| Сторінки (1/2): | « | 1 | » |
Ти завмер і забув про мене
Я давно померла позаду
Скільки слів хотіла сказати
Та кожне слова ставало матом
Я хотіла налити соку
Щоб тобі подарувати хвилини
Та дивився ти не на турботу
А на груди, на ноги і спину
Я хотіла тебе обійняти
Та не обіймів твоє тіло хотіло
Стільки правди пролито даром
Я й не знаю – навіщо хотіла
А потім зникло і я відвернулась
Я пішла куди знов хотіла
Твої губи просили більше
Більше плоті і більше тіла
Та мене для тебе не стало
Інші руки були зі мною
І тоді мов змучений голуб
Ти повернувся за мною…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=352504
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.07.2012
Тепер часто задаюся питанням: хто тут справжній? Чи правда те, що ти мені говориш, чи правда те, що я думаю і чи існуємо ми як одне ціле? Скажи! Бо чим далі тим більше мені починає здаватися, що я для тебе ніхто! Дивно. Страшно.
На вулиці всіх закутує ніч. Тебе нема. Ти з кимось і мене це лякає. Хто я? Хто ти? Може тобі розповісти казку на ніч? Чи може страшну комедію? Чому ж ти мовчиш?
Тіло огортає музика і алкоголь, чужі руки і чужі слова. Ми брешемо чи просто так тихо говоримо? Скажи ж! Прошу… У яких очах ти зараз, у якій позі. В кому ти не був, у кому ти не є. А ти зі мною. Я боюся, що втрачу, бо не відчуваю тебе поруч. Чому? Я падаю все далі і далі. Ноги підкошуються і не вистачає повітря… бо тебе нема. Ілюзія безпеки, ілюзія миру! Не існує…
Цукерки і шоколадки. Ноги, мязи, прес і руки. Хто ти і чому там стоїш? Навіщо? Ти був такий раніше чи просто…? Напевно просто, бо складно не буває! Складно лише у нашій голові і фантазіях, а світ насправді простий. Але тебе досі немає. Ти зник. Як марево і як сон. На завтра навіть не згадаю про що, але буду пам’ятати, що було… Хотілося щоб ти був як найблище, як найсолодше, але саме цього не сталося. Біля, але далеко, з але не зі мною. Сьогодні? Завтра? Чи може вчора? Коли я дізнаюся про тебе? Як раніше дізнавалася… Та вже не витримаю. Ніч навколо і море…
Тягнеться далеко простір, забирає мене з собою. Відпусти побути самій. Відпусти зникнути звідси. Відпустіть всі. Я не маю бути тут. Ви мене не зрозумієте, а я вас. Ніхто і ніколи! Немає таких. Постійно в середині сама, бо боюся Вас! Ви зраджуєте… Люди-люди…
Я тебе кохаю! Кохаю сильно і до без тями. Кохаю так, як ніколи не думала. І де ж ти? коли я хочу тобі це сказати… У чужих руках, у чужих думках. Не має місця? Не має місця під небом? Що ж, не дивно! З самого початку, з самого кінця. Виноград плететься і капає морозиво. Злітають птахи і падають літаки. Хто ви? Хто ви? Хто я? І де ми? Коли говорить голос, коли лунає пісня, хтось мовчить і хтось падає. Та вам байдуже, як байдуже стало тобі. Я змінилася? Ти змінився? Всім по слову і вийде повість? Ти написав свою, а в мою чергу я хотіла писати про тебе. Та не закінчила. Рву все і палю до тла. Обіймай інших і живи там де є. Я не твоя і ти далеко вже не мій. Я нічия. Не належу жодному із світів. Не належу часу і морю, піску і небу. Всі життя минають, всі люди-нелюди помирають. Тухнуть зірки. Тебе нема поруч. Нема як обійняти. Ми прокинулися разом, а заснули окремо. Ми заснули окремо і не прокинулися разом. Смерть і народження? Хто піде далі? Хто залишиться? Я навіть не прошу тебе давати відповіді.. вже. Бо ти мовчав і мовчатимеш!
Кави? Чаю? Печива чи пирога? А? давай, на прощання…
Повільно падає сніг…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=352500
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.07.2012