три роки тягне кудись поїхати, навіть не давно ти думав про цю поїздку." – Ольга була правою. – "Я хочу поїхати в Одесу. Скоро новорічні вихідні, а в мене виходить велика зарплата, може разом махнемо? Я знайду місце де ми зможемо заночувати." – місць було кілька, але кругом було б необхідно кланятись, а цього дуже не хотілось би. – "Ти мав би зрозуміти, твоя зарплата мене не хвилює. Мати лишає стільки коштів, що ти міг би й не працювати." – В цьому вона була права. Все, що я не приносив з грошей, фактично йшло мені ж на одяг, на книжки, диски, досить часто на дорогі подарунки дівчині. – Я не говорю, що це мені подобається, я чоловік і маю утримувати свою дівчину." – "Я не за це. Ми можемо поїхати в Одесу не в загальному вагоні, а в СВ, і зняти пристойний номер... Ти ж знаєш місто, який отель самий кращий?" – "Червоний дракон, на Пушкінській, Пасаж , на Дерібасовській мені не подобається. То ти приймаєш мою ідею?" – "Я твоя дівчина, а тому прийму саму божевільну ідею, якою б вона не була." – В цих словах і була Ольга, сама холодна не зворушливість помножена на байдужість. Над нею ще потрібно багато працювати, але результати будуть дуже швидко.
Одеса тих років, коли я там жив останній раз, і Одеса тепіршня, дві великі різниці. І можливо суть в тому з яким настроєм я виходив з вагону; в якому вигляді і, головне, з ким. Місто нас вітало густим снігом, справжнє стихійне лихо для міста, для нас же радість і милі серцю спогади. В Київі лишили мжичку і слякоть ранньої зими, а тут як в дитинстві. Мить і з – за густого снігу з'явиться Дід Мороз, і запросить прокататись на санках, і впряжені в сані олені помчать далеко за горизонт... натомість нам на зустріч вийшов дядько – таксист і запитав куди нам їхати. Ми відмовились від його послуг, Ольга хотіла побачити місто моїми очима, а для цього необхідно добиратись до отелю міським транспортом. В її очах була легка іронія змішана з цинізмом, що нагадало божевільну ніч в купе СВ вагону; пасажири, перелякані нічними криками, кілька раз вискакували в коридор вагону, і провідниця десяток раз заспокоювала, що комусь з пасажирів приснився поганий сон. Добра легенда для прикриття одної закоханої парочки, що їхала в пятому купе.
Трохи відійшовши від вагону і його натовпу зустрічаючих, поставив на сніг сумку – рюкзак з нашими речами. Критично оглянув Ольгу, на ній довге шкіряне пальто, "стіли" джинси, під пальто довгий чорний світер, мій світер який вона любила одягати не дивлячись на те, що він був старим та дірявим. З моря дув холодний вітер, я боявся, що дівчина може застудитись; поправив комір, щільніш затягнув пояс пальто.
"Ти на себе подивись." – тихо мовила Ольга, ніяк не звикне, що про неї турбуються. На мені ж довге драпове пальто чорного кольору, чорний товстий світер, чорна шкіряна жилетка, чорні джинси і не змінні "берци", на руках пальчатки "без пальці". – "Це моя погода, я в Одесі зимою весь час ходив не застібаючись і без шапки." – "Без головий ти й в Київі ходиш. Холод холоду не боїться, - мовила Ольга про себе, і запитала: - Може кави?"
Це була не погана ідея. Саме з кави я починав кожен свій день, і не варто щось міняти в своїх звичках. Обминаючи натовпи пасажирів, що завжди кудись поспішають висолопивши язика, оберігаючи Ольгу від зайвої штвоханини своїм тілом, повів її до тої частини привокзальної площі де був намет для століків. За буфетною стійкою завжди хтось міг зробити кави і подати перекусити.
Одеса кінця ...10 року була не такою, якою я пам'ятаю чотири роки назад, коли компанією чужих один одному людей їздили на святкування першого квітня. То була зіпсована поїздка, про яку зайвий раз згадувати не хочеться. Зате зараз, в пам'яті спливали ті чарівні місця, які гарні в любу пору року, в дощ та сніг. Кілька чешечок кави зігріли наші погляди один на одного, нас обох інколи мучали приступи агарофобії, і ми разом не любили сірість натовпу. В очах Ольги спалахнули вогні байдужого зацікавлення.
"Ти з дороги не втомилась? – у відповідь Ольга холодно усміхнулась, це вона половину всієї дороги проспала, лишивши мене на самоті забавлятись і вдовольняти свій романтзм поїздки. – В такому випадку я покажу тобі один вітвір мистецтва, який власне обливав кров'ю." – В очах дівчини майнуло холодне зацікавлення, і з готовністю піднялась з свого місця.
Нам було необхідно пройти підземним переходом, щоб вийти на інший бік площі, і тут ми обоє стали свідками, звичної для Одеси, сцени. Мателяючи своїм барвистим одягом, двоє молодих циганок ловили перехожих зі стандартним запитанням – де знаходиться бібліотека. І поки перехожий намагався пояснити, циганки брали роззяву в оборот, і не рідко перехожий відходив вже з порожніми кишенями. Я хотів швидше провести Ольгу мимо них, але не вийшло, дівчину зацікавив цей процес.
Від пронизливого погляду Ольги по моїй спині пройшов піт, циганка на ходу проковтнула стандартну фразу, і завмерла ніби побачила свій нічний страх. На молодому обличчі тут же проступили морщини майбутніх прожитих літ, сама вона затряслась мов в лихоманці. Кілька хвилин простояла, і зірвалась бігти, на ходу кілька раз крикнувши: - "Не до мене йди... не до мене. Шукай дельфійку, дельфійку шукай..." – і зникла в темряві порожньої вулиці.
Фрази, крикнуті в істериці, забулись, не до них було зараз. За кілька хвилин ми стояли перед церковною будівлею, як я пам'ятаю тут зупиняються монахи та служителі церкви. Свого часу один знайомий робив сюди мозаїку, три аркові ікони над вхідними дверима, пам'ятаю, три роки назад вони були на місці. А зараз... І зараз вони радували око, виблискуючи в світлі вуличних ліхтарів, і зараз я міг сказати з гордістю в голосі: - "Ці мозаїки обмиті моєю кров'ю." – і це була правда, я колов камінь на мозаїку, і не рідко модулі були змочені кров'ю з порізаних пальців. Почувши мої слова, відчувши мій настрой, Ольга взяла мої руки до своїх, і поцілувала пальці. Від такого прояву ласки, у мене зворушливо защемило серце.
За пів години ми заходили до холу готелю. Портьє забрав речі, провів до стійки чергового адміністратора, паспорта, розпис в журналі, з формальностями покінчино, і ми піднімаємось вслід за черговим до нашого номеру. Ольга дала кілька папірців чайових, а я ж підійшов до вікна. По ранковому тиха вулиця, ще кілька годин і тут стане гулко від машин; через дорогу видно знайомий будинок, скільки раз я ходив мимо нього, тоді ще зовсім юний, сповнений райдужних надій та сподівань, про які вже й встиг забути.
"В тому будинку живе твій знайомий?" – Ольга тихо стала у мене за спиною. – "Так, не знаю чи ще живе... Чаркін Андрій, молодий художник Одеси, мозаїку його ми щойно бачили. Тоді в нього була бодега, він тільки починав, вчився в Італії, як і личить молодому художнику. Потім його зіпсували гроші, як і будь кого, хто почне багато отримувати." – "Тільки не тебе!" – Ольга вткнулась носом мені у спину, і через одяг відчув який він холодний. – "Я це інша тема, мене зіпсувати можеш тільки ти." – повернувся до дівчини і заховав її обличчя у себе на грудях. Так нам обом було спокійніш та затишніш. По переду чотири дні відпочинку, завтра новий рік. Що доброго він нам принесе, не відомо. Єдине, що я хочу від наступного року, так це терпіння – у мене стільки роботи, нових задумок в творчості, що терпіння мені саме необхідніше. Особливо, це стосується Ольги. Ріднішої людини за неї у мене не буде.
Епізод четветий.
Кілька хвилин простоявши, отак, в обнімку, відчуваючи як вуличний холод поступається звичному від самої Ольги, ми розійшлись. Дівчину вабила ванна з хваленим джакузі, а мене плаский екран TV з його перехваленою супутниковою антеною. Позираючи на екран, де відбувались картини жованого – пережованого бойовика, зняв лишній одяг. Після потягу відчував легке похитування і порожнечу в шлунку, кава виявилась не якісною; що ще можна чекати від вокзалу.
В великому банному халаті, з чалмою з рушника на голові, Ольга хазяйські почала розпаковувати наш рюкзак – сумку; в першу чергу вийняла, акуратно складені та запаковані в целофан, свою вечірню сукню та мій чорний костюм. Брали це тільки за ініціативи Ольги, тоді мовчки поклала до загального стосу речей які збирались брати з собою; на її думку скоро Новий рік, і мало куди нас може занести під час святкувань. Вагома сума, розкладена по кишеням, гріла мене краще будь якого пальто; за ці дні можна шиканути і забути, на певний час, той період коли я рахував гроші і думав чи вистачить до зарплати.
Потім байдужі та уважні руки Ольги допомогли змити втому від поїздки, що змінилась на бажання розслабитись під легкий подих дівчини у мене на плечі.
Голодний шал бажання любощів, після річного утримування, давно минув; вже не так поспішно пестив миле тіло. Наступила та пора повільного вдоволення своїх бажань, що наступає через пів року спільного життя. Для багатьох пар важливі перші пів року, або молодята знайдуть спільну мову, золоту середину в стосунках, або будуть ранком просинатись з не розуміючим поглядом і внутрішнім запитанням: - "що за людина поруч сопе та хропе?" Мене ж обійшла чаша сія. Може причина в дівчині, вона ніколи не заявляла про свої бажання та потреби, з холодністю та байдужістю ставлячись до моїх поривань та пестощів. Може причина в мені, у мене вистачило терпіння не зірватись і не вилити каву яка була на полиці кожного ранку; загалом, для чого шукати причини і дивитись на наслідки. Загальна картина така, що інколи я мало не співав від відчуття щастя. Під ковдрою холодне тіло Ольги швидко зігрівалось, і всю ніч я міг спати не змінюючи положення, засинаючи під спокійне дихання Ольги у мене на плечі. І просинався одразу ж, без переходів від сну до реальності, тільки моєї щоки торкались холодні уста дівчини і долинав запах міцної, свіжої кави. Або ж просинався сам, тільки наступала пора, очі самі розплющувались.
Так було і зараз. Погляд швидко знайшов Ольгу біля вікна. Денне світло з вулиці окреслювало її струнку фігуру. Тихо ступаючи по килиму підлоги, став поруч; ніжно обійняв. Не дивлячись на десяту ранку, на вулиці було майже порожньо. Поодинокі прохожі ковзали по мокрому снігу тротуару, та кілька машин, натужно ревучи двигунами, буксували по бруківці дороги.
"Що тебе хвилює, маленька?" – пів року з Ольгою навчили мене відчувати переміни в настрої дівчини, і хоч звичайний стан – не зворушливе холодно – байдуже споглядання, з нотками цинізму( Ольга вміла сприймати фон людей краще від мене, їхні почуття та поривання частіш і викликали цинічну усмішку та погляд) зараз я відчув легку задуму. У відповідь дівчина легко двинула плечем, лиш за хвилину відповіла: - "Місто нагадує застояне сіре болото, і тільки поодинокі іскорки золотого..." – "Це живі люди. Тут багато геніїв, вони не дають місту загрузнути в сірій масі буденності." – "На кілька днів тут з'явиться ще один, самий геніальніший." – "Я далеко не геній, - слова Ольги викликали легку усмішку. – Хоч інколи себе так називаю." – "Дозволь мені самій судить." – Щоб не сперечатись, перевів розмову на іншу тему. – "Вийдемо в місто. Я покажу Одесу своїми очима, такою якою я її знаю."
Погода перемінилась в кращий бік. Снігопад припинився, вітер з моря розігнав низькі хмари, сонце було в зеніті, але його тепло не відчувалось – на вулиці п'ятнадцяти градусний мороз. Але, що мені мороз та мокрий сніг під ногами, коли на мені теплий одяг, і зручне взуття, тільки Ольга дивувала. Під довгим шкіряним пальто, крім шкіряної білизни, чорних панчіх, нічого не було, на ногах ботфорти на шпильці, в яких можна тільки вийти з машини і пройти до ресторану. А на мої слова турботи, що вона може змерзнути, почув холодну відповідь: - "Я ніколи не мерзну." – І це була гола правда, коли взяв за руку, вона була холоднішою за повітря, правда, швидко зігрілась.
Отак, рука в руці, нога в ногу, стегно в стегно, повільною ходою пройшли до кінця Пушкінської. Ольга мало звертала уваги на перехожих, і тільки уважним поглядом подивилась на пам'ятник Пушкіну, на будівлю, і вивіску з рядками його ж вірша "итак, я жил тогда в Одессе". Ми повільно обминали поодиноких перехожих, що поспішали в теплі домівки, і тільки кілька пар провели нас здивованими поглядами, та вони не були місцевими – корінних одеситів вже нічим не здивуєш, не в їх правилах витріщатись на людей. Вітрини магазинів без страху нас роздивлялись, демонструючи причини подиву та оглядок нам у спину. З нас і справді колоритна пара, особливо виділялась Ольга. Чорна грива волосся, важкою шапкою спадала на спину, чорне шкіряне пальто, піднятий комір особливо окреслював низьке декольте відкриваючи погляду смагляву шкіру, початок округлостей грудей і чорну шкіру білизни, на ногах, в супереч погоді, високі ботфорти на тоненькій шпильці; довершували картину окуляри "хамелеон", що ховали перехожих від цинічного погляду темних очей. І поруч я, німа острога всім небайдужим поглядам у бік дівчини. Пишне розпущене волосся стягував на чолі "хайратник"чорні окуляри, чорний, товстий світер, чорні джинси, важкі "берци" і чорне пальто на розпашку. Загалом картина варта подиву, і це при тому, що на площі біля міської думи, дув пронизливий вітер. Він змушував кількох гуляючих підіймати коміри курток та пальто. І тут же звернув на одну цікаву особливість, що й потім не раз мене дивувала – вітер ніби обминав нас, він був, та його дія не відчувалась саме на нас.
Помітивши кавову ятку під легким наметом, молоду продавщицю, що танцювала на одному місці, вкутана в пальто, теплу хустку і валянки, не змовляючись поспішили до неї. Ми обоє любили каву, а тому замовили саму кращу, а тому й дорогу. Стали біля лавки, за нею, нахилившись через парапет бульвару, видно пологий схил, голі дерева через які видно трасу, а на горизонті море і кораблі на далекому рейді.
Грузнучи по підошву в мокрому снігу, він більш нагадував кашу, повільною ходою йшло по бульвару. Я відчував туге стегно дівчини, її плече, і сильний потиск пальців на згині лівої руки. В унісон крокам, в унісон думкам, в унісон почуттям, Ольга почала тихо співати "Баладу о любви" Висоцького.
Когда вода всемирного потопа
Вернулась в границы берегов,
Из пены уходящего потока
На берег тихо выбралась любовь
Растворилась в воздухе до срока,
А срока было сорок сороков.
И чудаки – еще такие есть –
Вдыхают полной грудью эту смесь,
И ни наград не ждут, ни наказанья
И, думая, что дышат просто так,
Они внезапно попадают в такт
Такого же не ровного дыханья...
На її думку саме ця пісня, ці слова пропущені через душу – а тому щемливі – підходили до нашого настрою. Голос дівчини, музична освіта, та слух, зробили виконання пісні а капелла надзвичайно приємним.
"Чудово." – тільки й спромігся вимовити. Скільки раз я читав ці слова, надіючись на розуміння, і ніколи не думав, що почую їх сам. Не важливо за якої причини, і чи були подібні почуття між нами зараз; ці слова давали вперту надію, що все не даремно. Ми стали біля останньої на бульварі лавки. Ховаючись від вітру запалили по сигареті. Тут вітер став більш відчутнішим, навіть, через завісу, що досі нас оберігала; відкинув край пальто, і заховав туди Ольгу. Так і визираючи над рукою якою обійняв, вона дивилась на старовинні будівлі площі біля пам'ятнику де Ришельє, одному з будівничих Одеси. Пройшовши кілька метрів до пам'ятника, став на відомому каналізаційному люці, і показав Ользі пам'ятник, з цього місця він був особливо цікавим.
"Пісаючий дядя, в довгій хламиді..." – вже потім Ольга іронічно підняла ліву брову. – "Давній жарт одеситів, мало хто його знає."
Ольга отримала змогу помилуватись на пам'ятник з нормального ракурсу, а потім стали біля початку Потьомкінських східець, звідки відкривався вид на море, всю припортову територію, і величну будівлю морського вокзалу. Його побудували в дивному стилі хай – теку, і скляного модерну – вся фасадна стінка на два чотири поверхи – викладена тонованим склом. На площі скульптури, ніби у підтримку нового віяння творчості скульпторів – велика долоня і немовля. Підходячи до будівлі, я любив ловити своє відображення в дзеркалах, і зараз не упустив цієї можливості. Тільки обминаючи повільною ходою, біля огорожі за якою холодне море здіймало до гори хвилі, відчув на собі подув вітру. І тут же схвильовано запитав в дівчини: - "Тобі не холодно?" – Вона тільки похитала головою, і дивна завіса знову захистила від вітру. – "Тобі достатньо мого холоду, від всього іншого я здатна тебе захистить." – ледь чутно мовила, тісніш притискаючись до мене.
Повільною ходою обійшли будівлю. По заду вокзалу, ніби його продовження, височіла високим шпилем дзвіниці, морська церква; її було видно з кількох районів міста саме завдяки шпилю. У нас не виникло бажання зайти до середини, тільки помилувались вітражами аркових вікон, товстими, дубовими дверима з розп'яттям в центрі. Ніби пів сферою навколо церкви йшла художня галерея – салон, мрія кожного художника Одеси та області виставитись тут, і продати хоча б кілька своїх робіт. На жаль, за нагоди свят, салон не працював. А трохи нижче, якщо спуститись по широким східцям, видно два пірси, причали для стоянки моторних катерів, яхт; за зимового сезону причали були порожні, в літню пору ж тут всі місця зайняті. На сам пірс, як не хотілось, виходить не ризикнув – сильний вітер кидав високі хвилі на причали, кілька раз краплі води долинали й сюди. Не дивлячись на дивний захист від вітру, знову виникла вперта думка, що Ольга мерзне. Про всяк випадок запитав: - "Пройдемось ще?" – "Може машину візьмемо." – в голосі дівчини прослизнула втома. Я мало не на руках доніс до вулиці, на тротуар тут же виїхала машина таксі.
Шофер не питав куди нам потрібно, як тільки ми сіли на заднє сидіння, повільно рушив і влився в рідкий потік машин.
Тепло салону, тепло моїх обіймів, глуха музика з колонок – шофер ніби відчув наш настрій і зловив хвилю "радіо рокс", і голівка милої дівчини на плечі – щемливе відчуття рідності приємною хвилею пройшло від серця до кожного пальця. Рівномірне погойдування машини починало заколисувати, приплющивши очі не відводячи погляду дивився в переднє скло машини, милуючись засніженими вулицями міста, перехожими на тротуарах, інколи ловлячи на собі погляд шофера через заднє дзеркало. І знову довгі, нервові пальці Ольги не квапливо говорили і розказували, про щось відоме тільки їй. Пальці то перебирали кожен мій палець, то проходились по фалангам, то пощипували, то завмирали затиснуті в моїй долоні, і знову починали свою мову чи пісню. Мова була зрозуміла тільки моєму серцю, що так скучило за подібним станом, від чого Ольга ставала більш ріднішою, ближчою, і це не була ейфорія, з глибини порваної душі піднімалось тверде рішення. Та мине багато часу, поки воно достатньо зміцніє, щоб оголосить про себе в повен голос.
На прохання Ольги машина стала на кругу Грецької площі. Кілька купюр шоферу, і ми влились в пішохідний потік. Мені ще раніш не сподобалась нова перебудова площі, високий новомодний магазин різав погляд, створюючи враження ... прища на носі, але з цим нічого вже не поробиш. Заглиблені в свої турботи, навколо нас поспішали люди, здавалось вони не помічають наближення свята. І тільки діти, чисті душею та помислами, радісними криками заявляли про свою присутність і віщали наближення свята. В їхній аурі переважали золотисті відтінки, побільше б таких, і наш світ перестав би бути сірим і нагадувати застояне болото. Серед натовпу помітив кілька знайомих облич, старі знайомі по часу мого проживання в Одесі. Зараз мене важко впізнати, і я не подав вигляду коли ми пройшли мимо Паламарів – художників міста Одеси. Не той був стан, настрій, щоб відновлювати знайомство, вони давно стерлись з моєї пам'яті як люди, з якими колись було за честь і радість посидіти за одним столом.
Вивчаючий погляд в спину вивів з стану приємного заглиблення. Ольга відчула переміну в настрої, припалюючи сигарету повернулась за мою спину, перекинула картинку побаченого. Біля магазину, обвішана покупками, стояла моя сестра Ярина, поруч неї тупцювали її двоє дітей – Оксана та Ярослав. Випускаючи у бік дим, Ольга тихо мовила: - "Тебе не сподівались побачити, були б раді зустрічі, коли б... не хвилювання, що тебе нема де розмістить. У неї сьогодні гості." – Це була моя двоюрідна сестра, чітка передача думок відбила зайве бажання когось бачити з рідні, й так давно не був, не буду й ще довше. Ольга ніби перейняла мій настрій, швидко погляд у спину став байдужим і загубився серед натовпу.
Місто готувалось до свята. Чисельні ялинки, ятки з подарунками, з десяток дідів морозів та снігурочок, що пройшли мимо нас. І хоч до знаменного часу було далеко – якихось дванадцять годин – люди вже починали святкувати – з кількох районів площі чулись співи, скоромовки, вітання. Підготовка до свята особливо відчувалась в центрі, на Дерибасівській вулиці. Біля Гор – саду, з його чисельними прилавками з сувенірами, важко було пройти; особливе пожвавлення було серед картин, художники відважно захищали свої творіння від натовпу. І тільки зараз помітив, між нами і людьми ніби мертва зона, натовп рухався від нас на дистанції в пів метра. Трохи розсіяний погляд Ольги поверх голів, свідчив, що це її робота. Таким чином вона захищала мене від людського потоку, знаючи мою слабість – натовп я не любив. Так було, інколи її опіка граничила з цинічною байдужістю до мас. Це вже не викликало подив, тільки тут же зникло бажання підійти до картин, не відомо до чого вона може дійти.
Бажання випити кави завжди виникало синхронно, і було достатньо одного слова, щоб я почав шукати ятку з кавою, і поспішно згадувати де можна знайти поблизу. Так було і зараз. Через п'ятсот метрів, на тролейбусній зупинці був кіоск де робили каву. З кавою в руках ми стали біля краю тротуару. Знайомі до болю місця – перехрестя вулиць Грецька та Ришільєвська. Навскіс навпроти височіли стіни знайомого будинку, на фасаді великі букви ДК, а нижче – напис "диски та касети"; коли подивитись вище, видно аркові вікна, а ще вище дах, і низьку колонаду огорожі.
"Свого часу я жив тут. В самій будівлі музичний ліцей, на горищі розміщено художні майстерні, найкращі в місті. Ми знімали два роки майстерню в художника. О, що то були за роки. Романтика. Взимку вода замерзала в відрі біля дверей. А в літку спали на підлозі, рятуючись від спеки. В туманні ночі долинали тужливі звуки маяка, а скло на вікні – ліхтар, одна частина хвиляста, коли світив Місяць можна було побачити місячну доріжку." – Ольга легко усміхнулась моїм спогадам, відчув короткий, обережний доторк до свідомості, так вона читала мою пам'ять, лиш для того, щоб уникнути даремних запитань. – "Ти кохав її?" – вона мала на увазі мою першу дружину. – "Зараз не знаю. Десять років разом, не один день. По різному було. Чи кохав... тоді я був готовий сидіти голодним, і ходить в лахмітті. Та ми й так лишились чужими один одному, хоч я намагався її зрозуміти, вона тільки раз. На мою думку причиною нашого розлучення, не бажання мене зрозуміти моє не вміння заробляти. Я брався за любу роботу, і всі гроші тільки в сімю, не гуляв і не пив. Можливо тому, що живопис був завжди на першому місці, а я на останньому. Можливо, що вона не кохала мене, чи любила по своєму, як раз сказала. Потім звичка, страх її загубить, і бути нікому не потрібним. То був страшний період. Спершу помирає дружина мого друга. Через два роки помирає сам друг, через пів року, навіть менше, те ганебне розлучення, коли вона сказала в обличчя, що я в ліжку повний нуль... потім, коли я повернувся до дому помирає моя мати і я лишаюсь сам." – "Але ж ти сам був не довго." – холодна констатація трохи покоробила, але доводиться звикати й до подібної байдужості. – "Чому ти запитуєш? Хіба важко просто прочитати мою пам'ять, як цікаву книжку?" – мені було важко на душі, а Ольга тільки холодно запитала: - "Без твого дозволу?" – "Вважай, що ти його отримала." – біль важкою хвилею пройшла по зраненій душі, і загубилась в серці. Мене важко образити, але причинити біль, тим більш коли це йде від дівчини милої серцю. А пам'ять вже крутила фільм спогадів, і тільки факти зринали в свідомості.
Одна за одною пройшли дівчата яких колись кохав, чи як я думав, що кохаю. В моєму житті було багато гірких розчарувань та помилок, і тільки за двома я буду жалкувати все життя. ... Пам'ять послужливо запустила спогад, як ролик фільму.
Засніжена платформа. Ранкові сутінки. На краю платформи маленького зросту дівчина з сумкою на плечі. Видно, що школярка, ось тільки такої довершеної фігури раніш не доводилось бачити. Мені дев'ятнадцять, мені соромно з нею знайомитись, і виною цьому природна скромність помножена на комплекс від затинання. Я тільки можу крадькома ловити її профіль, милуватись ним, і швидко відводить погляд. Пів року ми їздили в електричці, виходили на одній зупинці. Вона в школу, я ж на роботу. І тільки через рік нас звела на Святошині випадкова зустріч. Ми тоді обоє не встигали на електричку, наступна через годину. Сіли на одній лавці, і заговорили як давно знайомі люди. Та було вже пізно. У неї було перше кохання, а я вже пізнав гіркоту втрат, і не хотів руйнувати чужого щастя. Потім ми ще кілька разів бачились, і наші дороги розійшлись. З тих пір і з'явилась звичка, стоячи на платформі в очікуванні електрички, дивитись поверх голів, так я раніш видивлявся її... Не відомо, де вона зараз...
І знову пам'ять показує новий фільм спогадів. Він менш гіркіший, але... Дівчина, з якою мене познайомили. Проста у вихованні, вона хотіла одного – вийти заміж, і не розуміла який це важливий крок. Я не кохав її, після розлучення тоді пройшло менше пів року і не вірив в кохання. Ми зійшлись через тиждень після знайомства. Вона не приймала мого життя і поривань, не розуміла моєї творчості. В той момент коли межі мого терпіння настав кінець, випадкова зустріч звела з моїм захопленням юності... краще б її не було. Я закохався як юнак, це було перше моє кохання. В результаті, та дівчина, що була поруч мене ... її довелось грубо вигнати з моєї домівки, тим самим я наніс болючу рану в саме серце. А моє перше кохання через два місяці втоптали в багно і змели брудним віником, як якийсь непотріб.
Та дівчина, яку я вигнав, на неї у мене не вистачило терпіння, це й було причиною в переміні моїх почуттів. Коли б більше терпіння... вона ж була з забезпеченої сімї, і, можливо по своєму мене кохала, але виховання не дозволяло це показати, чи не знала як це висловити. Як би там не було, я й тоді, і зараз цілковито усвідомлюю свою не правоту, і це буде біль, сором на все моє життя...
Неймовірним зусиллям волі я обірвав показ фільму спогадів. Мовчки відійшов до кіоску з кавою, і повернувся тримаючи дві чашечки. Беручи свою порцію, Ольга винувато поглянула мені у вічі. – "Вибач, я не повинна була це робити." – "Ти маєш право знати про всі мої помилки, про плюси та мінуси мого життя. Ти маєш право на все в моєму житті." – "Але ж я сама, мало розповідаю про себе." – "Не потрібно, те, що я знаю, не менш болісне, а я не люблю роз'ятрювати старі рани. А все інше..." – "Все інше я й сама погано пам'ятаю. Тільки слова лікарів, висновки медиків, та доповідь самого слідчого..." – Ольга замовчала. В задумі ніби втратила контроль над собою, її тіло струснуло тремтіння від холоду. Цього було достатньо, щоб панічно шукати поглядом кафе; тут же пам'ять послужливо нагадала про кав'ярню за магазином "Дельфін". Туди й повів Ольгу.
Затишна зала кав'ярні, аромат свіжо звареної кави, тістечок; димок від сигарет кількох відвідувачів, які розслабились за столиками. Вільних було кілька, один під самою стіною, туди й повів Ольгу. Добре, що тут можна не знімати верхній одяг. Як тільки сіли, виклав на столик сигарети, та запальничку, і наді мною стала молода офіціантка приймаючи замовлення – чашку гарячого шоколаду, тістечка, і дві чашки кави. Досить швидко принесли замовлення. А кілька квапливих ковтків гарячого шоколаду повернули на щічки Ольги рум'янець, а погляд став більш теплішим. Ніби вибачаючись, вона мовила: - "На захист від вітру, людей, йде багато сил та внутрішньої енергії. А відновлювати втрачене я толком так і не навчилась." – "Ти мала б поберегти себе, від натовпу я й сам можу тебе вберегти, а вітру я не боюсь. А тобі необхідно тепліше вдягатись." – Ольга заперечливо похитала головою. – "Ти достатньо натерпівся за своє життя, і поки я в силах, буду оберігати тебе." – З подібним важко було сперечатись, тому й перевів тему на інше, запитавши: - "Як ти проводиш накопичення?" – "Я о пробувала багато подібних методик східної медицини, вони мені не підійшли. Потім зупинилась на ... – було помітно, дівчина вагається, чому, не відомо. І тільки після тривалої паузи, закінчила фразу: - на енергетичному вампірізмі. Я знаю, цього не можна робити, але в мене не було іншого виходу, поки змусила себе місяць провела в лікарні." – Я добре розумів Ольгу, тому не смів осуджувати. Мені ж в цьому плані було значно легше. Ще в юності мені відкрився канал енергії простору, для накопичення енергії прийшла в голову примітивна дихальна гімнастика, початкові паси руками, які можна робити будь коли і будь де, допомогли мені відновлювати втрачене. – "Ти чула про обмін енергіями під час любощів?" – "Так, але він можливий тільки за умови повного відчуття вдоволення, наявності почуттів до партнера. Я ж нічого не відчуваю, діагноз – фригідність – тобі має щось говорити, крім того, з усіх людей, що навколо, ти мені найменш байдужий. Тим не менш, дякую за пропозицію, за нагоди я нею скористаюсь." – Слова, сказані холодним голосом, без жодної інтонації, боляче вдарили в порвану душу. Це була гола констатація факту, і тільки, без передбачення реакції, ніби навмисно. – "А я тільки думав запитати, чи тобі все подобається, коли ми ... кохаємось? – біль розкручувала свою спіраль, все більше вводячи в стан гнітючого ступору. – Виходить, все даремно, всі мої намагання повернути тобі чуттєвість?" – "Нічого не є даремним в цьому світі та під цим сонцем. Зараз тебе має заспокоювати той факт, що ти найменше мені байдужий, що я готова захищати твої інтереси і тебе самого. Я готова прийняти від тебе все, і тільки від тебе." – "Але ж, ти нічого не відчуваєш... Думаєш мені від цього легше?" – "Принаймні я не втратила почуття власної гідності, деякі твої фантазії ... вони можуть принизити почуття власної гідності, тим не менш, це ти і цим все сказано." – "Ти пропонуєш..." – Ольга була правою, її холодність, непорушність спонукали до найсміливіших фантазій, на які іншого разу і не наважився б. Ольга в перше про них заговорила, доведеться переглянути ставлення до нашого інтиму. Я вже був в гнітючому ступорі глухого болю в свідомості, куди переглянути, що переглянути? коли пів року пішли в нікуди, і мені знову заявляють, що я повний нуль. – "То ти пропонуєш..." – я ще хапався за надію, що Ольга щось замовчує. – "Я пропоную припинити розмову, до хорошого вона не привела." – в жесті примирення Ольга поклала свою руку на мою. Та це не допомогло, я тільки байдуже вивільнився, і покликав офіціантку, щоб розрахуватись за замовлення. До горлянки підкочувався гіркий, забутий, ком психозу. – "Зараз я починаю вважати, що всі мої намагання накрились мідним тазом, - ми вийшли з кафе, і повільно йшли в напрямку Пушкінської. – До поки ти не оголосила про свою байдужість до мене, гріла думка надія, що все мною зроблене не даремне..." – "Я лиш сказала, що ти мені найменш байдужий. Повір, для мене це багато, що значить."
В гіркій задумі дійшов до готелю. Ольги ніби не було поруч, і вона не тримала мене під руку. Черговий адміністратор щось говорив, я навіть не помітив, чи не зрозумів, що саме; не помітив як разом з ключем від номеру, взяв жовтий конверт. В номері, тільки знявши верхній одяг, помітивши спокусливі вигини фігури Ольги, псих набув зовсім іншої форми та вигляду. Бажання причинити біль, взамін душевного, змусило накинутись на дівчину, не зважаючи на її слова, грубо здерти білизну – а це не важко – перегнути через спинку дивану, і грубо нею оволодіти, зовсім не помічаючи, що роблю і не контролюючи себе. Тільки глухий зойк болю повернув до дійсності. Та мені вже було байдуже, я свою справу зробив, вона може відчувати тільки біль, але він не зрівняється з тим болем, що пік в порваній душі. Це був кінець всьому, всім сподіванням, та хіба мені звикати.
Широке підвіконня спальні номеру, на ньому можна зручно сидіти, що мені нагадало дитинство – я любив сидіти на підвіконні в себе дома, що до переїзду під Одесу. На склі вікна химерні візерунки від морозу. Дим сигарети доповнює картину, випущений в скло. На душі, як і на вулиці, порожньо. Та байдуже мені, байдуже до всього. Байдужа Ольга стала поруч простягаючи чашку з кавою. Не відчуваючи жодної емоції, взяв до рук, автоматично хитнув головою в подяку та підніс до уст. І тут помітив, що кава тільки в мене. Жест Ольги став тут же зрозумілим – вона сама подавала привід до швидкого прощання, знаючи, що так просто я не піду. Ніби внутрішнім поглядом побачив цю картину, відчув всю гіркоту розлуки – патьоки кави на голові та обличчі, квапливі збори, і порожнеча в душі; порожнеча навколо, і холод; холод повернення в холодну домівку; холодну, бо без Ольги, такої яка вона є, мені не життя – і кава лишилась в чашці. Її смак здався райським напоєм, який пили Адам та Єва в раю. А Ольга... холодна, цинічна і байдужа до всього, зараз була чи не самою рідною людиною на всьому світі.
"Де твоя кава? – по її погляду глянув в інший бік підвіконня, там парувала чашечка й для Ольги. У мене вже не було сил дивуватись. – Ти знала, що я зроблю..." – "У мене є здатність бачити майбутнє, і тобі пропонувався вибір." – "Ти не нормальна! Я не дозволю собою маніпулювати!" – в мене ледве вистачило сил підняти голос в знак протесту. – "Я ніколи не дозволю собі маніпулювати тобою, і маркірувати твоїм ставленням до мене."
Підвіконня здалось твердим, з вікна на мене дивились байдужі до всього вікна сусіднього будинку, краще вже байдужість Ольги, ніж від нього, вона принаймні жива. Пересів до крісла поруч з журнальним столиком. Дівчина сіла на товстий килим в мене в ногах, і поклала голову мені на коліно. Це був жест повної покори, жест миру і послуху; розчулений ним поклав свою долоню на цю ніжну голівку. Зараз в дівчині відчувалась ніжність, та ніжність на яку вона була тільки здатна.
"Адміністрація готелю подарувала нам запрошення на святкування Нового року в ресторан "Моцарт". – тихо мовила Ольга, в хвилях холоду, який вже й не помічав, пішли інтервали, між ними відчутне тепло. – Ми підемо?" – зараз в мене в ногах сиділа сімнадцяти літня дівчина, що цілковито і повністю визнала мій авторитет і вік. Щемлива хвиля ніжності обкотила мене з головою, дівчина ставала такою, якою я хотів бачити свою кохану. – "Звичайно, маленька. Ми будемо разом, кругом і завжди!" – це було тверде рішення, разом за будь яких обставин. Випробування кавою пройдено, ми його витримали без втрат, тільки навчені берегти кожну мить коли ми разом. Так, з Ольгою інколи до болю важко, важко витримувати її холодність, її байдужість, і не зворушливе піклування. Мені ж доведеться переглянути своє ставлення до неї, вже зараз бачу – необхідно забути, що вона сильна особистість, і згадати, що їй нема ще й вісімнадцяти, і згідно цього себе вести.
До початку святкування в ресторані лишалось кілька годин. Наш прихід до злагоди відмітили шаленими любощами, і я вже не так реагував на непорушність Ольги, і були готові до веселої зустрічі Нового року.
Майже дві години Ольга присвятила мені, випрасувала костюм, та сорочку, позичивши для цього праску в чергової по поверху; зробила мені зачіску, вишуканий витвір перукарського мистецтва, і зараз я сиджу в кріслі, боячись зайвий раз поворухнутись, спостерігаю за справжнім дивом. Вміння користуватись макіяжем, різними пристосуваннями для наведення краси, підкреслення її, завжди викликали відчуття дива, а коли це стосувалось Ольги, це була фантастична феєрія. Чорна довга сукня з косим подолом, розрізами по стегнам та низьким декольте, ботфорти на шпильці, чорні панчохи, довершували картину підготовки до виходу. В завершення Ольга одягнула на шию ланцюжок з кулоном у вигляді зірки Давида.
Машина таксі вже чикала біля готелю. Хвилина і ми разом сіли до теплого салону. Відчуваючи вагу, схиленої на плече, голівки, готувався до справжнього свята; від милої дівчини йшов приємний запах дорого парфюму.
Відчуваючи на собі погляди працівників ресторану, гордовито підняв голову, розправив плечі, ходою світського лева провів свою даму до зали ресторану, і допоміг зайняти стілець за столом, зручне місце – позаду мене буде опорний стовп, і видно всю залу і вхідні двері. Хвилинами на мене находило осяяння, і я бачив себе ніби стороннім поглядом – поведінка, манери, такому не вчать, подібне передається в крові від батька до сина. Вишколений офіціант, ніби відчував впевненість і звичку відвідувати подібні заклади, швидко подав папку меню, яку передав тут же своїй дамі; а сомельє – дівчина, почала тут же рекомендувати вина з запропонованої мені карти вин. Ми обоє зупинили свій вибір на "Мадері" 1907 року. За кілька хвилин стіл було накрито замовленням, в залі вже чулись веселі вигуки, між столами ходив розпорядник свята і розказував якусь святкову єрунду, до якої поки не варто й прислухатись.
Куштуючи дорогі та вишукані страви, ми мовчки обмінювались легкими усмішками, коли забути про холодність Ольги, її усмішка була дуже й дуже щирою та приємною. Ніколи не вмів користуватись повним столовим набором, та зараз маніпулював ним з природженою ловкістю та звичкою. Офіціант підливав вино тільки келихи порожніли. Навколишній шум мало хвилював нас, зараз він був схожим на приглушений шум прибою. Коли почали бити куранти оголошуючи про настання Нового року, захлопали пробки, рікою полилось шампанське. Вітаючи один одного зі святом, встали тримаючи келихи в руках.
"Мила моя Олю, я не вмію доладно говорити, і мені далеко до Цицерона, а тому прийми мої побажання такими які вони є... Хай Новий рік додасть тобі терпіння, дасть здоров'я витримати мої психи і далі радувати мене. Про щастя я скажу так, коли воно є, то ми разом його знайдемо." – Ольга в подяку коротко усміхнулась. В свою чергу вона сказала так: - "Я побажаю тобі тільки терпіння, бути з такою як я, великий подвиг, на який мало хто здатний. Я не зичу здоров'я, бо воно залежить від мене, я не обіцяю, що в Новому році в тебе поменшає турбот. Що скажу в надію, терпіння в мене вистачить на довго. А, що стосовно щастя, це така химера, що воно є, то його нема. Нам головне не впустить ту мить, коли воно поруч, і зловити за хвоста, як ловлять птаха Фенікс!" - Келихи дзенькнули радісною музикою в наших серцях.
Навколо нас веселились люди. В центрі зали, на танц – полі, танцювали люди, до мого слуху долинали закличні вигуки розпорядника свята, і запальна, ритмічна мелодія. Хитра усмішка Ольги, її добродушна іронія, і до мого слуху долинає інша музика, в якій я впізнав одну з відомих композицій групи "Скорпіонз" "Ветер перемен", Ольга знала, що я не встою і запрошу її танцювати. Галантно тримаючи свою маленьку даму, з поставою королеви, вивів до танку; ніжно і сильно взяв за руку і легко обійняв за талію. Вловивши ритм, пішли в заколисуючому танку, під ніжні переливи гітари, потопаючи в погляді один одного. Ми не помічали змін навколо, тільки реагували на зміну музики. Легка мов пушинка, Ольга літала навколо мене в запальному ритмі рокен – ролу; слухняна в моїх руках, то підлітала до стелі, то стелилась по підлозі. І її погляд, її усмішка.
Коли ж в обох збилось дихання, а в мене почала прилипати сорочка до спини, ми зупинились. І тут дійшло. За той час, що ми танцювали навколо нас утворилось коло з усіх присутніх, мелькав об'єктив відео – камери, спалахи від фото – апаратів. А до нас вийшов розпорядник свята. – "Ця молода пара, за рішенням журі нашого конкурсу, оголошується кращою з присутніх, їх оголошено Королем та Королевою одеського танц – полу." – Від надмірної уваги розпорядника, всіх присутніх, стало ніяково. Мене не порадували подарунки – оригінальний годинник, швейцарської фірми "Омега" і набір жіночої косметики та парфюму, від "Коко Шанель". Це все почало нагадувати виставу, за участю провідних акторів нашої сцени. Коли б не відчуття холодної руки Ольги, тут же втік би, ховаючи обличчя і згоряючи від сорому. Я ніколи не вмів добре танцювати, а тому й не претендував на звання Короля танц – полу. Зрештою не витримав, і нахилився до Ольги, ніби з тим, щоб радісно поцілувати, прошепотів їй на вухо: - "Коли це твоя робота, виведи мене звідси..." – В знак згоди, вона тільки усміхнулась. Після почесного вручення сертифікатів, що засвідчували наші звання, ми не помітно щезли, лишивши в гардеробній щедрі чайові. Машина таксі вже чекала біля виходу.
В машині я швидко заспокоївся. Ще й Ольга холодно констатувала мою не вдячність, адже це вона все влаштувала. – "Я хотіла зробити тобі дарунок до свята, а він тобі не сподобався." – Ніжно притис до себе у відповідь, поцілував за вухом, і відповів: - "Дякую, маленька, дарунок дуже сподобався, ось тільки все якось не несподівано. – і тут же прийшло осяяння, я ж ніколи не бував в подібних закладах, Ольга керувала мною. – Ти ж бачиш майбутнє, тобі було легко все передбачливо підготувати." – "Мені не часто вдається побачити чіткий пазл майбутнього, такий чіткий, щоб мати смогу керувати обставинами, буває таке, що окремі шматочки випадають, і тоді доводиться на ходу щось придумувати. Ти взагалі непередбачливий, у тебе така химерна свідомість, що доводиться діяти по загальному фону подій, керуючись знаннями твого характеру і ставленню до мене." – "Ага, і робити як сьогодні. Ти добре знала, що піти до ресторану з тобою, для мене честь і за щастя. Я не знаюсь на винах, і не вмію себе правильно вести в подібних закладах. Ти керувала мною!" – "Я тільки легко корегувала твої дії, щоб ти комфортніше почувався себе в такому оточенні. Коли тобі це не приємно, я більш не буду." – Через холодну констатацію відчув, що дівчині прикро, вона й справді хотіла як найкраще. Погано себе відчувати маріонеткою. Та ще гірше оганьбитись в очах Ольги, або не зможу вийти з складної ситуації, де Ольга краще мене розбирається. Я схиляюсь перед її розумом, швидкістю реакції. – "Тільки надто не захоплюйся, лишай мені право вибору." – "Довірся мені." – тільки й відповіла Ольга. За пів години ми були в номері.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=371154
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 16.10.2012
Епізод другий.
Саме розуміння мені завжди не вистачало. Мені дано переживати, співчувати близьким мені людям, близькім по духу, наділяти їх якоюсь долею везіння. Мені дано це від самого народження, але у відповідь отримувати тільки ляпаси. З мене досить, подібного більш не буде, більш не підставлю я щоки, ні правої ні лівої. Тільки Ольга зараз мене хвилювала, інколи змушуючи радіти як мала дитина, інколи зціплювати зуби від внутрішнього болю. Її цинізм боляче бив по моїм почуттям, і виникало бажання вилити каву, попрощатись з нею, і знову лишитись на самоті з своїми думками. Період знайомства давно минув, Ольга й далі лишалась замкнутою в собі, це відчувалось коли ми були на самоті. З іншого боку, саме спілкування з нею змушувало мене дивитись на світ іншими очима, це відчувалось під час прогулянок по Києву. Вона показала як знаходить жабу на будинку з химерами Городецького; це вона показала свій власний Київ, відомий тільки їй одній. Тільки з нею мені було спокійно на самих людних зборищах неформалів Києва, спокійно та безпечно ( це не смішно, я просто не люблю натовп). Ми пили літрами пиво з готами біля Сагайдачного, місця збору багатьох готів, і слухали до ранку гітару. Це з нею провів мало не добу серед старих рокерів в сталінці Оболонського району, заливаючись пивом і слухаючи записи "Kvin" "Scorpions", і спали вповалку на підлозі, засинаючи під тихе, тепле дихання Ольги у мене на плечі. Саме в такі моменти я відчував себе щасливим.
"Що тобі не дає спокою, нервує?" – запитала Ольга, як тільки я перекотився на спину. Димок від припаленої сигарети піднявся до стелі і розійшовся по кімнаті. Кохатись з Ольгою, всеодно, що з надувною лялькою для моряків, доволелось переглянути свої погяди на любощі, і ніяк не звикну до такого ставлення – після палких поцілунків, слів, байдужий та холодний голос ставить запитаня, на яке вона чекає відповіді. – "Мене хвилюєш тільки ти, як і нервуєш." – "Я, це само собою, - усміхнулась Ольга. – Три місяці тобі не затишно." – "Ти сама все знаєш, не змушуй мене озвучувати в голос давно відомі речі." – За цей час до мене намагались прорватись не тільки Марія, всі хто мене знав з її компанії. Ольга прийняла екран, і тільки давала мені час на роздуми над своїми вчинками, вважаючи мене цілковито не правим. Та й сам вже розумію, що псих мій затягнувся, і тільки гордість змушувала й далі вести себе хамськи по відношенню до Марії. – "Що ж ти пропонуєш?" – я був здивований, досі Ольга не виказувала подібного зацікавлення моїм життям, роблячи все, що вважає необхідним. – "Ти сам маєш знати... Ще одне, тут стає холодно, ти можеш захворіти. Мати ще місяць буде у відрядженні, можемо перебратись до мене. – Тут вона була правою, і варто було над цим подумати. Потім вона додала: - Ти говорив, що чоловік Марії добре знається на машинах. Моя простояла два роки в гаражі, не давно пробувала завести, все даремно, потрібно викликати майстра, або вести на СТО, самій буде важко." – "Мені буде соромно одразу ж заговорити про справу..." – "То ти готовий подзвонити Марії?" – зловила на слові Ольга. – "Заради тебе, я готовий на все." – "Заради мене не потрібно. Заради вашої дружби, мені важко її обманювати. Вона відчуває, що чимось тобі зробила боляче, поясни, тільки не психуй, не роби з неї ворога." – "Чому це тебе так хвилює?" – "Твій настрой, внутрішньо ти готовий до розмови, і прагнеш вашого тісного спілкування... повернення абсолютної довіри." – "Я починаю вірити тобі, цього мені достатньо." – "Мені ні, твоя роздвоєність почуттів заважають, мені й без того боляче." – Цього було достатньо, я не міг подумати, що подібним чином я причиняю біль дорогій мені людині.
Це був суботній вечір, ще не пізно набрати Марію. Вона тут же відгукнулась: - "Полковнику, що трапилось?" – "Привіт, Марія, ти де зараз?" – "Їду з центру на машині." – "Можеш до мене заїхати?" – "Зараз буду." – послідувала коротка відповідь і короткі гудки.
У нас лишався час, щоб одягнутись. Тільки Ольга пішла в іншу кімнату, як на кухні почулось знайоме: - "Тук тук." – Марія сама відчинила двері. – "Тук тук. Проходь, Марія." – вона пройшла до кімнати, і почала засипати запитаннями. Я ж поки відповідав короткими фразами, поки не був готовий до важливої розмови. – "Постарайся мене вислухати і не перебивати, - Марія припалила сигарету, оголошуючи про готовність. – Перш за все, вибач мене, я не мав права посилати те повідомлення. Просто мені в той понеділок стало особливо боляче. Тоді, в суботу, на дні народження в Ельфа, між нами був сильний емоційний зв'язок, його болісно урвали, і тільки я це помітив, ти ж не зрозуміла мого стану. Потім, в неділю коли обіцяла подивитись швейну машинку, я день прочекав тебе, відчуваючи наростаючу порожнечу, і впевнився в ній коли приїхав ввечері. Плакати, нервувати більш я не хотів, агресивні виступи могли б попасти відкатом на тебе, я цього не хотів. Тому й виставив екран, а та смс була останнім вибухом психів. Вся біль, що накопичилась за цей час, була в тому повідомленні. Біль від твоєї неуважнеості до моїх слів, біль від самотності. Ти можеш сказати, що я знаю де ти живеш, але ж справа не в цьому. Я не даремно багато раз говорив, що не люблю нав'язуватись, не раз говорив – коли я три дні не відзвонююсь, варто самим про мене згадати. А тобі власне не раз говорив, що найцінніше в нашій дружбі, для мене власне, наше тісне спілкування. Спілкування на рівні розуміння один одного з пів слова. Я вважав, що ти розумієш це, а вийшло інакше, мої слова йшли мимо тебе. Мабуть тільки я здатний приміряти на себе шкуру близьких мені людей, і тому розуміти, брати близько до серця всі проблеми, і так само відчувати. Я просто зневірився в тобі, в нашій дружбі... Ти можеш сказати, що не давала приводу, та саме неуважність до моїх слів, і була приводом до цього... – паузу в моєму виступі зробила Ольга. Поставила на столик каву, і сіла поруч мене. Пора міняти тему. – Вибач, Марія, та це все, що я хотів сказати... Знайомтесь, моя дівчина Ольга, мій близький друг, Марія." – короткі фрази про радість від знайомства, і далі розмова йшла в загальному руслі. Я похвастався новим сюжетом, що пройшов стадію "обсасування" і був готовий до написання, похвалився придбаними обновами з одягу і великою кількістю роботи. Марія ж розкала про роботу Макса, що і їй пощастило знайти гарну роботу. – "Та, між іншим, - тепер можна і перейти до машини Ольги. – Для Макса є халтура." – Ольга в двох словах пояснила проблему, обоє краще мене знались на машинах, я ж тільки пив каву, і слухав розмову двох знаючих людей. – "Ми на тижні перебираємось до мене, думаю на вихідних можна було б, щоб Макс подивився машину. Там домовимось..." – "Добре, я поговорю з ним."
Близько до півночі ми провели Марію до машини чоловіка, що вже чекав на вулиці, і розішлись задоволені вечором.
Як правило до роботи я добирався без пересадок, була зручна ранкова собака, вона йшла через весь Київ, мимо моєї роботи, ходу всього десять хвилин. Вже додому доводилось добиратись через три пересадки. Особливих проблем не було, і звично, допомагала музика з навушників. Проблеми починались на Святоші. На собаці їздив принципово зайцем, щоб попасти на платформу доводилось пригати на платформу. І тут не давно став на заваді молодий охоронець, він просто ходив по краю платформи, не даючи зайцям влізти на платформу. Настрою знущатись, в своєму звичному режимі, просто не було; довелось вертатись до кас і брати квиток, ще й відчути на собі насмішкуватий погляд пацана – охоронця. Вже сидячи в вагоні встиг поспостерігати як йому довелось побігати по платформі, ловлячи "пригунів", кільком юнакам пощастило пригнути на платформу.
А дома, в розмові з Ольгою, розповів про цей випадок. Розмови з Ольгою нагадували розмови з самим собою, вона мало коли підтримувала розмову; можливо саме тому не піднімав теми про своє інше захоплення – тривалий час писав бойову фантастику, і мені дуже не вистачало знаючої людини, відчувалось, Ольга могла б допомогти.
В п'ятницю таж сама історія, охоронець не помічаючи натовпи "пригунів" вже чатував на мене на краю платформи, був готовий йти до кас, коли помітив поруч Ольгу. І тут же війнуло холодом по ногам, і внутрішній голос, що наказав: - "Пригай на платформу." – мені здалось, що це просто глюк, а за хвилину голос знову пролунав в свідомості: - "Пригай на платформу, скоро собака." – довелось послухатись внутрішнього голосу. Швидко спустився до колії, не відводячи погляду від охоронця, помічаючи на периферії зору постать Ольги, пішов до платформи. Свідками ганьби охоронця були чисельні пасажири на платформі – пацан скочив в низ, шанобливо схилився: - "Прошу, дорогий пане!" – і склав руки в замок, щоб підставити під ногу і допомогти вилізти. Довелось підіграти, відчуваючи на собі погляди пасажирів, і холод від Ольги. Тільки випригнув, відвів її по – далі.
"Що ти собі дозволяєш? Це його робота!" – з притиском мовив на вухо, мене хвилювало саме таке використання її сил. – "Я нікому не дозволю тебе ображати..." – "Але ж..." – заперечив іншим тоном. – "Я ніколи, нікому не дозволю тебе ображати... – від подиву я відступив на крок, в перше в голосі Ольги відчулись емоції – образа, тепло, і трохи категоричний тон. – Я справді нікому не дозволю тебе ображати." – і в перше сама притулилась, і поклала голову мені на груди. На душі тут же потеплішало, не даремними були мої намагання зігріти холод душі Ольги, не даремними були мої сльози і приховані істерики.
А в Ірапені повела на інший бік переходу. – "Їдемо до мене. Завтра субота, буде час відпочити і освоїтись. – Я завагався. Не хотілось виходить з звичного режиму – по розкладу кава, необхідно щось купить до столу. Ольга вірно все розцінила. – Йдемо вип'ємо кави, все інше я вже купила."
Потім знайомий таксист довіз по вказаній Ольгою адресою, і зупинився біля добротного будинку за високою кам'яною огорожою. Я дуже довго вважав, що мене не можливо здивувати, виходить я помилявся. Будинок мав два поверхи, з двору було видно ще три вікна типу "ліхтар", на даху тарілка супутникового телебачення, в самому дворі великий гараж; все зроблено на совість, добротно, одразу ж відчувається рука господаря, необмеження в коштах. На другий поверх вели окремі східці, балкон, і масивні броньовані двері, відчинені Ольгою, вона ж і першою зайшла в коридор вмикаючи світло.
"Проходь, почувайся як дома." – тихо мовила. У мене не виникло бажання доповнити вираз фразою " і не забуйте, що ви в гостях" виникло враження, що саме цей будинок на тривалий час буде моєю другою домівкою.
Ольга займала весь другий поверх, і частину третього. На другому поверсі ванна, вітальня і дві великі гостьові кімнати; на третьому її спальня, та робоча кімната. І кругом килими, на підлозі, на стінах; що перше попадало в поле зору книжкові шафи, я не знавець, але одразу видно з якою любов'ю створювалась ця бібліотека, і картини на вільних місцях. В основному марини, натюрморти, в вітальні, куди запросила Ольга, помітив кілька картин в стилі ню. Потім вже відмітив масиність меблів, диван, зручні крісла навколо низенького столику, великий плаский телевізор з системою домашнього кінотеатру, і велику кількість дисків для DVD. Ольга лишила мене в вітальні на кілька хвилин, а мене вже потягнуло до дисків, ритись в книжках було соромно. Одразу впадало в око з якою любов'ю підібрано фільми, наукові документалки, фантастика, серіали, навіть анімація і порно.
"Став, що хочеш, мені потрібно приготувати вечерю." – оглянувся. Такою гарною і принадливою я ще не бачив Ольгу. Вона встигла переодягнутись, замінивши звичний чорний одяг на пів прозорий халат, з бісерною вишивкою, його довжину компенсували повздовжні розрізи на стегнах. Не витримав цієї спокуси, щоб не обійняти і міцно притиснути до своїх грудей. В перше я відчув, що вона жива – досі було враження, що обнімаєш льодову скульптуру, від неї йшла відчутна жива хвиля тепла, а під блудними руками відчувалось ніжне, піддатливе дівоче тіло. – "Олюня, маленька моя, яка ж ти в мене гарна." – вирвалось з мене, в приливі ніжності. Вона підвела голову, і легко усміхнулась, в перше в усмішці не було, вже звичного цинізму. – "Я приготую тобі королівську вечерю, вишкребу тебе, вичищу нігті, а потім ти приймеш ванну, яку має приймати мій, і тільки мій, чоловік. А заодно я виперу весь твій одяг." – тут я зробив помилку, наважився заперечити: - "Може прати нічого не потрібно." – і тут же мене окотило хвилею, вже звичного, холоду. Вона враз змінила вираз обличчя. – "Не переч мені, ти в мене дома, і приймай все належним чином."
Коли вечерю було приготовлено, Ольга покликала мене до столу. Кухня вражала своєю величиною і кількістю кухонної техніки. На столі кілька страв, салати, ікра, добре, що нема столових приборів – не люблю користуватись ножем та виделкою. А до блюд це б личило, коли б не я воно б зайняло належне місце. Відчуваючи ніяковість від такої пишності, кричущого багатства, не відчув, що я їв. Головне, страви були гарячими, і їх було багато, і не було враження, що на потім не вистачить.
По вечері, допомагаючи Ользі приймати зі столу, обійняв ззаду, поклав голову на плече. – "Вибач, маленька." – Ольга повернулась до мене. – "Мене, як і тебе, важко образити, можна зробити тільки боляче. Ти ж дуже дивна людина, сила та вогонь в поєднанні з дитячою наївністю. Ходімо до ванної, я займусь тобою."
І вона зайнялась мною. Випарила нігті на руках і ногах, вичистила та привела в порядок. Вивчаючим поглядом спостерігала за мною коли роздягався і залазив ванну, погляд ніби пронизував наскрізь, мені, на якусь мить стало соромно за свою худобу та сутулість, вузькі груди і повну відсутність м'язового каркасу та рельєфу. Спокійніше стало коли Ольга пустила воду і вийшла з ванної кімнати.
Вперше в житті я міг в ванні розтягнутись в повен ріст не впираючись ногами в інший край, більш того, ванна мала зручний підголівник, на який так приємно опустить голову, і тоді можна заплющити очі, відчуваючи як гаряча, на межі терплячості, заливає голе тіло. Хвиля розслаблення, очі самі заплющились. Коли ж розплющив, помітив Ольгу. Вона сиділа на східчиках до ванни, поруч неї пляшка з барвистою етикеткою, сигарети, запальничка, а погляд ... погляд вже не був таким холодним. Виникло враження, що вона милується мною, моєю оголеністю, її погляд міг збуджувати. І під ним стало якось не зручно, щоб порушити мовчанку, бовкнув, що перш прийшло в голову: - "Мрія ідіота, попаритись в ванні." – Ольга промовчала, і тільки розуміюча усмішка ковзнула по устам, вона прожила в мене дома два місяці, і знає, яке це гріти воду на купання, і митись зігнувшись над тазом.
Такого кейфу я ще ніколи не відчував. Між пальцями димить "Kempten bleak", в келишку налито густого напою, ним виявився шоколадний лікер, Ольга як ніколи така близька і рідна, сидить на відстані протягнутої руки. Лікер приємно туманив голову, присутність Ольги, її погляд поступово налаштовували на сороміцькі думки. Коли ж вона занурила руку, і почала легко водить по моєму тілу, нічого не оминаючи, змусив себе заплющити очі, і тільки отримувати задоволення, подібної втіхи ще ніколи не отримував. Її рухи були спокійними та розважливими, в них не було ні зваблення ні милування, а тільки механічне погладжування, повільне вивчення. Вона тільки холодно констатувала: - "Який ти в мене гарний." – На моїй пам'яті були подібні слова, та потім виявилось, що в них не було й долі правди, то чому я маю їм вірити зараз? І краще б я так не думав. Від дівчини, мов хмара, відійшла хвиля холоду.
З таким холодом, байдужістю мене ніколи не мили. Жорстка мочалка не оминала жодної ділянки мого тіла, та ні ароматне мило, ні приємність від миття, не несли задоволення і радості. Хотілось, щоб по – швидше все скінчилось, це нагадувало знущання. Та як би мені не було соромно, боляче, варто замітить, Ольга робила це досконало. Вона все робила по своєму, а коли робила, то робила досконало. Вимила голову кількома шампунями, натерла волосся засобом для укріплення, поки видаляла зайве волосся з мого тіла, так само цинічно і холодно, що я тільки хотів скорішого завершення, засіб для укріплення волосся увібрався в шкіру голови. Після якісного ополіскування з душу, Ольга натерла мою шкіру маселком для тіла. Подала банний халат, провела до спальні, вибрала фільм, поставила, і лишила мене на самоті.
Її холодність, байдужість мені не була зрозуміла, хай вона й читає мої відчуття і може сприймати думки, але ж це не причина до подібного ставлення. Я теж маю почуття власної гідності, а вона б могла пожаліти мої почуття, принаймні власну самооцінку, і не мити з такою холодністю, або в загалі могла не мити, сам би справився.
На якийсь час фільм заволодів моєю увагою, коли ж до слуху долинув плюскіт води, до цього долинав звук пральної машинки, мною заволоділи вже зовсім інші почуття та відчуття. Ольга вабила мене, не дивлячись на її холодність та байдужість; вона досконало вимила мене, знаючи як мені цього не вистачало, то може я не так їй байдужий, як здається на перший погляд. Коли ж в ванній затих плюскіт води, я вже був там.
Побачена картина була варта полотен Рембрандта або да Вінчі. Дівчина, мов Афродіта, в мильній піні, лежала по шию в воді, відкинувши голову на підголівник. І тепер я сидів на східчику до ванної, легко пестив її тіло, відчуваючи під пальцями живе, тремтливе дівоче тіло, а не холодний лід.
Лежачи під пуховою ковдрою, я терпляче чекав поки Ольга приведе себе в порядок після ванної. Милувався як вона натирається на ніч нічним кремом, розчісує своє пишне волосся. В кожному її русі була прихована грація, милування собою. Від цього виникали сороміцькі думки, та їм судилось лишитись думками. Ольга лягла на край ліжка, вкуталась ковдрою і затихла. І так все мовчки, байдуже... мені ніби забили цвяха в груди, з мене було достатньо на цей вечір образ та принижень. Засинаючи я пригадав Одесу, пів року подібного спання – спина до спини, але з дистанцією в десять років даремно прожитих разом років.
Біль від образи був таким сильним, що ніч не пом'якшила його. На годиннику була тільки п'ята ранку, але спати більш не хотілось, як і лишатись більш в цьому будинку. За кілька хвилин вийшов на вулицю. Волога одягу і сирість на вулиці, погане порівняння, але з цим легше змиритись, ніж з цинізмом Ольги, її холодом. Я ще можу терпіти цинізм, але не знущання над моїми почуттями, зневага до них.
Та поки я добрався до свого будинку, образа пройшла, а коли підійшов до дверей, виникло тверезе розуміння ситуації. Ользі дано відчувати думки та емоції, думаючи тільки про себе, свої образи, зовсім не подумав про неї. Адже вона була щирою в своїх діях та словах, вона повірила моїм словам та діями, а тут мої думки...
Так і не зайшовши до хати різко повернувся назад, і мало не був збитий з ніг мотоциклом, що їхав на зустріч. В сідлі була Ольга, це відчутно по хвилі холоду по ногам. Вимкнула двигун, зняла шолом, мотнувши головою розкидала по спині довге волосся. Винувато опустив голову, під її поглядом стало соромно за свій вчинок; та вона вірно оцінила мою поведінку. – "Я так і думала, що ти пішов додому, і не хотів мене будить." – "Здалось, що лишили включеним світло, йшов перевірити. Тут вже згадав, що ти вимикала пробки." – "Заспокоївся, - Ольга проковтнула обман, - тоді поїхали додому. – А потім ніби поскаржилась, чи покартала: - Я пів року не сідала в сідло, на силу доїхала."
Та коли скинув з себе все зайве, лишившись в джинсах та футболці, Ольга обкотила мене хвилею холодного гніву, перемішаного з болем: - "Більш не роби так! я не потерплю обману! Захочеш піти, вилий каву мені в обличчя, але не йди так, мовчки. Я тільки – тільки почала тобі вірити." – Долаючи потоки холоду, вони ніби набули фізичної основи, наблизився до Ольги, притис до себе. – "Присягаюсь, тобі! Повір, а присягаюсь я мало коли... і каву я не виллю, дуже вже смачно ти її вариш."
Примирення ми знайшли в ліжку. І мене вже не так боляче вражала її холодність і байдужість, я вже мав ціль, і перші результати, головне забути про власне болісне минуле, минулі розчарування, і перестати порівнювати колишню дружину з Ольгою. Ця дівчина поза всіх порівнянь і вище тих, кому свого часу віддав свою любов і дозволив її знівечити. Вже не так боліло від її бездіяльності, та відсутнього погляду, щоб я не робив, щоб привернути її увагу, чи викликати емоції. На жодні, самі вишукані пестощі, виходило, що я тільки задовольняю тільки сам себе; тут було чисте поле для використання самих сміливих фантазій, про які можна було тільки мріяти.
Близько до полудня, в цей час я вже заспокоївся, і ми дивились нашу стару комедію, заграв приспів з "Антихриста" Арії. Дзвонила Марія, я вже три дні не видзвонювався, не даремною була моя істерика і те повідомлення.
"Да, Марія!" – "Полковнику, чим займаєшся?" – "Граю в гру, ноги вище голови." – Ольга цинічно усміхнулась, саме в цей момент її ноги були біля мого обличчя, мені подобалось цілувати її пальчики на ногах. – "У Макса є кілька вільних днів, я говорила за машину з ним." – "То їдьте до нас зараз." – Ольга назвала в трубку адресу, і попросила взяти кілька інструментів.
Буквально за годину друзі були з нами. У Макса горіли очі, і не допивши кави пішов за Ольгою в гараж. Тримати в вітальні Марію було не зручно, для наших розмов підходить більш простіша обстановка, така як в робочій кімнаті Ольги. І знову між нами тільки журнальний столик і абсолютна відвертість.
"Я можу тебе порадувати, редакція в Харкові, погодилась прийняти твою повість для прочитання." – "Всі ж мої записи на тому компі, коли буду дома, не відомо, та й чи зможу розділити повісті на різні дискети... – оглянувся на новітній комп Ольги. – Думаю, вона допоможе мені. Коли щось придумаю, я наберу тебе." – Марія кивнула в згоду в своїй манері приплющуючи очі. Запалили, Марія роздивлялась кімнату, легко усміхаючись коли погляд натикався на плакати з рок – співаками. Заговорили про наші справи, похвалився великою кількістю роботи на складі – тридцять машин за день, це було навіть дуже багато. В кількох словах розповів новий сюжет, що вже пройшов стадію "обсмоктування", що передувала написанню на комп'ютері. Марія ж похвалилась, що в Макса на СТО роботи по саму зав'язку, що й вона сама найшла роботу, що цілком підходить її потребам та необхідності заробляти на свою сімю. Поступово розмова дійшла до теми, що найбільш мене хвилювала, Ольга і її холодність. Марія ж була не тільки розумною, але й мудрою, що дивно для її віку. Їй можна було довірити найпотаємніше, давно пройшли ті часи коли мені було важко підбирати слова. Коротко розказав історію нашого знайомства, свої відчуття, і біль, який несе своєю байдужістю та цинізмом.
"Я вже дивилась на неї, всі її почуття закрито. Був шок, що й був причиною подібного стану. Ти можеш бути самим кращим коханцем, і пестощі можуть бути самими вишуканими, вона нічого не відчуває. Цинізм, байдужість, захисна форма мозку, свідомості." – "Я ж тут до чого? У мене інше ставлення до неї." – "Може минути багато часу, поки ти пробудеш в ній жінку, і вона відчує тебе. Коли б ти міг кохати, вогонь твого кохання зігрів би її, розтопив би лід її байдужості та холодності." – "Так, я це знаю. Але ми обоє знаємо, що минулись ті часи коли я міг покласти своє кохання до ніг коханої дівчини. Давно все вимерло, я тільки здатен на повагу, захоплення, вірність. Може з Ольгою в мене є шанс, і я поверну собі здатність кохати до самозречення."
За кілька годин до нас приєднались Ольга та Макс. Чоловік Марії підсів до дружини, на руках ще були залишки мастила, а Ольга сіла поруч мене на бильце крісла. На мій запитальний погляд, Макс коротко відповів: - "Свічі, свічі необхідно було замінить." – "Ага, свічі, а я мало не весь двигун перебрала." – не піднімаючи питання про платню за роботу, Ольга потягнулась до шухляди і витягла кілька папірців, протягнула Максу. – "Тут талони на бензин, на сто літрів. Вони іменні, але діють по всій Україні. Тобі варто сказати, що Стаханова дала на отоварку, і проблем не виникне. Можеш отоварювати по частинам." – це виглядало як плата за роботу Максу, і він і Марія почали відмовлятись, і наткнулись на холодність Ольги, байдуже не розуміння чому люди не беруть плату за роботу. Мені ледве вдалось заспокоїти ображеного Макса, Марія ж дивилась на мене розуміючим поглядом – вона тепер бачила як мені важко.
Цього ж вечора дзвонила старша сестра, вона мною опікалась, і дивилась, щоб не наробив помилок, по типу останнього мого одруження. В короткій розмові домовились, що я заїду до неї до дому після роботи.
"Ганя, але ж я тепер не сам, у мене є дівчина." – "Значить під'їдеш з дівчиною." – коротко відповіла і відбилась. Ольга ніби чула розмову, холодно усміхнулась, добре знала про мої переживання стосовно знайомства її та моєї сестри, матері не було і Ганя була замість неї.
Ранковий дощ завадив піти на електричку. Не мені, Ольга побоялась, що можу промочить голову, і настояла відвести мене на роботу. За кілька хвилин ми були в машині. Її джип марки "Джіліас" вразив з першого погляду, саме такі машини мені подобались. До роботи добрались швидко, дякуючи ранній годині, та швидкості на якій ми їхали. Встиг тільки помітить, що патрулі ДАЇ ніби не помічають на якій швидкості Ольга керує машиною, цього разу я промовчав. У нас ще лишався час випити кави, я помітив свого колегу з роботи, він мав мій власний нік Вічний поклик, потім пройшов ще один колега, Вітька. Той звернув увагу на машину під нашою конторою, а в відкрите вікно помітив мене, і почув як з колонок грає Висоцький "Балада про любов".
На роботі були на стільки зайняті, що мало в кого був час на запитання хто мене підвіз до роботи; тільки Вітьку похвалився дівчиною, та й то в своїй манері не говорити нічого особливого. За кількістю машин не помітив як минув робочий день, а потім мені сказали, що під воротами стоїть чорний джип. Чомусь і охоронець вже знав, що це машина моєї дівчини, машин вже не передбачалось, і мене відпустили до дому.
Поїздка до сестри пройшла відмінно. Сестра викликала мої побоювання своїм критичним ставленням до мого нового захоплення, могла вислати в магазин за покупками, щоб в приватній розмові дізнатись про дівчину від неї самої. Але обійшлось без того, Ольга володіла талантом подобатись людям. Та й сестра все бачила сама, її безталанний брат попав в хороші руки. Тільки запитала чи нам вистачає коштів, я ж похвалився кількістю машин за день і останньою зарплатою.
Коли зібрались назад було вже за десяту. Дощ і темрява мало схвилювали Ольгу. Вона керувала машиною вміло, і трохи агресивно йшла на обгін, навіть, трохи нахабно. Не раз була ситуація, що я був підсвідомо готовий перехопити кермо, а потім прийшло осяяння – Ольга бачить дорогу і ситуацію в багатьох ракурсах, використовуючи і свої сили і вміння керувати важкою машиною.
Досить швидко я звик до своєї нової домівки, і серед розкоші вже не так ніяково, і мене вже не тягне до рідних стін. Почало виникати забуте відчуття – там де моя дівчина, там і мій дім, не важливо палац це, чи шалаш. Можливо саме ця думка і була першим поштовхом до змін в поведінці Ольги. Змінам не значним, але за життя я став чутливим до любих проявів почуттів та змін в поведінці, в голосі. Коли вона говорила до мене, голос вже не був таким холодним та байдужим, а тіло вже не так холодно реагувало на мої пестощі. До того моменту, коли Ольга повністю відкриється, далеко, та мені варто набратись терпіння, і не зменшувати свого ставлення до Ольги – суміші поваги, нових почуттів, і постійного бажання. Поваги до її знань, вона вміла розвинути тему, підняту мною кількома словами; вміла цитувати на пам'ять вірші, читати улюблені мною уривки з класиків. І в ліжку, навіть за умови її повної бездіяльності, мені ставало з нею все краще, головне вона не робила з себе "недотрогу". Права Марія, тут головне хто кого – чи мій вогонь почуття, що тільки – тільки починає відроджуватись, чи холод та байдужість Ольги, що замкнулась в собі, і нікого до себе не пускає. Я буду першим, і єдиним в її житті, хто займе в неї своє належне місце. На це потрібен тільки час та терпіння. Цього в мене достатньо.
Ось тільки одне, скоро приїждяє її мати. Як вона поставиться до того, що хлопець її дочки вантажник на складі?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=371123
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 15.10.2012
Епізод перший.
"Я йду в глибокий астрал... Не хочу більше страждати від байдужості тих, кому я вірив... Блок поставлено... Я йду і не знаю, чи повернусь... Досить з мене!"
СМСку відправлено, прийшло повідомлення про доставку. Тепер головне не відзиватись, і робити вигляд, що мене нема дома. Це найважче. Принаймні, у мене є кілька тижнів, поки "друзі" схаменуться, а там можна й до Гані перебратись.
Після чергового приступу істерії спрацював захист свідомості, організм сам знайшов вихід з критичного положення – за допомогою зовнішньої енергії навколо поставлено потужний екран, він вбереже від стороннього проникнення, Марія не відчує більш моїх емоцій, як і я її... А так раніш пишався, що між нами сильний зв'язок!
Як я помилявся. Людині властиво помилятись, особливо таким як ми, людям наділеним великими можливостями, які змушені ховати. Марії легше, бабкою переданий пакет інформації добре прижився в молодому організмі, а я ... все основано на вірі, сильній вірі в себе та свої здібності, я ж вірю тільки в те, що роблю.
Не хочу копатись в собі, не хочу робити минулі помилки, коли посилав подібний текст повідомлення в Одесі. Тоді було розчарування в житті, друзях. Зараз, зараз важко щось пояснити, в свідомості повна глухота, важливо не зациклюватись над оволодіванням загальним фоном, не реагувати на зовнішні подразники... згадався сплеск емоцій, коли Тартюф наважився цитувати Висоцького. Гидко і прикро, правда він вже боїться зі мною загризатись,
напевне відчув на собі мою агресію.
Передчуваю труднощі. Я ніколи не був любителем самотності, особливо зараз вона мене мало вабить. Але вихід є. Не буду на цьому зациклюватись, навколо мене багато друзів, які виникають поруч варто мені тільки утворити півморок в кімнаті, і вони поруч. Тут і вірний Гаврський владика, і дві його вірні та кохаючі дружини – вони завжди готові розділити зі мною моє ложе, тільки я цим не користуюсь – друзі для мене не мають статі. Так не мають статі, як не мають статі видумані тобою персонажі чи стосунки... але досить з мене стриманих криків, які все одно ніхто не почує, і вривання в мої володіння не проханих гостей. Чудес не буває, як і безкорисної дружби в наших сірих буднях. Бідний Станіславський, його легендарна фраза "не вірю" стала девізом на моєму щиті, омитому сльозами та кров'ю.
Більш не буде абсолютної віри в щирість та чистоту стосунків. Давно пора звикати, що такі як я не приживаються в цьому сірому болоті, а шукати подібних себе, даремна трата часу і коштів, з останнім особливі проблеми. Більш не буде абсолютної віри в дружбу і друзям. Мимоволі і найщиріші друзі стають зрадниками, зрадниками того знання і твоїх думок; зрада в байдужості до почуттів, що нуртують в тобі. Ось в чому вина всіх, і в першу чергу моя власна – гіркого досвіду було не достатньо, потрібно було ще раз обпектись, щоб бути готовим до переходу в іншу сферу життя. Самих досконалих людей можна перехвалити, а Марія далеко не досконала. Я перехвалив нашу дружбу, наші взаємини, наш психологічний зв'язок. Більш подібного не буде, я людина абсолюту, абсолютна віра перейшла в абсолютну байдужість.
У вухах гримить "Рамштайн". Якраз під такий настрій, музика не тільки задовольняє мої естетичні почуття, ще й виступає буфером між емоційним фоном народу, суспільства, що має назву "сіра маса", як і чорні окуляри, що не дають людям побачити презирство і сміх в моїх очах. По відчуттям я не встигав на собаку 19.08, наступна тільки через годину. З платформи на Бочаговку видно як поспішають пасажири, мені ж не варто – можна розлити безбарвний трунок, під гордою назвою "Джин Тонік". Дощ не стане на заваді, на мені товста "косуха" на ногах "берци", не промокну. Ось тільки краплі дощу лишають на склі окуляр потьоки, вони мені завадили помітить охоронця на платформі. Я люблю над ними познущатись. Витираючи вологу з окуляр, між намаганням упросить дозволу піднятись, на межі емоцій змусив подати руку, і допомогти вилізти. Я б ще встигав влізти до вагону, але не хочу стояти в "поту та нервах" людей, в добавок в пляшці ще половина випивки, а потім ще й кава.
Все відбулось дуже швидко – вздовж вагонів бігла дівчина, видно людей в тамбурах було надто багато, щоб вона могла зайти до вагону, і шукала більш вільніший. Поруч зі мною не втрималась на ногах, і ... мало не впала між вагоном та пероном. Мені пощастило перехопити її, і притиснувши до себе не дав затягнути під вагон – потяг рушив.
"Пустіть мене! – почувся холодний голос, дівчина була мого улюбленого росту. – Я із – за вас не встигла на електричку." – мені довелось розчепити обійми, але не від її прохання – таку маленьку фігурку тримати в обіймах одне задоволення, а від хвилі холоду, що йшов від неї. – "Із – за мене ви не попали на той світ, а таким дівчатам, як ви, там не місце!" – з під її окуляр пронизав погляд сповнений сарказму і холоду. – "А може я туди саме і збиралась!" – "Тільки не при мені!" – козирок добре захищав від дощу, лавки були сухі. Гнівно мене окинувши поглядом дівчина першою сіла, не буду їй заважати, іронія і сарказм, речі які найбільш не люблю, особливо холод.
Саме холод від неї і змушував мене кілька раз кинути в її бік вивчаючі погляди. Мрія кожного чоловіка – крім низького росту, дівчина мала досконалу фігуру.
Вдягнута як більшість готів – довгий чорний шкіряний плащ, високі "стіли", чорні джинси, вони вигідно окреслювали стрункість ніг. Мокре волосся кольору вороньочаго крила, важкою шапкою спадало на плечі. Як на мій погляд їй років сімнадцять, як шкода, що я не рішучий, і не в моїх силах продовжити знайомство, в добавок, а це відчутно, дівчина не схильна його продовжувати. Гру "Рамштайна" урвав приспів з "Антихриста" Арії, такий гучний, що дівчина здивовано поглянула у мій бік, навіть не дивлячись на екран телефону, знаю хто дзвонить.
"Да, Медвідь!" – "Полковник, де ти?" – "Чекаю собаку на Святоші." – "Коли будеш Ірапені, набери мене." – "Медвідь, собака в 20.00, не вже важко порахувати коли я буду." – "Добре, чекаю там же." – і пішли гудки відбою. Медвідь мав привести людей для гри, одне з моїх захоплень створення рольових ігор по системі "Ери". Зараз я наважився вести гру з великою кількістю персонажів, Медвідь мав набрати команду, пояснивши основу гри, моє ж завдання донести головну інформацію. Тут було ще одне, була надія знайти дівчину, хай молоду, але дівчину. З моїми силами, я швидко її привчу до себе.
Порожню пляшку кинуто до смітника. Лишається час на каву. Проходячи мимо дівчини виразно показав знак – пропозицію випити пива, що перетворився на знак випити кави, вона холодно хитнула в згоду головою. Коли пластиковий стаканчик опинився в неї, вона його обхопила обома руками, стиснувши нервово – довгими пальцями. До приходу собаки так і сиділи, один біля одного. Звідки я міг знати, що вона любить "Мак Каву"? і тільки холод по ногам. Нам вдалось сісти, і це після розриву, і спокійно доїхати до Ірапеня. Тільки вискочили на платформу як дівчина зникла серед натовпу.
Біля постійної точки з кавою знайома група людей. Макс, що більш схожий на трансвестіта, а не на Цоя – як правило, про перше я мовчу, і підтримую другу версію; дві дівчини, і Медвідь. Кава на всіх, і ми сіли – стали на огорожу, біля обеліску загиблим. Познайомився з тими кого не знав, дівчата надто молоді, але в очах захват, не дивно, косуха, берци, чорна футболка, ще й Медвідь міг наговорити багато про мене; він попередив, що має підійти ще одна дівчина.
Фрази стислі та обширі, голос тихий, знайомим доводиться тісниш мене обступить, вільно читаю сферу кожного, чисті та дитячі. Тільки над Медведем майорів легкий захист, моя робота, не хочу, щоб він постраждав від чужого впливу. Під другу каву підходжу до конкретики – умови гри, мій графік, палке бажання юнаків та дівчат грати, приводять до рішення почати гру проти суботи, точніше в п'ятницю, і грати до вечора неділі. Я запевнив, що буде де заночувати, що й поїсти буде що. Тільки заявив, щоб запаслись сигаретами та кавою.
По ногам так відчутно майнуло холодом, що мало не впав. Поверх голів помітив знайому постать – струнка постать під чорним плащем. По мені ковзнули холодним поглядом, холодні руки пороздавали каву, по запаху "Чорна карта".
"Полковнику, це Кьяра!" – "Дуже приємно! – галантно схилив голову, у відповідь тиху фразу про радість від знайомства. – Ви знайомі з рольовими іграми?" – "В загальних рисах, знаю "Маскарад упирів", "Еру", знаю сюжетні на полігонах." – "Не погано, - це ж було чудовим. – Є мій сюжет по "Ері", починаємо цієї п'ятниці." – "Прекрасно, - допила каву. – Я здзвонюсь з Медведем, і вточню час і місце зустрічі." – махнувши на прощання рукою, пішла. Для сторонніх це виглядало нормально, я ж ледве зігрівся. Чому від неї йде такий холод?
Це була п'ята СМСка від Марії. Як і інші, не прочитана, і ще з десяток не прийнятих дзвінків, тільки по вібрації визначаю, що мені дзвонили. Поки вимикати телефон не можу, може сестра дзвонити.
Дома було трохи важче. Але відпала потреба в спілкуванні, абсолютно відпала, тільки звідки я знаю, коли Марія приходить, і встигаю накрити монітор комп'ютера і вимкнути телевізор. Мені не важко посидіти кілька хвилин в темряві, поки Марія і її діти, чи чоловік ходять навколо будинку. Вони отямились так серйозно в четвер. Вже не так тривожить луна в кімнаті, вже не так тривожно без спілкування. До доброго людина звикає швидко, відвикає ж болісно, а мені просто байдуже, як і до всіх інших кого я знаю або не знаю, де й поділась та потреба в постійному спілкуванні. Це й погубило нашу дружбу, це та абсолютна віра в дружбу, довіра до Марії. Надто близькою була наша дружба, це і при наших то можливостях. Зараз же вона просто не в силах подолати мій блок, я тільки потім читаю сліди від її переживань, і не озвучених запитань, хвилювань, які лишила при собі. На підтримку блоку йде багато сил, воно й добре, мої очі давно не були такими сухими як зараз, а на душі так легко, стан самозаглиблення не дає розслабитись і почати йти на пси. Сам по натурі анонімний псих, що вдало приховую під маскою байдужості, а від зривів потім стає... ні не соромно – гидко.
П'ятниця. Всі зібрались біля постійної точки з кавою та ход – догами. По порції кави на всіх, Кьяра ніби передбачила мою появу, кава для мене вже була готова; не дивлячись на холод рук, напій був гарячим. Потім знайомий таксист довіз нас до мого будинку, заплатив повну суму. Нових знайомих дивувало все в моїх володіннях – кількість книжок, відкрита швейна машинка, шматки шкіри, і недошитий шкіряний жилет. Медвідь, Кьяра швидко виклали на столик пакети з кавою, печивом, сигарети. Ніхто поки їсти не хотів, за кілька хвилин всі зайняли місця в кімнаті. Свої робочі папери, книжку розклав на робочому столі, власне з нього буду вести гру. Звично набив люльку тютюном, змусив себе заспокоїтись – пронизливий погляд Кьяри починав бентежити, набрав менторського вигляду, і почав пояснювати суть гри, потім роздав аркуші чистого паперу, ручки. Два гравці обрали собі вже готові персонажі, трьох мали генерувати по анкеті.
Гра йшла повним ходом. Мені не доводилось нічого записувати по ходу сюжету, я б просто не встиг за розвитком подій; а дії своїх персонажів давно обдумано, як і можливості коротко розписані в картах персонажу. Важче було з Кьярою, по ходу сюжету мій персонаж закохався в свою помічницю, і доводилось говорити слова кохання, по суті залицятись, у відповідь чулись холодні відмовки, а коли настала сюжетна ніч вона прийшла до мого намету... довелось, щоб не втратить марку Майстра гри, підтримати сюжет, розігрувати нічні забави, уникаючи поглядів дівчат – вони забули, що Майстер гри істота без статева.
А за два тижні я перший раз зустрів Кьяру на вокзалі. Вона вийшла з приміщення і наші погляди пересіклись не дивлячись на те, що на обох чорні окуляри. "Вітаю, я думав з ким випити сьогодні кави." – "Привіт, якщо ти пригостиш..." – холодно відповіла дівчина.
Коли не прислухатись до своїх відчуттів і сприймати за нормальну дівчину, з нею можна знайти спільну мову, відчувалось, що вона багато читала (а це для мене дивно, в наш час і дівчина з книжкою) яка знає Ремарка, Гашека, Екзюпері, знається на живописі. Вона мала звичку говорити менторським тоном, як я, а просто розказувати, ніби на уроці; важко в холодному голосі відчути реакцію на прочитане. Так було і на всі інші зустрічі, які після третього разу перестали бути для мене раптовими – за кілька хвилин до зустрічі по ногам проходила хвиля холоду. Саме це, відчуття холоду, абсолютної байдужості до оточення, холодного цинізму, і ставало на заваді зробити наші стосунки більш тіснішими. З іншого боку, втрата друзів, повна зневіра в їхньому існуванні, співпала з впертим бажанням знайти дівчину. А Кьяра мені подобалась, дуже подобалась, і спільну мову вже знайшли і наші зустрічі почали нагадувати побачення після кількох подарованих мною букетів квітів.
П'ятниця, кінець місяця, нам на роботі видали зарплату, ставка, не багато, але приємно. На Святоші взяв букет квітів. Виникала вперта думка запросити дівчину до себе, ставало холодно блукати ночами по місту, я ледве встигав забігти додому, щоб взяти з собою сніданок і обід. А дома і рідні стіни допоможуть.
Холодна вдячність за букет троянд, вперте враження, що вона знала про квіти, але не хотіла ображати цим знанням. "Надійшла пропозиція, взяти пляшку чогось міцнішого за каву, і поїхати до мене." – наслідуючи голос великого вождя народів, запропонував дівчині. Пропозицію було прийнято холодним кивком, від якого все бажання гостини пройшло, та виходу не було... В "Юпітері" зупинились на Кагорі, давно не пив, хоч від цього радість, докупили сигарети, а знайомий таксист довіз додому.
Встановились дивні стосунки. Кьяра холодно погодилась зі мною зустрічатись вже як моя дівчина, наш перший поцілунок обпік холодом космосу, а її фраза: – "Ти ж не віриш в любов." – на довго вибила з колії. Стосунки на рівні психологічного зриву, стосунки на рівні фізичного відчуття холоду, відчуття цинічного погляду, сарказму на всі слова захоплення її красою. Інколи вона лишалась в мене ночувати, самовільно обравши для ночівлі гостьовий диван в моїй кімнаті. В усьому ж іншому було прекрасно. Вона цілком перебрала на себе ведення мого скромного господарства, вже за тиждень кімнати важко було впізнати. Її зовсім не хвилювало, що воду доводиться носити з криниці, що сток в ванній кімнаті погано працює, що прати доводиться руками для чого необхідно гріти воду на плиті. Більш того, відремонтувала мій старий комп, на якому міг тільки писати, і то під постійним страхом зникнення інформації. Здавалось вона досконало вивчила мої звички та потреби, або... передбачала все. Кожного ранку міцний чай і два бутерброди, в рюкзак складено другий сніданок, обід, а поруч необхідна сума на дорогу, на сигарети і на каву.
За місяць подібних стосунків виникло багато запитань. Більш того, не зважаючи на всі негативи наших стосунків, мене вперто тягнуло до дівчини, і вже не раз прокляв свою не рішучість. Так хотілось обійняти її, пестить піддатливе дівоче тіло, зігріти своїм теплом, ніжністю. Так, кохати я не можу, але ж можу поважати, цінувати, і бути чесним в наших стосунках. Це бажання було таким сильним, що можна було б і не зважати на її холодність, байдужість і цинізм.
Середина місяця, нам видали тонажку. Дивна річ, з моменту нашого знайомства машин на складі максимум п'ятнадцять, а то й всі двадцять, не встигаємо пообідати, "женя" часто в милі. А від цього залежить наша тонажка; результат – в кишені майже дві тисячі. Думки я потратить цю суму з розумом, були легкими; з подувом холодного вітру вони й розвіялись. На зустріч виходила Кьяра. – "Кагору? Тонажку отримав." – "Взяла, хліб, сигарети, масло і сир." – коротко відповіла. Тонажка зникла в кишені її плаща, для мене вже звично, що вона повністю розпоряджається моїми коштами.
"Чому так виходить?" – випите вино приємно тьмарило свідомість, близькість дівчини зводила думки до одного. – "В тебе дуже відкрита біосфера. Хоча твій блок... він надто сильний для маскування своїх почуттів." – Від подиву я міг тільки коротко запитати: - "Як ти дізналась?" – "Я не люблю про подібні речі говорити." – холодно відповіла Кьяра, але я вже звик до її холодності. – "Не гарно виходить, у мене виникає враження, що ти знаєш про мене все, коли я нічого особливого про себе не розповідав." – "Ти хочеш знати про мене всю правду?" вона спромоглась вкласти в свій голос весь цинізм на який була здатна. – Боюсь, тобі вона не сподобається!" – "Правдою життя мене не злякаєш. Подібний зв'язок був тільки з Марією, та вона була моїм другом. Ти ж моя дівчина, і ми не можемо вічно ходить під руку... Є багато факторів, що ... " – "Заважають? Повторюю, тобі не сподобається, що ти почуєш!" – "А мені не звикати..." – Келихи наповнено, сигарети припалено. Я готовий почути ще одну історію зіпсованого життя, але я не міг подумати, що правда життя така жорстока.
Її звати Ольга, нік використовувала з свого ігрового персонажа. Вона виросла в забезпеченій сім'ї, та коли їй сповнилось десять років батько просто пішов з сім'ї, лишивши після себе двоповерховий будинок, дві машини, і повну обстановку. Мати Ольги, по натурі трудоголік, повністю віддалась роботі. Ольга сама закінчила середню школу з золотою медаллю, потім музичну, а в довершення – чорний пояс по айкідо. Дівчина мала все від самого народження, але з розумом ставилась до цього всього і не була розбалувана, як більшість її однолітків, що виросли в забезпечених сім'ях. Мати, фін директор російського представництва ТНК заправок, і постійно була в відрядженнях.
По закінченню школи Ольгу потягнуло на пригоди, авантюрна жилка була від батька. Не обмежена в коштах дівчина, вже маючи міжнародні права на всі класи, придбала дорожній байк "Крайслер", і примкнула до одної з байкерських банд, яких було багато по Україні.
Далі все було просто. Два роки вона мандрувала з бандою, об'їздивши мало не всю Україну, побувала за кордоном. Вона на собі відчула, що таке гарячий асфальт і бачила білу полосу на горизонті; дізналась, що таке відкритий горизонт, ширший ніж сягало око. А головне, вона зустріла першу дівочу любов. Король байкерів підкорив своєю ніжністю, красою, і силою. Вони планували одружитись, залишити дорогу, утворити сімю, народить дітей. Вже було повідомлено матір Ольги, та заспокоїлась і чекала на повернення блудної дочки...
Замість цього їй повідомили, що дочка в лікарні, з слідами чисельних побоїв, і групового зґвалтування. Два місяці Ольга провела в лікарні, не відповідаючи на чисельні запитання слідчих, вони шукали винуватців. Фізичні рани було заліковано швидко, мати не жаліла грошей, а от душевні...
Зміни в собі Ольга відчула як тільки лікарі вивели з психологічного ступору, спочатку медики все сприймали з подивом, Ользі загрожувала псих – лікарня; та досить швидко всі діагнози, висновки загубились в архівах обласної лікарні Києва, та в пам'яті лікарів, потім загубилась Ольга. І виникла Кьяра, холодна, цинічна, байдужа до всього, що її оточує. Холодна, і цинічна, завжди в довгому шкіряному пальто, не зважаючи на погоду, чорних джинсах, "стілах", та чорних окулярах. Мати дала час на реабілітацію, лишила на рахунку значну суму, і знову поїхала у відрядження, переставши втручатись в життя дочки. – "З Максом, Ванею, - продовжувала вже Ольга, - ми знайомі давно. Це можливо єдині люди з якими я хоч якось спілкуюсь. Вони багато про тебе розказували, але я ніяк не могла передбачити, що ти маєш можливості, про які так багато говориш під час гри." – "Ти вважала, що тільки ти ними володієш?" – "Ні... справа не в тому. Я багато читала, деякі з них розвила сама, легку телепатію, яснобачення. По всьому в тебе сильна енергетична структура, ти можеш і лікувати і вбивати, не погано оперуєш реальністю, сили було дуже ослаблено, зараз ти використовуєш їх менш ніж на половину." – В голосі було знання предмету, раніш це могло б і зацікавити, але не зараз. Правда життя виявилась гіркішою, ніж я міг передбачити, більш боліснішою. Я ніби на власні очі все бачив, знівечену любов, знівечену юність і почуття втоптані в багно. Після подібного в любого дах поїде, можливо й шок був причиною відкриття прихованих можливостей мозку та свідомості; та не це важливо. Зараз Ольга, як ніколи була близькою мені, вже не здавалась такою холодною, цинічною, в очах виникав то зникав вогонь життя. В довершення розповіді, ніби ставлячи крапку, вона закінчила: - "З тих пір я не вірю ні в любов ні в дружбу. Всі люди однакові, а тому й байдужі." – "В цьому у нас багато чого спільного... Я теж не вірю в любов і дружбу, а тому більш кохати нікого не можу. Але ти сподобалась мені, може нам варто разом подолати наш стан, і знайти один в одному своє щастя..." – "Тобі буде дуже важко зі мною, я нікого не підпускаю до себе, ти перший з ким я так близько спілкуюсь." – "Ти права, інколи терпіння в мене не вистачає, але я хочу надіятись, що цього разу в мене вийде." – "Ти хочеш, щоб я жила з тобою, без кохання, керуючись тільки твоїми поглядами на подібні стосунки? Адже ти вже давно все обдумав, хай не про мене." – "Чим погані стосунки, основані на довірі, повазі та чесності? Адже саме цього часто не вистачає в молодих парах. Я вже не говорю про вірність один одному." – Ольга холодно усміхнулась, самими кутиками уст. – "Ти і мені сподобався, я погано вірю в подібні стосунки, але варто спробувати, сам то ти не зможеш бути... Ось тільки з одною умовою. Каву варю я, коли захочеш попрощатись зі мною, тобі варто її просто не випити, і я зникну з твого життя." – "Але ж я псих..." – "Це мене мало хвилює, свою відповідь я тобі дала, все інше мене мало хвилює, справа тільки за тобою."
Після чого була перша наша близькість. Не сміливі пестощі, поцілунки. Мене вражала краса її тіла, тонкість талії, округлість грудей, ніжність та шовковистість шкіри, і легкий аромат дорогого парфюму. Та це тільки одна сторона медалі, з іншого боку – повна холодність, бездіяльність, а мені важко, не звично цілувати нерухомі уста, пестить холодне тіло, що не відповідало на самі вишукані пестощі, важко і боляче, я не звик задовольняти тільки себе. За нею ще. І так само як і перша. Інколи просто зціплював зуби, і намагався отримувати задоволення тільки сам. Все було б добре, можна було б звикнути й до цього, і знайти ключ до закритих почуттів і відчуттів Ольги, коли б не її цинізм. Вона могла після вишуканих пестощів, тихих, звабливих слів про красу її тіла, тихо запитати своїм холодним голосом: - "Ти кінчив?" – і отримавши відповідь, повернутись до мене спиною.
Коли подібне запитання пролунало в перше, це було як удар нижче поясу, боляче закололо в душі. На очах виникли не прохані сльози, а ранком кава погано лізла до горлянки. Це тільки посилило відчуття внутрішньої порожнечі, здавалось, вона вже капає з вух. Виникала думка, що Ользі байдуже до моїх почуттів, до всього чим я оточую її. Але ж така вона тільки дома, на прогулянках вона трохи інша...
Ще й Марія додає клопоту. Вона не раз намагалась зайти, та Ольга холодно говорила, що я поїхав з Києва, і не відомо коли повернусь. А моя рука все частіш тягнулась до телефону, частіш виникала думка про поспішність мого рішення порвати з нею. Та ображена гордість не давала набрати номер, я знав, що Марія готова любої миті відгукнутись на дзвінок, і примчить сюди. А при згадці про неї, образа піднімалась з глибин свідомості.
Чому тільки я можу все розуміти, натягувати на себе шкуру близьких мені людей, і добре розуміти причини чому вони такі зайняті. Марія не почула, чи не розуміла моїх слів про важливість для мене нашого спілкування, коли між нами тільки журнальний столик і виникає абсолютна відвертість. Все я розумію, коханий, молодий чоловік, велика родина, та тільки чому ніхто не робить спроб мене зрозуміти.
Подібні запитання нутрували в мені вже три місяці. Ми з Ольгою вже разом два місяці, стає холодно, Ганя нічого не придумала з котлом, і все частіш піднімає питання про зимівлю в неї, сестра поки не знає про мої стосунки з Ольгою, необхідно щось думати.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=371067
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 15.10.2012