| Сторінки (1/15): | « | 1 | » |
За 5 хв зима,
І я кажу прощай.
Вже скоро - нас нема
Чи трохи зачекай?
Ще трохи берегти,
Чи дати собі спокій?
Цю осінь донести
За фінішові кроки...
Не хочу більше так,
Хай буде те що буде,
Ламатиму мости!
А потім жаром в груди..
Я знаю, щось не те,
Признатися боюся.
Втрачатиму тебе -
Знаходитиму плюси
Кажу тобі прощай
І тихо йду до волі.
Мене запам’ятай,
Як краплю сонця долі
Як осені прилив,
Як спалена душа.
Мені ще хватить слів
За 5 хвилин зима…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=386747
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.12.2012
Останні години року ̶ це як останній шанс виправити цей рік. Але важливішими є не останні, а передостанні миті. Це миті, які буває міняють долі, бо ми наважуємось на щось більше і витягуємо глибокі думки на поверхню. Час для зустрічей і спогадів, час для пробачень і примирень, час для щирості і єднання, час для душі. Ніхто не знає, що чекає його попереду і чим закінчиться недочитаний роман, та кожен передбачає. Але все буде не так! І це добре…
Яся йшла безлюдною вулицею, розганяючи віями чи то пучки набіглих сліз чи мазки ліхтарів у сутінковому небі. Вона душила кроками сніг, хоч намагалась не завдавати йому болю. Вона взагалі не хотіла завдавати комусь болю, але так вже виходило. Вона втратила лік вечорам, проведеним без Нього. Хотіла як краще: не мучити його, не мучити себе. Отримала страждання, наповнені пустотою, і жаль, спустошений повінню образ. «Не йди, Ясочко…» ̶ і досі причувались його слова, і вона оберталась, але за нею не було нічого. Лише розтоптаний нею сніг… Надто багато снігу!
Олег сидів посеред найбільш людної вулиці, на перехресті, світло фар разило очі, рука стискала знятий з голови капелюх, нога боліла. «До біса слизька дорога!» ̶ крутилось в голові. Він зібрав зусилля і стиснув їх у кулак, піднявся на змерзлих до синяви руках, і випустив зусилля лиш коли твердо стояв на тротуарі. Полапав колючими від холоду пальцями ногу (ніби в порядку), а тоді продовжив свою перервану Передноворічну прогулянку. Та як її назвати Передноворічною, якщо підходящого настрою було на дні? Та й то він розсипався на льоду, під колеса палкооких машин. Олег досі не міг повірити, що пам’ятає цю дівчину, бо смішно берегти в серці зневажені собою ж почуття. Він знав, що вона у всьому звинувачує себе, і його спустошував повний розпачу і безсилля жаль. Вона ж хотіла, як краще… А він не хотів, щоб вона страждала. Чому він змовчав? Адже його «не йди» було мало. Олег думав, а нечутливі руки несвідомо струшували сніг з мокрої чуприни. Надто багато снігу…
«Надто багато снігу!» ̶ подумала Ясочка, переступаючи чергову кучугуру, наметену вітром. Хоча, вона любила сніг. Тому в голові майнуло, що старий парк «комунальники» не вважали необхідним розчищати. Яся скерувала чобітки туди ̶ поринути в незайманий сніг, сховати серед заметів свої думки. Холодний вітер черпав тепло з її обличчя, вона була змушена закрити його гарячими долонями. Мабуть, незважаючи на зовнішній холод, Ясина душа була теплою, і десь в її закутку оранжевіла любов до цього Нового року, і навіть до ненависних мандарин.
«Надто багато снігу…» ̶ чомусь засмутився Олег, руки якого і досі пам’ятали його дотики. В підсвідомості закрадалась думка, що прогулянку слід закінчувати. Хотів на завершення піти за мандаринами, але чомусь згадав, що Вона їх не любила і минув останній магазин. Дивно, але підсвідомість сполошилась і чомусь повела його в сторону старого парку. Минув відчинену браму і побрів сірими штанками в тишину самотнього світу. Гул міста якось незримо приглушився серед глухого човгання. Невловний подих диктував свій ритм, непідвласний блиманню святкових вогників. В далині блідо світив єдиний ліхтар, а капелюх в Олегових руках вказав у його напрямку. Він підійшов впритул до світла, згорнув долонею сніг із лавки й опустився на неї. Його сірі штанки по коліна тонули в білому, а зелені очі мружились від розпливчастої жменьки світла. Лише зазвичай похнюплений капелюх дивував веселістю, тримаючись полами Олегових колін.
Бляклий силует Ясочки неспішно сунувся темрявою до не менш бляклого світла, яке горіло в цій гавані снігів ̶ одинокого ліхтаря, єдиного, що вірно беріг світло. Крізь пучки Ясиних вій пролітали сніжинки, скуйовджені руки раз у раз відгортали з обличчя неслухняне волосся. Яся вже чітко бачила перед собою і стару лавку, і згорблену постать на ній. Ясочка підійшла ближче і несміливо опустилась на край лавки. Лампочка підсвідомості включила сигнал, що ця постать чимось знайома дівчині, а капелюх на колінах у незнайомця здавалось вдивляється у її лице. Але звідки вона може знати цього немолодого чоловіка? Олег підняв голову і, недбало зморшкувато всміхнувся дівчині:
̶ Новий рік на носі, а ви, така молода й красива дівчина, блукаєте занедбаним парком, замість готуватись до свята…
̶ Вам здається це дивним?
̶ Мені, старій людині, незвично бачити, щоб молода дівчина ламала кохання…
̶ Звідки ви… ̶ почала Ясочка, але чоловік не дав їй доказати.
̶ А хіба щаслива у коханні дівчина втікатиме від світу у Новорічну ніч?
Олег підняв очі вгору, а потім знову запитально глянув на дівчину.
̶ А чому ви думаєте, що це я ламаю своє кохання?
̶ Бо ви не боретесь за нього, ̶ спокійно відповів старий.
̶ Гаразд, ̶ кивнула Ярослава, ̶ а що тоді привело в цю самоту Вас, досвідченого чоловіка? Невже також кохання?
̶ Певна річ. Тільки я вже давно розламав його.
Олег сумно похитав головою, а тоді додав:
̶ А ви поверніть кохання, поверніть його! Поки ще не пізно… Щоб не зустрічати Новий рік в безлюдному парку з вірним капелюхом, як я оце…
Ясочка повільно вдихнула шматок морозяного повітря і щосили здавила в горлі комок набубнявілих сліз.
Яка ж вона насправді смішна! Нікому не буде краще: ні йому без неї, ні їй без нього. Для чого це все? Яка ж вона насправді нерозумна! І може дійсно не пізно все змінити? Ну звісно не пізно! Ніколи не буває пізно повернутись, ніколи не буває пізно…
̶ До Нового року ще є час. Ніколи не буває пізно повернутись! ̶ випалила Яся і піднялася з лавки.
̶ Та ні, таки деколи буває, ̶ гірко всміхнувся Олег, ̶ от мені вже пізно повертатись.
̶ А можливо ні?! Може вона і досі чекає вас?
̶ Боюсь, я втратив її назавжди…
Яся запідозрила найгірше:
̶ Вона…
̶ Ні, ̶ вчасно перервав її чоловік, ̶ вона жива, просто не думаю що потрібен їй після двадцяти років образи. Я навіть знаю, де вона живе, і знаю, що вона зараз мабуть також самотня…
̶ То чому ж ви не підете до неї?.. Та ви просто боїтесь!
̶ Боюсь… Боюсь, що прожене мене, як тоді…
Ясочці чомусь здалось, що вона схожа на кохану цього незнайомця, і тому вона з повною впевненістю сказала:
̶ Ні, вона не прожене! Вона чекає вас, чекає кожного дня, чекає щосекунди, ̶ раптом дівчина зупинилась, ̶ а хоча знаєте, я не маю права бути впевненою в цьому. Якщо ви боїтесь розчарування, то краще сидіть тут, із своїм капелюхом і розчаровуйтесь в собі.
Чоловік не знайшов, що відповісти. Колючу тишу порушував лиш закоханий в темряву вітер.
̶ Так мандаринно світить ліхтар, ̶ тихо мовив Олег, піднявши голову.
Ярослава скривилась.
̶ Що таке?
̶ Ой, терпіти не можу мандарин!
̶ Вона теж їх не любила… ̶ задумано протягнув чоловік, ̶ то кажете, вона чекає?
̶ Мені чомусь так здається… ̶ несміливо прошепотіла Ясочка, а тоді попрощавшись пішла.
Ясочка вийшла з парку і глянула на годинник: до Нового року, не так уже й далеко. Передостанні миті року добігали кінця. Дівчина підняла голову і… Здивуванню не було меж! Перед нею стояв Він…
̶ Ти? ̶ синхронно вирвалось в обох.
̶ Я…
Так само синхронно прозвучала відповідь.
̶ Пробач мене, ̶ тремтливо мовила дівчина.
̶ Це ти вибач, Ясочко, я не повинен тебе втрачати.
̶ І не втратиш…
В декількох метрах стояв старий чоловік, в по коліна засніжених штанях, із капелюхом в руках. В його очах пробивалась сльоза.
Закінчувались передостанні миті року…
Прозорий пакетик з мандаринами висів на Олеговому пальці і бився об ногу, чоловік стояв перед дверима квартири. Вони відчинились і на порозі з’явилась жінка. Та, зустрічі з якою він чекав довгих двадцять років…
̶ Ти…
̶ Таки прийшов. Знову, бачиш?
̶ Я чекала тебе раніше, ніж після двадцяти років…
Обличчя обох, незважаючи на серйозний вік, світились юністю.
̶ Знаю, ̶ мовив Олег, ̶ я подумав, що тобі не вистачає дечого.
Він подав жінці мандарини, лукаво всміхаючись.
̶ Не забув таки, що не люблю їх! Ну проходь, що з тобою робити…
За декілька хвилин в квартирі лунала тепла розмова.
А на площі міста, під ялинкою збирались люди, та двом з них було найтепліше. Ясочка притулилась щокою до коханого і нюхаючи шматочок мандарини, прошепотіла:
̶ На диво багато снігу…
І майже в той самий час за вікнами однієї із звичних квартир, пропахлої мандаринами, ті ж слова мовив чоловік.
А може у всьому винен саме сніг? Чарівний Передноворічний Сніг!.. Або підступні мандарини?! Та це не важливо.
…Розпочиналися останні миті року.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=386746
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 22.12.2012
Це любов розумієш!
Ти чекаєш, бо його нема поруч,
А тоді він приходить,
А ти дивишся кудись праворуч,
І ніби цим собі шкодиш.
Це любов, розумієш?!
Бо зараз ось ти собі уявляєш,
А тоді все зникає…
Він приходить, але ти не знаєш
Чи справді його кохаєш.
Це любов, розумієш…
І хто б не говорив, що вже все стерте!..
Неправдиво! ти грієш
У своїх долонях його серце…
Бо це любов! Розумієш?!.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=375037
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.11.2012
Ти не розчинишся,
Хоч я мовчу… собі
Кажу: «Розчинюся»
У хвилях теплих, у… тобі
Кажу: «Щось снилося»,
Але мовчу що… для себе
Кажу: «Щось билося,
То може серце для.. тебе
Люблю можливо, сумніваюся,
Потім переконую… себе
Нанизую на долю, зупиняюся,
А потім розумію що… (тебе)
«Люблю»…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=375036
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.11.2012
Обніму навушники
Рукавами з холоду,
А вони пручаються,
Просяться до мами.
Закриваю чайнику
Кришкою мелодію ̶
Бідний носом хмуриться…
От тобі й пародія!
Об коліна чашку б’ю,
Чай лимоном хмуриться…
І до кислих губ мені
Шоколад притулиться.
Постираю пам’яті
Зайві псевдо спогади,
Розірву браковані
Снів перегородинки.
Поринаю в бовтанку
Жабуриння й плісняви,
А тоді вже ковдрою
Вкрию мікротріщини.
Без дощу у голосі
Небом плаче музика…
Замість звичних спогадів,
Обійму навушники.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=374645
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 31.10.2012
Запарасолились обривки вечорів,
Залишених відрадою для снів..
І вже стихають темні звуки ліхтарів ̶
Їх шепіт на перейденій межі.
Засльозокапали осінні небеса…
Бушує листя наштриковане на дні.
Ясну шапчину тінь зриває і до ста
Рахує подих на землі масній.
Запрокидалися загони засинак ̶
Вечірніх велетнів,наречених людьми,
І заспокоїлись за лігвищем дощів.
Лиш дише жовте світло ліхтарів…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=374644
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 31.10.2012
Щось..
Десь..
А ми називаємо це щастям!
Не
Стресь!
Я називаю життя прекрасним!
Хоч
раз
Ти всміхнися собі без потреби!
Цей
час ̶
тобі єдиний сьогодні треба..
Будь
тут
в темноті переспілого сонця.
Чуть-
чуть
я напишу, а решту на потім..
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=364714
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.09.2012
Сріблясто - сіре небо ховалося за протилежним пагорбом,розкинувшись бездонним куполом над мізерною щіпкою міста. Дивлячись на нього зверху, з обриву, здавалося ніби ти завис у польоті, заплутавши невидимі крила у сутінках неба. А небо справді було кошлатим і загубити в ньому можна не лише уламки крил, а й себе всього. Це небо манило до себе. Але довго довитися вверх було якось ніяково, адже внизу сумирно і водночас наполегливо чекало погляду покірне місто. Воно, безсумнівно, заслуговує на те, щоб я описала його: маленьке, не відоме великому загалу , його можна охопити одним поглядом. Але яка краса відкриється з гори, яка неземна вишуканість і гордість притаманна цьому місту, особливо вночі, особливо з цього боку! Воно блимало вогниками будиночків, самотніх багатоповерхівок, що досить сором’язливо височіли серед оберемків заплутаних вуличок, мигтіло тьмяними ліхтарями на роздоріжжях безлюдних вулиць, і творили дивовижну композицію, співпрацюючи з зоряно-місячним сяйвом.
…Обрив. Там закінчилась могутність лісу і розпочалась міська суєта. Туди приходили подумати, помріяти і розібратись у собі. Це місце вабило мабуть далекоглядністю, бо коли бачиш все навколо, віриш, що зможеш побачити себе. Комусь це допомагало, а когось навпаки губило. А тут раптом вона! Яка обіцяла світу не здаватись. Прийшла неочікувано, шелестіла принишклою травою, очима прохала місяць сховати її силует. На фоні нічного неба самотня людина створює тривожне враження, а в темряві не так соромно перед собою, меншає відповідальність і увага зосереджується на чомусь не надто важливому. Вона стояла сумбурно вдивляючись в далечінь такого колись рідного, а зараз чужого міста. Вона думала про таке рідне, а тепер таке чуже їй її ж власне життя. Вона дивилась вперед, а думка летіла назад. Вона вдивлялась лише тому, що просто дуже хотіла побачити щось… а можливо когось? Ні, боюсь це нереально… Чи розуміла вона неможливість своїх бажань? Відмовлялась розуміти, вперто закриваючи щілини свідомості, не залишала проходу здоровому глузду. І продовжувала жити! Минулим… Що було в її очах? Тиха мелодія вкраденого кохання і безодня. Безодня світу, безодня неба, безодня думки, безодня почуттів і душі.
Залишився лише крок… Вона не обдумуватиме, не витиратиме сльози і не прощатиметься з життям, не проситиме пробачення і не запнеться на краю. Вона закриє очі і просто зробить те для чого прийшла. Душа не кричатиме і не молитиметься. Просто вона знає, що це не кінець! Знає, що цей обрив не став ні для кого кінцем, а лише початком. Вона не боїться смерті, тому що впевнена що не зустріне її. Принаймні зараз. А цей крок у прірву ̶ неминуче прохання серця, яке вона виконає, бо не може не виконати!
Блиск!
̶ Зірка падає!!. А вона не розіб’ється?
̶ Ні, вона не долетить до землі…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=364520
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 16.09.2012
Скоро йтиме дощ… Він вже малює свої пророцтва в небі, в пахощах повітря, чи то вітру, який чим раз сильніше дме, що аж он та тітонька посеред вулиці мусить притримувати капелюшок і поли довгої спідниці. Дощ вже чути у благальному шепоті гарячого асфальту, спраглого, замріяного у свіжість. В кронах старих лип, окутаних плетивом зелені, в мелодії вальсу, що долинає з чийогось необачно відчиненого вікна. День малює карикатуру дощу на мольберті спокою і тиші, на різнобарвних вітринах, що стали для нього полотном. Шедеври! Маленькі анонси великого дощу…
А ти крізь відчинене заздалегідь вікно (щоб не проґавити) вже бачиш його колір, чуєш його аромат, ти вдихаєш перспективу дощу. Небо змучилось тримати сонце і поклало його на плечі хмарам. Хмари великі, сірі, опасисті і здаються якимись важезними. Хвилини через три почав накрапати дощик. Спочатку ріденький, приглядаючись до світу, а потім осмілів і все густіше і густіше кидав слухняні краплини на теплу нагріту полум’яним сонцем землю. Перехожі зупинялись, роздратовано перерицькували сумки і пакети у пошуку парасольок, а знаходивши ̶ відкривали їх і ховалися від надокучливих краплинок, які так і мріяли упасти комусь в обличчя. Хто не мав парасольки, розтирав дощ по щоках, деякі з усмішкою, а деякі з роздратованим поглядом. Але дощ був веселий і зовсім не ображався на тих, кому не подобався. Дощ був шалений… Він музикою озивався з-під ніг і моросів десь здалеку і зблизька. Дощ падав на голови і втрачав голову від цього. Дощ йшов… Босими ногами ставав у калюжі, минаючи людей й обіймав їх поглядом, літав над світом, над різнокольоровим царством парасольок і мокрих чуприн.
Дощ перемежовував світ своїми краплинами, розтинав його, не маючи спокою, немов кравець усієї тої світової шалі, що її накидає на плечі стомлений день. Цей день сором’язливо мружить очі, закутуючись пеленою дощу і хилиться спочити на мокрий димар найвищого будинку. Ти першим помічаєш нудьгу того дня, того втраченого тобою дня. Ти чуєш його важке дихання на своїй потилиці, хоч він далеко від тебе… А ти не маєш чи то сили, чи то бажання допомогти дню (залишаєш напризволяще!), ховаючись за мелодію дощу. І не знаєш, що дощ прозорий, і за його завісою не сховатись від себе. Цей день ще міг боротися за радість, але ти позбавляєш його вибору, твій сум заполонив все в тобі, і день мусить плакати. За краплинами завислих у повітрі жмутків сліз ти вже не бачиш нічого: ні вулиці, ні людей, ні себе самого. Існує лише він ̶ непотрібний нікому дощ. І ти хочеш сказати дощу, щоб нарешті знайшов собі місце, щоб не був зайвим.. Але ти не знаєш, що дощ не буває зайвим, що зайвий тут ти. І хай у житті все невчасно, але дощ приходить тоді коли треба, не запізнюється і не поспішає, він просто служить часу. Завіса дощу розчиняється в твоїй уяві, ти встаєш і проникаєш рукою в дощ, ти торкаєшся його тремтливого тільця і думаєш, що відчуваєш його. Але ти знову не правий, бо це дощ тебе торкається, пронизує тіло і тече жилами, змішуючись з кров’ю, це він проникає в тебе, він відчуває тебе… І ти раптом починаєш підозрювати, що маєш силу боротися! Боротися з усім окрім дощу… Ти нарешті отримуєш силу відчувати ̶ дощ дарує тобі волю, і ти падаєш в його обійми, щоб розчинити його в собі або щоб розчинитись у ньому. Ти знаєш, що спрага, яка весь час не давала тобі волі нарешті вгамовується. Ти влітаєш в дощ, вриваєшся в нього, тепер він єдине що ти чуєш і бачиш. Він єдиний має для тебе значення, бо твої рецептори навчились його відчувати. Ти глухнеш всередині переплетених акордів дощу, ти стаєш одним із них. Ти сліпнеш від німоти краплин, які з криком летять на тебе з усіх флангів, які бомбардують тебе тишиною та гамором водночас. Ти втрачаєш все, що було у тебе до цього, залишаючи собі лише можливість жити. Дощ позначає твоє лице, підписує мов аркуш чистого паперу, ковзає по голих плечах, голубить поглядом і вдихає в тебе радість, забираючи думки. Ти вже босий, як і дощ, сміливо йдеш по гладі калюж, і нарешті впускаєш у себе думку, що дощ найдоречніший. Дощ спалює лід, що залишився на денці твого серця, і ти забуваєш, як хвилину тому був таким же зайвим, як цей дощ. Тепер ти знаєш, що ти потрібен! Що ви з дощем потрібні… собі… І дощ відчиняє тобі двері туди, де ти може ніколи не будеш, бо там буває лише дощ. Де він гріє свої крила під палючим сонцем. Так, ти ніколи не потрапиш туди, але ти знаєш, що лише тут тебе ніколи не назвуть зайвим…
Дощ ховає свій реквізит, метушливо, як трупа приїжджого театру наприкінці гастролей, він пакує майже непомітні валізи і розчиняється в проблисках світу. Дощ зникає…
День піднімає свої худорляві ноги, викручує штанки і розвішує одяг на невидимих мотузках. День висихає і здавалося б, що він не такий вже й стомлений. Просто дощ зникає… Дощ… Але ти пам’ятаєш, що він був таким щирим, що хотілось радіти. І ти продовжуєш радіти. Він був таким теплим, що хотілось пригорнутись до нього, і ти пригортаєшся до світу. Він був таким рідним, що хотілось впасти у нього з головою (і ти падаєш з головою в життя!) й уявити, що все вигадка. Все, крім дощу… Бо дощ був таким реальним, що вірити у нього було безглуздим. Дощ і так існував, усюди. Навіть зараз…Він не зважав ні на кого, а просто йшов! Дощ ішов уперед…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=364518
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 16.09.2012
Роздуми.. Вперед за грозами
Летять,
Мов це і грози…
Розмиті роздуми туманом акварелі
Стануть ясністю ̶
І в небі стеляться,
І вже прекрасними
Здаються, світлими.
Переливаючись у просторах
Усіх акордів світу ̶
Білими,
І так по-літньому
Заманюючи виміри літають.
Роздуми,
Побиті грозами,
Підпаюючи літери
Позаду літа… Крик
Стихає і гроза вже заспокоїлась!
А роздуми формують ланцюжки
з вагонів поїзда…
А їхати стираючи
стежки ̶
не так і хочеться…
Душа колотиться!
А в небі вивальсовують туманисто
Вчорашні роздуми під ручку з грозами…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=364181
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.09.2012
У краденим багрянцем по щоці
Проллюся і втечу у пам’ять,
І лиш у снах являтимусь тобі
Або коли ти будеш дуже п’яним..
Та й то, раптово, на секунду чи на дві,
Так, промайну підстріленим бажанням,
Мелькну, всміхнувшись крадькома тобі,
Лиш серце роздробивши на прощання..
А ти чекатимеш, як подарунку, сну,
Щоб глянути ще раз мені у душу.
Не жди, я лиш страждання принесу
І спокій тихий у житті порушу..
А ти чекатимеш, рахуючи минуле,
Пересипатимеш серпанком вечори,
Аж поки ніч долоні не розтулить
І зорі не насипле в твої сни..
Проснешся ти таки не дочекавши,
А я прийду у сон, коли не спиш.
Ми розминулись… Все було як завжди!
Я тільки сон, я привид дивний лиш..
Я твоя мука, я твоє карання,
Я сором твій, твоя біда і страх.
Ти винен сам, що впав у вир кохання!
Я лиш багрянець на твоїх щоках..
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=364180
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.09.2012
Закинув голову до сонячних сплетінь,
І так дивився з мріями в обіймах.
Від нього йшла сяйлива навіть тінь,
І розплескалася по сірих стінах.
Щось дивовижне манило до нього,
Перевертало погляд низом вверх
І, незважаючи на всі перестороги,
Нещастя поглядом одним розтер.
Закинув душу у корзину неба
І сміючись подався в глиб думок,
Не буде він отак стоять в сторонці.
Перебирати пальцями замок.
Щось легкістю повіяло повільно…
І відпустило сонце погляд твій.
Уся в тобі зраділо мимовільно…
Вільно!
Без непотрібних смажених надій!
P.S. Мрій, не стій…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=362701
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.09.2012
Ти не кохаєш… Я тебе любила,
Любила, чуєш! Але не люблю…
Любов зомліла, знаєш? Розумієш…
Умерла, вбивця її ти.
А ми ж літали в зоряному небі,
Тримаючи у долонях чудеса,
В уста усмішку нам вкладать не треба,
Ми усміхалися із сонцем у очах.
Все було добре, та любов розтала,
І за вікном вже плачуть небеса.
Тепер здається, ось коли її не стало,
Що це був сон, прекрасний сон. Хоча?
Ти не придумаєш такого щастя
і це тобі ніколи не присниться,
Таке буває тільки коли раптом
того зустрінеш,з ким життя здається
Вже й не життям мільйони років,
як одна секунда.. й кілька кроків
лишилося лише ступити,
знайти і вже ніколи не впустити!
Тримати це кохання у долоні,
і берегти, і вірити у нього,
і бути у любові у полоні,
і не хотіти утекти від цього.
Зігріти крапельку любові нишком,
Дмухнути і в серденько заховать!
Про цю любов не пише жодна книжка..
Таке кохання можна відчувать…
Знаю, я бездумно ступаю
по калюжах вчорашнього дня
і навіщось уперто шукаю
залишене вчора життя!
В моїх очах не квітнуть орхідеї,
Я не літаю до зірок вночі
Моя душа іще жива, ще вірю…
Та думав я умру, без тебе… Ні!
А як любов боролася за тебе!
Ти не дізнаєшся, не хочеш знать…
Навіщо? Це тобі не треба!
Куди ж тобі, любов’ю захворать!
Не поважаєш, авона боролась,
Та з нею не стало і мого життя!
Був тільки ти, ти , ти.. Не сила!
Любов! Любов? Любов… Вже не моя…
Вона здається лиш тобі служила…
Ні не служила, ти не здався їй в полон!
Ти сильним був… У тебе була сила!
А сила в чому… В твоїх почуттях!
Ти ж не кохав! А я тебе любила…
Любила! Чуєш? Але не люблю!..
Любов розбилась, знаєш?!. Роз-ле-ті-лась!!!
Умерла… Ти її убив..
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=362700
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.09.2012
Ось знову ніч, і він чекає кроків…
Навіщо?.. це ж прийде вона!
І він, як завжди ̶ перцю в її очі…
«Ох, полюбила! Ні, мабуть дурна!»
…Ще раз постукаю у твоє серце,
Може сьогодні тай не проженеш?
А ні! Як завжди ̶ рани перцем!
«Надіюся, ти завтра не прийдеш…»
І знову перець у ячмінні очі,
І звичний біль, до розриву судин…
Так, я дурна! Я знов чекаю ночі,
Щоб ти приснився… Прикладаю тмин,
І око чує певні переваги:
Мій біль проходить, я приходжу знов!
За чим? Свіженька порція зневаги…
Така твоя обіцяна любов???
Ніяких докорів… Сама у всьому винна!
Сльоза? Ні вже давно не вмію плакать…
Схилю красу… «Я розриваю павутину!!!
Все, не тримай мене, йду… Не вмирати!»
Життя… Воно єдине досі вірить в мене.
Інакше б вже давно ̶ бантина!
«Я, мабуть, не прийду вже більш до тебе…
Ти чув? Я РОЗРИВАЮ ПАВУТИНУ!!!»
Твій погляд дикий, майже як у мене…
«Що знову скажеш, що дурна,
Казатимеш, що я тобі не треба?!»
«Мовчи… Іди собі, куда там йшла!..»
І знов ці двері… чорні, перед носом,
І твій поріг, від перцю чмиха знов…
А я нічого на цей раз не прошу!
Лише поваги… І… шануй любов!..
Хто зна, можливо вже ніколи
Ніхто так не любитиме як я
Тебе… А перець, вже не колить!
І я забула вже твоє ім’я…
Ні-ні, без пафосу! Я щастя не бажаю…
І без жорстокості! Не прокляну…
Когось колись ще раз як покохаю,
То спершу в душу стиха загляну!
… І знову ніч… І він чекає кроків,
Але за вікнами самотня тишина.
Він сипле перець в свої власні очі,
Вона чомусь сьогодні не прийшла…
Чи жде? Та звісно жде! А коли прийде,
То прожене і скаже: «Забирайся, ти дурна!»
А так, чекає… І отруту сипле
На бите скло… У перерізану вену вина…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=362216
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.09.2012
Забута…
Тишина застигла на устах.
Колишня...
Дві сльозинки на очах.
Як бути?
Треба ще хоч погляд зберегти...
Я лишня?
А може раптом лишній ти...
Несила!
Як можна так роздражнювать думки?
Розбила,
Роздерла небо на пусті нитки…
Я сильна!
Я поміж пальці пересію свої сни!
Любила?
А може все-таки любив і ти..
Убила!
Але ти винен рівно так як я.
Красиво ж
умієш сіяти ображені слова!
На хвилю
призупини моє швидке життя.
Можливо,
я проживу, а ти ніяк.
Я брешу!
Тобі ще краще зараз як мені.
Колишня.
Забута. Безсила. Прости.
Так мабуть легше...
Без мене у житті.
Я кажеш лишня?!.
А може раптом лишній ти…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=362215
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.09.2012