| Сторінки (1/38): | « | 1 | » |
Вибач
За те,
Що був особливий.
Вибач
За те,
Що намагався прийти.
Вибач,
За те,
Що в самотній квартирі
Забував
По одному
Усі рядки.
Крадуться роками
Пересічні вії
У ночі,
У котрих немає пітьми.
Я знаю
Твій погляд
Лишає надію.
Та ти
Замітаєш
Усі сліди.
Що духу
Не стане
Дурному поету
Забуті
Чарівні
Нестерпні річки
Потоки
І гейзери...
Ми гасим поволі
Усі,
Що тануть
Так швидко
Свічки.
І вихід один
Та ти не чулій
Не хвилюйся
За те,
Що до біса жорстока.
Я далі піду.
Ти навіки
Застинеш
У серці сліпого пророка.
Що далі робити?
Чи шукати далі
Правди в порожніх пляшках?
Я швидше піду
Й можливо знайду
Її
У чужих
Пом'ятих ліжках.
Долучайтесь:
https://vk.com/public41592426
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=501219
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.05.2014
Ось вже стукаю їй у двері. У одній руці кава, у іншій дрижить моє серце. Двері відчиняються від протягу – не зачинено. Він сам затягує мене у її темну кімнату. Відчинене вікно. За ним шелестить липа. На вулиці запалився ліхтар. Темряву пробило відблиском світла від вікна. Тепер тут я, вона і запах міцної кави. Я дивлюся, крізь прорізані лінзи думок на неї. На ту, котра спить у своєму маленькому ліжку. На ній рожеве плаття. Вона чекала мене? Чи щойно повернулася звідкись? Притихлі віки, трохи спухлі від спеки вуста. Пасмо волосся спадає до її носа, заважаючи спати. Я присідаю у її ліжко, тихо, наче привид, і закладаю те пасмо на її щоку. Дотик до її теплої шкіри змушує руку труситись. Вона починає рухатися. Я мимовільно затримав дихання, чекаючи, що вона робитиме. Перевернулась на інший бік, але не прокинулась. Відлинуло від грудей. Щоб вона сказала, аби побачила мене о другій ночі у своєму ліжку? Навіть сидячого – то не грає ролі. Я так хотів побачити її кімнату, але зараз, коли маю таку можливість, усе, що мені потрібно – це не відвертати від неї погляду. І я не відвертаю. Чи можна бачити усе й одразу? На певно можна, я бачу. Кожна деталь її, кожен вигин тіла, кожна зморшка від посмішки – нічого, рішуче нічого не тікає від мого погляду. Я щось втрачаю, будучи з нею отак. Щось у мені. Щось, що у повітрі. Щось, що у кожній чашці кави зранку. Щось, про що знає кожен, але не може сказати. І я не можу. Бо я один з багатьох. Що ти робиш, коли я не поряд? Кого цілує? Про що розмовляєш? Навіщо… Усі питання я ставлю їй своїми думками, але своїм мовчанням вона ставить табу на всі мої думки. Не відриваючи навіть щоки від своєї подушки. Що я тут роблю? Я питаю, але все швидше плине година за годиною. Вічність, вона, чорт забирай, така коротка. Іноді навіть її не вистачає. Вже захолола кава. Потрібно йти. Я встаю із її ліжка. У ніс дав запах тієї чарівної липи, що за вікном її квітне. Вона напевно не любить липи. Я тих зачиняю двері. Так, щоб її не збудити. Чую, що вона знову перевернулась. Проходжу пустою кухнею, у вікна кухні зазирає світанок. Я залишаю каву у неї на столі. Залишаю і йду. Може кави буде замало, треба ще щось? Хіба що там не тільки кава…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=500894
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 24.05.2014
Стіни шоколадного кольору. Меблі шоколадного кольору. Чашка шоколадного кольору. В ній шоколад. Шоколадні очі навпроти мене. Легкий присмак шоколаду від шоколадної сигарети на губах, вифарбуваних шоколадним кольором. Довкола за столиками люди. Нерв за нервом вмирають. Годинних у формі плитки шоколаду тікає все голосніше. Музика ллючогося шоколаду у кофейниці і невеличкій фабриці шоколаду. Погляд вправо. Погляд в ліво. На неї. Шоколадні очі її опущені на шоколадний столик, а з вуст вилітає дим шоколадного кольору. Погляд підіймається і впивається в мене.
- Ну що, ти подумав? – зненацька.
- Я?
- Ти бачиш тут ще когось.
Оглядаюся – нікого нема.
- Ні, - кажу – Не бачу.
-Тоді відповідай.
Мнуся. Труся. Очі зиркають. Кручу філіжанку в руках. Аби в очі не дивитися. Мене трохи трясе.
- З тобою все добре? – знову питає мене.
Дивлюся на неї впритул. ЇЇ шоколадні очі, здавалося, не мають інших варіацій погляду.
- Так, треба просто трохи пройтись… Я зараз… Я секунду… Чекай.
Іду. ЇЇ погляд знову спускається на шоколадний столик.
Я відкриваю двері ресторації і ледь втримуюся на ногах. Шалений порив вітру тягне мене з кав’ярні. Я зазираю в глибину вулиці і не бачу її. За дверима швидко пролітають хмари. Сірі, темні, трохи сині. Ніч. Я зачиняю двері і переводжу дихання. Так поки я то робив, весь шоколад з кав’ярні кудись зник. І чашка, і годинник, і дівчина з шоколадними очами. На цьому місці тільки сіра, роздовбана руїна. Промінь сонця проривається крізь стелю, освітлюючи моє лице. Настала весна.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=481946
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 25.02.2014
Завтра буду переводити стрілки
Щогодини на годину назад.
Щоб не варто було вже бігти.
Щоб спинити невтомний час.
Розберу будинок по нотах.
Із цегли викладу твір.
Музика на скелястих дотах,
Вирізьблена роком років.
Ламаний вірш з бетону.
Трохи вугілля в зелений чай.
Ніччю шукати фотони
Й пристрасть пересічних зграй.
Пересічних міст конверти
Відкрию і буду читати.
На дереві виріжу дельти.
Подивлюсь і знову тікати.
В тринадцять чекатиму зорі.
В мовчанні кричатиму: «Грай!».
Щоб ультиматум поставити долі.
Щоб у пеклі створити рай.
Коло в колі, життя наче в білки
Системовий брехливий парад.
Завтра буду переводити стрілки
Щогодини на годину назад.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=481944
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.02.2014
За віконцями скляна жовтнева злива заливає змучені осіннім парчінням парки Варшави. Так само змучений і я вже третім тижнем безсонних ночей, відзначених подекуди червоним дурманом. Іноді крізь густі клуби диму, пронизані променями зір, ледь визираючими з покритого хмарами неба, я починаю розгледжувати твій силует. Він вимальовується, зявляється незнамо звідки. Я підіймаюсь з ліжка, вже наскрізь проїденого табаком, біжу у цей дим, намагаючись тебе обійняти, вхопити осиротілими пальцями і розумію, що хоч іноді треба спати. Я сідаю на ліжко, запалюю чергову цигарку. Господи… Псих, замкнутий у чотирьох стінах. Важка гиря давить на мої груди, не даючи піднятися, заважаючи читати, слухати музику, працювати. Я настільки абстрагувався від навколишнього, що не відчуваю нічого, окрім стін моєї квартири. Мій світ давно замкнений тут і не випускає мене от вже третій тиждень. Я лягаю. Закриваю очі і уявляю, як ти лежиш у своєму великому ліжку. Ти зняла окуляри, згорнулась, прибравши до себе ковдру, твої очі замкнені і бачать зараз… Я не знаю, що вини бачать, але відчуваю, що там далеко десь у собі ти так само відчуваєш мене, як от я зараз тебе. Бажання. Як давно я не мав такого бажання відчути когось біля себе, просто, щоб цей хтось одним ніжним дотиком, одним дурним питанням, смішним поглядом, або ласкавою усмішкою скинув з мене цей тягар, витягнув мене хоч би під осінню зливу – дарма. Щоб ти витягла. Я хочу, щоб ти була поряд, коли я стоятиму серед парчіючих дерев одного з Варшавських парків. Ми танцюватимемо під гуркіт крапель по дахах, співатимемо… За просто так, нам не потрібна буде музика. Ми лежатимемо у ліжку і мріятимемо про нас, роблячи нас і водночас знищуючи. Памятаю, як цілуючись тоді на вокзалі, я відчував, я бажав і ти молила про ще хоча б одну годину проведену разом у ліжку, у тиші, мовчки. Відчуваючи один одного, як ніхто ніколи не відчував. Мила… Я хочу, щоб ти була поряд, коли скляна жовтнева злива за віконцями заливатиме змучені осіннім парчінням парки Варшави.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=453615
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 10.10.2013
Полуголый. В оборванных лохмотьях. Лежу, прижавшись всем телом к земле. Жду. Правая рука крепко сжимает сапёрку. Взрыв, один, еще, еще, крик, молчание и снова крик. Около меня падает тело. Из ушей у него течёт кровь. Глаза тупо уставились на небо. Рот чуть приоткрыт. Видны прогнившие зубы. Он умер, они продолжают гнить, покрываться кариесными пропастями. Взрыв, один, еще, еще и еще. Я подымаюсь и бегу вперед. В этот момент из воронок вырываются сотни таких как я, вооружены чем попало: граблями, серпами, косами, кирпичами и просто костями уже разорванных тел. Глаза всех цветов устремлены вперед, к огромной бронированной крепости, стены которой, кажется, тянутся к самому небу. Взрыв, один, еще и еще. Из бойниц то и дело вылетают снаряды, тысячепудовыми гирями падают на землю, создавая всё новые воронки, прижимая к земле всё больше бегущих. Взрыв, один, еще и еще. Предо мной возникает образ безумца, он оглушен разрывами снарядов, он потерял своё оружие, он бешеным взгядом впивается в меня и начинает бежать. Он не знает, что делать и делает что-то. Он хочет вцепиться остатками своих зубов в моё горло. Не сбавляя скорости, я продолжаю бежать к нему на встречу. Когда мы приближаемся на расстояние удара, моя сапёрка разрывает его шею входя до самого подбородка, дробит его и выходит с другой стороны. Безумец падает, из шеи трёхметровым фонтаном хлещет кровь. Взрыв, один, еще и еще. Я не останавливаюсь. Человек продолжает лежать, глаза его потихоньку гаснут. Снаряд из бойницы подбрасывает рядом бегущего, такого же как и я, то ли молодого солдата, то уже старого вояку в двадцать лет. Но я бегу. Я не остановлюсь. Взрыв, один, еще и еще. Колючая проволока. На её прутьях висят уже обезжизненные тела. Они добрались сюда но не смогли одолеть её. Взрыв, один, еще и еще. Правой ногой я становлюсь на спину уже почти гнилого деда, истёкшего кровью, висящего на колючей стене смерти. Я слышу короткий, тяжелый стон. Я продолжаю бежать. Он смотрит на меня своими остервенелыми бешеными глазам. Я не оборачиваюсь. Я не вижу. Но я чувствую. Взрыв, один, еще и еще. Вот они, стены крепости, я еще не видел никогда их так близко. Десятки, что добрались до неё сейчас стоят завороженные. Без криков, тут тихо. Уже не слышно разрывов снарядов. Молчаливым гигантом восстали перед нами громадные свинцовые ворота. Мы стоим молча, близко друг от друга, мы чувствуем друг друга, знаем друг друга глубоко и сильно жалеем друг друга, хоть никогда и не встречались ранее. Ведь в каждом из нас живёт крупица остальных. Молчание, шаг, один, еще и еще. Теперь можно оглянуться. За нашими спинами развеваются клубы дыма. Спокойные, тихие, молчаливые. Но мы знаем, что это за клубы. Мы знаем о крови, которая там сейчас льётся. Но это нас уже не волнует. Оборачиваемся обратно к воротам. Шаг, один, еще и еще. Я открываю ворота. Мы затаив дыхание слушаем скрип открывающейся крепости. Она поддалась. Шаг, один, еще и еще. Черный саван. Руки молодоё женщины обвивают мою шею. Мне страшно. Я хочу обратно. Что я делал? Зачем я делал? Но уже поздно. Крик, молчание, тишина. Громче, громче, еще и еще.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=448157
рубрика: Проза, Лирика
дата поступления 09.09.2013
За вікном в лікарні
Я бачу вогні...
Бачу вогні...
Вогні...
За ними блискавиці
Дій і революцій...
Революцій...
Дій...
На стелі в лікарні
Я бачу тінІ
Вони повзуть до мене,
Вони вже на мені.
Та я не псих.
Я тільки в'язень
Цієї дикої, безглуздої війни...
Війни в собі.
Чого я прагну?
Чого я хочу?
Навіщо чути?
Навіщо очі?
Коли я можу вирвати зубами
Те, що хочу?
За спиною мої руки, за спиною.
Смиренний ідол на моєму голім тілі.
За тобою плачу, за тобою!
За тим, чого вже не було на ділі.
Мій мозок вже давно поїли черви,
Мої думки, мої безглузді нерви.
У цій лікарні,
На стелях цих пробірень
Горять вогні моїх бажань
І перевтілень.
І я горю у тім безмежнім леті.
Без думок, без прагнень і без мрій.
Горю до тла, спливаю вниз по Леті.
Такій безмежній, бажаній, простій...
Та я не псих.
Я тільки в'язень.
Цієї дикої безглуздої війни...
Війни в собі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=419007
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 17.04.2013
Отчего же меня ты измучила?
Отчего же мне спать не даешь?
Подруга моя невезучая,
Словно книгу меня ты все чтешь.
Отчего ты тоска так изменчива?
Отчего же ты так меня жрёшь?
Дожидаешься тихого вечера
И всё врёшь ты, всё врёшь, всё врёшь...
У окошка курю недоверчиво.
У окошка курю и злюся.
Ведь ответить тебе то мне нечего.
Молчу, курю и боюсь.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=413565
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 29.03.2013
Уходи, прощай, дорогая.
Уходи, прости, меня нет.
С каждым днем все чаще всплывает
В душе моей грустный концерт.
Каждый день уходя, забывая.
Каждый день все туже сжимая,
Ми сердце свое вспоминаем,
А позже душим не зная
То, что нас ждет выцветая,
Каждый час, каждый миг умиляя.
И снова время теряем
На глупые, глупые сказки,
На пустые многоэтажки,
На бетонные улицы, своды
Безконечно пьяные оды.
На людей, что забыли о правде
Или делают вид, что помнят.
Ах, как знать, грезить ли в марте
О лете, что душу заполнит.
Не могу я, не буду, не верю!
Не просите, не стану добрее
Не буду ни проще, ни злее...
Поверить... О, как же поверить.
Я не могу закричать умирая,
Вино со страстья мешая,
В безсознаньи себя теряя,
Я шепчу:"Уходи, дорогая".
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=412898
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 27.03.2013
Холодно, правда? Скажи?
Цієї зими літом
Наче одвічні діти
Шукаємо ми простоти.
Наче сумні, хиткі віти
Цієї верби чи липи
Звисають, як сателіти
Нашої мрії човни.
Карти... Градуси довготи -
Немає куди себе діти.
У цій квартирі сидіти
Не вистачає вже самоти.
Білі сніги. Замети.
І відблисток тої комети,
Що полетіла далеко
Від мене у інші світи.
Шукаю у небі секрети.
Підказки - твої посланці.
Листаю книги, буклети,
Бо та комета є ти.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=412178
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.03.2013
Тікають кріз пальці думки мої
У безодню широких простор.
Шукаю у небі сліди твої.
В полоні криги.
В полоні затор.
Чекають мене убивці мої
Серед кухонь, у чаї,
Випадкових ночей на вокзалі,
На сході
Лежачим в снігу,
Напівмертвим.
Смикаю ручку, а двері заперті.
Сідаю в підї'зді, смалю сигарети.
Згадав при від'їзді: ім'я твоє
Намагався стерти,
Викарбуване шприцем.
Морфію трошки.
І легше вже вмерти,
Ніж безглуздо
Безсмерте
Намагатися стерти.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=407788
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.03.2013
Почему?
Вот почему всё меня посылает
Меня посылает
Спать?
Почему ребёнок во сне рыдает?
И во сне рыдает
Мать?
Почему так быстро, тает
так быстро тает
Лёд у меня в груди?
Зачем я, может…
Нет, не может...
Нет, не может! Погоди!
Почему я не успеваю,
Не успеваю
Встать?
Почему убегает?
Так убегает
Время вспять.
Почему я не понимаю
Не понимаю
Слов?
Почему так горько таять?
Горько таять…
Вздор!
Почему я еще не знаю
Еще не знаю
Как?
Может небо подскажет?
Небо подскажет.
Подскажет? Знак?
И ты... Я не убегаю.
Не убегаю?
Стою?
Снова засыпаю?
Во сне рыдаю.
Сплю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=395813
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 27.01.2013
Біла троянда, забута в мене на столі.
У смітнику розірваний папір твого листа.
І тихо... Так тихо навкруги.
Забута ж ти у мене на столі.
Ти наче сонце, що взимку гріє тільки хмари.
І ті, напевно, вже забули що є дощ.
І ти, напевно, вже забула, що є я.
Адже, як сонце, грієш тільки хмари.
Якою ж вірною стає нестерпна туга,
Що так ніжно груди розрива.
Заважає дихати, вважати.
Якою ж вірною стає вона...
Такою ж вірною, як вірний зорям місяць,
Як вірні сльози щирим почуттям.
Шкода, що ти не зорі й не чуття
Та й зовсім і не схожа ти на місяць.
Так холодно і тихо у вранішній імлі.
І на столі забута лиш троянда.
Розірваний папір твого листа у смітнику.
І ніби ти на мить майнула у вікні.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=388799
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.12.2012
Сьогодні, прогулюючись вулицями шумного міста, я відкрив для себе щось. І як завжди це щось мені не зрозуміле. Воно, як завжди, якесь завуальоване, потаємне. Близьке.. Повз мене проходили люди. Вони сміялись. Вони раділи. Яскраві вивіски мерехтіли щастям і романтикою... Та я бачив лише бруд навколо себе. Бачив, що Ненависть слугує тепер єдиною валютою, Правда тепер для нас у Брехні, Злість - дикий перфоманс, що годує мільйони голодних мізків. Ракова пухлина мас-медія знищує потроху наші думки. Картинки справжнього щастя, що відкривали колись нам книжки, сіріють і перетворюються у пил, що підмітає Кохання, проститутка, що час від часу підробляє прибиральницею. Прогулювався вулицями шумного міста і думав: «Що ж я для себе відкрив?».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=375091
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 02.11.2012
Я думал тебя уже нет
В ритме фраз
Моих,
Дурных, порою.
Я думал ты уже не стоишь
В свете фар.
Думал, не куришь уже сигареты.
Думал, ты спишь
Дома, под теплым пледом.
Заранее открыв окно,
Что б было холоднее.
Зима ведь уже на дворе. Скорее
Верни мне мое одеяло.
Там твое, другое,
Не это. Смотри!
Эх, ты же спишь.
Я мерзну, твой вид меня греет.
Я думал тебя уже нет...
И не было.
Но ты вернулась.
Вошла, не сказав ни слова
Легла, улыбнулась
И просто уснула.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=371294
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 16.10.2012
Ми, як дві паралелі, я і вона,
Без дотику в світі сумніву людей.
Ми, як дві паралелі, я і вона,
Сходимось в безкінечності чужих, безглуздих ідей.
Хто нас придумав,
Олівцем ліниво вивівши?
Хто заплутав нас,
У небо, можливо, дивлячись?
Хто зробив вид, ніби нічого не сталось?
Так, звичайно, нічого. Просто небо взірвалось.
Відірвались листки,
На пісок упали,
Згоріли, зім'ялись
І в іншому світі,
Напевно, з'єднались.
Не знаю.
Не пам'ятаю.
Не хочу.
Люди ще довго сміялись.
Так, вічні скептики дій і до мене дістались.
Та в іншому світі,
Там, де паралелі з'єднались,
Там я і вона
Під холодним дощем обвінчались.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=371004
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.10.2012
Чорнила розтікаються по білому паперу.
П'ять секунд до неба і вічність до тебе...
Слова йдуть квапливо один за одним,
А думки поміж ними, їм тісно у сяйві твоїх дорогих хвилин.
Пишу, що сміюся, в думках лиш "сумую".
"Напевно зірвуся. Та ні, ще живу я".
Вино та робота, робота й вино,
Машина, дорога, банальне кіно...
Пишу, що хворію, не пишу лиш від чого.
"...від кохання я млію...". А це тут до чого?
Черкаю черкаю, правлю, пишу.
Палю, викидаю... І знову: "Люблю".
Від серця до серця тягнуться нитки.
В Лондрні рвуться, там і зростають.
Років вже з двадцять потроху мене убивають.
Граються в піжмурки наші слова
Між трикрапками, комами - звична біда.
У небі нічному майнула зоря,
Вказала на тебе...на тебе...
Удома вже звично чекає Агата,
Мабуть вже завершу... Ім'я. Підпис. Дата.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=367810
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.09.2012
Для кого-то ты ночь.
Для кого-то ты день.
Откинь обиды все прочь,
Будет легче, поверь.
Для кого-то ты сон.
Что ты делаешь здесь?
А для меня ты лишь все,
Лишь все, поверь...
Но для тебя я никто.
В твоей жизни я тень.
Да, я знаю давно.
Хоть сейчас ты поверь!
Для кого-то я ночь.
Для кого-то я день.
Я бросаю все прочь.
Я стучу в твою дверь.
Не открывает никто.
Я сажусь на порог.
А для меня ты лишь все.
Среди сотен дорог.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=365014
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 18.09.2012
Сквозь крыши домов
И панельных строений
Я лечу над водой,
Пронзая время.
Вижу тебя.
Обращаюсь к улыбке.
Провожаю твой взгляд
И не вижу ошибки.
Я не верил в наш мир и нашел слово "стоп".
Я не верил в тебя, лег в кровать и умолк.
Я забыл все слова, сотни твоих картин,
А сейчас говорю, что навеки один.
Сижу за столом.
Черный кофе и чай.
На клочке бумажки
Слово "прощай".
Я не верю, не вижу,
Не слышу, кричу.
Строю, ломаю
И снова крушу.
Знаешь, может и правда
Мне стоит молчать,
Но я не хочу,
Я буду кричать.
Со все той же улыбкой
Возле дома встречать.
И так же, как раньше,
Возможно, прощать...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=363959
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 13.09.2012
Як пригадаю навесні
Зустрів її у парку, у тіні.
Вона тоді до мене посміхнулась
Втікла й не розвернулась.
Помчав за нею я у ліс
Тернистий, темний, без беріз.
Вона так голосно сміялась
Тікала і не розверталась.
Все глибше в ліс за нею біг
Ламав гілки, проходив так як міг.
Вона крізь хащі швидко пробиралась.
Тікала і не розверталась.
Я мчав до неї із останніх сил
Та впав, зламався серед дре*яних громил.
Тоді вона до мене підійшла
Поцілувала й знову утікла.
Дивитись в слід я вже не міг їй
Підвівсь і знову навздогін.
Вона тоді ще голосніше засміялась
Втікаючи, частіше розверталась.
І ось її я наздогнав
Притис до себе і поцілував.
Вона вже не тікала і не рвалась.
Розтала і не попрощалась.
-----------------------------------------
І от стою один я серед лісу
Оговтатись не можу, може...
Чи справді то було, чи може увижалось?
Лиш плакала вона, чи може ще й сміялась?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=363743
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.09.2012
Тогда я хотел.
Сейчас не хочу.
Тогда я любил.
Сейчас не люблю.
Тогда я искал
Впереди свет,
Но только нарушил
Наш ветхий обет.
Когда-то я знал,
Что такое вчера.
Когда-то искал
Тебя
У зимнего вечера.
Кости ломало порою.
Крышу сорвало? Не спорю.
Душу накрыло метелью,
Когда рисовал акварелью
На твоих окнах улыбку свою.
И твое имя в сердце
Выводил усердно. Грущу.
Твое фото на моей дверце...
А знаешь, зима завела меня в тупик,
Хотя открыла новый путь.
Слышишь, я запомнил тот миг!
Я запомнил самую суть.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=361005
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 30.08.2012
Я так за тобой скучаю.
Куда я теперь вернусь?
Без тебя потихоньку сгораю.
Без тебя и не улыбнусь.
Без тебя наше море застыло.
Без тебя наш костер догорел.
Без тебя даже солнце забыло,
Что восходить ему Бог велел.
Наше небо бывало и ближе,
Наши руки и наши уста...
Только сердце стучиться все тише,
Вспоминая немые слова.
Мы просто с тобою молчали
Без жестов, без криков, лишь взгляд.
Под небом у моря стояли
Провожая последний закат.
Так странно, я жизни не вижу.
Все как-то мимо и все без тебя.
Только в отдали ели я слышу,
Что скучаешь ты так же, как я.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=360051
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 26.08.2012
Я так люблю твой город...
Со всеми его непонятками.
Тихими алеями, скверами, парками.
Желтыми окнами ночью,
Темными, пустыми парадными,
С россыпью звезд на небе, в августе,
Белой луной в феврале и пакости
Мелких, глупых мальчишек,
Гоняющих голубей целый день во дворике,
Подрастающих нынче романтиков
И девочек с пачками фантиков
От жвачек "лав из"...
Я так люблю твой город,
Хоть потому лишь, что в нем есть ты.
И не надо, прошу, отговорок.
Я не хочу суеты.
Да, я ненавижу твой город
Потому, что он так далеко
И подойти к тебе возле дома
Увы, мне не суждено.
Ты будешь идти этой ночью
По тихому парку одна.
Раскроешь, наверное, зонтик.
Наверное, будет гроза.
Не знаю, быть может не будет.
Быть может, и ты не одна.
Я так люблю твой город...
А точнее люблю в нем тебя.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=355458
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 05.08.2012
Знаєш, тиша примушує вмикати свій мозок, почати згадувати, байдуже що: дитинство, радість, смерть, кохання… Вона викликає почуття самотності та біль, біль у душі. Біль, який неможливо пояснити. Біль, який стискає груди, б’є шаленим потоком звідкись із глибини душі, наче гарячий гейзер. Він розтікається по усьому тілу, наче кров у венах. Ти згадуєш те, що було колись, те добре та чудове, що було колись… Колись, та не тепер. Як без сліду розтанувший лід навесні, залишаючи по собі лише воду, так і твої спогади – лише вода, лише маленька частина того що було. Було та пішло, пішло та загуло, загуло і зникло… Зникло назавжди, зникло і не повернеться ніколи. І розумієш, що нема сенсу шкодувати, що ці твої страждання нічого не повернуть, від них краще не стане. Мозок розуміє, а серце – ні… Здавалося треба тільки викинути спогади з голови, стерти, спалити, розібрати, зібрати та знову зламати… Але ні, не виходить, ти не можеш викинути із голови нічого, що хоча б трохи торкнулось твоєї душі. Усе карбується на серці, наче вирізані слова на дереві, ніколи не заростають, ніколи не зникають. Все приходить та рано чи пізно йде… Немає нічого вічного. Вічність – це поняття ілюзійне, неіснуюче насправді у реальному світі. Вічна лише думка, вічні лише спогади… Як би ти не старався, ти не збережеш нічого та нікого. Ти зможеш лише затримати це на деякий час та не більше. Все одно доведеться прощатися. І тобі залишиться лише відпустити… Відпустити для того, щоб воно безслідно зникло та навіки викарбувалось на твоєму серці. Це буде найкращий вчинок, найщиріший…
Чуєш, б’є годинник? Знаєш, що це означає? Мені вже час…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=354461
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 01.08.2012
Хто я, коли кричу, що не готовий?
Хто я, коли боюся щось змінити?
Хто я, коли життя то цикл?
Хто я, коли чекаю миті?
І знову сон вбива мене красою.
І знову сміх вбива мене красиво.
Сміх тих, хто поруч був, хто бачив,
Як падаю у прірву мрій безсило.
Коли мелодію писав словами в склі
І кров'ю я наводив контури обличчя
Того, хто різав мої дні
У віддзеркаленні моїм й безріччі.
Я так боявся впасти глибоко у прірву.
І впав ще глибше, ніж старався.
Проте себе вже не надірву
І не накличу щастя, ним я упивався.
Сиджу в безмовнім заточінні...
Хіба так можна? Для цього я кричав?
Щоб глухо сісти тут, у безнадії?
Щоб гнив отут я і скавчав.
Та ні, не вірю я у долю.
Не вірю в думку і в надію.
Не вірю в себе я і себе молю:
"Не полишай же ж ти жадану мрію".
Не знаю, що уже там буде.
Може лишуся тут я гнити...
А може стану й підіймуся
Із священного грааля пити.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=354455
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.08.2012
Что это тебе поет не спиться?
Пришла к тебе муза, я прав?
Пиши, ведь может кому-то присниться
Мир, что в душе ты познал.
Смотри, там кто-то уснул на пироне.
В театре на сцене во тьме.
И в баре прилег, на газоне,
На свежескошенной чьей-то траве.
Все спят и во снах своих видят
Отблески дивных комет.
Только ночью за столиком пишет
Обезоруженный жизнью поет.
Он все рвется к чему-то, все хочет
Кому-то, что-то сказать.
Только крышу несет, он хохочет,
Когда слёзы срывают печать.
Печать, за которой он душу
Пытается нервно помять.
И рвет свою белую тушу,
Что б не сдаться и не потерять
Тот волшебный дар слова, тот мир,
Что муза будит во снах
Что б устроить прекраснейший пир
Во время чумы в их серцах.
Ну что же поет тебе не спиться?
Пришла к тебе муза, я прав?
Пиши, кому-то быть может и сниться
Тот мир, что ты долго искал.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=353446
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 28.07.2012
Я відчиню двері і ти ввірвешся диким вітром через щільну стіну весняного дощу. Піднімеш мене, наче несамовитий торнадо і віднесеш крізь дах до небес, ламаючи стелі вищих поверхів одну за одною. Нестимеш мене все вище і вище, поки серед хмар не явиться дикий демон грому із сотнею своїх вісників – блискавиць. Він подивиться просто мені у очі і я впевнений, що не витримаю цього погляду. Ти, відчувши мою слабкість, опустиш свої кольорові руки, ставши полоненою цього грізного монстра, і я полечу донизу. Вільне падіння прискорить розростання болю та народження нових сил. І, впавши із сірих небес, на чорну землю – я підіймусь. Над моєю головою зловіще гримітиме демон, лютуючий, через те, що я не загинув. Я підійму голову до нього. Об моє лице будуть розбиватися сльози його душі, які він так старанно намагається сховати за своїми нападами люті. І в той момент у мене виростуть крила. Білі такі крила, наче сніг, наче чисте кохання. Я присяду на землю, але лише для того, щоб набратися сил для ривку. Сильним стрибком я відірвуся від землі і, широко розкривши крила, полечу просто у серце цієї бурі. Я знову подивлюся в очі цього демона, проте на цей раз я не зламаюсь. Мій погляд буде холодний наче лід та пекучий, мов вогонь. Тоді демон, зрозумівши, що я вже не той, відступить, давши дорогу ясному сонцю і… І тобі. Ти райдугою воскреснеш над містом, а сонце, твій брат, буде ласкати своїм промінням твої яскраві кольори. А я полечу далі, адже не можна зупинятися на там де ти є зараз, бо демон прийде і прийде набагато сильнішим, ніж був раніше. Я рину у високу безодню небозводу для того, щоб відкрити в собі нового янгола, через ще більший біль…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=353290
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 27.07.2012
Впевнений у думках та якийсь безглуздий та немічний у житті. Все відволікає, кидає у різні сторони мій маленький кораблик, який вже 16 років пливе по океану мрій. Всього лише мрій – не більше того. Мужній капітан, який бореться з хвилями та вітром, але не помічає, що його маленький кораблик давно йде на дно, бо, колись давно, велика біла акула пробила дно і тепер, ця маленька свічечка, наповнюється водою і потроху гасне. А океан… А океан, як на зло підіймає ще більші хвилі, небо вже давно заповнили сірі, люті хмари, наосліп воно випускає свої блискавки, намагаючись потрапити у цей кораблик. А чи є взагалі хоч якийсь глузд, хоч у чомусь? Чому я не можу просто перестати бороти хвилі та піти на дно? Піти туди де темно, туди, де холодно, туди, де сонце вже не може тебе побачити та зігріти, туди, де міфічні чудовиська складають кораблі, які потонули давно. Чому б і мені не піти туди, до них, у царство вічної тиші, не приєднатися до їх мовчазного кола? Чому я маю везти цей корабель? Куди я його взагалі веду? Адже ж я навіть не знаю, що буде, коли закінчаться ці бурі. Я ж навіть не знаю чи існує взагалі земля у цьому океані… Не знаю…
Я кидаю штурвал і, падаючи на землю, думаю: «Біс із ним! Мені вже набридло. Для чого ці безглузді старанні, для чого ці дивні думки мрії – вони нікому не потрібні, навіть мені». Я впав на підлогу і закрив очі, намагаючись уявити яким прекрасним стане моє життя у темній тиші океанського дна. Я почав бачити, як за старим деревянним столом сидять бородаті капітани потонувших кораблів та грають в карти, попиваючи ром. Велике морське чудовисько із зубами, розміром з людське зап’ястя, своїм зеленим ліхтарем освічує їх бліді, старечі лиця. Вони кличуть мене до себе, посміхаючись, у їх великих чорних очах блищать іскорки від рому, а, зазирнувши в них глибше, я починаю роздивлятись сум, порожнечу і безвихідь. Найстаріший з капітанів, із свистком у формі ластівки на шиї, здає карти «рубашкою» догори. Я, дочекавшись поки всі гравці отримають карти, зазирнув у свої. Проте вони були пусті. На них не були намальовані, звичні для мене цифри, масті, королі, дами, вальти – це були просто білі карти. Я дивився на них, наче приворожений, а потім перевів погляд на капітанів. Вони били білі карти білими картами, у них не було ні козирів, ні старшої карти, а коли хід прийшов до мене, я зловив на собі погляд усіх капітанів. Вони пристально дивилися на мене і в їх очах я бачив лише одне слово: «Біжи». Я скинув карти і піднявся з-за столу, потім, відштовхнувшись від землі почав підніматися на поверхню. Я в остання кинув погляд на капітанів. Найстаріший із них зібрав усі карти та почав тасувати і їх дивна гра почалася знову.
Я відкрив очі. Об моє лице розбивалися краплі води – почався дощ і я зрозумів, що скоро знову почнеться буря. Підійшовши до штурвалу, я побачив, що просто на мій корабель суне величезна хвиля. Міцно стиснувши рульове колесо, я почав збиратися з силами. Ця хвиля була найбільшою з тих, які я коли-небудь бачив. У голові промайнула думка, що я маю подолати її. Я сказав сам собі: «Я зможу». Ось уже хвиля підійшла до мого корабля дуже близько, вона була настільки великою, що затулила собою небо і вже навіть хмар не було видно. Хвиля почала підіймати корабель на себе, намагаючись перекинути. Я повернув штурвал наліво, намагаючись пустити корабель вздовж цього монстра, та у мене не вийшло. Потік був занадто сильним і корабель навіть не зрушив з місця. До такого я не був готовий, у моєму серці закрався страх, я нарешті зрозумів усю безвихідь мого становища, руки мимоволі слабли та ставали мякими, наче вата, а в очах читалася розгубленість. Я не знав що робити. Ще декілька хвилин тому я хотів померти, навічно забутися, а зараз, побачивши тих капітанів, я розумію, що не хочу жити там, із ними, грати білими картами і шкодувати про те, що колись я здався. «Ні, я не хочу цього! Не хочу!» - кричав мій мозок. Я почав перебирати у голові всі можливі варіанти виходу, проте кожен був би згубним для мене і раптом, коли віра почала покидати мене, я згадав книгу, яку бабуся читала мені на ніч, коли я приходив до неї на роботу в стару шахту. Там йшлося про моряка, який, щоб врятувати корабель виконав дуже ризикований маневр. Він повів «Мрію», так називався корабель, просто крізь величезну хвилю і тим самим врятувався.
«Це ж просто стара казка - думав я собі, - хоча з іншого боку виходу немає». Мої руки знову міцно вчепилися в штурвал. Я почав розхитувати корабель у різні сторони, щоб ніс хоч трохи занурився в хвилю – цього було б досить, щоб корабель легко пішов далі. Проте мої дії не давали ніякого результату, потік не давав кораблю відхилитися навіть на декілька метрів. Треба було щоб ніс корабля переважував задню частину і я почав озиратися, щоб можна було б перенести. У очі мені вкинулась бочка з порохом і я прожогом кинувся до неї. Вибух порохової бочки мав би занурити корабель у хвилю. Я не боявся пошкодити судно, оскільки ніс був зроблений із дуже міцного металу. Я приєднав до бочки ганчірку, облиту бензином, і встановивши бочку, підпалив ганчірку.
Я підбіг до штурвалу і почав чекати. Мені здавалось, що вогонь дуже повільно пробивається до бочки, всі мої мязи стиснулись, серце заколотилось у скаженому темпі, все почало розпливатись і раптом пролунав вибух. Корабель почав входити у хвилю, за декілька секунд навколо мене вже була лише вода… Увійшовши у хвилю, час, ніби зупинився, здавалося, що цей прохід ніколи не закінчиться. Я застиг, міцно вчепившись за кермо, повз мене проносились риби, якісь деревянні уламки, іграшки – навколо мене проносилось життя. Із затамованим подихом я спостерігав навколо себе гру часу…
Мій корабель викинуло з іншого боку хвилі. Це було наче вихід на світло після декількох років сидіння у печері. Я впав на палубу та почав відхекуватись. Я ліг на спину, щоб перепочити, у мене зовсім не залишилось сил, хоча в душі грав наче оркестр неймовірних емоцій. Раптом, я відчув, що на моє лице падають сонячні промені. Я відкрив очі та побачив перед собою небо: на ньому не було ні однієї хмаринки, такого яскраво блакитного неба я ще ніколи не бачив у своєму житті. Я піднявся і почав ловити на собі погляд сонця, дивлячи при цьому то на небо, то просто у вічі світилу. Мені хотілось насолоджуватись цією миттю довго-довго, наче ковток холодної води у спекотний день мене наповнювало свіжістю це небо, це сонце, це повітря. У один момент стало так радісно і щиро, що я навіть не міг повірити у те, що зі мною відбувається. Я просто стояв і намагався не пропустити нічого, хоча нічого й не відбувалося навколо…
Раптом у голові промайнуло: «Пробоїна. Велика біла акула пробила мій корабель місяць тому. Чорт забирай, а я забув. Треба швидше піти і залатати її». Спустившись до місця де, був поранений мій корабель, я почав працювати. На щастя, пробоїна була не дуже великою і я швидко впорався.
Повернувшись на палубу, біля штурвала я знайшов книжку. Це була та сама книжка, яка бабуся читала мені. «Дивний збіг» – подумав я. Відкривши книгу на першій ліпшій сторінці мій подив збільшився у мільйони разів. Там, на малюнку, стоячий за штурвалом корабля був намальований знайомий мені капітан із свистком у формі ластівки на шиї. І тут я почув якийсь шум. Він був схожий на шум, який видають птахи, коли летять. І справді, обернувшись, я побачив голуба, він летів кудись вперед старанно намагаючись подолати вітер. А чи знає він куди летить? Чи знає, що його чекає там, попереду? Певно, що ні. Він, як людина, летить наосліп на зустріч із своєю долею. Знаєте, а може так і треба? Може нам не варто знати, що буде попереду, що нас чекає? Треба просто йти вперед за своєю мрією. І навіть, якщо не знаєш чи зможеш, не знаєш чи варто, не знаєш що – усе одно йди. Рано чи пізно ти знайдеш, те, що шукає твоє серце
Я підійшов до штурвалу і викрикнув:
- Юххууууууууууу!
Теперь я був певен, що йду туди, куди треба.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=353255
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 27.07.2012
Я був там, у тій машині,
Коли вона пішла з життя.
І тільки зараз розумію,
Що вже немає вороття.
П'янке вино, шалений газ
І сміх, до сліз аж пробивав.
Все було легко там, для нас,
А Час хвилини рахував.
На небі зорі й дивний місяць,
На дорозі спалах фар,
А на зустріч вантажівка.
Той останній Смерті дар.
За секунди все це сталось.
І тоді я ще не знав:
Вона з життям своїм прощалась,
Коли під зорями лежав.
А далі крик сирен швидкої.
І купа спалахів комет.
Усе було, як в фільма сторі
Відсутнім був лиш хеппі енд.
Тепер стою я на могилі
І розумію: вже нема буття.
Бо це був я, у тій машині,
Коли вона пішла з життя.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=353074
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.07.2012
Частина І
Перший прохолодний вечір початку осені нахмурився над сумним містом, де-не-де проливаючи крапельки дощу. Серед ввімкнених жовтих ліхтарів тихого, нічного парку прогулювались двоє молодих людей. Дівчина і хлопець. Вони трималися за руки і тихенько розмовляли, повільно ступаючи по мокрому асфальту.
- Де б я зараз був, якби не ти, - говорив хлопець.
- Літав би, напевно десь серед зірок, - насмішкувато відповіла дівчина.
І обоє залились щирим, неголосним сміхом. Вони дивилися один одному в очі і ніщо у цей момент не було важливіше безмовного діалогу тих очей. Щирих, юних, закоханих… Навіть вузенька доріжка місцевого скверу здавалася їм тепер широкою автомагістраллю, на якій ще не прокочувалось колесо ні однієї машини. Пара злилася у палкому поцілунку і все у цей момент навколо них затихло, ніби хтось ураз вимкнув звук. Поцілунок був довгим, проте повільним. Молоді люди намагалися розтягнути цей момент якомога довше. Вони не хотіли, щоб він взагалі закінчувався.
На ніс дівчині впала крапля дощу і її вуста почали розтягувати у посмішці. Вона відлинула від хлопця і промовила:
- Ой, здається, на мене впала крапля.
- Перші осінні дощі, - мрійливо сказав хлопець, - Правда, вони прекрасні?
Він взяв її за руку і закохані пішли далі. Піднявся невеличкий вітер, листя дерев зашелестіли, деякі, навіть, почали падати, крапельки води, що спали на цих листочках обвалилися на невеличким дощиком на підлітків і ті знову залилися сміхом.
Трохи пройшовши, дівчина почала про щось палко розповідати. Вона все говорила і говорила, говорила і говорила, проте хлопець її вже не слухав. Його стурбований погляд був прикути до двох чоловіків, які рухались на зустріч закоханим. Вони щось викрикували і шалено реготали. Дівчина помітила раптову зміну настрою свого коханого і запитала:
- Щось трапилось?
Хлопець повернув до неї лице і, стараючись видавити із себе посмішку, відповів:
- Та ні, все добре, просто втомився.
Дівчина посміхнулась, трохи прижмуривши очі, і тихо обійняла його. І так вони пішли далі, тримаючи один одного у полоні міцних обіймів. Вони йшли з закритими очима і не відчували нічого, окрім теплоти, яка походила від їх тіл.
Раптом, хлопець відчув грубий удар у плече, який розбив обійми. Серце шалено закалаталося, по ногах і руках пройшов невеличкий спазм, схожий на поколювання. Молодик підійняв очі та побачив перед собою, скривлене гримасою, лице чоловіка, років двадцяти. Той був на голову вищий від парубка, а поруч із ним стояв іще один, трохи менший.
- Дивись куди сунеш, - промовив грізно чоловік.
Погляд його був якийсь розсіяний, можливо трохи п’яний.
- Ти хоч розумієш на кого налетів, га? – продовжував свою тираду чоловік, - Та я тебе можу в попіл розвіяти. Ти знає хто я? Знаєш?
Він дістав із кармана своїх джинсів посвідчення і, розкривши його, почав тицяти хлопцеві в обличчя:
- Я сержант міліції, а мій батько головний прокурор цього жалюгідного містечка. Ти розумієш, що я можу з тобою зробити?
- Вибачте, я випадково. – почав виправдовуватись хлопець.
Тим часом інший чоловік підійшов до дівчини та почав насмішкувато видавати компліменти:
- Диви яка гарна дівчина, Сашо. Може візьмемо її з собою? – і почав простягати до неї руку.
Дівчина замахнулась і дала сильного ляпаса чоловікові. Той розсердився і вдарив її у відповідь.
- Сволота, - викрикнув хлопець і наніс сильний удар людині, яка щойно вдарила дівчину. – Біжи!
У цей момент, кремезний сержант міліції розвернув до себе хлопця і зацідив йому просто межи очі. Від удару хлопець втратив рівновагу і впав на землю, намагаючись очухатись і піднятись, проте це йому не вдалося. Інший чоловік вже підбіг до нього і почав бити ногами. Дівчина почала несамовито кричати.
- Закрий рота, - гримнув Саша і вдарив дівчину по лицю. Та впала і знепритомніла.
Чоловіки ще з хвилину гамселили хлопця, а потім пішли далі, залишивши тіло стікати кров’ю .
- От недомірок, - сказав Сашко, витираючи кулаки. – Нічого, вони всі скоро зрозуміють, що я тут головний, що я тут вирішую, що кому робити Я!
Останні слова він майже прокричав. Його друг тільки кивав, потираючи почервоніле лице. Раптом, їх очі прорізав промінь білого світла. Чоловіки почали затуляти світло руками, намагаючись розгледіти джерело цього дивного потоку.
-А це, що в біса таке? – роздратовано промовив Сашко.
Світло згасло. Навпроти них стояв чорний фургон. Чоловіки здивовано подивились один на одного, а потім Сашко пішов по напрямку до машини, його друг послугував за ним. У цей момент дверцята відчинилися і з фургона вийшов чоловік у шкіряній куртці, та в темних окуляра і почав пристально розглядувати Сашка та його друга.
- Ти хто такий? - гримнув Сашко – А ну геть з дороги, інакше я за себе не відповідаю.
Чоловік в окулярах лише посміхнувся і постукав по фургону. Дверцята кузова відчинилися і звідти вибігли четверо чоловіків у одежі в стилі «хакі» та з масками на обличчі. Один дістав з-за спини дубинку і з усієї сили вдарив Сашкового друга у лице. Той впав, втративши свідомість. Чоловіки оточили Сашка з усіх сторін.
- Ви хоч знаєте хто я? – почав говорити Сашко.
Проте нападник, який стояв у цей момент навпроти нього кинувся вперед і вдарив чоловіка у живіт, а інший тим часом, скориставшись дубинкою, вдарив Сашка по спині і той знепритомнів. Чоловіки у формі підняли обох друзів та віднесли їх у машину.
Чоловік у чорних окулярах залишився стояти на вулиці. Він дістав телефон, набрав номер та через декілька секунд промовив:
- Алло, швидка? Тут двоє молодих людей постраждали у наслідок бійки.
Домовившись із лікарями, чоловік ще трохи постояв на вулиці. Він прислухався до шуму листя, яке придавало осінній ночі дивну красу, яка притаманна цій порі року. Небо над парком ще більше затягнуло хмарами, можливо скоро почнеться злива. Чоловік вдихнув повними грудьми повітря і сів у машину.
За п’ять хвилин приїхала швидка. Лікарі забрали підлітків у свою біло-червону карету, зробивши потрібні перев’язки, і констатували, що стан молодих людей стабільний. В цей час опритомніла дівчина, вода одразу почала питати, що з її хлопцем, а, дізнавшись, що все добре взяла його руку та притулила до свого серця.
Тим часом поза стінками карети швидкої піднявся сильний вітер. Ослаблі листочки почали зриватися з дерев, які несамовито хиталися від диких поривів. Небо осяювала блискавка, а грім полохав сонне місто. Починалася гроза.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=353070
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 26.07.2012
Я воюватиму допоки буде воля.
Я житиму допоки буде час.
Боротимусь допоки підла доля
Не спинить, не розірве нас.
Сотні трунків вбиватимуть мене потроху.
І ціп залізна здавить мене так.
Що не зможу я зробить і вдоху,
Що не зможу я подати знак.
Та я не здамся, відірвусь розкривши крила.
Підійму із собою сотні тих,
Хто вже давно чекав, що дивна сила
Позбавить від кайданів цих.
Я розлечусь, як гомін в чистім полі.
І по морях й по ріках буде чуть.
Мій крик од нашої неволі.
Мій плач, навіщо ж мені буть?
Ні, я боротимусь, буду вас злити.
Кричатиму, розіб'ю ваше скло.
Не вбить мене, я буду жити,
Я житиму, хоча би вам на зло.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=352755
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.07.2012
Можеш кричати, ображатись, плакати - мені все одно. Адже ти, по суті, для мене ніщо. Ти просто чорна цятка на моєму білосніжному ложі, яка легко видаляється за допомогою прального порошка. Усі твої безглузді думки про свою вагомість ніщо інше, як клітка твоїх власних протиріч і блукать. Усі твої епітети й описи своєї величності роблять тебе схожою на клоуна, який кожного дня потішає людей у цирку. Іноді на цих перфоменсах з'являюсь і я разом із своїм спокійним поглядом і, чесно кажучи, від душі сміюся над твоїми витівками. Ти, наче павук, плетеш свої сіті інтриг, затягуючи до них усе нових і нових жертв, але ніяк не піймаєш найголовнішої - мене. Знаєш, мені приность втіху дивитись як ти намагаєшся розв'язувати проблеми інших, хоча навіть із своїми впоратись не можеш. Ти, наче той мазахіст, кожного дня намагаєшся завдати собі якомога більше болю спогадами, мимолітними поглядами, гострими словами - усім, що може тривожити твоє слабке серце. Дивно, як ти не розумієш, що твої шанси такі ж можливі, як і ділення на нуль. Твої потуги та опускання рук викликають у мене настільки дикий сміх, що, почувши його, звірі починають тікати, а люди намагаються обійти стороною. Це приносить мені дику насолоду, як не дивно...
Я дам тобі одну пораду: припини намагання, зітри з пам'яті спогади та почни нове життя; відповідай болем на біль, злом на зло, нанавистю на ненависть, зроби так, щоб я шкодував, що втратив тебе.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=352751
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 25.07.2012
Іронічна посмішка на лиці, коли чуєш від людини «я тебе кохаю» . Нестерпна туга, коли йдеш по вулиці і розумієш, що нікого вже не залишилось. Але це не та туга від якої хочеться напитися або померти. Ні, це зовсім інша справа. Це дивне відчуття називається самотністю у найкращому з її проявів. Це відчуття безмірної радості, це відчуття впевненості, це відчуття свободи… Ти радієш тому, що на вулиці так багато людей, що асфальт плавиться від коліс навіть у найхолоднішу зиму, що нікому до тебе немає ніякого діла. Ідеш собі по вулиці і думаєш про своє. Починає навіть здаватися, що ти живеш: з’являється сенс буття, радість, прогулянки з друзями стають дедалі веселішими, тобі хочеться щось робити, творити, а найголовніше - жити. Холодним зимовим вечором, йдучи по вулиці, хочеш скоріше дістатися додому, заварити гарячий чай і всістися переглядати фільми. І не важливо який саме це буде фільм: драма, комедія, жахи – байдуже. Головне, що ти підтримуєш той настрій який тримається вже цілий місяць. Здається, з початку зими, а може трохи раніше, вже не пам’ятаєш. Попереду найулюбленіші свята. Місто увінчане різними гірляндами, всі в передчутті чогось яскравого, феєричного, захоплюючого, безмежного, невідомого… Але чому так? Здається нічого не трапилось, просто сніг випав і люди якось подобрішали. Так мало треба нам, щоб відчути радість, всього декілька сніжних днів: побігати у завірюхах, покидатися сніжками, зліпити сніговита або просто, неначе маленькі діти, повалятися у снігу і зробити «ангела». Так мало нам потрібно, так мало…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=352545
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 24.07.2012
Кричи мене, давно вже я в мережі.
Твій сум стираю навесні водою.
Я так хотів прорватися за межі.
Та все ж забув - пронизаний тобою.
Твій погляд і твої парфуми.
І тихі кроки по нічному місту.
Полохають мене, зрадливо душать
І не дають початок перелисту.
Я знаю, в зірках твої мрії.
В мені - усі сподівання.
В очах - запал і події
Романів про щирість й кохання.
Тебе давно вже я не чую,
Не бачу і не відчуваю...
Згадаю тільки тебе тую
Усміхаюсь й потроху забуваю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=352543
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.07.2012
А ти коли-небудь згадаєш мене. Згадаєш те, як ти дивився на хлопця з поламаними ногами, який кинувся захищати ту маленьку дівчинку, яку били якісь кремезні покидьки. Чорт забери як же ж тоді було боляче! Пам’ятаю як мій живіт просяк болем, у мене забрали моє крісло, на якому я міг хоч якось пересуватись. Вони кинули мене на підлогу, лицем донизу, щоб я не бачив їх облич, і почали бити якимись залізними палицями і ногами. Пам’ятаю як побачив на землі кров і злякався…злякався, бо боявся що то її кров. Я хотів піднятися, але вже вкотре отримав палицею по спині і знову впав на червоний асфальт. Я ще декілька разів намагався піднятися, але знову і знову отримував усе нові удари, а в голові крутилося лише: «Що з нею? Чи вдалося допомогти?». Згодом я почув сміх, такий злий, повний ненависті, це були не люди, а якісь демони! Згодом сміх вщух і настала якась дивна тиша. Я зміг лише перевернутися на спину і побачив небо. Таке воно було чисте, таке безмежне… Мені у той момент воно здалося таким близьким, як ніколи раніше. У голові промайнула думка: «Ну от і все, прийшов мій кінець». Раптом, небо закрило лице тієї дівчинки, за яку я так сильно хвилювався. «Так ось вона яка. Така гарна, така світла, немов янгол. З її лоба стікала на мою голову кров, вона була до смерті налякана. Пам’ятаю щось кричала, спочатку мені, а потім кудись далі по вулиці. А очі… Як згадаю її очі, то серце розривається, навіть незрозуміло від чого. Вони були наче те небо, такі ж чисті, такі ж безмежні… Я потонув у її погляді і вся біль наче кудись зникла, а далі закрилися мої віки, далі я нічого не пам’ятаю…».
А ти там стояв, ти все це бачив, тобі було цікаво, а потім, після «видовища», ти пішов далі, просто пішов далі! То тобі вона кричала, я знаю! Маленька дівчинка, немов янгол, з блакитними, як небо очима…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=352293
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 23.07.2012
Вбивство без катувань – є найвищим проявом гуманності. Переходячи на найвищий рівень розвитку людини ми досягаємо оправданого вбивства без попередніх катувань. Заздрість, помста, злість та інші подібні почуття – всі вони контролюються первинними людськими інстинктами. Саме вони є поштовхом катувань безпосередньо перед самим вбивством. Людина прагне принести об’єкту своїх нещасть якнайбільше страждань, тим самим піддаючись контролю первинних людських інстинктів. Найвищий рівень розвитку являє собою відмову від цих інстинктів, при тому людина сама розуміє чому відмовляється від них. Вбивство без катувань – є найвищим проявом гуманності, оскільки людина перед тим, як вбити свого кривдника, прощає йому усі страждання, які він спричинив по відношенню до цієї людини. Ви запитаєте: «Чому вищим проявом гуманності не є помилування?». Я відповім. Якби у світі не було смерті, то настав би хаос. Людину, яка перейшла на найвищий розвиток цікавить лише підтримка порядку у світі, де вона живе. Вбивство – є одним із способів підтримки цього порядку. Знову ж таки, вбивство без попередніх катувань – є не лише виявом найвищої гуманності, а й яскравою ознакою того, що людина перейшла на найвищий рівень розвитку, оскільки її не цікавлять власні бажання, а лише підтримка порядку в світі. Відмова від первинних інстинкті – найвищий прояв гуманності у вбивстві – порядок у світі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=352292
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 23.07.2012
Білі люди
Повз мене проходять люди. Вони всі у білому: білі пишні плаття на жінках та білі смокінги у чоловіків. І такі вони чисті, такі величні, що, здається, ти не маєш права доторкнутись до цієї їх величності, навіть твій погляд не має права бути зверненим до їх образів. Всі вони, немов кудись поспішають. Я, звичайно, не впевнений, що поспішають, але вид у них заклопотаний. Тонкі, безпристрасні вуста міцно притулились одне до одного, як магнітом, правильні риси обличчя, немов підкреслюють те, що ці люди вищі за всіх інших, а очі, такі великі дивні очі можуть бути лише у людей добрих, з чистим серцем, у яких за милю відчувається тепло, ще навіть не зустрівшись поглядом із ними ти вже маєш відчувати наближення якогось чуда, але ці очі, вони зрадливі, брехливі, мовчазні та холодні. У них ти почуваєш лише порожнечу, дикий холод, який обпікає тіло, наче пекельний вогонь, краплі цього холоду достатньо, щоб відчути справжню муку після якої втрачаєш будь-яке бажання жити.
А я сиджу тут, просто посеред дороги і вони проходять повз мене. Я весь у чорному, в обідраному лахмітті сиджу серед цих світлих, білих людей і просто дивлюся на них, намагаюсь розгадати їхню суть, проте не можу. Не можу! Так ясно палає сонце, але мені чомусь холодно. Мені холодно на цій розтриклятій білій вулиці, серед цих білих, неймовірно холодних, байдужих людей. Їх холод скував усе моє тіло. Я вже не можу терпіти цього. Я підіймаюся, стаю, мало не впавши, на ноги просто навпроти ідучого до мене білого чоловіка. Лице його серйозне, все ті ж тонкі вуста, все ті ж холодні очі, він йде на мене впевнено, ритм його важких, сильних кроків ехом відбивається у моїй голові. Для мене зараз існують лише він та моя несмілива, тиха, хитава постать. Я намагаюся зробити серйозний, можливо навіть злий погляд і, коли він опиняється за декілька кроків від мене, з усієї сили кричу: «Стій!». Я відчуваю як надриваються мої голосові зв’язки, у цей крик я вкладаю усю свою силу, увесь свій напір та емоції, проте ця людина не зупиняється, чоловік продовжує йти просто на мене. Він іде й проходить просто крізь мене, його постать на якусь долю секунди розпливається, утворюючи маленьку хмарку навколо мене, і в цю ж мить я відчуваю, як дикий біль пробиває моє тіло, надриваючи нейрони, наче сотні гострих голок, біль пробиває мій мозок. На якусь хвилю все навколо мене темнішає і серед цієї темряви я бачу мертвих людей, плачучих жінок, бачу темні розбиті вщент вулиці, по яких бродять злі собаки. Ці собаки шукають тіла мертвих людей, а знайшовши, ховають їх у пащі темних, як глибини океані, будинків. А далі знову світло… Яскраве сонячне проміння звужує мої зіниці. Я падаю на коліна, обпершись лівою рукою на білий, наче сніг асфальт. Я переляканий, мій погляд безмовно втуплений в землю. Я навіть не можу заплакати, хоча у серці зараз шумлять хвилі солоного, буйного моря, якому шкода цих нещасних людей, які загинули в закутках душі цього білого чоловіка. Страх не дає цього зробити… Я прикладаю усі свої останні сили, щоб повернути погляд у сторону цього білого чоловіка. Я бачу його рівну, міцну спину з не дуже широкими плечима, бачу, як він все так само впевнено та важко крокує по цій білій, сліпучій вулиці та зникає у темряві того далекого світла, що існує десь у кінці цієї вічної вулиці.
Я розплющую очі та бачу над своєю головою блакитне небо, теплі сонячні промені пестять мою шкіру, а прохолодний вітерець лагідно обвиває моє лице. Я піднімаю спину з шовкової, зеленої трави широкого лану, обпираюсь однією рукою об землю, а іншу кладу на напівзігнуте коліно. Мій погляд серйозний, стурбований, брови нахмурені, а губи ледь притулилися одна до одної. Вдихнувши свіжого повітря, я почуваю якусь легкість, проте лише на декілька секунд. Мою голову полонить одне нав’язливе питання: «То хто ж все-таки ці білі люди?».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=352078
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 22.07.2012
Чи була то весна?
Може літо, чи навіть зима?
Випав дощ і промокла земля.
І стояв я тоді на вершині
Наді мною і білі і сині
Плачуть хмари дощами й донині.
Веселиться земля, лине мрія...
Може дощ перестане й тоді я
Спущуся донизу й піду.
Подалі від тебе до себе.
Ну, а може від себе до тебе.
І зневірюсь, можливо, у небі,
Коли мрію собі ворочу.
Закричу я, коли побіжу
Голосно, сильно, відверто.
Там у серці тебе збережу
Тихо, мрійно й намертво.
Буду жити без тебе, хіба?
Йде життя, а тебе вже нема.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=352076
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.07.2012