| Сторінки (1/44): | « | 1 | » |
Вітер пристрасно листя цілує,
Обіймає дерева… А ми?
На дрібниці свій вибір марнуєм –
Знов на вибори в грудні іти.
Осінь кожну хвилину дивує,
Серце мліє від тої краси.
А ми знов щось химерне будуєм –
Нам байдуже хто палить ліси.
Вже забуто про вічні слова,
Що Тарас нам писав у вигнанні!
Нам Вкраїна потрібна жива,
А вона ледве дише в благанні…
Там Європа бенкет свій справляє.
Нас не кличуть, а ми все ідем…
Нас країна кохана чекає!
А ми знову її підведем.
Тут не любить ніхто свою землю,
Ні міста, ні село, ні людей!
Одні дивляться палко на Кремль,
Інші в США відправляють дітей.
А кому ж будувати державу?!
Всі розумні давно вже втекли,
Патріоти зітхають на лавах –
І вони вже втомились тягти.
Кожен думаю тільки про себе.
Навіть осінь у дощ заховалась,
Бо нікому вона тут не треба –
Тільки я в цю красу закохалась!
Так бентежить мене шепіт листя,
Ніби я на одинці із ним.
Я з росинок барвисте намисто
Принесу за собою у дім!
І байдуже кого обираєм!
Бо весь всесвіт у наших руках.
Мене осінь вночі обіймає,
Україну я бачу у снах!
18 жовтня 2008 року
Яна Самчук
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=457738
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 31.10.2013
Тепер це більше схоже на синдром –
Тебе нема і я тебе не кличу.
В моєму серці трапився розлом –
Собі чуже на Новий рік позичу.
Прийшов поглянути чи я іще жива?
Авжеж. Я тут. Тобі завжди відкрито.
Ця послуга для мене не нова –
Я не стою біля розбитого корита.
Не відчуваю я вже болю втрати,
Читаю Вінграновського і сплю.
Забудь у мене вранці запитати
Чим я живу, що вчу, кого люблю.
Тебе гризе сумління, що посмів ти
З розбитим серцем кинути мене.
Це я пережила. Ти не помітив?
Не думав. Що так швидко все мине?
Синдром відповідальності за мене
Як за таку, кого ти приручив
Вже став якоюсь звичкою для тебе –
Цю опцію у себе відключи.
Не потребую жалості твоєї.
Чи думаєш, без тебе я – ніхто?!
Хіба казала: «Буду вік твоєю»?
Так склалося. Що першим ти пішов.
Все. Відпускай і позбавляй опіки.
Я – не поламана, зіпсована, надбита…
Сама знайшла собі потрібні ліки,
Сама навчилась як без тебе жити!
7 грудня 2010 року
Яна Самчук
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=427175
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.05.2013
Мне нравится хотеть тебя обнять,
Сходить с ума от одного прикосновенья,
Среди толпы глазами раздевать –
Пусть закружится голова от возбужденья!
Мне нравится, волнуясь каждый раз,
Свиданья ждать. У твоего очарованья
Зеленый свет устало-ярких глаз.
Спокойный сон беречь твой затаив дыханье.
Мне нравится изгиб твоей спины,
Холмы груди и стройных бедер очертанье.
Как стоны страстью доверху полны,
Так полон я огня и томного желанья.
Мне нравится хотеть тебя обнять,
Испить тебя до дна, прижать к себе – строптивая!
Безропотно, без устали шептать:
Моя любимая! Любимая. Любимая…
5-7 декабря 2012 г.
Яна Самчук
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=383126
рубрика: Поезія, Интимная лирика
дата поступления 07.12.2012
Ні собі, ні мені, ні сліпучому вітру
Не здавайся в бою! Тільки меч не впусти!
Не дозволь собі слабкості, сумнівів, крику –
Треба йти не зламавшись вперед. Треба йти!
Хай клянуть і кричать тобі в слід ті невдахи,
Що стомились, зламались, здались.
Не твої то невдачі, поразки і страхи –
Просто гордо вперед, коли впав – підведись!
Яна Самчук
3 грудня 2012 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=382409
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 04.12.2012
Мені не треба друге я,
Щоб разом з ним зустріти старість,
Не половинка ти моя
І саме цим приносиш радість.
Гуляти в дощ тобі нестерпно,
Але ти купиш парасолю;
Не любиш ти і рок-концертів,
Але підеш туди зі мною.
Я ввечері футбол дивлюся –
Ти не назвеш це навіть грою,
Але до тебе притулюся
І ти додивишся зі мною.
Ти любиш рано прокидатись –
Мені б поспати до обіду:
Я з сонцем буду підніматись,
Щоб разом ми могли поснідать.
Солодкий чорний чай п’єш зранку –
Я гірку каву з молоком.
Ти слухав класику ще змалку –
Поставлю тобі перед сном.
У нас з тобою спільні діти –
Їх разом водимо в садок;
Ми поруч будемо старіти –
У нас одне життя на двох.
22 жовтня 2010 р.
Яна Самчук
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=369209
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.10.2012
І ось тобі вже майже вісімнадцять…
Життя пройшло не стерпівши образ,
А осінь нам асфальт дощем прикрасить,
У світі тім, де вже не буде «нас».
Ось тут є я, а десь далеко ти –
Розкидана по вулицях в турботах.
Автобуси, метро, таксі, мости…
Мені від тебе досі ще спекотно!
Уже торкнувся сніг мого волосся –
Я намагався світ зробити кращим.
Життя моє, як повінь відбулося.
Лише тобі, як завжди, – вісімнадцять .
3 жовтня 2012 року
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=368369
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.10.2012
Ти від мене на відстані подиху, але водночас дуже далеко,бо я боюся навіть дихати, щоб не злякати тебе. От і сиджу, затамувавши подих, ніби й поруч з тобою, але разом з тим, на недосяжній віддалі.
Ти від мене на відстані одного поцілунку. І ближче уже неможливо. Тому, що бути ближче означало б стати одним цілим. Але ти цього не хочеш, ти мене не впускаєш…
Ти тримаєш мене над прірвою за крок до себе. І ближче не підпускаєш, і далі не даєш піти; мене, мов іграшку, тримаєш: і не туди і не сюди.
Ти граєшся зі мною і думаєш, що вічно буду за тобою бігати і чекати поки ти нарешті визначишся хто я для тебе. І я чекаю. Ще чекаю. Просто я ще люблю тебе. А ти… Я не знаю, що в тебе на думці.
Ти від мене на відстані бажання. Як тільки захочеш, відразу станеш ближче. Але ж ти не захочеш. Ніколи не захочеш мене почути і тим паче повірити. Та я не кваплю тебе і не тисну. Я занадто тебе люблю, щоб вимагати щось для себе. В тебе немає переді мною ніякого обов’язку. Але я дуже хочу тебе любити. Просто дозволь.
Впусти мене в своє серце і дозволь стати частинкою твого життя. Я ніколи нічим тобі не дорікну, я ніколи не завдам тобі болю, я ніколи тобі не зраджуватиму.
Ти – єдина людина на світі, заради якої я хочу жити. Але ти ніколи не дозволиш мені бути з тобою, жити з тобою і прокидатися тільки поруч з тобою. Бо для цього мало тільки мого кохання, потрібно ще й твоє. А ти ніяк не можеш зрозуміти себе і вирішити ким я можу для тебе бути.
Тоді краще перестань мене мучити і відпусти. Дозволь звільнитися з полону твоїх очей, дозволь загоїти рани від твоїх шипів, дозволь жити без тебе. Але ти і цього не зробиш, не відпустиш мене. А більше так жити не можу. Ця безмежно болюча неможливість тебе любити уже мене втомила.
Я ношу в своєму серці все те найкраще, що ти хочеш мати в своєму житті. І все це я хочу подарувати тобі.
Просто дозволь тебе кохати.
3 лютого 2007 року
Яна самчук
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=367134
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 27.09.2012
Ти – лялька!
Ти зовні – веселий, кумедний,
Хороший і, ніби простий,
Постійно прикольний, дотепний,
А в середині – зовсім пустий.
Ти – лялька!
Ти спокусливо завжди виглядаєш,
Сердець дівочих багато розбив,
Єхидно за тим наблюдаєш.
Ти хоч одну із них справді любив?
Ти – лялька!
Ти думаєш тільки про себе,
На троні своєму вмостився,
На тих, хто є навколо тебе
Ти лиш з висока подивився.
Ти – лялька!
Вважаєш, що ти є найкращий,
Усе виставляєш на показ,
Поразки не стерпиш нізащо!
Гордині найліпший це доказ.
Ти – лялька!
Ти робиш іншим дуже сольно,
А сам цього не помічаєш.
Для тебе все життя – «прикольно!»,
На біль чужий ти не зважаєш.
Ти – лялька!
Ти настільки закоханий в себе,
Що не сприймеш і тих зауважень,
Що спрямовані точно на тебе.
Ти шукаєш лише нових вражень.
Ти – лялька!
Ти хочеш говориш, а хочеш і ні –
Показуєш гордість свою;
Вирішуєш сам, що робити тобі,
На думку начхавши чиюсь!
Ти – лялька!
Ти думаєш, що можеш все,
Що всесвіт належить тобі.
А ТИ – ПРОСТО ЛЯЛЬКА. І ВСЕ.
А В ЛЯЛЬКИ НЕМАЄ ДУШІ!
16 листопада 2006 року
Яна Самчук
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=364848
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.09.2012
Два друга, усевшись в саду,
Обсуждали его наполненье.
Прекрасные розы у всех на виду
В душе вызывали волненье.
Один говорил, что прекрасней, чем эти
Он в жизни не видел цветов,
Средь тысяч таких же на всем белом свете
Он узнать эти розы готов.
Другой отвечал: «Да, прекрасны, не спорю,
Но вижу изъян небольшой,
Ведь капают слезы и капельки крови
Едва прикоснешься к шипам ты рукой».
«Ты ошибаешься, друг милый, –
Не видел жизни ты пока –
В шипах колючих, но красивых
Вся прелесть этого цветка!»
19 марта 2007 года
Яна Самчук
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=364356
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 15.09.2012
Твои улыбка и глаза –
Очей моих очарованье.
Никак забыть мне их нельзя –
У нас с тобой одно дыханье.
В твоих губах уснуло детство
И нежность трепетных ночей.
Мне никуда от них не деться –
Я с каждым днем люблю сильней!
Мне б посмотреть хоть отдаленно
В твои бездонные глаза,
Когда растаешь ты влюблено
И упадешь к моим рукам.
Все в восхищенье приношу я
И все сложу у ног твоих.
Твою улыбку так люблю я!
Ведь не бывает двух таких…
16 ноября 2008 года
Яна Самчук
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=364240
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 15.09.2012
Не залишай мені її такою –
У мене віру їй не поламай.
Поламану, покривджену тобою
На посміх людям і мені не покидай.
Не приведи де очі будуть в ґратах,
Де не відчиниш серця догори,
Не розтопчи для мене її свято –
Її безмежність в жменю не згорни.
Не розбивай ілюзію про мене,
Своїми примхами її не заплітай.
Не притруси брехнею про шалене
І над тривале, щире – не вагай.
Не забирай у мене її крила –
Її політ собі не залишай.
Не розхитай їй віру в що робила,
Її саму мені не відпускай.
Не віддавай мені її без бою –
Не примиренних вона варта битв!
Я б залишив її тобі з тобою,
Якби мене за неї ти убив!
12 січня 2011 року
Яна Самчук
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=363981
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.09.2012
Якщо ти поруч, то скажи хоч слово,
Скажи, що любиш, а як ні,
Тоді й мене навчи, як не любити,
Бо я не вмію. А вуста німі…
Якщо ти поруч – не дивись на неї.
Поглянь на ту, яку колись любив.
Хіба я варта болю від руки твоєї?
Невже ти тільки іграшку хотів?
Якщо ти поруч – поділись собою,
Не смій казати, що усе пройшло,
Зроби мене слухняною рабою –
Я дихаю від голосу твого.
Якщо ти поруч, то не йди від мене,
Я не стерплю болючої розлуки.
Я можу бути завжди біля тебе.
Ти здатен припинити мої муки.
Якщо ти поруч, то скажи хоч слово,
Або навчи, як можна не любити,
Бо я не вмію і сьогодні знову
Ти будеш поруч, та чи схочеш говорити?
Яна Самчук
1 березня 2007 року
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=363980
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.09.2012
Я хотіла би стати осіннім дощем,
Щоб вилити всі свої сльози;
Накрила би місто тим мокрим плащем
І чекала на люті морози.
Я хотіла би стати пожовклим листочком,
Щоб вільно спадати додолу;
Десь лежати тихенько в далекім куточку
І назад не піднятись ніколи.
Я хотіла би стати зів’ялою квіткою,
Щоб зрізав дбайливий садівник;
Ні для кого не бути вже «чорною міткою»
І не повернутись в квітник.
Я хотіла би стати відлітаючим птахом,
Щоб полетіти у теплі краї;
Так щовечора тужачи за своїм дахом
В теплий вирій летять журавлі.
Я хотіла би стати старим сухим кленом,
Щоб навчитись коритися долі;
Він знає, що більше не буде зеленим
І тихенько вмирає поволі…
Я хотіла би стати пронизливим вітром,
Щоб піднятись високо-високо!
І ширяти в безмежжі над всім білим світом,
І залишитись в небі, і спокій.
Я хотіла би стати стрімкою рікою,
Щоб втекти від усіх і усього,
Щоб свій шлях прокладати своєю рукою
І не слухати більше нікого.
Я хотіла би стати ясною зорею,
Щоб світити у темному небі,
Щоб кожен романтик замилувавшися нею
Всі бажання здійснив при потребі.
Я хотіла би стати морем глибоким,
Щоб усі мої вічні проблеми
Під дном заховати – холодним, широким
Й не бачити тої дилеми.
Я хотіла би стати високою горою,
Щоб ніхто не міг на вершину
Ступити нахабно своєю ногою
І топтати неначе скотину.
Я хотіла би стати сонцем самотнім,
Щоб зігріти теплом свою душу
І щоб серце твою розтопити холодне,
Та любити мене не примушу.
Я хотіла би стати просто собою,
Щоб життя, як хочу лиш я –
Прокидатися поруч з тобою,
Але це тільки мрія моя…
16 жовтня 2006 року
Яна Самчук
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=363728
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.09.2012
Я даремно повірила в казку, –
Ти ніколи мене не полюбиш,
Заховаєш обличчя під маску
І серце під нею задушиш.
І мене не назвеш ти своєю –
Я не стану твоїм зорепадом;
Судьбою не будеш моєю –
Я ангелом твоїм не стану.
І не будуть у нас спільні діти,
Не буде в нас спільних гостей,
Ми нарізно будем ходити,
Будуть різні ключі від дверей.
Більш не буде розмов до світанку
І бурхливих весняних ночей.
Я даремно повірила в казку
І у світло блакитних очей.
30 квітня 2007 року
Яна Самчук
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=363637
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.09.2012
(навіяне першим снігом…)
Так різко снігом запахло,
Ніби осені ніколи й не було.
Тобою й весною повіяло
Сніг постукав у моє вікно.
Вітер десь розхитає хмаринку –
Ти прокинешся шепотом трав.
Не роздмухаєш в серці жаринку –
Ти весну мою майже проспав.
Я закутаюсь в осінь останню
І морозом омию журбу –
Не пущу тебе в свої світання,
Не дозволю тобі… не впущу.
Ти не будеш шукати розмови
Ми не вдвох, не разом, не сім’я
Розмалює зима нам узори…
Ну а я? Вже й не знаю чия…
Як нам бути тепер у цій біллі?
Все присипала снігом зима
Я одна лиш погріюсь у гіллі –
Вже нікого (й тебе) тут нема.
Не приходь, не турбуй. Не крадись
Тихим кроком в моє швидкоплиння.
Не кажи, не сумуй, не дивись –
Я не вмію ховати сумління.
Ми пропустимо наше прощання –
Хай відбудеться тихо – без нас.
Я навіки лишуся остання
В твоїм серці. Ще раз, ще хоч раз…
27 листопада 2010 р.
Яна Самчук
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=363413
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.09.2012
Ти цвяхом залізним у серце вп’ялася,
Їдкою смолою його облила.
Навіщо прийшла? І звідки взялася?
Шипами прибила до свого стебла…
Хотів би піти, тільки ти не пускаєш,
Хотів би лишитись, але ти болиш.
До тебе іду – ти від мене тікаєш,
Коли не приходжу до мене летиш.
Мов песик слухняний, біжу за тобою –
Мотузку коротку мені ти дала,
І водиш за носа своєю рукою,
В полоні твоєму мої два крила.
Мов небо безкрає, твої ясні очі
Вже стали для мене прокляттям страшним –
Душу мою спопеляють щоночі,
Отруює серце моє їдкий дим.
Пусти моє серце із свого полону,
Я хочу без твого контролю літати.
Лиш будучи вільним, не б’ючи поклони,
Я зможу тебе, лиш тебе покохати.
3 лютого 2007 року
Яна Самчук
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=363192
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.09.2012
Коли сміється дощ на вікнах
Лихим сарказмом тихих слів,
Коли важкі краплина в квітах
Не випускають з моря снів,
Здається, ніби все скінчилось –
Назад немає вороття;
“Ніщо” від “всього” залишилось –
Ми викинули “нас” в сміття.
Уже не буде спільних ранків,
Не буде крихітних ночей,
Не будуть сонячні уламки
Світити із твоїх очей.
Ми залишились тільки двоє,
Проте – не разом, не сім’я.
Я вже не хочу жить з тобою,
І ти вже кажеш: “Не моя”!
Не розумію, як так сталось,
Що ми з тобою розійшлись,
Що так багато поламалось,
Де будували ми колись.
Тепер у кожного дорога –
Своя, широка, не легка.
Та не обійме вже нікого
Моя зневірена рука.
Ми розлучились, бо так краще
Здавалось буде нам обом.
Наш шлюб нам видався пропащим,
Ми вирішили все разом.
Чому ж тепер нам так погано,
Чому не можем далі жить?
І не загоюються рани,
А серце плаче і болить.
А дощ сміється з мого болю
І тиче носом в наш провал.
Хотіли вирватись на волю,
А помилились. І фінал.
24 серпня 2007 року Яна Самчук
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=362992
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.09.2012
Я так довго тебе терпіла,
Що навчилася жити сама.
А я ж просто тебе хотіла,
Та на серці холодна зима.
Ти міг стати моїм зорепадом,
Що виконує кожне бажання,
Чи лютневим лишитися градом,
Бо для тебе любов – це змагання.
Можу стати твоїм покривалом,
Захистити від кроків весни.
Тобі ніколи не буде замало
Реальної казки із снів.
Можеш бути для мене пасткою –
Я твої покохаю тенета
І своєю назву тебе казкою,
Щоб нам заздрила ціла планета.
Я осінню стану для тебе
Заховаю у спокої сну,
Загойдаю як вітер у себе
І випущу в руки весну.
Стань же нарешті тією стрілою,
Що поцілить у серце порожнє
Й наповнить той орган тільки собою,
Бо в непевності битись не може.
Наповни мій світ своїм світлом –
Я надією стану для тебе.
Чи будь безіменним привітом,
Ну стань хоча б кимось для мене!
19 березня 2007 року
Яна Самчук
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=362990
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.09.2012
Я не прощаюся з тобою
Я лиш кажу, що вже ніколи
Ти не зустрінешся зі мною.
Тепер ти сам собі на волі.
Я не прошу мене забути –
Прошу лише, щоб не страждав,
Щоб голосу не було чути,
Бо забагато вже сказав.
Не обіцяю пам’ятати
Усі твої слова, усмішку.
Я можу все повіддавати –
Всі подарунки, навіть кішку.
І дуже легко буде стерти
Усе, що ти вже натворив,
Бо в черствому моєму серці
Ти навіть сліду не лишив.
Не обіцяй мене чекати –
До тебе я не повернусь;
І не проси тебе кохати –
Вже не на тебе я молюсь.
І не вдавай, ніби все добре,
Бо все жахливо. Ти і я
Вже не помиримось ніколи,
І все оце – вина твоя!
Я знаю, ти хотів як краще –
Мене образив не навмисно.
Але не вибачу нізащо –
Нам двом на цьому світі тісно!
13 лютого 2007 року
Яна Самчук
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=362554
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.09.2012
Це ще одна історія трагедій,
Про те, як розбивалися серця.
Це ще одна пародія комедій –
Бліда замальовка гідного взірця.
Це ще одна сторінка із життя,
Написана обламком від любові.
Це тільки калька справжнього буття –
Це тільки натяк у зрадливім слові.
Це ще одна примарна безнадія,
Міраж з туману – сірий, нечіткий;
Як повсякденна незначна подія,
Як трек до фільму, тільки фільм – німий.
Це просто дощ – холодний, невловимий;
Це тільки вітер на прозорому вікні
Це тільки жовтень – тихий і незримий;
Моєї осені розвалини сумні.
Це ще одна історія страждання,
Яку ти сам собі правдивою назвав.
До болю було схоже на кохання!
А час його на попіл поміняв.
Це просто сон, який немає місця,
Який не може втілитись в життя;
Це – лиш гниле, опале, жовте листя,
Це – тільки прагнення, але без майбуття.
10.05.2007
Яна Самчук
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=362553
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.09.2012
Як назвати таке почуття,
Коли рветься душа, як папір,
Коли просить вона каяття
І реве, як розлючений звір?
Як назвати таке почуття,
Коли котиться серце на дно,
Коли до земного буття
Стає йому геть все одно?
Як назвати таке почуття,
Коли розум тікає від тіла,
Залишаючи тільки сміття
І шкодуєш про те, що зробила?
Як назвати таке почуття,
Коли всесвіт стає вверх ногами,
І немає назад вороття,
І вже не зустрітись думками?
Як назвати таке почуття,
Коли холодно літньої ночі,
І не звести думок до пуття,
І байдужі, опущені очі?
Як назвати таке почуття,
Коли не боїшся вже смерті,
І віддати готова життя,
І всі сльози, всю душу, все серце?
28 квітня 2006 року
Яна Самчук
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=362056
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.09.2012
А ти – не герой і не ангел,
І навіть інколи мене дратуєш,
А часом буваєш нахабним
І з багатьма конфліктуєш.
Ми вже знайомі так давно!
А я тебе не помічала.
Ми лиш сварились. Все одно,
Ну що би я тобі сказала?
Що я терпіть тебе не можу –
Але так хочу, щоб обняв.
Тебе ненавиджу, а може,
Я хочу, щоб поцілував?
Усі твої слова – насмішка,
Ти всіх постійно дістаєш,
Ти мовби та маленька кішка –
То дряпаєш, то заграєш.
Й сама не знаю чого хочу:
Щоби ти зник чи поруч був;
Жив де не бачать мої очі!
А, може, й там тебе знайду?..
24 грудня 2005 року
Яна Самчук
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=362054
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.09.2012
Я шукала чогось і знайшла це в тобі.
Своє серце накрила коханням.
Я відкрила його і віддала тобі,
Як писала у віршах зізнання.
Я любила тебе, як не вміє ніхто,
Я хотіла завжди бути поруч.
І ми сіли разом в те прокляте авто
І нема тебе більше зі мною.
Я на небо дивлюсь, а тебе там нема,
Ти – так близько і ніби далеко.
Та без тебе життя – це суцільна пітьма.
Чом забути тебе так не легко?
Не повернешся ти, бо дороги нема
І не можна нічого змінити.
Я хотіла забуть, та зусилля дарма –
Я не можу тебе не любити.
Забери і мене в свій малесенький рай,
Я не хочу тут жити без тебе.
Пригорни під крило і тоді відлітай.
Вічно будемо жити на небі…
02.03.2007
Яна Самчук
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=361783
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.09.2012
Ти не мій. Ти ніколи не будеш моїм.
Ти нізащо не схочеш спуститись на землю
Із захмарних своїх височінь,
На які сам себе ти поставив.
Ти безтямно закоханий в себе,
Ти буваєш занадто жорстоким,
Ти ні в чому не знаєш потреби,
Ти ніколи не був одиноким.
Ти вбиваєш і ті почуття,
Які ще не встигли з’явитись.
Ти боїшся свого майбуття
І долі не хочеш коритись.
Я не хочу такого, як ти.
Ти лякаєш обличчям своїм,
Нічого доброго в тобі не знайти,
Ти ніколи не будеш моїм.
9 листопада 2006 року
Яна Самчук
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=361782
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.09.2012
В весняну сонячну годинку
Собака привела щенят –
Зраділа новині Маринка!
Прийшла побавити малят.
Як тільки підійшла до будки,
А їхня матінка гарчить!
Злякалася мала й щодуху
До діда зі слізьми біжить.
– Чому, дідуню? Я ж хотіла
Лише погратись з цуценям.
– Якби вона їх не любила,
То з легкістю віддала б нам.
– То злість народжена з любові?
Здивовано мала питає.
Дід призадумавсь мимоволі
Й онуці так відповідає:
– Не злість керує її вчинком,
А материнські почуття.
Для неї цуценя – дитинка!
А ти його забрать прийшла.
Любов – це доброта і щирість,
Любов – щодення клопітка робота,
Любов – кохання, пристрасть, милість,
Та з-поміж всього головне – турбота!
Отак турбується про маму тато –
Важкі сумки приносить з магазину,
Він – поруч: в будень і у свято!
Він думає про неї щохвилини.
Турбується про тебе мати –
Без шапки не відпустить взимку,
Навчить на піаніно грати,
Радіє за твою п’ятірку.
До мене квапишся прийти,
Коли гукаю свою внуку любу.
Якщо турбуєшся про когось ти –
Це означає, що його ти любиш!
Яна Самчук
20 лютого 2011 року
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=361257
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 31.08.2012
Куля щосили летіла –
Вона є предвісником смерті,
Та вбивати чомусь не хотіла,
А влучила прямо у серце.
І кров стікає на стелю
Гарячим потоком свинцю,
Впираючись у важку скелі
І молиться палко творцю.
Куля просто хотіла пожити,
Втекти із сталевих оков –
Із дула безтямно летіти
І не повернутися знов.
Вбивати вона не хотіла,
Але доля у неї така –
Дістане з холодного тіла
Хірурга твереза рука.
І виставлять потім на показ,
На розгляд присяжних в суді,
Бо це – речовий тільки доказ,
А куля заплаче в душі.
І скорчиться куля від болю,
Від рани, яку завдала.
Важкою свинцевою грою
На смерть людину звела.
Залишиться тільки труна,
Не чути у церкві відлуння,
Порвалась остання струна.
Не в те серце потрапила куля…
19 березня 2007 року
Яна Самчук
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=361256
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 31.08.2012
Вічно хочу тобою хворіти
Непомітно щасливо одна
Божеволіти несамовито
На відкритому краю вікна
Буду вперто свій вітер шукати
Вільний, сильний, вразливий до сліз
На межі одержимості гнатись
Не здаватись – мій новий девіз!
Хай ти будеш моїм Мобі Діком
Недосяжно далеко близьким
Важко тихим невидимим криком
Випадковим падінням м’яким.
Яна Самчук
17 лютого 2012 року
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=360266
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.08.2012
А ти завжди хотіла лиш його
І більше ні на кого не дивилась.
І не жаліла серденька свого –
У нього до безтями ти влюбилась.
А він був найніжнішим з-поміж тих,
Хто будь-коли торкався твого тіла.
І не ховала ти бажань своїх,
Бо слухатися розуму не вміла.
А якось ви лишились тільки вдвох,
Так близько, як одне єдине ціле.
І ти зробила той маленький крок,
Що відвернути вже не було сили.
Прокинулася раптом не сама –
Відчула на собі незвичний погляд.
І щось лишилось медом на устах, –
Отак би кожен день лежати поряд.
А він завжди хотів таку, як ти –
Таку незвично світлу і прекрасну.
І вже йому ніколи не втекти,
Бо він навік потрапив в твою казку.
Ніколи і нікого на Землі
Він більше не обійме як тебе.
І не забуде всі слова твої,
І вже нікому не віддасть себе.
Він відчуває на своїх губах
Усе, що до торкнула ти до нього.
І серце вже його в твоїх руках,
А він нізащо вже не скривдить твого.
І вже немає сумніву в словах
І все, чого ви просите у неба,
Це – не втрачати пристрасті в очах.
Ви разом. І це все чого вам треба.
22.05.2007
Яна Самчук
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=360265
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 27.08.2012
Небо
Я ненавижу себя за то,
Что живу в этом тесном мире.
Не замечает меня никто
В этой пустой квартире.
Четыре белых стены
Не станут моей тюрьмою,
Я вижу разноцветные сны,
Мысли висят надо мною.
Я хочу взлететь в облака
Над светом серым и тусклым,
И я смогу, но пока
Камень на сердце не пустит.
Холодный, безжалостный ветер
Принесет мне осколок от неба.
Мне душно на этой планете –
Уходят все чувства в небыль.
Я хочу разбить потолок,
Чтоб звезды увидеть с постели,
Открыть поднебесный замок,
Но силы мои улетели.
Мне злая болит пустота –
Без неба я жить не умею.
Невероятная эта мечта,
Но взлететь я все же сумею.
Я слабость свою ненавижу
И хочу убежать из дома,
Но дороги своей не вижу,
Хоть она и до боли знакома.
И я все еще здесь, на земле,
В этом проклятом сером мире.
Сил не осталось во мне –
Я лежу, умирая, в квартире.
Я у неба прошу, помоги!
Оно молнией мне отвечает,
За слабость моей руки
Облаком серым ругает.
Я жить больше так не хочу,
Не держатся слабые вены.
Без тела я ввысь улечу,
Пускай похоронят под небом…
16 марта 2007 года
Яна Самчук
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=359841
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 26.08.2012
Там танці, секс і кокаїн,
Це місто мертве від розпусти,
Там сяйво золотих вітрин,
Там все вирішує капуста.
Цей світ жорстокий і низький –
Тут всі готові тебе з’їсти.
Тут камінь вірності тяжкий,
Тут треба знати куди сісти.
Життя біжить як гірська річка
І нам його не зупинить.
Розкаже нам бігуча стрічка
У кого що і де болить.
Все так заплутане на всьому!
У Сомалі знову пірати,
Нам знов вести переговори
І знову владу обирати.
Тут, де любов навіть не хочуть,
Тут, де сміються з почуттів,
Шукають подруг лиш на ночі,
І прагнуть лиш. Щоб хтось хотів!
А ми нічого не міняєм –
Нас світ влаштовує таким.
Вважаємо, що вже все знаєм –
Так і залишимось ніким!
І що тут далі говорити?!
Хіба в наш час когось здивуєш?
Тим, що почнеш когось любити,
Чи тим, що ти когось цінуєш
Ти просто в шок всіх приведеш,
Бо вже ніхто того не вартий
І ти навряд таке знайдеш.
Навіщо щось фантазувати?
Цей всесвіт котиться в нікуди,
І гроші тут рішають все!
Черстві і горді стали люди –
Байдуже їм хто що верзе.
А я живу, малюю, мрію!
І вірю в справжні почуття!
У пристрасть, чесність і надію,
У гарну казку майбуття.
Як юний хлопчик в вісімнадцять,
Так я пишу вночі листи!
Я їх не буду відправляти –
В них крихти правди не знайти.
Я б так хотіла мати вічність,
Щоб пережити цей колапс,
Впорядкувати хаотичність,
І перейти на новий клас!
Тут танці, секс і кокаїн.
І все. Кінець. Більше нічого.
І безліч є таких країн,
Де молодь не цінує слово.
Тут тільки кайф, розваги, гульки!
А справжнього у нас нема.
Ми вип’ємо по дві пігулки –
І вже нірвана до темна.
А вранці знову все спочатку.
Про спорт, політику і світ
Ми слухаєм аж до світанку.
Про всі падіння, новий зліт.
А нам так хочеться пожити
По-справжньому! А не на біс!
Нам просто хочеться любити…
А тут лиш секс і шоу-біз.
21 жовтня 2008 року
Яна Самчук
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=359840
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 26.08.2012
А дні летять,
За ними ночі
Роки біжать…
Я часом хочу
Спинити час,
Узяти крила
(здивую Вас –
Я так робила),
І полетіти…
Там, далеко –
Сміються діти,
Йде лелека,
І ллється річка,
Сонце грає;
Приходить нічка –
День згасає.
Там щастя є,
Там ходить просто:
Візьмеш – твоє,
Грошей не просить.
Усе, що хочеш!
Там це є:
Лиш в Бога просиш –
Він дає.
Мабуть це – рай, але туди
Ми потрапляєм лиш по смерті.
Ні! Прийде це до нас. Сюди.
Ми будем у раю без смерті.
Якщо віриш в свою мрію –
Знайти її в житті зумієш.
Візьмеш і ночі крила вільні,
У дня – наснагу запальну,
А ще – поможуть друзі вірні,
А рік віддасть тобі весну.
Візьмеш у сонця дух гарячий,
Холодний розум місяць дасть.
Ти зможеш все. Хіба не бачиш?
Вже знаєш що і де дістать.
Вже ранок настав,
І це очевидно.
Ти добре поспав?
Проте, кому діло?
Вночі ти літав
Десь і небо, між хмари…
Ти навіть не знав –
То була лиш примара.
То був тільки сон.
Просто сон. І не більше.
То не твій був балкон,
Не твої були вірші.
Ти повірив у рай,
Це – чудово, я знаю.
Віри ти не втрачай,
Як і я не втрачаю.
Я раніше літала,
Теж у небі, як ти.
Крила в ночі я брала
І зривала мости.
Та це швидко набридло,
Допекло, остогидло.
Не хотілось більш знати,
Що це все тільки сон,
Бо хотіла літати,
Сісти врешті на трон.
Але це неможливо.
Сон не стане життям.
Треба просто сміливо,
(а не так, як дитя)
В реальний світ
Прийти нарешті,
Неволі гніт
Більше не нести.
І просто жити – так, як мріяв.
Десь вітерець легкий повіяв,
Радій йому, радій весні,
Радій рибалці на човні,
Радій і місяцю, і сонцю,
Що світять в тебе за віконцем,
Радій садам, цвітучим рясно,
Радій, що сонце сходить вчасно,
Радій, що в полі пахнуть квіти,
Радій, коли сміються діти,
Радій, коли дівча співає,
Радій, коли касета грає,
Радій тоді, коли танцюєш,
Коли слова приємні чуєш,
Радій, коли багато знаєш,
Радій тоді, коли кохаєш,
Тоді радій, коли захочеш,
І в білий день, і в ясні ночі,
Радій тому, що ти – живеш!,
Що щастя у житті знайдеш…
Радій завжди, радій усюди.
І викинь з голови сміття,
І знай, що ти (як і всі люди)
Безцінний дар маєш – ЖИТТЯ!
25 серпня 2004 року Яна Самчук
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=359625
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 24.08.2012
Я любила тебе, як ніхто і ніколи
І нікого любити не міг.
Ти сміявся, даючи уколи,
Бив цвяхами до своїх ніг
Ти ангелом був в моїм серці –
Я бачила тільки обгортку,
Бо ти є дияволом смерті,
Життя мені давши коротке.
Тобі я належу навіки –
Рабиня, яку ти не хочеш.
Тобі треба інше для втіхи,
Запалені злом твої очі.
А ти просто стояв і дивився.
Я просила це все зупинити.
І ти взяв пістолет. Зупинився.
І поклав в мої руки тендітні…
І був пострілу зляканий звук –
Як годинник сумний на стіні.
Мій холодний і вже блідий труп
Тепер тихо лежить у труні.
А ти потім прийшов і сказав,
Що сумуєш, що в серці печаль.
І ти знову нахабно брехав –
Я вже мертва, а тобі мене навіть не жаль!
28 червня 2006 року
Яна Самчук
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=359624
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.08.2012
Сьогодні ти від мене пішов,
Якусь лахудру собі знайшов.
Її не любиш ти, я знаю,
Та я їй роги обламаю.
Хай хлопців чужих не лапає,
Бо буде повна торба їй.
Ти також сильно не втішайся,
Від мене помсти дочекайся,
Бо ти падлюка ї бабій
І йти від мене ти не смій.
Ти – мерзотник, сволоч, падло!
Ударити б тебе кувалдой.
Ти, як нахабная скотина,
Ти, як заноза з деревини.
Така у тебе підла морда,
Неначе в виродка природи.
Ти – як свиня, або кабан,
Як неотесаний мужлан.
Ти – як підсолений кампот.
Ще ти не встиг відкрити рот,
А вже відчутно як смердить –
Мене від тебе аж тоншить!
З якоюсь сучкою зв’язався
І водки з нею налигався,
Та ще й привів її на танці!
Ви – як якісь неандертальці.
Вона ж якась бридка ропуха,
Зелена, дика, грязьні вуха.
Вона не вміє говорити,
Не те, що вже когось любити.
І кривонога й криворука,
І підла заздрісна тварюка.
У неї патла аж за сраку –
Нечесані, як у собаки,
Небриті ноги, косі очі,
Метрова талія «дівоча»,
Нещипані, широкі брови
І туфлі, як в коня підкови!
І можеш ти не хвилюватись.
Не буду з нею я змагатись.
Вона мені не конкурент,
Це ж зовсім інший контингент,
Вона для тебе – гідна кара.
Ви – просто ідеальна пара!
Яна Самчук
6-7 вересня 2006 року
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=359253
рубрика: Поезія, Жартівливі вірші
дата поступления 22.08.2012
Ти вчора просто так взяла і пішла,
З мене зробила рогатого козла!
І як же я вскочив у таку халепу?
Безнадійно покохав малолітню дурепу.
Моє ніжне серце жорстоко розбила,
Не хочу більше бачити твого бридкого рила.
Тобі єдиній ніколи не брехав
І, навіть, в березні квіти дарував.
Я думав, що єдиний в твоєму житті,
А ти «кохала» всіх, хто траплявся тобі.
А якось увечері до тебе повертався,
Як завжди – був тверезий, ні з ким не напивався.
Приніс з собою квіти, червонеє вино,
Але тобі – падлюці було вже все одно.
З веселою усмішкою забіг я до кімнати –
Хотів тебе обняти, хотів поцілувати,
Але я там побачив таку гидку картину,
Що аж мені захтілось убити ту скотину!
Але себе я стримав і не поліз у бійку,
І не махав руками, не став в боксерську стійку.
Усе, що я подумав про тебе в ту хвилину,
Я зараз розкажу; то ж вислухай, скотино!:
Ти – справжня чорна відьма, безжалісна зміюка,
Жорстока і огидна напівлюдська тварюка!
Тепер я все побачив, мені відкрились очі,
Бо зовсім ти не мила і, навіть, не жіночна,
Ти навіть більше схожа на дику ескімоску,
Бо в тебе нема честі і зовсім мало мозку!
Тебе я зненавидів! Ти – покидька зрадлива,
Свинюка безкультурна, кікімара брехлива!
Тепер не вибачайся і не скачи, як курка –
Біжи, наздоганяй десь там свого придурка!
Ти вже мене дістала, немов якась маніячка.
Ще й зачіску зробила як стрижена собачка,
Ти стала зовсім схожа на печену індичку
Лиш «носик» твій горбатий ще прикрашає «личко».
Болотяна скотина – ти підла і підступна –
Циклопа і медузи дитина позашлюбна!
Гієна ти зубата, коварная пантера,
Неначе черепаха – і злюка, і мегера!
Негайно забирайся до біса чи до чорта –
Мені вже остогидла твоя проклята морда!
Не хочу тебе бачити, не хочу навіть чути!
Ти можеш тепер жити лише в собачій буді.
Та, навіть пес смердючий не схоче мати поруч
Таку, як ти, скотину, таку нахабну сволоч!
Яна Самчук
30 вересня 2006 року
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=359252
рубрика: Поезія, Жартівливі вірші
дата поступления 22.08.2012
Літо зустрілось з осінню в кінці серпня. День був жаркий, навіть, по-літньому спекотний. Природа усміхалась. Все було ніби добре, проте, їй, чомусь, хотілося плакати. Навіть, блакитне небо було сумним. Вона не жаліла себе. Вона ні за ким не тужила. Їй просто було тяжко. Небо затяглося важкими сірими хмарами. На серці стало зовсім похмуро. Душа плакала. Плакала, і від того ставало нестерпно боляче. Десь глибоко всередині сльози текли рікою. Обличчя зберігало холодний спокій. Після заходу сонця померла остання надія на те, що все ще зміниться і настрій покращиться. Грім прогримів так голосно і несподівано. Їй здавалося, що на небесах хтось сперечається. А, може, гнівається? На неї? За вікном лилися її сльози. Ті, які вона виплакати не змогла. Не могла і, просто, не мала права – занадто вдало складалося її життя, щоб на щось скаржитись, чи, тим паче, плакати. Вона була вдячна небесам за цей дощ: він проливав на місто її смуток. Чим сильнішою ставала злива, тим легше ставало їй на душі. Вона ніби скинула з себе якийсь невидимий тягар, який так довго заважав їй жити. У серці знову зажевріла надія. Навіть, не надія, а віра. Віра в те, що завтра настане новий день. Без сьогоднішнього смутку. Але це буде завтра… А сьогодні вона просто лежала. Лежала і дивилася, як по холодному склі повільно стікали її сльози. Лежала і думала. Думала і не могла зрозуміти, чому саме в цей вечір їй так тяжко. Поруч було все: друзі, сім’я, улюблена справа, особисте життя. Все було настільки добре, що аж лякало. Вона боялася, що це може закінчитися. Закінчитися і більше ніколи знову не розпочатися. Але не було, навіть, найменшого приводу для хвилювання. Та вона й не хвилювалася. Вона просто знала, що ніщо не вічне. Все коли-небудь починається і все має свій кінець. Навіть, ця ніч скоро добіжить кінця. Невже скоро світанок? Вона аж здивувалася – як швидко місяць завершив своє нічне чергування і передав сонцю владу над небесами. На годиннику ще зовсім ніч, а на дворі замайорів прапор нового дня. Довгожданний світанок. На небі жодної хмаринки. Вони вилили весь дощ вночі і полетіли по світі шукати нову журбу. Вгорі все ще сяяло кілька зірок. Здавалося, що вони заблукали у цьому сіро-блакитному безмежжі. Небо міниться у барвах. Сумне й темно-сіре на заході, воно перекочується у весело-рожеве на сході. Заспівали перші птахи і вона вдихнула чисте і свіже ранкове повітря. Воно пахло дощем, щастям і світанком. Народився новий день і вона була готова розпочати в ньому нове життя.
26 серпня 2004 року
Яна Самчук
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=359051
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 21.08.2012
А ти повірила в цей фарс?
Як ти могла? Ти вже ж доросла!
Він просто знов в черговий раз
Тебе одурить, як і кожен.
Він не любив і не полюбить,
Він просто іграшку хотів.
А ти – тікай, бо він загубить
Жахливістю жорстоких слів.
Ти думала – це акт кохання?
Це – просто секс! На цьому – все!
Навіщо там твої зізнання?
Він все повз вуха пронесе.
Тому не варто плакать зараз –
Казати всім, щоб пожаліли.
Ти все сама чудово знала!
Обманутою буть хотіла?
Тож нарікай тільки на себе,
А він за іншою піде.
Він не подумає про тебе
Ніяк, ніколи і ніде!
Йому була потрібна втіха,
Розрада від важкого дня.
Він подзвонив тобі для сміху,
А ти прийшла. Вина твоя.
Все починалось так банально –
Вино, свічки, букет троянд.
Ти сприйняла усе буквально;
Для нього все – чергова гра.
Невже ти могла ти так сп’яніти
Він гарних слів, фальшивих фраз?
За день не можна полюбити.
(Тебе він бачив тільки раз!)
Тому затям собі на потім –
Не віддавайся за злий жарт,
Бо не захоче стати сотим
Той, хто насправді тебе варт.
22-23.05.2007
Яна Самчук
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=359050
рубрика: Поезія,
дата поступления 21.08.2012
Сегодня так холодно мне.
Ты думаешь, что я ангел,
Но дьявол живет на дне
Души моей печальной.
И что-то стучит в голове
С обещанием дороги дальней.
Сегодня так хочется мне,
Что б кто-нибудь был со мной рядом.
Лишь дождь стучит по окне,
Струится слеза водопадом.
Замерла тень на стене –
Это ты пришел посмеяться,
Ты видел всю жизнь во сне,
Тебе нечего больше бояться.
Я хочу вернуться к тебе,
К тому светлому празднику жизни,
Но лишь пустота в вышине –
Все не будет, не будет как прежде.
Осень стучит во мне
И весну не пускает в сердце.
Я отправлю ее к тебе –
Пусть живет за невидимой дверцей.
Орет что-то небо ко мне
И ругает меня за слабость.
Ненавижу его по весне –
Ничего там мне не осталось.
Но не дам я этой зиме
Украсть мои слабые чувства,
Нарисую их на окне
И умру в припадке безумства.
16 марта 2007 года
Яна Самчук
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=358618
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 20.08.2012
Ти все життя на когось чекаєш. Отак от ждеш, ждеш… Ждеш свого прекрасного і єдиного в світі принца.
Раптом, він з’являється: малий, худий, клаповухий і, навіть, не чорнявий!
Зненацька захоплює твоє серце, полонить думки, і, не спитавшись дозволу, проникає у найпотаємніші шпаринки твоєї стомленої від сліз душі…
Думаєш – не може, не має права тримати тебе в полоні власних почуттів. Хочеш позбутися того нав’язливого щастя! Але шалений біль від розлуки знову стискає груди! Нестерпна самотність огортає увесь всесвіт… І просто безмежно і до божевілля хочеться його побачити, відчути; потонути у морі цього солодкого страждання.
Тебе знову охоплює гнів через власну безпорадність і безпомічність; через те, що ти не можеш наважитися його відштовхнути; через те, що розуміючи всі хибні і жахливі наслідки, ти просто не можеш зупинитися.
Ти не хочеш зупинятися!
Без нього ти вже не хочеш ні засинати, ні прокидатися; без нього тобі надто самотньо вдень і надто холодно вночі; без нього ти почуваєшся непомітною і невагомою;без нього ти просто
Б О Ж Е В О Л І Є Ш !
Яна Самчук
2 березня 2006 року
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=358616
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 20.08.2012
Впираюся ногами в небо,
Бо місця мало на землі
Мені забути тебе треба –
Зациклююся на тобі.
І щось болить до божевілля
І в грудях, і у голові.
Я не стерплю цього насилля –
Це не дозволено тобі.
Тікаю з вітром на край світу –
Нехай з собою забере.
З-під почуттів важкого гніту
Він зможе визволить мене.
Я вже не хочу пам’ятати
Твої безжалісні слова –
Тепер ти можеш вибирати,
Тепер ти сам собі ціна.
Час допоможе постирати
Твій дотик, погляд, почуття.
Прошу тебе позабирати
Усе своє з мого життя.
Все викину із свого серця –
Нехай летить на сіре дно
І не застряне в піднебессі,
Впаде на хмари полотно.
Ти зловтішаєшся із мене
Надівши лавровий вінець.
Я більше не прийду до тебе.
Я ставлю крапку. Це – кінець!
27 березня 2007 року
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=358480
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.08.2012
Важко стати тобі цікавим…
А ти ходиш, співаєш, живеш!
Хочу бути у тебе останнім –
Хочу бачити з ким ти помреш.
А ти глянеш і тихо всміхнешся,
Не обіймеш і не відштовхнеш.
І до мене в тобі не знайдеться
Ні пів слова. Ти просто підеш.
Бо так важко мене помічати –
Ти вже звикла, що я під вікном.
А я буду всю ніч тут стояти –
Милуватись твоїм тихим сном.
Підійду! Обійму! Поцілую!
І байдуже, якщо відштовхнеш.
Я тобі себе подарую –
Буду радий якщо ти візьмеш.
16 жовтня 2008 року
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=358479
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.08.2012
Люблю її велику парасолю…
Іде крізь дощ, закутана у сни –
Долає осінь тихою ходою,
Ховає очі кольору весни.
Танцюють краплі, горнучись у хвилі,
Її волосся вітер розпліта –
Така рішуча у тендітній силі,
Ледь усміхає стиснуті уста.
Грозою пахне солодко-медово.
Вона пройшла. Я все один стою.
Люблю її велику парасолю
І її мокрі кучері люблю.
15 серпня 2012 року
Яна Самчук
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=358296
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.08.2012
(автор Яна Самчук
Луцьк, 2010 рік)
1.
19 жовтня 2010 року
Вівторок 10:03
Розмова по icq
Він: поїдеш зі мною?
Вона: чому?
Він: чому? Може ти хотіла спитати куди?
Вона: ні. Чому? Яка різниця куди їхати. Я знаю, що їхати доведеться з тобою.
Він: то поїдеш?
Вона: чому?
Він: …
тому що я кличу… або тому, що тобі має сподобатись.
Вона: і все ж таки… чому я?
Він: мені так хочеться…
Вона: ))
Він: поїдеш? Я ще нікого не запрошував тричі)
Вона: мм… поїду.
Він: я знав.
Вона: не хотілось би бути передбачуваною(
Він: ні… просто ти вже знаєш, що зі мною можна їхати. Ми це проходили)
Вона: ;-) так…
Він: ні, не треба. Не згадуй зараз. Ностальгія хай залишиться на вечір.
Вона: що мені варто знати про поїздку?
Він: а оце вже по суті)
Ліс, Осінь і Я…
Вона: і все?)
Він: все, що потрібно. Ну, плюс ще два десятка таких, як ми))) з наметами, керематами, гітарами, консервами, і нерозібраними думками в голові…
Вирушаємо завтра о 6:00 автобусом в таємний сховок для тих, хто не сумує за літом)
Вона: до завтра)
Він: ;-)
2.
19 жовтня 2010 року
Вівторок 12:42
Розмова по icq
вона: їду завтра з друзями в ліс на кілька днів – вогонь, гітари, осінь. Відпочину, розгребусь з думками
Кіра: з друзями? Щось тут не чисто)) відчуваю, що мається на увазі один «друг»??
вона: запросив один. А їдемо когортою в два десятка людей) має бути кльово)
Кіра: Він?
Вона: ну він. І що? Почнеш мене вчити?
Кіра: не хочу вмішуватись…
Вона: от і не вмішуйся
Кіра: ти здуріла!
Вона: давно… через нього
Кіра:ти ж сама його відштовхнула
Вона: 2 роки назад
Кіра: але ж не без причин
Вона: тоді я не наважилась. Я не шкодую. Тоді б в нас нічого не вийшло.
Кіра: а зараз по-твоєму вийде?
Вона: зараз ми нічого починати не будемо. Це не побачення. Я хочу розставити крапки.
Кіра: а йому це навіщо? чому він тебе покликав?
Вона: от і спитаю
Кіра: тобі не варто нікуди з ним їхати
Вона: він не Усама Бен Ладен)) чому ти так за мене боїшся?
Кіра: ні, не Усама. Гірше. Він невиправдана надія
Вона: я ні на що не надіюсь
Кіра: ага. Зовсім. Він випадково щось скаже… Ти сприймеш це як натяк… і поїхали…
Вона: нічого випадкового він не говоритиме. Я все сприймаю реально. Я чітко усвідомлюю, що ми їдемо як ДРУЗІ. І нічого більше. Нічого більшого мені не треба.
Кіра: «не треба» і «не хочу» - дуже різні поняття((
Вона: якщо щось мені не потрібне, то значить я цього не хочу
Кіра: не можеш визнати, що тобі його хочеться?
Вона: хочеться… і завжди хотілось. Але тільки поки він не мій. Коли він хотів більшого – мені це не було потрібно. І зараз не потрібно. Мені подобається те відчуття легкої недосяжності. Я вже це проходила, я точно знаю, що втрачаю інтерес до здобутого. Мені цікавіший сам процес завоювання. Потім все охолонуло і ми розбіглися. Я не хочу щоб це повторилося з Ним. Він занадто мені дорогий, щоб його втрачати. Мені хочеться просто знати, що Він є. Іноді списуватись по асьці. Іноді зізвонюватись. Іноді зустрічатись. Мені так хочеться…
Кіра: а якщо, коли ви будете там, тільки вдвох, тобі захочеться ризикнути і спробувати перевірити – раптом не охолоне, не розбіжитесь…
Вона: мені не 5 років – я не хапатиму цукерку з прилавку)
Кіра: це ти типу так кажеш, що можеш протистояти спокусі?)
Вона: ага)
Кіра: значить спокуса все ж є?
Вона: не чіпляйся до слів. Тоді встояла і тепер зможу. Все. Закрили тему. Я їду.
Кіра: ти пошкодуєш
Вона: можливо. Якщо поїду – я МОЖЛИВО пошкодую про це, але якщо НЕ поїду – ТОЧНО шкодуватиму.
Я їду.
Кіра: він одружується через 12 днів
Вона: О! А я й забула.
Я їду!
Кіра: не йорнічай. Просто думаю тобі варто голосніше про це пам’ятати!!
Вона: я їду. Крапка.
3.
19 жовтня 2010 року
Вівторок 12:42
Розмова по icq
Ден: вона? Чесно? Чому? Як? Ти здурів!! Що скаже Марія? Навіщо це тобі? Ти передумав одружуватись?
Він: йой) стільки питань про одну маленьку новину))
Ден: маленьку??? Та це ж …! Дуже!
Він: не хвилюйся так. Це ж я одружуюсь, а не ти)) ніхто не передумав. Мені треба поїхати не із звичною компанією. Треба подумати, розібратись з думками і бажаннями. Я на порозі нового життя – сімейного. Мені просто треба утвердитись у власному шляху.
Ден: Не запізно «утверджуватись»? треба було думати перед тим, як заміж комусь пропонувати! Сумніви?
Він: ні! Ні! Ні! Ніяких сумнівів. Я чітко знаю, що хочу одружитись саме з Марією. Це не через непевність. Просто так треба. Це замість холостяцької вечірки.
Ден: а Вона що замість стриптизерки? )))
Він:не смій
Ден: добре, добре. Не чіпаю. Як я міг насмілитись образити Вашу пасію.
Він: вона – просто друг.
Ден: Вона – не просто друг. Вона – жінка. Вона – завжди була і завжди буде. Навіщо вона тобі там? Ти ж хочеш розібратися в собі.
Він: не хочу бути один. На одинці забагато думається. А Вона не заважатиме.
Просто мені так хочеться.
Ден: знаю я що тобі хочеться. Ти сподіваєшся там, на одинці з осінню і з нею остаточно вирішити для себе хто Вона тобі. Переконатися, що Марію ти хочеш більше, ніж ЇЇ. В останнє спробувати. Бо якщо вже до Неї нічого не спалахне, значить ні до кого не буде незрозумілих почуттів і можна з чистою совістю одружуватись. Ти хочеш переконатись, що зробив правильний вибір, що обручку надінеш саме тій. А, може сподіваєшся, що вона скаже ніби помилилась відштовхнувши тебе 2 роки назад; скаже, що тобі не варто одружуватись і що ти їй потрібен??!!
Він: … на одинці з осінню і нею…
Нічого іншого я не хочу. Ти дарма все ускладнюєш.
Я їду.
4.
20 жовтня 2010 року
Середа шоста ранку
Автобусна станція
Вона: Привіт.
Він: Я зайняв нам місце в автобусі)
Вона: Довго їхати?
Він: Години три, якщо довгих зупинок не робити.
Вона: Можна буде поспати дорогою.
Він: Я теж чекав нашої зустрічі…
Як ти? Виглядаєш гарно. Як завжди. І пахнеш акварельними фарбами. Як завжди. І посміхаєшся так, ніби в світі не існує нічого і нікого, хто міг би тебе розчарувати… Малюєш? Це важливо, бо якщо ні, то – ти не щаслива.
Вона: Ми кажемо – пишу)
Він посміхнувся і поніс речі водію, щоб той сховав в багажне відділення. Вона дістала цукерки і пригостила всіх, хто сидів в автобусі – їм кілька днів доведеться пожити разом в наметах, то не погано почати знайомство із чогось солодкого.
Дорога була приємною. Вона сіла біля вікна – дивилась на дерева, а він слухав плеєр і робив вигляд, що дрімає. Вона дістала блокнот і простий олівець.
Через годину –
Він: обіцяли до понеділка без дощу.
Вона: починаєш з погоди, отже не знаєш з чого почати…
Він: напевно. Я взяв тільки один намет – доведеться ночувати разом.
Вона (здивовано підвівши очі): різко ж ти – від погоди до спільного проведення ночі. Зараз це не має значення. Один намет на двох це не фактор ризику, спокуса вона тут (і показала на голову).
Він: не знаю чому я про це згадав.
Вона: може тому, що це тебе непокоїть – спання в одному наметі збільшує ризик того, що щось все ж може трапитись, щось, про що ти можеш потім пошкодувати.
Він: я ніколи ні про що не шкодую.
Вона: але спільний намет тебе непокоїть.
Він: я ж сказав, не знаю чому про це згадав. Скажи краще чому погодилась поїхати?
Вона: стало цікаво.
Він: обожнюю таку пору року. Та, кому я кажу) для вас-художників це бездонна криниця натхнення.
Вона: мені дощу не вистачає…
Він не здивувався. Вона любила бігати під дощем, гуляти під дощем навіть без парасолі, дощ ніколи не здавався їй слізьми, дощ піднімав їй настрій. І він це знав.
Він: можливо тобі й бракує дощу, але в лісі він нам не потрібен.
Вона: Не потрібен.
Вона схилила голову йому на плече і заснула, а він решту дороги дивився на неї: як тихо і спокійно вона дихала.
5.
20 жовтня 2010 року
Середа Дев’ята година ранку
Десь біля білоруського кордону
Він: прокидайся, мала – вже тролейбуси ходять.
Вона усміхнулась, протерла очі, потягнулась і була готова виходити з автобуса.
Краєвид відкрився просто надзвичайний! Сонні дерева загорнуті в напівтуман; сонце пробивалось між ними чіткими широкими смугами; небо просто світилось блакиттю; вітер завмер… З чийогось плеєра було ледь чутно гітару Gary Moore… Навкруги було так жовто-жовто!
Метушня з багажем раптом стихла – всі дивились на природу. Ніхто не насмілювався псувати побачене якимось недоречним питанням.
Двигун розбудив мовчазних приголомшених красою людей. Автобус поїхав.
Повітря ставало прозорішим з кожною хвилиною і поки всі вибирали місця для палаток Вона побачила, що метрів за 100 від галявини – озеро! Дзеркально прозоре, тихе-тихе – здавалось на ньому ніколи хвиль не буває – де-не-де посипане ліліями…
– Я померла і потрапила в рай для художників!
– Йди сюди. Думаєш я сам поставлю.
– Поставиш. – посміхнулась – Я тільки покажу де ставити.
Вони розтягнули намет і позаносили туди свої речі. Вона відразу ж стала готувати керемат і одіяла як до сну – вона знала, що всі загуляються по лісі, потім засидяться біля вогню і їй не захочеться стелитися в якійсь енній годині ночі.
– Бачу ти вже думаєш про майбутню ніч? – сказав він з ухмилкою, побачивши як вона розстеляє ковдри.
– Це тобі вона всю дорогу з голови не йде.
– Але це ж не я ложе готую.
– А я не називаю це ложем, - і посміхнувшись виповзла з намету.
Компанія юнаків та дівчат, які розбрелися по лісі того жовтневого ранку, багато кому могла б здатися дивною. За ідеєю (вже ніхто не пам’ятає чиєю) одна з місцевих туристичних фірм вигадала «тур для індивідуалів» - любителів осені. Пропонувалось їхати не цілими тусовками, а тим людям, які хочуть відпочити на одинці, але не на самоті. Зібрали два десятка не знайомих людей плюс 1 представник тур фірми. Завезли в сухий теплий Поліський жовтневий ліс. В поїздку входить супровід представника, транспорт туди і назад, палатки (для тих, хто не має своєї – за окрему плату), казанок для готування їжі, цікаві пропозиції проведення вільного часу, способи впорядкування хаотичних думок в голові і Осінь. Всеохоплююча осінь.
Майже через годину всі вже добряче вмостили свої нічліжки і повиходили знайомитись. Кілька індивідуалів пішли подалі від табору – вони приїхали побути на одинці із собою і не гаяли часу на знайомство.
Більшості цих людей не треба було ні з чим розбиратись, вони приїхали сюди заради нових відчуттів – відпочинок з незнайомцями. А решта просто хотіли на 5 днів і 4 ночі забули про відключену гарячу воду в ванні, про вічно напхані тролейбуси з сердитими бабками, про дурнуватих сусідів, які стрижуть газон бензокосилкою в неділю о восьмій ранку, про запах вихлопних газів, про нездані заліки в університеті, про те, що в понеділок все одно йти на роботу, про кота, який розбив улюблену вазу… Словом, кожному з них було про що забувати.
А йому хотілось перед весіллями довести собі, що в минулому житті точно не залишиться нічого, про що він міг би потім шкодувати. А раптом в них би щось склеїлось? Вони ж ніколи не пробували, навіть не говорили один одному, що хотіли би спробувати. Він колись натякнув – вона перевела в жарт і вони обоє зробили вигляд, що то був жарт. Він спробував сказати, що йому її хочеться – як коханку, як друга, як дружину, як матір його дітей. Вона не почула цього так, як він казав – вона почула тільки те, що йому чогось хочеться, а чого саме він і сам не знає. Вона знала, що в нього є дівчина, зазвичай не одна. Вона ніколи б не погодилась бути «одною з». Він думав вона – та єдина. Вона знала, що цікава йому тільки до тих пір, поки він не цікавий їй, або поки вона вдає, що він її не цікавить. Він її і не цікавив, поки не сказав, що хотів би з нею мати якісь нормальні не тільки дружні відносини. Вона припинила все ще в зародку. Потім не одноразово пошкодувала, що вимушена була так зробити, але ніколи не шкодувала, що відштовхнула його. Деяким відносинам просто не судилося відбутися. А для нього вона з тих пір стала тією, яка не піддалася. Згодом він почав плутати це відчуття, це бажання з коханням. Вона завжди думала, що якщо трапиться нагода – вона ще раз обміркує можливість якоїсь спроби щось побудувати з ним. Проте, скільки б не обмірковувала, завжди приходила до висновку, що не варто. Надто боляче.
Костя (представник тур фірми) побачив, що народ повиповзав зі своїх печер і підійшов розповісти пропозиції на сьогодні:
– Спочатку нам всім треба поїсти, тому швиденько всі разом збираємо хмиз і дрова та й розпалюємо одне вогнище на всіх. Дрова збираємо з розрахунку на те, що будемо палити довго, а вночі збирати не захочеться. По плану в нас вечірня ватра і пісні під гітару – в нас аж двоє людей з інструментами приїхали. Як поїмо підемо – хто захоче – в сусіднє село: тут у місцевих жителів можна купити свіжого хліба, овочів, гарячий обід замовити на завтра і (на наступному пункті Костя наголосив з особливим задоволенням) взяти човен на прокат!
6.
20 жовтня 2010 року
Середа Приблизно перед заходом сонця
Десь біля білоруського кордону
Дядька Івана, який здавав лодку на прокат знайшли дуже швидко і ще швидше домовились про ціну і час повернення лодки. Дядько Іван обіцяв залишити ввімкнутим ліхтар на імпровізованому причалі, щоб вони знали куди повертатися.
Вітру все ще не було. Озеро віддзеркалювало небо, захід сонця, човен і Двох у тому човні… На іншому березі пожовклі верби схилилися над плесом – наче води попити. Подекуди було чути каркання ворон. Тиша. Ні гулу автомобілів, ні тупої музики з попсових радіостанцій, ні безглуздих розмов про особисте життя галасливих незнайомців в громадському транспорті, ні… Взагалі нічого.
- Ти нічого не хочеш в мене спитати?
- А повинна?
- Ти мені нічого не повинна. Я спитав чи хочеш?
- Хочу. Але не питатиму. Це твоє життя. Якщо ти вирішив сховатись тут зі мною, а не з Марією – це твоє право. Я не питатиму чому тобі знадобились ці дні тут. Не питатиму чи Марія знає куди ти поїхав. Не питатиму чи вона знає з ким ти поїхав. Не питатиму і про те, чого ти від мене тут очікуєш. Сам розкажеш, коли будеш готовий. Мені тут подобається. Тут так все надихає! Ця осінь просто неперевершено довга і яскрава. Я сьогодні за день зробила більше ескізів ніж за весь минулий тиждень. Дякую, що подарував мені все це. Не перебивай! Не смій зараз псувати мені настрій і починати з’ясовувати хто кому хто! Не треба, будь-ласка! Ми можемо згадати Марію і я почуватимусь якоюсь розлучницею – знаючи, що через 11 днів весілля погоджуюсь на всякі романтичні прогулянки! Ми – друзі! Якщо тобі треба було сюди приїхати, втекти від чогось, то я просто буду твоїм другом – не питатиму, не заважатиму розбиратись у твоїй голові. – вона закінчила говорити і відвернулась.
- Це ти згадала Марію. Не я.
Вона не поверталась. Мовчала.
- Думаєш я тебе сюди затягнув, щоб спокусити?! – здивовано спитав Він дещо підвищивши голос – Ти занадто самовпевнена. Я хотів поставити крапку. Думав – ти теж.
Кілька хвилин помовчавши, Він почав говорити дуже спокійним і навіть трохи сумним голосом.
- В мене й досі відчуття, ніби все було вчора; ніби я не розійшовшись остаточно з однією дівчиною, почав відносини з іншою. Ти чудово знаєш, що між нами щось є. Ми дивимось один на одного по особливому. Я люблю Марію. Дійсно люблю. Вона – унікальна, особлива, найніжніша, незамінна, така МОЯ… Але попри все це, ти не залишаєш мене байдужим. Сама лише згадка про тебе прискорює пульс! Я злюсь, коли хтось з моїх знайомих розповідає, що бачив тебе з якимось дурнем.
- Чому відразу дурнем?! – вона різко повернулась, аж лодка захиталась.
- Не перебивай! Я тебе слухав. Я злюсь на тебе за те, що ти не зі мною. Я ревную тебе, хоча ти і не моя… Я знаю, що не маю права на це. Я не маю взагалі ніякого права на тебе і твоє життя. Але все одно мені тебе завжди хочеться.
- І як я по-твоєму маю на такі слова реагувати?! – її голос підвищувався з кожним словом – Ти що уявив себе Сулейманом Другим? Гарем вирішив влаштувати! Однієї йому, бачте, мало – хочеться ще одну!
- До чого тут гарем?
- А як це називається? Про яку крапку ти взагалі казав? – вона заговорила так швидко, що він і слова не встигав вставити – Думаєш, якщо сказати вголос, що все скінчено, то тобі перестане хотітись. Між нами нічого не скінчено! Тому що НІЧОГО ніколи й не було! Про що ти взагалі? Ти хотів зіпсувати зі мною стосунки остаточно? Тобі це вдалось. Я не знаю як тепер бути тобі просто другом знаючи, що ти все ще не викинув з голови ті дурниці дворічної давності! Якщо тобі так кортіло перевірити чи вийшло б в нас щось, то треба було думати і пробувати раніше. Вже надто пізно. І я нічого такого не відчуваю. Чорт! Чому ми на цьому клятому човні? Я б зараз просто пішла і не було б цієї безглуздої розмови!
- Сядь – перевернемось! Сиди кажу! Не будь дитиною!
- Це я дитина? Це ти вирішив востаннє перед весіллям розважитись! Ти думав я скажу, що теж відчуваю щось до тебе, що шкодую про те, що тоді не дозволила нам щось закрутити?! Я знаю чому це все. Просто тобі ніхто ніколи не відмовляв. А я відмовила. Тому я й досі тобі цікава, як непідкорена вершина для альпініста – йому неодмінно треба вилізти на гору, чого б це йому не коштувало і занести це в список досягнень. І на тому все. Тобі просто треба, щоб я визнала, що теж божеволію від тебе, що ти добився свого. Тоді воно в тебе і перегорить. Ти заспокоїшся і завжди будеш дивитись на мене, як на бездомне кошеня – ніби й шкода його, а додому все одно не забрати. Скажи в чому я не права?
- У всьому. Я не хочу бачити тебе приниженою чи підкореною. Я не кажу, що люблю тебе. – він говорив так спокійно, що це аж бісило її – Я хочу зрозуміти звідки моя пристрасть, хочу не втратити тебе, але й не завдавати тобі болю. Напевно, в чомусь ти все таки права. Я не наполягав би так довго, як би не почув тоді відмови. Але воно мене все одно мучить. Ти кажеш, що між нами все одно нічого не вийшло б, але звідки така впевненість? Я не настільки впевнений, тому і тягне мене до тебе. Я постійно думаю, що якби ми тоді спробували, може б я з тобою через 11 днів одружувався?..
- Якби так, якби інакше… Ми не можемо судити що було б якби. Ти одружишся з Марією. А я не дам ставити на собі експерименти тільки для задоволення твого его. Я ж повірю, відкриюсь, закохаюсь… і мені буде боляче. Я люблю себе більше, ніж хочу перевірити чи вийшло б щось. Веслуй до берега. Вже пізно.
Ніч була надзвичайно ясною. Місяць майже у повні. Небо було просто всипане зорями – так рясно-рясно! В місті такого неба не побачити. Місяць відображався в озері. Здавалося, що в гості до вічно одинокого світила зайшла подружка. Тільки зараз вони це помітили – коли обоє замовкли. Дмухав ледь відчутний вітерець, але не осінній – не сирий, на холодний, не пронизливий. Такий по-літньому приємний дотик вітру. В таборі вже розпалили вогонь. Вони прив’язали човен в обумовленому місці. З села йшли мовчки. Боялись знов посваритись і зіпсувати прозорість тієї ночі.
7.
21 жовтня 2010 року
Четвер Близько четвертої ранку
Десь біля білоруського кордону
Він прокинувся від якогось шурхоту – це вона розстібнула палатку і намагалася тихенько вповзти в середину.
- Вау! Це ти нарешті спати прийшла?
- Не зовсім. Ми там щойно вогонь погасили. – вона насправді хотіла покликати його з собою, але він виглядав таким сонним), що вона зробила вигляд, ніби зайшла за чимось. – Ти спи… – і пішла.
Він не зовсім зрозумів що відбулося – спросоння та ще й в темряві він навіть не знав котра година – просто повернувся на інший бік і знову заснув.
Вона приєдналася до дев’яти таких самих сов, як сама.
Вони сиділи біля вогню і співали всілякі українські пісні аж того моменту, поки Костя не згадав:
- В нас же по плану сьогодні гриби!
- Які гриби?
- Надіюсь їстівні. (Дехто посміхнувся) О пів на п’яту прийде Василь Адамович, щоб повести бажаючих за грибами в ліс. Тому пропоную загасити багаття і зібратись на цьому ж місці через 20 хвилин – сходіть у туалет, візьміть якісь кульки для грибів замість кошиків і ножі, хто має.
Вона хотіла забрати його. Не вийшло. Вона навіть не помітила після якої пісні він пішов спати.
Всі зібрались як домовились і чекали грибника. Темрява розчинялася величезним місяцем, а зірок було стільки, що хоч хрестиком вишивай. Але все одно було якось трохи моторошно. Над озером стелився туман і все навкруги було огорнуте ним. Нагадувало німу сцену з фільму жахів – дерева якось дивно поскрипували, ніхто не розмовляв, пташки не співали. Все було якимось готично чорно-сірим. Нарешті прийшов провідник. Костя його представив:
- Це – Василь Адамович. Він із сім’єю щороку збирає гриби в цьому лісі. Він покаже вам місця, де ще можна щось знайти і – що важливіше – не дасть вам заблукати. Надіюсь.
Завершивши промову Костя пішов спати. Вже будучи біля свого намету, додав – Розбудіть мене хтось, коли повернетесь, я вас перерахую – втомлено посміхнувся і поліз в середину.
Василь Адамович був типовим чолов’ягою із глибокого українського поліського села: худорлявий, трохи з похмілля, потріпаний не легким життям, галасливий, веселий, мабуть добрий ( навряд чи не добрий і не кумедний мужик погодився б водити по лісі десяток міщансько-гламурних, розпещених, примхливих дітлахів в депресії та ще й о 430!), говорив він на типовому для цього регіону діалекті, тому туристи іноді погано його розуміли. А коли зовсім не уявляли про що той говорить, то просто сміялися і просили повторити. Василь Адамович повторював фразу повільніше – думав від цього вона стане зрозумілішою).
На прохання Провідника тусовка розтягнулась впоперек шнурочком попарно – 8-10м між парами, але так, щоб не втрачати з поля зору сусідів. Йти можна було тільки вперед – щоб ніхто не загубився.
- Вас багацько – я за всіма не вдивлюші, то дивітеся одне за другим. Якшо сумніваєтеся чи можна того гриба їсти, чи нє – оставте де найшли, хтось опитніший розбереться.
До цього дня по гриби вона ходила тільки раз, але більш-менш уявляла як виглядають їстівні та не їстівні. Її «парою» виявилася дівчинка років 16-ти на ім’я Ліна. Атмосфера була дуже невимушеною і просто підштовхувала до розмов. Навколо одні незнайомці – це так усе спрощує: не треба грати свою звичну роль – можна прикинутися ким забажаєш, можна розповідати набагато більше, можна почути абсолютно не заангажовану думку про своє життя, можна виговоритись, поплакатись і не хвилюватись через те, що про тебе ця людина подумає, бо по суті тобі все одно – ви незнайомці і навряд чи ще колись зустрінетесь.
Ліна почала першою.
- Знаєш чому я тут?
- Можу тільки здогадуватись. – але вона навіть не здогадувалась, думала лише про те, що Ліна така юна. Як її батьки відпустили з кучою чужих людей? Чому взагалі їй знадобилось від чогось тікати? – Хоча, ні. Не знаю і не здогадуюсь.
- Була в мене колись подруга. Мая. Така незвичайна дівчина. Я таких ніколи не зустрічала. Якось я поверталась додому і почула як хтось кличе мене десь зверху. На даху дев’типоверхівки стояла дівчина і гукала: «Ей, люди! Ходіть сюди! Тут небо ближче! Тут живе вітер!» я піднялась. Так я познайомилась з Маєю. Вона знала всі будинки в місті, в яких були відчинені двері на горище і можна було вилізти на дах. Вона влаштовувала там цілі вечірки: запрошувала всіх своїх друзів і просто випадкових знайомих. Вони пили гаряче вино з термосів і слухали музику. Деякий час я не пропускала жодної такої здибанки, а всі вони були вночі. Батьки мої не надто допитувались де я ходила. Вони почали чимось цікавитись тільки коли моя класний керівник подзвонила і сказала, що я перші уроки прогулюю. Насправді я не прогулювала, а просипала – я ж ходила з Маєю по дахах. Чесно кажучи, я ніколи не бачила її на землі. Тільки один раз. Коли я приходила, вона вже була на даху, а коли йшла, вона лишалась попрощатись з небом до наступної ночі. Мені здавалось вона живе на даху, як Карлсон. Щовечора я отримувала смс із адресою будинку. Коли в мене почались проблеми в школі, я почала рідше заходити до Маї – тільки в п’ятницю і суботу. Я якось спитала чи спускається вона коли-небудь на землю, а вона сказала – якщо ніхто-ніхто до мене не підніметься – я спущусь. Але ніколи не траплялось так, щоб ніхто не піднявся – навіть в морозну зимову ніч їй вдавалось заманити на дах випадкового нічного перехожого – в неї завжди було для цього гаряче вино в термосі. Вона мені найріднішою людинкою була. Як сестра, якої я ніколи не мала. Ми могли годинами сидіти на даху тільки вдвох, дивитись на зорі і розмовляти: ми вигадували сузір’ям свої назви, бо наукові Маї здавались нудними; ми загадували однакові бажання, коли зірки падали; ми знали яка фаза місяця буде сьогодні вночі і як називаються всі оті плями на ньому. Найбільше нам подобалося Море Спокою – його завжди було чітко видно і саме там (якщо вірити американцям) люди вперше висадилися на Місяць.
Після третього дзвінка класного керівника, батьки посадили мене під домашній арешт – заборонили виходити з дому після 22-ої години. Я написала про це Маї – вона обіцяла чекати мене на даху і щодня присилала мені нову адресу. Якось мої батьки поїхали в гості і трохи затримались – лишились ночувати там. Я мала можливість втекти до Маї. Але… Подзвонила однокласниця і вмовила піти на дискотеку. Я вже написала Маї, що прийду, але можливість погуляти з друзями після «арешту» траплялась рідко. Я вирішила зайти на дах на шляху додому – все одно Мая на даху буде до світанку.
В нічному клубі мені було якось не по собі. Почувалася зрадницею – сказала прийду, а сама тут… Раптом перехотілось і танцювати, і пити та й приятелі розповідали щось таке тупе і пошле. Я взяла таксі і поїхала за адресою, яку отримала того вечора в смс від Маї.
Я нарешті побачила Маю на землі.
Вперше і востаннє. Вона була вже холодна. В руці був затиснутий клаптик паперу. Поки таксист викликав швидку (чи то міліцію), я вийняла записку. Там було всього три слова: «Ніхто не прийшов.» Вона спустилась.
Останні слова Ліна говорила крізь сльози. Декілька хвилин мовчала – заспокоювалось. Вона теж мовчала – намагалась перетравити почуте. Ліна продовжила:
- Батьки боялись, щоб я собі не нашкодила і відправили мене сюди. Я не хочу, щоб вини хвилювались. Я їх дуже люблю, хоча вони мені і не рідні. Своїх справжніх батьків я не пам’ятаю. Мене вдочерили, коли мені було 5, а в 7 вернули назад в дитячий будинок – в моїх перших прийомних батьків з’явилася власна дитинка. Я дуже сердилась. Почувалася такою приниженою. Уяви, що тебе втоптали в грязюку, а я була тим мохом, який ріс на гниючих рештках на дні тієї грязюки… Я відмовлялась ходити до школи. Нова пара хотіла забрати мене менш ніж через тиждень. Я дуже довго не погоджувалась, влаштовувала істерики – коли тебе повертають як бракований фен, не дуже хочеться проходити через це знову. Але ці двоє виявились дуже хорошими людьми. Мама щодня приходила до мене в дитячий будинок, вмовила піти в школу, щонеділі тато приходив, а через пів року я погодилась переїхати до них. Вони іноді дозволяли мені забагато, наприклад, ходити ночами по дахах. Але це не через байдужість – вони довіряли мені і боялись обмежити мою свободу. Тому я тут. Не хочу, щоб вони хвилювались. Не хочу їх розчаровувати.
8.
21 жовтня 2010 року
На світанку
Десь біля білоруського кордону
Сонце вчора зайшло за озером, а прокинулось зовсім з іншої сторони. Мабуть ночувало у подружки. Над водою клубився густий сірий туман, а над сонцем хмари рожевіли. Легкий вітерець приніс запах світанку. Поступово дерева з чорних тіней перетворювались на жовтогарячі язики полум’я. Сонце підпалювало все навкруги. Цей схід був самотнім: ті, хто пішов по гриби не звернули уваги на пробудження дня; а ті, хто не пішов – ще спали.
Він прокинувся від дикого відчуття самотності. Відтоді, як до нього переїхала Марія він не спав один. Вже рік він не прокидався один. Він виповз з намету і попрямував до озера вмиватись. Тиша заполоняла все. Він бачив, що дехто вже прокинувся і збирав дрова; кілька дівчат готували щось поїсти. Над озером все ще був туман схожий на душі, які заблукали. Сонце ще не дісталось до води і вона здавалась моторошно темною. Він вмився, зайшов у воду по коліна – це дуже потужно збадьорило.
– Якщо ви там – допоможіть… - сказав він, дивлячись вгору і пішов туди, де був шанс поснідати.
Він сів на величезне повалене дерево, яке ще від учора слугувало всім лавкою. До нього підсів якийсь дивний високий блідий сумний хлопець із скляним поглядом в нікуди і несподівано почав:
– Ти любив когось?
– Е-е… Я…
– Якщо ні, тобі буде важко мене зрозуміти.
– Люблю. Мабуть.
Хлопець почав розповідати. Без жестів. Без міміки. Як завчений на пам'ять монотонний вірш про холодну вічну мерзлоту. Так, ніби світ навколо нього зупинився.
– І я люблю. Вона така дивна. Я ніколи не міг сказати чому я її люблю. Кажуть, якщо знаєш за що когось кохаєш, значить ти його не кохаєш. Я не знав за що її люблю. Одного разу я повертався пішком з нічної дискотеки. Якраз сходило сонце і мені захотілось пройтись. Я йшов через міст. Побачив дівчину. Спочатку злякався – подумав пригати збирається. Я обережно підійшов ближче і сказав якусь банальщину про красу сонця, що сходить над річкою і багатоповерхівками. Вона посміхалась. Я зрадів цьому факту – ті, хто посміхається, як правило, з мостів не стрибають. Вона виглядала дуже втомленою, навіть виснаженою – запалі червоні очі, бліде обличчя, надміру худорляве тіло. Але все одно, вона якось… світилась, випромінювала оптимізм. Вона була щаслива! Щасливіша за усіх пузатих депутатів, рожевощоких дітлахів і розмальованих дівиць. Макіяжу не було. Ніколи. Я запропонував прогулятись і ми дійшли до мене. Я зробив бутербродів і яєчню, а коли приніс – вона спала. З того дня вона приходила до мене щоранку – завжди вимотана. Спала до полудня, а потім зникала. Приходила під вечір. Якщо в мене був час, ми ходили гуляти, в кіно, в театр, катались на роликах, грали пейнтбол, більярд, боулінг… Словом, ми випробовували всі можливі розваги в місті. Зі мною вона не пила алкоголю, хоча я й намагався розслабити її шампанським. Вона ні разу не ночувала в мене – іноді мені здавалось, що вона Леді-Яструб, як в тому фільмі коли Вона від світанку за заходу була яструбом, а Він від заходу до світанку вовком… Вона не розповідала де була. На запитання відповідала наспівуючи пісню Машини Времени «Он любил ее, она любила летать по ночам…» . Поряд з нею я забував про все, окрім того, що мені постійно дуже хотілось її нагодувати. Батьків своїх вона не пам’ятала – вони загинули від цунамі на якомусь модному курорті, коли вона була ще немовлям. Її передали бабусі, яка оплачувала няньку і ніколи не була поруч – вона була багатющою. Коли дівчині було 13 чи 14, бабуся виїхала в Ізраїль на ПМП. Вона лишилась сама, якщо не рахувати бабусиних грошових переказів. Про наступні роки життя вона не розповідала – я не знав чи вона десь вчилась, чи працювала. Мені й не було необхідності знати. Вона була такою пташкою, яка сама вирішувала куди їй летіти, мої питання могли здатись кліткою. Коли ми були в мене, вона майже не покидала балкон – я живу на дев’ятому поверсі. Вона казала, що то найкраще місце в квартирі. Я перестав пропонувати їй переїхати до мене. Я хотів, щоб вона народила мені дитину. Я любив дивитись як вона їсть, спить, читає, приймає душ; я любив її попри те, ще не знав де і з ким вона ночує, чим заробляє на життя, попри те, що знав, що вона ніколи не буде варити мені борщ і прати шкарпетки. Вона ніколи не плакала, вона могла завжди підняти мені настрій, вона ні на що не скаржилася, нічого не вимагала… Якось ми йшли від мого університету – я не здав екзамен – вдруге – і мене відправили на останню перездачу – на комісію. Крім того, що я мало що розумів з предмету, я ще й з викладачем посварився. Третя невдача і я вилечу з унівєра. Вона бачила, що настрій в мене нижче плінтуса, але не втішала, раптом посеред вулиці почала голосно співати «А у жирафа шея длинная! А у жирафа шея длинная! А у жирафа шея длинная – он не умеет целовать! А мы ему по морде чайником, и самоваром, и паяльником, и железным умывальником – и научили целовать…». Люди озирались, а їй було байдуже – це так вона вміла розвеселити… Вона казала, що я – її вітер. Це теж саме, що зізнання в коханні. А однієї ночі вона зістрибнула з даху мого будинку.
Хлопець договорив і пішов. Не чекаючи реакції.
Всі в цій подорожі поводили себе дивно. Він бачив людей, які не сказавши ні слова могли підійти, обійняти і плакати. Саме для таких і був придуманий «тур для індивідуалів».
Прийшов Костя:
– Агов, народ! Прокидаємось! Виповзаємо! Вмиваємось! Йдемо снідати. Підходьте всі сюди хвилин через 10-15 – буду розповідати плани на сьогодні.
За 10 хвилин все було готове – хліб, рибні консерви, варена каша, компот і пиріжки, які їм приніс хтось із села. Поки всі їли, Костя повідомив:
– Ділимося на пари: обов’язково різностатеві і щоб до того ви не ходили разом ні в село, ні по гриби. Вибирайте нові не знайомі об’єкти. Кожна пара отримає карту. Завдання: знайти всі точки, вказані на мапі. Виграє пара, яка першою принесе прапорці з усіх точок. Переможцям – безкоштовна прогулянка на човні. Але граємо заради гри, а не перемоги. Пора вас розкутуркати. Пари поділимо жеребом, щоб ніхто не ображався. Хто не хоче – може відмовитись зараз.
В цьому турі взагалі все було добровільно – хочеш, можеш навіть з палатки до неділі не виходити.
Лишилось 15 людей, з яких Костя зробив 7 пар. Вона лишилась сама, тому з нею утворив пару Костя.
Всім було так весело! Вперше за поїздку всі гиготали. Навіть ті, у кого хтось помер, розлюбив, покинув… Мало хто розбирався в картах і ніхто не займався спортивним орієнтуванням. Дехто сперечався де північ, а де південь; інші вирішували куди бігти спочатку, але всі однаково були раді, що взялись за це – кидались сухим пожовклим листям, лякали один одного зненацька вискакуючи з-за дерев, заплутували суперників… Всі ці збентежені люди нагадували молодший загін в дитячому таборі.
Він опинився в парі з високою білявкою, схожою на дівчину з обкладинки. Вона виглядала дещо гламурно серед лісу без ознак цивілізації. Було важко повірити, що ця особа в рожевому жилеті з хутром на капюшоні може жити в палатці. Її звали Софія і вона виявилася зовсім не такою холодною, як здавалась на перший погляд. Деякі прапорці були високо на деревах і хлопцям доводилось підсаджувати дівчат: дуже смішно виглядали сім хлопців, які бігають по лісі з дівчатами на плечах, перегукуючись між собою і періодично падаючи в кучу пожовклого сухого пахучого листя.
Софія вправно лазила по деревах, що не могло не дивувати. Остання точка в кожної пари була не в центрі перегонів, а досить далеко від усіх точок і інших пар: Костя так задумав, щоб люди встигли відпочити від біганини і поговорити без напрягу і глядачів. Сенс гри був в тому, щоб поговорити.
Софія розповідала неохоче. Сказала тільки, що приїхала сюди відпочити від набридливих вічно однакових поглядів – на неї всі дивились як на тупеньку блондинку, що не могло не бісити. Все життя вона тільки те й робить, що доводить людям протилежне – отримала червоний диплом магістра філософії і відшила безліч хтивих пропозицій багатеньких буратін, які думали, що її можна купити і посадити вдома як миленьку гарненьку Барбі.
Вони теревенили про стереотипи, осінь, способи залазити на дерева, коханців, сніг, шкідливість диму від спаленого листя, спання в палатках, гарячий чай, кольори прапорців, сусіднє село і пиріжки з сиром.
Костя хоча і вважався тут представником тур фірми, насправді він в цій конторі не працював. В свої 29 він вже встиг багато навчитись і багато пережити. Він закінчив психологічний факультет у Львові і спеціалізувався на психопатології депресивних станів. Потім працював в одній приватній клініці, куди заможні люди привозили своїх дітей, родичів і друзів після спроб самогубства. Через 5 років такої роботи Костя зрозумів, що ця клініка забирає в нього надто багато життєвих сил – кожного пацієнта він сприймав як близького друга, кожен випадок був для нього особливим. Якось він лікував хлопця, який вскрив собі вени після загибелі батьків і сестри. Вони їхали разом в одному авто – всі померли на місці аварії, а на ньому ні подряпини; та ще й він був за кермом. Його врятував пасок безпеки і те, що камаз в’їхав в них зі сторони пасажира. Він провів у клініці найдовше від усіх – його виписали аж через рік після госпіталізації. Костя ставився до нього як до брата. А через день він повторив спробу. На цей раз вдало…
Після цього Костя звільнився і повернувся в Луцьк. Відкрив власну фірму, яка надавала послуги консультанта психолога. Ось уже майже 2 роки він успішно допомагає людям – не тільки в депресії. Серед його клієнтів багато подружніх пар і тих, хто тільки збирається одружитись. Спочатку було важко, але перші клієнти порадили його своїм знайомим, а ті – своїм і поїхало. Зараз він вже може дозволити собі перебирати і тому намагається не братися за випадки, пов’язані із спробами суїциду. Сюди він теж не хотів їхати, але директор тур фірми дуже хотів, щоб пробний заїзд «туру для індивідуалів» вдався і запропонував гарну платню. Зараз Костя вже серйозно обмірковував пропозицію про постійну співпрацю з турагенством.
Їй гра подобалась. Як і усім іншим. Вже коли прямували за останнім прапорцем Вона з іронією спитала:
– А чому ти пішов саме зі мною? Щоб позбавити мене можливості виграти прогулянку на човні? Це ж ти розвішував, тому змагатись за приз ти не можеш, а відповідно і я.
– Не хотів, щоб ти знову з кимось каталась на човні… Просто подумав, що мені з тобою буде цікаво. В твоїх очах нема того болю, що у інших. Хочу поговорити з тобою відтоді, як ти пригостила мене цукеркою.
– Дивно. Не думала, що ти візьмешся лікувати випадок, який вважатимеш найлегшим.
– Хто сказав, що тебе потрібно лікувати?
– Ти ж тут усіх лікуєш.
– Я вибрав тебе, бо ти не є пацієнткою. З усіх, хто тут є тільки тобі не треба допомагати розбиратись з думками – ти не заплуталась, ти знаєш чого хочеш і чому ти тут. Ти малюєш – я підглянув. Вибач, якщо не можна було.
– Нічого. Я не ховалась. Але… Може ти помилився. Я таки трохи заплуталась. Я тут з другом.
– Я помітив. Тільки ви двоє живете в одній палатці – в решти є по намету на душу.
– Ні, ми не коханці. Він одружується через 10 днів. Але каже, що йому «все одно мене хочеться».
– Тоді це його особиста сексуальна драма. Чи тебе це бентежить?
– В тому то й справа, що так. Ми – друзі. Це однозначно. Але років два тому він пропонував більше – я відмовилась. З того часу наші стосунки стали якісь… двозначні – фрази з підтекстом, натяки між рядків…
– А чому ти відмовила йому?
– Бо він такий… Навіть не знаю як сказати. Я йому була цікава тільки тому, що ніколи не велась на нього. Між нами завжди було багато спільного. Якщо випадково стикались на дні народження в спільного друга – весь вечір сиділи разом і «весь світ нехай зачекає»; коли бачились на вулиці – далі йшли разом;могли разом втекти з вечірки, якщо ставало нудно; любили разом з пар повертатись.
– Чекай. Ви одногрупники?
– Ні. Вчились в одному корпусі. Так, про що я… А-а… Розумієш, ми як друзі були, але все одно… Переписувались і передзвонювались як пара. Ти ж не всім подружкам щодня кажеш «доброго ранку» і «добраніч». Це почало змінюватись лише, коли Марія з’явилась. Але ми все одно щодня списувались по асьці, часто бачились. Якби я тоді погодилась з ним щось замутити… – вона зробила паузу, задумавшись – В нас би нічого не вийшло.
– Чому ти так в цьому впевнена?
– Просто знаю. Я його знаю. В нього просто азарт недосяжності. Йому набридли черги фанаток, які на все готові заради того, щоб піти з ним на побачення.
– Він, звісно, відомий в місті… але… він же не Г’ю Джекмен, щоб на нього аж вішались.
– Він – найпопулярніший в регіоні ді-джей. Він звик бути в центрі уваги. Йому аплодують, підморгують. Він ніколи не знімав дівчат – вони його знімали. А я – ні. Коли ми познайомились, я й гадки не мала, що він така собі «зірка». Це його й зачепило. Якби я виказала хоч би чимось, що він мені подобається – все: гру завершено, об’єкт завойовано.
– То він тобі все таки подобається.
– Не знаю…
– Знаєш. Ніхто крім тебе не знає: ти або хочеш бути з ним, або ні.
– Він мені цікавий. Дуже. Ми годинами маємо про що говорити і про що мовчати; нам весело, комфортно… Але я ніколи не уявляла його тим, кому мені хотілося б випрасувати сорочку.
– Ти маєш на увазі – навіщо пробувати, якщо однозначно до чогось серйозного це не приведе?
– З ним – так. Я не заперечую – ми могли б почати зустрічатись, цілуватись. Секс додав би ще трохи часу тим стосункам, ми б ходили в походи, жили б в наметах, тусувалися б на дискотеках… Але місяців через 2-3 я зрозуміла б, що себе він любить більше, ніж мене… Я точно знаю, що в результаті мені було б боляче. А заради чого? Заради спроби побудувати щось з тим, кого я і так вважаю не підходящим. Він визначає роль для себе і своєї дівчини зовсім не таку, як я для себе і свого хлопця. Просто є відносини, яким не судилося відбутися. Він теж це знає. Просто хоче переконатися.
– Тобі видніше.
– Тобто? Ти зі мною не погоджуєшся?
– Просто я думаю, що ніхто не знає напевне як сталося б, якби…
– Це так, але мене влаштовувала так ситуація, яка була. І, взагалі,– зараз вже в будь-якому разі пізно – він одружується. Вона його любить і я не дозволю собі бути тою, через кого їй буде боляче.
– Дуже благородно!
– Нащо ти так пафосно?
– Це ти.
– Я ніколи не давала йому марної події. Мені немає за що почуватись винною.
– То в чому проблема?
– Я не знаю. Хочу, щоб він не говорив мені того, що говорить. Хочу, щоб він не хотів мене. Хочу не втрачати друга.
– Колишніх друзів не буває. Ніщо і ніколи не може змусити людину перестати бути другом. Якщо з якоїсь причини друг покидає чи зраджує, то він ніколи не був другом.
– Як у тебе все просто. Хоча, може ти і правий.
– Залиш його невизначеність при ньому. Хай розбирається у власній голові. Не дозволяй вплутувати себе в те, що тобі не потрібно. Йому це як розвага якась, а ти переживаєш; хвилюєшся і за нього, і за Марію, і за вашу з ним дружбу. Якщо він тобі дійсно друг, то хай би думав не тільки про свою хтивість, а й про тебе. В яке положення він тебе ставить? Якщо не погодишся з ним мутити – розіб’єш йому серце. А якщо спробуєш – поламаєш життя Марії.
– Та, ні. Він зовсім не хотів мене кривдити умисно. Він думає, що я до життя Марії не маю ніякого стосунку. Він просто вважає, що в нас могло б щось вийти. І все. Всі інші деталі – то не його справа.
– І тобі подобається такий егоїст?
– Я іноді думаю, що друзів ми самі собі не обираємо.
– В цьому я з тобою повністю згоден.
– Все!
– Що все?
– Я знайшла останній прапорець!
Вона посміхнулась і побігла до пункту збору команд.
Першими прибігли Ліна і високий худий блідий Хлопець. Вони і відправились плавати на човні. Коли повернулись, видно було, що кілька проведених на озері годин Ліна проплакала, а він став ще відстороненішим, ніж був.
В таборі цього вечора знову розпалили багаття. Костя запропонував:
– Пограємо в «Скелет у шафі». Хтось підпалює сірник і передає по колу. Той, у кого він гасне, відповідає на запитання решти. Кожен може поставити лише одне будь-яке запитання. Відповідати потрібно відверто. Інакше буде нецікаво. Одна умова – хто не грає, той не сидить тут і не слухає.
Біля вогню лишилось семеро – двоє були на човні, 5 – сказали, що пішли спати, 3 – пішли в село за хлібом і свіжими продуктами і ще 3 – просто гуляли по лісі.
Він і Софія пішли в село. Вона лишилась біля вогню.
9.
21 жовтня 2010 року
На заході сонця
Десь біля білоруського кордону
Всю дорогу до села Софія захоплено доводила попутчику основні закони діалектики. Вона аж світилася від того, що хтось зацікавився її філософською маячнею. Він робив вигляд, що Йому дуже цікаво, а іноді зауважував із розумним видом:
– В цьому я з тобою не згідний.
Він так казав не тому, що дійсно з нею не погоджувався, а тільки для того, щоб вона ще раз доводила свою правоту. Йму подобалось як вона говорить, хоча й зовсім не слухав про що.
Він думав про Неї. Перед очима випливали чіткі образи, ніби все відбувається на яву – Вона пише якусь картину… пейзаж, а Він тримає біля неї фарби. Вона дозволила йому дивитись на ще незавершену роботу… ЇЇ рука рухається так плавно, ніби плаває по полотну, на якому з’являються контури намальованого світанку… Вона посміхається і від її посмішки все навкруги стає тихим, спокійним, яскравим. Вона засліплює чарівністю. Він завжди казав, що таку посмішку забути неможливо – він впізнав би її навіть через тисячу років. Раптом думки перескочили зовсім в іншу площину. Тепер він уявляв, як цілує їй шию, вушка, плечі, оголену спину… Стоп! Він не може! Не має права! Вона не його! І не можна дозволяти собі хотіти аж на стільки! Він намагався зупинити хід власних думок, намагався сконцентруватися на тому, що розповідає Софія, але все було марно. ЇЇ губи були перед очима. О, як же йому схотілось її поцілувати! І, байдуже, що в неділю доведеться повертатися додому, до Марії. Марія нічого не знатиме – він же нічого не зробив, а за одні бажання судити і ображатися не можливо. Він тоді не думав про те, що думки це початок вчинків. Він взагалі ні про що не міг думати, окрім Неї.
Вона сиділа біля вогню і намагалась придумати якесь цікавеньке запитаннячко, але це не так просто, коли нікого не знаєш – можна ненароком втрапити на болюче місце.
Загалом гра не вдалася такою цікавою, якою зазвичай буває, коли грають добре знайомі люди. Всі боялись образити один одного і тому питання були далекі від особистого. А коли не говорити про особисте – стає не цікаво. Люди почали розходитись. Костя помітив і припинив все оголошенням про вечерю. Народ пожвавішав – всі заходились щось мити, нарізати, намазувати, гріти…
Вона побачила, що Костя засмутився і хотіла була підійти підбадьорити, але тут повернулись Ліна і високий худий блідий сумний Хлопець і він пішов говорити з ними.
Майже одночасно повернулись і ті, хто ходив в село. Вона підійшла до Нього.
– Ви вчасно. Ми якраз готуємо вечерю.
Софія з іншим попутчиком понесла харчі до вогнища. Вони лишились самі.
– Я скучив за тобою.
– М-м.. Як можна було скучити – ми живемо разом в маленькому замкнутому просторі.
– Ми не розмовляли з того часу, як катались не човні. Я тебе майже не бачив.
– Так сталось. Я намагалась тебе зрозуміти.
– І як?
– Тепер я не звинувачую тебе у бажанні завести гарем.
– Хоч якась гарна звістка.
– Але це не означає, що мене не бентежать твої слова.
Він зненацька схопив її за талію, притиснув до себе – міцно-міцно, так як обіймають когось дуже дорогого перед далекою поїздкою, або прощаються назавжди, або як маленька дитина тримає улюблену іграшку, яку в неї намагаються забрати… Словом, вирватись з тих обіймів шансів не було. Він почав дуже швидко і схвильовано шептати їй на вухо, занурюючись в її густе пишне волосся і вдихаючи його аромат:
– Давай не повертатись, давай втечемо – від Марії, Софії, Кості, Кіри, Дена… від цілого світу. Будемо вдвох – тільки ти і я! Нам же так добре разом. Я зроблю тебе щасливою. У нас буде четверо дітей. Ні! П’ятеро! Два хлопчика і три дівчинки. І всі будуть схожими на тебе, бо ти найгарніша з усіх, кого я бачив. Я коли-небудь казав тобі, яка ти гарна? Ти – прекрасна… Я люблю тебе. Я любив тебе ще тоді, коли збрехав викладачеві, що я твій дядько і вкрав тебе з пар. Я любив тебе тоді, коли ми поїхали в гори і ти підвернула ногу, а я більше трьохсот метрів ніс тебе вниз. Я любив тебе коли ти розповідала мені про свого першого хлопця. Я любив тебе тоді, коли запропонував зустрічатись… А ти… Я знаю, що я не вчасно, але ніколи не буває пізно для правильного рішення. Я не перестав любити тебе навіть коли ти мені відмовила. Я і з Марією зв’язався тільки, щоб ти приревнувала, спочатку. А потім якось звик до неї і почав думати, що люблю її. Вона дивовижна людина, але вона – ніщо проти тебе. Я мусив це тобі сказати. Я все надівся, що ти як в тих американських фільмах, коли дізнаєшся, що я надумав женитись – раптом зрозумієш, що не хочеш мене втратити і почнеш повертати мене собі. Але ти не почала. Я почав сподіватися, що ти так драматично забіжиш в ЗАГС перед фразою «Оголошую вас чоловіком та дружиною» і зупиниш церемонію. Але тут зрозумів, що не забіжиш. Я думав, що коли завезу тебе сюди, ти перестанеш вдавати ніби байдужа до мене і ми будемо разом.
– Ти що п’яний?! Відпусти мене негайно! Що ти верзеш! – Вона майже кричала. Вони стояли всього в 30-35м від решти і ті почали здивовано озиратись, але вже стемніло і нікому не хотілось підходити ближче і розбиратись. Вона була шокована. Одна справа – натяки на непоставлені крапки в колишніх відносинах і зовсім інша – бажання покинути наречену за 10 днів до весілля. – Ти не розумієш, що говориш. Ти себе послухай – люблю! Ти любиш Марію. Крапка. Я тобі відмовила, от ти й завівся. Ти мене не любиш. Хочеш, але не любиш. Ти не покинеш Марію – я тобі не вірю. Хочеш затягнути мене в ліжко – нічого не вийде. Я тобі НЕ ВІРЮ. Та відпусти ж мене! – Вона сердито крикнула і Костя не витримав:
– Юначе, тобі ж сказали відпустити. Якщо жінка просить – не можна їй відмовляти.
– А ти ще хто такий? Це твій новий трахальник? Так? Відповідай!
– Ти точно не при собі. Заспокойся. Я тебе дуже прошу. Відпусти мене. Давай поговоримо спокійно.
– Відпусти дівчину.
– Та пішов ти!
Він відштовхнув Її і з розмаху, з усієї люті, яка зібралась за два роки відмов, зацідив Кості в зуби. Той мало не впав і як тільки побачив, що з рота юшить кров, накинувся на Нього. Доки ті, хто сиділи біля вогню, зрозуміли, що там бійка і підбіли розбороняти, хлопці встигли добряче пововтузитись і натовкти один одному пики.
Вона цього вже не бачила. Ніщо інше на світі їй не здавалось таким безглуздим і тваринним, як бійка. Вона перестала бачити в них обох людей. Первинний інстинкт самців – битись за самок. Фу! Від бійок їй робилось бридко. Колись в середніх класах одні дурні вже вирішували бійкою хто її на танець запросить. Їй було так кепсько, що вона побігла блювати так і не потанцювавши з жодним з тих бійцівських півнів. Вона вважала, що це світ так влаштований – є дівчата, які мріють, щоб через них хтось побився, їм лестить той факт, що хтось заради них готовий комусь зуби повибивати; через таких дівчат ніхто не б’ється. Вона ж ненавиділа ті бійки і, мабуть, тому й втрапляла в подібні ситуації. Вона почувалась катастрофічно приниженою – хтось намагався виграти її в бійці, як трофей, як шматок ведмежої шкури. Від цих думок неможливо було сховатись. Вона все йшла, йшла. Аж поки зрозуміла, що так і заблукати можна. Вона розвернулась і пішла назад. Ні з Ним, ні з Костею Вона не розмовляла. Забрала всі свої речі з його намету і перенесла все до Ліни.
Вона лягла, закутавшись у спальний мішок, скрутилась клубочком і намагалась заснути. Але в голові лунав Його голос, який змушував думати. Вона думала, про те, що може все ж помилилась, може варто було раніше здогадатись, що Він таки щось відчуває. Можливо він дійсно її любить, що Вона для нього не просто примха. Ці думки не поміщались в голові. Він не може не любити Марію. Він не може зустрічатись, жити і одружуватись з Марією тільки, щоб змусити Її ревнувати! Просто це НЕМОЖЛИВО. І все тут. Але навіщо йому брехати? Щоб переспати? Цього можна було б спробувати добитись значно спокійнішим способом. Чому він зірвався? Що було останнім поштовхом? Чому не говорив так відверто раніше, чому чекав майже до самого весілля? А що, як він каже правду? Що, як Він її ЛЮБИТЬ? А, може і вона його? Ні, вона його не любить. Хоч в чомусь Вона була впевнена.
Софія протирала Йому синці спиртом, а Він думав як жити далі. Колись, коли він запропонував Марії переїхати до нього, він думав, що викинув Її з голови. Чим рідше вони бачились, тим легше йому ставало. Коли вони просто переписувались, він не бачив її чаруючої посмішки, губ, рук, не чув голосу, не відчував її запах… йому здавалось він зможе прожити без неї. Але тут… він не стримався – просто стояв так близько, що його притягнуло як магнітом, а коли відчув її тепле м’яке тіло (навіть через куртку він відчував її груди) – просто не зміг відпустити. Але найгірше те, що він тепер не може повернутись до Марії – вона відчує; відчує, що він любить когось іншого. Роблячи боляче іншим, ми і собі завдаємо болю. Тепер страждатиме і Він, і та, яку Він надіявся зробити щасливою. Звісно, Він нічого їй не говоритиме, але… Марія заслуговує щоб її любили; любили так, як Він любить Її.
10.
24 жовтня 2010 року
Неділя
Луцьк
Аж до кінця подорожі, до неділі, вони троє ні разу не заговорили одне з одним. Пригода від того не стала гіршою – Костя справно виконував свої обов’язки і полегшував страждання всім, хто цього потребував. Всім, майже всім, подорож сподобалась. Коли під’їхав автобус нікому не хотілось звідти їхати. Вона не хотіла сидіти біля нього ще три години. Тому довелось їхати біля Кості. Їй було дуже боляче – вона втратила друга, хоча якщо вірити в те, що колишніх друзів не буває, – Він ніколи не був їй другом. Від такої думки ставало ще гірше.
Костя боявся заговорити до неї, бо вона все ще була ображеною. Хоча на Костю вона те тримала гніву – Він же відбивався, не міг він просто стояти, коли його лупцюють. Вона не розмовляла з Костею всі ті дні, бо знала, що доведеться пояснювати. А що вона могла йому пояснити, якщо сама не знала як ставитись до почутого. Але Костя ризикнув:
– Вибач. За все: за те, що втрутився, за те що не відвернув бійку…
Вона поклала йому вказівний палець на губи, ніби промовляючи: «Мовчи. Не хочу більше про це згадувати.» Костя поцілував Її палець і взяв Її руку в свою, подивився їй в очі не побачив там ні образи, ні злості, швидше – розчарування. Вона опустила очі, а коли знов підняла – посміхалась і виглядала так, ніби наділа маску гарного настрою. Та маска виглядала дуже природно. Костя почав було вірити. Що Вона й справді повеселішала.
– Як думаєш, такий тур ще колись відбудеться?
– Впевнений, що так. Поглянь на усіх цих людей, вони – впорядковані, а дехто навіть – щасливий! Думаю, це варто того, щоб повторити «Тур для індивідуалів».
– Мабуть.
Решту дороги вони мовчали – Вона дрімала, а Костя на Неї дивився. Коли всі повиходили з автобуса, попрощались, Костя глибоко вдихнув, так ніби зібрав в один вдих всю свою хоробрість, і сказав:
– Можна, я тобі подзвоню?
– Можна. – Вона посміхнулась, трохи втомлено, але все одно щиро і попрямувала до таксі.
Він повернувся додому, до Марії. Думав, не зможе глянути їй в очі – зміг. Думав, вона здогадається – вона просто подумала, що Він з дороги втомився: приготувала Йому ванну, помила, нагодувала, вклала в ліжко, роздягнулась і притислась до нього всім своїм маленьким гарячим тільцем. Він займався з нею сексом так чуттєво, як ніколи раніше. Марія думала, це від розлуки. А Він… уявляв, що з ним Вона.
Вона ще довго ходила мовчазна і розгублена. Кіра дорікала їй, що мовляв якби не поїхала – нічого б не знала і не втратила б друга. Вона з цим категорично не погоджувалась. Вона ні на мить не пошкодувала, що поїхала – вона дізналась правду, навіть якщо й таку гірку. Вона твердо вирішила піти з Його життя – поки вони не бачились Він зміг побудувати стосунки з іншою людиною, а отже зможе щасливо жити з Марією, якщо Вона зникне з Його життя. Вона не відповідала на Його дзвінки, заблокувала в icq, уникала в університеті.
Епілог
Через два місяці Він припинив спроби з нею поговорити – не чекав під корпусом, не писав, не дзвонив. Вона подумала – отже й не любив, якщо так легко здався. Натомість Костя почав частенько дзвонити, писати, заходити… Їхала з другом, а повернулась із ще одним причепою. Чим більше проходило часу тим гостріше Вона відчувала Його відсутність. Він почав ввижатися їй серед перехожих і навіть снитися. Вона попросила його про зустріч.
– Вибач, що не відповідала. Я не знала що тобі казати. Я розгубилась ще тоді, коли ти мені наговорив все оте в лісі. Я-я… просто не знала, що робити з таким тягарем інформації. Та ще й та бійка. А ти ж знаєш, як я до бійок відношусь. Я знаю, що не маю права зараз втручатись в твоє життя. Я хотіла повністю стерти всю себе з твого шляху. Я намагалась. Але я не врахувала одного. Я завжди знала, що ти до мене не байдужий, але ніколи не думала, що ти відчуваєш щось, окрім пристрасті. Я не припускала, що ти можеш мене любити. Тому я придушила в собі будь-які почуття до тебе. Я знала, що не зможу просто місяць-другий потусуватись, потрахатись і розбігтись. Якби я з тобою щось почала, я б повністю дала волю почуттям – я б закохалась. Я завжди думала, що мені буде через це надто боляче, бо ти мене ніколи не зможеш полюбити; просто вдовольниш свою хіть і покинеш. А це виявилось ілюзією. Мені зараз дуже важко. Без тебе. Я не думала, що захочу таке казати… Я… Я розумію, що вже пізно… але ти повинен це знати… Я… тебе люблю.
– Ні… ні… НІ! Ти не можеш так зі мною! Ти… ти… найжорстокіша з усіх, кого знаю. Ти весь цей час зі мною гралася…
Він завмер, подивився їй в очі… схопив, обійняв, поцілував, почав роздягати і весь час шептав – не пізно, для правильних вчинків не буває пізно… Раптом побачив власну обручку… і відсахнувся, ніби хтось його розбудив. Встав, взувся і вийшов. Через кілька хвилин повернувся, поцілував. Вона відчула, що це їх останній поцілунок.
– Я не залишу Марію. Вона носить мою дитину… – і закрив за собою двері.
19 жовтня 2010 року
Яна Самчук
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=358294
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 18.08.2012
Свобода вибору замкнулась
вся на тобі, чомусь. Пробач.
Усе – в тобі. Ти – все. Торкнулась
Струни найтоншої. Не плач -
Тобі ніколи не збагнути
Як тисне всесвіт на думки,
Як прагнув я тебе забути,
Як никався в свої кутки…
Я збожеволів через тебе -
Мене зробила ти маньяком…
Тут наодинці біля себе
Беззвучним стану «твердим знаком».
Ти не повернешся в минуле,
Не схочеш плакати вночі -
Сторінку ту перегорнула,
Де в нас були одні ключі.
А я твій номер набираю,
Стою під вікнами, кричу,
Пишу в контактах, набридаю,
І в трубку дихаю – мовчу…
Я сам боюсь своїх бажань -
Тебе спіймати й не пустити,
Щоб більш не втратити. Ти знай –
Не хочу більше цим хворіти,
Не хочу кликати, благати,
Чекати, їздити, хотіти…
З тобою хочу засинати,
Ходити, грітися, тремтіти…
Боюсь тебе собі продати
За спокій власної душі.
Щоб не терпіти болю втрати,
Я заберу тебе собі.
Мені так важко припинити
Тебе своєю називати,
Тобі у двері не дзвонити,
Твій запах не упізнавати…
Моє життя в тобі збулося…
Це божевілля ще в мені?
Все на тобі чомусь зійшлося…
Усе зациклилось в тобі…
6 жовтня 2010 року
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=358221
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.08.2012
Ти так неквапом розчинився –
Без поспіху кудись пішов,
В мені повсюди залишився
Собі отрути не знайшов.
Не полюбив, не обізвався,
Не захотів… Не залишив
Мене собі. Мені зостався
А я придумала тобі
Себе розтанути зі снігом,
Теплом накрити, а тоді
Розпорошитися зі сміхом
І не втопитися в тобі.
Такий чужий – нестерпно близький…
Мені з тобою – не завжди.
Не подаруй себе навмисно.
Зберуся з гордістю – піти.
І не зібралась… Ти притримав –
Своїм сарказмом опустив.
Свою Мене собі отримав –
Прибив, втоптав, не відпустив.
Не хочеш – не люби, не треба;
Не залишай себе мені.
Не буду бути біля тебе –
Не напишу себе тобі.
Не розчиняй мене собою,
Мою свідомість не тряси.
Я не хворітиму тобою –
Мене собі не попроси!
Ти тут – в мені. І цього досить.
А решту – забирай. Іди.
Нехай воно тебе тривожить.
Зберешся з совістю – піди…
28 листопада – 1 грудня 2010 року
kasyamaka
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=358219
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.08.2012