| Сторінки (1/23): | « | 1 | » |
П’ятирічна дівчинка розпачливо дивилась на своє платтячко. Ще вранці воно було таке чепурненьке! А тепер на її обдертих ногах, з яких цибиніла кров, лежала купка лахміття, крита великими плямами. Навкруги валялись розсипані, почавлені вишні.
Дівчинці не дозволяли лазити по деревам, але хіба вона могла втриматись!
Стрибала по гілкам, наче білка, проводячи на вишнях цілісінький день. Руки були аж чорні від ягід.
І ось на тобі. Гілка на старій вишні вломилась і дівчинка, чіпляючись спідничкою, з самого вершечку полетіла донизу. ЇЇ біленька голівка ледь виднілась серед великої обламаної гілляки.
На коліна впала велика тепла крапля. Звідки? Як би не було боляче, дівчинка ніколи не плакала. Вона здивовано подивилась на сонечко, що гріло так тепло та ласкаво. Та ось і друга краплина впала, третя.
Свинячий дощик! Його теплі, великі краплі змивали бруд з її колінців, обличчя, рученят, заплутувались у білому кучерявому волоссі і сяяли на сонці.
Раптово, як розпочався, дощик скінчився. Дівчинка вибралася з гілляки, пішла по великому вишневому садку шукати подорожника. Старанно послинивши, заліпила листочками лікті та колінця. Було боляче, та найбільше боліла ліва ніжка, з якої стирчала гіллячка. Зціпивши зуби, дівчинка щосили смикнула за неї. Тріснувши, гіллячка зламалась при самій ніжці. Витягти її вже було неможливо.
Мокра, у порваному платті, прийшла вона до бабусі. Лагідними, смачно пахучими руками бабця погладила голівку дівчинці.
- Нічого страшного, мовила, - роздивившись ніжку.
Взяла поліно, поклала на лавку.
- Лягай, ось тільки візьми трісочку у зуби. –
Дівчинка поклала голівку на поліно, вп’ялась зубами у тріску та дивилась як бабця, взявши гострого ножа, розжарувала його на керосинці. Бабуня підійшла до неї. Зціпивши щосили зуби, дівчинка закрила очі.
Зробивши невеличкий надріз, бабця вийняла гіллячку, залила ранку настоєм коров’яку, перев’язала, приклавши подорожника.
Посадивши внучку на коліна, бабця пригорнула її маленьке тільце та мовила:
- А давай заспіваємо нашу пісню. –
- Цвіте, терен, цвіте терен, а цвіт опадає, хто в любові не знається, той горя не має, - співали два голоси. Один, який вже пройшов життя, повне страждань, і другий, який у нього ледь ступав.
22.04.99 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=361851
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 04.09.2012
Була субота. Теплий літній вечір запрошував пройтись містом, скинувши з себе робочий тиждень. Легкий вітерець куйовдив волосся, пустуючи, підіймав догори спіднички, здіймаючи гомін та сміх. На зупинці стояло багато молоді. Приїхала естрадна знаменитість і кожному хотілося попасти на концерт. З заздрістю дивилась на їхні усміхнені обличчя Оленка. Вона працювала бібліотекарем у проектному інституті та навчалась заочноі. Худорлява, невеличкого росту, в руках тримала величезний сувій з кресленням. Курсову необхідно було здати в неділю зранку, а скільки помилок в ній сьогодні знайшов викладач...
Оленка, оберігаючи креслення, ледь влізла в тролейбус. Стояти, тримаючи руку над головою, було дуже незручно.
Почувши голос, що десь зверху сказав :
- Дівчино, давайте я потримаю Ваше креслення, - з радістю віддала сувій. Чоловік, що забрав у неї креслення, був майже двометровим. Кремезної статури, обличчя напрочуд правильне та гарне: прямий невеликий ніс, великі сірі очі, темнорусяве волосся. Трохи ніби важкувате підборіддя посередині прикрашала ямочка. Побачивши такого вродливого чоловіка, Олена зашарілася й слова подяки застряли у неї у горлі.
Мовчки проїхавши декілька зупинок, незнайомець запитав:
- Ви де виходите? -
- Ну бульварі, - ледь змогла вона вичавити з себе.
На бульварі виходили всі, хто їхав на концерт. Та, незважаючи на товчію, незнайомець подав їй руку. ЇЇ долоня втопилась в його руці і Оленка ледь зважилась підняти очі. Вона не встигла й рота відкрити, щоб подякувати, як десь взялася огрядна молодиця з викрашеним у білий колір волоссям.
Вона вихопила з рук незнайомця креслення і почала гамселити ними чоловіка, обзиваючи бабником його та розпусником. Жінка лементувала, з очей лилися сльози, зливаючи тіні та туш, чорні і сині патьоки яких спотворювали її обличчя.
Широко відкритими очима дивилась Оленка на жінку, на натовп, що ріс на очах і вже почав висловлювати думку про дівок, що розбивають сім’ї.
4.12.99 р.
м
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=361849
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 04.09.2012
Сонцем дихало бабине літо,
Тиху пісню співав падолист
Золоту одягаючи свиту
На пронизаний променем ліс.
Синім сяйвом вабило небо,
Павутиння блукало в волоссі.
Осінь зиму благала: Не треба,
Не спіши, ще не все відбулося.
Осінь марила променем ясним,
Вік дівочий вернути хотіла.
Літом бабиним вбралася красно,
Та природу здолать не зуміла.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=361839
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 03.09.2012
Боже, - вільна, вільна, вільна!
Вільна я від чого?
Від приниження, свавілля
Та життя чужого.
Хмаринкою тепер стану
Та проллюсь дощами.
Вкрию землю вечорами
Серпанком туману.
Буйний вітер у долонях
Своїх погойдає.
Поцілує, приголубить,
Про волю подбає
Понесе в своїх долонях
Світом мандрувати.
.........................................
То твій поцілунок змусив
Мене божевільною стати.
2002 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=350649
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.07.2012
Колони ветеранів гордо йшли до монументу Слави, що височів над Тетеревом. Сонце блищало на мідних трубах духового оркестру. Воно виблискувало на кокардах, перебігало на погони і геть розбивалось на тисячі золотих променів, відбиваючись від орденів та медалей.
Дивлячись на шеренги полковників, думала про українських жінок... Це вони винесли на своїх плечах окупацію, відродили своїми руками економіку країни, бо більшість чоловіків або загинула на війні, або повернулась каліками. Та зараз жінки стояли обабіч дороги, серед них моя тітка .
Це її влітку сорок другого німецькі солдати зловили в лісі, де збирала гриби та ягоди. Скільки їх було? П’ять, шість, скільки знущались вони над її тілом… Вона терпіла та просила не вбивати. Ні, вона не боялась померти, вона боялась, що діти помруть з голоду, коли її не буде.
Господи, якими довгими були ті два тижні, коли в ній з кожним днем росла фашистська дитина. Їй повезло, що вона зомліла, коли ходила на багаті села вимінювати речі на харчі. Старенька бабця привела її до тями, нагодувала хлібом з кислим молоком, вислухала гірку сповідь.
Бабця дістала з печі зв’язані докупи великі пір’їни та навчила як позбутися лиха. Вже вдома, обсмаливши ті пір’їни над вогнем, прокип’ятивши їх у горщику, зробила собі викидень. Місяць по тому спливала кров’ю.
А в сорок третьому, коли її чотирьохрічний син взяв шоколадку зі столу у німців, хіба вона не цілувала їхні чоботи, руки, благаючи не розстрілювати її кровиночку.
Ніхто на святі Перемоги і словом не обмовиться про те, як було жінкам під час окупації. Війна - час для чоловіків показувати свою звитягу та отримувати нагороди.
Пам’ять чіпляється за це слово і ніби наяву бачу, як колись святкували день Перемоги в нашій родині .
На столі стоїть бабусин вишняк, холодець, бігос, вареники з квашеною капустою та картоплею. Дідусь грає на гармошці, у нього на грудях орденська планка. Бабця розказала мені по-секрету і про це мовчать в нашій родині, та дідусь продав свої три медалі «За хоробрість» і орден «Червоного бойового прапора», щоб спасти свого старшого сина. Дядю Броника забрали в грудні 1946 р. з кінотеатру під час облави та відправили до Донбасу добувати вугілля, не дивлячись на те, що він був студентом та навчався на одні п’ятірки. Відвоювати сина це було важче, ніж проповзти на животі пів Європи, з’єднуючи дроти під акомпанемент куль, снарядів та мін.
Біля нього сидить дід Петро, він командував артилерійським полком, його груди прикрашають ордени та медалі. Навпроти – дядько Федір. У нього всі груди завішані орденами та медалями - аякже, адже він був начальником тилу.
Сонце сяє, відбиваючись у блискучих очах хлопчаків, що з захопленням дивляться на ветеранів.
Я повертаюсь та йду геть. Йду й зустрічаюсь очима з чоловіком, в його погляді не має загального захоплення, там – біль.
Він стоїть, спираючись руками на палицю. Зупиняють та віддаю йому букет тюльпанів.
Чоловік знічується.
- Та що, Ви, - каже – я ж не воював.
- Може й не воювали, та війна Вас не обійшла.
- Що правда, то правда, каже він і ми, не змовляючись, йдемо до 32 школи, сідаємо
у дворі і чоловік розповідає.
На початку війни йому виповнилось 14 років, старшій сестрі – 17, та вона була хворобливою, маленькою на зріст. Дивлячись матусі в очі, рішуче промовив
- Війна - чоловіча справа. Мамцю, мене не вб’ють, я ловкий, я виживу. А сестричка? Ти ж знаєш, що буває з такими красивими. І вперше у житті відчув як мати пригорнулась до нього, шукаючи порятунку. Тому замість сестри до Німеччини поїхав він. Жив там у хазяїв, працював у господарстві по дванадцять годин на добу. Годували добре, спав в комірчині.
Коли через чотири роки прийшли наші, визнали його «ворогом народу» та заслали до Сибіру. Вісім років валив ліс, аж поки не помер Сталін. Та й після цього не дозволили повернутись додому на Україну. Добував вугілля у Кузбасі.
Лише через п’ятдесят років, коли Україна стала незалежною, побачив рідну землю.
Сонце пестило наші обличчя, ми сиділи мовчки та слухали духовий оркестр.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=350648
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 16.07.2012
Я завжди вважала себе розумною. Мало того, я вважала себе набагато розумнішою від багатьох своїх однокласниць. Це вони бігали на побачення та обливали подушки слізьми, а я вчилась. З золотою медаллю закінчила школу, поїхала до Москви, поступила на економічний факультет і в цьому році закінчила його з червоним дипломом. Приїхала додому показати його мамі і захворіла.
Зранку мене нудило, паморочилось в голові. Завжди впевнена в собі й весела, ледве човгала по кімнаті, сльози лились з очей, лились й лились.
- Депресія, Ви перетомились, захищаючи диплом, співчутливо промовила терапевт, протягуючи мені рецепт з виписаними вітамінами.
- Відпочиньте, розвійтесь, покупайтесь в Тетереві, пограйте у волейбол в гідропарку, де й минеться.
Купалась, грала. Не минулось. Зранку нудило, паморочилось в голові, сльози лились самі собою.
- Ти вагітна, моя подруга Наталя співчутливо хитала головою. Пішла до лікаря. Діагноз не підтвердився.
- У тебе хвора печінка. Пішла до лікаря, пройшла всі обстеження. Здорова, хоч в космос посилай.
- У тебе невроз. Пішла до лікаря. Пройшла всі обстеження. Висновок один – здорова.
Сьогодні у тролейбусі втратила свідомість. Добросердні бабусі відпоїли водою, відгодували валідолом, привели додому.
Пішла до кардіолога. Пройшла всі обстеження. Висновок один – здорова.
За два місяці обійшла всіх лікарів, бо не могла змиритись з собою такою млявою та слізливою. Допомогли? Ага, допомогли! Направили до психіатра й діагноз поставили: параноїдальна шизофренія. Мовляв я геть зовсім здорова, а хворобу придумує моя хвора уява.
Другий місяць лежу в психушці. Зранку нудить, паморочиться у голові і сльози ллються самі собою.
А як їм не литись? Мій коханий, моє ясне сонечко зайшло за обрій, дізнавшись про мій діагноз. Ну хіба нормальна людина буде жити з психом? Я його розумію. Сама живу з хворими людьми. Одна весь час сміється, друга озирається й тремтить від страху, в кожному вбачаючи вбивцю. Третя чує голоси, що наказують їй повіситись.
Ну чому я? Чому саме до мене причепилась така хвороба? Краще б я захворіла на рак, ніж з*їхати з глузду. А таки з*їзджаю. Сьогодні вранці відчула як ніби щось проповзло у мене в животі. Дивне таке відчуття – ніби щось ворухнулось. Все, чутливі галюцинації!
Господи, навіть думати не дають у цій лікарні, то пігулок напхають до рота і спиш цілими днями, то кличуть знову до лікаря. А зараз ще й на гінекологічний огляд всіх женуть.
- На що скаржимось, - буденно, не дивлячись на мене, питає лікар.
- Нудота, запаморочення в голові, слізливість, - автоматично відповідаю йому.
Записавши, що останні місячні були дві неділі тому, лікар дивиться мене на медичному кріслі.
Матюкається та покинувши мене в кріслі, вибігає з кабінету.
Якби я була нормальною, хіба б він так зо мною поводився? Ковтаючи сльози, злажу з крісла, вдягаюсь.
До кабінету заходять зав відділенням з гінекологом та моїм палатним лікарем та в котрий раз питають мене на що я скаржусь.
- Нудота, запаморочення в голові, слізливість, - відповідаю і сльози ллються та й ллються з моїх очей.
- Ви не хвилюйтесь, Вам не можна, - гінеколог обіймає мене за плечі, - Ви на п*ятому місяці вагітності.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=350163
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 13.07.2012
Цілунки – як крильця метеликів.
Важко таке і уявити.
Цілунки – як крильця метеликів,
Що можуть кригу розтопити.
Цілунки – як крильця метеликів,
А серце гупало у скронях.
Цілунки – як крильця метеликів,
А піт виступав на долонях.
Цілунки – як крильця метеликів,
І милий пестить, не кусає.
Цілунки – як крильця метеликів,
Не б*ється серце, а співає…
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=350159
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.07.2012
Я лежала у ліжку, підібгавши коліна до грудей. У палаті було холодно, за вікном йшов тихий дощ, ніч тяглася нескінченно.
Та раптом почулися голоси, ввімкнули світло і ввезли на каталці стареньку бабусю, прикриту простирадлом.
- Якщо вмре, покличеш , - мовила медсестра та, грюкнувши дверима, вийшла.
Мені, шістнадцятилітній, лякливо було дивитися у блідаво-жовте, виснажене, покраєне зморшками й болем обличчя. Затамувавши подих прислухалася: дихає, чи ні, і з острахом чекала ще ні разу не баченої смерті.
Почувся тихій стогін, бабця відкрила очі і ледь чутно прошепотіла :”Пити”. Я взяла ложку, обмотала її бинтом і змазала знекровлені губи.
- Доню, тихенько мовила вона, - мабуть мені вже недовго лишилося...
Запала тиша, лише дощ за вікном ледь шелестів.
- Гріх на мені, - мовила трохи окрепшим голосом, - а священника ніде взяти. Послухай хоть ти, доню. Ще мені лише п’ятнадцятий рочок минув, як поїхали мій батько на ярмарок і там у шинку здибались з чоловіком з іншого села. Мабуть, не одну чарчину випили, аж поки вияснили, що в одного є син, а у другого – донька.
Ось так мене і просватали... А восени і заміж віддали... Відгуляли весілля.
_- Запали світло-_ це були перші слова, що я почула від свого чоловіка, коли залишили нас самих...
Та світла любові в його серці я запалити не змогла, бо давно вже кохався він з іншою. Не хватило характеру противитися батькові, то й одружився зо мною, як каменем у воду пішов...
Пити почав, а як нап’ється, то бив мене смертним боєм, виганяв і зимою босою
на сніг з малими діточками. Трійко їх у мене: дві донечки та синочок. Не жалів він і діточок. Якби не діти, я б руки на себе наклала, так гірко мені жилося. Доброго слова від нього й не почула, а як же годила йому, як годила.
Одного разу, коли ночувала з дітьми у стіжку сіна, відморозив мій синочок мізинчика на ніжці. . Скільки бога просила, молила, щоб чоловік над дітьми зжалився, не знущався, та все марно.
Не витримало моє серце і прокинулась у ньому зненависть. Зайшла я в хату, де він хропів п’янючий, зв’язала йому руки й ноги, крепко зв’язала, та він і не прокидався, все хропів...
Взяла сокиру, думаю, відрубаю падлюці голову, хай хоч діти світа божого побачать, чого мають гинути разом зо мною...
Замахнулась, а він очі відкрив та й дивиться на мене.
- Ти, чого, - питає.
-Вбити тебе хочу, - кажу, - не можу дивитися, як ти діточок зі світу зводиш.
Та відчуваю, що ноги як приросли до полу.
- Закрий очі, - прошу, - закрий . Він мовчить, лише дивиться на мене й дивиться.
Заплакав меншенький у колисці, й ніби прокинулась я. Зняла хустку з голови, перехрестила чоловіка, накрила йому обличчя, замахнулася сокирою, а вдарити не можу, все очі його бачу. Що ж це таке, думаю, Він мене все життя катує, знущається наді мною і дітьми, а я не можу...
Спересердя ляснула його долонею по обличчю. Сіла, плачу, вся тремчу, почала його розв’язувати, хустку з обличчя зняла, а він мовчить і тільки дивиться . І погляд якийсь скляний.
Поки я його розв’язала, він вже й холонути почав.
- -Не хотіла я його вбивати, а вбила. Гріх на мені, - шепотіли, холонучи, бабусині вуста.
За вікном йшов дощ. Я сиділа в палаті одна й гірко-гірко плакала.29.11.98 р. Вбивця
Я лежала у ліжку, підібгавши коліна до грудей. У палаті було холодно, за вікном йшов тихий дощ, ніч тяглася нескінченно.
Та раптом почулися голоси, ввімкнули світло і ввезли на каталці стареньку бабусю, прикриту простирадлом.
- Якщо вмре, покличеш , - мовила медсестра і, грюкнувши дверима, вийшла.
Мені, шістнадцятилітній, лякливо було дивитися у блідаво-жовте, виснажене, покраєне зморшками й болем обличчя. Затамувавши подих прислухалася: дихає, чи ні, і з острахом чекала ще ні разу не баченої смерті.
Почувся тихій стогін, бабця відкрила очі і ледь чутно прошепотіла :”Пити”. Я взяла ложку, обмотала її бинтом і змазала знекровлені губи.
- Доню, тихенько мовила вона, - мабуть мені вже недовго лишилося...
Запала тиша, лише дощ за вікном ледь шелестів.
- Гріх на мені, - мовила трохи окрепшим голосом, - а священника ніде взяти. Послухай хоть ти, доню. Ще мені лише п’ятнадцятий рочок минув, як поїхали мій батько на ярмарок і там у шинку здибались з чоловіком з іншого села. Мабуть, не одну чарчину випили, аж поки вияснили, що в одного є син, а у другого – донька.
Ось так мене і просватали... А восени і заміж віддали... Відгуляли весілля.
_- Запали світло-_ це були перші слова, що я почула від свого чоловіка, коли залишили нас самих...
Та світла любові в його серці я запалити не змогла, бо давно вже кохався він з іншою. Не хватило характеру противитися батькові, то й одружився зо мною, як каменем у воду пішов...
Пити почав, а як нап’ється, то бив мене смертним боєм, виганяв і зимою босою
на сніг з малими діточками. Трійко їх у мене: дві донечки та синочок. Не жалів він і діточок. Якби не діти, я б руки на себе наклала, так гірко мені жилося. Доброго слова від нього й не почула, а як же годила йому, як годила.
Одного разу, коли ночувала з дітьми у стіжку сіна, відморозив мій синочок мізинчика на ніжці. . Скільки бога просила, молила, щоб чоловік над дітьми зжалився, не знущався, та все марно.
Не витримало моє серце і прокинулась у ньому зненависть. Зайшла я в хату, де він хропів п’янючий, зв’язала йому руки й ноги, крепко зв’язала, та він і не прокидався, все хропів...
Взяла сокиру, думаю, відрубаю падлюці голову, хай хоч діти світа божого побачать, чого мають гинути разом зо мною...
Замахнулась, а він очі відкрив та й дивиться на мене.
- Ти, чого, - питає.
-Вбити тебе хочу, - кажу, - не можу дивитися, як ти діточок зі світу зводиш.
Та відчуваю, що ноги як приросли до полу.
- Закрий очі, - прошу, - закрий . Він мовчить, лише дивиться на мене й дивиться.
Заплакав меншенький у колисці, й ніби прокинулась я. Зняла хустку з голови, перехрестила чоловіка, накрила йому обличчя, замахнулася сокирою, а вдарити не можу, все очі його бачу. Що ж це таке, думаю, Він мене все життя катує, знущається наді мною і дітьми, а я не можу...
Спересердя ляснула його долонею по обличчю. Сіла, плачу, вся тремчу, почала його розв’язувати, хустку з обличчя зняла, а він мовчить і тільки дивиться . І погляд якийсь скляний.
Поки я його розв’язала, він вже й холонути почав.
- -Не хотіла я його вбивати, а вбила. Гріх на мені, - шепотіли, холонучи, бабусині вуста.
За вікном йшов дощ. Я сиділа в палаті одна й гірко-гірко плакала.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=349756
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 12.07.2012
Прилетіла чорна хмара,
Півнеба закрила.
Всередині птаха-мара
Вогненнії крила.
Грім її доганяє
Кричить до нестями,
Дощем землю заливає,
Не дороги - ями.
Громовиця все бушує,
Всіх загнала в хати.
Сильний вітер не дає
Довго панувати.
Схопив її попід боки,
Помчав спересердя.
Після дощу такий спокій,
А в небі - веселка.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=349754
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 12.07.2012
Дивне слово у душу запало,
Та зміст його як пізнати,
Словників російських чимало,
Український тлумачний де взяти.
Всі вони тоненькі, слів там небагато,
Мов би лиш убогі будуть їх читати.
Хай народ не знає, що таке скрижалі,
Рідну мову забуває, живе у печалі.
Але ж в тих скрижалях -заповіді божі,
На кам*яних брилах написане слово.
Чом для українців вже вони не гожі,
Чом забута, ница наша рідна мова.
Узяли в кумири "старшого брата",
Розбрелись по миру, опустіла хата.
Плач по Україні, чорна смута зору,
Бо вмирав народ від голодомору.
Відцурались мови, що там ті скрижалі,
Топили в горілці радість та печалі.
Чорнобилю в пащу себе згодували.
Та віру на краще у серцях плекали.
Та віра в кайданах живе і понині,
ЇЇ на Майданах не здобуть Україні.
Вона у любові до рідної хати,
У гордості українцем себе називати.
1990 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=349272
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 10.07.2012
Не можна відкрити Інтернет, щоб не прочитати про наступний кінець світу. Переживши черговий день Апокаліпсису, згадала раннє дитинство.
Дощ зі снігом вкривав жінок, що стояли у черзі за хлібом. Всі мовчали, ніби слова змерзли у їхньому роті. Я ховаюсь за бабусю, але сніг з дощем дошкуляє, ноги геть зовсім замерзли, зуби починають цокотіти від холоду.
- Бабусю, йдемо додому, - вже вкотре прошу, - холодно.
Бабця бере мої руки у свої долоні та починає їх розтирати. ЇЇ руки теж холодні, вона також змерзла, кінчик носа почервонів, губи посиніли. І вже я хукаю на її руки, щоб зігріти.
Нарешті хліб привезли, людей запустили до магазину. В одні руки – одну хлібину. Тримаю її в руках, вона важка та холодна. Йдемо додому, холодний дощ зі снігом заліплює наші обличчя, робить схожими на снігових баб.
Бабця розпалює грубку. Вогонь лиже дрова, хата швидко зігрівається. Ми сідаємо пити духмяний чай з гілочок вишень, смородини та малини.
Бабця відрізає шматочок хліба та дає мені. Дивлюся на сіро-жовтий шматок, що пахне кислим і поки бабця не бачить, ліплю з нього коника.
- Це ж хліб, він святий, не можна так. Бабця журливо хитає головою, йде до грубки, бере полотняного мішечка, достає печиво.
- Їж, це з Росії прислали.
- Бабусю, а чому у нас не продають печива, чому на Україні його нема, а тітонька з Росії прислала цілу посилку?
Бабця зітхає та тихо каже:
- Така влада. Хрущ править. Але це не біда. Бачиш, у нас і картопелька, і бурячки, і морква, і гарбузи є. Ти ж вмієш берегти секрети? Про це не можна розповідати, бо буде біда. Бабця пригортає мою голівку, її добрі руки пестять волосся.
- Ото перед війною таке лихо було, що й зараз як присниться, то цілий день їсти хочу. Був страшний голод. Приходили до хати солдати, забирали все, що було, до останньої картоплини. Багато людей тоді вимерло, дуже багато, особливо діточок..
Мені страшно слухати про голод.
- Бабцю, а коли у нас на Україні жити буде добре?
- Коли? Вона сідає біля грубки, я примощуюсь на ослінчику біля її ніг.
- Давно то було, забрали дідуся на війну. Живий він, чи ні, не мала звістки. Зібралась я з сусідкою своєю Горпиною та й пішла на старий хутір до сліпого діда. Йдемо через ліс, пташки співають, хороше так, тепло. Ніби й не має війни.
- Почекай, каже Горпина, та йде за кущі.
Приходимо на хутір. Стара хата ніби вросла у землю. Солом’яна стріха поросла мохом. З хати виходить заплакана жінка.
- Вбили, - каже і сльози заливають її обличчя. Горпина скривлюється :
- Як і мені старий таку звістку дасть, то не дам йому хліба, хай забере те, що під кущем залишила.
Ми заходимо в хату. Біля столу на лаві сидить старий дід. Великі кошлаті брови, що майже закривають зіниці, великий крючкуватий ніс роблять його схожим на пугача.
Так лячно, а раптом скаже, що вже не повернеться ніколи мій Василь? Я дивлюсь на Горпину та виштовхую її наперед. Вона також боїться. Але все ж таки питає:
- Як там мій Петро?
Дід розкриває чорну книжку, водить по ній руками, насуплюється, його чоло вкривається великими зморшками і він громовий голосом каже:
- Безсоромна, йди та бери сама те, що залишила під кущем. Геть звідси, - кричить він.
Горпина прожогом вилітає з хати. Кошик випадає з моїх рук. Яйця падають долу та б’ються. Навшпиньки прямую до дверей.
- Стій, - каже дід, - прибери з долу. Ти чого трясешся? Живий твій чоловік, має легке поранення, повернеться живим. Ще й донечка у Вас народиться після війни. Радість хвилею заповнює тіло й я питаю.:
- Дідусю, - кажу, - а коли на Україні люди добре жити будуть?
- Коли? - дід знову водить по книзі руками, зморшки на його обличчі розгладжуються, - коли на Україні буде правити жінка з золотою косою, та ми не доживемо до цього.
- А чи буде кінець світу? , - питаю.
- Дід, не дивлячись у книгу, хитаючи головою, - буде, -каже, - буде. Коли світ заснує павутинням, а правити буде китаєць, от тоді світу й кінець.
Скільки років минуло з тої пори, сама вже давно бабця. Сидячи в мережі павутиння Інтернету, з острахом розумію, що Китай уже рветься у світові лідери.
Чи доживу до того часу, коли Україною буде правити жінка з золотою косою?.
27.10.2011 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=349254
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 10.07.2012
Принеси у долонях води,
Угамуй мою спрагу кохання,
Бо не бути вже нам молодими
І ця спроба єдина й остання.
Хай просвічує сонце долоні,
Розбуди, дай напитись води.
Хочу бути в твоєму полоні,
Ти стежину до серця знайди.
У долонях води принеси,
Трави тихо зімкнуться над нами.
Я не знаю кохання краси,
Розтопи моє серце словами.
Поцілунками ложе вбери
Подаруй зорепад та світання.
За собою мене позови,
Бо це спроба єдина й остання.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=349053
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.07.2012
Чомусь доля дарувала
Лиш мені одній кохання.
Назавжди причарувала.
Без взаємного єднання
Ця любов для серця мого -
Сіль пекуча в голій рані,
Злая доля для святого -
Тиха смерть без покаяння.
Для одного забагато те.
Що маюь вдвох нести
Двоє де будують хату,
Один мостить лиш хрести.
В молоді роки багато
Дошкуляли ці думки.
Зараз серце стогне, плаче,
Прийняла б у дві руки,
Як народжену дитину
Здатність серця покохати.
В ніч глуху, у світлу днину
Я б не стала сумувати,
З радістю прийняла б
Цей дарунок для душі
У слова його вдягнула б
Та й поклала у вірші.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=349051
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.07.2012
Душа невзлюбила тіло.
Воно їй ввижалося сірим,
Негарним, непоказним.
Душа у мріях літала,
Занедбане тіло страждало,
Аж поки його не стало...
Німа й безтілесна душа
У мороці квилить дарма.
Не варта душа ні гроша,
Як тіла у неї нема...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=348216
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 05.07.2012
Сліпому душею
Очей не відкрить.
Він мне все під себе
І горе чуже
Йому не болить.
В гармонії з світом
Не має потреби,
Він мне все під себе,
Він мне все під себе..
2003 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=348215
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 05.07.2012
Слухняне тіло вранці встало,
На ноги капці натягло.
До кухні ледве дочвалало,
Сірник у руки узяло.
Вогонь за пальцями погнався,
Та джезва враз його спіймала.
Духм*яний запах в ніздрі увірвався -
Солодко-гірко-кисла чорна кава.
Напій ковтками тихо смакувався,
Вливалося тепло й життя у тіло.
Похмурий ранок з днем вінчався.
Як хороше, що кава розбудила.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=345703
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 23.06.2012
Коли настане мить остання
З полегшенням її сприйму.
А сліз та каяття волання
З собою не візьму в пітьму.
Мені не страшно помирати,
По совісті жила та працювала.
І смерть не за гріхи розплата -
Вона усе життя мене чекала.
У сні прийде та приголубить.
Замерзнуть очі та слова.
Востаннє прошепочуть губи:
Душа - вона завджи жива...
26.04.2007 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=345701
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 23.06.2012
Ой на голому камінні
Посадила свій садочок.
Прикладала руки, вміння,
Ледь помітний моріжочок
Голе те каміння вкрив.
Ні деревця ,а ні квітки.
Лиш суцвіття важких брил -
Мовчазні, холодні свідки
Боротьби з святим пророком,
Що насіння розсівав,
Та й промовив ненароком:
-А щоб хто надію мав
Урожаєм величатись -
Знайди землю благодатну!
Нащо з богом сперечатись,
Вклавши працю семикратну
Я на голому камінні
Ці зелені паростини
Захищатиму сумлінно
До останньої хвилини...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=345467
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.06.2012
Червоний - колір жагучості життя,
Зелений - колір втрачених надій.
Чорний зове за собою у небуття,
Рожевий - колір кохання та мрій.
Білий - колір ніжності та чистоти,
Синій - це колір шизофренії.
Фіолетовий - колір духовної висоти,
Блакитний - це колір надії.
Жовтий - колір рішучесті та жаги,
Шкода, що він не для мене.
У сірому хай ходять мої вороги.
Чому ж так люблю зелений...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=345465
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 21.06.2012
Сьогодні прийшло із учора
І в завтра воно піде.
Часу страшна потвора
Життя наше тихо краде.
Що вчора було- не вернеться,
Не знаєм, що завтра чекає...
Комусь,може, доля всміхнеться,
Когось на хресті розпинає....
Ми маємо лише сьогодні...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=344962
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 19.06.2012
Світла половина душі
Шептала: "Пиши вірші"
Чорна половина сичала:
"Невдах і без тебе чимало,
Світом правлять гроші!
Вони - джерело утіхи.
"Вірші твої хороші", -
Світла шептала стиха.
А чорну гризла думка
Розпачливо-єхидна:
" Якщо ти розумна,
То чом ти бідна..."
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=344961
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 19.06.2012
Страшно не вмерти - страшно жити,
Коли не має радості в житті.
Коли не можеш більше ти ходити,
Заїржавіло серце в самоті.
Коли вуста усмішку загубило,
Забуло горло як із нього рветься сміх.
Коли свій хрест нести уже не сила!
О, боже, як багато в світі нас таких...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=344831
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.06.2012
Очі прикрий, уяви на хвилину
Терпким вином заповнену хмарину.
Перші краплі будуть ніжно цілувати,
П*янити, пахощами розум відбирати.
То лише перші краплі.Прийде злива,
Ти захлинешся тремтливо-щаслива.
Всім тілом відчуєш єдина, бажана
І кров заспіває - кохана, кохана...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=344829
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.06.2012