| Сторінки (1/27): | « | 1 | » |
коли відстань між нами зіграє злий жарт
і ти перестанеш писати
холод від розлуки загасить наш жар,
та я продовжу чекати.
і можливо, коли я впаду,
а ти мене не впіймаєш
саме тоді я зрозумію,
що ти більше мене не кохаєш
і коли я загублюсь у тихому відчаї,
але ти не будеш мене шукати
серце підкаже мені,
як себе врятувати.
02.08.2020
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=884799
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.08.2020
Дай мені хвилинку, щоб перевести дух
Я вже зрозуміла, що ти більше не мій друг...
Дай мені хвилинку, щоб зібратися з думками
Це так ніби збирати попіл голими руками.
Дай мені хвилину, бо здається я задихаюсь,
І як мантру повторюю: "Я не зламаюсь!"
Дай мені хвилину, бо секунди мало,
Щоб я зрозуміла, що між нами сталось.
24.07.2020
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=884794
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.08.2020
"... І без тебе моє життя - не моє,
Без тебе я просто існую.
Я б віддала все, що в мене є,
За слова: "Я хочу бути з тобою."
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=688122
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.09.2016
Ти уважно дивишся на нього. Бачиш, як ворушаться його губи. Знаєш, що він щось говорить. Розказує. Мабуть, як пройшов його день. Тренування. Що тренер, неначе, навіжений ганяв його і команду по залу. Він говорить-говорить, а ти не чуєш ні слова. В голові роєм кружляють дикі думки. Ти питаєш себе: коли? Коли ти перетнула цю тонку межу, між дружбою і коханням? Як? Як змогла порушити собою ж встановлене правило: «Не закохуватись в друзів!» Ні-ні! Ні в якому разі! Та як тут можна не закохатись? В його сірі очі. В його мелодійний голос. Його сміх. В те як він говорить. Та навіть не в це! А в те, як він ставиться до тебе. Як обіймає. Дбає про тебе, неначе, ти скарб. Найдорожче, що є в його житті.
«Ти мій найкращий друг» - ось, що він завжди каже. Повторює тобі, неначе, мантру. І тобі деколи хочеться запитати: чому він так часто це повторює? Неначе, хоче когось переконати в цьому… Тебе? А може себе? Чи можливо обох відразу?
Ти підводиш очі і дивишся в його. Неначе шукаючи відповіді: коли? Коли він зрозуміє? Як скоро відчує, що він тобі вже більше, ніж просто друг? А може цього ніколи не станеться? Він ніколи не здогадається про твої почуття. Можливо він не хоче цього знати? Бо йому комфортно з тобою, як з другом?
Так-так. Ти скажеш злісно: «До біса! В нього багато друзів. Одним більше, одним менше…».
Але можливо ті друзі не такі, як ти? Не такі уважні? Не такі справжні і затишні? Можливо він не може спілкуватись з ними, так як з тобою – просто і без всяких напрягів. Без придуманих тем для розмов. Без спільних вподобань. Ви просто розмовляєте про все і ні про що. Ви неначе частинки одного пазла. Ідеально підходите один одному. І він просто боїться що вся ця легкість може кудись зникнути, якщо зробити лише один крок. Якщо стерти цю тонку межу яка називається дружба.
Ти уважно дивишся на нього. Він розказує тобі якісь небилиці. Посміхається. Розмахує руками. Проте ти не знаєш, що саме зараз, в цей момент, коли ти так зосереджена на своїх думках, ти пропускаєш щось важливе. Його серце готове виплигнути з грудей. Він одного твого погляду, такого ніжного і розуміючого. Його пульс зашкалює. І як би хтось поміряв йому тиск, то обов’язково сказав би: «Хлопче – ти на грані інфаркту. Заспокійся!» Та за своїми думками ти зовсім цього не помічаєш. Не помічаєш закоханого погляду, яким він на тебе дивитися. Того як він затинається, бо в твоїй присутності він ледь може говорити, ледь може дихати… Не помічаєш, як він простягає свою руку до твоєї… та в якусь мить зупиняється.
Вони сидять один напроти одного. Вона його уважно слухає, а він щось їй активно розказує. І хтось третій. Зовсім їм не помітний, попиваючи каву, спостерігає за ними. Незнайомець (а можливо незнайомка?) посміхається і думає: «Цікаво… хто з них першим здасться і перетне цю тонку межу?» Від такого азарту хочеться робити ставки. Але шанси тут рівні, адже вони закохані. І тільки справа часу в кого не витримають нерви.
07.04.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=668921
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 28.05.2016
Я ненавиджу, коли мені кажуть, що робити
Ненавиджу той момент, що не можу тебе вільно любити
Всі намагаються вчити-вчити.
Але вони не розуміють, що я без тебе просто не можу жити.
Я вмираю від того, що ти не зі мною
Вмираю, що не можу бути другом. Бути просто - з тобою
Розпач душить мене і я задихаюсь
Ти був єдиний з ким я щиро посміхалась.
І я стою над прірвою в небуття
Хтось скаже: «Отямся! Він зламав тобі життя!»
І я за крок від падіння вниз
Життя це не гра і ти не виграєш приз!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=611705
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.10.2015
Хтось, колись сказав : «Не здавайся! Борись за своє щастя!». Це так просто – говорити. Але що роботи, коли ця боротьба не потрібна? Коли людина за яку ти борешся, робить кроки, але не на зустріч, а навпаки – віддаляється. Що тоді? Боротись? Битись неначе об глуху стіну? Для кого це краще? І яке це тоді щастя?
Що робити, коли готовий віддати життя за когось…? Але для тієї людини ця жертва … зовсім не потрібна. А що якщо їй байдуже до того, на які жертви ти готовий піти? Що тоді?
Що робити, коли намагаєшся втримати стосунки, які майже «зруйновані»? Коли ці стосунки, по суті, важливі тільки для тебе. Що тоді?
Що робити, коли серце розбите на мільйон маленьких шматочків? Коли боїшся когось пускати в ледь ожившу душу? Коли тільки навчився посміхатись, бо тобі весело, а не тому, що так потрібно? Коли слухаєш музику і чуєш музику, а не слова, в яких відображається вся твоя біль. Коли нарешті можеш нормально спати, без кошмарів і нічних сліз в подушку…
Що робити, коли просто хочеться любити? І щоб ці почуття були взаємні… Коли хочеться бути просто Щасливою. Потрібною. Незамінною і Єдиною…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=491459
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 09.04.2014
Залишся зі мною. Хоча б ще на одну мить. Ні. Нічого не кажи. Давай просто побудемо в тиші. Тільки ми двоє. Нехай в цій тиші буде чутно тільки наші серця. Я хочу запам’ятати цей стук. Хочу запам’ятати кожну рису твого обличчя. Посмішку на тонких губах. Блиск в твоїх синіх очах. Просто візьми мене за руку. Я хочу запам’ятати твою ніжність. Твоє тепло.
Залишся зі мною. Не кажи, що тобі треба йти. Я знаю, якщо ти підеш, то більше не повернешся. Я знаю, що це кінець. Я знаю, що сама все зруйнувала.
Залишся зі мною. Я так хочу багато тобі сказати. Я знаю, що через свій характер цього не зробила. Я просто побоялась. А ти не став чекати цих слів. Ти просто вирішив піти.
Залишся зі мною. Я зможу сказати те, що ти так хочеш почути. «Я люблю тебе». Ось бачиш, якщо я змогла їх промовити в думках, тоді зможу сказати вголос….
Залишся зі мною. Це все, що я можу сказати. І я дивлюсь, як ти йдеш… залишаючи мене.
03.2014
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=490150
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 04.04.2014
Я люблю, коли ти посміхаєшся. Так щиро і тепло. Так по-справжньому. Посміхаєшся, коли захоплено щось розказуєш, коли щось згадуєш. Коли просто дивишся на мене.
Я люблю, коли ти слухаєш мене. Тоді ти так уважно дивишся мені в очі. Ловлячи кожне слово, яке я промовляю. І в твоїх очах стільки ніжності.
Я люблю, коли ти просто береш мене за руку. Коли ми йдемо по вулиці. Коли в магазині щось вибираємо і ти хочеш привернути мою увагу. Або коли прости лежимо на м’якому дивані і дивимось якийсь фільм.
Люблю, коли ти починаєш щось розказувати, жестикулюючи руками. Змінюючи інтонацію голосу відповідно до моменту в історії.
Люблю, коли ти підспівуєш майже кожній пісні, яка грає по радіо. І тобі байдуже чи ти в машині - один, чи ти в маршрутці де куча народу здивовано дивляться на тебе. Люблю тебе за те, що і мені стає байдуже до всіх в цей момент, і я підспівую разом з тобою.
Люблю, коли обіймаєш мене. Просто так. Коли я готую, обіймаючи мене зі спини. Коли приходжу втомлена після важкого робочого дня. Коли я просто читаю книгу. Твої обійми завжди такі теплі і заспокоюючі.
Є мільйон причин через які я люблю тебе. Але основна причина: тому що ти любиш мене. Як ніхто і ніколи.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=468020
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 23.12.2013
мій ранок. він прекрасний. щоб там не казали інші. свіжий, літній вітерець розвіває фіранки. ніжні промені пробираються через вікно. запалюючи кімнату. білим, яскравим кольором… вони повільно підкрадаються до нас. впевнено зігріваючи кімнату. намагаючись нас розбудити. але вони спізнились, я вже не сплю. а тихо…, зовсім тихо споглядаю за тобою. ти ще спиш. ти ще в країні снів. так близько і водночас так далеко від мене. рівномірний подих. вдих-видих. вдих-видих. ти так мило сопеш… жмуришся. ледь помітно посміхаєшся. посміхаюсь у відповідь. зовсім легенько проводжу пальцями по твоїй щоці. по губах. тобі сниться щось хороше. я знаю це. колись ти сказав, що біля мене тобі сняться тільки кольорові та щасливі сни… і ці слова – це все, що мені треба. я просто знаю, що ти кажеш правду.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=461160
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 17.11.2013
я не жалію. ні хвилини. про жодне зі своїх рішень. цей переїзд… він був потрібен мені. як повітря. як щось невід’ємне в моєму житті. мені потрібен був цей простір. щоб змиритись. щоб забути… забути тебе.
ти зробив свій вибір. і він був не в мою користь. я ж зробила свій вибір, і мабуть колись пожалію про нього, про те, що так просто відступила. відпустила. зовсім не боролась за тебе. але тоді мені здавалось, що тобі це зовсім не потрібно…
бувають моменти, коли ти просто не знаєш, що робити зі своїм життям. не знаєш, як буде правильно. як буде краще. та настає цей переломний момент, коли в свідомості неначе, щось ламається… неначе якийсь ричажок, який відповідає за впевненість, клацає і приходить усвідомлення…, рішення якого так не вистачало. впевненість, яка була так необхідна. так було в мене… просто…, побачивши тебе з іншою…, з якою ти посміхався. з тою, яка все ж таки примусила твоє серце битись швидше. а моє… примусила зупинитись… на мить, але ця мить… вона була неначе вічність… холодна і болюча вічність.
це не був банальний переїзд в інше місто. ні. це був переїзд в іншу країну. в країну де не було жодних знайомих, друзів, родичів. в країну, яка б не нагадувана мені про тебе. ні мовою. ні знайомими словами, які ти промовляв. ні, навіть, місцевістю. ця нова, для мене, домівка стала прекрасною. необхідною. рятівною… і водночас такою важкою.
ти знаєш…, я бачила тебе. кожного дня. в кожному перехожому. і здавалось, що я схожу з розуму. повільно дурію. кажуть, що якщо ти бачиш обличчя однієї людини в інших, то це є твоє справжнє кохання. спершу це було важко. ледь не щодня бачити твоє обличчя. а далі…, я повільно переконувала себе, що звикну до цього... це стало невід’ємною частиною мого нового життя. і обіцянка, забути тебе, була з легкістю порушена… я не намагалась дізнатись, як ти там. чи досі з нею. я просто намагалась не забути твоє обличчя. посмішку. очі.
на дворі була весна. вона принесла з собою якесь дивне передчуття. від нього хотілось посміхатись. співати. і неначе метелики поселились в моєму серці. відчуття, що скоро відбудуться зміни просто переповнювало. та чомусь я зовсім не могла зрозуміти звідки це все взялось. та і позбуватись його не хотілось.
і ось. зараз. йдучи по вулиці. маневруючи серед потоку людей. я – посміхаюсь. сонце яскраво світить і зігріває своїм теплом. і це дивне передчуття…, воно неначе радар – зашкалює. в наушниках грає улюблена пісня і хочеться їй підспівувати.
а далі… все відбувається неначе в сповільненій зйомці. люди, які йшли переді мною розступаються. і я бачу тебе. знову це видіння. і відчуття, що воно, як ніколи, неначе реальне, примушує зупинитись. а серце пропускає удар, а далі починає битись зі швидкістю формули один.
я дивлюсь на тебе. такого розгубленого. такого рідного. і вже немає посмішки на моєму обличчі, адже від усвідомлення, що це просто марево хочеться плакати. як я себе обманювала… я не забуду. і ніколи не звикну, до того, що тебе немає поруч…
повільно закриваю очі. знаю,що коли відкрию, то тебе тут не буде,залишиться тільки пустота. як і в моєму серці.
музика в наушниках підходить до свого завершення. і я зважуюсь відкрити очі. повільно. неначе від цього щось зміниться. неначе відкривши їх ти залишишся на місці.
відкриваю очі і завмираю. дивлюсь в такі знайомі сині очі. на щиру посмішку. ти зовсім не змінився. не можу повірити в те, що бачу тебе. знову закриваю очі і різко відкриваю. так, що в очах темніє на мить. хочу переконатись, що це не видіння.
ти стоїш на місці. не рухаючись. дивишся на мене. посміхаєшся. а в очах блиск. втомлений. я бачу втому в твоєму погляді. неначе ти декілька днів в дорозі.
а далі… я просто зриваюсь з місця і біжу до тебе. в твої обійми. і байдуже якщо сюди приїхав не заради мене. байдуже, що десь там, хтось тебе чекає. мені байдуже. на ці пару хвилин я буду егоїсткою. адже зараз ти тут. зі мною. вдихаю твій запах. такий знайомий. я відчуваю, як ти обіймаєш мене у відповідь. сильно. неначе боїшся відпустити. боїшся, що я зникну? я не зникну. і ти теж. я знаю це.
це красиве закінчення… а можливо зовсім не закінчення нашої історії… це просто красивий початок нової, захоплюючої і незабутньої історії. історії в якій ми обов’язково разом. історії…. в якій ми щасливі.
24.09.2013
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=450932
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 25.09.2013
Куди ти йдеш? Візьми мене з собою. Це ж так просто… Просто скажи: «давай втечемо звідси. на край світу. туди де сідає сонце. туди де закінчується горизонт. туди де тільки теплі вітри. де вода небесного відтінку. туди де здійснюються мрії…». І я погоджусь. Бо з тобою, край світу – це тільки початок. З тобою кожен день - казка. Неначе сон наяву. Це так просто: бути з тобою… Мріяти… Ділити одне щастя на двох.. Це ж так просто – любити тебе.
2013
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=444470
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 21.08.2013
кажуть, якщо побачиш падаючу зірку потрібно загадати бажання… і воно обов’язково здійсниться. закриваю очі і лиш єдине бажання на даний час крутиться в голові. я загадую його. з посмішкою на устах. з сумом в душі. адже я знаю, що це бажання ніколи не здійсниться…
сиджу в цю літню ніч на галявині і дивлюсь в небо: на зорі, на місяць – схожий на круглий м’ячик. в повітрі пахне квітами. літню ніч наповнюють музика і голос улюбленої групи. хочеться мріяти. хочеться бути тут не одній. «Хочу, щоб ти був поруч. щоб розказав мені про сузір’я, які зараз на небі. про планети, які ховаються так далеко і блимають нам своїм світлом. хочу слухати тебе. бачити. відчувати. чути твій сміх. голос. доторкнутись до тебе. провести рукою по обличчі. пальцем пройтись по твоїх красивих губах. хочу побачити в твоїх очах блиск. ніжність. любов… хочу «вкрасти» з твої губ поцілунок, як в Ромео у Джульєтти». хочу щоб це бажання здійснилось.
це бажання - мій маленький злочин. злочин, який ця ніч забере з собою. злочин, який повториться наступної ночі. мої спільники - це зорі, які нікому не розкажуть, про що я їх прошу. моє виправдання – це любов, яка немає меж і яка примушує хоч на мить, але зійти з розуму. ти примушуєш мене сходити з розуму.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=434186
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 29.06.2013
А в вас колись бувало таке, що вистачає одного погляду на людину і в середині піднімається буря з неприязні і ненависті? Що хочеться просто стукнути чимось по голові об’єкт антипатії? І неможливо стриматись, щоб якось єхидно не дістати словами? В мене буває. Буває кожен день. Не знаю з чого все почалось. та скільки себе пам’ятаю, ми завжди сваримось. з причиною і без. на перерві. на уроці. навіть в кабінеті директора, який з цікавістю спостерігає за нашими перепалками і тільки мовчки посміхається.
ні. в мене не важкий характер. я знаходжу спільну мову зі всіма… ну, майже зі всіма. з одним об’єктом не можу знайти. ми не можемо нормально перебувати в одному приміщені, через це багато уроків було зірвано, а в їдальні навіть відбулась битва їдою. це була жорстока битва, в рух йшло все: макарони, котлети, все це було присипано вафельками «Артек» і залито теплим чаєм…. Мда, знатний день був. а зимою стільки було батлів сніжками, що це для нас вже було традицією. я знаю, що як дівчина – не маю так поводитись, але цей хлопець…., хоча ні, цей Ідіот і це ще слабо сказано, виводить мене. виводить на новий рівень агресії, перемішаної з азартом. і як би його не було, моє життя було б нудним і не цікавим, а так…, хоч якась розрада у вигляді смуглого брюнета з голубими очима і красивою посмішкою. важко це признавати, але в нього вона реально гарна. і тільки за те, що вона подобається мені, хочеться на хамити йому.
- о, Рижа, що ж ти повзеш, як черепаха, зараз урок почнеться. – знайомий голос з нотками єхидності і такий же знайомий сміх.
- а тобі, тупий скейтер, не всеодно? – відповідаю йому в тон. – хто сказав, що я на урок йду?
він перегороджує мені дорогу і мило посміхається:
- тебе не буде на уроці? – і театрально складає руки на грудях, так і хочеться врізати йому. – як я це маю пережити? вважай, день прожитий даремно.
- в тебе кожен день прожитий даремно.
- я б так не сказав. – він підходить близько і прямо в вухо шепоче.
- чуєш, Олег, не стій так близько біля мене і не дихай в вухо так голосно, ато ще побачить твоя дівчина це і почнеться в мене ще одна війна. – мило посміхаючись промовляю.
- невже ти боїшся Елі? – так же мило посміхається він, але все ж таки відступає на крок назад.
- пФ, повір, там нема кого боятись.
- я б на твоєму місці не був таким впевненим в цьому.
- короче, вали на урок. – тільки і відповідаю, і залишаю його одного.
в нас з ним однаково починається кожен день. от з таких привітань. та сьогодні чогось не хочеться сваритись. він досі мене дратує, але нема бажання спорити з ним… в голові зараз інші проблеми. маму переводять на роботу в інше, більше місто, на кращу посаду, то ж треба збирати речі і переїжджати. а так не хочеться. я люблю це місто. маленьке, приємне, таке домашнє… і стільки людей, яких не хотілось би покидати.
о, Боже, нарешті такий бажаний спокій і тиша. фух, аж голова розболілась. він, як згадує про свою дівчину, чогось хочеться піти і проблюватись. тоншить мене від неї. манірна дівчина з манією величі. принцеска, як я люблю її називати. завжди оточена подругами, голосно сміється, нагадуючи бігову лошадку. от чого я не розумію так це: чого він з нею зустрічається? і що він в ній знайшов?... Ви не думайте, я не переживаю за нього, боронь Боже… просто це в який раз доказує, що в цього скейтера відсутній мозок і він явно думає іншим…. місцем.
не помітно пробираюсь на кришу школи. школа має чотири поверхи, то ж можете собі уявити, який відкривається вид на місто, яке зараз в самому розпалі весни. ще пару місяців і я закінчую 10 клас, а далі 11 і все… університет – серйозний крок в доросле і самостійне життя…, і від цього в серці поселяється, якась тривога. та для того щоб переживати є ще цілий рік, то ж зараз можна просто поніжитись під весняним сонцем.
мимоволі посміхаюсь і прилягаю на кофтину, яку принесла з собою, все таки ранки ще холодні. за своїми думками я навіть не почула, як двері рипнули і на даху я вже була не одна.
- то, от де ти ховаєшся, Рижа.
- Оле-ег. – вимучено промовляю я. – ти колись даш мені спокій?
- хм, ніколи. – посміхаючись промовляє він і присідає біля мене. – і звідки ці думки про те, щоб я дав тобі спокій? невже хочеш оголосити перемир’я?
- тобі, що знову скейт на голову звалився, коли ти катався?? яке перемир’я? я «воюю» до останнього. – посміхаючись відповідаю. – шкода тільки, що скоро ця «війна» закінчиться. – не знаю чому, але ці останні слова я промовляю з сумом. мабуть коли я переїду, буду сумувати за цим хлопцем. ну, маю на увазі, за нашими вічними сварками.
- чого це закінчиться? ми ще маємо цілий рік попереду. – мрійливо промовив хлопець.
я лиш посміхнулась, але вирішила промовчати. йому явно всеодно чи я буду тут, чи мене тут не буде. ми не найкращі друзі і сумувати за мною він не буде. чи може…
- мене не буде тут на другий рік. – тихо промовляю і непрохані сльози виступають на очі. я ніколи не плакала. ніколи. але зараз хочеться розридатись. і чого саме тоді, коли він тут?
- в смислі «не буде»? – тихо запитує він. повертаю голову і на секунду в його погляді помічаю спантеличення. цей ідіот більше не посміхається, а дивиться на мене з самим серйозним виразом обличчя.
а мені так хочеться сміятись. істеричним сміхом. що я в принципі і роблю, але разом зі сміхом по моїх щоках котяться сльози.
- от так, не буде. я переїжджаю. – продовжую сміятись. – не думала, що наше протистояння закінчиться так банально.
- коли? – все що він може запитати, а мені на мить здається, що це його хвилює і для нього це важливо.
- а ти, що прийдеш проводжати? боїшся, що можу не поїхати? – витираючи сльози і сумно посміхаючись продовжую. – не переживай я точно поїду.
а далі, він мовчки хапає мене за руку і притягує до себе закріпляючи в міцних обіймах.
- дура, боюсь, що ти поїдеш. – шепоче він і своїм подихом лоскоче шкіру.
і від цього так приємно і в якусь мить сльози, які неначе хвилину назад вже перестали текти, новою порцією котяться по щоках. і вже зовсім не смішно. і немає злості. просто біль. і чогось з ним ця біль така явна. не хочеться нікуди їхати. не хочеться покидати цього Ідіота. чогось саме зараз я розумію, що я готова сваритись з ним завжди, вислуховувати його вічні «Рижа», готова на все тільки б бачити його. чути голос і сміх.
а він обіймає мене так сильно, неначе боїться, що я можу зникнути в цю мить. і я відчуваю, як на шкіру шиї щось капає, неначе капельки дощу. і чомусь я впевнена, що це не дощ. і сама обіймаю його, як можна сильніше.
ми стоїмо на цій криші. в цій тиші. і чую тільки, як б’ються наші серця. один ритм. невже таке буває?
- не їдь. – все, що може він сказати. тихо. хрипло.
- ми будемо «воювати» Вконтакті. на стіні будемо писати всякі дурниці… - ледь посміхаючись промовляю я. а що ще я йому можу сказати? від мене нічого не залежить.
- мені, похер на ці війни! – зривається він на крик. – просто не їдь. – продовжує тихо. перебирає моє волосся. і від цього хочеться, щоб ця мить тривала вічно.
ніколи не могла подумати, що таке може бути. від ненависті до кохання, всього лиш один переїзд. а чи кохання це? і чи взагалі була ця ненависть?...
я ніколи не задумувалась чому ми не дружимо. чому постійно сваримось. чому не можемо нормально спілкуватись. ми могли б вже давно бути хорошими друзями, а може просто знайомими. або навіть коханими один для одного…? та ми бездумно прогаяли цей час за всіма поганими висловлюваннями і вічними сварками.
та зараз це все таке пусте. ми обнімаємось, неначе приречені. чіпляємось один за одного ніби ми остання надія для кожного з нас. і зараз не важливо, що десь там його чекає дівчина, а мене скорий переїзд. і вже зовсім немає значення та бездумна «війна», яка триває між нами. з чого вона почалась?... можливо з того моменту, коли він потягнув мене за косичку? чи коли я в нього забрала фломастери?... це все такі дурниці… особливо в цей момент, коли я розумію, що якщо і поїду звідси, то тут дещо моє все таки залишиться… частинка мого серця. вона залишиться з ним. і мабуть нікому б іншому я не довірила її...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=431496
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 14.06.2013
Хочу, щоб ти був поруч. І назавжди
Без жодних: «Я не можу», «Мені треба йти»
Хочу знати, що я для тебе важлива
І мені достатньо твоїх: «Ти - красива».
Хочу, щоб нарешті, ця відстань скоротилась
Щоб, нарешті, головна моя мрія здійснилась
І не потрібно було спішити нікуди
Хочу, бути там де й ти. Завжди!
Я знаю, що це таке просте і наївне бажання
Та на даний час воно найбільш жадане
То ж я просто закрию очі і попрошу
«Будь поруч» - це все чого я зараз хочу!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=387979
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.12.2012
Знаєш, буває так,
Що сон, неначе наяву
І здається, що це знак
Та почуваюсь, неначе в брєду
Хочеться відкрити очі
І знати – ти поруч
Та знову такі холодні ночі
Все, як завжди
І від цього робиться страшно
Мілка дрож біжить по руках
І дихати знову важко
Я забуваюся у снах
2012р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=385615
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.12.2012
Я забуду про тебе. Спалю всі листи, які колись писала тобі. Видалю тебе з свого життя. Ти не зможеш більше мене зламати. Я стану сильнішою. Зараз я плачу в останній раз. Готуйся до того, що будеш бачити тільки мою посмішку. Готуйся до того, що ти програв.
***
Я видалю всі фотографії. На яких: Ти. Ми. Я, щаслива від любові до тебе. Я розіб’ю фотоапарат. І уламки просто викину, не оглядаючись. Я знищу все, що мені нагадує про тебе. Ти показав, яка насправді твоя любов. І це важко назвати любов’ю. Я виживу. Я воїн. А ти всього лиш переможений мною ворог.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=382931
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 06.12.2012
Відкриваю очі. Темнота
Яка різниця. Всеодно сама
Немає сліз. В середині лиш пустота
Розбите серце. Я давно вже "нежива".
***
"Ти знаєш...". Шепочу в темноту.
І гул в вухах. Неначе я кричу.
"Ти знаєш, ти для мене все".
У відповідь лиш тишина. Чи чуєш ти мене?
2012р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=369118
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.10.2012
Бурхливий вир мого життя
Закручує мене все далі й далі.
І я пливу у небуття
Своєї вірної печалі!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=366115
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.09.2012
Закохана? Я закохана? Та ніколи в житті! Чи все-таки я закохана? Аааа, я заплуталась. І що ж мені роботи? От дивлюсь на об'єкт, від якого моє серце дивно-швидко б'ється, і не можу відвести погляд. А зовсім недавно мені здавалось, що я ненавиджу його. Ну, можливо не ненавиджу, а просто недолюблюю. Та яка тепер різниця, що я там відчувала. Тай немає значення, що я відчуваю зараз. Він точно не відчуває того ж. Я для нього пусте місце. Ніхто. Просто дівчина, яка допомагає, підтягує по якомусь предмету. І навіть якщо я помічала в його погляді ніжність в мою адресу…., це все моя бурна фантазія. Вона любить пожартувати наді мною.
Дивлюсь зараз на нього і на дівчину, яка ніжно пригортається до нього, і сльози самі виступають на очі. Тільки б не заплакати. Ловлю його погляд, а в ньому стільки розгубленості і болі. Цікаво від чого? Та мабуть мені не судилось цього знати, адже ми більше не спілкуємось. Наше бажання поговорити відверто зіграло з нами поганий жарт. Ми поговорили. «Ти ненавидиш мене, так само, як і я тебе. То ж, думаю, нам не варто більше спілкуватись». Ось що я почула в той момент, коли готова була сказати, що закохалась. Наївна. Дурненька.
А все почалось в один понеділок. Та я зараз все розкажу. Напевне розпочну я з початку.
25.07.2012р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=363004
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 08.09.2012
Ти не знаєш, як це любити
Ти знаєш, як легко піти
Ти зміг мене розлюбити
Я зможу від болю втекти
2004р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=359649
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.08.2012
Ти йдеш в Нікуди
Дружачи з Ніким
Ти втрачаєш друзів
Притворяючись німим
Ти ховаєшся від всіх
Прикриваючись ділами
Та не чув ніхто твій сміх
За веселими очима
Дружеш з болем,
Любиш самоту
Сієш полем,
Їм відданість свою
Ти тікаєш з відчаю
Ти боїшся зради
Та є люди з чистим серцем,
Які не тримають на тебе образу
Ти не знаєш, що є люди,
Яким можна довіряти
Їх ім"я - це друзі
І пора це знати!
9.01.2008р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=359636
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.08.2012
«Ти хочеш знати чому я пішов? Чому покинув тебе одну? Порівнюєш мене з янголом? Хоча, я сам винен, що ти так думаєш. Кажеш, що чимось наша історія нагадує фільм «Солодкий листопад»? Як би це не було смішно, але наша історія повністю схожа з цією драмою. Ніколи не любив плаксивих фільмів, але цей… Він так мені нагадував про нас і чим все закінчиться, я просто ненавидів його. Одна єдина відмінність, ми були більше, ніж місяць разом і ти була єдиною, з ким я хотів бути. Та прийшов час, коли ти стала сильною і готова була жити, а я став слабким, готовим покинути цей світ. Я ніколи не хотів, щоб ти бачила мене таким, яким я був в останні дні свого життя: слабким, втомленим, вмираючим. Я б не зміг витримати цього.
Щоб ти там не казала, але це ти примусила мене боротись до останнього. В якийсь момент я був готовий здатись, але ти…, твоє небажання жити, зводило мене з розуму. Молода, красива, з прекрасним майбутнім і так швидко здалась. Я не міг цього допустити. Не міг, адже мені такого шансу ніхто не дав.
Я побачив тебе в тому парку в той самий день, коли лікарі мені винесли вирок. Хвороба повернулась і прогресувала набагато швидше, ніж минулого разу. Ти запитаєш, як я міг так захворіти? Сам не знаю, мабуть це мені кара за щось. Але зараз не про це. Я побачив тебе. Ти сиділа одна, на лавочці. Твої очі були заплющені. Ти слухала музику. Я підійшов ближче, ти в цей момент розплющила свої очі і я завмер. Такі великі. Красиві. Та колір…, вони були дивного кольору і зовсім тобі не пасували. В цей момент я помітив в твоїх очах сльози. Моє серце ніби пробило током. Захотілось просто підійти і обійняти тебе. В них я помітив не тільки сльози, а й смуток, самотність, розчарування. В той самий момент я пообіцяв собі, що зроблю все, щоб твої очі знову блистіли, але не від сліз і смутку, а від радості.
Я почав втілювати свій план в життя. Ти спочатку не піддавалась, опиралась зі всіх сил, але ж я сильніший, моє бажання врятувати тебе було сильнішим. І в якийсь момент ти здалась. Ти стала зовсім іншою: веселою, радісною, ніжною. Ніжність. Так. Вона була в кожному твоєму русі. В твоєму погляді і голосі. Ти була, неначе, кошеня, хотіла ласки і любові. В якийсь момент мені здавалось, що ще трохи і ти почнеш муркотіти.
Твої очі засіяли і колишній, незрозумілий мені, колір змінився на яскравий, зелений. Здавалось ніби весна танцює в твоїх очах зеленим листям. Саме тоді, мені неймовірно сильно захотілось жити, щоб бачити твої очі такі красиві, щоб чути твій щирий сміх, відчувати твою ніжність. І саме в цей час, доля вирішила що все має бути по іншому.
Я завжди повторював тобі: «Мрій і життя твоє буде сповнене сенсу». Не знаю чому, але саме так я думав, але тоді…, саме тоді мені це здавалось єдиноправельним. Я так хотів, щоб всі твої мрії здійснились. Вони ж здійснились? Я знаю, що ти зробила все можливе для цього, адже ти сильна.
Коли я пішов, мені здавалось, що я зможу все забути і зі всім змиритись. Та все було не так. Я неначе задихався. І нестримно боліло там де було моє серце. І навіть біль від хвороби, та фізична біль, яка пронизувала моє тіло, не була такою сильною, як та душевна біль, яку я відчував кожного дня. Згадка про тебе примушувала мене боротись.
Та були такі моменти, коли хотілось втекти. Втекти до тебе. Благати пробачити, що пішов нічого не пояснивши. Здатись, більше не боротись, а просто бути з тобою поруч стільки часу, скільки б мені не залишилось. Та я не міг. І в один з таких днів, коли хотілось дертись на стінку, я пообіцяв собі, що я буду жити, я подолаю цю хворобу…. Заради тебе. Для тебе. Щоб знову побачити тебе. Твої очі. Твою посмішку. Відчути твій запах. Ти пахла квітами. Серед лікарняних запахів, час-від-часу я ловив твій аромат, тоді мені здавалось, що я схожу з розуму. Але це придавало ще більше сил. А твої листи…. Якимсь дивом вони потрапляли до мене. Не знаю кому дякувати. Хоча, ні. Я знаю. І дякую кожного дня.
Я не буду більше нічого писати…, адже те, як я боровся, я розповім тобі сам.
Просто обернись.»
Я бачив, як ти читаєш мій лист, сидячи на ті й же лавочці, в тому ж парку. В якусь мить ти відірвала погляд від папірця і швидко піднялась на ноги. Ти дочитала до кінця. Я бачив, як ти метушливо почала оглядатись довкола шукаючи мене. Я посміхнувся.
І коли ти знайшла мене, наші погляди, наші очі зустрілись. Швидко зірвавшись з місця ти побігла до мене. І схопивши тебе в свої обійми я пообіцяв, що більше не відпущу. І я зроблю все для того, щоб виконати свою обіцянку. Адже моє бажання сильне.
03.08.2012р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=355417
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 05.08.2012
З чого все почалось? Навіть не знаю. Мабуть все почалось в той момент, коли бажання жити назавжди покинуло мене. Воно зробило моє серце кам’яним. Воно зробило мою душу пустою. Саме в цей момент в моєму житті, такому нещасному житті, з’явився Ти. Ти з’явився, неначе, відчув, що потрібен саме мені. Ти був, неначе, сонце, в моєму темному житті. Такий же світлий і радісний. Ти випромінював тепло. В якийсь момент я боролась. Боролась проти Тебе, проти цілого світу. Боролась не за життя, проти нього.
Ти знаєш, коли протягом всього твого свідомого життя, в тебе нічого не виходить, мрії не збуваються, а навпаки, розбиваються, неначе, скло, підтримки немає, є лише жорстка критика, і люди жорстокі, неначе дикі тварини, відчуваєш себе загнаною в клітку з тиграми…. Саме в той момент жага до життя зникає, з’являється неймовірне бажання зникнути. Втекти від цієї несправедливості.
Пам’ятаю, Ти назвав це слабкістю. Ти назвав мене слабкою. Та саме тоді Ти пообіцяв, що допоможеш мені. Зробиш мене сильнішою. Навчиш сміятись. Так. До зустрічі з Тобою я не вміла сміятись. Сміятись по-справжньому, без фальші. До зустрічі з Тобою я не знала, наскільки сильно можна любити. Любити життя. Любити світ. Любити Тебе.
Ти навчив мене не боятись. Навчив довіряти. Мріяти. В мене знову з’явились мрії. Маленькі, проте вони були і вони означали, що я жива.
Я завжди запитувала Тебе, навіщо Ти зі мною ? Навіщо допомагаєш? Ти лиш усміхався і казав, що Ти мій Янгол-Охоронець і Твоя основна справа охороняти мене. І я вірила Тобі. Як можна не повірити в Твій ніжний голос і щирі очі, які і без слів говорили, що так воно і є.
Закриваю очі. І я бачу Тебе. Тебе в нашу першу зустріч. Це була весна, та на вулиці було досить холодно. Я сиділа одна на лавочці в парку. Люди проходили повз мене, та я їх не помічала. Я була в своєму світі. Маленькому і такому самотньому, він був оточений лише музикою, яка лунала в навушниках з мого плеєра. В той час лише музика була моїм другом. Моїм єдиним і вірним другом. Ти підійшов до мене. Ти знаєш, я досі не знаю, чому саме до мене, та й запитати нема в кого. Адже Ти пішов, так само раптово, як і прийшов. Куди Ти пішов? Мабуть мені не судилось цього знати. Але я продовжую розмовляти з Тобою. В думках. В снах. Навіть в голос, я розповідаю все вітру, в мене таке відчуття, що він принесе Тобі всі мої слова. Ти зробив мене мрійницею. Примусив повірити в чудеса. Так. Кожен день став для мене чудом. Ти навчив мене, що не варто відкладати на завтра те, що можна зробити сьогодні. Кожен день потрібно проживати з користю. Неначе це останній день мого життя.
Ти був зі мною доки в моїх очах, не з’явився вогник життя. Ти тоді ще сміявся, казав, що не бачив ніколи таких зелених очей. Завжди говорив, що вони прекрасні. Сум і біль їм не пасує. Проте їм личить блиск радості. Куди ти зник? Ти пішов. Пішов не почувши: «Дякую». Не дізнавшись, що я люблю тебе. А можливо я набридла тобі? Ні. Я не вірю в це. Поганим думкам не місце в моєму житті. Ти завжди казав, що погані думки тільки притягують негатив в наше життя. Та я так хочу знати де ти? Чи все з тобою добре?
Ця, вся, наша історія нагадує фільм «Солодкий листопад». Я – герой Кіану Рівза, а Ти – Шерліз Терон. Та я знаю чим там історія закінчилась. Я не хочу в це вірити. Відганяю будь-які погані думки, а вони неначе навіжені продовжують линути до мене. Що мені робити? Підкажи! Ти казав, здійснювати свої мрії. А якщо вони вже всі здійснились? Знаходити нові мрії? Та жити одними мріями неможливо, ти цього не знав? Мені потрібне щось справжнє. А, можливо, це справжнє - Ти? Можливо мені потрібно поставити за мету знайти Тебе? А потім що? Я заплуталась. Мені потрібен Ти. Тільки заради Тебе я продовжую жити. Жити і вірити в те, що колись ми зустрінемось. А поки, я пишу ці листи. Листи в яких розповідаю про своє життя. І в кожному прошу, щоб Ти повернувся. Мабуть на пошті працівникам, набридли мої листи «без адреси одержувача». Та я продовжую їх надсилати з надією, що колись Ти все-таки отримаєш хоча б один. Отримаєш і прийдеш в той парк, в якому ми колись познайомились. Я чекаю Тебе. Завжди буду чекати.
23.07.2012р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=352510
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 23.07.2012
І боляче, і страшно…….. так хочеться плакати…….. та заставляєш себе стримувати ці сльози. Боїшся піддатись їм, бо знаєш якщо вийде хоча б одна, тоді все…… кінець всім зусиллям…… тоді ніщо не зможе їх зупинити.
Хочеться щоб ти був поруч…… обняв мене, витер мої сльози….. сказав, що все буде добре……., що….. це всього-на-всього поганий сон, який вже пройшов, бо я прокинулась…….
Ти знаєш, мені часто сниться, що я біжу…….. можливо до тебе……., а може я тікаю?......тікаю від реальності, від справжнього світу….в якому ти не зі мною, в якому ти не хочеш мене знати, в якому тобі байдуже до моїх сліз і страхів…….в якому ти на мене навіть не дивишся, а якщо і поглянеш, то відразу відводиш погляд….
Не хочу прокидатись……мені снишся ти….. такий ніжний.., як ніколи, ти мене пригортаєш до себе і я знаю, що ми завжди будемо разом………
Ти робиш мене сильною……. Твоя байдужість робить мене сильною, але такою…. самотньою………ця пустота, що в середині, деколи болить, але музика глушить цей біль……… деколи виникає таке відчуття, що коли настає тишина я не чую свого серця, ніби його там і нема……., ніколи і не було………
Ти десь там……там далеко і навіть не думаєш про мене…… в тебе інші думки, про інших людей, а про мене?…… це зайві думки для тебе…
Якби я вміла малювати, я б намалювала тобі сонце, яке б зігрівало тебе взимку, я б намалювала тобі Ангела, який охороняв би тебе від всього поганого…, я б намалювала тобі щастя…… я б придумала, як воно має виглядати…… воно б, напевне, було схоже на тебе.......
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=340909
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 30.05.2012
Вона стояла одна, серед пустої вулиці. Серед брехні, ненависті, недовіри, що заполоняло все навколо неї. Все це вбивало щось добре в її серці. Брехня від друзів, ненависть від…. друзів, недовіра, як не смішно, від друзів.
Сльози душили її, та вона не хотіла їм піддаватися, вона хотіла бути сильною, намагалась бути сильною, та не могла.
Як вони, її друзі, так могли з нею чинити? Як вони могли? Це мучило її, ніхто не міг відповісти на її питання. Друзі яким вона довіряла, яких любила і поважала, зрадили її, знищили всі добрі почуття до них, залишилася лише відраза.
Вона стояла незважаючи на дощ, який тихо падав, він намагався не шуміти, не привертати зайвої уваги, неначе, хотів заспокоїти. Навіщо?
Крок за кроком. Вона йшла, не розуміючи для чого, куди? Просто йшла. Вона хотіла втекти. Все навколо неначе зникло і залишилась тільки пустота. Отямилась лише на пустій зупинці. Такій ж самотній як і вона, проте щось все-таки привернуло її увагу.
Очі…..
Такі ж сумні, сповнені болю і відчаю.
Ще одна страждаюча і самотня душа. Яка просто ховалась в цій темноті на пустій зупинці.
Вона сіла біля нього, мовчки, без слів дивилась на дощ. Все що її хвилювало потрохи зникало, біля нього вона відчувала спокій, затишок і захист. Їй захотілось обняти його, просто так, без зайвих питань. Пожаліти, втішити, просто бути поруч.
Він, як і вона, був зраджений, зраджений близькою людиною, ближчою за друзів, яка просто розбила його серце, не пожалівши душу.
Вони були дуже схожі та водночас такі різні. Ділити один біль на двох набагато легше. Вони були потрібні одне одному.
Вона відчула на собі погляд, повернувши голову до нього, вони зустрілись поглядом і неначе весь світ завмер в очікуванні чогось надзвичайного.
Погляд сповнений болю, очі наповнені слізьми, все що вона бачила в цей момент. Вони ніби просили про допомогу. Вона не змогла стримати сліз і маленька капелька скотилась по щоці.
Скільки часу минуло вони не знали, від тоді як просто сиділи і дивились на дощ.
Раптом він піднявся. Невже він йде, ось так просто, нічого не сказавши? і щось в середині почало душити її. Та в якусь мить вона, піднявши очі, побачила його руку, в якій він тримав якийсь листочок. Вона взяла його без вагань, не задумуючись про те, що це. Він пішов, а з ним спокій, який вона відчула просто сидячи поруч.
Коли він зник у вечірній пітьмі вона наважилась подивитися на папірець, який міцно тримала в руці ніби боялась що легкий вітерець зможе вирвати його з її рук, він ніби світився в темноті. Був її променем надії в темні часи. Розгорнувши його побачила номер телефону, а під ним неначе благання : "Напиши".
З того часу почалась неначе казка. День починався з простого і водночас такого бажаного: «Привіт» і закінчувався болісним: «Добраніч».
Люди, які зовсім не були знайомі, спілкувалися наче добрі друзі, які вже дружать «сто років».
Їм не потрібно було теми для розмов, все виходило так спонтанно і не виважено, що вони забували про все на світі.
Дні минали швидко і без сумних думок, без спогадів, які могли зробити їм боляче, без людей, які розчарували їх. Вони прокидались з думкою один про одного.
Зустрічаючись випадково на вулиці, на дискотеці просто усміхались один одному. Вдвох, їм здавалось, вони зможуть змінити все на краще. Вдвох вони зможуть протистояти цілому світові. Доповнення одне одного, вони утворювали щось найсильніше у цьому світі, щось таке, чого не розуміли навіть вони.
Та таке щастя не могло тривати вічно. За ним прийшла болісна, майбутня розлука, яку вони не змогли б пережити.
Батьки, яких вона безмежно любила, вирішили переїхати в інше місто, назавжди.
Вона плакала, просила їх не робити цього та вони не хотіли, не могли її зрозуміти.
Перед від’їздом вона написала йому, що їде і їде назавжди! Щось зламалось в ньому від цих слів, він не міг спати, не міг їсти, всі думки були про одне: «А як же я??». Йому здавалось, що між ними просто дружба, тоді чому йому було так боляче її відпускати, ніби він відриває частинку себе.
Вона написала йому коли їде, попросила не приходити її проводжати, але надія все-таки жила в її серці, вона надіялась, що він не послухає її і прийде.
На дворі падав дощ. Вона стояла і дивилася на проїжджаючі машини, автобуси надіючись побачити його обличчя, його ніжний і водночас сумний погляд. Та його не було. Відчай переповняв її.
Він дивився крізь вікно і намагався зрозуміти, що з ним відбувається. В одну мить він згадав її очі, усмішку і йому стало ясно. Все було так очевидно, він просто не хотів цього визнавати, щоб його серце знову не страждало.
Любов. Просте і водночас таке сильне слово і почуття.
Він збирався находу і лише одна думка крутилася в нього в голові: «Тільки б не спізнитись!!».
Він приїхав на зупинку. Безліч людей, де ж та, яка йому так потрібна, та, яка є частинкою його. Де вона?
Вмить розбились всі надії. Сльози виступили на очі. Він стояв під дощем і усвідомлював, що втратив кохання.
«Привіт», таке просте і водночас таке бажане, він почув позаду себе.
Страх. Ось, що переповняло його в цей момент. Страх обернутися і не побачити її, страх знову залишитися одному. Та він наважився. І побачив перед собою ту, яка була йому так потрібна. «Привіт» все, що зміг він відповісти.
Вони цілувались під дощем не зважаючи на інших, все навколо зникло, залишились тільки вони.
А дощ просто падав, він ніби хотів заховати їх, хоча б на мить, від всіх проблем і незгод світу.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=340634
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 29.05.2012
Не бійтесь любити,
А бійтесь втрачати,
Бо в любові можна жити
В пустоті лиш існувати
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=340182
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 27.05.2012
Хочеш я розповім тобі історію? Історію свого життя. Короткого життя. Та такого вистражданого. Я розповім про неї. Про її красиві очі. Про посмішку, від якої ставало так тепло, навіть в найбільші морози. Про її ніжність. Про те, як вона мене любила. Любила такого, яким я був. Не зважаючи на минуле. Незважаючи на мої помилки.
Розповім про те, як я її зрадив. Зламав. Розбив її серце. Я не пишаюсь цим. Але я розповім, тому що мені боляче, від того, що її очі були сповнені сліз і розчарування. Я відштовхнув її. Не дозволив любити себе. Любити так, як я любив її. Ця любов переповнювала мене. Хоч я і не позволяв собі в неї вірити.
Я завжди любив малювати. Пейзажі. Портрети. Олівцем. Аквареллю. Я мріяв. Вірив в кохання. Серце завжди було відкритим. Доки я не закохався. Я був наївний. Не помічав, що мої почуття не були взаємними. Залишився один.
Дні. Місяці. Роки. Все біжить, як вода. Швидко. Та серце болить. Не можу забути. Мщусь.
Осінь. Скоро вже кінець. Я закінчую навчання. Ще якийсь рік. Я художник.
Кожен день проходить, як в тумані. Алкоголь. Наркотики. Не можу зупинитись. Це все заглушає біль. Моє серце болить. Та в моменти забуття, менше.
Сам розбиваю серця. Це здається веселою справою.
Бачу її. В ній немає нічого особливого. Та все ж, щось привернуло мою увагу. Очі. Її великі, живі, сповнені довіри очі. Неначе магнітом тягне до неї. В серці дивно поколює. Не зважаю на це.
Ми знайомі. Вона ніжна. Така мила. Мені хочеться її обнімати. Не відпускати. Знову серце щемить. Я не можу любити. Тоді що це?
Вона завжди посміхається. Мріє про майбутнє. Дратує мене. Її довге, золотисте волосся неначе промені сонця. Хочеться до них доторкнутись. Зігрітись.
Я роблю їй боляче. Ображаю. Примушую страждати. Нехотячи. Це все мій поганий характер. Вона більше не та. В очах більше нема радості, та все ж залишається вірність і любов.
Добити їх. Треба знищити все. Залишити тільки ненависть.
Що зі мною? Звідки цей поганий характер? Вона намагається мене змінити. Я хочу піддатись, але гордість не позволяє. Згадую про своє перше кохання. Та дівчина розбила моє серце. Я не можу любити. Тільки не з розбитим серцем.
Але вона не така. Вона – сонце. Дивні почуття. Вони лякають мене. Мабуть через це я поводжу себе саме так.
Мені з нею добре. Малюю. Як ніколи. Вона моя муза.
Тікаю. Залишаю її. Одну. Тепер вона з розбитим серцем. Та я помилявся. Розбитих сердець – два. Моє серце розбите. Розламане на шматочки. Я сам його розбив.
Не можу спати, їсти. Ледь дихаю. Що я наробив? Ненавиджу себе.
Набираю її номер, та відразу ж вибиваю. Боюсь. Боюсь почути її голос. Боюсь почути відмову. Боюсь почути, що вона більше мене не любить.
Проходять дні. Не знаю скільки. Як довго я так терпів? Збираюсь з думками. Я вирішив. Їду до неї. І будь що буде. Це вже немає значення. Сідаю в машину. Давлю на газ. Не зважаю на швидкість. Не зважаю на дорогу, яка блистить від снігу.
Я спішу до неї. Все ж таки я наважився сказати про свої почуття. Тепер все буде по – іншому. Ми будемо разом. Щасливі.
Закриваю очі.
Удар.
Біль.
Здається, що все це тягнулось вічність. Машина перевернута, лежить на обочині. Щось тепле стікає по моїй щоці, та я не можу поворухнутись. Я засинаю. Я бачу її. Усміхнену. Щасливу. Засмучену. Її погляд зігріває мене. Її обійми неначе колиска, заколисують, заспокоюють мене.
Кажуть, перед смертю, перед очима пробігає все твоє життя. Вона була моїм життям. Завжди.
Чую чиїсь голоси. Розряд. Струм пронизує моє тіло. Не хочу. Не забирайте мене від неї. Хочеться кричати. Моя рука тягнеться до неї. Вона зникає.
Відкриваю очі. Довкола все біле. Я в раю? Та згадуючи своє життя, навряд чи я міг би потрапити в рай.
Запах. Різкий запах таблеток. Я в лікарні. Зламана рука, декілька ребер. Струс мозку. Та я живий. Це диво.
Пройшло шість місяців. Шість довгих, важких місяців. Стою під академічним корпусом. Докурюю третю цигарку. Я чекаю її. Просто щоб побачити.
В голові мільйон думок. Що сказати? Як себе поводити?
Он вона. Поспішає. Вітер розвіває її волосся. Воно потемніло. Вона змінилась. Втомлена. Так хочеться її пригорнути. Не відпускати зі своїх обіймів. Вона посміхається. Та не мені. Вона мене не бачить. Сльози на моїх очах, неначе пелена, заступають її. Витираю їх. Вона зникла.
Я повертаюсь і йду. Не за нею, а від неї. Я не можу знову з’явитись в її житті. Вона, напевне, щаслива без мене.
Знову ця біль. В голові неначе гуде. Аварія не пройшла безслідно. Пухлина десь там. В моєму мозку. Ніхто нічого зробити не може. Я помираю.
Кожного дня приходжу до корпусу. Просто, щоб побачити її. Малюю її. Пишу листи, які вона ніколи не прочитає. Люблю її. З кожним днем все більше.
Проходять дні. Мені погано. Мама. Мама плаче. Кожного дня. Мені так боляче. Та це не фізичний біль. Душевний.
Відкриваю очі. Вона. Вона стоїть біля мене. Заплакана. В очах біль. Вона тримає мою руку. Хтось сказав їй. Нема сил злитись. Я вдячний. Посміхаюсь. Сльози котяться по моїх щоках. Я щасливий.
Засинаю. Життя покидає це тіло. Я бачу сон. Ми разом. Ми щасливі.
Ми зустрінемось в наступному житті.
P.S. дякую за те, що прочитали)) чекаю на ваші коментарі і критику)))
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=340152
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 27.05.2012