| Сторінки (1/16): | « | 1 | » |
В далекому 1938 році, в останні дні літа, в цей світ прийшла маленька Ганнуся. Прийшла не просто так, а як кожна людина зі своєю великою місією. Бо кожен з нас має лишити по собі слід, а яким він буде, залежить лише від нас.
Вона народилася в родині звичайних радянських трударів, і ніхто не знав, що чекатиме її в житті. Проте той факт, що в родині росте творча особистість був незаперечним. Мавкою лісовою, чи то русалкою річковою, а чи дівчатком босоногим, вона й сама не знала ким буде завтра.
День за днем, рік за роком, Ганна дорослішала, ось і полетіла в доросле життя. Все як у людей, інститут, кохання, ось уже і своя родина,коханий чоловік, діточки, квартира, робота. Не все було гладко, проте вона знаходила шляхи вирішення будь яких проблем, і з усіх крутих поворотів долі виходила переможцем.
Закохана в українське слово, закохана в рідну землю, закохана в Лесю Українку і Тараса Шевченка. Вона була не диванним патріотом, вона була патріотом в повному сенсі цього слова. Поняття Батьківщини для неї було не просто словом, це було набагато більше ніж слово. Батьківщина була в її серці, вона була її серцем. Вона вчила нас любити свій рід, знати історію свого роду. Вона вчила любити рідну землю, і щире українське слово. Маючи дар до написання віршів частенько сміялася над політиками, але все ж більше прославляла в своїх поезіях Україну,вона її любила.
Я пам’ятаю, як вона мене малою вперше привезла в казковий дивосвіт свого дитинства, в свій маленький рай на землі, мальовничі Маяки. Стежкою, через поле, поміж васильків та маків вела мене до свого отчого дому, туди де багато років тому з’явилася на світ. Батьківський двір зустрічав нас похилими стінами і змарнілою стріхою, м’яким споришем в дворі і яблунькою кислицею. Я вперше побачила казку. Літню казку, з бабусиних оповідань про її дитинство. І поле, і ліс, і долину. І хату зі стріхою, і розмальовану піч, і вишиті рушники з подушками, і українську пісню.
Спогади, найцінніше що лишилося в мене про неї. Найцінніше що лишилося в нас про неї.
З тих пір як бабусі не стало, з мого життя пішла різдвяна казка. Саме на Різдво бабуся збирала всю нашу чисельну родину, за великим святковим столом. Узвар, кутя і всі атрибути зимового свята, разом з дідухом і колядою, «Добрий вечір тобі, пане господарю» ехом, крізь десятиліття вривається в моє сьогодення і звучить дрібними дзвіночками.
Ти завжди житимеш в моєму серці, в вишиванці, в любовно вишитих весільних рушниках. В своїх віршах та прозі. Я пронесу з собою крізь роки життя твої мудрі життєві поради, і душевні історії. Ми всі вдячні тобі за щасливе дитинство, за те що ти робила його казковим, за те що наповнювала його сенсом. За калиту, за віночки з польових квітів, за вареники з вишнями, за колядки і щедрівки. За труд, за твою поетичну і красиву душу, за те що ти будеш жити в віках.
Галина Шаракіна
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=713433
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 20.01.2017
В далекому 1938 році, в останні дні літа, в цей світ прийшла маленька Ганнуся. Прийшла не просто так, а як кожна людина зі своєю великою місією. Бо кожен з нас має лишити по собі слід, а яким він буде, залежить лише від нас.
Вона народилася в родині звичайних радянських трударів, і ніхто не знав, що чекатиме її в житті. Проте той факт, що в родині росте творча особистість був незаперечним. Мавкою лісовою, чи то русалкою річковою, а чи дівчатком босоногим, вона й сама не знала ким буде завтра.
День за днем, рік за роком, Ганна дорослішала, ось і полетіла в доросле життя. Все як у людей, інститут, кохання, ось уже і своя родина,коханий чоловік, діточки, квартира, робота. Не все було гладко, проте вона знаходила шляхи вирішення будь яких проблем, і з усіх крутих поворотів долі виходила переможцем.
Закохана в українське слово, закохана в рідну землю, закохана в Лесю Українку і Тараса Шевченка. Вона була не диванним патріотом, вона була патріотом в повному сенсі цього слова. Поняття Батьківщини для неї було не просто словом, це було набагато більше ніж слово. Батьківщина була в її серці, вона була її серцем. Вона вчила нас любити свій рід, знати історію свого роду. Вона вчила любити рідну землю, і щире українське слово. Маючи дар до написання віршів частенько сміялася над політиками, але все ж більше прославляла в своїх поезіях Україну,вона її любила.
Я пам’ятаю, як вона мене малою вперше привезла в казковий дивосвіт свого дитинства, в свій маленький рай на землі, мальовничі Маяки. Стежкою, через поле, поміж васильків та маків вела мене до свого отчого дому, туди де багато років тому з’явилася на світ. Батьківський двір зустрічав нас похилими стінами і змарнілою стріхою, м’яким споришем в дворі і яблунькою кислицею. Я вперше побачила казку. Літню казку, з бабусиних оповідань про її дитинство. І поле, і ліс, і долину. І хату зі стріхою, і розмальовану піч, і вишиті рушники з подушками, і українську пісню.
Спогади, найцінніше що лишилося в мене про неї. Найцінніше що лишилося в нас про неї.
З тих пір як бабусі не стало, з мого життя пішла різдвяна казка. Саме на Різдво бабуся збирала всю нашу чисельну родину, за великим святковим столом. Узвар, кутя і всі атрибути зимового свята, разом з дідухом і колядою, «Добрий вечір тобі, пане господарю» ехом, крізь десятиліття вривається в моє сьогодення і звучить дрібними дзвіночками.
Ти завжди житимеш в моєму серці, в вишиванці, в любовно вишитих весільних рушниках. В своїх віршах та прозі. Я пронесу з собою крізь роки життя твої мудрі життєві поради, і душевні історії. Ми всі вдячні тобі за щасливе дитинство, за те що ти робила його казковим, за те що наповнювала його сенсом. За калиту, за віночки з польових квітів, за вареники з вишнями, за колядки і щедрівки. За труд, за твою поетичну і красиву душу, за те що ти будеш жити в віках.
Галина Шаракіна
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=713432
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 20.01.2017
А дощ іде тихий,
А дощ іде щедрий,
Як шепіт матусі
Маляткам на сни.
Співа колискову
Та сіє дрімоту,
Туманом заслав долини,
Поля та ярки...
А дощ іде, біжить по полю,
Мов пустотливеє хлоп"я,
То зашумить, женучи хвилю,
Зеленим морем по хлібах,
То стихне, сіючись дрібненько,
То знов припустить, йде у шквал.
Тіка від блискавки, від грому!
Шумить, співа і знов стиха,
Наводить спокій, тишу, втому,
Що розлилася, мов ріка...
У дощ, згорнувшися клубочком,
Дрімає мати, спить дитя.
Короткий спокій, мир та тиша
Заходять в дім та у життя.
А дощ іде....
(Травень 2000)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=582980
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.05.2015
Вступивши в першій десятці добровольців до колгоспу «10-річчя жовтня» (під музику) і здавши до нього все мамине придане: пару молодих коників, новісінький віз, багату упряж з мідними ґудзиками та навіть батіг з червоною китайкою (за який мама не могла простити тата, бо сама плела), в перший же місяць тата виключили з нього через мою ж таки маму. Бо вона з бабусею плакали день і ніч за приданим, а потім тихцем прокралися в свою ж таки стайню, забрану під колгоспну, та й викрали своїх коней, верхи поскакали в Трояни, де їх і продали…
Народилася я не в самій Таужні, як мої діди батьки та двоє старших братів Вася і Міша, а на пристанційному посьолочку «Червоний маяк» в 500-х метрах від станції Таужна. Тут батько Лихенко Спиридон Климович (1903 р.н.) працював стрілочником, черговим, вантажником і охоронцем на протязі всього життя, а мати Котюжанська Анісія Михайлівна 1906 р.н. - в колгоспі та домогосподаркою.
Вступивши в першій десятці добровольців до колгоспу «10-річчя жовтня» (під музику) і здавши до нього все мамине придане: пару молодих коників, новісінький віз, багату упряж з мідними ґудзиками та навіть батіг з червоною китайкою (за який мама не могла простити тата, бо сама плела), в перший же місяць тата виключили з нього через мою ж таки маму. Бо вона з бабусею плакали день і ніч за приданим, а потім тихцем прокралися в свою ж таки стайню, забрану під колгоспну, та й викрали своїх коней, верхи поскакали в Трояни, де їх і продали… Звісно, міліція їх чекала з базару вдома, склали акт, забрали гроші до копієчки, а маму, яка годувала грудного синочка, мого братика Мішу, забрали в Грушку в «холодну» та скоро випустили, як «корм’ящу».
Село Таужна, куди ми ходили в школу з 4-го по 10-й класи, було надзвичайно бідним. На хвилястих плетених і обмазаних глиною стінах, солом’яні стріхи, звисали майже до землі. На все село була одна хата «Василька-годи» накрита бляхою, та мого діда Клима вкрита цинком, за що його було з неї вигнано і забрано під дитячий садок та школу. Розкуркулений дід мусив ховатися з сім’єю на Харківському тракторному заводі…
В снігові хурделиці село заносило снігом по самі стріхи, а той по комини. Прокидані від дороги до порогів стежки-тунелі ще більше підкреслювали жалюгідність села.
У селі до 1950 років було аж п’ять колгоспів: «10-річчя жовтня», «Горького», «8-го березня», «20-го Партз’їзду» та «Карла Маркса», три початкові школи та одна семирічка. Десятирічка відкрилася десь в 1953-му і то платна. Перший випуск був у 1955 році, в якому випускався і мій брат Дмитро.
Таужнянська школа! Наші добрі вчителі всю душу і весь свій час віддавали дітям. Післявоєнні діти, які перенесли і перебачили всі тяготи війни, відчувши тепло і турботу вчителів, обожнювали їх! Бо тільки з їх вуст пізнавали життя, так як не було ні радіо, ні електрики, ні телебачення. З їх розповідей ми пізнавали міста і села. Від них ми дізнавалися про міста-герої: Сталінград, Київ, Одесу, Москву, Мінськ, Севастополь… Із затаєним подихом слухали завжди нашого класного керівника Лихенко-Горячківську Ніну Максимівну. Це вона вела нас у світ Шевченкової поезії. Всім класом плакали над синочками Гонти, а вона тонко вводила нас в стан його дій, підводила під психологічний душевний стан відданості і додержання слова даного побратимам…
Згодом Ніну Максимівну перевели в Завалля директором школи-інтернату, де вона, до речі, стала «Заслуженим вчителем». Наш директор школи Олекса Несторович Камінський став завідуючим Гайворонським Райвно. На його місце прислали Макаренка Євгена Івановича з дружиною Мотрею Пантелеймонівною – математиком від Бога (про кожного з ним треба писати окремі нариси.)
Спогади, спогади… Хороші й погані, перо не встигає за ними.
У мого діда Клима з бабкою Горпиною Вернигорою була велика сім’я: Милиян – приймак, Сидір, Матрона, Йосип, Спиридон, Ірина, Йосип (в честь померлого старшого). Мав він 12 десятин землі, 2 корови, 2 бики, 4 коней, молотарку, за що попав у «куркулі». Працювали від ранньої до пізньої зорі всім сімейством. Правда буряки допомагали обробляти люди, яким дід за це обмолочував машиною зернові.
Коли одружилося перших троє дітей і серед них мій батько, дід купив їм хати і виділив по 2 десятини поля, яке вже мій тато разом з маминим приданим здав до колгоспу. В той же час другу половину його хати… зайняла сільрада. А так як мама топила соломою піч для дітей в своїй половині то «комнезамівці» з холодної половини залазили в теплішу і сиділи не лише за столом на лавах, а й на ліжку та припічку. Хлопчики спали на печі, бо сільрада засідала бувало й до півночі. Ні погодувати дітей, ні відпочити, ані поговорити. Це був 32-33 рік…
Із схованого збіжжя в ямі під коровою та зжорнованого вночі, спекти щось не було змоги, то годували і пекли у маминих батьків – середняків, що жили в іншому кінці села. Оті засідання до пізньої ночі так допекли батькам, що, змовившись, вони самі підпалили свою хату і позбулися сільської ради, а відтак і даху над головою...
Під час голодомору татові було доручено обслуговувати підводою 100 хат. Зі своїм помічником він об’їжджав ці хати щоденно і забирав трупи померлих односельчан…
Згадував:
- Наші 100 хат були на «Перцівці» (найбідніший закуток в сторону станції). В хатах траплялося і по двоє, і по троє мерців. Не можна забути оте страхіття. Зайшли в одну хату і бачимо на лаві під вікном лежить мертвий, а поперек ліжка на соломі трійко мертвих діточок, а жінка на печі така худюща, очі позападали в чорні ями, але ще жива і тихесенько просить нас: «Заберіть і мене з ними, щоб в одну яму. Я помираю, не доживу до завтра»… На другий день ми і її забрали та поклали в ту ж яму, де були її діти. На її «щастя» там ще було місце, бо ями копали довгі та глибокі.
Колгосп підгодовував копачів, таких потрібних в те лихоліття…
…Таужна! Мила серцю кожного таужнянина земля. В школі вчителі розповідали, що назва її від німецького слова «таузен» - тисяча. Нібито свого часу цариця Катерина ІІ вислала з тюрем бунтарів в кількості 1000 душ на дикі землі України, на річечку Синицю. Отут, по хуторах пустили коріння сильні духом і тілом хлопці. Кажуть вони носили при собі булави (палиці з горіха-ліщини, що закінчується в землі круглим кореневищем), як охоронний засіб, що ламав черепи хлопцям з інших сіл… За це таужнян до цього часу дразнять «булавками», хоча сьогодні тут живуть, добрі, врівноважені, спокійні, трудящі батьки і сини. А також дуже підприємливі, завдячуючи чому село переродилося, бо сьогодні Таужна одне з найбагатших сіл району, та, мабуть, і області.
Залишилася єдина хата під соломою у моєї сестри Горячківської Валентини Олександрівни, яка служить тепер за музей. Двір сестри носить назву зразкового - тут все блищить, цвіте і пахне, а поряд з новими будівлями стоїть на «помості» «лушчина» (свекруха Лушка) хата-музей. Це, звісно, не така хатина, що ледь із землі видно, бо батько Лушки Синицький служив у пана прикажчиком то і хата була на полах дубових та на підмурку з каміння. На зеленому килимі споришу не побачиш жодної іншої рослини – так завів господар (син Лушки) Горячківський Дмитро, так продовжує вищипувати килим Валентина Олександрівна в свої 74 роки та й ще господарству дає лад, огороду – 60 соток. Має двох одружених синів медиків.
І таких роботящих, співучих, дружніх чи не в кожному дворі. Ці працьовиті люди, плетуть з вирощеного «сорго» віники, які раніше возили в Москву, Магадан. А одного таужняна забули висадити з трюму корабля то завезли аж на «Нову землю» з насінням гарбуза, соняха та тими ж віниками.
Мій прадідусь по матері Медвідь Єфрем Платонович хіба ж не добрався до Оренбурга разом із засланими в Сибір (по етапу – де пішки, де саньми чи возами), бо там цар роздавав землі для освоєння: «Бери сколько хочеш».
Ліміту не було. Моя бабця Хівронка – донька Єфрема – все нагадувала:
- Цар не збрехав. Є там наша земля, та хто поїде в той Галімбург (Оренбург), це мої татко такі були сміливі! Добрався і отримав о от мої мамка побоялися… А земелька там є, от щоб цар вернувся – знайшли б в книгах, де саме вона...
Ось такі вони мої підприємливі таужняни! А що вже гарні, чорнобриві та кароокі хлопці і дівчата – самому треба бачити!
41-45-ті роки не обійшли і Таужну… Згадую епізод зі свого дитинства, коли німці були і на нашій малесенькій станції… Якось зайшли до бабуні в двір, а один (в касці, з гвинтівкою із штиком) до хати. Ми з братиком Дмитриком сиділи на печі.
- Давай яйко, сальо, млєко!
Бабуся задріботіла по соломі на долівці, приказуючи:
- Нема, всьо вже забрали. Нічого нема. Оно на печі сидять, крихти в рот нема…
Німець гвинтівкою зі штиком фіраночку під опічком підняв, а там у макітрі яйця не прикриті виглядають. Фріц узяв макітру і спокійно надів бабусі на голову. Бабця, як у шлемі, топчеться по хаті, а биті яйця течуть по плечах на долівку…
Німчурище, підпираючи головою стелю, регоче… Ми одразу перелякались, сховались за комин, а коли побачили, як бабка посковзнулась і впала, а макітра злетіла з голови, почали і самі сміятися…
- Щоб тебе бог скарав! - кляла німця бабуся, як він вийшов. Нам теж дісталося: - А ви чого регочете, що їсти будете?
Якогось дня всі – малі і старі жителі станції та посьолка «Маяки» повибігали в тривозі на вулицю. В 5 кілометрах від нас над кінцем села Таужна, що збоку лісу палало небо. Був вечір і здавалося, що там сідає натомлене сонце, окровавивши небо. Пізніше до нас прилетів запах диму, а ще згодом прибіг чийсь родич з Таужної і розповів, що це поліцаї підпалили край села, дізнавшись, що туди зайшли партизани з лісу, щоб погрітися та поїсти. Пізніше говорили, що видали їх батьки поліцая Федорчука Василя, що жили там.
Поліцаї обступили хати, палили їх, а партизан, що вискакували із хат розстрілювали…
Уривки із споминів
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=548144
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.01.2015
Вели тебе матуся з татусем
За ручки з квітами, немов учора.
Туди, куди хотів ти над усе -
До храму Знань - до Школи...
Сьогодні перед нами - красень
В парадному костюмі, сніжить сорочка біла...
Ти ростом татка обігнав - стрункий, мов ясен,
Троянди зрошує слізьми матуся мила...
Це сльози радощів біжать,
Їх стримати несила,
Бо роки швидко так плинуть,
Якого вже орла зростили...
Мав честь останній дзвоник дати
По колу несучи Дюймовочку-школярку.
Останній день у школі ти і тато й мати
Тут поряд і вона від дотику якої жарко...
Заключний день між школою
Й життям дорослим, самостійним.
Залишиться поріг між хатою
Й новим життям, як вирій вільний...
Які дороги ждуть - сказати важко.
Все чітко, ясно з вчителем було
Ці одинадцять літ, що пропливли, мов казка.
Останній бал, схід сонця, щем душі, немов вино...
Прощайте! Школо, друзі, вчителі!
Де б не були і скільки б не жили,
Навіки в серці лишаться вони,
Як символи Любові, Віри і Надії.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=503410
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 05.06.2014
Я знов поринула у роки юні ті
Й побачила струнке дівча - себе...
Воно біжить стежкою в росі
Крізь саду буйноцвіт в долину, в степ...
У житі маків жар, мов прапор простелили
І не один, он іще, і ще в зеленім морі
Під цим шатром прозорим - небом синім.
Їх рве на оберемок, рве... не знає годі...
Маки здивовано розкрили очі,
Їх сік по пальчиках тече...
Дівча в захопленні і рвало б їх до ночі!
Та схаменулось, сіло і вінок плете...
У тім вінку, неначе мавка в житі,
Уткнулося лицем в божественну красу...
Над нею жайвір тягне за струну,
...Немає кращого нічого в світі!
А їх пилок на носику, на щічках
І лобик в цій природній пудрі,
Сидить дівча у маковім віночку,
На плечах розсипаються русяві кудрі.
Дівча зібрало маки у букет,
До свого серця ніжно пригорнуло...
Піднялося, кругом казковая краса - там ліс, там степ -
В долину у тінь верб гайнуло!
Вмочило в воду ніженьки свої,
В долоні кришталевої води черпає
І розпашіле личенько в пилку,
Холодною водицею вмиває....
А з саду вже матуся виглядає....
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=453887
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.10.2013
Похилилась вербиченька,
Стан в віти сховала,
Бо навпроти в водиченьці
Явіра впізнала...
Стоїть явір гордовитий,
Вітер чуб колише.
Водичкою ноги вмито,
Вслухається в тишу...
Бачить вітер, як вербичка
Ховається в коси,
Як полоще їх водичка,
А вдосвіта роси...
Як тріпочуть руки-віти,
Лиш на нього гляне...
Дарувати б її квіти -
Мила ж! Cерце в"яне...
Та як же їй передати
Квіти рути в руки?
Як словечко їй сказати
Про сердечні муки?
...Нехай вітер розповість їй
Яка ж вона мила,
Як ятриться рана в серці,
Бо йому не сила!
Отак й стоять над водою
По обидва боки...
А листячко по осені
відлічує роки.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=446235
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.08.2013
Похилилась вербиченька,
Стан в віти сховала,
Бо навпроти в водиченьці
Явіра впізнала...
Стоїть явір гордовитий,
Вітер чуб колише.
Водичкою ноги вмито,
Вслухається в тишу...
Бачить вітер, як вербичка
Ховається в коси,
Як полоще їх водичка,
А вдосвіта роси...
Як тріпочуть руки-віти,
Лиш на нього гляне...
Дарувати б її квіти -
Мила ж! Cерце в"яне...
Та як же їй передати
Квіти рути в руки?
Як словечко їй сказати
Про сердечні муки?
...Нехай вітер розповість їй
Яка ж вона мила,
Як ятриться рана в серці
Бо йому не сила!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=446234
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.08.2013
В цей день ми думали-гадали,
Як йти на зістріч з Кобзарем.
На площі в центрі ж відкривали
Його погруддя, як святе.
Таке трапляється не часто
На милій, та святій землі,
Тож з мужем вишиванки вбравши
Піднесено до нашого Тараса йшли.
До нього, до співця Вкраїни,
До гегемона двох століть.
Зібрались люди, як родина,
Щоб знов почути заповіт.
Ми чуємо тебе, Тарасе,
Через роки, через віки,
Ми ж знаєм, як любив Вкраїну,
Її людей, степи, лани...
Схиливши голову на груди,
Ти думи думаєш сумні.
Вже скоро 200, а наруги
Й ще не скінчились над людьми...
Тарасе наш, ти - батько наш,
Тобі від нас і слава й шана,
Бо не мовчав , а панство тряс
За душі їх гнилі, погані...
Ти бачиш люд свій працьовитий,
Своїх синів, дочок, онук,
Чому й сьогоні сумовито
Дім залишають, матерів та діток?
Тарасе наш, ти плакав над вдовою,
І ми з тобою слізоньки лили,
А зараз глянь, пливуть рікою
Бомжі, старці, сиріточки малі.....
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=412786
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.03.2013
Коли стає так тоскно на душі,
В уяві лину на Маяки.
Ховаюсь в тінь наших садів,
Й чекаю матінку із хати.
Ось-ось відчинить вона двері
І, зойкнувши присяде в ганку,
А я пригорнуся до неї
І вдвох проплачемо до ранку...
О, мамцю рідна, мила моя ладо!
Такий великий та широкий світ,
А тільки ти одна нам рада
І серденько твоє розчинене навстіж...
Тепер тебе нема, немає й хати
Лиш у воротах яблунька чекає.
Вона мене загорне в свої шати
І забуваю, що тебе немає.
Нема вже Васі, Міші, Міті й тата
Зосталась я одна на цьому світі
Без Вас, родиноньки, без хати.
Хіба ж я можу тут чому радіти?
Але в родинному гнізді, де я росла,
Мене геть камінь зігріває...
Ще ж є криничка, стежка та зарослий сад
І я в долину так радесенько збігаю.
Он копанка, заросла осокою-
Малесеньке озерце в верболозі.
Є ще й рівчак під всохлою вербою
Яким дзюрчить водичка в повноводі.
Все, як колись,але не чутно
Подружок голосів, що носять воду,
Щоби полить розсаду та чкурнути
Всім на прогін, забувши втому.
Ще чую голос тітки Антонії
І звук труби від дядька Онуфата
Та сварки бабок Ольги й Явдокії
Як "грім" глас діда Китая від хати і до хати...
О, краю милий, наш Маяк Червоний!
Де б доля не водила нас по світу.
До тебе, мов птахи злітаємось
А нас по світу, мов круг тебе цвіту!!!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=408672
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.03.2013
Ще дні купаються у сонячних променях,
Та раптом хмарки сизії заплачуть...
Розвішають краплинки на листочках,
А промінці в них зірочки засвітять.
Тче павутиння жовтий місяць,
Вже жовті вогники злітають з липи та з берези,
Кружляє-шарудить поважно із горіхів листя
В багряні сукні груші нарядились.
Змішались на деревах різні акварелі,
Незрівняна художниця в нас осінь!
Сам Левітан змальовува із неї
У неї ж запозичив й неба просинь...
А це дзвінке, п"янке повітря, що дарує прохолоду
Після пекучого безжально літа -
Немов від спраги п"єш джерельну воду,
Йдучи по килиму із листя стиха...
...Відпломеніли пишнії жоржини,
А різнобарвні хризантеми розцвіли
І горді купчаки та чорнобривці
Немов змагаються в чарівній цій красі...
Вночі уже сердито вітер свище
І стелить листя на подвір"ї біля хати,
А ранками сріблястий іній блисне,
Щоб впали із дерев оці чарівні шати!!!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=387068
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.12.2012
Моя родина з України.
Мій татко, мама, з ними я.
І дідусі з прадідусями
І бабусі, і всі пра-пра...
Тому й пишаюся я ними,
Бо ще з колиски чув той спів,
Яким багата Україна,
Багата розмаїттям слів.
Де ще почуєш до схід сонця
Спів солов"їв в своїм саду?
Де ще побачиш у краплинках,
Як в діамантах сон-траву?
А заливання жайвороння,
Яке шугає в синь небес?
Та своїм співом заворожить
І зачарує світ увесь?
Той спів на колос пада з неба,
Який й не ріс би так в полях,
Якби не сонце, дощик, трелі
Оцього птаства в небесах.
А як співали діди наші
Везучи сіль від кримчаків!
Волів пасучи в дикім полі,
Співали так, як солов"ї.
У озерцях поміж травою
Поїли скот, самі пили
Й співали вічної отої,
Як світ, за возом ідучи...
Нападки часто відбивали
Татарів, турків, чи вовків...
Свій скарб додому доставляли,
Геройськи славлячи дідів.
І віками свою неньку-Україну
Від ворожої навали кров"ю боронили...
На місцях отих кривавих виросла калина,
А озерця біля неї - сльози удовині.
І поки цвіте калина,
Солов"ї співають, хліб росте,
Сини мужніють, славлять Україну,
Її пісні, її мову - слава Україні!!!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=387062
рубрика: Поезія, Патріотичні вірші
дата поступления 23.12.2012
А я ховаюсь, щоб писати,
Як і Тарас, щоб малювати.
Різниця - та мені марати,
Йому - століття надихати.
Не всім щастить вічне творить,
Не всіх Господь благословляє.
Лиш одиницям вічно жить,
А більшість з нас лише... марає.
Але нехай це й буде так,
Проте в душі й цьому радію,
Бо ж люблю слово, як Тарас,
Хоч передать, як він, не вмію...
А вчитель мій таки Тарас
І творчість я його вивчала
Не за столом, йдучи не раз
Зі школи долом, степом я... читала!
І"Катерину", і "Сліпу"
Та гірко плакала в степу
Над тою долею важкою,
Та над "Совою" молодою...
Навкруг лиш степ
Та жайвір в небі...
Обіч дороги стиглий хліб,
Рум"янків сніг та маків червінь...
А я і плачу і сміюсь
Читаючи його безсмертнеє
Творіння, відставши від своїх подруг,
Читала дзвінко і натхненно...
Було сміялись наді мною,
Що я, бач, не така як всі!
Що все дорогою читаю
Слова Шевченка чарівні...
-Скажи, навіщо тобі вірші?
-Ти краще з нами гомони.
-Від віршів буде тільки гірше,
-Давай співатимем пісні!
Так я й співала, як уміла
Й гуляти бігала у ліс...
Там вірші з "Кобзаря" учила,
Як "Отче наш", - так, для утіх.
На пам"ять у компаніях читала
"Причинну" і "Сову", "Сліпу", і "Гонту в Умані"
Та, як поляку сльози мала
Від слухачів та дивувались всі,
Що так багато віршів знала...
Ось так Тараса я любила і люблю
Дітей, внучат цьому навчала
Та не боролось, як він, а... ждала
Отого Раю на землі і діточок
На це благословляла...
О-о-о, Раю, де ти?...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=358484
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.08.2012
Три смерічки, мов сестрички,
На горі стояли...
Вівчарика з верховини
Всі три виглядали...
Одну любить, другу любить,
З третьої сміється...
Вона плаче, гірко тужить
Бачить - низько гнеться...
Перша рада, друга рада
Третя... слізоньки роняє.
Ввічарика з полонини
Щодня виглядає...
А він прийде, гордо гляне,
В трембіту заграє...
У смерічки душа в"яне,
Серце... завмирає.
Не грай, не грай, вівчарику,
Не смійся ти з мене.
Пожалій ти дівчиноньку,
Що кохає тебе...
Бо і в тебе є сестриця
Вона теж кохає...
як же тобі тоді буде,
Як він розкохає?
Не кохайте двох одразу,
Бо це - гріх великий.
Кохай вірно одну зразу -
Будеш вік щасливий:
Три смерічки, мов сестрички,
На горі стояли...
Вівчарика з верховини
Всі три так чекали....
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=358396
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.08.2012
Моя ж ти матусю,
Ой моя ж ти мила!
Ти ж мені маленькій
Голівоньку мила…
Голівоньку мила,
В любистку купала,
А розмаєм-зіллям
Личенько вмивала.
У лісі, в садочку
Материнку рвала
Та з м’ятою і рутою
Мене напувала.
Щоби росли коси,
Стрічки заплітала.
Круг моєї голівоньки
Вінок надівала.
Мене ти любила,
За ручку водила
До родини великої
де співати вчилась.
Тай сама співала,
Як соловей в гаї.
Чи садила, чи полола –
З піснею у парі.
- Проспівала свою долю –
Бабуня казала. -
Не співай ти, моя доню,
Щоб доленьку мала.
Та як мені не співати,
Як мамця співає?
А сама ж моя бабуня
Їй же й помагає…
Про життя і про кохання,
Про вірність і зраду,
Степ широкий, кущ калини
Козака та дівчину із чужого краю…
Про свекруху та про тещу,
Погану їх вдачу -
Язиками злими плещуть,
Невісточки плачуть…
Слава Богу, моя доля
Та й не відцуралась.
Сподобала, покохала,
Так з ним і зосталась.
Мамусенько, дякую за материнку,
У якій купала.
За червону руту-м’яту
Що ти напувала…
Що за ручку до схід сонця
В долину водила…
Що по росі дві стежинки
Ми там залишили…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=358102
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.08.2012
Я не соромлюся сорочки
Її цінили всі пра-пра,
Нехай їх носять сини й дочки,
Бо це символіка твоя
Чи вона з ситцю, чи з десятки
Вона – безцінная моя.
На ній узори України,
що серця наші зігріва.
На ній і мальви і жоржини
І чорнобривці та калина чарівна!
Моя найкраща Україна,
Жіночих рук мережечка,
І в день і в ночі шила дівчина
Свою любов, своє життя.
Таку незрівнянну красу.
Уміють вишивати україночки
Із покоління в поколіннячко несуть
Науку прабабусь, тянучи ниточку.
На вишиванці є і квіти, й солов̓ ї,
І гілочки ті вітерець колише…
Найкращую на всій землі
Сорочку-вишиванку не залишу!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=358101
рубрика: Поезія, Патріотичні вірші
дата поступления 17.08.2012