| Сторінки (1/3): | « | 1 | » |
Машина різко завернула за ріг будинку і зупинилася біля напівзруйнованих воріт. Відчинилися дверцята, і худа, висока постать вибралася з салону та, зсунувши окуляри на ніс, оглянула все довкола. Незважаючи на свою огрядність, таксист прудко висковзнув з-за керма і, відчинивши багажник, передав кілька потріпаних валіз їх власнику. Зашуміли колеса по розпеченому асфальту, але парубок уже не чув цього. Буревій закружляв у його голові, зчинивши неймовірний безлад та піднявши з глибин пам’яті спогади з дитинства… Старий кам’яний будинок був окутаний пеленою таємничості. Пишні зелені вишні огорнули його, затуляючи від чужих очей. Ніжний аромат квітів витав у повітрі. Це був запах свободи. Солодкий спокій огортав все довкола, а тишину порушувало лише щебетання солов’я. Все було таким далеким і, водночас, таким близьким… Крок за кроком парубок віддалявся від метушні та галасу великого міста. Перед ним були ворота у інший світ. Юнак зітхнув і натиснув на почорнілу дверну ручку…
Зарипіли важкі дерев’яні двері - і в обличчя хлопцю війнуло запахом такого далекого дитинства. Саме тут, серед гір на Волині, парубок залишив своє серце… Рідні спочатку не повірили очам - перед ними стояла уже доросла, сформована людина, і лише шалений блиск в очах видавав неспокійну юнацьку душу…Вирвавшись нарешті з обіймів, хлопець попрямував крученими дерев’яними сходами нагору, до своєї кімнати. Підлога рипіла під ногами. Скрипнули двері. Серце парубка забилося швидше, а новий потік спогадів захвилював душу… Саме сюди, у цю маленьку кімнатку, завжди линули його думки, позбавляючи юнака спокою. Тут була та забута частинка його «я», полишена серед сотні книг…Хлопець втомлено кинув валізи у куток та підійшов до вікна. Сонце привітно посміхалося йому через брудне скло. Ще секунда - і свіжий потік повітря вихором увірвався у кімнату. Білі пелюстки закружляли у шаленому танку, і, врешті, знеможено опустилися на стіл. Погляд парубка вилетів у відчинене вікно, туди, де на світло-блакитному фоні виднілися руїни древнього замку…Скільки століть заворожую він своєю красою? Які таємниці приховують його мури? Юнак підійшов до шафи і провів долонею по запорошених пилом книгах. Він заплющив очі: тут, на пом’ятих, сірих сторінках були його дитячі мрії та фантазії, тут було його життя. Парубок знеможено опустився на крісло, а його руки майже рефлекторно потягнулися до шухляди. Відчинивши її, він обережно дістав папку зі старанно виведеним золотистими буквами написом: «Малюнки». Це була та сама частинка серця, шматочок того «я», яке він колись залишив у цих стінах. Хлопець знову заплющив очі: його пам’ять і досі зберегла яскравий образ дівчини у старовинній сукні кольору перлів, з довгим каштановим волоссям та ясно-зеленими очима. Не раз Вона приходила до нього у снах, прохала зостатись, кликала за собою… Її очі закохано дивились на юнака, але в той же час у самій їх глибині були невимовні біль та туга… Так і не зміг хлопець забути ці очі… Білим метеликом незнайомка зосталась у його душі, лишаючи серце парубка спокою. Жодна київська красуня так і не змогла затьмарити її образ…
Зараз з білого листа паперу на хлопця сумно дивилась знайома дівчина у перламутровій сукні, з довгим каштановим волоссям. Він обережно закрив папку і положив на стіл. Сонце вже хилилось до обрію і ніжно вкривало світ жовтогарячим промінням. Юнак втомлено опустився на ліжко. Вихор думок кружляв все повільніше та повільніше… Його повіки почали опускатися, а у вухах забринів ледве чутний спів, але хлопець уже не міг розібрати слова…
Вона знову прийшла до нього у сні. Кликала за собою, та ці очі світились уже не безмежною тугою - у них проглядався промінець надії, що освітлював ніжне обличчя і
робив її ще прекраснішою. Коли юнак прокинувся – була вже пізня ніч. Місяць стояв уповні, освічуючи вишневий сад та з цікавістю заглядаючи у відчинене вікно. Звідусіль долинав тихий пташиний спів. Юнак уже встиг забути чарівну красу весняної ночі, що у великому місті губиться в шумі авто та гаморі юрби, серед хитромудрого сплетіння вулиць та будинків… Раптом зашелестіли вишні і золотистий метелик повільно влетів крізь відчинене вікно, легенько опустившись на папку з малюнками. Це був той самий метелик із його снів. Хлопець не міг повірити. Він намагався не рухатися, щоб не потривожити це диво. Але раптом метелик, змахнувши своїми золотистими крильцями, піднявся у повітря та зник у відчиненому вікні. Парубок зірвався з ліжка…
Місячне сяйво ніжно пестило його чорне волосся, заглядало у глибокі сірі очі. Вишневі пелюстки вкривали йому плечі. Хлопець уже не пам’ятав, як він опинився в саду. Метелика ніде не було… Раптом у його вухах знову забриніла пісня, але цього разу хтось співав вже ближче…:
В серці моїм вітер віє,
Крає вже забуті рани.
Все шукає давні мрії,
Десь заховані віками…
Цей голос здався йому таким знайомим…
Удалині почулося іржання. Хлопець спочатку не звернув на це уваги. Та ось стало чути стукіт копит по асфальту, все ближче та ближче. Через кілька хвилин карета, запряжена четвіркою вороних коней, зупинилася перед напівзруйнованими ворітьми. Юнак не міг повірити своїм очам. Він підійшов ближче, уважно розглядаючи це марево минулих віків. Як не дивно, кучера видно не було… Різьблені з дорогого дерева, розписані неймовірними барвами, дверцята безшумно відчинилися, запрошуючи гостя. Коні нетерпляче били копитами. Дивна впевненість огорнула парубка, і він зробив крок у невідомість - назустріч свої мрії чи жаху. Двері тихо зачинилася за юнаком. Карета рушила. Рівний асфальт скоро замінила бруківка. Змінилися і пейзажі довкола. Аж ось екіпаж зупинився. Вийшовши з карети, парубок ніяк не міг зрозуміти, де він. Усе довкола було закутане в білу пелену туману. Заіржали коні і разом з каретою розчинились у молочній пітьмі. Він зостався один посеред невідомості. Було неймовірно холодно, хоча вже наступила весна. Хлопець поволі рушив уперед. Туман почав потроху розсіюватись і попереду завидніли таємничі мури стародавньої фортеці. Юнак підійшов ближче. Ось від старих, напівзруйнованих стін відділилась нечітка тінь. Ще кілька секунд - і вона перетворилася у постать дівчини. Серце шалено закалатало у грудях парубка. Його ноги немов приросли до землі, і він не міг зробити ні кроку. Перед ним стояла Вона – таємнича незнайомка із його снів. Легкий вітерець розвівав її сукню кольору перлів, пестив тендітні ручки, бавився довгим каштановим волоссям. Вона тихо співала пісню:
В серці моїм вітер віє,
Крає вже забуті рани.
Все шукає давні мрії,
Десь заховані віками…
Серце повільніше б’ється
Від розлуки із тобою;
І до світу обізветься
Забринілою сльозою…
Слова луною відбивалися у душі юнака, а серце ладне було в будь-яку хвилину вискочити з грудей. Дівчина обернулась, і хлопець побачив її ясно-зелені очі, що навіть у пітьмі ночі сяяли ніжністю та любов’ю. Цей шалений блиск зводив його з розуму. « Це ти?» - прощебетала вона голосом, що не зрівнявся би навіть зі співом соловейка. «Це ти!!!» - і кинулась радісно йому назустріч. А він стояв мов зачарований та не міг вимовити навіть слова. Його розум кричав, що це все сон, а душа хотіла вірити, що реальність. Зібравши всі свої сили він хрипло та невпевнено промовив :«Хто ти?». На очах красуні забриніли сльози. Тугою обізвалась: «Ти не пам’ятаєш?»,- і раптом засвистів шалений вітер, розвіваючи залишки молочного туману та зриваючи пелену століть з напівзруйнованих мурів. Час повернувся назад, покриті мохом, повалені стіни почали повільно, камінь за каменем, здійматись до нічного неба, повертаючи собі колишню міць та славу. Десь удалині задзвеніли шаблі. Все ближче та ближче грала музика битви. Аж ось завидніли червоні шапки козаків, що штурмували ще недавно зруйновані мури. Все це було чомусь таким знайомим парубку… Щось сколихнулося далеко за межами свідомості юнака… Поволі у його пам’яті почали зринати дивні образи, заплутані, не зв’язані один з одним уривки подій, що миттю заполонили його мозок. Раптом повітря сколихнув гучний вибух. Стіна фортеці з гуркотом лавиною почала сповзати в урвище, забираючи з собою тіла відважних козаків. Юнака немов опустили у холодну воду. Його думки миттю проясніли. Він згадав….
Дівчина стояла за кілька кроків від нього, зажурено схиливши голову на тендітні плечі та опустивши очі, повні сліз. «Кохана», - вирвалося з його грудей. Хлопець обійняв її, міцно притиснувши до себе. Пройшло стільки років! Він узяв дівчину за руку і ніжно поцілував у вуста. Довкола лютував бій – козаки ішли на штурм, але для двох закоханих світ навколо перестав існувати.
- Я бачила,як ти зник у прірві. В той момент все у мені обірвалось, а серце закричало востаннє, – вона втирала рукавом дрібні сльози.
- Навіть смерті несила нас розлучити, - промовив парубок, пригортаючи красуню.
- Проминули століття, а наші почуття все ще не згасли, - ніжно прошепотіла вона.
Та раптом обрій запалав червоно-жовтим вогнем. Світало. Перші промені сонця лагідно опустились на потривожені мури. Поволі тліти тіні минулого, повертаючись у свій таємничий світ. Постать дівчини почала танути. «Прощавай, коханий», - ніжно промовила вона, і сильний порив вітру розвіяв марево довкола. Сонце освітило напівзруйновані мури та самотню постать парубка серед них. Сумним поглядом той дивився у небесну блакить, туди, де до хмар підіймався золотистий метелик.
***
Юнак розплющив очі. Яскравий сонячний зайчик засліпив його. У кімнаті стояв духмяний аромат вишневого цвіту. «Сон», - сумно зітхнув парубок. Аж раптом його погляд впав на руку, туди, де на долоні сидів маленький білосніжний метелик, крильця якого золотом переливались на сонці.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=336054
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 09.05.2012
Розкинулися над степами
Вітрила білосніжних хмар,
Де розтина блакитні гамми
Безмежного простору цар.
Орел витає над землею,
Над містом у вишневім цвіті,
Замученою десь душею,
Що не знайшла покою в світі.
Та бачить він не білі хатки,
і рідну пісню теж не чує.
Лиш гомін про нові порядки,
Про те, як пан тепер панує.
Все тихше й тихше лине мова
Така чудова, ніжна й мила…
Не чути, як звучить розмова –
Народна, українська, щира.
Ми ж звалися колись братами?
Де єдність цілого народу?
Хто зерна чвар розніс між нами,
Хто вкрав колишню давню згоду?
І сумно птах вгорі витає;
Душа поета ронить сльози,
Бо вже давно ніхто не знає,
Коли пройшли ті люті грози,
Що розкидали українців
і стільки горя їм наслали?
Коли ж ми стали за чужинців
в свої землі, де ми зростали?
За що ж тоді поет боровся,
За що терпів нестерпні муки?
За що душа його страждала,
А серце рвалось від розлуки?
Бо вірив він у свою мрію,
Що інші підняли на кпини;
У серці все носив надію
На кращу долю Батьківщини.
Сумує наша Україна,
Титан-поет тихенько плаче…
Не піднялася ще руїна,
Горить все у вогні неначе...
Забули ми про Батьківщину,
Уяву кормимо примхливу.
І у скрутну, тяжку годину
Гриземося лиш за поживу.
Так полишім колишні чвари –
Вони приносять лиш незгоду,
Не є ми, браття, ворогами –
Сини могутнього народу.
Одної матері всі діти,
Хоч і розвіяні вітрами,
Недолею, по всьому світі
І щільно зв’язані віками.
Згадаймо нашу рідну мову –
Чудову, ніжну,солов’їну ;
Лиш разом, браття-українці,
Відродимо свою Вкраїну!!!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=333374
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.04.2012
Забутися я хочу у пітьмі -
сховатися від світу цього злого,
Де щастя є реальним лиш вві сні,
Де кожен точить ніж на брата свого.
Де місця не лишилось почуттям,
Панує осінь, навіть і весною.
Де людяність є прикрим надбанням,
Де бути ти не можеш сам собою.
І мусиш грати, хочеш ти, чи ні,
Та посміхатися розбитими очима,
Коли твоя душа горить в огні,
А серце - в лід закована машина.
Сміялась я до болю, аж до сліз.
Ішла вперед, але від втоми впала.
Дивлюсь на небо. Десь там сяє Віз -
Колись так і душа моя палала.
Лиш попіл опускається на вії
Від згарища колишніх почуттів....
Десь там я полишила ніжні мрії,
Щоб прокормити нелюдів й вовків.
Я вже не плачу - лиш сміюсь убого.
Ця посмішка - усе, що в мене є...
А ви відірвете й її від серця мого -
Єдине, що залишилось живе....
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=333370
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.04.2012