| Сторінки (1/38): | « | 1 | » |
Одинак, жаліюсь я з учора, одинак.
Без рідні, надії та любові.
І від того, мабуть, в зорях плаче мак
Краплями роси живої крові.
Довгі тіні звисли в деревах,
Пазурами мітять тремку душу.
Став чужинцем у своїх краях,
Тож-таки, безвісним жити мушу.
Жив неспокоєм, набідкався сповна.
Стихла горлиця, тепла не дочекалась.
Із-за хмар десь місць вирина.
Та не світить моя щира радість.
Де сон-затишок? Тривоги сходять в дім?
Сила де, що в муках обізветься?
В придінцевій крижаній воді ,
З відчаю холоне юне серце.
Тихо ясень мовить:- «Ти не одинак.
Ми не раз пережили лиху годину.
Я ще з осені леліяв,- добрий знак,-
Наче доленьку твою, дзвінку калину.
Отож, люди чуйте:-«Я не одинак.
Смуток свій, зневіреність порушу.
Бо сміється вже і сяє диво-мак,
Ясним сонцем зігріва печальну душу.
Лину знову круто в гору, у екстрим,
Де вир систем, в комп’ютери, машини,
Все спроможу, вольний, дужий, але втім,
Разом із ясенем і квітами калини…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=469424
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 31.12.2013
Ще не війна, не тиф й не голод.
Лиш – показове побиття:
Взяв «демократ» найважчий молот
Й дробить ним голову вождя.
Це – шабаш злих. Мовчить Хрещатик.
І никне Ботанічний сад.
Чого киянам ще чекати?
Сміється польський дипломат.
Що ж до хорвата чи грузина…
Не тішить їх «свободний» люд,
Чекають, як би вся Вкраїна
Поринула в кривавий бунт.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=465335
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.12.2013
Лицемірство поетам не гоже.
Їх слова гостріш леза ножів.
Зліт поезії — помисел Божий,
Щирість серця і вірність душі.
Вірш — молитва і сповідь відверта,
Мрійний сполох, джерельце нове.
В Україні сприймають поета,
Якщо з правдою він живе.
Коли ж ні, - то рифмовані грона,
Хай краса в них, зворушлива суть,
Люди, сміхом й зневагою повні,
Не читають, не чують їх, рвуть.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=465334
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.12.2013
Життя буденних мрій, осміяне життя!
Як вірно ти вело мене у лабиринті долі,
Де праця, дім, любов, весняних днів доволі,
І далі — вічність, путь у спокій небуття.
Я всупереч тобі покинув рідний край,
Пішов, у гомін міст , в зневіру й насолоди,
Наркозалежним став, курив кальян “свободи”,
Сприйняв розпусту й ВІЛ... За це, життя, карай!
Фінал був, гра мажор; та карта, жаль, не в масті.
Невдачі збили слід, за гріх спокус плачу.
Біда в сім'ю прийшла, хвороби та нещастя.
Життя, стрімке життя! Твій гордий клич почув.
Вертаюся у степ, до дому, в храм Причастя.
Схилюся до могил, як грішник на парчу.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=465181
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.12.2013
З тих пір, як весни з небокраю
Десь в серці жаром зайнялись,
Пишаюсь, мучусь і не каюсь,
Що покохав її колись.
Душа відверто ласки хоче,
Без свята, пісні ледь жива,
Впадає в чари снів пророчих,
Шукає ніжності слова.
Тому з небес так, до нестями,
З часів вселенської доби,
Зорі цвітуть її очами,
Без смутку жалів та журби.
В дні вітру, в спеку чи в морози,
Коли злий відчай землю рве,
Вона для грішних щастя просить,
В молитвах святістю живе.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=465101
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.12.2013
Я ...знайшов свою любов у світі,
Землю поцілунків і вулканів.
Пабло Неруда.
(Сто сонетів про любов;
Цикл — Ранок;
Сонет 5)
Що сталося, рідна душа?
Страждаєшь чим, лагідна, чиста?
Ти знову самітньо-чужа
У барвах і гомоні міста?
Трояндами сни зайнялись.
Світ сонця в жасминах ночує.
І та, що кохала колись
Зоряного співу не чує.
Спинився чаруючий зліт...
Не вірить душа в лиховертя
І плаче, болить на весь світ:
- Люблю, бо клялася - до смерті.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=465063
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.12.2013
Життя буденних мрій, осмислене життя!
Як вірно то вело мене у лабіринтах долі,
Де праця, сміх, любов, святкових днів доволі,
І звісно, поруч смерть, могили небуття.
Я всупереч тобі покинув рідний край,
Пішов у гомін міст, де гроші й насолоди,
Наркозалежним став, скурив «кальян свободи»,
Сприйняв розпусту й ВІЛ… За це, життя, карай!
Фінал був гра-мажор. Та карта вся не вмасті.
Невдачі збили слід, за гріх спокус плачу.
У дім біда прийшла, хвороби і нещастя.
Життя, моє життя! Твій гордий клич почув.
Вертаюся у степ, до Віри, в храм Причастя.
Схилюся до хрестів, сповідаюсь в парчу…
*(лат. credo — верю, верую)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=442899
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 12.08.2013
Среди могил сынов твоих, Луганск,
Сплетенье елей и акаций серебристых,
И сгустки слез на веках мертвых глаз,
Застывших в камне на кургане мглистом.
Вокруг, в степи, где плещется Донец,
Струиться Деркул и бурлит Кундрючья,
Взрастают маки из простреленных сердец,
Витает воли дух могучий.
И жгучий свет, как покаянная свеча,
Мерцает трепетно, всенощный и вседневный,
И в полночь здесь не филины кричат,
А плачут матери и дети убиенных.
И видишь вдруг, потупив гордый взгляд,
Мой город, в час непреходящей славы,
Что в междутравьи знойная земля
Не твердь давно, а глинозем кровавый.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=413891
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 30.03.2013
Разлом степи и гор
Здесь тайнами отмечен.
Среди немых вершин
Таится тишь дорог,
В ручьях звенит хрусталь,
В песках искрится вечность
И солнца желтый диск,
Как памятный венок;
Все прошлое Земли,
Судьбу людей, что жили,
Неведомый злой вихрь
В обвалах обнажил,
Обжег листву дубрав,
Смял корни сухожилий,
Оплавил грань камней
Затерянных могил;
Лишь раскаленный день
Закатом обагрится,
Слезой стечет в Донец,
Смывая берега,
Высокий горизонт
Заплещется в зарницах
И струями дождя
Посеребрит луга;
Придет колдунья-ночь
В селенье у дороги
И скрипками ветров
Пробудит царство грез,
Крутые склоны гор,
Клубясь в сырых отрогах,
Вдруг вспыхнут поутру
Сияньем диких роз…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=413890
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 30.03.2013
Знаешь, сынок?
Грусть переспевших вишен,
Таинство детского плача
Ласточки в сонных крышах
В час предрассветный прячут.
Видишь, сынок?
Горбатых курганов лица
Узором дождей прикрыты,
Из солнца песок струиться
И стынет на древних плитах.
Слышишь, сынок?
Сердца теннисный мячик
Бьется в бетонном корте…
Тот лишь достигнет удачи,
Чья не взорвется аорта.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=413694
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 29.03.2013
Над городом плывут
Прозрачные туманы,
Багряная листва,
Как отблеск майских дней
Под музыку ветров
И чей-то шепот странный
Ложится на лицо
Холодных площадей.
Вечерний полумрак
Простер незримо крылья
Среди проемов крыш,
В изгибах мостовой,
Слепит глаза дождем,
Звенит хрустальной пылью
И стынет на окне
Немеркнущей слезой.
В сырую непогодь
Большой и неуклюжий,
Вдоль бесприютных стен
Старик с клюкой бредет,
Провидец осени,
Предвестник зимней стужи
Извечная тоска
В ночи заблудших звезд…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=413693
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 29.03.2013
Когда вдруг клевета, подобная ножу
Наносит сердцу огневую рану,
За город, в степь, к угрюмому кургану,
Сраженный насмерть, тенью ухожу.
Склоняюсь на ковыль, на камни, в глинозем.
- Зачем, за что? В отчаяньи шепчу я.
Курган, как мама в детстве перед сном
Губами ветра боль мою врачует.
Друзей теряю, близких хороню.
Очаг померк и нет тепла, как прежде.
Любовь угасла, места нет надежде.
Все чувства гибнут, словно розы на корню.
В душе израненной обид я не таю,
Свыкаюсь с болью, кровью на одежде.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=413301
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 28.03.2013
Бежит лиса легко по перелеску
В прищуре пряча полукруги век.
Из-за ствола ударил выстрел резко,
Горячей дробью вспенивая снег.
Хотела прыгнуть в сторону, хотела…
Но задрожало тело и, скуля,
На лапы тонкие упруго села,
В глазах, качаясь, поплыла земля.
Затем взметнулась, с вздыбленною шерстью,
Глотая воздух с кровью пополам,
К большому солнцу, что каленой жестью
Хлестнуло по невидящим глазам.
Прыжок во тьму, еще, еще…
Груди коснулась огненная ветка,
Струей метала жгуче-горячо
Опять стрелок ударил метко.
Упала мертвой у гнилого пня,
Оскалив перламутровые зубы,
Вдруг став клочком для чьей-то шубы,
Холодным прахом на рассвете дня.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=413299
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 28.03.2013
Мечты любви осиротелой,
Волшебные виденья-сны,
Увитые туманом белым,
Ненастьем в ночь унесены.
На площади, в безлюдье парков
С дождями заструились вниз,
А заполночь звездой неяркой
В зените высоко зажглись.
И там, где тени в доме сонном,
Над городом, в ночной тиши,
Взволновано, неугомонно
Затрепетали две души.
Безликие, с озябшим сердцем,
Израненные, нервов ком,
Они стремились обогреться
В луче мерцающем, вдвоем.
Незримо, мысленно, астрально
Приблизились..., но в тот же миг
Взметнулся вихрь и отзвук странный
В покой жилища, к ним проник.
Блуждая, луч завис в тумане
И, не касаясь сердца их,
Всю ночь сиял в цветах герани
Любовью звездной… для других.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=412726
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 26.03.2013
В знойном парке, под гибкими вербами,
Мы расстались любви нашей верными.
Но вспорхнули, шурша оперением,
Желтых листьев стенанья осенние.
Сникло солнце с лучами палящими,
Загрустил парк осенними чащами.
И в ветвях, над камнями-суглинками,
Струи ветра легли паутинками.
Все аллеи изгибами странными
По утрам заслезились туманами.
Вербы вдруг заскрипели, сердитые.
Неужели тобою забытый я ?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=412433
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 25.03.2013
Не простившись, ты ночью ушла
В поцелуях, неслышно, нежданно.
И осенняя звонкая мгла
След твой выткала бледным туманом.
Опустел наш приветливый дом,
Стало сумрачно в нем от печали
И цветы под холодным окном
На рассвете поблекли, увяли.
Одинокий стою на ветру,
Журавли в поднебесье взлетают.
Возвратись, а не то я умру.
Розы так на снегу умирают…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=412432
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.03.2013
Учора, чув, втішали сироту
На цвинтарі: — Стерпи, лиха година...
Сльозу змахнув хлопчина на льоту, —
Промовив: — Виросту, поможе Україна...
Яка вона, Вітчизна давніх мрій?
Славетна, сильна чи — струнка, тендітна,
З обличчям сонячним, що в сяйві срібних вій,
Маленька дівчинка, і лагідна, і рідна?
Моя Вітчизна... в час гірких блукань,
В експресах, лайнерах, в чужих краях, нестримно
Мене питали завжди: — Розкажи, яка вона,
Ота твоя незнана Україна?
Я вистраждав її. Земля-титан не спить.
З надр чутно брязк мечів, клич аріїв, крик гуннів.
Пророк майбутнього впокорює степи,
Вітри насурмлює й світанки дзвінкострунні.
Вона... — як полум'я. Ні, — це води кришталь,
Що в муках вічності дробить могутні скелі,
А інколи — це біль і... недоторкані вуста,
Та плач листка верби серед пісків пустелі.
Вона...— це соловейко з піснею...Вона...
В біді, мов орлиця, за честь і гідність стане.
З глибин криниць її не раз я пив нектар до дна,
На святах гоїв біль душі та рани.
Люблю тебе...твій син... гаїв, ланів дитя...
Заводи — в мареві. В Чорнобилі — зле горе.
Над чорним пагорбом, де журавлі летять,
За тебе молиться мій ясень тонкокорий.
Люблю... як дівчину, — одну, серед красунь,
Але не їй — тобі, життя своє вогнисте,
На вищій суд в поклоні понесу
Й весільне платтячко, й обіцяне намисто...
Люблю... як матір, що незримо, за версту,
Дарує щастя мрій мені, немолодому...
Так думав я... і взяв в обійми сироту,
Поніс в майбутнє, у рідню, в тепло, додому...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=411837
рубрика: Поезія, Патріотичні вірші
дата поступления 24.03.2013
За давніх часів, у роки нещасливі,
Степ враз помарнів, у тумані став сивим.
І кряж Диких гір вздовж Бахмутського шляху
Став білою крейдою з горя і жаху.
Зіниці Дінця, тихі Євсюга плеса
З тих пір плачуть повінню, зорями весен.
У край сонця і срібла, безмежний, полинний
Зненацька ввійшли войовничі дружини,
Стелились дуби під копита кінноти,
Тікав хижий звір, сокіл падав в польоті,
Палали оселі та гинули люди,
Гуляли мечі, чорні стріли повсюди.
Скривавлене небо ховалось за терни,
Коли князь повів удаль юрбу полонених.
В обіймах ніс дівчину велетень-красень,
Син вітру і степу, величний, мов ясен.
Лебідка-кохана його помирала
Від ран з нагаїв, мов зміїного жала...
Коли ж верхівці, всі жорстокі, спесиві,
Стомились вночі та поснули на гривах
І місяць вовчицею ліг за кургани,
Поповз у яри крізь осоки й тумани,
Сказав степовик, заклинаючи долю:
«Нам краще не жити, ніж йти у неволю».
«Нас більш не пильнують злі гості незвані.
То ж підемо в степ, у рідні гори та в плавні»,
Їх кров засихала, мов ягоди глоду.
А князь відшукав вузьку стежку до броду...
І сік він мечем, і орудував списом,
Донець тоді з жалю та відчаю висох.
Зоря багряніла у горах на схилах,
Де згасли в обіймах коханий і мила...
З тих пір в буйстві трав, вздовж
Бахмутського шляху
Цвітуть в позолоті фіалки і маки.
Закохані юні, де скелі суворі,
Знаходять там щастя й уквітчані зорі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=411549
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.03.2013
О жінко,
твоя віра велика, —
нехай буде тобі,
як ти хочеш.
Новий завіт. Книга псалмів.
Свята Євангеліє від Св. Матвія. 15.28
Володарко урвищ і гір,
чорних пустищ Донецького кряжу,
Кварцитових сховищ і скель герцинідів
з-під Скіфської глиби-плити,
Ти збуджуєш степ, і вітри
гобелени з троянд для закоханих в'яжуть,
І стелять алеї надій із них
та розсипи мрій з висоти.
Туга невтолимих бажань,
біль землі, плач жіночої плоті,
Чаяться в душі від праматері,
торкають чутливо від сонця жагучі уста,
Тепло твоє щире вмить гріє
серця, що журливо-самотні,
А потім любов'ю-коханням
у простір безмежний незримо зліта.
Невпізнана, ходиш красунею,
сповнена радості, ласки і щастя,
Іскряться у царстві твоїм
і зоря, і глибинний базальт,
Прикраси твої, капелюшки
і плаття, і коси прозоро-квітчасті,
Витають у золоті трав,
між бетоном будівель, у вікнах кімнат.
На Різдво, в усі свята Господні,
стоїш з покаянням у храмі, де вічні святині,
Несеш в благодаті апостолам хліб і сльозами
сповиту тремку вифліємську парчу,
За мертвих, живих, за сестер і братів,
що загинули в світі, невинні,
Ти просиш прощення у Бога
і ставиш натхненно, як серце, горящу свічу.
Коли ж закипає земля від образ
чи з людської біди у нічному сутінку
Й на очі всіх селищ і міст
з хмар спадає завіса байдужості й сну,
Ти йдеш в не затишну свою,
не відому нікому далеку домівку
І руки здіймаєш до неба — в краю.
що залишив тебе,
як здається, в печалі — навіки одну.
Ніхто не торкнеться з любов'ю
до рук твоїх лагідних, матінко мила,
Дитя не всміхнеться твоє і не щезне
у грудях майбутньої немощі жах,
Як лебідь з озер степових, за Дінцем,
що розбив собі серце і крила,
На камінь впадеш ти, і пам'ять про тебе
розвіють вітри в полинах.
Але ти підеш до кінця...
Так навчав колись вчитель —
твій дід, на багнетах у смерть розіп'ятий.
"Твоя Батьківщина, — казав, — це і гори,
і степ, і безмежного неба гостинне
й розкішне шатро..."
Чекають тебе мужні люди, величні
й душою багаті,
Що вірять в красу й щиросердість,
і чисте криштально та вічне добро...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=411548
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.03.2013
Галині Бондар
У домі, де ти народилась,
сьогодні заквітнув світанок,
У нього — барвисті вії,
весняні смішинки в очах,
Він лагідно стіни і стелю
вкрашає бузком і жасмином,
Співом звучить в повсякденні,
прогонить тривоги і страх.
Про ніч тут не знають, а вечір
живе десь скраєчку даху,
Де ластівки срібнокрилі
розсипали щебет з-за хмар.
Тобі він дарує щедро
незбутні мрії з дитинства,
Спомини про минуле
в блідих візерунках Стожар.
Колись у цей дім, на свята
збирались рідня і друзі,
Сідали вздовж стін на лави,
співали не абияк.
Ти грала на фортепіано
Моцарта ще і Шопена,
Вони ж танцювали польку
і любий душі краков'як.
Отих співаків, танцюристів,
звиклих до степу і плуга,
Велично-гордих і дужих
давно вже не знає світ,
Скупі письмена з їх прізвищ
пожовкли у закутках храмів,
Стерся, згинув назавжди
на битих дорогах їх слід.
Тепер ти — найстарша в родині
і мудра, як баба Текля,
Що внуків малих і сиріт —
нас виходила в голодомор.
Візьми ж від землі усю силу,
у сонця — спалох натхнення,
А віру в добробут і щастя —
столітній хай дасть осокор.
Поклич у батьківську хату
рідню всю, найближчих по крові,
Щоб бачили стіл і лави,
де рід їх прадавній сидів,
Спитай, хто з них буде лицар,
хто стане за честь держави,
Хто велич краю поверне,
коли Україна в біді.
Скажи, бо ти знаєш правду,
праправнукам гречкосіїв,
Як браття за гідність і долю
боролись в усі роки,
їх сорок, — ні, сотні тисяч
лише за праведність слова,
Невинних вели з конвоєм
на кару і смерть в Соловки.
Скажи, хай сусіди чують,
що ми нині — спільна родина.
Бажання завітні і дії
злились у могутній потік.
Невпинно підем у майбутнє,
з добром і щирістю в серці,
Злагода, мир — непорушні,
як честь і державність — навік.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=411423
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.03.2013
Коли з натхненням руйнували ми
Свій край ущент, укотре й до порога,
Хто мислив з нас, як нелегка дорога
В нове життя від згарищ і з пітьми?
Втішати сиріт, старців та калік.
Терпіти душі заздрісні й мізерні,
В ланах занедбаних гіркі ростити зерна...
Хто знав, що нам таке судилося увік?
Спокійно, серце. Хай схолоне гнів.
Пробач погорду, помилки й образи,
Вождям — нещирість, легковажність слів.
Надбання давнє, спільний дім згорів.
Та ми всесильні, хоч уражені, бо разом.
Відтворимося... й будьмо, до щасливих днів!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=411422
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.03.2013
Край сонця й величі, земля краси і мрій!..
Тут схили, увесь Кряж*, немов багряний гребінь,
Донець дробить розлом кварцитів, пінить щебінь,
Вершини жалом палить суховій.
Зима мінлива, осінь — мряка й глей.
Весна тендітно-ніжна і квітуча.
Буяють терни, глід, вовчуг на кручах,
Розм'яклим оливом тече в степах шалфей.
Надземні дух і плоть. Космічна розмаїть
Незримо мітить слід злих геніїв, їх хиби:
Що не завод — скелет, могильник — шахта, кліть.
У плямах крові й сліз страждають степ і глиби.
На гордій тверді тій, що плаче і болить,
Сплетіння не дерев, то постаті загиблих...
* Йдеться про Донецький кряж.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=410667
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.03.2013
Нагірря над Дінцем… розломів дивні шрами,
Слід надприродних змін, протистоянь, завад.
Тут буйствував вулкан, в камінні відблиск магми,
Жахливий сплеск вогню з глибин таємних надр.
Тут ніч не знає сну і розбіг днів в заграві,
Тривожить вітер млу з висот орлиних гнізд.
З погруддя битих скель, крізь мох і дрібний гравій
Тече журба віків, ручай джерельних сліз.
А ще, здається, дзвін на сполох б’є невпинно
І чуть з низин, де степ, ходу важких кагорт
Та клич і відгук, битв й багряні стяги видно.
Скрізь торжество стихій, дух волі і свобод.
Ця твердь – Донецький кряж, моя вітчизна рідна,
Тут мріє і творить славетнійший народ.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=410666
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.03.2013
Нехай моє життя скінчиться буйне вмить,
Немилість мене згубить Ваша, гнів, сліпуча врода.
Жар сонця хай мене нищівно спопелить,
Коли я з Ваших уст жагучу вип'ю насолоду.
Вогнем охоплений, переступлю ту грань,
Де меркне цвіт троянд у надземному лоні,
І зорі з Ваших сліз й нездійснених бажань
Іскряться в просторі, зневіри й смутку повні.
Натхненність почуття збентежить горду стать,
Чарівна щирість слів, обіймів ніжних втома
Заживлять біль душі, розвіють чорну гать.
Споріднить вірність нас, ще й пристрасть невідома
І ласку з Ваших уст посмію зцілувать
В шалену мить буття, в час блискавиць і грому.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=410523
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.03.2013
Не стримала тебе моя любов, не зберегла.
Жага і ласки в тлі зневіри зникли.
В церквах святі схилили низько лики,
їх німби в золоті сповила віща мла.
В очах заплаканих загусла, наче кров.
Натхненні душі до хрестів прикуті.
І з вишини, не пізнані у суті,
Витають вічні Віра і Любов.
Розсіяні в світах твоя краса і спів.
Без тебе вир життя — безглуздя коловерті,
І сонце сходить ген з-за ковили степів.
Та щастям сяють дні, їх з пам'яті не стерти.
Забудь про давнію біль, зміни на милість гнів,
Спаси нашу любов від зубожіння й смерті.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=410521
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 19.03.2013
***
Не простившись, ты ночью ушла
В поцелуях, неслышно, нежданно.
И осенняя звонкая мгла
След твой выткала бледным туманом.
Опустел наш приветливый дом,
Стало сумрачно в нем от печали
И цветы под холодным окном
На рассвете поблекли, увяли.
Одинокий стою на ветру,
Журавли в поднебесье взлетают.
Возвратись, а не то я умру.
Розы так на снегу умирают…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=367942
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.10.2012
КОЗАКИ
(Есе)
І
Майже звик,
у буття,
десь із Сходу,
З вулиць
й площ
Кам'яного Броду,
У глиб душі,
без надії
на згоду
Сходить вічний
мандрівник –
скрипаль.
У гаммі струн –
гумор
й сміх оперетки,
Розпач й радість,
мінливість
кокетки,
Пристрасть давня
забутих
предків,
Клич загиблих
безвісно,
їх жаль.
У співах струн
тремкі
барви осінні,
Сніг зими,
ще й гаї,
солов'їні.
Грає Моцарт?
Ні,
сам Поганіні.
Славнозвісний
маєстро-
дивак.
Скрипка мліє
у просторі
ринку.
Хтось притих,
зачаївсь,
на хвилинку.
Чутно, мати
шепоче:
– Стій, синку.
Звучить скрипка
нам –
Господа знак.
– Голос скрипки –
звіт,
поклик Вітчизни.
Будь їй вірним
завжди
і престижним,
Знаним, дужим
і лагідно -
ніжним,
Як твій батько
колись,
мій синок.
Уста й лик ,
мов у мареві
скотча.
Не дивлюсь
літній матері
в очі,
Знаю, гаснуть
вони
в тінях ночі,
Скорбним смутком
самотних
жінок.
Никне скрипка,
мовчать
гриф і дека.
Де ж той муж?
– Батько сина
далеко.
З –за Дінця
чайки сиві
й лелека
Не згадають,
як жив він
й де зник.
У світ пішов,
заблукав
без перерви
В плутанині
з біди,
поміж сербів,
Може й турків,
арабів
чи негрів,
На дорозі
з багряних
гвоздик.
Шукав долю…
не злий світ-
столикий.
Чутно сплеск
звуків вітру
і скрипки.
Сонатини,
етюди-
візитки
Й на завершення –
Віденьський
вальс.
Повінь звуків,
з мелодій
нотатки…
Ось вже й натовп –
службовець
з достатком,
Заводчани
й сільські
дід і бабка,
Скромний люд,
незахищений
клас.
Осторонь,
руки
ще не ослабли,
Держить кошик
із скарбом
і граблі,
В галіфе,
в портупеї
й при шаблі,
Постать лицаря-
бравий
козак.
Звідки йшов
і якою
стезею,
Він, що знає
плаття
з бумазеї,
Чоловік,
мов з вітрини
музеїв,
Що чекає
не вальс ,
а –гопак.
Дочекавсь…
скрипка
хмільно сміється.
Грай ще, грай,
солі більше
і перця.
Щось пече
з горячу
з боку серця,
Вже й царівну
степів
пригадав .
Наречена була
юна
Текля.
Щастя сяяло,
сонце
не меркло.
Та пішов
на війну,
як у пекло.
І царівни
з тих пір
вже не знав.
Скрипка грала,
печаль гірка
й сльози.
Вічна біль,
це до сповіді
позив,
В забуття,
у сон хрещенських
морозів,
В літню спеку,
у радість
й у гнів.
Скрипка чудо
творить
щогодинно.
Серед дня ,
комусь стало
вже й дивно.
Нам би жити
і свято
й безвинно,
Щоб сприймати
краси її
спів.
ІІ
До сприймання
чар- таїнств
готовий,
Сирота,
без рідні
й без любові,
Скіф, сармат,
азіат ще
по крові,
Битий,
зраджений,
все ще живий.
Дух і плоть,
суть свого
покоління,
Свято вірив,
не втратив
терпіння.
І знайшов
своє
першокоріння,
Рід прадавній
і виток
новий.
Патріот,
та ні в якому
разі,
Не ставав
у ряди
політв'язнів,
Не палав
у політичнім
екстазі,
За дротами
не жив,
в таборах.
Лан орав,
сіяв гречку
і жито,
Окрім тьми
бачив райдуги
світло.
Вмів сміятись
уголос,
відкрито,
Долав прикрість,
нікчемництво,
страх.
Вперше вість
віщу
ангели чули,
До цих пір
їм вторять
дві зозулі.
Його пращур,
з Карпат,
від гуцулів,
До Богдана
пішов
у козаки.
Дочку степу
привіз,
полонянку,
В ніч Купальську,
у сяйві
світанку,
Дав їй скарб –
материнську
ладанку
Й покохались
вони
на віки.
Козаком жив
хоробрим
і знаним.
Бивсь із ханом,
галери
таранив.
Вірним був
полковим
у Гетьмана.
Скликав раду,
складав
Договір.
З тих часів
рід назвався
козацьким,
Став прихильним
до царської
ласки.
Діти і внуки
не знали
поразки
На війні ,
у степах
й серед гір.
Відчай - гнів
Почав у грудях
займаться .
Цар знущавсь
з козаків,
гнобив старців.
Склав з їх тіл
стіни башт
і палаців.
Споруджав
на кістках їх
мости.
Кров козацька
вкропилась
у барви
На граніті
Кронштадту
і Нарви,
В Петербурзі –
у площі
й застави,
Над Невою,
де храми-
в хрести.
Війн було…
Скільки їх?
Довга низка.
Бив французьке
козак
й польське військо.
Знялись війни –
Балканська
і Кримська ,
Й на Японську
ще йшли
козаки.
Цар їм коштом
платив,
не знав міри.
Гнав, нещівний,
за мову
й за віру,
По етапу
в Тобольськ ,
до Сибіру,
Навіть в море,
на смерть,
в Соловки.
Грай, тож, скрипка
і сумно
й тягуче.
Нерви рви,
пам'ять
спомином мучай.
Предки наші,
всі духом
могучі,
Честь
відстояли
назавжди.
Мій ровеснику ,
й ти, що ще
юний,
Чуйте – гімн,
торжествують
бо струни.
Хто пізнав
перешкоди
Фортуни,
Той знешкодить
загрозу
біди.
В майбутті
нам всім жити
й радіти,
Український
народе
й еліта.
Адже прапор наш
жовто-
блакитний,
Символ
святості
й чистоти.
Синь його –
колір неба
й криниці,
З вод глибоких,
що мрієм
напиться.
Колір жовтий –
від зерен
пшениці,
Ще й від сонця,
тому
й золотий.
ІІІ
Звук, як сяйво,
досягне
й Сатурна,
Смарагд, яхонт
й весняні
вруна.
Зліт мелодії,
мить
тонкострунна,
В'ється,
буйствує,
в гомоні площ.
Струн звучання –
так квітнуть
верби,
З душ людських
зносять біль
і потреби.
Це вже потім –
високості
неба.
Поки ж, спомин,
як вихор
чи дощ.
Звук привносить
гармонію
й ясність,
Романтичність,
незнану
ментальність,
І повагу
і спокій,
і радість,
Тобто щастя
одвічне
й любов…
Буревій
протиставив
два світа.
Знялась ненависть,
гинули
діти.
Йшла війна.
Знов прийшло
лихоліття.
Дужий слабшого
бив
і боров.
Служив віддано,
був
оборонцем
У складі полку,
в країні
сонця.
Йшов не раз
у багнети
з японцем,
Захищав
і не здав
Порт-Артур.
Вже пізніше,
сто верст,
в одні сутки,
Йшов у наступ,
звільняв
Новогрудки.
Два хреста –
за геройство
здобудки…
Не торкнувсь
тоді смерті
й тортур.
В дев'ятнадцятім,
у грома-
дянську,
Мчав з донцями
у бій
під Луганськом.
Там його ескадрон,
весь
по- братськи,
Геть загинув,
поліг
у бою.
Струни скрипки
громом
звучали.
Без ікон
і клейнод,
без медалей,
У ряд
де прірва ,
їх всіх поховали,
Щоб лежали
в землі ,
на краю.
Звуки струн
ще не раз
обізвуться
Землетрусом
війни
й революцій.
У той час
менший брат його,
Гуцал,
До Петлюри
був призваний
в полк.
Директорія ,
кайзер,
Пілсудський…
Війна – горе,
страждання
нелюдські.
До загона
Щорса,
під Луцьком
Голод з бездни
розверз
чорні жерла.
Люди слабли
й без хліба
мерли.
Замість їжі
був корм їм-
люцерна,
Кора з дерева
й чорто -
полох.
Ховав сім'ями
й вірив
знову
У вождя
й лицимірне
слово…
Його взяли
в арешт
на Покрова
Й зачинили
за грати,
у льох.
У смерть карали,
гирями
били.
Ребра й руки
ламали,
як крила.
Де живіт,
підстромляли
вила,
Щоб зізнавсь,
що шпіон
і есер.
Не давали води,
іжі,
кисню.
Стерпів все,
а із уст,
що стиснув,
«Ще не вмерла…»
плескалася
пісня…
Відпустили,
щоб вдома
помер.
Але здужав.
Звучала бо
скрипка.
В домі зрів
мед із гречки
і липки,
Господиня
була,
як лебідка,
Синів четверо
й ніжність -
любов.
А ще був
дух, з молитви
й вертепу,
Всепрощень предків
злобі
й наклепу,
Із гір Карпат
й українського
степу,
Сила
праведності
й вірооснов.
Згідно
Заповідей
і Заповіту
Жив козак
вдалині
непомітно.
Вже й
дорослими
стали всі діти,
У мріях їх –
лиш Вітчизна
одна.
«Їй – душею
і серцем
служити,
Так, як батько» -
кивали
віти.
«Так, як дід»,-
заохочував
вітер…
Тоді, вкотре
зчинилась
війна.
ІV
Світова
війна
й Вітчизняна.
Фюрер, дуче,
вожді-
тирани
Сотворили
зловісні
плани
Проти миру,
життя
і людей.
Кати- вбивці
з вогнем
і металом
Міста й села
в руїни
ховали.
Жертви везли
в Освенцим
й Дохау,
В крематорій
кидали
дітей.
Скрипка пам'ять
про вбитих
леліє.
Кати нищили
людство,
всі мрії…
Літаки
розбомбили
вже Київ,
Танки вийшли
за берег
Дніпра.
Сила – міць
із Всесвіття
воскресла.
Серцем, грудями
стали
до леза.
Ленінградці,
Москва,
і Одеса,
Сталінград,
і Сапун-
гора.
Зла, жорстока
була
та година.
Йшла фашистська
навала
невпинно.
З перших днів три
козацьких
сина
У лавах воїнів
прийняли
бій.
Василь, красень,
як не
сказати,
Здібним був,
міг би лікарем
стати,
Водночас, про це
мріяла
й мати,
Примовляючи:
«Первісток
мій….»
Богатир – син,
солдат
велетенський,
Пішов з дому
в частину
«енську».
Лише раз
вістку слав
з-під Смоленська,
Що живий,
ще й рідню
пригадав…
Він з тих пір
кожній матері
сниться,
Наче місяць,
юнак
білолиций.
Десь загинув,
від ран
у в'язниці,
Чи поліг у бою,
по- між
трав…
Петро, син, став
безстрашним
пілотом.
Їх бомбили
у ніч,
до польоту.
Але він
під час
авіанальоту
Грізним месником
в небо
злетів.
Як Ікар, що здолав
біль
і втому,
З –під руїн,
крізь вогонь,
серед грому,
Із прикордонного
аеро-
дрому,
На фашистів
свій виплеснув
гнів.
Небо в зорях
пашіло
мов крона.
Земля у крові
димилася,
сонна.
Доки були
в запасі
патрони,
Кулемет його
смертно
стріляв.
Двох скосила
тоді
його сила,
Протаранив
третьому
крила.
Сам теж впав,
бо війна
нещадила
В битвах
ненависті
і заграв…
Третій син,
був Павло,
дужий, жвавий,
Кароокий
козак,
кучерявий.
Добре знав вже
селянські
справи,
Дбав про землю
й пшеницю,
овес….
Жив натхненно,
плекав
кожну днину,
Зорю літню,
вечірню,
предивну.
Вірив в техніку,
в чудо –
машину,
Й у загально -
суспільний
прогрес.
Став танкістом,
горів раз,
під Львовом.
Відступав,
йшов у наступ
знову.
За безстрашність
і службу
зразкову
Нагороди
сприймав,
ордена.
У Берліні
наказ
нежданно
Полк отримав –
дійти
до Хінгану,
Потім далі,
ще до
Океану….
Під Харбіном
скінчилась
війна.
У той час
не було
комусь легше.
Син останній,
четвертий,
найменший,
У сорок п'ятому
бій
не завершив,
Воював бо
в загонах
УПА.
Де тепер
сила й правда
повстанська?
Був зв'язківцем,
ходив аж
до Гданська.
Чинив опір
військам
радянським.
Розстріляли….
Як «зрадник»
пропав.
V
Чую, з болю
тремтить
вся планета.
Автомати
влучні
й кулемети,
Літаки,
кораблі
і ракети
Землю рвуть
в глибині
і здаля.
Смерть все ближче,
нестримні
вже кроки.
Хтось між нас
не цінує
спокій.
Гніт страждань
від війни,
рік за роком,
Не витримує
й плаче
Земля.
Її горе –
гроза
на світанку,
Біль – цунамі
в очах
островитянки.
Відблиск сліз –
на березі,
де ранка,
Від ножа,
коли гине
кора.
Її відчай –
в проваллях,
де лунко,
Заохочення –
зорі -
дарунки.
Земля кличе
і жде
порятунку,
Не зневаг,
а пошани
й добра.
Я на скрипку
в житті
уповаю.
Хай вона
ще і ще
нагадає:
Бомблять храм
та мечеть
на Сінаї.
В боротьбі
ніхто з нас
не здолає.
Поступімся ж,
бо згинуть,
хто скраю,
За ним – інші,
що ближче
до нас.
Люди й нації
славні,
бо вільні,
Дужі розумом
ще і
мобільні.
Грай нам, скрипка,
пісню
весільну,
Величальну щоб,
раз
й у раз.
Возгорить огонь,
Во здравіє,
свічки,
І блакить
жовто-ніжної
стрічки.
Дзвін гуде
із епох
з п'ятирічки.
Ми - в горнилі
глобальності
й змін.
Чуймо гасла
з козацької
сталі.
Гляньмо вище,
на сонце,
у далі.
Вже на сполох
найкращі
з нас стали.
Тож, постаньмо
з добром,
із колін!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=367940
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.10.2012
Нагірря над Дінцем… розломів дивні хмари,
Слід надприродних змін, протистоянь, завад,
Тут буйствував вулкан, в камінні відблиск магми,
Жахливий сплеск вогню з глибин таємних надр.
Тут ніч не знає сну і розбіг днів в заграві,
Тривожить вітер млу з висот орлиних гнізд.
З погруддя битих скель, крізь мох і дрібний гравій
Тече журба віків, ручай джерельних сліз.
А ще, здається, дзвін на сполох б”є невпинно
І чуть з низин, де степ, ходу важких кагарт
Та клич і відгук битв й багряні стяги видно.
Скрізь торжество стихій, дух волі і свобод.
Ця твердь – Донецький кряж, моя вітчизна рідна,
Тут мріє і творить славетніший народ.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=366786
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.09.2012
Колись тремка любов озорювала світ,
Її немає вже, скрізь холодно і сіро.
Земля – в сльозах, душу пече зневіра,
І замість щастя – горя чорний слід.
В краю знедолених завершився похід.
Натхнення, ласки, щирих слів не стало.
Ми розлучилися у натовпі вокзалу,
Не рушав потяг, рейки скував лід.
З тих пір печаль весняних пишних віт,
Незбутніх мрій витає по-між нами.
До строку сохне вранці яблуневий цвіт.
Мовчать всі скрипки. Гасне день вогнями.
Та сум і навіть лики всіх місцевих Афродіт
Не тьмарять образ твій у пресвятому храмі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=366558
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.09.2012
Ти – моя сутність, підсвідоме «Я»,
Іскристий промінь, те бентежне «Онто»,
Що збуджує серця до віри і життя,
І зводить у світи незбагненим польотом.
Ти – крізь, де простір, як повітря чи вода.
Уста твої – мій сон, а зір – чарівна сила.
Тендітно-ніжна ти, мов квітка золота,
Що сяє на весні над Придінцевим схилом.
Закохана в блакить, дівочно молода,
Серед зірок і мрій, десьв таїнствах Галактик
Душа твоя творить, страждає і рида.
Безрідний, там, де ти щасливим може стати.
Де ти – жага, любов, енергія добра,
Краса й гармонія долають гніт і грати.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=366381
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.09.2012
Якщо колись,
мине цей час,
Наш зоряний,
жаданий нині,
І згаснуть чомусь
по-між нас
Надія, Віра –
дві святині;
Повірте, я,
немов дитя
В молитвах,
у сльозах й нестямі,
Схилюся, у красі
життя,
Де лик, по-між
ікон, у храмі.
Не жаль, не спогад
про наш рай, -
Благання
вознесу у слові:
- До щастя, Боже,
ще її дай
Такої, як моя
любові…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=366379
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.09.2012
Він встиг, зумів, бо були: щедрість літа,
Натхнення, зліт вмить зведених основ.
Була Вона, як сон, цариця барв і світла,
Його Надія, Віра, надземна Любов.
І знав, і чув, що увесь час з ним поруч
Клепала косу Смерть, чинив наругу Біс.
Він падав в урвище, і повз з пітьми угору.
Душа розгублена аж захлиналася від сліз.
Тепер, врятований, лиш інколи сміється.
Шукає синь очей, відтворює зміст слів
Її, що взяла біль, дала жар свого серця.
Щоб він, вже мертвий, жив, здолала Божий гнів.
Назвала сім дарів* й мовчить не обізветься
З висот, де сяйво крил, блиск зоряних вогнів.
26.07.2009
*1.Мудрість; 2.Розум; 3.Рада; 4.Кріпость;
5.Знання; 6.Побожність; 7.Страх Божий.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=366062
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.09.2012
Ви, чинячи добро, замкнули б уста
неуцтву безглузлих. Поводьтеся як
вільні, та не як ті, що з волі роблять покривало злоби, але як слуги Божі.
Новий Завіт І.Посл.Петра.2.15.16
Від степняка я чуяв цю розповідь, від старця,
Мов крейда сивого, що в спадщину від предків
Отримав лиш жагу до відчайдушних вчинків,
Нестримність у пізнанні вічних істин,
Законів, по яким прийшла на Землю
Людина, що з тих пір шукає шастя.
І
… Дивився пильно Всемогутній на Людину.
Над сяйвом німба величаве Сонце
Здаля іскрилось променистим жаром.
Суворий погляд воспалав на милість,
Бо Він відчув гніт пустоти Людини,
Безмежність муки з одинокості й безвір’я.
Схиливши лик, у мить жалю й печалі,
Він, що найперше – ниспослав Людині
Високу, чисту Совість непорушну,
З тим, щоб людські недоліки, нещирість
Вона завжди, невпинно викривала,
У разі ж зради, навіть йшла на самогубство.
Затім, дав Силу, щоб долати негаразди,
В честь блага свого й благородства ближніх,
Возніс в Людині Доброту та Розум,
Щоб усі блага людям йшли на користь,
Бо знав, що Доброта восходить благом
Лише у пору задоволення всіх ближніх.
Красу і радість сотворив – преніжну Жінку,
Щоб рід людський і розквітав, і множивсь,
Затім Він Друга дав, щоб кожний визнав
Ціну жертвопринесення і розміри Добра,
І співчуття всім преубогим ближнім,
Коли здовкола скрізь бувають горе чи незгода.
Вітчизну визначив Людині Він люб’язно,
Щоб знала як, кому й за що з довірою служити,
В ім’я чого на твердь своє життя покласти,
З довкілля ниву дав і злак, щоб чесна праця
Привносила людині хліб насущний,
Скудний нерідко та усім потрібний повсякденно.
Всемилостивий поросль дарував і сад Людині,
Смачні плоди та соковиті виноградні лози,
Предмети побуту для дому, табуни, отари,
Щоб тим із щедрістю одарювати ближніх,
І, врешті, Світ відкрив, безмежний Всесвіт,
Щоб було місце для свобод та звершень.
Діла і прагнення, Він визнавав, Людині стануть
Не приводом для зловживань, а доказами Віри,
Єднання, спільного з Надією й Любов’ю,
І Совістю, бо Він був Бог Людині,
Від дня народження і до вершин буття,
Карав і милував, всім воздавав достойно.
ІІ
Що було визначено, у світах звершилось,
Батьківські заповіді, велич предків
Зійшли в традиції, в Закон, у Віру,
Наповнили любов’ю плоть і серце,
Людина возсіяла в благодаті,
В чеснотах, у відвертості й достатку.
Саме тоді, в ті дні, уперше на Говерлі,
Опісля ж у степу, на схилах гір та урвищ,
Де квітли терні та тремка калина,
В містах і селах, в час музик, весілля,
Гулянь святкових, на Різдво, в морози,
По-між людей з’явився Хорст нечутно.
Хто раз хоч бачив, в спогадах казали,
Що Хорст – юнак вродливий, диво-красень,
Все більш мовчазний, рідко був веселим,
В очах його – чаївся нескінченний смуток,
Тяжів у роздумах, з уст сповіді провидця
Для душ, що чуйні, інколи звучали.
Людиною не був у плоті лицар віщий,
Всесущим Духом був для всіх незримим,
Все більш у храмах пребував, де тиша й світло,
Привносив виваженість, мріяв про майбутнє,
Будив всеправедність і святість благородства,
Жагу до тайн життя людського й щастя.
Хорст жив, де воля, у степах, де трави,
Скрізь, де була Людина й повсякденність,
У снах з’являвся їй, з порадами, негласно,
І вчасну заповідь люди сприймали в радість,
На користь їм вона була завжди, во благо,
Немов Закон, в Природі діючий постійно.
В трудах, в поту Людина злак ростила,
Зерном злак став, а зерна – cуттю хліба,
В ярмо звела вола, круту зігнула вию,
До засік віл поніс смиренно важку ношу,
А пильно глянувши увись, на зорі, в небо,
Їх тайни визнала й майбутнє зрозуміла.
Прекрасний Образ ще Людина начертала
І Світ безмежний їй відкрився величаво,
Таємність гір, моря, пустелі й хащі
До знань бажання і цікавість мрій збудили,
У путь, на подорож звели, де слава й нагороди,
Водночас, розбрат інколи, спокуси й лихоїмство.
Час линув, мов вода, дні йшли, пливли століття...
Знання щоб, досвід залишався для нащадків,
Людина винайшла мистецтво, письмена і пензлі,
Колесо спорудила, упряж, плуг, чересла,
Тому ж, хто палко надихав на мудрість,
Плоди шукань своїх й хвалу возносила в молитві.
ІІІ
Та неймовірне сталось: люд, що споглядав в розпусті,
Привласнив право істини, зазловживав враз грубо,
Діла чинити став, ще й ті, що їх вершили благородні,
Зухвало мовлячи: «Той відтепер господар наш і влада,
Хто розважав і годував нас, а тепер ще і постійно пестить,
Йому лише в покорі будемо служити повсякденно».
Засмутилося Сонце, з ним Добро знецінене померкло,
Посіяне насіння, що цілющим було, виснажилось й всохло,
Діла здрібнішали, а люд все більше погрязав в пороках,
Любов не берегли, сплюндровану, на пустирях топтали,
Йшли звідусіль нападники і мало хто в облозі
Віру батьків беріг і з лихоїмцями боровся відчайдушно.
Вночі зловмисники таємно людям підміняли Совість,
Обман гнобителів невдовзі зазвучав й брутальна лайка,
Повага й Сила в деспотизм перетворилися, нахабством стали,
Мечем невидимим, занесеним над власною душою,
А Сором й Доброту, знецінені, звів у спокусу Диявол
І ликом ангельским прикрив гріх, лестощі й лукавство.
Жінку звели до похоті та зневірянь, безплідності та блуду,
Друг став поборником пороків лихоїмств і боягузства,
Вітчизну з жадоби превтілили у вотчину й поля крадіжки,
В гніздилище керманичів лихих і скритних казнокрадів,
Віровідступники ще і злочинці із ватаг, що руйнували храми,
Світ, що навколо був, перетворили в царство злоби і насильства.
Тоді ж, у пору зневірянь, жаху і страхітливого безладдя,
Людям не Сонце возсіяло, а коштовності, блиск злата,
Молилися вони в час таїнства, не Праведності і не Честі,
А ненависті, бо вона їх Ідолом для поклоніння стала,
Божком негідним, що із чрева породив Дракона,
Який з’являвся скрізь володарем і злим гнобителем Людини.
Дракон відразу їжу визнав – плоть людську і серце,
Гнів, жадібність його росли й насищення не знали,
Бо він не лише звіром був, а і потворою, створінням,
У душі проникав таємно і, невидимий, у закутках гніздився, Замінюючи генетичну суть на тлін, псевдооснову,
Від того доброчинність навіть і краса творили підлі вчинки.
ІV
Скудів Розум людський, біда найшла, знялись безчинства,
Люди, одвіку вільні, враз, без сумніву сприймали рабство,
Ярмо з вола зняли і добровільно одягли на себе,
Вчиняли вбивства, грабежі, орду призвали з іновірців,
Жінок їм для розваг звели, дітей та наймудріших ближніх,
А хто лишився, данину на всіх наклали непосильну.
Мізерну вже в той час, у Просторі десь загубили Пам’ять,
Забули імена батьків, їх справи, Віру, заповіти,
Пошук наук, мистецтв, всеправедність, буденну гідність
Сприймали, як тягар років, нікчемну, застарілу безцінь,
Учення ж мудреців, знання, що сяяли колись й превозносились,
Сприяти стали Дияволу, пройдисвітам, що спричиняли лихо.
Огидні справи множились, віровідступники, їх слуги-людолови
Пішли в похід за скарбами і спритно попливли морями,
Щоб злих гнобителів своїх ще більш дарунками задовольнити,
Посилити їх владу на Землі, примножити скарбниці,
А чаклуни і знахарі зловредні, несвідомі лжепророки,
Гнів, як отруту сіяли, ганьбили й розчленяли мирські душі.
Хто ніс ярмо, чув лише голос семиглавого Дракона,
Звучав із замка рев його в час гульбищ, у нестямній насолоді,
Сприймали бузувіра всі, як символа Маммонового царства,
Якому вже й кінця, здавалось, у світах в усі роки не буде,
Возлюбленим ставав він багатьом і назавжди жаданим,
Хоч їжею його була душа та жива плоть Людини.
Насильство, що вражало скрізь, безкарність, незворотнім лихом
Хорст раптом визнав для життя й співіснування людства.
«Ні, - мовив він,- то не слабка була Любов, її обманом підкорили, Меча у неї не було, стріли і панциря, щоб захистити гідність,
Безчесно, не добром супроти діяли, а хитрістю, лукавством,
Дракон розбестив Праведність і Совість сплямував підлотно».
І на коня гарячого сів Хорст, разюче копіє возніс до Сонця,
Поклявся зло карати злом та силою в бою долати силу,
Адже не Богом людям був, а братом і заступником єдиновірним,
Він співчував поверженим, знесиленим в покорі ближнім,
Сльоза його, жагуча уночі, над обрієм іскрилась в зорепаді,
Світ зігрівала і бентежила подекуди вже зачерствіле серце.
V
Жорстока битва сталася і Хорст знишкодив, подолав Дракона,
Він списом пащі ненажерливі наскрізь пронзав і ранив,
Вже потім, голови відсік мечем і смрадом задимила нечисть,
Пречорна кров густа стекла багном з долин до підземелля,
Скрізь чад стояв, гнітущі хмари сном сповили непривітне небо,
Лише на третій день знов возсіяло з піднебесся Сонця.
І возраділи ті, числом малі та духом сильні, нездоланні люди,
Що вірили палким словам, порадам слідували Хорста,
Чекали лицаря безстрашного і мужньо гартували зброю,
І мріяли, як спільно будуть з ним боротися во славу Віри,
Щоб радість повернути ближнім і водночас втрачену Свободу,
Любов величну, радість праці, до життя наснагу.
Дракона ж кров потоками стекла, заповнила озера, ріки,
Бурхливі хвилі змили у моря споруди грандіозні людства,
Творіння рук митців, їх помисли, фантазії поетів,
Не залишилося знарядь для орачів, не стало у домівках хліба,
Розпочалися голод і різня ще більше, братовбивчі війни,
Гнів та розбійництво до запустіння призвели квітучу Землю.
Усі, хто зло творив, не згадували про призначеня Людини,
Людську кров проливали й буйствували без жалю та покаяння,
Первісні оргії чинили, а катам у нагороду видавали трупи,
Бажаючи, щоб беззаконня існувало їм на втіху вічно,
А Світ пустелею представ, зловісним, неосяжним попелищем,
Де ненависть завжди плодила б розбрат і неприязнь-ворожнечу.
При тому, той, хто розбій вів, у братовбивстві винуватив Хорста:
«Він меч підняв, - казали,- бій почав і кров пролив Дракона, Упевнений, що сила зброї волю дасть і подолає семиглавну силу,
Все марно, бо замість відсічених голов, росло сім нових гадин,
Від того зло не зменшується, премножується горе в Світі,
Війна, що Хорст почав, гнів збільшує та спричиняє вбивства».
Слова ті щораз чув заступник благородний людства,
Страждав і каявся, і співчував, а потім знову йшов на битву;
Аж зрозумів: ніхто не захистить від зла людську спільноту,
Окрім людини, що сама супроти гноблення, за волю і життя повстане;
Засмутився, рішуче зброю склав, коня могутнього пустив у випас,
Поміж людей пішов і непомітмим в натовпі вже скоро загубився.
VI
Тепер, закутий у броню, Дракон ховається у склепі підземелля,
Чаяться поруч з ним весь час налякані, колись всесильні слуги,
Страх не дає їм над людьми знущатися й творити беззаконня,
Коли ж те зло, що йде від них всечасно, досягає ближніх,
Люди із силою незламною на боротьбу стають за Честь, Свободу,
Зло відступає, Мир приходить до осель і наступає спокій.
Ті люди, що долають зло і гідність превозносять в Світі,
Що Віру воскресили, а Добро і Совість возвели в закони,
Живуть на просторі Євразії, за межами степів і України;
Там Хорста бачать, він відвідує міста, сільські родини,
Поради їм дає в співбесідах і щира радість
Іскриться інколи в очах, що сповнені завжди печалі…
5 січня 2009 року
м. Луганськ
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=366059
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.09.2012
Я ходив до школи босим –
за десять верст пішки.
Вивчав «Кобзаря», «Енеїду»
при каганцях і свічці.
Та Матір Божу
Отця Святого не знав, грішник.
Став від зневіри нечестивцем
ще у дитячому віці.
Напризволяще покинув
діда та сліпого батька,
Рідну землю,
де орали трударі-гуцули,
Соромився мовити уголос:
- Родина моя козацька.
І небо, трава і люди
мене забули.
Носив біду-неміч
на будовах від Ангари до Бугу,
Звик до казарми,
жив у багнищах із бруду.
Три рази помирав у вогні
і під скалпелем хірурга.
Приймав замість ліків опіум.
Колінкував чорту, обіймав Іуду.
Чужинцем, без імені, запускав ракети,
розстрілював танки.
Клявся на сталі і крові,
наче середньовічні мамелюки.
На свята погордо носив
почесні відзнаки.
Тепер сміються знайомі,
бавляться ними онуки.
Що маю на старість?
- Лише прикрощі та каліцтво.
У серці – біль за минулим,
кара нестримана і грізна.
Каюсь у тім, що винен.
Хай згине горе безвісно.
А радість, любов і квіти
залишаться для Вітчизни. 2002 рік
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=365570
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.09.2012
Сім зірок – сім надій, сім побачень
Щедра доля з барвінками в’є;
Перша з них, що найкраща, і плаче,
Це – кохання безвісне моє.
Інші дві, що палають на сході
Жовтим листям в осіннім краю,
Діточки, що неприбрані ходять
І чекають на ласку мою.
А четверта й п’ята – не зорі.
То - душа, що схолола в льоду.
Розіп’ята на стінах в соборі,
Я їй місця в житті не знайду.
Шоста зірка – це мати-калина,
На горі серед степу стоїть;
Коли бачу – до матінки лину
І живу там, щасливий, хоч мить.
Сьома зірка – зоря України,
Що у променях ранку встає
Й у хвилини безсилля, як сину,
Мені гідність і віру дає.
1993 рік
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=365568
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.09.2012
Брати мої, сестри, ви – лицарів діти,
Найближчі по крові, рідненькі мої.
Чому не змогли ви щасливими жити,
Знялись, мов птахи у безвісні краї?
Адже пан-чужинець, пихатий і ситий,
Бездомним вам дасть лише крихти з руки.
Вертайтесь, бо клякне вже золото-жито,
В не оранім полі – трава й будяки.
В забутих церквах гасне батьківська віра,
Дичавіє, сохне родинна земля.
І небо в це літо ще з осені сіре,
Селянські садиби, мов пустки, здаля.
Нещастя приносять зелені ті гроші,
Вельможність, нахабство і задуми злі.
Чорнозем, я бачив, вивозять до Польщі.
Невже вам не шкода святої землі…
Розквітне наш край, бо ще воля не вмерла.
Біді, лихоліттю приходить кінець.
Вертайтесь, чекають міста вас і села,
Дніпро, стрімкий Буг і бурхливий Донець.
2004 рік
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=365281
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 20.09.2012
Коханій Єлені
Наш берег над Дінцем
Освячено вогнями.
Ми – повені весни.
Ми – в оксамиті трав;
Невже, невже любов
Засяяла над нами,
І я твої вуста
Мов квіти цілував?
Наш берег над Дінцем
У світлі й позолоті.
Пливу серед життя
У казці дивних снів;
Невже душа моя
Забуде про самотність,
І біля мене – ти,
Мов солов’їний спів?
Наш берег над Дінцем
Дощів осінніх зливи
Не зможуть затягти
У каламуть води;
Бо вічно, все життя
Любов нашу, щасливу,
Як ніжний першоцвіт
Я буду берегти.
1994 рік
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=365279
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.09.2012
Earth holds no other likу!*
Це не кохання, ні, а сонця ясний сполох,
Що возсіяв в світах, збентежив горду твердь,
Це не кохання, ні – лавина снігу в горах,
Вир щастя, мить буття, яка долає смерть.
Це не кохання, ні, а звіт, нестримна сповідь,
Всесвітній гімн з молитв, космічний передзвін,
Це не кохання, ні, два серця в чарах тонуть,
В безодні барв весни, в імлі незримих стін.
І навіть в час, коли смарагдом зорі стануть,
Вуста торкнуться уст і вкотре знову й знов
Звучать слова палкі, що гоять біль і рану;
Привносять гідність й суть святих вірооснов,
Вертають ніч у день, творять красу неждану,
Це не кохання, ні, а… назавжди любов.
* Земля не знає подібної(англ.).
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=349745
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.07.2012